І

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю
Явилась Муза і не приверзлось.

Рим лицарі у снах живуть частіше
Шукають від реалій забуття,
Впиваються чи мріють, потім пишуть...

Лиш одиницям грішне це буття
Дарує звідать -- бачимо по віршах --
Величне всемогутнє почуття.


ІІ

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Сааді
(переклад з перської Миколи Ільницького)

Величне всемогутнє почуття
Не зразу в наших душах запалало.
У ньому тільки зріло майбуття,
Тож теплоти було спочатку мало.

Наваживсь на фортеці здобуття,
Бо щось мені всередині кричало:
- Оце твоя любов до небуття! -
Отак почався той кохання спалах.

А ти ще сумнівалася тоді
Бо думала, то клин я вибиваю
Подібним, щоб зарадити біді.

І граю роль гульвіси-залицяя...
Та полум'я пекло, як Сааді --
Воно -- з порога смерті до розмаю.

ІІІ

Воно з порога смерті до розмаю --
Ось еволюція у почутті --
Духовності струмки пересихають
Й відроджені - воскреснуть при житті.

Цю магію створила ти, святая,
Бо душі поєдналися в злитті.
Той день мені донині ще світає --
Бо ренесансом він зазолотів.

Та над тобою -- болісне минуле
Чорнюще розпростерло покриття,
Мов каркання ворон гидке ми чули...

З'явилося все ж світла відчуття --
Піднявшись над буденщини намулом,
Відновлює своє серцебиття.

ІV

Відновлює своє серцебиття --
Тебе розкодувать було потрібно,
Злих чар на аурі те відбиття --
Нівелювать -- життя йшло шляхом хибним,

Вело в болото цвілі та гниття
Красуню-жінку працьовиту, здібну,
Самокритичну аж до каяття,
Од світу сховану у мушлі срібній.

Немов тюльпана зв'язаний бутон --
Поволі жухне, як не поливають,
Між комплексів ти в'яла й заборон

Під чоботищем упиря-глитая.
Кохання світло цей здолало сон,
Й здається, що убите - воскресає!

V

Й здається, що убите - воскресає,
Поволеньки, між зустрічей нових
Вивітрювався образ поліцая,
Що не пускав новий творити "гріх".

Мені він довго нерви помотає --
Цілунків щік, обіймів дружніх -- крихт,
Я мав лише, мов ту ікру минтаю --
Їси на місяць раз -- курям на сміх.

Згадалася зима - гуляли в парку,
Казковий вечір лащивсь, як дитя,
Мороз тоді так зарум'янив шпарко...

Враз губ солодке сталося злиття.
Та перша щастя мить тримає марку,
І оминає сутичок тертя.

VІ

І оминає сутичок тертя,
Воно мов перемелює -- кохання --
Злих протиріч разючі викриття,
Міщанське -- всіх кісток перемивання --

Веде крізь війни, кровопролиття --
До радощів хмільного спілкування,
Вдач поступового їх розкриття,
Хоч не безхмарного та притирання.

Але частіш нам сяяли зірки,
Імла журби розвіялась густая,
Ярила-Бога волі завдяки.

Що аж донині сонечком вітає.
Яріють небеса через роки
Ще яскравіш, подібно водограю.

VІІ

Ще яскравіш, подібно водограю,
Не зразу, та на зближення ішли.
В кав'ярні трапилось, я пам'ятаю --
Щільненько зсунуті були столи,

Ми випили солодкого токаю,
Й між тінями грайливої імли --
В панчосі ніжка чарівна блукає
І дотиками пестить з-під поли.

Хтось косував осудливо очима --
Розбещеність являє нам пиття --
Так дійде до відвертого інтиму!

Відкинув зразу поглядів ниття,
Бо вияв той зворушливий нестриму
Освітлює красою це життя.

VІІІ

Освітлює красою це життя --
Чудове спілкування на природі,
Зробив колись для себе відкриття --
Ти їй, немов сестра у звабі, вроді.

Поміж обох цвітуть мої чуття,
Ви -- ненав'язливі і трішки горді.
Фотографую ваші розкриття,
Між двох вродливиць почуваюсь лордом.

Мене до неї не ревнуєш, ні.
Вона зів'яне швидко, постаріє --
Цвіте, літує, жовкне, в сивині...

А я люблю волось твоїх завію
Найдовшій уклоняюся весні --
Хай вороги кохання сатаніють.

ІХ

Хай вороги кохання сатаніють,
Ми бути разом довго не могли.
Звивалися навколо тебе змії,
Тенетами німої кабали.

Затуркати людину ох, уміють --
Сама на себе лиє гидь хули --
Прислуга у лабетах лиходіїв,
Яку в болото рабства затягли.

Краси життя тобі так бракувало
Поміж розмов про зиски і навар...
О янголе з небесного причалу,

Про доброту твою співа кобзар
Ще й диво-вроду, поки злі почвари
Готують із отрутою відвар.

