Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.
Ніч блукає глупа у глухім степу.
Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
Чи якась почвара, чи якійсь відьмак,
Чи господню кару насилають так?
Ніби дерта рана репається діл,
Та, од жаху п’яний, стелеться ковил.
Вирви та байраки, скитських баб ряди.
Хто ж то до галактик, був проклав сліди?
Що, як це останній із живих людей,
Кинув край страждання і до неба йде.
В цій-бо коловерті, в царстві сатани,
Ні життя , ні смерті, лиш блаженні сни.
Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.

"А це щось мотивне, збережене
пам'яттю од першого етапу"*

Уже Софія відстуменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

* Варіант вірша взято з листа до дружини.

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина 1.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

X.1968

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

І
У мені жили́ смаки далеких мандрів,
про жагу красуні згадки феєричні,-
хай ті речі тут не виявились вічні,
але там - цінніші стали діамантів!

ІІ
Син - пагінець. Донька - принцеса. Мила -
незбагнене єднання почуттів.
І ще вино у чаші - кров богів, -
що більше п'ю, то менша в мене віра.

ІІІ
Чимраз гостріше відчувати небуття
і з пла́чем прокидатися від страху.
І знову, зголодніло, як дитя,
шукати груди для цілющого злиття...

ІV
Де налаштовують сніги на сум і холод,
де завірюхи вчать лице ховати звично, -
такий в очах прекрасних пломеніє голод,
що й не вдягти своє тепло в "категорично".

V
Весела і сумна ота печалі треба -
вся океанська гіркота сльози
не здатна затуманити краси,
доки в моїх очах відбита цнота неба!

VІ
О, скільки часу змарнував щасливо
в цій Течії в Долонях Берегів!
А взнав лише відбитку менше диво,
як вищу насолоду почуттів.

VІІ
Грай му́зико! І чистий водограй
наповни дивом наші утлі чаші!
Не ждім Месії, бо горлянки наші
назавше з Ним покинуть винний край!


VІІІ
Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
і путь твоя, без милих серцю - вглиб пустелі.
Пізнай жадання всі, та залиши найглибші, -
у мареві тім - суть
                                майбутньої
                                                    оселі.
ІX
Вся музика осіння стихла разом -
очищення катарсис примусовий
новий зі снігу ліпить погляд, чулий
відбиток в келиху й лиця під ніжним газом.

X
У млі турбот, у безнадії суєти,
ти все одно під захистом веселки,
котра для зору Вищого, як жилки
на тілі милої, що нею цільний ти.

XІ
О голова моя! - наповнена ладами
п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами?
якщо з вином і світом у тобі думками...

XІІ
Ми тільки грона, полонені долі,
приречені на смак вина.
Що амфора земна без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь - випита до дна...

А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз у Львові мені цвісти -
тут і мучитись вам, панове!

Божеволіти од жадань,
набухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
за новим, "ходовим товаром”.

І кінці більше не звести,
не утішитись з полювання -
у прицілах у вас хрести,
ваша здобич - розчарування.

А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від,
а не до, упізнавши пристань.

Я є глина для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
хай небесний амура лук
вчиться обсягу попадання.

І не буде інакше, бо
Долю вершить коханців мова -
мого танку, мого тангó
у обіймах Крилатих Львова.


2004

Я вернуся в це місто - до радості й сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004

* * *
Ці диво-грона нам уже довіку
не перепробувати - їх без ліку! -
та й вина з них смакує тільки Бог,
який плекати дав їх чоловіку.


* * *
Лише одну вкусити ягідку із грона -
і вже властителя на голові корона!
А від ковтка божественності жінки
зринає Всесвіт із мужчино-електрона!


* * *
Цветы и Женщина - мгновения и вечность,
Где колдовство, и страсть, и вся моя беспечность...
За це і неба Вам блакить і щира вдячність,
і над усе, за Вами вдавану обачність!


* * *
На вершині здобутків захолодно, друже,
серце мучиться там, до життя небайдуже...
А мудріший із келихом сяде внизу,
в гарних ніжках, і очі щасливо примруже.

2010


Культурологічна хиба

І знову восьме березня! Було ж, неначе,
І вчора й нині?! Чортзна-що... Таки, Рибаче,
Дарма у Рибки Золотої ти просив
Собі щасливих дам... о українська вдаче!

