Бджолиний рій
Заплутався у платті
Бузкового куща
І так гуде!
Троянда квітне
Золотим багаттям
І хвіртка хлипа —
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить
Мозок охололий —
Ти де, коханий,
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка.
Питають квіти, яблуні —
Де ти?!

Сонце зайшло, догорів обрій,
ніч огорта, наче та хмара.
Як же з тобою було добре!
Та розумію, ми не пара.

Долі, записані не в Книзі,
сивої пряжі тонкі пасма -
вітер гойднув — переплелися,
поряд були, а тепер разом.

Серце до серця шука стежку,
тіло до тіла шука хвіртку.
Пряля згори, сміючись, стежить:
чи не пора обірвать нитку?

Розпач накриє крилом чорним,
смуток накриє крилом сірим,
те, що здавалось навік вчора -
іскра, і спалах, і згоріло.

Вдосвіта встану, піду в поле -
де моя хата і де жито? -
плакати — падайте, сльози, в попіл!
Що мені жати і як жити?

Білим туманом печаль висне:
не обминути того, така є
доля тих доль, котрі не в Книзі.
… Ріже нитки, сміючись, Пряля…

2018

Його я називала Кленом.
Чомусь сподобався мені:
За те, мабуть, що був зелений.
В осінньому стояв саду.
У жовтих барвах там дерева
Принишкли, наче уві сні.
Не чутно вітряного реву:
Свій рух сповільнив у ряду.

Так трапилось, що помилилась.
Насправді звався він Шовкун.
Надії бажані згубились.
Зима постукала у дім.
Звичайно, не сама, з Морозом.
Він неабиякий дикун:
Зелене листя заморозив,
Попадали, на подив всім.

Така подія сталась в Клена
Чи Шовкуна, не знаю вже.
Зосталась мрія лиш блаженна:
Повинна дочекатись я
Весни наступної і літа!
Час плине швидко: та невже?
Бруньки з’являються на вітах.
В зелених барвах вся земля!

11.05.2019
Свидетельство о публикации №119051106299

ШИЛОПОП

Я шилопоп! Имею честь!
А это - сами знаете
- Коль в вашей попе шило есть
Вы целый день гоняете.

Диваны, стулья и столы –
Мои аэродромы.
Конечно, есть еще полы,
Они мне так знакомы.

Магнитом тянет пол меня,
Но я не унываю,
Упал, поднялся и опять
По комнатам гоняю!

И пусть мой исцарапан нос,
На лбу большая шишка,
Мне абсолютно все равно!
На то я и мальчишка!

Автор: Митлина Мария


Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

Я шилопоп! Привіт усім!
А це – я певен, знаєте,
Якщо для шила - попа - дім,
Ви день увесь гасаєте.

Стільці, дивани і столи –
Мої аеродроми,
Звичайно, ще підлога є,
Що теж мені знайома.

Мене притягує вона,
Та зовсім не журюся,
Хоч падаю не раз щодня,
Я знову підіймуся!

На лобі ґуля від борні,
А ніс в подряпин рисках,
Усе це байдуже мені,
На те я і хлопчисько!

Таїсія Цибульська
2019

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

О, Боже, мій Боже,
що сталося, знаєш?
Над степом лечу -
ковилою згораю.
В ліщину вростаю 
корінням, корою,
ридаю над світом,
нуджуся любов'ю.
Терпіння шукаю
в зажурі, та долю
я не проклинаю,
під  небом  не встою.
Впаду в свіже сіно
зануривши тугу
од відчаю - тліном,
дощем від - наруги
а сонцем від - мрії.
Збуди мене, любий,
зціли від застуди,
цілуй стигми, груди!
І дихай зі мною
гірким естрагоном
і трунком сп'янілим
невтомні - невтомно,
щоб жити хотілось,
в обіймах - померти...
У краплі сльози - 
відбивається всесвіт! 





 
 

Рум'яне яблучко вона
поклала ніжною рукою –
і світ поглинула війна,
і кораблі ідуть на Трою.

Вожді, герої й вояки
в фалангах, зімкнутих щитами,
крокують в полум'я рядами
і не збиваються з ноги.

