Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)

Згадай, як добре нам було удвох
Світанки смакувати малинові,
Купати душі в озері любові,
Минаючи лячний чортополох.
Згадай, як добре нам було удвох.

Не забувай, ніщо не забувай
У час розпуки, чи сяйної миті,
Коли волієш думкою творити
З роси й води яскравий водограй.
Не забувай, ніщо не забувай!

Таку як є і грішну, і святу,
Нестримну, зачаровану, рахманну —
Кохай завжди, як вперше і востаннє.
Від божевільної хандри рятуй,
Таку, як є і грішну, і святу.

Я буду поряд поки мрієш ти
Шляхи здолати, що ведуть до мене,
Допоки ще нам хочеться шалено
Від сумоти до радості втекти.
Я буду поряд поки мрієш ти!

10.09.2023р.

Від людських очей лисичка
Заховалася в копичку
І чаїлася там доти,
Поки люди від спекоти
Не вмостились під копицю,
Налякавши вкрай лисицю,
Бо, немов вогниста куля,
Мимо них вона майнула
До гайка отак вже швидко,
Що було хвоста лиш видко, –
Той стовбурчився позаду
І смішив людей до впаду.
10.09.23

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.
Спливають дні, іде за роком рік,
Марніє час, втонувши у спокусах.

Чому так стрімко?.. В жалі та спокуті
Зробила крок за вічності поріг
Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.

Завмер, стою, мов камінь на розпутті.
Невже життя — брудний, опалий цвіт?
Чи міг інакшим бути, чи не міг —
Не знаю я, та в пам'яті розпусна
Моя весна, як сон, скороминуща.


03.09.2023

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

Наїлися ми братньої любові
лукавої, лихої кацапні
і напилися горя на війні.
Скажений ворог нації і мови
не відпускає дійної корови
у лоно європейської рідні.

Майбутньому нема альтернативи,
та поки не палає вся земля,
нема чого дивитися здаля,
а треба гнати гадину паршиву
сьогодні разом і у хвіст, і в гриву
від Балтії до самого кремля.

Оновлюємо Україну-матір...
хай захищає наші рубежі...
із тризубом стаємо на межі
добра і зла і кожен цьому автор
і неофіт, і профі, і аматор –
литаври української душі.

Поширюємо кращу із традицій
у колі друзів, а не ворогів,
чаруємо і музикою слів,
і піснею... гуртом і наодинці...
чим більше люди чують українців,
тим більше ненавидять москалів.

08.2023

Ніжився у гамаку мармеладовім
ягідний вечір під кронами слив,
яблучка райські в отавах смарагдових —
ніби рубіни тут хтось розгубив.

Тиха розмова на лавочці кованій
про незабутні минулі роки,
спогад бентежив і ти зачаровано
потай торкався моєї руки.

Пазли не склалися, рейки не сходяться —
пізно лишатись і рано піти.
В липні обсипалась чорна шовковиця,
не відшукати і до сліпоти.

Здмухував куряву легітко віялом,
пестив губами терпку череду.*
Та твої чари на мене не діяли,
хоч феромонами пахло в саду.

Череда* — рослина

20.08.2023р.

Сідає сонце за дерева,
І прохолоди благодать
Тебе наповнює хвилево,
Немов цілюща та вода.

Жовтавий відсвіт залишає
Світило денне у гіллі,
Готуючи смарагди гаю
Вже до осінніх барв і слів.

А вітер у пориві шалу
Всі хмари пестить навмання --
За те, що геть позакривали
Від нього люту спеку дня.

18 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

А це кодло чемних подонків,
Ох не любить воно матюків.
Носить маски, як ті іконки -
Ну й фальшиві споконвіків.

А це кодло подонків чемних —
Мов з облуди зіткане слів.
На душі у них справді темно,
Це - різновид в.о. віслюків.

На красу вони так охоче
Задирають хвости кожну мить,
Це не лицарі. Просто хочуть
Чемно любку в когось відбить.

А мегери “закалки” тої!
Ох не треба, їх чемних, злить!
Зроблять курву вони з святої,
Пересудами втопчуть в гидь.

Ріже слух ПРАВДИ кожна з’ява,
Уп’ялися в неї — кліщем.
Важко генієм буть між козявок -
Це - Раневська казала іще.

