Хто вважає гроші злом,
той вважається козлом.

2020

Пішли два кума рибки половити.
У жі́нок відпросилися своїх.
Ті неохоче відпустили їх
З умовою: там не багато пити.
З собою по «півлітрі» узяли,
Погрітися та і улов прилити,
Бо ж рибки сподівались наловити,
Із вудками бо недарма пішли.
Ще сонечко не випило росу,
Адже воно, по правді, не вставало.
Ще лише обрій рожевів помалу,
Ховаючи в півтемряві красу.
Стежиною знайомою пройшли,
Якою не один вже рік ходили.
Тож в сутінках зовсім і не блудили,
Одразу і до річки підійшли.
Усілися удвох, де очерет
Давав можливість плесо проглядати
Та стали свою вудки розкладати,
Дістали черв’ячків і… уперед!
Поки там риба здобич розбере,
Поки вона надумає клювати,
Потрібно вже ж почати приливати,
Бо й в горлі від холодного дере.
Перехилили вдвох по гранчаку,
Солоний огірочок розділили.
Вже й сонечко над обрієм висіло,
Червоно позираючи в ріку.
Качаються ліниво поплавці,
Напевно, риба довго любить спати.
Хлібцем її взялись підгодувати,
Розтрушуючи крихти по ріці.
Але і те не дуже помогло.
Тож довелося знов за пляшку братись,
Аби не надто з того знервуватись.
А вже за другим третє вслід пішло.
Як застрибав у кума поплавець,
Вони уже добряче наприймались,
Але на ноги швидко похапались.
Прокинулася риба, накінець!
Кум надто різко вудлище вхопив,
На березі слизькому поточився
Та за очеретину ухопився,
Поки ото сторчма в траву летів.
Петро не знав, чи кума рятувать,
Чи вудочку хапати і тягнути.
Стоїть, не знає, як йому і бути.
Лежить Іван, не поспіша вставать.
Долонею долоню затиска,
А звідти вже червоне проступає.
Таж очерет листочки гострі має,
Тож, мабуть, і порізалась рука.
Потрібно чимось зупинити кров,
А вже «півлітра» зовсім опустіли.
Коли устигли? Наче, ж тільки сіли?
Петро свою непевність поборов,
Провітрилося миттю в голові.
Чого б узяти аби кров спинити?
Й побачив жовто-золотаві квіти,
Що добре були видні у траві.
І тут, немов прозріння надійшло,
Нарвав тих квітів та приклав до рани.
Знав точно – кров точитись перестане.
І справді, не багато і пройшло,
Як кров спинилась, рана затяглась.
Він від сорочки відірвав шматину,
Закутав куму руку, як дитину,
Зв’язав тугенько, щоб не розійшлась.
На тім рибалка скінчилась для них.
Петро зібрав всі їхні причандали,
Хоч жодної рибинки не впіймали.
Та й подалися до жінок своїх.
Кум по дорозі у Петра пита:
- Ти звідки знав про ті цілющі квіти?
Що саме ними можна кров спинити?
Потилицю Петро почухав: - Та,
Було давно, я геть уже забув.
А це побачив і згадав одразу.
Пішов я на качок одного разу,
Рушницю взяв та чоботи не взув,
В яких бува рибалити ходжу.
Якраз пернатих зграї налетіли,
Тож залишалось тільки лиш поцілить.
Я заховався у кущах, сиджу.
Аж бачу – гуска раптом виліта.
Я підхопився та «бабах» із ходу.
Крутнулась гуска та шубовсть на воду.
Помчав її чимдуж шукати та
Вона десь очеретах залягла.
А без чобіт я ж не полізу в воду.
Ходив-ходив над очеретом. Шкода,
Але ні з чим вернувся до села.
На другий день подався знов туди,
Сів у кущах та здобичі чекаю.
Сьогодні ж, певно, пофартити має.
Аж бачу, гуска у траві сидить.
Ледь-ледь з трави тієї вигляда
Та пильно озирається навколо.
Тоді схопилась й подалася полем.
Дивлюсь, а в неї із крилом біда.
«Моя вчорашня»,- зрозумів ураз,
Підняв рушницю, вже хотів добити.
Та думаю: куди б це їй спішити
Пораненій у цей ранковий час?
Аж бачу – зупинилася вона,
Трави якоїсь дзьобом прихопила
І до своєї рани притулила.
Потримала отак от. Дивина.
А потім ще зробила кілька раз.
«Невже отак лікує свою рану?
Ні, убивати я її не стану
Та подивлюся ще якиїсь час».
Ще кілька раз на місце те прийшов.
Траву, що гуска скубла ту примітив,
Її великі золотаві квіти,
Що схожі на наперстки, віднайшов.
Та гуска скоро й зовсім не прийшла,
Мабуть, своє крило залікувала
І далі десь собі помандрувала.
А я, коли вернувся до села,
То в діда Гната гарно розпитав,
Що то за квітка, як її назвати.
А діда ж, знаєш, варто лиш спитати.
Надвечір все про квітку тую знав
Перстач ту квітку, гусячий зовуть.
Давно вже люди нею користують
І кров зупинять, й рани полікують…
Запам’ятай, згодиться як-небудь.

Чоло схилила, плечі опустились,
гірка сльоза стікає по щоці,
зеленим мохом ліра її вкрилась,
зів‘яла ружа в стомленій руці…

Стоїть в зажурі одиноко муза,
а на обличчі невимовний сум,
немовби сицилійські Сиракузи
безжально часом кинута у тлум…

Нещадний кат, убивця муз і вроди,
суворий цензор юності принад,
а досвід – як невтішна нагорода
і відголос далеких серенад…

- Зустрічаюсь одночасно
з мужиками обома!
Коля - гарний, Вітя - класний.
Вибрати кого? Сама
не збагну. Микола в сексі
лагідний, мов кошеня,
а у Віктора є - "Мерсік",
хоч у ліжку - маячня,
необтесаний і грубий.
Дай пораду, де моє?
- Не страждай дурнею, люба!
Чоловік почує - вб'є!

Навислий камінь, круглий стіл і лава -
Низенький грот — повідають про те -
Була колись могутньою держава -
Тодішня Польща — правив Локетек.

Такий король був — зростом ледве з лікоть,
Малий на зріст, в діяннях — велет був.
Країна в чотирнадцятім столітті
Зміцніла дуже у його добу.

І пам’ятають Локетека люди,
Він правив довго — років двадцять сім...
Помислити про вічне в цім відлюдді
У скам’янілій можемо красі.

20 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Зупиніться ось тут…
Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
а його вже нема,
і зима побілила портрет…
Скільки їх тут лежить
під зірками
ще юних "афганців"–
Їм би жить!
Хто їм дав кулемет?!

