А ми ще вірим дотепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваєм, хто помер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в Україні,
Якому рідна ця земля
Була і дорога, й єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За кожну квітку сон-трави,
Кульбабу, неземну лілею.

За слово мамине в саду,
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Лягло Василькові на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине.

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.
04.09.20

І
Все було занадто вже чудово -
Вірні почуття жили в мені.
Я тебе любив, леліяв словом,
Чарівні такі складав пісні.

Я тебе возносив, як Богиню,
Квіти клав на світлий п’єдестал.
Звідки те взялося баговиння,
І думок огидних дикий шал?!

Ми були... були такі щасливі,
У раю жили ми на землі.
Та упали яблука червиві -
Безпідставні ревнощі гнилі.

Знову ти собі науявляла,
Що без тебе я із кимось десь...
Бачить Бог, я чистим, як кришталик,
Був під цим склепінням піднебесь.

І благав Богів за дрібку щастя,
І беріг, як міг, любов святу.
Відбивав, як лев, усі напасті,
Почуття плекав я чистоту.

Хто твій розум так затьмарив, люба?
Бруд увесь в минулому лишивсь...
І яка Мара наслала згубу,
Зачорнила святощі душі?

Вибухать у праведному гніві?
Чи шукать у друзів співчуття?
Ті підозри яблука червиві
Отруїли чисті почуття.
ІІ
Ти не піддавайся на облуди,
Заздрість провокує їх гидка.
Бо навколо — нещасливі люди,
Хочуть, щоб і в нас була така

Нещаслива і плачевна доля...
І поспівчувають всі тобі.
І “розрадять” у тісному колі -
Селя ві! Нам жити у журбі.

Ну а може так не варто жити?
Знову ніжності змахнем крильми,
І на здивування всьому світу
Будемо щасливі знову ми?!

22 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не питайте чому я покинула весни бузкові,
абрикосові сни і мережаних мальвів шиття.
Не збагну дотепер, досі не усвідомлю, панове,
чом летіла на ватру метеликом до забуття.

Хмарочоси торкаються сонця - душі не торкають.
У мурашниках люди, за вікнами сутінь імли.
Пахне батьківський дім. У саду матіола розмаєм
і малинові грона з трояндами переплелись.

Не заснути вночі, у великого міста - безсоння,
вічний гуркіт і кіптява із вихлопної труби.
А в селі супокій синім ситечком на підвіконні,
у плетеному кошику папороть й білі гриби.

Не стрічаю знайомих, а тих кого бачу не знаю.
Може, хто помирає і нікому дати води?
Те не чую крізь біль. Переконана за небокраєм
залишила пів неба, пів серця і щастя сліди.

20.09.2020р.

У нас все, нібито, гаразд,
біжу до тебе, як на свято.
Та сірі думи повсякчас
не хочуть в спокою лишати.
Як миші, сумніви гризуть,
в норі заховані зернини.
Дощей - печалі каламуть,
задуха в серця порожнині.
Снує тихесенько павук
туманну нитку з веретена.
Не помічай холодних рук
і туги у очах зелених.
У двері стукає ця ніч,
неначе на порозі гості.
Скажи, мій любий, в чому річ?
Напевно - осінь... знову осінь..

17.09.2020р.

Якби ж то можливо, туди повернутись,
де здерті колінця й у зачісці шпилька,
де серце гойдає минулі покути,
там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,
і дуб постарів, і змужніли тополі.
Літа за вітрами промчали так швидко,
хотіла б вернути - не з'їсти пуд солі.

Кувала зозуля, а зараз не чути,
не зойкне "куку"- скільки неба лишилось?
В долонях тремких щастя синього жмутик,
де сіяла жито - волошка вродила.

Хлопчина чорнявий, що смикав за коси
посивів, як лунь і плекає онуків.
Ридає дощами зажурена осінь,
збирають врожай ненажерливі круки.

Вже жовтень гаптує парчу золотисту,
вертає на захід стежини вузенькі.
Зітліє життя, наче плаття з батисту
у цяточку жовту - мережила ненька.

17.09.2020р.

Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,
Що повні смутку, розпачу і сліз.

Повідають нам скелі ці похмурі,
Легенди розгортаючи сувій
Трагедію і Кольми і Даури…
Вони у ворожнечі родовій

Загинули од підступу й розбрату.
У Кольми в міжусобному бою
Убито нареченого і брата.
Вона ж бо, долю клянучи свою

Од горя вмерла, а її подруга
Зійшла у царство вічної імли
На скелі в морі. Й не допомогли
Коханий, батько, брат. Всі їх потуги.

Співа в мінорі бардівська гітара
Про житло затісне між брил отих
Героя превеликого – Морара,
Тепер навіки він в могилі стих.

Наскільки інженерно точно, вдало
Багатотонний камінь спертий от
На дві опори. Це є грот Фінгала,
Шотландії король то й патріот.

Він був у вісімнадцятім сторіччі…
Хто стане в гроті, тому й заспіва,
Глибокий звук дзвенить, мов тятива,
І дух віків сюди прадавній кличе.

Наскрізний коридор там утворився,
Лякається, хто вперше там спинився.

Джон Макферсон поеми ці створив,
Аж Оссіан Гомером став північним
І передромантизму він відкрив
Епоху у письменстві історичну.

Сентиментальна лірика його
Таланти європейські надихала.
Тут Гете, Байрон, а також Гюго,
Державін, Пушкін, Лермонтов – чимало!