Х

Готують із отрутою відвар
Незвичний, бо торкнув духовну сферу --
Забруднює свідомість, як пліткар
Чи брехуни - майданні горлодери.

Облуда, мов невидимий жандар,
Гидкі свої нав'язує химери --
Так за нитки посмикує лялькар,
Покірності створивши атмосферу.

Тебе потрібно вирвати було
З лихих лабет пекельних чародіїв,
Явить любові, ніжності тепло

Хай полум'я взаємності зігріє!
Нелегко справді подолати зло --
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

ХІ

Які ж вони ядучі - помсти мрії!
Порядну жінку опускали ниць --
До статусу негідного повії --
Цілунки сатанинських таємниць.

Од них лебідка на очах маліє,
Є бранкою невидимих темниць.
Служницею в жахному пеклі Вія,
Брехнею оповита небилиць.

Та лицаря свого таки зустріла,
Нехай не ідеал та медовар --
З душею Робін Гуда. Вражі стріли

Знешкоджував у сотах, витівкар.
Збивала їх усі - кохання сила,
Мов ППО - іранський "Байрактар"*!
_______________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІІ

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Збива потужно, та, бува, осколки
Все ж попадають, шкодять... Той нагар
Лишається на дулі, як наколки,

Що в'язню в зоні залиша голкар.
А у душі -- упир -- уколи голки.
Це - чистка аури, відун-мольфар --
Вздоровлює прекрасну богомолку*.

Роки летять - кому така здалась?
Родинне рабство -- серце аж сивіє.
Ти думала - любитися нам -- зась!

Ярило дав могутню протидію --
Кохання світло, наче Божий глас,
Так знищує мерзотників надії.
___________________________
*Богомолку - мається на увазі жінка, а не комаха.

ХІІІ

Так знищує мерзотників надії
Небесна воля. Марних сподівань --
Було їх стільки, що поля засіять
Вже можна ними, і життя - це твань --

З одчаю думалось, бо так події
Спочатку розвивались. Та за грань
Пекельну вийшов. Чую -- вітер віє,
Немов шепоче: "Фініш це страждань!"

Кохання розливалось, наче повінь,
А запахи -- хмельовище фанфар --
Той місяць... ні, не травень, він - чудовень!!!

Любові, щастя -- осяйний дзвонар.
Із хмари золотої шлють БогОве --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар,
Коли вони відкрились - райські кущі --
Не знаю, ще який би повістяр
Зміг описати щастя всемогуще?!

Купальницю найкращу Ренуар
До мене вивів зі своєї пущі.
Аж почуттєвий спалахнув пожар,
То -- насолоди полум'я цілюще!

Мани отруту вивело з єства
Двох половинок, хай же геть зникає.
П'янкі пульсують ніжності слова --

Струмки любові з лірики Абая --
Весни прекрасна музика жива --
Ізнов мертвотну блідість подолає.

МАГІСТРАЛ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

1-20 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому місці - тільки горда криця.

Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало, –
Немає правди ні на гріш –
Лише обман довготривалий.
Хоча немає цілих жил
Й до тебе ставлення негоже, –
Даремних витрат і зусиль
Ніяк позбутися не можеш.
Яка причина намагань
Мерзенним людям довіряти, –
До скону їм платити дань
І щодоби лизати п’яти?
Не усвідомлюю ніяк
Своєї честі і сумління,
Коли усе іде не так
В житті від малку до старіння.
Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало,
Хоч вертикально ще стоїш,
Хоча живеш іще помалу…
03.08.24

Гарячий камінь ніжно гладять хвилі,
На берег вийшла квітка синьоока.
Здіймає літо зелень на вітрилі
Й несе спекотне сонце на флагштоку.

Тієї спеки і чекало тіло,
Тримаючи будення на долоні,
Щоб за п'янким смаком плодів дозрілих
Пірнути в почуття твої бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо.

Я чую ноти дивної сюїти,
Яку цвіркун з весни вивчав натхненно,
Бо ти його просив заграть для мене.

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

СпалИ усі його листи,
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.

Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Усю оману слів привітних.

Із тим зневіру відпусти
В незвідані чужії далі,
І на теренах самоти
Упевнено спрямовуй далі

Легку ходу. Незнаність меж
Дає основу для польоту.
Літай в думках! І мріях теж!
Не пам'ятай тугу й скорботу.


Не полишай лише свою,
Глибоку цілісність натури.
І вір у краще. На краЮ
Любові, дружби, партитури.



У музичній історії любові у кожного є своя партитура...

Вітер грає у краплі, гості
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.

Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
Але туга мені не личить.

Легкість думки і швидкість рухів,
Звичка жити незвично вільно,
Примха зору, омана слуху, -
Я готую весняне зілля:

Жовті травники, перші трави,
Русі коси, біляві риси.
Йти від мене - це ваше право.
Моє право - збирати смисли.