Не поступиться ніч
перед сяйвом фанерної зірки.
Не відсунеться сніг
від могили сирої землі…
Розстріляти б ту ніч
до кінця,
до останньої дірки,
що убила тебе!
й не дала народитись мені…

7 грудня 1988 р., Київ

Обрізали свободи одну мить,
Казали, що її уже не треба,
За обрії надія не летить
І не черпає магію у неба.

Обрізали свободи одну мить
І нею поламали мою долю,
Що без цієї частки не горить,
А тліє і руйнується без бою.

Обрізали свободи одну мить
І мрії поховали у могили,
Моя душа обділена болить,
Запитує: «Навіщо це робили?»

Запитує, бо має відчуття -
Узяли нині, заберуть і завтра,
Їх дії оминає каяття,
Згасає у ночі остання ватра.

Обрізали свободу не на мить,
Уже її ідея не чіпає,
Знамено у бою не майорить,
І марнотою душі огортає.

Свободі залишили одну мить,
Але не помічаючи нічого,
Живемо чи існуємо убого…

На обрії надія мерехтить,
І віра є, що полум’я горить -
Енергія, яка дає свободу.
2020

Пробач, білий світе, мабуть, наболіло,
прокралася в душу безбарвна зима.
Так сліпнуть від снігу, коли біло-біло
усе навкруги й інших фарб більш нема.
І смуток лягає на плечі нудьгою,
на вії сльотою, на серце синцем,
морозним припаєм, водночас жагою -
в застуджених грудях нестерпно пече.
Хоч не вередлива, аби вимагати
і пролісків ніжних під снігом крихким,
не сніжку холодну, а сонце за ґрати
хоч інколи кидай мені серед зим.

04.12.2020р.

Як руки і серця єднають двоє -
Стають на вишиваний рушничок,
З"являється синочок в них чи доня -
Благословляють хлібом-сіллю знов.

Та на рушник кладуть той хліб рум"яний,
Ікона ще в матусиних руках,
Обрамлена вона теж вишиваним
Біленьким рушником.Минає час

І діти вже збираються в дорогу,
Яку для себе вибрали в житті,
З собою їм дає матуся знову
Рушник, що у барвистім вишитті.

Так супроводжує постійно українців
Рушник той вишиваний - оберіг,
Щоби на кожній їх життя сторінці
Всюди від лиха та біди беріг.

Коли візьмеш його то відчуваєш
Рук неньчиних турботу і тепло,
Пахне домівкою все те в чужому краї,
Що стільки літ на рушнику цвіло.

2020 р.

Ця осінь, що стелиться тишею подвір'ям глибоким і голосним,
Тримає в руці свитки з віршами позаторішніми.
Тобі не дається любов, і це дається в знаки ще з весни,
Хоча на самоті відчуваєш себе краще, ніж з усіма колишніми.

Відчувай осінь у своїх долонях холодних, неначе скло.
Тепле повітря, що вистрибує з вікна твоєї кімнати,
Запалить вогонь і зможе знищити будь-яке зло.
Щастя теж у твоїх руках, не припиняй писати.

У кожному рядку про осінь твій натомлений горокракс,
Тобі так важко змирятись з усім, що навалилося.
Кожна твоя любов варта усіх безцінних прикрас.
Усе трапляється саме так, як би того не хотілося.

11.11.20

Бог підказав мій сенс –
я втілив у слова.
А чи не зрада се?
Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
А ви самі́ звідкіль?
Частково звідусіль,
а зрештою – із Рад!
І зрад, од тих, чий біль
будує метроґрад
на зсованім піску,
попід яким віки!
А на моїм візку –
мізки́, мізки́, мізки́!

29 квітня 2003 р., Київ

Розкажу вам байку люди,
Хочте вірте, хочте ні.
Хто почув, той не забуде,
Чиста правда без брехні.

Десь в маленькому селі
В нас на Україні
Мальовничі краєвиди,
Височіють гори сині.

Наче стрічка повз села
Річка в'ється у долині
Не велика, не мала,
Бузьку буде по коліна.

А які у нас сади..
Груші, яблуні, малина!
Рай господній, красота
І церковна павутина.

Місць святих багато дуже
Знає кожна в нас людина.
І паломники, як мухи
Залітають в павутину.

А попи, немов святі,
З голубої ніби глини.
Їх обрали пастухами,
Щоб овець пасти в долині.

Шелестить-хрустить капуста,
Вчать, лякають та пасуть.
І глаголять гріх, розпуста,
Будь смиренним, бідним будь.

За навчання тре платити,
Про пожертви не забудь.
Бо прийде остання днина
Черті в пеклі засміють.

А святих отців як блох,
Ніби з неба тут драбина.
Кажуть їх помазав Бог,
Став не просто вже людина.

Всі поважні та невинні
Та здається трохи брешуть,
Бо у нас на Україні
По не нашому щось чешуть.

Бог із ними,
Та нехай собі пасуть.
Їхні віці ходять з ними,
Хай навчають та скубуть.

А в сусідньому селі
Б'є з землі свята водичка,
На святому джерелі
Там була стара капличка.

Люди старші і малі
Пили ту живу водицю,
Уклонялися землі,
Брали в руки, мили лиця.

Помагала вона людям.
Та прийшли отці святі,
Сяють хрестики на грудях
І з камінням золоті.

Почали копати, рити,
З джерела басейн робити.
Та такий, щоб за потреби
І слона всього помити.

Плюскотить вода та плаче,
Та не хоче вже цілити,
Нащо було ображати,
Нащо було землю рити?

Щоб паломників побільше
В сіті свої заманити.
Я не знаю, чи цілюще,
Але їдуть всі щось мити.

А капличку геть знесли,
Там церкви, стоять готелі!
Є базар і є шинок,
Є напевно і борделі..

Все як кажуть для людей,
Чи то може так для себе.
Роблять бізнес на святому,
Лиш для власної потреби.

Та нехай там будуть ситі,
Їх судити нам не треба.
Хай там сьорбають в кориті,
Бозя бачить все із неба.

А ще маєм благодать,
Мов на місяці дороги.
Навіть важко описати
Поламати можна ноги.

Всі шляхи до нас закриті,
Щоб заїхати в село.
Всі дороги вщент розбиті,
Наче іго тут пройшло.

Це для того, щоби військо
Десь вороже не зайшло.
Ні, лагодять, помилився,
О як гарно все пішло!

В руки мудрим депутатам
Куча грошей надійшло.
Почали скубти, ділити,
Знов до діла не дійшло!

Слава богу врятували,
Переймались, щоб було.
Неприступним, як фортеця
Залишилося село.

І життя як річка далі
Помаленько потекло.
Там я ріс і все це бачив,
І дитинство там пройшло.

