Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).

Усе життя мій брат куняв-дрімав.
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.

До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,
Стареньким дівам роблять омовіння.

Всевишньому не варто слати скарг,
Ми недостойні раєм керувати!
Втонув Едем у бруді й бур'янах,
Тож хай панують грошовиті зайди.

Біжи хутчій сушити курагу,
Бо тут війна, нестатки, безголов'я.
Хто не втече - зігнеться у дугу,
На мідяки мінятиме здоров'я.

А я зостався. Заступа беру,
Посію моркву, буряки і спаржу.
На цій землі, розтерзаній, умру,
У ній навіки спочивати ляжу.

19.04.2018р.

Камасутра городника

Знов у лузі пасеться корова,
І літає бджола між квіток.
Для картоплі є поза чудова -
Треба в небо підняти "гудок".

Чавить ніжка на заступ завзято,
Штик у землю вгрузає вогку.
Бульбу в землю засовує лада:
Смійся, жінко! Втішайся! Шикуй!

Не лінуйся зігнути хребтину,
Фітнес ловкий, аж скрапує жир.
Для труда народилась людина -
Чоловіку на слово повір.

Є позиції дуже цікаві:
На колінах, навприсядки, сторч.
Витинай повзунця в різнотрав'ї,
Я ж уриюсь у земля, мов корч.

Кайлування таке сексуальне!
Припече - то ставай голяка.
Лан ріллі для городника - спальня,
Пиріяка - перина м"яка.

Аж до вечора хекала пані,
Натомилася, спала з лиця.
Ще годинку - і ми на дивані
Трупом ляжем у позі мерця.

20.04.2018р.

У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -
Три вахти підряд відробив.

Пишаються душ ескулапи,
Бо гарне вліпили слівце.
А в "Зоо" кривляються мавпи -
Огидно дивитись на це.

Щоденно віршована повінь
В газетах вирує за блат.
А кум - на сторожі, у полі.
Вже дід, а в руках автомат.

Митець апріорі захланний,
Поплескай йому, догоди...
Чи варті творіння пошани -
Оцінить суспільство. Не ти.

18.04.2018р.



Удача

Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

І мені кортіло молодих,
Закохався в пишногруду сарну.
Покарав Господь колись за гріх:
Опинився хутко у лікарні.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.

Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі
Моїх думок святу цілющу воду.

Небесний дар не куплено за мідь.
За це важким обкладений оброком:
Усіх, кому нелегко чи болить -
Лікую словом чистим і високим.

А Лети води - поруч, за містком,
Обтісує рука могильний камінь...
У темряву піду одинаком,
А люди скажуть: "Він живий. Із нами."

17.04.2018р.

Люблю весняний диво-фіолет,
Який земля-чаклунка випадково
Розсипала перлинами з подолу.
Повітря тягнеться, як мед.

Росою вмиті ніжні пелюстки
Зворушливо ховають серцевину.
Над ними завмираю безневинно
Замилуванням сторожким.

Нема роботи.Друзів теж нема.
Сиджу один, дивлюся у віконце.
Чайок на таці, тістечко, хурма,
Шукаю вади у чужому оці.

Не випускаю творчості кайла,
Пегас і муза узяли у кліщі.
Коханка нетерпляча утекла,
Уваги їй потрібно, а не віршів.

У хаті як почесний генерал,
Працюють всі (крім мене) - жінка, діти.
Ідіть, кайлуйте. Я ж у віртуал.
Не заважайте генію творити.

А от у жінки длані шкарубкі,
Спрацьована, покірлива овечка.
У світі трутнів кращі - письмаки,
У голові не люди, а словечка.

Спілкуюся потроху із котом,
Не злазимо з просторого дивана.
Дописую канцон черговий том,
А потім - фітнес, фініки, нірвана...

17.04.2018р.

Волосся в носі більше не стрижу.
Підтоптаний. Дівчата до лампади.
А от сусіда - той іще буржуй!
Нову щодня кладе у ліжко ладу.

Але в столі підзорна є труба,
На місяці оглядую кар'єри.
Аж тут з авта виплигує юрба -
Русалі, афродіти і венери.

Гуртом рвонули кралі на балкон,
Я ж око притулив до окуляра.
А там -сусід! Стаждалець, Лакоон!
Сплелись клубком на ньому Гапка й Сара.

А тілеса! Божественні! Стрункі!
Блаженство! Рай! А гурії неситі...
Дрижать мої долоні шкарубкі,
Забув, що я старий, пеньок столітній.

Скрутили мавки дядька у рулет,
Втішалися до вечора по колу.
Вважав, кохатись треба тет-а-тет,
Тепер уже подобається сполом.

Та чую крик! Бабота утіка!
Із медиком підкочує карета:
Помер сусід. Немає мужика.
Не витримало серце бочки меду.

На цвинтарі витьохкують шпаки,
Хлебчу потроху з кухля бормотуху.
Дивитись буду краще на зірки,
Не пропонуйте діду груповуху.

16.04.2018р.


Прощання

Намережилося невеселе,
Емігранти збиваються в клин.
Вимирають містечка і села,
Шлють листи діточки із чужин.

Хай Росія викопує вугіль,
Хазяйнує доладньо в Криму.
Покоління зросло недолуге,
Друзі шепчуть: - Умовкни! Німуй!

За Едем умирати не модно,
Краще "Боїнгом", в теплі сади.
А сусіда - змія підколодна,
Приповзла на чуже з блекоти.

Вмовкла пісня козацька орлина,
Вкриті пилом сяйні вітражі.
Чи поєднує нас батьківщина?
Сумніваюся. Люд збайдужів.

Не шукаю в роздраї достатку
Як повсюдно голодні роти.
Сяду краще, підштопаю латку...
- Прощавай, рідний сину, іди.

Я тобою звучатиму в коловороті безчасся,
і між нами ні одягу, ні порахунків, ні планів,
тільки пульсу два береги й магії - скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Надривається хрипкими гострими зойками птаха
і солоними хвилями пристрасті тішаться скелі -
наче руки обіймами, як подарунком невдаха, -
І чим глибше нестримна ти, далі я лину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, просто лети у нестямі,
я ж собою вдихатиму сяйво - прилив за приливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму - в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - приємну для духу обузу
задля безміру «потім», з якого ти біло розквітла.

На Паску їв ковбасні пироги.
Хутенько ліг, ставатиму ізрання.
Але піднявсь із лівої ноги,
Тому писати мушу про кохання.

Хотілося утнути про дуби,
Не хоче длань оспівувати циці.
А люд цікавлять вуйки голубі,
Без негліже коханки-молодиці.

Творив би про рибалку і гачки,
Люблю щемкі пейзажні мемуари.
Потрібно описати квіточки,
І вітра, що ганяє в небі хмари.

