Якого, плоте, прагнеш тла
На тлі непам’яті про Бога,
Де смерть, одвічна засторога,
Розколиною пролягла?

Проз лігво те, гляди, не йди!
Там згуби плетиво насподі,
І багрою од бростей глоду
Звідтіль кервавляться сліди.

А плоть вузькі тіснить врата,
На спротив скалиться вороже,
І тріпотить одінням кожне
Найменше зволення єства.

Покара звабі йде вдогонь,
Відлегле постає увіччю,
Й сочиться голубінню вічність
Крізь рани Господа мого.

2018

У кожного несхожі болячки,
Надкуртуазні - в птаха-чорногуза.
Рецепт один: сатири колючки.
Тримай, братва! Вштрикатиму у гузно!

Сніданок знатний буде від пихи.
Для профілактики - гаряча клізма.
Не зубоскаль, бо тут не до "хи-хи",
Сміятись над убогим - грішно, схизма.

Бундючна зверхність - це таки дурдом,
Ось тут похихотіти справді варто.
Давайте порегочемо гуртом,
І Боже збав солодощі давати!

В пернатих на корони нині бум,
Вдягають німб захланні златоусти.
Тож на вечерю - копняки та глум.
І так щодня. Можливо і попустить.

Всім за " труди" - подяка і медаль.
Смішків убгали банячок відерний!
Ти ба - затихло! Райська пастораль.
А завтра шабат. Принесем кошерне.

09.02.2018р.

Я співати жалібно любив,
Плакали матуся й слухачі.
От і маю - і хрести, й гроби:
О, мій друже,- радості навчи!

Щоб удов не бачив і калік,
Удихав гармонію й красу.
Але серце крає дикий крик:
Без ноги товариша несу.

Медсестра її в руках трима,
І не утекти - хоч вовком вий.
Зріти це страхіття сил нема,
Я ж бо не залізний, а живий.

У котомці - воїнський устав,
За вікном - непевності доба.
Ще одна душа у рай зліта,
Кам'янію, і пече журба.

Тиху пашу мирні орачі
Розміняли на кривавий хліб.
О, мій друже,- радості навчи!
Ти...вмираєш. Краще б я осліп.

09.02.2018р.

Голубцям потрібні фарш, капуста,
Музиканту - дудки і клавір.
Позолоту любиш? Ту, що густо?
Так, аби лилося на папір?

У нектарах письмаків сувої,
Правда зайва. Є липучий мед.
І струмує патока рікою
На полотна, в музику, сонет.

У криниці плаває колода,
Жиру на півпальця у борщі.
Кошенят виводиться порода
Щоб одразу - блохи і кліщі.

Кришаться у бодні вінегрети,
В українки - десять негритят.
В храмах люди не знімають мешти,
Після тризни буде бал, парад.

На вогні обвуглюється шкіра,
Врізнобіч дзявкочуть голоси.
Вірш потворний, бо немає міри
Почуттів, гармонії й краси.

09.02.2018р.

Сніжинкам на щоках тепло,
злетіли із небес роєм,
на губи уляглись терпко,
розтанувши, печаль згоять.

Твого торкання слід ясний
печаттю перейде в серце.
Чекання рук твоїх ласки,
неначе шоколад з перцем.

08.02.2018

Ми з тобою таки чужі,
я боюся відкрити більше,
зацікавлення до душі,
розіллються дощем вірші.

Я дивачка для тебе? Я –
невідома, а ти – ігрек,
інтересу не припиняв,
проте грав у свої ігри.

Я наївна? А ти – який?
Я не знаю тебе – зовсім,
місто, що заснував Кий,
запросило мене у гості,

і я тут, як і є, живу,
бо шукаю свою планету,
і топчу босоніж траву,
в романтичнім своїм сюжеті.

Я ще можу. Мені за три...
тсс... яка там уже різниця,
я неначе із сон-трави,
що тобі ще колись насниться.

Я неначе сопілки спів,
мов курликання птаха в небі...
З-поза сотень чужих лісів,
поверну, як позвеш, до тебе...

В дитинство від "прогнилих" не втечеш,
Хіба що впасти в безкінечну кому.
Понатикали зголоднілі верш,
Попробуй - повернись живим додому.

Пірнути б до карасиків у став,
Або до раю віднайти доріжку.
Не вийшло. Світ зубатий упіймав,
До рук убгав лопату і платіжку.

Бажаю з неба світла, бірюзи,
Чи леопарда смикнути за вуса.
Та пру з городу бульбу й гарбузи,
Із мишами зимою поділюся.

Ночами жінка цупко обійма,
Удень за пасок смикає малеча.
Повзе по дну утомлений слимак,
Кладе мішки людва йому на плечі.

Так просто не звільнитися від пут.
Гнилих не бачу, тільки лиш недужих.
Здитинів друг. Звалив його інсульт.
Міняю памперс, розбиваю душу.

08.02.2018р.

Мабуть, часи минули золоті,
На колодарі не розгледжу дати.
Аристократи духу вже не ті,
Зговірливих багато, хитруватих.

