Ця осінь забере мене з собою,
Покриє душу саваном жури.
На схилі потойбічної гори
Через один - тривоги та відбої.

Пофарбувавши жовтим цілий світ,
Ця осінь забере мене з собою.
Вона іде величною ходою,
Чекає, як промовлю свій обіт.

Я жодне слово вже не омину,
Повінчаний із правдою твердою.
Ця осінь забере мене з собою,
Позбавивши надії на весну.

Багряним листям рану не загою!
А свій перелік безіменних втрат
Поповнить мною місяць листопад.
Ця осінь забере мене з собою.

Загрузла людяність в багні,
В колючих стеблах.
"А я тобі, а ти мені" —
Це не про тебе!
Святе добро завжди твори
На благо людям.
За безкорисливі дари —
Господь не судить.
Подай злиденним й не дивись,
Ти на правицю —
Все бачить Бог, зірката вись,
Тож поділися.
І ворогів люби своїх,
І друзів щиро,
Пробач запроданців усіх —
Сховай сокиру!
Не забереш в сосновий гріб
Й життя собаче.
У тебе ж є і сіль, і хліб —
Чого ж ти плачеш?

10.12.2023р.

Невідомість завжди залишає надію і шанси,
Хоч вона і густа , як туман на долоні боліт,
Непробудно в'язка, як безмісячна ніч, і щоразу
В ній зникає протоптаний звечора росяний слід.

Невідомість стискає, і час , зупинившись,
тісниться
Поміж сходом і заходом, змінює надписи дат,
Де у числах байдужих стає невідчутно різниці,
І одне за одним завмирають вони невпопад.

А якщо за туманом зворотного ліку початок
Невідомість до завтра стриножила путом тугим,
Та відпустить ось-ось...а над краєм стояти й
кричати,
І піщинок потік споглядати не буде снаги.

На вербі причаїлась віщунка, дрімає, не кряче ,
Осоками болотними блудить стара німота.
Невідомість закінчиться ранком , і голос
тремтячий
Скаже тихо - проснись, я туману клубки розмотав.
05.2023.


Слухати:
https://youtube.com/watch?v=2JkpaKxqJVc&si=c5Lo3D6QpF8g0xRW

так ніщо
не підноситься стрімко
як знамена
в гарячих руках
а свобода
яка ж дивна жінка
не міняється вкотре
в роках

не шукає собі кавалерів
що корито зробили
з казни
і не проситься на ніч
де двері
їй нагадують
кришку труни

лавірує
між заходом й сходом
надихає
точилом косу
їй ніщо вже
не робить погоду
рідне слово
втирає сльозу

не поклони
б’є ницим
спесивцям
недалеким
і немічним дням
ні для кого
ні жертва
ні вбився
ні з піску перед бурею
храм

час тупцює
без неї
убого
порох
мокне
а криця
в іржі
і зникають
сумління пороги
розмиваючи
клич
на межі

нумо
браття
і сестри
до бою
барикадне
кидає кліше
це вона вже зове
за собою
та свобода
ті ліки
на щем

10 Січня, 2020

Мій кожний подих, осередок болю,
Для інших - надихаюче кіно.
Сьогодні, попри все, собі дозволю
Махнуть рукою! Розіллять вино!

Троянда у снігу не проросте!
Від марних слів я затуляю вуха.
Моє бажання - дивне та просте:
Хай крикне хтось! Хай буде завірюха!

Моя журба прицільно б'є та влучно.
Я бачив щастя? Ні, це не воно!
Кричу глухому світові я гучно:
"Ах, як я хочу віднайти вікно!"

І знову вірш відвертий та палкий
Застиг на тлі байдужої задухи.
Яскравий рух програв важливий бій
У сірім мурі одностайних рухів.

Зустрічі перерваний початок,
зневолений в відлуннях перших нот,
які заледве встигли прозвучати
і канули у безвість чату…
Цейтнот.
Твого часу цейтнот
й розлюченість
несповненість
нерадість –
тьма-тьменна різноперих НЕ,
які той відголос забути дружньо радять
оманливим притлумиться/мине.

Він не мине.
Звучатиме сильніше.
Пройматиме усю глибінь душі.
Ті перші ноти в ній бажанням справжнім дишуть,
ув’язнені у силувану тишу,
цій тиші сутнісно чужі.
Роздвоєність
нещирість
поверховість –
НЕ різнойменних множаться полки,
у серце безумовної любові
тупих умов встромляючи голки.

1-7.12.23

Яка сліпуча білизна,
Немає їй альтернативи.
Бринить елегія сумна
Напівзабутого мотиву.

Кошлаті брови у ялин,
Схилились долу плечі сосен,
Блискучі бісики калин
Із сумом згадують про осінь.

Романтика... Мене ж Ви приручили словом.
І я була готова бігти по снігах,
Крізь віхолу колючу, дощ і норду гам.
Хоч темно-сірі хмари піднімали брови.