Природа! Ось для творчості маяк!
Що в Україні, що у Гватемалі.
А голопузі - тема не моя,
Забулися принадливі деталі.

Та мушу. Про сусідку напишу.
Стояла бабця у согбенній позі.
Длубала забур'янену межу,
А я дивився, і длубався в носі.

Задок у Гапки дибився тугий,
Та нащо він, скажіть, старому діду?
Вже краще встану з правої ноги
І опишу зелені краєвиди.

14.04.2018р.


Досвід

Чудовні лики у панів і пань.
Казала неня: "Люди - діти неба".
А совість - у опалубці бажань,
Диктує вчинки жадібна потреба.

До оселедця притулився пейс,
Обличчя лицемірні - підлі маски.
Виплямкують вуста "Христос воскрес!",
А погляд заглитнув сусідську паску.

Банкують хитрі. Бевзі унизу.
Злодійкуваті їдуть у столицю.
А дід леліє бабину козу,
Міняє молоко на паляниці.

Народ карлючать гроші, інтерес,
В журналах всюди кралі голопупі.
Світлини сонцесяйних поетес,
Але насправді - хтивих живолупів.

Майстерно обшпакльовується пень,
Дає дочці поради мудра мамка.
Аби любов прилипла до кишень
Опуклий зад слугує за приманку.

Гіркий урок мотається на вус:
Красуні, часто - Януси дволикі.
Я на людські обличчя не дивлюсь,
Вони - обман. Важливі тільки вчинки.

14.04.2018р.



Вилазьте!

Вдягнулися ув оксамит лани,
Утомлений рачкую із городу.
Вилазьте з нір панянки і пани!
Гуртом біжіть хутенько на природу!

Зима пішла - спитайте в бабака,
Чи в жабки, що закумкала в болоті.
Хай голос крові лежнів погука
В ріллі длубатись на автопілоті.

Рвонули в піднебесся будяки,
Пирій, осот вирубують сусіди.
Хребет людини моцний і гнучкий,
Годиться щоб землі поклони бити.

А в офісах грипозна пилюга,
Здоров'ю шкодить світло моніторів.
У полі ж пахне листям лопуха,
Розсадою капусти й помідорів.

З руки стримлять занози, колючки,
Втомився, бо одвик ходити пішки.
А про природу ввечері таки
Хотів писнути. Та заснув у ліжку.

15.05.2018р.

Пора тікати

Розвіявся зачарування флер,
І голова похнюпилася лиса.
Три дні поетом був. Й одразу вмер.
І графоман потужний народився.

Пишу "Гавриліаду" про любов,
Міняючи молодкам ліжка, пози.
У парубків завжди гаряча кров,
В альковах скачуть, наче кози в лозах.

А у колеги, що не вірш - алмаз!
Намацує душа глибинні струни.
Коли читаю - дрижаки, екстаз,
Од захвату пливуть рікою нюні.

У мене музи голі, без одеж.
Пегас на мене визвірився раптом:
Біда в Амура! У Венери теж!
Ухоркалися хтиві боженята.

Признаюся, піїти дорогі,
Дорослі ви, і я уже не хлопчик:
Остання поза їм не до снаги -
В Амура підло вивихнувся копчик.

А я писун, братва, не ескулап!
В поезії немає костоправів.
Тікаю на Пегасові охляп
Ховатися у графоманів лави.

15.04.2018р.

Я талановитий, ляпнула кума,
Геніально виплітаю оди.
А в селі непросто, в голові туман,
Бо весна загнала на городи.

Надійшла натхнення чарівлива мить,
І думки сокочуть, наче кури.
Взяв перо у руку, а вона дрижить -
Вивіз гною аж чотири фури.

Жінка варить юшку. Я ж сиджу, пишу -
Виділив на вічне час обіду.
Та кабан у клуні піднімає шум -
Просить січки всипати в корито.

В молодих пацяток плямкають роти,
Розлякали всі словесні перли.
Зоряні сонети і канцон жмути
В голові похнюпленій померли.

Завтра буде трактор, оранка, сівба,
Стану зранку у похилу позу.
Хай мене пробачить читачів товпа:
Генія заціпить до морозу.

13.04.2018р.

Весна. Город. Землі солодкий пах,
З лопатою утну сьогодні танець.
За мить - сапа і заступ у руках,
Ревнула жінка: - Ти куди, поганець?

Тобі дорожчі кнур, корова, хлів?
А в мене очі сповнені одчаю.
Дурну ломаку бач як ухопив,
На мене сил увечері немає.

Чепіги від натуги аж тріщать,
І день, і ніч балакаєш із кіньми.
А я в соку, молодка, сорок п'ять,
Мене бери, а не дрючки в обійми.

І кріпко пригорни тендітний стан,
Аби злетіла мріями у небо.
Мені мужчина треба, бонвіан,
А ти ведеш себе як пришелепа.

- Та знаю. В тебе звабини м'які,
А я зносився, став характер млявий...
Іди, посій но краще огірки,
А я худобі накошу отави.

- То ти такий нечема? Постривай!
Прилиндаєш увечері додому -
Забудь про борщ, стегенця, коровай,
А спатимеш надворі на твердому!

Застрибнула мадам на п'ястуки,
Гукати марно "Любонько, задушиш!".
Важезна доля у чоловіків,
Не хочеш, чи не можеш - завжди мусиш.

12.04.2018р.


Прости

Прийшов кінець життєвому кіно,
Лебідонька пішла, у слізках губки.
Ереб чи рай – однині все одно –
Немає більше сил терпіти муки.

Єдиний раз у пущі согрішив,
Вважав, що можна, як немає ряси.
І кралю небо вирвало з душі,
Позбавивши тепла, дороговказів.

Від горя уподобав спотикач,
Вдягнула плоть кольчугу перегару.
Вагався, мо, сомам піти на харч,
Чи трутою сипнути у водяру?

Ще мить – і пекло. Чую носом дим.
Та окрик «Стій!» лунає від порога.
Любов моя вернулася у дім
І вийняла з петлі вже ледь живого.

Епістоли пишу за стосом стос,
Став мудрим, вже не схожий на вар'ята.
Усі гріхи пробачив нам Христос,
Аби і ми навчилися прощати.

11.04.2018р.

Старий знахар
зелень-ковдру сплітав:
м'ята-рута -
подих її не забути,
чаберевий куточок -
незлічити тих ночок,
і солодкі вуста -
маку в полі доста.

Темно-сині волошки...
О! Якби хоч на трошки
повернутись в минуле,
що не зникло... поснуло,
та пірнути в ті очі
де солодкий обман,
лазуровий туман...
І солона сльоза -
Волошкова роса.

