біль на тонких підборах
по серцю пробіг галопом
мрії сховались по норах
нерви розплакались хором

біль пробирається нишком
длубає пальцем в утробі
мрій обпатрані лишки
в дранті дитячих фобій

скільки до тебе метрів
скільки триває вічність
хукають теплі светри
на льодяну потойбічність

скільки до тебе болю
скільки в тобі отрути
скільки від тебе колій
треба мені минути

біль голосить як мати
серце толочить ногами
скільки я мушу тривати
в просторі поміж нами

кава безсонням задушить
стихнуть синці під очима
я за квиток в твою душу
чорту продала риму

Що ти хочеш, щоб я сказала?
Якою хочеш, щоб я стала?
Ану, мій любий, зізнавайся!
Та зачекай! Не роздягайся!

Давай зіп'ємося з тобою?
Давай здамось мєнтам без бою?
А може наплюєм на них?
Слабо тобі? А мені ні!

Сідай назад. Я поведу!
Дорогу, котику, я знаю,
Твої уроки памятаю.
Під міст заїдем – пиво ж маєм!
Так чом би й ні? – тебе питаю.

І так до ранку...

Ми штурмом магазин візьмем
І на окраїну втечем,
Щоб там накупленим впиватись
І «Лікарською» обїдатись.

(Такі з тобою перспективи...
Ні в Турцію, й не на Кариби...)

Тобі ні слова не скажу!
І при тобі я не заплАчу!
На пташку не перетворюсь,
А на вужа – тим паче.

От зараз геть тебе спою,
до батареї прикую,
Згвалтую і не запитаю!
Бо тіло я твоє люблю,
Краса така рідко буває.

Не злись! Ти краще ляж поспи.
Не рви волося! Член не трогай!!!
В пригоді стане ще мені.
Може...колись...але не скоро..

Залишитись тебе жаліти?
Не маю часу. Це мине.
Не розкисай! Все буде «чікі-пікі».
А памятаєш як ти втішав мене? –
«Скоро все станет на свои места.
Ты сильная. Сильные не мстительны.
Оружье сильных - доброта».

Диван – кімнатний бегемот –
Давно заснув, і сплять фіранки.
А ніч, як музика без нот,
Звучить цикадами до ранку.

По небу плентається час,
Він, мов стомився, тягне ноги.
І тільки зоряний Пегас
Ніяк не зіб’ється з дороги.

Він мчить, як буря, між планет,
У гриву вплутується вічність…
Дрімає стомлений паркет
І в серці тихо б’ється ніжність.

І чийсь натруджений блокнот,
Як пам’ять, спогадами повен.
А мій кімнатний бегемот
Крізь тиху ніч пливе, мов човен.

Що, скажіть, за невидимка
Відчинив садову хвіртку,
На столі гортає книжку,
Налякав сіреньку мишку,
Рве бабусину хустину,
У візку колише Ніну,
Гне додолу сонні віти...
Відгадали?
Так, це ж вітер!

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, –
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті – куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.

Вчора піп освятив ресторан.
Завтра нужник базарний освятить,
Бо єпископ довів такий план:
Те святити, за що добре платять.

Телебачення теж має план, -
Не задурно ж пітнів оператор:
Піп з кропилом попав на екран,
З ним шинкарка була й ресторатор.

Там кагор і шампанське вино,
Там горілка і кава з лимоном...
Де є гроші, там всі заодно, -
Славлять Бога, а служать мамоні.

Кіт-котище
Мишку шукав.
Виліз на горище
І там заблукав.
Темно на горищі,
Вітер в шпарку свище…
Хоч і кігті наготові -
Стало страшно котові.
Хоч і світяться очі -
Котик мишки вже не хоче:
Мурчик лапки підняв
І заплакав: “Няв! Няв! Няв!..”

Я боль свою тебе на плечи
Сложила крыльями – лети…
Я позвонила в лунный вечер -
Чтоб попросить любви…

Я прошептала нежно слово,
В ответ молчала тишина,
Как бут-то тяжкие, оковы
На сердце бременем она…

Ты сон мой, с нежностью оберегая
Ложишься снегом на поля,
Не о тебе ли я мечтаю
Молитву тихо говоря…?