Ви називали ніжно: "мила жінко, рідна".
Але ж мовчали завжди про свою любов.
Нещирих не хотілося мені оков.
І біль скрапав, сльозила з неба пізня зірка.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи,
Як відхворіла Вами в той далекий час,
Коли мої думки плелись, єднали нас,
І виходу не було з вогняного кола.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи

(присвячується Тетяні Фольварочній)

При яскравих свічах у камінному залі,
де парфумів солодко-терпкий аромат,
жінка жінку веде у незвідані далі,
під мелодію голосу й моря сонат.

Уявляють, як берег випещує хвиля,
корабель пурпуровий на плесі води,
білі чайки у небі зворушливо квилять,
на піску золотому дівочі сліди.

Тануть в затишнім спокою усмішки милі,
сторінки ластівками злітають з долонь.
Дивну повість про Грея червоні вітрила
коліжанці читає доросла Асоль!

09.12.2023р.

Порожня, мов кімната, голова,
в якій гуляє одинокий вітер…
Я часом чую, як росте трава,
поміж собою розмовляють квіти,

освідчуються в коханні риби -
все навкруги освячене любов‘ю,
і гребені на хвилях, наче німби,
спалахують над темною водою…

Натягнуті чуття, мов тятива, -
здається, що один на цілім світі…
Порожня, як кімната, голова,
в якій гуляє божевільний вітер.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Тиша метеликом срібним по хаті
Сонно літає з кутка у куток,
Думи збирає мої пелехаті,
Їх не вмістити у стислий рядок.
Бачу дитинства рожеву палітру,
Згадую матінку, ще молоду,
Батькові руки пошерхлі від вітру,
Брата молодшого, старшу сестру.
Дружну родину за столиком круглим,
Татко хлібину приклав до грудей,
Порівну ділить духмяне минуле,
По споришах в добру казку веде.
Наше обійстя у центрі району,
Рідне містечко — свята благодать.
До магазину і стадіону
Поглядом пильним неважко дістать.
А за городами річечка в'ється,
Затишна Виспа, місточок старий,
Верби плакучі тримаються серця —
Тягне за коси мара в чорторий.
Хвилька за хвилькою берег шукає,
Наздоганяє лататтєвий цвіт.
Ластівки хором летять небокраєм,
Соняхом сонце лоскоче зеніт.
Кинута рідними напризволяще,
Ще у п'ять рочків гуляю сама —
Ніби кульбабка в смарагдовій хащі,
Кучері вітер здмухне і нема.
Блузочка синя, спідничка рябенька,
Божа корівка повзе по щоці,
Райдужні скельця стискаю у жменьках,
Губки в суниці, душа в молоці.
Гумовий м'ячик скотився у річку,
Думала, можу іти по воді,
Та понесла в буйну повінь потічка,
За горизонтом літа золоті.
І закружляло, як дзиґу, грядуще —
Щастя краплина, та горя — ріка:
Зрада...кохання... війна...кладовище...
Старість самотня...планида гірка...
Спогади серце ятрять, наче рану,
Хоч за життя наковталась невдач,
Все буде добре, ти ж віриш, Тетяно?
М'ячик не тоне у річці, не плач!

07.12.2023р.

***
Колись в дитинстві теплою рукою
Торкала мама кісок завитки
Із посмішкою ніжною й легкою,
Лише незрілий плід бував гірким.

Дитинства час плив тихою рікою
Між сонячних знайомих берегів,
Де й камінь був подушкою м'якою,
Де кожен кущ трояндами яскрів.

Піднявши купол кришталевий неба,
Цвіли сузір'я на соснових стеблах,
Казками колисала кожна ніч.

Коли надійно мама обіймала,
Ріка дитинства плинула помалу.
А десь пороги близились навстріч

1.
Колись в дитинстві теплою рукою
Знімалися і біль, і тінь образ.
Бував і ляпас, коли щось накою,
Такий легкий, що забувався враз.

Скакала знову краплею дзвінкою,
І мамин подих садна знов студив.
В долоні рідній мокрою щокою,
Пекучих сліз лишала я сліди.

Тих рук найкращих не минала втома.
Та неслуху про спокій невідомо.
Де тільки не бувало ніг прудких!

Не думалось мені про втому, поки
Так ніжно, ніби теплий вітру подих
Торкала мама кісок завитки.

2.
Торкала мама кісок завитки,
Цілунками вкривала щоки ніжно.
А неповторним запахом п'янким
Так вабило до себе її ліжко.

Яким воно було мені пухким!
Не знала більше м'якості такої:
Мене це відчуття через роки
Буває, у безсонні заспокоїть.

Хоча й тече небажана сльоза -
Нічого не вернути нам назад.
Я спогадами біль у серці гою.

Твій образ , мамо, не розмився, ні,
Ти на синці ще дмухаєш мені
Із посмішкою ніжною й легкою.

3.
Із посмішкою ніжною й легкою,
Яку з дитинства я перейняла,
Мережила й своє життя лиштвою,
Сукала нитки із твого тепла.

Тому і не збивалася тугою
Ніколи з ніг, бо думала всякчас,
Що ти ніколи не була слабкою,
Твій вогник віри й досі не погас.

Я так його ховаю від негоди!
Та дуже часто, і собі на подив,
Надії ним запалюю зірки.

