Явився Бог мені Тобою,
Такий далекий і близький,
І знов молюся я любов'ю,
О небо мов прибій морський.

І розкриваю теплу книгу,
Читаю долю наче вірш,
І букви пропікають кригу,
Й тотемний оживає звір.

В огненнім екстатичнім танці
Кидаю в жертву почуття.
Й сміється голова на таці
За танець вартістю в життя.

І світ мій засипає попіл,
Горів, згорів, не в тому суть,
На кров'ю зрошеному полі
Твої зернинки проростуть.

Ти не зі мною. Ти з кимось іншим.
З тим, хто не чує осінніх віршів.
З тим, хто не знає такого болю...
Хребтом вростає. Стає тобою.

Чи кам"яніє. Стоїть між нами.
І рятуватись – лише віршами.
22.10.2006

Твій дотик...погляд...знову дотик...
Твоє мовчання йде луною...
Я відчуватиму все доти,
допоки Ти в думках зі мною...
Допоки вогники зелені
блукають світом відображень,
допоки згадуєш про мене
калейдоскопом світлих вражень...
Твій день спускається в кімнату...
Твій сон в долонях заночує...

Все те, що Ти хотів сказати –
кажи думками...Я почую.

31 жовтня”06

Земля покрилась сріблим пилом.
Застиг у щасті жовтий лист
І простір повниться морозним димом,
Безсило мріє сонця диск...

Коротка мить святої тиші
Тривожний трепет чистоти
І розум пнеться з буднів ніші
На Йосафатові лани...

Дарма. Не довго будеш вільним.
Життя земного дивний рок
Стискає мозок рухом сильним,
Кайдани труться до кісток.

О, так! Постійна боротьба
- оце і є воно: - життя!
Ти кажеш "це пусте". - Хіба?
Чим ще ти відрізниш своє буття?

мандрую твоїми емоціями
а ти фотошопиш настрій
невеличко чужими порціями
заліпляєш потрібність щастя
пластиліном цілуєш губи
хоч жінок ти вже знав багато
ти не знаєш як далі бути
і не знаєш з чого почати
мандрую твоїми поглядами
і для чого тобі то небо
у дорослих очиськах хлопчика
заблукала жива потреба
тиняюсь твоїми дотиками
шукаюсь в твоїх творіннях
а між іншим
так між емоціями
я знаходжусь в твоїх обіймах

Сталість.
Народжена
одноманітністю.
Сірість.
Не
знає
кольору.
Замкнутість
кіл
Магнітиться.
Зваблена
постійністю,
Стає
потворою.

Невиліковна
незмінність
Стискає
в долонях
маси.
Вірне
дитя
незмірність
Співає
хвалу
Батьку –
часу.

Шукач
пригод,
Огорнутий
туманом,
Вдихає
присмак
ночі.
Суддя
рубіж
Чекає
нагород –
Розплющить
власноручно
очі
Буденності
На
світ
багатогранний.

В вуста
цілує
розмаїття
Тонів
світанку
різнобарвність.
Закоханість
в жасмину
віття
Таїть
всесильну
життєдайність.
06. 07. 03.

За гратами
душі
Ув’язнено
звіра. -
В полоні
правил
і обмежень.
З потворних
уст
одноманітних
спостережень
Йому
у серце
капає
зневіра,
Нездатна
і краплини
залишить
Тих решток
людяності,
Що
переростуть
у
звірство.

Всесильне –
бо
непереможно
зле...

Не
сподівайтеся
уникнення:
Той
в’язень,
вирвавшись,
Його проллє.
12. 06. 03.

Станом
на сьогоднішній
ранок –
Дихаєш.
Хтось
невидимий
за спиною. -
Чуєш.
Процес
проникнення
у марева
мовчанок
Розтане
у розчуленні.
Сльозою
Омиє
мрія
Заржавілість
часу.

Потворна
незнищенність
болю
Зумовить
вічну
Передбачуваність
долі.

Мізерність
кроків
На щоках
безмежності.-
Природна.

Ти й досі
радий,
Що ще
дихаєш
сьогодні?

10. 06. 03.

