Сізіфовий камінь. Вершина вгорі,
А ніби звалився додолу.
Це він заснував грецьке місто Корінф,
Був бога вітрів син — Еола.

Втручався Сізіф у діяння Богів -
Зевс викрав красуню Егіну
У бога Асопа доньку і хотів
Сховати й на острів полинув.

Річками Асоп відав. Хитрий Сізіф
Дізнався про ту таємницю,
Повідав Асопу щоб той у Корінф
Провів благодатну водицю.

Розгнівався Зевс на Сізіфа і Смерть
Послав до державного мужа.
Сізіф не дрімав, підстеріг і круть-верть -
Узяв на ланцюг її дужий.

І люди вмирать перестали. Й Арей
Війни бог звільнив Смерть-подругу.
Сізіфа відвів же у царство тіней -
Покара така за наругу.

І тут врятувався корінфський крутій,
Меропі, дружині сказавши
Його не ховати в могилі своїй,
І жертв не приносить, як завше.

Аїд розгубивсь од новацій отих,
З такого ганебного вчинку,
Й на землю Сізіфа тоді відпустив,
За все покарав його жінку.

Сізіф бенкетує в Корінфі, воскрес,
Співають пісні йому й оди.
Та раптом з Олімпу приходить Гермес
Й на суд його Божий відводить.

І винесли вирок безсмерті йому -
Котить вгору камінь великий.
Вгорі він зривається вниз, у пітьму...
Сізіф йде котить знов — довіку!

30 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Він — Зевса син, улюбленець Богів!
Тантала грот ось тут, на площі Зборів.
Царем він був, мав самолюбство хворе,
Бо загордивсь. Пустився берегів...

І зрадив покровителів своїх -
Амброзією ласував, нектаром
І смертних пригощав, мов брав на сміх,
І мав за те заслужену він кару.

Багато що прощалося йому,
Зазнавсь Тантал. Не знав межі гріхові.
І незабаром божевілля нове
Пресвітлий розум кинуло в пітьму.

Чи відають Боги про все на світі?
Він перевірить вирішив тоді.
І на свої бенкети знамениті
Усіх їх запросив оцей гордій.

Пелопса — сина рідного — убив,
І наказав його зварити м’ясо.
Й велів подать на трапезі — аби -
Безсмертні гості попоїли ласо.

Але Боги не повелись на те,
І не торкнувсь ніхто страшної страви.
Тантал не усвідомлював лукавий,
Що замахнувсь на Боже, на святе.

І за наказом Зевса до Аїда
В підземне пекло кинули його.
Зухвальця прирекли на вічні біди,
І став Богів улюбленець — ізгой!

Стояв по підборіддя у воді,
Вода зникала, як хотів попити.
Лиця торкалися смачні плоди,
Хотів поїсти — їх відносив вітер.

І все життя терзав Тантала страх,
І світ здавався весь йому немилий,
Бо нависала трьохсоттонна брила,
Й здавалося — його розчавить дах.

І старше покоління й молоде
Збагне цю сутність Божої науки.
І звідкіля з’явився у людей
Крилатий вислів про Тантала муки.

26 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Поцілована небом краса - кажуть люди,
дехто заздрить охоче пелюстям лілеї.
Бо вона несподівано квітне у грудні
білосніжною ніжністю в оранжереї.

І розносить парфуми терпкі, маслянисті,
благодатні, солодкі, п'янкі, беладонні.
Торфом здобрюють - корінь, міндобривом - листя,
зігрівають, аж сліпне, на штучнім осонні.

Та колись відцвіте навесні не тремтливо,
(п'є із лійки і шланга хлоровану воду,) -
небокраю і вітру, зірничної зливи,
бурштинового сонця не бачивши зроду.

14.12.2020р.

Софія тут виходила з намету
В оточенні дванадцяти наяд
В момент найвищого любові злету -
Тоді їй подаровано цей сад.

Цей рай смарагдовий — блаженства місце -
Й богам кохання древнім — похвали -
Ерота й Афродіти — царство їх це -
У нім найщасливіші всі жили.

І пахощі буяли чарівливі
Троянд і гіацинтів і лілей,
Нарцисів і фіалок вічне диво
Оповивало затишок алей.

У центрі парадизу — Площа Зборів -
Тут святкували парку відкриття,
Легенди в нім родили вічні зорі,
Напоїв хміль до самозабуття

Спивали в древній Греції феаки,
І юні діви тут плели вінки...
І Одіссея до його Ітаки
Мужі тут виряджали, юнаки...

І у часи Потоцького рікою
Шампанське у бокали тут лилось.
І музиканти чарували грою,
І Метцеля, а може, й ще когось

Як будівничого тут віншували,
Відлунням розлягалося стократ
І панство горде славило: “Віват!”
“Софіївки” творіння досконале.

Басейн гранітний — Посейдона храм,
Лілеї в нім і рибки кольорові -
Підводне царство ожива чудове -
Пошана морю і його Богам!

22 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У перукарню збігала, зробила макіяж,
вдяглася у коротку сукню, в сіточку панчохи.
Намріяла жагу кохання, увійшла у раж.
Збрехала чоловіку, що ночую у Явдохи.
Наприскала кругом "Шанель" - парфуми чарівні
й примчалась за любов'ю до письменника галопом.
А цей "придурок" цілу ніч розповідав мені,
як козаки розбили москалів під Конотопом.

13.12.2020р.

Хоча життя і котиться до долу,
Немов без гальм важкий локомотив, –
Люблю сьогодні так, як ще ніколи
Відкрито чи потайно не любив.
Це почуття ніяк не перебореш
І не заміниш бережно нічим, –
Коли любов іде зі мною поруч –
Я почуваюсь вічно молодим.
Отож давно плюю на пересуди
І не соромлюсь зовсім реготні,
Бо невтямки оточуючим людям
Піднесення в щасливому мені.
Напружено вдивляючись у сутнє,
Я бачу й відчуваю спроквола,
Як стали нині святом навіть будні
І в грудях щем від повені тепла.
Дивлюся на кохану, мов на диво
В скороминущім золотому сні, –
І кожен день дарую їй дбайливо
Наповнені подякою пісні.
Коли живеш яскраво й динамічно,
І не хорониш рано почуття, –
Не буде видаватись прозаїчним
Коханням розколисане життя.
13.12.20

В.С.
Коли ламалося усе,
Ти стала точкою опори
Й надій, що вітер віднесе
За обрій безпробудне горе.

Безсило падали слова
На всі невиплакані сльози,
Й душа забула, що жива
У занімінні, на морозі.

Пройшли роки, зійшла вода -
Нові у річці часу хвилі.
Озвалась болями орда
Тих давніх сліз, зламавши штилі.

І рве невиплаканий біль
Нове, щасливе сьогодення,
В коханому знайшовши ціль...
Немає згоди без смирення.

Неприйняте завжди болить.
Лише любов лікує рани.
А серце вчиться кожну мить
Різнити правду від омани.

Шукати світло у імлі,
Страхам у тьмі не дати волі -
Через натерті мозолі
Пекуча міць земної солі.

