Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

Зеленими хвилями рясту розлився сад:
не вітер – то дихати землю навчає синь.
Спиняється ранок між тінями тіней, над
верхами будинків зриваючи стиглі сни,

і лиш удає прохолоду – та все дарма:
я знаю байдужість у безліч її облич.
Летіли купатися пта́хи в озе́рці хмар –
на ціле відлуння грози відігнали ніч.

Усюди кульбабно, шафраново де-не-де.
Каштан величавий у цвіті, мов білий бог.
Із променя шиє сорочку для мене день,
і я загортаюсь у сонце, нам добре вдвох.

2016

В усі часи було новеньке «плаття» --
Одне, чи два, із ситцю в квіточках.
Тепер на них із «секонд хенду» шмаття,
Турецькі капці на старих ногах.

«На вихід» є китайські чорні «брюки»,
Що в темряві іскрять, як світлячки.
Із нашого, лиш мозолясті руки
Та ще радянські, білі хусточки.

Такі от, за кордонами, як пані!
Поставлять зуби білі з порцеляни,
Мандрують світом. Ну, а ці що знають?
Зберуться, під наливку поспівають…

В селі ні фельдшера, ані аптеки,
А до району – важко і далеко!
Так доживають сиві бідаки.
«На смерть» собі збирають копійки.

Городи і садки позаростали…
Зате вирують митниці, вокзали.
То витікають, наче кров із рани,
Твої, країно, юні громадяни!

2016

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

Яке це щастя линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах

Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

Куди веде тебе
Твоя дорога,
І хто єси?
Коли душа
Постане перед Богом,
То що відповіси?

Ти не шукай мене посеред міста,
Не виглядай даремно за порогом,
Не приведе до тебе більш дорога,
Хоч винен ти мені оте намисто.

Ти ще питав, якого більше хочу -
З перлинок а чи може бурштинове,
А я просила з променів ранкових,
Щоби твої ясніли в ньому очі.

Сердито ти насупився і знову
Просив на чомусь вибір зупинити.
То я сказала ниточку зробити
Із маків та голівок волошкових.

Хотіла ж - з поцілунків губ коханих,
Солодких, ніжних, до нестями рідних.
Усі намиста світу будуть бідні
Напроти цього, бо воно жадане.

Інстинкт самозречень
з обірваних речень
зумовлює «я»
до життя-небуття.
А цінність його –
застосуй до життя
отаке, яке є –
невраховане «я»…
Інстинкт самозречень
під ценз забезпечень
диктує-скеровує
щастя й сміття.
Життя починається з «я».
Яке самозречення?
Тільки життя.

25.05.2016

Весна в очах заграла переливами
І квіткою розквітла у душі!
Я знов легка, як марево над сливами,
Коли у сад злітаються хрущі...

Так пахне все звабливо, любо, солодко,
Так на деревах пелюстки тремтять,
Як крильця бабок, витканих із золота,
Що в синє небо піснею летять!

Отак би йти - куди іще не знаю,
Збирати цвіт отой, легкий, мов дим…
Забути все лихе. Торкнутись раю.
І сад назвати іменем твоїм...
17.04.13

Звеселяє й бентежить утішено
Розполохане серце весна, –
Медоносне цвітіння горішини
Відбивається в люстрі вікна.
Соловейко співає між вишнями,
Посилаючи сонцю привіт, –
І збувається втоми торішньої
Омолоджений зеленню світ.
Наче плату за мужньо подолані
Нещодавні негоди, – весна
Безперервно несе задоволення
І надіями живить сповна.
20.04.16

Він випив сонце із моїх грудей,
І думав, певно, що на ніч стьмянію,
Що серце перетвориться у глей
Від чорної в’язкої безнадії.

А в мене сонць - усіх не віднайдеш,
Сузір’ями зоріють по судинах,
Для них безсилі знаки звичних меж,
Самі вгрівають душу зсередини.

І час від часу нові світлячки
Повзуть углиб, щоб сяйвом запалати,
Підпалюють каштанові свічки,
Бадьорять дух напоями із м’яти.

Я їх лелію, кутаючи в льон,
А як дозріють - в небо випускаю,
Хай в світ несуть негаснучий вогонь,
Іскряться рясно в зблисках водограю.