Я попросила сострадания…
Я так хотела тишины…
И чтоб исполнились желанья -
Желания, о которых нашептал мне ты…

Я попросила - Протяни мне руку…
Мне так хотелось от самой себя уйти…
И как не назови разлуку…
Она сравнима лишь со смертью на пути…


Я боль свою однажды назвала любовью
С тех пор меня болит душа.
Любовь к тебе смешала с болью…
Предательски дрожат глаза…

Я боль свою тебе на плечи
Сложила крыльями - лети…
Я позвонила в лунный вечер
Чтоб не столкнуться мне со смертью на пути…

Алісо, Алісо, твоє Задзеркалля розбите.
Рожеве на скельцях – це кров із порізаних рук.
І що тобі, дівчинко, зараз ночами робити,
Коли не втечеш від безсоння у вигадку-гру?

Крохмаль простирадл – як розсип уламків на гальці,
Засмолені вікна під тиском північної товщі.
І пóдушку мнуть твої пальці, крижини – не пальці.
Ночі – вони найдовші.

Куди тобі, дівчинко? Широко очі розплющиш,
Вбираєш у себе сю ніч і провалля зі стелі.
А тіней не меншає. Тіні – вони невмирущі,
І холодно, дівчинко, щулитись в мерзлій постелі.

Бо стіни – як лід. Не торкнути – промерзнеш до кості,
Бо два покривала вчепились в артерії сонні,
Бо падати можна не тільки з вершин високості.
А можна – в безсоння.

Чарівне місто снів,
повите давниною
Я сита поготів
розлукою з тобою
Щасливою буваю
у вуличках твоїх
Немов не помічаю
весь холод або сніг
Буття пусте як вітер, -
колиска самоти
Навчивши перших літер,
нас змушуєш рости
Кохаєш Батьківщину,
плекаєш почуття
Як ту малу дитину
готуєш до життя

Тінь від трону – всього лише тінь,
а не привід для провидінь та ілюзій...

Короновані особи гублять будні
Вповноважені посли не знають шляху
Кимось послані? Чи все-таки приблудні?
На підвищення ідуть, а чи на плаху?

Рахуватиму
Мураху вати
(мало тобто)
Золота придбати
На третину зламаного зуба
Золотом покрити мідні труби
Щоби через них пройти
За плату
В кілька сотень ювелірних сліз

І чекати, поки з моря прийде бриз
З легендарним післясмаком нафти...

і про легенди...

На тій горі, що була чоловіком
Ростуть сини уже нового віку
І квітнуть дочки, споєні росою
Іще не стяті вічною косою

На тому вістрі, що уже не ріже
Краплини соку раненого дуба
Як на старому виростає свіже
Нове життя лише опісля зрубу...

так, опісля...

Хтось не висушив листя
Тай залишив лежати
Мокрі клени лапаті
Руки – ламані кисті

Поміж висохлі трави
Стежка, топтана літом
Гарно клени ловити
Там, на березі ставу...

„- Дозвольте, пані, впасти вам до ніг,
Коханням щирим заквітчати стіг,
Віддати серце під заставу тіла,
Задути всевидющеє світило,
Щоб тільки темрява була між нами.”
„- Візьміть мене та ще й мої кайдани.”

Мліє сонце - гусне вечір
в плесі німотою.
Світло, мов рука стареча,
смикає водою.

Поля просо просить пити -
в небі ні сльозини.
Збито просо, тай копитом,
доки зір докине.

Йде дорога - порох нею,
рядить порохнею,
кола тряскою своєю
витовче у глею.

Коле серце - колить коло,
в`язи в`яжуть овид,
ген довкола тиша квола
моститься на лови.

А душа розкрита, гола -
дихає крізь миті,
утікає сонцем з поля
по земній орбіті.

8 Листопада 2007

Можливо, Ти ніколи й не була,
я видумав Тебе на півсезонні,
Ти слабовика дівчина мала.
Твій білий погляд ліг на підвіконні.
Ти тільки є, у миті, у вікні,
але ніколи бути ти не зможеш.
Між нами храми. Храми ті міцні.
А ще вони божественно-безбожі.
Який гротеск! Цілую Вашу тінь.
Крізь фа-дієз. А може, трохи вище.
Із мого серця висипалась рінь,
а ще у ньому чорний вихор свище.
Самотність мук. Самотність висоти.
І тільки Ви, ай, тільки Ти прекрасна.
Буття як є. Воно таке, як Ти.
А я на вас дивлюся куртуазно.
Холодна тиша. Немічний лікер.
(Чи то коньяк?). Уже не знаю, Боже.
Холодних вулиць вічний піонер,
я випиваю місто з чаші-ложі.
Іду у Тебе, серце на зірках.
Іду-іду, бреду, немає краю.
Я випадкових марень падишах,
я наче острів із твого розмаю;
колише ніч мене, колише сон,
в якому Ти, Долорес, оживаєш...
Я знову в храмі, в храмі без ікон,
але ж, мій друже, ти про це вже знаєш.
Ти знаєш, що не мій розп'яття знак,
ти знаєш, не для мене цей Свят-вечір,
вступити б у якийсь там Інарак,
загинути б і всі спалити речі,
загинути...
Та так, щоб не знайти.
Щоб не співати по мені сльозами.
Я винен тим, що я ще можу йти,
і можу впасти десь під образами.