Була у князя дочка-одиначка,
Красунею казковою росла,
Але при тому дуже зла була.
Таку уже нестерпну мала вдачу,
Що діставала, навіть і батьків,
Хоча самі були і винні в тому,
Адже відмови не було ні в чому
З іще зовсім малесеньких років.
Не по її – вона одразу в крик.
А що від неї служкам діставалось,
Уже ледь її бачили – ховались,
Із острахом дивились в її бік.
Бо ж в гніві і скалічити могла.
Пожбурить тим, що у руках тримає
І добре, коли лише гулю маєш.
А хлопців скільки з розуму звела?
Хто лиш побачить, то від неї мліє.
Краси такої ще не бачив світ.
Вона ж їм лиш плювалася услід.
Сама ж бо про якогось принца мріє.
Ходила, гордо задирала ніс,
Не бачила попереду нікого.
Всі мали відступатися з дороги,
Бо ж знали: в ній сидить добрячий біс.
Отак вона на самоті й жила,
Усе на принца на свого чекала,
По замку часом привидом блукала
Та гнів свій проявляла, де могла.
Коли ж уже їй замок набридав,
То на коня найкращого сідала
І по дорозі навстріч вітру мчала.
То для селян уже була біда.
Бо хто зійти з дороги не встигав,
Міг стати під копитами каліка,
Або і зовсім вкоротити віку.
А хто відскочив, тих нагай шмагав.
Якось летіла на коні селом,
А на дорозі діти саме грались.
Вона ж летіла і не зупинялась,
Їй ліньки навіть глянути було.
І раптом в якусь мить перед конем
Стара, неначе з-під землі з’явилась,
Стояла, мовчки на коня дивилась.
А він її уже не омине.
На дибки став і заіржав зо зла.
Князівна ледь на землю не звалилась.
І за нагайку тут же ухопилась,
Але руки підняти не змогла.
Якаясь сила стримала її,
Чи очі, що від гніву аж палали.
Вона в житті таких не зустрічала.
А тут така перед конем стоїть.
- Ти, мабуть, зовсім з розуму зійшла!-
Стара зловісним голосом сказала,-
Ледь діточок малих не потоптала.
Це добре – недалеко я була.
Я чула про потворність, про твою.
Багато чула, бо ж говорять всюди.
Та думала, що обмовляють люди.
І бачу не людину, а змію.
Пора спинити вибрики оці,
Уже змололи все, що треба, жорна,
Отож душа оця твоя потворна
Нехай проступить на твоїм лиці!
Сказала, розвернулась та й пішла.
Князівна довго ще конем стояла
І, що робити їй тепер, не знала.
Та піднімалась, врешті хвиля зла.
Вернулась в замок, тож дісталось всім,
Не знали служки, де ж би їм подітись.
Князівна ладна зжити всіх зі світу.
Але ж найперше дістається їм.
На ранок трохи злість її пройшла.
За звичкою в люстерко зазирнулась
І у страху від нього відсахнулась,
Бо там потвора, начебто була.
Усе лице у виразках страшних
Та бородавки все його укрили.
І закричала та, заголосила,
Піднявши в замку вмить на ноги всіх.
Три дні кричала й злилася вона
Лупила всіх направо і наліво.
А виглядала з кожним днем жахливо,
Що всі розбіглись служки, як одна.
Побігла вона жалітись батькам,
Кричала, щоб стару ту покарали,
Яка отак красу її украла.
Сама веліла слугам. Та де там.
Усяк тепер боявся й підступить.
А раптом відьма з ними таке зробить.
Чи слід на гнів її нарватись, щоби
Цю ненависну злюку захистить?
Нарешті мати вмовила якось,
Що покарання їй не дасть нічого.
Краси своєї не поверне з того.
І що вона повинна, а не хтось
Піти сама і вмовити стару,
Щоб та із неї це зняла прокляття.
Як треба, й на коліна має стати,
Хоч як самій їй це не по нутру.
Князівна злилась іще кілька днів
Та все в своє люстерко поглядала,
Та з часом ще потворнішою стала
І, хоч кричала на весь замок: «Ні!»
Усе ж таки наважилась й пішла.
Довгенько перед хатою стояла
І на ту відьму на стару чекала.
Та дочекатись так і не змогла.
На другий ранок знов прийшла туди
І знову лиш даремно простояла.
В щілину, мабуть, відьма позирала.
А ти тут стій отак, на неї жди!
Минали дні. Змирилася вона.
Уже стояла, жалібно дивилась
Аби стара на очі появилась.
А та лиш зрідка визира з вікна.
В якиїсь день до того вже дійшло –
Вона відчула, що зробить повинна
І на дорозі вклякла на коліна.
Її при тому не діймало зло.
Коли смиренну позу прийняла
І голову покірно нахилила.
Стара, нарешті двері відхилила
Й до неї на дорогу підійшла.
- Благаю, зжалься,- шепотить княжна,-
Я всі свої помилки зрозуміла.
Та жити отакою вже не сила.
І у поклоні хилиться вона.
Стара стояла мовчки якийсь час,
А далі тихо так заговорила.
- Я помогла б тобі, якби уміла.
Ти розізлила дуже у той раз.
То ж я таким прокляттям прокляла,
Що не спроможна досі щось змінити.
- Що ж, я тепер такою й буду жити?
- Кажу, що я б прокляття і зняла,
Але не в силах. Можеш тільки ти.
- Тоді скажи, що маю я робити.
Готова, навіть, я тобі служити,
Аби мети своєї досягти.
- Мені служити хочеш? Зовсім ні!
Є, бачиш, в мене чарівне насіння.
Якщо у себе ти його посієш
І поливатимеш багато днів.
Та не водою, а лишень слізьми.
Слізьми своїми та ще можеш потом.
Я думаю, не будуть квіти проти.
Ось на, у цьому вузлику візьми.
Іще одне при тому не забудь:
Щодень робити маєш добру справу.
Чим більше справ, тим швидше цвіт розправить.
А вже, коли ці квіти зацвітуть,
Нарви та і відвару навари.
І тим відваром мий лице щорана.
І воно скоро зовсім чистим стане.
Таким, як Бог його і сотворив.
Змінилася князівна із тих пір,
Вже на людей не кидалась від злості…
А скоро зачастили в замок гості
І принц жаданий зазирнув у двір.
Хоч ще з дитинства визначений їй
Та чув плітки, яка вона потворна.
Та ще яка душа у неї чорна
А тут в красі втопився неземній.
Від неї очі відірвать не міг.
- Скажи, як ти така красива стала.
Князівна засміялась і сказала:
- То чистотіл мені в тім допоміг.

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Закрижаніло... каток... авжеж?
День зацукрований у ванілі.
Кидають жереб з густих небес,
піками вниз сталактити крівлі.

Склом ожеледиця, мовчки йду,
боязно впасти на брук додолу.
Холодно, в серці моїм слюду
не загорнути у матіолу.

Руки заклякнули, мозок стих,
Грудень любов роздає в кредити.
Мабуть, найбільше кохають тих,
хто дозволяє себе любити...

12.12.2020р.

На площі зборів статуя Паріса
У затінку дерев стрічає нас.
І постать ця троянського гульвіси
Велична і трагічна водночас.

Паріс був син Пріама і Гекуби,
Брат Гектора, царевич, як і він.
Та сон прийшов до матері, що згубу
Всій Трої принесе її цей син.

І немовлям його на Іду-гору
Віднесли, щоб роздер там дикий звір.
Але пастух, троянцям всім на горе,
Знайшов і виростив його між гір.

Був справедливим красень цей із виду,
Про це легенда знаменита є.
Як цар Пелей богиню взяв Фетіду,
І на весілля запросив своє

Усіх Богів, окрім Еріди. Раптом
Богиня розбрату сама прийшла.
І “Найпрекраснішій” - зробила напис
На яблуку ота Богиня зла.

І посварилися, де правду діти?
Богині три могутні із небес.
Афіна, Гера й ніжна Афродіта _
Просили, щоб їх розсудив сам Зевс.

А той послав усіх їх до Паріса,
І супроводжував Богинь Гермес.
Щоб справедливість — вроджена ця риса
Явила їм одне з своїх чудес.

Парісу — мудрість і військову славу
Дала б Афіна, вибрав щоб її.
Багатство й владу Гера величава -
Принади в цьому бачила свої.

Та Афродіту вибрано охоче,
Бо найпрекраснішу з жінок усіх
Собі в дружини він узяти хоче,
А Афродіта поєднає їх.

Й допомогла Єлену чарівливу
У Менелая звабити царя.
А цар той, рогоносець нещасливий
Підняв ахеїв, переплив моря!

Війну троянську розпочав тривалу.
Все щастя й горе — від краси жінок!
Через Єлену ціла Троя впала,
Пішла в Аїда царство, темний змрок!

20 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
діставшись болючого дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
у небо блаватне злітав наче птаха,
і не шаленів од вина.

Носив за собою суму безнадії,
плекав молитовно нездійснені мрії,
тікав од проблем у запій.
У церкві за ворога свічку не ставив,
на сповіді сльози скидав, наче гравій,
і гриз чорноземний пирій.

Витягував друга з вогню в чисту воду,
а рідних ховаючи за огорожу,
в натільний зневірився хрест.
За істину бився, окраєць хлібини,
і думав про очі сапфірово-сині,
що ваблять красою небес.

