До мене сміється беззубий собака,
Мов час через шибку.
У руки беру тендітну чорняву скрипку
І граю для нього. Від брови нахмурив, слуха.
І водить повільно, то лівим, то правим вухом.
Лягає на землю. Чекає у гості сусіда
Старого, беззубого, дуже доброго діда.
Він любить його. Старий його хлібом годує,
Щось згадує довго, то гладить, то трохи пліткує.
І так вчотирьох проводимо дні попід небом:
Сусіда і я, і скрипка, і пес сухоребрий
Він плакати вміє, він все відчуває, як люди,
Хоча не живе у палаці, а просто у буді.
І службу несе собачу та дуже сміливу,
І мовчки сумує в осінню холодну зливу,
І лапу навчився давати при привітанні,
І пережив у житті нещасливе кохання,
І бився жорстоко, зализував рани на тілі,
А зараз сидить перед домом, мов дід-посивілий,
Чекає у мисці гарячого свіжого супу…

До мене сміється старий собака беззубий.

Прикро…

Прикро…

Здебільшого сумно і гидко…
Справедливості немає,
І значення цього слова не видко…
А все-таки прикро…
Сформульоване речення формулами.
Здвиг свідомості
я стою на помості…
з циркулярами…
З вікна вулиці не видко.
Мені без тебе, з тобою,
Одним словом, зашвидко…
В пам’яті березневі берези на березі
Величаво каркають,
Розмовляючи з вереснем.
Крик прикрого, гидкого і зашвидкого,
Прикриває видиме руками спритними.

В знайомих якось німець гостював,
І, надивившись, як живуть в нас люди,
В кількох словах усе підсумував:
«У вас ще довго тут ладу не буде…»

Яким важким не було би життя,
Чого б не бракувало нам щоднини,
Перетворить довкілля на сміття? -
Це, вибачте, залежить від людини.

Це наші – «рідні», не з чужих країв,
Свої – знайомі, приятелі, друзі
Жбурляють всюди хто що не доїв –
У парках, скверах або в лісосмузі.

Тут винен не лише менталітет, -
Але батьки, держава, виховання,
Той дядько, що займає кабінет,
Й не виправдав людського сподівання.

Тут винні всі – великі і малі,
Це наша совість й повсякденний клопіт,
Щоб в Україні – в місті і селі
Було не гірше, ніж «у них, в Європі».

Бо нашим обіцянкам і словам
Ніхто у світі більше не повірить,
Якщо в держави хоч і гідний крам,
Але брудні і хата і подвір’я.
2009

…був им у садочку,
Бачив фіалочку,
Хотіла зів’яти, –
Дозвольте полляти…
…..Із примівок на поливальний понеділок
-----------

Фіалочки – мої тремкі сестрички –
Скупали пелюстинки у росі,
Рясній, холодній, аж сріблясто-сизій…
Фіалковою свіжістю пахкою
Благословляє сонце юний ранок…
-----------
Над нами дощик золотий цвіте,
І дощ при сонці краплями іскриться,
Освячуючи всі людські надії,
Даруючи бадьорість і натхнення…

А день звичайний. Просто понеділок.

Надто довго у Бога
просив Любові…
і йому таки згодом вділили кришку.
Жаль лаштунки її були вже не нові,
потерті часом, без лишнього шику,
але як тут поскиглиш,
й на тому дяка,
ще ж не сивий, не вицвілий
під дощем,
ще уп’єшся бажаним…
- незвично якось,
і не те щоб холодно чи в серці щем,
а так ніби прокрався
в чужу господу,
думав втнути витівку лиш на сміх,
а украв по-справжньому…
- не знаєш броду –
залишайся на березі, будь як всі,
не чекай і не думай, зітри бажання,
заливай свої нутрощі ґлеєм рим,
роздратованість мозку і пізня і рання
не дається у затінок серця Ним…

… а тепер пожинай і ґаруй на причастя,
потамовуй спрагу своїх очей
і не думай більше, що спіймане щастя
менше ніж втрачене серце пече.

Рушали пізно. А смеркає рано.
Я вийду і дороги не знайду.
Давно ми позривали всі стоп-крани,
І вітер викидався на ходу.

Прийшла і б'ється стомлена дорога
Об чорні двері відчаю твого.
І я востаннє не скажу нічого -
Прийми від мене лід, а не вогонь.

Не спогади й цілунки, не обійми,
Не пишні квіти, зрощені на зріз...
Хвилину тихо край вікна постіймо -
Ні слів, ні сліз, ні вигуків "на біс".

Не треба смутку, рути чи отрути,
Прощань не треба, довгих і нудних.
Згадаєм ту дорогу, щоб забути.
Квитка нехай розірве провідник...
Зітри мій номер, напиши: я зник.