Чому заплакана?Не знаю...
Чому душа болить?Страждаю
Сиджу удома ледь жива,
Кусаю губи,прощавай...
Ти не прийдеш до мене більше.
Не будуть ночі повні сміху,
Твоє життя не з того світу,
Ти як прийшов так і пішов.
Та тінь твоя ще тут літає.
Не будеш вже стояти поруч,
Не скажеш ти що з тебе досить,
Що я погана,потім з сміхом...
Всерівно скажеш що твоя.
А я ще досі посміхаюсь,
Кажу твоя,хоч нас немає...

І слава за життя. І сайт із Інтернету.
А тільки й слави – те, що ти поет...

У золотім паску
прощальну сигарету
Кидаєш із містка за парапет.
Століття вже нема. І скільки не повторюй,
Не повторити вік завбільшки за сльозу.

Літописна сльоза. Містерій і меморій
Горішній барельєф із пеклом унизу.
Цей імідж світовий. Таке це пабліситі.
На цім календарі – ні літо, ні зима...
Єдиної,
Найкращої у світі,
Невже тебе й на світі цім нема?
У балагані літ із музики й туманів
Я все таки витримую акцент.
І все мені болить прощальний хор циганів
І рідний український сентимент.
А що мені за тим?
Снігів клавіатура.
Зоря сльози спаде вночі на цей папір.
Зурочених снігів плитка архітектура –
Незрушна, ніби сталінський ампір.
Вампіри славу п'ють... Із мокрого граніту
Рукою захоплю сніжинку, хоч одну.
У віртуальний світ прийду із того світу.

І вас благословлю і проклену.

Сумний сувій снігів. Снігів самотнє соло.
Сумний акцент снігів. Сумний цей парапет...

Летить моя зоря, і креслить чорне коло,
Прощальне, як димок од сигарет.

Мишка з миски
Їла кашку
Ложкою у ліжку
І слухала казку.
Гарна була казка
І смачненька кашка.
Це було учора,
Мишка була хвора.

Все почалось одного вечора
Біля вікна
Вона сид1ла в жовтому
Платті
Таких давно не носять
Виглядаючи тепла в
Перехожих
шматті
Брат з сестрою зайшли в
Смердючий генделик
Він - блідий,
В неї під пальтом дуже тонкі
Гомілки
Вона сказала:
Тут жінки нічого не коштують
Тут-задаром.
Узяли горілки
Волало дебільне музло
В домі навпроти зупинилось чиєсь
Серце
Присутніх дівок обдало жаром
Бо в цей час зайшов
Перець
Якато рок-звєзда
Чи до того подібний
Мудак
Всіх крім жовтої
І сестра сказала братові -
Так,
Я хочу щоб ти любив її
Тому що сама я - не можу
Дивись - вона
Найкраща тут
Вона!..
Як хочеш, сказав він тихо
Ще хльобнувши
Лайна
Впав стілець і та
Шо з тонкими ногами
Обдала смородом Лоліти Лемпікі
Півзалу
Сіла до янгола в жовтому -
Ви схожа на Ріту Хейуорт,
Вам не казали??
Та мовчала.
Ви подобаєтесь моєму братові
Він любить Буніна, Портішед і ненавидить
Суспільство споживання
Він може бути ніжним
Ходімо,це буде
Майже кохання
Дівчина посміхнулась і
При цьому вона сиділа і
Вона мовчала
Тонконога хильнула свого і
Перекинула стакан - бачу сьогодні ви
На маргіналі
Ви не любите оральний секс?
Вам читали Гейне
В оригіналі?
Ріта Хейворт злякано захитала головою
Вона мовчала
Знаєте, одного разу добрі люди в його місті
Захотіли порядку і спокою, замовивши послуги
Фірми що потравила усіх
Собак-бомжів
Він три дні відсидів на ліріумі
Потім хапався
Ножів
Потім було таке про що не говорять навіть
Режисери артхаусу
Якби тоді не молилися усі з першого по шосте
Небо
Вмовляти вас сьогодні
Не було б
Ніякої потреби...
Дівчина в жовтому мовчала
І великі краплі котилися по її лицю
Падали
Роблячи плаття ще яскравішим
Вона встала і сестра накинула їй на плечі
Пальто
А брат взяв обережно на руки і поніс
І те що між ними було -
До того ще так не любив
Ніхто
Звісно нічого і не було-
Він лише читав вірші цій бідній німій
Дитині
Поки поснули - вона і він за нею
І зорі сипали на їх балкон
Як дурні
Та й скінчилось все просто -
Його сестра
Пішла на жахливу квартиру з
простирадлами на вікнах
До одного старого козла
Де вони
Позаяк
Їбались і молились щоб
Добрі люди, шо замовляють вбивства нічийних
Собак
Більше ніколи не робили зла

