Місто, де продають черевики
З вогнетривкими підошвами,
Місто, де я граю на вулиці блюз
На старому банджо без струн.
Місто, що здалеку виглядає,
Наче місто вогнів –
Наче марево Магеллана
На краю Ойкумени,
Місто, де все зроблено з вогнів –
Будинки і вікна, ліхтарі і трамваї,
І навіть душі людей-перехожих
(Все проходить, навіть люди –
І ті – перехожі, перехожі вогню,
Огнепоклонники потойбічного Агні –
Перехожі. Горожани-городники,
Що городять дитинець на попелищах).
Місто Вогнів. Місто Вогню.
Де люди живуть-палають,
Де серця смолоскипи,
Де сонце – вогняна куля,
А Місяць – згарище попелу,
Де відчиняють двері
Тільки до вічного світла,
Де свічки замість монеток,
Де кава ранкова – і то вогняна,
Де огненні ангели віщують пророцтва.
Місто Вогнів.

Любас мандрагори – розстріляний капітан
Кермує свою каравелу незриму
На окцидент гірко-солоного обрію.
Вітер грає пісню незнаних земель
На окарині з чорними знаками,
Що лежала в землі проклятого пагорба треби
Три тисячі літ.
Покинули місто-торжище,
Де горожани-опудала
Мурують склепи-будинки
Та в’язниці-ратуші.
Покинули площі щурів
І вулиці-крутища кам’яних ущелин,
Де храми плутають з буцегарнями,
А притулок з катівнею (теж кам’яною).
Покинули кам’яний лабіринт-безвихідь,
Де маляри вулиць фарбують
У скляних і прозорих шильдах
Циноброю нудні манекени:
Вони так людей нагадують –
Теж люблять таляри і тріолети (інколи),
Теж ховаються за паравани
Вершити свої глупства і співати пеани.
Нехай каравела більше нагадує тратву,
А керманич бокораша нетутешнього.
Анабазис нашої втечі – в далечінь замріяну:
Буревій vox exercitum співає октостих-ритурнель.
Вітрило. Сіре, пошарпане – негодою, часом.

Оголених торосів сторчаки
стоять на чатах
порепаної криги океану,
де привиди планет зникають в чорних дірах
промоїн білих порожнеч,
а сніг
вже навіть не сльозиться
зірок очима,
що вихолонули до сніжинок,
як втратили з орбітами зв’язки
і загасили геть протуберанці.

І лиш колишні річища, в заметах
згадавши доторк течії,
розколинами супокій бентежать.

2017

Ми не станем
травою.
Ми не будем
камінням.

За нами
дороги.
Під нами
небо.

Ми тепер
птахи
у милості
Бога.

Позбираєм
в бесаги
свою чорну
Чорногору

і степ,
і поле,
і тебе, чорне
Чорне море.

Полетимо
за Чумацький —
від війни
якнайдалі.

Стигне крок у темряві.
Атмосфера тисне тріскуче і байдуже,
стовпи повітря, жмути світла
спираються на скло.
Щось стукає і стукає не знати де,
чи поруч, чи в небі, чи в черепі.
То чорний коваль кує тьму,
а грюк біжить поперед молоту,
а тьма - підбита і недокована
стигне кроком на порозі,
піднявши залізну руку до кільця,
доки друга лежить на ковадлі.

2017

Я літаю над світом
На двох повітряних кулях:
Над світом старих димарів
Та іржавих воріт (скрип),
Між його рівнями (світу).
Я літаю над світом
У небі води синьої
З білими острівцями мрій
(Легко).
Очі – дві повітряні кулі –
Легші самої прозорості
Несуть мене
Над черепахами цегляними
(Чи то над черепами – живуть думки
Там)
(І то сумні переважно),
Над містами-кляксами
(Вночі – багаттями –
Недопалена грань автодафе –
Штучного, електричного –
Але нам байдуже:
Кому горіти, кому дивитися,
Хто дрова, а хто запальничку
Несе:
Їм аби єретика знайти-відшукати,
Їм аби видовище:
А мені горіти).
Я літаю над книгосховищами
Чи то пустелями: мертві слова
Для мертвих: оливо старих газет –
Подій не потрібних нікому,
Забутих, як забувають калоші
Перед посухою. Отою,
Що назавжди.
Данте. Блукав лабіринтом,
Де світла замало
Для моїх куль повітряних
(Свічка. Інферно.)
А я літаю, літаю, літаю
Над струмками асфальту
(Автомобілі-риби: куди і навіщо,
Який нерест залізних почвар-лососів,
У яких минулого витоках,
У яких джерелах бензинових
Ікру мечуть русалки металу
Зі скляними очима-фарами?
Світ.)
А я літаю, літаю, літаю
На повітряних кулях очей.
Там, де синява.
Там.

В квантових полях
розум достигає,
ворушачи флуктуацій
стеблами під вітром
сил тяжіння світу
ще ненаписаних віршів,
не знятих фільмів,
невигаданих теорем.

В квантових полях,
шумуючи вовтуженням
осциляції,
зростають бур’янці
скривленого часу
зрад, олжі, зненависті,
й споконвічний безум
заплутує світ.