Монотонно веселі будні,
Невиразно щасливі очі.
Неодмінно, постійно - бути,
Але іноді я не хочу.

Співали колискову цвіркуни.
Дзвеніло в травах їхнє стоголосся.
Й допоки не змочили струн у росах,
Їх галасу ніхто не зупинив.

Цвірчали так, що хвилю голосну
Заплескувало у вікно відкрите,
Бо дружнім хором проводжали літо,
В якому вчора серпень промайнув.

Підсушені на сонечку смички
Боки завзято терли їхні струнні.
І слухали закохані красуні
Партнерів музикально - беручких.

Так до світання і сюрчала ніч,
Занадто голосною колискова
Була сьогодні, лиш роса ранкова
Скінчила співи цвіркунячих стріч,

Де в ніжності шовкового тепла,
У шелесті осінніх трав духмяних,
Остання мить побачення настане
Й кохання скрипаля згорить дотла.

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не закінчити пісню ворожби.

Ох „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой, зустрілись ми
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
А тепер мені, як забутися?!
І кричи-волай - не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас!

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалобі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, і п’янкі слова
про твої думки і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюся,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе, що дав
Бог на радість нам,
Я віддав твоїм
Огняним очам!”

2009 - 2024

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.

Зірчастою вуаллю небо вкрила ніч,
І скибка місячна висіла смачно.
Лягло розпущене волосся аж до пліч,
А він палав вогнем від нетерплячки.

Дививсь на фотографію і цілував
Думками пристрастно її принади.
Вона далеко сяяла межи заграв,
Мов діадема у нічнім каскаді.

Не міг він відвести свій погляд від очей...
Кохану відшукав у цьому вирі.
Хоч серце пережило болю апогей,
Не втратило любов, безмежність віри.

Знецінені, спаплюжені слова...
Освідчення не коштують нічого.
А вчинки безкорисливі - дива!
Згасає образ лицаря сумного.

Всі почуття - опалена трава.
Світ виглядає сіро та убого.
Безбарвна доля, скривджена вдова,
Забула радість променя ясного.

Чомусь наївно вигадав часи
Легкої незрівнянної краси,
Де кожна мить була, як Божа милість.

Відчувши правду, болісну таку,
Тихенько плаче в темному кутку
Затоптана, незрозуміла щирість.

Мені не треба те, що дасть мені земля:
Хоч славу, хоч любов -
Мені всього доволі.
Остання із прикрас:
М'ясистий кетяг глоду,
Бурштинові струмки
І вихід на Голгофу.

І пульс у скорню б'є,
Але по скроні - доста,
Я спробую, але
Боротися не просто.
Остання із прикрас,
Уже і подих навпіл,
І кров рахує час.
Чекаєш ще? Не варто.

Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

Це затишно.
Усе у кольорах.
У півтонах, як на палітрі
Або на палітурці якісної книги,
Що на роки:
Подивишся - і затишно
На серці і душі.
Стрижі ширяють
Хмари відійшли
На захід,
Застелили постіль
Пастельними
Протягнутими, наче пальцем
Художника на полотні;
А там, де сонце - трішечки неону,
Та скоро вщухне.
Але ще горить,
Палає,
Набирає силу,
Чи то здається
Просто на контрасті...
Гасне.
Уже згасає.
Як жаринка:
Так добре видно,
Але вже спада,
Уже не сліпить очі,
І тільки відблиском
По хмарах.
Ніжно сутеніє.

Хотілося сьогодні написати
Чимало добрих і відвертих слів.
А все одно їх буде малувато
У порівнянні з тим, що Він створив.

Його рядки - симфонія! Соната!
Співець кохання, світлих почуттів...
По ворогу потужно б'є з гармати,
Творець корон, сонетів та вінків.

Яка ж тут антитеза? Ні! Константа!
Не заважають стійкості атлантів
Цунамі, вітер, навіть землетрус.

Потисну руку я Сонетяреві!
Талант, народжений у день липневий,
Поставив власний підпис: "Чорногуз"!

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах вороння і зневажливий сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але не програв...
Дивні очі у тебе - з огнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Слова і музика В.Ляшкевича

Як легко можна словом обпекти
Тендітну ауру людини,
Неначе сир блакитний посікти,
Не відчувать химер провину.

Шубовснути камінням в океан
З усмішкою, бо все ж на троні.
І що Медузі до відкритих ран,
Коли їй зручно в фаетоні.

А ти тримайся, бо життя одне.
І щоб не сталось в цьому світі,
Образу не ковтай, і це мине.
У правди гілка у суцвітті.

Ти, за справжню любов, не губи,
надихай, як бувало раніше,
бо ще здатна поцілити віршем
у самісіньке серце снаги.

Вразить лагідним поглядом і
залюбити до млосної смерті.
Легше шкіру з невинного здерти
і ходити в овечій самій

ніж плекати на людях гріхи,
поклонятися царству природи, —
як лоза виноградна не вродить,
то вина не наллєш у міхи.

