Нових ми не відкрили континентів,
та й не для нас, на жаль, творив ван Рейн.
І ми із тих триклятих абонентів,
яким пізніше спробуйте again

І ми не пахли, як тропічне зілля,
бо ж увібрали весь сигарний дим.
Нехрещені, близькі до божевілля.
І нас давно вважають чортзна-ким.

Ось так творили власну контркультуру,
кохалися, пили терпкий портвейн,
стереотипів руйнували мури,
хоч не для нас творив старий ван Рейн…

Голос повив барвінком…Голос повів у трави.
Голос – такий ласкавий! – плетиво плів лукаве,
Плетиво-павутину, білу, як сивий волос…
- Рідна, лети до мене!
Голос.

Він діставав гостинці. Трави лягали долі.
Золота та цілунків – буде всього доволі,
- Хто ти? Признайся! Доля?
Тихо здригнеться колос:
- Вільному, серце, воля!
Голос.

…Той, що повив барвінком, той, що вплітав
у коси
Ягоди-намистинки - “Досить!” - уже голосить…
Як же сльозиться небо! Як же земля колише!
- Чуєш, іду до тебе!
Тиша.

Почерговість бажань,
Відлуння здобутків,
Я була не там
і не тою.
Хотілося справжніх вигнань,
А можливо й справжнього бою.

І навіщо вони летять,
Серед тисячі поцілунків,
Мої джерела -
Соми в голодних очах,
Я чекала на них зі смутків.

Та зеленим вже застлано
Мрій килими,
Я не ходжу босоніж степами,
Тож навіщо питати в зими,
Що там буде
І чому лише з нами.

Метелики осені
На сплячому дереві
Сполохнула зима

Як безнадійно сумно
і бридко на душі
Давно живу бездумно,
ридаючи вночі

Так порожньо і глухо,
лиш чую власний жах
Скрізь холодно і сухо
Кружляє темний птах

Безлике геть усе -
одвічна сіра маса
Якесь М2 шосе,
що не підвладне часу

Все пролітає стрімко,
лише самотність вічна
Тече у жилах гірко
буденність пересічна

Якщо ти вважаєш, що вірно вчинив,
То хай так і буде, коханий.
Якщо ти насправді мене не любив,
То так і лишайся незнаний.

Не дав почуттям спалахнути вогнем,
Та іскру не зміг загасити.
І серце все більше пече з кожним днем.
А доки душа може тліти?

Ти просто пішов, навіть не пояснив
Чим же я так тобі завинила.
Перекреслив усе, адже ти не любив.
Але ж я тебе милий любила.

І невже не відчув, може навіть на мить,
Що не зможеш без мене прожити.
Я живу тільки доки душа догорить,
Та й умерши продовжу любити.

Все змінилось, всі крапки над “і”
Час розставив вмілою рукою
Всім здається ми такі самі
Правду ж знаєм тільки ми з тобою.

Ти для мене був колись життям,
Хоч боліло серце обпалене,
Але все пройшло і вже затям –
Ти тепер ніщо й ніхто для мене.

Ти мене залишив, а не я
Я не винна і тому не плачу
Не твоя я чуєш, не твоя
І тобі за зраду не пробачу.

В очі дивлячись тобі, сміюсь,
Щастя знов підкралось так неждано,
В інших я очах тепер топлюсь
Хоч не твоя, але все ж кохана.

Я усе ж люблю тебе, як друга
Хоч твоя любов така зрадлива
Знаєш, не твоя в цьому заслуга
Але я тепер така щаслива.

Я дивлюся на тебе все тими ж очима,
В них і ніжність й тепло, в них усе як тоді.
Мої очі ніколи не будуть пустими,
Але знаєш, вони вже не вірять тобі.

Вже пройшло все, як бачиш забулось, простилось,
Болі в серці нема і нема почуттів,
А насправді ж було, та чомусь не лишилось,
Я спитаю одне: – то ти цього хотів?