Ридають вдови й матері
і, не ховаючи тривоги,
принишкли на святій горі
могутні олімпійські боги.

Вже не Єлена, не казна,
не поривання гонорові –
струмує кров заради крові,
війною живиться війна.

Панують хитрість і брехня
і квінтесенція підлоти –
троянці вражого коня
самі заводять у ворота...

А що ж до цього призвело?
В таке нізащо не повіриш:
прологом яблучко було
з єдиним словом: "Найгарнішій"

2018

Не говори, що йти повинна,
І серця мого не терзай.
Нехай же ллється хоч хвилину
З очей коханих - бірюза.

Даруй ще хвильку приголубить -
Цілунок щічку хай торка.
І пальчики ці милі, любі -
Не відпускає хай рука.

Не відлітай, моя Богине,
Прощатися не поспішай,
Бо у розпуці лютій гине
Моя згорьована душа.

Від берега ти не відчалюй,
І прірву не твори з води.
Бо серце рветься від печалі,
З одчаю ринеться туди.

Нехай затягнеться хвилина -
Щосили мрій зі мною, мрій.
І лебідь щастя в небо лине
У безконечності своїй!

6 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ці пагони, немов хино́вські стріли,
пронизують навиліт теплу товщ.
Травнева перша спека. І несила
спинити шал і рух рослин і тіла.
Кипить, кипить, кипить зелений борщ.

А ти гортаєш гороскоп і пишеш,
що вже немає спокою і рим,
що овнам на весь рік – проблеми ли́ше,
що ти пірнаєш в сон про сон про тишу,
де глухне ватяно весняний грім.

А тут щавель гостріє і гостри́ться,
і теплий шал, і щем, і кропива.
А тут таке, що там і не насниться,
і мостить з моху пагоду синиця...
Кажу ж: китай, зелена хинова́.

Коли у часі вигустіє сад
і мовчки стане, сивий, наді мною,
слова, що проростали невпопад,
укриються блаженною габою.

І буде тихо. Біло - до весни.
Верба, відомо, заколише: "Сни".
Усе - мов сни.
А там - і лусне брунькою малою.
То вже й весна.
То й жити нам з тобою.

Натхненний хто (а може, ми удвох),
сопілку візьме, зроблену з ліщини.
Я буду мавка, ти - вродливий бог.
І не знайдеться жодної причини,
щоб не весніти.
Потім... знов спочинем.

Мені так любо, коли ти
Уся тремкочеш від жадання.
Коли навколишні світи
На мене ллють нектар кохання.

Коли усе перемага
Ярила шал - вулкан спонтанний,
І знавіснілая жага
Лама пристойності кайдани.

Мені так любо, коли враз,
Немов пелюсточка крилата,
Небес виконуєш наказ,
Готова краще все віддати.

Мені так солодко, коли
Меди кохання в серці зрання.
І ти з фатальністю бджоли
Готова все віддать востаннє.

І я в любов, немов у смерть,
В пориві кидаюсь одчаю.
І щастям сповнений ущерть,
З тобою разом воскресаю!

4 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

На красиву лаву я на мить присяду,
Усміхнеться Муза ніжно так мені.
Прилети неждано, ти моя розрадо,
В чарівному парку в місті Ірпені.

Будуть хай навіки там благословенні
Руки, що створили цей скульптурний злет.
Де присів на хвильку і застиг в натхненні,
Вчувши голос неба, істинний поет.

Там йому в уяві ранок золотіє,
В ореолі Муза, як Весна, летить.
У повітрі - замок, що його Вітія*
Побудує словом у сяйливу мить.

І для нього мовби - лік спинився часу,
І відсутній погляд бачить тільки вись,
Де в кабріолет упряжені Пегаси
Везти Музу в замок разом узялись.

Там вона - Богиня - сяде на престолі,
Вітер їй в корону зорі намете.
Це - поета Мрія, це - поета Доля,
Що її увічнить слово золоте!
________________________
*Вітія - поет.

3 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

Останній раз ходила по гриби.
Сумують тихі верби край болота.
Високі сосни вийшли на горби.
З берізок облетіла позолота.