10.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

О. С…
Буває, мінорну тональність розмови
Розбавлять потроху мажорні лади, –
Суворість і ніжність звичайного слова
Найкраще віщує про долі завжди.
То серце випалює жалем тривога,
То спокій наповнить душі глибину, –
Мов сповіді тихі, люблю діалоги
За їхню відвертість, якусь таїну.
Брехнею бруднити вуста не умію.
(Мене не здивує читацьке: Овва!) –
Судити людину потрібно за дії,
А також за сказані нею слова.
Породжене думкою слово не згине
На правди дорозі чи стежці брехні, –
Про це пам’ятатиму звично до згину –
Не хочу горіти на грішнім вогні.
17.09.20

Сидить старий на лавці попід пло́том,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й ду́мками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…
І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
Наш князь верта із вдалого походу.
Поганих, кажуть, і догнати годі.
Князь їхні вежі без крові́ здобув.
Полон женуть за військом чималий.
Там люд уже збирається стрічати.
Так їм і треба, тим поганам клятим!
Вони ж не здатні стати і на бій
Супроти сили руської дружини.
Ми їх без бою можем пов’язать!
Яка із тими половцями рать?
Весь степ поставим скоро на коліна!..»
Старий всміхнувся гірко на оте
Онукове невпинне щебетання,
А, особливо, на слова останні…
Скорити степ – то діло не просте.
Хто, як не він, те дуже добре знає…
«Сідай, онучку, поряд, посиди.
Поки ще князь дістанеться сюди,
Повідати тобі про дещо маю».
Старий заплющив очі, наче знов
Поринув у часи минулі давні,
Напевно, битви пригадались славні
І молодість, коли буяла кров.
«Так, половці – то ворог,- розпочав
Неспішну мову дідо до онука,-
Та гудити його – нехитра штука.
Але я хочу, щоб ти добре знав:
Не треба зневажати ворогів,
Не треба слабаків із них робити,
Бо потім доведеться пожаліти,
Пізнавши на собі їх силу й гнів.
Так, князь Мстислав – достойний батька син,
Науку ратну добре він засвоїв,
Тож недарма його так люблять вої
І на Русі Великим зветься він.
Але, онучку, ще часи були,
Коли погані нас добряче били,
Немов голодні круки налетіли
А ми нічого вдіять не змогли.
Князь Всеволод якраз помер тоді,
(Останній син від князя Ярослава).
Без князя залишилася держава,
Бо ж Києвом ніхто не володів,
Аж поки Святополка не звели́,
Що небожем покійному доводивсь.
Син Володимир на Чернігів згодивсь,
А Перея́слав братові дали.
Поки князі ділили отчий стіл
І визначали – де кому сидіти,
Кому яким князівством володіти,
Заворушились половці навкіл.
Вони прислали в Київ посланців,
Які від князя плату зажадали,
Щоб половці на Русь не нападали.
Зачувши ледве про вимоги ці,
Князь Святополк зібрав свою дружину,
Яку з собою з Турова привів,
Порадився і тут же повелів
Схопити посланців і в поруб кинув.
Вони отам у Турові своїм
Із половцями досі не стрічались.
І немічними ті чомусь ввижались,
З якими легко справитися їм.
Нас не спитались, батькових мужів,
Ми б їм розумну подали пораду.
Так ота їхня турівська бравада
Поставила зі Степом на ножі.
Не так багато і часу́ пройшло,
Як торк у Київ прилетів із вістю,
Що половці по всім степу знялися,
Їх військо уже Торчеськ облягло.
Тут розуміти Святополк почав,
Яку дурницю він устиг вчинити.
І посланців велів всіх відпустити,
І відкуп заплатити обіцяв.
Та ложка, кажуть, добра під обід,
А після – що там користі із неї.
Уже ордою Степ прийшов всією,
Чого ж би мав переривать похід?
І запалали села і міста,
«Живий товар» орда в степи погнала.
А в Святополка воїв зовсім мало,
Дружинників не більше вісім ста.
Але почав збиратися в похід,
Киян до війська до свого покликав.
Ми відмовляли: військо ж невелике,
Других князів покликати би слід.
Послухав князь, усе ж, послав гінців
В Чернігів, Володимира просити.
(Ех, ко’б йому у Києві сидіти
У ті часи. Можливо , біди ці
І обійшли б тоді нас стороною)
Тож Володимир швидко рать зібрав,
І брата з Перея́слава позвав.
І повели вони дружини сво́ї
До Святополка в поміч. Хоча той,
Сказати правду, ратник був ніякий,
Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
Не зміг умовити ще трохи почекати,
Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
Велів збиратись і рушати в путь,
Аби на рать зі Степом швидше стати.
У Треполі зібралися усі
Та стали раду радити, рядити.
Князь Володимир радив мир вчинити,
Мав на підтримку доста голосів.
Та Святополк уперся: «Перейдім
За Стугну, хоч вона і розлилася».
Й дружина на слова ті піддалася.
Хоч, краще б Стугну не долати їм.
До бою зготувавшись, почали:
Одесную – князь Святополк з своїми,
Ошуюю - чернігівці, між ним
Переяславці з Ростиславом йшли.
Здолали Стугну, вийшли між вали.
Аж ту назустріч половецька сила.
Стрільці тут наші хмару стріл пустили
Аж сутінки навколо залягли.
Та половці теж стрілили в отвіт
І темрява від їхніх стріл настала,
А далі сила половецька впала
На Святополка. Зупинився світ.
Ми бачили, як мчить орда на нас.
Міцніше вперли ратища, стояли,
Аж поки під коней копита впали,
Хоча іще тримались якийсь час.
Та першими побігли молоді,
Які на рать ще досі не ходили.
В них не було ні досвіду, ні сили.
Князь Святополк іще стояв тоді,
Хоч половці вже обійшли його,
Відрізати від Стугни намагались.
Тоді уже і туровці злякались,
Пішли і князя потягли свого.
Ми ж відійшли під руку Ростислава,
Бо добре знали – кинешся тікать,
То голови одразу й полетять,
Орда тоді потішиться на славу.
Погані ж за чернігівців взялись,
Натисли на них силою всією.
Чернігівці не справилися з нею,
Спочатку ледь помітно подались.
Рубалися ще люто та багато
Супроти них постало ворогів.
Одних побили, налетять другі…
Ми почали поволі відступати.
Та половці натисли ще і ще,
І вже не відступ – втеча почалася,
До Стугни колотнеча подалася,
Що досі іще повнилась дощем.
І річка здобич теж свою взяла:
Збивала з ніг стрімкою течією,
Не кожен сили мав змагатись з нею.
Вона ж червона від крові була.
Кінь Ростислава серед річки впав,
Мабуть, стріла поцілила у нього.
Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
Бо зник у хвилях і уже не встав.
Хоч Володимир кинувсь рятувати,
І ми йому у поміч надійшли,
Та Ростислава так і не знайшли.
Тут половці нас стали настигати.
То, щоб не стати здобиччю для них,
Нам довелось зі Стугни вибиратись,
Гадаючи: куди тепер податись?
Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
Багато на тім полі полягло.
Нічого з війська майже не лишилось.
А половці ще більше напосілись,
Бо їх кому спинити не було.
Отож, не треба гудити дарма.
І половці уміють воювати.
Добро, як князь на рать уміє стати.
А кеби, бачиш, в декого нема».
«А Святополк? Що сталося із ним?»
«Відсидівся у Треполі до ночі,
А там на коні, з ким лишився, скочив
Й галопом аж до Києва стрімким.
А половці землею розбрелись.
Одні міста і села грабували,
Другі на Торчеськ знов-таки напали.
А Святополк нічому не навчивсь.
Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
А ж під Желанню половці зустріли
І Святополка в другий раз побили.
Знов довелось до Києва тікать».
«А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
І у Святій Софії поховали».
«А чим же закінчилась та навала?»
« Таж половці і Торчеськ узяли
І міст, і сіл тоді пограбували,
В полон людей багато повели,
Що не забрали, те вогню дали.
Князі ж, то зупинити, сил не мали.
Тож, Святополк був змушений тоді
І мир ганебний з ханом підписати,
І дочку хана собі в жони взяти,
Аби якось зарадити біді.
Отак, онучку у житті бува.
Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
Усяка самовпевненість – на шкоду.
Запам’ятай як слід оці слова.
Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
А я посиджу, хочу відпочить.

