Коза й віслюк в однім хліві жили.
Та друзями натомість не були.
Коза щоразу потерпала,
Що корму їй дають чомусь замало,
А віслюкові неквапливому (бозна за віщо?)
Щодня несли корму вдвічі більше.
Коза і так, і сяк метикувала
І врешті-решт сусідові сказала:
«Оскільки змушують тебе тяжко робити,
Хоч день якийсь ти мусиш одпочити».
Та, знаючи, що голова у віслюка – макітра,
Дає йому пораду хитру:
«Удай, що знепритомнів ти,
І в яму цю негайно упади!»
Як радила коза, віслюк так і зробив,
Та мало не на смерть розбивсь.
«Загоїть рани спроможні лиш з кози легені»,-
Порадив ветеринарний геній.
Віслюк господарю зазвичай був вартніш,
Тож і пішла коза під ніж.

Р.S.
Надмірна хитрість вряди-годи
Веде до непоправної біди.

Пишна персидська троянда
Яку оспівав життєлюб Хайям
Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
На пучках чуттєвих лишає слід
Глибокий, як прірва між зорями
На схід від годинника,
Що вказує вістрям стрілок-ножів
Межу
Між буттям і вітрилом:
Синім – кольору мандрів:
(Зникай чи пощезни – за видноколом)
Їх наповнює музика міста:
Поліса, де збудували «Арго».
Тесей недолугий з мармуру білого
Майструє колиску, а не саркофаг
Для немовляти епох – Поліфема:
Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
Щойно на берег він зиркнув
Оком чорним єдиним
На скелі пеласгів-рибалок,
Що Істину-рибу
Ловлять між хвилями мрій,
Де мойри живуть коло дерева Ночі –
Це дворище, насправді,
Це зовсім не Коринф,
Це Аркадія вогнищ
Прощання.

Тому, хто стояв біля брами
Люди приносили подаяння:
Кидали до дірявого капелюха
(В якому могла б розміститись Галактика)
Замість блискучих драхм
Слова,
Які він збирав у торбу,
Але не поніс на торжище:
Виміняв їх на нічного метелика
У Турові – місті князів, зубрів та лебедів.
Тому, хто стояв біля брами
Сказали, що це дерев’яне збіговисько
Храмів, веж, палат та халуп,
Цей прихисток древлян та дреговичів –
То насправді Теби Золотобрамні –
Кадмея Драконяча – місто намиста Гармонії,
Де шукають орбіти планет астрологи
І ніхто не знає, що відбулося,
Але всі знають, що буде:
На вістрі меча і на полі жита.
Той, хто стояв біля брами
Відчував, як ми всі летимо,
Як пророцтва переплавляють на золото,
Як лишається сірий попіл
На дні скринь, де ховали надії
Чи то не пускали їх волю –
Ці останні нещастя – дарунки Пандори
В обійми вітру-чужинця
Люди, які блукали дорогами.
Стає так самотньо
Віснику, що стояв біля брами,
Коли рушає він шляхом лилика
Затискаючи в жмені
Синій кавалок Неба
І мріючи про журавля в руках –
Птаха кольору пилу.

Не пригадаю вже, де це було.
Здається, в Амстердамі.
В трамваї, простовіч мене,
Сидів і спав, схрестивши на грудях руки,
Дідусь. Майже мій одноліток.
Я б не згадав його сьогодні,
Якби про сон тільки йшлося.
Нічого дивного в тому нема:
У транспорті сплять і літні, й молодь.
А пригадався той дідусь…
П’ятизначним номером
Неподалік зап’ястя.
Жаром обпекло мене, як уявив
Розпечене залізо, під яким шкварчала
Дитяча ніжна шкіра, всотуючи в себе
Довічну фашистську стигму.
«А на його місці міг же буть і я!»-
Подумалось. Хвалити Бога, обійшлось
Голодом та глумлінням «фріців »...
І все ж той п’ятизначний номер
Обпіка мене й сьогодні,
В’яже в один ланцюг
Тих, хто пройшов концтабори,
І тих, кого туди не встигли запроторити.
В один ланцюг, парадоксально названий –
«Діти війни».
Начебто не мати, а війна нас породила.

Ні, не з історії я знаю
Донедавна найстрашнішу з воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

P.S.
У найстрашнішім сні не міг уявить, що фашистська гидь причаїлась там, звідки неслось удаване братерство. Нескоро загоїться ця рана.