Очиці приміряються до цін,
Куди не глянь - усі бажають миру.
Нічний горщок - рапіра у руці,
Одвикну скоро в ній тримати ліру.

За мідяки народ лягає ниць,
Біля столів - продавлені дивани.
Сліпий пігмей безчестить упириць,
На смітниках вовтузяться титани.

А юшка в жилах стигла, зарідка,
До слів - удатна, а до праці - квола.
Зірвати б гнів із глузду повідка,
Вчепитися би тюхтіям у вола!

Знебарвлені, сонливі інь та янь -
Розкрилитись не вистачає сили.
В мозаїці невдатних заклинань
Немає ні молитви, ані віри.

Уже забув який сьогодні рік,
Повія нагло грюкає у двері...
Саджаю ружі, їм утратив лік.
Живі, а не такі як на папері.

08.02.2017р.

Наш "графоманський клозет"
Шпетить огрядний поет.
Квітне, неначе хурма,
Каже, "поетів нема".

Вмовкнув дзвінкий соловій -
Він тут однині чужий.
Щиглик своє одлітав -
Мертва в криниці вода.

Ружі зів'яли умить,
Яблуні зламано віть.
І почорніла ріка:
Ох, яка принда гидка.

Тиша, змертвіння, конфуз -
Сонце ковтнув чорногуз.
Гримнув у пустці сонет:
- Я тут єдиний поет!

07.02.2018р.

Вже підзабув, а чи таке було,
У коломийках головне - порядок.
Сподобалося Каїну стило,
Яке дісталось Авелю у спадок.

А є земля, із карасями став,
Кошерні гусаки, і круторогі.
Та муляло, що брат щодня писав
Гекзаметром сонети і еклоги.

Надворі щебіт, розцвіта весна,
Гуде бджола в саду на кожній гілці.
А чорна заздрість - штука навісна,
Не одірвеш як п'явку від сідниці.

Чесалися від люті п'ястуки,
Од гніву у руках дрижала кружка.
До Авеля ж тулилися дівки,
А він казки їм шепотів на вушка.

Ковтнув стареньку жабу чорногуз,
По кумполу урізав брата Каїн...
Тепер в раю один писемний туз,
А шохи у колоді вже немає.

Нашкодив кіт і заховався в корч,
Обпуджена пахтить "добром" квартира.
Від чиряків корисний вельми хвощ,
А від зазнайства - гумор і сатира.

07.02.2018р.

Непохитно уперті пречисті ефірні вітри,
В оберемок ухоплені часом, несли дивосміх.
Роздоріжжя були, безперечно, лише до пори,
А потому лишилися тіні, сліпі і німі.

Сьогодення завжди і усюди собі на умі
І не хоче приймати до серця небесні дари.
І не кожен зуміє себе не згубити в юрмі,
І не кожен приймає необрані правила гри.

Навіть сонце породжує тіні й не може без них,
Сяйво місяця – темряву здатне спинити на крок.
Та не має ніколи небесне земної ціни.

Пропікає митця невід’ємне епохи тавро
І відсутня довершеність – тільки хиткі півтони…
І до скону зоріє актору незіграна роль.

2018

Я собі загадала бажання,
як з весною* все чорне мине,
помаранчеве сонечко зрання
розцілує усе, що земне,

І усе, що ховається далі -
на удачу, на радість і сміх.
Розсипаючи жовті коралі
навкруги, де надавно ще сніг

Непривітно розкинувшись, дрихнув.
Як проклюнеться перший цвіток,
і вітрисько розлючений стихне,
задивившись на сплячий лісок,

Що почне просинатись помалу.
Як налиється брунька життям,
обираючи гілля від шалу
ще торішніх відбулих звитяг.

Як уперше розбудить півпарку
перельотом утомлений шпак.
І присяде на вицвілу лавку
зачарований світом дивак,

Обдарує усіх перехожих
кольоровим суцвіттям надій.
О, як серцю тоді стане гоже,
коли сонечка цьомки руді

залоскочуть із самого рання
заклопоткане людство земне...
Я собі загадала бажання,
що з весною все чорне мине!

1.02.18 р

*мається на увазі "з приходом весни"

Оцицькував сонетами красу,
Підкови попідклепував Пегасу.
Тепер труди розмножувать несу,
За тиждень свято: книжка йтиме в маси.

Офсетний, ще й у кольорі, маразм,
Тематика - Венера з Аполлоном.
Через рядок - екстаз або оргазм:
Таке іде чудово із поп-корном.

Читач жує за компом пиріжок,
А я знайшов для гамана опертя:
Строчу про сексодром на посошок,
Еротикою скроплюю безсмертя.

Із видавцем укладено союз:
Є голопузі, то і є оплата.
У небесах ширяє чорногуз,
А унизу вистрибують курчата...

Їм краби і поцмулюю саке,
Поглядую на друзів гонорово...
Заплакало величне і щемке,
Обарвлене патетикою слова.

06.02.2018р.