Сіл у нас не фінансують,
А бо може не дійшло.
Чи від чогось нас рятують,
Пропадає в нас село.

В голови свої турботи
Обіцянками годує,
А доріг нема і досі,
Мов глухий німих не чує.

Ось вам байка, наче сон,
Може спогади дитячі.
Хтось впізнає там себе,
Хтось від радості заплаче.

Хто не був, хай приїзджає
І місця святі побаче.
Може хтось мене осудить,
Та нехай, я все пробачу.
10.11.2019
by Shtuka Yaroslav

У кожного свій погляд на буття,
Свій смак, і хист, і світосприйняття,
Миттєві злети, і стрімкі падіння...
Життя не зиск - жага до майбуття.

Минуле - вічно спірний талісман,
Буремної історії туман....
Міцне коріння батьківських традицій
Тримає вісь, не кориться вікам...

У сьогоденні - пристрасті й смаки,
Мрійливі ночі, днини гомінкі,
І вітру подих, і вода для спраглих,
І про прийдешнє бунтівні думки...

В майбутньому - амбіції шалені,
Таємні мрії, плани навіжені...
Щоб твій проєкт сягав у далечінь,
Знання і мужність ти візьми у сьогоденні...

Вони з війни не повернулись...
Вже сьома видалась зима,
Вони задивлені в минуле.
Для них прийдешнього нема.

Живих пече. Живим нестерпно,
Живих терзає і болить.
А їм судилося померти...
Фатальна мить.

А ворог лютий і підступний
І далі шкіриться в злобі́,
Передрікаючи майбутнє
У боротьбі.

Наша рідна українська мова
досі ще не вся паліндромова.

2020

ІЗима мітлою вимітає осінь…
О! Як її любив поет арап!
А ми не вимітаємо і досі
очарування... і великороса...
і парію по імені кацап.

Якщо удома жити є потреба,
то їдьте, дорогесенькі, туди,
де є усе, але лише для себе –
і камінці не падають із неба,
і є багато газу і води.

ІІФальшиве не огранює природа…
В агонії гидота світова
насилує і не дає розводу…
гібриди селекційної породи
рабів Росії вивела Москва.

І малороси до нестями раді,
що їм язик нав'язують у Раді…
Лише в окопі пізнає хохол,
що душу опікаючий глагол
дає салют у кожному заряді.

ІІІОстанній бастіон апартаїду –
Росія світу мало що дала
окрім двоєголового орла.

Поезія із лайкою сусіди
та мовою героїв «Енеїди»
замулює оазу джерела.

Богемі це нагадувати всує.
Не каюся, що не осоловів
у хащах буєраків і гаїв.

Поет веде, а бестія рулює.
Хизуються собою чистоплюї,
блукаючи у лабіринті слів.

12/20

Відтято від зими окраєць грудня-
Як обрій закровив!,Судомно стигла твань.
Завмерло все сторожко, страхопудно.
У кого віруєш-Хреста,Аллаха,Будду?-
Всім вистачить заклань.

Я не пишу бравурних маршів,
Рожево-сонячних картин.
А правда - чорна, негодяща,
В патьоках суму та біди.

У дезертира - бал (ой леле!),
Медалі, слави клумаки...
Олжа - заручниця пастелей,
Обіймів райдужно-м'яких.

Неправда - не мої парцели,
Ледь вирвався з її лабет.
Та людям подавай веселе,
Безжурно-мрійне канапе.

Вмочаю пензля в сум та відчай,
У барви чорні та гіркі.
Малюю істини обличчя -
Зрадливо-підлих хохлаків.

06.12.2020 р.

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
О, Псевдомузо! Я твій Кат!

Мої любові потаємні,
кохання всі, які колись
перетруї́ла ти даремно,
я воскрешу! То ж – боронись!

Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
Чи, може, в зовсім інший час?
Туди, де твій порядок діє –
шаблонно позатертих фраз?!

Що не ефір – з твоїм гарчанням!
Я виб’ю фальш твою скляну!
Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
Або малюнком прокляну…

15 серпня 2003 р., Богдани́

Чого минуле те перебирати
і порпатись в брудній білизні болю?
Картати, звинувачувати й лати
тягнути у майбутнє за собою.

Так схибила, гріхи збирала: чорні,
рожеві, жовті, голубі, червлені.
Аби забилося життя у лоні
потрібно впасти з цноти в гріх смертельний.

По полю мінному і гострім лезі
пройшла босоніж, щоб ніхто не бачив.
Можливо, хтось судив про мене - крейзі,
шалена, недолуга і ледача.

Не кається, душі не очищає
молитвою і ладаном церковним.
Над піснею ридає від одчаю,
а над небіжчиком сльози не зронить.

Все вірно, розкажу вам навіть більше,
бо завше поділюся тим, що маю
і на столі, і в серці. Тільки - вірші
втоптати у багно не дозволяю.

І бити при мені малу дитину,
старих людей і кволих зневажати.
І на поталу кидати хлібину
ту, що у скруту випікала мати.

Рубати батьківську стареньку липу,
Здирати шкіру з вбитого тюленя.
Від щастя хрипоти до горя схлипу
Бог у душі моїй, в очах зелених.

3.12.2020р.

З красивої площадки Бельведеру
Печальний профіль, бачимо, постав.
Він розпочав кохання саду еру,
На величавий задивився став.

Оце його творіння чарівливе
Століття третє люди бережуть.
Лише сліпого не вражає диво -
Божественого генія могуть.

Потоцький Шенсний Фелікс — це імення
Засновника нетлінної краси.
Тут поривання думки дерзновенні
Утілювали Божі голоси.

І Метцель, і Заремба — будівничі,
І сотні покріпачених селян
Трудилися на славу і на вічність,
Вкладали душу в працю і талант.

Хай кажуть — зрадник Польщі гоноровий -
Потоцький, пан, визискувач лихий.
Великим був по-справжньому в любові,
І вірний був Софії він своїй.

Обожнював, підносив, як Богиню,
В ній бачив ідеал життя свого.
І від кохання, зраджений, загинув,
Бо зрадив син з Софією його.

Минуть віки. Одсіється все нице,
Лише любов цвістиме щовесни.
На згадку парк чудесний залишився
І профіль цей, замислено-сумний.

