На просторах Інтернету
Скаче Галя, мов кобила.
Звідки в неї тая сила,
Дошкуляти всім поетам?

Норовиста і скажена,
Загордилась критиканка.
Їй би чвари, навіженій,
Бо смакує, ніби манну.

Зранку скаче і до ночі:
То алюром, то галопом.
Бережися, - можеш лопнуть!
Жаба давить, сліпнуть очі,

Бо в поетів є сонети,
Акровірші, тавтограми,
А у Галі - "вінегрети",
Наче з дуба впала "дама".

Доскакалась на порталах,
Видаляють язикату,
Заборонені їй батли.
Іподром чекає Галю.

І

Едем уяви родить соловій --
Як щастя зберегти, не зруйнувати?
Візьми себе й на вірність перевір --
За прикладом співочого пташати!

Витьохкує, тоді шука в траві
Гілки дрібні -- гніздечко будувати.
Подрузі - до останнього, повір --
Так віддане створіннячко крилате.

То тільки лев, той волохатий цар --
Султан звірячий, прайд* узяв для себе,
Бо сильному, мабуть замало пар...

У мене серце, всі пісні -- про тебе.
Любові п'ємо золотий нектар...
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
_______________________________
*Прайд - свого роду лев'ячий гарем, куди входить кілька левиць.

ІІ

Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Тікає геть розпука і жура...
Приходить радість, як вода до стебел,
Проміниться, мов сонячний Бог Ра.

Ясніє весь життя мого перебіг,
Неначе золота прийшла пора --
Вже труться шийками лебідка й лебідь,
То починається любовна гра.

Із темряви чигають чорні круки,
Підстерігають змії у норі,
Або розбійники-башибузуки...

Не діжде чорт, щоб руки тут нагрів!
Вербові котики так пестять руки --
Утілилась моя найкраща з мрій...


ІІІ

Утілилась моя найкраща з мрій...
Це -- щастя неймовірне у коханні --
Всю дарувати насолоду їй...
Взаємні мати ніжності неждані.

Мов огортає вітер-ласковій,
Шле пахощі пестливі чарування...
Ти відчуттям навіки тим здобрій...
Зігріє хай миттєвості останні.

Дай сили, доле, уникать спокус --
Є найдорожче зберегти потреба.
Щоранку вищим силам помолюсь --

За цю красуню, наче юну Гебу --
Усе милуюся, не надивлюсь --
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо!..

ІV

Я вдячний Вам, Боги мої, о небо
За всі роки кохання золоті,
Даруй же витримку -- на плечі -- кебу*,
Стосунки найдорожчі зберегти.

Хай ніжно-трепетний пташиний щебіт
Звучить, як райська музика в житті,
Щоб вишукані звуки лютні Феба**
Будили знову почуття святі.

А щастя десь у нетрях заблукало --
Навколо дикі урвища й рови.
Сичить з-під каменя зміїне жало...

Яриле, висвітли шлях польовий,
Яви небачений любові спалах,
Ці узи доленосні не порви!
__________________________
*Кебу - голову.
Феб - у римськиій міфології -- синонім грецького Аполлона.

V

Ці узи доленосні не порви --
Вони вузлом Гордієвим сплелися.
Супроти гостряка важких провин
Волокна подолають вістря списа.

Обурений той погляд з-під брови --
Хай кане в Лету, краще усміхнися,
Кохана, спалах ніжності яви,
Благословляє нас Ярило з висі.

Наваляться ще прояви хандри,
Сховатися від неї краще де би?
Втекти із середовища Мари...

Я злості позбуваюсь і ганеби,
Прийди, любове, світ новий створи,
Бо стану бранцем темного Ереба*,
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)

VІ

Бо стану бранцем темного Ереба* --
Він у тенета майже був затяг.
Аїде, ось тобі новий служебник,
Тож піднімай, кістлява, чорний стяг.

З коханою сваритись випав жереб,
Від горя потихеньку їхав дах.
Життя усе тоді пішло шкерЕберть,
Страждаючи, ридав, потроху чах.

Допомогло уникнуть небо лиха --
Всесильна ця любов -- при булаві --
Який би гріх в потилицю не дихав,

Ярило завше світлим шляхом вів...
Коли буття залишить миті-крихти --
Впаду на квіти щастя неживі...
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)



VІІ

Впаду на квіти щастя неживі --
Який це біль, словами не сказати --
Стікає кровію сонетний вірш,
Згасає світ, як мрево сірувате --

Тьмянішають видіння зорові,
Стискають безнадійності лещата,
Неначе хто весь кисень перекрив,
І тіло починає відмирати...

Раптово світло сяє із небес --
Бог-лікар застосовує плацебо*,
Несе з Олімпу добру вість Гермес** --

Мов сльози радості прорвали греблю --
Мене кохає мила -- я воскрес!
Дай вижить, доле, пригорни до себе.
______________________________
*Плацебо -- лікування методом навіювання.
**Гермес - Бог, посланець олімпійських Богів у грецькій міфології.

VІІІ

Дай вижить, доле, пригорни до себе,
Хоч трішки щастя ти мені хлюпни.
Тікати в Краків чи Аддіс-Абебу
Не довелося щоби від війни.

Хтось інший вирушає за поребрик,
Мене -- до рідної землі припни.
Безбатченки, безхатьки сухоребрі
Блукають, наче привиди вони.

Я хочу разом зі своїм народом
Полум'яніть од визвольних змагань,
Пронести прапор України гордо...

Веди, любове, у сяйливу рань
Мій шляху, сповнись величчю акордів,
Хай небезпеками випробувань.
_____________________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.

ІХ

Хай небезпеками випробувань*
Насичена, здається, кожна днина,
Та витончену душу не порань
Об гострого цинізму шабелину.

