Ховатися найлегше у норі.
Або у неминучості квартири.
У вікна зазирають ліхтарі.
І стіни згрупувались по чотири.

Змикається одне з прадавніх кіл.
Ображені тримаються за рими.
Коли цікавість виключно до тіл,
то душі, безперечно, поза ними.

Ховайся – не ховайся...Все дарма.
Думки знайдуть під темною водою.
Свідомість переповнює туман
і ти ним захлинаєшся. Без бою.

9 листопада”06

Йдуть мурашки. Саме йдуть – походом,
Крок за кроком рій торує шлях,
Наче переселення народу
Діється у світу на очах.
Обминають двері і віконця,
Вище й вище прокладають путь,
По стіні крутій ідуть до сонця,
Чи кудись-то далі ще ідуть.
Заповзають в непомітні діри,
Десь-то спочивають, а чи й ні,
Засилають розвідки в квартири,
Вої відчайдушні й мовчазні.
На маленьких альпіністів дружних
Вітер налетіти може злий,
Кожній пташці видно відчайдушних –
Шлях на п’ятий поверх немалий.
А вервечка в’ється без упину,
І якщо впаде один із них,
Інший підставляє чорну спину
З мужністю паломників святих.
Та ні втоми, ні вагань миттєвих:
Крок за кроком, вгору, до небес!
Це здолання сходинок життєвих,
Кожна – мурашиний Еверест.
Що їх кличе від землі, від житла,
Де у всіх обов’язки чіткі?
Чи замало їм, безкрилим, світла,
Чи втрачають розум вожаки?
Чи позвала мурашина мати ?
Поклик найпотужніший – любов,
У кохання час вони крилаті,
То дарма, що не злітати знов.
Хто ж вони – німі раби слухняні,
Чи в свободу втілений протест?
Вгору, вгору, по стіні вапняній
Тягнуть на собі незримий хрест.
Скільки порівнянь філософічних
Викликає мурашина путь!
Є в ній потяг до життя одвічний.
Крок за кроком йдуть мурашки, йдуть.

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Це листопад – спалю усі твої листи,
Зима… Ти чуєш? – Мушу я піти.
Такий похмурий нині грудкотрус,
Я перейду із лайфу на діджус,
Зітру усі від тебе смс…
В таку погоду не чекай чудес,
І небо сонне плаче мимоволі,
Сивіють де-не-де дерева голі,
Лише примерзлі хризантеми
Нагадують старі дилеми…
Вже падолист, тебе в мене нема,
Це листопад, передбачається зима…
Всі почуття завмерли до весни…
Чого ж приходиш в мої сни?

Мені сказали, – мене занесло.
Мене повчають, як їздити треба!
Покажуть, як варто тримати кермо,
І ще й підсядуть ближче до тебе,

Поправлять руки, ноги підіпруть,
А ти крути й дивись в люстерко!
Хоча у власних правах знайти суть
Водійська заважає теж істерика…

Ось так, сказала комплімент,
Вже трубку миру запалила
І руку першою подать хотіла,
Як тьотя етикету нас учила…
Та всі бажання задмухнули вщент.
Розвіявся як дим мій комплімент,
Начхав на нього лютий аргумент...