Просто ти - проза. Вдарила некоректно. У самий х*й.
І тут - позиція, а не поза. Дев"ятий шторм, б*я, мене рятуй.
Абонєнт падключьон!!! Абонєнт перевірив пасок.
І небеса нам усим світять.
З посмішками.
Без касок.

Хто-ж знав, що тебе поправляють поміж яєць.
А тут іще був парєнь. Янгол і хай йому грець.
Всі вилітають в один кінець простору. Звук. Камера
Головне, що отак усих видно.
З посмішками.
І наміром.

Просто ти - пиво після моїх парашютів.
І тут - не направо-наліво, а ясно, як лист маршрутний.
Або купол не вистрілив, наче сім"я, в небо
Або сьогодні нап"ємось.
Бо дуже сушить.
А значить - треба.

Я цнотливо забув, що ти - хижак.
Стікаю по стінах нижче плінтуса
Своєю, приторною тобі вже кров"ю.
А ти не куриш і дарма не п"єш коньяк.
Шкода, що в комплекті немає вантуса.
Мій умивальник повний...

...Любов"ю.
Моє місто повне її місцями.
Моє "не резинове місто". Перетинки поцілунків.
Я і вона - ми станемо камінцями.
Розміром з твоє серце.

Ти ненадовго, мабуть не насправді ти,
Моїм дротам струм твій провести ніяк.
Лиш до порога, далі самому йти –
Виріши сам; я проведу у мріях.

Он вересневих марень злобивий дух
Зморшки у світі вигриз меридіанно.
Ти ж мене, друже, не оддаси на брухт –
Мушу сама. І ліпше, щоб без прощання.

Ти не на горло, не на тонкий носок,
Не на плечі, а рівно й не за плечима.
Тільки іди. Крига мене обніме.
За віршами знову летиш чужими…

Болить весна. І байдуже, що вбрана
Вона в квітчастий запашний вінок...
Болить мене, і вже не перестане,
Той перший зради весняний урок.

А промінь сонця, відблиском ножа,
До мого серця болісно торкнувся.
Твоя душа уже мені чужа,
І не проси, до тебе не вернуся.

Хоч вже не тішить убранство садів,
Барвистість світу тільки ріже очі,
Все сталось, милий, так як ти хотів,
І оглядатись назад, пробач, не хочу.

Ти ж знаєш сам, ще вчора падав сніг.
А де він зараз? Бачиш тільки сльоту.
Ось так любов, яку ти не зберіг,
Розтанувши, перетворилася в болото.

Ти ж сам мою любов і задушив,
Обійми іншої відрізали їй крила.
І скільки б зараз повернутись не просив –
Я все-одно зробити це не в силах.

Ні, я не плачу, і повір, ці сльози,
Лише від болю, що сади без мене
Таки цвітуть, їм не страшні морози,
Любов умерла, а вони зелені...

Ліхтарі гойдає вітер,
Відблиск світла на стіні,
Мов сліди шукає літа
У осінній він пітьмі.

Ще так усе попереду було!
Продавши долю через білу браму,
Дружки з дружбами сіли за столами
У шалашах...І скоро все село
Зійшлося по-свояцьки на гостину,
І тільки голос нетутешній в спину
Щось заспівав... Це молодий музи′ка
До танцю кликав – наче жити кликав!