Отруєною може бути грань,
Коли проникне в серце на хвилину.
Тоді раптово дихать перестань,
І виштовхни нечисте, бо загинеш.

У досконале, дивовижне вір,
Згадай мелодію красиву наю,
Кохання, що дарує щастя, мир!

Тим янголом-захисником витає...
Хоч іноді, немов лавина з гір, --
Життя, бува, виводить нас із раю,
_______________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


Х

Життя, бува, виводить нас із раю,
Зло вимальовує принадний гріх,
Розбещений комфортом, потрапляєш
У пекло вседозволених утіх.

Крадеш чужих жінок од Менелаїв*,
Їм роги наставляєш, як на сміх,
Ще й коньяку цистерну випиваєш,
О де та міра крайнощів твоїх?!

А потім боже маєш покарання --
Митарства по лікарнях, буйна "п'янь",
Втрачаєш друзів і своє кохання...

Хоч зеком, самовбивцею не стань --
Оце тобі межа буття остання --
В дугу згина його могутня длань.
____________________________
*Троянський царевич Паріс викрав у спартанського царя Менелая його дружину прекрасну Єлену, через що почалася Троянська війна, що призвела до загибелі Трої, про це розповідає нам "Іліада" Гомера.

ХІ

В дугу згина його могутня длань,
Життя застерігає: будь обачним,
Живемо раз, отож собі шамань,
Аби не уподібнитися мачо

Заради пустоцвітних раювань...
Як долю ти знайшов свою, козаче,
Єднай лише із нею Інь і Янь --
Нехай вона від щастя тільки плаче.

Ще буде провокацій ого-го,
За вірним всі жінки "поумирають" --
Щоб силу чару спробувать свого...

Ставай стійким, дотримуйся звичаю.
Буття тобі спокуси шле кругом,
Але дарує витримку безкраю.

ХІІ

Але дарує витримку безкраю,
Нарешті, на владику схожим став --
Той, хто собою володіє, знає --
Країни тим скоряються, міста...

Їм доля випадає незвичайна --
Простелиться дорога золота,
В палацах, замках жити випадає,
Ще й королівські цілувать вуста.

Усе те, звісно, жде свойого часу --
Напої пить провінції Шампань,
До чого так аристократи ласі --

Не будуть, бо прийде крамарська рвань*,
Хай сила волі ці напасті гасить
І міць, коли стискає біль страждань.
_______________________________________
*Крамарська рвань - мається на увазі французька революція 1793-го року, коли до влади прийшли Робесп'єри, Марати -- крамарі, швондери, буржуа, які повалили клас аристократів.

ХІІІ

І міць, коли стискає біль страждань,
Здригається земля від канонади...
Так хочеться весни благоухань,
Відчути щастя пестощі й принади.

Отих кохання пристрасних торкань --
Як уві сні -- од любої наяди.
Ну зовсім протилежних почувань,
Полегкості шляхетної розради.

Життя контрасти -- без одноманіть --
Неначе торт родзинками вкривають --
Або в пустелі -- рай земний зустріть --

Вустами спраги -- струмінь водограю.
А потім знов -- ненависть кожну мить --
Вогнем пекельним спротив наростає.

ХІV

Вогнем пекельним спротив наростає,
Як стоголовий змій -- московський гад,
Від Дону до прекрасного Дунаю --
Рубають шиї вістря канонад.

І скільки не стинай - все відростають
Ці мамби, кобри, ефи - змієград,
Дістануться гірського навіть плаю
Цинічні орди орківських солдат.

Та наші перемелюють невпинно --
Безстрашні гайдамаки гайові --
Знаходять в найтаємніших шпаринах...

Любов'ю світлі душі онови,
Яриле, хай пощезне слід вужиний,
Едем уяви родить соловій.


МАГІСТРАЛ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина його могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


23 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Полущилось небо хмарами,
І важко чадИть туман.
У передранкове марево
Розлився світанку жбан.

Зірки, що недавно блимали,
Згубилися між лушпин.
Зарожевіло за спинами
Засмучених тополин.

Дорога до сходу котиться,
Не стихла й на мить за ніч.
І променів перші дотики
Фарбують вершки обіч.

Як хвилями, поле скибами,
Малює розмітку тінь.
І котиться гравій з вибоїн
Облущеної путі.

В гіллЯ, як у коси чесані
Накинула чад журба.
І третьою сходить вЕсною
Червоного сонця жбан.

А пісня пташина гулові
Почулася лиш на мить,
Про те, як селом обвугленим
Із півдня весна спішить.

Здавалось - літо... Ні! Ще досі лютий -
Єдиний звук безрадісних сонат.
Хтось безпорадно дивиться назад,
До спогадів з минулого прикутий.

Як вижити? Чи можна повернути
Той затишок простих рожевих свят?
Війна гортає книгу чорних страт
І пише закривавлені статути.

Лунає скрізь лише одне питання:
Невже до пекла ближче, ніж до раю?
Та зараз осінь ближче, ніж весна...

Хвилинка синіх мрій - немов остання.
І крізь зелений серпень проступає
Лютнева мертво-біла сивина.

А там на горі
Сидять кобзарі,
Співають пісні,
Радіють весні.
Стомились йдучи
І вдень, і вночі.
Та стріли весну
І їм не до сну.

Ідуть до храму люди православні.
Вони ідуть освячувати воду.
Бо справжня віра крізь сторіччя давні
Долає злість, нещирість і негоду.

Прийшли до храму православні люди,
Не заважають холоди січневі.
Коли є віра - все в них добре буде!
Живе у серці впевненість сталева.

Ідуть до джерела, що біля храму.
У джерелі тече свята водиця.
Минає все: комедії і драми,
Але зневіра - це вже не годиться!

Тут зайняті всі добрими думками,
Не кидаються гнівом і камінням.
Готові розставатися з гріхами,
Пускати в душу світ порозуміння.