12 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ледве-ледве із-за гори сонечко гляділось,
Туманцем легким холодним долина укрилась.
Йшов Петро селом раненько, дивився навколо.
Вже дерева жовтолисті стоять напівголі.
Зимний вітер все частіше селом пролітає,
Від зими привіт, напевно, передати має.
Йшов Петро селом повільно, нікуди спішити.
Вихідний та вже й немає в полі що робити.
Роздивлявся, що за тином робиться у кого.
Де господар, то, звичайно, і порядок в того.
А де ледар, зрозуміло – його зразу видно.
Як то, думає, людині буває не встидно.
Дійшов врешті і до хати, до кума Івана,
Бачить, той сидить на призьбі чи хворий, чи п’яний.
Бо хитається та стогне чогось, неборака.
Зайти треба, запитати, чи поміч ніяка
Не потрібна куму. Виліз через перелаза.
Підійшов. Та кум помітив його не одразу.
- Здоров куме! Чого стогнеш? Перебрав учора?
- Та ні, куме. Не до того. В мене таке горе.
Хоч сказати – засміють же мене добрі люди.
- Кажи, куме, сміятися я точно не буду!
- Розумієш, другий день вже мучуся. Та де там!
А ніяк сходить не можу я до туалета.
І сидить, як каменюка, виходить не хоче,
Хоч і тужуся, бувало, аж вилазять очі.
Хотів сходить до ворожки баби Катерини,
Та ж в селі то буде знати й остання людина.
Ти ж ту бабу добре знаєш, пліткувати любить.
Репутацію навіки всю мені погубить.
І не знаю, що робити і куди податись,
На чию таку пораду мені сподіватись.
- Знаєш, куме, - Петро каже,- знаю що робити.
Ще колись зовсім маленьким я ходив по світу,
То покійниця-бабуся мені говорила,
Що крушина у цій справі має справді силу.
В дідуся колись подібні проблеми бували,
Так бабуся із крушини гілок наламала.
Принесла та заварила дідусеві чаю.
Так дідусю, я сам бачив, зразу полегша́ло.
Тож біжи мерщій до лісу крушину шукати.
Вона зможе твою хворість умить злікувати.
Ще хотів чогось додати та кум вже схопився
Та, тримаючись за пузо, у ліс покотився.
Хотів крикнути услід та…а як хто підслуха.
То сміятимуться з кума в очі й поза вуха.
…Минув тиждень. Знову кума Петро зустрічає:
- Як ся маєш? –у Івана весело питає,-
Помогла тобі крушина? Чи знайти вдалося?
- Знаєш, куме, без крушини усе обійшлося.
- Як то сталось? Розкажи-но, послухати хочу.
А Іван сопе під носа й опускає очі:
- Розумієш, як подався я ото до лісу…
Як крушина виглядає – я то знаю, звісно.
Знаю, що вологу любить, пішов до болота,
Хоч таскатися по лісу не було охоти.
Ще здалеку запримітив кущики крушини,
Взявся гілочки ламати, класти до торбини.
Коли чую, десь позаду хтось по лісу пхає.
Я спочатку і уваги на те не звертаю.
Але кроки усе ближче. Повертаюсь. Мамо!
Величезний ведмедисько йде на мене прямо.
Став на дибки, заревів так, що заклало в вухах.
Я забув про все на світі та й рвонув щодуху.
Вже не знаю, чи він гнався, а чи ні за мною.
Зупинився, озирнувся вже аж під горою.
І хвороба без крушини вся минула клята.
Довелося…штани, правда...біля річки прати…
Кум сміється: - Ти ж, Іване, мене не дослухав.
А кричати ж я не буду, як ти мчиш щодуху.
Справа в тім, що ще бабуся мені розказала,
Звідки люди про крушину, її силу взнали.
Затіявся прадід в осінь до лісу ходити,
Назбирати сухостою, щоб хату топити.
Ходив якось, раптом бачить – ведмідь лісом пхає,
Роздивляється навколо, мов чогось шукає.
Причаївся прадід, стиха дивиться, що далі.
Знайшов ведмідь кущ крушини, наламав цурпалля
Та й став кору обгризати, тішитися нею.
А наївся, до барлоги подався своєї.
Прадід, звісно, знав багато про звірину всяку,
То ж для нього те не мало загадок ніяких.
Укладався ведмідь спати аж на зиму цілу,
Не хотів, щоб все у шлунку у нього сиділо.
Перед тим , як уже йому у барлозі спати,
Він крушиною свій шлунок брався очищати.
А тоді уже спокійно спати укладався,
Що воно йому «заграє» в шлунку – не боявся…
Тож для прадіда у тому не було секрета.
Я хотів тобі сказати про ведмедя…Де там?!
Ти помчав, аж за тобою слідом закурілось.
Я й подумав, що, навряд чи, ви б з ведмедем стрілись.
А воно, ти глянь, як дивно усе обернулось…
- Ну, нічого,- Іван каже, - було та й забулось.
Ти ж дивись, лишень, нікому не кажи про теє,
Як позбавився хвороби клятої своєї.
Бо ж сміятимуться люди, не дадуть проходу.
Навигадують усяке про мою пригоду.

Спи, дитинонько кохана, засинай,
Поринай в казкові дивні сни.
Мирні зорі нехай сяють з висоти,
Я люблю тебе, синочку, ти це знай.

Рада бачити я усмішку твою,
Як приємне бачиш ти у сні.
То ж щасливими хай будуть усі дні,
Посила благословіння Бог.

Виростай і набирайся сил, мужній,
Тішаться за тебе всі близькі.
Хай не буде зла у доленьці твоїй,
Лише світла-світла радість на віки.

2020 р.

Не відпливай до іншої води!
Маяк хоч вказує шляхи додому,
та повертає нас вряди-годи
до жадібних джерел болючий спомин.

Я океан, а не ставок жалів,
що зором осягнути птаха в змозі.
Топила паперові кораблі
не я - розбурханих цунамі сльози.

То вітер хвилі гнав на береги,
аби каміння штормом шліфувала,
і якорів залізні ланцюги
зривала із фарватеру. Бувало,

тонуло сонце у безодні-мжі,
зірниці палахтіли наді мною.
Ти спрагло пив оман, а міражі -
не вгамувать солоною водою.

01.12.2020р.

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

Уже немає сил жаліти
Себе у долі на руках –
Вона несе мене по світу
І змалку сіє в душу страх.
Чи йде не тою стороною,
Де щастя мається моє,
Що вік без радості земної
Мені постійно постає?..
05.12.20

Стоять кургани у степах
Та козаків старі могили.
Хрести у сірих сорочках
Над ними голови схилили.

Прийшли кати у рідний край
Перекроїли, перешили.
І добрехали, як змогли,
Незгідних просто задушили!

І стали жити замість нас
Так, ніби ми і жить не жили.
І кров не наша у серцях,
І що вони дали нам жили.

Усе продумали вперед,
Рабів для себе з нас зробили.
Та так роками, мов сліпі
З ярмом на шиї і ходили.

Не помічаючи довкола
Чиї кургани і могили,
Забули прадідів, дідів,
Як рідний край вони любили.

І захищали все своє,
Ні перед ким чолом не били.
І шанували дім, батьків
І не паплюжили могили.