Старий знахар
землю всю уквітчав
своїм спомином.
Бо кохання співає
в зморшках серця його
весногоміном...

У скуф'ї піп навідався в сільмаг,
Вподобав мій пружний опуклий вигин.
Еротоманець. А казав - монах,
В дірі сидить, читає мудрі книги.

Рече: - Проскурок хочу напекти.
А погляд хтивий, чорнориз - не лейба.
Одразу видно - парубок "святий",
Такий мені у поміч дуже треба.

Із бізнесом ухоркалась одна,
А ще й кабанчик рохкає в повітці.
Моя "мисля" практична - не брудна:
Хай Бог поможе одинокій жінці.

Із ним була поблажлива, м'яка,
Хутенько умостилась на коліна...
Краса здолала врешті мужика.
А згодом народилася і трійня.

Бджола летить запилювать квітки,
Вродлива стать перемагає всюди.
Знімають ряси батюшки й дяки,
І служать Богу як звичайні люди.

09.04.2018р.


Муза і ковбаса

Несу щодня до хати провіант,
Бо для митця харчі - як січка паці.
Опасистість примножує талант:
Хай повняться кунделиками таці.

Аби писався жваво постмодерн -
Поет щодня повинен пити-жерти.
Поїв - і ручка, наче автоген,
Випалює на вічності сонети.

Пожуй сальця із часничком усмак,
Бо лірику ця страва необхідна.
А ківі - для титанів-розумак -
Просвітлення від них, і муза плідна.

Якщо кортить писати про дуби -
Глитни борщу, умить попруть пейзажі.
І хай сметана крапле із губи,
Строфою у блокнот піїта ляже.

Коли я ситий - наче у раю,
На волю рвуться музи і таланти.
Чекайте, ось ковбаску дожую
І про кохання всядуся писати.

10.04.2018р.

Богемний муж

Дядечко - відомий всім атлет,
Штангою жонглює у Європі.
А для мене оковита - мед,
Ні про що думок нема у лобі.

Коле щічки лютий дід Мороз,
Холодно лежати в калабані.
А дружина - майстер-віртуоз,
Грає знаменито на баяні.

Браги в кухоль хлюпнув із діжі,
В пащі, наче у пустелі Гобі.
А дідусь майструє вітражі,
Кращі, аніж у калейдоскопі.

Бормотуху уливаю в рот,
Заїдаю лайкою і матом.
А онук уквецяв натюрморт,
Позавчора став лауреатом.

Пляшка з пійлом завжди на виду,
Хлюпається рідина в стакані.
А в синка - скульптури у саду,
З мармуру витісує титанів.

Мало випив. Не засну в рову.
Та нічого - скоро надолужу.
Я, братва, з богемою живу.
Отже, до мистецтва небайдужий.

11.04.2018р.

Від щастя на душі весна,
Свічуся, наче радій.
У ліжку мружиться жона,
Периноньки зім'яті.

В норі вікує вік монах,
Кротові буде тісно.
А я - у небі вільний птах,
Моя молитва - пісня.

Народ од лютості ослаб,
Руйнує власні житла.
А я не створений для зла,
Поет - дитина світла.

У жадібних нема жалю -
Гребуть грошву і з друзів.
А я смарагди роздаю,
Перлинами ділюся.

Байдужий до чужих парцел,
Рахунків і коханок.
Упав промінчик на лице -
Іду стрічати ранок.

09.04.2018р.

Тьмяніло небо з кожним днем
І врешті-решт - заплакало
І розлилось рясним дощем,
Що про життя нагадував.

Стемніло. Ніч, а небо плаче...
І котиться луною тихий сон.
Лиш вогник у однім вікні нагадує,
Що хоч єдине серце світиться добром.

Душа ота літає хмарою
Й збирає в собі океани сліз,
Що хочуть вирватись на волю птахою,
Щоби злетіть в небесну вись.

А у вікні сидить похмура постать
З малою книгою в руці.
І котяться струмочки сліз по скронях,
Що так давно застрягли у душі.

У сяйві місяця видніється обличчя,
Змокрілі вії кришталем сльози.
Вона - як море, що завжди імлиться.
Вона - як небо плаче в відблиску зорі.

"-Чому цей світ такий несправедливий?
Чому ніхто не знає сенс життя?
Чому людина вже не вірить в диво?
Й хоч трішки в магію і світ добра?"

І ці рядки застигли на устах
У дівчини з дитячими думками.
В людини - що живе у снах.
В людини - що застрягла між світами.

А небо плаче... Й постать разом з ним...
Ніхто не знає що приготувало "завтра".
Живи. Надійся. Мрій, бо з цим,
Той вогник доброти - не згасне.

Вербова брунь на світлому обрусі.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
І гарно так, і сонячно на дусі,
і Божа благодать - з небесних плес.

Душа нарешті віднайшла опору -
вербовий котик, брунька на гіллі.
Така їй тиша лине доокола,
коли вся людність - котики малі -
спиває соки, гріється в промінні,
жовтавим цвітом сипле на обрус.

І - колихке надихнене моління
із лагідних сердець і тихих уст.

Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.

Згадають останні перших
На схилах гірських доріг.
Пробудять гаряче серце
І дух стане спільним їх.
Зустрінуть останніх перші,
А їхня любов і хрест
Епоху земну заверши.
Засвідчи: Христос воскрес!

08.04.18

А Хтося мною хилита,
Ізбоку перегаром дише.
Гука на мене: - Срамота!
Не дам тобі горілки більше!

Зі Хтосею жлуктили ніч,
Ловили в озері русалок.
Злетіла голова із пліч,
Лежав під тином, як кавалок.

Купив Хтосюнці чобітки,
На день народження їй всучив.
Тепер на тиждень став хиткий,
Щоранку мучає падуча.

Підступні Хтосині дари,
Вважав, що панночка святенна.
Спочатку навіть не вкурив,
Що спирт її такий скажений.

Од пійла голова дурна,
Ще трохи - знову стану мертвим.
В усьому - Хтосина вина,
А я - її невинна жертва.

08.04.2018р.

Признаюсь чесно - я жони боюсь.
А багнеться ковбасного кавалка.
Варехою мене у лоба "Лусь!":
- Іще не Паска! Постуй, бахуряко!

А я голодний. Тиждень вже не жер,
Працюю важко в полі трактористом.
О, де ковбасний рай - СРСР?
Вертайтеся, безбожні атеїсти!

А з кухні пахи линуть неземні,
П'ятак свині підблимує з духовки.
Підсмажуються щупаки, лини,
В кишківнику бурчать шлункові соки

У кума з тиждень як настав Пейсах,
Ярмолкою черпає оковиту.
А теща каже: - Потерпи, козак.
Устомиш завтра писок у корито.