А відчуття - як знову народились!
Хода їх - тиха, радісна і плавна.
Всі помолились і перехрестились
І швидко стали в чергу православну.

Ось жіночка, що вірить в ідеали...
Але у черзі їй чекати важко!
Сусідку відштовхнула і спитала:
"Куди ти, падло, ставиш свою пляшку?"

На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.

Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Думки про націю і мову.

Духовний нащадок Шевченка,
Поет всесвітнього масштабу -
Нескорена Ліна Костенко,
Противник системи і зваби.

Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.

Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Війна по всій країні розкидала.

Відбиток свій знайдуть всі почуття:
У морі - совість, підлість - у калюжі.
Герої віддають свої життя.
Під чорним простирадлом - світлі душі.

Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.

Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Дрібне усе не мало жодних значень.

Коли повідав, що любов жива,
Попри усе, що з нею учинили,
Я підхопила зранені слова,
Молила тільки, щоб добавив сили.

У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочуть її крила.
Читаєш повідомлення, вникаєш
У суть, у світлу її щиру душу.
І думаєш: міраж це, а чи казка?
Оазис в тому серці, а не суша.
І безкорисливість, добро вражає.
Нехай щастить в усьому цій людині.
Для мене, мов співучий поруч жайвір,
Його добро я відчуваю й нині.

Торкнись мене – струною забриню.
Я під смичком – податлива і грішна.
Торкнись мене закохано-неспішно,
Як і належить майстру-скрипалю.

Торкнись мене – віддам свої пісні,
Жадання всі затаєні віддячу,
У кожній ноті розчинюсь, неначе
Вони здавна усі жили в мені.

Торкнись мене, щоб вилилась любов,
Вся ніжність небозоряна до денця.
Канали гондольєрових Венецій.
Замріяно наповнять нас ізнов.

Нам розлучатися пора,
а я мов човен без весла
без тебе.
І що б між нами не було,
весна пробуджує зело.
Край неба

заполонили ластівки,
пливуть за обрієм віки
у вічність.
Твій сум гіркий — моя печаль,
переплітаються, на жаль,
трагічно.

Медове сонце золотить
жалобу і щемливу мить
туманну.
Ми розгубили всі дива,
але любов завжди права,
коханий.

13.03.2024р.

І

Леліє радість між сумних історій,
Кохання б вимальовував щодня,
Красиві, ніжні личка у фарфорі,
Коли сідає мила на коня,

Мов дама з роду Вітовтів*, Тюдорів**
До любого таємно поганя.
Зображенням тим потім підкоморій***
Оздобить стіни зАмку навмання...

А може навіть строго, послідовно
Розмістить мальовидла. Крізь віки --
Пройдуть вони, як пам'ятки духовні...

Ці - почуття святого сторінки --
Його краса моє життя наповнить,
Розвіє геть розпачливі думки.
__________________________
*Вітовти - родина литовських князів ХІV-ХV cт.
** Тюдори - англійська королівська династія, що правила в Англії у ХV - ХVІІ ст.
***Підкоморій - придворний камергер, радник королів, князів, в чиї обов'язки входило оздоблення їхніх покоїв.

ІІ


Розвіє геть розпачливі думки --
З тобою поруч хочу бути тільки --
Лише щасливій долі завдяки...
Не знаю, залишилось років скільки?

Пом'якшую відносин гостряки --
Як можу, навертаю їх до спілки...
Плекаю квіти серця залюбки
Для тебе, щебетушко-перепілко.

Життя, буває, стискує кулак.
Б'є московитське зомбі триколорів --
Нашестя войовничих вурдалак...

Але мине епоха тих "сирборів",
Кохання світло знову шле нам знак --
Засяє ніжно сонечко надворі,

ІІІ

Засяє ніжно сонечко надворі,
Прийде весна, розчулить всі серця,
Чарівністю цариці Феодори
Юстиніана звабить до вінця*.

Повибігають вівці із обори,
Попаруватися у табунцях...
Вже навіть на суворім Лабрадорі**
Любов панує волею творця.

А між людей трапляються пліткарки,
(Тіпун би вкоротив їм язики!)
Що полюбляють заглядати в шпарку

Сховає все гайочок гомінкий,
Хай від кохання зробиться нам жарко,
І усміхнуться уночі зірки.
_______________________
*Феодора - візантійська цариця, дружина імператора Юстиніана (VІ ст. н.е.), була простою дівчиною, яка відзначалася красою, розумом, надзвичайною чарівністю і твердою волею, чим і підкорила серце царя.
**Лабрадор - півострів на Півночі Канади, який омивається частково Північним льодовитим океаном.

ІV

І усміхнуться уночі зірки --
Там дві із них, напевне, будуть наші...
Щасливо світять довгі нам роки,
Стосунки не поточать болем шашіль,

Огидні пересуди чи плітки...
Гіркі свої вже випили ми чаші,
Тому, можливо, є нові витки
Життя - мінливого розгардіяшу.

Чимало загадкового у нім --
Потрібен тут розгадувач кросвордів --
Буття готує ребуси чудні...

Кохання має теж палату лордів --
Еліта ця негорда в дні ясні --
Хоч іноді хай ласкою говорить.

V

Хоч іноді хай ласкою говорить,
Промовисто мовчить без зайвих слів.
Чи ощасливить величчю мілорда,
Покаже всім кохання королів.

Коли дарують парки і курорти,
Коштовності, ще й замки, кораблі,
Фільварки гарні, чарівні фіорди*...
Прекрасне, дивовижне на землі.

А що поет коханій подарує?
Оці стражданням змучені рядки?
Слів золото, написаних усує?

Омріяні у небесах зірки?!
Лиш вічністю всміхнеться, поцілує
Життя, де все буває навпаки.
__________________________
*Фіорд - fjord) — довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя. Фіорд походить від затоплення морем долини колишнього льодовика.