О, сірий день, холодна далина,
пронизана стрілою-колією,
і сосни, що співають, мов струна,
натягнута між небом і землею.

О, рідна земле! Дай мені снаги
здолати зиму і здобути весну!
Хай нині я закована в сніги -
напровесні, немов трава, воскресну.

І літо знов дарунки принесе,
а осінь в золоту покличе казку...
Мій щедрий лісе, дякую за все.
До зустрічі. Чекай мене. Будь ласка.

2017

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А між нами померла любов,
Залишилась тепер тільки дружба.
Не прикрасять вже ніжний альков
Гіацинти розкішні і ружі.

Не запахне черемхою сад,
Від бузку ми удвох не сп`янієм.
Бо немає дороги назад,
Помирає любов без надії.

І куди не піду, позирну –
Потьмяніло усе, оніміло.
Ми лягли, мов живцем, у труну,
Почуття зберегти не зуміли.

І отрути п`єм чашу до дна,
У цвіту колихаються віти.
Як насмішка, квітує весна,
Де кохання лежать мертві квіти.

27 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Надія на янгола, трішки - на пана...
Хіба поведенція Долі погана?
Малюємо власні узори на шибах,
присолиться (хай і здорожчала...) скиба.
Відсотки-людва позбивалися в товпи.
Вериги стискали, та бажані - мовби...

Почнімо із себе - не з ближнього юди.
Повірмо: прийдешнє змете халабуди.
Але ж руйнувати доводиться сполом!
Хай мова над нами - сяйним ореолом....

2019

Я люблю розгорнутий спів.
Щоби серце – на повні груди.
Й не терплю любити – напів,
Напівправди, напівоблуди.

А в реальнім житті із них
Краще дім сім`ї будувати.
Пестить тихо стриманий сміх,
А у вухах – м`якенька вата.

І як слово впаде не в лад –
Може буть воно непочуте.
У сердечний квітневий сад
Не проллється з нього – отрута.

Я надміру люблю тебе,
Ти зловжити оцим хотіла.
Я не дав. Небо - голубе
Від свинцю обрАз потемніло.

Я на тебе сердитий був…
Та на себе сваритись треба!
На всю правду накласти табу –
Так нашіптує Боже небо.

І життя опускає ниць.
Це стосунків кінця – початок.
Наробили таких дурниць,
А мені за все – вибачатись.

Вже холонеш до мене ти…
Усвідомлюю я провину.
Ти прости, о люба, прости,
Я не вмію наполовину

Ні сваритися, ні любить.
Як і ти, я козак упертий.
Дай цілунку останню мить
Й біля ніг твоїх любих – вмерти!

25 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А я – немов магнолія ота –
Росту, квітую тихо сам у гаю.
Прийди до мене, люба, золота,
Як сонця, я тепла твого чекаю!

Прийди до мене, в мій духмяний сад,
Допоки ще весна у нім буяє.
І хай не буде вороття назад
Між ласками шаленого розмаю.

Цілунками, вустами говори…
Нехай пелюсточка пелюстку ловить
У пустощах закоханої гри,
У невимовних пестощах любові.

Коли в найвищий увійдем екстаз,
Розчинимось, полетимо в обіймах.
Нехай ніщо не зупиняє нас,
І насолоди стогонів не стримуй!

Прийди до мене, поки є жага,
Допоки ще благовіститься небо.
Бо пропаду в байдужості снігах,
Перецвіту й осиплюся – без тебе!

24 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ми сідаємо в човен, і я не боюсь
грізних вод, що бентежать, лякають.
У руках дужих - весла, та Бога молю,
щоб дістатися берега. Знаю,
течія понесе на каміння, а там -
водоспаду бурхливі потоки,
та окрилено вірю, що запросто нам
прихилити і небо широке!
Заплисти у затоку зелених дібров,
наша пристань чекає на щастя!
Світ врятує любов, нас тримає любов!
Коли віриш у себе - все вдасться!
2019р

Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
Чи химерами всі оповиті?

Доля добра бува. Та буває і зла..,
Занесе на пороги неситі.
Як же можна у далеч пливти без весла,
Ризикуючи вмерти щомиті?