Вже думав, що хана, кінець життя,
За грішні вчинки небо покарає.
Але до хвірти кличе попадя,
"Дружу" із нею, як попа немає.

Тихцем у рот кладе мені халву,
Глитаю з рук вареники гарячі.
Тепер до служби, друзі, доживу.
А після неї попаді "оддячу".

07.04.2018р.

Життя хохла оцінено в мідяк,
Москаль живцем із нього лупить шкіру.
Дріматимеш - учепиться у карк -
Отож, тримай у пазусі сокиру.

Орда казала: "Ми - твоя рідня!
Туліться браття, будем вельми раді!"
Ну, а тепер брехлива кацапня
Всипає порох в міни та снаряди.

Після убивства - в церкву суне кат,
Попи з Кремля освячують крадіжки.
Червона площа зрітиме парад,
Де світові покаже карлик вишкір.

Казала мама: "Злодію не вір!
Він і на сонце блимає вороже!"
Аби у хаті спокій був і мир -
Боріться, браття! Правда - переможе!

06.04.2018р.

Не знаю - на добро, а, може й ні
(шляхи Господні неісповідимі) -
Навідалась матуся уві сні,
Уперше, як заснула в домовині.

Чи постарів - уже ж не двадцять літ,
А мо', душа не знала супокою...
Кричав їй "Здрастуй, мамочко! Привіт!
Прошу, торкнись мене хоча б рукою!

Один як перст. Живу, немов монах,
Життя зміліло повноводне русло".
Вона ж мовчазно плакала, сумна,
Ереба темінь під ногами гусла.

Прокинувся, гаряча голова
Рука стискає мамину хустину.
На склі росою писано слова:
"Ще поживи. Люблю тебе, дитино".

04.04.2018р

Гармонію вкусила муха,
І ось тепер сумний фінал:
Я критикнув старого друга,
А він зчинив на сайті гвалт.

В літературному шпагаті
Порвались лірики штани.
Це все зоїли винуваті,
Чекай-но, друже, не жени!

Хапай хутчій мою корону,
За так віддам її тобі.
А хочеш - стану епігоном,
Писати буду про дуби.

Присів доземно у поклоні,
Покірно вуха опустив.
Я миролюбець безборонний -
Зміни на милість лють і лгнів!

Зробив помилочку єдину,
Од крику задрижав Парнас.
Бо гумором на пана чмихнув -
Істерика одразу, сказ,

І хоч ти геній, чи не геній,
Уперто шепчуть небеса:
Поети робляться скажені,
Якщо сатира їх куса.



30.03.2018р.

Наче-неначе,
Мовби-немовби...
Музонька плаче -
Спучило ковбик.

Злиплися вірші
У позолоті.
Музоньку прищить,
Пісно у роті.

Плескає свита,
Радісні гуки -
Тягнуть піїта
Ввись попідруки.

Приндиться кузька,
Мліють кокотки.
Всіх засюсюкав
"Геній" солодкий.

"Майстру" не спиться,
Пише ногою.
Віршик-водиця
Ллється рікою.

Все про природу
Та про дубочки.
Лестощі в моді,
Слави віночки.

p.s:

Горбиться насип,
Стигне скелетик:
Вчора Пегасик
Схрупав сонетик.

29.03.2018р.

Малює Босх, у голові туман,
У Вавілоні крики, гвалт, гармидер...
Привів козу із поля дід Іван,
Бабуня цідить молочко до відер.

Розпалась вежа, бігають раби,
Але навіщо нам вони здалися?
Є сир і лой, вечеря та обід,
Бебекання кози - достатку пісня.

Під вежею - каміння, троща, суд,
В Євфраті утопили будівничих.
Рогату ж кралю полюбляє люд,
Сусід у мене творогу позичив.

Картина гарна - дам останній зуб,
Подоєна мара ногами хвиця.
Піду, на поле одведу козу,
Їй Босх не треба - хай жує травицю.

28.03.2018р.

Вовчиця

Заблукала овечка, не знає дороги додому,
А навколо вовки - вуха ріже нещадне виття.
Із похняблених строф повтікали крапки, тире, коми,
І жбурнула людва в очі критики чорний будяк.

Вовна у ковтунах, і потріскались ратички хворі,
Начіплялось кліщів, і ослаблюють зір більмаки.
Графоману біда - він до пекла чкурне апріорі,
Хай хоч тут поживе, нам чіпати його не з руки.

Зрію геніїв пук, в піднебессі ширяють таланти,
Сіроманців різці їх ніколи не вкусять у зад.
Рвуться ноти масні, віршів томики, зв'язки і гланди:
Був густий баритон, а однині - безмовний кастрат.

Безпідставно вважав, мій набуток - найвищої проби,
Бо за ціле життя не шмагала сатирика пліть.
Закунялось дарма, хижакові мій карк до вподоби,
Клаца вовчик зубцем, і на мене, від злості гарчить.

І вовчиця вже тут, зголодніли у неї малята,
Вже летить у стрибку - заволаю за мить на зубах.
Із пустого ніщо народилась повчальна балада,
Хутко вірш допишу, ще не встигну, уже у літах.

28.03.2018р.

Про природу


От сяду і всю правду розкажу,
Куди не глянь - суціль одноманіття.
Із дня у день римує друг-віршун:
А ну присядь, підправлю музі віхтя.

Спочатку уковтни на посошок,
Протри очиці заспані, каправі.
Безплатно перший подаю урок:
Пасися в поетичнім різнотрав'ї.

Як дум нема - пожуй но кураги,
Помасажуй у музи гарно дійки.
Натхнення лусне визрівший пухир,
Попруть у світ сонети, коломийки.

Нора і небо, камені та пух,
Сумне - веселе, тлінь чи ваговите.
Щемкі рулади - для дівочих вух,
Сатира - для потенції піїта.

Для величі, патетики - курсив,
Шкрябни сльозаве куму на догоду.
Немовби все ловкенько розповів:
Пора іти, писати про природу.

26.03.2018р.

Очицями краса на мене "блись" -
Пора кохатись, задзвенів будильник.
- Мій чоловіче, йди до мене, кись,
Клади голівку на новий напірник.

А я: - Ходім полоти бур'яни,
Або засолим огірки у діжці.
Вона ж мені: - Коханий, пригорни!",
У руці "тиць" свої гарячі циці.

- А, мо, давай утьопаю супця,
З учора ти не їла і скоринки...
Та лада вже не випустить живця -
Долоні ухопили нижче спинки.

- А хочеш, то поїдем на курорт,
На острові далекім знімем хижку?
Жона ж цілунком заліпила рот,
І персами заштовхує у ліжко.

Село труїти рушило жуків,
Позбавлені лиш ми такого дива.
Лани й городи мають мужики,
Зате у мене є кохання нива.

27.03.2018р.