Я рву на части тишину
И бью сомненья на осколки.
Моя судьба – одна иголка
Еще цела. Неважно сколько
Проблем скопилось вновь ко сну…

Мою бессонницу – весну
Я радо встречу на пороге.
Она придет, найдя дороги,
Стирая страх, дробя тревоги.
Влетит в мой дом, так быть тому…

Я рву на части тишину…
Осколки, склоки… все сначала.
Бежать устал и сил хоть мало,
Пройду этап к любви – финалу,
Чтоб вновь зачать в душе весну…

була ти пташкою співучою,
та не знала, про що співати.
коли стала весною жагучою,
перестала дар мови мати.
стала осінню обідраною -
сперечалася з вітром ти.
лиш зимою, святово вбраною,
ти зуміла себе знайти.

*
Недосипання –
молодих талан.
Та з віком пізнається інша правда:
Безсоння від кохання –
Стан душі.

…а зимой ты обычно бываешь чудесно бледна -
от осеннего кашля до вечной весенней простуды,
и в холодно-небесных глазах королевы Гертруды
отражается бездна, как небо, лишенное дна…
…а зимой ты тиха и почти не бываешь со мной,
это просто понять, но гораздо сложнее смириться,
так отчетливы в зеркале наши фигуры и лица,
что фотограф ослепнет от вспышки… Зимой… А зимой
мне так сложно угадывать полутона и цвета:
в поездах, одурев от жары и противного чая,
я особенно сильно по небу и солнцу скучаю,
черно-белым пятном растекаюсь в чужих городах.
Мы обычно встречаемся в среду на той стороне,
где ветрами сильнее облизано тело столицы.
Эй, фотограф, попробуй, поймай в объектив наши лица,
чтоб хотя бы они отражались на сумрачном дне…

Іду одна я серед ночі,
В безодні неба ніч зорює.
Душа нічого вже не хоче.
Заснула тиша.
Шлях торую.
А місяць наді мною повний,
Чи він пливе, чи плинуть хмари...
Пливе і мій небесний човник…
Та поміж зоряні отари…

Є наказ у заготфірмі
«Роги та копита»,
Що для тих, кому за тридцять
вхід сюди закрито...
Бо, мовляв, погані роги
мають звірі старші,
Та й копита майже збито
у бігах та маршах.
Так велася заготівля,
відтак дуже скоро
Посередицька торгівля
пішла вниз, не вгору.
Бо на складі назбиралось
безліч нестандарту,
З нього виробів не зробш,
бо бракує гарту...
.......................................................................
Та чомусь висить об’ява
на дверях ще й досі:
Тих, кому вже є за тридцять,
«Ласкаво НЕ просять!»

Горлає пісню зозулястий півень,
Виспівує про вранішню зорю.
Шулікою тіка від його співу,
Нічна імла; я сон переборю.
На ганок вийду, потягнусь, в дитинство,
Город весняний проситься руки.
Стрічає День Саджань, без судочинства,
Вже вслід іду за коником баским.
Земля холодна й тепла одночасно,
І пестить борона її ріллю.
Нехай росте, та поливає вчасно,
Дощик, в обід борщик я підсолю...
І мати, молока нам доливати,
Ще теплого; в родині всі зійшлись.
Люблю весну і наш город саджати,
З малого. Всі ми там були колись...
весна 2002р.

Розкидали гній по городу –
озолотили землю…

Зорали, неначе Русь перехрестили…

А в кошиках картопля хрестилася ключками.
І, навіть, було чутно, як бульба, що закопана в ямках,
читала паросляні молитви про Дощ,
мов православні в храмі…
А Сапи, мов чорниці, стояли набожно в кутку
і дихали залізно в тишу,
аж поки не поприходили Граблі:
дзвінкі, веселі, жартівливі, гомінкі, бо наробилися…
Але, коли зайшли Лопати…

Все знаряддя припало Лопатам до ніг:
цілувало-мантачило,
мішкуватими відро-обіймами пригортало,
банякувато велосипедилось – нарешті, свято….
– Город – воскрес!
– Воістину Життя!

Щось так тяжко прокидатися
Коли є ти біля мене
І не хочеться втрачати
Смак тепла твого ні на хвилину
Ти скажи мені коханий
Що сьогодні сталося між нами
Нічого сказати
Де життя
Воно вселилось
І впускає корені у вись
Сон мій ти
Весна щоразу тільки посміхнись
І не варто забувати
Все що було все що буде
Бо не так тут просто все
Пірнати вгору разом
І літати до безтями
Від солодких поцілунків
Бо життя таке прекрасне
Що давай літати
Світло першого проміння
Бавиться у тебе на щоці
Скільки часу вже минуло
А мені все більш здається
Що безкраї твої милі рідні оченята
Взяли у полон
Можна в них топитись вічно
Не треба тут шукати запитань
Не треба навмання складати відповідь
Бо мозаїка кохання
То є справа двох
І не треба поспішати
все нехай іде само собою
тільки час від часу
загадай свої бажання
і як добре що у мене є ти
дні бувають чорно білі
інколи такі рожеві
а ось ти то є щось інше
ти то суміші історій
ти то вітер ти то спокій
осінь випала своїм
різнокольоровим листям
а букети жовтого як сонце
розкажи мені свої листи
що щоразу перед сном
посилаєш в нікуди
скільки треба ще зробити
але то усе пусте
бо буває страшно
коли щось йде не так
дощ містично змив сумні рядки
і змішавши фарби кольори любові
склав нові рядки
ту мелодію кохання
стукіт крапель по вікні
він складав для нас з тобою
бо для кожних пар
підбирає нові поєднання нот
обніми мене ти швидше
хочу так

