Мишка в нірці шаруділа –
Шур, шур, шур...
Біля нірки кішка сіла:
Мур, мур, мур...
- Пі, пі, пі, – питає мишка, -
Хто прийшов?
- Няу-няв, - на те їй кішка, -
Мишолов!

...стою, мій Друже. Хвильку помовчу з Тобою...
та мушу певно скоро покидати.
Час хутко так злетів, перехворів журбою -
семидесятий, риска, хрест і п`ятий.

...так, обіцяв - тож повернувся... то не відчай,
це вітер витирає оку спомин,
це те, про що ми міряли... Хай Бог засвідчить,
як серце мліло, рвалося без втоми.

Перемололись, вицвіли роки... і щастя
розсипалось розірваним намистом.
Життя приймав покірно, мов Святе Причастя,
учинком славив Бога та Пречисту.

Та ангел світла, з ликом на-замову-ката,
присів, мов птаха, небо звисло поруч...
Дружина голосила та ридала мати,
та подив діти відправляли вгору.

А там - ні сонця, ані для молитви сили,
та Брама, болем змащена, невмита...
- Вже літо, тату, ранку крила оросило -
важкі, опалі цвітом оксамиту.

І сорок днів, як сорок похоронок в жмуті,
злились у ладані та висохли сльозою,
зневірились, до образів святих прикуті...
..стою, пройнятий небом... і Тобою.

14 Листопада 2007

Зрада

Вітер свище, море віє
Беремо гітари і лягаймо на весла
Допоки ще не сутеніє
І човен буря не занесла

подалі від Дністра і річки Прут
у напрямку Дунаю.
Я п’яний, а тому не знаю,
Який із мене буде Брут.

Чи здатен я на зраду?
І хто мені в цьому зарадить
КогÓ зречуся я? заради
КÓго я стерплю цю ваду?

1

Коли твоє перше кохання
Раптово підставляє тобі губи для поцілунку,
(а з моменту закоханості минуло більше 7 років)
Ти розумієш, що мрії збуваються,
(хоча ти зовсім про неї не думав)

Коли її ніжність полонила тебе
Наче шокова терапія
І ти не можеш оговтатися...
Почуттів немає, лише твоя шкіра
Випромінює позитивні флюїди
А губи прагнуть віднайти її запах

Моя улюблена школа
Час безтурботний і...безпорадний
Тоді, я ще не займався сексом
І не вмів цілуватися
Вживав крихти спиртного
І добре знав англійську мову

Я покинув цю клітку після 9 класу
Все решта — лишається у думках...

2

Одного разу, прокидаєшся у ліжку
І відчуваєш себе дорослим чоловіком.
Вчора не було еротики й романтики
Ти нікого не бив (причому ніколи),
Щоби відчувати себе мужнім
Алкоголь і жінки(загалом) тут теж ні до чого
Причина в тобі: ти зустрів своє перше кохання...

3
Моя улюблена школа
Мій улюблений друже, Павле
Недодумані мрії і невимовлені слова
Доросле життя було таким далеким
Я не думав про майбутнє і так формувався мій стиль
Моє світосприйняття не варте уваги чужих людей
Проте свої — намагаються зрозуміти мене
Лишень не беріться за коректор...

Знаєш, так багато часу пройшло.
Ти й сама бачиш, щось втрачено було.
Я давав тобі все, що могла моя душа,
І ти була дуже-дуже мила,
Ти не лізла мені у кишеню,
як робили всі інші до тебе.

Йшли роки, нескінченні дні.
Вибач, нічого не можу вдіяти.
Йшли роки, нескінченні дні…
О, пробач мені!
Щось втрачено, ніщо не розвіє мою втому,
Я не люблю тебе, іди додому.

Моя любов! Моя любов пішла!
Моя любов пішла додому.
О, мила! Знову набираю твій номер телефону.
Номер твій такий знайомий!
Та що ж казати, якщо тобі сказав:
«Я не люблю тебе. Іди додому.»

Я не відкрию тобі таємницю
"Земного буття"...
І навіть не розкрию формулу "любові"...
Я краще віддам тобі рецепт "щастя"...
...Та ти не зможеш його приготувати,
Бо у тебе відсутній один компонент...
...Мрія...

Тиху тугу з неба,
Мені дощ дарує...
Я тебе не бачу...
і тебе не чую...
Тиху тугу зночі,
сон вплітає в коси
Я тебе забуду,
І заплачуть роси...
Тиша заспіває мені колискову,
Я тебе шукаю у безкраїм полі,
я тебе шукаю, і плекаю диво,
ще колись згадаю, як була щаслива...
Долю заклинаю щоб вела до тебе,
Я б усе віддала всі дарунки з неба...
Долю заклинаю - та вона омана
Ще колись згадаю, як була кохана...
Тиху тугу серця я тобі дарую...
Ще колись побачу...Ще колись почую...

