Сьогодні, мов колись,
Я бачу світ недобре, –
Куди не подивись –
Упреться погляд в обрій.
Як довгий мур, закляк,
Міцніючи потому, –
І що за ним та як –
Донині невідомо.
Кінці з’єднавши враз,
Тримає відстань стало,
Хоч добігає час
Свого кінця помалу.
25.05.21

Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
його серце стукає відповідно усім календарям,
у нього є десь свій дім і свій намолений храм.

Його чоло вкривають крапельки свіжого поту,
його рюкзак пахне хлібом і чаєм із бергамотом,
він дивиться на мене і мені здається бачить більш,
ніж отой, що тримає за спиною нагострений ніж…

Я питаю у нього:
— Чого вам? Хліба, води, чи молока?
А він посміхається і гладить бороду… і не зника.
Він соромиться, певно... Переступає з ноги на ногу.
Він трошечки схожий обличчям до нашого Бога.

Який ніколи не чує, що б я у нього не просила!
Я розумію на цій грішній землі не має великого дива,
але коли у мене не вистачає сили знов підійматись із колін,
хтось мене гладить по голові…Можливо, це, навіть, він?

А цей чоловік говорить:
—Люба, досить просити.
Краще подякуй небесам, що в теплі, здоров’ї і сита.
Зараз я піду поволі, а ти забирай свій протест!
Забула сказати... З ним завжди блукає голодний пес.

Ця статуя зажурена “Зима”
Раніш стояла там, де “Семиструмінь”,
Подоба старця сивого німа.
Він голову схилив свою в задумі.

Упізнаємо ми, це Одіссей,
Але в літах... Такий сумний, журливий.
Його уява думкою несе
В Ітаку рідну, де він жив щасливо.

Раніше, парку думали знавці,
Що то було на острові Цірцеї,
Де у полоні зносив муки ці,
Й за Батьківщиною тужив своєю.

Але ж тоді не був герой старий...
Не мав такої й близько він ознаки.
То — наслідки Афіниної* гри,
Як повернувся, врешті, до Ітаки,

І знав, що там чекають женихи,
Що залицялися до Пенелопи.
В подобі старця, задумом лихий,
Він спрямував до свого дому стопи.

І тільки в нім скінчилася ця гра,
Узявши лука, в праведному гніві,
Нахаб гидких на горло покарав,
Й вернув свою подобу й став щасливий.

Всі “за” і проти” зваживши коли,
Творці сучасні, парку будівничі,
В Ітаку статую перенесли.
Це — історично правильно й логічно!


15 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ущухли розриви мінні.
У вирвах димить земля.
І полиски на камінні
засяяли віддаля.
І тихо вітри голосять
над степом, де в’ється дим…
А ластівки глину носять
з окопу де ми сидим.

Тривожні буяють мислі,
та, краще, про це мовчи.
Тріпочуть бинти обвислі
на зраненому плечі.
І відблиски очі сліплять,
мов кулі об скелю – кресь!..
А ластівки гнізда ліплять
за звітреним яром десь.

Був обстріл й така запарка,
що й досі іще пече.
І в роті гірчить цигарка,
і щемно кровить плече.
І вітру немає спину,
і виблиски в очі б’ють…
А ластівки носять глину
і десь свої гнізда в’ють.

07.04.21

Конвалії, конвалії, конвалії,
Як рясно вас насіяла весна!
Це - музика природи величальная
Дзвіночками видзенькує вона.

Конвалії, конвалії, конвалії
Вигойдує на луках вітерець.
Мов паличкою у концертній залі він
На ксилофоні грає, як митець.

Я слухаю, я слухаю, я слухаю
І ніжністю у серці так щемить.
За щастя це гаїв пресвітлих духові
Вклоняюся і дякую щомить!

24.04 – 9.08.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Як хороше посидіти в задумі
У затінку дерев, затишних віт,
Де водограй чарівний “Семиструмінь”
Відтінків сім веселки ллє на світ.

З семи річок б’ють ниточки красиві,
Сім днів у тижні, і звучать сім нот,
Сім запахів у квітах в цьому диві,
І від семи Богів — букет щедрот.

І спогадами про події давні
Дзюркочуть-жебонять води слова -
Як затремтіли Фіви семибрамні,
Коли їх Македонський штурмував.

На років сім на острів Огігії
У мандрах Одіссея занесло.
Про милу волю він тихенько мріяв,
Як до Каліпсо втрапив у полон.

Платани, кедри, сосни, кипариси,
Фіалки і лілеї — рай земний!
І на обличчі і безсмертя риси
Вже проступити мали, та вони

Ці знади і обіцянки Цірцеї
Героя спокусити не змогли.
Він за Ітакою тужив своєю,
Благання слав у небо із імли.

І зглянулись Боги. Його звільнили.
І він поплив додому на плоту.
Здавалось, замаячив берег милий...
На жаль, ще ні. Феаків теплоту

Судилося пізнати Одіссею,
Аж доки справді вирушить зумів
Він до Ітаки рідної своєї...
Багато є про це вже книг, томів...

В полоні у сучасної Цірцеї
І мій герой ліричний побував.
І теж сім літ, подібно Одіссею,
Лилися з уст розпачливі слова

В надії на взаємність у коханні
Складалися і вірші, і пісні...
Лиш сивина волосся вкрила рання,
Звучало вироком жорстоке “Ні!”

І в тихій, темній Розпачу Алеї
Уже про смерть з’являлися думки...
Любов справдешня з темряви тієї,
Від чар його звільнила на роки.