2011

...
Тривожно як... І за вікном,
Війни обудженої тлом,
Палання заходу - на схід,
Од краю і до краю - літ
Грози, якою навспаки,
Здавалося, неслись роки…

Збережену серед речей,
Батькі́вську тулю до грудей
Світлину - закінчи́вся біг
Півсотні літ
По смерті їх.

О ще би місяць...
                     На дахи,
Посипалися гомінкі,
Величні краплі.
               Хвиля і,
Відлунюючи у всьому,
Упала злива у пітьму,
Підносячи до сонму губ
Цілющі леза вод -
Од згуб...
А серце, серце - не у такт.

І знову ось
Не так, не в такт, -
Поривами,
Як у вікно,
У зливу, у розмите тло,
У шквал, і оперний театр,
Ріки проспект,
Безлюддя тракт,
Протягнутий сюди
Антракт;

Вкриваючи крилом дощу
Метал скульптурного плащу,
Каміння надмогильних слів,
Зітхання парків і дахів,
І біль,
І муку самоти
І розпач даної сюди
Свободи - впитої в сльозу,
І пам'ять - ріками по склу,
Грозу і ляк...
Не так,
Затакт.

Як Долі знак -
За такт, затакт...

Сліпучим рокотом спадав
За зіткненнями горніх лав
Грім, як кінцевий глашатай,
Все нижче до волання: - Дай,
Ще хвилю! -
                  Ламаність лекал,
                  Рик,
                  Спалах.
                  Змах -
І літ хорал.
І Сяєво,
І тінь Долонь
На спокою узрілих скронь.

Єдиний подих ярих мас
І струмені стіною враз,
Узявши круговертю вись,
Помчали хвилями, злились
У найхимернішу з подоб
Руки небесної - Потоп.

Та вибіливши інший лад,
Ударив черешнево град.
І брів, змітаючи сліди
Землею впитої води,
І враз утих.
І вмить потав...

І в тон із ринвами скавчав
Від арки до мого вікна
Самотній пес,
І ще - весна,
Услід усміхненій душі,
Духмянила бузку кущі...
.........

Тишоблудить зима: сніголіт, вітростій,
Монументи слідів убираються в мармур.
У туземнім раю замерзають святі,
зависають в повітрі... Для зцілення карми
На зимових майданах збирається люд,
Колядує під кригою гострого неба,
Розглядає завислих святих, мов салют,
І зникає в домівках. Здавалося, ще би
Кілька схожих сеансів санацій і згод -
І засяють над душами райські свічада,
Розірветься мішок неземних насолод!..
Так здається завжди на межі святопаду.

Коли холодні янголи зими
Піднімуть в небо довгі срібні труби,
Й поллється сум-мелодія, а ми
Уявим, як примерзли їхні губи;
Коли Земля зупиниться в пітьмі –
Ділити всім живим грудневі зорі,
Й поділить, і залишиться в умі
Той залишок, в якому ми – прозорі;
Коли Господь прихилиться чолом,
Щоб подивитись людові у очі,
І вклякнуть люди: „Господи... Шолом!”
Й Господь перехреститися захоче;
Тоді і я, і друг мій – ще не мрець,
За стільки слів не схибивши ні разу,
Через ліси і гори – навпростець,
Дійдемо у пітьмі до Фішбейнstrasse,
Й три пари рук розкинемо в хресті,
Як і тоді, коли була причина,
Бо на коли – ми маємо – тоді,
А на причину – рима – Батьківщина,
Тоді Господь від праведних щедрот
Запалить день на самім сході суші
І усміхнеться з зоряних широт,
Й земля здригнеться
й далі колом
рушить...

Мов пес побитий, я приповз
До тебе. Мовчки, прохолодно
Ти відчинила. Порятуй!

Казав я: бий мене, топчи!
Возненавидь! Або розсердься.
Мовчала ти. Але уперто
Я каявся...

... І ляпаси твої, і стогін,
І зуби гострі, молоді,
І крик розпачливий, і ласе,
Немилосердне катування -

Ця відомста мені дала,
Упорснула шалену силу -
Кусай, кусай у серце голе:
Я сам благаю, аж кричу!

Їй хочеться! Але боїться:
Я чую нюхом. Невротична
Ся кітка, ніжна, боязка.