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій
Новітній Сенека
Збирає у глеки години –
Грона достиглі Часу.
Винороб. Уп’ємось отим трунком
Колись. Ночі зоряних флейт
На березі моря акацій,
Що відцвіли ще тоді,
Коли ми були юні –
Ми – учні Орфея, рибалки містерій.
У дзеркалі бронзових тіней
Приблуда печаль
У приймах у Кроноса
Для хустки вишукує прядиво звісток.
Щовечора віолончелі – фіалок
Музику грають правдиву –
Про що?
У домі людей і котів
Давно оселивсь божевільний,
Кентавра пальто (чи попона)
Вся в дірах від пострілів.
Думки наче руки
Шукають навпомацки
Віру.

Задовго до того, як стати інвалідом,
Я по містах шукав не музеї чи руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку любив послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежив, як замки виростають із піску...
Любив оцю незапрограмовану ідилію.
Казав собі: «І тут все, як у нас».
І от ця одинакість була для мене
Втіха набагато більша, ніж галереї чи руїни башт.
І ось тепер, коли я став невиїздним з Єрусалима,
Коли всі дні, окрім шабата, однакові мені,
Бо не ганяюсь назирці за скороминущим,
А вдовольняюсь тим, що доокола,
Якщо й шкодую, то не за Римом чи Парижем,
А за Грищенцями, що на Канівщині…
...І скорботним болем відгукується серце.

Пейзаж намальований димом:
Ще жива поезія проростає зелом:
Можна гру починати – гру серед квітів:
Бо літо.
Пейзаж придуманий жайвором:
Тільки степ – голий як бубон шамана:
Музика, з якої виліплюють образи
Птахи, що розучились літати,
Риби, які розучились плавати,
Хмари, що розучились бути подушками
Сну.
Коли ти лежиш на траві
І слухаєш, як вистукує дні
На дереві карбів (з якого збудують хижу)
Замість дятла зеленого чорний лелека
(А я кликав зозулю
Щоб летів її крик
Слідом
За мною…)
Штовхаю човна, що тесаний завтра
З дубу, що виріс з жолудя
В якому був схований світ,
Я – недоречний
Штовхаю човна
У хвилі ріки
Яку нарекли Еріданом
Сивобороді нащадки Сократа –
Елліни мрій.
Штовхаю човна,
Що попливе у майбутнє
Серед пейзажу,
Що намальований димом.

-Петруха что ты там нашел?
-Спроси у лейтенанта, говорит: бухгалтер.
-Деревещина…Наверное бюстгалтер.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал с пацанки. Сопротивлялась целка.
Да мне, ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду, где взвод «жарит» вдову…
***
…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулям,
Що розлітаються, мов мухи, по оселях:
І падають діди з руками, за спину скрученими,
І немовлята на той світ із цицькою матусі йдуть…
***
…Хортами драпають «визволителі» в ліси,
І вже не в голові їм Свято Перемоги,
Коли не тільки наші вдатні вояки, а й баби з вилами
Женуть недолугу зграю у пітьму ненаситної Расєї.

Не кожен спроможен так пройнятись задумом Господнім,
Щоб хіті всупереч відсторонить її.
Навіть Мойсей, котрий єдиний розмовляв зі Всевившнім,
Безсилий був зрозуміть Його задум і вдарив «у скелю своїм жезлом двічі».
І був Господній присуд: «За те, що ви не ввірували в Мене,
щоб явилась святість Моя на очах Ізраїлевих синів,
ви не введе цієї громади до Краю, що дав Я їм» (Книга Числа, 20:12).
То що ж казати про потвору кагебістську, котра гатить із бункеру свойого ,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
Невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Аби до нитки розорить Росію і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Може, за це страждає безневинна Україна?!.
Та поки задум Господній вершиться, катюга гатить із гармат чоловічими тілами,
Нищить зведене руками поколінь, приріка світ на голодну смерть...
Почуй , Всемогутній Боже, голос тих, хто довіря Тобі!