На перший погляд мишеня нормальним виглядало,
Віталось чемно зі всіма, чуже не гризло сало.
Довірливим було завжди, та вади кожен має.
Щоправда, не любило геть хати, оті, що скраю.
Та з часом збочення якісь полізли з мишеняти,
То сіпне котика за хвіст, то з ним іде гуляти.
А ще угледіло воно, що колір має сірий,
І закортіло закосить під Анестейшу Стілу.
Уже і різочок блага у вчителів сердечних.
Вже і сіднички підставля те мишеня безпечне
(А тих сідничок – сміх один, на розмір сорок шостий)…
А ще запрошує маля усіх хлопів у гості.
Якесь там сіно обіця в копицях із люцерни,
Хоча люцерни до землі ще не влетіли зерна.
Ой, мишеняточко мале, куди ти лізеш стрімко?
Сиди тихесенько, дурне, пантруй свою сторінку.
І чуєш? - носа ані-ні з нори ( чи то із ніші),
Тоді не схавкає котЕ і не затопчуть миші.

Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…

Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…

За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…

2013

В осяйній тиші самоти оливи – сад.
Не можу поглядом вернутися назад –
У те сентиментальне «до війни»,
Бо занімів недужий світ, змінились ми,
Бо курява стоїть над каменем доріг,
Бо досі у лівиці затискаю оберіг –
Отой, що я носив по згарищах. Псалом
Лунає досі над містами і степами. Напролом
Роковані віднині йти – година сутінкова,
І час лихого кажана, проте, жадає слова
Душа, перо, папір, тінь яструба і тиша-мить,
Час не спиняється – він далі струменить,
Він далі одкровення нам шепоче: «Ви ніде!
Вдивляйтесь в місяця румовище бліде,
Ідіть, блукайте, бо зруйновано ваш дім,
Шукайте істини сліди на образі блідім,
Ваш шлях лежить крізь Гетсиманський сад,
І не судилося прочанам повернутися назад,
Бо ви тепер солдати – перед вами сон землі,
І навкруги оливний сад, і все минає – все в імлі…

Примітки:
* - «В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О, стид напоготів...»
(Райнер М. Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

Крізь подих вітру,
Шелест верболозу,
Через поля,
Через гілля бліде,
Іде весна
І з нею тихі грози,
І вся надія в те
Що смерть піде.

Вже скоро світ
Охопить
Радісне зітхання,
І паростки
Проб"ються із ріллі.
А в серці зморенім
Промінчик сподівання -
І може й ми колисть
Постанемо з землі.

Як зблідли квіти рук тонких
Принишк чекання очерет
У венах сонця лід застиг
Лягла трава важка як мед

А на узліссі у ріки
Сліпі віконниці проваль
Будинків шиферні дахи
Вогонь прорізує як сталь

І відшаровує рука
Від скла сполум'янілі німби
На піднебінні дні ставка
Скипають пузирями риби

Спинає в залозах гроза
Вологі електричні стебла
І кігті шалу залізять
Порожню кам'яницю неба

І пальці вітру в'язнуть в глині
І біль згасає наче згар
І крізь зіниці мертві линуть
Зміїні пасма хриплих хмар

2016

Заходило дитинство в гості у ві сні,
В очах ласкаве сонце посміхалось і раділо.
Від щастя серце прокидалось, молоділо,
І щастя те приносило мені.

Ці нетерплячі пальчики, ці гілочки верби,
Так пахнуть вересневими полями.
І хочеться почути голос мами,
І хоч на мить забути гострий біль журби.

Заходило дитинство в гості у ві сні,
І зовсім не хотілось прокидатись.
Хотілось жити, росквітати і сміятись,
Надії так хотілося мені.

Цей липень всміхається тільки мені.
Цей спокій, це небо, ця ніжність,
Ця тиша і ці предвечірні вогні -

І тіні на цій дерев"яній стіні -
Неначе квиток у вічність.


Все стане інакшим. Розтане, мине,
Залишиться там, за порогом,
Січневим сузір"ям навіки засне.

Все зміниться, лишиться тільки одне -
Ледь чутна туга за Богом.

Перекроївши невблаганний час,
До скелі притуливши хвилі моря,
Безлика доля поєднала нас.
З якого дива? Чи з якого горя?