Дурних забав невтомна круговерть
Тривала довго, нескінченно довго,
Впадаючи у ранок, наче Волга
Впадає в Каспій. Перелившись вщерть,
Текла горілка – мимо, під столи...
І ми любили, бо іще могли
Любити, і не спати до світанку
У цьому світі, схожому на п’янку.

Чуже весілля, захмеліле в дим,
Горлало “Гірко” сонним молодим,
Та наречена з токсикозом раннім
Вже позіхала, і казала: “Ваню,
Котра година? Скільки там іще?”
Ішло життя навскіс – сліпим дощем,
І стало раптом холодно і колько –
Ми відгуляли осінь, наче польку...

...Так відгуляли! – А тоді прозріли,
Що сніг довкола, наче вельон, білий,
І ні музи′ки, ні гостей нема,
І замість нареченої – зима
Нам на коня горілки наливає...
Та ні тебе, ані коня немає,
І мушу йти сама додому пішки
По кучугурах в чорних босоніжках...

Розірваний браслет
сповз змійкою по венах.
Наш одяг на паркет...
Скажи - невже так треба?
Чи знаєш ти?

Свободу вбила я,
зняла з неї обручку.
Яке в нас дивне дихання.
Покинемо цю звичку...
Звичку дихати.

Поклич моє ім"я -
це знову має бути...
Ти маску зняв з лиця
Не дай нам біль відчути.
Біль самотності.

Не заважайте!!! Геть!
Не суньтесь в наші душі.
Не кров то є, а мед
Невже вас я убити мушу??

Всі ходять
напоказ
під руку
з чужими тілами...
А ми в тіні стоїм
таємно...
Та все ж разом...

Сердится, хмуриться ночь за окном,
Мертвый фонарь обижается очень,
Крылья б украсть на немножко домой,
Даже минуты, наверное, хватит.

Сердце стучит, и стучит за стеклом,
Жизнь подстрекает ругаться иначе,
Ангелы бесятся даже с судьбой,
Но для меня это, в общем, не значит.

Хмурится, пестрится дождь за окном,
Цифры, шаги предвещают удачу,
“Здравствуй Мой Милый…” Ты снова пришел –
Значит и я в жизни кое-что значу.

Крихта птаха біля даху
Сумувала, на причілку:
- Де зернята? Де комахи?
Закружляли білі бджілки!
Побіліли ліс та ниви,
Похилились трави ниць.
Нагодує хто, як зимно?
Люди добрі, відгукнітьсь!

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем...
Вони душею ще мандрують в літі,
ЛистОпад заховався під кущем…

Сховався, поки є ще де ховатись –
Останній лист додолу вже спада,
Тіла … допоки змога є кохатись…
У скронях осінь – пара молода.

Надворі осінь, сіро і туманно,
Нещадний вітер рве останній лист,
В моїй душі хоч був ти ураганом,
На тебе спогад все-таки моливсь.

Пейзаж осінній… з присмаком дощу,
Хтось сірих фарб розвів багато наче…
Ти чуєш? – Я тебе не відпущу!!!
Тебе кохаю, сивий мій юначе.

Надвечір’я ясне зорековдрою падає долу.
День натомлений, сірий од мряки осінньої, стих.
Ніби віск, тануть тіні у світлі твого ореолу,
Ніби сніг, тану я від твоїх поцілунків п’янких.

Розчиняюсь в тобі, захлинаюсь тобою і млію,
диво-магія рук твоїх стрімко наближує рай.
Пригортаю тебе - чорнооку, божественну мрію.
І кричу… не від болю, кохання моє, не зважай.

В темнім небі сяють зорі,
Ніч прийшла вже на село,
Товсті миші у коморі
Гречки з’їли три кіло.

А в калюжі кіт дрімає,
Наче п’яний чоловік,
Може він не добачає,
Чи в калюжі спати звик?

Ні дороги, ні стежини,
Глина клеїться до ніг,
Повалив старі хатини
Ще зимою білий сніг.

Повалив старі хатини
В них ніхто вже не живе,
Із села зникає нині
Все розумне та живе.

В Рим, Мадрид або Афіни,
В США, Канаду, чи Париж.
- Ви не їдьте з України,
Ми турбуємося, ми ж...