Тягар літнього вечора,
Сутінок тога для патриція-лилика –
Це мовчання оксамитових
Лускокрильців: тільки відтінки сірого
І потойбічні ноти,
Які ніколи не опанує скрипка
Зеленого музики світанку.
Сонце вдягнене у волосяницю
Ховається у прихисток Будди:
Лишає нам на згадку дерево,
Що загортається ковдрою ароматів –
Для них – жителів темряви.
(Де ти, Ендіміоне?)
У колисці заграви
Спить Геката – володарка
Чорних собак. Повелителька змій.
У лісах молитов і трагедій
Подарує мені ненаснилі
Квіти жасмину – окрайці свідоцтва,
Що літо прийшло лебедине
На озеро тиші, на річку мовчання,
І тої маленької істини
Білі шматки палімпсесту про те,
Що життя – це мідяк, гріш потертий
Який колись кинув – нам – жебракам
До капелюха солом’яного
Прямісінько з Неба
Бог.

Тінь привида
Не жив зовсім всі ці дні,
Я ніч таку чекав,
Щоб тінь твоя… і ми одні
І світло, як раніше, запалювався

Перед приспівом:
Не клич мене
Я сама прийду
Не жени мене
Я сама піду

Приспів:
Я немов привид, немов тінь,
Яку не видно
І ти мені скажеш іди в пекло
Або благословиш мене в ім’я Святої Трійці
Я бачу сон, що приречений,
Край стражданням не близький
Якийсь тінню захоплений
Все втративший в житті привид

Translation:
The shadow of a ghost
Didn't live all these days
I've been waiting for this night
So that your shadow ... and we are alone
And the light, as before, was lit

Before the chorus:
don't call me
I will come myself
Don't chase me
I will go myself

Chorus:
I'm like a ghost, like a shadow
Which is not visible
And you tell me go to hell
Or bless me in the name of the Holy Trinity
I see a dream that is doomed
The edge of suffering is not close
Some kind of shadow is carried away
All lost in the life of a ghost

Вечір потонув в нічних порогах,
Подивися як красиво в ночі
Свічка горить в ночі
На стіні наші тіні миготять
Моя уява малює образи долі

Приспів:
Ми на порозі сну
Танцюємо у напівтемряві
Малюють тіні знаки,
Вони лише нам відкриті
Вони лише нам зрозумілі,
Зрозумілі тільки нам

Translation:
The evening drowned in the night rapids,
Look how beautiful it is in the night
Candle burning at night
On the wall our shadows flicker
My imagination draws images of fate

Chorus:
We are on the verge of sleep
We dance in the dark
Draw shadow signs
They are only open to us.
They are only clear to us.
Understandable only to us

Темно - синє небо
Дивилося на нас,
Посміхалося нам зоряною
посмішкою
У нічному небі серед місяця
і зірок
По прекрасному мосту
до кінця світу ти мене ведеш

Приспів:
Нічні тіні, Ах нічні тіні
Прекрасні ви, таємничі,
темні
Нічні тіні, ах нічні тіні
Малює вас і тьмяне світло місяця
В вітер додає вам візерунки,
І не дає пропасти в темряві ночі

Translation:
Dark blue sky
Looked at us
Smiled at us starry
smile
In the night sky among the moon
and stars
Over the beautiful bridge
to the end of the world you lead me

Chorus:
Night shadows, oh night shadows
You are beautiful, mysterious,
dark
Night shadows, ah night shadows
Draws you and the dim light of the moon
The wind adds patterns to you,
And does not let the abyss in the darkness of the night

Заратустра замуровує двері –
Замуровує браму «завтра»,
Закладає цеглинами важких слів
Отвір дверний «вчора».
Лишається тільки «сьогодні» -
І то не двері – віконечко:
Де клаптик синього неба
Наче хустина пілігрима німого,
Яку взяв він собі на пам’ять
Про оксамит життя весняного,
І клаптик поля траворунного
Густого, наче вечір квітів вероніки.
Заратустра годує журавлів зорями –
Так ніби він не вісник вогню,
А пастух птахів-пророків,
Що вистукують тобі хвилини й години,
Дні та століття, епохи та ери
Замість зозулі зрадливої –
Візитерки чужих гнізд і годинників.
Позбавлене світанків «сьогодні» -
В яких соборах і якому святому
Замолити гріхи твої Каїна –
Коваля перших ножів блискучих?
Писемність нову сиджу і вигадую
У часи Калігули-цісаря,
У часи Чингісхана огидного,
Письмо, яке прочитає Агні –
Бог вогню, бог-посланець оновлення,
Письмо, яке підказала мені черепаха,
Що теж живе тільки сьогодні
У своєму озері давно відомих істин.
Слова-колібрі віщують омріяне,
Сокровенне і недоторкане –
Слова, писані в темну книгу
«Сьогодні».