Не слово – тільки поволока слова,
Не дотик – порух – до молитви уст
У лоні тиші, де прозорий муст –
Не сльози, а вільгота вечорова,
Неначе Богоматері Покрова,
Суцвіттями спадає крапелинно,
Мережана любов’ю і жалем,
На добре, на пустинне і на зле.
До ветхого й стенаючого лине,
Де глина повертається у глину.

2018

***
Вечір загинає жовті пальці,
Цілиться у око сіль землі,
Лізуть сполотнілі помаранчі
Із гнізда, що в’яне в помелі.

Гомонять сполохані синиці,
Цідять сутінь голосом біди
Дим війни… Колисці небо сниться,
Сяють поміж іскрами сліди.

Вибухи вбивають поступово
Волю, біографію, весну…
Нумізмати міряють до крові
Віру в силу грошей. А по дну,

По твердині, що над головами,
Милицями стукає любов.
Овдовіла, одреклася слави
Вимкнула освітлення. Не бо…

Не боїться небо перекосів.
Стоси справ здаються у архів.
А слова освідчень ще і досі
Тінями торкаються дахів.

...03.16…06.02.18

Коли диявол вже сидить на троні,
Із булавою владною в руці –
Народ ковтає сльозоньки солоні,
Бо правлять ним не люди, а людці.

Повсюди плач гіркий і тихий стогін,
А непогода теж своє – моква.
І зрадили людей всі їхні бОги,
Бо звідусіль брехня, слова, слова.

Покірності всім треба, як овечки,
Щоб мати лиш тупих волів, рабів.
Тим, хто на трон піднявсь за гроші й гречку,
Ніхто не сміє виявляти гнів.

Тому сьогодні у оселях голод
Живе повсюди, викликає страх.
А парки і ліси з’їдає холод,
Бо недоступний газ. У всьому крах.

Майбутнє невідоме, бо зневіра,
Війна на сході, всюди вороги,
Що заливають сала всім за шкіру,
Вони ж нам накопичують борги.

Життя іде, страждає від безмов’я,
Донбас палає, утікає Крим.
Держава, що синів спливає кров’ю,
Терпіти буде скільки цей режим?
05.02.18

Ви здуру кладете життя і тіло,
І вірите в облудливі слова.
Свобода й воля звідси полетіли,
І Україна з вами ледь жива.

Вас убивають вже не поодинці,
Свідомо убивають з-за землі.
Де розум ваш, скажіте, українці?
Чому спите? Прокиньтеся! Малі

Ті спротиви, що де-не-де проходять,
В конвульсіях конають. І тоді
Вас винищать страшні чужі заброди,
Що геноцидом правлять. На воді

Річок, озер, поставлено кордони,
Напитись ніде, просто підійти.
Для вас, зчумілих, всюди заборони,
Бо мовчите, і сестри, і брати.

Радієте чужому вам безвізу,
Де праці з ранку вже нема межі?
Для вас, дурних, працює телевізор,
Де вішають брехню чужі мужі.

Вони для нас, насправді – воріженьки,
Яким потрібна лиш оця земля.
А ви забули, у якої неньки
Ви народилися? І вже здаля

Не бачите, хто обікрав країну,
Хто до могил зігнав увесь народ.
Хто на війну погнав чужого сина
І в тюрми тих, хто ще шукав свобод.

Хто посадив своїх у телевізор,
Щоби збивали люд з його шляху,
Щоби втікали з дому вже без візи,
Від безгрошів’я, голоду, страху.

І що? Змиритись? І здихать родами,
Все ворогам залишити своє?
За нелюбов, невірність, зраду мами,
Безпам’ятство – забули хто ви є!

Ще поміж нас живуть думки Шевченка,
І сіють вічне Леся і Франко!
Вставайте, люди, помирає ненька,
Між нами ворог, влесливий страшко!
18.09.17

Дратує погляд у хребтину вовчий,
А я ж спокійний, чемний кіт-Баюн
Титани похвали й осанни хочуть,
Проносного вельбучним- не даю.

Кому потрібна критики заноза,
Якщо в пошані лаври і псалми?
Іди сюди, вштрикну солодку дозу.
І хай між нами возсіяє мир.

Змінилося моє писемне кредо,
Став майстром дифірамбів і рулад.
Під пахвою завжди каструля меду,
Дешеві зрази, мох і шоколад.

Навчився не залазити у пляшку,
І бевзю мурувати постамент.
Між геніями простолюду важко,
Під тушами вгинається хребет.

Масую п'ятки і цілую вушка,
Хоча олжа вважається гріхом.
Нехай живе в тумані Попелюшка,
Бо настрою псувати я не хо.

P.S:

Сьогодні трохи млявий, сонний,
Не надиха словесний прах.
Втекли із сайту "еталони",
Або куняють у гробах.

05.02.2018р.

Крізь пальців загострені тіні хиталось підстрелене сонце,
А профілю розчерк нервовий дражнив, і сліпив, і тонув
На денці фужеру шампана. Ця жінка і Ви – незнайомці,
Спрозорене плетиво візій із Божого віщого сну.

