Два дні тому перестало битися серце мого дорогого друга, прекрасної людини і видатного ученого, керівника, господарника, багаторічного директора Національного дендрологічного парку НАН України Івана Семеновича Косенка.
Пам’ятаю першу нашу розмову по телефону. Я відрекомендувався, сказав, що письменник і хочу написати поему-екскурсію про чудову, незрівнянну “Софіївку”. Він запитав коротко:
- Що для цього треба?
Я сказав, що хотів би приїхати в “Софіївку”, пожити кілька днів, ходити екскурсійними маршрутами, надихатися красою дендропарку, спілкуватися з фахівцями, знавцями його історії.
У відповідь почув знову коротке:
- Приїжджайте.
Три чи чотири дні я жив у окремому маленькому номері готелю “Софіївський”, харчувався, спілкувався найбільше з Галиною Нікітюк, заступником директора з екскурсійної роботи, найкращим фахівцем у цій сфері, бродив “Софіївкою” навіть уночі, коли не спалося і шукав натхнення. Мене катали безкоштовно на конях, бусах екскурсійних. Коли написав перші поезії — описав об’єкти — вхідні ворота, альтанку Грибок, Женевське озеро, головну алею, зайшов до Івана Семеновича, прочитав йому.
Можливо, він побачив, що я — не випадкова людина в літературі, бо всі витрати мого перебування в “Софіївці” з його волі дендропарк узяв на себе. Я був цим дуже приємно вражений. Мене підкупав діловий, добрий, якийсь дуже людяний стиль спілкування Івана Семеновича, увага. Ніякої зверхності, пихи, все коротко, по суті, по-діловому, і уважно, доброзичливо. Розмовляв завше спокійно, жартував, розповідав про своє багаторічне знайомство з президентом НАН України Б. Патоном, і скільки він поміг “Софіївці”. Згодом я побачив, яким величезним авторитетом користується директор у колективі, де його слово — закон, і його не просто поважають, а люблять. Якщо не помиляюсь, чи не кожні два роки колектив “Софіївки” обирає собі директора. Іван Семенович пропрацював на цій посаді 42 (!) роки і кожного разу колектив його обирав знову на посаду ледь не одноголосно!
Він очолив дендропарк у 1980 році, коли страшна повінь залила “Софіївку”. Під його керівництвом за кілька місяців усе в основному було відновлено і наведений зразковий порядок. Вся Умань піднялася рятувати улюблений парк і дослухалася до його розумних порад. Парк став процвітаючим, науковим центром. Тут проводилися постійно наради, наукові конференції, фестивалі поезії, на одному з яких мені навіть довелося стати Королем Рими з легкої руки уманської поетеси Софії Кримовської, яку, так сталося, я познайомив з Іваном Семеновичем, хоч вони обоє — уманці, а я киянин. “Софіївка” стала для мене щасливим місцем, приваблювала мене грецьким язичницьким романтизмом, що відповідало моєму віросповіданню українського рідновіра і поетичністю її прекрасних куточків, він ніби весь зітканий з поезії, спасибі графу Потоцькому і прекрасним будівничим парку, серед яких Івану Семеновичу за 225 років існування “Софіївки” належить одне з найпочесніших місць. Член-кореспондент НАН України, заслужений працівник культури, автор десятків книг і брошур, господарник феноменальний. Він із 7 години ранку пішки обходив увесь парк, о 9 приблизно збирав керівників підрозділів парку, садівників, ремонтників, будівельників, екскурсоводів і давав рознарядку на день — що треба зробити. Його не обдуриш — він бачив усе своїма очима. Увечорі ще раз об’їздив парк своїм маленьким директорським електромобілем.
За роки його керівництва, які вже зараз називають “золотою епохою” територія парку розширилась мінімумум на 10, а то й 20 гектарів, збудований другий готель, адміністративне приміщення, господарські будівлі. Все, що надбане попередниками краще, цінне — збережене і примножене. Відновлено грот Аполлона, Звіринець-зоопарк, де ходять прекрасні олені, збудовано нові водоспади, нових кілька парків за сприяння народного депутата Антона Яценка, дві статуї Софії Потоцької і одну графа Потоцького, статую Пегаса — крилатого коня поезії встановлювали в мене на очах... Та хіба все перелічиш. І під керівництвом І.С.Косенка працює і прекрасний добірний колектив, закоханих у “Софіівку” і відданих парку людей.
11 років писалася моя поема і 12 — тривала наша дружба. Я приїздив у різні пори року, різні часи, але незмінно зустрічав теплоту і увагу до найменших деталей з боку директора дендропарку. Він завжди був спокійним, витриманим, виваженим, господарем свого слова, ніколи не підвищував голосу, я ніби жив у Земному раї, господарем якого був ІВАН СЕМЕНОВИЧ КОСЕНКО, золота людина, людина з великої літери в усіх смислах. Свою поему, як і ці спогади, присвячую йому. Вічна пам’ять Вам, дорогий, незабутній мій друже, наводьте порядок тепер у небесному раї так, як Ви порядкували у земному. Спочивайте на Луках Сварожих з миром!