А ми таки забились в кут
І не дурні, а одурили!
Ми повелись усі на мед
Та дьогтю нам, таки налили.

Забрали землі і хати,
Пшеницю й жито, все спалили.
Поля горіли і ліси,
А ми боялись, не гасили.

Лише похнюпили носи
Та руки в боки розводили.
Водичку повне решето
Довкола бігали, носили.

І дуля пахла калачем,
Її під ніс нам положили.
Це нагорода за усе,
Оце ми гарно заробили.

Ми стали, ніби жебраки,
Пожертву в злодія просили.
Нас висилали в табори,
Голодоморами косили.

І колоски для діточок
Тихенько в пазусі носили.
Ми їх вождів, немов святих
До себе в хату запустили.

Лише від страху, а в душі
Лайнном їх пики замастили.
І сльози ріками текли,
А нас гнобили і гнобили.

Діди зітхали у курганах,
Хилились зкошені могили,
А на кістках росли міста
І в болотах людей топили.

Майбутнє світле, дороге!
За нього кров'ю ми платили.
І щиро вірили брехні,
Катів своїх за все хвалили.

Так, ніби дикими були.
Так, ніби ми без них не жили.
Та все закінчиться таки,
Ми перед Богом заслужили.

Ми захищаємо своє
І зла нікому не зробили.
І в нас історія своя,
Свої кургани і могили.

Свої сади, лани, степи, поля,
Високі гори, небосхили!
Усе своє, лише вони,
Усюди пхали своє рило!
14.07.2019
by Shtuka Yaroslav

Стоять кургани у степах
Та козаків старі могили.
Хрести у сірих сорочках
Над ними голови схилили.

Прийшли кати у рідний край
Перекроїли, перешили.
І добрехали, як змогли,
Незгідних просто задушили!

І стали жити замість нас
Так, ніби ми і жить не жили.
І кров не наша у серцях,
І що вони дали нам жили.

Усе продумали вперед,
Рабів для себе з нас зробили.
Та так роками, мов сліпі
З ярмом на шиї і ходили.

Не помічаючи довкола
Чиї кургани і могили,
Забули прадідів, дідів,
Як рідний край вони любили.

І захищали все своє,
Ні перед ким чолом не били.
І шанували дім, батьків
І не паплюжили могили.

А ми таки забились в кут
І не дурні, а одурили!
Ми повелись усі на мед
Та дьогтю нам, таки налили.

Забрали землі і хати,
Пшеницю й жито, все спалили.
Поля горіли і ліси,
А ми боялись, не гасили.

Лише похнюпили носи
Та руки в боки розводили.
Водичку повне решето
Довкола бігали, носили.

І дуля пахла калачем,
Її під ніс нам положили.
Це нагорода за усе,
Оце ми гарно заробили.

Ми стали, ніби жебраки,
Пожертву в злодія просили.
Нас висилали в табори,
Голодоморами косили.

І колоски для діточок
Тихенько в пазусі носили.
Ми їх вождів, немов святих
До себе в хату запустили.

Лише від страху, а в душі
Лайнном їх пики замастили.
І сльози ріками текли,
А нас гнобили і гнобили.

Діди зітхали у курганах,
Хилились зкошені могили,
А на кістках росли міста
І в болотах людей топили.

Майбутнє світле, дороге!
За нього кров'ю ми платили.
І щиро вірили брехні,
Катів своїх за все хвалили.

Так, ніби дикими були.
Так, ніби ми без них не жили.
Та все закінчиться таки,
Ми перед Богом заслужили.

Ми захищаємо своє
І зла нікому не зробили.
І в нас історія своя,
Свої кургани і могили.

Свої сади, лани, степи, поля,
Високі гори, небосхили!
Усе своє, лише вони,
Усюди пхали своє рило!
14.07.2019
by Shtuka Yaroslav

Прихились – і я тебе зігрію,
Обійму, притисну до грудей.
Хай довкола віють сніговії –
Не холонуть душі у людей.

Козі везе! Візок
козі везе візок.

2020

Прочла сегодня в клубе Писатели за добро стихотворение Светланы Гордеевой, которое очень поучительно ....
Если художник рисует
Если художник рисует
«Что от сердца исходит — к сердцу должно привести»
Людвиг Ван Бетховен
Если художник рисует,
руки его не хвалите.
Если по раю тоскует,
просто его поддержите.
Сердцем рисует художник,
душу свою рисует.
Вашему сердцу, может,
песню свою адресует.
Та красота, что в сердце
вечно живет и гнездится,
сквозь потаенную дверцу
выскользнет, воплотится.
Перевела на украинский язык 4.12.20 17.02
На фото -мой рисунок.
Якщо художник малює
«Що від серця виходить — до серця повинно привести»
Людвіг Ван Бетховен
Якщо художник малює,
руки його НЕ хваліть.
Якщо по раю тужить,
просто його підтримайте.
Серцем малює художник,
душу свою малює.
Вашому серцю, може,
пісню свою адресує.
Та краса, що в серці
вічно живе і гніздиться,
крізь потаємні дверцята
вислизне, втілиться.

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».

Немає вічного ні в чому.
На вістрі часу – суща мить.
Заради неї ставлю кому.
Що не потоне, то згорить.

Хтось пише щиро і розлого.
А хтось кахикне: срамота…
На авансцені спіч німого.
Глядач у залі – глухота.

Шукаю літери і цифри,
таємні знаки сподівань,
як доленосні коди-шифри,
як перехід за іншу грань.

Діра від бублика в он-лайні –
масні причесані слова.
Їх зерна биті, неврожайні.
Їх правда сита не нова.

А ми не знаємо причини.
- Прости нас, Боже, не карай!
У неба досить злої глини,
щоб переміг пекельний рай.

У морі маються вітрила.
Віки минають, та пливуть
надії страченої крила
у нелукаву каламуть…

12.12.2020

То затихає, то лунає знову
собача пісня про легальну мову...
Не важко угадати – це язик
у вигляді священної корови,
яку доїти пролетарій звик.

І хто його, як Лєнін, не вивчає,
поет ВеВе(глашатай!) нагадає,
що́ їх веде на Київ... напролом...
війною аж до самого Дунаю,
де кожен володіє язиком.

І малороси, й наймані бояри
на те уже видумують закон...
але ВееР вирулює за хмари,
а офіси зеленого до яру –
як поліцаї Криму у полон.

................................................
Єднають п’яте колесо і дишло...
І... ти диви... аби чого не вийшло...
не раком, але – задом наперед...

Перемагають хлопці-запорожці...
і КаеСУ, і... і ОПеЗеЖопці...
і шмаровидло ляпають... і мед.