Прикриє очі - та повіки
Тремтять, гарячі... Я веду
По линві натяків і ласки.

Її напруження мені
Передається... Що зі мною? -
Я наче підліток... Ураз

У ній спалахує вино,
Хоробре, владне і зухвале -
Я, нею пійманий, горю.

Вона іде - і грає шовк:
Він ліпить звивини і форми
Її невичахлої плоті.

Сховався: темно ув очу.
Заласся
тягнеться, мов слина.
І вже повзе по спині хтивій
Слимак-я-хочу!...
Диво з тіла: ось тільки спало -
Наче хто
зненацька струм ввімкнув, і лиса
Чманіє бідна голова...

Груди гостренькі та очі дитячі - за ними
Бачу я сплячий, іще не відкритий вогонь...
Дівчинко люба, не шарпайся - я ж не почвара:
Я научу тебе розкошам і таїні...

Сад я досвітній люблю, нетолочені трави:
Стежки немає, незбита дрімає роса...
Та сторожка огорожа впівока дрімає,
Тиша незаймана вабить - не знає сама...

О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий. Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні). А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...

І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...

А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.

Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.

Це кровообіг вічного життя?..

1.
Не квапитись, - нехай обволікає повільна золота клейковина:
у спогадів - окреме існування.
Сховатися - читати щит Ахілла, чи в алкоголь
упасти, чи в альков?
- забутися: уже немає Сили вдавати далеч. Потягу, снаги

Розмножуватися? - смішні потуги і залицяння цяцьок і утроб.
Згоріло все дотла. До перед-мови.
У серці яйця відчаю і згуб: мерзенний гріх, убозтво остаточне

2.
Приклич собі рухомий краєвид -
у поїзді, наприклад, у польоті,
Вві сні чи наяву: і сам себе
Од смерті одволаєш, одвоюєш.
Але туди, де креслення крила (переріз поперечний, довжина,
структура пір'я...) ангела
Самого, - туди не рвися: у робітні Бога тобі не місце...

3.
Спокійна шкіра тепла і зручна. Стирається і серце, і лице, -
але хіба тобі
Кували тіло?
Коли трава постелиться - невже
Забув її колінце золоте, яке само просилося до губ
і сходило м'яким солодким соком?

Звикай до смерті, як звикає жінка
До крові: не лякайся і не бійсь. Але кругом насипано піску:
у ліжку, під повіки, на волосся..
Твоя тілесна думка - затісна, але потроху учиться душа
тонесеньке вимолювати слово...

3. Fuga
Вогні біжучі, сморід попелища
Апокаліпсис вибухів і бур -
Усе минулося, усе забулось?

Із мезозою вийдемо? Із моря?
Усе спочатку - з глини, із ребра
З білкової розлитої клітини?

Я хочу володіти всім - і мною
Владає все на світі, і нема
Ніде умиротворення і раю.

Пожадливість і захланність - жеброта
Просіяна залишиться. Але
Кому у серці вічність просіяє?

Хто знав, що пристановище - у слові,
Хто визволив од смерті вічний дух -
Утік тривоги рваної і страху.

1. Ouverture. A tempo ordinario

Пасуться золоті єдинороги з грузькими динозаврами. Вовки
Цілуються з овечками і ланню.
Де визрівають пахощі і звуки, зав'язуються вітер і дощі, -
Блаженний спокій, ясність, міра, лад
і вічний час у вічних виногронах.

Живий, одухотворений гербарій - від моху до жагучих орхідей;
Тут ще немає попелу і тліну,
а золото жовтіє тихо, скромно
Поміж грудками ситої землі.
На всьому, всюди знати Божу руку,
шорстку і щедру.

Аж ось і ми - невинні і пречисті,
Із душами дитячими: на них
Іще ніхто не написав нічого: tabula rasa.
Ангели врочисті виспівують хорали в унісон.
Чого ми хочем - і самі не знаєм,
бо що таке бажання: сила? час?

Але нам треба сторожа у сни,
бо відчиняє наші сновидіння
хтосья невідомий,
Довгий і слизький.
Він тягне нас по лабіринту мозку, у закапелках
Схованок і тайн показуючи те, чого не знали
І знати не хотіли. Після сну
У нас уже не ті, не чисті очі...