Крадеться тінь моя за мною
По стінах і сходах,
По травах і землі сирої,
Чіпляючись за коліна
Мені від неї не втекти -
Всюди наздоганяє

Приспів:
Тінь за мною крадеться,
Шепоче мені: - «постій!»
Обернуся - метнеться,
У кут, ставши густий
Я запитаю: - «що потрібно?»
Голос різкий мій
Луною тінь мені: «ну…ууудно»
Стати хочу тобою

Translation:
My shadow is sneaking after me
On walls and stairs
On grasses and damp earth,
Clinging to your knees
I can't run away from her
Everywhere catches up

Chorus:
The shadow follows me
Whispers to me: "Wait!"
I turn around - it rushes
In a corner, becoming thick
I ask: - "what do you need?"
My voice is harsh
Moon shadow to me: "well ... uuudno"
I want to become you

В храм Аполлона ввійшов Ксенофонт ,
Чоло увінчав вінком і молитву почав.
«Грілл твій поліг позавчора»,-
Молитву гонець обірвав неждано.
Зняв Ксенофонт вінок і похиливсь.
«Син твій справжнім героєм поліг!»
«Знав я: Грілл – смертний, як і всі ми»,-
Враз полегкість відчув Ксенофонт.
Випроставсь. Знов чоло увінчав вінком
І продовжив молитву свою Аполлону.

Я не та, і ти інший
Між нами тінь любові
Струни почуттів перебираючи
Ми з орбіт своїх зійшли

Приспів:
У неба попрошу я,
Про щастя, про порятунок
І про любов
У неба попрошу я,
Настільки важку хвилину,
Щоб дуже наш пристрасний
Як заграва палала,
Щоб ти не зникав…

Translation:
I am not the one and you are different
There is a shadow of love between us
Fingering the strings of feelings
We have descended from our orbits

Chorus:
I will ask to the sky
About happiness, about salvation
And about love
I will ask to the sky
Such a difficult moment
To very our passionate
How the glow burned
To keep you from disappearing...

Станіслав – то місто з химерами,
Де написана книга бруківки –
Сімнадцять сторінок готичного тексту
Про горобців-сіроманців
(Шанці рядків і трохи бароко)
І чисті незаймані аркуші (нібито)
На яких Одвічний писав про модерн молоком
Замість чорнила (бузина не достигла),
І жодного запитання про сніг –
Одні кострубаті відповіді-дзвони.
Голод скляної прозорості –
(Візантійські келихи-мушлі)
Його відчуває травневе Небо
Торкнувшись до голки ратуші
(Боляче навіть пухнастим хмарам).
Атрибути пейзажу: Місячний млин –
Він потребує води
Чистоплинної:
З білого борошна ночі (зорі)
Пекли ми овечий хліб –
Для Сократа – артиста вулиці
(Не сховається під хламиду
У своїх Атенах совиних – ареопаг),
На димоквітах, на синіх фіалках Кроносу,
На флоринах жовтих кульбаб
Очкасті метелики – птахи Сатира-Пана
П’ють нектар – трунок богів.

Розмови сонцеоких блукальців
Засипано пелюстками вишні:
Каравани літописів відчаю
Човгають епохами людської свідомості
(Місити пісок вічності – тобі – містику):
Кожен рядок про страждання –
Наче писати було більше ні про що:
Літопис дзвінкої радості
Ніхто не напише ніколи:
Нема таких писарів,
Не відшукати такого монаха –
Де там.
Чи то люди не вміють радіти,
Чи то бубон шамана-мисливця
Провіщує тільки зловісне,
Крук вистукує дзьобом години –
Замість дзвону на ратуші
По дереву всохлого ясена. Стук.
Наш дім на семи вітрах –
Ми змайструємо з нього вітрильник
Або солом’яного птаха –
Полетимо.
Туди, звідки ніхто не вертався:
Хтось назвав оцю землю важкою –
Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
Ми свавільні. Ми вільні.
Річкою неба лети
Володар цієї хвилини.