Він не дає забути про світання,
Про дні, де не було розчарування, й
Лише незрілий плід бував гірким.

4.
Лише незрілий плід бував гірким
У тому світі, де плескАлась ніжність,
Там не хрестили лапами круки
А ні стерню, ні поле білосніжне,

Не дерли небо криком шкарубким.
Кругом були лиш солов'ї і трави,
Там не висіли прадідів гріхи
(Їх опісля підніме з дна лукавий).

А поки мамин подих руки грів
Від зашпорів, де біль повільно скнів,
Зникав помалу голкою тонкою.

Найбільшою була проблема в тім:
Мороз, санчата, а чи теплий дім?
Дитинства час плив тихою рікою...

5.
Дитинства час плив тихою рікою.
Там вітер не здіймав сердито бриж,
Не виснув берег скелею важкою,
І не ховав чудовиська комиш.

Струмки стікали піснею дзвінкою
З уквітчаних волошками заплав.
Лиш зайде хмара - мама заспокоїть
Зухвалий грім, щоб доню не лякав.

І ковзав мій щасливий човен плесом,
Мозолі мамі натирали весла.
Моєму серцю руки дорогі!

Я вашу втому зрозуміла пізно,
Лише коли замовкла ніжна пісня
Між сонячних знайомих берегів.

6.
Між сонячних знайомих берегів,
Осонцених від краю і до краю,
Намітилися плутанки шляхів,
Які я вперто дотепер долаю.

Там тіні невідмолених гріхів
Семи колін були на перепоні,
Попутники були німі й глухі,
Та ти за мене в Бога на поклоні.

Твоя молитва, мамо, гріє ще,
Руслом колишнім спомин мій тече,
І човник там стоїть під осокою.

Спочити я вертаюся туди,
Де рук своїх лишила ти сліди,
Де й камінь був подушкою м'якою.

7.
Де й камінь був подушкою м'якою,
Читалися мені на ніч казки
Під саду шерхіт, що буяв листвою,
Приховуючи ягідні разки,

Так схожі на коралі із сувою
Бабусиної скрині. От якби
Було дістати! Кришкою важкою
Ховалися від мене ті скарби.

Манив до себе дуб чарівним духом,
Я дихала у щілини, він слухав,
Пахтів глибоким трюмом із морів.

Навкруг усе здавалося казковим,
Незмінно вічним, під надійним кровом,
Де кожен кущ трояндами яскрів.

8.
Де кожен кущ трояндами яскрів,
Розкинувши від хати і до тину
Палітру з найтепліших кольорів,
Трудились руки мамині невпинно.

Із променем ранкової зорі
Вона вставала, ніби пташка, легко.
Ванільні хвилі плескав по дворі
Пиріг вишневий, що з'являвся в деку.

Її очима ранок пломенів,
А полудень нагадував мені
Що нову казку замовляти треба.

Як вечір підставляв нам бік пухкий,
То зорі заглядали у шибки,
Піднявши купол кришталевий неба.

9.
Піднявши купол кришталевий неба,
Вставало сонце літньої пори.
Будити не приходилось мене, бо
У вікна лився голос дітвори.

Здавалося, в усіх була потреба
Поласувати пінку з вареннів,
І бігла я, щоб не було халепи
Побачити ту смакоту на дні.

Збігалася, бувало, дітлашня,
Коли мороз чи дощ їх заганяв -
Було для всіх у мами ситно й тепло.

Лиш вечір притулявся до вікна,
Її казки я слухала одна,й
Цвіли сузір'я на соснових стеблах.

10.
Цвіли сузір'я на соснових стеблах,
Та мамин голос тихо шепотів.
Я ніби кокон кутала на себе
Ті звуки, і тонула в дрімоті.

Наснилося - йдемо квітучим степом,
Підбори, як у мами, сукня - теж,
Забутий тато мовчки, сам, іде по
Стерні рудій. Кричу - не здоженеш!

Удвох так добре, і щасливий погляд
Летить у синю далину , у поле,
А квіти нам схиляються обіч.

Лилося ніжно сниво кольорове,
Плекало незрадливою любов'ю,
Казками колисала кожна ніч.

11.
Казками колисала кожна ніч,
Й на кожен день були у мами чари.
Вона здавалась феєю мені,
Коли веселе свято зустрічали.

Гостинці й подарунки чимхуткіш
З паперу визволялися. А знада
У шафі, де відкрито безліч ніш!
І мама дозволяла приміряти.

Були ті сукні , як хмарки, легкі,
Всі витончених маминих смаків.
І охали захоплено дзеркала!

Невпевнено похитувався крок,
Бо першим на підборах був танок, й
Мене надійно мама обіймала.

12.
Мене надійно мама обіймала,
Ховала у додоню серця щем,
Змітала біль до ніг, як лист опалий.
І сум змивала сонячним дощем.

Найменшу тінь туги вона ховала,
Для мене під негодою цвіла.
Хоч зрада й виглядала із оскалом,
Перо згубивши чорного крила.

Не відала я - маму біль обпік,
Бо сліз не витирала їй зі щік,
Й про те, що плаче уночі, не знала.