VІ

Життя, де все буває навпаки
Всілякі улаштовує сюрпризи --
Із пекла посилаючи плювки,
Цілунки потім шле від парадизу.

Любові пахощі тонкі, п'янкі --
Оповивають зверху і до низу,
Аж раптом ауру рве на шматки --
Хвороба нервів, це -- здоров'я криза.

А як не ревнувати цих красунь?!
Вони то стерви, чи занадто добрі...
О скільки чуєм сварок ми відлунь!

Чоловіки, хоч воїни хоробрі --
Готові од нещастя й повнолунь
"Втопитися" в горілці, у кагорі.

VІІ

"Втопитися" в горілці, у кагорі --
Бажання від розпуки та жалю
З'являється, де діти очі мокрі?
Для забуття я трунком їх заллю.

Здолає сон. Ачи піде на користь?
Напівзатопленому кораблю?
Похмілля день яснесенький спотворить --
Це побажать лиш можна москалю!

Будь сильним, що б не сталося, мій друже,
Бо лузерів* цураються жінки,
Плече їм чоловіче треба мужнє...

Кохання іноді - тягар важкий!
Тож випивкою знять вагу напружень
Буває, дуже хочеться таки.
__________________________________
*Лузер - невдаха, той що задніх пасе.

VІІІ

Буває, дуже хочеться таки
Нажлуктитись абсенту з Вітром Ночі*.
О друже мій, відвертий, говіркий,
Цікаво, що навієш, нашепочеш...

Про кого розмовляють парубки?
Кохання згадують у час урочий.
Як на побачення біг навпрошки,
Так поспішав, аж розірвав сорочку?!

Ти назовеш хворобою любов?
Від неї передчасні є сивини...
А дехто й самогубну смерть знайшов?!

Але ж які поезії перлини
Створилися... То наливай же знов!
Та чи врятує забуття хвилинне?!
______________________________
* Вітер Ночі - псевдонім друга-поета, Володимира Шкляренка.

ІХ

Та чи врятує забуття хвилинне?
На мить собі розслабитись дозволь.
Якщо перебереш, тоді тваринні
Пробуджує інстинкти алкоголь.

Ти лаєшся, а іноді, нестримний,
До бійки рвешся, втративши контроль,
Гаси в собі ту дурощів жарину,
Вона ганебну пропонує роль.

Кохання справжнє ні, не передбачиш,
Хоч би і був найпершим із месій.
Й тверезому ті ревнощі гарячі

Нашіптують: "Заріж його, убий!"...
Лиш мудрість вбереже тебе обачна
Від холоду розвихрених завій.

Х

Від холоду розвихрених завій
Буває, що рятує нас омана.
Ти заховайся, правдонько, постій --
Інакше з'явиться сердечна рана.

Хтось однолюб запеклий, вольовий,
А інший -- із ментальністю султана.
Страждає перший в парі отакій --
Як істину пізнає, безталанний.

Негарно -- заперечать нам -- брехать --
Мов розливать навколо баговиння.
Та хто живе, скажіте, без гріха?!

І полігамному вдавать невинність
Доводиться. Рятує шлюб нехай,
Бо щастя птах од цього не прилине.


ХІ

Бо щастя птах од цього не прилине...
Буває, що весна зими страшніш.
Кохання гріло холоди щоднини,
Прийшло тепло, а стало ще гіркіш.

Померло почуття в лиху годину,
На згадку залишився тільки вірш.
Коли, нещасний, я цей світ покину?
Прийди до мене смертонько, скоріш.

Утри вже носа, дорогий поете,
Інакше виллєш з голови весь лій.
Падіння, зрозумій, початок злету!

Ти amaretto* у бокал долий -
Любов зафонтанує піруетом!
О де ти, щемний вітре-весновій?
__________________________
*Amaretto - вино, щось типу любовного напою.

ХІІ

О де ти, щемний вітре-весновій?
Чому полинув у світи незнані?
Лиш березня лишив такий хмільний
Той запах, наче спогад про кохану?

Лейла моя, душа -- тобі одній --
Уся печаль і радості неждані,
Краса небесна, спокій щастя мій,
Вернися в рай - моє палке благання!

Карай мене за мимовільний гріх,
Хай тіло з того болю стане синє,
Порозшматовує його батіг...

Стерплю ці муки, золота Богине,
Прошу - даруй сяйний, веселий сміх,
Дай насолоди любощів дитинних...

ХІІІ

Дай насолоди любощів дитинних...
Весна у серці знову зацвіте!
Тоді із білосніжної перини
Промінням бризне щастя золоте!

Розкриє сад обійми нам гостинно --
Той білий рай, в якім купавсь поет,
Душі там одірвалась половина,
Нехай навіки знову приросте.

Для чвар найкраще місце -- пекло чорне!
Де гару крематорного повів,
Думки він темні наші хай огорне.

А рідні сокровенності лелій --
Повитікає з них усе мінорне --
Едем уяви родить соловій.

ХІV

Едем уяви родить соловій,
Неначе серце із грудей виймає.
Аж зір його увесь посоловів -
Любовний хміль -- од щастя чи одчаю.

Фіоритури* - ну немає слів,
Лиш тільки троє - я тебе кохаю.
Від почуття також -- мов очманів --
Ізнову кличу пристрасно до раю.

Стосунків чистих брудом не погАнь,
Кинь в перелюбстві ставити рекорди
Аби уникнути злих запитань...

Якщо на гріх штовхатиме погорда,
Нам Бог дає суворість покарань,
Леліє радість між сумних історій.
______________________________
*Фіоритура (італ. Fioritura, що означає «цвісти» або «квітучий»; множинна fioriture) — це вишукане прикрашення мелодійних ліній, позначених композитором, або імпровізованих під час виступу.