(байка-казка)
Давно-давно в одному лісі,
Отут, на нашому ж Поліссі,
Була для птиць і звірів школа –
Вивчали світ вони довкола.
Якось згадали на уроці
Про сніг, що випав в Новім році.
А тут Ведмідь як заревів:
«Не говоріть мені цих слів:
Про сніг і рік якийсь новий,
Для див таких я застарий»
Та обізвалось й Ведмежа:
«Навіщо, тату, ця межа?
Я хочу бачити той сніг,
Якби ж прокинутись я зміг…»
«Не говори мені дурного.
Не треба бачити нам того,
За все подба природа-мати,
Ну годі, сину, йдімо спати.»
І засмутилось Ведмежатко –
Суворий надто його татко.
«І як того він не збагне,
Що вабить все нове мене?
Коли всі знають вже той сніг,
То й нам побачити не гріх», -
Воно собі так міркувало,
Та швидко вже й дрімати стало.
І сниться йому гай і ліс,
Що батько меду знов приніс,
Наснились також й інші звірі,
З якими жив він у довірі.
І спалося так любо й тихо,
Та сніг згадався, як на лихо.
«Казали, схожий він на вату,
Мабуть, пора мені вставати», -
Подумало, сп’ялось на ноги
І нишком вилізло з барлоги,
Сказало тихо: «Ах, краса,
Ялинки білі – чудеса!
І як змінився рідний ліс…
Але чому так мерзне ніс?
І лапи вже мені морозить,
Мабуть, цього сьогодні досить.»
І Ведмежатко пригадало
Як солодко воно дрімало,
Хотіло повернутись до барлоги,
Але біда – забуло враз дорогу.
І вже долає його холод,
А тут утрутився ще й голод.
Тепер збагнуло Ведмежатко
Чого боявся його татко.
Воно заснути було б раде,
Та не послухалось поради.
Отож, сидить тепер, зітхає,
Але робити що – не знає…
І покотились гіркі сльози –
Крижинки стали на морозі.
А тут прийшла ще й завірюха,
Замерзли йому хвіст і вуха
І Ведмежатко задрижало,
Та й місця в лісі стало мало,
Метнулося вперед, назад.
«Й чому не слухав я порад?
За те, що я такий упертий,
Доводиться тепер померти», -
Малий Ведмідь так міркував
Й по лісі довго ще блукав.
Усе ж діждався він весни.
Й коли з’явилися сини
Уже в Ведмедя молодого,
То він навчав нащадка свого:
«Ти пам’ятай, моя дитино,
Що завжди слухати повинна
Порад, які тобі дають,
Інакше важка буде путь.
І щоб не трапилось пригоди –
Не намагайсь змінить природи».

Ким звешся ти, і з ким проводиш ночі?
Кому на завтра коси розплетеш?
Ніяк не зазирнути тобі в очі,
Тікай від мене,
Та від долі не втечеш…

Біжи мерщій повз ями і намети,
Залиш думки, що тягнуть тебе вниз,
Образ і пестощів уривки не від себе
Сховай подалі їх
Від своїх власних сліз…

Ти мчи чимдуж назустріч своїй зірці,
Що відтепер світитиме тобі.
Тобі одному, а іще тій киці,
Яку ти ніяково
Показав здаля мені…

Та ні! Вона – могутня мудра Кішка,
Яка нізащо не віддасть своє,
Лиш вийми пазурі із… серця. Вночі, нишком.
У тому серці досі
Ще б’ється гаряче моє…

Запроси мене на каву -
Де знайдеш таку цікаву? Запроси!
Розкажи для мене казку
Не жалій любов та ласку, Розкажи!
Не питай про те, що було,
Те, що було, те минуло. Не питай!
Залиши про мене згадку
І просту мою загадку розгадай!
Подивись, як мої очі
Дико сяють серед ночі. Подивись!
І в моїм розбитім серці
Зачарованим Коханням оселись!

Ти малюєш фарбою рожевою
Спів пташиний і новий світанок.
Ти готуєш тільки лиш для мене
Чорну каву і швидкий сніданок.
Восени ти фарбою рудою
Знов запалиш листя на деревах,
Влітку йдеш бентежною ходою,
кажеш:"божевільна королева!"
Взимку не жалієш фарби білі;
Мерзнеш, плачеш, мрієш, хочеш спати.
За вікном співають заметілі,
А тобі б весну намалювати...
Навесні не знаєш ти спокою,
Кольори знаходиш ті, що треба.
Це ж твоєю ніжною рукою
Створені весняні квіти й небо?
Тільки долі наші щось безбарвні.
Я без тебе щастя не здобуду.
Обери для нас цікаві фарби.
Як ти намалюєш - так і буде.

Музику вітру вловіть,
В ній від мене привіт!
Зоряним пилом дишіте,
І прокинеться у вас світло!
...Одне серце завжди за вас...

Два промінчика – одне світло –
Любов,
Дві бруньки – одна доля –
Щастя!..
Ваш Вогонь усередині вас...

Осінній шепіт листя
І тихая верба
Дві зіроньки у небі
І доля в них одна...
Їх сила у єднанні...

Цей безконечний, наче дощ осінній,
Цей недоречний, наче голка в сіні -
Тягучий біль.
Все, що було, на друзки розіб"ється,
А що не було - криком надірветься
Ста тисяч породіль.

І чоловік з далекої дороги
В моїх сльозах омиє босі ноги
В священну мить.
І Сонце зникне за щитом пророчим,
І чоловік сліпі підніме очі,
І ангел засурмить...