Прийнялись любистком
любощі та згуба.
Не стелись барвінком,
не палай у руті...
А де той, хто любий?
Я не та, що люба.
Терням заростаю,
трунком жду в цикуті.
Як полин, гіркотна -
літо мед зібрало,
у вінку сплелися
спогади та осінь.
"Любить-чи-не-любить" -
пелюсток замало,
по стерні ступає
безголосся босе.

Як німіє птаха -
так уста змовкають,
так у серце входить
згустками кровиця.
Крилами б забила,
пір`ячко злітає...
Чом ходив ти,
Грицю,
тай на вечорниці?..
Не зірвусь в цикуті -
в серці терен квітне.
Так мені наснилось -
я лиш любку люба.
Рознеслись по слову
птахом перелітним,
запахом любистку
любощі та згуба.

7 Листопада 2007

Поки в брудній прозорій мисці
Дохли її рибки
З голоду
Вона віддавала себе за безцінь
Затхлому місту
Городу
Він брав її на сходах
Під історичними пам”ятками критими
Патиною
Брав її боляче різко і бридко повільно
Вповзаючи слизькою
Гадиною
Вона дячила напудреною красою
Нещирою посмішкою
Блядини
А краплі ставали все важчими
І падали гучно і мали запах
Падлятини
При цьому дві бабульки
Під тим домом були напрочуд
Вологост1йкими
Узр1ли її і вже замислили розстріл-
Добре що вона й сама стала
Під стінкою

Нехай живе в мені Вкраїна
І хай загине песиміст.
Я відбудую Україну,
Я - націоналіст.

В мені надія України.
В мені пульсує її кров.
Я не стоятиму у тіні -
Прийму вогонь за неї знов.

Я зложу голову в могилу,
Бо лиш її одну люблю.
Лише вона дарує силу.
Я не живу без неї - сплю!

Я принесу жадані зміни.
Збудую у майбутнє міст,
Бо я є сином України.
Я - націоналіст!

Як верби вростають у воду посіченим листям
Корінням усе ще тримаючись за береги
Так ми із тобою міцніше за інших зрослися
І вирвати з серця мені тебе не до снаги

Я музику слухати іншу не буду не кину
Того що надумала звикла до чого притерлося
Ніяк не навчуся у відповідь плюнути в спину
Тримаю тепло твоє досі в собі як у термосі

Та воду в яку опускатиму листя розшарпане
Не можу назвати своєю бо ти як ріка
Хтось буде смітити хтось гідність свою напуватиме
А третій ловитиме істину на хробака...

Поналипало на небі зірок.
Бачиш, які яскраві!
Не відриваючись від шнурівок
Лічиш очима гравій.

Я говоритиму про усе,
Тільки мене не слухай.
Чуєш, вода щось нове несе -
Символ вічного руху.

Не ображайся, якщо колись
Вискочу ген за хмари.
Витягни руку і доторкнись.
Вниз не дивися, Ікаре!

А може сьогодні нам легко так буде і панна у білому прийде
Збирати каміння із рук
А може я вам ще не все розказала мій пане
Послухайте пане
А круки летіли на захід
А круки летіли на захід
І падали падали падали
А панна у білому йшла
І світ розкривався уперше і всоте на ранок
І ми так любили те тихе мовчання душі
Коли я скажу вам усе мене напевно не стане
Ви тільки не плачте мене не вертайте назад
а панна у білому прийде
і може сьогодні так легко нам буде
і білою білою білою
вишнею стане в саду.

Медовий паркан від хмелю -
Осінь веде свій тан…
Жолудів повні жмені,
Теплий між них каштан.
В густому багровому парку
Плащ обійме мій стан,
Листя вимостять арку,
Дуб біля неї – пан,
На своєму старезному бонго
Найпрекрасніший ритм відіб’є,
Закружляю у листянім танго,
Парасолька до ніг упаде.
Ялини нагострять списи -
Закрито до скверу браму,
Павутино-димову завісу
Опустить осіння Мадама.
Почую, під сріблом неба,
Як звучить золотий орфеон,
Дуже мало для щастя треба -
Гармонійний, осінній тон.

Спав. Спав і не прокинувся зорею тихих неділь.
Заграв каскади стелились над океаном.
Вулкани бавились. Всміхались зорі.
Кожній любові, телебаченню, болю.

Колеса. Котились кінськопедальні знесили.
Фрактали оперних співів колисали тротил.
Дощі напували пісок. Розмай.
Троянди. Травень. Казав "чекай".