В квантових полях
час і тяжіння
простору зернини
кидають в пітьму
випадку, яка від того
в’ється віртуально
і скипається реально
у думок диму.

Просвітчастий дим,
якого нема,
потрійно мерехтить,
висвітлюючи міст,
навислий над полями міст,
в яких теорія
квантової механіки
заглиблюється в вікон зміст.

Трьох координат,
вулиць, автострад
навскісні відстані
мрій квантові механіки
ремонтують разом
з астрономами, а зранку
знову рухаються в поле,
де вже зоріють рос льодяники.

І астрономи
перетворюються
на агрономів,
а росинки на
всесвіти, й повільно
випаровуються
в кольоровий простір
флуктуацій відображень
вітру у колоссі
квантових полів…

2017

Кожен вечір бородатим пророком
Зазирає в вікна моїх спогадів –
В оселю давно зруйновану
Моєї юності незачесаної.
Кожен вечір часу нашого злого –
Пророк високої істини –
На хрест засуджений –
На розп’яття на горі черепа,
На арену життя-колізею,
На мечі хвилин-гладіаторів
(Sword-clock)
(Claíomh-chloig)
(Меч-годинник).*
Кожен вечір Савонаролою
(Чорноризцем і чорнокнижником)
На вогнище електричних жарівок,
На попелище сумних новин –
Кожен вечір (таки кострубатий) –
Теж єретик у світі цьому затятому,
Нерозумному і нетямущому.

Краще б вечори мандрівцями неприкаянними
Заходили б в мою хату відлюдника
На розмову про таємниче й несказанне.
Краще б...
Краще б Час
Не вдягав би свій балахон ката,
Не гострив би свого меча-ланцета
Хірурга-соціолога,
Не крокував би по дереву ешафоту-світу
Чобітьми своїми цвяхованими
(Кожен цвях – слово вироку)
Краще б...


Примітка:
* - а ви як думали? Годинники – вони такі... Вони не забавки і не іграшки. Забороняйте дітям бавитись з годинниками – вони не відають, що роблять... І мечі так само – теж трохи годинники. Навіть не трохи...
А хто на портреті, питаєте? Та він же - Джироламо...

п’єса

акт

Перед її
чистими почуттями
лежав хтивий чоловічий задум.
А слова омріяної згоди
готувались до нього
не першу ніч –
вишивалися
на білому полотні
червоними нитками.

завіса

Класики
писали класно…

А в сучасному світі –
й поезія сучасна:
винахідлива –
як молекулярна кухня;
необхідна –
як міцелярна вода
у флакончику.

Нестравна.
Кустарна.
Головне –
популярна.

13.03.2017

У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:

Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»

Місто нескінченного часу:
Такого липкого й текучого:
Наче вишневе варення:
Я не знав,
Що час такого самого кольору:
Вишень: тих, що хрущі
Над – ще квітучими,
Але вже вагітними соком:
У кулястих краплях-сховищах,
Густим, як кров.
Місто нескінченного простору:
Блукай – не блукай лабіринтами –
Марно: нема тобі сенсу і виходу
З того часопростору:
Місто: не вічне, але нескінченності.
Збирай свої медитації,
Свої одкровення,
Як збирають монетки
Сліпі музиканти,
Що грають на вулицях блюз –
Такий нескінченний,
Як місто,
В якому вулиці колами –
Без кінця і початку,
Де в кожній вітрині скрипки,
Де торгують одними струнами,
Де музика кружляє серпантинами:
До Неба.

Мою долю майструє володар
Черлених кленів і холодного вітру,
Молока туману і прозорої води неба
Володар
Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
Липи м’якої, як глина – вирізує
Днів моїх майбутніх божницю,
Ночей моїх одкровення мальоване.
Володар
Повітря п’янки легенд-п’ятниць:
Жорстоких, наче моє сьогодні,
Повелитель долин поцяткованих золотом
Та гір мокрих і важких каменів
(Бердо. І тижні краплинами ртуті
Для капелюха крислатого.)
Дні – крапками недописаних рондо,
Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
Король нумізматів-крижнів
(Їм летіти, а мені бути – доля)
(І той повелитель ночі,
Отой лендлорд Місяця
Dominus порожнечі
Нині майстер – і то не кухля
З якого ми пили мед юності,
А долі – таки ренесансної –
Схизмата-єретика
У сірому плащі буднів.)

Пам’ять завжди ходить з кишеньковим ліхтариком, що світить лише за спину... Мелодія живого лісу над віями зеленооких трав... Чи вірити в добро, яке не завжди добре всім?... Павук самотності тобі дав припалити цигарку наших стосунків... Минуле неможливо втримати в голодних руках, хіба те, що бажано з’їсти... Ми бігали веселкою дощів під теплим сонцем кольорових снів... Дорослі погляди не їстівні – мають в собі лише повні шафи порожніх книжок... У підвалі розкладався архів і диктував ноти своїм полицям... Я розірву світанком вічне коло і житиму з підковою весни... Якби мені зазирнути у ліжко сонця з фіолетового вікна вечора і примоститись під ковдрою заплющених волошок... Блискавка лоскоче печеру голодних хмар і розливається веселкою теплого дощу по потрісканих пальцях дерев... Веселка – це заплющена повіка неба із синцями для сліз... Цвіркуни порозганяли хмари... Влітку ніч одягає коротшу спідницю і тому швидше губить зорі... Стелилась тиша у земні долоні суницями наповненого літа... Гора злилася з небом – є куди йти... Закипає зло й випаровується. Не на тих... Теплий вітер залоскоче небо до солодких сліз... Дотик дитини, якій схотілося сказати, що любить тебе, сильніший за трьох китів... Усмішка плете рубці на зачерствілому лиці...

