Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою відлунює рифами Річі
Дим над багаттям окурює попіл світлин
Лета і Стікс омивають своє межиріччя

Вітер колише закустряні хащі лісів
Вітер не знає, що жовтий – це знак небезпеки
Вітер не знає - у жовтні навіє віршів
Їх замітатиме сторож нічної аптеки

Рейки трамвайні – улюблений зошит без нот
Рейки вокзалу – нічного життя партитура
Рейки нашіптують вервицю слів у блокнот
Чай у вагоні – від болю у серці мікстура

Шепіт асфальту колесам: «Жени – не жени,
Шепіт миттєвостей швидкістю ти не заглушиш»
Шепіт самотності серцю: «Старий, заціни,
Ти вже нікому, нічого й ніколи не мусиш»

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою ширяє незгаданим віршем
Дим – це усе, що лишається після світлин
Спалених на узбіччі.

15.10.14

Ріка життя… струмочок голубий
Між берегів із хвищами і хащами…

Ти, Гедеоне, виграєш цей бій.
Спостерігай – щоб виграти з найкращими.
Єдину спробу кинувши на кін,
Суперника здолати – не заввиграшки.

…Тамують спрагу, хлебчуть із колін.
А де ж оті, хто зачерпнув і – з пригорщі?!

2014

                              І
Жовтень усміхнувся на прощання.
День погас, і вечір догорів.
Одягає чорне одіяння
веселкова гама кольорів.

Чумакує осінь до упаду.
Устеляє жовті килими
стежкою під ноги листопаду,
щоб дійти до білої зими.

                              ІІ
Укриває омофор Покрови
шати недосяжні палачу.
І ридає Діва. І до кро́ві
закусила губи від плачу.

О, Пречиста, що ти подаруєш
воякам на вічному посту?
Може спиниш кулю на льоту?

Поки ти висотами мандруєш,
чи побачиш їх, і чи почуєш,
хто узяв останню висоту?
                              14.10.2014

Сяють галактики яблунь
у космосі
осені...

14.10.2014

За вікном у золоті дерева,
Небеса просвітлені без хмар,
І природа чиста-кришталева,
Мов у світі – ні війни, ні чвар.

Наче мир – і ні боїв, ні грому,
У минулім хижі дні і злі.
Наче всі вернулися додому,
Відлетіли тільки журавлі….

А на цвинтар скорбно ходить мати,
Батько теж до втрати ще не звик.
Будуть дрýжки хату оминати,
Без весільних запальних музúк.

Одиноке журавлине пір’я –
В їх серцях немов лавини зсув…
Пояснити як їм – перемир’я,
А Петрусь додому не вернув?

І не тішить осінь золотава,
Недоречні співчуття слова,
Що їм орден чи Петрова слава?
Їм би внуків через рік чи два…

Навіть в горі не клянуть, бо горді…
Ранять серце долі лемеші –
Хтось до них всміхається з білбордів,
І пекельно кепсько на душі…


13.10.2014

Позолотила стежку сухозлітка,
Лягла під ноги осені й зимі.
А я дивлюся. Та мені не видко,
Відкіль тебе чекати, милий мій?..

Лелечий клин – тонесенька мережка –
Курликнув десь у небі та й затих…
А я стою. Яка ж холодна стежка,
Коли на ній
Нема
Слідів твоїх!..
12.10.2014

Як сумно йти, як гірко йти
Услід минулому коханню
На гострім лезі самоти,
Надію гублячи останню…

Лише ці спогади і ти...
І біль, і парк, і ці каштани!

2014

Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14

Пародія

Я кожну збірку більшу хочу мати –
Стандартні не влаштовують формати!
Потрібний зміст, не кволі “тúри-пúри” –
Колись я починала з А4.
Та час спливав, писала більше, більше,
І довшими чомусь ставали вíрші.
Нові вже згодом розкрутила теми –
З’явилися балади і поеми.
Писати мушу – все довкіл дістало,
Тепер вже навіть А1 замало!
Аж страх бере, що час колись настане –
Паперу бракне, як почну романи!

… Ото тоді й покину вже писати,
І заведу “примата” біля хати.



09.10.2014

Лиш спогад іще теплий на осонні,
Доспілих яблук пізній аромат.
Твої вуста від сліз моїх солоні,
Слова прощань, цілунки невпопад …
Що не збулось – усе розкаже осінь
В листках-листах пожовклих і сумних,
Я їх пишу тобі, складаю досі
В шухляду днів однаково-пустих…
І щастя слід шукаю на долоні,
Який веде в той тихий листопад,
Де яблука доспілі на осонні,
Мов губ твоїх солодких аромат…

10-10-2012

Та рання осінь пахла чорнобривно,
Кришилась тиша, як побите скло…
Те почуття, таке дитинно-дивне, –
Скажи мені, невже воно було?