Віскі у пляшці
Лід у склянці
Бджоли в трамваї
В вулику мед
Пташка муркоче
Корова співає
Песик на дереві
Трошки цвіркоче
Футбол вже почався
М’яча ще немає
Сусід загубив маленьку
Тваринку
До ранку шукав він
В Арсені слониху
Сусідка із верху
Сусідка із низу
Ніяк не поділять
Цієї сходинки
Із самого ранку
Вони розмовляли
А так розмовляли
Що цілий будинок
Стояв на ногах
Вони же обоє
Співають в театрі
І тут якийсь голос
І враз нікого
Зачинені вікна
Засунені штори
ОГОЛОШЕННЯ
Хто шукає квартиру
В цьому будинку
Продам!!!
Добрі тихі сусіди
Вода що три дня
Сміття не вивозять
Атак все чудово
дзвоніть цілодобово

Б’ється берег об жовті хвилі,
Позирає на жовтий місяць,
Море чайкою тихо квилить
І собі не знаходить місця.
І лягають хвилі на берег,
Ніби перші листки осінні,
Годі вже, не треба істерик.
Ти ж стихія. А значить – сильне.

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

Засмітили, як полова, наш язик чужі слова!
Вже труси не будюгови, вже башка - не голова!
Памперс, олбі, тампакс, снікерс, з сим ся звикли ми давно,
И п‘єме заморський лікер, а не рудьньоє вино.

Та й п‘єме го із стакана, а не просто з погара!
Вже не курва - ай путана, в неї отвір - не діра.
Легіня же не по-руськи обозвали - джентельмен,
В ногавіцьох замість пуцьки, джентельмени носять хрен.

Курті гаті то є шорти, а без гатю - то є "ню".
Не повірете, до чорта, хрю-ю-юша кажут на свиню.
Цицьколайбик - то є ліфчик, а маржина - то є скот.
Намащений мастьоу хлібчик, не хоть што - ай бутерброд!

Вже не тягнуть гроші з жеба - хаплют бакси з портмоне.
Може так воно і треба - най прогрес нас не мене!
Може так воно май файно, і най клеється ги клей.
Замість фрази "добре, айно", говорити - "yes, ok".

Най узнают всі народи, руснаки - не простаки!
Не лиш ліс у нас і води, ай усякі язики!
Ей, як зайдеме в Європу, я тя имлю, не забуть,
Не за задницю - за попу, не за цицьку - а за грудь!

Уповім на шури-мури "дєре_бе_на_рекоме"!
До високої культури різко ми досягнеме!
Так високо, што й недовер камінь в нас який герой!
З сим кончаю, все! game over! бісонь латашро! агой!

2004

Коли остатній циґаретлик
загас у погарі з вином.
Коли муй старий цімбор Еміл
заспав зелений над відром.
Коли''м надвур на локтьох цабав
(на воздусі я ліпше сплю)...
Тоди''м собі подумав: "Люде!
Та начто я, як марга п''ю?
Чом''им такий несеренчливий?
Чом''им дурний? Уже мам волос сивий!
Чом дідо муй ходив до церкви,
а я од п''янки мусю вмерти?
Чом муй отиць не мав гризоту,
а мене вувергли з роботи?
Чом нико з файти нич не пив,
а я са докус избісив?
Та чом! Та чом! - я гойкам, - Чом!
И б''ю до цімента чолом.
Бім-бом, бім-бом, бім-бом...
Фрас ми до того, кидь ми тяжко:
грошей ниє, мам цураву тапловку.
Тогди не п''ю, коли порожня фляшка,
вадь не бірую вуйняти из повної дуґовку.
Дуґовка? То моє спасіня!
Прозрівим, Господи!
Не п''яний''ись? Ци чуєш ня?
Заткай лем фляшку, пане муй!
Забий до неї грум, вадь х..!
Най не тече з неї вино.
Сам я не заткам.
Я – гуно!

1979 р.

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

                 "Мишка косолапый по лесу идет"Мішка черепатий
хащу стереже.
Ходит си та співат,
упивший уже.