Вересневі калинові брості
напилися вже крові землі.
Поки промені у високості
і душею ти не обмілів,
не віддай мене, любий, нізащо
ти ніколи нікому і я,
більш не втрачу рубінове щастя -
купиною буяє здаля.
Грона інші захочуть зірвати -
маслянисті, терпкі, навісні.
Посаджу в серці зорі лапаті,
хай квітують для нас навесні,
літом спраглим, в осінню негоду,
і на заздрість зимовій сльоті,
нам пахтять. Не віддам тебе зроду
теж ніколи нікому в житті.

12.09.2020р.

То було не моєю провиною,
Що, під нападом щирих надій,
Цілувався з чужою дружиною
І радів насолоді гіркій.
Закохався з бентежністю дивною
І без ницості хитрих умов, –
Непорушною і нерозривною
Видавалася зріла любов.
Та розтанули й збігли водицею
Мрій наївних солодкі грудки, –
Осамотнений вкрай молодицею
Воєдино збираю думки.
Божевіллям, коханням чи зрадою?..
Як назвати іще можна це?..
Мов кросворд непосильний розгадую
І ніхто не підкаже слівце.
13.09.20

Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,
Філософські пише мемуари.

І “легато”* тягнуть скрипалі
На химерно-хмарних диво-струнах.
Флажолети, паузи малі -
Мов різкі і пристрасні цілунки.

Як ударні, барабанить дах,
Ніби черги строчить з кулемета.
Дощ гойдається на всіх вітрах,
Мов чергуючи падіння й злети.

На “димінуендо”** тихий стук -
Поять краплі темінь асфальтову.
Шумовиння чарівливий звук
Навіває пісню колискову.

*Легато (зв’язний звук) — італ. муз. термін.
**Димінуендо (затихаючи) — італ. муз. термін.

14 вересня 7528 р. (2020)

Бог бачив її і такою,
якою не бачив ніхто.
Як куталась взимку журбою,
бувало в стареньке пальто.

Коли пришивала торочку
і ґудзик в Різдво, як на гріх,
червоний на синю сорочку,
знімала з грудей оберіг.

Плескалася рибою в річці,
закохувалась навесні,
а після в подертій панчішці
щасливою йшла по стерні.

Ретельно ховала пухлину,
(злоякісну рану в собі),
від матінки, донечки, сина
втрачаючи глузд. Далебі,

палила, коли було важко,
боротись зі смерті ножем.
Бува зазирала у пляшку,
щоб хмелем затьмарити щем.

Він знав її думи крилаті,
надії й осінні жалі,
депресії безлад у хаті,
всі схованки в серці-дуплі.