Навіть
на долоні
неминучості
Є лінія життя...
І смерті.
Перевертнем
Зануришся
у вечір.
Смак
повітря,
На мить
позиченого,
Не відчуєш ...
Топос ночі
Вкоріниться
у марева
малечі.
Не почуєш...
Привиди
вікон,
Стежок
голосіння
Подихом
вічності
Серце
торкнуть.
Смакуєш
Стале
осідання
порухів і слів.
Відчуєш...

Навіть
у страху є
інстинкт
самозбереження.
Півтемрява.
Я тисну лапи
всім обмеженим
Перевертням.
29. 05. 2003.

Напівзабутість
напівтанцю.
Напівпокинутість
півтиші...
Вітру –
весняному коханцю –
Стан
напівпорухів
залишиш.

Напівпочутий
напівшепіт
В напівобіймах
напівсну
Пробудить
ніжну напівпристрасть –
Як півзануреність
в весну.

Напівтони
життєвих буднів
Напівпоглиблять
сум облич.
Напівзакоханість
без бруду
Порине
напівчутно
в ніч.

Дитя,
народжене у мрії,
Шукало
серця
напіврай.
Напівзанедбаність
надії
Напівдовіри
знайде
край.

Обличчя вічності
незряче.
Напіврозмитість
існування.
Напіврозтануть
в серці плачу
Напівсвідомого
кохання.
28. 03. 2003.

Туман овіяв шаллю білою
Низини і долини,
І квіткою зі стрункою стеблиною
До землі він лине.
Білі хатки посеред туману,
Дерева зелені,
В білім храмі з туману
Берізки-наречені.
Я їду, їду в поїзді білім,
Низини, долини:
Піді мною білий килим
Землі-України.
Ой, якби в цьому тумані загубитись,
Блукати по землі родимій, молитись...
Землю колінами відчути
І думки людські почути,
Туман, туман навколо мене...

Засяй мені, вечірня зірка,
І своїм сяйвом оповий,
Бо темно на душі, і гірко,
І відчай в серці без надій.

Засяй мені і ніч не гасни,
Я буду тебе споглядать
І твоє сяйво, ніжне, ясне,
Очима буду цілувать.

Засяй, засяй, кохання зірка,
Розвій самотності журбу,
Хай твоє сяйво обігріє
Надію неземну мою.

Я майже нічого не знаю про війну,
мені відомі тільки її наслідки.
Це коли замість мелодрам
знімають жорстокі фільми,
це коли масово зрощують
гвоздики для парадів,
це коли до школи на свято
приходять заплакані ветерани,
а на площах міст всі
п'ють, а по тому ригають.

Війна, це коли воїн-афганець
на милицях не зможе навчити внука
грати у футбол...

Вона стояла в самоті й печалі,
Бо думала, що неповторна у красі,
Та інші цю красу не помічали...
Вона не знала: квіти – королеви всі.

Плетиво
Незнайомих вулиць,
Небо
Непривітно хмуриться
Ніби
Мене всі забули
Лиш би
Чим скоріше збутися.

Тулиться вулиця до сонця...

Будинок
До руїн обшарпаний,
Люди –
На обличчях шарфи,
Всюди
Білий світ загарбано
Жовтнем.
Блідо-сірі фарби

І чорна сколина вікна...

Це місто
Не прийма чужинців,
Чуєш,
Як воно пручається?
Пізно,
Бо дощенту вицвів
Ранок
Й болісно звивається.

Лише тиша дише все тихше...

28 жовт’ 06р, Харків.

Як же довго я спала, мій Боже!
Скільки я відмовлялась від всього...
Зараз відстань мене переможе,
але я не відмовлюсь від Нього.

Скільки біль не шукав би слабинку,
і сльоза не несла колір туші, –
починаю життєву сторінку
із прологу про знайдені душі...

Скільки б дощ не змивав спогад ночі
і в обличчя не хлюпав вороже, –
все одно є щось надто пророче,
що тепер зупинитиcь не зможе...

30 жовтня”06

Я знову хворий.
Малювати вірші
так легко
і безболісно в ці дні.
Прозора осінь
крізь вікно
вдивляється
у очі
переповнені мої.
І осінь рідна
стала крізь блакитні ночі
І голос твій
замріяний у сні.
Відкрию широко
задуманії очі
На крижані поезії
заскочені на шклі.
...
Я знову хворий
малювати вірші
так легко
і безболісно в ці дні.
Стара знайома
крізь рядки
вдивляється
у очі
переповнені мої.

