Ніхто ніколи не згадає вас,
богів, потрощених на тріски.
Спалили ваш іконостас.
Звалили ваші обеліски.

Час фанатизму – і зневіри час,
шеренги роботів – і хаос
поцілили в безцінних вас,
повісивши на довгий фалос.

Колись ваш голос у книжка́х читавсь,
тепер він у вогні німіє.
Ніхто ні з чим і не зоставсь.
Ніхто нічого і не вміє.

На черзі час нових ідейних нас,
іде про віру і довіру мова.
Мене зламають не в останній раз,
життя немає знову, знову, знову…

5 грудня 1994 р., Київ

Я буду являтися тобі у сні,
навіть якщо ненависть
вкриє твоє холодне серце.
Я буду вічно жити у твоїй душі,
навіть якщо темрява
змусить забути про палюче сонце.
Я буду розпалювати яскраві вогні,
навіть якщо сильний вітер
буде гасити їх в пітьмі.
Я буду нагадувати про почуття,
навіть якщо ти відчуєш
жагу до забуття.
Я буду силуетом твоєї тіні,
навіть якщо ти не захочеш,
все одно побачиш мене в сні.

15.12.2022

Що зі мною сталось, -
Пояснить не в змозі
Я з тих пір, як старість
Стрілась на дорозі.
Що було робити
І куди тікати,
Раз повік відкриті
Двері в бідну хату?
Увійшли в світлицю,
Сіли на ослоні, -
І давай дивиться
На пусті долоні.
Ані в неї статку,
Ні доходу в мене, -
Лиш хвороб зачатки
І дірки в кишенях.
Посиділи трохи,
Позітхали нишком, -
Потім від знемоги
Впали вдвох на ліжко.
Відчуття нестерпні
Душу охопили, -
То язик мій терпне,
То німіє тіло.
Зву стару ріднею,
Примостившись скраю,
А шляхи від неї
Дотепер шукаю.
Сталось так, як склалось,
Хоч і не бажалось, -
Неминуча старість
Милою назвалась...
16.12.22

як горі судилося
жити з плаєм
так мені наврочено
йти всліпу
запали ти свічечку
запалаю
а загубиш крилонька
я твій пух

а забудеш словонько
пригадаю
в мене їх назбирано
на вінок
там де тиша гріється
нас немає
там де правда молиться
п’ють вино

може в іншім світоньку
більше квітів
може любий вітроньку
ти там бог
як мені цим серденьком
не боліти
мов покуття пусткою
на Рідво

як незгуба вісткою
що живий ще
розпливаюсь
променем по щоці
глянь душа розчулилась
небом вище
і рука зігрілася
у руці

небо прогинається
над горою
світлом розкидається
ловить плай
догоріла свічечка
я з тобою
дві веселки крилонька
від тепла

2 Листопада, 2018

провидіння
сонячні каракулі
тінь списали
не котом
наплакали
розперезані
із підвіконня
пили вікна
наче пійло
коні
а за шибами
немов під ряскою
сон замулився
покрився казкою
наче сом-вусач
слизький
і ситий
рухав зябрами
мов легіт житом
неповторна мить
росла під віями
грані зведені
світи посіяні
хто там скрипає
по серцю ходить
в душу дивиться
немов у воду
то отой
для кого
в трюми спокою
всесвіти змітають
звагу кроків і
сплін плете сильце
із цівок зливи
а у подихах
знаходять диво
то за ним
не плачуть
але хлипають
не тримають зла
не ранять криками
в час коли
стає він прикрим
як нестерпний біль
здається звиклим
і світи
до найчужіших
сходяться
і на ти
зі смертю
війни водяться
тільки кликати
його даремно
він вже тут
вибілює все темне
він тихіше тиш
з розмов нелічених
і ніжніше ніж
вогонь освідчення
поки сом-вусач
слизький
і ситий
грає зябрами
мов легіт житом

1 Листопада, 2018

що там у тебе
мій синку…

для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
тиша в етері
для щастя
усмішка дитяча
для горя
сльозина для плачу
для старості
день перелітний
для осені
спогади з квітня
для тих
що тамується подих
не камінь
що кину у воду
не змії
під серцем пригріті
а те
найдорожче на світі
оте
оповите тобою
що серцю
дається із боєм
оте
що вигоює рани
дзвенить
і веде на майдани
і так
до краплини
до скону
до снігу
у серці
на скронях
до видиху
болю за вічне
до січі безбожної
січня…

ось небо
якраз на пір’їнку…
та ти не спішися
мій синку...