Не бійся любові...

04.08.2020р.

Ось там долина Велетнів, погляньте,
Розкидане каміння навкруги.
Бо воювали в ній колись гіганти,
А з ними — наймогутніші Боги.

Так світ отут по-грецьки зачинався,
Із хаосу він дикого постав.
Підступна і жорстока є війна ця -
Читаєм все, мов з чистого листа.


Був Бог Уран, була богиня Гея.
Дві протилежності шлюб узяли.
І Небо поєдналося з Землею,
Безодні дві зі світла та імли.

Титани народились — їхні діти.
І Хронос — найвідоміший. Це — час.
І Океан, річками плодовитий,
Япет — людьми, а горами — Атлас.

Була дочка в них - Рея — титаніда,
Земля — як мати — стане їй снаги,
Від брата Хроноса — така планида,
Родити наймогутніших Богів.

На світ з’явились ще циклопи й бурі.
Та батько їх — Уран — жорстокий, злий
Знов повертає в Тартар їх похмурий,
У надра темні матері Землі.

Обурена була цим Гея-мати,
Підмовила вона усіх синів
Супроти батька рідного повстати,
І Хронос у війні тій переміг.

Та з крові народилися Урана
Еринії чи фурії страшні.
І помста за його криваві рани
Не забарилася у тій війні.

І став той Хронос - Реї чоловіком,
Та правитиме теж недовго він.
Уран прорік — вкоротить сину віку
Таки ж його могутній рідний син.

І Хронос, боже, божевільний тато,
Лиш діти народилися його,
Узяв за звичай кожного ковтати...
Вжахнулась Рея з рідного свого.

Як народився Зевс, то рідна мати
Його ж бо не залишила в біді.
І вирішила сина заховати.
І камінь Хроносу дала тоді,

У пелюшки загорнутий. Неситий
Його всього одразу проковтнув.
Малого ж Зевса сховано на Криті,
Там німфи зберігали таїну,

І молоком поїли Амалфеї -
Кози, і медом годували там.
Сузір’я, на знак вдячності своєї
Зевс назове колись її ім’ям.

Тим часом Рея дасть напій чарівний
Своєму Хроносу, і він дітей -
Отих, що з’їв, з пащеки знову вирне,
І всіх поверне їх на світ оцей -

Аїда, Посейдона, також Геру,
Деметру, Гестію — усіх п’ятьох.
Почне із ними Зевс новітню еру,
Цей, наймогутніший Олімпу Бог.

Він Посейдону владу дасть над морем,
Підземне царство забере Аїд...
Обуряться титани, та на горе
Повстання їхнє приведе до бід.

Усіх їх в Тартар кинуто, під землю,
Боги з циклопами перемогли.
Тут піднялись гіганти, та даремно -
Їх спопеляє Зевс аж до золи.

І так лежать подолані донині -
Титани і гіганти — у війні.
Величне кладовище це каміння,
Дні хаосу нагадує сумні.


3-5 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Навпроти він... вино і груша зріла
в скляній тарелі на краю стола.
Живицею до нього прикипіла,
лілейну ніжність в серці берегла.

Дивилася у очі бірюзові,
в коловорот шукаючи на дні
перлинні мушлі, зоряні левкої,
морських глибин корали чарівні.

Він посміхався і відводив погляд.
Лякався, що побачу таїну
бермудів і невиплаканий спогад.
Зі скель жаги у чорторий пірну.

І зачарую вигинами тіла,
на сьоме небо відведу, а там -
розтану стеарином і зомлію
розливши на канапі фіміам.

Заволодію простором невпинно
і приручу до пестощів, а втім,
боявся, що назве свою дружину,
так випадково, іменем моїм?

09.12.2020р.

Навислий камінь, круглий стіл і лава -
Низенький грот — повідають про те -
Була колись могутньою держава -
Тодішня Польща — правив Локетек.

Такий король був — зростом ледве з лікоть,
Малий на зріст, в діяннях — велет був.
Країна в чотирнадцятім столітті
Зміцніла дуже у його добу.

І пам’ятають Локетека люди,
Він правив довго — років двадцять сім...
Помислити про вічне в цім відлюдді
У скам’янілій можемо красі.

20 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
О, Псевдомузо! Я твій Кат!

Мої любові потаємні,
кохання всі, які колись
перетруї́ла ти даремно,
я воскрешу! То ж – боронись!

Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
Чи, може, в зовсім інший час?
Туди, де твій порядок діє –
шаблонно позатертих фраз?!

Що не ефір – з твоїм гарчанням!
Я виб’ю фальш твою скляну!
Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
Або малюнком прокляну…

15 серпня 2003 р., Богдани́

Чого минуле те перебирати
і порпатись в брудній білизні болю?
Картати, звинувачувати й лати
тягнути у майбутнє за собою.

Так схибила, гріхи збирала: чорні,
рожеві, жовті, голубі, червлені.
Аби забилося життя у лоні
потрібно впасти з цноти в гріх смертельний.

По полю мінному і гострім лезі
пройшла босоніж, щоб ніхто не бачив.
Можливо, хтось судив про мене - крейзі,
шалена, недолуга і ледача.

Не кається, душі не очищає
молитвою і ладаном церковним.
Над піснею ридає від одчаю,
а над небіжчиком сльози не зронить.

Все вірно, розкажу вам навіть більше,
бо завше поділюся тим, що маю
і на столі, і в серці. Тільки - вірші
втоптати у багно не дозволяю.

І бити при мені малу дитину,
старих людей і кволих зневажати.
І на поталу кидати хлібину
ту, що у скруту випікала мати.

Рубати батьківську стареньку липу,
Здирати шкіру з вбитого тюленя.
Від щастя хрипоти до горя схлипу
Бог у душі моїй, в очах зелених.

3.12.2020р.

З красивої площадки Бельведеру
Печальний профіль, бачимо, постав.
Він розпочав кохання саду еру,
На величавий задивився став.

Оце його творіння чарівливе
Століття третє люди бережуть.
Лише сліпого не вражає диво -
Божественого генія могуть.

Потоцький Шенсний Фелікс — це імення
Засновника нетлінної краси.
Тут поривання думки дерзновенні
Утілювали Божі голоси.

І Метцель, і Заремба — будівничі,
І сотні покріпачених селян
Трудилися на славу і на вічність,
Вкладали душу в працю і талант.

Хай кажуть — зрадник Польщі гоноровий -
Потоцький, пан, визискувач лихий.
Великим був по-справжньому в любові,
І вірний був Софії він своїй.

Обожнював, підносив, як Богиню,
В ній бачив ідеал життя свого.
І від кохання, зраджений, загинув,
Бо зрадив син з Софією його.

Минуть віки. Одсіється все нице,
Лише любов цвістиме щовесни.
На згадку парк чудесний залишився
І профіль цей, замислено-сумний.