Раз упала шишка
прямо на чоло!
Ун тупанков дупнув,
но не помогло!

Впала друга, третя,
ще єдна летит!
Шишками побита
голова болит!

Мішка вже сердитий!
З рота чорний мат!
А шишки ізгорі
так ги град летят!

Ун ногами тупат,
аж подер штани!
Та не здогадався
уйти з-пуд сосни!

Мішко, так ти й треба!
Білок не сміхуй!
Під сосну не пішай!
Не показуй хвуст!

2004

Клаптики спогадів, галереї екзальтованих облич,
Спростовані звинувачення, віч-нА-віч з тобою, ніч.

Залишені на потім теми,
Маятником маюсь я,
Бо все змішалося
І, захлинувшись щастям в цьому просторі іде ми...

На брудершафт із вітром в пошуках свободи,
Десь поза межами наздоженемо небо,
Застуджена весна, її холодний подих,
Мовчить зі мною ніч, чекаючи на Тебе...

11.04.2009

Між ніжністю і грубістю – півкроку,
Пів вироку і пів твоїх думок.
Не треба пити із берези соку,
Не треба з неба виривать зірок.
На все свій час. Знайдеш колись у травах
У небі, хмарах, світові, бутті
Усе оте, що так давно шукала
Людино, - ти!
Воно ж здавалось далеччю галактик,
Чимось безмірним, за яке життя
Не було б важко в мить одну віддати.
Оце мета!
Та все простіше. Час розставив коми.
Розставив крапки. Звиклістю обріс.
І все буденно. Дні, мов паліндроми
Невпинного годинника коліс.

Я думав осінь. Пізня, сива,
що не повернеться весна.
Звучала музика журлива,
осіння пісня голосна.
Вітри, нав'язливі тумани,
кінець сезону, сон і смерть.
З багаття дим, осінні рани,
життя одвічна круговерть.
Був довгий сон. Був мертвий спокій
серед туману і дощів.
Ввійшов в тунель, такий глибокий -
не чути слів, нема віршів.
І тільки образи далекі
ще повертали у буття.
Шукав наснаги в Інтернеті,
щоби вагомим стало "я"
Такі то осені причуди
і дивний власний мій концерт -
навкруг живі реальні люди,
а я дивлюся на портрет.
Через модеми, лямбди, хвилі,
оптичний промін, мегабіт
приніс він обриси красиві,
змінив буденний сірий світ.
Як хлопчик, біля монітора
чекаю лист, де "так" чи "ні"
Моя уява, зовсім хвора,
малює ніби уві сні:
ми десь у лісі, чи у полі,
волосся вітер розвіва -
і все реально, аж до болю...
Тримайся, сива голова!
Я думав осінь. Пізня, сива,
та знову на поріг весна
вся у цвіту, така бурхлива,
уже в реальність перейшла.
Мій Інтернет. Роман осінній.
Ловлю, чекаю кожну мить.
Адреса, логіни незмінні.
І наш роман не зупинить!
10.04.2009 р.

Меж двух полукасаний светом
где темноты проступят швы
как черные побеги веток
и тени умерших зимы


Их тело слов под сном неровным
как лес укутанный корой
зерном шиповника бесплотным
с летящим пухом на убой


Им двум не выходить из лодки
где волны речи их реки
все больше вросшие в ладони
арто в артерии строки


Плодом в саду упавшим летним
дождем и рыбьим серебром
развязанные леты ленты
и глаз с чешуйчатой слезой

Кто, если не ты, имеет право
Просто так без стука в дверь войти,
Сбить собою с верного пути,
Сжечь мосты, снести все переправы?!?
Ты на всё имеешь это право!

Кто, если не ты, имеет право,
Обняв принародно, целовать,
Нежности мне на ухо шептать,
И кричать: «Я здесь не ради Славы!»?!?
Ах, имеешь и на это право!!!

Кто, если не ты, имеет право
Влезть в дела, советами кормя,
Всё решать – со мной и без меня?!?
Знаешь – на тебя искать управы
Просто глупо – ты имеешь право!!!

Кто, если не ты, имеет право
Всех подружек мигом разогнать,
И самой вползать ко мне в кровать
Нагишом – и… где твой смысл здравый?!
Знаешь, что имеешь в жизни право!

Кто, если не ты, имеет право
Мою жизнь поставить – всю - вверх дном –
Выть заставить мартовским котом
И вводить в соблазн, глядя лукаво?!!
Браво! Ты меня уже… имеешь, браво!
Но конечно, ты имеешь право!..