...сніг нишком зник,
розтанув, здимів,
щез раптово-
і їм самотньо,
їм незвично й страшно...
...підсніжники
на помежів"ї
зими й весни,
поміж
останніми сутінками лютого
і
першими світанками березня
без снігу щуляться
розгублені й сумні -
неначе в сиротинці дітлахи...

Ви чуєте? Люди!
Сонце померло
Цього шовкового вечора.
Сонце – живе око нашої круговерті,
Риба луската моря Ніщо спокійного –
Сонце померло.
Завішуйте більма-фіранки
Ваших будинків – їжаків клишоногих,
Забороніть їм блукати шляхом
Босоногих аристократів Неаполя:
Карбонарі барокових п’ятниць.
Навіщо Петрарка Людину оспівував?
Сонце померло!
Цього плаксивого вечора:
Кантати Верони меланхолійної.
Данте. Навіть він уявити не міг
У тій круговерті підземних інферно, що:
Сонце померло!
Поховайте його в кораблі вікінгів
Космічного пилу чорного.
Сонце померло!
Серед тьми я кличу людей,
Приходять на крик мій самотній
Юрби сліпців – як звично їм в темряві
Такій бавовняній і тихій блукати
Без костура (бо навіщо?)
Сповідайтесь мені – тільки чесно –
Це ви його вбили?
І колисали Ніщо у скрині Плеяд?
Підпаліть дракар-домовину Інґольфа
Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,
Бо Сонце було так само блукальцем –
Мандрівцем безпритульним,
Як ті – жителі Оркні –
Будівничі Кола Бродгара.

Це все було –
Перехоплений погляд і подих.
Я знаю, що ти скажеш сьогодні
І що я відчую завтра.
Нестримність весни.
Замисленість осені.
Синє небо крізь білі ночі,
Чари дощу у сутінках душі,
Полуничні галявини…
Веселка, як підкова на щастя.
Це все було…
А відчуваєш, як вперше.
Говори зі мною.

2016

Якось у затишшя «Градів»
наш добрий бог
визирне до нас
з-під склепіння ясного неба.

А нас уже, братіку, в окопах немає…
Тільки вітер.
Еге… тільки вітер гойдає зорі
у вигнутих дзеркалах калюж.

давай колись знову народимось
я так само стоятиму під твоїми вікнами
ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
аби ти не вгледіла мою слабкість

а ти собі тинятимешся не зі мною
або за ноутом лайкатимеш мої вірші
або малюватимеш оголених дівчат
або спатимеш солодко як сніг

а потім ще колись народимось
у ще дурнуватішому столітті
і так само не перетнемо долі
бо паралельні не перетинаються

Серце-човен
У цій синяві вигадок,
У світі цьому розстріляному,
Де не лишається місця для дива –
Лише для смерті жебрачки (киньте їй
До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
Для смерті - монашки монастиря Зневіри
Лише для неї біловбраної,
Світу-тлуму,
Де навіть надію і ту вкрадено,
Де навіть надію – страждання останнє,
Вкрадено, розділено й пошматовано,
Куди пливеш серце?
Човнику мій дірявий
(Від куль залізних три,
Від уламків зими – чотири),
Човнику.
Напинаю над ним
Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
Бо кудлате воно – псом білим,
Псом-привидом
Над морем отої синяви – вигадки,
Одіссеєм чи то Гераклітом:
Бо все пливе – навіть вигадка.
І все вітри, тільки дому –
Нема.
Потонеш колись човнику,
Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
Потонеш в безодні
А дому… А дому нема.

Що там, у лабіринтах моєї душі,
У її найтемніших закутках,
У глибинах найглибших
Моря моєї свідомості?
Там тиша.
Яка там почвара
Ховається, нуртується, вирує
У темряви пущі
Душі моєї неприкаяної
Прочанина до Землі Невідомої
Terra incognita холодної?
Там ненависть:
Кубло своє звила
Стиха
Наче стихія
Мовчання.
Що там – у пустелі моєї свідомості:
Сахарі без жодного дерева
Без жодного сховку-склепу,
Без жодної билинки-зернодариці,
Без жодної яшірки-усмішки,
Прудкої наче сміх Сервантеса?
Там самотність.
Що там,
У пралісі дрімучому моїх спогадів –
Давньому, наче смерть сама,
Замшілому, наче день негоди
Гіпербореї посліплої-зоряної?
Там привиди –
Блукальці епохи невизначеної
Чужої і навіки темної.
Там.
Що там – між рядками моїми
Недоречними,
Між словами віршів моїх
Так невчасно сказаними?
Там прірва –
Куди мені падати-помирати,
Летіти-тікати
Чи то просто бути-не-бути
Там.
Не тут.
У сховку моєму. Неіснуючому.