14 серпня 7531 р. (Віж Трипілля) (2023)

Хіба не бачили його:
Сердитим, чуйним, романтичним,
І поетичним, і скептичним?
Ой там намішано всього —
В тонкій душі, як в океані:
Корали, рифи і цунамі.

Чи ви не знаєте, що він
В судомах корчиться від болю,
По мінному крокує полю,
Щоб вдарити востаннє в дзвін?
Його душа немов криниця —
Напитись можна і втопиться.

Ми звикли ганити за гріх,
Красиві зріти феєрверки,
А він, як чортик з табакерки,
Нестримністю дивує всіх.
Та я люблю таким, як є.
Від п'яток до очей — моє!

14.08.2023р.

Сідає сонце злоточубе,
І чути ніжний спів цикад --
Мов розливає диво-сад
Тепло душі твоєї, люба.

Мені здалося, тінь твоя
Десь між деревами майнула...
На мить занурився в минуле,
І все воно мені сія

І навіває щастя миті,
І спогади прекрасні ті,
Що в нашому були житті --
Плоди кохання соковиті.

І знову — ніжний спів цикад
Шепоче: радощів тих мало...
Нехай би вічність це тривало,
Й теплом нас пестив диво-сад!

13 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Як розвіялись вітром згари
і навколо все стало зримим,
вийшли янголи прати хмари
закіптюжені чорним димом.

Он вони, від біди подалі,
ніжним сяєвом оповиті,
розтяглись ланцюжком на пралі
і полощуть хмарки в блакиті.

Променяться небесні шати.
Носять ангели хмари чисті
і чіпляють їх просихати
на веселок стрічки барвисті...

А ми видивом очі ніжим,
споглядаємо ті картини,
де на райдузі хустям свіжим,
лопотять угорі хмарини...

13.07.23

Сьогоднішній вечірній дощ не плакав,
Він шкрібся тихо до вікна, мов котик,
Зривалось листя під вагою крапель
В миттєвість невибагливого льоту.

Зливався в шурхіт рівний стук по блясі,
В дитинстві так звучало слово " Тишшша..."
І в осені розміреному часі
Я слухала, як дощ мене колише.

І теплі руки мамині згадала,
І палець біля губ, і ніжний легіт
За шерхітливим звуком, що бувало
Маленьку дзиґу гамував так легко.

2022.11.

Гуляю, мов в садах Семіраміди,
Бо ж навкруги серпнева благодать:
Чарівність сонця із відтінком міді,
Червоні в глянці яблука горять.

Гуляю, мов в садах Семіраміди...
У захваті від літньої пори.
Хмарки у небі - білії лебідки
Несуть на крилах Божії дари.

Гуляю, мов в садах Семіраміди...
Душі і серцю любий рідний край.
Як хочеться, щоб відступили біди,
І вічно був цей український рай.

Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Мій рай там, де знаходишся ти,
Де нема ностальгійного смутку,
Де гойдає полин незабудку,
І лунає блаженний мотив.

Білий лебідь пливе по воді,
Розправляючи крила розкішні,
Де святий обіймається з грішним,
Легіт пестить жита золоті.

Де пили насолоду з долонь,
І колошкали трави шовкові;
Гасне літо в серпанку бузковім,
Тільки серцем ти не охолонь.

Обійду блокпости самоти,
І до тебе, коханий, прилину.
Я твоя, ти моя половина —
Мій рай там, де знаходишся ти.

04.08.2023р.

Бринить джерельною водою мова,
Бо чисті животворні слів краплини.
Не зраджуйте духовній цій основі,
Вона бере початок із родини.

З дитячої колиски, з пісні мами,
Із батьківської мудрої науки.
В ній волелюбного народу тяма,
І гідність, що пройшла крізь лихо й муки.

У душу нації хай ллється мова -
Велична, неповторна, серцю рідна.
То ж бережіть те джерело з любов'ю,
Єднайтесь словом українським плідно.

Грімниця небо наче змій
заполонила,
жене зорю на водопій
сердита злива!

На перехресті двох стихій
тремтить жалива,
нам є де вкритися, не стій,
гуркоче злива!

Мене хоч трохи зрозумій,
це так важливо
здолати бурю веремій —
нащо нам злива?

Не залякає Водолій,
гроза жахлива!
Негода щезне, як жалі,
безтямна злива.