26 Жовтня, 2018

Сніг падав навкруги безперестанку,
іскриста мжичка затуляла небосхил.
Лишатися не в змозі до світанку,
а розпрощатися не вистачає сил.

Не набулися вдосталь цього разу,
Нічниця* обірвала ніжності струну,
як віднайти сліди дороговказу,
загублені ключі від щастя, не збагну?

Не відірватися, душі тяжіння,
хоча тримає цупко нас за рукава,
та у сніжниці тануть сновидінням
всі потай зронені зворушливі слова.

Пішла у сивий морок безнадії,
цитрини зорепаду вкрала заметіль.
Розлука на губах, сльоза на віях,
і більш нікого крім хуртечі звідусіль.

Нічниця* — кажан

13.12.2022р.

Скільки горя зі сходу принесено,
Що не можемо скласти ціну
Дням отим, що губили тут весело,
Попри десь розпочату війну.
Ми були простодушно-наївними, –
Щиро вірили в “соб” і “цабе”,
Бо ходили шляхами нерівними,
Утішаючи рухом себе.
Нам безпечно було посередині
Неприємних і гарних подій,
Хоч ракети були вже наведені
На роками згуртований стрій.
Наче мухи окропом ошпарені, –
Не сприймали умить до пуття,
Що скінчились привабливі марення
Про спокійне та строге життя.
Хоч ми нині згорьовано плачемо
Від зазнаваних болів утрат, –
Наша сила, всім світом відзначена,
Тільки множиться далі стократ.
Завжди тужим за мирними веснами,
Коли будять не мирні громи, –
Скільки горя зі сходу принесено, –
Стільки ж радості стрінемо ми.
15.12.22

Грудневий день звичайний в ті часи
Вдягнув свою забілену перуку.
Серед цієї казки і краси
Приніс тоді тебе, мою онуку.

Маленький згорток, в ньому цілий світ,
Майбутнього щасливі дні і ночі.
І світять вже мені багато літ
Твої яскраві і розумні очі.

Життя непередбачено тече,
Міняє світ весною всі обнови.
Схиляйся завжди на моє плече,
Щоби відчути радість від розмови.

Від близькості, бо ми уже давно
В країнах різних живемо з тобою.
Для спілкувань закрила нам вікно
Війна, де всім тепер нема спокою.

І дмуть удалеч вогняні вітри,
Нехай вони нас завжди оминають.
Прошу тебе, онучечко, гори
Й світи мені до скону, аж до краю.

А я тобі наворожу любов,
Щасливу й світлу напророчу долю.
Щоби тебе коханий віднайшов
І повну хату діточок на волі.

Нехай несуть вони углиб віків
Слова добра й любові од бабусі.
Нехай в житті лунає тільки спів
І щовесни хай прилітає бусол.

Онучко, рідна, серденько моє,
У цілім світі лиш одна-єдина.
Для мене сонцем ти навіки є.
Твоя бабуся Ніна з України.
13.12.22

коли вирушає дорога
тихо крушиться світ старий
а новий
ще не йде у ногу
сонце скручує
в чорторий

смак махорки
у тій сигарі
дим пізнання
від "а-ля ша"
кожній тварі
нема по парі
із піддоном для сліз
душа

та минається
неминуче
остигати
встигає кров
мруть
як мухи
цабе і дуче
не впускає у рай
нутро

шкло зливається
із бетоном
пнеться вгору
і ранить синь
вхід в метро
зустрічає сонми
посірівших за день
росин

і розмова
вже недоріка
як у ринвах
дощу каданс
укорочує мріям віку
вкотре спущений
з вірту шанс

було б добре ще
не плювати
а ще краще
не так гребти
Бог не пише
собі кантати
і не знає
що поруч
ти

Він вростає
у серце світлом
розкриваєся
мов бутон
нерозп'ятим думками
світом
поки спить в голові
дракон

що породжує
веремії
сни приручує
до пори
доки відстань до Нього
зріє
і армада підстав
для гри

24 Жовтня, 2018

він із тих відьмаків
перетрушує душі
у храмах
скільки є диваків
що вимірюють
серце
у грамах
він великий знавець
перевтілення
з риби у птаха
грає морем слівець
уночі
напивається
страхом
як бере за живе
не питається дозволу
зовсім
нудь у нього
Жуль Верн
а Кустуриця
куряче просо
і невдаха з невдах
сам себе поважає
і носить
по вай-фай-них світах
по прокурених кнайпах
і просить
як не лайків на біс
то думок
що святе спопеляють
він зажив би в тобі
охрестивши свій побут
на Каїн
обзавівся би сном
що ходив би
в нашийнику ночі
наливав би вино
і про все
що літає
пісочив
ти його би впізнав
по розкислих
сльозистих манерах
в нім страшна
як війна
та душа
побіліла пантера
в нім малішає суть
і збігаються чорне з чорнішим
і тримає косу
над нескоєним злочином
тиша