Темне
Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –
Важке, наче Місяць оповні
Достигне напередодні
Судного Дня – дочекаємось.
Мерехтять ліхтарі
На вулиці молодих сажотрусів
Міста тирана Пандольфо –
Мармурового вовка Роман’ї
Рибного хлібного Ріміні.
Вітер з моря: вітер-подеста
Розбудив в моїх снах Невідоме.
На човні – на вітрильнику тіней
Крейда креслила знак – імено
Останнього писаря Вчора –
Казначея годин.
Німфо Вегоє!
Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
На березі мертвого дерева,
На мосту життєлюбів ертусків
(Расенів, тирренів, Тіная дітей)
Я запитую: «Де?»

Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії
Коли сірі тіні почвар-троглодитів
Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
А дух громадить ірландські башти,
Що нагадують мінарети Ататюрка.
Чому? Чому весна плинного Бористена
Обернулась домом потрійного божевілля?
Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
Висить між цегляними шафами галактик
Простріляне сталевими кулями
Скорострілів придуманих Гамлетом –
Принцем хвиль каламуті й русалок,
Що плавають в морі Данському
Наче вони не хвостаті комети глибин,
А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
(У смужечку).
Якщо
Дні нині збатожені трунком драконів,
А ночі такі, що хоч око Всесвіту
Вийми і кинь на долівку
Хати, що забула про свічку бджолину –
Муруємо стіни
Чистого дому прийдешнього –
Нехай і навпомацки.

Звуки – це квіти.
Вони зацвітають щоранку
І закривають свої пелюстки
Щоночі – коли все втрачає сенс.
Все – навіть Істина.
Біля стіни смутку
По обидва її боки
Там, де сіяли зерна
Квітів журби
І чекали доки вони
розквітнуть звуками:
Звуками музики моря,
Звуками пісень тіла,
Звуками царства Я.
Дожити б до перемоги –
Перемоги Правди та Людяності
(Де ти, дивак Леонардо?)
…………………………….
Я вирощую квіти
На полі, що не знало плуга,
Яке поливали сльозами
Люди, що забули про посмішку.
На полі, де приносили треби
Аресу
Бородаті номади – пастухи круторогих волів
І білих коней.
Я вирощую сині квіти
Журби.

Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли.
Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

На вулиці сніг іде!
Летить і кружляє в танці заметіль
Вона пісню свою заводить за вікном
Співає вітер, колискову
Заметіль замітає снігом землю
Приспів:
Погас учора день
І тихо спить
Новорічна ніч настала
Зірка цілу ніч сіяла
Стежку серебристу простягала

Translation:
It's snowing outside!
The blizzard flies and circles in the dance
She starts her song outside the window
The wind sings a lullaby
A blizzard covers the ground with snow
Chorus:
Went out yesterday
And sleep quietly
New Year's Eve has come
The star shone all night
Stretched a silver trail

Кобра застигла у величі злому
Грізно розкривши у глави капюшон
Гострий, колючий, пронизливий погляд
Віє гіпнозом і жертву чекає отрута
У ній же в зубах стільки отрути…
Що вистачить на ціле стадо
Приспів:
Я кобра жінка - змія
Як королева благородна я
Я жінка - змія, очкаста кобра
Мені чужі забобони
Зі мною - не грайся!
Зі мною - погані жарти!
Я жінка - змія, очкаста кобра
Підступна і небезпечна,
Холодна посмішка і блиск
Бездомних очей

Translation:
Cobra frozen in the majesty of breaking
Menacingly opening the hood of the head
Sharp, prickly, piercing gaze
Vee hypnosis and the victim is waiting for poison
She has so much poison in her teeth.
That's enough for a whole herd
Chorus:
I am a cobra woman - a snake
Like a noble queen I am
I am a woman - a snake, a bespectacled cobra
I have other people's prejudices
Don't play with me!
With me - bad jokes!
I am a woman - a snake, a bespectacled cobra
Insidious and dangerous
Cold smile and shine
homeless eyes

Образ твій золотистий і ніжний
Пасмо волосся над чолом завита,
Сонце, літо…
І ввечері, і вдень, і вранці і уві сні
Він так схожий з моєю мрією неземною
Я не можу не думати про тебе
Приспів:
Я пройшла всі вимірювання
Світ…
Пройшла, щоб тебе знайти…
Я бачила твій образ у снах…
Він говорив зі мною,
Він був зі мною
Я слідкувала за ним
І ось я тут перед тобою
Спасибі, я завжди буду з тобою