І те, що вона недолуга,
хоробра, слабка водночас.
Що долі її чорна смуга
вела на Голгофу не раз.

А світла - до райдуги в небі,
краси пелехатих беріз.
Тому, що вона білий лебідь
на чорному озері сліз.

Всі родимки, зморшки на тілі
не треба лічити, бо знав,
що весни її посивілі
туманами поміж отав.
08.09.2020р.

Коли пелюстя життєвих ролей
Летить до глибу небесних плес,
Душа пригадує всі паролі,
Свої ключі від земних чудес.

Бо річку часу вінчає осінь,
Танцює листя, мов конфетті.
Гойдає вітами жовтокосо
Верба в розлуки передчутті.

Затихнуть співи, намріють квіти
Нові веселки нових вершин.
Залиш у серці своєму літо
На перехрестях своїх стежин.

Цінуй цю зміну, збери набутки
Любові й радості відчуття,
Зірницю мрії, дарунок смутку -
Усе це разом і є життя.

І, як заквітне нове суцвіття,
Обнявши діючі полюси,
Всміхнися щиро, як вміють діти,
І в Неба світлості попроси.

Тебе люблю, тебе люблю,
І ні про кого більш не мрію.
З невиліковного жалю
Сльоза скотилася з-під вії.

Ізнов не бачити тебе,
Чи є на світі гірша мука?
І блідне небо голубе,
У грудях болем серце стука.

І самота, і німота,
І горло тихо спазми душать.
Моя ти квітко золота,
І золота моя ти душе!

Години тягнуться сумні,
Похмурий вечір в ночі тане.
І світ без тебе почорнів,
Мов день згубив свій і світанок.

І все в житті - не те, не те,
Ридає дощ безперестану...
Коли ж проміння золоте
Очей твоїх загоїть рани?!

30 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У гридниці князя Володимира переполох. Він і так був завжди, наче вовкулака: ні з того, ні з сього міг угатити пудовим кулаком у груди рабині, яка прибирала на столі наїдки та питво після нічної пиятики з близькими гриднями.
Це ж треба! - рідний брат Ярополк охрестився у католицькому храмі! А я ж минулого року привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці голову четвертого Папи Римського Климента Першого. І тіло його учня Фіва також. Назвав ім’ям цього папи аж чотири села - Климентове, Климентовичі, Клементіївка, Климани. Хотів бути першим!
Гаразд, брате. Буде тобі потеруха! Випер мене з Києва, випер з Новгорода. Ти думаєш, я тобі таке прощу? Ніколи!
973 року Ярополк приїхав до імператора Оттона шукати союзу , оскільки мав напружені стосунки з Візантією. Та й братня міжусобиця висотувала всі сили. 977 року переміг брата Олега, який штурмував стольний град Вручию, душив місцеве повстання. А вже 979 року приймав у Києві послів Папи Римського.
Ну, що ж, є вірні люди, є досвідчені зарізяки. Годі терпіти твоє панування. Планував захоплення влади довго, але скрупульозно. І як тільки Ярополк відійшов з військом від Роденя - заманив його на персональну зустріч.
Мої гридні все зробили гарно. Обидва стануть сотниками. Ну, і воєвода Блуд, який зрадив свого князя, теж в накладі не залишиться. А жінку Ярополка беру в наложниці. Народить мені сина, або й п’ятьох, там побачимо, чи витримає.
Таки витримала! От молодець! Підростає байстрючатко - син Святополк!