6 Жовтня, 2018

Хай грішний я вартую спрагу слів,
розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
хай пахнуть ладаном уривки наших снів,
які вмиває ранок чорним милом.
Хай певно знатиму, що лиш така любов
мою сумну дорогу налаштує.
Невдячності очікую я знов,
розтринькуючи поцілунки всує.
Але чому, чатуючи свій гріх,
бездумний я не збочую дороги?
Чом з образа́ми всіх образ твоїх
до тебе йдуть гріхами збиті ноги?

Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов.

2 травня 1995 р., Київ

Готові люди як один
любити і страждати
і не даремно Божий син
приречений до страти.
І поки прогресує зло,
де промишляє каїн,
то люду... наче й було
в імперії окраїн.
Це оправдовує війну,
а у лиху годину
і територію одну
для нелюда й людини.
Одне усе собі гребе,
а інше час марнує
і не запитує себе,
чого воно існує.
Бо вибір є – одне із двох:
умерти або жити,
та алібі у багатьох, –
навіщось же тримає Бог
людей на цьому світі.

12.2022

А ти ж казав, що в мене очі гарні —
зоря вечірня у смарагді трав?
Втекти від тих очей надії марні,
той помилявся, хто від них тікав.
Казав, — волосся пахне бузиною,
свавільним вітром, чистим джерелом,
ні з ким так добре, люба, як з тобою
мені до цього часу не було.
Ти говорив, що я твоя богиня,
і на колінах попросив руки,
і я котилася, мов хвиля синя,
у океан любові залюбки.
Ти шепотів на вушко дивні речі,
слова кохання з уст твоїх лились.
— Без тебе, сонце, в серці порожнеча,
пітьма холодна і захмарна вись.
Але, коли в очах погасли зорі,
зник Перуном у полиску заграв.
І що з того, що ти колись в фаворі
казав, — той помилявся, хто тікав?

10.12.2022р.

Світає повільно узимку,
А смеркне щодня швидкома, –
Мов дні у шапки-невидимки
Вдягнула відразу зима.
Не знає ніде перепони
Світання і сутіні гра, –
Неначе якісь перегони
Влаштовує змінна пора.
Як дзеркальця калейдоскопа,
Мелькають сніги і дощі, –
Незмінним лишається клопіт
І боязнь старіння в душі.
14.12.22

Говорила завше мати, —
слухайся мене,
Бог захоче покарати,
розум відніме.
Вчися на помилках
інших,
броду не шукай!
А я вперта і невтішна
в погляді — розмай,
посварилася з сестрою
і коханим теж.
Вечір в'є за бистриною
стрічечку мереж.
Стежка в ліс у маргаритках
на краю села,
не зогледілась, як швидко
в хащу забрела.
Там щебече пташка сіра
на стрункій сосні,
як Орфея чуйна ліра
виграє пісні
так, що серденько мольфара
млоїться від чар.
Здалеку спливає хмара
в зоряний вівтар,
стелить ніч з ультрамарину
на ріку —габу,
смикає рак за косину
молоду вербу.
Огорнули Мавок плечі
темні лопухи,
ловлять душі молодечі
в безлиху ріки.
Розбазікались в лататті
жаби, цвіркуни,
а на березі багаття
палять чаклуни.
Варять блекоту знатниці —
зілля на дання
молодицям і вдовицям...
(що за маячня?)
Корінь мандрагори, м'ята,
маки в чавуні,
щоб самотню хтось посватав,
серцем пломенів.
Випила і я отруту
з круком віч-на-віч,
щоб знайти червону руту
у купальську ніч.
У чагарниках до ранку
стерла п'яти в кров,
зникли чаклуни серпанком
в потойбіччя схов.
Не знайдеш щасливу
квітку
в дикому кущі.
Від любові рута квітне
у твоїй душі.

12.12.2022р.