Ніколи, ніяк… уривками
золотом сипалась осінь
вітер гуляв між будинками
заплутував рими в волосся
забуто… забито… втрачено
малюй не малюй пастелями
калюжа набула значення
своєї межі під стелями
заплющено і зачинено
квадратними сантиметрами
байдужо і безпричинно
залишилося померти
депресія… ні! Сто крапками
відлуння вбива струною
а я відбулась жартами
у війні, що вела з собою…
нашкірена і невиспана
макіяж все ж бажає кращого
я кохання твоє залишила
для життя, не свого – інакшого.

Прощай, талане, вірний побратим,
Більш не поберемось пліч-о-пліч ми за славу.
Під натиском колись загинув й Рим,
Тебе і поготів ті варвари здолали.
Я був сокирою у ворогів,
Мучителем твого палаючого слова,
Шептав по-зрадницьки : „солодких снів”,
В той час як серце обливалось стиха кров’ю.
Вінець лавровий покладу до ніг,
Поставлю камінь незворушний на сторожі,
Та й хай проростає юнак-моріг
На насипі свіжесенькім покрай дороги.

Зірватись раптом серед ночі: хто ти,
Мій невідомий, вінчаний колись?
Життя біжить, як стрілка на колготах –
Від п׳ятки (де душа) кудись увись.

Пряменько так. Хутенько. Невмолимо.
Чи невтолимо? Невтулимо? Не?
...Ще паралельно. Але ж мимо, мимо
Твоя душа повз мою промайне,

Мов хвіст комети... як її... Галлея?
Зірватись серед буднів: де ти є,
Пігмаліоне? Сонна Галатея
Тобі яєчню вранці подає

Таку окату, жовту, як кульбаба...
Євроремонт... Євро стандарт. Муляж.
І Галатея – українська баба,
Зодягнута в словесний камуфляж –

Щоб не боліло! Сніг забілить біло...
Поправлю грим, на вилиці – рум’яна...
І поряд тіло. Гарне, але – тіло.
Я Несміяна? Ще й яка Сміяна!

Зірватись знову... А тоді летіти
На третє коло: дім, сім׳я, робота...
І по дорозі сірий лак купити –
Аби впіймати стрілку на колготах...

Сморід 1
Машини-гудуть
Сморід 2
Машини - гудуть
Сморід 3
Знову - гудуть
А вони йдуть, та йдуть

Смородом, вокзалом, грудами, цурпалками
Смітниками, звалищами, згатами, кавалками
Безпросвітком, голодом, лупою, недопалками
Боже, ти пробач бомжацьку душу

Навіщо майстре, виваяв мене?
Ці брили навісні тримать до віку
Дивився на бігборд атлант
На діви білосніжні що мелькали

[ СПІВ - автори ]
***
пастель осіння...
подихи розмиті,
тіла сплелись плющем -
і під дощем
від почуттів гойдає...
стилий вітер
обійми рве
і парасолю вщент
з «трьома слонами»...
омофóр Покрови
вкриває нас...
ти долю не кленú -
нам добре разом...
ліпляться кленові
листки на груди
ніби ордени
за те, що небо
нам сьогодні стеля,
а «три слони»
розірвані - тотем...
тут долю
- поцілунками пастельно -
ми пишемо
в співавторстві з дощем!

[ віддзеркалення ]
***

а журавлі летять…
і ти летиш…
і осінь
відлітає за тобою…
«курлú» прощання
туляться до болю
крилом багряним
у смерканні тиш,
до дзеркала душі -
в живу глибінь,
де плин вільги
відмулює джерела,
старих корінь
підживлює дерева,
що в рінь
років
ховають голу тінь,
бо листя відлітає...
і думки -
у рідне небо
з щирим Миколаєм -
до дзвонів
великодніх
повертають,
немов у гнізда
з вирію птахи
до тих дерев...
в брунькову березіль,
лишаючи у жовтнях
літ простуди,
ти знов летиш...
і забираєш біль
та ...
пустка, що лишилась,
коле в груди...


[ ностальгія по старому вину ]
***
осінь по вінця -
налити і випити...
чути вже пóдих
зими -
пари гуляють
всі «пари» до іспитів
(навіть здалося:
це - ми?)

пам’ять листи
присилає ще досі нам
в кóсу лінійку
дощів...
двадцять ключів
загубилися в осенях
від не відкритих
замків...

знов парасолі
над парами вигнуті,
парк розмальовує
хна...
осінь по вінця -
налити і випити
мовби старого
вина.

Політична домовленість - благо
Для народу найбільше з усіх.
А "верхів" до Закону зневага -
Це дурниця яка, просто сміх.

Ох, плоди того блага й чудові,
В нас одвіку таких не було:
Справжні вибори, ах, дострокові
У парламент воно нам дало!

Двом указам чи трьом Президента -
Подання опонента в суді!
Демократії, втім, інструментом
Міс Домовленість стала тоді.

"Задля єдності й миру в державі"
(Найдивнішій, напевне, з держав)
Янукович-добряга ласкаво
Свою згоду на вибори дав.

Як найліпше хотілося звично,
Тільки вийшло як завжди* чомусь.
Адже кризу тяжку політичну,
Кажуть люди, розв'язано дзусь.