Translation:
Your image is golden and tender
A strand of hair curled over the forehead,
Sun, summer...
And in the evening, and in the afternoon, and in the morning and in a dream
He is so similar to my unearthly dream
I can't stop thinking about you
Chorus:
I passed all the measurements
World…
I went to find you.
I saw your image in my dreams...
He spoke to me
He was with me
I followed him
And here I am in front of you
Thank you I will always be with you

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

В мені живе маленька пацанка
Сильна, справедлива дівчинка - хуліганка,
Яка вміє постояти за себе
І захищати всіх від кривдників
Приспів:
Дівчинка, дівчинка, дівчинка - пацанка
Ти завжди скрізь своя
Бійка або п’янка
Ти завжди скрізь своя
Дівчинка, дівчинка, дівчинка - пацанка
Кому вишка і конвой
А кому побачення
Ти завжди своя

Translation:
I have a little kid in me
A strong, fair girl - a hooligan,
Who knows how to take care of herself
And protect everyone from offenders
Chorus:
Girl, girl, girl - tomboy
You are always everywhere
Fight or drink
You are always everywhere
Girl, girl, girl - tomboy
To whom the tower and convoy
And who is a date
You are always yours

Ти бездушна лялька з порожніми очима
І вічно здивованим своїм поглядом дивишся на світ
Будь раєм він, чи пеклом
Коли я без тебе,
Коли ти поруч…
Ти моя красива лялька
Приспів:
Ось мене і подарували
У день народження купили
Є улюблена іграшка
У мене, у мене
Це найкраща подружка
Для мене, для мене
Без мене вона не може
Без мене, без мене
Втекти вона не хоче
Від мене, від мене
Стане ласкаво дивитися
На мене, на мене
Всі подаруночки знаходить
За мене, за мене
Ім’я їй сама дала я
Я сама, я сама
Стала всім вона рідна
У мене, у мене

Translation:
You're a soulless doll with empty eyes
And you look at the world with your eternally surprised look
Be it heaven or hell
When I'm without you
When you're around…
You are my beautiful doll
Chorus:
Here they gave me
Bought for my birthday
Have a favorite toy
I have, I have
This is the best friend
For me, for me
She can't live without me
Without me, without me
She doesn't want to run away
From me, from me
Look kindly
On me, on me
All gifts are found
For me, for me
I gave her the name
I'm on my own, I'm on my own
She became all dear
I have, I have

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Ловили в глибинах рибу,
А зловили камінь:
Плескатий як сом
І важкий наче спогади:
Принесли його до садиби:
Під вишні квітучі – тоді, на світанку,
Коли все фарбує рожевим
Заграва –
Все, навіть квіти печалі – вишні,
Поклали його – нехай плаває
Серед моря пелюсток весною,
Серед озера золота листя в жовтні,
Серед білого смутку холоду – взимку,
Поклали. Легенько –
Щоб землі не стало боляче,
Щоб ніхто не пускав його в річку –
Плавати
І ковтати наші веселощі –
Уривки вічної радості,
Виринати назустріч Місяцю –
Підступному злодію,
Що краде у нас срібло зірок –
Вічних блукальців в тумані –
В тумані Шляху Чумацького,
Краде у нас срібло Стожар –
У нас, пастухів легенд.
І ніхто в тому селищі
Гончарів та писарів,
Друзів бджіл та зозуль
Не знав, що під каменем-рибою
Поховали ми нещастя останнє –
Надію.

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів
Степ ковиловий будив
Стукіт копит – ще не посріблених
Будив серед тьми бузинової
Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
Замість бронзи сонячної і медової
Бородаті майстри вогню
Пізнали залізо – метал звитяги:
Добули для плугів і мечів, для ножів
І цвяхів.
Коні кольору листя
Птахи кольору неба
Віщували, що Волю рахманну
Побачите в сяйві меча –
У блиску залізного дзеркала.
Забувайте про глиняні сни,
Забувайте про карби на дереві,
Про крем’яні осердя:
Епоха заліза вдягає людей у луску,
Важкість дарує рукам
І легкість думкам –
Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
Про епоху заліза напишуть
В літописах, на палімпсестах
Вороновим пером.
Вохрою.