VІІ МАГІСТРАЛ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, щемний вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

26 лютого - 8 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Буслиний березень бажа́ний,
Блищить блакиті браво баня.
Берези брови благовісні:
Бринить бруньками бонус-бісер.
Банкет березотоку близько.
Біжать, біжать бальзамом бризки.
Бузьки буяють березілем,
Баранчики буцають білі.
Барвінок барвами бадьорить,
Билинки бовваніють борше.
Безмежні бархатисті брили.
Бусини буднів - білокрилі.

Хоч зір погіршився вже трошки,
Та я побачити зумів,
Як пломеніють дві волошки
З попід дугастих смужок брів.
Синіють ясно, – тож не диво,
Що я у роздумах затих
І почуваюся щасливим,
Нестямно дивлячись на них.
Іще такого не бувало
Зі мною в будь-яких краях,
Щоб я, в коханні заблукалий,
Вбачав до нього вірний шлях.
Мов прикипіли нині очі
До місць, де між краями вій
Волошки звабно палахкочуть
Вогнями здійснених надій.
І попри зміну декорацій
За холодіючим вікном,
Мов синій жар вони іскряться
І обдають мене теплом.
15.03.24

Танцювали під московську дудку
І лизали лапті, як могли,
Малоросіянські проститутки,
А, інакше кажучи, хохли.

Розвелось перевертнів чимало,
Що лайно московське розвезли,
Що чужинцю матір продавали,
Честі роду не уберегли.

Нині інший час. Нові звичАї.
Вже інакше крутиться земля.
Та поглянь довкола, помічаєш –
Визирають роги москаля.

Рознесло мої рими. Чи водами талими, чи
ВеснянИми вітрами, що в голому гіллі свистіли.
Та збираю їх вперто, по давніх слідах ідучи,
Де тепло від забутих бажань ще пригадує тіло.

Всі листки перепрілі скуйовджені знічено в жмих.
І нічим не нагадують осені спалах гарячий.
Та метелик зробив собі теплого ліжника з них,
А від сонця проснеться, і першу фіалку побачить.

Перламутрових крилець мій стомлений погляд на мить
Доторкнеться, й здивує нового відродження взіром:
Завіконня безбарвне всіма кольорами горить,
І загублені з осені ельфи простягують ліру!

Віртуозна гра квітневого дощу,
Соло крапельок по черепиці.
Думкою до тебе в ніч цю прилечу.
Ти ж казав колись, що чарівниця.

Зрозуміла: інтермеццо не для нас.
Хочу бачити тебе і чути.
Мов із свічки стеарин, стікає час,
І самотності пече отрута.

Не стихає віртуозний дощ вночі,
Й шаленіє у чечітці серце.
До глибин душевних б*ють джерел ключі,
Виграють думки надії скерцо.

Гадаєш ти, що все уже скінчилось?
Розбиту чашу вже не склеїш, ні?
Нуртує нездоланна віри сила,
Що проминуть недолі дні сумні.

Ми знову, мила, візьмемось за руки,
Й полетимо у щастя дивокрай.
Нехай чигають знавіснілі круки --
Ще не скінчилася любові гра.

Вона ще не дійшла до апогею,
І набирає тільки висоту.
Для посмішки щасливої твоєї
Знайду для крил оздобу золоту.

Важкий цей високосний рік Дракона
Не створить нам бар'єр ачи конфуз.
Долетимо до сонячного трону --
Тебе він кличе, Королево Муз.

І на землі нас теж чекає диво --
Відкриється, як марево живе --
Найкраща пара лебедів красивих
У чарівливім озері пливе.

13 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Дні спалахують, мов зорі,
І згорають, як свічки, –
То пригнічуюся горем,
То радію навпаки.
То із Музою стрічаюсь,
То таїться десь вона, –
То наповню склянку чаєм,
То в фужер наллю вина.
То не можу щось піймати,
То ловлю все на льоту, –
То базікаю багато,
То впадаю в німоту.
То обходжу скельні гори,
То долаю навпрошки, –
Дні спалахують, мов зорі,
І згасають, як свічки…
13.03.24

Хоча теплом не дихаєш - я тану.
Чи то виною сонце весняне,
Що, розтопивши сніг, у хвилі таїн,
У синь квітучу землю одягне .

Ти пошукав би пролісок за містом:
Листок шатеновий, як коси, підійма,
Маленький і тонкий, але як міцно
Тримає голову! А погляд з-під пасма!

То мій. Не віриш? Подивись довкола -
Залитий ніжністю і твій бетонний сквер.
Там ряст синІє. А на ньому - бджоли -
Послала глянуть: ти із ким тепер?

Немає ніяких підстав
Жалітися Богу на долю,
Хоча у житті не зіграв
Намріяних змалечку ролей.
Напевно, нема талану,
Або оминає везіння,
Бо роль пропонують одну
Театри мого покоління.
Вона третьорядна, німа
І в темному закутку сцени,
Де крім декорацій нема
Ні з ким розвести теревені.
Ні разу не чув похвали,
Але й нарікань не бувало,
Адже на поклон не вели
Оті, що в поклонах бували.
Хоча проти волі стою
Роками в зігнутій поставі, –
Не скаржусь на участь свою
В написаній кимось виставі.
12.03.24

Присідаєш навпроти
Для розмови за чаєм.
Очей погляд–наркотик
Тонус вмить піднімає.

Все, здається, минуло.
Є свіжіші зітхання...
Та розбурхано вулик
Світлих споминів давніх.

Звели справи сьогодні.
Та думки потопають
У рожевій безодні
Вже холодного чаю…

2011

- Весна, весна іде, - дзвенить повітря.
Читаємо від березіля титри.
І сонця лагідність торкає щоки.
І буйноводні бурхають потоки.