Як же можна пливти по життю без мети?
Все у вас, у жінок – таємниче…
Та подумай голівкою трішечки ти…
Ждеш, що небо до себе покличе?

Чи безсила душа вже боротись зі злом,
Смерті хоче, чортам на догоду?
Ось рука моя дружня і човен з веслом -
Попливемо на чистую воду!

22-23 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Хмарин прозорих дим –
Легкий то неба подих.
І сад увесь під ним
Зеленим гіллям водить.

Верхів`я – як мана –
Укрила грива біла.
Мов юність чарівна
Раптово посивіла.

І день лице своє
У млі ховає гаю.
Неону лиш кольє
На грудях ночі сяє!

21 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Навколо тумани...до кого ти йшла?
Сорочка тонка та волосся вологе...
Навшпиньки, ледь чутно торкалась підлоги.
Бліда та русява, два білих крила...
До кого ти йшла ще допоки пливли
Хвилини містралей до цих видноколів?
Лиш очі, що ледь споглядали спроквола,
На сутінках тихо писали псалми.
Два темних крила...і лиш пір'я услід...
Стелила дороги з червоних півоній.
І вітер мереживом винним на скроні
Лягав, наче пісня, що падала в сніг.
Звучали дороги - не чули волхви...
Не зчулася й ти, загубивши корону
Богів, що тобі голосили прокльони
Над прірвою цих навкруги попелищ.
До кого ти йшла у небесну блакить?
Струнка, наче дзвін, та із крові зіп'ята...
Дивися...як венами плавиться ватра
І сивіє губ твоїх вистиглий плід.
Молися! Ще ніч, ще не стихли слова...
Лягає тепло у простерті долоні...
Це наша країна жоржин та півоній!
Це наша країна - два білих крила...
До кого ти йшла?!

Минають ночі. Дні за днями
летять у сиву далину,
де сонце люляє весну
і літо вже не за горами.

А доля має на кону
усе, що визріло між нами,
іще не сказане словами
і не доказане зі сну.

Але за синіми морями
і за широкими лісами
птахи із вирію летять.

І я радію – у віконце
до тебе заглядає сонце
і обіцяє благодать.

04/19

Перепливу цю ніч,
перепливу,
перелистаю долю,
пролистаю,

вогнем свічі,
високої свічі,
зігріюся

і помолюсь...

Настане
світанок.

А ніч - як море,
темна хвиля б'є,
і думи розгойдались до нестями.

Десь там далеко - зоряні вігвами,
десь там - розчинені гостинно брами,
а я маленьким човником пливу,

перепливу цю ніч,
перепливу.

Сповіддю спокутувала гріх,
з молитвами протяг тихо хлипав.
Теплі сльози крапали до ніг,
- Я люблю чужого чоловіка!

Ніжності не пити із лиця -
чуйний, зорепадний, білий сокіл.
Не зривай горіха  до вінця
радила матуся - світ широкий.
В повені ріка - біда одна,
на причалі човника гойдає.
З неба ллється золота струна -
місяць байховим частує чаєм.
Розгойдав паливода  чимдуж
гойдалку вербову, хвилю мружить .
Стогне тиша зранена довкруж.
Каяття душі - червоні ружі!
Трепетний, зворушливий, такий
пелюстковий, рідний, світанковий.
Тільки б доторкнутися щоки
і відчути музику любові!
Знаю, що гніздечко в нього є,
ні на що тепер не сподіваюсь.
Та без нього серденько моє
полонез Огінського не грає.

Г. С...
Коли розвіються тумани
І зникнуть запахи весни, –
Про мене згадувати стане
Хтось несподівано сумний.
І не очікувано буде
Звучати чийсь далекий спів
Про щем посіяний у грудях
Весняним чудом почуттів.
19.04.19

Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями
клюють вітри.

Дзвіниця. Тіні звіра.

Се тіло поривається,
і дихає,
і знає бути
золотою рибою.
Крізь подихи і продихи
як тихо є.
Як голосно ворушить
серце
глибами.

І мечами, і свічками кличете:
"З криці й висі принципи візьми!"
Пізно, милі білопінні грицики,
білолиці лицарі весни!