Погане думати не смій!
Усім на диво
що ми удвох, коханий мій,
в цю люту зливу.

Лише про світле сонце мрій,
бо я щаслива, —
минула у душі моїй
шалена злива!

01.08.2023р.

Ось — споришами подвір’я усіяне,
Сонях на тин вклав голівку руду.
Стежкою звичною, боса, за мріями,
Спогадам світлим назустріч іду.

Біла хатина зворушує мальвами,
Пахне нектаром вишняк у дворі.
Нотками втішними, сентиментальними
Ластівок пара пірнула з-під стріх.

Рве для курчаток бабуся калачики,
Усмішка сонячна ллє із садка.
«Здрастуй, рідненька! Як довго не бачились!
Виросла ти, як тополя гінка!»

Це ж бо збіжаться всі подружки ввечері —
Ширяться стрімко новини в селі.
Тепло обійме руками старечими:
«Глянь, як барвінок колодязь обплів».

Сядемо вдвох. Як змінилось довкола все!
Вічність не бачились… стільки новин!
«Знаю, бабусю, це сон матіоловий,
І наяву не зустрінете Ви…

Та відчуваю, що поруч постійно ми
Через любов і спорідненість душ.
До споришів, що подвір’ям насіяні,
Кревною стежкою снами іду».

Солом’яну крисаню вділа стріха –
Примітна у красі статурних мальв.
Співає колискову бабця стиха.
За мріями полинула у даль…
Як хочеться тим спогадом блукати,
Черешні запах чути у садах.
Віджи́ла, несучасна, вбога хата.
Та в ній душа щаслива й молода.


І як оте обійстя не любити,
де вітер мальву гладить молоду?
Де шепотить про рідне стигле жито,
Де я назустріч спогадам іду…
Колиску правнук буде колисати
Запам’ятати мусить він усе.
Як добре, що потомкам сниться хата,
Збудована родині дідусем…


Стрункі та гожі дідусеві скирти,
І пісня призабутих голосів…
Там український хліб, і спокій, мир там,
Життєва мудрість пращурів усіх.

Із глибини віків та хата сниться –
Джерельна чистота у ній, могуть.
Ковтаю аромати косовиці
І силу роду нашого, мабу́ть…

Наївні очі, в колір очерету,
Чужа, незрозуміла, дивна всім.
Душа правічних, чарівних лісів
І людяність змагаються в ній вперто.

Ось Лукаш із сопілкою присів.
Не рвись, наядо… будеш ним роздерта!
Чужа, незрозуміла, дивна всім,
Наївні очі, в колір очерету.

Ні! Без кохання Мавці краще вмерти!
Піду за ним… під осуд голосів,
Під погляди колючі та косі́ –
Він не такий… Його душа – шляхетна.

Надуманий він… не такий зовсі́м,
Отямся, німфо, безневинна жертво!
… Зніміли у оскверненій красі
Наївні очі, в колір очерету…

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п'єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Ну ось мені вже й шістдесят,
Та я не дуже цим печалюсь,
Життєва пісня ще не вся
Доспівана, нові є далі.

Ще є писання ненасить,
Приходить мудрість із роками.
І хочеться таке створить,
Щоб відривали із руками.

Не знаєш, де тебе знайде
Примхлива та Богиня Слава.
Ледь не танцюєш па-де-де --
Вона кепкує лиш, лукава.

І молиш тільки про одне --
Щоб поривання всі і злети
Вознесли СЛОВО вогняне,
Й воно не кануло у Лету.

25 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Коли Ви любите, ви нічого не хочете.
Ви просто любите!
(Тамріко Шолі)

Хочу... мрію... молюся.

Чому ж моє серденько хоче,
щоб ти мене щиро кохав,
зворушливо, ніжно, пророче,
без всяких натомість підстав,

торкався палкими вустами
до родимок в лагідних снах,
як вперше і ніби востаннє
дитинно гойдав на руках.

Зізнайся відверто, що мрієш
зустрітись у мальвах дібров,
хлюпнути промінням під вії
освячену сонцем любов.

Надії плекай веселкові,
ревнуй до принадних, а я
в тобі розчинюся, любове,
як в морі жива течія.

Не треба ховати у скиті
блаженне чуття золоте!
Якщо будеш мовчки любити,
то як я дізнаюсь про те?