Першу гілку державної влади
Надпиляти так - треба талант:
Легітимність Верховної Ради
Зможе й не визнавати Гарант.

У нардепів, немов самозванців,
Владні важелі ще забере,
Бо месія... Пусте: без обранців
Абсолютно народ не помре!

Віктор Ющенко - нації тато
І веде нас до світлих висот.
Бути більшим за всіх демократом
Заважатиме марно народ.

Підписантів по кілька мільйонів
В ньому за референдуми два,
Та не думає їх за законом
Призначати держави глава.

А есесівцю дати Героя
Після Нюрнберга - те він за мить.
Про це теж домовлялися троє?
Янукович, одначе, мовчить.

Хоче віру за "ширку" продати
В себе виборця - тільки й того?
То готується хай, що питати
Більш не буде месія його...

Ті, хто вміє домовитись, любі
Президенту, але над усе
Опоненти миліші беззубі
І "дахуючий" "тесть" - Дядько Сем.
Жовтень - листопад 2007

_______
*"Хотіли як ліпше, а вийшло як завжди" -
вислів Віктора Черномирдіна.

Повіяв вітер –
шумно стало.
Сховалась Сонце –
ніч прийшла.
Відчула холод.
Замерзала...
А потім знов любов знайшла.

Моя кухня – моя божевільня.
Холодильник – німе безкінечне есе.
Як я хочу залишитись вільна!
Ніч безнога в тривогу несе.

Чай без цукру думок не зігріє,
Стеля падає прямо на очі.
Як же втримати спогадів тяжість?
Як діждати кінця цеї ночі?

Моя кухня – моя божевільня.
Хвора ніч – по шибках ковзанами.
Та не стану я знову вільна,
Коли сонце зійде над нами.

Третій тур - цей справжній страх господній,
Бо такого не передбачав
Взагалі закон у світі жодний, -
Виграв кандидат такий НАРОДНИЙ,
Що народ враз тішитись почав:
"Верховенство права запанує,
Лишаться "понятія" для зон!"
Так, панове! Ющенко шанує
Всі, а надто Основний Закон.

В перші ж дні запхав під шось собаці
Він 118-ту статтю -
Попри неї, сам послав до праці
Глав місцевих держадміністрацій:
Подання з Кабміну ждати? Тю!
Рада за відставку голосує,
А глава - на місці, як барон.
ТАК, панове, Ющенко шанує
І райради, й Основний Закон.

Цьогоріч побачив - справи туго
Й розпустив парламент, бо "дістав".
А стаття ж бо 82-га,
На яку послався недолуго,
Не дає йому на це підстав.
Суду таке рішення існує...
Та воно, мабуть, не з перепон.
ТАК, панове, Ющенко шанує
І суди, і Основний Закон.

Ох, заява предемократична
У пасиві президента є
Щодо "спекуляцій істеричних"...
Хоч свободу в діях політичних
Всім стаття 15-та дає.
А проте Гарант рекомендує:
Припиніть те, се і теє-он...
ТАК, панове, Ющенко шанує
І свободи, й Основний Закон.

"До читання мовою чужою
Нас привчають", - ремствує цей пан.
Є державна - досить всім одної?
А російська ж рідна для значної
Кількості Вкраїни громадян.
І стаття 10-та гарантує
Розвиток її без заборон...
ТАК, панове, Ющенко шанує
Всі права і Основний Закон.

І "єдину церкву православну"
Ющенко поставив за мету.
Де є влада світською державна,
Скрізь церкви відділені вже здавна
Від держави... мабуть, лиш не тут.
Хоч свободу вірувань дарує
35-та... в нього свій резон!
ТАК, панове, Ющенко шанує
Всіх вірян і Основний Закон.

Чесність нових виборів нехитро
Обіцяє президент - мовляв,
Буде він безпристрасним арбітром!
Та чи об закони ніг не витре,
Щоби гору НУНС найкращий взяв?
Ох, підозра є - попорядкує,
Мов у гончара в майстерні слон.
ТАК, панове, Ющенко шанує
Чесну гру і Основний Закон.

Отаке-то коїться в нас нині -
Казна-що, пардон, і збоку бант.
Кучма проти Ющенка "спочине"...
Чув я, що бандитами є "сині", -
Ким є "помаранчевий" Гарант?
І чому брутально він керує -
Бо за ним Брюссель і Вашингтон?..
ТАК, панове, Ющенко шанує
Свій народ і Основний Закон.
Серпень 2007

Ти – ядерне випробовування.
Помилка страшенна.
Тебе я, курво, зневажаю,
вимикаю, ховаюсь від тебе у жарких пустелях,
У Флатландії, у Сферландії,
У Чорному морі, у рідних Карпатах,
На Співочому Полі, під партою,
В холодильнику.

Я тебе не можу терпіти
Була б я Землею, тебе б не стало,
Тебе б втопила, камінням засипала,
засмоктала в воронку, заслала у Космос.

Я не можу дивитись на тебе
На твою кляту підбірку комплексів,
На цей список, що можна читати
10 годин без зупину.