уривок з поеми "Смарагдовий рай"

Пам'яті Івана Семеновича Косенка

Печаль краси колон дорійських,
Застигла велич кам`яна,
Трав розмаїття – ніжне військо,
З одноманітністю війна…

І ці ставів розкішні плеса,
І водоспадів шум хмільний,
І співи духів безтілесних
У підземеллі кам`янім…

І Божі статуї величні,
І таємничий гротів шум,
Весіль усміхнені обличчя –
Лети, уяво, розкошуй!

Заходь в наскельную альтанку,
В долину Кам`янки заглянь,
І про звабливую гречанку
Наслухайся оповідань.

Це – рай земний. Зайди у нього,
Залиш життєву каламуть.
І сам – за пазухою в Бога
Хоча б годиноньку побудь.

О дваднадцятій сорок сім
Знову чути ракетний обстріл
Я вже вкотре не сплю, не їм
Від плеча не відводжу постіл…

Ой лелечий у небі крик…
Розважаються прийшлі орки
Я ж до цього в житті не звик
Ось такі у нас тут вівторки…

Небо… небо одне для всіх
Навіть сонце не сміє… знаю
Не кажіть мені: вбивство - гріх
З неба морок не осідає…
11.04.2022.

То не грім в небесах --
Гул війни сіє жах,
Посивіли над Києвом хмари.
В почорнілих снігах
Тишу ранку в полях
Розірвали ракетні удари.

Ні, то не зорепад --
За снарядом снаряд
Випускають трикляті рашисти.
Вже будинки горять,
І кривава зоря
Зайнялась на околицях міста.

Але що це? Ого!
Йде назустріч вогонь,
Полетіли палаючі стріли --
То війська ППО
Не упустять свого --
На підлеті ракети зустріли.

А над ними — літак,
Наче блискавка та --
Сотворив москалям бурю мстиву --
Двадцять з лишком горять
Літаки в болотах --
Так воює над Києвом Привид.

Хоч збивали в лісах,
Але вижив цей птах,
Бо звитяги у нього є крила.
Наче куполу дах,
Видно дужий розмах* -
Над столицею небо закрили!

Воїв сила й могуть --
В чистій висі цвітуть
Веселковою ніжною грою.
Наче іскор салют
Вибуха там і тут --
Слава, слава навіки Герою!


7 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

У тебе очі є? Дивись, дивись на фото!
Вдивляйся. І вмовляй себе, що то є фейк.
Вмовляй, що звитяжна російська мерзота
вбивати не могла тварин, жінок, дітей.

Вдивляйся у піску нариті наспіх ями,
з яких чомусь тіла змордовані стирчать.
На тих тілах ряснять засохлі чорні плями.
Ти чуєш як вони, конаючи, кричать?

В потилицях дірки, за спини скуті руки.
Зґвалтованих жінок замучені тіла.
Чи відчуваєш ти їх передсмертні муки?
Це ти їх, саме ти, на муки прирекла!

Милуйся! І радій, на цю ж геройську справу
ти закликала слать своїй землі синів.
І ти була права, їх відшукала слава –
недолюдків тавро, убивець і катів.

Вдивляйся, це твоє омріяне величчя –
славетні, визначні, шановані діла.
Що ж відвертаєш вбік враз зблідле ти обличчя?
Дивись! Дивись, кажу, до чого ти дійшла.

03.04.22

Всі,хто у 80-х роках навчався в школі, в першому класі вчили віршик "Ходить хлопчик Помагай".Наші внуки будуть вчити інші вірші...Про війну в Україні...Про героїв,про мирне небо і благословенну Богом землю.