Ви, напевно, зиму всю батрачили,
та зусилля не в пусту потрачені
на роботу й квітоінститут,
бо ростуть і на піску патриції,
принци і під стінами цвітуть.

Грицики - ви сильні і граційні!
Закохався в січні і забув:
не замовив у весни-кравчині
ні жабо весільне, ні жагу.

Вашими розкішними розетками
(бо чітка натура і чіпка)
ніжні килимки на луках зіткані
з тихих за кульбабками зітхань.

Вами розфарбованою зіркою
не зникай, натхнення. І нехай
тричі заповіти перепишете,
поки знищить посмішки смітник -
спромоглись ви, білокрилі грицики,
обрій темнохмарний освітлить!


04.2019

А ВОНИ ОБИРАЮТЬ КЛОУНА
(ізбіратєлям ЗЄлєнського)

Українська земля сплюндрована ,
Пів-донбасу артою знесено ,
А вони обирають клоуна,
Бо їм неймовірно весело.

Ллється воїнів з ран сукровиця ,
А холопи з душею сірою,
Завтра нам обирають клоуна,
Бо сторіччями блазням вірили,

Бо ж століттями в рабстві смажені,
Та росли на полях совковості,
Всім єством обирає ряжених,
Дух кріпацтва в глухій свідомості ,

Хата скраю з парканом підлості,
А "ВІТЧИЗНА" звучить "ОТЄЧЄСТВО",
Зранку молиться Богу ситості
"ГРАЖДАНІН" України зречений.

З окупантом брати навіки .
"КЛЄВЫХ ПЕСЕН " мотив зіпсований ,
Намугикує люд безликий,
Щоби завтра обрати клоуна.....

Знай не буде з Кремля прощення,
Бо ж немає у нас майбутнього ,
Аж допоки живе "НАСЄЛЄНІЄ",
Громадянське суспільство з
трутнями....

Українська земля сплюндрована ,
Пів-донбасу артою знесено ,
А раби обирають клоуна,
Бо ж рабам неймовірно весело.

Олександр Квітень
м . Мукачево

Ну чому піддався безголов`ю? –
Я і досі слів не доберу.
Полюбив гріховною любов`ю
Я свою духовную сестру!

Я помру від горя і воскресну,
Чорт із печі попіл вигорта.
Бо вона – лебідонька чудесна,
Бо душа у неї золота.

Як тепер оцю безодню горя
Перестрибну чи перепливу?
Не дає Бог насолоди море…
Тільки спілкування наяву.

Тільки ніжні, любії розмови,
Та як переступиш в них межу,
Посилає Бог напасті знову,
Мов попереджає: «Накажу!»

Я до любки вік не охолону.
Все кохав би ще її і ще…
У її солодке ніжне лоно
Золотим би лився я дощем!

Чом не заслужив хоч дрібку щастя,
Чом же скніти маю у журбі?
О Боги, Боги мої прекрасні,
Виняток із правила зробіть!

Адже я лише її кохаю,
Чим же заслужив недолю злу?
Дайте нам обом весни розмаю
Й у смертельну заберіть імлу!

І весна вже промайнула рання
І печаль тікає із зіниць.
Певно, шлете нам випробування –
Перевірити любов на міць?!

16 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Лютуй, кохана, мовби та гюрза
І розцвітай від бійки, наче мальва.
Бурчи, вихлюпуй гнів,- я тільки за,
А от у ліжку будь завжди ласкава.

Хай штукатурка сиплеться зі стель,
Від гніву щічки й носик аж бордові.
Гримаска невдоволення - пусте,
Під нею тепле озеро любові.

Дружина - вередливе божество,
Сьогодні гарно, завтра секс - розпуста.
Борвію не противиться єство,
Перечити стихії самогубство.

І хоч ходжу постійно у сльозах
Та злякано здригаюся від крику,
Дружинонька - неклепана коса!
Нехай такою лишиться довіку!

15.04.2019 р.

В шибку дзьбом вистукує шпак,
Кличе стоси покинути книжні.
Від Ерато отримано знак -
Завесніло, брунькуються вишні.