Заряд кохання, мов електроструму,
Єство усе пронизав залюбки...
Дзвенить красою ніжний “Семиструмінь”,
Про щастя все навіює думки.

13 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Часом я бачу, як люди полюбляють плітку
і самі стають, як плітки́ у суспільних спілках.
З гілки на гілку можна плигнути і не тільки…
та чи витримають ті вантажі бідні гілки?

Ну і не тільки… про різне... про вічне… про інше…
про те, як хтось пише, а хтось читає вірші,
про те, що минають епохи і грядуть катаклізми,
що "ковід" потрібно сприймати без драматизму,

що кохати треба скоріш допоки не пізно,
і кохати так, щоб потім пригадати, дати і риси,
щоб навіки зробити прикольне тату чи пірсінг,
вибачати перше — собі, а потім долати кризу.

Ми не вази із квітами, щоб подобатись кожному,
бо хтось вірить у Бога, а хтось спорожнений…
Що ті, хто ходять пішки — теж добрі до грóшей,
а ті, хто їх має при владі — давно перероджені.

Уже у цьому усьому і є абсолютний баланс:
катастрофи — народження — секс — несплата за газ,
груші, що ти мені закинув прямо на Марс!
про те, що тепер я готова сприймати будь-яких Вас!

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те, що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Що за диво? Аж завмерла вись.
Чи у неї відібрало мову:
Ніби змій повітряний спустивсь
Дуже гарний, різнокольоровий

На красивий, стрижений газон...
І перетворився враз на квіти.
Й чарівливо так запах озон...
Як від захвату не заніміти?!

Зі смарагдових кілець усіх
Змійових навкруг кущі постали.
Й килим там літаючий приліг,
Де троянди, чорнобривці, кали...

Ніби на сопілці грав чаклун
Український, ще й і наш сучасник.
І перетворив зміюку злу
На чаруючу квіткову казку!

6 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Жовті нарциси –
Сонця ковток,
Прагнення висі,
Світлих думок.

Іскри емоцій –
Бризками з вуст.
Літо невдовзі.
Зимно чомусь.

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019 р.

А на війні, як на війні,
Гудуть гармати,
Ковтає смерть батьків, синів
У жерло страти.
Відвоювати майбуття,
Поклавши душі
За дорогих сердець биття,
Мов хліб насущний, -
Така звитяга зі звитяг,
Така робота,
Щоб не торкалися життя
Біда й скорбота.
Тому вогнем палахкотять
У полі маки.
То за буття кроволиття
Живі ознаки.
То наших добрих мирних літ
Ціна і сила.
То заповіт про цвіт і плід,
Про щастя крила.

Кохання острів чарівливий,
Солодке море*, Верхній став.
Віки над ними — хмари сиві -
Усім розтулюють вуста.

І захвату слова злітають,
Як лебеді чи павичі...
Як сон прекрасний в літнім гаю -
Вдень, вранці, ввечорі, вночі.

Купають верби пишні коси
В ясній смарагдовій воді.
Чи то розчісують волосся
Русалки звабні молоді?!

Пливе гондола романтична
У сяєві сріблястім хвиль.
І спів окрилений велично
Ллє почуття щемливий хміль.

І білий пароплав “Софія”
Кокеток-панночок несе
Туди, де здійснюються мрії,
Що змінюють життя усе.

З нещасних робляться, о диво!
Щасливими, немов цей вірш.
А хто прийшов сюди щасливим,
Іще стає він щасливіш**.

Від бід усіх мов панацея,
Став тихий диво-острів цей.
Що звавсь раніш Анти-Цірцеї,
Явив мені своє лице.

Чи спрямував сюди Всевишній
За розум взятися мене?
Сюди прийшов запеклий грішник
З життя, що робить з нас свиней.

У нім пресвітлого не густо,
Густа лиш бруду течія.
Крізь прірву гнилі і розпусти
На дно буття спустився я.

Мов з острова вернувся Ея***...
Занапастила там вона -
Чаклунка навісна Цірцея
Й дала подобу кабана.

А ще — в собі це не любив я -
Одна з моїх найгірших рис.
Про це є вислів чи прислів’я -
Самозакоханий Нарцис.

Пихатий, зверхній і цинічний,
Відчув я враз твоє тепло,
Немов кохання поклик вічний,
Де снить рожевий павільйон.

Сердечком висіяні квіти,
І ти — прекрасна — біля них.
Зі мною стала гомоніти
Між верб розкішних чарівних.

І промінь сонця золотистий
В очах замріяних відбивсь,
Немов зірок рясне намисто
До ніг твоїх поклала вись.

Коштовні неба всі блавати
Тобі — за щастя цей полон -
Я захотів подарувати,
Як Бог прекрасний — Аполлон!

Із острівної диво-пущі
Подяку слав у небеса.
Що так подіяла цілющо
На мене вся оця краса.

І правило життєвих лоцій,
Як плив у далі голубі -
Немов Софії — граф Потоцький -
В коханні вірним буть тобі.

Навчись — чи бідний чи багатий -
Шляхетний каже так народ:
В коханні треба віддавати!!!
І це — найвища з насолод!

Від насолоди оцієї,
Бо я любив тебе одну —
На острові Анти-Цірцеї
Людську подобу повернув!

5 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)
Київ, квартира. 1г. 20 хв.

А душа, мабуть, має крила,
як у ангелів чи у птиць.
Онде зранку чиясь тужила
в мідних виблисках зоряниць.
Невеличка, легка, прозора –
ледь трималася в вишині.
Чи то ранена, чи то хвора,
чи привиділось так мені.