Через місто,вище хмар
Пролітає Байрактар.

Допоміг теробороні-
Зупинилася колона.

Допоміг ще і військовим-
Танки всі горять у полі.

Вже не будуть більш стріляти,
Українців убивати.

Захищає землю нашу,
Вороги тікають в рашу.

Хто не знає Байрактара?
Він усім допомагає!
03.04.2022

ІНе вимагає Божий заповіт
у чорний день та у лиху годину
молитися Марії й Богу-Сину,
аби закрили омофором світ.

Молитись і поклони бити – мало.
Одна турбота не рятує нас.
Не раз уже в історії бувало
і декому ікається не раз –
якщо Феміда їхня довго спала,
не омине і їх суворий час.

ІІІ поки ми очікуємо кари
за ветхий щит і ненадійний тил,
не меншає, а більшає могил...

не хоче небо ядерної хмари,
але готують пекло яничари,
а Божий Дух не має зайвих сил.

ІІІЗатишшя перед бурею минає.
Закрийте небо! Не дрімає кат!
Подайте те, що на учора треба,
і вам тоді окупиться стократ...
...............................
Європа уповає на Ереба –
хитрує інерційний бюрократ.

04.2022

Зелений килим животворний…
На ньому жовті квіточки.
Блакить Небесна неповторна
З’єднала наміри людські.

Щоб жити в мирі, що є краще?
Чим переповнені серця?
Лиш без війни – жадане щастя!
Нехай загине пошесть ця!

Весна… Птахів кружляють зграї,
Чекаючи своїх братів,
Які додому поспішають
З країв далеких – тут їх дім.

Зелений животворний килим
Збирає кращі кольори.
Об’єднана могутня сила
Припинить постріли згори.
***
…Відчутний керуючий подих весни.
Всесвітній протест, щоб позбутись війни.

29.03.2022

Падав сонячний день, як призначено, вниз.
Календар зазначав – майже квітень.
Під стіною стояв заготовлений хмиз,
йому завтра, врочисто, горіти.

Завтра страта. Прилюдна. Злостивих відьом
з’їсть вогонь, очищаючи скверну.
Доброчесних засад тріумфальний підйом,
зрежисований дуже майстерно.

І все ходить святенник, вивчає поміст –
чи міцний, чи був збитий надійно,
щоб призначений вогнищу гріховний зміст
очищався від зла гармонійно.

То видовище буде. Чекають людці,
обирають місцинку завчасно.
Ждати довго, тримають хлібець у руці
пожувать, доки решки не згаснуть.

Глядачі. Споглядальники. Ні, не кати.
Владарям довірять – не провина.
Вони йдуть та ведуть до святої мети,
вони тої мети серцевина.

Відьом вбити! Бо винні, так кажуть жреці.
Це ж жреці, вони мудрі й видющі.
А вагання, питання, сльоза на щоці
випадкові і скороминущі.

31.03.22

Боги мої, війна ця клята --
Продовжує жахливу гру.
Так хочеться любові свята,
Віддатись ласкам і добру...

І кожна зустріч — як остання --
Куди веде нас круговерть?
Я захлинаюсь від кохання,
Немов мене чекає смерть.

І кожен день: Ну як ти мила?
Немов по лезу йдем ножа --
Твій дім іще не розбомбила
Орда бездушна і чужа?!

Всевишньому -- щодень благання
В сльозах ранкової пори:
Не забирай моє кохання,
Або... до себе забери!

І як ті нерви заспокою
У сплесках воїнів звитяг?
Випробування нам війною
Дано на силу почуття.

Впаде імперія пуйлата,
І знову в сяючий альков
Прийде до нас любові свято,
І створить новий світ ЛЮБОВ!

31 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Переймається Європа,
НАТО — співчуває,
Жде смертельного потопу
Упиряків зграя.

Б'ються воїни хоробрі
В повені пожежній.
Кісткою для Раші в горлі
Наша незалежність.

Замість того, щоб нам дати
Рятувальну зброю.
Щоб не лізли супостати
Чорною ордою,

Проливає дружно сльози
Світ достатку й миру.
Не зважаєм на прогнози —
Гостримо сокиру!