Щось між нами не так, хоч давно вщухла злива,
Ти не вмів те що було в житті зберегти,
Все пройшло, і тепер я вже справді щаслива,
Я без тебе насправді щаслива, а ти?

Потік думок, реальність покидаючи,
Несеться вдаль, у задзеркальний світ
А ми, мов тінь, за часом не встигаючи
Крізь простір вириваємось в політ

Та він глухий, малий в своїй безмежності
Не вийти з нього, він бо без кінця
А ми ж так прагнем тої незалежності
Щоб безтурботно билися серця

Та знову скуті в ланцюги буденності
І течія несе лише вперед
Вузький потік страшної одноденності
Краде в нас сили думати про злет

І віра в завтра недосяжним мріянням
Тече крізь пальці. Завтра – то міраж
Цей світ мов вітер і своїм він віянням
Близький до нас, та все ж не зовсім наш

Мені вже нічого сказати
Ти за обох чудово все сказав.
Одне лиш хочу запитати, -
За що любов мою розп’яв?

Вона ж тобі нічим не завинила
Покірною і щирою була.
Та зникла враз, так ніби і не жила
Так ніби не вона в душі цвіла

І ти удав, що навіть не побачив
Як моє серце вдарилось об лід
А ти ж для мене так багато значив
Навіки залишив у серці слід

Не слід, а шрам, що знову ятрить душу
Що все пече, хоч швидко плине час
І я живу, лише тому, що мушу
Любове, правдо, вже не вірю в вас.

Скажи чому. Чому ти так далеко?
Кудись поїхав ти від мене знов.
І я сама, а це не так вже й легко,
Коли між нами відстань і ...любов.

Скажи за що така жорстока доля?
Вона серцям у безвість вкаже шлях.
Ми зрозумієм – нам потрібна воля
І не вживемось ми в своїх ролях

Скажи для чого знов кудись тікаєш
Твоє життя чомусь не там де я
І ти мовчиш, мовчиш, хоч пам’ятаєш
Мені лиш треба знати – я – твоя

І знову за вікном панує осінь,
Але вже не така як рік тому,
Красуні – верби хилять мокрі коси
І мовчки так очікують зиму

В моєму серці вже не буде більше літа
В моїй душі зима не розцвіте
Моє кохання, ти сьогодні вбито,
Тебе розп’ято нині, а проте,

Я не сумую, бачиш, я не плачу
У мене не залишилося сліз,
Я не пробачу, чуєш, не пробачу,
Ти сам спалив до мого серця міст.

Нема надії, віри і любові
Як далі жити серце вже не знає
Я розумію лиш чотири слова:
“Розтоптана любов не воскресає”

Хто ти такий, щоб для тебе писались вірші?
Кращий за всіх! Хоч, напевно, за когось гірший.
Хто ти такий, щоб з мільйонів людей у світі,
В серці своїм лиш тобі дозволяла жити.

Ти наче день, що згасає, та знов воскресне.
Ти наче сніг, за яким поспішають весни.
Можеш холодним здаватися всім на світі,
Але під снігом завжди розквітають квіти.

Здійснення мрій лиш для мене тоді можливе,
Поряд як ти, бо з тобою лише щаслива.
Всім на землі вже давно зрозуміло й ясно
Я мов зоря, та без тебе, мій милий гасну

Вона кохала іншого? Та ні.
Хотіла свій характер показати.
Він їй під вікнами співав пісні, –
Вона кричала :“Геть йди, хочу спати!”

Він їй букети квітів приносив,
Розкішні кали, ніжні орхідеї,
Про зустріч так зворушливо просив,
Та голова тоді боліла в неї.

Вона ж й так знала:“ Він навіки мій,
А поки не обіцяно багато,
Хай не плекає марних він надій,
Я молода, я хочу погуляти.”

Гуляла вволю, юна і вродлива,
Вона завжди у центрі, головна,
Бо не дарма ж розумна і красива,
Хто краща з кращих? Певне що вона.

І була певна – він усе те бачив,
Як з іншим цілувалася в саду:
“ Ну що ж, як він ще й це пробачить,
Тоді від нього назавжди піду.