2
Господи, прости
Небес над нами не згортай.
Немилосердною красою
Нас вилікуй. Різцем важким
Пройди по серцю. Борозенки
Сочитимуться. Оберни
Наш куций розум і сваволю
На послушенство.
Благодать, дитяча лагідна душа
Повернеться у груди.

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:
                                                   пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де -- вершина змови.
Тебе чекає мрець -- очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.

І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть — осмута для очей?

До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ —
ерзац лугів, закляклий у гордині?

Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б’ється у вікно,
як перший промінь в’ється по гардині

Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала темна імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся в вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще невідомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,
Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху з Бетлегем.

Вона плом’яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла — скирта вогняна
Соломини і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки маґа, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри…
…Все злішав зі степу розлючений вітер…
…Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.

— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на промінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу проштовхуватися годі.
Світало на сході, де кедри росли.
— А хто ви такі? — запитала Марія.
— Ми плем’я пастуше й небесні посли,
прийшли вам обом воздавати хвали.
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники й пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього народу
Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав тихо, сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали безмов’ям любови
Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене — до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія — первинна. Це — провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нутрує, мов аорта, —
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.

Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі…

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо* дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як п'яна харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини, —
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,

щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —
розкриваються плечі, спадають халати,
кольорові дівчата виходять під липи.

Заспокоєний ангел, покинувши чати,
на рулонах паперу вкладається спати…

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі — рожеві нігті в плечі,
Се — у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се — стихія леткості: ефір.

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…»

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили 6 щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє

Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і міньєти

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і авта.
Тут усе це є. На рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш - можеш упасти
де завгодно, або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті -
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого тут звикли.

Вихід є, здається, один - ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій -
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп'яну.

Знову, курва, радіо, телебачення, преса.
Влада собі як влада: суцільні бандити.
Тодішні хоч мали страх, а ці
нічим не кращі.

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний - ти не приходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,
ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,
підпахвою, шкірою, запахом, яблуком -
що маю робити поміж полуднем і вечором?

Увечері ти не приходиш так само.
Я хочу знати, що сталося.
Можливо, ти йшла сюди,
можливо, тебе наздогнали,
напевно, згвалтували.

Тебе не згвалтувати не можна, так я думаю.
Це все радіо, телебачення, преса.
День без тебе - моя бездарна самотність.
Я лежу під стелею, я минаю.
Нічого ніде не сталось, тебе немає.

Кілька збройних конфліктів,
пару зрадників на екрані.
Долар виріс,
російським рублем не торгували.

2004

Дядько Онисим не знає англійську,
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор"!

А десь за горою знов гахнув реактор
І в дядька на вусах урановий пил
І піде у вогонь человечєскій фактор
Й засипле реактор, щоб більш не димив.

А дядько як завше загра на баяні
І з лісу йому відгукнеться упир
Один дядьків син на війні у Афгані,
А другий літає на станції "Мир".

А рядько баян розтягає по-свійські
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор".

Повітря морозу
Годує орла
І рве цого дзьоб
На подвиг.
Коли у яйці
мене мама знесла
Я вже у яйці
Був гордим.

Внизу дозрівають
жлоби-огірки
Та гордий не дивиться
вниз
Він бачить холодні
зелені зірки
І в оці
горить жовтий шиз.

Орел досягає найвищої з сфер
І тут його ловить
Пророк
І каже: Придурок! Ти лише гіпер-
трофований жлоб-огірок!

І от вже додолу
летить шкереберть
Нахабистий овоч-гордець
Чекає об землю його
вірна смерть
Або по-простому -
Кінець.

Журавлів журливий жмуток
Закурликав у чужінь...
Полиново-синій смуток...
В синь... полинь...

Бринно-тужна, незвидима,
Нап"ялася знов струна,
Кожноріч, як зосеніє,
Все подибанка одна:

КРІЗЬ ТЕРНЯЧЧЯ ХИЖИГ ГАРПІЙ
УКРАЇНИ СТИГЛА БРОСТЬ
ПЕРЕВЕСЛОМ КИГИРЛИВИМ
ЛЕГОТИТЬ У ВИСОКОСТЬ.

Я йшов по Хрещатику,
Сірий, сутулий,
І раптом почув
Несподівану фразу:
"Повітряна куля
До Гонолулу
Відліта в 9-30
З Євбазу".