Цифри. Множились цифри у цифроблуддя.
Колони янголів гинули в бою божевільного.
Бог має владу звільнитись.
Людина йде в волошкові поля. Трудитись.

Прокидався. Кидаючи об камінь камінь.
Заграв мікросхеми пашіють смаленим.
Вулкани бавляться. Всміхаються зорі.
Цим ранковим невтомним незціленим болем.

Медитація ряботіння
калюж, сполоханих вітром,
шаманська меланхолія
григоріанських співів,
лист,
обірваний на півслові,
бо
....просто
.............все
.................набридло,
час 1.11…
гарна ніч
для реінкарнації
міжсезоння…

Твій крик я розірву на попіл,
А спрагле тіло прагне не води.
Я буду вірити у щастя світлі ноти,
Застряне в серці вістря самоти.

Коли мені важко і відчай у душу
Вповзає холодним смердючим вужем,
Щоб кров мою пити, і серце так здушить,
Що й сонце стає нетривким міражем, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

Коли маловірство і сумніви точать,
Мов шашелі-черви, мій розум і дух,
А злі ворожбити вороже пророчать,
Що шлях мій трудний - лиш до безвісти рух, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

Коли безнадії і розпачу хвилі
Мене обнімають і тягне на дно
Безодня в холодному чорному вирі,
І жить чи померти - стає все одно, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

***
Ти для мене - не ідол,
Не ікона, зчорніла від часу.
Ти - сучасник мій, любий Тарасе,
Хоч ровесники ви з Світовидом.
Що для вічності час? -
Для безкрайого степу пилина...
Смертний я, та безсмертний Тарас
І ніколи не вмре Україна.

У нас глибока осінь, друже мій Мар'яне,
Всі вулиці у парасолях і у листі,
Усе навколо мокре й сіре, місто в'яне.
Незатишно і зимно, лиш в старому місті
Ще можна соватись. З кав'ярні до кав'ярні
Перебираючись під стінами будинків.
Всі хлопці стали злі, дівки - негарні,
І тільки рясно розмальовані блондинки
Ще тішать погляд і нагадують про вітер
Який давно вже в мене по кишенях свище.
Та про сумне не буду (написав і витер)
Не переймайся й тим, що набурчав я вище.
Ми тут, Мар'яне, всі про тебе пам'ятаєм,
Ну як не всі, то все ж не менше половини,
На днях об'їлися весільним короваєм,
Та ти й без мене знаєш про такі новини.
Хоч що ти бачиш у своєму інтернеті?
От нам з Андрієм дехто хоче бити пику
А ти ж, я так гадаю, схочеш бути третім?
Приїдь, відчуй себе порядним чоловіком.
І прихопи з собою там яку москвичку,
Бо так подумалось перед концертом "Вія",
Що українство наше нам ввійшло у звичку -
Жеремо сало, помаленьку пліснявієм
І навіть нікому нам всипати по сраці...
І показати нам, які ми сучі діти.
Щось розтриндівся я... Вертаюся до праці
А ти вже приїжджай, бо ж точно будеш битий!

Я мав собі у сні коня -
Такого білого, як сніг:
По срібних хмарах кінь мій біг,
А вслід летіло вороння,
Як сажа чорне і крикливе.
Тремтячий я уп`явся в гриву:
Кресав кінь зорі з-під копит,
А гайвороння зле, сварливе
Летіло вслід,
З небес видовбуючи зорі.
Метнувся кінь мій метеором,
Копитом місяць засвітив,
Чумацький Шлях перелетів
І став як вкопаний в Понорі.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній вечір. Цигарка. Звичка.

Ранок. Прозріння. Згадуєш сни.
Спір. Вже зібрався. Трохи куняєш.
Тролейбус, маршрутка, автомобіль.
Прозріння? Пройшло. Усе забуваєш.

Погляди. Жести. Не пропускай.
Розкажуть. Навіють. У спогад затягнуть.
Емоції. Сила. Усе через край.
А може? Не може, а точно обмануть!

Натягнуті посмішки. Друзі. Привіт!
Як справи? Нормально? Ну добре. Бувай.
Увага. Ненáвисть. Засмічення. Гніт.
Любові? Не варто. Хоч трохи! Тримай.

Сóлодко. Щáсливо. Світло і день.
Весело. Хóроше. Навіть приємно.
Вдало. Сміливо. Постріл в мішень.
Боляче. Влучно. Все було даремно...