Де ж в нього гідність? Хай стоїть за себе,
Він що дитина, що не може дати лад,
Мені такого, так як він не треба,
У світі повно й так розваг й принад.”

Три дні вона не бачила його.
“Невже образився, на нього це не схоже.
Чого не дзвониш, милий мій, чого?
Я так чекаю, більше так не можу!”

І телефон, мов знав це, задзвонив,
Чужий чийсь голос тишу розриває:
“Ваш друг... трагедія... автомобіль розбив...
Аварія... нещастя...співчуваю...”

“Як це нещастя, що це все таке?
Це жарт?! Не смішно !.. Досить жартувати,
Скажіть, що сталось, як він? Що з ним? Де?
Скажіть мені усе! Я маю знати!

Нічого, все минеться, все гаразд,
Він сильний, з ним все мусить бути добре,
Я вірю, все ще буде, буде в нас
Тепер я все, усе для цього зроблю.

Я ж так люблю! Я ж так його люблю !..
Лиш треба не забути це сказати,
Коли в палату завтра я зайду.
А зараз пізно, хворий має спати.

І буде завтра світла смуга в нас,
І буде завтра день, і сонця світло,
На все ще буде, вірю буде час,
Попереду таке чудове літо!”

В слухавці тиша, потім ніби схлип,
А потім голос, відчай в нім і горе,
Мов співбесідник плаче, чи захрип:
“Не буде завтра..., він помер ..., учора.”

Може цього й не було,
Може це тільки наснилось,
Небо, прозоре як скло,
Впало на землю... й розбилось.

Тисячі ніжних краплин
Швидко в траві розгубилось,
Кілька чудових хвилин
В серці назавжди лишилось.

Сон то, чи може не сон
Та не прожити без неба,
Кожну краплинку його
Я відшукаю для тебе.

Жменьку блакитних малих намистин
Швидко в траві назбираю,
Хай це лиш сон, не почуєш ти слів,
Все-одно я скажу: “ Я кохаю!”

Вранці щаслива прокинешся ти,
Швидко поглянеш в віконце, -
Небо на місці і десь вдалині,
Як завжди, як щодень, сходить сонце

І напевно, красуне, не знатимеш ти,
Що була ніч оця особлива,
Я готовий був вічність без тебе пройти,
Щоб була ти зі мною щаслива.

Ніжно всміхнешся, відкриєш вікно,
Щоб почути як всесвіт співає,
Хай цього не почуєш мені все-одно
Твоє серце і так про все знає,
Але вітер влетить у відкрите вікно
і нашепче тобі: “Я кохаю!!!”

Я вмру колись, а може вже не жити?
Розбити сльози зірвані з очей.
Я світ чужий не можу загубити,
Знайти не можу крізь неон очей...

Чужу, німу, сліпу і трохи мертву.
Згадай мене в польоті до весни.
Лишився шанс навіки біль розтерти,
Або порвати щастя на шматки.

І втратити усе, забути...
Я крик душі закрию в кайданах.
Лишився шанс навіки не відчути,
Те що могла відчути тільки в снах...

Ходить сон біля вікон...
А мені не спиться: місяць -
Мусульманський медальйон -
Над хрестами біс повісив.

А дрімота коло плота...
Як задрипана циганка:
Персні й кульчики зі золота,
В золотих зубах цигарка.

Питається сон дрімоти...
Чи лишилось маковиння? -
Щоб приспати злу гризоту,
Заглушить дурне сумління.

Де ж ти будеш ночувати?..
На вокзалі при клозеті, -
Бо давно пропив вже хату, -
буду спати на газеті.
А-а, лю-лі...

Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.