Купайся

Втомила несита столиця,
З бетону висотний барліг.
Давай поцілуємось, кице,
До біса пошлімо усіх.

Тікаймо із пекла на дачу,
Загаром обсмалим п'ятак.
Аж мрію у руки ледачі
Рапавий встромити держак.

Я заздрю кротам на городі,
Сусідці, що рве бур'яни.
Сьогодні природа у моді,
Річки, неозорі лани.

Ми ж чавимо тлусті сідниці,
Тріщать під вагою стільці.
Обридло дивитись на шніцель
І брилу сальця у руці.

Пурнім у бджолине дзуміння,
Досвітню цілющу росу.
Разом потягаємо клим'я,
Зашкваримо торс карасю.

- Коханий, спинися, послухай!
Була вже у пеклі на біс!
Згадалася "мила" свекруха
І гострий як голочка ніс.

Від тиші я стану зелена,
Люблю штовханину і шум.
Ти ж їдь, покупайся без мене,
Я оду про це напишу.

27.03.2018р.

Блаж

Ламає вітер білу ружу,
Вербу перегриза бобер.
Консервний ніж встромили в душу -
Сховатись годі від мегер.

В кишенях порпається теща,
Жона заначку вигріба.
В обох ротяки, наче верші,
Мій карк у відьом на зубах.

Сичать удвох дзвінким хоралом,
Луску здирають коропцю:
- Гони бабло! Получки мало!
Із хати геть! Іди, працюй!

Од щиглів ніс болить і вуха,
Під копчиком одні синці.
Дарма я батька не послухав,
Не взяв це кодло на приціл.

Нашинкував м'якушки дробом
І в буду вигнав би до пса.
Тепер, братва, невдасі торба,
Вже б краще шершень покусав.

Умію тільки шепотіти,
Казати "слухаюсь", "окей".
Ссуть мужика, як аскариди,
Життя нестерпне і гірке.

Останні покидають сили...
Прокинувсь - жінка поруч, блаж...
- Який чудовий ранок, милий!
Чого схопився? Поруч ляж!

26.03.2018р

Перевзув Пегаса. Геть кирзу!
Не сатира - лірика у моді.
Намалюю...зоряну росу
У вінку сонетів і рапсодій.

Навкруги красунь жмути, сераль,
Під вікном айва цвіте пахуча.
У душі нірвана, пастораль,
Маківка осонцена, блискуча.

Сльози щастя линуть у траву,
Удихає грудь вечірній легіт.
Це не вірш - живу так наяву,
То сміюсь, то поринаю в регіт.

І лоскоче мавка під ребром,
Інша хтиво шепотить у вушко...
Начудив з пігулками хімпром,
Заміцні, злітаю із катушки.

Згодом - проза: крики, ломка, шал,
М'яв у лапах аж до ранку гоблін.
Відсьгодні щирий натурал:
Буду мак любити і коноплі.


25.03.2018р.

Ти мій ворог??? Друже, щоб ти скис!
Досить дутись, бо набудеш грижу.
Ворог там, де міни, купи гільз,
Ти ж - банальна паперова миша.

Ворог заховався за Дінцем,
Друг від смерті закриває тілом.
Ти ж удатний тільки на слівце,
А сокиру взяти не під силу.

Люта ворожнеча на словах
Сіється, неначебто полова.
Від нудьги-безділля суне дах,
Ложка в рот угрузла прездорова.

Напечу зі здором пирогів,
Аби пусто не було у пузі.
Отакі у мене "вороги".
Вам такі відомі, любі друзі?

Чи не забагато їмо?
Від цього кошлатяться вірші.
Вінки із ковбасних думок
Поези невдатні колишуть.

Між тістечком, кексом, чайком
Строфою б хутенько пробігти.
Лежать на листку поміж ком
Недогризки, зронені крихти.

В кутку оніміло трюмо,
У ньому одсвічують блюда.
А чубчик зопрілий намок -
Пегаси народжують "чудо".

Я хтів удихнути озон,
Спочити в могилі скелетом.
Натомість - то ложка, то сон:
Сумний розпорядок поета.

Барильце невпинно росте,
Правиця уранці лінива.
На таці несуть каркаде -
Почнімо із аперитива...

24.03.2018р.

Ой, весна! В тумані голова!
Липнуть вустя до рожевих щічок.
І фонтан любові ожива
В ліжках, у копицях, поміж гичок.

Півень курку хтиво осідлав,
Баранці вовтузяться в кошарні.
Ну, а я - похмурий сивоглав -
На кохання сподіваюсь марно.

У душі троянда одцвіла,
На медок немає сил летіти.
Тільки ложку стискує кулак:
- Боже! Дай краплиночку амріти!

Хай на день пощезне сивина,
Силою впотужняться рамена.
Без любові дідові хана,
Я ж, неначе ковбаса варена.

Навесні щебечуть солов'ї,
Світ пурнає у солодкі муки.
Жив колись пророк Мафусаїл -
Тищу літ коханок м'яли руки.

А мені хоча би літ до ста...
Бабцю мацнув ззаду за охвістя.
А вона мені: - Чого пристав?
Йди в сарай! Кабанчик просить їсти.

20.03.2018р.

І день, і ніч в солодкому полоні.
Ущерблено вирізьблюю вірші
На безталанній лінії долоні.
Мої убозтва – творчі стелажі.
І не мені – ця зірка угорі,
І не моє – ця сивина на скронях.
І випадкове авторство… О, ні.
Бо й кредо немистецьке – дикий сонях.
Я не пастух отарам цих овець,
Не будівничий цього первоцвіту.
Кінь – не Пегас, казковий Горбунець.
Малюю квіти, доки в небі літо.
І день і ніч…

20.03.18

***Якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж дивиться в тебе. Ніцше***

Я пізнати жадаю тебе і себе.
Мов маля колисаю... Бо я- корабель,
Що у бурю потрапив. Мене покида-
ють надії. І мрії. І мари. Та да...ль-
ня дорога цівавить сама по собі.
Запитання до Бога. З собою двобій,
Чи потрібно минуле в майбутнє тягти,
Цю опалену сутність, трикутні листи,
Що з минулих боїв нам летять крізь роки,
Ніби спомин про тих, хто загинув. Поки-
ну, відлуння смуткові, я вас назавжди.
У майбутнє дорога до тебе веди
Крізь сніги, буревії, крізь мороку ніч!
Хай минуле завиє. Минуле не клич
У майбутнє, бо стане минулим воно.
Отак-о каламбурю. А винне- вино.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032000253

Тонка рука ще досі у волоссі ніжно тоне,
і подих ще торкається плеча краплиною дощу,
але ж ти тільки твір, що потребує охорони,
а я тебе не захищу …

Сліди як тінь, ще й досі залишаються на тілі,
і голос променем вривається у спокій сну
але ти тільки міф, що плентає без цілі
а я шукаю глибину …

В долонях шум – старий магнітофонний
по венах тягне болісну струну
але ти тільки звук - останній забобонний,
що має сенс, коли залишив – ту одну.