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелись епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.


З 1860 року, коли перші єврейські переселенці залишили периметр стін Старого міста в Єрусалимі, щоб побудувати перші єврейські квартали, і до цього дня, на захист Землі Ізраїлю і її народу, на бойовому посту і під час виконання службових обов'язків загинули 24068 чоловіків і жінок, місце поховання 551 з них поки що невідоме. Від рук терористів загинули 3199 мирних жителів Ізраїлю та іноземних громадян.

А що як потвора кагебістська гатить зі свого бункеру,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
А невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Щоб розорить Росію до нитки і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Воно ж і справді смішно до безглуздя,
Що нафтоносно-газова Татарія просить милостиню,
Що бурштиново-золотоносна Якутія дійшла до злиднів...
І так куди не кинь по облудній федерації народів...
...Світ зачекався присуду Всевишнього.

Таємнича жінка - ніч
Ми таємницю ночі збережемо
Інтимний сутінки щедрий
На ласки
Без перешкод
Випити келих шаленостей
Він ніби п’яний
І час в цю мить
Сповільнило свій біг
Де ти і я - два неподільних
«Інь» і «Янь»
Приспів:
Ми ж просто любимо секс
Нам комфортно в своєму тілі
Нам хочеться знов і знов
Почати цей солодкий процес
Піднестися і пити
Шаленістю укутатм мить
Приємніше немає шляху
Секс
Секс
Секс

Translation:
Mysterious woman - night
We will keep the secret of the night
Intimate dusk generous
You are welcome
no interference
Drink a glass of madness
He looks like he's drunk
And the time in this moment
Slowed down your run
Where are you and me - two indivisible
"Yin" and "Yang"
Chorus:
We just love sex
We are comfortable in our body
We want again and again
Start this sweet process
Rise and drink
Madness wrapped the moment
More pleasant there is no way
Sex
Sex
Sex

1 verse
I was taught go my own way
Climbing a mountain gradually
When I fall down-I’m wrong
When I climbed up to-I come alive
Chorus
I love your way
Stepped in front
How to read a book again
I love your way
I have no fear for nobody
Besides myself

Переклад:
1 к
Мене вчили йти своїм шляхом
Поступове сходження на гору
Коли я падаю - я помиляюся
Коли я заліз на - я оживаю
Приспів
Я люблю свій шлях
Ступив попереду
Як знову читати книгу
Я люблю свій шлях
Я не боюся ні за кого
Крім себе

1 к
Я перетворила тебе
На раба злої волі
Ти свідомо робиш те,
Що я тобі говорю все руйнується
В руках твоїх та в твоїй душі
Бо в тобі народилося бажання
Робити зло оточуючим

Приспів:
Я - відьмачка
Відьма наворожила
Добро і зло
Ха ха ха ха…ха
Показуючи не твоє обличчя,
А твоє заповітне бажання

Translation:
1 verse
I turned you
On the slave of evil will
You deliberately do what
What am I telling you everything is falling apart
In your hands and in your soul
For you have a desire
Do evil to others
Chorus:
I am a witch
The witch has bewitched
good and evil
Ha ha ha ha...ha
Showing not your face
And your cherished desire

1 verse
Time makes you think about the past
remember your former problems didn’t decided
And may need to give yourself time to think
the silence and the calm
Searching your the right way and the secret bright road
To go step by step in front to do not look back
How that chess be like a chess board only mentally

Chorus
Telling people
to tell it
And what happens
If I’ll take a look back
And what happens
If I’ll look in front

Переклад:
1 к
Час змушує думати про минуле
пам’ятайте, що ваші колишні проблеми не вирішили
І, можливо, доведеться дати собі час подумати
тиша і спокій
Шукає свій правильний шлях і таємну світлу дорогу
Іти крок за кроком попереду, щоб не озиратися
Як би шахи були схожі на шахову дошку лише подумки

Приспів
Розповідаючи людям
розповісти це
І що відбувається
Якщо я озирнусь назад
І що відбувається
Якщо я подивлюсь спереду

Я бачила Ангела над тобою
Я чула голос твій
Твоя усмішка звернулась до мене
У снах моїх живеш ти