Твій дотик такий несмілий, мій хлопчику сивочубий...
Цілуєш нечутно шию. І губи тремтять чомусь...
І пальці спливають тілом, моя нереальна згубо,
Я саван уже спорола, бо знову тобі приснюсь...
Я знову тобі примарюсь... Постукаю...ні, навіщо?
У мене від твого серця з собою усі ключі...
Тернополем ходить осінь...Тернополем вітер свище...
Як зимно на попелищах кохань несмішних! Дощі –
Їх видно крізь мокру шибку... Вони протікають швидко –
Ця осінь така безумна! Ця осінь така свята!
Тигрова і кольорова, як твій подарунок – квітка,
І одяг, немов позлітка, злітає...
- Зжени кота
Із ліжка! (мені все смішки!) Твій дотик такий несмілий....
Мій сивий ведмедю білий, мій хлопчику-сивочуб,
Стискай мене в сильних лапах, люби мене що є сили!
(Я вголос таке просила?!)
Тоді починай із губ –
Мандрівку з Ітаки в Трою - спускайся, мов морем, мною,
Вивчай острівці, затоки, і течій підводних шал,
Перлинки збирай із мушель... А потім – колись – зимою –
Спустися до мене з неба – як сніг чи
як Марк Шагал...

Раптом небо ниць упало
Загриміло щось далеко
То бува не чорна ґава
Хоче білим стать лелекой
То бува не хижі війни
Хочуть миром обернутись
То напевно твої мрії
Котрим вже ніяк не збутись
Руку дай мені надії
Подивися як туман
Падає тобі на вії
І зникає як обман
Голос тишею почутий
Зникне з світу назавжди
В’язень он біжить закутий
У кайдани із біди
Простяглась твоя дорога
Ген із заходу на схід
Від забутого порогу
Десь ловити сонця схід

Дисконект
вимикається світло
Гаснуть зорі
приходить пітьма
Ти чекаєш нове повідомлення
Та з глибин каже голос
«дарма»
Крізь дроти передач
темні вулиці
Десь туди
де вогні майоріють
Електронні думки надсилаєш
Там
напевно
тебе зрозуміють
Живучи в мережі
забуваєш
Про світ сонця
про дні і про ночі
Знов згаса монітор
Дисконект
Ти в безсиллі заплющуєш очі

Там небокрай
де нас нема
Візьми мою руку
І підемо туди
Відкинувши сумніви зробимо
крок
Крок назустріч невідомому
Доженемо сонце
І знайдемо спокій
під його вічним
промінням
Не відпускай мою руку

Ти не знаєш за що можна вмерти
Підкажу тобі
за КОХАННЯ
За його гарячі обійми
З твої відверті зізнання
Ти спитаєш
чому треба жити
Знову відповідь дам
для КОХАННЯ
Щоб а КОХАННІ заплющити очі
І світанок зустріти в КОХАННІ
Щоб щодня прокидатись
як вперше
Чуть як серце в грудях шаленіє
Знать
що в світі існує людина
Котра в будь-що тебе зрозуміє
Пливучи по життєвому морі
Не зважать на людське нарікання
Просто жити і просто любити
Берегти в своїм серці КОХАННЯ
І якщо попри всі негаразди
Ти в КОХАННІ зумієш прожити
То тоді вже
я думаю
можна
Свою смерть у КОХАННІ зустріти

Шукаєш світла
бачиш день
Як ніч
відкрий свої долоні
Як ранок
заховайся в тінь
Залишся у моїм полоні
А ще
залиш тут своє серце
За стінами моєї вежі
Залиш тут і любов
і волю
Собі ти більше
не належиш
Залишся поряд
доки півні
Не сповістять про час світання
Я зникну краплею туману
І заберу твоє кохання

Гіркий аромат
солодкої кави
Відкрита душа
зажди
не минай
Холодні обійми
гарячого літа
Без тіні жалю
назавжди залишай
Яскраві думки
похмурої днини
Сумління давно розгубило слова
Крізь біль
у коханні
знаходиш натхнення
Між мертвих зірок
знов вогонь ожива
Гіркий аромат
солодкої кави
На захід
на схід
згадать чи забуть
Безбарвну веселку опівдні побачить
Зробити ще крок
і назад повернуть

Хочеш дізнатися
КУДИ
сховалося сонце
Я
НАПЕВНО
теж
Біжи до обрію
Стрибни зі скелі
що зветься ТВОЇМ ЖИТТЯМ
МОЖЛИВО
ти наздоженеш і мене там
Але зажди
ЗАЖДИ
доки твоя дорога
Ще біжить до сходу
ДОКИ тобі ще цікаво
КУДИ СХОВАЛОСЯ СОНЦЕ

Дим з бороди, ромале!
Люльку в зубах тримали,
Курили і не зважали,
Як нас зневажає світ.