Де чорний попіл на сивини ліг,
Де полум’я нам очі виїдало,
І кров червона окропила сніг –
Не в тому місці зустріч дарувала…

Не ті були поєднані світи,
Твій – щоб майбутнє наше відстояти,
А мій – кущем калини прорости
На згарищі. Берізкою на ґратах…

Троянди квітом - холод барикад
І споришем – стежкИ твої стелити…
Підтримувати світло у лампад.
Щити та каски вірою зміцнити.

Тобі – вперед! У мене крик – не йди!
Ти – серцем там, я ангелом – з тобою.
Із ніжністю коли вертаєш ти -
Тобі здаюся віддано, без бою…

…Навіщо доля кужіль заплела?
Зіткнула тут такі світи незбОрні?...

Щоб я об скелю битися могла?
Чи скеля щоб схилялася до моря?
25.03.2014

Недонароджений,
Тіло без першого крику.
З горла у небо несила
Штовхнути своє ім’я.
Гривня пучок,
Нас у Бога таких – без ліку,
Та закохався у тебе
Один тільки я.

Ти посміхнешся:
«Усе ще у маминім лоні»?
Не відповім,
Ну або відповім не в такт.
Кожен із нас побував
У такому полоні,
А на свободу –
І радий би, тільки як?

Недо, чи пере-
Ачи й взагалі не любили.
Може тому
Цінував батарейки так.
Лампочку до плюса
З мінусом притулили
Ось тобі й світло,
Аби лише добрий контакт.

Вже не до сміху,
Коли не людина, а схема.
Логіка, смисли,
«Тому що» і «позаяк».
А почуття?
Невідома нікому тема.
Кожні стосунки немов
Міжнародний пакт.

Раптом – кохання,
І де було взятись «бзику»:
Дикий відлюдько згадав
Дивне слово «сім’я»?
Думав, що пари нема,
Бо яка б захотіла «шику»,
Взяти за руку й не знати,
Чи геній, чи маніяк?

Новонароджений,
Ох зараз буде і крику...
З горла у небо щосили
Штовхаю своє ім’я.
Гривня пучок,
Нас у Бога таких – без ліку,
Та закохався у тебе
Один тільки я.


2016

Відгомонів у золотому гаї
Беріз веселих шелест гомінкий,
І журавлі печально пролітають,
І не жаліють більше ні за ким.

За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
Пройде, зайде, і знов залишить дім
За усіма сумує подорожник
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Весела юність вже за видноколом
Але мені минулого не жаль.

Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
Ні весен молодих бузковий цвіт.
В саду горить багаття горобини.
Та тим вогнем нікого не зігріть.

Не обгорять у горобини грона
Від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево на землю листя ронить,
Так я печальні зронюю слова

І коли час їх вітром позмітає,
У далечінь відносячи кудись.
Скажіть тоді, що золотому гаю
Відгомонілось мовою беріз.

Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

Великодня Дажбожа сила –
Я просвітити світ молю:
В цей день сіяч весни – Ярило
Поклав зернину у ріллю.

Я славлю миті дерзновенні –
Угору руки підійму –
Іде весняне рівнодення,
Дажбоже світло боре тьму.

І безконечника дорогу,
І сварги коло молоде
Під покровительством Сварога
Трипільська писанка веде.

І сніг летить під Божі мітли,
Волхви пророчать майбуття.
Великдень – перемога світла,
Святе зародження життя!

20.03.7524 р. (2016)

Маю очi голубi i пухнатi щiчки,
Та в мойого дiдуся червонiше личко.
Мiй дiдусь чомусь спітнiв, дихає частенько,
Ми ж iще не почали гратися гарненько.

У бабусі я взяла речі старовинні,
Для прикраси дідуся підійти повинні.
Начіплю на нього я кольорові буси,
А сережки застромлю у обидва вуса.

У шкатулці я знайшла повну купу перснів.
Кіт намуркує мені прямо в очі чесні:
Каже, що свого хвоста не віддасть нізащо,
Нявка, що дідусів ніс стане з перснем кращий.

Перснів вистачить на всіх, на хвоста й на діда,
Поки вішала на ніс, від кота ні сліду.
Зараз я тебе знайду, коте лячкуватий,
Не сховаєшся ніде, скільки тої хати.

Спи, дiдусю, люлі,
Прилетіли гулі,
Більше всіх тебе люблю,
Але збиткiв нароблю:
Лю-у-лі... лю-у-лі...
Я візьму кастрю-у-лю...
Запихну туди кота,
Прищемлю йому хвоста.
Лю-у-лі... лю-у-лі...