Не терплю твоїх скривлених губ,
Невпевнених слів, що липнуть
В одну тривалу відрижку.
Тупий тихий голос надто високий
Як на мужчину…

Невмілі руки, ліниве тіло, що не хоче любити,
Не вміє любити мене як жінку.

Без пристрасті, без бажання,
без сексу, без сенсу, без фалоса.
ЙОГО НЕМАЄ!

а журавлі летять... і ти летиш...
і осінь відлітає із тобою -
така у нас любов, що трусиків фетиш
гріхи єднає в суміш з аналоєм.
такої я пори не бачив ще з творіння:
як падає листок на хмари від землі.
і кинувши, верба, думок своїх коріння
припала на крило до зграї журавлів...
а осінь відліта, і небо з тілом всуміш...
і шовковим листоком - по вигинах - фетиш...
така у нас любов, що у сніги не втулиш,
і золото ряснить з бузковим впереміш.
ввібрала акварель всі подихи світанків
(цілунком наших губ), що падають на тло
осінніх вечорів...
а в ременах альтанки
налився виноград - на диво, чи на зло...

На перший- другий розрахуйсь.
Любов… Ненависть… Є різниця?
Я журавлів люблю чомусь.
Я журавель, а не синиця.

Літаю в хмарах. Руки геть!
Я не пила. Хотіла пити.
Мені подобається смерть,
Та я ще більше хочу жити.

І я іду, я не стою.
І я не падаю, я впала.
Простягнеш руку – подаю.
Я не тебе завжди шукала.

На перший - другий знов і знов.
І я уже не маю сили.
Навчили гратися в любов,
А от любити не навчили.

І звідки беруться крила?
Куди нас веде ця вулиця?
Я тільки тепер зрозуміла:
Кохання і смерть не римується.

Не треба шукати тріщин
У стінах моєї вірності.
Цей сон був не просто віщим,
Він тихий провісник вічності.

І чорні мої вітрила
У біле перефарбуються.
Я тільки тепер зрозуміла:
Кохання і смерть не римується.

Міліє день. Навшпиньках ніч
Спускає сни на переправі,
Вдягнувши в зоряну оправу
Чесноти денних протиріч.

Німіє день. В саду сичі
Безсовісно лякають тишу,
Їм хочу крикнути: „ти-хі-ше”,
Та голос мовкне, не звучить.

І терпне час у торбі дня,
Вечері жде голодна миска,
А на папері з диким тріском
Слова цураються коня.

Талану витвір на кону.
Чому дрімаєш, мій Пегасе?
А поміж тим натхнення гасне.
Піду і я посплю. Засну???

Я бачила вчора ворону,
Вона була така як усі - тількі біла...
І тому її не приймала зграя...
Я дивилась на себе у дзеркало і думала:
"Чому існують білі ворони?!!!"

***
Смерть постукала в двері,
Зловіще і тихо...
Ворона на гілці всміхалась,
Лицемірно і байдуже...
Сльози починались у реальності
І губились десь у незвіданому...
А вітер обривав молодий весняний цвіт...
Як смерть обриває життя,
...Безжалісно....

О, як я не хочу тебе любити,
І дозволяти себе ліпити,
Подібною до тих придуманих красунь,
Які незнають справжніх почуттів,
Це ж калька - трафарет чужих життів...

Навіщо ти здираєш шкіру з серця,
Говорячи, що ти алмаз шліфуєш,
Обдумуючи форму для оправи?
І стелеш театральний чорний оксамит,
На брудну від обману сцену?

Людскі життя - ти ставиш у вітрини...
На розпродаж...
Напевне вже поставив і моє...
А сам у чорних окулярах ходиш,
Бо вже давно за безцінь - ти продав життя своє...

Яблуня палає
Вогненою драмою осені,
І рветься у сад...
Кровоточить небесна рана,
міняючи схід на осінній лад.

Сльози дощу сміються - сміхом пустим
Сльоз дошу - не бояться,
Вогняних лап осінніх пустель...

Тихо зриваються крики,
Мої?... Чи птахів?
А на деревах кольорові почуття,
Чорно - білих життів...

Осінь чиясь крокує,
Повз людські почуття,
Хоча на те вона і осінь...
...Невмолиме життя...

Жаль місяць мені,
Він брат перемін,
І нелегко йому з образою тою...
Сходить актор зі сцени,
Разом з чужою бідою...

Сходить король, крокує жебрак,
Пан, крадій і чарівний маг
Зігравши свою роль - неабияк...
Під оплески у котре побувавши в небесах.

Сходять зі сцени "святий" і грішний,
Йдуть опустивши очі,
Запах гри відчуваючи вічний,
Запах гри відчуваючи отчий.

Сходить поет, який щойно
Як метелик літав в небесах,
Сходить ангел падший
в якого пуста душа.

Сходять зі сцени ролі,
Жебраків, королів,калік
Грішних й святих ілюзій меншає з року в рік.

...Грим він знімає з обличчя
І мириться з зміною...
І знову актор починає,
Просто бути людиною.