На ралець приблукало дівча,
Шепче: - Дідо! Стрибай під запаску!
У розмай із розгону помчав,
Надчуттєву утнув свистопляску.

Ох і гони! По шкірі мороз!
А виною - весна-жартівниця.
Я кохаюся завжди всерйоз,
Хоч уже у поважному віці.

Дві доби як нічого не їв,
Душу й серце Венері намуляв.
Тишу рвуть на шматки солов'ї,
Аж захрипла кувати зозуля.

Міць у чреслах (себе не впізнав)!
Не дідок, а юнак безбородий!
Ось така вона, казка-весна,
Хай бере в оборот. Я не проти.

15.04.2019 р.

Іще гряде зелена злива,
Немов у повені - ріка.
На вітах зелень несмілива,
Неначе дівчина сільська.

Вона така, як легке мрево,
Як ті розмиті береги.
Ще нею світяться дерева,
А не густіють навкруги.

Надія в ній гніздиться рання,
Крила, ще молодого змах.
Мов дозріває в ній кохання,
Як щастя у твоїх очах!

Я людоловом був усе життя,
Невільницький налигач - красне слово.
Натхненно славив синьо-жовтий стяг,
Вишиванку, бандуру, рідну мову.

Компонував сонетне експозе,
В окрутну січу виштовхнув у плечі
Своїх братів. Можливо й повезе
Комусь із рідних вийти із хуртечі.

Десь там - трутизна гніву, смертна чадь,
Безплідну рінь виорюють снаряди.
Поетова ж стезя - перо, не рать,
Потрібно берегти від куль талантик.

Дивання сотня на один копил,
За Україну - на словах, горою.
Посмертний славень, жалісливий квил,
Для тих, хто впав навік на полі бою.

P.S.:

В інеті сльози, регітня, бла-бла,
Оплакуються віртуальні крипти.
Страждає псевдотворча омела
У Спілці та на пляжах у Єгипті.

14.04..2019 р.

Люблю отут, на роздоріжжі,
На милій лавочці сидіть.
Мене квітневий легіт ніжить
І сон колише верховіть.

І розчиняє шум далекий,
І лагідніють небеса.
З найменших атомів, молекул
Зринає відчуттів краса.

О ця добра висока ніша,
Духовності резервуар!
Усе, в житті що наймиліше –
Гармонія природних чар.

Без неї світ краси загине,
Зла магма сточить береги.
Природо, мамо, Берегине,
Розлий ці чари навкруги!

12 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

1

Перефарбується сіре і жовте,
злине поземне, утоптане в гальку...
Ви не мовчіть, а жаління промовте.
Вдарить у стелю підпиляна шалька.

Мегаарена, цяцьковані стіни,
перекидаються столик і лезо.
Знову апное... і кров України...
Я додивлюся це шоу тверезо.

2

Пальці - униз. Добивають і плачуть...
Сонячно, тепло, тож нумо на дачі.
Вгору - часник...
Ось розквітне красоля.
Гречечку сію, оспівую волю...

Знову гостинці від зайця, синички...
Не шикуватися входить у звичку.

2019

Радість німа померкла,
Чорно поліг курай.
Тут, у траншеї,- пекло,
Там, біля жінки,- рай.

Душі блукають лезом
Без маяків, сліпма.
В небі згорають весни,
Миру в умах нема.

Дивно, а я ще цілий,
Сніг доторкнувся скронь.
Родичі на прицілі,
Ангел кричить: - Вогонь!

Куля у серце коле,
Взяти не встигнув ляк.
Корчиться Дике поле,
Плаче свята земля.

11.04.2019р.

Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки. 
Яка зворушлива, жадана мить
з коханою триматися за руки.

Ти не ревнуй до пелюсткових чар,
чарівністю мене заворожили.
Лише від тебе голову втрачав
і від обіймів божеволів, мила!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка прекрасна, неповторна мить
Єднати поцілунками розлуки!

В зіницях відбивається весна
(смарагдова палітра притаманна).
О, дай насолодитися сповна
тобою і природою, кохана!