Я заграю з життям – весняний настрій,
І посмішку дарую перехожим,
Колезі підморгну на «Віто, здравствуй!»
Закоханість живе в моменті кожнім.

Люблю життя і спів пташок бадьорий,
Струмки стрімкі, небес легкі блакиті,
І позитив несу я подорожнім,
Щаслива я у кожній плинній миті!

Вдихаю кисень з ароматом снігу,
Що тане на осонні так ліниво,
Мугикаю мелодію хай тихо,
Але до крику зараз я щаслива!

Коли я була мала, голопупа,
Прокидалась уранці під цокіт копит: цок... цок...
То їхав старенький дід повз наші вікна
За травою для своїх улюбленців.

Далі я слухала воркування голубів і цвірінькання горобців...
Розглядала килим на стіні
І боялася, що колись
Виросту і не стану принцесою.

Потім дід помер і померла його кобила...
В дев'яності ганяли підлітки на мотоциклах
І будили мене звуком гальмів, які запізнилися.
Я зажмурювала очі і не дивилася у вікно, бо там...
Краще вже розглядати свій килим, що так само висів на стіні.

А тепер я й сама непогана кобила,
Що так і не стала принцесою.
І сміливо-сміливо дивлюсь у вікно на тихе своє життя.
Лиш одного боюся: цілувати холодне чоло і в заплющені очі дивитися...

Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками
(Бракує найцікавіших розділів)
Життя – це драма,
Яку написав схоласт Сорбони –
Компілятор літописів
Війни Столітньої,
Трубадур шляхів розбитих,
Драма чи то мелодрама
З трагічним початком,
З фіналом незрозумілим
Чи то з його відсутністю,
З тьмою замість завіси.
Життя – це верлібр
Поета-сухотника з Парижа дощу
Чи то скрипаля сліпого,
Що не знає нотної грамоти
І грає свої мелодії –
Свої нескінченні ноктюрни
Тільки по пам’яті ночі
(Не своєї навіть)
(І то уривками – все уривками).
Життя – це роман
Без кінця і початку
З дірявою обкладинкою
(Миші прогризли),
У якому герої
Свої імена забувають
(А яке воно – імено моє?)
І вже ніколи не згадують,
А я мандрую з одного століття
До іншого – такого ж приблудного,
То в одному човні-тілі,
То в іншому.
А тіні навколо ті самі,
Що в часи Чорної Моровиці,
Що в часи перших птахів залізних,
Що в часи ковалів-анахоретів.
Тіні (чи то душі)
Змінюють свої тіла-шати,
Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
І все лишаються тими самими.
Все забувають, все марнують
І гублять слова намистини
В морі.

У цьому місті живуть сумні трамваї,
Що вештаються вулицями без пасажирів,
Дзеленчать, горобців мавпуючи
(І то нездало),
Замість капелюхів одягають дощ,
Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
Замість черевиків мастять колеса шміром,
Замість газет читають назви зупинок,
Замість котів бавлять дитячі ровери,
Ховаються в безліхтарну темряву,
У сутінки провулків брукованих,
Коли їм стає сумно,
І риплять ресорами – коли весело.
Як прикро, що в місті цьому
Будинки – лише бутафорія,
Церкви – лише доми пустки,
Пошта – давно зачинена,
Бо писати листи нікому –
Бо не можна в листах-папірусах
Сповідатися про сумні колії,
Якими доля по колу водить
Залізних громадян-мешканців
З одним електричним оком (для ночі),
Про журбу ліхтарів-мовчальників –
Вартових нічного відчаю.
Отак вони і катаються –
Громадяни міста несправжнього,
Городяни міста без імені,
Жителі міста залізного,
Холодного, камінного й електричного
З музиками-дзвониками.

* * *
Не руш мене ні з місця, ні з думок.
Ось пересяду і усе пропало…

* * *
Одного разу на Багамах
нардеп натиснув кнопку *за*…

* * *
Коли були ми молодими,
хай знали менше, та могли…

* * *
У слові *пі* немає музи,
а тільки цифри без кінця…

* * *
Усе, на що не стане грошей,
я неодмінно не куплю…

* * *
У бочці сексу – ложка блуду:
кортить наліво у кущі…

* * *
Життя зачате в дуалізмі –
на кожне ой своє ги-ги…

* * *
Нема ні вчора, ані завтра.
Зате є мить, яка – ковбой…

* * *
Дивлюсь у небо – сиві хмари.
Цей час нікого не щадить…

* * *
Потрібно бути самураєм,
коли життя – япона-мать…

Стежка вузька, наче лезо –
Крізь ліс темний, як сама смерть.
Одягніть годинники
На лапу кожному зайцю,
На кігті кожному вовкулаку,
На вуха кожному песиголовцю.
Бо чим же тоді хронотоп міряти?
Не ножами ж посмугованими
(Булату дамаського візерунок).
Веду свою плоть
Стежкою вузькою, як лезо
Бритви, якою голять череп
Мисливців за вурдалаками.
Веду свою плоть
Неслухняну, як човен рибалки,
Що ловить морських окунів –
Черлених та колючих, наче слова єретиків
Століття-потворки Розколу Великого.
Петрарка – ти теж соняшник,
Геліофіт каштелянів.
Кому за мури – ховатися,
А кому лезо: йди,
А може й тікати:
Знаю кому й навіщо:
Та не скажу – не сподівайтеся,
Не заспіваю про це навіть пісеньку,
Що на кладовищі хлопчик сліпий
Мугикав собі й катеринці потрощеній.
Хтось йому до капелюха
Монету кинув –
Таки.

Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами
(Кольору Марса – тільки темніші)
Міста пророків Судного Дня.
Хмари сірістю мурів середньовіччя
Шиють рясу чи то хітон
Цьому писарю чи то центуріону
Наших дощавих літописів
Червня.
А я теж золотар:
а ви як думали?
Час іржавий
позолотою крию-вкриваю
Дахи жерстяні
кам’яниць-склепів
На вулиці без сезону,
Де немає жодного дерева,
Де навіть жебрак-клошар
Замість солідів Веспасіана
Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
Золоті промені Сонця:
Бо той монах теж золотар –
Томазо. Отой – Кампанелла.
Він золотив ренесанс хворий
Фальшивими монетами Міста Сонця,
Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
А ми іржу фарбуємо:
Словами захмарними.
Іржу сього світу залізного
Доби старих цвяхів і нових ножів
Цієї епохи занепаду,
Цієї Країни Мертвих
(Барди ж бо)
(Трубадури, начебто)
(Співаки пісень темряви)
(А ви думали – мовчання)
Тільки не кажіть, що то надаремно.
Все.

Собаки-бомжі, мабуть, схожі на втомлених заробітчан.
Вештаються околицями впорядкованого життя,
Нагадуючи всім про відносність і плин,
Не маючи змоги цитувати Екзюпері,
Не зазираючи кожному в денце душі,
Концентруючи всі почуття в єдиному звукові,
Який завжди трактують як "увага: небезпека!".
Вони, нащадки відважних і сильних вовків,
Принизливо жебрають, підбираючи їжу з долонь,
З чужих мисок чи просто із землі.
Шукають прихистку під мостами,
Вештаються тінню попідтинню,
Часто терплять за сліди чужих зубів...
І щоразу сподіваються єдиного:
Не натрапити на залишену
турботливими людьми
отруту.
2017

Зима. І світ чи то посріблений,
Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
Тимчасово (у це хочеться вірити,
Хочеться тепла серед мокряку холоду).
І в цьому світі твердої води
(Що заморожує саму думку
І навіть людяність)
Прийшли ті – хто танцюють під звуки
Скрипки залізної
На якій грає сама Смерть невдаха –
Бліда селянка зі срібними кульчиками,
Що збирає свій урожай пшениці людської –
Замороженої. Як і все (бо зима).
Холодні люди. П’яні від срібла зими.
Замість крові у них антифриз.
Чи то люди чи то привиди
Зими божевільного січня.
Не першого. Але волохатого.
Як хвіст мамонта,
Що висне в епоху нагадуванням
Про часи кам’яних сокир.
Колись цих людей-привидів
Я теж у ніщо перетворював,
Але скрипка, як і раніше, звучить.
Все танцюють, танцюють, танцюють
Привиди серед снігу – води мертвої
Танго страшне і потворне.
Під музику. Смерті.

I

І теперішнє, і минуле,
Можливо, присутні в майбутньому,
І майбутнє присутнє в минулому.
Якщо увесь часоплин триває неодмінно в теперішньому,
То час – непоправний.
Те, що могло статись – вигадка,
Що лишається здійсненною
Лише подумки.
Те, що могло статись і те, що сталося –
Завше впирається у теперішнє.
Кроки відлунюють у пам’яті –
Уздовж коридору, який ми не обрали,
У напрямку дверей, котрі не прочинили –
До трояндового саду. Себто
Мої слова відлунюють
У твоїй голові.
Але навіщо
Тривожити пил на вазі, де по вінця трояндових пелюсток –
Я не знаю.
Інші відлунки
Живуть у саду. Підемо за ними слідом?
Хутчіш, кличе пташка, знайдіть їх, знайдіть їх –
Отам, за рогом. Крізь першу браму,
До нашого першого життя, чи варто нам повірити
Омані дрозда? До нашого першого життя.
Вони там, величні, незримі,
У безгомінному кружелянні понад мертвим листям,
В осінній жароті, у мерехкому повітрі,
І пташка заспівала – у відповідь на
Непочуті заспіви з чагарів,
І промайнув непомічений погляд, бо троянди
Мали вигляд квітів, на котрі спозирають.
Вони були мов наші гості, прохані та прихильні.
Тож ми йшли – і вони, урочистою ходою,
Пустою алеєю, до кругловидої площі, обмеженої самшитом -
Аби зазирнути до пересохлої водойми.
Порожній ставок, сухий бетон, іржею обведений,
І ставок сповнився рідким сонцем,
І лотос тягнувся вгору безмовно, безмовно,
Поверхня блискотіла у серці світла,
І вони були позаду нас, відбиті у поверхні.
Відтак зійшла заволока, і ставок – порожній.
Мерщій, кличе пташка, бо діти ховаються поміж листям,
Тамуючи захоплений сміх.
Іди, йди, йди, кличе пташка: людська істота
Не знесе забагато дійсності.
Час минулий і час майбутній,
Що могло статись і що сталось,
Завше впирається у теперішнє.