В дзвоні тихім, в диму оманнім
поміж хмар, як поміж людьми,
білим ангелом в небі раннім
трепетала вона крильми.
Чи згубилась, чи заблудилась,
чи покинула десь когось?
І здавалося, утомилась,
і знесилиться вже ось-ось.

Та неждано повіяв вітер,
завихри́в доокола світ,
стрімким подувом крила видер,
і розсипав, як цвіт із віт.
А душа – без надій, терпляче
поривалась на тло земне.
І вчувалося – ніби плаче,
і на поміч зове мене...

Але що це? – Була, та щезла.
Я ж до небонька не здіймусь...
І, мов крига у серці скресла,
й стало сумно мені чомусь.
Головою тряхнув – не видко.
Тільки схлипи то тут, то там...
Душа маревом зникла швидко,
а про крила я здумав сам.

28.01.21

Каюся. В гріху страшному винен.
Краще б всохла змалечку рука.
Бо щепив любов до України
Сонним і байдужим землякам.

Сад - не сад, дерева як тараньки,
Висхлі, вкриті тлею, геть криві.
Не до сонця тягнуться голляки,
А до чорнодушної Москви.

Не розквітли білопінні вишні,
Тільки скроні огортає в сніг...
Садівник із мене нікудишній,
А поет ще гірший - бачить Біг.

Вибилася з сил нещасна муза
Вичерпав і я увесь талант.
Та боюсь - не вистачить й Ісуса,
Аби оживити мертвий сад.

05.05.2021 р.

Щоб ти красивою була, –
Збирав, немов пилок бджола,
Щодня у жмені ранні роси
І безутратно їх приносив,
Щоб ними вмитися могла
І красивішою була.

Щоб час красу не поборов,
Тебе беріг я від обмов,
Тому всіляка небилиця
Згасала швидше блискавиці
Без заперечення умов,
Щоб біль красу не поборов.

Щоб красивіше стала ти,
Багато треба перейти
Доріг неходжених навколо,
Але без втоми і без болю
Свої обов’язки нести,
Щоб красивіше стала ти.
05.05.21

Не без того, щоб грішити,
ти живеш і будеш жити.
Хай у тих, чиї пороки,
ти береш-береш уроки.
Хай за те, що хтось підхопить –
людство галасу наробить.
Стане душ твоїх багато.
Стане гріх, і стане свято.
Адже всі до болю схожі –
там, де слава, там і гроші.
Суєта породить хаос,
людство, яко збірний фалос,
пробиватиме святині
повсякчасно, прісно й нині.
Але взавтра – не без того –
більший пеніс стане Богу.
Гріх, як грім, за ним – полуда, –
дасть Ісус, Аллах та Будда.

9–10 листопада 1996 р., Київ

В “Софіївці” не тільки краєвиди,
Дива вражають втілених ідей.
Ви царство мертвих можете відвідать
Живими, як Орфей чи Одіссей.

Тут озеро округле теж є мертве,
Не видно в ньому бурунів із хвиль.
Й туристи всі — цікавості то жертви -
Спостерігають вічний мертвий штиль.

Харон-перевізник сідає в човен,
Запрошує гостей до нього він.
І не гребе веслом — в цім диво нове -
Відштовхується палиця від стін

В його руках, бо тут — вузька протока,
І непроглядь така, хоч в око стрель!
Кидає промінь в русло нешироке
З поверхні вниз продовбаний тунель

Чи люк вузький, освітлює недовго.
І знову човен кане в небуття...
Чотири світлячки такі чудові,
Немов людські періоди життя:

Дитинство, далі молодість і зрілість,
І старість. Вже за нею — мертвих світ,
І темрява, неначе у могилі,
В якій сумний панує Бог Аїд.

За перевіз Харон бере оплату -
Мерцю кладуть монету під язик.
Так в Греції. В “Софіївці” ж співати
Чи вірш читать — він до такого звик.

В Європі штучна річка ця — найдовша -
За двісті двадцять метрів довжина.
І для здоров’я звивиста, хороша -
Не має зовсім протягу вона.

Із річки Стікс вертаємось до раю -
При світлі Амстердамський шлюз постав.
Він воду й з нею човен піднімає!
О диво! Він пливе у Верхній став.

Контраст вражає, створений Богами,
Із підземелля майже в небеса
Вознестися. І ставу панорама
Чарує, мов небачена краса!

2 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти
та до безпам’ятства волів
її, небачену, зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
яка у згадках серце гріє,
чужу, надуману – оту,
що заявлялася у мрії.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого,
ніяковів і червонів,
й стидив себе, немолодого,
і гнав кохання, що пекло́,
як біль, як вигадка, як спалах,
і відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
Собі із віршів потай шив
давно намріяне кохання.
Все, що рядками там лягло,
було нестерпне, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білій сукні Муза.

09.01.21

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався стримано,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21

Видіння це підвладне тільки снові,
В день сонячний заглянемо сюди.
Метелики он різнокольорові
Б’ють крильцями на пелені води.

Це вхід в античний храм. За пеленою -
Богині чарівливий силует.
І вродою цією неземною
І Бог*, і смертний милувавсь. Поет**

Оспівував, звеличував Фетіду,
Її з Пелеєм довгу боротьбу
Й кохання, що життя дало Пеліду,
Що у Троянської війни добу

Як Ахіллес, прославився й загинув,
Уражений Парісом у п’яту...
О ці метаморфози часоплину -
Тепер Венери статуя отут

Оголена, за божою росою,
Осипана перлинами, стоїть.
Цією дивовижною красою
Навіки вражений. Видіння нить

Розпалює уяву. Самоцвіти
Розсипані веселкою сяйні...
Я б теж хотів скарби усього світу
Коханій класти до прекрасних ніг,

Як граф Потоцький втілював тут мрії,
І чудеса творив усе нові.
Що любить божевільно він Софію -
Не на словах, на ділі всім довів!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Стоять берези занімілі,
І вітер їх не колихне.
Ясні творці моїх ідилій -
Завжди розраджують мене.