© #КорицяМедова

Усьому час-пора під зонтом неба вічним –
Чи радості-печалі, чи плачу-реготні.
Людині невтямки, чому буденно-звично
Зникають швидкоплинні короткі ночі-дні?

Чому сьогодні час каміння розкидати,
Яке у зливі поту трудами назбирав? –
Це знає лиш Один… І марнота – дебати…
Під зонтом неба вічним – усьому час-пора…

05.03.2018

Перемерзнути треба, переболіть
І теплом своїм поділиться,
Щоб мовчазна каштанова віть
Запросила в шатро із листя.
І в пташинім турботнім щебеті,
І в зажурному спалаху осені
Дерева – заворожені велети –
Із глибин добувають нам спокій.

Мій ангеле! На волю одпусти!
Вже годі із нечистим грати в карти!
Втомився волочить чужі хрести,
Ховати дух уярмлений за грати.

Несу покару за чужі гріхи,
Кати у горло хлюпають отруту.
Тисячолітні сплачую борги
За Агасфера, Єву та Іуду.

Щодня Голгофа, пекла казани.
- Страждай!- боги сказали. - Ти терплячий.
Покара є. Нема лише вини.
Мовчить святе письмо про це одначе.

Неправедно засуджений кона,
Ніхто не буде знати про помилку.
Розчавлять душу, наче кавуна,
Спечуть і чорту ляпнуть на тарілку.

Тендітні вруна вибиває град,
А буревій виламує тополю.
В судах земних існує адвокат,
У небесах - лише Господня воля.

17.03.2018р.

Не бризкай людям правдою у вічі,
Бо наживеш одразу ворогів.
Розумний лупаки в Сірка позичить,
Розмову переводить на "ги-ги".

Не варто оббиватися об вуха,
Доказувати власну правоту.
Помовчати незле. Нетяму слухай,
Хай галалака в люду на виду.

Болючі струни краще не чіпати,
Обходь усі загострені кути.
Смиренним будь. М'якеньким, наче вата.
Підтакуй бевзю, дурневі годи.

Одскакує від стін гумовий м'ячик,
Кривавиця змивається дощем.
За правдолюбцем шибениця плаче,
І вогнища палатимуть іще.

Таким я був учора, браття, каюсь.
Мені писалось інше на роду.
Підморгує з пітьми дволикий Янус,
Але у світ за правдою іду.

16.03.2018р.

Ще на годину осінь. Марить півсонне місто.
Форт на колінах нині, вже не на повен зріст.
Тихо, і чути, форма: не піддається змісту, 
А чатовий підіймає вічно рипучий міст.
Місяць чіпляє краєм тінь на могутній брамі, 
Світлі косички Беати, блима ліхтар в руці.
Дитячоока жінка, зрощена у Бедламі, 
Перебирає минуле, як мідяки старці.
Богом забута лялька, древніх тканин сувої, 
Книги, від часу змарнілі, ліра, забуті пісні.
Риси її досконалі як на часи суворі, 
І напівстертий образ юності на стіні
Свідчить про те, что вічність не обирає прояв.
Фрески, поезії, ноти - суть у руках митця.
І оживають турніри, лицарі, дами, зброя
На полотні і в книгах. Вічність їм до лиця.
Тут, у бенкетній залі, тіні тієї днини, 
Юний бешкетник-лицар, гострий, як сталь меча, 
І світлокоса жінка, та, що з очима дитини, 
Не віднімає руку з лицарського плеча.
Котиться в обрій місяць, наче із ешафоту
Котиться в сніжну постіль лицарська голова.
Осінь здається грудню... Навіть могутність Форту
Час пригинає долу, як не шикуй слова.

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Зуб зламався у короні!
Ще й сповзає з вух!
Як не плеснеш у долоні -
Ти мені не друг!

Море лайків у Івана,
Схиблених гурти.
Не гукатимеш "Осанна!" -
В гості не ходи!

І читач у мене сонний,
Суржиком рече.
Не прогнешся у поклоні -
Геть з моїх очей!

Де порфира для кожуха,
Із лушпиння трон?
Та мене ніхто не слуха -
Утіка бомонд.

У солодке влипли музи,
Хлебче мед Пегас.
Отакі в піїта друзі:
Є такі у вас?

15.03.2018р.

Шкрябну тонзуру мудрості за мить,
Із логікою кріпко обнімуся.
Життя багаття скоро догорить,
У яму ляже мрець старий без пульсу.

Кому і що живим я доказав?
А от коли засну в земній утробі
Казатимуть " Оце помер козак!
І працьовитий, як верблюд двогорбий.

А як писав! Таких уже нема!
Помер титан, а світ і не помітив.
А, може, в люду вистачить ума
Забути про невдатного піїта...

Глитає пес у плісняві батон,
Довбають кістку на морозі гави:
Таких як я - "потужних" - легіон,
Обмитих у дощах і бризках слави.

Співав коханій вечором пісні -
Заснула на руках Адама Єва.
Щасливо посміхається вві сні,
А решта все для мене - несуттєве.

14.03.2018р.

Хай гачка не відає карась,
А сокири - молода берізка.
Геніїв критикувати зась!
Краще цілувати у губиська.

Віршотрясцю полірую зад,
Аж болять від оплесків долоні.
Хлипаю: "Ти - світоч! Бонапарт!
Запитай хоча би в баби Льоні.

Не штрикаюсь ріжками давно,
Можете прикладувать до рани.
Підстеляю золоте руно
Під п'яту титанові з осанни.

Лиш одну послабину дав Бог,
Підколов іззаду златоуста:
Геній налягає на горох,
Полюбляє квашену капусту.

Голова болить, в очах туман,
Під тромбона пишуться сонети.
Ви хваліть. У мене сил нема.
Хай спочатку сяде на дієту.

12.03.2017р.

Наснажуюсь південним вітерцем,
Війнув теплом ще заспаний Ярило.
Нарешті з курки випало яйце -
Нестися на морозі не хотіла.

В калюжі зазирають горобці,
Кудлатий пес забрьохався по вуха.
А ще недавно - зашпори в руці,
І сніг у носа бгала завірюха.

Бурулі одламалися від стріх
І пророста гачками картоплиння.
Залито луг водою під поріг,
Готую верші, путанки та клим'я.

Зацвенькала синиця - кличе в сад,
Лечу часник саджати на городі.
Гряде пора трудів. Весні - віват!
Куняючи писати вірші годі!