12/2020

О, добре як, що любиш ти!
О, добре як!
Коли обваляться світи –
це буде знак.
Це означатиме, що ти
і тільки ти –
була в основі самоти
в кінці мети.
Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
той день і час.
коли одна – з усіх пісень –
один лиш раз! –
з одним лиш словом, що було
і вмерло знов:
любов, любов, любов, любов,
любов, любов!

21 жовтня 1995 р., Київ

Десь отам за густими туманами
Застигають відразу льоди
І ялинки вогнями різдвяними
Тішать погляди людські завжди.
Там тяжіють дарами святковими
Не прилавки – родинні столи
І майбутнє не сіє страховини
Там нікому чомусь будь-коли.
Там вітання у фразі за фразою
І відсутні повільність чи спіх,
Бо політиків мало показують
І геть зовсім не слухають їх...
04.12.20

Ми нарізно плекали світ до того,
як доля привела нас у альков,
де в раюванні сяйва золотого
іскрилася загравою любов!

Зоріла, пломеніла, огортала
теплом самотні душі на землі,
і місяцем - небесного кресала,
запалювала зорі у імлі.

І кришталевих бра яскраві свічі,
лише для нас обізнаних, тремких,
беззахисних, сліпих у протиріччях,
в любові - щирих, відданих, палких.

В обіймах поцілунків, щебетання
ми пишемо удвох, як ти хотів,
цю чарівну історію кохання
на чистім простирадлі почуттів.

Від сліз блаженства до сльози розпуки,
лише один необережний крок,
та небо відчуває серця стукіт -
Святу любов благословляє - Бог!
30.11.2020р.

Перекреслює дорогу
Неподолана межа
Не помилує нікого
Активована іржа.

Ти смієшся без потреби
І сумуєш без причин
І у просторі під небом
Залишаєшся один.

І кому до того діло,
Чий куди петляє шлях...
Без числа на світі білім
Неприкаяних невдах!

Осінні тумани, тумани осінні
Усе заслонили навкруг:
І поле, долину і луг,
Не хочуть пускати ще зимоньку-зиму.

Сніжок, що зима уночі посипає,
Раненько весь "злиже" туман
І дощик дрібненький уже накрапає -
Ображена плаче зима.

Тумане, іди собі спати в ярочок
І зимоньку не ображай.
Вона господиня по праву сьогодні,
Отож хазяйнує нехай.

2020 р.

Єдине, що вірно зроблю –
Це запевню любов у любові.
Єдине, що вірно люблю –
почуттів повноводу повінь.

Сумнівайся – я маю кулак
розтрощити кінцівки страху,
маю сили ловить вовкулак
і мішками скидати з даху.

Сумнівайся – а я докажу
тимчасовість твойого вагання,
вирішальної ночі впряжу
триста коней мойого кохання.

Ти не бачила справжньої міці,
чоловіка не бачила в розпачі.
Хай я буду в столітньому віці –
тільки серце у серце встромлячи.

30 серпня 1995 р., Київ

Відживу, нажаль своє життя,
Відтужив, нажаль свої я туги,
Відїм, нажаль свій шмат м'яса,
Відпишу, нажаль свої листи до Вас.
Але ніколи не зможу відступити, нажаль від своєї я мети.
2020

А любов золотими нитками
Вишиває зірки в небесах...
Я б усипав троянд пелюстками
Чарівливий твій зоряний шлях.

Де б не йшла — усміхалися віти,
І леліяли б кожен твій крок
І черемха й бузок, гіацинти -
Супроводжували до зірок.

І у зорянім замку росли б там
Хризантеми, нарциси і плющ
Стіни всі обвивав, як намисто -
Подарунок смарагдових пущ.

Ти б сиділа на зорянім троні
Як Богиня — володарка мрій.
І Пегаси — окрилені коні -
Диво-віршів розсипали б рій.

Слів прекрасних і образів грона,
Наче квіти-перлини в гаю,
Увінчали б собою корону,
Що лягла на голівку твою.

І буяла б, як сонце весною,
Засвітилась на всі небеса,
Наче відсвіт душі золотої
Ця божествена квітка — краса!

2 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Три дні виблискував пухнасто
Неповнолітній перший сніг
І потай мріялось про щастя,
Що прихилилося до ніг.

Та сніг пустився за водою,
Як повернулося тепло.
І щастя вкрилося імлою,
Немов його і не було.

І вже... і вже... і вже не має значення,
куди летять осінні стежі страчені,
куди пливуть вітрила пошматовані –
в які моря, в які глибокі повені,


в якому часі, вихлялому й сірому,
крило, мов лезо, розсікає віхолу.
І ніякого вже не має значення,
що тлінне розлетілося облачення,


в якому розкувйовдженому вітрищі
несуться пера, стебла, зорі сліпнучі.
У хижі далі впала згасла ягода,
не годна з гілля вирватися... Наго так,

так наго, наго поокруж, аж полохко...
І тільки гнізда – маяками з мороку,
орлині гнізда – теплими порталами
святяться, світять над світами вспалими.

В "Паркових озерах" причаїлась тиша.
Явори високі спокій стережуть.
Все заполонила голубе узвишшя,
Від землі до неба - хмарна каламуть.

Де-не-де на дерні поруділе листя,
Паморозі іній посріблив газон.
Лавочка холодна, сутінки імлисті,
В сумочці настирно дзвонить телефон.

На бруківці круки й голубина зграя,
(Не кидає птахам крихти сухарів -
Жіночці: мобільний, вітер дошкуляє,
Кутає у комір, аж до самих брів

Зморене обличчя сповнене печалі).
Зазирнути в очі сквирі,* наче - гріх.
Та летять з безодні пелюстки азалій** -
Падає на чорні коси білий сніг.

сквира* - негода
азалія* - квітка

30.11.2020р.