Чому ж сумують їхні тіні?
Принишкло птаство поміж віт.
Коли ось-ось заллє цвітіння
Красою ніжною цей світ?!

А, може, просто — вечір, тиша...
І туга-темрява сія?
І я саму тебе залишив,
Печальна радосте моя?!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

І

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

Цірцея, Кірка звали ще її,
І ось пригода трапилася з нею -
Знов чари випробовує свої
На гостеві, цареві Одіссею.

Та дужим був цей дивний мандрівник,
Ганебним не піддався він стосункам,
Бо сам людьми повелівати звик...
І в нього закохалася чаклунка.

Протримала вона сім довгих літ
В своїм полоні владаря Ітаки,
Над Одіссеєм зглянувся Олімп,
І надіслав од Зевса божі знаки.

Благав Богів так слізно Одіссей,
Щоби дали побачить землю рідну...
І Зевс прислав з Гермесом кадуцей*
І небокрай на острові розвиднивсь.

Була на Огігії там краса -
І кипариси, й кедри, і платани...
Але зовуть у мандри небеса,
За Пенелопою так серце в’яне.

“Негайно відпустити!” — Зевс прорік -
І волю вишню вволила Цірцея.
І змайстрував плота цар-чоловік,
До Батьківщини вирушив своєї.

З очей упала звабна пелена,
І вирвався герой із псевдораю.
Омана тим кохання не страшна,
Хто вірно й самозречено кохає.
*Кадуцей (гр.) — божий указ.

ІІ

(реальність)

Здається, що природній грот оцей,
Та він зі скелі видовбаний вміло.
Допоки всім явив своє лице -
В каменярів не раз долоні мліли.

Опора кругла — з шахів мов тура -
Могутній дах єдина підпирає.
І водоспаду гуркітлива гра -
Мов грім гримить у цім куточку раю.

Квартет із труб музичить у стіні -
Одна водою, троє — акустичні.
І звуки там відлунюють страшні,
Лунає лева рик систематично.

І стіл для бенкетів отам стоїть -
Гули картярські пристрасті в цій залі.
З усіх усюд хмільні багатії
Невдач і радощів в ній зазнавали.

А на фронтоні, трохи угорі,
Лице козацьке висічене мужнє.
Гуляли тут колись богатирі -
Очима совали каміння пружно.

Сліди лишились царської стопи,
І під склепінням гротового даху
Цар Олександер чай солодкий пив
На камені, що зветься “черепаха”,

З Софією. Вона була вдова
Тоді, у році вісімсот двадцятім.
Потоцького там вибиті слова,
Котрі гостям всім варто прочитати:

“Залиш навік про горе пам’ять тут,
І щастя ти прийми в цім гроті віще.
Якщо щасливий, то повинен буть
Віднині набагато щасливішим!”

Яка краса душі і чистота
В словах оцих, що звернені до людства.
Яка у них шляхетність, висота,
Як в лебедів, що в небо вознесуться!

19 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Батьку, ти один у мене є,
А матусі більше вже немає.
Ти здоров`я бережи своє,
Не спіши іти за небокраї.
Ти завжди є синові взірцем
У родині, в праці – гордість роду.
Бо завжди відмінним є борцем
За свободу рідного народу.

ПРИСПІВ:
Батьку мій ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

На твоєму дружньому плечі
Змалку був я: грали у футбола,
Ти мене писати вірші вчив
І уся пишалась мною школа.
Не Морозов Павлик мій герой,
Бо від тебе слушні чув поради,
Гріх найтяжчий чинить в світі той,
Хто свою родину підло зрадив.

ПРИСПІВ:
Батьку мій, ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

Коли умру, не хочеться зотліти.
Життя і так точили хробаки...
аби душі у пеклі не горіти –
хай полум’я поглине на віки.

На камені – один рядок поезій:
« Усім живим світитиму в імлі...»
А від золи моєї у землі
пожива буде молодій березі.

Полегшає комусь на цю вагу...
А заодно і збудуться повір’я:
коріння вип’є сили і снагу,
осінній вітер листям їх розвіє.

І, може, залунають як пісні
і думи, і слова... і десь у лузі
похилиться у невимовній тузі
бодай одна калина по мені.

Та аж тоді душею відпочину
як прилечу в обітований край,
об’єднаний в єдину Батьківщину
від вільної Кубані по Дунай.

Помрію... на Тарасовій могилі,
де дух його нескорений витав,
але не на... а в Україні милій
у полум’ї Майдану і заграв.

Тоді й порвемо вікові кайдани
Московії, і скинемо ярмо
і змиємо рабів її клеймо...

Хай душі не ятрять криваві рани
і хай не мають спокою тирани,
допоки ми у Слові живемо.

04.2021

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Що кілометрами розгорнеться зненацька.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

- Нас питали у садочку, - каже мамі Ната,-
Хто насправді розумніший, люди чи звірята?
Я сказала, певно, звірі. Так виходить, мамо.
Бо вони від нас мудріші. Кажу чесно й прямо.
Хоч не хочеш, на роботу ти ходити мусиш.
Ну а кицьку працювати зроду не примусиш!

Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.

Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -
Афінська школа тут була.

Вона заснована Платоном,
І цвів букет його ідей.
Людей великих ціле гроно
Нам виховав філософ цей.

Хотіли в диспутах збороти
Епікурейців стоїки.
Спудеєм був і Арістотель,
Вчивсь Македонський залюбки.

Колись під куполом ротонди
Шкільна ховалася земля.
І філософський камінь онде
Студентам суть свою являв.

7 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Красується між каменів сумних.

Нащадки Станіслава й Жозефіни -
Влодзімеж, Станіслав і Ярослав,
І Єжи Щенсний, первісток родини -
Картяр, гульвіса, ранню смерть пізнав.

Що батька був улюбленець ласкавий,
І мачуху зрадливо покохав...
Носій розбещений сумної слави,
Життя він утопив своє в гріхах.

Влодзімеж був найбільше богу милий,
Найменш зажерливий з братів своїх,
Що спадщину з Софією ділили,
За Польщу рідну у бою поліг...

І хоч красиве дерево без віття -
Його не знищив невблаганний час.
Із дев’ятнадцятого ще століття
Є садівництва пам’ятка у нас.

5 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Якби ж не прогуляв свій Божий дар…

У подумках своїх про міру і ладунки
Де кожен з нас митець і поводир
Я згадую кальобухи малюнки…
І день коли впихнули у мундир…

У подумках своїх затісно і незручно
09.04.2021.

Між вогнями стояв і дивився на неї,
А вона гордовито шмагала думками його.
І призахідне сонце пливло по алеї,
Не хотіло сідати, щоб все це скінчилось бігом.

І розгойданий час розтягнувся надовго
Та й засвідчив остигле минуле, інтимне, святе.
Ніч не йшла і не йшла, хтось у паркові човгав
І посеред вогнів обізвався, сказавши не те.

Голубки вогневійно повітря хитали.
Він очиці протер, а вона вихилялась, ішла
У величчя небаченого ритуалу.
Під ногами – дими і вугілля, і шлак.

Це побачив дідусь, що руками розводив –
Ну ніяк не згадати, чи бачив подібне колись,
Бо інакшими стали і символи, й коди,
І, напевно, кохання по-іншому людям болить.

До вогнів – зусібіч наближалися води.
Усвідомити варто: позаду ще б гірше було.
Та одначе це все не озвалося плодом –
Безнадійно зламалося, плюхнуло ніби веслом.

Вечірнього міста розвеснені крила
Грайливо голублять дівочу красу.
Я лину до тебе, як птах, моя мила,
Несу тобі пляшку і ковбасу.

Мелодія кличе людей на забаву
І нам не годиться від них відставать...
Ми пляшку доп’єм і під лавку поставим
І в гречку стрибнем, аж кущі затріщать.

І будуть над нами вмлівати блавати
І пахнути м’ята, любисток й чебрець.
Як добре отак у кущах раювати
І чути закоханий стукіт сердець.

1989-2021

У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Знову весна одчиняє куліси
світу на сцені в моєму краю:
білі підсніжники квітнуть у лісі,
проліски сині цвітуть у гаю.

Наче Великдень... ось-ось і засяє
чудо-веселкою із-за небес,
ніби світає уже за Дунаєм,
віє луною католицьких мес.

Може, когось і у іншому світі
десь у едемі чекає цей рай...
Не надивитися на первоцвіти,
радує душу квітневий розмай.

І напуває росою-сльозою
очі фіалок у сонячні дні...
та веселіше на серці мені,
наче іду на побачення з тою,
що усміхалась до мене весною
в юній, зеленій, ясній далині.

04/21

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Із дитячих снів давно вже виріс.
Вмерти попід тином не боюсь.
Для Москви мій скромний дар - це мінус,
Та й для України теж не плюс.

Смертний гріх у сказаному Слові,
Цілий вік морока з ним одна.
Упаде хоча би крапля крові -
Скажуть люди: - Це твоя вина.

А для когось альфа і омега -
Творчість без нагострених ножів.
Ось перо, візьми його, колего,
Хоч на мить зніми тягар з душі.

Кликати рідню до бою - мука
І відповідальність надважка.
Радять: - Про війну -мовчи! Ні звуку!
Все ж - пишу. Хоча тремтить рука.

Йди, онуче, в бій за Україну!
Йди, синочку! Йдіть мої брати!
...я - живий. А кожен з них загинув:
Доживаю вік на самоті.

Тож для мене Слово - це розп'яття,
Одиночна камера, тюрма.
Зможете - пробачте мертві браття.
Але знаю: прощення нема.

02.04.2021 р.