Вогонь. Вода. Повітря. Порожнеча.
А потім тихо підкрадеться вечір -
А нас - нема.
У трапезній небесного притулку
Нам подадуть гріхів засохлу булку
і піділлють вина.

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

Очима заховатись від людей
під пасмами обвислого волосся.
Віднині на набридливе: “Ти де?”
не прошепочу більше: “Ось я!”
Бо я НІДЕ – зависла на дротах
хронічного мобілобожевілля.
У клітці телефонній, наче птах, -
налякана, замучена, невільна.
Відкрий мене в мені. Твій інструмент –
то набраний мій номер телефону...

Мобілобожевільний абонент
заплутався у недосяжній зоні.

свобода не вимірюється кроками
що означають простір
між тобою і дверима
ці двері то не вихід
лише чергова пастка
свобода - то лиш у думках
лиш небо над тобою.
лиш сонця промінь. тінь.
і вільний вітру подих

так буває завжди і ніколи
просто осінь
просто нас немає
ти покликаний співати і літати
просто крил своїх
ще не відчув

* * *
розмальований місяць руками нічних ейфорій
напівсонно складає навпомацки зоряні гами
ти стоїш півступнею на білій сорочці моїй
розпанахуєш небо своїми земними ногами

розсипаєш розпуки розпутніх розплат і розмов
розпорошуєш розпач з глибоких життєвих розпадин
на біляві ромашки на ватний небесний покров
розливаєш розкуто розведені темінню вади

розійдуться плітки по закінченню префікса роз-
не придумавши слів розкидатимеш погляди мовчки
день розвішав білизну на прутах поезій і проз
розійшлися лишилось клеймо на обличчі сорочки

Я.В.
Я п’ю цей час і відстань прагну пити
ковтками довжини і висоти.
Хапаю мить, тікаючи від миті,
жую надію. Вірую. А ти...
збираєш пил з небесних черевиків,
біжиш у світ, де ти – поки ягня.
Святий ярчук – моє ягня велике
сосе життя за грудища. А я...
тягну дроти до марева з ярчати
шляхом листів, дзвінків, стрічань-розлук.
Сказати все?
Та Бог велів мовчати
звичайній смертній.
Скаже все ярчук.

ярчук – 1) ягня; 2) собака з ярчати, якого,
за народним повір'ям, боїться нечиста сила

I went into a house and it wasn’t a house –
Slow white petals from the may-tree fall;
But it hasn’t got a blackbird
A blackbird,
A blackbird,
It isn’t like a house at all

I went into a house, and I thought it was a house,
I could hear from the may-tree the blackbird call…
But nobody listened to it
Nobody
Liked it
Nobody wanted it at all

Гадав додому повернувсь, а вийшло навпаки.
З дерев квітучих наче пух злітали пелюстки
Шукав, але знайти не зміг
Я птаха-співака.
Без нього сум на серце ліг
Оселя не така.

Додому повернувсь. Ов - ва! Там все, як я хотів:
Розквітли рясно дерева, пташиний чути спів…
Та, мабуть, випав чорний строк
Та нещаслива мить
Ніхто
не слухає пташок
Душею не бринить.

Чорний біль, сіра тривога,
Жовта туга, синій жаль,
Біла моторошна пляма
У моїй душі. Печаль
Фіолетовий відтінок в неї
З блиском весняним,
Помаранчева надія
Вицвіла у сизий дим.
Заздрощі, в них колір охри,
Може, навіть, пил землі.
Слід ненависті, ледь вогкий,
І блакитний сон в імлі.
Де ж яскравий колір ночі?
Де рожеві пелюшки?
Де сховав ти карі очі?
Чом не дав мені піти?
Я б голубила відтінки,
Дев’ять місяців в собі,
Я б співала пісні дзвінкі,
Пурпурові, золоті.
Я б віддала все на світі,
За зелений крик життя,
За гарячий колір миті,
В якій маму п’є дитя.
Я б червоним написала
Думки, сховані в кущі,
Знову б нас намалювала
Всіма фарбами душі…

Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
Там сидить комашка і ледь-ледь тремтить.
Що вона, маленька, думає про мене?
Чом, мабуть питає, в тих очах «болить»?
А в очах зелених
Збіглась вся тривога,
Туги тінь і зради ниця ворожба,
А іще шматочок підлості коробить
Райдужне люстерко, в котрім ти і я…
Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
І чекаю, доки висохне сльоза,
А комашка-крихта, впала мені в око,
Захлиснула, бідну, дівоча журба…