Із батьковою синню у очах
Тулилася до рідного плеча.
Ріка дитинства плинула помалу.

13.
Ріка дитинства плинула помалу.
Стелилося дороги полотно.
З роками я мудрішою ставала -
Засіяне посходило зерно.

У спогадах я образ твій тримала,
Осяяний круг нього парадиз.
Тому в заціпеніння на поталу
Не впала жодна із найтонших рис.

Твій погляд темно-сірий бачу ніби,
Видніється у ньому відблиск німбу
Того, кому палила сотні свіч.

Для мене долі в Нього ти просила,
І ткалися молитвами вітрила.
А десь пороги близились навстріч.

14.
А десь пороги близились навстріч.
Тепер на них ти дивишся із висі.
У вирі переплетених сторіч
Немов нізвідкіля вони взялися.

То сатанинські сили потойбІч
Зібрали зло незнане, небувале.
І човники пусті колише ніч -
З них ангели за хмари повтікали.

І сльози, мамо, стогін, гнів і біль,
І горе визирає звідусіль...
Тепер здається вся Земля крихкою.

Лиш іноді в безсонні промайне,
Як ти торкала солодко мене
Колись в дитинстві теплою рукою.


Слухати:
https://youtu.be/4RJYaDLSuVw

Пишу листа у порожнечу
Не всупереч, а завдяки...
Та не помітив: ці рядки
Завмерли. В місті - пізній вечір.

Під наглядом чужих облич
Пишу листа у порожнечу.
Кладе мені крило на плечі
Глуха та невблаганна ніч.

Хоч знаю: словом аж ніяк
Не зупинити кровотечу, -
Пишу листа у порожнечу
І додаю питальний знак.

Все зрозумів. Збираю речі.
Хотів зробити відкриття...
А замість того все життя
Пишу листа у порожнечу.

Вже січень, а не видно апліке морозне,
І не танцює в білій сукні заметіль.
Лиш на столі у кришталевій вазі рози,
І поряд пахнуть сніжні яблука кальвіль.

Зривали разом бережно у пізню осінь...
Ще скачуть спомини якимось табуном,
А в серці проросло гілля колюче сосен,
Притрушене, мов снігом, в*ялим тютюном.

Вже січень, а в зими краплисті сльози.
Не замерзають почуття, не снився й лід.
Ще на столі у кришталевій вазі рози,
Сухі пелюстки... Лиш кальвілем пахне світ.

Хіба жебрачка, щоб любов святу
вимолювати на колінах в неба?
Та ліпше гріть під серцем самоту,
ніж виглядати ницою ганебно.

Не звикла я ні з ким любов ділить,
жада замучить — вип'ю біль до краплі,
розчулених мелодій щемну мить,
лункі світанки й ночі благодатні.

Небесному Світилу присягну,
за ґратами сповідниці промовлю:
"Та краще вбити у собі жагу,
аніж стояти в черзі за любов'ю!"

Але розкішна в'яне від журби,
а некрасива в щасті — королева!
Любові найкоштовніші скарби
тримають небосхил корінням древа!

06.12.2023р.

Місяць в темнім небі п'є кумис...
В оди не складаються катрени.
Чом же, добрий друже, ти не спиш? —
Бачу в чаті світлофор зелений.

Розгорнув обійми інтернет,
І затяг у темну павутину.
Вирватися важко із тенет,
В три години ночі, без причини.

Ваблять фотографії чужі,
Фейкові новини тривіальні,
А по стінах бродять міражі
Золотою тишею у спальні.

Хоч між нами — відстань... таїна...
У приваті кілька слів і кома,
Вподобайкам тішишся дарма,
У фейсбуці — світ, а всесвіт вдома.

05.12.2023р.

З ранку сàмого ожеледиця
Виграє кришталевим відблиском.
Подивися- під ноги стелиться
Як ти любиш- покірно й віддано.

Така чиста, ніким не торкана,
Пофарбована в синє променем,
Не зім'Ята чужими кроками,
І ніким іще не підкорена.

Лиш для тебе одного звечора
Дощ в обійми морозні сипався .
Ти упасти на ній приречений,
Як замерзла моя оксамитниця.

Я її у руках не втримала,
Бо злітала з моєї ніжності,
І до тебе торкалась крилами,
Та ставала від того грішною.

То ж ступай лиш туди, де всипаний
Мій кришталь відгорілим порохом,
Я ж відлиги в зими проситиму
Й оживлю оксамитницю подихом.
12.2022.

Душа до скону вигоріла вщент.
Вона померла, я її не чую...
А у мізках, як вирок- той момент -
позвав її, холодну і чужую...
Жаліти про кохання - вище
зло.
Та я жалію, Боже, як жалію!
Воно і їй в житті не помогло ,
мене ж убило...і я досі мрію,
щоб не зустрілись, щоб не прожили...
Довіку щоб не бачились ніколи.....
Ці двадцять років - наче б не були...
Лиш син хай буде - он прийшов зі школи.
Жаліти про життя - ще більший гріх.
Та грішний- і від нього теж далеко
Не можу тих пробачити утіх,
які собі дозволила так легко.
ДовЕла так собі, що краща всіх,
мені ж привезла сум, слова брехливі.
І десь у схові лютий звір заліг...
Тепер він - цар! Ми ж більше не щасливі...
І день по дню нарощує туга
Свою міцну непереборну силу.
Ти- іграшка в її руках , слуга
свойого болю, що не має тилу.
Жаліти про кохання - це мабуть
прирівнює мене до форми смерті...
Тепер - я Звір! І знов готовий в путь,
хай без душі, і хай стежини стерті....