Хтось скаже: " молись, самолюбко,
гріховні твої словеса!"
Не власниця я, а — голубка,
що горне крильми небеса!

24.07.2023р.

Мене убивали за п'ять колосків
В гулагах, в кенгірах, в уранових руднях,
І гасло зірок, як в пустелі пісків
У небі північнім, у зболених грудях.
Гнобили в уралах, зжинали серпом,
Аби не зросло і насіння вкраїнське,
Забравши поживу з найменшим снопом,
Плекаючи злобу в серцях сатанинських.

І вили вовки у казахських степах,
Як з товарняків викидали померлих,
І сльози текли по запалих щоках,
Скупі, наче цвіт у затінених тернах.
Мене називали "бандєровскій край",
"Окраїна" їхніх мокшанських імперій -
Я ж в дітях жила. Мій розтерзаний рай
Світив із сердець, пульсував із артерій.

Мене убивають за те, що я є,
Злі покручі лютим вогнем і водою.
У душах дітей моїх сонце встає.
Цього не спинити мечем і ордою.
Вишиване серце осяє пітьму,
І сила зела, що ясні небозводи
Тримає, розбудить народи від сну,
Збудує любов'ю світ миру і згоди.
19.07.23р.

Таких, як ти, на світі обмаль:
Глибоких, світлих, загадкових.
Як прикро, що тобі не вдосталь
Співаю арії любові.

А сповивала безупинно
Душею у шовкову ніжність,
Ділила біль наполовину,
У золотому передмісті.

Купала в росах на світанку,
В ромашці, запашнім любистку,
І потурала забаганкам,
Аби тулив до серця близько.

Літали б в сонячнім безмежжі,
Розпочали усе спочатку.
Не став на тім необережно,
Мій волелюбний, жирну крапку.

18.07.2023р.

Коли збирають краплі хмари сині,
І думають, куди їх варто злити,
У неквапливо невисокім плині
По них дорога в небеса відкрита.

А вітру подих свіжий прохолодний
Підхоплює- ставай бо, не барися!
Он звішено легкі прозорі сходи,
І опустилась висота імлиста.

Наважуйся, злітай дощу напроти!
У сяйво блискавиць, в розкати грому!
.....
Чекаючи казкового польоту
В дорозі завмираю нерухомо.

Раптові краплі лунко, як горіхи
Поодиноко об дорогу б'ються.
Та мить одна- і їх летить без ліку,
Іще одна- й вони в калюжах- блюдцях!

А поблизу немає і навісу,
Із дерева така дірява стріха.
Ллє дощ ,на плечі довгі цівки звісив,
Холодний і важкий, і не до сміху .

Стихає... Чутно, як він землю поїть.
Повітря- нарізай ножем на скибки,
Смакуй, як воду хмар смакує поле,
І слухай грім, що десь лунає хрипко.

Між листя буйного і трав
Я усміхаюся дитинно...
Хмелію тим, що Бог послав --
Прекрасна літа середина.

Немов коштовний камінець --
Переливається у слові,
Вдягнула сонячний вінець,
В смарагді блиску, як в обнові.

У співі птаства звук є свій --
Немає в голосі металу.
І сила — слабкості ясній
Тут віддана вся на поталу.

У душу щастя намело,
Гойдають хвилями легені.
І розчинилось люте зло
У вітру подиху зеленім!

15 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не пиши мені віршів сумних,
У житті цім нещастя багато...
Я так хочу почути твій сміх,
Твоє личко ясне цілувати.

Не пиши мені віршів сумних,
Не ридай же у душу рядками...
Віджену я від тебе сім лих,
Звеселю тебе, люба, піснями.

Не пиши мені віршів сумних,
Хай журу твою легіт розвіє,
Зі страхів покепкує твоїх,
Ніжно сонце загляне під вії.

Не пиши мені віршів сумних,
Йди в обійми мої, моя зоре.
В зливі пестощів, ласк і утіх
Розчинилось надумане горе.

14 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Стуляє днина сонні вії,
Проміння гасне золоте,
Зоря вечірня рожевіє,
Неначе ніжністю цвіте.

Пророчить дощик вись далека,
Пастух-вітрець до хмар заліз.
Ось-ось впадуть кайдани спеки
Важкими краплями униз.