12.03.2018р.

А любка щедро накладає плов,
Бо після ночі як голодний гризлі.
Писатиму однині про любов,
Всі інші теми вмерли, перекисли.

Лінюх удень і уночі дріма,
Для мене ж тьма - пора благословенна.
Від чар кохання вчадів, без ума,
Просторе ліжко - ось моя арена!

В "десятку" звично поціля гарпун,
Втішають слух кректання, охи, зойки.
В сусідки ж чоловік - уже каплун,
Хоч молодий, заледве сотня років.

Сталевий спис у моді, не м'який,
Хоча уже й пора в такому віці.
Але слабкі сьогодні парубки,
Невтішені холонуть молодиці.

Із сажа раптом чується "Куві!",
Кабанчик просить укришити січки.
Аби порядок був у голові -
Кохайтеся! А решта все - до свічки.

11.03.2018р.

Де ви, де ви, пістолети,
Вороновані стволи.
Безталанному поету
Хибно козирі лягли.

Обійму вас, розцілую,
Наче дівчину на мить,
Наймиліших спом'яну я
Й куля в скроню полетить.

Накінець тягар сумління
Скину перед рубежем –
В царство снів без сновидіння
Не пускають з багажем.

2018

Чи заговорить Україна рідною,
Якщо хохли втекли на чужину?
Син - у Варшаві, а дочка - у Сіднеї,
У цьому я себе лише виню.

Рубав Сірко запроданців з охотою,-
На сотні літ вперед чаклун глядів.
А нині зрада слова стала модою,
В ціні жратва, монети золоті.

Заборгувала батьківщина жидові
За власну землю, волю і хати.
Пів-України жебрає по світові,
У решти сил немає утекти.

На вишиванці обірвали китиці,
Побила міль і охабні, й брилі.
Людей не стане, мова самознищиться,
І запанують п'яні москалі.

Здає онук англійською екзамени,
Чужій рідні руки не подаю.
Не дай вам Бог останнім могіканином
Дожити у занедбанім раю.

11.03.2018р.

Не тішити дружину - моветон.
А тут весна! Чому б не привітати?
Уже купив трояндовий бутон,
Кагору пляшку, плитку шоколаду.

Лежить любов. А я варганю борщ,
І голубці готую паралельно.
Вродливице! Сяйнистий лик не морщ!
Поглянь, які биточки на пательні!

Ледь не забув про борщ, братва, пардон,
Товчу хутенько ще гарячу шкварку.
В котлетний фарш - підсушений батон,
Півжмені часничин і смальця чарку.

А потім - швабра, віник і совок,
Змітаю віхтем павуків зі стелі.
За спиною лунає хижий крок,
Пантера піднялася із постелі.

В загривок запустила пазурі,
В лопатки уштикнулись теплі циці.
-Мій любий! Кинь мітлу! Мене бери!
Сьогодні відмовляти не годиться...

08.03.2018р.

Магістрал («Віночок місяців»)

Всі місяці гуртом зізвали раду,
Ізразу січень – в лідерський забіг.
– Невже? А ми? – загомоніли ззаду,
Огуда засніжила, наче сніг.

– Чи ж, браття, місце лідера – не знада? –
Оманою не ділиться пиріг.
Коби усе було між нас до ладу –
Миттєві свари виб’ємо з-під ніг.

І кожен пору року – чує серцем –
Собі пригляне мирно – не у герці,
Явивши толерантності зразок.

ЦвіллЯ образ приречене сконати.
«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?!
Веселкою засяє наш вінок!


Сонет 1 («Всі місяці – друзі»)

Всі місяці гуртом зізвали раду,
Суспільна думка тут – понад усе,
І жоден з них не допускає зради –
Мовчазно друга поглядом пасе.

Ідея ж бо – зібралися заради
Спільноти. Звісно, ось у чому сенс.
Якщо удасться – кожному посаду! –
Це головне, що визріє в хосен.

Ідилія – той місяць, де шацунок*,
Довіку блискотливе злате руно,
Роками не роковане на сміх.

Устигли разом у тісному крузі
Знайти розумний вислід – по заслузі.
Ізразу січень – в лідерський забіг.

*шацунок - повага


Сонет 2 («І для січня – талан»)

Ізразу Січень – в лідерський забіг.
Друзяк доречні нехтує поради,
Лепече жадно: «Я б інак чи міг?!»,
Якісь іще виплескує рулади.

Силкується, що не ганяє бліх,
Іде на жертву товариства ради,
Чаїться, оминаючи утіх. –
Наочність показушної бравади.

– Якраз тепер настав жаданий час:
Талан оце привів мене до вас,
А разом – дарував таку принаду.

Ласкава доля стелиться мені:
Атож, сіктиму снігом день при дні!
– Невже? А ми? – загомоніли ззаду.


Сонет 3 («Нагорода лютого»)

– Невже? А ми? – загомоніли ззаду. –
Абихто міг би також так сікти.
Гаразд, у кожному пасуться вади,
Однак сніжили б ми не гірш, як ти.

Розсудить жереб диспутів торнадо,
Осмислимо, кому з нас пощастить:
Де місце «Лютий» в зимовій бригаді? –
Авжеж, до нього треба дорости.

Лютує той, у кого доста люті,
Югою може чи морозом скути
Так, що не скоро ступиш на поріг.

О, кожен прагне тої насолоди,
Гризуться, щоб здобути нагороду, –
Огуда засніжила, наче сніг.


Сонет 4 («Он - березню калач»)

Огуда засніжила, наче сніг..
Нервують невгамовні кандидати,
Бентежать суперечки навісні:
Еге ж, ніхто не хоче програвати.

Реальний жереб – ні, не уві сні.
Екстаз побіди штрикає завзято…
Зимі гаплик… І хто вже переміг –
Най березнéві одягає шати.

Юрба невдах занурилась у плач,
Комизиться: «Он – Березню калач!»
Але звитяжцю ті слова – розрада.

Лунає, не вщухаючи, кагал
(А на кону – квітневий п’єдестал):
– Чи ж, браття, місце лідера – не знада?




Сонет 5 («Чарує квітня тло»)

– Чи ж, браття, місце лідера – не знада? –
Азарту вистачає аж за край:
Рясніє злом словесна канонада
У перегонах за квітневий пай.

Єднає всіх непереборна вада –
Котись до перемоги, мов курай,
Вужем крутись, в’юнким звивайся гадом,
Ізгоєм стань, але – перемагай!

Та враз – о диво! – Квітня ніжне тло
Нагнало ворожду, як помело,
Явилося вуаллю на моріг.

Турніру чварам і крутійству – зась,
Лежи – у верші нібито карась,
Оманою не ділиться пиріг.