Серце торкне, навиліт
Проріже контури вилиць,
Сміється, реве і скиглить
Натягнутий туго дріт.

Спить на руках дитина
І вітер холодом в спину,
А серце в спогадах лине
Супроти забутих літ.

Це не вірш...
Ритмічна проза
заповнює холодний простір
різке слово-і струмінь тиші
твоїм голосом бринить і кличе

Навмання, притримуючись пальцями
стін коридорних в лабіринті,
на голоси йдемо
Та ні, це вони нас кличуть
ритмічніше,як крок іде у крок
А ми йдемо...
Немов коти,тендітно й хижо

Як повертатимеш праворуч чи ліворуч, не забудь,
востаннє глянути в пітьму колишню
Що за спиною все розбила вщент
її не відчуваєш ти...ні...тобі вже звично

Та приклади вухо до стін холодних
Можливо саме ти, в пітьмі почуєш ритм життя
легенький флірт, настільки недоцільний
Він зі серцевих судин лабіринту,
а може й з тебе вирина...

Ти почуєш..І тобі стане звично
І ти згадаєш,що то не вірш...
ритмічна проза
заповнює між кимось простір
Різке слово і струмінь тиші
знайомим голосом тебе покличе...

Дивився вовком світ
у крука око,
від холоду шукав притулку,
хоч на мить
вбачав себе крилатим.
Одиноко,
збігалася в те око
втома.
Та не спить
у круку думка -
серце калатає,
сильніше калатання -
лет годує ляк.
Той страх німий -
німіший сну,
тримає,
у лапах ціпеніє,
огортає кряк.
Собі світ не знаходить
місця в оці,
міняється,
чіпляється за висоту,
пташине воло
голодом лоскоче,
крилату душу
зодягає в пустоту -
оту саму,
що у гіллі від листя,
котре вхопило з вітром
смак життя.
Мабуть
нанизується світ,
немов намисто,
на відстань до зірок,
на невловиму суть.

3 Листопада 2007

Простий сюжет – вона пішла від нього.
Так прозаїчно як усе в житті.
І клятву, що удвох давали Богу,
Перетворили на слова пусті.

Здавалося, що разом будуть вічно,
Що хепі енд звичайний як в кіно,
Та все скінчилось більше ніж трагічно,
А їм обом вже було все-одно.

Вона хотіла чути: “Повернися”,
Вона хотіла, щоб її догнав.
Та він стояв, мовчав і мовчки злився,
А значить він насправді й не кохав.

Хотілось їй бодай хоч озирнутись,
Щоб прочитати крик його душі,
Але зуміла навіть не здригнутись,
Закривши двері, вже такі чужі.

Вони не разом, хоч були одним.
І враз умерло все що проросло.
Вона тоді не плакала за ним.
Йому не дуже боляче було.

А де ж любов? Те вічне і незриме?
Ніхто не зрозуміє до кінця.
Була любов, тепер стіна між ними,
А об стіну розбилися серця

Христос вмирав, мов злодій на хресті
І сонце не могло на це дивитись
Тобі нічого не лишалося в житті
Лише повіситись, або хіба втопитись

Ах, Юдо, Юдо, Він ж тебе любив
За тебе вмер, за тебе був розп’ятий
Невже ти думав, Він би не простив
Він – що згодився за цей світ страждати

І зло втішалося, - воно перемогло
Учитель мертвий, учень лізе в петлю
Ти вже не відчував Його тепло
Тоді ти думав “Бог покинув Землю”

Та Він воскрес, ти чув, Христос Воскрес!
Він всій Землі приніс таки спасіння
І радість ніби сипалась з небес
Ох Юдо, ти ж не бачив воскресіння

Я хочу, щоб тобі боліло як мені,
Я хочу, щоб і ти не міг заснути,
Я хочу, щоб і ти пригадував ті ,дні
Яких назад, нажаль, не повернути.