Яка солодка і натхненна мить -
душею відчувати серця стукіт!
Рапсодія любові нам звучить
і водограєм розливає звуки!
2019р

Тобі навіщо жінка здалась?
Як пупс? Придаток до трусів?
Ану, сідай но, буду зараз
Крутити дулю на нозі.

Відомо, я тобі не мамка,
Уріжу правдою під дих:
Жона для тебе забаганка,
Красива лялька для утіх.

Її стонадцять раз у гніві
За день матюччям обіклав?
То будеш вічно нещасливим,
Помреш без ласки і тепла.

Украв жар-птицю чорт на муку,
Щось про любов їй верещав.
Тепер зробив із неї курку,
Поставив стражем до борща.

Лечу за Божим повелінням,
З тобою ж панькатись облом.
Мене покликала богиня,
В альков, на ложе, під крило...

11.04.2019 р.

Уперед!

Курочка ряба сокоче півню,
У альков запрошує: "Анум!".
Як уздрієш неземну богиню -
Не барись! Стрибай у пелену!

Глянь - довкола "скрипки" і "валторни",
"Контрабаси" та "гітар" пуки!
Конкуренти ж - парубки моторні,
Цуплять "інструменти" з-під руки.

Не сиди, неначе цвях у гузні!
Хочеш меду - вулик потруси!
Бог-Ерот сміливцеві союзник,
Помагать не буде байбузі.

Уперед! На абордаж! В отави!
А коли настане вже каюк -
Будеш день і ніч ловити гави,
Спатимеш хоч вічність у раю.

10.04.2019р.

Синьоока весна
Пробивається крізь хмаровиння,
Крізь облоги дощів
І дошкульні стрибки холодів.
Хоч би як там, а все ж –
Навесні проростає насіння
І годує весь рік
Благодатний і вчасний посів.

Що засіємо ми
На своїй упослідженій ниві
І якого врожаю
Чекати на вбогій землі.
Чи таки пощастить
Відшукати дорогу щасливу,
Чи судилось, як завше,
І далі блукати в імлі...

Задовбало в корінь кайлування,
На роботі, наче той ішак.
Сяду пописати про кохання,
Хай спочине втомлена душа.

Влада, знаєш сам,- ведмедик грізлі,
Суп тепер не з м''яса, а з пупів.
Гурії нехай тривожать мислі,
А не скільки грошей заробив.

Перелоги душать спозаранку,
Думи - непідйомний наратив.
Витріщуся, краще, на панянку,
Упірну у чистий позитив.

Багнеться турнірів та ордалій,
Голими руками всіх порву!
Хоч у мріях трохи політаю,
Сумно роботязі наяву.

Ум зафіксуав гітарний абрис,
В райські пущі тихо йду за ним.
Аж під вечір, врешті, розпечаливсь,
Все, пора вертати до жони.

10.04.2019 р.

Так безборонно стигнуть кольори
Крізь плинодні і дні - зів'ялі жмутки.
О смертонько, боли мені, боли,
І не боли, і не виболюй смутку.

То човником безбарвним, і малим,
І зморшкуватим, і недавньо-давнім
Перебрідаю броди чи столи,
Виписуючи путь свою астральну.

Стоять у вазі стебла без човнів,
Неначе вежі, пустки, поторочі.
Човнята подались в сузір’я Псів
Крізь тьму, і смерть, і безбережжя ночі.

А стебла доторкаються до хмар.
Помежи пальців – перелітні зграї.
Ворона кине звичне «кар» і «кар».
А стебла? Знову квітами зростають.

Накладує рум'яна пишна краля,
Цибата, гостроноса і руда.
Мальована краса і натуральна -
Земля і небо, в цьому вся біда.

На перший погляд віршик - те що треба
(старався знакомитий златоуст).
Насправді ж, твір наквецяв пришелепа,
Між графоманів - ас, богемний туз.

Жується мляво ковбаса з цикути,
У фарші перетерті мослаки.
Мурує зодчий псячі халабуди -
Чи хочеш ти пожити у такій?

Із бублика залишилася дірка,
Синок - тупак, а з виду недурний.
Приємний запах, пудра і шпатлівка -
Рекламна маска вторсировини.