Кафе без назви,
І кава без назви,
У всіх як людей -
"Класік" чи "Капучино"...
А тут...
І я без імені,
У темних окулярах,
Читаю газету:
" Допоможіть знайти людину,
безвісти пропала..."
Ось ти заходиш у кафе
Такий собі буденно сірий...
І почуття тримаєш у собі...
Колись ти був сміливий.
Без назви все наше життя,
Яке забудеться назавжди,
І твоє сильне почуття...
...Також без назви...

Вона знайшла в собі людину,
І налякалось відзеркалення душі,
Вона знайшла в собі дитину
Якій дорослі почуття чужі.

Вона шукала в свому серці весни,
А вноьму капали знов сірі ті дощі,
Вона шукала в собі сили знести
І мріяла почути те одне "прости"!

Вона серед людей шукала розуміння,
І серед сірості шукала кольорів,
Серед невдах шукала вміння,
А слухати її ніхто не захотів!

Вона знайшла в собі людину -
І посміхнулась відзеркаленню душа...
Вона знайшла в собі дитину
І врешті зрозуміла - що вона їй не чужа...

Я читала той роман,
Який хтось написав про нас...
І між рядків я бачила обман,
любов та муку водночас...

Дрижали мої руки від тих слів,
І мої очі теж здригались болем,
Все закінчилось так як ти схотів,
І крапку ти поставити, собі дозволив.

Перегортала я сторінки мов життя,
І так кортіло зазирнути в сам кінець,
Можливо я шукала твого каяття...
Або лише примирення двох люблячих сердець.

Остання крапка, все...Останнє слово...
І затуляє очі, море сліз...
Закрила книгу, прочитала: Автор "Доля"
...Все сталось саме так як ти схотів...

Дзвоник, квіт синенький,
Продзвенів Комашці:
- Ти скажи, рідненька,
Що там за ромашка
Розцвіла над хмаркою
Жовта, промениста?
В золотім серпанкові,
Дуже вже іскриста!..
- Це, синесенький, не цвіт, -
Та відповідає. -
Це світило, що весь світ
Сонцем називає.

Минута тишины …
Молчанье…
Уймите шорох господа…
Ненужно вздохов и отчаяния,
Здесь просто умерла моя душа…

Ненужно громких слов…
Вы все сказали что смогли…
И неисполненным желаньем…
По вене… нежно провели…

Не прячьте взгляд,
И лживые улыбки,
Сбылись ваши заветные мечты…
А жизнь ее была настолько зыбкой…
Быть может в ее смерти вашей нет вины..

Быть может…?!

Ненужно слез…

Хотя… Если хотите плакать,
Лейте слезы,
смывая с сердца груз потерь…
Моя душа ушла,
Завянет на могиле Ваша роза…
Вы пред моей душой, захлопнули еще при жизни дверь…

Какая ночь над городом кружиться,
Какая ночь ложиться нам с тобою на ладонь,
Как синий снег под звездами искриться,
Как первый снег, который только тронь,
Вот только тронь – нарушишь сказку,
И ускользнет гармония с души,
И вдруг ты потеряешь ласку,
Прозрачной, дивной тишины…
Какая ночь ложиться нам с тобою на ладони,
Какая тишина вокруг…
И прекращаются вдруг все погони,
И замыкается порочный круг,
И только скрип…
Мороза – виртуоза,
Хрустальный звон – снежинок на глазах…
И это вроде и не слезы…
Но ведь печаль кружит в сердцах…
Какая ночь – объятья, поцелуи…
Какая ночь – фантазия мечты,
И только снега, льются струи…
И лишь уединение моей души…ֺ

Ты больше мне не повелитель
И твое слово не закон
Чужая мне твоя обитель
И сердца стук не в унисон

Ты больше мне не слово правды
Не истина в моей душе
Мне не нужна твоя награда
Все было раньше , но уже..

Ты больше мне не ангел не хранитель
Твой взгляд не нужен за спиною
Не ангел и не повелитель
Я постепенно становлюсь чужою

Ты был когда для меня знаменьем
Уроком, истиной, был всем
Ты был моим измученным спасеньем
И в сердце ветром перемен

Ты был в моей душе покоем
Был ураганом, тишиной
И я тебе cдавалась c боем
В тот миг когда ты был со мной

Ты больше мне не друг, не враг
И сложно мне назвать тебя своим
Какое слово может быть «пустяк»?
Или банальное «прости»...