Янгол білий на правім плечі,
а на лівому — чорний, мов сажа.
Хто кого у бою переважить? —
бач, за душу схрестились мечі!

Сняться: пекло і райські сади...
Спека плавить засніжені скроні...
Світ вмістився у кволій долоні,
як не втримаю то — не суди.

17.07.2024р.

Засмаглий липень заглядає в лиця,
Сплітаючи із сонцем макраме.
І коники цвірчать, цвірчать в пашниці,
Мохнатий джміль збирає диво-мед.

Куштуємо дозрілі вишні з дички,
Що стрімко проросла окрай села,
А гіркота її - мала дрібничка
В коханні свіжий неповторний лас.

Укрилось небо килимом бажання,
Пливуть ванільні пілігрими хмар.
Цілуємось, як вперше, не востаннє,
Медовий, відчуваючи, нектар.

Не тобі подароване літо.
Пустоцвіт розлетівся від вітру.
Перестояний настрій ідей.
Не збагну я ніяк: де ти, де?

Не тобі подароване літо,
Бо не склалось у нас буйноквіту.
Лиш посуха дісталась душі.
Ось би зараз водиці ковші.

Не тобі подароване літо.
Не залИшилось навіть і сліду.
Чи торкнуться ще губи повік?
Я чекаю...Чуєш? Довіку.

Тимофій (4 місяці)
Ліза (7 місяців)
Марк (3 роки)
Злата (8 років)
Сергійко (10 років)

Тим злодіям, що смерті чорну хмару
Несуть сюди, міцне прокляття сію.
Від Бога та людей їм буде кара!
Повір нам, янголятку Тимофію!

Наш гнів, неначе блискавка без краю
Нехай всіх спалить зверху і донизу,
Хто нам про дружбу тут розповідає!
Вони заплатять! Вір нам, люба Лізо!

Наш хлопчику, який не встиг пожити
І не побачив мирне літо в парку!
За те, що гинуть українські діти
Ми помстимося! Чуєш, милий Марку?

Холодний темний вечір березневий
Веде зворотній відлік до розплати.
Орду ми знищимо із люттю лева!
А ти дивись з хмаринки, наша Злато!

В бою зійшлися темрява і світло.
Війна світів, а не локальна бійка.
Запам'ятай, брудне болотне бидло:
Прощення вам не буде за Сергійка!

Не думайте, що стане недотичним
До вас вогонь карального багаття.
Ординці! Будьте прокляті навічно!
Хай збудеться це праведне прокляття!

Зустрілися у сплетиві доріг.
В очах любов і смутку караван.
Ніколи не прийду на Ваш поріг.
Чужому щастю не завдам я ран.

Навряд чи ми побачимось колись,
Бо недосяжні мрійні береги.
Я Вам не напишу ніколи лист,
Хоч полум'я іще горить жаги.

І зупинитись не попрошу час,
Що сиплеться, мов друзки кришталю.
Хоча щоденно думаю про Вас.
І серце ятрить блюз мого жалю.

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Дитинко, не спіши у засвіти.
Побудь ще тут із мамою і татом.
А нам, дорослим тупакам, прости.
Ти вмієш ще сердечно пробачати.

Від болю ми тебе не вберегли.
Хоча повинні були захистити.
Ми ж бо дорослі в войовничій грі,
які забули смисл слова Жити.

Дитинко, в світі повно зла та лих.
Рости і перетворюй світ на краще.
Й не слухай, не марнуй часу на тих,
хто буде в’їдливо розводитися нащо.

І тих, які роздуті від пихи,
І тих, які нещирі та байдужі,
теж оминай. Найгірші вороги
таки дволиці та двониці друзі.

Дитинко, в світі є любов й добро.
В твоєму світі буде їх багато.
Ще трішки потерпи, я витру кров
й повернемо тебе до мами й тата.

Цю ві́ршу у шухляду покладу,
уголос так не можна говорити…
Зібралася своло́та до корита
і хі́ті не дає ніяк ладу!.

Розбіглися зіниці аж за край,
бо навкруги усе таке смачненьке,
стікає кров’ю Україна-ненька,
собі ж будують горлопани рай!.

Фотографи, брати, куми, свати…
Та на́волоч убралася у ри́зи,
вчорашні горлопа́ни – горлорізи
по трупах чимчикують до мети!.

Де вихід? Що робити?! Та… скажу:
становище якщо ми не поправим,
не доб’ємося виконання правил –
уже останню перетнем межу!

Стають рутиною жорсткі тортури,
Потилицю почухав ситий світ.
Летить в повітря абревіатура
ОХМАТДИТ.

Війна кривава, чорна та чавунна
Спинила сміх дитячих зим та літ.
Гей, світе! Знов не чуєш це відлуння -
ОХМАТДИТ?