Витьохкують птиці багряні – не добрі, не злі – випадкові.
Їх гнізда несправжні в каратах застиглих незбутих бажань.
Ця жінка для Вас невідома цариця зміїної крові…
І сукні лускаті узори так прагнуть гарячих торкань.

Чи ж Ваших? Ви істинно вірите – Ваших, отих гарячкових,
Аж зійдуть нараз пухирі, зазоріють булькато у біль.
Пронизливим сяєвом в руки впаде її пещена голість,
Інферно відкресне під серцем, почнеться правічний двобій.

Ви хочете воєн, Трістане новітнього часу, дитино, –
Яке ж підборіддя гладеньке: шовкові ясирні дари…
А в неї лопатки болючі, бо має на дзвінкості спини
Два гострих обрубки кривавих, що вже не підкорять вітри.

Лиш сонце укотре рождалося ночі на рану відкриту,
Лиш пальці шукали похилість плеча і окличність грудей.
Ребром від ребра улягала вовчиця впокорено-дика,
Ховалася смерком на спомин. Коштовна цариця-трофей.
4.02.18.

Ти хвиля і частка, ти частка і хвиля.
У різноголосся щоранку улившись,
Рухливим вітрильником перехилившись,
Чужими життями у бризках умившись,
Ти – повінь всесилля.

Ти тиша і буря, ти буря і тиша.
Ногами сколочена труйна образа,
У пам’ять запала непрощена фраза,
В мовчанні – немов вертикаль верхолаза,
Стрімкіша і зліша.

Ти крила і очі, ти очі і крила.
Пливе твоя тінь розчепіреним птахом,
Мандрує задимленим вічним ландшафтом
В століттях, назавжди просолених страхом —
від фронту до тила.

Ти подив і втома, ти втома і подив.
Усе, що здавалось -- правдиво, первинно,
Не склалось, не сталось як статись повинно,
Доріжку у морі зворушує пінно
Буденності подув.

Та знову назатра -- ти хвиля і частка...

Не зовсім день іще погас,
Не зовсім ще розмерзлись води.
Минає час, минає час,
І тихо підсумки підводить.

Хоч словом я тебе колов,
Себе поводив необачно.
Та за велику цю любов
Тобі одній навіки вдячний.

Поглянь: минає вже зима,
Взаємин тане холод наче.
Відчув я – десь там тайкома
Твоя душа за мною плаче.

Все небо – молока мов глек,
Вечірнє світло у імлі є.
О Леле люба, я – з лелек,
Тебе мов леготом лелію.

Бо доля в нас – на двох одна
І небо нам одчинить браму.
До нас любові йде весна,
Вона уже не за горами!

3.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Я - хлопець файний, не ледащо,
Надибав молоду жону.
У ліжку вдвох лежати краще -
Міцніше музу пригорну!

Вона крильцятами тріпоче,
В очицях паволока, млость.
Втішаю серденько дівоче,
Удавлюю красу у повсть.

Сплелися хтиві павучата,
На вушка шепчемо "Кохай!".
Рвонула почуттів граната,
Душа потрапила у рай.

Одинаки - сухі опеньки.
Невдахи. Моляться вину.
У пазусі засну тихенько,
У хвилях радості втону...

03.02.2017р.

Піїт попався супер-ас, наче,
Але від нього втік Пегас, плаче.
Отримав коник надтяжку вавку,
Рачкує муза навпрошки, з ляку.

В коня хитавиця в ногах, чмихи,
Бо у піїта їде дах, стріха.
Утьопав геній-віртуоз думу,
Читач упав у коматоз. Сумно.

Куди не глянь - усе в сльозах, слизько.
І у Покров, і у Пейсах - бризки.
Заголосили на плечах діви,
Куваче молоде курча, й сиве.

Сльозаве завше на слуху, роси,
А я писав щодня суху прозу.
Тепер Пегасів табунець, острів,
В ручиці пхають олівець гострий.

І музоньок уже кубло, кишло,
Смішних побільшують улов віршів.
Іржуть щасливі лошаки в хаті,
Плести закінчую рядки: спати!

03.02.2018р.

Колиску обняло колюче терня,
І овид пломеніє від заграв.
О, рідний краю! Ти болиш нестерпно,
Якби ж то міг - до серця заховав.

Чи п'яні, а чи просто безголові -
У власній хаті - вибухи, погром.
Земля уже не може пити крові,
Сльозами переповнений Дніпро.

Ідуть неситі скинути із кручі,
З-за обрію накочують громи.
Дивись уважно на дідів, онуче:
Вони - раби, сиділи у тюрмі.

Закінчую за побратимом тризну,
Сховав труну в глибокому рову.
Низький уклін тобі, моя Вітчизно,
За те, що я тут виріс і живу.

31.01.2018р.

Затягнуло країну димами,
І повніє кровиці ручай.
Я - за мир. Та...чужими руками -
Ти дитину мою не чіпай.