Ты больше мне не объясненье
Запуталась во всем
Ты раньше был спасеньем
Решением проблем

Ты больше мне не дождь не ветер
И не закат над горизонтом
Ты больше для меня не светишь
Лучами призрачного солнца

Ты для меня не стал началом
Внезапно наступил конец
Я многое наверно обещала
И даже душу под венец…

Ты больше мне не повелитель
Я стану на колени пред собою
Покину я твою обитель
И заберу любовь с собою

Ты больше мне не повелитель
И твое слово не закон
Чужая мне твоя обитель
И сердца стук не в унисон
Я знаю ту другую правду
Что так всегда тебя страшит
Свободу я хочу в награду
Я так устала в клетке жить
Мне хочется глотка свободы
Без слов упрека, суеты,
Чтоб даром, прожитые годы
Не доводили до черты
Чтоб те слова, что мы сказали
Не превратились просто в звук
Чтоб все, о чем когда-то мы мечтали
Не доставляло нам сегодня мук
Ты больше для меня не идол
Я преклонятся, перестала
Мне хочется, чтоб ты увидел
Как я лечу, я ведь умею,
Раньше я летала…
Ты больше мне не ангел, не хранитель
Я следом не хочу идти
Мне хочется своей победы
Своих препятствий на пути
Ты больше для меня не слово
Произнесенное когда-то мной
И никогда мои уста не скажут снова
То слово что уводит за собой.
Ты больше для меня не правда
Ото лжи теперь нас сложно отличить
И это никакая не отрада
Без истины всю жизнь прожить
Ты больше для меня не чувство
Предательски молчит душа
И в сердце так до боли пусто
И между нами тишина…

В небе журавлик …
В небе журавлик…
Мне непонятно как так сложилось,
Я расставила сети и сама в них попала…
А несчастье как счастье,
Взяло и сбылось.
От него убегала,
От тебя убегала,
И к себе не пришла…
Ночь чертовски устала.
Я мечты собирала – как гербарий
По книгам…
А мечту не засушишь,
она ведь живая…
А она как журавлик,
только сломаны крылья…
Я тебе обещала,
Что я буду другая…
Мой гербарий на полке
Покроется пылью…

Я мечтала сбежать из психушки…
Сколько способов – столько жизней…
Я старалась быть смирной и тихой …
Но меня лишь усердней лечили…
Я пыталась поссориться с жизнью,
Чтоб в итоге с нею покончить...
Я так долго терпела мысли,
Ведь они в голове кровоточат…
Я искала какие - то смыслы,
И пыталась расставить точки…
Я кричала, что я нормальна,
Что нормальнее всех нормальных…
А по венам текла ошибка –
доказательство аномалий…
Я ждала у окна расcвета,
Ночь обманом меня пленила…
Я мечтала, что стану снова,
Улыбаться, что стану сильной…
Я метала, а они всё лечили…
Жизнь - психушка, куда я попала?
А по венам текут ошибки…
Ночь, улыбка как слёзы…
… Устала…

Він Ісус, що воскрес,
Він Христос із небес,
Був розп`ятим людськими гріхами.
Спас, життя нам віддав
І Дорогу вказав,
Колисковою зліг в серці мами:

(Приспів)
Люлі-люлі, люляй.
Люлі-люлі, люляй,
Синку.
Люлі-люлі, люляй,
Боже мій.
Люляй, люляй,
Дитинко -
Листям тремтить хрест ще твій.

Там, де Віра - там Рай,
Там, де серце - там край,
відчиняй у душі світлу брами.
Рани з болем зрослись,
Батько кликав у вись,
Тільки голос моливсь, голос мами:

(Приспів)
Люлі-люлі, люляй.
Люлі-люлі, люляй,
Синку.
Люлі-люлі, люляй,
Боже мій.
Люляй, люляй,
Дитинко -
В серці несу хрест я твій.

Час у вічність летить,
Тлінь закутано спить,
Хуртовина блукає полями.
В кучугури село на Різдво занесло,
Мов крізь сон ледь гуло -
Тихо чувся лелів голос мами:

(Приспів)
Люлі-люлі, люляй.
Люлі-люлі, люляй,
Синку.
Люлі-люлі, люляй,
Боже мій.
Люляй, люляй,
Дитинко -
Листям тремтить хрест ще твій.

11 Жовтня 1989

Серце. Жаль на дно дрібоче,
нагострила тиша грані.
"Я не сплю?", питають очі.
В чорній плахті квола пані

ніч - монахиня старенька
відчинила двері храму.
Сплю, бо бачу небо, ненько.
Сплю, бо Ви є поруч, мамо.

12 Квітня 1990

Переповнена ніжністю,
Я до твого обличчя торкаюсь...
І боюсь... що ось-ось відсахнешся,
Але ти дозволяєш...
Ти мені дозволяєш-
І як пташка тремтиш .
Ти як голуб, що в небо зірветься
І ось-ось полетить...
Ти ось-ось полетиш,ось-ось полетиш.