Три роки пролетіли як один день. Боровся, купував, бився, труїв, душив, відтинав голови і торгувався. Постійно і з усіма. Це - основна роль влади.
І негайно треба щось робити з вірою. Я хоч і язичник, маю гарем з кількасот молодюсіньких дівчаток, але в міждержавній політиці язичництво - собачий хвіст. Воно нелигітимне. Дивляться як на варварів. Кожна держава має право оголосити війну, повбивати усіх жителів і ніхто не скаже ні слова. Це вважають нормою.
Іслам відпадає. Стосунки зі Сходом хоч і гарні, але занадто витратні: далеко їздити. Чорт з ними.
Юдаїзм майже убив мій батько Святослав, розгромивши Хозарський каганат, отже зі слабаками зв'язуватися не варто.
Польський князь Мєшко нерівно дихає на Червону Русь, яку я захопив 981 року, відгризши шмат Моравського князівства – Холм та Перемишль. Я б ці землі втратив, але польський колега був так зайнятий своїми внутрішніми проблемами, що вирішив плюнути на шмат цієї території, аби тільки втримати владу всередині країни. І цей вилупок має аж занадто гарні стосунки з Тевтонами: якщо покличе їх допомогти - прийдуть і допоможуть. І зроблять з Києва купу гною. Поганий варіант. Та й Рим поставить умовою навернення до християнства - повернення Моравії законним власникав. В дупу Мєшка. Нічого не віддам.
- Агов, брати мої! Потрібна порада! Яку віру прийняти? Га?
Піднявся Олаф Трюггвасон - друг Володимира, зарізяка з дуже сумнівним минулим.
- Княже! Йди до Константинополя, не прогадаєш.
А як іти, якщо впливу мало?
Здійснив похід на Крим, віддяпав Корсунь, поставив там свого тисяцького. А перед цим завоював в'ятичів, ятв'ягів, радимичів, білих хорватів. Рвав зубами поляків, вірменів, булгар та печенігів. І дав шість тисяч війська імператору Василію на війну з Вардою Фокою.
Ну, а потім вже написав листа в Константинополь. І шо ви думаєте? Не відмовили! Хоча спробували спочатку отруїти. Імператор Василій Другий ледь не обпудився, коли дізнався, що спроба вбивства не вдалася, думав, що я піду за цю підлу витівку війною. В союзі з норманами. А імператор нині слабий, бо узурпатор Варда Фока з нього стружку знімає. І невідомо – чи не покотиться завтра голова самого імператора східцями храму Святої Софії.
Я б так і зробив, пішов би спочатку на Болгарію та загамав її з потрохами, хоча там князь Борис уже вводить християнство у ранг державної релігії. І Трансільванією не погребував би. Чом би й ні! Але знову підказав Олаф Трюгвассон:
- Ніякої війни! Це - майбутні союзники. Кажи - давайте за дружину царівну Анну Палеолог.
От голова! Рано чи пізно стане святим! Чесно кажу! (до речі – Олаф Трюггвасон через десятиліття став володарем Норвегії, а згодом християнська церква його оголосила святим).
Правда з християнізацією в Києві якось не дуже добре вийшло. Як скотив у Дніпро бовванів Дажбога та Сварга - піднявся гвалт. Довелося вирізати майже сорок відсотків населення столиці. А волхви прокляли Русь на тисячу років за зраду віри. От дурні! Я ж добро роблю!
Прикро, але гарем довелося розпустити, але не з причини моєї набожності: заразу підхопив. І таку, що прутень став підгнивати, а чоловіча снага зникла, мов ранковий туман. Тож довелося зосередитися на державній політиці. А гарем розібрали гридні. Сотник Микола забрав двісті дівиць, воєвода - ще двісті, ну а решта сама розбрелася - хто куди.
А бастрючатко моє - Святополк, щось занадто грізно на мене блимає, наче вовченя. Ох, чує моє серце - доведеться його колись зарізати. Ну, то таке, справи буденні, родинні. Головне, що рано чи пізно і я стану святим. Наче.

08.09.2020р.

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Лицар вірності, мій, командоре,
неймовірна жага почуття,
світла думка, незвідане море,
затамоване серцебиття.

Ти даруєш нічні серенади,
океани лавандових мрій,
наді мною зорієш лампадно
в трав'янистих очах безгомінь.

Колисаєш пелюстки лілові
за вологими віями, мов
в кожнім погляді, зроненім слові,
беладоною квітне любов.

Огортаєш чар-зіллям купави,
задивляючись в неба блакить,
де блаженство на маківці мальви
органзовим метеликом спить.

Доторкнешся - злітає, тріпоче
благодатно на інший бутон.
Як піймати? Планида пророчить:
"Мить прекрасна - сапфіровий сон".
03.09.2020р

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

Доброти, і любові, і щастя -
Просвітління зорить таїна.
І веде крізь облуди й напасті
До взаємин прекрасних вона.

1 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Над озером женевським причаїлись
Зеленуваті камені-жабки,
А на одному – мов змія скрутилась,
І гріється на сонці залюбки.

І видно дзьоб орла і грізне око,
І розпростертих крил могутній змах,
Що спокій бережуть цих вод глибоких
В легкого вітру кольорових снах.

Вдивляється пошрамлене каміння
(Кар`єр тут був, трощили брили в нім)
У тихі мерехтливі ці глибини,
Як воїни, поранені в борні.

В Швейцарії і справді знаєм – гори
Над озером велично височать.
Воно - - країни символ – так говорять,
Де спокій, мир, любов і благодать.

8.01.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Закотилося колесо сонця за хмари,
дощ періщить вночі, поливає бруківки.
Огортаюсь у спомини теплі та марю,
любий, тільки тобою, думок щедрих стільки,
що не знаю куди їх подіти, збираю
в оцинковані відра, мов зливи краплини.
Дріботять, жебонять срібним дощиком в раю,
не вгамуєш потік ілюзорний, не спиниш.
Все пригадую перше побачення щемне -
зорепади в очах, а в долонях тремтливих
білопінний букет польового ромену,
у верейці вербовій: глід, яблука, сливи.
Соковиті, духмяні, а кетяг калини,
ще медово гірчить на губах моїх й досі.
Ти в осінню негоду мені щохвилини
незабудки любові вплітаєш в волосся.
По судинах, блаженство шовкове на дотик,
розтікається трунком п'янким і звабливим.
Хто ж тоді знав, що ти мій, а я твій - наркотик
і позбутись залежності нам неможливо!
25.08.2020р.

У озері любові
плескаємось удвох.
Які місця чудові -
аїр*, чортополох,
і чашечки латаття
гойдають черешки.
Яке блаженне щастя
торкатися руки
в зворушливі хвилини
спливати дивним сном.
Хай птаха в небі квилить
за літом. Любий, чом,
так затишно з тобою
шукати берег мрій?
Пливемо за водою,
а сонечко з-під вій
перлинним ніжить блиском,
голубиться в очах.
Пахтить любов любистком,
бузком у небесах,
а в очереті щука
лякає карасів.
Ти, серденько, не стукай,
купайся у красі,
розбурхуй сині хвилі,
цілуй вуста хмільні,
у душу ніжність вилий
коханому й мені.

Аїр* - лепеха
23.08.2020р.

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Така жадана всім земля батьків,
Вода кринична, Сейм і рідна мова.
Лелечі гнізда і пташиний спів,
І верб квітучих тиха колискова.