Хай букетики тицяє дівці
І не лізе безглуздо у рать.
Відучити не можу від циці,
Ще маленьке, всього двадцять п'ять.

У пастелі обарвлюю вірші,
Син дрімає, під ковдру заліз.
На печі незрівнянно тепліше,
І не дує у вухо та ніс.

Калапуцяю чадові муси
І вив'язую з шерсті кашне.
На гроби за вікном не дивлюся,
Там чуже, непотрібне, страшне.

Ну який із сантехніка воїн?
Що в окопі робити прищу?
Хай лягають у землю герої:
На війну я свого не пущу.

"Пісня миру" в нікчеми відома,
Є й глибока пацюча нора.
Вмерти можна зненацька і вдома,
То навіщо кричати "Ура!"?

Налітайте! Агов, чорноброві!
Поміж стегон пригрійте дитя!
Буде ліжко і море любові.
Та не буде із сина пуття.

31.01.2018р

І. Закличне

о шамане безжалісним ритмом терзаєш мене
закайданену бранку напнуту розпластану дику
шаленієш у хижому танці вигойдуєш не
розмикаєш очей не спиняєшся плавишся криком

чорна мамба пульсує у венах затроєна кров
і накликаний дощ що стікає між пальців між стегон
поклоняйся богині правічній ліліт змієлов
місяць в’яже свідомість відлунням химерного реготу

пошматовані тіні означують хоті вогонь
вдихом видихом стогоном і небажанням до спину
пипок вишні налиті скотились у сув’язь долонь
ніч-пантера роздряпує грації вигнуту спину

о шамане нещадний твій танець утілення зла
я піддамся укотре і требою стане розплата
хміль омели у скронях дозрів і сп’яніла бджола
полонянка сьогодні багряно і грішно розп’ята

ІІ. Чужий

Чужий на цій постелі до німого вихрипу підгорля
Болиш в мені на смерть болиш і де до дідька клята гордість
Тебе собою прип’ясти до крові покусати губи
Палити клясти берегти освячувати німбом блудним
Вростати ребрами в ребро єдиного_на_час_Адама
Сичить клубОчиться гарчить байдужодушшя холодами
А крик у стелю дзвінко б’є чужий чужий і сльози всохли
Серпневий лід серпневий сніг портрет роздряпаний до вохри
Стриножити хоча б на ніч шальним відьомським замовлянням
Впиватись нігтями а ти а ти моїм уже не станеш
Гірка мана у всіх світах підшкірна невигойно-чорна
І простирадл підбитий птах у ранок нарізно огорне…

ІІІ. Постскриптум

Я тебе намалюю кармінним зітханням на таці
Зішкребу позолочену фальш аж до хрусту кісток
І оголену душу оголену місячним танцем
заховаю між тріщин люстерка в надщерблений шов

де усі переливи пекучі до крові до глянцю
як напахчені стегна рибинно-покірних жінок
а зненависть солодша зненависть впивається ланцом
огадючує очі поставу і слід підошов

проминаюча ніч наговорить на вибух багрянцю
на пелюстя небесне розірваний сонця вінок
я тебе намалюю здираючи серце і пальці
до німих голосінь горизонту куди ти пішов…

Найінтимніша відстань – на кінчиках пальців.
Обпікаючий струм невагомих торкань.
Легкo вигином брів запитання: "Зостанься?"
І опущених вій таємнича вуаль…

Із самого єства вибруньковує квітка
сецесійними звоями пагонів-мрій.
Дай упитись цим станом… Повільно чи швидко -
все відбудеться вчасно, коли справді мій:

і прилюдні обійми під виглядом танцю,
і схвильована плоть, і відверта жага!..
А сьогодні ще відстань – на кінчиках пальців…
І опущених вій таємнича вуаль…

2018

Коли ж тебе чекати, зайченя,
В яких ти небувальцях заблукало?
Невже тобі не вистачило дня?
А, може, і зими тобі замало?

Чи сніговій стежки твої замів,
Чи холоди тебе перепинили?
Як відчайдушно я тебе ловив,
Та упіймати був таки безсилий.

Ти поряд. І вбачається мені,
Що зустріч та ніяк не випадкова...
Ті очі, недовірливі й сумні,
І вигин вій в очікуванні слова.

Яка мелодія душі!
Свінули зорі вечорові,
А у Великому Ковші
Сім пломенистих свіч любові.
Як вимережив час літа
Пругами невимовних істин,
Палаючі твої вуста...
О, найчарівніша Каллісто!
А може Колісниця, Віз...
Дух наших пращурів ширяє.
Космічний безмір - парадіз,
Романтика округ печалі...
І задивлюсь на цю красу,
Ущухнуть всі життєві бурі,
Поверне Віз лицем в росу
Світання...полиски лазурі...

Подобаються досі молоді,
Стрункі, опуклі, нечирякуваті.
Але уже не парубок, а дід,
Ріденькі пейса вицвіли, прим'яті.

Гризе хребтину остеохондроз,
Зламались ікла та ослабли м'язи.
А я амурних безліч знаю поз,
Заб'ється серце пташки у екстазі!