Танець мім.
Мовчазні фрази парадігм.
Мімоза, меморі, мета.
Велична муза-пустота.
Піднявся мім
із небуття
трагічних, спорадичних мін.
Із пустоти добра і зла
у світло – тінь.
І пустота
первісна мить-
Беліберда!
Ще трохи, ще секунду, мить…
І в світло з жахом порина.
Кричить, регоче, верещить,
Показує всім дулі в такт.
Мімозу зрозумійте так.
Пробачте,
Пліз,
Пардон-антракт!

Не приймай мене за умовчанням
як дотацію до життя
Ось би удвох помовчати
Ось би нам небуття
Трохи, щоб так, доторкнутися
Й тихо собі піти
Не дозволяй захлинутися
З літа мого не йди
Тобі треба крові й місяця,
Сум, негатив, печаль.
Мені - на слова молитися,
Кортих завжди обмаль.
Помилки - ніжність видихів,
Буду вдихати гріх,
Гучно писати лірику
Біля твоїх ніг
Скільки нам ще гратися
В шахи старих днів
Щоби разом статися
Най на полях боїв...?

Ми пливемо у
у сивому храмі
В синю синь, далечінь
спалахнулого неба...
Стоїть груша стара
біля церкви старої.
Повні віти додолу схилила.
І лиш вітер, розбурханий вітер,
часом грушу колише.
Зриваються діти.
В церкві моляться
щиро,
долоні гарячі
стуливши.
Вишиванка фану тримає
а серце - ридає.
Ми стоїм
Ковчег вирушає
В синю синь, далечінь
спалахнулого неба.

О! Всесвіте!
серед ночі
дивишся на мене
очами - зорями.
Я - лежу
і падаю
в провалля
твого безмежжя.
Підхопиш мене
теплим вихором
і понесеш
над мереживом
приспаних дерев
і домівок.
Люди!
Як добре
літати серед
нічної тиші,
витинаючи узори
приспаних мрій,
в теплих потоках
нічного міста!

Стрийський парк.
Лавка.
Звична мелодія тиші.
Повітря
надірвано
свіже,
тихше!
Дерева
безмежно
скромні
і чемні
гіганти.
Шепочуть по змовницьки
тихо.
Тихо!
Коріння гіганта бука
Струмочок лоскоче.
Здається
ось-ось
він не втерпить
і.. як.. зарегоче!
Та, тс-с-с-с!
Хмаринки – перинки
в прозорій блакиті
так хочуть
лягти
на смарагдові крони.
Та легкі занадто
їх вітрець
зриває.
Летять і…ридають,
немовби сміються.
Чи, може, співають?
Тихше!

Ранковий холод, мов церковний дзвін
Нагадує, стривожує, підносить:
Солодкий сон вмить спалює на тлін,
І радісно про день новий голосить!

Підносить в тобі бурю нарікань
І в'яле тіло слухатись не хоче.
Однак він не боїться цих повстань
- Над ним стяг дня у променях тріпоче!

Першим ділом - телевізор,
Потім радіо, газета.
- В розпал політичних ігор
Це все варте лиш кльозета!

Кожен, звісно, - наймудріший
Правду у лайні шукає,
І з-під того, хто миліший
- те лайно і підбирає.

І смакує, і хвалиться:
Ніби вже напевне знає,
Що на виборах проб'ється
Той, хто вдосталь насирає.

Видно, їм таки приємно
Й далі - тихо і в теплі,
Жити чемно і взаємно
У свіженькому лайні.

Про такі кльозетні теми
Мені гидко міркувати.
З кандидатами такими
Годі щось розпочинати.

Знов безвихідь, знову прірва
Як нам бути, що гадати?
Досить - 5 хвилин перерва!
- Треба вийти віділляти...

Змінилися акценти
У вже знайомих темах,
Мов кулеметні ленти
В старих військових схемах

Вдивляєшся в обличчя
- воно, ніби, те саме.
То звідки ж протиріччя
В розмовах поміж нами?

Де щирість побажань,
Безпечність у добрі,
Що була "без питань"
У кожного в душі?

Тепер уже не те...
Все страх, завжди підозра
Та це не принесе
Добра, - спожита наша доза.

Пускаєш мимоходом
Стараєшся, принаймні
Та інколи розколом
Грозять стосункам давнім.

Народжується сумнів
До власного терпіння,
Боїшся перших півнів
У докорах сумління...