Розкололось небо навпіл
Від ракет жахливих.
Воскресають там, де святість
І де є могили.

Тож відродимося з праху
Лютої завії!
Вже готує всесвіт плаху
Путінській Росії!

29.03.2022р.

Україна у Сибір
Пуці шле могилу.
Бо ракета - вір-не-вір -
Бункер завалила.

Виходу нема, все зжер,
Без повітря в раї.
Він повільно так тепер
Корчиться й здихає!

28 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

А по той бік війни —
На краєчку зими
Пробивалися проліски сині.
І пастельна блакить
Золоту ткала нить
На гаптовану сукню Вкраїні.

А по той бік гармат —
Світлом врунився сад,
Повертались у гнізда пташата.
Оживала земля,
На лани вистеля
Домоткані хустини картаті.

А по той бік ракет —
Вірш натхненний поет
На папері виводив старанно.
І пливла тиха ніч
Білим хмарам навстріч
У лавандову димку туману.

А по той бік могил —
Віддавали борги
І боролися за незалежність.
Зло виймали з грудей,
Милували дітей,
У колисці плекаючи ніжність.

А по цей бік жахіть —
Україна стоїть,
У людській крові — маківки храмів.
Залишилися ми
На руїнах війни,
Закриваючи небо руками.

28.03.2022р.

Вже сонце землю обняло,
І світ увесь весна цілує.
Один лиш збоченець Хуйло
Війну до себе кличе всує.

Чекає сівача земля,
Ярило пісню шле до гаю.
Москвин ракетами поля
Й двохсотими все засіває.

Розкриті вже тремтять вуста --
Кохання ніжністю говорить.
Упир на села і міста
Наслав руйнацію і горе.

Коли ж нап’єшся крові ти?
І знавіснілий од падлюцтва,
Від свеї луснеш глупоти -
Чиряк на тілі всього людства?!

28 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

О скільки тих було, що кануло у Леті
Без смутку на гучнім пероні сподівань,
З ким паморочливо кружляла на паркеті,
Шалену тарантелу пристрасних бажань.

Які згорали сірником в жазі щоразу,
А після пригадати не могли ім'я.
Лише холодних губ стереотипну фразу,
— Нам було добре разом, та ти не моя!

Стосунки розривала з тими, хто не взмозі
Подарувати крила щастя неземні.
Парчеві килими стелила на підлозі,
А згодом ремствувала на самотині.

Того чекала, хто відкриє навстіж двері,
Аби в холодний дім проникла теплота,
І смакуватиме при чуйній атмосфері,
Немов пташине молоко, терпкі вуста.

23.02.2022р

Плачуть неня у москві і тато,
Бо синок пливе Дніпром без лах.
М'ясо ж москаля сом'ятам - свято,
Виснуть кишки жмуттям на губах.

Я йому сокирою голівку
Відрубав, а тушу в річку пхнув.
Іншому штиком у пузі дірку
Просвердлив, до того ж - не одну.

А як з річки, в хату причалапав, -
Горло орку стиснула жона.
Я ж хутенько в тімницю кацапа
Вила по руків'я увігнав.

Рви живих москаликів на клапті!
Убивай руками, без ножа.
Хай тече кровиця окупантів,
Щоб зростав хороший урожай.

27.03.2022р.

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Від сирени, як від настири,
мати з донькою мчить сліпма.
Ні речей уже, ні квартири,
ні будинку у них нема.
– Хутче, доню, – отам рятунок…
Грима небо, мов тулумбас…

– Чуєш, мамо? Чи це дарунок,
що снаряди не вбили нас?

Залізяччя об стіну дзенька.
Дим пожарищ і зблиски ватр…
– Скорше, донечко… Тут близенько…
Ось за рогом уже й театр.
Там в підвалі нам буде те́пло,
в тісноті хоч, та не одні…

– Чуєш, мамо, а це вже пекло? –
небо онде яке в огні…

Вже за димом не видно світу,
тільки сполохи звідусіль…
«Діти» – хтось написав, як міту,
«Діти» – ворог сприйняв, як ціль…
А в підвалі – важке гудіння,
для загалу – один постій…

– Чуєш, мамо, чи це спасіння
нам у сутіні цій густій?..