Підсліпувато блимаю у ніч,
Не спиться, бо намріялась богиня.
Засовую казан в гарячу піч,
Корівку посмоктати лізе миня...

Правиця догоджає лиш мені,
Пишу, строчу, навергалось чимало.
Заворушилась кузька у матні,
Легенько чхнув - вона і задрімала.

Сусід у мене буйний натурал,
Сусідка бахуряк тримає скирту.
Поглипаю на глянцевий журнал -
Оце й усе, що залишилось діду.

30.01.2018р.

Равликом літо у тихе містечко,
сонце у небі ятрить, наче рана.
Вийде старенька кудись недалечко,
зблідне... З кишені пігулки дістане.
Знову голками кольнуло. Присіла...
Змалку терпляча, навіщо лякати
добрих сусідів. Піднятись несила,
зціпивши зуби, поволі до хати.
Важко... В минулому спогади босі,
вража війна і голодні судоми.
Долі сирітської сиві покоси
пилом на коси і тугою в домі.
Смерті дивилась у вічі затято.
В погріб упала, торік Бог дав сили
вибратись… Лячно померти й лежати
день, може, тиждень... Губу прикусила...
Стежка вузенька ще не пиріями.
На бузині парасолі розлогі
вкрилися цвітом задушливо-пряним.
Ластівки низько - на дощ, чи на сльози...

2018 р.

Хрупа господар горішком,
Їдлом набита щока.
Я охолола. У ліжку
Клацає пультом рука.

Не допоможе віагра,
З медом петрушка, хурма.
Ми на папері лиш пара,
Ну, а любові - нема.

В кожного власна шпарина,
Ложка, маршрут і бюджет.
Ходить наліво мужчина,
Ловить солодкий момент.

Мріялися фаетони,
Мандри в далеких світах.
Нині - огрядна мотрона,
І у поважних літах.

Виріс у пазусі камінь,
Взором одшукую ціль.
Я провалила екзамен,
Збилася на манівці.

На підвіконні жоржина
Всохла без сонця й води.
Плаче на кухні дитина,
Хоче із дому піти...

29.01.2017р.

Хлопчику, хлопче, несеш, мов свічу, історію.
Станеш безсмертним - пізнаєш криваве таїнство,
бо причастишся не тілом глевким Христовим, а
сірим металом, що в горлі, неначе птах, зросте.

Хлопчику, муже (торкався а чи жіночого
стиглого лона?), не виполять, не зітруть тебе:
доки наймення пресвітле твоє замовчують,
сходиш знаменом (чи ж - сонцем) вгорі над Крутами.

Хлопчику, страже / спартанцю/повстанцю/лицарю,
в'ється державність по пальцях твоїх, як вервеця.
Пісня про тебе пошерхлі уста палитиме -
не рветься-бо.

Не остудив емоцій сон,
Оков забаглось Гіменеї.
Хіба у цьому є резон,
Що полюбив холодну фею?

О, дай торкнутися руки!
Ми ж люди! Не сухі дерева!
А ти закрита на замки -
Забула про Адама Єва.

Дрімають в полі ясени,
Сутуляться під кожухами.
Скажи "Ти мій! ", чи прожени...
Мовчиш, байдужа, наче камінь.

Дарма чекаю промінь дня,
Де сухо, там води немає.
Пливу у вирій навмання,
А вітер ясена хитає...

За тебе вороги піднімуть тост?
Із раєм пекло цьомається? Дружить?
Вшановує Вкраїна Голокост,
Голодомор Ізраїлю - байдужий.

Угорщина показує кулак,
Донбас Росія розчавила траком.
І шкіриться на козака поляк:
Бандеру любиш? Отже, зарізяка.

У деревини тріснула кора,
Впилася чорна тля нещастя соком.
Не позичай у погані добра,
Бо вилізуть "дари" сусіда боком.

Впрагаються у возики воли,
Ось-ось чортяка влупить батогами.
Віддаш сусіду сад, шматок землі,
Забудеш мову та чкурнеш у найми.

Нахабні гості пруться на поріг,
Приготувались посмоктати крівці.
Навчайся дбати тільки про своїх,
Тримай сухими порох і рушниці.

27.01.2018р.

О! Шолом алейхем, Мойшо! Мир вам!
Зичу шастя й многії літА.
Урожай дала хороший нива -
Кажуть, непоганий я газда.

У ярмулці думається важко,
Не одвикну досі од бриля.
Та у клуні знаменита бражка,
Частувати можна й короля.

Відпочину, в гній закину вила,
Геть турботи! Прожену печаль!
Ось, давай хлюпну у кухоль пійла,
Це таке хохлам приніс москаль.

Ремигають у хліву корови,
Рохкає вгодований кабан.
Прагнув Бога з берегів дніпрових,
А мені дістався Іордан.

Онучата забувають мову,
І святі корчуються дуби.
Мудреці за душами на лови
В українські рушили степи.