голос неба розходиться лунами
пробиває дорогу дощам
до душі що оголена струнами
у забутий в убогості храм

там від холоду вікна потріскали
а від сирості линька у стін
де за римами янголи рискали
і купався у розпачі сплін

де забуте так проситься спокою
а приспане не п'є і не їсть
і ячать за ціною високою
стан його і утроба її

він далекий від сталої близькості
та без неї хворіє вона
хто літав знає добре як низько ці
можуть бути розмови вина

хто літав не боявся втопитися
в морі ласки і дихати тим
що давало витаючи витися
бути ближче ніж просто на ти

засвітися зорею невгасною
проливайся не кров'ю святих
з тих сторін де ніхто не привласнює
з того болю що в серці затих

у словах у поривах в минулому
там життя ще на двох не скупе
там ніхто ще не каже прибули ми
і у горлі нема ка-пе-пе

21 Серпня, 2018

зона
пила і гуляла
більше стало зони
видавали
всім присталим
нари біля трону

привели
псам сухо в роті
щоб води набрати

куцолисий
що напроти
з білої палати
бився в груди
що він Понтій
з дерева Пилатів

коло нього
рила свити
з роду дуполизів
зранку вже
по оковитій
в безшевронних ризах

поруч з ними
недокурки
з кубками чифіру
по шість ложок
брали цукру
плямкали без міри

в пахана
не очі
дзоти
а душа
без п'яток

ніби він
ні за
ні проти
зняти
всіх розп'ятих

ніби з ним
вільніша зона
і плювки чистіші

він закон
а у законі
ані нош
ні ніші

слався
Понтіє Пилате
найпонтійший хане
слава вам
пенькам пихатим
вічна слава клану

і обкурені
з хлистами
по майданнім гамі
повели
отих з христами
на пустир
за брами

повели
пахан потрошки
умиває руки
злизує чифір із ложки
недоталий цукор

15 Серпня, 2018

ой чому це море чорне
бо до себе ріки горне
чорні ріки де ті зорі
і тому це чорне море

ой чому це небо хмарне
бо в житті усе примарно
вчора сонце ще світило
а сьогодні задощило

ой чому дорога бита
бо приборкана копитом
і веде вона по краю
поміж раєм і нераєм

ой чому в душі так тихо
бо заснуло в серці лихо
спить і сонце обіймає
а дрімає я літаю

ой чому кров не холоне
бо не спить мій охоронець
ангел світла переможець
дай йому наснаги Боже

ой чому увесь палаю
бо надійних друзів маю
сестри рідні побратими
ти і я одна родина

ой чому нас не здолати
бо таких як ми багато
хай же зрада не радіє
хай надія світло сіє

1 Серпня, 2018

О Боже мій… Яка глибока суть
в Твоїх очах, наповнених Тобою…
Не засинай* – я хочу їх відчуть,
пройнятися їх святістю святою…
О… не ховай Cвою глибоку суть…

5 квітня 1989 р., Київ


* інший варіант: «Не відвертай …»

Зорями сяють лагідні очі,
Як радістю сповнена її душа.
А смуток бринить у зіницях жіночих,
То й в серці відбиток свій залиша.

Нехай же привітно всміхається мати,
Бабуся та подруга, донька й сестра,
Доля хай квітне барвінком хрещатим.
То ж ніжності, жінко тобі і добра.

2006 р.

Поза вікнами квартири,
Прибережний краєвид
Наповняють нині сирість
І тумани вочевидь.
Зимним дощиком умиті,
Верби зо страху тремтять
І зітхають сумовито,
Лозам зігнутим під стать.
Потемніли й охололи
Води бистрої ріки, –
Зупинилися поволі
Біля берега струмки.
Вже не плаває в калюжах
Вітром знесена листва, –
Неохоче та байдуже
Зранку родяться слова.
Послідовно, поступово
Вітерець імлу роздер, –
Краєвидом дріб’язковим
Душу зцілюю тепер.
13.12.22

Зорі нагадують світлячків.
Тих малих комах,
що заважають уночі.
Вони яскраво світять,
наче сонце у спекотний день.
Здається, вказують дорогу
в самісіньке небо.
Ведуть за собою, ніби марево.
Лиш вони відчувають хвилювання.
Лиш їм відоме справжнє кохання.
Зорі ніколи не згасають.
Їхнє сяйво виблискує
в твоїх нав'язливих думках.
Вони поруч — блискучі білі намистини
в твоїх засмучених очах.