Як квітка квітне навесні,
Як птах співає у садку,
Отак у мене на душі –
Бо я тебе люблю.

Вже сонце сіло за поля,
І місяць в небесах...
Слова ласкаві на вустах
І посмішка в очах.

В твоїх очах – блакитне небо,
В вустах – тепло весни,
І лину, лину я до тебе,
Хоч так далеко ти...

Біжать струмки у різнотрав’ї,
Співає в піднебессі жайвір,
Луки блищать росою вмиті
І гори сонечком залиті.
Прозоре небо, осяйне,
Й життю радіє все живе.
Краса під сонцем розквіта,
Цілую я тебе в уста,
І ти мене в уста цілуєш,
І в наших серденьках весна.

Квітка едельвейс росте у полонині,
Як нам віднайти цю квітоньку, мій милий?
Щоби запалало у серцях кохання,
Щоб не стало марним до весни чекання.

Білосніжна квітка, зірка в полонині,
Прожени наш смуток, освіти промінням,
Серце освіти, хай воно палає:
Хто знаходить квітку, той кохання має.

Тиняюсь у сутінках.
Безпристрасно шукаю
краплю фальшивого натхнення,
Аби штучно розмалювати чорнилом порожнечу.
Бо Муза втопилась
в холодній каві.
А жаль...

Зліта двомоторний Ікар
Вівчаркою поміж отар.
Слідкують пілот і механік,
Аби не пробити титанік.
..................
Ми молимось вперше в житті,
В обличчя вдивляючись долі,
Аби приземлились живі,
І соколом падаю долі.

Гублюся у білості хмар,
Рахунок веду на 120,
І ось – динамічний удар,
І час настає розкриваться.

Під мною тепліють поля,
Співаю, за пташим звичаєм,
Щоб ніжно зустріла земля,
Не пухом, а вранішнім чаєм.

Куди занесуть парашути,
І де нам дано прорости?
На тілі твоєму маршрути
Покрились вогнями роси.
...................
За місяць якийсь приземлило,
Здав іншим бажаючим крила,
Начистив до блискості мешти
І сіро подався до решти.

…Минула тисяча років.
Примара Золотих Воріт
Стовбичить нащось
Посеред
Безладдя вулиць…

…І над безоднею часу
Завис у розпачі
Міст,
Що нікуди більше не веде…

…Ба ні, веде.
У той бурхливий час,
Що вже пішов,
Але
Крізь мене
Безупинно плине…

…Минула тисяча років.
І Ярославів ВАЛ
Розмили у КАНЬОН
Людські потоки…

…Потоки, що,
Стрімливо, звідусіль,
За звичкою течуть
До Золотих Воріт…

…Течуть і тчуть
Бетонний лабіринт
Наземних вулиць
І підземних колій.

…Залізні хробаки
Очима сяють
Та летять крізь Гору,
І тисячі облич
Примхливо миготять
У жовтому тумані
Швидкоплиння…

…Ще сплине тисяча років.
І лункими підземними шляхами
Ніхто вже не піде…

…Примара Золотих Воріт
З мостом,
Обгризеним чудовиськом часу,
Стовбичитиме тоскно
Посеред зеленої пустелі…

Коли зірветься тиша в крик
і вітер тугу розголосить,
піде на дно, як черевик,
наповнене по вінця „досить”.
І аж тоді затихне бал
чужих холодних передбачень.
Ти є началом всіх начал.
Ти є сукупністю всіх значень.
Ти – Є...У цьому вищий Зміст.
Вже світло ллється в темну хату.
І нескінченний строгий піст
повільно переходить в Свято...

30 жовтня”06

Не переймайся,
Всі ми помремо
Та зберемося там,
За небокраєм
В новому сенсі...

Туга серце крає?
Не переймайся!
По життю йдемо,
Як міфи про довічну Ненсі,
Як міфи про мафусаїлів,
про незбагнені інтелектом цілі,
Про смак надії на...

...На що, скажи?
На вічність?
На зупинку на межі?