Ми познайомилися з ним на фестивалі поезії “Уманьфест — 2010”.
Пам’ятаю уперше побачив його біля Пентагону, як жартома називають уманці гуртожиток Національного університету садівництва України, де нам, учасникам фестивалю поезії, надали місце для проживання.
Він, Олексій, був, здається, із фотоапаратом, чи відеокамерою вже тоді, і активно допомагав Софії Кримовській в організації фестивалю.
Софія нас познайомила. Це було біля кав’ярні, навпроти згаданого університету, де ми потім довго сиділи нашою інтернетспільнотою, яка з’їхалася з різних куточків України, і була серед нас навіть Тамара Шевченко, українка з Італії. Здається, тоді з’їхалося небагато— десь чоловік сім-вісім. З чоловіків були - Олексій Тичко з Городища на Черкащині, Віктор Кучерук з Вишгорода під Києвом, я — з Києва. З жінок — Лариса Омельченко з Підгороднього на Дніпропетровщині, вже згадана Тамара Шевченко (вона взагалі родом з Миколаївщини, згодом емігрувала до Італії), Ірина Жулай з Черкас, подруга Софії Кримовської, І Катя Сенченко з Сумщини, уродженка Київщини, сама Софія Кримовська, уманчанка. Десь у друзів зберігається фото, де ми всімох фотографувалися в різних місцях “Софіївки”, (куди нас водила Софія через дірку у паркані) особливо мені запам’яталося фото, коли плаваємо на двох човнах по верхньому ставу під розкішними плакучими вербами. А також фото біля 400-літнього дуба, де ми вдвох обнялися з Олексієм. Ми подружилися дуже швидко, обидва липневі — раки за Зодіаком, він 6 липня, я — 20-го, майже ровесники, Олексій старший на два роки. Виникла приязнь і розуміння з півслова, обоє поети-романтики. Олексій чудово фотографував уже тоді і знімав.
Отже ми сиділи в кав’ярні біля Пентагону і досить довго. Софія залучила кількох уманців до нашого товариства, пригадую місцевого барда, російськомовного, на жаль, забув прізвище. Гарно грав і співав, дуже приємна людина у спілкуванні. Здається, тоді це товариство робило ще шашлики, але в іншому місці, на природі, де Олексій активно допомагав, але це було без моєї участі, бо я приїхав на день пізніше.
Вдруге ми бачилися через рік, на “Уманьфесті — 2011” року. І я зберігаю на згадку подарований Олексієм романтичний подарунок з “Софіївки” - настільний прилад з краєвидом знаменитого парку, і нижнім ставом на фоні павільйону Флори з лебедями. І рурка для ручки — пера, щоб писати - з дарчим написом від дорогого друга. Пам’ятаю з того фестивалю наше групове фото біля павільйону Флори, нас було значно більше, чоловік 20-25. І окреме фото Олексія з поетесою з Ірпеня Катею Матвійко, де вона ніби кружляє в танці навколо нього, а він, як галантний кавалер, подав їй руку і присів на одне коліно.
Згадуються його поетичні збірки “Нерозгадані сни”, “Міжсезоння”, колективний збірник сайту “Натхнення”, організований ним і перша книжка прози, яка виявилась останньою в його житті “Гості із Стародення”.
Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна
Шлях відкриє, добавить нам сил.
Подаруємо квіти зимою,
Вірш-присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить жіноцтву і нам.
В цих словах і в цьому фото — весь Олексій - замріяний, романтичний поет, який як він пише, (і в мене були такі думки!) народився не в той час, “не сучасний, не модний формат”.
Вже там в Умані Олексій запросив нас усіх до себе в Городище на своє 50-річчя, де все прекрасно організував. Є кілька чудових
відеозаписів, зокрема моїх, де я співаю в нього на ювілеї. Це свято було для мене знаменне ще й тим, що там я уперше виступав на сцені, як естрадний співак. Співав я і з бандурою також.
Пригадую, підказав, як рідновір-язичник, нашим дівчатам таку деталь. Коли святкувалося чоловіче свято язичницьке — Перуна, то дівчата плели чоловікам вінки з дубового листя, і прикрашали голову. Олексій народився 6 липня на християнське святкування Івана Купайла, і тоді йому сплели дівчата дуже гарний вінок із польових квітів, не тільки з дубового листя. І є гарне групове фото, де Олексій увінчаний цим вінком.
Він був дуже радий і щасливий в той день свого 50-річчя. Були шашлики на природі, святкування, і великий концерт на вулиці, концертний майданчик там був таким чином розташований у Городищі. Олексій читав свою поезію і багато знімав на відео. І потім монтував і викладав в інеті.
А після була зустріч в Ірпені під Києвом, у знаменитому будинку творчості письменників, де ми сиділи цілу ніч у найелітнішому першому корпусі, де жили і творили класики, (пам’ятаю Павла Загребельного, голову спілки письменників України ще у 1980-х).
біля розпаленого каміна у широкому коридорі між письменницькими кімнатами. І до ранку святкували, співали, читали поезії, фотографувалися на згадку. Цю зустріч організувала вже згадана Катя Матвійко. А на згадку про це чудове зібрання інтернетспільноти, це ініціатива була чи не Олексія Тичка, принаймні він активно втілював цю ідею в життя, видати колективний збірник поезії нас усіх, учасників цієї зустрічі. І так народився альманах “Ірпінські зустрічі”, виданий у 2012 році, де є добірка і таке чудесне романтичне фото молодого Олексія Тичка.
Ще була чудова задушевна зустріч у Кременчузі на Полтавщині, яку організувала поетеса Тамара Васильєва,
подорож на катері по Дніпру.
крім того — подорож на гору Пивиху, там же на Полтавщині, де є чудові фото.
Ще зустрічалися у Львові на форумі видавців у 2013 році.
А десь у 2017 чи 2018 році з українцем із Канади, Іваном Стецем, який купив землю в селі Будища на Черкащині (В тому селі молодий Тарас Шевченко був козачком у пана Енгельгардта), ми їздили з Олексієм Тичком у Холодний яр на екскурсію, де фотографувалися на згадку.
У 2013 році було вже моє 50-річчя. І я запросив на нього Олексія. Він приїздив тоді до мене додому і подарував прекрасну вишиту сорочку, яку я ношу і досі. Здається, десь у ті часи був ним започаткований у інеті сайт “Натхнення”, де він був головним адміністратором, а я теж був адміністратором сайту на його запрошення. Море цікавих публікацій, пісень і відео було зроблено.
Ще пригадую десь у 2015 чи 2016 році наша Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г.Майбороди була з концертом у Городищі, в районному будинку культури. Після концерту, я залишився у Олексія на ніч у Городищі, і ми посиділи чудово біля власноруч ним складеного каміну на квартирі з Ларисою Атаманенко і Світланою Корнієвською... Всього не пригадаєш...
Десь від 2011 року я почав активно працювати над естрадними піснями, які створювалися найбільше з композитором Віктором Охріменком, який писав музику на мої вірші, і на вірші моїх друзів, і я ці пісні виконував. А Олексій робив на них відеосюжети. Скільки ми разом створили таких сюжетів, навіть страшно згадати аж до 2021 року. Бо і в цьому році, в якому Олексій прожив лише до 19 лютого, ми встигли створити одну пісню. А загалом їх було — не помилюсь, якщо скажу — біля сотні за останні 10 років нашої активної співпраці. Заспівав я і 5 пісень на Олексієві слова. Це “Бузкові міражі”, “Пісня під баян”, “Недопите моє глясе”, “Крути” і “Львів”. Усі на музику поклав Віктор Охріменко.
Саме пісня “Недопите моє глясе” надихнула мене на ідею створити пісні у стилі українського шансону, що потім було успішно втілено із Віктором Охріменком ми написали біля 20 творів. Тобто Олексій дав поштовх, творчий імпульс до цього.
Мав я честь рекомендувати Олексія Тичка до лав Національної спілки письменників України, і його прийняли. Організував десь у 2015 чи 2016 році публікацію його поезій у газеті “Літературна Україна”.
З часом рівень відеоробіт Олексія Тичка став настільки високим, що я запропонував представникам національного телебачення, зокрема каналу ДТРК “Культура”в особі режисера Галини Загороднюк використовувати і навіть доручати монтаж сюжетів Олексію Тичку, з чим він успішно справлявся.
Один відеосюжет Олексій Тичко зробив для колективу, де я працюю — славетної Національної заслуженої капели бандуристів України ім.Г.Майбороди — пісню на слова і музику Т. Піскарьової, аранжування В.Марунича “Хоробре серце”, яка є на ю-
туб каналі Олексія Тичка. У нього на цьому ресурсі є свій канал, і там викладено багато робіт наших спільних, які можна переглянути. Він ніколи не відмовляв у проханнях, завжди намагався допомогти, був золотої душі чоловіком. Він і мені порадив завести на ю-тубі свій канал, і викладати свої пісні, що і було зроблено, і велика заслуга у тому, що мене знають люди як поета і співака, естрадного, академічного, співака-бандуриста — саме завдяки зусиллям Олексія Тичка. І таким він був для багатьох його друзів і знайомих. Вічна пам’ять і слава тобі, дорогий незабутній друже. Моє серце у вічній тузі за тобою, що ти так рано полишив цей світ. Єдина радість, що, може ти, як каже мій батько, зараз у кращих світах. Тоді радію за тебе.