Кто, если не ты, имеет право
Томно ворковать мне вечерами
Про любовь, что только между нами,
Мне готовя скорую расправу?!?
Да-ааа, я сам отдал тебе такое право…

Кто, если не ты…
Имеешь право
Меня сил лишать, здоровья, сна,
Девушка по имени… Весна -
Нам с тобой – налево и вдобавок
Слава Богу, ты так «кучерява»,
Что на всё всегда имеешь право!!!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1904106506

Голоси у церквах
Порозвішали крила на криласах,
Їхнім душам Господь
Роздавав сорочки гамівні.
Там стояла й моя
(Це насправді було, чи наснилося?)
І просила в піснях:
 Дай одненьку, Отець, і мені.

Підв’яжу нею біль,
Що зламався до самого кореня,
Нею піт промокну
І піду у спокуту й пости.
Та нікому, прошу,
Не показуй мойого спотворення.
Хай пелéно твоє
Від самої себе захистить.

Хай твій праведний код
У наступному слові помножиться.
Я відкрию дорогу,
Мов перший у світі ходок.
I на промінь зорі,
За якою іти мені можеться,
Я пером наступлю
На ранковий червоний рядок.

…Захищати Вітчизну – це справа для справжніх мужчин!
Це не просто слова: честь, кар’єра, звання або чин…
Захищати Вітчизну – це віку життєвого чверть.
Це горбиста стезя, де за рогом ховається смерть…

Захищати Вітчизну – то шлях лише мужніх мужчин!
То життя – як вокзал, а для неї – терпи і мовчи…
Захищати Вітчизну – то доля солдатська гірка,
То – стріляти й вбивати, то – зброю тримати в руках…

Захищати Вітчизну – це друга одного знайти!
Не завжди це – «вперед», часом, йти і палити мости…
Захищати Вітчизну – це в сорок підступний інфаркт,
Це короткий і грубий безжального ротного жарт…

Захищати Вітчизну – то піт і жорстокий статут!
То із цинку труна і прощальний короткий салют…
Захищати Вітчизну – то сину за батьком піти,
То в розвідку, в туман, до чужих – і назад не прийти…

Захищати Вітчизну – це звідати різні світи!
І гарячі піски, і холодні арктичні порти…
Захищати Вітчизну – це в травні великий парад,
Це – «за сбитый – сто грамм», або в груди свинцевий град…

Захищати Вітчизну – то шрами та біль нагород!
Це той день, коли старшим стає на століття народ…
Захищати Вітчизну – то братських могил сльози й спів,
То війни кілометри в дротах телеграфних стовпів…

Захищати Вітчизну – присяга одна на життя!
Це нескорена віра, і серця тривожне биття…
Захищати Вітчизну – це сірого смутку граніт,
Це старенька бабуся, що сина чека сорок літ…

Захищати Вітчизну – то сльози і плач матерів!
То колючі дроти і з живими закопаний рів…
Захищати Вітчизну – то Вічний вогонь у вінках,
То – з всіх почестей – честь, то професія, хлопці, така…

17.06.2006 року,
м. Хмельницький

*
Здається, так банально
І кумедно:
Кують зозулі
Пісеньку одну.
Але слова в ній кожен чує різні.

На столі латинь, старослов’янська,
Мертвих слів ліси непрохідні.
За вікном шумують, як шампанське,
Білим цвітом обкипівши, дні.
Кинути б конспекти достобіса,
І дихнути свіжістю алей,
Де зелених присмерків завісу
Розколише треллю соловей.
Хай голодний – це вже діло звичне.
Хай нема в кишені ні гроша,
Тільки б не ходити на практичні –
Непрактична в юності душа.
На столі латинь, старослов’янська,
Мертвих слів не пройдені ліси.
За вікном шумують, як шампанське,
Звуть кудись дівочі голоси.
Підійти б до тої он, стрункої,
Що із римських списана богинь…
Але дійсність грубою рукою
Знову тиче в голову латинь.
Тут – перфекти, там – інфінітиви,
Мертвих слів не пройдені ліси.
За вікном – божественні мотиви
І земні дівочі голоси…
1959
…………………………
"Один", 2000

назва вірша :
"ЯК ПЕРЕСТАЮ ПЛАКАТИ, НА КОЖНОМУ МОЄМУ ОЦІ,
ВІД ПОВІКИ ДО ПОВІКИ, ГРАЄ РАЙДУГА"


Погода – прекрасна,
грошей – більш-менш…
В сім’ї – гаразд, ніхто не хворіє…
На роботі все, як слід, ніби, теж…
Картина олією…

Але щось не так: чи то важко, чи ліньки…
І не хочеться ні з ким говорити…
І душа, як вирвана сторінка
з «Майстра та Маргарити»…

Відчуття, що я море висьорбав,
на дні сіль повилизував…
Замість серця – бескедина,
сльози душать, душать зсередини…

І вже я – не я:
перетворився на сльозу,
яку не в змозі виплакати немовля у перші дні життя.
Я наче хмара, яка не видощила вісім відер…
Але найвірогідніше,
що всі мої дитячі
Мрії,
Сподівання,
Любові
ожили, тепер сидять в душі, мов у пісочниці,
і почуттями вжикають, тараняться,
немов машинками малеча бавиться…

І розірвалася, і розридалася
душа вітиста…
І всі зглядалися: «А що ж це сталося?».
Як у дитинстві, я плакав, так ревів, аж захлинався…
«Що в мене є – все не моє, немає щастя…»

*
Свято Ханамі*
Краще стрічати вночі.
Дух забиває.