В божевільні цій тримають нас уже давним-давно.
Що ми хворі на безумство, нема віри все одно.
Ми безумні? Така думка – ніби запах нечистот.
Хто таке казати сміє - сам найбільший ідіот.
Невідомо тому дурню (в нього куций розумець),
що сказав ще Достоєвський – психології знавець:
„Якщо знає божевільний, що у нього в голові
щось бракує, то це значить: не дурний він далебі”.
Себто, якщо мудрий знає, що мудріший від усіх,
з мудреця він дурнем стане всім потішникам на сміх...
Ми безумні? Ми... розумні і не просто на словах!
Геніальності багато – просто пухне голова.
Ось наприклад: міс Палома – то Землі залізна вісь,
обертається планета вся навколо тої міс.
Той кульгавий лазить голий, без сорочки й панталон,
він подвійно знаменитий: Едісон-Наполеон.
А в особі Шевця Йванка – і пророк, і кардинал
уособлюють триєдність: Магомет, Христос, Будда.
То двоєдність, то триєдність... п’ять божків – ну й маячня,
Бог один, та ви не вірте, ... бо той Бог –
це тільки... я.
Ми верземо тут дурниці? Це наклепницька брехня,
ми ж міркуємо про розум, про знання і незнання.
Ви якось прийдіть, будь ласка, і скажіть нам: „так” чи „ні”:
Чи по нас насправді видно, що такі ми всі дурні?
Ах, пробачте! В кабінеті у куточку є один,
худорлявий, метушливий, то вже точно... дурень він.
Сидить бестія в халаті, його звати Переляк.
Це директор божевільні, наш єдиний маніяк.

Чужі навпроти вікна вогником палають,
У них іскриться і горить вогнем життя
І люди там живуть щасливі, та не знають,
Як одинока ніч пірнає в небуття.

В моїм вікні не світиться й не пломеніє
Так, як і в серці, наступила чорна ніч…
Вогню в душі уже немає і не гріє
Байдужий відблиск всіх (колись гарячих) свіч.

Цей дощ вмиває знову й знову щирі сльози
І тільки вітер палко стан мій обійма…
Хоч не прийшли тріскучі та лихі морози –
В душі моїй давно лютує вже зима…

Цей київський потяг на колії третій притих.
Відходять, відходять супутники літ молодих.
Уламок імперій, невже я минулим живу?
Тут колія третя, а перша іде на Москву.
Та все це минуло, змішались і далеч, і близь.
...Отак і до Риму летіли трієри колись,
Шовкового Шляху стелився сувій полотна.
Було нас багато, була в нас Вітчизна одна.
І берег понтійський, і гомін далеких столиць.
Ольвійська фортеця. Впаду я в траву горілиць,
А гомін підземний гуде у мені наяву,
Немов колісниця на Київ летить, на Москву.
І я у віп-залі, і там, на пероні - це я.
Вам колія перша? А третя, напевно, моя.
Минуло нашестя оркестрів і днів золотих,
І київський потяг на колії третій притих.
І серце заб'ється, буремна цих літ колія.
Іще він вернеться, вернеться, вернеться. А я?

Здаюся собі дзеркалом -
в вітальні на стіні.
А інколи, здається,
те дзеркало в мені
блукає лабіринтом
свідомого чуття,
тоді я відчуваю
жадобу до життя:
люблю його самотність
в хвилини боротьби,
ліричний настрій жестів
щоденної юрби;
люблю увись літати -
збивати сніг з ялин,
люблю найсокровенніше
невтраченних хвилин,
люблю стояти в церкві,
люблю...Коли молюсь
я дзеркалом вже вкотре
сама собі здаюсь.

Запроси мене до вальсу
Під сполоханим дощем!
Твої плечі - мої руки,
Серця стук і серця щем.
Все кружляє - дощ вальсує
падає на гори листя.
Моє щастя, моя радість
падолистом, падолистом.
Ти цілуєш ніжно руки,
Щастю осінь не завада.
Запроси мене до вальсу
на долонях листопада!
Веселися! Веселися!
Падай-падай в гори листя
наше щастя, наша радість
падолистом, падолистом!
Запроси мене до вальсу!
Мої плечі - твої пальці,
Все кружляє - світ святкує
Наше щастя, наші танці!