12 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ледве-ледве із-за гори сонечко гляділось,
Туманцем легким холодним долина укрилась.
Йшов Петро селом раненько, дивився навколо.
Вже дерева жовтолисті стоять напівголі.
Зимний вітер все частіше селом пролітає,
Від зими привіт, напевно, передати має.
Йшов Петро селом повільно, нікуди спішити.
Вихідний та вже й немає в полі що робити.
Роздивлявся, що за тином робиться у кого.
Де господар, то, звичайно, і порядок в того.
А де ледар, зрозуміло – його зразу видно.
Як то, думає, людині буває не встидно.
Дійшов врешті і до хати, до кума Івана,
Бачить, той сидить на призьбі чи хворий, чи п’яний.
Бо хитається та стогне чогось, неборака.
Зайти треба, запитати, чи поміч ніяка
Не потрібна куму. Виліз через перелаза.
Підійшов. Та кум помітив його не одразу.
- Здоров куме! Чого стогнеш? Перебрав учора?
- Та ні, куме. Не до того. В мене таке горе.
Хоч сказати – засміють же мене добрі люди.
- Кажи, куме, сміятися я точно не буду!
- Розумієш, другий день вже мучуся. Та де там!
А ніяк сходить не можу я до туалета.
І сидить, як каменюка, виходить не хоче,
Хоч і тужуся, бувало, аж вилазять очі.
Хотів сходить до ворожки баби Катерини,
Та ж в селі то буде знати й остання людина.
Ти ж ту бабу добре знаєш, пліткувати любить.
Репутацію навіки всю мені погубить.
І не знаю, що робити і куди податись,
На чию таку пораду мені сподіватись.
- Знаєш, куме, - Петро каже,- знаю що робити.
Ще колись зовсім маленьким я ходив по світу,
То покійниця-бабуся мені говорила,
Що крушина у цій справі має справді силу.
В дідуся колись подібні проблеми бували,
Так бабуся із крушини гілок наламала.
Принесла та заварила дідусеві чаю.
Так дідусю, я сам бачив, зразу полегша́ло.
Тож біжи мерщій до лісу крушину шукати.
Вона зможе твою хворість умить злікувати.
Ще хотів чогось додати та кум вже схопився
Та, тримаючись за пузо, у ліс покотився.
Хотів крикнути услід та…а як хто підслуха.
То сміятимуться з кума в очі й поза вуха.
…Минув тиждень. Знову кума Петро зустрічає:
- Як ся маєш? –у Івана весело питає,-
Помогла тобі крушина? Чи знайти вдалося?
- Знаєш, куме, без крушини усе обійшлося.
- Як то сталось? Розкажи-но, послухати хочу.
А Іван сопе під носа й опускає очі:
- Розумієш, як подався я ото до лісу…
Як крушина виглядає – я то знаю, звісно.
Знаю, що вологу любить, пішов до болота,
Хоч таскатися по лісу не було охоти.
Ще здалеку запримітив кущики крушини,
Взявся гілочки ламати, класти до торбини.
Коли чую, десь позаду хтось по лісу пхає.
Я спочатку і уваги на те не звертаю.
Але кроки усе ближче. Повертаюсь. Мамо!
Величезний ведмедисько йде на мене прямо.
Став на дибки, заревів так, що заклало в вухах.
Я забув про все на світі та й рвонув щодуху.
Вже не знаю, чи він гнався, а чи ні за мною.
Зупинився, озирнувся вже аж під горою.
І хвороба без крушини вся минула клята.
Довелося…штани, правда...біля річки прати…
Кум сміється: - Ти ж, Іване, мене не дослухав.
А кричати ж я не буду, як ти мчиш щодуху.
Справа в тім, що ще бабуся мені розказала,
Звідки люди про крушину, її силу взнали.
Затіявся прадід в осінь до лісу ходити,
Назбирати сухостою, щоб хату топити.
Ходив якось, раптом бачить – ведмідь лісом пхає,
Роздивляється навколо, мов чогось шукає.
Причаївся прадід, стиха дивиться, що далі.
Знайшов ведмідь кущ крушини, наламав цурпалля
Та й став кору обгризати, тішитися нею.
А наївся, до барлоги подався своєї.
Прадід, звісно, знав багато про звірину всяку,
То ж для нього те не мало загадок ніяких.
Укладався ведмідь спати аж на зиму цілу,
Не хотів, щоб все у шлунку у нього сиділо.
Перед тим , як уже йому у барлозі спати,
Він крушиною свій шлунок брався очищати.
А тоді уже спокійно спати укладався,
Що воно йому «заграє» в шлунку – не боявся…
Тож для прадіда у тому не було секрета.
Я хотів тобі сказати про ведмедя…Де там?!
Ти помчав, аж за тобою слідом закурілось.
Я й подумав, що, навряд чи, ви б з ведмедем стрілись.
А воно, ти глянь, як дивно усе обернулось…
- Ну, нічого,- Іван каже, - було та й забулось.
Ти ж дивись, лишень, нікому не кажи про теє,
Як позбавився хвороби клятої своєї.
Бо ж сміятимуться люди, не дадуть проходу.
Навигадують усяке про мою пригоду.

Не відпливай до іншої води!
Маяк хоч вказує шляхи додому,
та повертає нас вряди-годи
до жадібних джерел болючий спомин.

Я океан, а не ставок жалів,
що зором осягнути птаха в змозі.
Топила паперові кораблі
не я - розбурханих цунамі сльози.

То вітер хвилі гнав на береги,
аби каміння штормом шліфувала,
і якорів залізні ланцюги
зривала із фарватеру. Бувало,

тонуло сонце у безодні-мжі,
зірниці палахтіли наді мною.
Ти спрагло пив оман, а міражі -
не вгамувать солоною водою.

01.12.2020р.

Ми нарізно плекали світ до того,
як доля привела нас у альков,
де в раюванні сяйва золотого
іскрилася загравою любов!

Зоріла, пломеніла, огортала
теплом самотні душі на землі,
і місяцем - небесного кресала,
запалювала зорі у імлі.

І кришталевих бра яскраві свічі,
лише для нас обізнаних, тремких,
беззахисних, сліпих у протиріччях,
в любові - щирих, відданих, палких.

В обіймах поцілунків, щебетання
ми пишемо удвох, як ти хотів,
цю чарівну історію кохання
на чистім простирадлі почуттів.

Від сліз блаженства до сльози розпуки,
лише один необережний крок,
та небо відчуває серця стукіт -
Святу любов благословляє - Бог!
30.11.2020р.

А любов золотими нитками
Вишиває зірки в небесах...
Я б усипав троянд пелюстками
Чарівливий твій зоряний шлях.

Де б не йшла — усміхалися віти,
І леліяли б кожен твій крок
І черемха й бузок, гіацинти -
Супроводжували до зірок.

І у зорянім замку росли б там
Хризантеми, нарциси і плющ
Стіни всі обвивав, як намисто -
Подарунок смарагдових пущ.

Ти б сиділа на зорянім троні
Як Богиня — володарка мрій.
І Пегаси — окрилені коні -
Диво-віршів розсипали б рій.

Слів прекрасних і образів грона,
Наче квіти-перлини в гаю,
Увінчали б собою корону,
Що лягла на голівку твою.

І буяла б, як сонце весною,
Засвітилась на всі небеса,
Наче відсвіт душі золотої
Ця божествена квітка — краса!

2 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

В "Паркових озерах" причаїлась тиша.
Явори високі спокій стережуть.
Все заполонила голубе узвишшя,
Від землі до неба - хмарна каламуть.

Де-не-де на дерні поруділе листя,
Паморозі іній посріблив газон.
Лавочка холодна, сутінки імлисті,
В сумочці настирно дзвонить телефон.

На бруківці круки й голубина зграя,
(Не кидає птахам крихти сухарів -
Жіночці: мобільний, вітер дошкуляє,
Кутає у комір, аж до самих брів

Зморене обличчя сповнене печалі).
Зазирнути в очі сквирі,* наче - гріх.
Та летять з безодні пелюстки азалій** -
Падає на чорні коси білий сніг.

сквира* - негода
азалія* - квітка

30.11.2020р.

І
Немов би тут почаклувала фея -
Дух музики високої не вмер.
І прикрашає статуя Орфея
Майданчик оглядовий — бельведер.

Фракійський цар, як Бог, одвічно юний,
Ще й Аполлона й Калліопи син -
Коли співав, торкнувши ліри струни,
То чарував усе довкола він.

Дерева нахиляли пишне гілля,
Спиняли ріки свій одвічний біг,
І люди всі від захвату німіли,
В лісах тварини лащились до ніг.

Йому скорялася природа дика,
І закохалася у нього теж
Красуня-німфа, звалась Еврідіка,
Любили одне одного безмеж

Вони з Орфеєм. Та краса всіх вабить
Від завидющих не втекла очей
Чарівна німфа. Й закохався навіть
У неї бог на ймення Арістей.

Погнався у долині він за нею
Й кохання зупинилася весна -
Була раптово вкушена змією,
І вмерла Еврідіка чарівна.

ІІ

Але Орфей не підкорився бідам,
Закоханий сміливець-одчайдух
Пішов, спустився в царство до Аїда
Й заворожив страшного Бога слух.

І Цербер пес завмер в заціпенінні,
Скорботного він не торкнув співця.
О диво! Спів розчулив і Ериній -
Лилися сльози з кожного лиця

Богинь бездушних. І Аїд промовив:
“Зачарувала ліра нас твоя!
Перед величним виявом любові
Доземно голову схиляю я.