О змилуйтесь, небесні маги --
Надмірна — літа теплота.
Розкрила вже земля од спраги
Свої потріскані вуста.

13 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ніч плете павутину срібну,
Тінь ховається за дверима.
Конче грішному необхідно
Помолитися Серафиму.

Дістає молитовник Божий,
Старця* образ у облямівці.
Прочитати тропар не може —
Поволокою на сітківці.

Пам'ять тугою точить душу —
Та минуле не повернути.
Обтрусив сивину, мов грушу,
На полиці свіча покути.

Серце тисне дамаська криця,
І не скинути каяттями.
Все життя, наче блискавиця,
Гомін грому над небесами.

У нащадків свої нащадки,
Загубився дідусь в столиці.
Від хатини лишив на згадку
Грудку батьківської землиці,

І дружини рясну хустину,
(Дістає з шафи, як згадає.)
На блакитній стіні світлина
Тої, що, вже давно, немає.

А під ранок насниться Ганна —
Миє райдугу мальовничу;
У блаженство обітоване,
Вкотре знову до себе кличе.

Старець* — Серафима Саровського зображають на іконах Старцем.

10.07.2023р

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?
Незрозумілості і жаль, й образа.

Поговорімо, лиш відверто,
Без гордості у тихе надвечір'я,
Щоб апатично мить не стерти,
Щоби душа не впала у зневір'я.

Обсипається сад у віхолі,
Примхи вітер свої не стримує,
Викладає пелЮстки- пікселі
На картину трави килИмної.

Підрожевлює і підбілює,
Де лиш доторком , де заметами,
Випадковість рукою вмілою
Вистеляє стежину ведами.

Я читатиму непізнавану
Сама- веду утаємничену,
Вітер стишений поміж травами
"НамаскАр" пелюстками вишиє.

Бо одною для всіх оселею
Колисає Земля в незвідане,
Голубим і зеленим встелена.
Так для чого на ній горіти нам?

Скільки днів ще — сумних і веселих? --
Ллється долі терпка рідина.
Тільки знаю я — щастя свій келих
Не допитий далеко до дна.

Ще хмеліє життя диво-снами,
Підливає в бокал гіркоти...
Тихо тче із контрастів орнамент,
І веселкою сяєш в нім ти.

Хай печаль мою голову тисне,
І зажури у дім нажене.
Апогей лебединої пісні
Ще в дорозі чекає мене.

Ще омріяна наша світлиця
Нам запалить кохання свічу...
Йди в обійми, моя світлолиця,
Хай я знову у рай полечу.

Хай здається не раз, що не в дусі
Нервоструни всі рву скрипалю...
Бо освідчитись просто боюся,
Як шалено тебе я люблю!

11 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...

Хтось будує замок із піску,
хтось будує замок на горі.
Незавидна доля тих майстрів,
хто будує замок із брехні.

Гарний замок із води й піску.
Одна хвиля – і його нема.
Тішить око замок на горі
з каменю – стоятиме віки.
Зійде марево, в повітрі що іскриться,
тільки слава брехуна лишиться.

09.07.2023

У небесах печаль німіє,
І згустками збирає щем.
Там розпач голосом стихії
Громово вибухне дощем.

І краплі й звуки ваговиті --
Їх чути ген віддалеки.
У серці мов порвались ниті --
Старі спрацьовані зв’язки.

І сонце трепетне над світом --
У сяєві своїх обнов --
Викочується на орбіту,
Немов нова в душі любов.

8 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Любов і кров, і трохи щастя -
Усе на небі, як в житті.
Хвилини радості нечасті -
Уже неначе золоті.

І хочеться у них сховатись,
Немов у мушлю захисну.
У вуха вставить хмарну вату
І відійти... хоча б до сну.

Життя столичне дратівливе
Розчиниться в думок на дні...
А ти поринеш в неба диво,
Зітреш реалії сумні.

5 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Щемливі ріки хмар перистих,
Мов небо хтось позамітав.
У голубіні шовковистій
Незрима музика вита.

І на смарагдові дерева
Вона, як щебіт, опада.
Немов пташина королева -
Гілля хитає, молода.

І легіт ніжний з нею в парі
Танцює легко менует.
І ніжки слід майне в ударі...
Його помітить лиш поет,

Коли вечірньою росою
Умиється зелений гай,
Він замилується красою -
Ще є на світі — Божий рай!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Люблю, як на моїм плечі -
Твоя голівка й ніжні губи
Мене цілують уночі -
Відпочивай, моя ти люба.