Смертний вибух… І пил. І репет.
І уламки. І темнота.
І безсилого тільця трепет,
і дитячі в крові вуста.
Слабне серце в безвинній жертві –
ні надії і ні снаги…

– Чуєш, мамо, а ми вже мертві? –
тихо й темно так навкруги…

22.03.22

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

Не прожити інакше весняну цю рань.
Не зректися своїх почуттів і бажань.
Все до зброї додам - і вкладу, чимскоріш,
кожну спрагу свою в мій останній рубіж.

Я втискаю гашетку до болю в очах -
тут, у наших з тобою, Вітчизно, полях,
і зарідненість ця додає мені сил,
з кожним пострілом в серці точніший приціл.

За сплюндровані дні,
за кривавість ночей,
перебите життя,
за жінок,
за дітей -
я нещадно,
щомиті
у пекло жену
цю кремлівську,
по вінця в крові,
сарану.

Скільки в мене лишилося –
стільки й віддам
за усе, що, Вітчизно, дароване нам,
за майбутнє, де зло побороли і страх,
я гашетку втискаю -
до Сонця в очах.

О, прожити б інакше весняну цю рань.
Не зректися отих почуттів і бажань.
Все до зброї додам - і вкладу, чимскоріш,
кожну спрагу свою в мій останній рубіж.

Орда впивається плачем
Моїх батьків, синів, онуків.
А я стріляю ще і ще,
Чортякам одриваю руки.


Я був поетом. Нині - звір.
Муру писати людям доста.
Один в житті орієнтир
Й мета одна: жорстока помста


Москаль - не брат, москаль - не друг,
Де милосердя - нині вирва.
Я полонених не беру,
Деру з живих кацапів шкіру.

17.03.2021р.

Після кожного вибуху щулиться, меншає хата.
Заховався в куточку невидимий нам домовик.
Лиш герані цвітуть, не зважають на постріл гармати,
Вибігає мій зляканий кіт, до війни ще не звик.

Тут невидимо зв’язане все надміцними нитками:
Кожна книга й дрібничка, стільці і обличчя світлин,
Де мені усміхаються тато, сестричка і мама,
Де онучка і доня спинили миттєвості плин.

Все життя в цьому домі, а нині над хатою «гради»,
На старому даху без тепла замерзає труба.
До війни не звикаєш, неначе до болю і зради…
Та живе в наших душах надія на мир і мольба.
15.03.22
 

Із Костянтина Симонова (1915-1979)

Коли ти́ не змиривсь із тим,
щоб схилитися перед Кремлем,
щоб віддати рашисту дім
і усе, що Вітчизною звем, -

знай: Вітчизну ніхто не спасе,
коли ти її не спасеш;
знай: рашиста ніхто не уб’є,
коли ти його не уб’єш.

І допоки його не вбив,
пишні фрази в собі тримай,
і країну, де виріс та жив,
ти Вітчизною не називай.

Раз рашиста убив твій брат,
раз рашиста убив сусід, -
це вони за Вітчизну мстять,
а тобі за безчинність - стид.

Так візьми, нарешті, і вбий
ти - рашиста, а не́ навпаки,
щоби плач був не в хаті твоїй,
а у хаті його́ таки.

Він зі смертю прийшов, пам’ятай,
й хай його́ стріне смерть крива,
й не дружина твоя нехай,
а його - хай буде вдова.

Й рідна матір нехай не твоя,
а його - залиши́ться сама;
не твоя, а його сім’я
хай чекає на батька дарма...

Так убий же хоч одного!
Хай сконає скоріш лиходій!
Скільки раз побачиш його -
стільки раз ти його і вбий!

(Березень 2022)
аа

Вкраїнські діти, Ваші смерті
Рвуть душу. Кляті москалі,
Бездушні нелюди, зітерти
Я б Вас хотів з лиця землі.

О наше героїчне військо,
Удар по них вогнем жахним,
Щоб мучився упир кремлівський,
Розверзлось пекло все під ним.

Щоб він волав нелюдським криком,
І смерті вимолить не міг.
А Сатана в шаленстві дикім
Тортур завдав йому страшних.

І щоб здихав отак повільно
Днів стільки, скільки йде війна.
А Україна вільна, сильна
Знов зацвіла, як та весна!!!