Чи все мені наснилося колись-то
На перехресті долевих доріг?..
Слова між нами падали, мов листя –
Літа між нами впали, наче сніг…
06.10.2014

непоранені тьмою
ранимі
неприборкані вітром
натхненні
розростається вглиб
архівимір
наливаються світом
легені

опікає гортані
убоге
то оголені нерви
і зруби
то озолення серця
небогом
і від оцту порепані
губи

новина пороста
новиною
а жалі повиваються
горем
і відкашлює сонце
війною
вийшло крові сухотної
море

вийшло мало
і дня
і хвилини
схаменутися
Бога згадати
тож немає
для смерті
провини
як і кулі святої
солдату

і влітає метал
відчайдушний
розриває пороги
і м’язи
ось така вона
зціплена мужність
в ній заходиться тіло
від сказу

і радіє душа
що вже вільна
бо не ріже нутро
крововилив
залишаючи жадобу
війнам
а надію
воюючим силам

подавайте
хуткіше набої
розгортайте
в блакиті пшеницю
і ведіть небокрай
за собою
ще не займаний
свій і без криці

ворогам наворожуйте
ями
новородженим зрадникам
гану
ваші душі
розбуджені храми
ваше серце
відкрите мов рана

ваші очі
важкі і глибокі
бо побачене
важко збагнути
побратимів
небеснії кроки
через місиво
тіл і мазуту

а зима
захлеснеться весною
мов черга кулеметна
в облозі
вічна пам’ять
пропахла війною
освятиться в піснях
й перемозі

18 Червня, 2014

Мій опоненте з осені,
Слова, що зріли досі ще, -
У зиму перейдуть.
Стаю ногами босими
У небо, повне просині, -
Вивільнюється суть.

На тверді неба - рішено.
Шляхами світу спішено.
У русі - тільки зміст.
Маленька кулька зоряно
Летить і диха зморено.
А на раменах - міст.
28.09.07.

Пародія

Кіт пішов. І не просить їсти.
І кімната уже не та.
І в його улюбленім кріслі,
як у серці моїм, – пустота.

Обступили, напевне, киці,
тож емоції – через край!
Кіт сусідський дістав по пиці,
дико нявкнувши «Прощавай!»

Не сховати любов за грати,
хоч котяча – а все ж любов.
Кіт не міг перед нею встояти.
Кіт пішов, кіт пішов, кіт пішов…

Тепла шерсть зігрівала долоні –
скільки ж ніжності і тепла!
А тепер – тільки біль у скронях:
де ж та киця його завела?

Я вже знаю, що далі буде:
серенади такі гучні,
ми живем у котячих Бермудах,
тож сусідам – всю ніч пісні!

Час не йде, а летить на конях.
Скоро буде котячий рай!
Кошеняток смугасто-чорних –
вибирай собі, вибирай!

19.09.2014

День минув, темніти стало.
Ось і я — зійду помалу
і засяю ніжно, чемно,
хай вночі не буде темно.

Я виходжу в небо часто
і виблискую сріблясто.
Круглий, наче дно у діжки,
хоч, буває, маю ріжки.

Погуляю між зірками,
над полями, над річками,
ще й загляну до кімнати:
чи лягли вже дітки спати?

Я за ніч пройду півнеба —
і мені спочити треба.
Цілий день я буду спати.
Як мене, вгадайте, звати?


Відповідь: КОЧЯСІМ (читати навпаки)

(вересень, 2014)

Ти його, благаю, збережи.
Під вогнем. Під кулями. Під зливами.
В мокрому хиткому бліндажі
Ти його зігрій
своїми крилами…

Сил додай і вірою зміцни…
Перемогу дай над лютим ворогом!..
І живого… Господи… верни.
Рідного до болю.
Невідомого…

Ходила жінка довкола Сонця Землею.
Казала жінка: я буду, Сонце, твоєю.
Розкрите серце пробили стріли промінні -
І стало небо сліпучо-біле, нетінне.

Солодка Мова пробудить ранок серпневий.
Відкрию кроки, незнані досі для мене.
У небі - голуб. У дзьобі - гілка вогненна.
Висока воля прихилить небо до мене.
22.08. 2006р.