надто сильна, щоб кричати вголос
і слабка занадто, щоб забути,
з ніжністю, яка застрягла в горлі,
спала і чекала, доки збудиш

майже півжиття пробігли стрілки -
навмання блукала, як сновида…
у люстерку бачу: надто стрімко
вилиці гостріше проявились

стомлена душею, та не тілом,
надто мудра, щоби не боятись
може, юна, але не настільки,
щоб не знати чарів рути-м’яти

усміх ляльки не введе в оману:
вистрілить іронія-отрута…
я солодка, мов небесна манна,
лиш тобі, бо зміг мене збагнути

Залишається лише водити пальцем по слідах дощу
Танцюючи з ним допізна від небажання йти
І всеодно нема куди вертатись
За плечима завіса, ти герой у німому кіно

Якраз саме сьогоднішнього дня
або минулої ночі
Розпечений немов метал, осінній дощ
завісою упав на очі

Сіро-сіро навколо
і розбиті діаманти
зливою ллються повз тебе
застеляючи шлях

За завісою-ти примара
за завісою -тебе нема
Я статуєю по той бік міста
ти - силует,твій білосніжний фрак покрила імла

Якби хтось,кому немає вороття,
забажав сховатись разом із тобою
І цілу ніч під рівномірний стукіт
невпинно вальсом гарцювати...
Якби хтось, кому немає вороття,
міг вивчити усі потрібні реверанси
щоб відчувати зливу такт у такт
і порухом руки богів небесних спокушати

Серце моє б щеміло
від усіх нещадно порізаних рук
які з безнадії торкнутись хотіли
завіси дощу і коштовного скла

Сіро-сіро навколо
і розбиті діаманти
знову ллються повз тебе
загороджують шлях

Як приємно,мабуть, під дощем
Потекти краплинками бруду...
Дивне сонце в шоколадному ореолі
розпускає стріли палючі свої...
Як приємно мабуть у дощі із тобою
кимось іншим перейти-потекти
Я не дощ,я не спогад
не вір, імені мого немає
Я весь у тих краплинках бруду
що голочками обпікають ніжні вигини тіла

Спека, нестерпна спека
заполонила все моє нутро
Води...Холодної води...
Чуєш, я холоду благаю
Я згідна стати його нареченою...і навпаки
Водоспад тобі сниться
Гучний шепіт
Не дає загубитись
Лови губами струмінь води
Та ні..це веселка...ховай, бережи...

Прощавайте птахи...
Спека втомила, зморила мене
На самоті...Куди?
Повіє вітер холодом?
...Уже недовго до зими...
Лети за нами, лети
Не смій...
Згубити птахів посріблені сліди
Ми вісники богів
Ми знаєм, де пітьма
Бо живемо небесними дорогами
..Знаєш, смерті нема..

Ця хвороблива, збочена уява
у кругозорі світових начал
А в ній живе твоя гучна поява,
коли вночі виходиш на причал
Безхмарне небо, так, завжди безхмарне,
червоний місяць, розміром із сонце
І губи поряд шепотять вульгарне,
"німецьке щастя", в звичній оболонці
І від яскравих буднів дика втома
стискає груди, жалю додає
Солодких залицянь гірка оскома
спустошить тихо серденько твоє
Вони сміються, їм забави треба:
на пам'ять фото, посмішка нещира
А ти для них - немов посланець неба,
хоч їм казали: не створіть кумира
Нові обличчя, та давно безликі
Навколо свято, ти танцюєш знову,
гучні розваги, розіграші дикі
Лиш сподіваюсь - не забув розмову,
яку душа тремтлива дарувала,
в передчутті тупої самоти
Коли я розпач в усмішці ховала
і так боялась встати і піти
У той останній вечір сповідальний
я так вагалась очі підвести
Той дотик рук - єдиний і прощальний,
і радість від досягнення мети

12.11.2007

О ти, найкращий із людей!
Хоча це, певно, неможливо,
Я серце вирву із грудей,
Щоб тільки ти зажив щасливо.
Щоб покохав ти саме ту,
Яка тебе безмежно любить,
І жодну не пролив сльозу
За тою, що серденько згубить.
У Бога ж прошу одного -
Щоб заховав моє кохання,
І не побачив ти того,
Хто пише зараз це зізнання.

Тебе змарали у багнюці,
Стоптали своїми ногами.
Шиплять, мов змії, та плюються
Весь час отруйними словами!
Чи вірять в тебе, Україно?
Чи поважають свою неньку?
Чи люблять твої добрі ниви?
Чи тільки крадуть потихеньку?!
Ти мов на дні тієї прірви,
З якої вийти неможливо,
Болить і крається серденько
Від думки: "Житимем щасливо?"
Я хочу в боротьбу вступити,
Чим тілки можу, навіть кров'ю
Твоє майбутнєє змінити
І врятувати твою долю!

Ранок як ранок – трішки кави, більше Кафки.
Подружній секс – з одним оргазмом (для нього).
А далі вокзал… Подерті, обпльовані лавки.
А, отже, нічого дивного чи нового.

А знаєш? Ми з тобою все ж таки піонери!
Звикли до біломору, дороги, вина, металу.
Любий, чого ти хочеш? Листок паперу,
чорнильну ручку, гарненьку музу, це мало?