04. 02. 2017

Арлекін на фронті

Все наче сон – як вигадка,
Війна між чорних пірамід
Поміж копалень-нір,
Де люди мороку глибин
Несли нам чорний камінь,
Такі ж мальовані як тьма.
А нині ось – хоч і зима,
Та вдягнений в плямисте
Зі смертю бавиться
І грає роль смішну
Невдахи Гамлета
Веселий Арлекін.
Комусь дарує смерть,
Ховається від куль,
Стріляє в сепарів,
Поребриків кладе із кулемета,
Жартує (часом недоречно)
І риє землю
Безтурботно...


П’єро на фронті

Блідий поет,
Колишній меланхолік-вчитель,
Артист сумної гри,
Філософ ностальгій (колишній),
Співець модерну,
Майстер алегорій –
Гірлянди мертвих слів,
Закоханий (колись) –
Таки невдало.
Творець метафор, текстів і поем
(Колись).
Він нині офіцер:
Три зірочки на теплому бушлаті.
Приціл перевіряє:
«Вище три,
Від основної – правіше п’ять...»
І сумно батареї
Команду віддає:
«... фугасним... Постріл!»


Коломбіна на фронті

Колись давно –
В минулому житті
Вірші складала
Серед міста мрій,
Весела Коломбіна
(Життя як водевіль),
А нині рвані рани шиє,
Бинтує у шпиталі польовім,
А потім кличе
У журбі своїй захмарній
Старого Бога.
І черлені плями
На білому халаті.
Бо зима. Назавжди.
Чи хто зна.
Веселе і трагічне танго
Танцює з нами смерть.
І безтурботна Коломбіна
Колись яскраве плаття
Носила. Нині білий.
Халат. І запах крові.
І війна...

Металеві бджоли залізних вуликів
Не сплять ночами Діани –
Блідої красуні високої порожнечі.
Металеві бджоли
Гудуть в краю божевілля,
Навіть коли Зима –
Гостя недобра,
Біліша блідої Діви,
Кров перетворює в кригу,
Летять металеві бджоли
Збирати мед одкровення
До квітів білого снігу.
Діано, бліда Діано!
Діво чорної порожнечі,
Навіщо ти нас кличеш
Слухати цю пісню –
Пісню бджіл божевільних,
Стогін почвар сталевих.
Пасічники зимові:
Пасемо бджіл металевих
В краю пірамід чорних,
У світі тіней і світла:
Кольорів не лишила
Нам діва сумна Діана:
Тільки чорне і біле,
Тільки відтінки сірого
Ночі зими останньої,
Ночі холодних зір,
Ночі почвар Плутона,
І вітровія Борея
І весляра Харона.
Навіщо, бліда Діано,
Прийшла урожай зимовий
Збирати в свої комори?
Навіщо ти наші душі
Женеш у свою пустелю
Жахну і таку зловісну,
Як попіл, замішаний снігом...

час живе у зозулях
що в’ють гнізда
із хвилин та секунд
під стріхою
старих годинників

прикидаються віщунками
струшуючи на перехожих
іржаві спогади
і бавляться у піжмурки
із вічністю

допоки у їхніх
механічних серцях
ще б’ється
восьма нота

2017

Перехожі – всі ми перехожі
На вулицях міста життя.
Небо згасло – ліхтар цього завулку,
Цієї брудної корчми-планети.
Перехожі. Сумні перехожі.
Все так само несуть свою плоть,
Свої язичеські імена та прізвища –
Трохи іспанські, трохи дрімучі
(Лісів неіснуючих)
(Ну, зовсім трохи)
Несіть свої торби
Мимо крамниць – обабіч
Товарок з очима журби:
Вони продають компаси
Капітанам сумних анемон.
Перехожі
Заходять один за одним у дзеркало,
Забуваючи зачиняти двері –
З собою, з гуркотом,
А хтось із них боявся смерті,
А хтось здогадувався, що це вигадка,
А хтось грів душу меланхолійними спогадами
(Життя – це балада про мертве місто).
Мій морок – для серця,
Щоб легше йому стукалося-грюкалося
(Тук-тук).
Ти йдеш собі – інколи поруч.
Я казав кожному, що це місто –
Місто осені, але мені не вірили
Перехожі,
Вдягнені в макінтоші чорні,
Такі ж жебраки як і я.
І тільки темне обличчя Мадонни
Над дверима будинку
В якому ніхто не живе...