06.12.2023

Читав мене, цікаву, по складах,
виношував у лоні серця — вірші,
купав блаженно в запашних медах,
шукав слова для щастя наймиліші.

Перетинав зруйновані мости,
оберігав, щоб знахар не зурочив,
осиротілу душу золотив
розчуленими аріями ночі.

Жаданням сяяв, наче — аметист —
розпалював багаття в дні суворі,
а я у ватру підкидала хмиз,
щоб не погасло полум'я любові.

05.12.2023р.

Білим зефіром вляглася зима.
Білі покрівлі і біла земля.
Іншої фарби навколо нема.
В білому солоді біла імла.

Лоно все біле, чисте-пречисте.
Біла одежда дерев і кущів.
Білих сніжинок - свіже намисто.
Холод у білому хутрі присів.

Білі дороги багаті на сніг -
Сіється борошном білим з небес.
Курява біла торкається стріх,
В білих сувоях мільйони чудес.

Магія біла, білії чари.
Білі хатки́ і білі пороги.
Білого диму білії хмари.
Білі щедроти всюди розлогі.

Моя дружина, гарна і добряча,
Чому тебе обтяжує граніт, –
Чому знедавна ти уже не бачиш
І не спроможна чути білий світ?
Чому без тебе я від сонця сліпну
І вже оглух од сміхів і плачів, –
Чому удень буравлю зором вікна
Й до скрипів прислухаюся вночі?
Чому вчуваю відчуття провини
За те, що ти тіснишся у труні, –
Чому про тебе марити до згину
Самотністю присуджено мені?
Чому?..
06.12.23р.

Сліди на узбережжі змила хвиля,
де в парі ми босоніж йшли убрід.
Ти водоспади фраз на мене вилляв,
та не оті, що залишають слід

в душі чутливій, латаній терпінням,
можливо, зацвітуть вряди-годи
коралові лілеї в шумовинні
солоної, немов ропа, води.

І чайка закричить над небокраєм,
так, ніби схоче канути на дно,
бо їй обіймів, крил не вистачає,
як і мені тоді, давним-давно.

Топили небеса — сріблясті брижі,
і цілували сонце золоте.
Так швидко пролетів медовий тиждень,
хоч море ще барвінками цвіте,

у погляді виблискує прозоре
безмежжя бірюзових берегів,
та більше не чекаю я укотре,
глибоководних, незабутніх слів...

Старий вітрильник, скупаний вітрами,
судився неприкаяній мені.
Усе, що залишилося між нами —
покинутий причал удалині.

03.12.2023р.

Рудіє глиця, знехотя опала.
Стікає щемно захід у сосняк.
І в небі, де недавно лиш світало,
Вже місяця посріблений баняк
Тре синю гладь надщербнутим овалом.

Короткий день пригас, нахмурив брови
Гіллям пухнастим, і сховався слід
Мани останніх митей вечорових,
Що канули у темний малахіт
Густих і пряних сутінок соснових.

У темно-синім небі поволока
Хмарин високих, як рибацька сіть,
Спіймала світла скритого потоки,
Й лишилося у маківках висіть
Потріпане знамено на флагштоку.

А бір знімів, і перший згусток ночі
Втоптавши щільно у руді голки
Звільняти ніби поки що й не хоче,
Та вітром потривожений п'янким,
Вже тінню поле вицвіле толочить.

У сні я дитина, бо маю матусю і тата...
Матусенько, люба, я можу тебе обійняти!
Відчути твій подих і теплі долоні на скроні,
У вічі твої зазирнути небесно-бездонні,
Промовити ніжне: мамуню, люблю, пам'ятаю...
Й почути омріяне: доню, рідненька, я знаю...

Чекаю на нічку - наснись мені, матінко, знову,
У зоряне небо тече наша вічна розмова...

Грайливий красень – пухнастий, білий.
Спостерігаю, немов у сні.
Тримають віти його уміло,
так досконало, без метушні.

Куди не глянеш – полотна сніжні…
Бешкетник-вітер – партнер у грі.
Злітало листя на цьому тижні.
Звичайна справа о цій порі.

Заполонила... морозна хвиля...
кущі й дерева… нове вбрання.
Готові завжди до зміни стилю.
Багатий досвід та надбання.

Білявий красень – швидкий в роботі.
Він підсумковий наносить штрих.
Завершить справу на добрій ноті.
Був вранці спритний, під вечір – втих.

20.11.2023 7.10 – 8.00

Мені неждано присок ти залишив.
Не гріє, перетлілий, та на мить
Буває, затріщить жарина в тиші,
А схочеш пригасити- заболить .