Кульбаби килим у смарагді трав,
Черемхи над рікою білі ґрона.
Усю земну красу мій край ввібрав
І в осінь змінить біле на червоне.

Наповняться плодами всі сади,
В комори ляжуть зібрані врожаї.
Ми ж молимомося, щоби час біди
Ніколи не спинявся в нашім краї.

Бо за віки уся оця земля,
Наповнилася потом і сльозами…
Ми подумки з усіх країн, здаля,
Ідемо по стежині тата й мами.

Де наші Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери?
Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.

Де наші ті, для кого ця земля,
Є рідною на всю стару планету?
Для кого зорі древнього кремля
Не спинять куль політ стрімкого лету.

Де наші рідні сонячні боги?
Бо ті, що намальовані, - чужинці!
Тому весь час віддаємо борги
За зраду віри й слова. Українці!

Коли, нарешті, дійде це до вас,
Що ви самі у всьому винуваті?
Чужих саджали під іконостас,
Хазяйнувати дозволяли в хаті.

І брати все – цю землю і жону,
І церкву, і поля, також свободу.
Ви не з’єднались в силоньку одну,
Бо розбрат поміж нашого народу

Віки живе. А вороги не сплять,
Вони надовго хочуть залишити
Своїх богів, свої роди і рать,
Щоб нам не стало місця в цьому світі.

А ми у ступі воду товчемо,
Лиш на словах виборюєм свободу.
Розмножуємось і спимо, їмо,
Бо хата скраю, захист і господа.

Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.
Потрібні Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери!

Перекинув Ромко кружку
І зробилася калюжка
І водичка зі стола
Водоспадом потекла.
На початку невеличка,
А надалі справжня річка
Поміж кріслами кружляє
І з кімнати випливає.
Намочила киця лапу
І стрибнула на канапу,
Схвилювалася бабуся:
«Тут глибо́ко, я боюся!»
А вода все прибуває
І вирує, як в Дунаї,
Домальовує уява
Бригантини й пароплави.
Вже будуються порти,
Греблі, шлюзи і мости,
Плине річка коридором
І впадає в Чорне море.

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.

У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

Не полишай смішну, незнану…
Мені так затишно, чудово
в твоїй присутності, любове,
молочним шоколадом тану.
Хоч інколи бракує сили,
мінорно, божевільно, ґречно.
Це дійсно так, беззаперечно,
латаю небом биті крила.
Як любо, світло, малиново,
коли на відстані печалі
із місячної пекторалі
ти мчиш крізь терни мовить слово,
щоб постелити щастя руни.
Поглянути, хоч краєм ока,
на дратівливу і глибоку,
спустошену, рахманну, чуйну,
закохану, аж до нестями,
холодну, пристрасну, байдужу,
крихку із порцеляни ружу,
ту, що кайдани рве руками
і жалить душу кропивою,
щодня злітає на світанні
у небеса обітовані,
аби надихатись тобою.

19.08.2020р.

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

Вже дотліває серпень на осонні,
пливуть за обрій літа бригантини,
і пурхають метелики червоні
в серпанковій прозорій павутині.

Стікає воском мед в діжки діряві
і скрапує в царини полинові,
у сухостою дикорослі трави.
Відлунням здалеку лелечий говір.

На чорнім біле, чи на білім чорне,
мов день і ніч з народження до тризни.
Хто небеса до ніг любові горне,
той не втрачає щастя й душу. Визнай,

що я до божевілля залюбила,
того, хто на лелеку зовні схожий.
Якби життя нагайкою не било,
мабуть, була б мудрішою, мій Боже.

Уміла б говорити з небесами,
прощати, вірити, надіятись на диво,
ховати каяття за образами,
так милосердно і благочестиво.
12.08.2020р.

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,
І вподобав салони і борделі.

Я той, понад мораллю хто стояв,
Хоч був би четвертований на пласі.
Нарцис самозакоханий був я,
Розбещенням своїм ще й хизувався.

Я князем був, і мав я свій гарем,
І в нім було красунечок чимало.
Допоки, як султан, зустрів Гюррем**,
І враз вона мене зачарувала.

Кудись гординя щезла, як Мара,
Зворушений турботою простою,
Постав немов знесилений Геракл,
Беззахисний стою перед любов`ю.

Й вона, немов довірливе пташа,
Невже за муки всі мені воздасться?
І вродонька прекрасна, і душа
Така, що вмерти хочеться від щастя.

І я подарував себе всього,
Й вона себе усю подарувала.
Взаємність дарував нам Ерос Бог,
Як радості в житті такої мало!

Позаздрили всі друзі, як один,
І у бордель тягли знов грішні мислі.
І зради тінь з`явилась, тінь біди,
І щастя понад прірвою зависло.

І як же нам його уберегти?
Не надірвать їй серце вірне, чуле?
І я згадав, яка прекрасна ти,
І всіх Богів благав я, щоб почули.

І як в розкладенім суспільстві жить,
На зраду і на підлощі багатім?
І як в собі угамувати хіть?
І як з розбещеного вірним стати?

І вихід, як завжди, у світі є,
Втекти нам треба на Природи лоно.
Вона красуня, як Мішель Мерсьє***,
А я із себе уявляв Делона****.

В собі первісне, рідне віднайти,
Немов почати шлях увесь спочатку.
Дай, люба, губ напитись чистоти.
І щастя шлях для людства розпочати.


10 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

"Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Роздмухуєш вогонь бажань,
зориш в рапсодії любові,
а я тріпочу, наче лань,
плекаю мрії кольорові.