У часи, як руським родом знать іще гордилась
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Та питалися даремно, бо тим лиш і треба
Аби руські усі землі підгребти під себе.
В ті часи у місті Овруч в шляхетській родині
Народився син Остафій. В буремну годину
Виростать йому прийшлося, гартувати волю,
З Україною зв’язавши усю свою долю.
Де би доля норовлива часом не кидала,
Все робив, щоб Україна його сильна стала.
А нещасній Україні тоді діставалось,
Бо ж Москва й Литва за неї постійно змагались.
А до того не давали й татари спокою,
То воюючи з Литвою, а то із Москвою.
А шляхи ж лежали їхні нашими краями,
Тож найбільше діставалось Україні саме.
Попервах служив Остафій литовському князю,
Кажуть, може місяцями із коня не злазив.
На Москву ходив походом не раз і не двічі.
Били литву московити – не впадав у відчай.
Набирався знань у полі, вчився воювати,
Адже, сидячи удома – досвіду не мати.
Потім з гетьманом Острозьким в Москві опинився,
Князь литовський дуже сильно на нього озлився.
Від Москви став вимагати «зрадника» віддати,
Аби міг його належно за те покарати.
Та ж не був Остафій зрадник, не чувався винним.
Не чужим князям служив він – лише Україні.
А в Москву пішов служити не князю Івану,
А полоненому в битві своєму гетьма́ну.
Доки той був у полоні, доти й служби було.
Правда, тільки-но повстання в Литві спалахнуло,
Що підняв Михайло Глинський за волю країни.
То Остафій привів військо в поміч Україні.
Не вдалося князям тоді вибороти волю,
Не вдалося повернути українську долю.
Бо ж не вся знать Україні вірна залишилась,
Не взялась за зброю, князю Литви поклонилась.
Не пішла разом із Глинським волю здобувати,
Тож залишилась в неволі Україна-мати.
Прослуживши кілька років в Московській чужині,
Із Острозьким повернувся втікач в Україну.
Заступивсь за нього гетьман, не дав покарати,
Навіть, випросив для нього старостівство дати.
Бунтаря такого поряд хто ж тримати стане?
Тож відправився Остафій старостою в Канів.
Там тривожне прикордоння, там татари поряд
І бунтарський дух із нього вивітриться скоро.
Та Остафія татари зовсім не лякали,
В нім татарського в самому знайшлося б чимало.
Бо на вигляд він і справді, як татарин, наче,
Як у одязі татарськім його хто б побачив,
Та почув, як по-татарськи ловко розмовляє,
То подумав: перед себе татарина має.
Взявся в Каневі й Черкасах Остафій рядити,
Став дивитися, як краще край цей боронити.
Де і як орду стрічати на шляхах широких,
Де поставити застави із якого боку.
Хоч мав війська й не багато, але не журився
І добряче з супостатом в прикордонні бився.
Не один раз і не двічі давав клятим чосу
І лягала орда клята, як трава під косу.
Мав він військо невелике, але все завзяте.
І знайшов, де рубак гарних для себе узяти.
В ті часи в степових балках та і по байраках
Вже збиралися сміливці, що звались «козаки»
Не хотіли у магнатів жили надривати,
Подалися в чисте поле, щоб козакувати.
Жили кожен в своїй балці, кожен своїм станом,
Керувалися окремим своїм отаманом.
Жили з того, що траплялось, у степу добудуть ,
Тож до часу уважались розбійницьким людом.
От зібрав таких Остафій, вийшов перед ними
І звернувся зі словами до них отакими:
- Чи не досить в очеретах як таті сидіти,
Може краще бусурманів на шляхах глядіти?!
Ідіть хлопці, збирайтеся під мої корогви
Та послужим Україні і Господу Богу!
Зібрав хлопців відчайдушних Остафій до себе.
Із такими й Литви поміч йому вже не треба.
Перестріли орду в полі не раз і не двічі,
Довго чухались татари після тої стрічі.
Довго мимо все ходили та все озирались
Аби часом на козацьке військо не нарвались.
Та ж татари без грабунку, то вже не татари.
Ворожнеча між Литвою і Москвою стара
Знову вилилась війною, гуркочуть гармати.
На Московщину татари подались гуляти.
І Остафій теж козаків повів Москву бити,
Щоби Сіверщину врешті у Москви відбити.
Розгромили військо враже, стали міста брати,
Та татари розбрелися, взялись грабувати.
Що їм дертися на мури та під кулі пхатись,
Якщо можна лиш грабунком простим наживатись.
Та й Остафій із походу повернувсь не бідним,
Удалось повоювати йому дуже плідно.
Ледь гармати перестали землю шматувати,
Як татарам закортіло знов пограбувати.
Без Литви в Московські землі не схотіли лізти,
Тож рішили з України поживитись, звісно.
Стрів Остафій орду кляту над Дніпром-рікою.
Цілий день тривала січа Врешті-решт із боєм
Удалось козакам знову татар відігнати,
Та Остафію прийшлося полоненим стати.
Узяли його татари, в мотузя зв’язали
І у Крим живим ясиром хутенько погнали.
Довго плакали козаки, гетьмана шукали.
Де подівся, що з ним стало – нічого не знали.
Ой, не солодко в полоні йому там жилося
Та втекти із Перекопу тим часом вдалося.
Повернувся у свій Канів злий на орду кляту,
Обіцяв, що їй спокою не буде давати.
Повів військо молодецьке на Очаків скоро,
Було туркам і татарам з тим велике горе.
Попалили козаченьки усе передмістя.
Врятувались, хто в фортеці устигли засісти.
Потім взяв Іслам-Керменя над Дніпром-рікою,
Щоби плавали козаки по ріці в спокої.
А тоді до Криму взявся, пролетів, як вітер.
Узяв здобичі багато, полон пригнав звідти.
Ой, озлилися татари, прийшла орда вперта
Аби Канів і Черкаси на пороха стерти.
Та даремно сподівались, даремно збирались,
Як отримали добряче, то й назад подались.
Там зібрали більшу силу і знов підступили.
Князь Острозький і Остафій ту орду зустріли
Біля річки Ольшаниця. Добре шанувались,
Майже вся орда в тім полі навіки зосталась.
А тоді пішов Остафій на Очаків знову,
Із ордою була в нього коротка розмова.
Попалив, набрав в поході здобичі багато,
Буде чим велике військо йому годувати.
А під славнії корогви сходилось чимало,
Собі славу, Україні волю здобували.
Пішла слава про ту силу вже кругом по світу,
Вже козаків і сусіди прагнуть запросити.
Вже опальний хан із Криму в Черкаси втікає,
Де від помсти Саадата схованки шукає.
Новий хан прийшов з ордою аж під самі стіни.
Видай, каже, втікача нам, а то й сам загинеш.
Не злякала Остафія та ворожа сила,
Яка місто, наче зграя, навкруг обступила.
Місяць билися татари, місяць колотились,
Але, облизня зловивши, врешті відступились.
Дивувався хан татарський, в захваті дивився,
Як Остафій сам без війська в таборі з’явився.
Говорив як рівний з рівним із великим ханом,
Не зважаючи на помсту, не боявсь обману.
Хан, нарешті відступився та у Крим подався,
А Остафій за козацьке військо своє взявся.
Розділив його полками й сотнями до того.
В тому війську панувала дисципліна строга.
Закріпив за кожним полком відповідне місто,
Стали полки називатись з його назви, звісно.
В місті тім сидів полковник, вибраний на колі,
Всі козаки підкорялись в полку його волі.
Кожне місто полковеє було, як фортеця,
А то раптом чи татарин, чи москаль припреться.
На валах його чекали готові гармати.
Окрім шаблі козак мав ще і рушницю мати.
Отож, ворога стрічала не якась ватага,
Добре навчені загони під гетьманським стягом.
А Черкаси у козацтва столицею стали,
Тому довго ще козаків черкасами звали.
Чигирин тоді ж поставив, де тримав до часу
Необхідні для козацтва військові припаси.
Так з’явилось в України своє власне військо.
Він хотів був заснувати ще й Січ запорізьку,
Щоб стрічати орди вражі в підступах далеких.
Та добитися від влади то було нелегко.
Хоч послухали на сеймі гетьманську ідею,
Але сили налякались, напевно, тієї.
Як би там воно не було та козацтво стало
І татарам, як раніше, гулять не давало.
Зустрічало, коли треба та і проводжало
Так, що кості просто неба довго ще лежали.
Знав Остафій все зарані, як орда рушає,
Бо ж він очі свої й вуха у тих степах має.
Сам бувало виряджався степом побродити,
Від татарина ж нелегко його відрізнити.
Пробирався по аулах, як у себе вдома.
Всі йому татарські плани ставали відомі.
Лише хан собі надума по ясир податись,
А із ним вже ціле військо виходить стрічатись.
Тож коли Литва з Москвою знов завоювали
То із радістю татари у похід пристали.
Пішов з ними і Остафій Московщину бити,
Хоч уже мав вік поважний, дома би сидіти.
Та душа його гаряча не всидить удома,
Давай коня, давай шаблю, давай битву йому.
Йшов не сам – козацьке військо ішло за спиною,
Булаві його послушне, зрощене війною.
Те козацтво, яке згодом реєстровим звали,
Коли вже по його смерті ті реєстри склали.
Йшло козацьке військо полем, шляхи торувало,
А за ним іще розмиті постаті вставали
Тих, хто гетьмана продовжить справу розпочату,
Хто найпершу Січ козацьку буде будувати.
Хто згуртує запорожців у єдину силу,
Хто супроти панування ляхів стане сміло.
Хто прославиться в походах проти бусурманів,
Проти Криму і ногаїв, і проти османів.
Хто підніме народ, врешті на велику справу,
Щоби вільна, незалежна постала держава.