12.12.2022

ані миші
три коти
старший
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
й поза очі
а молодший
щось муркоче
про сметану
й молоко
і про те
де спить бровко
й проганяють мух
корови
де ще гнізда
не готові
а в яких
пташата сплять
де по три
а де по п’ять
миші
мишки
мишенята
ви сидіть тихенько
в хаті
бо почують вас коти
той
що місяць прикотив
той
що сипле поза очі
той
молодший
що муркоче

20 Липня, 2018

не бійтеся
любі
я не завиню
вам світла тривкого
в прибулому світі
пробачте
за слів несподіване ню
в притупленім праві
піти й
не боліти

той біль повногрудий
три бою ковтки
то вдихи напалму
і видихи смерті
то гнів ціпеніє
у пальцях руки
і гул не вщухає
навколо
уперто

а поруч зі мною
лежить побратим
цигарку ділили ми
з ним
перед раєм
не знаю до чого
тим ранам рости
що рясно
мов маки
цвітуть-відцвітають

стривай
побратиме
нема вже доріг
он бачиш
на небі
ту тліючу цятку
це наші мовчання
причал
і поріг
нас
Богу війна
вже дарує
на згадку

ми станемо
спомином
поміж людей
з якими вплітали
життя
в перемогу
стривай
побратиме
ще п'ять нас іде
ще п'ять поспішає
невчасно
не в ногу

хай миті змаліли
аж видно стерню
дитинство
що маминим співом
зігріте
не бійтеся
любі
я не завиню
вам світла тривкого
в прибулому світі

6 Червня, 2018

дітьми
гралися у війну
ковбої
та індіани
червоні
та білі
фронт розділяв
паркан з тютюну
кулі з горіхів
очеретняні стріли
із індика пір’я
і бриль-капелюх
ломака –
сідло і коняка
сто скальпів
з кропиви
і стільки ж
крил мух
відвага –
в ланцюг для собаки
і стріли зникали
в городах
садах
а кулі
губила кишеня
живою вважалась
кринична вода
трофеї –
картопля печена
бадилля й паліччя
вігвами й форти
їх брали умовно
ділилися дахом
коли громовиця
хотіла прийти
нагнати на воїнство
страху
і той був
за пастора
вимоклих душ
хто знав
де є сторож на часі
і скільки в рогожі
закутаних груш
щоб стало для всіх
і припасу
так літо злітало
кульбабами десь
розбитися
табором білим
тоді не зважали
куди дівся день
і ліктів
й колін не жаліли
ніхто не здавався
на мить умирав
на ліки йшли вишні
і сливи
ой де ж та тепер
гомінка дітвора
прокопчена димом
й щаслива

6 Червня, 2018

Напишу страшне, ні стиць ні бздиць,
І не дрібку - чималенький лантух...
Сплю поміж персисьих молодиць,
І таких, що ну його до ката.

Пестили до ранку вчотирьох,
Навіть досі не прийшов до тями.
Ще би трішки й, слізний епілог
Довелось би шкряботіти. Амен.

Баглося любові небага...
Та отримав тон під сто цистерну.
Катувати можна так врага!
Ліпше би потрапив у геєнну!

Та хіба ж любов це? Хай Бог ми!
Не кохання, а лиха година!
Боком вечорниці у куми
Вилізли. Я сам у цьому винен.

На півметра зменшився мій зріст,
Сил немає розстібнуть ширінку.
Відсьогодні - схима, лютий піст,
Бо пракорінь всох. Тепер довіку.

12.12.2022р.

Сіріє… То не ранку закид.
Сіріє – ніч іде на захід.
Сіріє, затухають зорі.
Сіріє, світ стає прозорим…

Десь ото в расєє дикій
П’яну чмобіків отару
Зранку прапорщик рашистський
Тупо строїть, як гітару.
Перед строєм новобранців
Мордорос кричить, повчає.
До порядку і до праці,
Звісно, п‘янь лиху привчає:
- Знайте всі: взуття солдата –
Це завжди його обличчя!
Має так воно блищати,
Як ясна зоря найближча.
Наче усміх ідіота,
Має сяяти щоденно.
От, як приклад, зараз рота
Можна глянути на мене.

11.12.2022

Сірий грудень
Мокрим брудом
Так зволожує взуття,
Що повсюди
Стрічні люди
Вимагають співчуття.
Тільки варто
Тішить жартом
Їх отим, що знає світ:
Ще не здужав
Всі калюжі
Взимку й дідько без чобіт.
12.12.22

Стара хатина край села,
Спустився вечір тихо-тихо,
Сріблястий місяць вигляда,
Крізь шибку сіє ніжне світло.

Вечеря на столі смачна,
Уся зібралася родина,
Щоб пом"янути брата й сина.
...Горить-потріскує свіча...

2017 р.