Протер хвостом свічадо хитрий дяблик,
Брехню до правди ланцюгом прип'яв.
У дзеркалі старий та лисий карлик:
- Мовчи, мій брате. Знаю, ти - це я...

10.04.2019 р.

Переможемо гидке і нице,
Мій народе, чи не розумієш?
Є ще порох у порохівницях,
Щоб здолать зеленого нам змія?

Кажуть люди, два плюс два - чотири,
А у мене неодмінно п'ять:
Жінка гроші цупить із квартири,
Теща люба також злісний тать.

Психіку шматують люті стреси,
Сил нема дивитись на книжки.
Бо жінки у мене - поетеси,
Вигрібають навіть копійки.

Одіклав десятку на чекушку,
Десять тисяч на новий диван.
Все покрали! Заплювали душу!
А натомість видали роман.

В хаті ковбаса була у січні,
П'ю лише водиченьку святу.
Все що зароблю іде на "вічне" -
Збірки, альманахи, лабуду.

Вчора, браття, зазирнув у прірву,
Здуру прочитав сонетів пук:
Пишуть про кохання нещасливе
Та страждання від любовних мук.

Чоловік - гестапівець і скнара,
Лупить баб, як Сидорових кіз!
Від образи почорніла карма,
З горя ледь на стелю не поліз.

Всьо! Кінець! Штани на ноги й ходу!
Прощавайте генії! Амінь!
Хай би шкряботіли про природу,
Ну, а так нехай живуть одні.

09.04.2019р.

Ізнов не спалось допізна,
Розхвилювався, наче хлопчик.
В душі укублилась весна,
Пестливо крильцями тріпоче.

Кричати хочеться "Агов!
Кохана! Не ховайся! Де ти?'
Непогамована любов
Відкрила мрій солодких вентиль.

Поклав під голову трико,
Шепчу осонцені рулади.
Копиця в стилі рококо
Не з будяків, а з рути-м'яти.

Тремчу у росяній траві,
Бо ще холодний місяць квітень.
З тестостероном у крові
Одинакові тяжко жити.

Від холоднечі синій ніс,
Думки прехтиві лиже іній.
Пішов мій настрій під укіс,
Біжу додому попідтинню.

А нежить валить підло з ніг,
Спасає тільки оковита.
Холодні ночі навесні,
Тепла чекатиму до літа.

07.04.2019 р.

Снилося дівчатко з песиком ласкавим,
на сукенці - коник, сонечко дрібне.
Парасолю клала у калюжу кавну,
усміхалась пані з малева Моне...

Джем густий варила, рвала пізні сливи,
ґудзиками стежку засипала Ніч.
Сага починалася там палахкотливо...
Словеса-цеглини стигли умлівіч.

2019

Лагідний вечір квітневий,
Птаства легкий пересвист,
Ніби закохані леви,
Хмари вигойдують вись.

Небо блаватне втомилось,
І похилилось до віт.
Лащиться легіт об тіло,
Наче зманіжений кіт.

Мов з фіолету повидло –
Барв розтеклася пастель.
Вечір. Спалахує світло
В сірих очицях осель.

Тихо вібрує-тріпоче,
І релаксує в імлі
Ніжністю музика ночі,
Пестячи звуками слів.

7 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Гіацинти цвітуть – розмаїто, духмяно, красиво –
Феєрверки барвисті на славу весни на землі!
Надивитись не можу на це несподіване диво!
Жаль, що з ним не знайомі ні бджілки, ні ласі джмелі…

2019

Заєць-пустунчик на стежці широкій:
цілиться лисці в запалене око,
вовка злякав, спантеличив синицю...
Стріли закінчились - знайдуться спиці.

Звідки хупавий, ошатний зайчисько?
Ген зоопарк, серпентарій, колиска.

Стрінеш - тікай чи лови у долоні.
Лосеві дав три желейки солоні,
ящірка хоче спіймати зубами...
Зайчик утік від сердитої мами.

Братик морквину потяг найсмачнішу.
Зайчика лев забере на афішу.
"Ну й сіроманець... скакун-забіяка..." -
рапс ремиґають бізони і яки.

2019