далі йде неримоване хропіння дідуся, придушений нявкіт кота, задоволене зітхання Катрусі і пирскання в долоню її тата з мамою за ледь прикритими дверима...

Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.

Настане день — скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.

Вони збагнуть — життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім — повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран — недужний жар.

Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста —
троянський вихор колісниць — чи ти із ворогом зріднивсь? —
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.

Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.

Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.

Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги —
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.

Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі —
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.

2015

Востаннє березень укутався в сніги,
Патлате небо плахтою лляною
Прикривши верб півкуляні стоги,
За обрієм збиралося в сувої.

Весняний аромат в повітрі розлили
Відлуння нетерплячки стоголосі,
Пастельний настрій цнотної імли
Настійні співи турбував за коси.

Ловлю в долоні добрий гумор цей -
Найкращу із відомих панацей.

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.

Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...

Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...

Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...

Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
Де немає сумних і сплаканих,
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...

(1.111.15)

Шукайте жінку – де вона зимує,
І де вона весною відтає,
В якому вона вимірі існує,
Знайдіть її, хоч де вона не є.

Знайдіть її у просторі безмежнім,
Поки її хтось інший не знайшов,
Поки не згасло почуття бентежне,
Що просто називається любов.

Фаланги пальців до пера
Тягнутися не перестануть,
Як звично трепетна пора,
Веде тебе на синю паводь.

На крилах мрій лети туди,
Де труд – солодкий відпочинок.
Душі крильми пролепоти
На звуки неземних сопілок.

Бо лиш подалі від землі
Ми з плоті линемо наївні.
Даруй словам низький уклін
У невагомості чарівній.

А світу тишу над усе
Лиши у спокої небеснім.
Поет печаль перенесе
Під сонцем, блискаючим перснем.

Лиш поспіши, бо вже весна
По днях завіяно-буремних.
Брунатним брунькам затісна
Одежа в пагонах деревних.

На лоні вод крилата тінь
Черкне похитуване плесо.
Мов голуб, чисту голубінь
Душа минає безтілесо.

21 березня 2015 р.Б.

Манлива незнищенна далечінь
Подовжує і простір, і уяву.
Думки мої – свавільні втікачі –
Летять вперед, не знаючи угаву.

Майбутнє віддаляє час лукавий,
В прозорий безмір кинувши ключі.
І розум наш не осягає явищ,
Які, на жаль, завершились нічим.

Страхи підступні полюбляють морок,
Затемнення уяви і думок.
Тоді зневіра, на розправу скора,

Прийдешнє замикає на замок
І уповільнює собі на користь
Такий близький уже наступний крок.

2016

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Згадався Крим і далі голубі,
І після плавання – блаженна змора.
І вітер-дух могутній, що тобі
Несе міцний заряд здоров`я з моря.

І сонця схід величний вдалині,
І спів цикад, як музика вечірня,
І шепіт хвиль, і відсвіти ясні
Од місяця, що з хмар на хвильку вирне.

Величні скелі, наче маяки,
І гір верхівки у небесній піні…
Й великих бур обурення гіркі,
Що ця краса належить Україні!

Перуна гнів, я знаю, не затих.
Меч-блискавка над виссю голубою
Впаде, як смерч, покарою на тих,
Що нашу землю віддали без бою.

21.02.7523 р. (2016)

Я балансую на межі
Боготворіння і прокляття.
Згасає пристрасті багаття
І ми вже робимось чужі.

Ти ще ввижаєшся мені,
Та вже у тебе інші очі.
Моя душа тебе не хоче
Такою бачити вві сні.

Але зорітимуть у снах
Твої зіниці як зірниці,
Нехай тобі благословиться –
Ти обираєш інший шлях.

Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Чарівність жінки – вища благодать,
Що душу над буденністю підносить,
Коли іскринки ув очах блищать,
Коли душа якогось дива просить.

Коли непереборні почуття
Тримають у солодкому полоні,
Розпалюючи в грудях шал життя,
Не дивлячись на жодні перепони.

Похмуро...день зажмурив ясні очі,
Блазнюють рими, гусінь аркуш точить.
Світліє...сонце плескає в долоні,
І муза моститься на злотім троні,
А вечір...струни мрій перебирає.
Яка ж мелодія душі безкрая...
О, вже світанок - дань бесонній ночі.
І плинуть сни ятряні та пророчі.