Бери свою кохану Еврідіку,
І бог Гермес поможе вийти вам.
Іди й не оглядайся, бо навіки
Її утратиш й музики дива

Уже тоді тобі не допоможуть.
Шануйся. І любов повернеш ти.”
Пішов Орфей. Та мукою тяжкою
Було, не обертаючись, іти.

Він сумнівавсь чи йде за ним кохана,
На виході враз увірвавсь терпець.
Він оглянувсь. Побачив. Та неждано
Його надіям всім настав кінець.

Тінь Еврідіки зникла безтілесна
Орфей же повернувсь до рідних скель,
Та більше музика його чудесна
Вже не лунала серед підземель.

Хоч він вертавсь до річки Ахерону,
Але не зворушили вже пісні
Сумного перевізника Харона,
Кохану бачив тільки уві сні.

Три роки так минуло. Наостанок
Зустрів Орфей на горенько кортеж
Він бога Вакха п’яного й вакханок -
Менад розпусних, ну і п’яних теж.

Вони пробачить не могли Орфею,
Що вірним був. Кохав лише одну
Й не спокусивсь красою нічиєю...
І проявили вдачу навісну

В тім, що каміння кидали, замало
Було цього їм, били до кінця,
Аж доки на шматки не розірвали,
І ліру потрощили у співця.

У річку впала голова музики -
Каралася отак любов свята -
Ім’я прекрасне німфи Еврідіки
Шептали омертвілі вже вуста.

І голову понесло аж до моря,
На Лесбосі поховано співця.
Оракул на могилі там говорить,
І волю провіщає він творця.

...Поміж дерев цього земного раю,
На Єлисейських чарівних полях
Дві тіні ув обіймах завмирають -
Орфей і Еврідіка. Їхній шлях

Як сонце, осяває цю оазу,
Прихильна вже до них блакитна вись -
Зворушливо за руки узялись -
Хоч тут вони тепер — навіки разом!

16-18 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Дзвонить чоловік дружині!

- На стілець сядь, мила!
Горе в нас, біда віднині!
Й жінка уявила:
що їх кум попав під потяг,
донька під машину,
не дай Боже, на роботі
хтось підстрелив сина...

Чоловік волає в трубку:
- виклич допомогу!
Слизько, впав зламав я руку!

- Хух... ну слава Богу!

Ледве вкритий снігом грудень
Нагло шарпають вітри
І трясуться від застуди
Потемнілі явори.
Задубілі верболози
І посохлі вже корчі
Вдень зітхають на морозі
Та поскрипують вночі.
Від світання аж до смерку,
Поєднавши землю й вись, –
Блиски білих феєрверків
Перед зором підвелись.
О1.12.20

Не ходи вервечкою за мною,
заросла стежина лободою.
Не столочена трава зелена -
не твоя кохана наречена.

Розгулялось літечко розкішно,
та чомусь на серденьку невтішно.
Від жури верба ховає личко -
не твоя білява молодичка.

Соняхи на сонці засмагають,
вітер задрімав у тихім гаю.
Морем синім птаха занудила -
не твоя лебідка білокрила.

Бджоли розгуділися довкола,
п'є росу гортензія шовкова.
По воді ставка - латаття й ряска.
Не твоя русалонька любаска.

Бузина розкрила парасолі.
На розпутті розійшлися долі.
Не твоя принцеса, королева,
а хто в тому винен не суттєво.

24.11.2020р.

Водоспад, як милої волосся,
Пестить око білизною снів
Наяву. Чи то лише здалося?
Шумовиння чарівне мені

Слух ще й ніжить, умиротворяє...
Міг би я годинами цей спів
Убирати в душу. Мов із раю
Музика ясна звучить без слів...

І лікує, всі знімає стреси,
Ллється срібло на зелений мох,
І в смарагдове впадає плесо,
Віддзеркалює сліди епох.

Тут і сонце й небеса сміються,
І сумують, плачучи, отут.
Хвиль і променів яскраву гру цю
Спогади з собою заберуть.

Чарівливе рукотворне диво -
Зодчий гарно брили ці поклав.
Наче бальну сукню в дні щасливі
На свій стан Софія одягла.

Десятиметрова майже сукня...
Живить її річка Ахеронт.
Поїть водоспад оцей могутній
Як і річку, Верхнє озеро.

На природню брилу, як опору,
Кілька брил покладено іще.
І якщо поглянути угору -
Є місток над вічним цим дощем.

А під ним - багатоступеневий,
Із граніту зроблений канал.
Там Софія, наче королева,
Поглядом красу оцю пила.

А під водоспадом є алея,
Що найбільшу облягла зі скель
Дива цього. І отам для неї
Бровкою прокладено тунель.

Вгору підняла зелене лезо
Тут ялина вічномолода.
А колись росла там і береза,
Де спадати почина вода.

Важко глянуть поглядом критичним -
Геній смаку цей вінчає сад.
І вражає всіх його величність -
Дивовижний чудо-водоспад!

28 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Розвіяні ілюзії життя
вміщаються у три щасливі миті:
ось я мале, із мамою, дитя,
ось ми усі, а на столі – кутя,
а онде сяє сонце у блакиті.

Все інше – як на обрії земля,
яка фата-морганою зникає
єдиного на рейді корабля,
дрейфуючого до кінця і краю
без компаса, вітрила і руля.

Перемішалось явне і минуле
на зримій і невидимій межі,
де береги і острови чужі
фантомами у далині майнули
як юності далекі міражі.

Як синє плесо сонної ріки
де плаває осіннє в'яле листя,
гойдає вітер жовті поплавки,
несе на хвилях бусинки намиста
у шатра очерету й осоки.

І вся оця романтика – село,
де каравели плавали млинами...
І думаєш, – було чи не було?
Усе, що лободою поросло,
зникає як у вирі – оріґамі.

І видива майбутні вітражі,
і одинока хата на межі –
дитячі силуети мого раю...

За ирієм щезають деркачі,
а привиди і тіні – уночі,
коли останній сон оповиває.

11.2020

Артеріальний знов тиск низький,
клаустрофобія туги.
Тишу б лещатами стиснути,
смуту свічею обвуглить.

Хай на дев'ятому поверсі
небо лежить на долоні.
Пише курсивом на атласі,
ніч мемуари безсонні.

Осінь тенетами сум снує,
палить гербарії жовтня.
Поки про мене ти думаєш,
я на землі не самотня!

Доки кохаєш мене одну
й сняться пахкі маргаритки.
Літо своє я наздожену.
Будемо щастя творити!

23.11.2020р.

Між мною і небом гнучка тятива,
бодай не порветься завчасно,
допоки вплітаю у вірші слова
й лелію трояндове щастя.

Вночі прокидаюся, передчуття -
безсоння землі відчуваю,
а ранок для серця фарбує життя
смарагдовим буйством розмаю!

Минулого літа стрімку течію
вже не наздогнати та вірю,
у срібний дзвіночок поезію цю
віллю, як останню надію.

І буде над світом ліричний мотив,
гучним благовістом дзвеніти.
Планиду в долонях Господь освятив,
ясним помаранчем в зеніті!

20.11.2020р.

З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,
І прикрашають вродою цей сад.*

Обов`язків багато в цього бога,
І навіть всі три виміри - в одне –
І небо й землю й підземелля строге
Поєднує, рукою лиш змахне.

Він – сонця втілення, а стріли з лука
Його пронизують і космос весь.
Бог всюдисущий. З ним – і щастя, й мука,
Зазнав од нього смерті Ахіллес.

В п`яту поцілила стріла Паріса,
(І спрямував її – бог Аполлон!)
Хоч потім сам загинув цей гульвіса,
Завдав найбільше рідній Трої зло.**

Про це пізніше будем говорити,
Бо статуя Паріса в парку є.
Феб сонцесяйний*** - муз ще покровитель,
Творцям дає натхнення він своє.

Поет і музикант від нього кожен
Снагу черпає, як співець краси.
Він – духів злих могутній переможець,
І музика чарівна з небеси

Цілющо діє силою мелодій.
На лютні грає Аполлон-митець,
І створює гармонію в Природі,
І вроди чоловічої - взірець.