Тільки срібло.
І не лишень серед ночі модерну,
Всюди: серед хвиль зимового моря,
Між звуками слів,
Між літерами мертвих фоліантів:
Срібло:
Срібні хвилини, срібні години, срібні дні
Міряють срібні годинники:
Зими: дощавої, але дощ сріблом
На прозорі вікна очей січня,
Прозорим сріблом води
На метал сокири пращурів,
Якою вони рубали ліс буття свого темного.
І що в цьому срібному
Не дзвенить, не іскриться?
Хіба моє серце: з плоті гарячої,
Черленої і живої:
Пульсує разом з ритмом Галактики
Виром навколо діри чорної
Серце: червоним мішком крові.
Кину його на олтар:
Їжте – боги абеткових істин.
А навколо срібло.
Епохи мисливців темряви
(Таки за вампірами),
Епохи чорно-білої:
Таки блискучої,
Трохи важкої
І трохи продажної:
Тридцять срібляників
Хтось у калитку кинув
Юнаку бородатому кароокому.
Срібло. Одне срібло навколо...

Небо: згущається планетою
з ультрафіолету.

Простір: місяцями скочується з апогею
перигеєм гір,
лілово застиглих, наче потоки
зниклих енергій.

Прірва: зціплюється й пружна порожнеча
чавучить імлу
до синявості туману.

Вже стихли голоси, вже катафоти
згасли в темряві,
й прибульці стали деревами
у нетрях розплесканих…

З них, мов остання думка, зонд рятувальний
ви-
вертається до світла.

2017

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
Поратися разом з Євою
У Едемському саду.
При світлі Божого сяйва
Ти міг називати тварин іменами
І не знати сорому та гріха.

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
У великій печері, куди ти приносив Їй
Здобич, впольовану у лісі.
При світлі сонця або місяця,
Ти міг забивати тварин для їжі
Чи для жертви Богу і не знати сумнівів.

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
У крихітній мазанці з жінкою і дітьми,
Де поруч жили й кози чи вівці.
При світлі свічки чи зірок
Ти міг тихо поратися біля худоби
І не ставити Богові жодних запитань.

Тепер тобі тепло і затишно…
Тобі буває тепло і затишно?
У панельній квартирі одинаком?
Воюючи з ботами у соцмережах?
При світлі монітора чи гаджета?
Ти питав себе, що пішло настільки не так?
Чому ти більше не чуєш голос Бога?

Твій погляд пронизує світ,
Наче нитка - разочок добірних перлин.
Все бачене тобою колись,
Наче коралі на грудях прекрасної панни.
Вона носить на собі красу,
Наче увічнений спогад про немислиме.
Вона носить на собі сни і мрії
Наче обіцянку світові явити нові видива.

Іноді на нитці опиняються жахи й мерзота війни
І тоді панну прикрашають не коралі,
Тоді вона виявляється сповитою стрічками,
Кулеметними стрічками і стрічками документальної кіноплівки.
І тоді вона мріє щоб ти побачив смерть ворога.
Щоб можна було знову дивитися на красу,
І вбиратися у перли та мониста
Найпрекрасніших видив миру.

25.01.17

Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...

Час потрібно пропускати як
Повітря крізь легені. Дихати
Спогадами не травмувати
Себе роками. Є вірші котрі
Повторюють а все одно не
Запам’ятаєш. А є що зростаються
В серці. Колють сухими гілками
Дряпають до крові. Не дають
Цвіту. Просто сохнуть зліва.
Забирають уміння радіти.

30.10. 2016

Брудної зими і сльотавої осені
Тиша.
Епоха змішує у горнилі пристрасті
Сніг з кавалками бруду:
Сірість.
І тільки
Тіні усмішки в зіницях черепа
Нагадують про паяців безчеревикових
Не нашого цирку – ясеневого
(Три жмені срібла
Ночі позіркованої:
Срібла для куль).

А десь сурмить крижаний архангел,
І тіні сині над світом холоду
Води, що стала крицею,
Води – буття прозорого,
Води – першопочатку дзвінкого
(На камені – краплями,
У висотах – крижинами).

Взимку нудьгують коні:
У свічаді ока далечінь сталева,
Взимку нудьгують круки:
Чорні – на снігу білому:
Їм літати над простором
Біло-сірим застиглим,
Їм дзьобати жниво війни застигле.

А десь сурмить крижаний архангел,
Нам – пісню звитяги горами повторену,
Нам – музику холодної вічності,
Нам – кантату лету нестримного,
Нам – номадам неосяжного.

Я звик грати на залізних скрипках
Музику білої панни з очима блискучими,
Що дарує безодню Ніщо (і панна, і музика),
А тут дощ – чи то другом сумним,
Чи то прочанином, чи то просто морем –
Морем Дощу.
А я скрипаль глухий, що пішов у Мовчання
Від своєї музики тікаючи.
А в цього гостя-базіки струни:
Скрипка-клепсидра мокра і зачарована:
Грай, скрипалю, грай оцю сумну музику,
Яку ніхто крім тебе не чує,
Яка нарешті не дарує нікому Ніщо,
Яка тільки посмішка
На вустах мідного Будди.

А ми живемо в новелах Борхеса
Серед пампасів Аргентини сріблястої
(Кому ще срібляників не дісталося?
Дзень-дзелень кожному – в калитку,
До скрині-сховища: як не дідівської,
То все одно залізом оперезаної й череватої).
А в западині ночі дощ –
Недостатньо теплий для Півдня,
Недостатньо блискучий для ножа гаучо,
Недостатньо холодний для Порожнечі,
Недостатньо тихий для Споглядання.