Раб ридає перед аналоєм
У краю розораних могил.
Ми були боги. А стали - гої:
Ні душі, ні пам'яті, ні крил.


Що ж, давай умнем кошерне сало,
Хрін зі змальцем - чудо із чудес!
Що ж тебе, мій друже, налякало?
Чом так швидко із господи щез?


27.01.2018р.

Сьогодні снився пес не на добро,
Ковтнув із кумом чикилдихи цебро.
А в жінки розірвалося шатро,
Полоскотала макогоном ребра.

Тяжка судьба у чесних горопах,
Держак лопати поціляє в око.
Причинне місце квакнуло в штанах -
Без любощів лишилася "сорока".

Не вистачає в бороді жмутка,
Роздряпана губа й обидві ніздрі.
Зірвалася краса із повідка,
Потрібно їй в начальники, міністри.

Як одружився - кисло, не щастить,
Довбає дятлом, наче я гулящий.
Розслабитись не можу ні на мить,
На праці - тяжко, а удома - важче.

Ну, випив. Уночі змочив диван,
Хіба за це потрібно пити крівцю?
Держава любить власних громадян,
Горілкою завалює полиці.

Лютує баба, коле як їжак,
Щодня товче, наказує без суду.
А, може, браття, щось роблю не так?
Біжу ховатись до собаки в буду.

26.01.2018р.

Ніч кричала совою, гойдаючись гіллям і зорями.
Пальці мороку коси куйовдили, бавились, пестили,
Затікали за комір, за шкіру і мітили хрестиком
Її біль, її розкіш, магнолій пелюстя збезчещене,
Що віднині тонутиме снами палючими, хворими.

Місяць знав…
Він прощав усі зради, брудні вакханалії,
Всі стеблинки, прожилки, ромашок заплакані пуп’янки,
Повні груди важенних зміюк, що лускатими струпами
Покривали сердечний кришталь, сповивалися хмарами
І руками коханця спадали ліниво на талію.

Третім був листопад. Поміж ними здіймався остінено,
Бив у дзвони, шпигаючи голками крилечка голубам,
Злими пучками нищив кохання, зривав тихе золото.
Реготався з розпуки дерев так огидно і чорно так,
Аж провалля очей чи вікна захлиналося піною.

Знала ніч…
Бо всі інші нічого направду не значили,
Тільки місяця профіль тонкий на камеї натільності.
Посивіла завчасно, у вени вгризаючись сильно, щоб
Не ридати при всіх, бо у пісні помер божевільним він –
Срібноликий і вільний, як істини крила. Як бачила.

Давно такої не було зими,
Щоб так настирно віяла-сніжила,
Накрила світ холодними крильми,
Над кожним міліметром ворожила.

Таких заметів, срібних кучугур
Вже, мабуть, тут ніхто не пам'ятає,
І коней білих здиблений алюр,
І заметілей буйні срібнограї.

Немислима завія-круговерть!
У всіх зимові сніжно-білі шати.
Залиті сяйвом неповторно, вщерть
Сади дрімають, ліхтарі і хати.

Лиш колискова вітрова в садах,
Пухнасті заколисує дерева.
Кружляє в небі дивовижний птах -
Зима-красуня, срібна королева.
24.01 18

Намріялося щастя наяву,
Єпітрахіллю накривав нас равин.
Але в Едем уже не попливу,
Сусіда уподобав теплу гавань.

Чекати Грея кинула Ассоль,
І Пенелопа здиміла з Ітаки.
Я - бита шістка. Є новий король,
Бо задрімав, а він пішов в атаку.

Медовий місяць, охи, парадиз,
Круговорот життя іде за планом.
Тендітну плоть наштрикнуто на спис,
Плоди кохання зрію з-за паркану.

Та батьком кавалер не став синам,
Пощезнув як побачив їхні личка.
У Єви, звісно, першим був Адам,
Яка ж тоді була гаряча нічка!

В старе обійстя стрибнула коза,
За нею прикотились потерчата.
Вернулось щастя! З рук не вислиза!
Закидує за шию ноженята.

З конов'язі шарпнуло скакуна,
Готуюся зробить "гарматний" постріл.
Я - чоловік. Вона - моя жона.
Лягай, кохана, у м'якеньку постіль.

23.01.2018р.

На війну мені іти не можна.
- Заховайся,- радили жиди.
Повно пришелепків незаможних,
Я ж - поет! У пекло сам іди.

За Дніпром гуркоче, дим, зірниці,
Селюки вриваються в окоп.
Ой, як гарно нині у столиці!
Хай сусід за мене ляже в гроб.

За вікном одспівують вояку,
Ордени поклали на щити.
А мені за вірш - уклін, подяка,
Пам'ятник лаштують за труди.

Компоную про дуби осанну,
Накришу елегій, ну то й що?
Буде книжка, три уже у планах,
Тільки дурень біга з калашом.

Хай братва про чесність галалака,
Та не буде з пацюка бійця.
Домовина - воїнська відзнака,
Слава - атрибутика митця.

23.01.2018р.