Чи ми дорослі, чи маленькі, -
Є дві опори у житті:
Коханий тато, люба ненька...
Вони для нас - немов святі.

Матусям лагідним багато
Віршів присвячено, пісень...
А нині нам кого вітати?
Це ж татусів святковий день.

Немає кращої науки,
Ніж тата приклад повсякчас.
Його любов і сильні руки
До неба підіймають нас.

Не довго іноді до лиха,
Що може діток збити з ніг...
Суворість батька - то не примха -
Від хибних кроків оберіг

Якщо ж біда, не дай нам Боже,
Він гідно прийме виклик цей,
І захистити батько зможе
Вітчизну, матір і дітей.

Отож несіть не тільки в свято
Йому любов, тепло своє
І Богу дякуйте за тата,
Бо не у кожного він є.

привид мрії тче безсоння
ніч вмикає світло дня
ловить сонце підвіконня
сито хрюкає свиня

по хребті розріз-щілина
я вкидаю щастя днів
свинко-глинко ти не винна
що із роду товстунів

ти стоїш на підвіконні
вже багато жирних літ
протираєш очі сонні
і чекаєш на обід

не вгамую я сьогодні
твій чудовий апетит
бачиш осінь дні холодні
і натхнення дефіцит

2014

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою,
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.

Грає вітер колосками,
Нахиля їх долі,
Я прийшов сюди із сльозами
Тяжкої недолі.

Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати, ридати
За тобою, мила.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом
Тяжко за тобою.

увінчаною дівою
являюся зникаючи
збиваю спокій твій.

войованою зброєю
стріляю убиваючи
умерти не посмій.

улюбленою піснею
літаю огортаючи
смарагди твоіх вій.

убраною царівною
закохуюсь караючи
єдиного, ти - мій

Вертляві плани. Вертикальні гони.
Агов, куди ти пнешся, Вавилоне?

- До слави!
(Аж захекався, пихатий.
Отак-то в горе місто будувати).
Народу тьма.
Доточуєм. Обмежуєм.
Зате, коли вже будемо із вежею -
не знатимем ні холоду, ні голоду.
А там... і Бога вхопимо за бороду.
Землі не відчуваєм під ногами -
що нам потоп!?

...Сплелися язиками.
Єдина мова. Спільний інтерес.
І що не день - то далі од Небес...

2014

Нізащо не сяду на цей ослін:
Недремна пам’ять прониже -
Десятком сусідських голосів,
Старих і молодих, і навіть немовлячих,
Пошматованих тоді у досвітковій тиші.
Усміхнені, задумані, ще напівсонні –
Такими їх побачив терорист-араб
І в злобі на смертоносний гудзик натиснув..
...Автобусна зупинка сьогодні тут, як і тоді:
В’язанка квітів, молитовник,
Розгорнутий там, де «Не вбий!»
Та рукотворний напис угорі:
«Не простимо і не забудемо!»
Єрусалим ще спить, тож одинцем молюсь
На цій освяченій кров’ю місцині.
Осмалена сосна на спомин хилить віття,
На зрошеній траві шпаки і горлиці пасуться –
Нащадки птаства, що розлетілося
Колись од вибуху навсібіч.

Є вічні народи. Є копії,
як демон і ангел зорі.
І знищити нас – це утопія.
Росія не вища, допоки є
наш пуп у найвищій горі.
               Літали й над нами супутники,
              носили і нас кораблі,
               та правили нами безпутники,
               являлись незвані і тут таки
               щезали, як таті, в імлі.
Були і таланти брехливості,
та й досі ще є, як на гріх
намісники нашою милістю,
що рівень своєї значимості
поставили вище усіх.
               Уїлись у серце опричники,
               що хочуть крові, як ропи,
               і їхні таємні поплічники,
               свої православні язичники:
               усякі попи і пупи.
У небі робили окраїну
з руків’я земної осі.
               І пупом рекли себе каїни.
А без України нема її –
Росії у межах Русі.
               Нема і не буде, – ату її! –
               замішаної на крові́
               у Чуді, у Мері, Москві –
то п’яної і непробудної,
то надто високо заблудлої,
як лисина на голові.

                              09.2014

А ти пам’ятаєш: торкалося літо губ
вечірніми рейдами вітру – і ми зникали
у пусі кульбабинім, ніби в густім снігу,
а з нами дороги, будинки, мости, вокзали?..

Якимось рудавим теплом заливало світ,
на гладі калюж відбивалося небо синню,
а сонце лягало в колиску із верховіть –
і ти спотикавсь об останнє його проміння.