* * *
Я довго думав про ніщо
і зрозумів: це вічна тема…

* * *
А ти, народжений літати,
на злітну смугу відповзай.

* * *
Якщо мовчати дуже довго,
то мудрість прийде або ні...

* * *
Якщо ти хочеш, а не можна,
візьми у можу дрібку так.

* * *
Якщо світанок сутеніє,
хтось Землю крутить навпаки.

* * *
Буває вийдеш в степ широкий
і блудиш лісом цілий день…

* * *
Буває сядеш біля компа.
Йому нічого, ти завис…

* * *
Буває так – приходить Муза,
а ти неголений в трусах…

* * *
Буває так, що ти як дурник,
ну а дружина, навпаки…

* * *
Буває так, що ти – розумник.
А хто оцінить? Глупа ніч…

* * *
Граблі зненацька наступили
мені на ногу. Відомщу!

* * *
Як верх не може й низ не хоче,
то винувате, мабуть, «не»…

* * *
Як життєлюб з міцним здоров’ям,
чекав на краще – не прийшло…

* * *
Пиляйте, Шуро… Шоста гиря –
на цей раз точно пощастить…

* * *
За роком рік… Бажання щастя –
рубають півня на бульйон…

* * *
Наснився сон, а там кобила
усенька сива й також спить.
І сниться їй: вона – людина,
а я в тих марах – навпаки…

* * *
Давай, друзяко, за здоров’я
з’їмо два кіля ковбаси,
зап’ємо літром самогону,
а більше..., Боже упаси!

Подихом грію
Вічності білі квіти -
Не оживають…

У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

«Якщо світ білий чи то посріблений,
А копита коней білих дзвінкі й важкі,
І важко думати: а може я останній –
Лицар-алхімік і граф-чарівник
І просто мрійник – невже останній?
Я шукав золота – а знайшов срібло,
Я шукав світла – а навколо темрява,
Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
Я був графом – а став вигнанцем,
Я шукав слави – а знаходив плаху,
Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
Башту ґратовану-муровану для таких от
Шляхетних чи то гонорових – надто,
Для таких от неприкаяних-непотрібних,
Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
І де вона істина? Серед літер покручених
Фоліантів старих важких і запилених?
Чи може на вістрі меча сталевого
Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
А в очах людей страх – у зіницях синіх,
А в очах людей відчай – бо де вона,
Земля наша – чи там за пагорбами,
Чи тільки в жмені – і та між пальцями
Піском сухим…»

Крокуючи на зустріч мріям, місяцю ясному
ти йшла, немов в погіднім сні
відкрилось небо зорепадом,
замиготіли в темряві лампадні ліхтарі..
І тихо так підкрався місяць
Немовби загляда в вуста..
Чомусь ти тихо шепотіла, немов просилась:
«Ще трішки,ніченька свята, побудь зі мною..»
Та ранок сонцем розвиднівся
Дорогу додому ти врешті віднайшла!
9 жовтня 2016

Якби лише вона промовити могла!
Про що б тоді заговорили ми ?

Що б перше проказать зуміла?
-"Hello beautiful!"
-як маю догодити тобі сьогодні?
-видається мені,що ти бажаєш обіймів?
-добре та затишно бути з тобою.
Вже серце не хвилює плин часів.
допоки п'єш свої півлітра чаю.
Пригоршню відміряно спогадів тобі .
В пакеті жасминового чаю ,
Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
та застрявав поміж отих миШлів..
Немовби фрагментарним ставши,
ти відділивсь від того,що було й що є.
До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
Та забажав піднятись вище.
за межі чашки подивитись.
фантзіям вже місця не було.
ти вийшов поза них.
перед очима пропливали далі,в яких бував і
слід лишав на фотографіях .
На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
Уже не буде так як було.
Перемінилися світи.
І в памяті лишились люди.
Як сироти покинуті узбіччям памяті..
Вони лишились такі,як були
в фіксований відрізок часу.
І легковірні й грізнодумні.
Були і ті,пройдисвіти,
Що правдомолять тілько третім разом
за третім разом ти для них і жив..
Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
дорогою ішовши їх розмотував.
Надіючись свій шлях додому віднайти..
Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
І поговорив подумки з собою.
І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
В пакеті чайнім зібрані думки.
Якби не він цідивби їх крзь зуби.
І центрифугою від мене розійшлись..
щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
"Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

10 жовтня 2016

О, як же болить
Нерозквітлої квітки
Замерзле серце.

ходиш попідвіконню

напівсонний недосновида
напівмертвий недосамогубець

обіймаєш подушку безпеки
аби впавши
спокійно заснути
вкрившись нотами
власних розмірених кроків

та все ж
ти прив'язав до руки
місяць

як діти прив'язують кульки

щоб він не відлетів
залишивши на самоті
тебе
підвіконня
темряву

дивись
зірки вже повлягались спати

може і тобі пора

сни перед світанком пророчі

особливо четвергові
особливо добачені


дихай крізь їх призму
і коли твій подих утворить веселку
причепи її собі на обличчя

нехай всі побачать
що ти ще
дихаєш


28.12.2016