16 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Огорну тебе теплом,
неймовірною любов'ю,
Нахилюся над чолом
й витру смуток сивиною.
Задрімаю на плечі,
безтурботно, як дитина.
Буду вогником свічі
палахтіти безупинно.
Посміхатися тобі
і кружляти над паркетом.
Пити очі голубі,
душу пестити сонетом.
Нісенітниці нести,
й колючки зривать зі стебел.
Та шукатиму кути,
щоб сховати біль від тебе.

19.11.2020р.

Вертали козаки в рідну Україну
І так говорили молодій дівчині:
«У нас Дніпр – як море, де там твому Дону.
В нас хати біленькі у садочках тонуть.
В нас пісні вогнисті, наче січа, танці,
Та ж і сотник, бачиш, мов у лихоманці».
Повірила Галя клятим бузувірам
І сповна пізнала плату за довіру…
…У густому лісі кружеляли чари.
Як сп’яніли хлопці, почалися чвари –
Чи не поділили красуню-дівчину,
Чи, може, з якоїсь іншої причини.
Тоді хтось тверезіший кинув до кагалу:
«На якого біса нам потрібна Галя?
Та невже ж ми гірші Разіна Степана,
Що втопив царівну в морі-окіяні?»
І ліс реготався п’яних голосами,
Як в’язали Галю до сосни косами,
Як до купи зносили оберемки хмизу,
Як сосну палили від гори до низу...
...Кричить Галя криком. Не до хлопців, звісно,
Бо вони зі свистом подалися з лісу,
А до тих, хто дочок зможе научати,
Як триматись матері та рідної хати...
...Кричить Галя криком із тієї пісні,
Від якої серцю так нестерпно тісно,
Бо то ж не якісь там кляті яничари
У люті згубили Богом дані чари,
А брати по крові знічев’я зламали
Тую дивну квітку, що розквітнуть мала.

Р.S.
Пройдисвіти всякі дурять Галю й нині,
Як вона зневіриться в спроможності гривні,
Обіцяють долари ще й житло даремне,
А натомість звозять в новітні гареми.

Шановна редакціє “Поетичних Майстерень”, уся ПееМівська родино!

Щиро вражений, здивований і зворушений присвоєнням мені високого статусу майстра R1.
Висловлюю свою найщирішу вдячність моєму доброму другові, адміністратору і власникові сайту Володимиру Ляшкевичу, моєму дорогому другові і вболівальниці Тетяні Левицькій, усім, хто переживав і хвилювався за мене!

Якщо чесно і відверто, я вже якось звик до несправедливості цього життя, деяких особливостей нашого національного українського менталітету, коли здібну творчу людину за життя більше не хвалять, а навпаки, цькують, а вшановують уже після смерті, і потім ті, що найбільше цькували, б’ють себе в груди, і кажуть, що покійний був їхнім найкращим другом.
Сьогодні трапився той випадок, коли я радий помилитися в своїх оцінках дійсності, бо виявляється, що таки козак — не без долі, а світ — не без добрих людей!
Скажу чесно, без усякого підлабузництва, сайт “Поетичні майстерні” для мене — найкращий поетичний сайт в інтернеті, найбільш розроблений і розпрацьований. Чого вартий лише один коефіцієнт прозорості Замшанського — співвідношення голосних і приголосних у поетичному творі для визначення ступеня його мелодійності, музичності. А соціологічні опитування авторів з приводу оцінки того чи іншого літературного явища, чи навіть посадовця спілки письменників? Рейтинги, критика, публіцистика, аналітика, новини, розподіл на вікові групи, проза, інша поезія і т.д.
Цікаво, що “Поетичні майстерні” мають своє виразне обличчя — це домінація в них все ж таки римованої традиційної поезії з поглибленням змісту, навіть певний романтичний ореол, класичне русло творчості, де поету-романтику досить таки комфортно твориться і живеться.

На сайті є сотні, якщо не тисячі талановитих, кваліфікованих авторів, з багатьма з яких за ці 11 з лишком років було плідне спілкування, висловлювалися в мій бік, як позитивні, так і критичні зауваження, що давало змогу рости над собою, удосконалюватися. Дуже вдячний за науку Володимиру Ляшкевичу, Ігорю Павлюку, Любові Бенедишин, Ярославу Нечуйвітру, Володимиру Гнєушеву, Олександру Христенку, Олександру Сушку, Тетяні Левицькій, Івану Потьомкіну, Нінелі Новиковій, Вікторії Лимарівні, Вітру Ночі, Валентину Ліпчинському, Олександру Дяченку та багатьом іншим.
З часом навіть став сам педагогом поезії. Бо допомагав творчому становленню таких прекрасних авторів, як Тетяна Левицька, Лілія Ніколаєнко, Олеся Овчар, Адель Станіславська, Наталка Данилюк, яких більшою чи меншою мірою вважаю своїми учнями.

Я вже тут майже 20(!) страшно подумати, років. Був переможцем конкурсу “Майстерень” у темі “Осягнення любові” ще в 2001 році. Про що свідчить одна із сторінок сайту. Систематично працювати і викладати вірші почав із 2009 року — більше 11 років. За цей час опублікував більше 1000 поезій, а ще поеми, рецензії, проза, публіцистика, аналітика, передмови до книжок авторів, літературні пародії, переклади, і нарешті — найбільше своє досягнення — корону сонетів “Світло кохання”, виконану канонічно, еталонно, яка є найбільшим моїм творчим досягненням, вищою математикою поезії, за висловом лауреата Шевченківської премії Любові Голоти, і я цим щиро пишаюсь.

Пробачте за деяку самовпевненість чи сміливість вислову, але думаю, якби був французом чи італійцем, то корону сонетів би висували на нобелівську премію. А в Україні високі посадовці від літератури сказали мені, що не варто навіть пробувати подаватися на Шевченківську премію, бо там корупція, або все йде через компетентні органи, не дадуть. Хоча знайшлися люди, які вважають, що моя корона сонетів вартує найвищої української нагороди. Це — академік Микола Жулинський, Ліна Костенко, головний редактор журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовський. Щиро дякую їм.
Тому для мене є таким приємним сюрпризом висока оцінка адміністрації сайту, де є чітка градація авторів — розподіл на любителів поезії, майстрів зі статусами R2, R2+, R1, R1+, останній з яких, по суті найвищий (за винятком ступеня R, де стоять класики літератури, такі як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та ін), словом, кожен може подивитися.
Ще раз уклінно дякую адміністрації сайту в особі Володимира Ляшкевича та групі авторів, який очолила мій дорогий друг Тетяна Левицька за високий Статус у цьому високосному році, в якому я отримав і звання заслуженого артиста естрадного мистецтва України,
і визнання моєї праці на ниві поезії.

Щиро Ваш

Ярослав Чорногуз

23 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

В давнину в любистку дівчаток купали,
Щоб вони із того гарні виростали.
Щоб любили хлопців гарненькі дівчата,
Хлопчиків в любистку слід було купати.
Ще дівчаткам в ліжко той любисток клали,
Щоб не чуже – власне щастя обирала.
І щоб було щастя з нею то навіки,
Щоб жила з коханим своїм чоловіком.
Аби було щастя і достаток в домі –
Любисток в садочку – запорука тому.
Спасе од пристріту, заздрісного ока
Поряд біля хвіртки кущик невисокий.
Щоб завжди дівчині коханою жити,
Треба біля дому любисток садити,
А вже молодиці - для сім’ї міцної…
Зв’язано багато з квіткою отою
Було в Україні з прадавнього віку.
Звідки ж узялася оця дивна квітка?
Чому скільки всього зв’язано із нею,
Начебто, простою квіткою тією?
У селі одному у часи вже давні
Жила собі дівка уже на вида́нні.
Добра і розумна та іще вродлива.
Та була не зовсім дівчина щаслива.
Був у неї хлопець гарний, синьоокий,
Ходив коло неї уже більше року.
Клявся у коханні, дарував їй квіти,
Обіцяв довіку лиш її любити.
Вона з ним ходила по селу, як пава.
Говорили люди – яка гарна пара.
Юнака дівчина серцем всім кохала
Але…одну рису нехорошу мала,
Бо була ревнива та дівчина дуже,
Їй щодня та ревність колотила душу.
Все їй видається, що її коханий,
Хоч і біля неї, а на другу глянув.
А коли не було його поряд неї,
То аж закипала з ревності тієї.
І, хоч був коханий чесний і порядний,
Та вона шукала в ньому якісь вади.
Сама колотилась, його колотила,
А це ж на рушник ще вони не ступили.
Він вже намагався звести все на жарти,
Що, мовляв, немає чого ревнувати.
Часом і сам злився, коли діставала.
Та ж кохав безтямно…І вона кохала.
І мирились, наче. Наче забували…
Але ж не надовго. Ревність не давала.
Бачила дівчина, що добра не буде,
Що коханий кине і навік забуде,
Тож кожної ночі спати не лягала
Та все у богині Мокоші питала:
«Мокоша, Мокоша,
Будь мені хороша.
Прошу не багато,
Та дай мені знати,
Коли мій коханий
Та й на другу гляне.
Поможи ж, мати,
Про мене згадати».