11 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

— Куди ж ми тікаємо, мамо?
—Війна!
Ворожа навала ген суне з Росії.
Гостомель в облозі, жорстока чума
Вже заволодіти всім світом воліє.
— І нашим будинком, і сонечком, ма...?
Дитячим садочком і Мурчиком нашим?
— Ти міцно тримай його, любий, тримай.
Ми не віддамо навіть котика раші!
— А, що у Росії немає землі?
Й тому нападає на інших війною?
— Усе в неї є, та немає душі,
Такої, мій синку, як в нас із тобою!

11.09.2022р.

Кіптява чорна, холодна зима,
Заполонили блакитну безмежність,
Вся Україна хоробро сама
Бореться з ворогом за незалежність.

Харків, Херсон, Маріуполь, Ірпінь,
Суми, Житомир, Чернігів і Буча —
Гідно стоять люди трьох поколінь
За злотоверху столицю на кручах.

Правду болючу і мир на землі,
Гнізда лелечі, надію крилату!
Запам'ятайте, раби-москалі,
Знищити волю не здатні гармати!

Умань і Вінниця, Ужгород, Львів,
Села квітучі від краю до краю
Путінських нелюдів, вбивць, холуїв,
П'яну Росію в церквах проклинають!

Непереможні, святий заповіт
Вражою кулею вам не пробити!
Янголи зможуть, здивується світ,
Над Україною небо закрити!!!

10.03.2022р.

Коли закінчиться війна,
Навколо щастя розіллється,
Замучене огорне серце
Любов’ю трепетна весна.

Коли закінчиться війна,
Душі пробудження настане,
І мук тяжких спадуть кайдани,
Зітхне з полегкістю вона.

Коли закінчиться війна,
Воскресне світ весь на руїнах,
Моя прекрасна Україна
Відродиться ясна, красна.

Коли закінчиться війна,
Сконає Путін-упиряка,
Розсіється російська мряка,
Імперія впаде жахна.

Коли закінчиться війна,
То пролунає у етері,
Що ти — розвалювач імперій,
Вкраїно, волі сторона!!!

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Московії всебічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

«Люблю тебе!» - шепнула дню зоря,
обнявши небеса і світ сором'язливо
і промінь сонця крізь ліси й моря
із усмішкою цілував це явне диво.

А день, не довіряючи, неначе,
Своїй зорі і здійсненню палких надій,
Спускався із небес... о, він за нею плаче,
І утирає сльози кришталевих мрій.

Тебе люблю, ряхтію у душі
леліткою, неоновим світінням,
як та зоря, що впала в спориші
з небесних царин маковим насінням.

У зливу поцілунків відведу —
від ніжності пустеля оживає.
Зірвемо плід у райському саду,
бо без гріха кохання не буває.

Тебе люблю до болю під ребром,
пульсації у серці і судинах,
мого натхнення — золоте перо,
сумної долі — пісня лебедина.

Злітаємо і падаєм в піке,
мій незбагненний всесвіте ліловий,
до того часу, як життя тремке
струною обірветься на півслові.

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Єднаймося у смутку і любові,
Щоб нас не подолали вороги,
Щоб України грона калинові,
Не закували в темні ланцюги!

Народе — світлий, гідний, роботящий,
Козацький рід твій славиться здавен.
Тож будь у злагоді, достатку, щасті,
На многая літа благословен!

Єднаймося, брати по духу й крові,
Стіною станемо на рубежах
За кожну стежку, річку і діброву,
За пелюсток ромашки у житах!

Із нами правда, Бог і пісня в серці,
Знамена синьо-жовті й журавлі.
Не болісно за рідну землю вмерти,
Жахливо зрадити своїй землі!

16.02.2022р.

Як зникне день, підем до сну...
Тут не попреш проти природи.
В одну з пісень, неголосну
Сховаю сни від непогоди.
Я ж обіцяв? не треба слів -
Вони блукатимуть, відомо...
А ми з тобою з кращих снів
Запросим янголів додому…
А як без них? отож поспи.
Одненьке тільки одіяло.
А хочеш я, всі наші сни
На ноти…
Ні, не як попало…
17.02.2022.

До весни близенько, та зима
впеленала ліс в холодний саван.
Чи пробилась проліском дарма
ти з-під снігу чиста, золотава?

Затоптали хижі постоли
ворогів. Навіщо їм та квітка,
як самого Бога розп'яли?
Первоцвітів, гляньте, в хащі скільки.