Неначе тополиний пух
Лоскоче дуже делікатно.
І кожен твій пестливий рух
Мене розпалює стократно.

На щастя вогнище несем
Свій шал нестримний буревію.
І розквітає наш едем,
До ранку радістю зоріє.

О зоряний кохання час -
Благословіння вище висі.
То небеса з'єднали нас,
І мрії наші всі - збулися!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023).

Поглянь, як сяйвом вись бринить,
Моя журлива королево,
То світлоносна Божа нить
Оповиває всі дерева.

І поїть ніжністю й теплом
Після дощу схололі квіти.
У небо тягнеться зело --
Як розкоші цій не радіти?

І пісня розлилася з віт...
На хмар волокна шле відлуння.
То — музики медовий слід
На сонячних вібрує струнах.

Немовби то співаю я
Про личка вроду досконалу.
Й виблискує краса твоя
З небес ясного п’єдесталу.

30 червня 7531р. (Від Трипілля) (2023)

Пломеніє сапфіровий
погляд навпроти,
як на світлий Великдень
у храмі вівтар.
Я підсіла на тебе,
немов на наркотик,
по судинах тече —
благодатний нектар.

Прикипіла всім серцем
до ніжності, рідний,
і кармічно корінням
в тобі проросла.
Дотепер, моя доле
сяйна, вірогідно
я такою щасливою
ще не була.

Я залежна, бо дихати
важко без тебе,
мов рибині на суші
без краплі води,
як вітрилу без вітру,
а сонцю без неба,
соловейку без пісні...
й так буде завжди!

24.06.2023р.

Де ти блукав, серпневий вітре?
Кому висушував сльозу?
Де обдував житло розбите
Та холодив пекучий сум?

Все вієш, хмари небом гониш.
То пил роздмухуєш, то дим
З обпалених війною дворищ,
По котрим лапоть походив .

Коли ж ти станеш теплим вуґом,
На клумбах квіти поливать?
Де плюшеве зайча без вуха
Сховала ревно кропива .

А в домі ти один господар,
Гортаєш листя зі шпалер .
Там відчай протягами ходить ,
Годинник на стіні завмер.

І море склЯнок- посуд, вікна,
Немов на хвилях буруни.
Та дивом уцілів і квітне
Кущ пеларгоній осяйний .

Горить він вогником надії,
Хоч і сумує, звісно, теж.
Та жде, що ти дощу навієш,
І в раму вибиту заллєш.

2022.08.

Недопещена, недолюблена,
у долонях — осінній щем.
Сподівалася, що загублене
віднайдеться із кобзарем.

Заколише ще вітер лагідний
на зелених ланах жита,
увірвуться в дім трунком ягідним
благодатні її літа.

Як постелиться, так і виспиться,
хоч би як, на його плечі.
І яснітимуть срібні китиці
зір на місяці-рогачі.

І пахтітиме чорнобривцями
під іконами м'ятний Спас,
білі голуби ніжно крильцями
огортатимуть повсякчас.

А під ранок повіки сонячно
залоскоче ясна блакить,
затріпоче ласкавий соняшник —
у артеріях заструмить.

Налаштує лібрето літеплом
чуйні душі на камертон,
обопільно в обіймах, ніби-то...
та розчиниться дивний сон.

Так не сталося, як гадалося —
розтрощила любов війна.
Під Херсоном враз обірвалася
на бандурі дзвінка струна.

Скільки доль і надій скалічено,
і розбито на черепки,
небесами навіки вінчано,
та не стати на рушники.

19.06.2023р.

В годиннику торішньої жаги
Зламалось щось. І стрілки зупинило.
Та вже не мала жодної ваги
Обставина, яка згорнула крила.

І зникли сенси запитань простих:
Що на заваді вічності стояло?
Можливо, то були хиткі мости,
Які колись собі проторувала

Шалена пристрасть... А вона слаба
Протистояти часу в намаганнях.
Свого вогню пекельного раба,
Як темрява згоріла на світанні.

В приречених на згубу почуттях,
Які не мали глибини і сили.
Отак безкарна прірва забуття
Ховала у проваллі попіл сивий...

22.01 - 02.02.2020 року