Недобитки смердючі та жорстокі
Читають сатані свій підлий звіт.
Вже вислухав стурбованість глибоку
ОХМАТДИТ.

Щоб тим падлюкам згинути в безодні!
Щоб кожне лігво цих рашистських гнид
Горіло саме так, як наш сьогодні
ОХМАТДИТ.

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене сльози горохом, як тільки втрачаю надію .
Але навіть не знала, яка в мене сильна рука,
Донедавна я думала, лиш обіймати умію.

Та за муки безпомічних, за охололе маля,
За синів, хто в багнюці в окопах, в бою і в полоні,
Хто гарячою кров'ю оброшує рідні поля-
Хватить духу зімкнути на шиї сталеві долоні.
05.2023.

І знову у прицілі лікарі,
палати лікарняні, хворі діти!.
Гіркі спадають сльози матерів
за тих, що не устигли порадіти
ні сонця золотого промінцям,
ні співу пташки десь верховітті…
Народ чекає скорого кінця
війни цієї в очманілім світі!.
Летять прокльони Путіну, катам –
усім безпосереднім виконавцям…
А що у світі? Тихо усе там –
в Радбезі головує… раша.
Шквал овацій!

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обАбіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.
01.2023.

Літо розпечене землю сушить до тріску,
Мучить, в'ялить зело, ледве вечір рятує.
Сонце котиться знову за обрію риску,
А в зажурених стінах вселяється туга,
Бо тривога рахує хвилини й години,
Ніч крадеться у чорнім плащі, ніби привид,
Морок пнеться у вікна утомлені нині.
Співчуває , здається, лиш зоряне диво.
Доки спека топтатиме сльози гарячі?
Доки той попіл з руїн труситимуть зайди?
Осідають на землю страждання й печалі.
От би злива небес позмивала все зайве.

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом
Схиляється гіллЯ, та не дістати,
Лиш кубляться бешкетники дзьобаті
Вниз головами поміж ягід виснуть,
Та вмить розтануть хмарою у висі
Заплескати в долоні тільки варто.

Дощем медовим упаде на трави
Те, що з собою прихватить не встигнуть,
І лопотіння крил зухвалих стихне,
А вІття плечі зігнуті розправить,
Звільнившись від шпачиної орави.

Гаптує літо далі - вишні стигнуть.
07.2022.

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Не купиш ти любов за гроші,
За золото і діаманти,
Бо почуття це найдорожче
Знайдеш по волі Божій в мандрах.

Хмільне воно, аж до безтями,
І романтичне, і сердечне,
І усміхається зірками,
Мов небо світле, безкінечне.

Буяє в молодому віці.
На старість теж, як дар приходить.
На жаль, буває камнем в річці,
Даремно вже питати броду.

Дай, Боже, справжньої любові,
Як скарб духовний збережемо.
І щастя, й радуг кольорових,
Бо лиш єдиний раз живемо.

Поміж ромашок- штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах.

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

В повечірній тиші не сумуй, мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

З*явився із моїх фантазій літніх,
Коли самотність допікала.
Пелюстки облітали з в*ялих квітів,
Уп*ялось в душу, ніби жало

Бджолине, навіть в снах ятрило гостро,
(Оце трясовина-омана...).
Проймав мене якийсь солодкий острах,
Ці очі сині, мов лимани.

Ти мій лиш ілюзійний спеки витвір,
Якась примара Інтернету.
Але ж чому вже пахнуть свіжі квіти?
Не жало - постріл з арбалета.

Пробач мені, доню, і сину, прости,
за те, що я стала нестримна, нервова.
Нелегко знести на Голгофу хрести,
коли до страждання іще не готова;

Навкруг матіола пахуча цвіте,
шпаки шаленіють в смарагдовім листі,
а сонце, в блаваті небес, золоте
розтоплює смальцю хмарини перисті.

Ховають воронки війни у житах —
червоні гвоздики та білі ромашки.
Копитами б'ють сивогриві літа
розбиту дорогу — спіткнутись неважко.

А вічність за рогом чекає мене,
кінцева зупинка — "Химерні надії".
Небесне так вабить, тримає земне —
блаженство в душі зі сльозами на віях.

25.06.2024р.

Сталяться нерви, як приходить злість,
Як вовкулака завиває в північ,
І мчить біда у хмарах білопінних,
Бо він у сонне місто смерть поніс.

Що - ненависть? Чи людяності крах,
Що прирікає на пекучий відчай.
Перевертень ожив середньовічний,
Роззявив пащу й зорі з неба вкрав.

Що - лють? І як не перейти межу?
Аж цвіркуни принишкли. Темінь, темінь...
Ти ж, воїне, стоїш над злом недремно,
Там, де і місяць знічено пожух.

І я молюся. Ця межа - із чим?
За нею зло, воно повинно щезнуть .
Бо граючись, підходить світ до бездни,
Де вовкулака дні нам полічив.

https://youtube.com/watch?v=iV7qTKXuPyw&si=_PUGypnxiLL997LB

Феєрія літа - в сонячних бризках,
В мандрівці легенького вітру.
Колише хмарки небесна колиска.
Терпке і духмяне повітря.