Світає… Ранок на порозі.
Світає – день уже в дорозі.
Світає кусень небокраю.
Світає… Ніч іде до раю…

Під сузір'ям Стрільця
Народилася ця
Неймовірна лебідка вродлива.
Що несе всім добро,
І щоб там не було,
Розправляє над обрієм крила.
В саме пекло війни,
Щоб торкнутись струни
Серця кожного — птахою лине.
Пісню щемну, дзвінку,
Як пір'їнку легку
Роздає благодать лебедина.
Закружляє нам вальс,
Хоч стріляли не раз
У пташину злі люди з рушниці.
А вона, як весна
Всім дарує сповна
Свого серця ясні чорнобривці.


02.12.2022р.

Згадай про те, що врятувало від безодні.
Уяви те, що змусило йти далі.
Нагадуй про це кожного разу,
коли втрачаєш віру в себе.
Нізащо, навіть якщо дуже важко,
не забувай про тьмяний вогник в серці.
Той, що зміг змінити темряву
на кольорові відблиски в люстерці.
Ледве помітний, майже невидимий
помаранчевий вогник
залишив спогади про минуле.
Один лиш тихий тріск вогню
нагадував забуті чорні хмари,
що вкривали душу,
наче болючі рани.

09.12.2022

Мене освітляє журбою
І радістю світло життя, –
Години малі супокою
Зникають у тижнях ниття.
Біжать негаразди, мов ріки,
Лишаючи зцілені дні, –
Зростає жадоба велика
Здолати всі біди земні.
З’являються зорі пророчі
І прагнень здійсненних штрихи, –
Щоночі осяюють очі
Вони і подальші шляхи.
Людина щаслива й нещасна, –
Люблю Богом створений світ, –
Журюся й сміюсь одночасно
І прагну прожити сто літ.
11.12.22

Ми познайомились давно,
ходили разом у кіно
дивитись на гальорці
індійські фільми про любов,
та несподівано вколов
Амур лілею сонцем.

Він так подобався мені
в ті юні, волошкові дні,
коли ще на догоду,
цвіли магнолії весни,
Чумацької ріки човни
гребли в кисільних водах.

До клубу хлопці, в сяйві рамп,
вели дівчат на променад,
як справжні кавалери.
— Дозвольте запросити Вас,
на дивовижний білий вальс, —
(тонкі були манери.)

— Це правда, Тань...? —
він зашарівсь —
мене кохаєш, і без слів
те відчуваю радо...
Не розумію чом тоді,
сховала очі в лободі,
а не сказала правди.

Зірвалася, мов дика лань
з його обіймів. —Таню... Тань... —
відлунювали доли.
І скрапувала з вівтаря,
свічею воскова зоря
на фіолет довкола.

Пробігли похапцем літа —
він сивий, я, мов сирота,
у хусточці терновій.
Але для нього в дивних снах
яснію й досі в небесах —
лілеєю любові.

09.12.2022р.

царі і царята
червиві боги
вам душ не забрати
в могилу з могил
і золота тиші
сріблин сивини
того що не лишить
війну без вини

вам більше не стати
для крові ковшем
чи кличем солдата
що вилився в щем
дороги розбиті
поля без плугів
життя стало митом
за смерть ворогів

тримаються вітру
дощі і слова
у кадрах чи в титрах
розмова жива
життя без опори
відспіви без сліз
від жадоби горе
від кривди жалі

здавалося б неба
побачив бери
пташиний цей щебіт
зірковий порив
та тільки без міри
воно без ваги
без власника віра
не вам до снаги

і вечір на плечі
лягає вогнем
і світла для втечі
ніхто не пригне
царям і царятам
корона і трон
чого вони варті
з порожнім нутром

10 Травня, 2018

Лінивий зять змикитив борщ, котлету
І ситий з тещі кепкувати став павич:
- Можливо, треба вам для інтелекту
Кросворд щодня. Чи грати в шахи вчіться ви.

Та ж гостра на язик. Чого ж мовчати:
- Скажу тобі по правді. Ми таки рідня.
Якби у шахи добре вміла грати,
То не віддала б королеву за коня.

10.12.2022

Кришталеві думки пахнуть свіжим морозом,
Що приходить до нас із далеких світів
З піднебесся, де влітку народжує грози,
Із минулого, що ти забути хотів.

Там у пам’яті є ще невидимі стрічі,
Що горять у душі, ніби ватра з дерев.
Та холодні вони – незапалені свічі,
Їх минуле тихенько з роками бере.