Тьмяніє ватра. Як би відвернути
Скоріше з місця, де сіріє згар.
Не хочу класти в нього й крихти труту,
Не хочу знов заводити дзиґар,

В якому перетягнута пружина
Колись, як подих, тамувала час.
Розкручуватись малася ж невпинно,
Секунди крапали , тому і жар погас.

А подих вітром став. Задме, бувало,
Мою іскрину в твій осінній сум .
Сама не знаю, то жага чи жало,
Тому назад у присок віднесу.

Засніжене місто - зими вишивання,
Нитками біленькими на полотні.
І сонця проміння в природному жанрі
Так мило всміхнулось тобі і мені.

Засніжене місто, і вишивка сріблом
Сліпучо блищить на вчорашнім снігу.
Без тебе не можу, й тобі я потрібна,
Тепло відчуваю, любові жагу.

Засніжене місто у гладі білястій,
Калиновий глянець додав їй штрихів.
Зима вишивала кохання на щастя,
І разом зустріли ми сонячний схід.

І
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

ІІ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

ІІІ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

ІV

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда чумного, щоб нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

V

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественого хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Але секунди, септіми й тритони*
Ввірвались дисонансом, як ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септіми, тритони - музичні інтервали, дисонанс,
консонанс - неприємний і приємний звук гармонії, також із сфери музики.

VІ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

VІІ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, любий вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

VІІІ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина її могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - автрський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий ідіотський наголос.
ІХ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Імла водою заливає жар.

Х

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, як намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

ХІІ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІІІ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарт, носій ракет і снярядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

Магістрал ХV

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіють щастя висі неозорі,
І співом зависають у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада - 3 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Видаляєш із чату життя
тих, кому і сама не потрібна.
Викидаєш чуття на сміття,
бо любити нікого не здібна.
Помічати навколишній світ,
кошенят у під'їзді приблудних.
Роздобріла, як здобний бісквіт,
на солодких напоях і студнях.
Задубіла душа, чи тобі
воювати набридло з собою?
Ваблять очі небес голубі,
а не бачиш в них сутінку болю!
Занудила самотня журба,
як у шафі старі фоліанти,
та тремтить зашкарубла губа,
від образи й важких депресантів.
А потрібно зігріти когось
і себе перестати жаліти;
і навзаєм тобі щиро хтось
подарує фіалкові квіти.

30.11.2023р.

Дивлюся на двір я,
Та й думку гадаю,
Чому не ведмідь я,
Чом спать не лягаю?

Зайшов би чудово
У тихий барліг,
І в сплячку зимову
Надовго б заліг.

Об ожеледь кляту
Я б не спотикавсь,
Я сну мав би свято
І лапу смоктав.

Мене б сповивали
Блаженство і лінь
Аж поки б настала
Весняна теплінь.

Я руки і ноги
Тоді б не ламав,
А вийшов з барлогу
Й до кралі помчав.

Ревів би од щастя
І радість ковтав.
Зимових напастей
Довіку б не знав.

...Іду, як піддатий,
На горе й біду,
Ні дати, ні взяти -
Ведмідь на льоду.
---------------------------------------------------------------------
*Оскільки пісня, яку наслідував, написана в ХІХ сторіччі, вважав за доцільне вживати дієслівні рими, щоб витримати стиль).

2 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Учора бачив сон прекрасний –
Москва горіла як сірник,
палало так на площі Красній,
що з мавзолею чувся крик!
Ніхто не вижив – всі згоріли,
Пригожин, Путін і Шойгу,
ялини драпали щосили
і запалили всю тайгу!

Москва – уже лунають дзвони у Кремлі!
Москва – не оминути лисому петлі.
Москва – і небагато залишилось днів,
як запалає уся раша у вогні!

Згорів Медведєв і Навальний
майбутній і минулий мер.
Собянін спікся тривіально,
але поки що не помер.
Горіли орки на Болотній,
згорів ОМОН і всі менти,
а з неба капав дощ кислотний,
аби додати теплоти!

Москва – уже лунають дзвони у Кремлі!
Москва – не оминути лисому петлі.
Москва – і небагато залишилось днів,
коли, як флагман, ти опинишся на дні!

Палає Тула, Твер і Пітер,
нервово палить Білорусь,
забитий коментами Твітер,
а я радію і сміюсь:
за Миколаїв і Очаків,
Херсон, Одесу і Ірпінь –
палати буде до Камчатки,
закриє гаром неба синь!.

Москва – уже лунають дзвони у Кремлі!
Москва – не оминути їм усім петлі.
Москва – і небагато залишилось днів,
як запалає уся раша у вогні!

Ти руку підстав під сніг
То сотні листів моїх,
І в кожному про моє кохання .
Сніжинкою звіддалік
Цілунок на щоки ліг
І крапля то чи сльоза стікає.

Скоріше вернись живим,
В розлуці вже скільки зим
На білих снігах пишу - чекаю.
Сніжинку мою злови,
У ній тобі лист новий,
І вірність моя тобі безкрая.

Ти руку під сніг підстав-
Все небо в моїх листах!
Скидає зима із хмар вітання.
Пороша летить густа
Цілунками на уста.
Долоні свої я теж підставлю.