І я споглядаю серпневу красу,
Смарагдові хвилі із лісу.
Піймати б у руки грайливу ясу,
Знімати б ще відеокліпи:

І аличеві кліпси з блиском злата,
Строкату суміш дивоквіту...
Привітний ліс виспівує кантату -
Зливаюсь з феєричним літом.

І

Краса на попелищі - Божий дар,
Серед руїни, чорноти, розпуки,
Де ходить смерть, неначе той косар,
Наповнює Сварожі райські луки...

Ярило тільки, ніби квітникар,
Занурює у попіл власні руки,
Кохання квіти сіє, пелюсткар,
І душі розквітають без принуки.

Засмічує повітря сірий бруд,
Разом із крові бризками та каша,
Лишив картини ці військовий труд.

Зелені острівці -- для коней паша,
Там щастя -- мов застигло -- з фарб етюд --
Колись отак любов зродилась наша.

ІІ

Колись отак любов зродилась наша,
У затишній кав'яроньці прийшло
Кохання сприйняття цілком інакше --
Краса й добро взяли мене в полон.

І наростало зближення подальше,
Це -- Боже провидіння нас вело.
Спокійно, тихо, без ажіотажу,
Хоч негативне проступало тло.

Була ще й допомога інтернету --
Грів душу кожний свіжий коментар --
Взаємна щира похвала поетів --

Дорожча серцю, аніж гонорар.
Так готувалось почуття до злету
На вигорілім полі між примар.

ІІІ

На вигорілім полі між примар
Бродив сам неприкаяний, прибитий.
Перегортав од болю календар --
О скільки ще мені лишилось жити?

Кохання нерозділене удар
Підготувало, щоб у тузі скніти,
Нести через роки оцей тягар.
Усі в моїй душі зів'яли квіти.

Та щастя птаха, наче той павич,
Майнула крізь вікно біля піддашшя,
Як радість подивованих облич,

Хвіст розпустила, мов одежу княжу...
І я утік від того місця пріч,
Де гіркоти була допита чаша.

ІV

Де гіркоти була допита чаша,
Пустеля утворилась там раніш.
Все прислухався, що природа скаже,
Благав її, о заспокой утіш!

На лоні чарівливого пейзажу
Неначе сповідався тихий вірш:
Скажи, як жить. Зітри із серця сажу,
Показуй шлях, куди іти - скоріш!

Здалося, що метання припинились,
Коли тебе зустрів, моя свята.
Я розмовляв тоді розкуто, сміло,

Твоя цьому сприяла доброта,
І вже творив поезію уміло,
Мов досконало -- майстер-золотар.

V

Мов досконало -- майстер-золотар
На склі чи дереві -- твоє обличчя --
Виплавлював -- ті очка, ніс, вуста...
Так я в рядках сяйну красу величив.

Високих рис чарівна чистота --
Мені ти нагадала Беатріче --
Поета мрію... Лиш різниця та,
Що втілився наш задум таємничий.

Вже досить нерозділених кохань!
Поетів пощадіть, о Музи вражі,
Даруйте їм себе для раювань.

І вічність вам за це спасибі скаже --
Тисячоліттями жахних страждань --
У символах кармічних відображень.

VІ

У символах кармічних відображень
Я маю твій увічнити портрет --
Чи між нетлінних манускриптів ляжуть
Писання ці, подій химерних сплет?

Од листування -- море гарних вражень,
Ще починався тільки наш дует...
Слова і досі сонячно міражать
Теплом із серця -- відгук на сонет.

Згадав. Тоді й не думав про кохання...
Коментарів бурхлива суєта
Все заважала. Але душ єднання

Вже підсвідомо відбулось відтак...
Зароджувалось в надрах спілкування
Це почуття високе, як вівтар.

VІІ

Це почуття високе, як вівтар,
Воно на нас чекало довгі роки.
Досвідчений, терплячий килимар
Так марить візерунком аж допоки

Сотворить унікальний екземпляр,
Що у покоях царських тих високих --
Прикрасить спальню, а митцю владар --
Віддячиться в повазі преглибокій...

Я з іншою стосунки починав --
Наткала доля непривабну пряжу,
З омани давши випити вина...

Душа зробилась досвідом багатша.
Кохання - річ серйозна, вірш вона --
Для вічності виковує і в'яже.

VІІІ

Для вічності виковує і в'яже --
Я вдячний долі за страждання й біль,
Бо горем пропекла без епатажу,
Гучних скандалів, залишивши хміль

Любові справжньої - початок стажу,
Котра уся була не цукор - сіль,
Мов зіткана з ілюзій макіяжу,
Такий, напевне, ув облуди стиль.