Де грань та між добром і злом?
Чи поміж них шалена прірва?
А може десь там є вікно,
І кожен може в нього стрибнуть?
Туди-сюди.. Ото так втіха!
Сьогодні чесний,
Завтра – лихо
Тебе за руку привело,
І тільки й чуть
Крізь морок фраз,
Як сірий чорт в тобі базіка…
Або ж, ти зараз – пан Щедрофф.
Всім радо роздаєш цукерки,
І тим – привіт, і тим – здоров,
І ви не хворійте, маленькі…
Та раптом щось зламалось трошки,
І брови – хаткою,
І лоб у зморшках,
І дихать важко так,
Й замовкнуть ніяк, -
Розлючений Котигорошко…
Ти ладен з’їсти ту гадюку,
Що всілась тут, на грудях білих,
Ссе кров і правду,
Ятрить душу..
І з нею жить отак я мушу?!
Та чвари вщухли,
Пристрасть сплила,
Гадюка ледве не зомліла
Від слів тих грізних і дурних,
Та зараз ти мудріший, стих,
Клубочком знов вона зігрілась
І з серцем щирим поріднилась,
І п’є могутню добру кров…
Така вже суть усіх умов.
У світі має буть баланс.
Брехні ми робим реверанс.
І підлість повсякчас шануєм.
От тільки, якщо не дочуєм,
Тоді вже істину, гайда,
Ловить усюди, де нема:
В людях, обставинах… Шкода,
В самих нас не знайти вікна…

Чи Бог одвернувся од сцени,
Чи Ти відвернулась від Бога.
Горілку глита Мельпомена,
І рампи розбили підлогу.

Старається дівчина в пісні,
Але попада мимо ноти,
І трелі чуттєві і слізні
Звучать як старі анекдоти.

Сміється глядач в півобличчя,
Й зростає долонь перепалка,
А думаєш Ти, що так личить,
Вітають із успіхом палко.

І пісню видушуєш далі,
Й зриваєш огроми подальші.
Та хто в благородному залі
Заграє до Бога без фальші.

Кораблі напинають вітрила,
До святої землі нас несуть.
Щоб гріхи наших душ не ятрили,
Ми у крові відмиємо суть.

Всі помремо колись з волі Бога,
То для чого тоді зволікать?
Й так із буднів суцільна облога,
І заніс ятаган в небі кат.

Хрест несем на Голготу за Богом,
Чи зірвемось зі зболених круч,
І в руках не спокутаним боргом
Сяє царства небесного ключ.

Запам'ятай, яким я був.
Запам'ятай мої обійми.
Танок у сні та наяву.
І губ палких безжальні війни.

Мене вже обійма пісок.
З лабет не відпускає лепра.
З-за маски чуєш голосок,
Не крики зраненого вепра.

Цілуєш маску на мені,
Вона, повір, уже остання,
Відбилась місяцем в труні,
Мов цвях німого запитання.

Без болю, без надії, без мети
Іти по вулицях, так просто йти.
Без щастя, без надії й доброти
Пройти повз миті суєти.
Не оглядатися, а так, брести,
Не думати нічого, не знайти
Хорошого чогось, і не шукати
Щоб потім за ним не жалкувати.
Без боротьби у бою здатись,
Не плакати, а просто усміхатись
Нікому нічого не сказати
І просто так по вулицях скитатись...

Скажіть мені, чому? Скажіть мені, що за біда?
Учора я була ще друг. Сьогодні – гіршої нема…
Учора тільки компліменти,
Сюрпризи, жарти, сентименти,
Учора таємниці й сміх..
Сьогодні – гірша від усіх!
Що то є – дружба? Справжня, щира..
Коли ти – краща за кумира,
Коли тобі радіють в домі,
Коли у вас дві рідні долі,
Всі дні минають у розмовах..
То, де ж поділась спільна мова?!
Тобі вмить рота затикають,
Ковтати мусиш підлість фраз,
Ярлик – «фальшива» пристібають,
Говорять, «з голками ти в нас!»..
Та голки з болем колють горло,
Можливо, пір’я поросло?
Адже, з ним мусить жити «ворог»,
Йому бажають так на зло..
Тож, що то є – людські стосунки,
Як розрізнити правду й фальш,
Тобі піарять душу струнку,
А ти вбачаєш брехні стаж…
Коли відкрити власну душу?
Кого нам другом величать?
Невже я зрозуміти мушу
Того, хто ворога мого,
Про всі образи вмить забувши,
Цукеркою ладен пригощать?!
Скажіть мені, чому болить
Усе, що коїться між нами?
Я знаю, пісню не спинить..
Та хмари-кораблі умить
Вітрила дружби вщент зламали…

Cerāsus hortus apud casam
Supra scarabei sonant,
Ex agris vadunt aratōres,
Et canunt vadentes puellae,
Cenāre matres expectant.