Або мені дайте хоч і бубон в руки,
Або не питайте, чом стою, мов крук той.
Он танцює місяць понад деревами,
А я тут нуджуся в балачках із вами.
Якщо ти музика,то не варт базікать,
Краще б уже грати і пісень співати.
І хоча б ви грали, не переставали,
Я б все танцювала, угаву не знала.

Клопоту більше, ніж треба,
у прерозумних людей.
Похапцем кинутий жереб –
ворогом скорим гряде.

Думкою розбагатівши,
можна скорити світи,
розум ніколи не втішить
серце, примушене йти.

Діти ж такі не розумні,
як безрозу́мні діди!
Їм не загрожує сумнів,
що призведе до біди.

Їх не чіпає тривога,
з вірою в завтрашній день.
На анархічного Бога
погляд ніде́ не впаде.

Тільки до чо́го ж цей клопіт,
ві́ршем записаний тут?
Часто поета на допит
всі непоети ведуть.

10 серпня 2002 р., Богдани́

Схолодніла, білогруда
Владно шастає зима, –
І хоча не стало бруду,
Але й теплих днів нема.
Відчуваючи загрозу
Віком скривленим кісткам
Заховаюсь від морозу
На печі й уже звідтам
Поведу свої розмови
Неквапливо – до дрібниць, –
Про холодні дні зимові
Поза вікнами світлиць.
02.12.20

І
Немов би тут почаклувала фея -
Дух музики високої не вмер.
І прикрашає статуя Орфея
Майданчик оглядовий — бельведер.

Фракійський цар, як Бог, одвічно юний,
Ще й Аполлона й Калліопи син -
Коли співав, торкнувши ліри струни,
То чарував усе довкола він.

Дерева нахиляли пишне гілля,
Спиняли ріки свій одвічний біг,
І люди всі від захвату німіли,
В лісах тварини лащились до ніг.

Йому скорялася природа дика,
І закохалася у нього теж
Красуня-німфа, звалась Еврідіка,
Любили одне одного безмеж

Вони з Орфеєм. Та краса всіх вабить
Від завидющих не втекла очей
Чарівна німфа. Й закохався навіть
У неї бог на ймення Арістей.

Погнався у долині він за нею
Й кохання зупинилася весна -
Була раптово вкушена змією,
І вмерла Еврідіка чарівна.

ІІ

Але Орфей не підкорився бідам,
Закоханий сміливець-одчайдух
Пішов, спустився в царство до Аїда
Й заворожив страшного Бога слух.

І Цербер пес завмер в заціпенінні,
Скорботного він не торкнув співця.
О диво! Спів розчулив і Ериній -
Лилися сльози з кожного лиця

Богинь бездушних. І Аїд промовив:
“Зачарувала ліра нас твоя!
Перед величним виявом любові
Доземно голову схиляю я.

Бери свою кохану Еврідіку,
І бог Гермес поможе вийти вам.
Іди й не оглядайся, бо навіки
Її утратиш й музики дива

Уже тоді тобі не допоможуть.
Шануйся. І любов повернеш ти.”
Пішов Орфей. Та мукою тяжкою
Було, не обертаючись, іти.

Він сумнівавсь чи йде за ним кохана,
На виході враз увірвавсь терпець.
Він оглянувсь. Побачив. Та неждано
Його надіям всім настав кінець.

Тінь Еврідіки зникла безтілесна
Орфей же повернувсь до рідних скель,
Та більше музика його чудесна
Вже не лунала серед підземель.

Хоч він вертавсь до річки Ахерону,
Але не зворушили вже пісні
Сумного перевізника Харона,
Кохану бачив тільки уві сні.

Три роки так минуло. Наостанок
Зустрів Орфей на горенько кортеж
Він бога Вакха п’яного й вакханок -
Менад розпусних, ну і п’яних теж.

Вони пробачить не могли Орфею,
Що вірним був. Кохав лише одну
Й не спокусивсь красою нічиєю...
І проявили вдачу навісну

В тім, що каміння кидали, замало
Було цього їм, били до кінця,
Аж доки на шматки не розірвали,
І ліру потрощили у співця.

У річку впала голова музики -
Каралася отак любов свята -
Ім’я прекрасне німфи Еврідіки
Шептали омертвілі вже вуста.

І голову понесло аж до моря,
На Лесбосі поховано співця.
Оракул на могилі там говорить,
І волю провіщає він творця.

...Поміж дерев цього земного раю,
На Єлисейських чарівних полях
Дві тіні ув обіймах завмирають -
Орфей і Еврідіка. Їхній шлях

Як сонце, осяває цю оазу,
Прихильна вже до них блакитна вись -
Зворушливо за руки узялись -
Хоч тут вони тепер — навіки разом!

16-18 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)