Земля розплющила чорненькі очі.
На річці крига весело скрегоче.
І зграями шпаки летять звичайні,
А жайвори у небесах безкрайніх

І зяблики весні співають оду.
А мати-й-мачуха дарує вроду:
Яскраво-жовті крапельки від сонця.
- А хто ж у шубці? - Волохатий сон це.

- Весна, весна іде, - дзвенить повітря.
І пестить лагідно легенький вітер.
Людина, ніби розквіта весною.
Душа бринить весняною струною.

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Далі, ніж він бачить.

В цій купається «красі»,
Як в земному раю.
Розміри віршові всі
Достеменно знає.

Вилами він по воді
Пише. Їде «стріха».
Застосовує тоді
Наш братан – пірихій!

Раптом жінка в стилі «ню»
Промайне по хаті.
Він – хореєм – хорейню –
Почина писати.

Курячий лунає сміх –
Писало погнуте.
Він – сатирик. Може всіх
Ямбом ямбонути.

А як схоче хтось за то
Та послати з даху,
Прикриває, мов щитом,
Звично амфібрахій.

Всіх повчать писати – це
Найлюбіше діло.
І регоче нам в лице
Дактиль оскопілий.

Зрозуміло вже й коню,
Чом не дмуть пасати…
Ямбонутий хорейнюк
Знов сіда писати.

13 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Жити серед вигуків війни.
І благати порятунку в долі.
З волі дивиться у бік неволі
Жінка у розбитому вікні.

Я не знаю, хто вона. Як звуть.
Чи заміжня? Може, в неї діти?
Чим допомогти? Як пожаліти?
Як пом'якшити жорстоку путь?

Осередок болю, вбитих мрій
У будинку - скопище страждання.
Вибух. Без якогось коливання
Злодій, вбивця, покидьок, крадій
Пострілом і поглядом скляним
Хоче вкрасти все її майбутнє.
Хтось повірив в те, що він могутній...
Виявився підлим і дурним.

Буде переможена пітьма!
Будуть нові вікна, нові ґанки.
Я з тобою, сестро харків'янко!
Вистоїмо! Вибору нема!

Переможуть в будь-якій війні
Світлі сили, а не рейх четвертий,
Як не може зникнути чи вмерти
Мій народ в розбитому вікні!

Помилуй, Боже, від тяжких думок,
Від помислів недобрих, тяжко - сірих.
Хай розбиває їх у Тебе віра,
Піднось мій дух, підтримай бренне тіло,
Щоб перетік молитви не замовк.

В тягучім довгоплинні хмурих дум
Дай сили віднайти надії іскру,
Убережи від нападів зловісних,
Вгорни мене у тепле сяйво істин,
Почуй мене, і я не упаду!

І немічність і плач мені прости,
Своєї віри в Тебе не утрачу,
І на холодних пальцях віск гарячий
Відчувши, стрепенуся - маю, значить,
Надії світло, що даруєш Ти.
04.2023.

І
— Не будь солодкою — залижуть,
Гіркою теж, бо заплюють.
Найбільший біль приносять ближні —
У серці і любов, і лють.
Зніми рожеві окуляри
І озирнися навкруги;
Твоє кохання вкрали лярви —
Непотріб хтивим до снаги!

Приспів:

Не ремствуй, не жертвуй собою,
Земної краси не втрачай.
Поглянь, за глухою стіною —
Кохання чудесного рай.
Хай сонце у небі палає,
Звільнися з болючих оков.
Пігулок від туги немає,
Бо душу лікує — любов!!!

ІІ

Біда хоч ходить за бідою
Не ремствуй, гідність не втрачай!
Завжди за чорною журбою
Веселки світлої — розмай.
З долонь злетіла мить щаслива
Високо, та упала в блуд,
А поцілунок незрадливий
Не стерти із медових губ.

Приспів:

Не ремствуй, не жертвуй собою,
Земної краси не втрачай.
Поглянь, за глухою стіною —
Кохання чудесного рай.
Хай сонце у небі палає,
Звільнися з болючих оков.
Пігулок від туги немає,
Бо душу лікує — любов!!!

ІІІ

Порвалося між вами небо,
З рук вислизає — не латай!
Лікуєш виразки плацебо,
Не допоможе, тож нехай! —
ПосЕстра промивала мізки,
І намагалась вберегти.
А я на дні міцного віскі,
Топила сльози самоти.

Приспів:

Не ремствуй, не жертвуй собою,
Земної краси не втрачай.
Поглянь, за глухою стіною —
Кохання чудесного рай.
Хай сонце у небі палає,
Звільнися з болючих оков.
Пігулок від туги немає,
Бо душу лікує — любов!!!

09.03.2024р.

Весна, а небо ніби з сивиною...
І я дивлюсь в шовкову хмарну вись.
І тягнуться дерев ще голі крони,
Немов мої думки в життєвий диск.

І час суворий, перемінна доля.
Вантаж терпіння - ноша непроста.
І попри негаразди сила волі
Тримає в кліщах...ледь тремтять уста...

Я сльози розчиняю в барвах сонця,
І непомітно огорта тепло.
Це обіймає ангел-охоронець,
Він береже мене і світле тло.

Ідемо ми до тебе, Тарасе, за словом, за духом.
Щоб торкатися віршів не тільки очима - душею,
Повсякчас мерехтіння минати облудно дешеве.
Пильно слухати світ, уявляти, як ти його слухав.

Мова-зброя твоя хай додасть нам палкої наснаги.
Бо забули себе. У чужі подавались околи
Та шукали достатку. А неміч свою побороли?
Вгамували до волі тобою оспівану спрагу?

То ж у тебе, Тарасе, черпаємо силу і нині.
Ти із кручі дніпровської чуєш війни канонаду.
То ми стали до бою за волю, за землю, за правду.
Довго сліпли та глухли.
І платимо борг Україні.