І поплакати вмить захотілось до болю,
Розплескати біду і віддати вітрам.
Звідси я не візьму вже нічого з собою,
Відбудую в душі із самотності храм
18.11.22

Все засипали сніги аж до небокраю,
Віддає зима борги білим урожаєм.
Зарівняла рівчаки, всі горбочки стерті,
Перепону лиш нема зарізяці-смерті.

Сипле віхола навкруг, засипа окопи,
На війні солдат і друг з усії Європи.
Бо зібралися отут, хто свободи хоче,
Щоб не плакали з біди материнські очі.

Щоб нарешті полягли вороги трикляті
І звільнились від жури в кожній нашій хаті.
Що зосталась у боях, вижила з-під «градів»,
Хоч із більмами очей, та без вікон раді,

Що вціліли стіни й дах в господарстві тому.
На війні хазяїн десь далеко від дому.
Залишилась у селі лиш єдина хата…
Виживають в погребах і батьки, і мати

Із дитяточком своїм у страшній облозі.
Окупант зайшов у дім, взявши по дорозі
Те, що люди нажили і кров’ю, і потом,
Все забрали вороги у своє болото.

Та не матимуть із того ніякого зиску,
Бо записані вони у смертельнім списку.
Переможе ворогів Україна-мати
І повернуться з війни всі її солдати.

Відбудують рідний край, заживуть на славу,
Збережуть навіки мир і свою державу.
І щасливо заживуть наші всі нащадки
По новісіньких законах у ладу й порядку.
09.12.22

Відчуваючи потребу
Пізнавати все за мить, –
Сам запитую у себе:
Як цю бійню пережить?
Кожен раз на це питання
Лиш зростає кількість дум,
Й огортає невблаганно
Чуйну душу сильний сум.
Адже, збуджений до краю,
Я не знаю в дану мить,
Як біду оцю безкраю
Нам безпечно пережить?..
10.12.22

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Афродіта впала з висоти,
І її розбіглися харити.
Пригортаєш іншого вже ти,
О Боги, скажіть, як далі жити?!

Темні хмари збіглися сумні,
І жовтіють під очима кола.
Палко присягалася мені,
Що не зраджуєш ні з ким ніколи.

Пригортаєш, увійшла в екстаз,
Ув обіймах шаленієш дико...
Виставляєш, бачу, напоказ
Ти нову любов свою “велику”.

Смієтесь, глузуєте: “Він лох!”
Так звете наївного поета...
Він, їй-Бо, застрелив би обох
Зрадників лукавих з пістолета.

9 грудня 7530 р. (Від Трипілля)

Горлає невідоме дитинча
з акцентом невідомого фольклору,
бо ще ніхто ніколи не вивчав,
що́ – сльози немовлят у ранню пору?

Ридає сон з сусіднього вікна,
крізь яв на інший лад і бік скривившись;
чого воно? – без розуму, без дна,
ще майже не радівши й не злостившись?

Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі;
а не згадаємо видіння перших літ, –
де доля таємниче тиче дулі…

21 липня 1995 р., Київ

ІІще біжу... то миля, то верста
і що не рік, то даленіє щастя,
але... якщо не упаду до ста,
піймаю даму жирової масті.

Вирулюю на фінішну пряму,
та не танцюю... як, буває, фраєр
і знаю, що по чому... і чому
кубіта не запрошує до чаю...
ще дихаю, аж поки не пойму –
у спринті я, усе-таки, не стаєр.

І думаю про це не тільки я,
бо іншої дистанції немає,
а як і є, то і її здолаю...
попереду – вікторія моя,
тому на півдорозі житія
коней на переправі не міняю.

ІІАле міняю тему, бо життя
такі, буває, вносить корективи
і так переінакшує мотиви,
що ти у цьому світі як дитя,
що нібито іде у майбуття,
але минуле б’є у хвіст і гриву.

Не забуваю ні солодкий дим
моєї Батьківщини, ні убогу
історію Московії... дорогу
мою охороняє херувим,
що обіцяє мир, а перед цим
і героїчну нашу перемогу.

Тоді і правда буде на землі.
Упевнений, що із моїх фантазій
формуються реалії малі:
не буде маніяка у кремлі
і параної, люті... і наразі
від цього оніміють москалі.

ІІІХоча і не піймаю птаху синю
у вирії моїх майбутніх літ,
та ще лечу у далечінь осінню...
що не десятка, то новий політ:
дитинство, юність, молодість, зеніт,
межа, фінал і... пам’ять по людині.
Короткі ці етапи на путі,
де миті упаковані у часі,
та оживу у кожній іпостасі...
і може, ще почуємо тоді...
а як не ми, то душі молоді
салюти і Феміду у Гаазі.