І поцілунки,
Ніби солодкі квітки,
З хмелем нектару.

В нас білі ночі цвітуть
В квітах акацій.
Ми не ховатимемо
Пристрасті наші.


* свято цвітіння

Якщо летіти – то в грозу, у чорні хмари!
Там страшно й весело, там громовиць удари
Бадьорять і лякають водночас!
Там сам Творець бентежиться за нас!

Якщо пливти – то в морі штормовому!
Дев’ятий вал! За ним – дев’ятий знову!
Нормальний шторм! Тут кожний вал – дев’ятий!
Не засумуєш, на штурвалі розіп’ятий!

Якщо кохати – то тебе, любиму!
Без неба й моря вистачить екстріму!
Усі стихії увійшли в тебе, єдину –
Найкращу в світі, найкоханішу дружину!
....................................
І невичерпне джерело адреналіну!

08.04.2009

Постель измята, сгущЁнный воздух и ночь – махра,
потрогай ночь - и на ней останется рыхлый след,
секунды-смОлы, каждая ровно на миллиграмм,
текут и тянутся, как и положено течь смоле.
Разбросан хлам из обломков снов и сакральных слов,
создай попробуй из них реальность, где каждый винт,
стоит на месте, а, если надо, всегда готов
лишиться шлИца, резьбы, но сломавшись, прочней стоит.
Сухие слёзы и вечной засухой – оптимизм,
постель измята, сон невозможен, в проём окна
желтком яичным пялится, пялится лунный диск,
бессонный сам, отвергает любую возможность сна.

Три берези мовчки так зимують –
Білі хустки вкладено на плечі.
Гріються до неба і сумують
За теплом і гелготом лелечим.
І морозом диха кожна днина.
Баба снігова побіля дому
На пухнастій сніговій перині
Зустрічає дівчинку знайому.
Дякує за знайдену морквину,
Що принесла вчора їй для носа.
Про сніжинки думає і зиму.
Завтра вже весна, а вчора – осінь.

На дзеркалі-
Згустки рідкої помади.
В душі все злилось-
і туш потекла.
А серце стонало -
у ритмі морської балади,
Із гордості ниток віночок сплела.
Розлились парфуми,
солодкі, мов дим нікотину.
Наповнилась чаша-
червоної крові, вина.
І хтось загубив у болоті
чарівну перлину.
Ти зникла у тьмі -
незалежна й чудна...

Я знов заплачу дотиком дощу,
покину сад нездійснених ілюзій...
Я ще люблю. Як довго я люблю,
Душа страждає в вічному недузі.

Нехай пройдуть не сотні, тисяч літ,
Зійдуться хмари у смішнім зізнанні,
Чи хтось кохав, вдаряючись об лід?
Втікали очі, сни мого розчарування.

І буде час... і вічність почуттів,
І хай сміється дурень над казками,
Воно існує....і в мені й в тобі,
Ми так невміло бавимось словами.

Вишнева ніч – загублена, коротка.
Година пізня, так незміряно вузька.
Помада уст - незібрана, солодка,
і стежка в серце - змокла і слизька.
П’ю каву - присмак гіркуватий...
Холоне лікоть і пищить перо,
І звук роялю - дикий і зім’ятий,
Шукаю риму, дихаю на скло.

У панотця розбита іномарка,
Боляща жінка, «барышни» - доньки.
Ну як тут, браття, не зламати карку!
Добудувати б храм, та… за які?!

Дружині – ліки, донькам заміж треба!
І вчора знов наснився Назарет,
Та копійчані та не часті треби
Родинний не наповнюють бюджет.

З парафіян – самі діди та бабці,
Ще й комуніст місцевий голова.
Почасти, хоч взувайся в білі капці,
Бо ти їм Слово, а від них – слова.

Зате в райцентрі друг – тамтешній ребе.
Жахаються: «Єврей! Та ще й равин!»
Та до Митрополита – як до неба,
А друг – є друг. І він такий один.

«І Бог Один! – зійшлись, - Хоча і множать
Його Ім’я… Морока голові!»
Живуть – як вийде, моляться – як можуть
За грішні душі – інші та свої.

На скін зими пишу собі листи.
Ретельно. Без зворотної адреси.
Про те, що і Париж не вартий меси,
і Рим давно розграбував не ти.

В містах нових будуються дахи
все ближче до неголеного неба,
навшпиньки, коли виникне потреба,
до нього доторкнуться дітлахи.