Familia ad casam cenat
Et lucet stella vespertīna,
Vespernam filia portat.
At mater optat educare,
Eheu! Luscinia non dat.

Posuit mater apud casam
Parvŭlos libĕros suos,
Dormīvit ipsa apud hos.
Silentia. Tantum puellae
Atque luscinia non dat.

Ut moriar, sepelite
In sepulcro alta
Inter latam planitiem
In patria cara.

Ubi campos, agros latos,
Borysthenem montes
Mi visum sit, auditum sit,
Ut obstrepit flumen.

Ex Ukrainia cum feret
In serenum mare
Hostis sanguinem... tandemque
Et flumen, et montes

Hos relinquam, avolabo
Usque ad ipsum deum
Celebrare... ante istud
Nescio iam deum.

Sepelite et scandite
Jugo liberate
Et sanguine hostis malo
Vitam irrigate.

In familia me magna
Libera et nova
Memorate et monete
Verbo grato, bono.

До слави! І до смерті! Бігти!
До Тебе довгий марш-кидок.
А що, вояче, жить не зміг ти?
То складом полишай рядок.

Снять на узбіччях галактичних
Уламки тіл небесних й душ.
І на руїнах снів античних
В щити ще грає зброя туш.

І топчем листя не навмисно.
Ти топчеш легіон у сніг.
І Твій поділ за небо висне.
Тебе дістатися не зміг.

Бог Буг Біг.

І переповнена душа словами
Призннями, обіймами, сльозами.
Коханням, і теплом, і болем,
Чарівним небом і безмежним полем
Й здається радістю вже що болить...
І щастям невимовним що терпить...
Кому потрібно це???
Мовчить...

Місяця промінь крейдЯними вистеляє стежками
Волося наплітає дивними мережками.
І теплим сумом огортає плечі
І думка повертається із забуття, із втечі...
Ця миготлива стежка завела в знайомий сад
Ще літо тут, десь заблудився листопад.
Трава давним-давно не кошена
Сорочка по коліна вже орошена.
Несподівалась тут напевно опинитись
Ніби на зустріч я запрошена
З своім минулим, зі всіма що жили.
Я чую пісню тиху і далеку
І Тато вже води налили.
Бабуся посміхається, так рідно і знайомо.
Я млію від тепла мойого дому...
І пахнуть свіжі паляниці.
Та я не йду до всіх...
Лише стою коло криниці.
І огортає спокоєм і болем
Що десь на світі це чудове місце є
Де назавжди залишилось життя моє...
Колись повернусь в трави ці орошені
І в дім ввійду до пам’яті запрошена...
Та в цей передранковий час
У дім теперішній свій повертаюсь.
І з тугою у серці прокидаюсь.

Я знову в гойдалці гойдаюсь
Твого почуття.
І не боюсь і не лякаюсь.
Любов чи ні, розмова чи звичайна.
Від щастя завмираю як з Тобою зустрічаюсь.
І Ти це знаєш, й знаю я.
Знову на гойдалці гойдаюсь.
І вкотре падати не хочеться.
Але заплющую вже очі і лечу...
Чи вниз, чи вверх - не знаю...
І не дбаю.

Ганьба тобі, володарю-Амуре!
Ти виріс вже і трохи постарів:
Твій погляд втомлений, лице похмуре,
Зійшовся сум у зморшці поміж брів.

Не добачаєш ти на праве око
(Чи на обидва – хто його там зна?)
Стріляти в нетрі важко – ти ж високо,
сучасний світ для тебе – новизна.