В тобі одній - одвічні сила й мудрість,
Безмежне світло та краса сторіч.
Ти - грація, ти - віра, вічна юність,
День прохолодний і шалена ніч.

Надійний тил, підтримка та опора, -
На все ти маєш особливий хист,
То норовиста, то сама покора,
Буяння квітів, щедрий падолист.

Відверта, щира, вперта та терпляча,
Смієшся дзвінко й плачеш ти ридма,
Турботлива, ласкава та гаряча,
Злиття в тобі людини й божества.

Чарівна, окриляюча, шикарна,
Грайлива, граціозна, запальна...
В усякім віці жінка завжди гарна,
Струнка та пишнотіла, чарівна...

Пекуче сонце та шалена злива,
Для когось сенс на все його життя.
Вправна ґаздиня, мати та дружина,
Весни, кохання, змін передчуття.

© Тетяна Купрій, 2024.

Мене не вб'ють плітки та пересуди
Прокльони вражі кинуті у вічі
Убити можна словом - кажуть люди
Мене не вб'є, хіба що...покалічить

Я не помру від муки розтавання
Сухих прощань на протягах скажених
Мене не вб'є, кохання невзаємне
Переболить і шрамами затягне

Не вб'є байдужість, пустота в зіницях
Вона лиш наскрізь душу обморозить
Мене убити можуть.... тільки сльози
О Бог ! Прошу не дай же їм пролитись

Сльозам дитячим, рани невигойні
Хандра чи біль - одне ж бо каяття
Та серце хай і в полум'ї агоній
Ще буде битись, стукати в життя

Жіночі сльози, ви мені як сестри
Галактик морось, втомлено одвічна
Помру на мить і в усміху воскресну
А справжня ж смерть....у сльозах чоловічих

Мене тоді й перо не порятує
Не напишу про них печальні станси
Тоді на плаху зразу...щоб напевно
Без роздумів і реверансів

Бо чоловічих сліз бува й не видно
Дурних стереотипів- вічні кпини
Коли назовні сльози, то не стидно
Біда- коли сльоза усередину.

2.02.2024

Бажаєш, щоб завше була
зорею лише твоєю.
Торкнися губами чола,
не змішуй любов з землею.

Не кидай зізнання святе
під потяг напризволяще!
Нехай у душі зацвіте
лілеєю дивне щастя.

Люби і тепер, як тоді,
коли не знаходив вічі,
боявся у коси руді
зануритися обличчям.

Дивився здаля крадькома,
немов на святу ікону.
Якщо почуття більш нема
кохання сльози не зронить.


08.03.2024р.

Дощ скінчився і ескізні
Занотовую думки, –
Листя хлипає так слізно,
Що повнішають струмки.
Переброджую калюжі,
Трохи грузнучи в багні,
Де сміються з мене дуже
Каченята голосні.
Полохливі, жовтопузі
Спориші густі скубуть, –
Я б до них набився в друзі,
Якби також птахом був.
Ще б освідчився в любові
Ненажерам край води,
Хоч дотримуватись слова
Удається не завжди.
Пас на вигоні в дитинстві
Стільки вже таких качат,
Що донині золотисті
Кожен день в очах стоять.
І тому, що не заїзний
Заростає рідний двір, –
Листя схлипує так слізно,
Що розгублююсь надмір.
Розпрямляються стеблини
І свіжішими стають, –
Непокоїть дух полинний
Мокру голову мою.
08.03.24

Дитя маленьке тягне ніжні ручки
До рідної матусі, мов до сонця.
І усміхається оце "чомучка",
Для нього мати - янгол-охоронець.

Росте, росте дитя - уже школярик,
І поруч рідна обіймає мама.
І на добро вона благословляє.
Любов її подібна до розмаю.

Ось юність крила сильні розправляє.
Дороговказ ти чуєш материнський:
Зі шляху не збивайся, ти ж не Каїн.
Будь завжди гідним донькою чи сином.

Життя не балує і дме вітрами,
Хоч віддаляють часто вас дороги,
І в віці зрілому з тобою мама.
Не забувай ні хати, ні порогу.

Коли час старості приходить раптом,
Вже й матері потрібна допомога.
Вночі і вдень, і кожним світлим ранком
Ти матір бережи - вона від Бога.

Потягнулись до сонця озимі напружені стебла-
В мирну землю пшениця посіяна ще восени.
Знову грім - то не злива збирається ждана і тепла.
Знову котиться полем загрозливий голос війни.

Підминають під себе стебло знавіснілі зетанки,
Підіймається вибух до неба - з чорнОзему пил.
Тут заліза і тіла пшениця обгорне останки...
На зеленому полі воронки, мов сотні могил

Залишає війна.
А зерно проростало щосили,
Убираючи жовтня тепло, листопада росу.
Ти заплатиш й за поле, що танки твої замісили,
Окрім плати за кров і невинну дитячу сльозу,

Окрім плати за те, що десь батько чи син вже не дома,
Десь коханий чи брат не вернУться на рідний поріг.
Будеш довго платить, ще і внуків розплата ця стомить.
...
Ну а поки - лягай, тут, в озимих, обабіч доріг.
05.2022.

Димлять довкола виднокраї,
Вогонь роздмухують вітри,
Післанці смерті скрізь чигають
І стрімко падають згори.

Їх спорядили наче й люди,
Що народились на землі.
Не бусурмани, не Іуди,
А православні москалі.

Такі святі вони і божі,
Про братню цвенькають любов,
А по ділах – на дідьків схожі,
А на руках – ще свіжа кров.

Світанок. Місяць округлився блідо.
Внизу рожева смуга розляглася.
У небо ніби фарбу сіру влито,
Недоля сунеться зі сходу ласо.