Допоки бачити мене
ти хочеш райдужною зранку.
Для мене меркне все земне,
а лагідне твоє: "Тетянко",

так гріє душу, що тобі
я ладна ревність пробачати,
дивитись в очі голубі
як у небесні божі шати.

І зомлівати у руках,
забившись пташкою в долоні,
тож, інколи "зриваю дах",
щоб заясніло сонце в домі.

10.08.2020р.

Хочу світла, радості та спокою,
По земельці йти легкими кроками,
Щоб живі сусідоньки аговкали,
Кликали на чарочку вина.

А вони в рову лежать постріляні,
Для чортяк із пекла стали цілями,
Накриваю їх своїми крилами,
Криком одзивається луна.

Тиша...ранок... пахне страхом, порохом,
Сам на сам лишився я із ворогом,
Віддали життя брати ой дорого -
Україна кровію сплива.

Ллється біль і лють крізь сонця промені
І тремтять зрадливо руки втомлені,
Перебито навпіл нерв оголений
І моя схилилась голова.

Ой журо, журо! Печеш і колешся!
Заповзла у душу чорним полозом,
Після тебе - невигойні борозни
Гіркотою ляжуть по думках.

Стали орачі прості солдатами,
Нені похоронки завтра матимуть...
А роса по травах - діамантами,
Божа на плече лягла рука...

11.08.2020 р.

благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама

А може добре, що я вже не твій? –
Хотіла крапку ставить ще раніше
Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

«Ти вільний знов!» - це голос ковили –
Від ревнощів дурних ідіотизму,
І підозрінь, кохання кабали,
І вірності сумного атавізму.

Усе відносне – так сказав мудрець.
Я у твої не умістився схеми.
Зашорення звело все нанівець,
Колись про це напишуться поеми.

Люби мене таким, яким я є,
І не роби із мене ідеалу.
І не нав`язуй бачення своє –
Все пропаде – розлуці на поталу.

Ніхто із нас в житті цім не святий,
На руки й ноги не накинеш пута.
Залізла у приват до мене ти –
Тобі себе нема в чім дорікнути?!

Я вільний птах, і як в усих лелек,
На крилах маю білизну і чорне.
Люби в мені велике і мале,
І знов тебе любов моя огорне.

9 серпня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
ураз відштовхнувшись від дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
а чи не злітав в небеса, наче птаха,
і не шаленів від вина.

Носив за собою суму безнадії,
плекав молитовно нездійснені мрії,
тікав від проблем у запій.
У церкві за ворога свічку не ставив,
на сповіді сльози скидав, наче гравій,
і гриз чорноземний пирій.

Витягував друга з вогню в чисту воду,
а рідних ховаючи за огорожу,
в натільний зневірився хрест.
За істину бився, окраєць хлібини,
і думав про очі сапфірово-сині,
що ваблять красою небес.

Не бійся любові...
04.08.2020р.

Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку, мене
і стелиш бузковим розмаєм
парчеве кохання земне.

Ревниве, шалене, казкове,
що з розуму зводить обох.
Моя божевільна любове,
нас благословляє Дажбог*.

І небо, природа розкішна,
стежина, що в щастя веде –
осяяне, зоряне, ніжне,
смарагдове і голубе.

28.07.2020р.

І
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,
І рани гоїли, і брали силу.
ІІ
Мов шеренги лицарські, дерева
Вістря крон похиливши, стоять.
Йшла Софія тут, мов королева,
І вклонялась їй пишная знать.

Граціозна, велична красою,
Листя жовте їй слалось до ніг.
Аж скидав свою хвою таксодій,
Закликаючи в парк перший сніг.

Чарівливо звивалася річка
У каміння намисті густім,
Голубенько тремтіла, мов стрічка
У волосся трави золотім.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

В мене день народження! (пісня)

Бачте, сяю я сьогодні в гожій вишиваночці!
Тож, приходьте на гостину паничі й паняночки!
Будем файно танцювати за мого погодження!
А Ви мене привітайте з днем мого народження!

Приспів:
Гей, музики, грайте вправно з вечора й до ранку!
Хай мої здійсняться мрії й дивні забаганки!
А Ви, хлопці, споглядайте, я ж така гарненька!
Беріть в жони, не вагайтесь, поки молоденька.
________________________________________
У цей день я народилась красним, теплим літечком!
Виростала при садочку, мов медяна квіточка!
Вмита росами й дощами, і веселим сонечком!
І своїх батьків хороших - наймиліша донечка!

Приспів
_________________________________________
Чепурилась, прикрашалась в дороге намистечко!
Вишиваночка у мене з ніжного батистечка.
Я красуня-українка славного походження!
І сьогодні, ось святкую, день свого народження!

Приспів
__________________________________________

02. 08. 2020 Л. Маковей

О, бджілко золотава, маленька трудівнице!
Не відаючи втоми, летиш в полон левад!
Де липа медоносна й червона медуниця
Довкола розсівають медовий аромат.

Нап'єшся знов нектару, чарі́вна мандрівнице!
Скупаєшся в акордах пташиних серенад.
Поніжишся в блискучій, смарагдовій травиці,
Занурившись у співи розчулених цикад.

Та раптом хмари в небі розірве громовиця!
І ти втечеш, забравши, медовий свій цукат.
Ховаючись від зливи, спочинеш у домівці,
Щоб потім знов вернутись в розкішний диво-сад.