Усі свої роки втискався я в стіни,
Я скучно мовчав, я зливався з асфальтом,
Але в голові своїй бачив країну,
Де райськії птиці співають контральтом.

І от я сьогодні прорву павутину,
Магічно звільнюся від тихого сказу,
Сьогодні полину в прекрасну країну,
Розтанувши в небі старого Євбазу.

Я вірив, я знав,
Що настане ця дата -
Від світлого будня
До світлої мрії
Мене понесе
Кольорово-строката
Повітряна куля
Шизофренії.

І
Збовтало пиво вчорашню горілку,
У шлунку знялася хмільна каламуть.
- Кохана моя, скільки років минуло,
А я тебе все ще не можу забуть...

ІІ
Я хочу кохати
Й коханою буть,
Але мене всі
Безсоромно
обдурюють...

Світало. Триста НЛО
Понад Хрещатиком літало,
Порожніх вулиць помело
Ще двірникове не торкало.

Байдужо блимали харчки,
Замерзлі під неоном літер,
Й чужий, інопланетний вітер
За вуха зачіпляв гачки.

І глибоко було плювать
На чудеса всі ті досвітні,
Бо о четвертій двадцять п"ять
мене ковтнули підворітні.

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Під грушею цією
Мене робив мій батько -
Тепер тут песик сцить.

1
Своїми синіми очима
На мене не дивись, Мальвіно
Ти маєш справу не з П"єро,
Ти маєш справу з Буратіно.
Не розраховуй на любов,
Коли і було щось між нами
У першу ж ніч, як зійде місяць
Я помандрую з кажанами

2
Тридцятилітній Буратіно,
Я все такий же оптиміст,
Пропив давно свою Мальвіну,
Що мав - пустив коту під хвіст.

Але щовечора я п'яний
Сміюсь в харчевні на весь рот,
Веселий гарний, дерев'яний,
Країни дурнів патріот.

Я п'ю - і море по коліна,
Бо знаю: завдяки вину
Я, проспиртоване поліно,
В житті цьому не потону

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
…Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

1999

Там, де стомленi зорi гойдає трава вiкова,
Де висока дорога твоя наодинцi зi степом,
Знову тихо — самими вустами — шепочеш слова,
Знову довго — самими очима — прощаєшся з небом.

I так вiльно тобi, i у вирiй душа поверта,
— Нi любовi, нi кривди, нi туги — нiкому нiчого не винен.
I гортається книга Буття, i така висота,
Наче серце до серця сьогоднi стоїть Україна.

Хто назвав тебе сином своiм i пiшов назавжди,
Хто прикликав тебе i до ран прикладав свої рани?
Ти не вiдав, хто є, ти на всiх залишився один
— I вода, i вогонь, i дорога, i щит коло брами.

Ти вiч на вiч з пiтьмою, яку прозираєш до дна —
Десь там поруч Тараса розпечений смiх Северинiв.
Повставай у собi i молися — нiщо не мина,
Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимiв.

Ти останнiй — i мусиш iти на останнi громи,
Подолавши i простiр, i смерть, i вагання.
Бо стоїть пiд грудьми, бо волає до тебе з пiтьми
Одчайдушне повстання твоє — неминуче й останнє.

2000

Як літати — то тільки душами.
Обійматися — то крильми.
…Посідаймо отут, під грушею,
де сиділи батьки й мами.
Поговоримо і помовчимо,
заспіваєм на все село.
І по-божому, і по-вовчому,
і по-всякому нам було.
Бо не сила, а доля зрушила
потихеньку — одна на всіх.
Посідаймо собі під грушею,
пом’янімо усіх живих.
Бо й самі вже у вирій линемо,
наче ниточка сирова.
От і був хоч на мить людиною,
яка плаче, а не вбива.

2000

Писати легше, ніж любити,
Писати легше…
Може, там,
Де всі колись були ми діти,
Де вільно душам і хатам,

Обличчям тихим і нестрогим
Впадеш у куряву святу.
А поки просто бійся Бога
І дми у дудку золоту.

Холодна скриня, книга віща,
Зів'ялі подихи отав.
…Багацько видиться з горища,
Яке ти щойно замітав.

2000

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

2000