Хто винен? Відстань? Час?
Несказані слова? Напевно вже причини не знайти.
Та як би не було, уже не буде “нас”,
А будемо окремо “я” і “ти”

Можливо пройде сум. Можливо біль мине,
Я зможу полюбити інші очі.
Та знаю – ти уже не пригорнеш мене,
Я знаю це, і жити так не хочу!

И чёрных клавиш грусть,
................и белых клавиш нежность
Впиши в свой нотный стан,
................маэстро-неизбежность,
Бессонницу любви,
................прощенья мёд гречишный,
Излучины реки
................упрёк почти неслышный,
Ромашек сарафан
................на голом теле лета,
И страхи по ночам,
................и жажду света, Света...
По нотам пробегу,
................совсем не зная броду,
Играй Судьбу, играй,
................замедли только коду*...

*Кода – музыкальный термин, обозначающий
завершение композиции.

Ніч повні
Час неспокою
смута рясою
на плечах оголених
Пітьма торкається
Млість хворобою
В очах бурштинових
Місяць молиться
Вітер тихне
десь тріснув кришталь
Плач вовчий
луна звідусюди
Поле дурманне
Під лапами,чуєш?
в цю мить безумства повні
де ми оголені
Вереск і вогонь
не треба вогню
На стеблинах стріл
булатний метал
ти навіки один
не потрібно жалю
десь позаду життя
і ти вільний мов птах
Лиш сьогоднішня ніч
нас зєднає навік
та назавтра прощай
я не лишу слідів
памятай, що не я
була,то все повня
Ця чаруюча повінь
безумтсва чортів
І не я так прозоро
торкалась плеча
Це все вона...
тож згадуй її
А сьогодні ж темрява
і ми в полоні неспокою
Забудь про світанок
ми востаннє у повені

Не сумуй моя кохана
Під вербою стоя
Із тобою ясен місяць
Тихо поговорить

Посріблить вербові коси
струнами заграє
Подивись дівчино мила
Як він тя благає

Хай він тобі заспіває
І серце розрадить
Хай на тебе милується
А я й тому радий

Я радий радесенький
Що ти така була
Що ти серце моє тверде
раптом стрепенула

Я радий радесенький
що ти є і будеш
І що місяць братик рідний
Тебе не забуде!

Не проси у богов счастья –
Оно обманет
И безлунной ночью исчезнет,
Как узник.
Не проси у богов печали –
Она не станет
Избавлять тебя от страданий,
Рвать узы.

Не проси у богов чувства –
Оно порою
Превращается в жуткий фарс
Или драму.
Попроси у богов пустоты –
Она скроет
И наполниться чем угодно,
Как яма.

Мокрий сніг… Сніг з дощем…
Ми прокинемось вранці спустошені вщент
Й коли хтось за вікном прошепоче: "Іще…",
Ми вдамо, що не чуєм.

Ніжно сніг – на кленові гілки…
Ми кохали – ненавиділи навпаки,
І хоч зрада роз’єднує на віки,
Ми в ній ночуєм.

Теплий сніг із холодним дощем…
Ми наповнили один одного вщерть
Й коли хтось за дверима скаже: "Іще!",
Ми втечемо із дому.

Нарешті зима. Залишились самі.
У власних спогадах – на чужині.
Наче всередині падає сніг
І почуття – невідомі.

Час зупинився
Він душить вагою
Годинникову мідну стрілку
Миттєвість в очі зазирає
І рух, життя собі благає.

Час зупинився
Він не хоче казати
Де вічність звик від нас ховати
Вага невпинно наростає
Годинник сам себе ламає

І світ завмер
Із яблуко завбільшки
Плодом вмирає пізнання
Це механізм зруйнувався
Він на мить закохався

І я завмер
Немов той дурень
Дивлюсь на пожовтілий циферблат
Лише на мить закохався
Як механізм зруйнувався

Я хочу,щоб молились,кажучи,
вона мов диявол грає
мов прагне Сонце підійняти уночі
і серце загасити у зорі.