О, бджілко золотава, малесенька служнице!
Виблискує в загравах твій сонячний наряд!
Життя твоє коротке, мов рання зоряниця,
Яке краде безжально невтомний часопад.

Полинеш в потойбіччя, забравши таємницю!
Загубишся в безмежжі під срібний зорепад.
Наступного вже літа нова твоя сестриця
Збиратиме нектари на просторах левад.

22. 07. 2020

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.

Із маківки літа росою зійду
На долі пружнасту стеблину.
Впаде папірівка у трави в саду,
Немовби у ритм часоплину.
Пахке різноквіття огорне бджола
Вібруючим звуком у згоду.
Меткі ластів'ята, крило до крила,
Пірнуть у глибінь небозводу.
І серце заб'ється щемливо ураз,
Приймаючи явлену милість,
Згадавши, як юність із райських оаз
На маківку літа дивилась...

Дозвольте у ворота вас завести
Архітектурні форми ці малі –
Домашнє вогнище Богині Вести
Символізують. Ніби з Тіволі,

Із міста італійського узяті…
На всьому – миру й злагоди печать,
Високої моралі й благодаті.
Це Веста має все оберігать.

О цноти символ вічної – найпершій
Тобі припали жертви всіх родин
Із волі Зевса – Бога-громовержця…
До святості, Богине, нас веди…

Вогонь небесний втілює твій образ,
І шість дівчат – весталочок малих
Підтримують його у храмі добре,
Щоб сім`ї рятував од бід і лих.

На тридцять літ обітницю давали
Себе Богині Весті присвятить.
І непорочні, в білих покривалах
Ходили, наче символ чистоти.

Як обраних, їх люди шанували,
Це – магії пресвітлої печать.
Засуджених на смерть лише весталки
Могли своїм велінням врятувать.

У час, коли свята духовність гине –
Двояко бачим суть таких начал:
Ворота ці – як вхід в Афінський ринок
І ностальгійний Вести ідеал.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Про рай загробний мало хто з нас мріє,
Про рай земний частіш в людей думки.
Була такою, певно, і Софія,
В Аркадії бувала залюбки.

В саду, у подруги, неподалік Варшави,
Була у неї там одна із вілл.
В Неборовім був парк той величавий,
В графині у Гелени Радзивілл.

Збудований у романтичнім стилі,
Прекрасні – кожне дерево і кущ,
Його легенди грецькі оповили,
Мов замку башту старовинну – плющ.

Софія лист коханому напише –
В любові їхньої найвищий час:
«Тут серед літа парк весною дише,
Якби такий же красень був у нас!

Аркадію люблю до божевілля,
Тут всі на світі квіти гарні є,
А ми могли б ще кращий мати, милий,
Потрібне тільки рішення твоє.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Священна квітко чистоти,
У літеплі ріки –
Як добре прижилася ти
І, схоже, на вікИ!

Оберігаймо чистоту
Природи і душі,
Бо десь і лотоси цвітуть,
А десь – лиш комиші…

05.07.2020

Ось візьму і, немов чарівник,
Поманю тебе в час надвечірній
До сповитих імлою осик,
Що знічев’я шурхочуть помірно.
Попід ними отава густа
І пружнаста така, й душнувата, –
Мов покрита тафтою тахта,
В тьмяних нетрях моєї кімнати.
Вгрузнеш тілом у стебла пахкі,
Безпідставно зітхаючи важко, –
Наче в схованку від хижаків,
Повна ляку незмінного, пташка.
Та не бійся ти так, далебі,
І не ойкай стривожено більше,
Адже хочу тремтливій тобі
Прочитати веселого вірша.
Про оте, що знедавна блудник,
Рожевіючи пізнім серпанком, –
Не спалахує, наче сірник,
Чим дивує свою кожну бранку...
13.07.20

Болюче щось, неначе жало,
Зненацька душу обпекло
І так мені недобре стало,
Як ще ніколи не було.
Умить згорьовано подумав,
Що вірю в завтрашнє дарма,
Адже навколо стільки суму,
Що місця радощам нема.
Чомусь туманна тінь полуди
Була так довго на очах,
Що слід брехні не бачив всюди
На важко пройдених шляхах.
Невже очунюю помалу
І відкриття життя прийшло
Тоді, коли осиним жалом
Усоте душу обпекло?..
07.07.20

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…
Картину згадую Куїнджі*.

Де барви місяця ясні
Були так змішані уміло,
Що він ярів на полотні,
Немов лампадка підсвітила.

Неначе ти у вишині
Тримаєш світ оцей в долоньці.
І світиш у житті мені
Ясніше місяця і сонця.

*Архип Куїнджі – відомий український і російський художник, автор картини «Місячна ніч на Дніпрі».

4 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Дай руку, сонце, і іди за мною,
не обертайся на презирство й сміх.
Хто судить всіх – не відчуває болю
і не вмирає кожен день за гріх.

Хай кине камінь той в крилату спину,
хто не злукавив навіть у думках.
Я відколола сонця половину,
аби світило, де страждання, крах.

Де морок й сонця не було улітку,
в зимові, весняні й осінні дні.
Ти спалахни, я не боюсь осліпнуть,
хоч крила обпалю, світи мені.

Зігріюсь вогником, промінням сонця,
і вистачить на всіх твого тепла.
Лиш заясній, щоб наді мною знов ця
розсіялася темряви імла.

Як можна жити, сонечко, без тебе?
Ховати відчай у пітьмі сирій.
У вирвище не провалилась ледве,
шукаючи осяяння надій.

04.07.2020р.