Слухати пісню

https://www.youtube.com/watch?v=Hw_kX0NQckE

Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні.
Сумні, немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
І.Я. Франко.


Кохання, ніби полум'я в імлі
Горить, не гасне і в холодні дні.
У відповідь - мовчиш, немає слів?
Чого являєшся мені у сні?

Вважаєш недоречна ця любов?
Стиснула серце, ніби в жменю,
Та очі світло-сині знов
Чого звертаєш ти до мене?

Летять всі задуми у клоччя.
Мені і стіни вже тісні,
Бо так бентежать в темні ночі
Чудові очі ті ясні.

Лоскоче полум'я атла́с,
і згадую у снах турботи денні,
Хвилюють очі повсякчас
Сумні, немов криниці дно студене.

Триває ночі таємниця.
Чому не вдвох з тобою ми?
Беру у руки я вервицю.
Чому уста твої німі?

Зриває лист з календаря,
Два дні до грудня, місяць вповні,
як паперовий срібний човник
пливе відчужена зоря
назустріч хмарочосам чорним.

Спиняє транспорт і людей
ця комендантська ніч жезлами,
щоб не блукали манівцями
надію віщий Прометей
запалює над небесами.

Над вічним древом вочевидь
гуде в горнила вітер ярий,
обтрушує ясні стожари,
аж на губах піском хрумтить...
летять ворожі байрактари —
спинився час, пульсує мить.

25.11.2023р.

В надії - сила втомленого серця.
У ній пізнаєш світу промінь.
Підеш чи босий, а чи взутий в берцях,
Стрибнеш заради щастя в пломінь.

Надія вкаже шлях під час падіння.
Хоча й струмують перешкоди.
І свіжістю огорне випар пріння,
І сподівань розкриє коди.

Надіє, не зачахни тільки в пастці,
І жертвою не стань облуди.
Зривай сміливо із насмішок маски,
Змітай непотріб, пересуди.

Розійшлася, негодо, розпатланою завірюхою.
Наскладала повсюди заметів, тужила в жалобі.
І всю ніч у безсонні твої побивання я слухала,
Й обіймала у думці солдата в зимовім окопі.

Підніми мене з вітром, здійми білокрилою птахою,
Я полину туди, де на варті ти студиш хлопчину.
Тобі теж, мабуть, жаль його, бо завівала і плакала,
Ніби каялась в тім, що зима, й холодити повинна.

Схаменися на ранок, уляжся снігами іскристими.
Змінять хлопця на варті, зігріють і чаєм, і сміхом.
А в окопах ворожих ти постіль морозяну вистели,
Снігову Королеву пошли ворогам для утіхи .

Чому тепер такі сумні
Передзимові сиві ранки?
Здається, що потоку днів
Я не учасниця, а бранка.

Не посміхаються мені,
Ні сонце, що тепер підранок,
Ні ці короткі вихідні,
Що осінь вип'ють наостанок.

Де все було, як уві сні.
Стікає ніч поміж фіранок.
Співатиме свої пісні
Туманом випитий світанок.

26-29 листопада 2023 року.

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Погляда на молодиць і мене не слуха…

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити мушу,
Бо досі припікає полум*ям вночі.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
У ній осінній присмак. Чи зігріла б Вас?
Снується знову павутинно-ніжна думка,
Бо уві сні , неначе зупинився час.

Впивалася блаженством кілька днів,
а потім поверталася додому,
щоб слухати мелодії птахів,
казки читати Фікусу старому.
Вигулювала тугу у саду,
нанизувала сни на нитку ночі,
від себе гнала — сумнівів сльоту,
коли лякали думи-поторочі,
бо за стіною плачу світ чужий
викашлював з душі сльозу зрадливу,
і силоміць тягнув у круторий
її, таку закохану, щасливу.
Для неї океан ще не змілів —
Під серцем, як дитя, любов носила.
Не вистачало місця на землі
без того, хто давав натхнення крила.
Впивалася блаженством кілька діб,
І забувала про печалі й Фікус
Якби ж не доля, то ділила б хліб
під синім небом з іншим споконвіку.

29.11.2023р.

А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.

Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
Щоб не минуть моє вікно, вертаючи.

Жену їх, та шкребуться перелазами .
І тільки ніч у шибку гляне злодієм,
Залазять тихо, мимрять недоказане,
Й до ранку знов шукаю з ними броду я.
02.2023.

Прекрасна сукня жіночці пасує,
на витонченій талії, як влита,
Але ж окрасу не дарують всує,
хіба, що з секонд-хенду сіру свиту.

Яскраві зорі на шифоні синім
і декольте, мов озеро, глибоке.
Про сукню неймовірну, ексклюзивну
таємно мріяла багато років.

Хіба не варта чарівного дива? —
розумна, незрадлива, симпатична,
талановита, добра, неспесива,
й душа, усі говорять, поетична.

Воліє... хоче... хто ж її осудить
за те, що так припала річ до серця?
Сама купила. Не дивуйтесь, люди, —
в нас майже все за гроші продається!