Так вона просила, так вона питала,
Поки аж богиня вві сні завітала.
Завітала й каже: - Дам тобі пораду,
Як здолати ревність й хлопця не відвадить.
Піди на Купала до лісу раненько,
Знайдеш на галяві кущик чималенький,
Листя – як в петрушки, в кущика отого.
Запах – як в селери. Накопаєш з нього
Ти собі коріння. Посади при хаті
І тоді не будеш біди-горя знати.
Полоскай волосся у відварі з нього,
Парубки не будуть давати дороги,
Будуть за тобою табуном ходити,
В тебе попід тином до ранку сидіти.
Заший його листик у весільне плаття
І проблем сімейних ти не будеш знати.
Буде поміж вами вірність і кохання,
Доки і надійде мить твоя остання.
А як твій коханий десь поїде з дому,
То заший листочок у підкладку йому.
І тоді ніяка найгарніша з себе
Твого чоловіка не відбере в тебе.
Можеш відпускати на край світу сміло,
Бо я в цвіт звичайний вклала таку силу,
Що чаклунство, навіть, її не здолає,
Хай яку завгодно воно силу має.
Отаке сказала й стала пропадати.
Кинулася дівка: - Хочу ще спитати –
Як же я ту квітку називати маю?
- Зви її любистком!- та відповідає.
Мовила й пропала. Чи була? Чи снилась?
Дівка із постелі раненько схопилась.
Піднялася дівка, наче і не спала.
«Та ж сьогодні ранок Івана Купала!»
Сонечко краєчком вийшло із-за хати,
А вона вдяглася, схопила лопату,
Подалась до лісу шукати те зілля,
Як не як, а скоро вже її весілля.
Недовго й шукала, недовго й ходила.
Чи її Мокоша за руку водила?
Нарила коріння та й хутко додому
Аби посадити у садочку свому.
Посадила квітку, рясно поливала
Та вже свого хлопця так не ревнувала.
І волосся мила, і в плаття зашила.
Парубки і справді табуном ходили.
Вже від неї, навіть, не відходив милий.
Все боявся, щоби хлопці не відбили.
А приспіла осінь, весілля згуляли
І жили та діток собі наживали.
Донечку, а потім зразу двох синочків.
Розрісся любисток у її садочку.
Розрісся любисток, злагода у домі,
Бо ж і справді скільки сили було в ньому.
Все би було гарно, все би було добре.
Але ж доля часто викрутаси робить.
Пролетіла чутка, що в чужу столицю
Козаки посольством їдуть до цариці.
І так уже долі повернуть вдалося,
Що і чоловіку їхать довелося.
Жінка у дорогу все, що слід, зложила,
А ще і любисток в підкладку зашила.
Бо ж і гарний з виду, і такий пригожий.
Чи ж перед дівками устояти зможе?
Прибули в столицю козаки й чекали,
Щоби до цариці їх скоріш позвали.
А, поки чекали, всякого чували,
Що, мовляв, цариця «женихів» міняла
Ледве не щоночі. Красеня побачить
І уже на нього має види, значить.
А хто ж їй відмовить? Та ж вона – цариця!
Чутками такими повнилась столиця.
Козаки на теє не надто зважали,
Бо ж свої питання вирішити мали.
Врешті звані були у царські палати.
Було там, звичайно, гарного багато.
В когось, може й очі розбігались з того.
Але не зманило багатство нікого.
А сама цариця на троні усілась
І все на козацтво пильно так дивилась.
Бо ж усі вже ставні, чується в них сила…
І тут молодого козака уздріла.
Як тільки уздріла, душа запалала.
До своєї спальні його забажала.
Слуги уже знані, миттю похопились
І до козаченька тихцем підступились.
Давай шепотіти, давай умовляти,
Щоб вночі привести у царські палати.
Це ж сама цариця! Хто ж то їй відкаже?
- Не піду, хоч ріжте! – козак на те каже.
Ті подивувались, наче відступились.
Та цариця люто на них подивилась.
«Хто ж посмів відмовить у її коханні?»
Хоч не хоч, а треба виконать бажання.
Зрозуміло, сила тут не допоможе.
Що не може сила, то чаклунство зможе.
А було в столиці чаклунів багато,
Деякі і справді вміли чаклувати.
І біля цариці теж такі крутились,
Тож до них ті слуги миттю й покотились.
Набралися зілля в них для привороту
І тихцем взялися за підлу роботу.
Козакові в їжу всипали те зілля.
А воно і справді, мало таки силу.
Якийсь провал, наче, в голові вчинився,
Не зна, як в палатах царських опинився.
Лежить та цариця на пухких перинах.
Чи Єлизавета, чи то Катерина
Та козака кличе – йди, мовляв, козаче.
А він, наче сонний, лише її бачить.
«Роздягайсь, козаче! Йди мене кохати!
Час дорогоцінний не слід марнувати!»
Скида козак шапку та свитку знімає
І тут крізь підкладку листок відчуває,
Той, який удома кохана зашила…
І всі привороти утратили силу.
Де чаклунство й ділось, в одну мить пропало.
Усе козакові зрозуміло стало.
Глянув на царицю, низько уклонився
Та не став кричати, хоч і розізлився.
Сказав: - Можеш мені голову зрубати,
Лиш свою дружину буду я кохати.
Бо ж я перед Богом вінчаний із нею
І не хочу знатись з ласкою твоєю.
Шукай собі того, хто заради чину
Може і забути кохану дружину.
Я ж своїй коханій вірним залишуся
І самої смерті, навіть, не боюся.
Не стала цариця козака карати,
Хоч, слуги й хотіли кинути за грати.
Може, пожаліла, може, здивувалась,
З вірністю такою давно не стрічалась.
А, може й Мокоша за ним слідкувала
Та й від смерті хлопця тоді врятувала.
От такий любисток. Вірте чи не вірте
Але не забудьте в садку посадити.

Не ридай, моя ластівко, смуток мине,
перша зморшка, так личить печалі.
Об дороги круті, тільки оком моргнеш,
не одні ще зітруться сандалі.
Кожен хрест свій несе від народження й до
тих хвилин, що закриють повіки.
Та в дуплі сива пташка в'є тепле гніздо,
щоб прикрасити щебетом віти!
Так і ти грізні будні добром звеселяй,
і дивуй всесвіт серця красою.
Тільки той восени позбирає врожай,
хто саджає і сіє весною.
Не зважай на вітри, буревії і град -
сильний духом і хмари розвіє!
То погана прикмета вертатись назад.
Йди крізь біль, де любов і надія!

17.11.2020р.

Немає сумніву.
Червоні черевики
дорогу перейшли не там.
Я попрощавсь з твоїм життям.
Злам.

Є певні докори.
Це докори сумління,
які будують красний храм.
Але ж довкіл церков – бедлам.
Злам.

Привіт, метелики!
Ви – відповідь на горе,
що постає з глибезних ям!
От-от злечу на зло всім злам!
Злам!

15 квітня 1999 р., Київ

Кого найбільше любить мати –
Мене, сестру чи, може, брата?..
Не лінувався я гадати
Допоки вдруге не став татом…
20.11.20

До джерела ми Гіппокрени станем,
Обличчям і праворуч бачим вхід
У темний, таємничий грот Діани,
Де поруч там Пегас залишив слід.

Мисливиця Діана-Артеміда
Опісля ловів спочивала в нім –
На лоні чарівного краєвиду,
І голим тілом вабила своїм.