Від гомону трав до ріки розлітався блюз,
а там – до мостів і будинків, доріг, вокзалів.
Ми слухали літо, якого завжди чомусь
для тебе, для мене, для цілого світу мало…

2014

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

2014

Свою неслухняну думу
Я знову жену від тебе,
А сіра навала суму
Закрила мені півнеба.

І знову вологі очі.
Чому, нерозумна, плачу?
Я бачить тебе не хочу -.
Сумую, коли не бачу.

«Чужого, його не треба!» -
Душа моя горда просить.
Сьогодні ніжніше тебе
Мене обіймає осінь!

2014

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

Осінь літо вигнати не в змозі –
І дощів вмивається слізьми…
Світ застиг в неспокої й тривозі.
Десь тумани ранні, десь дими.

Залпи небо крають нагаями,
І птахам вселяють дикий жах…
Люди попрощалися зі снами –
Гарячкові сни у бліндажах.

Навпростець колони йдуть полями,
Через силу, вперті, чорні, злі…
А на сонці – плями, плями, плями,
І від крові плями на землі.

Багатьох вона навік пригорне.
Дійде, хто живий, чи доповзе!
Синьо-жовте і червоно-чорне –
Небо, сонце, кров і чорнозем…

Помисли ясні, молитви щирі,
Біль утрат, і сльози, і жалі.
На землі збираються у вирій…
Може душі… Може журавлі…

04.09.2014

Кужіль зажури хмаринами небо пряде,
Шлях до родини і дому тривав цілу вічність.
Він так чекав цей щасливий і радісний день,
Справдились думи і мрії його чоловічі.

Став на коліна, майбутнє своє притулив,
Запах відчув білуватого шовку волосся…
Смерть на війні, що не раз загравала із ним,
Ще й молитвами доньки обійти удалося.

Потом і пилом зчорнілим пропах камуфляж.
Губи обвітрені. Шепіт придушений: «Мила!
Світе єдиний, кровиночко, сонечко, я
Знову з тобою, як ти мене, доню, просила».

І розступилися люди, і гамір, і час,
Як пригортав і голубив єдину дитину…
«Боже! – промовив. - Помилуй і зглянься на нас!
І ради щастя дітей бережи Україну!»

03.09.2014 р.

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Стріти б ще раз літо це —
яблуневе, зоряне.
Але ж ні — його лице
зморшками пооране.
А воно цвіло колись,
пам’ятаєш, маками,
що в серця тоді влились
вам дивами всякими.
А із них — найбільше з див —
ви в любов запрошені…
Ех, знов серпень переплив
у тумани осені.

(серпень, 2014)

****

Ти був один такий мені,
Як сльози, рідний.
Купалося у сивині
Ще сонце мідне
Твого волосся. Та очей -
Зелене світло
Чому ще дотепер печеш?
Немов магнітом...

Магнітні бурі там, де ти,
Сумні акорди,
Пишу тобі я ще листи,
Де взяти гордість?

А ти не вір моїм словам -
Тобою хворим,
Ти на прощання цілував,
Як чайка - море.
Мій сивий хлопчику, земний
Мій чоловіче,
Любов скінчилася в мені.
Кохати нічим.

2014

Крадеться осінь, стука у вікно…
Агов, чаклунко!
Щось ти надто швидко…
Серпневу ніч спиваєш, як вино,
мов оковиту, вистояну влітку.

Вплете земля жоржини у вінки,
достиглу зав’язь поскладає в кошик…
Які плоди – медові чи гіркі –
ховає твій небесний міхоноша?

Удосталь поцарюєш, далебі,
але минеться, знову все минеться…
Не зрадь, чаклунко! Вернеться тобі,
коли морози визріють під серцем…

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

Терпець урветься
В Серпні згине…
Із потойбіччя
Сни і сни…
І марить їхнє
"вражий сину…"
І не втекти,
Бракує сил

… ген баба Мотря
Крекче - стогне
У неї нерви від
"нірван"
Цвіте і родить
Врозріз догми
А світ хай сп’ється
В драбадан…

Та й дід Микита
Як макітра
Є завжди сало й чорний хліб…
А серпень, що?
Засмокче вітром
Принишкнуть всі
На кілька діб…
2014.

Світе, подивися правді в очі –
Звір напав на нас, іде війна!
Ми наш вибір боронити хочем,
Та сильніший нині сатана.

Править бал – криваві злодіяння,
Без личини вже – у всій “красі”.
Хижаку потрібні умовляння?
Чом не втихомиримо усі?