Земля сумує, і в окопах тускло,
Хоч напрямок весни нестримний, дійсно.
У боротьби не втрачений ще мускул,
Проміння кличе всіх лишень до дії.

У чорно-білий день пошерхли крони -
Свинцю сліди, і серце трохи тисне.
Утримує гілки міцний ще корінь,
Весна життя не піддається тиску.

Моя мрія тьмяніє. Несила їй бути веселкою.
Кольори позмивали новини. У сні чорно-білому
Затягнули тумани дорогу. І стала вузенькою
Й непомітною стежка, якою так жваво я бігала

Зліва неї - війна, чужинА зяє справа безмовністю.
Під ногами не чую слідів, що з дитинства натоптані.
В сумовинні заплутаний птах обзивається болісно,
І надій світлячки загубилися в сірому попелі.

Та пробуджує дзенькіт - синичка метеликом пурхає.
За ранкове вікно проганяється сон мій розпачливий.
Синю квітку вогню запаливши під мідною туркою,
Усміхнуся тобі, й заплету у веселку побачене:

Філіжанка червона зігріє гарячою кавою,
Пеларгонія гляне з вікна пелюстками рожевими,
Жовтогруда пташина на гілці потішить виставою,
І ранковими фарбами знову надія зажевріє.

Кров'ю вмиті та бідою сни,
Прокидаюсь -- бомблять клуню, гади.
А чи сіятиму жито навесні,
Чи ракета прилетить у хату?

День прожив, а наче цілий вік,...
Ніч минула...вижив. Ну і добре.
Я оглух. Та чую брата крик!
Я осліп. Та зрію чорний обрій!

За сніданок - змучена печаль,
За вечерю - тризна без молитви.
Спить у ліжку сирота- дівча,
Батечко загинув десь у битві.

Я їй не отець і не рідня,
Але свій по духу і по крові.
Кат московський в неї всіх відняв,
Розлилась біда , неначе повінь.

За вікном скрипить старезний в'яз,
Плачуть за плечима вірні музи...
Спи, дитя. Віднині батько - я,
А дружина вірна - за матусю.

3.03.2023р.

Суцільна чорнота. Ніхто не відав,
Що нелюди пришлють кривавий вітер.
Одеса плаче і нема споко́ю.
Який мерзотник злодіяння скоїв
У березневу першу нічку сонну,
В будинок запустивши смерті дрони.
Руїни і завали - сон навічно,
Ніколи діти не розплющать вічки.
Невинні янголята...Біль проймає.
У когось вбито підло батька й маму.
Одеса плаче, у гіркій жалобі,
Але нескорена ворожій пробі.

(присвячується народній артистці України Світлані Мирводі)

Королева романсів
В такт кружляє у танці
І несе людям радість,
Раювання душі.
Сонцем лагідним світить
І дарують чар-квіти,
Королеві романсів,
Навзаєм глядачі.

В сяйві дивних софітів
Розчинилося світло,
Ллється музика чуйна
І воркує струна.
Королева на сцені
Дні невтішні, студені
Уквітчає собою,
Як весна чарівна.

Підіймає на крилах,
Зачарована, мила.
Солов'їна пташина,
І тендітна немов
Статуетка з фаянсу,
Королева романсу
Перетворює пісню
На безсмертну любов.

29.02.2024р.

Рудіє сонце золотаве
І синє небо меркне теж, –
Дніпро відсвічує заграви
Незатухаючих пожеж.
Вода тьмяніє неохоче,
Хоч сутеніє навкруги, –
Бо колір змінювать не хочуть
Червонобокі береги.
Отут пролито стільки крові,
Що пурпуровий кожен штрих, –
Що будуть відсвіти багрові
Ще довго липнути до них.
03.03.24

Органна музика звучить...
Зі сфер далеких, з–понад хмари…
І з глибини земних століть
До нас вона волає марно…

А людство слухає “попсу”,
Легалізує лихослів’я;
Над Божим світом чинить суд
І рушить Храм свого довкілля.

2009

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

Подих стік у груди і в них завмер.
Гулко поміж колон викроковує тиша.
Чи ти щасливий там, де ти є тепер?
Якщо цікаво, я тепер щасливіша.

Я відпустила нарешті свої жалі.
Йти не хотіли, чіплялись за звичне лігво.
Як розкормила їх – велети чималі,
скільки моїх сердець розтрощити встигли.

Як же просторо стало, коли пішли.
Стільки блакиті й світла вміщає місце.
Жодної кривди, погорди, страху, хули.
Жодного болю, врученого навмисно.

Що ненавмисно кажеш? О так, простіш
не помічати свої ненайкращі вчинки.
Поміж усіх похваляння невартих рис
саме нещирість зводить найтовщу стінку.

Твоя байдужість не стане моїм тавром.
Є у мені одна нездолана сила.
Випхала всі жалі за поріг гуртом.
Здихалась їх, а любов лишила.

27.08.23

З весною! Світла, див, любові! :)

Над урвищем стежиною
Веди мене, тримай мене.
Пісок у прірву цідиться
Хвилинами з-під ніг.
Колись в Тобі спочину я
Після дороги дальньої,
Ішла якою світом цим,
А Ти мене беріг.

Та зараз - підхвати мене
Рукою милосердною.
Я ще не домолилася,
Відсунь дороги край!
Ще маю незавершене,
Ще бачу ціль попереду.
Прошу Твоєї милості -
Над урвищем тримай.

Твоє лице в моїх долонях
Знайшло затишне укриття, -
Цілую губи, щоки, скроні
І не ховаю почуття.
Щоб ти відчула в кожнім слові,
Що струменять, як джерело, -
Моєї щирої любові
Непогамоване тепло.
Щоднини прагну якнайбільше
Голубить тіло неземне,
Щоб не шукала серед інших
Ніде ніколи не мене.
01.03.24