Холодно. Лід. Спека. Вогонь.
Вікно. Відчинив. Ступити?! Стояти?!
Спокій. Бадьорість. Тепла долонь.
Навіщо? Не варто. Не вчись відступати.

Для нас. Для мене. Для себе. Живи!
В них право – казати. А в тебе – не чути.
Ми тут. Ми поруч. Не бійся. Бери!
Усе. Що хочеш. Що бачиш. Всюди!!!

Бери. Не бійся. Життя коротке.
Друзі. Двір. Поцілунки. Кохання.
Молодість. Старість. Пожовклі фотки.
Вдячність. Сльози. Зі смертю єднання.

. . .

Безтурботність. Мир. Свобода.
Річка. Поле. Дім. Лелека.
Діти. Сміх. Ми там? Ніколи...
Ну а де? Не там. Далеко.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній сплін. Рутина кличе.

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи пригадані.
Тягну цигарку і подумки „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
Модні капрони і туфельки з бантиком
матиме - в клубі у них вишиватиме!

Осінь. У нас би, напевно, наладилось.
Я і з питтям зав’язав би і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась,
все би пішло - і з цілунками, й матами.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки!
В мами затрималась, в гості заладила,
шубки з панчохами, курви-приятельки!

Осінь. Прострація соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики.
І малювати оголені грації -
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! ще б горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнюю - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
чорт і з тобою, і глупою ревністю.
Знай, що мистецтву даровано значити
більше за піхву, ужиту буденністю.


2007

Осмысленная невзначай любовь…
Ступай, куда ступал – на ногу власти,
Ты неизбежность в чувствах превзошел,
Предпочитая боль и отвергая счастье.

Закрой глаза. Оставь меня одной
В пустынной связи, мнимую за нежность,
Я буду опечалена тобой,
Но не надолго. Даже не на вечность.

Мені байдуже,
Хоч квіти розцвітали,
Водночас плакали осінні вечори,
Когось в твоїх очах я впізнавала,
Та не тебе (і точно не собі).
Та не тебе природа чаклувала,
Магнітні бурі руки розвели –
Аплодисменти нам не зазвучали,
Глядач останній виявився – ми.
_____________________________
Черговий день.
А я і не чекала,
Я замовляла інші береги,
Тебе не знаю зовсім, але знала,
Що це не ти…

Такий туман буває тільки вранці,
Коли іще дрімає Чорний ліс,
І сни, неначе хижі сіроманці,
Яким мене у жертву ти приніс,

Вже майже розчинилися у мряці,
Ховаючи носи холодні в мох,
Мене не відпускають… Знаєш як це,
Коли ти просинаєшся удвох?

Вкотилось сонце у густий туман,
Промінням вже лоскоче босі п’яти,
Сміється ранок… А тебе нема…
Аби мене ще раз отак приспати…

Палим... шарудить -
крила в небо просять.
З нього,
мов з цебра,
поливає жаль -
в теплоті долонь
помирає осінь,
не тривож її -
подихом не жаль.
Стелиться "курли"
там, де віра ляже.
Де душа стече -
викотиться суть.
Спаленого дня
Бог здуває сажу,
надихає сон,
затискає ртуть.
Торба з тиші,
в ній -
очі та зимниця.
Вітер перебіг,
наче чорний кіт.
Долі із долонь
щастя сукровиця
скрапує теплом,
серцем
в чашу літ.

6 Листопада 2007

Я знаю-знаю, це остання осінь
таких примарних і розмитих «нас»,
Хоч вигаданий всесвіт все ще носить
на собі наші дотики – вже час.
Час на прощання: три хвилини суму
і пригорща секунд на забуття.
Залишаться лиш пустка і утома
від цього довгого до- й пост- напівжиття.
І – «нас» нема, ми вже ніхто нікому,
долоней лінії загояться як рани.
«В твоїх обіймах чуюся, як вдома...» -
неясний спогад в рештках серця зтане...
Що «нас» уб’є? А втім, яка різниця:
робота, діти, побут? Цього мало?...
Я втрачу право лиш для тебе снитись.
Та я його, по суті, і не мала....
А далі – знов напівбездомна кішка
в чумній і сірій буднів круговерті,
Знов марити і вгадувати де ти,
і знати! Божеволіти й не вмерти.
І в темряві напівпустої кнайпи
нечутно розминутись із тобою,
Щоби ніколи більш... Вмирає осінь.
Нас поховають разом. Під зимою...