В небеса ідуть Герої наші…
Хто Ведмедю вкаже місце – Стій!
Ну а ви – всміхаєтеся Раші?
Скільки можна потурати їй?

Безконечні заклики, дебати –
То з гранати вирване кільце!
Скільки можна в толерантність грати –
Помагати зберегти “лице”?

Та нема давно лиця у звіра –
Є захланний і бездушний спрут!
А у нас живе надія й віра –
Ми за вас також воюєм тут!

Пахне воля кров’ю і димами…
Як слова молитви в неба вись –
Світе, докажи, що ти із нами,
Швидше правді в очі подивись!


28.08.2014

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

І чаїною мовою моря, і кострища знаком-
з білокостя виспівуйся, з крови скипай! Виходи!
І собою здійнявшись, чіпайся за віру окляклу-
над прострації урвища - за понадземні сади.

Там, де гнізда покинуті чорно вколисують серпень,
розгіляччя дубів зашивають обранений схід.
Одягни, характернику, тіло -допіру розтерпле,
облачися у сонячну збрую на довгий похід.

А із обрію простір виглиблюй гострінню зіниці -
це твій день ясновиджений - час уселенських боїв.
Зісковзнулі життя молоді з доленосної спиці -
перезвуч на своїй - на струні - відродились щоби.

У поніччі муругім і променем утлим не гребуй,
зо світіння найменшого вигостри нерва мечу.
І, давай-но, упирю не вибачим кромсання Неба!
Не забудемо рострілу кревного в ніч Корочун.

Ревно вилюби тут - на калиновім гніздищі волі -
яко ніжну коханку, що всеянголіє тобі-
до стеблинки, до крихти, до одуру, щему, до болю-
рідну землю - осоння й блавати її голубі.

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

Можна, я цілуватиму день у губи,
поки ти спатимеш? Звикаю потроху, любий,
в те, що сова ти. Шукаєш софійність всюди
в етносі, слові, ландшафті… А я приблуда
світу твоїх наукових досліджень – трощу
стереотипи, звички, манери тощо.
Куряву вічно здіймаю, між книг, у мислях.
Надто відверто твого не сприймаю міста
(видно, передчувала війну на сході).
Дуже серйозний в житті. Та вже рік відтоді,
як між полиць оселись помада й пудра,
став жартувати. От вчора, мовляв, я мудра.
Я цілуватиму день у пошерхлі губи,
питиму каву. Ти спи… Не читай це, любий!

'2014

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

У світлиці з образом Тараса,
Під гудіння впертої бджоли
Пахнуть димом яблука на Спаса,
Наче їх зі сходу привезли.

За вікном перестигає літо,
І в церквах освячують дари…
А зі сходу вісті – вбито… вбито…
Тиждень. Другий. Місяць. Два. І три…

Різнотрав’я повниться медами,
Мак свячений дихає теплом…
Повернуться не усі до мами,
І не всіх накриють знаменом.

То громи, чи, може, канонада
Засіває залпами жахіть?
Лиш терпка приємність від приклада –
Як загину – вибачте й простіть…

Тільки б не на свято – Спаса нині…
Боже збав! – усоте повтори.
…Кличуть поле й небо – жовто-сині,
То одвічні наші кольори!


19.08.2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Твій дотик виймає серце,
Твій погляд стиска аорту,
В звучанні мажорних терцій
Віддав би і душу чорту.

У небі вмирають зорі,
І солодко пахнуть плечі –
Усіх безнадійно хворих
Лікує серпневий вечір.

А час витікає віщо,
Розкрилено і тремтливо…
Навіщо слова, навіщо?
Сполохати світле сниво?

Затерпли думки, не дишу,
Лиш зорі про щось говорять…
Я слухаю просто тишу,
Без серця, з тобою поряд.

Мовчання терпке, як докір,
Тремтить ув очей глибіні.
…Відлуння квапливих кроків
Відмолять дощі осінні.


16.08.2014

Усе вертається… Якої
сваволі, святості, покути,
коли розгорнуто сувої
майбутнього, що мало бути?

Війна ятрить земне осердя
із покоління в покоління…
Чи має вибір милосердя
в лабетах вищого веління?

Невже до сотого коліна
рабів карає ангел віщий?
Йдемо дорогою руїни
і не питаємо, навіщо…

Достигли яблука і груші,
і сонце жаром налилося,
вплітає серпень у волосся
сухий листок. І не порушу
святого таїнства довіри,
ні тиші, що без дна, як сито,
ні права в осені просити,
аби не квапилась надміру.

2014