Не переймайся!
Щемлива весна
І ТАМ тебе інакшого дістане!
І хай життя твоє
Невпинно тане -
Воно чудове
Як келих
Незбагненого
Вина...

ich kann nicht mehr sehen
trau nicht mehr meinen augen
kann kaum noch glauben
gefühle haben sich gedreht
ich bin viel zu träge
um aufzugeben
es wäre auch zu früh
weil immer was geht
wir waren
verschworen
waren füreinander gestorben
haben den regen gebogen
uns vertrauen geliehen
wir haben versucht
auf der schussfahrt zu wenden
nichts war zu spät
aber vieles zu früh
wir haben uns geschoben
durch alle gezeiten
haben uns verzettelt
uns verzweifelt geliebt
wir haben die wahrheit
so gut es ging verlogen
es war ein stück vom himmel
dass es dich gibt
du hast jeden raum
mit sonne geflutet
hast jeden verdruss
ins gegenteil verkehrt
nordish nobel
deine sanftmütige güte
dein unbändiger stolz
das leben ist nicht fair
den film getantzt
in einem silberen raum
vom goldenen balkon
die unendlichkeit bestaunt
heillos versunken, trunken
und alles war erlaubt
zusammen im zeitraffer
mittsommernachtstraum
du hast jeden raum
mit sonne geflutet
hast jeden verdruss
ins gegenteil verkehrt
nordish nobel
deine sanftmütige güte
dein unbändiger stolz
das leben ist nicht fair
dein sicherer gang
deine wahren gedichte
deine heitere würde
dein unerschütterliches geschick
du hast der fügung
deine stirn geboten
hast ihn nie verraten
deinen plan vom glück
deinen plan vom glück
ich gehe nicht weg
habe meine frist verlängert
neue zeitreise
offene welt
habe dich sicher
in meiner seele
ich trage dich bei mir
bis der vorhang fällt
ich trage dich bei mir
bis der vorhang fällt


Шлях ( переклад пісні українською мовою)

Не можу я на світ дивитись
й не вірю більш своїм очам.
Я втратив віру у майбутнє,
а почуття довірив снам...
Усе в житті перемішалось,
проте, скоритись ще не час-
в минуле пам"ять повертаю,
і бачу там щасливих нас.
Ми там кохали до нестями,
життя могли віддать за це.
Та на позиченій довірі
ми будували щастя все.
Ми розійшлися в різні боки,
і розчинились у листах,
ми призабули про кохання,
і кожен вибрав власний шлях.
Ми мали правду, мали щастя,
не зберегли, не вберегли....
Та пізно, я прозрів і знаю,
що Всесвіт весь для мене - ти...
Ти сонцем сірість розганяла
і біди відступали всі.
Привітність, гордість й благородство -
як поєднала риси ці!
Я відчуваю запізніле каяття.
Несправедливе все-таки життя.
Ми танцювали фільм свого життя
в кімнаті срібній щастя і дивилось
з балкона золотого майбуття...
Та бути разом так і не судилось,
я плівку пам"яті прокручу знов і знов,
і уповільню незабутні миті -
ми там кохали, там була любов
і ми були одні в усьому світі.
Ти сонцем сірість розганяла
і біди відступали всі.
Привітність, гордість й благородство - як поєднала риси ці!
Я відчуваю запізніле каяття.
Несправедливе все-таки життя.
Я чую твої швидкі кроки,
Молитвою вірші твої читаю.
Я гордість твою й стійкість долі
у серці своїм воскрешаю.
Ти прагнула щастя й любові,
і долю просила про це...
Вертаю в реальність і знаю,
що нощу в душі я все це.
я ношу тебе із собою
Допоки не прийде мій час,
я ношу тебе із собою
й шепочу, що вічність попереду нас!

(25-26 жовтня 2003)

Все, закопано у землю всі таланти,
і перебито геніальних,
хто був іще живий.
Траву розкурено, розспівано вже дифірамби.
а дні народження вже навіть не пияцтва,
а самогубства. в яких головна роль.
належить, комусь з іншого, світів.
і ти не знаєш,
як прожити всі ті хвилини сорому,
й спокуси. а може,
навіть є надія на покуту.
та ні,забито всі проходи до життя.
і майбутнє вже не буде таким світлим.
над ним вчинили перверзію люди.
Мрії забуто, і прощавай лунає у провулках.

Для Бога багато роботи в містечку:
Приймати пологи, ховати мерців,
Ладнати закоханих справи „сердечні”,
Зважати на пастирський шал панотців,
Стояти в маршрутках, платити за воду,
Носити купований в секонді светр...
Роками чекаючи слушну нагоду
Наблизити Небо... Хоча би на метр!