27.10.2023р.

І сніг пішов. Розверзлись небеса,
Й запорошило ним, запорошило...
Він падав, потім ніби зависав,
На мить торкнувшись до віконних шибок.

Він опускався тихо до землі,
Щоб дотиком її м'яким накрити,
Й поволі світ похмурий побілів,
І подих стишив норовливий вітер.

Маленькі невамогі пластівці
У зАкутки накриті полетіли,
І в павутині зібганій зацвів
Букет зимовий із пелЮсток білих.

Сніг заглядав туди, куди лиш міг:
Сідав на рами, вмощувався в стіни,
Із даху падаючи, за вікном димів.
Який же чистий! Може, душі зцілить.
01.2023.

***
Чого лише не чуємо у Gugli
із того, що буває на війні,
коли там опиняються безуглі
гієни на всю голову дурні.

***
Де є ще русофіли, там усяке
на будь-яку усячину клює.
На що уже не жадібні поляки,
а й ті нічийне мають за своє.

***
Обрізані нарциси і паяци
у ролі шолудивого кота
нічого і нікого не бояться
ні ока Бога, ні Його суда.

***
Приміряє бестія корону
цезаря у хакі... для пихи.
Свита пхає чучело до трону, –
хай воно спокутує гріхи.

***
Стратеги мають тактику, девізи
і кредо доленосної судьби,
що видає у владу вічну візу
на радощі всеїдної юрби.

***
Негадане або неждане –
боки одного... false @ true...
одне – неначе, сіль на рану,
а інше застує добру.

Завіса
Не заримуєш ямби і хореї,
метафори й епітети одні
й ті самі, як уміють корифеї,
а долю не об’їдеш на коні
у час суворий і у темні дні,
хоча й хороші наміри у неї
до перемоги правди на війні.

11/23

Безшелесно спочатку падав перший сніг
Зіркоподібними кристалами додолу.
Здавалось: ми з тобою в неповторнім сні,
У феєричнім нерозривно-сніжнім колі.

Крилатий сніг з коханням першим прилетів,
Ця неймовірно ніжна цнота щастя.
Ми розуміли одне одного без слів.
І вже кружляли витвори пухнасті,

Встеляючи вісоном білим навкруги.
Цвіли в долонях наших сніжні квіти,
І танули сніжинки від тепла жаги.
Шептали очі: ти - найкраща в світі.

Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
І ні сліду від нього. Та, може, насниться коли.
А я все ще не вірю у те, що розлука- то правда.
Та ніяк не насмілюся серцю сказать- відболи .

Ця коротка рулада із болю- забутий мотив.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Ніби кров із лиця, на якому намарно знайти
І краплину того, в чому бачили запал і знаду.

Та допоки болить, довгий вечір не зможе приспати
Ослабіле бажання злітати у вись до зірок.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Між ріллею і небом застигло зніміле зеро.

І ні сліду рум'янцю- холодне безлисте гіллЯ
На заграві викреслює руни, надії заради
Обіч сірого лугу, що нам гобелен вистеляв.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.

Дихаю тобою у грудневі ночі,
Дихаю любов*ю світлою, мов сніг.
Іноді будує щось морозний зодчий,
А мені все рівно - маю оберіг.

Оберіг родинний - вогнище кохання,
Щирість і повага, ніжність почуттів.
Дихаю тобою в золотім світанку,
Взимку сад любові навіть не спустів.

День у день з тобою ділимо ми радість,
Ділимо печалі, біль і щастя, й сум.
Дихаю тобою: знов даєш пораду,
Ти єдиний в серці, - втіха ясних дум.

Не журися в марності безсилій
І в зневіру легко не впадай, -
Може, завтра голосочком милим
Обізветься люба: Зустрічай...
Все в житті минуще та мінливе,
Повне збігів, зіткнень і сплетінь, -
Може стати бажане можливим,
Тільки треба прагнути хотінь
І на довгу темряву зарано
Скаржитись довірливо щодень, -
Незабаром час такий настане,
Що захочеш радісних пісень.
Від кохання серце молодіє
І світліє видимо душа, -
Утрачати бажану надію,
Попри розпач свій не поспішай.
27.11.23

Дні коротшають дедалі
І уже без вороття,
І коротшає помалу
Наше сонячне життя.

Межи осінню й зимою --
Ця дорога -- як межа.
І літа, як за водою,
Злотокоса виряджа.

І зроняє на прощання
Те намисто золоте.
Як невигасле кохання --
Все ще ніжністю цвіте.

Серце б'ється, серце плаче,
Не тікайте стрімко вдаль --
Золоті літа козачі,
Не накликуйте печаль.

А праворуч із-за гаю,
Перламутром осяйна,
Господиня зустрічає,
Сріблом бавиться вона.

Розкриває нам обійми,
Легко інеєм іскрить.
Люба, люба, серце вийми,
О яка прекрасна мить!

Як змія, дорога в далеч,
Спокушає, манить нас.
Пута з білого металу
Одягти приходить час.

Може, то омани лоно,
Й поспішати ще дарма,
В ньому серденько потоне,
Захолоне, як зима.

26.11 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.