Збиралася із німфами купатись
У кришталево-чистім джерелі.
Де не взялися гончаки горлаті –
Мисливця Актеона – люті й злі.

Не знав, що тут його чекають біди,
Що там богиня, а не смертна є.
Чоловіків не любить Артеміда…
Красу нагу на горе, на своє

Між смертних – ВПЕРШЕ – Актеон побачив,
І поплатився він за це життям!
Як не благав – на оленя одначе
Його обернуто, хорти з виттям

Свої ж його й роздерли, бо людині
Зась бачити оголену красу
Вродливої й жорстокої богині…
А води дзюркотливі ці несуть

Вологу чудодійну для поетів,
Наповнюють кастальське джерело
І Срібностумінь для натхнення злетів.
З Пегасом тут не раз увись несло…

До цеї забороненої зони
Потоцького високі гості йшли –
Збирались на посвячення масони –
Ілюмінати й «Білі три орли*».

І члени лож пили отут цю воду…
Великим майстром в них Потоцький був
У сильній ложі «ВеликОго** сходу»,
Що правила життям у тут добу.


14 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Щоб загубити перевтому
вгорі небесної безодні,
вертають мандрівців додому
всі стоптані шляхи господні.

Туди де небо середмісця
запалює паєтки срібні.
Зоря виблискує, іскриться,
мов кришталева люстра Відня.

Містечко тихих зорепадів -
чудове, затишне, привітне.
П'янка півонія відрадна,
в душі любов'ю, щастям квітне.

Моя мелодія вінчальна,
поліської землі криниця.
Садів - таємна сповідальня,
що все життя казково сниться!

13.11.2020р

Застигне день у безгомінні,
розсипле сонця куркуму
на хризантеми білопінні.
З твоїх долонь букет прийму.

Промовиш: "це тобі, кохана,
пахкий, любові ясен-цвіт!"
В очах іскринка полум'яна,
виблискує, як малахіт.

І буде радість вереснева
чудові квіти берегти.
Поставлю в вазу кришталеву,
на підвіконні самоти.

І милуватимусь щоразу,
торкаючися пелюстків.
Хоч висохнуть росини-стрази,
та не зів'яне ніжність слів,

що ти даруєш повсякчасно,
так само щиро, мов букет,
солодке, дивовижне щастя -
зізнань цукатовий щербет.

10.11.2020р.

Припинімо словесну цю гру,
А можливо і — муку безкраю!
У житті я для Вас — тільки друг,
Ви пробачте, я іншу кохаю!

Розумію, пізнав це стократ,
Самота довела до одчаю.
Не пишіте зізнань у приват -
Зрозумійте, я іншу кохаю.

Звукового не шліте листа,
Не зазнати нам вічного раю,
Я не зможу Вам долею стать,
Бо я іншу безмежно кохаю.

Все для неї в моєму житті -
Слів букети, цвітіння розмаю,
Миті щастя ясні, золоті,
Бо її я так палко кохаю.

Хай же зніме ці вольти напруг
Заспокійливий шум водограю...
Ви — хороший, прекрасний мій друг,
А в реалі — я іншу кохаю!

14 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Йдемо алеями у парку,
рука в руці твоїй - теплом.
Ген, хмара схожа на байдарку,
керує вічністю веслом.
Везе за обрій кучугури,
ось-ось впаде на землю сніг.
І я тулюся в день похмурий,
до тебе, ніби уві сні.
Спадають жовті шальки з клена,
світ гасить свічку воскову
і скрапує сльоза червлена
у ще смарагдову траву.
Відтінки полисків у вітах -
коралові і золоті.
Ми дихаєм одним повітрям -
в любові дивних шепотінь.
В багрянець осінь одяглася,
кружляє з листопадом вальс.
Так мало треба нам для щастя
і так багато водночас!

9.11.2020р.

Чоловік на "Сайт знайомств" -
зареєструвався.
В профіль викапаний - Фокс,
логін просто - Вася!
Як побачила світлину
симпатична Тая,
то відразу ж на імтимну
зустріч натякає.
За порадою прийшов
наш герой до тата.
- Крається душа у кров,
є одна кирпата.
Дуже хочу з нею я
зблизитись, й так далі...
А світлина ж не моя -
співака з Італії.

- В тебе краще синку є
за "смазливі" риси.
В Конго звозиш - наплює,
що старий та лисий!

Фокс - герой фільму

Наш час побачень - менший кроку,
А вже неначе ера з ер.
І слід в душі такий глибокий -
Минуле все на порох стер.

Що не подумаю, де гляну -
Мені усе шепоче — ти!
І в пізню осінь цю, кохана,
Нам гіацинтами цвісти.

І оминати всі напасті,
І осягати височінь,
І пити пригорщами щастя,
І відчувати душ глибінь.

І чар кохання лебединий
Життя освятить течію.
І ти моя, я твій єдиний
У неземному цім раю!

Політ у просторінь безкраю,
Два серця б’ються в унісон.
Життя, окрилене розмаєм,
Стає, неначе мрія-сон!!!

11 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Розповсюджують «Віагру» кляті лиходії
Та замовчують підступно про побічні дії.
І без того чоловіче плем'я поріділо,
Бо піклуються занадто про потреби тіла.

Щоб не тратити здоров'я на дурню всіляку,
Налягайте на природні афродизіаки.
Щоб не плакали дружини уночі в подушку
Подавайте благовірним пастернак й петрушку.

Кілька років у подружжя не було інтиму.
Побували в екстрасенса, з'їздили до Криму.

Навесні дружина каже свому чоловіку:
«Ігноруєш, забуваєш про любовну втіху.
Тож, купи собі «Віагри» - бачу не спроможний!
Сам не гам і куму заськи, а хіба ж так можна?»
І спромігся він пігулки у аптеці взяти,
та не знав, що буде з ними у «рулетку» грати.
Як в інструкцію поглянув на побічні дії -
три косини стали дибки, й висипались вії.
Так, «Віагра» ефективна від безсилля, втоми,
але ж інколи бувають болісні судоми.
Кропив'янка, набряк квінке, астма алергічна.
Думай пити чи не пити, от ділема вічна.
Чоловік, як навіжений, кожен день читає,
як «Віагра» на печінку і нирки впливає.
На міхур, на шлунок, м'язи, зводить до ікоти,
найстрашніше - діареї, тиску та нудоти.
Кілька раз на рік дружина лащилась до нього,
навіть, на причинне місце, закладала ноги.
Чоловік її цурався, й ніби сам не проти,
та раптово пригадає про тиск і нудоти!

Кілька років у подружжя не було інтиму.
Побували у ворожки, з'їздили до Криму.
А коли в дружини дуже голова боліла,
чоловік нарешті зваживсь на рішуче діло.
Жінка каже: « ти до мене сильно не тулися!
Вчора термін у «Віагри», як на зло, скінчився!»

Молилися ми не чужим богам,
А Небу, Сонцю, Дощику і Морю.
І виростав у душах Віри Храм,
І падали вночі в долоні зорі.

Нас нищили, топили у Дніпрі,
Привчали до чужої зовсім віри.
Ми вижили і на однім крилі,
Хоча живцем здирали нашу шкіру.

Вбивали мову, звичаї, пісні,
Чужих богів нам запихали в душу.
Пройшли віки, тисячоліття, дні...
Ми віднайшли ув океані сушу.

Твій портрет чарівний, романтичний
Невимовна краси дивина.
Жест оцей королівський, величний,
Хміль з обличчя, п’янкіш од вина.

Так природньо розтулені губи,
Наче квітка на чистім лиці...
Так і хочеться всю приголубить,
Ніжно пестити руки оці.

Із очей пить смарагдові чари,
Милуватися дугами брів...
Чи не Образом світлим я марив?
І до нього життя усе брів?

Аромат п’є кирпатенький носик,
Вушка чують любові слова.
Як перлинки чудові, їх носять,
Щік рожевих ясніють дива.

І волосся ясне під вуаллю,
І оголений контур грудей...
Шиї грація, торкнута шаллю,
До плечей хвиль троянди веде.

Дим блакитний сповив личко миле,
Огорнув щастям душу живу...
Чи мені це, скажіте, приснилось?
Чи це мрія моя наяву?!

5 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)