Замовлену автобусну нудьгу,
Просочену гірким наркозом „Прими”,
І полудня розпечену югу
Приймай і власні забувай провини:
І свій щоденний біг в собачу ристь,
І те, що й досі не відкрив, не зважив
Велику таїну маленьких міст,
За прадідів насіяних під кряжем.

Іду зоопарком твоїм.
То лев виглядає зубастий
То тисяча з чимось кролів
На плечі стараються впасти
І осінь відходить у тінь
І хочеться знову сміятись
І я притуляюсь до слів
Щоб холодом не обірватись.
Ти лиш залишайся зі мною
Не думай про світ навколо
Забудь всі слова зимові,
Шо впали у наше коло.
Колись обіцяв затулити
Мене від холодних снігів.
Тож сніг сьогодні повіяв
Ти ніби мене зігрів.
Сьогодні тепла твого хочеться
Обіцяного на зиму.
Ти лиш не відходь будь-ласка
В далеку стіну незриму.

Завмер собі на п'єдесталі,
Стоїть, немов товариш з сталі.
Малеча дражниться з козлів,
А ми, козли, таки не злі.

Ми плещемось в стихії скелі,
Крім неба нам немає стелі -
Курортний південь. Та Сибір
Забуть не можем до сих пір.

І сняться клаптиками прози
І завивання, і морози,
І піт, і кров, й безбожний звір -
Не відпускає нас Сибір.

Життя що - пожертва свята.
Прийми ланцюжок в дарування.
Ну й що, коли біла й свята?
Нас ввито в ланцюг харчування.

Придатні серця до вжиття -
Йдем з сотнеквартирної хати,
Допоки дозволить життя -
Кохати. Кохати. Кохати.

Біленька, не плач, не кричи,
Ти знаєш, який я без бурки!
Колись на біленькім плечі
Знов наші зустрінуться шкурки.

Усе. Прийшли. Дійшли межі.
Тримати більше Вас не смію.
Вас зачекалися мужі,
Що треба Вам в обіймах змія?

В передчутті фатальних бід
Померти мрієте востаннє?
Та мій розписаний обід,
І Ваші кісточки не в плані.

І знов у штучному теплі
Перетікаю по квартирі.
Мене не вабить Ваш політ,
В пісках, камінні - справжній вирій.

Зливаюсь нерухомо з тлом,
І даждь нам днєсь чергову мишку,
От з ким поділимось теплом,
Заповним серце, чи то кишку.

Сьогодні я отримала від тебе лист.
Як завжди знаєш коли він потрібний.
Ти, я і кава, і розмови – так було колись.
Без тебе часом дні такі подібні.
Я притуляю до обличчя ці листки
Теплом твоїм і пам’яттю зігріті.
Перегортаються cлова й думки
Твого життя далекого й близького миті.
Питання як я – так як всі
Мабуть, вірніше - так як осінь.
Дерева більше не стоять в красі.
І сонце світить скоса.
Зима вже скоро. Кажеш, зиму я люблю?
Зима холодна й біла.
Засипле чистим снігом осінь цю.
Щоб тихо й не боліло.
Забудеться шаленство й пустота
Всі неправдиві речі.
Теплом зігріє й повернеться простота
З надуманості втеча.
Сьогодні я отримала від тебе лист
Всі попередні зберігаю в скринці.
Чекати довго, рік мабуть
Щоб ти і я, і кава наодинці.

Якщо б Тарасе
Рідний батьку
Якщо б ти знав
Що статись має
То здався б й луг
Квітучим раєм.
На панщині
В тяжкім труді
Аніж в совєтскій стороні.
Де у селян
Ще гірш скотини
Все до останньої зернини
Забрали
І старих батьків
І матерів
З малими дітками зовсім
Вмирать
Зоставили
Самих.
Сухих, голодних і
Страшних.
О мій зелений,
Рідний краю!
До тебе подумки звертаю
Невже це сталось,
Це було?
На скалки серце роздирає
Непереборене жало
Гіркої правди
Це – було!
Було мов в чорному
Кошмарі.
...
На стукіт
Двері відчиняю
А там –заплакане дитя
Обдерте, голе
І сопливе.
Дивлюсь, о боже
Хто ж це ? я?
Мій батьку?!
До мене руки простягає
І хлібця просить
І благає.
Мій боже милий
Я не маю
Нічого дати
Я мовчу
Мовчу і плачу
І збирає він сльози
Дякує мені!
Неначе сон –
Усе в тумані
Немов привиділось
Чи ні ?
Якщо б приснився
він й тобі
то здався б
й луг квітучим раєм
на милій серцю чужині
(навіть в неволі, в засланні).