Мене спитали, що люблю-не люблю і чого я хочу
люблю доню, джаз, коньяк, секс у крутій машині.
Не люблю підлості, помсти, порожні, байдужі очі
теж дратують, нас багато таких і ми не винні…

Що буде завтра? Напевно Москва чи Відень,
Я матиму спокій, ти легкодоступну дівку.
Гламурні дівиці звалили давно на південь,
А ми випробовуєм львівську стару бруківку…

Його рядки були відверті,
а як інакше - в лапах смерті
А, може, - у обіймах ніжних,
таких солодких, адже грішних
Він вже про наслідки не дбав,
давно згубив, яке шукав
Його тривожили лиш люди,
і біль тяжкий бентежив груди
Та крик пронизливий зривався,
а в мозок - паразит впивався
Він знав - лишалися хвилини
томитись в образі людини
А далі - космос і планети,
мрійливі, затишні Тібети
Чи лиш банальні хробаки
й байдужі праведні вінки
Прощання рідних, їхні сльози
як в яснім небі - темні грози
Йому ж хотілось забуття
П'янка відсутність вороття
зігріла в ті останні миті,
у світі тлінному прожиті...
11.11.2007

ОСІНЬ
1: по вінця
налити і випити
альтернативу втраченої невимушености
зловити себе на тому
що творча самодостатність
відтинає твій іржавий пошум жовтня
від усіх спроможних уподобань
серед окреслених простором
облітань падінь самознищень
дере горло оспівана взаємодія
пережитків і пошуків нових ста законних
або більше
вдалих
надійних
впертих
на всіх нас не вистачить
сповнених гармонії
із легким овіянням
повз / проз / прости мене мать моя шизія
до безумства спричинених
спричинених до неподобств
до неподобств глевку
глевку для взаємодії з руками
руками що втратили контроль над випитим
в процесі творення
усіх можливих і неможливих
образів образ обрізів
що ладні бозна-як збагатити
збігти у глибокий яр смутку
видряпатися на високу гору щастя
зруділу / зріднілу / зріджену / зраджену
струджену / страчену / стрижену / стражденну
застуджену / засуджену на дослідження
верезень-зовжень-листень
сп’янілу г о л о в у
ПАСТЕЛЬ ОСІННЯ
2: подихи
розмиті тіла
сплелись плющем
і під дощем
шукаємо порятунку від таких як ми
шукаємо владу над тими що мають
щось менше за нас
щось краще за нас
щось інше від
віднині і навіки вічні
проголошуючи істину
істина
вона втратила для нас будь-яке значення
вона втратила будь-які запобіжні елементи
вона втратила цноту свого співуживання
в наших – хіба то наші – душах
вона нарвалася на коротке замикання
всередині власної самоствердности
затерпла в конструкції підсвідомого
затерпла в соціологічних опитуваннях
допитах
викручуваннях рук / зарплатнею
виколюваннях очей / телевізією
знебарвленням душі / американською усмішкою
знаходжу в руках
прикутої по самісіньке „я” майстрині
/ тут я беру аналогію із Дівою Марією /
плутані кружальця
плутане небо
плутані зорі
очі що дивляться на нас згори
/ а ми на ті очі дивимося з-під лоба /
і милосердно розкрапаються
на поліетиленову поверхню
прозорої до зір і взорів* парасольки
в наших надійних
ствердних справах
/ тікаю у „така то осінь” /
А ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ
3: і ти летиш
і осінь
/ зопалу / відлітає із тобою
дошкуляє реконструкцією іржавого міста
хворобливо-п’янкого для легень
скрушно звуженого в цілісності
непристойно розширеного в новобудах
серцево-судинного на щодень
інтеліґентно-простудженого
із носовичком
зачовганим нежитем і сухим кашлем
на таку вологу погоду
як нинішня вона
або ти / така схожа на неї /
схожа на період сприятливий зародженню
/ або принаймні шанс на таку подію /
ще одного міста
міста в твоєму тілі
/ за аналогією до званої збірки
Богдана-Олега Горобчука /
так у часопросторі заховалися вири
зіткані з берегів життя
величних і водночас таких ницих
в очах як наших так і Бога
б е р е г і в - н о в о б у д о в
б е р е г і в - р у ї н
задля наших життєвих наснаг і виснажень
отож
шерехи / порухи / повіви / протяги
пролягли закутками
зраненого моральним виснаженням
мозку
спроможного
щонайменше
на черговий хід конем
у нелегкій але привабливій бізнес-справі
справді
лише на околиці взаємопорозумінь
і винятків
щонайбільше
доведеться зайнятися іншим –
тим що лежить у площині
сімейного часопростору –
визбирати на підлозі смутку
добру жменю бісеру
розсипану моєю донечкою
задля жвавого пізнання світу речей
сповнених радости й любови
але таких дражливих на дотик
маленьких пальчиків
_________
*взори – арх.: узори

Чому? Чому? Для чого ти брехала?
Осіннє мертве (вбите) сонце
Впало поза хату.
Мене, повіє, ти ніколи не кохала!
Чому ж прийшла тепер,
Забрати свою плату?

Ти сіла на столі в куцій спідниці.
Коли ми були разом,
Ти її не одягала!
Шукаєш, лярво, попільницю?
Труси на килим!
Ти мене ніколи не кохала!

Ну що прийшла?
Тобі що, мало?
Ну що сидиш? І не даси мені по пиці?
О, як же хочу я тебе, любов моя, Чортице!
А ти…
А ти мене ніколи не кохала…