12.2022

— Ховай від всіх свою любов,
як у подушку сльози,
мов таїну тих молитов,
що довіряєш Бозі,
бо щастя любить мовчазну
і безгомінну тишу —
рибиною на глибину
занурюйся все глибше.

— Я згодна, гарний заповіт,
відверта коліжанко.
Та закричу на цілий світ,
Любов — не забаганка!
Не заховати у мішку,
як голку в сіні, шила.
Зізнаюся, мов на духу,
гріх у сльозах топила.

— Не виставляй на суд людський
украдені смарагди —
той падає у чорторий,
хто в інших щастя краде.
Таємну сутність пізнавай
чи є у ній перлини
морів кораловий бонсай*,
пророщені зернини.

— Не виправдовую себе,
за солодом — покута.
На крилах — небо голубе,
хоча тримають пута.
Літаю незалежно я,
повідаю ще більше,
оголена душа моя —
метеликом у віршах.

— Свою любов не сполохни,
шугне і не спіймаєш,
вже дожила до сивини,
а мудрості не маєш.
Згадай, як зради колючки
виймала з серця, люба!
Твого кохання світлячки —
чиясь болюча згуба...

— На власне горло наступить,
не здатна. Цілу вічність
чекала на блаженну мить
і непідкупну ніжність.
Не розірвати нас обох
у ризах, чи лахмітті,
бо любить він мене, як Бог
тебе на цьому світі.

Бонса́й* — шматочок природи в мініатюрі.

06.12.2022р.

Радості іскринки сяють,
Сонячні іскринки сяють
У твоїх очах.
Ватра у моїх любові
Та кохання світлий вогник
Теж ще не зачах.

Хоч літа пливуть у осінь,
Стрімко так пливуть у осінь
Та моя душа
Ще закутана у ніжність,
Ласкою твоєю гріта,
То ж не поспіша

У життєву осінь пізню,
А співа веселу пісню
Й тішиться теплу.
Серденькуо моє жіноче
Ластів"яточком тріпоче -
Жде свою весну.

2022 р.

Приморожений ранок. Листопадова кава.
Пульт до рук і чекаєш із фронту новини.
Все сприймається гостро, тривожно й цікаво,
Що стосується змін у війні України.

Як там хлопці звільняють містечка і села,
Заважають сніги і невчасні морози?
Хоч країна у темряві знов невесела,
Пережити стараємось вражі загрози.

В найболючіше б’є нас розлючений ворог,
Що прийшов убивати й загарбати землю.
Він у землю поляже навіки вже скоро,
Я надії від дійсності не відокремлю.

І тому, поки зранку є світло і кава,
Я вклоняюся людям, що нас захищають.
У минуле відійде війна ця лукава
І росія досягне розвалу і краю.
10.11.22

 

Закінчує свій шлях цей листопад,
Іде у вічність день малий, осінній.
Весну чекає мій заснулий сад,
В якій віднайде знов своє спасіння.

І ти прийшла у той останній день
Із першим снігом і найпершим криком.
Звучала радість хором всіх пісень
І щастя це у всесвіт весь проникло.

І заспівали враз ліси, гаї,
А світ заплескав у свої долоні.
Я вперше в очі глянула твої,
Моя єдина і розумна доню.

Щаслива я з того, що в мене є
Твої слова щоранку, рідні руки.
Молюсь за тебе, бо життя твоє -
Віднині захист від страждань розлуки.

Ти поруч, тут, кровиночко моя,
Тому пішли у безвість болі й муки.
І ми удвох щасливі, бо сім’я,
І молимося разом за онуку.

Моя дитино, донечко, світи
Мені в житті до самого останку.
Бажаю я тобі лише цвісти
З онуками із вечора до ранку.
30.11.22 

Коханий мій, цей синій небокрай
Сховав далеко всі мої тривоги.
А серце б’ється, молить: - Не віддай
Його війні! Чекають всі пороги

Тебе живого, рідного. Щемить
І плаче з болю цей сумний світанок.
Колючий вітер он приніс умить
Свій сніг холодний на відкритий ґанок.

І стукає гілками у вікно,
І б’є думками, як ти там на фронті?
Дев’ятий рік. О як уже давно
Ти на війні! Тепер на горизонті

Захмаренім кружляє заметіль,
Все тихо і не чути того грому,
Де смерть живе, а з нею крик і біль…
Молюсь і переможцем жду додому.
08.12.22