Позич у мере пильні окуляри
І подивись журнали чи ТV.
Ти бачиш? Там сучасні пари.
Натягуй лук. Всміхайся тятиві

І поціляй в серця – малі й великі,
в розтоплені оманами тіла.
Вони що день, то більше, більше, дикі
І тільки золота твоя стріла

ще зможе подолати їх. Прокинься!
Не спи понурим летаргічним сном.
Вони в пошарпаних сорочках, джинсах.
Їх корабель штормить – усе верх дном!

Вставай, Амуре, як тобі не сором?!
Ти ж від Богів могутніший, чи ба?
Щоб двадцять друге не сказало хором:
“Любов – легенда”, а тобі: “Ганьба!”.

Почути музику чийогось світу
У дотику до потаємних струн.
Мелодію душі почути
Прихованим відбитком рун.
Зіграти на струні і смуток й радість
Розлуку й сміх, любов.
Під музику цю танцювати в зорепаді
І у щоденність повертатись знов.
Почути музику і доторкнутись
Своєї невідомої струни.
Теплом і щастям огорнутись,
Навідатись у кольорові сни...

І (сізіфів труд)

Ми бачили буття каліцтво,
Згортали кров у кровостоках;
Ми віддали свою жорстокість
За стадну самобутність людства.

Ми проростали з партизанів.
Серця, прочавлені крізь ребра,
Штовхали гаубиці в жерло
В війні за «все під небесами»

Сізіфом рвали струни м’язів –
Не злізла шкіра пружна страхом;
Дивились в очі миті страти –
Як залп нас по стіні розмазав.

Мур був дверима в інший світ ...
Й за нього ми з життям боролись?
Щоб честю пискнув бога кролик:
«Буремні, в спокої живіть!»

Пуста блакить очей озерна!
Холодний німб безплідності!
Без крил униз політ простий –
Ми повертаємось на землю!!!

ІІ (слава герострата)

Наша харизма – каліцтво.
Кров – на опалому листі.
Те, що сичить в наших венах –
Чорнило для откровення.

Наша мета не змінилась –
Знайомити з іншим світом;
Змієм пригрілась знань сила:
Змінилось освітлення світло!

Нам не потрібно держави,
Індивіда індичий статус ...
Там де честь, гордість лежали -
Горить героїзм Герострата!

Доля у нас приречена:
Наркомана, шльондри, бомжа.
Ми – еталон заперечення;
Нам не потрібно держав!

Ми – кулеметні набої!
Нащо тим велич крила,
Завжди хто створював попіл,
Слава про кого згнила?


Знайте: ми спалимо ваші храми!
Переріжемо ваших чад!
За рубці, що лишив нам рій ратиць,
Коли впали, вернувшись назад..

Такий прекрасний мелодійний спів
Із уст природи -
То шепіт ночі,танець зір.
Десь там у глибині просторів
Танцюють ельфи поміж гір.
Десь там,де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Танцюють танець світлу,
Що їм дарує ніч.
Танок весняний - то сльозинка,
Що падає при посмішці із вік,
Ранкової роси краплинка,
Надія,віра,новий лік...
І нове числення буття,
Фантазія і творчий вир,
Що нам дають нове життя.
А танець літній - спілий плід,
Червоне яблуко і жовта груша
І квітів пахощі медовії із луга
І запах солі у морській лагуні,
Троянди пристрасть яра,невмируща.
А восени – танок печальний
Усе летить кудись в край дальний
І капають сльозинки із лиця,
Ніхто не скаже жодного слівця –
Танцюють ельфи
В музику осіннього життя –
Під шелест падолисту,
Під шурхіт крил на сірім тлі,
І дощ вже капає ліниво
На їх червоні мантії.
Зимою там,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Життя немає і в помині,
Там вмерли всі...
Але лише для світу цього.
Насправді ж
На сріблястім кораблі,
Танцюючи танок зимовий,
Всі відплили в іні світи.
І там в гірській долині,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Там буде знов танок весняний,
І літній,і осінній буде спів.
А взимку знов на зрібнім кораблі
Всі відпливуть в іні краї...
А наш світ,
Як вже пройде зима і буде знов весна,
На тім сріблястім кораблі
Прибудуть знову ельфи чарівні
У на початок все піде з кінця,
Бо це Закон Життя.

А він казав:”Шкодую”...
Я думала-блефує,
Чинить самооман.
Я думела,терпець урветься,
Все ще уляжеться,зійдеться,
Колись для мене щастям обернеться.