Сонет 6 («Он де травня знак»)

Оманою не ділиться пиріг..
Не раз, було, точили побрехеньки,
Дражнили словом, наче комарі.
Егей, чому теперечки тихенько? –

Травневий знак, можливо, на порі?
Роять хрущі, вишневий цвіт, – о ненько!
А там, дивись, ідуть плугатарі.
Вакантне місце Травня так близенько…

Нарешті жереб випав одному:
– Я цьому довіряюся керму,
Зостануся повік служити радо!

Ніхто кривого погляду не звів.
– Адіть! – лише лунало між братів. –
Коби усе було між нас до ладу!


Сонет 7 («Клопіт з червнем»)

«Коби усе було між нас до ладу!» –
Леліє душу заклик мировий.
Ось виринає з’ява зелен-саду,
П’янить шовковий дотик мурави.

І ніби нотоносців аколада**,
Твердий уявний образ булави
З’єднає конкурентів на посаду
Червневого (вже шостого) глави.

Енергії йому не позичати –
Розрадять літні медоносні шати,
Впиватиметься зорями вгорі.

Незгоди ж знову як ув’ють небавом,
Егоїстичні вибрики у справі, –
Миттєві свари виб’ємо з-під ніг.

**аколада - пряма або фігурна дужка, яка з'єднує два чи більше нотоносців у партитурах


Сонет 8 («Мелодія лѝпневі»)

Миттєві свари виб’ємо з-під ніг –
Естетика нехай витає в раді.
Лип аромати, ниви у зерні
Оспівують пташини на леваді.

До фінішу – півроку день при дні,
Ігрою добрій справі чи зарадиш?
Які труди в робочі й вихідні
Лишилося осилити громаді?

Ит! Місяцю, що жнивувати звик,
Потрібен хлібосійний керівник –
Не той, що заглядає до люстерця.

Ерозія душі – тебе нема,
Весна чи літо, осінь чи зима. –
І кожен пору року чує серцем.


Сонет 9 («Іще у серпні – Спас»)

І кожен пору року – чує серцем –
Щаблиною до щастя обере:
Едемський сад, у ньому – ще й озéрце
Упору захлюпоче без проблем.

Серпневе небо, як джерельне скельце –
Емоцій не опишеш малярéм.
Рої бджілок, колосся піль, усé це –
Перед небесним світлим вівтарем…

– Нехай же Серпнем буде кращий з нас,
Із ким святково-яблучно – у Спас…
Стікають соти медом до відерця.

Поволі лìта блякнуть образки,
А хтось між нами вересня мазки
Собі пригляне мирно – не у герці.


Сонет 10 («Сопілка вересня»)

Собі пригляне мирно – не у герці
Один серед четвірки нас – отут:
Пильнуймося і пошкодуймо перцю
Історії взаємин. – Без отрут.

– Либонь мені довіртесь. Візитерці,
Котра ув’є в осінні барви час,
Абѝ-де стріну – піднесу люстерце,
Вона й розм’якне. Скаже: «Ловелас!»

– Ех, панно! – Вереснем назвусь. – Ви – Осінь!
Радійте, вам дарую першу просинь…
Етюд на славу. Обійму разок.

Сопілкою заворожу, зворушу,
Напоєм трав гірських зігрію душу,
Явивши толерантності зразок.


Сонет 11 («Якраз жовтню – віц***»)

Явивши толерантності зразок,
Квартал останній розділити треба.
Розказувать негоже казочок,
А також натягати коц на себе.

Зосталось троє. Хто з них – ватажок?
Жовтневий жереб – визріла потреба.
Ось тут Покрови сяє образок,
Вшановані повстанці – поклик неба.

Таки обрали. Жовтнем нарекли.
Наразі обійшлося без хули.
Юга листви позолотила шати.

Вітають. Не повернеться навспак,
І віц у добру путь як гарний знак.
ЦвіллЯ образ приречене сконати.

*** віц - дотеп


Сонет 12 («Цур листопадові»)

ЦвіллЯ образ приречене сконати,
Уважити бажання – добрий тон,
Радіти від осінньої сонати,
Листка шуршання вчувши камертон.

Ич, як хоч раз приємно відчувати
Снагу життя уповні – без утом
Та жартома покепкувати з брата:
Ось – цур тобі: не твій останній трон!

Поволеньки танцює падолист,
А Листопадом бути – гожий хист
Дано таки не всякому спізнати.

О, невблаганно швидко тане час,
Вабливо фініш лащиться до нас –
«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?!


Сонет 13 («І грудня чуєм зов»)

«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?..
Гряде з-за виднокола рік Новий,
Радіємо – не треба обирати:
Ух, місяць лиш один без голови!

Даремна метушня – гайда вітати
Найпершого із родичів зими!
Ялинки пишні запахущі шати
Чарівно упадуть на килими.

Успішний фініш! Більш нема призначень
Єдиність душ. Серця у грудях скачуть. –
Минулися години заморок.

Знайшлося місце кожному у році
О, як нуртують виплески емоцій,
Веселкою засяє наш вінок!


Сонет 14 («Відрада місяців»)

Веселкою засяє наш вінок! –
Історія не твориться одразу.
Для місяця у році власний строк,
Рідня – усі, коли зберуться разом.

Агов! Радій життю! – Твори добро.
Дивися в очі. Уникай маразму.
А ще – керуй без чвар і заморок.
Молись, щоб обминали віршомази.

Інак умить – в ганьбі твоє ім’я,
Страждатиме тоді уся сім’я.
Яви братам увагу і відраду.

Цінуй довіру, дружбу яко мур
І пам’ятай – для чого і чому
Всі місяці гуртом зізвали раду.

22-27.02.2018

Біла заметіль -
на зимові шати.
О! Весна! Відкіль?
Як її чекати?
Все мете оця
сива завірюха
і метелиця
сіє білим пухом.
О! Яка зима!
Лютий не минає,
березня нема –
сани запрягає.
І весна моя
дістає лещата,
буде, як і я,
літо доганяти.
Віддаю лижню,
заодно і шану.
Ми на авеню,
де минуле тане.

03.2018

От нащо казати на предків "погани"?
Батькам забобонним обіцяно вила?
Заводять "писання" в суцільну оману,
Насправді ж - діди наші світ сотворили.

Отець всього сущого - у вишиванці,
А ми йдем на сповідь до іншого Бога.
Адами і Єви жили тільки в казці,
А правила світом десниця Сварога.

Та храми ростуть як лисички у лісі,
На кручах - церкви, синагоги у полі.
Пускають коріння у слові та пісні
Липкі моцаки чужинецької волі.

У Лаврі чортяки нам вариво місять,
Невільники в храмах стають на коліна.
Давидова зірка, розп'яття, півмісяць...
На шмаття себе роздира Україна.

07.03.2018р.