Ох, натворилось помилок, поезій...
А напочатку -- трішечки тепла
Зігріло, та юга прийшла твереза --

Ілюзії на шмаття посікла --
Отак, як запустивши в обіг Дезу* --
Нас хочуть розсварити сили зла.
____________________________
*Деза - в журналістів і розвідників - дезінформація.

ІХ

Нас хочуть розсварити сили зла,
Я забігаю наперед, можливо...
Ти у своєму світові жила,
Тобою правив деспот вередливий,

А навкруги буденщина, імла...
Вряди-годи пригоди мала диво.
Від упиря тікаючи, могла,
Зустріти насолоди мить хапливу.

Дедалі менше епізодів цих,
Важка хвороба, літ не прибуває,
І радощів також, людських, земних...

Достойного нема, самі гультяї,
Що підбивають на любовний гріх,
Слабкі місця взаємин все шукають.

Х

Слабкі місця взаємин все шукають,..
Пройшла ти через плетиво спокус
Химерних бабуїнів, ще й бабаїв,
Хоч серед них зринав козирний туз.

В обійми безсоромності жбурляє --
Розпусникам підносила гарбуз.
Щоб не любить якогось будулая --
Самотньою жила -- такий конфуз.

Але була також духовна сфера
У ній краса душі твоя цвіла,
Гора Парнас, де ми точили пера...

Там доброта з твого ішла крила,
Що не одну розчулила мегеру...
Та хай би їх вже трясця узяла!

ХІ

Та хай би їх вже трясця узяла!
Була любов у тебе теж із іншим.
На теренах райцентру чи села
Прийшло натхнення, написались вірші.

А музикант, що профіль мав орла
З поезій відібрав щонайлюбіші,
І пісня понад гаєм попливла,
Розчулила, зачарувала тишу.

Упир домашній кров потроху пив,
Скандали, сварки, ніби вертухаєм,
Тюрми наглядач став -- на горе днів.

Та серце золоте, як воскресає!
До світла ти тяглась від бруду злив,
Бо не здолати сяйва небокраю.

ХІІ

Бо не здолати сяйва небокраю --
Зимові дні минали навісні.
Район увесь тепер тебе вже знає --
Лунають навкруги твої пісні.

Мелодія щемлива і простая --
Все про кохання в рідній стороні.
Серця своєю щирістю скоряє,
Ласкавою прозорістю тонів.

Та помислами ти була - у місті,
Надії золоті ясні плела --
Зустріть любов палку, як небо, чисту --

Колишня відцвіла, як мушмула...
А мріялось про ту красу вогнисту,
Що чорноту випалює дотла.

ХІІІ

Що чорноту випалює дотла.
У Києві можливостей багато --
Шлею ту шлюбну рано одягла,
Ледь ставши на порі, пташа пернате.

В досвідченого, підлого козла
Вродливою прислугою була ти.
Дітей родила, лад сім'ї дала,
А той ходив наліво погуляти.

Хотіла розірвать стосунків гидь --
Бува, подосі гнівом вибухаєш!
Він залякав, тож довелося тліть --

Хотілось щастя між огидних лайок,
Повірити -- брехні порветься сіть --
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІV

Ізнов мертвотну блідість подолає...
Вона тобі життям була дана.
Щоб сяєвом душевним неокраїм
Ти розчинила всю її сповна.

Бо животіє той, хто не кохає,
Кого долає сила руйнівна.
Подібний він до бур'яну гумаю --
Все знищує -- повзуча сарана.

Інакша є життя твойого сфера
Натура творча, наче каменяр,
Умієш нагострити власні пера...

Троянди сіяти, немов квіткар,
Зародження любові чи химера --
Краса на попелищі -- Божий дар.

МАГІСТРАЛ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!


11-24 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я тобі іще наснюся в шум дощу,
Обійму і про любов нашепочу.
Я наснюся, хоча думав, що забув,
Загубив між ковилами у степу.

Попалив, що з нами сталось, поміж трав,
А що роси зберегли, то не зібрав.
Та усе, що відгоріло, заболить,
Як відірве вітер іскру від золи,
І підніме, невгасиму, до зірок,
Щоб комусь кохання знову розцвіло.
Коли ж сонце стане сниво проганять
То залишиться в долонях пташеня.
І примариться мені , що в ковилах,
Де грайливий вітер з полум'ям гуляв,
Там журавка не покинула гнізда,
Я ж пішов, її ні разу не згадав.
А сьогодні, як заплакав дощ за склом,
Ніжне сниво гірко серце обпекло,
І лягла дорога зоряна назад.
Та не здійме вітер іскру в небеса .
Сон розіб'ється об ранок на шматки,
Журавлем до сонця зніметься швидким.

Обіймала, шепотіла , як колись,
А на ранок попросила- відболи .


https://youtube.com/watch?v=GAyYfGnyHr8&si=26SlRBNAB6uZdAju

Єдиний вихід - Перемога!
Це знає вільний наш народ.
Велика й праведна дорога -
Супроти всіх дрібних турбот.