Я помилялась...
Я тільки марно сподівалась
Увесь цей час.
А його думка не змінилась,
Хоча й зірки в очах іскрились,
Та плакала душа ... і шкодувала...

О Господи!
Чому приносиш ти мені
Одні важкі розчарування?
Чому тримаєш ти мене
На ланцюгу пустого сподівання?

Я все життя лиш сподіваюсь,
Надію маю лиш на те,
Чого так потребую і тебе прошу,
Чекаю, чекаю, та не дочекаюсь...

Є речі, непідвладні нам,
Є те, що у своїх руках тримати
Жоден з нас не може
На те є лиш веління Боже.

Але...О Господи!
Не щедрий ж ти на дарування,
Коли так потребую я твого
Про мене піклування.

Як відповідь отримую у руки
Лиш пустоту, таку,
Яка живе у мертвому вже серці,
Яке покинула знеможена душа.

Лиш павутиннячко, таке тонке і сизе,
Таке невидиме й на дотик не чутне.
Але звивається воно і липне все до тіла
У душу влазить, імітує смерть.

Чому тоді, коли на серці й так печаль,
Коли опущені від безнадії руки,
Ти, замість того, щоб додати духу
Все новими нещастями нас засипаєш?

Вони один до одного туляться,
Розпалюють печаль,
Й народжується відчай,
Розпач і безвихідь.

Я розумію, Господи,
Допоки в серці досить ще надії
Життя у ньому так чи так жевріє,
Але коли надії стане вже обмаль?

Тоді не кину більше погляд вдаль,
У даль майбутнього...
Я скажу лиш життю: ”Прощай”
І прошепочу я тобі: ”Чекай”.

Солодкий гомін осені,
Солодкий шурхіт листя,
Примарне сяйво вдалині,
Примарою туман стелиться.

І теплим вітром у обличчя
Цілує осінь від душі,
Відкриє серцю нову книжку
Під назвою „Щасливі дні”.

І знову стане так затишно
І сяйво вже не вдалині,
Як прочитаєш ти осінню книжку,
Відкриєш рай для себе на землі.

Приспів: Тепла праосінь в нашім житті,
Тепла праосінь дала мені тебе,
Навчила мене щиро любити.

Промінчик сонця впав на кружева,
Але не усміхнулися уста,
У оці народилася сльозинка,
А потім друга, третя...Ще хвилинка,
І капають гіркі краплини із лиця...

Сльоза змішалась із душею сонця
У танці радості й журби
І ніжним вітром крізь віконце
Прилинув аромат весни.
Але не втішив. Навпаки...

Пожовкле листя падає додолу,
А вітер грає з ним,як мати із малим дитям,
А сонце світить лагідно і ніжно
І,водночас,так по-осінньому невірно...

Коли могла б я в мить таку печальну
І,разом з тим,спокійну і легку
Відлинути із листям цим в край дальній,
Де я знайшла б лиш Світло і Красу...

І,сидячи під деревом із книгою
У парку чи саду,
І потопаючи у морі золотого -
Для світу цього мертвого вже листя,
Зливаючись з природою,що помирає,
Душа повільно тьмяне і згасає...

Любов-таке ж світло, як сонце, як місяць
Любов освітлює буття,
Любов розпалює надію,
Що не згасає все життя.

Любов приходить із просторів,
З далеких космічних країв,
Вона блукала в них цілу Вічність,
Але осіла в серці моїм...

Любові я віддала спокій,
По-справжньому відчула біль,
Я втратила усе, ... окрім любові
І невмирущої жменьки надій...

Але пройшли роки і вогник згас,
Пропали вже кудись бліді надії,
Десь вдалині душі лиш спомин ще жевріє
Про ті часи, що поєднали нас.

Та спомин той вже не печальний,
Він світлий, легкий, ... лиш терпкий,
Він нам нагадує про щастя
І знов веде в країну мрій...

На серці втома...
Неначе я прожила 300 літ,
Неначе в пеклі вже бувала
І бачила весь людський рід.

На серці камінь...
Якби ж я знала,звідки він!
Що топить,совість,затишок вбиває,
Останній спокій на шматочки роздирає.

На серці туга,відчай,смуток,жаль,
І моя віра вже не дивиться у даль,
Збирає розум часточки надії,
Складає їх у щось єдине,ціле,
У ту надію,
Що,як відомо нам,
За руку із душею світ цей покидає,
Останньою вмирає.