Ці вулиці, широкі і прямі,
вже не зміять провулків,
ненароком
підлога площ розмінюється кроком,
а стеля вся у дротянім ярмі.

Тягучим і підступним «тет-а-тет»
кав’ярні поять,
спокоєм хвилинним,
як жаль, що моїх дощечок із глини
не передасть місцевий Інтернет.

Лиш тільки пізно вранці,
по весні,
поштар будильником загримає у двері
і так банально,
нишком,
на папері -
дві жмені літер висипле мені…

ПОНЕДIЛОК
Погiдний день. Єpусалим. Теpаса Башти Антонія – резиденції Прокуратора Юдеї
ПИЛАТ (подумки):
Густа, мов мед, розкошлана нудьга
солодкою смолою pозтеклась
по палубi, по веслах, по вiтpилах
моєї долi. Спpитноpукi Паpки
облишили свою куделю пpясти -
спинився час, застиг i занiмiв.
(помiтивши Пеpекладача)
Iз чим сьогоднi, Клавдiю?
K.:
Уpанцi
на площi, коло Хpаму, вбили Кая -
леґiонеpа п’ятої коґоpти.
ПИЛАТ:
Як pозвивавсь сей пpикpий iнцидент?
K.:
Веpтав вiд дiвки.
Хтось pозсипав гpошi.
Нагнувся - пеpеpiзали гоpлянку.
ПИЛАТ:
Знайшли?
К.:
Шукають.
ПИЛАТ:
Хто pозсипав гpошi?
К.:
Там бешкет учинив один пpочанин.
Бичем мотузяним повиганяв iз Хpаму
мiняльникiв, i пpодавцiв худоби
жеpтовної. Пеpевеpтав столи.
Гукав, щоб не pобили тоpговища
з оселi його батька.
ПИЛАТ:
Батька, кажеш?
К.:
Такi слова казав той чоловiк.
ПИЛАТ:
I що стоpожа хpамова?
К.:
Не смiли
його спинити, бо мiська голота
за ним гоpою.
ПИЛАТ:
Ще один пpоpок?
К.:
Де б не з’явився - пpостолюду тлум.
Шум, гамip, галас, тиснява й задуха.
Стаpцi, калiки... Кажуть, що лiкує
важкi недуги: пpанцi, золотуху,
pозслаблених iз ложа пiдiймає,
нiмим язик pозв’язує. Слiпим
веpтає зip... Подейкують, що навiть
iз того свiту... Меpтвих воскрешає.
ПИЛАТ:
I хто ж вiн є, сей пpиятель Хаpонiв?
К.:
Син теслi, з Назаpету.
ПИЛАТ:
Вiдколи
у Мiстi? Як сюди потpапив?
К.:
Пiд вечip, вчоpа, веpхи на ослi.
У супpоводi учнiв. На чолi
юpби pоззяв, що гучно величали
його Цаpем Iзpаїлю.
ПИЛАТ:
Пpо це
намiсник Кесаpя останнiм
дiзнається?
К.:
Я думав... Я гадав... Цаp - на ослi...
Так i осел позичений, здається.
ПИЛАТ:
Мiй доpогий Коpнелiю! Пpо все
детально: вiк, pодина, статки.
Найближчi дpузi. Воpоги. Видатки.
Що їсть. Чи п’є. Чим дихає. Чим снить.
Чого навчає. Миттю, час летить!
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ :
Не маpно кажуть, що у кожнiм кpаї
свої звичаї. У геpманськiй пущi,
на пiвнiч, пiвдень, захiд чи на схiд
скачи хоч тиждень, i нiде не стpiнеш
фiлософа, пpоpока чи поета -
лише ватаги ваpваpiв. А тут,
у сiй нiкчемнiй подобизнi Pиму -
Синедpiон та Ipод... Та й сади
Академа тут щедpо плодоносять.
.................................
.................................
.................................
Читати далі

Вертаю додому,
мене зачекалася слива,
вдивляється в шибку,
аби розпочати розмову
про те, що мій сад
оминула опівночі злива,
а модниця осінь
придбала шикарні обнови.

Ми з нею однолітки,
немолоді та зелені.
Як вірний сповідник
до сливи присунуся близько,
і випишу болі
у нібито вдалім катрені,
вона ж, мов беретом
прикриється сонячним диском.

„Я маю турботу—
заплаче і схилиться віттям
на плечі, немовби скорилася
долі найгіршій,
—візьми мої ягоди,
вирости до повноліття,
нехай би тобі послужили
чорнилом для віршів”.

А я неуважний слухач
і довіри не варта,
пригадую, що віднесла
парасолю в майстерню,
бо зливу синоптики
пообіцяли на завтра,
і завтра додому піду
між фронти атмосферні.