Я хочу,щоб залякано корили пересудом,
вона мов ангел грає
і Місяць в повені до переродження
відлунням пісні закликає.

А чи ж не так ми звикли клясти
всіх демонів і ангелів в собі?

О боги,коли не втратили прихильності
до божевільних,
ні тим ні іншим,
не дозволяйте народитися мені.

Лиш жінка здатна переплести Бога й Сатану,
чаруючи і граючись у своїх іпостасях.
хотіли світло-ось вам-Сонце
хотіли темряву?І ось його нема.

Митець мого сну
я лялька в обіймах твоїх, я лиш лялька
ти твориш-я живу
і граюсь в пісочниці твого дивного світу..

Спогад про нас-загублене опале листя
жертва невблаганного вітру
обніми мене, свою сплячу дитину
ще трішки і наш світ разом з нами спочине..

Про нас ніхто не дізнається
Зима згубить холодом останні сліди
Свій сором ти все таки зможеш сховати
Ніхто не шукатиме гріх у країні снігів..

Не можна вічно триматись за нитки
навіть в Мальвіни рано чи пізно болітимуть ніжки.
ти ніколи раніше не дивився нагору?
хрести деревяні над ляльковою головою..

Занадто непосильна ноша
Для наймогутнішого лялькаря
Занадто довгий шлях,
довжиною всього лиш у власне життя..

Майнула мить.
Ми стрілись мимохідь ,
Грайлива мить, примхливе мерехтіння.
Імла надходить жадібна, осіння...
Під жорном часу
мре луна столітть

Богопослушною була -
ліпила з глини сутність,
блаженною здавалася -
творила чудеса,
вправноґаздинею
згортала в попелище будні,
у любощах питливою
будила небеса.
В безмежній ніжності
тримала материнське серце.
Враз тверднула, мужніла -
як приходила біда.
Сягала ліктя кров -
підносилась і мліла в герці.
Опущено звисала,
бо сочилася вода.
Бравозаходилась,
та рвала щастя на обмотки...

Від милостині всохла
та від щедрості проста,
перебирала без кінця
у пальцях сліпо чотки
і затуляла Правди
надихаючі уста.

2 Листопада 2007

Зовсім трішки п’яний, зовсім трішки збуджений,
І не зовсім тямлячи, що діяв,
Зрадив він, хоч був уже заручений
З дівчиною, про яку так мріяв.

І час не повернути вже назад,
А істина залишилась простою –
Він розчавив, мов винар виноград
Любов, яка була для них святою.

І не поможе щире каяття,
Троянди , серенади, обіцянки,
Бо не спроможна на нове життя
Сім’я, яка почалася з коханки.


Порізавши на клаптики фату,
Вона сиділа, зціпившись від болю.
Ну як простити і його і ту,
Що їх життя закреслила собою?

Прийшла матуся, обнята за плечі
Як і завжди у час якоїсь скрути.
І тихо мовила такі потрібні речі,
Яких так сильно не хотілось чути:

“Господь учив прощати, тож прости,
І не тримай в душі своїй образи
Все буде добре – вір, молись і жди,
Ну значить, вам не доля бути разом”.

“Якщо Господь нам дарував розлуку,
Хоч я не вірю, мамо, в ці слова,
Хай краще б гіршу зготував Він муку,
Хай би я вмерла! Чом же я жива?

Не хочу більше вірити й любити,
Не хочу більш нічого чути й знати,
Так, нас Господь навчав усіх простити,
А хто ж, скажи, його навчив брехати?

Та я забуду, буду далі жити,
За них обох я навіть буду рада.
І хай вони зуміють полюбити,
На тому місці, де гноїться зрада.

Вони давали клятву Гіппократа,
Людське життя клялися берегти,
А їхній погляд – то холодний погляд ката,
Що не попросить: “Господи, прости!”