Вже ясно: хто чужий, хто свій...
Єдиний вихід - Перемога!
Це світла й темряви двобій!
Ми щиро молимося Богу.

Я знаю: буде епілогом
Для ворогів грудневий сніг.
Єдиний вихід - Перемога,
А шлях до неї - це не гріх.

По полю, серед мирних трав
Біжить дитинка босонога.
Для тих, хто рабство не сприйняв
Єдиний вихід - Перемога!

Червоніло у літній купéлі,
ніби сон не кінчався тривалий.
Дощ налив через вінця у келих
дню крилатому трішки зухвало.

І згадались сережки на вухах,
Не з рубінів, а з вишень - червоні,
Навіть небо зняло капелюха,
Й цілувало дівочі долоні.

Ти про що, лелеко, стукотиш

Ти про що, лелеко, стукотиш?
Пісня з теплим дощепадом схожа,
Скочуються звуки у шпориш,
Сіється зерном надії кожен.

Щедро обсипаєш зверху дім,
З давніх весен оберегом ставши.
У твоїй пташиній коляді
Чутно замовляння на удачу.

А крило розмашисто міцне
Понад садом- ніби милість Божа.
Хай гніздо розпука обмине,
Ти ж на ньому, знаю, на сторожі.


https://youtube.com/watch?v=mzUwnhxiL1w&si=VZ-RB7k451dRIljG

Навіщо посадили у саду
для зла пізнання дерево спокуси?
Лиш надкусила яблуко в меду,
а розіп'яли на хресті Ісуса.

Невже я помиляюся, невже
розбещеність за любощі сприймаю?
В ясних думках клубочиться вужем
неспокій, наче змій у Божім рàю.

Але ж немає диму без вогню!
(базується на фактах недовіра.)
О скільки обпікалась об брехню —
в келоїдних рубцях місцями шкіра.

Хоч гойдалки мої у небесах
і легко обманути нелукаву.
Казкам ще вірю, бісикам в очах,
та незабаром скінчиться вистава.

Настане час покути. Печія
очистить совість перед образàми.
Бог бачить те, чого не бачу я —
зрадливу хіть і душу за сльозами,

і кожен хибний крок. Хіба ж не Він
чуттєвими створив Адама й Єву?
Бентежить небосхил — церковний дзвін,
політ джмеля — галузку яблуневу.

Лоскоче вітер зоряну траву,
співає соловей для насолоди.
І я люблю допоки ще живу!
Допоки у мені кохання бродить!


23.06.2024р.

* * * (Гімни)
"Слався Джива,
квітни Жива."
"Нам розрада – Світла Лада."
Хор:
"Слався Джива, квітни Жива.
Нам розрада – Сяйна Лада,
Нам розрада – Чиста Лада.
Слався Джива! Квітни Жива!
Слався Джива, квітни Жива!
Нам розрада – Світла Лада!"

Одним з найцікавіших і приваблюючих образів в українській давній міфології є антропоморфне зображення, яке нагадує жіночу постать. Ця жіноча фігура символізувала Велику Богиню Життя - "Живу", що охороняє, оберігає все живе на землі. Її голову часто зображували у вигляді ромба, трикутника або кола, обрамленого квітами. Інколи рук у Богині-Берегині може бути чотири або шість, що робить зображення схожим на дерево, або нагадує літеру «Ж», що в кирилиці прочитується як «живіте», тобто символізує вічне продовження життя.
А ось її чоловіча половинка - Джива, ще більш цікаве явище космічного масштабу, та в наших умовах йшлося про того, хто патронував явище душі і духу всього живого, їхнє життєствердне поєднання ("дживу")...



* * *
Чуєш,
як рівно,
тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння
пряні?

Як похітливо п’янко -
з повних легень вростає
в серце
коріння
квітки?

Свідки,
пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили!

З нитки
Аріадни
корою
старозавітні плити
давніх проклять
зняті!

О, невже не радіти
Сонячно новій статі?!
О, невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Слова і музична обробка - Ляшкевича В.

Сині води, темні води
Де ваш брід?
По якому спомин ходить
Стільки літ.

То сідає зовсім близько
В очерет
В руки місячного блиску
Набере ,

То майне під берегами
В листопад,
Все шукає там намарно
Шлях назад.

Виринає із безсоння,
Чи з води,
Хоч любові він і повен
Не завжди.

А як стане потороча
Та вогнем,
Небо зоряну сорочку
Одягне,

То почну шукати знову
Я той брід,
Де минулої любові
Канув слід.

Та до ранку в синіх водах
Зблідне все,
Мої спогади від броду
Віднесе.

І до повні заспокоїть,
Щоб відтіль
Над водою мерехкою
Пролетіть.
ID:  966582

https://youtube.com/watch?v=cN5zpE_v5Ik&si=Vm4ZKkTuRT-uZeH2