На потім…
Я залишу розмову назавтра…
На вечір…
Одягаються сосни на зиму.
В полудень..
Зупиняться сповідь до ранку.
А якщо я кохаю?
Назавжди…

Втекти б кудись в печери і нехай –
лікують душу відстань і мовчання.
Там, небу сповідатися про рай,
дивитися як сходить зірка рання,
зривати днів пелюстки-сторінки,
за горизонт відпроводжати сонце,
летіти крізь туманності й роки,
і просто прислухатися до серця…
І там, в печерах, в горах чи в лісах,
віддихатись розкутими вітрами,
омитись животворними дощами,
і виплакатись громом в небеса.
Так, щоб ніхто не бачив і не чув,
як б’ється серце у легкій мелодії,
запалюючи мрію як свічу,
як гріється до неї вечір злодієм.
Так, відмолитись тишею думок
в жаданому мовчанні серця мовою.
Без зайвих слів, не ставлячи умов –
знов полюбити світ любов’ю новою.

Пахнуть дні вже не манго – мангами.
Споглядають сніги зі скель.
Виглядаю тебе, як ангела.
Не по волі тремтить рука.
Я чекаю тебе, єдиного,
Але десь забарився ти…
Поодинці ми просто гинемо
Від пекучої самоти.
Поодинці ми просто губимось
В наших мріях, в чужих світах…
Летимо ми - допоки ми любимо.
Бо любов - наш фініш, наш старт.

Під моїм плащем
Схована душа,
Але до душі
Мало кому діло...
Розум не дріма,
В пошуку бажань -
Слухати себе
Заважає тіло...
Подорожній, ти
Бачиш лиш
Мій плащ,
Макіяж...стрункі
Ноги
Пишні груди...
Роздягаєш ти,
Поглядом,
Пробач,
Мене догола,
Наче п*єш отруту...
Під моїм плащем
Сукня з декольте,
Але рідко хто
Бачить в мені
Ніжність...
Душу невтямки
Пізнавать до дна
Навіть без оков
Спідньої білизни...
Через все життя
Пронесу любов
У душі своїй,
Слухатиму розум,
І триває знов
Нескінченний бій,
Я пишу-пишу,
І виходить проза...

У мене так багато забаганок ...
Щоб небо - тільки мудре і високе,
щоб вітер - утішитель бездоганний,
щоб ріки - лиш ясні й голубоокі…
А ще мені так хочеться намиста
Із посмішок і сонячного блиску,
Щоб розбудили напівсонне місто,
мою любов і мрій моїх колиску.
Для себе не приховую нічого-
усе несу до віршів на полички,
кладу перед людьми і перед Богом,
і перед Бугом, врешті – як і личить.
Ну що іще? Біжать до моря ріки,
На перехрестя доль приходять люди,
В блаженній тиші, чи в блаженних криках,
Воркочуть голуби, інтимно й мудро,
Приходить «завтра» і відходить «вчора»,
Як риба вислизає з рук «сьогодні»,
Серцям хотіти вічної «аморе»
Назло вітрам, та всупереч погоді…
І це життя, і цю найвищу данність
не обманути і не обминути:
бо крига все одно колись розтане…
і березіль вже там, де правив лютий...

Ще світ був той. І ми були ще ті:
мов яблука - терпкі, зелені, ранні,
Та повінь нетутешніх почуттів
накрила з головою і - добраніч!

А потім завітав до мене страх,
липкий, мов лій, страшніший за звіриний,
полакувавши плоть до костомах,
не проминувши жодної клітини.

Він ширився, він ріс, він заповняв
собою час, і простір, і мене в нім, -
налякане, безрадне немовля...
А потім лиш безсмертний шелест первнів

залишився. Та слово. Та політ
над гранями. Та мокрий хлюпіт серця.
Та вдих і видих за мільярди літ
до першого Христового пришестя.

Дай, нехай відчую тую ласку знову.
Ніби вікна й двері, я забитий словом.

Мокне-набрякає лобне місце втрати.
Я стою порожнім, наче крайня хата.

Ніби просто кроку певність сколесили,
ніби до кидання, крім каміння – сили.

Тане ночі крига на обличчі сніжнім,
мокне з нею серце доки стане ніжним.

Та не в ночвах мокне – на дощі білизна.
Теплі в неба сльози, бо небесні – в тризни.

Загорівся вітер і палає плаєм,
яв мій – то лоскоче, то переплітає.

Я мандрую вище поміж язиками
і мене не взяти голими руками.

Та мене на слово некоштовне стати,
тож нехай почує і здригнеться фатум

блискавкою, громом у сріблястім ситі.
Вийду з тризму* тремно, щоб заголосити,

щоби врешті вчулось.
– Янголи з мечами,
як вас бракувало, як втрачалось маму!!!

8 Квітня 2009

*тризм, -у, ч. Судомне стиснення щелеп