І

Розбилося зими холодне скло,
Відлига із дахів збирає краплі.
Шпак розганяє зоряним крилом
Купчастих хмар незграбні дирижаблі.

І чути переливи за селом,
Чудесної мелодії спектаклі.
Нарцисово довкола зацвіло,
Метелик жваво пурхає в коноплі.

Чому ж пече жаливи печія,
У грудях терпне в ці прекрасні миті?
Коли стрімка несе нас течія

І божевільно хочеться любити?
Перелісками дихає рілля,
Птахи кружляють вальси у блакиті.

ІІ

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують сопрано солов'ї.
А нам з тобою всесвіт підкорити,
Нічне свавілля, хвижі степові.

Пегас не креше зорі з-під копита.
В сузір'ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.

Я пригорнусь до тебе, сині очі
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,

З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив -
Впади, коханий, сонцем на чоло.

ІІІ

Впади, коханий, сонцем на чоло.
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло, відгуло.
Не йди у ніч, до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі - зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Чому б і нам у райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити?
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні - маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду.
Мені без тебе у печалі жити.

ІV

Мені без тебе у печалі жити.
Плести з думок рожеве макраме.
Хіба ж нудитись хочу, дивний Світе,
Та чи снага зажуру омине?

Не всі горять глибинні манускрипти.
Обличчя амнезій не осяйне.
Властиво нам радіти і тужити -
Будь щирим і ніхто не дорікне.

Гучна симфонія розбудить ранок.
Не скнітиму віднині, хай житло
Наповниться дурманним майораном,

Запахне ладаном і джерелом,
Усмішка мила полікує рани -
Між нами веремії не було.

V

Між нами веремії не було, -
Ножі по черзі не кидали в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безупинно.

Згубили береги, міцне весло,
Та поталанило в лиху годину.
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.

З безодні вийшли - Аполлон, мій бог,
Вродлива, фантастична Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох

Самотина планидою не спита.
Нам Бог подарував життя у борг -
Ромашки, беладонна, маки - в житі.

VI

Ромашки, беладонна, маки - в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохались ми несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Негод мінливих вересневі дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.

Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в'ється над гніздом.
І нам би лебедіти в щасті, милий,

Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась,
Дощі життя кропили помелом.

VII

Дощі життя кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.

Не завше на коні, а під сідлом.
Частіше естрагоном на осонні.
Здіймала вітром хвилі над Дніпром
Пила отруту з чашечки бутона.

До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надія непохитна,
Твоїх очей привілля голубе

Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет.
Ніч розсипала зорі оксамитні.

VIII

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір.
Перебирав легітко струни лютні
І скрапували вірші на папір.

Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, щедро, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтнім
зворушливі слова і строф клавір.

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс.
Скинь камінь з шиї і залізні лати,

Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката
Злітала мрія в неосяжну вись.

IX

Злітала мрія в неосяжну вись
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.

Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті.

Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров'ю оди бурштинові.
Ховала, наче зброю в кобуру.

У затишнім, смарагдовім алькові.
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.

X

Весна пісні сплітала колискові,
Буяла скрізь відрада неземна.
Корицею у пагонах магнолій
Притихла загадкова таїна.

Що за декор? - міркується поволі,
Природа сотворила, я ж сумна.
Стою у спеку й дощ без парасолі,
На перехресті долі, крижана.

А пам'ятаєш травень високосний?
У непідкупній вірності клялись.
Пліткарки вже перемивають кості

Крадеться зради кровожерна рись.
Гладенька шорстка, ікла, кігті гострі.
До серця серцем щемно притулись.

XI

До серця серцем щемно притулись.
Розвіялась мани омана чорна -
В моїй уяві зникнула кудись.
У вітах захлинається валторна.

Всі сумніви розвію - підкорись.
Ярило перемеле смуту в жорнах.
На яблунях ще зріє падолист,
До осені далеко. Неповторно!

Бубнявіє жасмин, бузок - цвіте.
Не осипає пелюстки лілові.
Всевишній в кожній гілці проросте,

Пульсує у судинах пурпурових.
Те щиросердне почуття святе.
Квітує ніжність в малиновім слові.

XII

Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.

Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові.
Байдужості сльози не проливать.

Плете павук зі срібла павутину.
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,

Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
Допоки не порветься щастя нить.

XIII

Допоки не порветься щастя нить,
Гірка розлука розум не затьмарить.
Нехай жура ядуча не гнітить,
Не зупиняють дихання примари.

Мені любов з чужих долонь не пить,
Топити трепетом холодні хмари.
Нелегко нам, та знаю пощастить.
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

Між раєм й пеклом світ наш опинивсь.
Та нам зривати грона калинові.
Весна розмаєм квітне серед нив,

Як нареченамв чарівній обнові.
Господь на радість нас благословив,
Дай золотитись у твоїй любові.

XIV

Дай, золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.

Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.

Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур'янах залізні рала.

На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало -
Розбилося зими холодне скло!

XV
Магістрал

Розбилося зими холодне скло,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
Мені без тебе у печалі жити.

Між нами веремії не було.
Ромашки, беладона, маки в житі.
Дощі життя кропили помелом,
Ніч розсипала зорі оксамитні.

Злітала мрія у безмежну вись.
Весна пісні сплітала колискові .
До серця серцем щемно доторкнись.

Квітує ніжність в малиновім слові.
Допоки не порветься щастя нить,
Дай, золотитись у твоїй любові!

26.03.2021р.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мамо, наліпи вареники
Під'їжджаємо до Жмеринки.
Хочеться з суницями,
вишнями, чорницями,
лівером, картоплею,
з шварочками й морквою.
З сиром і родзинками,
з різними начинками.
Я приїду з кумом,
ти ж дурниць не думай.
Не забуть про м'ясо,
збігай, мам, за квасом
і пивком холодним,
дуже кум голодний.
Набери із бочки
солені грибочки.
Та дивись, щоб сало
кошеня не вкрало,
бо без сала радо
кум за стіл не сяде.
Націди з бідона
пляшку самогону,
краще, мам, дві склянки.
Запечи кров'янки!
Що сидіть без діла!
Блін... мобілка сіла...

- Це - парадокс,
чим старшою стаю
тим більше, Мань,
цікавляться мужчини.
В метро заходжу,
зразу всі встають,
на зебрі переводять
без причини.
Підносять сумки
до під'їзду. Мань,
раніше не було
такого зроду,
і в молоді роки,
таких зізнань
в симпатії...
вже не дають проходу.
Ще створюю
фурори дотепер.
(У санаторії
була інтрижка).
Крутився біля
мене кавалер,
і все вмовляв,
щоб не вставала з ліжка.
Тримав за руку,
інший, як в кіно,
про біль сердечний
натякав щоразу.
Свого старого
кинула б давно!
- То лікарі, Петрівно!
- От зараза!

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

У березні забрьохані дощі
Купаються у весняних калюжах.
Сміються мокрі радісні кущі,
Їм омовіння ці вже небайдужі.

А вільхи і берези одягли
Свої прикраси – молоді сережки.
Та ще не чути гомону бджоли
І стежки не вдягнулися в мережки.

Землею пахне всюди ця мокрінь,
Де навіть кропива боїться вийти.
Коротшає в саду від яблунь тінь,
Весна щодня міняє реквізити.

Частішають пісні чужих котів,
Любовний вир захоплює природу.
І горобиний вранці лине спів,
Бо дощик їм не є за перешкоду.
19.03.21

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Поєднував, бувало, мов акорди,
Порівнюючи такти і тони, –
Колись жінок піддатливих і гордих,
Щоб розпізнати їх до глибини.
Закохувався швидко до безтями,
Неначе в зорі юний астроном, –
І пестощам завжди раділи дами,
Утішено зітхаючи притьмом.
Здається нині щастям незбагненним
Сплетіння тіл і мішанина слів,
Хоч пам’ять зберігає поіменно
Усі скарби надій і почуттів.
Довірливі, красиві і любимі,
Зібравшись ненароком звідусіль, –
Тепер гуртом стоять перед очима
І кожна в серце входить, наче біль…
20.03.21