Однією менше, не біда,
непомітно, що була і зникла —
неповторна, світла, молода,
світ із ніжності й любові виткав.

Вруняться завзяті, чарівні,
ситечком яскравим диво-краєм.
Стійко квітне у буремні дні,
той, хто серцем в небо проростає!

Не здолати ту красу повік,
В корені й землі — велика сила!
Поки в небі сяє сердолік,
і несе надію птах на крилах!

15.02.2022р.

Друже, лишайсь зі своєю Вітчизною!
Винесе все український народ,
і з черговою ордою залізною
справиться знов, попри купу знегод.

Попри запроданство явне й причаєне -
шлях проторує собі в боротьбі...
Шко́да, що жити в ту днину осяяну
не припаде - ні мені, ні тобі.

(2022)

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Тепло надворі, сльотава відлига
скрапує з даху в імлистий туман.
Тане в легенях задушлива крига,
їдь нікотину фільтрує кальян.

В чашці фаянсовій — кава холоне,
мед різнотрав'я в піалі скляній.
Трунок нудотливий... крекер солоний...
в горлиці сивої очі сумні...

Дивиться пильно крізь шибку на мене,
на підвіконні тупцює Чарльстон.
— Знаєш, голубко, життя незбагненне,
та не чекаю на Армагеддон.

Ласку пізнала, і болісні втрати,
лікті й коліна розбиті у кров.
Вмію кохати і душу виймати,
каятись небу і без молитов.

Тишу будити трембітою в горах,
з мухи спроможна зробити слона,
на допомогу прийти в щасті й горі,
серцем латати старого човна.

З туги складати романи і вірші.
Доля готує озброєння та,
що не вбиває нас робить сильніше.
Плачу... блаженствую... грішна... свята...

10.02.2021р.

Занедужав бідний дідо –
Потерпає від лібідо.
Де не піде, не поїде –
Переслідує лібідо.

Вже ходив і до ворожки –
Не полегшало нітрошки.
Треба йти до молодиці –
Хоч на щось воно згодиться.

А бабуня відчуває –
З хати діда не пускає,
Та накинула вуздечку,
Би не скочив дідо в гречку.

Аршином чужим значив тіло слабе,
хоча і не знавсь на тій мірі.
Відто́ді курсує – ні цоб ні цабе –
невільником – при конвоїрі.

Він так полюбив у собі цю тюрму,
що навіть не мислить про волю.
І, ніби з-за ґрат визира у пітьму,
вдивляється в зраджену долю.

Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
між долею й ним – гріх великий.
І сам він уже – не людина, а тінь –
безмовний, глухий і безликий.

І сам він уже не знаходить себе, –
чужі в ньому мрії і віра…
А з дзеркала зирить обличчя рябе,
як морда незнаного звіра.

07.02.22

Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

"Тільки я і в полі маки," —
не про мене, мила.
Скільки пам'ятаю заки,
матері годила.

Біль чужий на плечі кволі
не боялась брати,
Захищала від сваволі
і сестру, і брата.

Підставляла ліву щоку,
як по правій били.
Хоч сама була нівроку —
нелюда любила.

Не скажу, що божевільна,
може недолуга,
Дехто скаже: "Несумлінно
покохати друга".

Розумію, що не гідно
щастя в інших красти.
Але ж він мені, мов батько,
я йому, як мати.

Радощі та всі печалі
розділили навпіл.
Від розлуки до реалій —
благодать у Скайпі.

Хоч в любові ми згораєм
на краю безодні,
Та відмовитись від раю
неспроможний жоден.

Не було весни, ні літа,
Журавлів у небі.
Певно, час настав розквітлий —
думати про себе.

23.01.2022р.

Тобі свій час із радістю віддам я,
О майстре фотографії, зроби
Красиві знімки, лишиться хай пам’ять
Про дні дерзань, веселощів, журби.

Тріумфу мить і розпачу мойого
У ракурсах ти різних зафіксуй.
Ми всі колись полинемо до Бога,
І час зітре із наших лиць красу.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

І подорожі наші закордонні,
І небо дивовижне з літака,
І як стискає пристрасно долоні
У відповідь коханої рука.