Приспів:
Та на небі я на землі
Ти мене бачиш я тебе ні
Твоя душа вічна
Бо твій птах у небесах літає

Translation:
I saw an angel above you
I heard your voice
Your smile turned to me
You live in my dreams
Chorus:
Yes, I'm in heaven on earth
You see me I don't see you
Your soul is eternal
For your bird flies in the sky

Моє серце вирушало у подорож,
Покликало собі кучера чорновбраного,
Що впряг двох коней вороних,
Коней, що не знали господаря,
Що споконвіку були дикими й вільними.
Моє серце обрало собі дорогу
У країну захмарну-загірну,
Яку довго вигадували,
Яку придумали книжники ренесансу.
Моє серце вирушає у подорож
Шляхами гірських круків
І жовтокрилих метеликів –
Туди, де летить зозулі крик.
На дворищі,
Яке топтали монахи
Важкими черевиками зречення,
Де зроду не цвіли кульбаби радості,
Де бруківку тесали з брил смутку
Серце взяло з собою валізу
Важку, як весь тягар світу
І мріяло тою колісницею
Залізом самородним кованою –
Тим запрягом недоречним
Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
Або в країну Вічної Молодості
Чи в місто Віри Таємної
А приїхало на війну.

Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Шкутильгаю на милицях снів
З руїн замку горобиної ночі
До посміховиська палацу дня,
Чи його подвір’я неохайного,
Де шпаки провіщають цвітіння
Вишні нашої журби та радості
(Саторі сакури)
Над якої гудуть хрущі неоліту
(Глеки теж вміють літати,
Вони теж трохи хрущі, а може й не трохи),
І джмелі бронзові – металу світла
У саду, який посадив Антон
З краю магнолій на березі моря,
У саду, який росте тільки в нашій свідомості,
Росте. Хоча цвіт… Той білий цвіт…
Дивно усвідомлювати себе пелюсткою
Коли весна і хочеться споглядання –
Хоч трохи, хоч дрібочку, хоч на півслова
Дивака й містика Гоголя – останнього римлянина.
У тому ж фонтані води прозорої,
Води, крізь яку видно прийдешнє,
Води, яка вгамовує вічну спрагу Істини,
Води, яку ковтав мандрівник Микола
Бачу на дні золоті кружальця
І знову шліфую черевиками сіру бруківку
Вічного міста Петра апостола.
І вовчиці. Серед гульбища луперкалій.

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

...А поміж свят Шабат в юдея
(байдуже, сьогодні де він) –
І найсвятіший, і найперший:
Діяння надлюдські Господь завершив.
Шабат в Єрусалимі –
Найкоротший шлях до Бога:
Відлунням од Стіни Плачу
Слова без перешкод рушають у дорогу,
А помисли і думи заповітні
Лягають в щілини тисячолітні.
А як Шабат із Песахом в супрязі,
Подвійне свято для юдея зразу.

-Петруха что ты там нашел?
-Спросил у лейтенанта, говорит бухгалтер.
-Наверное бюсгалтер,деревенщина.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал я в миг один с пацанки.
Сопротивлялась целка,поцарапав мне лицо.
Да мне ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду. Жарит целый взвод вдову…

…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулі,
Що розлітаються, мов мухи, на безоружних.
Вовками тікають визволителі в ліси,
Щоб встигнути на Свято Перемоги.

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери
Апокрифу Томи Невіруючого,
Дивляться очима переляканими
На землю сливового цвіту,
А бачать дантове пекло огненне –
Кола Тартару зловісного
Химер на готичних храмах,
Що німують не одне століття потворне.
А може зорі нишком шепочуться –
Тільки ніхто з поглухлих не чує:
Жодна чорна мавпа кривляка,
Жоден троглодит-чудовисько.
Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
Про те, що по тирсі спаленій
Довіку чорніти смутку –
Ніколи там сон-трава не цвістиме
Ніколи – до Суду Страшного Божого,
Шепочуть нажахано словами-променями,
Що знову суне орда зі сходу
Як вісімсот кам’яний літ тому,
Знову дика навала Батия
На Русь терновим цвітом заквітчану,
Де нині замість джмелів-квітколюбів
Бджоли залізні гудуть,
Де тризну справляти під Небом синім,
Де требу вершити вогнем
На порозі Вічності
Вершникам, орачам,
Вільним людям краю євшанного.

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.