А руки не по лікті вже у крові,
А до кінця, до самих передпліч.
Як же зоветься серце без любові,
Бо день без сонця зветься просто – “ніч”.

У них така професія – вбивати,
Такий-от спосіб заробити грошенят.
У нас чомусь не кидають за ґрати
За вбивство ненароджених малят.

Вони говорять: “Плід – то не людина –
Апендицит, аборт, - не все одно.
У нас повірте є на це причина,
Це звична операція давно”.

А я таки не втомлюся кричати –
Вони давно продалися за гріш,
І когось би вже величали мати,
Якби вони не взялися за ніж.

Подбали б краще про легкі пологи,
Подбали б про життя, яке вбивають,
Шукаючи найлегшої дороги,
Самі не помічають де блукають.

Дитина в лоні матері – людина,
А нелюди вони – хто держить ніж,
Чиюсь убили доньку, в когось сина,
І не спиняє крик німий “НЕ РІЖ!”

Я вкотре витираю сльози болю,
Які в очах чомусь стоять,
Як вам вдається залишатися собою,
Вбиваючи ще ненароджених малят?

Як вам вдається жити і любити,
Не повертається сторицею вам зло?
У вас свої десь підростають діти,
І їм даруєте ви ласку і тепло.

Ви ж зовні наче й інші мами й тати,
Своїх дітей оберігаєте від бід,
А інших значить можна убивати?
А інші діти це всього лиш плід.

Де ваша совість, розум, ще не пізно
Покаятись, спинитись, тож спішіть,
А Бог із неба бачив в світі різне,
А Бог вас любить і тому простить.

У небі нічному з’явився горошок,
Він барв карамелі цукрової. Отже,
Як тільки світанок, малята, настане...
Уся карамель та барвиста розтане.

Взяв ведмідь важку валізу,
Вовк віддав вовчиці візу.
Видри вепрів відряджали,
Вдень вагони вирушали.

Життя як один безкінечний вокзал
А ми в нім, - лише пасажири
Давно вже написаний п'єси фінал,
який несвідомо прожили

Відносить той потяг в незвідану даль
У серці - розриті могили
І долі такої нікому не жаль,
бо ми - небуття старожили...

12.11.06.

Патологія світобачення
віддзеркаленням до зіниць,
Хмари купчаться, а віддалено
Горизонтом стелиться ліс.

Закорковані залізними рамами,
Ми ховаємось до кишень.
Називають сміливими дамами,
Але ми боїмося мишей.

Динозаврами наших зачісок,
Віддаємося горілиць,
Демонструємо на побаченнях,
Розфарбовування облич.

Рідше плачемо, більше сваримось.
І шукаємо себе самі.
Патологія світобачення
У сучасних жінок в крові.

Отражение солнечного света на гранях камня мудрости
Словно сияние волшебного алмаза, оракула - глаза
Видевшего все вокруг, каждое движение
И это сияние увидит не каждый, для кого-то свет,
а кто-то скажет
- я видел отражение, как в шаре
Дороги, своей от начала я увидел пороги
Входа в мир Бога, и это правда,
Но ей не поверят, как не верили однажды
В приход Его Сына, прибив гвоздями
Кисти к кресту, был оплакан небесами
Он нес любовь и прощение предавшим
Своей рукой возвращал к Смерти попавших
Верил, как верят в первый раз влюбленные
Своему избраннику еще не обожженные
Таким нет места, они не выживают
Устав нести крест, сильным место уступают
Слабость не прощают, ее используют
Чтоб нанести удар поглубже...
Наслаждаются.

В страхе лица, выживут единицы
Легко слиться, со злом в пропасть свалиться
Нужно опомниться, угомониться
Принять в себе Духа
И чистым возродиться.

Безупинно баранець
Бив у бубон-бубонець.
Брязкав бідний бубонець,
Баламутив баранець.

Був бадьорим баранець,
Бив бравурно в бубонець.
Батіжком бешкетував,
Бубонець бряжчав, блищав.