У просторому світі пусто
Примітивні страхи постаріли
У моєї ночі відпустка
Замість неї сум посивілий
Так банально вночі не спати
То, мабуть, сіротемне безсоння.
Хто не звик ще до самострати
Той отрути нап’ється спросоння.
А мої чорно-білі веселки
Розфарбуйте, будь ласка, кров’ю
Заховайте ножі та виделки –
Гострі леза шкодять здоров’ю.

Цей світ із нами...чи без нас?..
Твої долоні пахнуть медом.
Без макіяжу і прикрас,
таке – як є, над нами небо.

Цей світ приречений цвісти,
чи ми у ньому, чи без нього.
Допоки тут присутній Ти,
я не хвилююсь за дорогу.

Цей світ за нас...чи навпаки
за себе кожен до останку.
…Я задивляюсь на зірки,
а потім ніч стає світанком.

Думки потрібні розбрелись.
Але чи справді в них потреба?...
Не знаю, як жила колись...
Коли цей світ ще був без Тебе...

29 жовтня”06

Жовтень - золоті роки,
В танці сонця тільки поряд,
Доторкаюся руки,
Відірвавши листик-погляд.

Небо проясніло з хмар,
І несеться наш кораблик.
Лютню загубив комар.
Цуценям скрутився равлик.

Жовтень тепло плюскотить,
І твої мідасні ніжки
У тремтінні смакоти
Сходять над пожовклим ліжком.

Вибач, що пролив вино,
Запікаються думки,
Жовтень нас чекав давно.
Відриває від руки.

До моря кажуть ще далеко.
Попереду, мабуть, зима. Як знати
Коли замерзне ця ріка.
Мені б вже зовсім не хотілось замерзати.
І вниз спадаю водоспадом
І знову чую що живу
В польоті вільного падіння.
Але ж ріка розіб’є в скелю градом.
Я розчинилась в цій ріці і я не я
Слова не мої й пісня не моя.
Тож випаровуюсь і повертаюсь в вітер
І вже немає значення у який бік летіти
Коли навколо хмари, листя й квіти.
Хай вітер слабший моря чи ріки
Лиш вільний – не для нього береги.
Підносить птицю в вир багатокрилий
Кружля осіннім листям – бавиться в траві,
А як захоче то й морський погладить берег милий...
Десь лев за гратами в приморськім зоопарку
Зажурений – від глядачів запарка.
Розчешу й поцілую його гривоньку кудлату,
І віями побавлюся лапатими,
Тай у сади майну осінні.
Вітер не втримати за гратами.

...І гасне дотик...І болить
цей день, відірваний від Часу.
Перед лицем іконостасу
блакитна свічка догорить...
І на рекордній висоті,
за кілька метрів від Порогу,
мене почують всі святі,
коли молитимусь за Нього.
І дзвін у тиші не засне –
довірить Світу сокровенне.
І стане світлим навіть темне,
де Ангел стежку перетне.

29 жовтня”06

Непотрібні думки заповзають під шкіру, мов кліщ
І впиваються кров'ю, тяжіють від болю розлуки
Ти позбутися хочеш набридливих мрій чимскоріш,
А вони, наче діти, до тебе протягують руки.

І не соромно плакати, сльози врятують від снів
І не боляче бути слабкою, а навіть приємно...
Твої мрії як діти розтануть від пострілів-слів
Ти ховаєш їх кожної ночі, як злодій, таємно...

Нема здоровя, є одні лиш клініки
Медичні центри нам милують око
Красиві вивіски, професори-сангвініки
Лікують те, що сховано глибоко.
Що навіть не болить - усе лікується
Бо діагностика у нас тепер на рівні
Насправді ж не людина тут цінується
Ми платимо за те, що ми покірні
Без запитань пємо, ковтаєм, колемся
Медичну галузь підіймаємо потроху
А поміж тим, надіємось і молимось:
Дай Боже пережити цю епоху!