Не омину безжального рядка,
Не омину манливої спокуси,
Яка б недоля не була гірка,
Та присуду її я не боюся.

Не попрошу подачки у життя,
Перед лайном не стану на коліна,
Не вичавлю із себе каяття
За гріх, який зоветься – Україна.

Агов, товариство шановне!
Бон джорно! Парнусем лехайм!
Сьогодні занадто моторний,
В фейсбучний летітиму рай.

Погризти іду графомана,
Відро поначісую бліх.
Вдоволені теща й кохана,
Бо лаяти ближнього - гріх.

Як жінка в потилицю лясне,
Чи з буди обгавкає пес -
Шукаю в інеті нещасних
Аби від обиди воскрес.

М'ясисті кошлатяться рими,
В сльозах потопає піїт.
Творіння - оаза в пустині:
Шикарний сьогодні "обід".

У " майстра" поторсаю кишки,
Впімаю блоху на гачок...
Та марно - у кожного книжка,
А, може, і цілий пучок.

Дарма зачепив цю армаду,
В облогу титана беруть.
Від жаху над пупом калата,
Поети упали у лють.

Мишва навалилась на лиса,
Зімкнулись хвостаті ряди.
Здаюся! Тікаю до біса!
Вас тьмуща, а я лиш один.

22.01.2018р.

Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг
І попіл дум розвіяв над гаями.

І клаптями сади заволокло,
Мов сіть павук накинув на дерева.
Та сяєво пробило темне тло
І усміхнулось ніби сонне мрево.

21.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,
Змертвілий дух лягає в домовину.

Принишкнув брат, застрашений пічкур,
В чужій виставі дослуживсь до міма.
На звалищі сопілок і бандур
Лабає балалаєчка любима.

А, може, досить бруду і ганьби?
Не попаде хробак у райські пущі.
Хай мохом покриваються гриби,
А я іду будити сонні душі.

У зрадника розверзлися вуста,
Гидкий матюк летить у небо знову.
Якщо живий і віруєш в Христа,
То сядь і вивчи українську мову.

21.01.2018р.

Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Бродитимеш між брудними базарними ятками,
шукаючи смерть дешеву та не свою.

Ця пустка в тобі не тістом солоним учиниться,
а морем ламким, записаним на вініл…
Лягатимеш із терпкими, як вишні, дружинами –
і випита кров кипітиме у мені.

І рани твої почнуть у мені мироточити.
І з горла мого народиться птах живий…
Я знову прийду до тебе, спартанський мій хлопчику.
Чи ж пустиш мене укотре у свій живіт?

Не віднайди мої сліди.
Вони вже часом напівстерті.
У вакханальній круговерті
Вже недалеко до біди.
Нас шлях завів у нікуди́.

Не увійди в мої сліди,
Не потопчи моїх ілюзій,
Ми стільки літ уже не друзі,
Між нами лід і холоди
Заглада. Наче від орди.

Давно молитись не ходив у храм.
Бурчали небеса "Грішити досить."
Наснилася бабуся. Та що пра...
Сиділа одесную од Христоса.

Апостоли жували коровай,
Ховали дулі моцні у свитини.
А муж шептав: - Маріє, утікай!
Інакше нам не бачити дитини!

Поділено Спасителя майно:
Тому - прихід, тому - свитину Божу.
З-під ніг курчата скльовують зерно:
Для віри плід кохання - зайва ноша.

А далі почорніли небеса,
За планом відбулася богострата.
Товпа у висях зріла чудеса,
А мій дідусь залишився без тата.

Прокинувся. Дружина обняла,
Любові закрутився буйний вихор.
Вона свята. У ній немає зла.
Над головою німб світився тихо...

20.01.2018р.

Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.

І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і пораненої.
Я - дешеве вино, в якому ні краплі істини.
Я - Твій вбогий врожай, натомлений Виноградарю мій.

Бо усе, що в мені від Тебе, - болюча цілісність.
Я - причастя, застрягле в горлі у нерозкаяного.
Листопад відступає, тихо у мене цілячись.
І кожнісінький вірш прощає і відпускає мені.

2014 р.

Ота вода… о, та чудна́ вода –
підступна і манлива, наче зрада…
Моя тобі, предивна Діво, рада:
коли прийде пречиста Коляда,
до тої каламутної води
ой не ходи, пресмутна, не ходи…

Посеред дзвонів щедрих Водохрещ,
Посеред магій Світлої вечері
вогонь завітний блисне на киче́рі,
і ти усе покинеш – і підеш
до тої заворотної води –
ой не ходи по вроду, не ходи…

Зведе на безвість… Боже, відверни!
(Отут Козу Лукавий напуває –
він душу вкрав і тут її ховає).
До тої душегубної води
Ой не ходи, прелюба, не ходи.

О, та вода! Ота чудна вода
тебе таки зманить, Предивна Діво…
Паде зерно… Чи плідні будуть жнива,
коли в Кози дозріє «борода»?
Тшшш!!! Тихо-тихо… Бачите: сліди!
Наврочиш лихо, Діво…
Не ходи!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)