У світі, де мамони
Росте чорнильна тінь,
Люд чавить виногрона,
Міняє курс хотінь.

Здорожчали наліпки,
Літанії, сири…
Я музі - два очіпки,
Нехай злітає в Крим.

А плай до Колізею
Висвічує вгорі…
Край льотного музею -
Корови на зорі.

Пасе їх біла баба,
Постукує ціпок.
І вихваляють жаби
Євшан, що перемок…

Верба ще плодоносить:
Знов гепнув мандарин…
Дзумління… Хижим осам
Забаглося шкорин.

Біжать руді мурахи
До сонця, на черінь...
Це світ, де телемахи -
Для цяць і голосінь.

Надрізані флоеми.
Намолені хрести.
Доїння… діадеми…
Діаспорні мости…

І над, і під – Ярило.
Яругами – туман…
Слони тримають брили.
А я - пір'їну, дзбан.

У світі, де шовковиць
Не люблять шовкуни,
Воюють букволови
За відгомін луни.

І лиш коти незрадні,
Не треба їм корон.
Клубочки Аріадни
Закочують у схрон…

2016

Оперують вагомо «фактами»
У моїй схильності до божевілля і бунту
Стають навшпиньки
Вдивляються в шибочку замальовану сумом
Вслухаються в тишу
Яка розрізає їм вухо і глохне як стишеність грому
Зійшлися на тому
Що з тихих снігів я сповзаю спиною у осінь

Це так недоречно
Змінити природу погоду і сутність
Усі пам’ятали
Мою закодованість зимних холодних життів
О, там мене знали
Під снігом не бачачи, Господи, очі і душу
А осінь розхристана
Влетіла до мене й полоще полоще дощем

Я... не до вподоби?
Сумна і пекуча різка і незламна але особистість
Я надто предовго
Втішала покірністю ваш ізольований мертвий вже рай
Я стала перевертень
Що ходить людиною змовчує, змовчує звіром
Ох людоньки, люди
Не йдіть ще до мене бо звіром не змовчу. Змовчу?

Стандартний діагноз:
-Таки божевільна. Жити схотіла. Даремно.
Щось пише читає
В кімнаті як осінь у січні пресміло блука
-Я вами приречена?
Я не ображусь на експлозію гніву На випадки сміху
Так я непокірна
Я зла і невдячна? Я, люди, шукаю Душі порятунку і Світла

11.05.2011.
 

Слова пройшли, як факельна хода.
Вони були з прокляттям, наче з хмизом,
За берці їм хапалася вода,
Злітала самогубцем із карнизу.

Слова ішли свій впертий чорний марш,
Луною розривали піднебіння.
Нога у ногу, згарище у згар,
Аж полум'я обліг іскристий іній.

За ними йшли, ступаючи у крок,
Старі й малі, і мрії, що без віку.
Хто вже погас, хто спертий на ціпок,
Хто на розрив од факельного крику.

Пройшли слова в зловісних кімоно.
Півсотні в'їлись, жодне не спинилось.
Вода і попіл мостять інше дно,
Лиш вікнам дрож уговтати несила.



2016

У винному погребі дядька Луї
виноградні потоки по самі краї
заливають хитанням наші кроки
підлаштовуються, сідають збоку
сіро-зелені погляди -- твої й мої
яскраво-червоні юні щоки.

Дубові бочки грають в п'ятнашки
відкрити їх зовсім не важко
ще простіше разом між них зникати
все тут приточене до певної дати
роками зміцнена кожна пляшка
буде що забути, буде й згадати.

2016

Одвічний пошук (вірних???) Галатей...
Чи не втомився ти, Пігмаліоне,
із криги рук та з холоду очей
між нами насипати терикони?!

Перемовчи! себе перехитри,
пошли любов (незвиклу до мандрівки).
Кургани. Степ. Сполохані вітри
Несуть мене до іншої криївки.

В душі моїй гірчиця проросла...
Кривавий слід омани у заграві...
Куди ж без тебе? - мрії? - без весла?
Серця міняти? знов?на переправі?

Терпке, мов глід, колюче, як осет,
Убивче слово дивиться із дула.
Міраж кохання (прикро!) - силует...
Кінець! тебе, минущого, забула.