Поезія і музика хай лине,
Немов би то — натхнення два крила
У товаристві, що звемо “Світлина”,
Котра минущий час перемогла.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

6 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Терпінням переповнилася чаша,
песцеві спогади сточила міль.
На крилах щастя мчи до мене, птахо,
крізь органзово-сиву заметіль.

Долай хребти мостів, доріг судини,
залізні вени колій і щаблі,
бо без любові холодно людині,
і непереливки на цій землі.

Можливо, хтось живе заради слави,
чи бачить сенс у золотім тільці.
Міняє коней світ на переправі,
підкови збиті, віжки у руці.

А ти моя — печальна ностальгія,
складної долі — чуйний диригент,
медова мука, втіхи — ейфорія,
полиново-смарагдовий абсент!

В коханні вірному святі і грішні
у полум'яній пристрасті заграв.
Не відбулося без небес — Всевишній
одне для одного подарував.

04.02.2022р.

У неділю до обіду
сперечались два сусіди.
Що у цьому світі краще —
мати силу, а чи щастя?
— Ліпше всім здоров'я мати,
і не будемо вмирати, —
каже той, хто був старечим.
А молодший заперечив:
— В мене був бугай здоровий,
важив десь, як три корови,
та не мав удачі нині —
опинивсь на скотобійні.

Тож нехай у вас все вдасться,
всім бажаю — сили й щастя!

03.02.2022р.

День розбився на справи, на болі, на друзки,
Яблунь шепіт вечірній і шелест беріз.
У вікно заглядає вишнева галузка,
Вдалину, аж до обрію тягнеться ліс.

Тихий спокій навкруг в голубім надвечір’ї,
Я щаслива від того, що ти в мене є.
За тобою скучає наш сад і подвір’я,
І канупер з любистком. Зозуля кує.

Попід зорями, ніби вітрилами, хмари
Кораблями летять у далекі краї.
І самотність для мене сьогодні, мов кара.
Як потрібні мені очі й руки твої!

Вочевидь, зіп’юсь від щастя…
Правда, це ще не критично
Як казали баба Настя -
П’янь з похміллям ледь дотичні…
Вочевидь, проснусь, спитаю
По якій такій причині
Зполошив зівак я зграю
Зізнанням оцим, віднині
Буду знати - там, де хащі -
Освіжу Дніпро Десною
Перший крок завжди найважчий…
Не осилити без бою
А вже потім, а вже потім
Ну усе, ну як на фронті
Як у Насті… в баби Моті
STOP! про баб ні слова, годі…
Хто - кого… приціл - характер
Ще рельєф, погода, грані…
Гори мрій, автівка… трактор…
Це лише короткі дані
Щастя - поруч і окремо
І без кольору, безвинне…
Заявляю - теорема
Що калюжиться невпинно!!!

Вочевидь, зіп’юсь… о Боже
Як мені з оцим до Раю?..
А хіба незловороже
Коли я один спиваюсь…
01.02.2022.

1

Є марійки, наталоньки,
Ніжні павоньки-мавоньки.
В мене ж інша командонька
Для душевних утіх.

Хоч хитає від старості -
Потопаю у радості
Та огрійних принадностях
Між тетянок святих.

Приспів:

Ой Тетяни-Тетяночки!
І дружини й коханочки!
Не потрібно і чарочки -
Від кохання п'янить!

Гарні ви й без косметики,
Комбідресів, беретиків...
Зацілуйте лебедика
І міцніш пригорніть.

2

Вік літаю під хмарами,
Запеленутий чарами.
Тілесами гітарними
Заворожено зір.

Ці богині-еринії -
Самі ліпші! Повір мені!
Впав на лик мій усміхнений
Русий кінчик коси.

31.01.2022р.

Квіти чудесні! Троянди, тюльпани...
Діти натхнення, природи й тепла!
Як же любила їх люба кохана!
Та й і сама, наче квітка, була.

Ти була долею, лагідним щастям
І джерелом поетичних розкриль.
Та дарував тобі квіти нечасто,
Більше приносив зажуру та біль.

Тихо на цвинтарі. Зоряний шепіт
Ріже по горлу, мов гостра коса.
Лиш на могилі вінки та букети
Стали горою. А я...у сльозах.

Смерть нещадима. Ні днини без жертви!
Свято у неї, а в мене - біда...
Квіти потрібні живим, а не мертвим,
Та про цю істину пізно згадав.

31.01.2022р.