Огида й страх. Шуліки і шакали.
З усіх стежин – обрати всує ту…
Де я була, як Ви мене шукали? –
Топтала ряст: з марнот у суєту.

Тінь чорних крил. Оскомини. Оскали.
І мить, що застигає на льоту…
З ким я була, як Ви мене гукали? –
Печаллю напувала самоту.

Вже й Ви свій шлях земний одвікували,
Долаєте Небесну Висоту…
Чим я була, як Вас окликнув ангел? –
Пір’їною, що Бог здмухнув: «Не ту!..»

01.03.2017

Весня́ні натяки. Природа
Тепла оголює мечі.
Проте, мороз, неначе злодій,
Краде́ться містом ще вночі.

Візьме́ бурульку десь підвісить,
Щось підморозить де-не-де.
Та, загало́м, весняним змістом
Наповнення довкілля йде!

Нехай засніжені поля ще -
Віщує це надурожай.
Відлигою природа плаче.
Стає синішим небокрай.

Ярилові хвалу возносим
За сніжну зиму - щедру осінь.

2011

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

Ти прости мені, Ніч,
Що волію кохання бажати...
Щиросердно прости,
Бо бажання- у звичці людській.

Звичайнісінька річ-
Все говорячи, щось приховати,
Як ховає мотив
Сутність пісні на мові чужій.

Зоресяйна, пробач,
Що в долонях не втримаю зорі,
Ті, які ти мені
Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,
Не губи їх даремно... I'm sorry...
Саме час по одній...
За любов... Із твого джерела...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022613536

Серпневі ночі щедрі зорепадом.
Пірнає погляд в темносиню вись.
Чарується небесним вічним ладом.
Не надивитись, скільки не дивись.

Та раптом, стрімко, ниттю золотою,
мов блискавиця, зірка пролетить.
Зворушливо-тендітна, щемна мить
осяє, мов прощання, нас з тобою.

Бажання б загадати. О, дарма...
Ми у світах, у зорях. Нас нема...
І тільки вічність навкруги безкрая.

Злилися з нею, зтанули думки.
Вселенський спокій душу обіймає.
Завмер у серці... Падають зірки...

2016

Я дивлюся на небо, я міркую про зорі,
Про ночей безгоміння і світанки прозорі.

Оповитий туманом небокрай даленіє,
У душі безталанній оживає замрія.

Загубивши надію на омріяну ласку,
Я складаю для себе втаємничену казку.

Черемош скинув льодовий сардак,
Пливуть по річці вже не зовсім пазли.
Зима минає, і нема навспак
Туди дороги, де й смереки мерзли.

То льодохід. І крига креше креш,
І пре вперед, і гостро берег муля.
А на крижині – й слів не добереш! -
Тремтить нервово молода козуля.

Вона й не знала, що таке бува:
Ступила на ріку, як завше, сміло.
А тріщина, що кригу убива,
Враз почалась – і в безміри побігла.

І от козуля посеред ріки.
В полоні у крижин - краса і сила.
Довкола лиш непевні острівки.
Вода стрімка погибеллю манила…

Та не чекала. Зупинила дрож
І гордо по крижинах пострибала.
Бо гори кликали. Тому і Черемош
Перепливла. Зуміла. Подолала.
24.02.17

Лоно матері наче лук
Відправляє тебе в політ.
Батько видобув з лука звук
І тобою поцілив світ.

Хто такий і куди летиш?
Хто зустріне - спитає всяк.
Ти не знаєш. Боїшся лиш
Пропустити у небі знак,

Що не прісною зробить сіль
І змінити дозволить шлях:
Не стрілою приречено в ціль,
А до мрії, як вільний птах.

Може тільки у цьому суть:
Ким прибудеш до точки Б?
І чи зможеш в кінці почуть:
Бог на ймення назвав тебе?

Коли вже світанок? Остання
Надія на вічне «колись»…
А світ у режимі чекання
Над прірвою горя завис.

Здається, ще трохи – і стрімко
Розсіється морок сторіч.
…Та тягне терпіння-волинку
Сліпа пересмішниця-ніч.

23.02.2017

Ще сніг міцний в оцім лютневім гаї
І холод є, та вже – мов холодець –
Розм`яклу кригу в озері тримає,
Але тремтить, бо зійде нанівець,

Як та печаль, бо день такий пресвітлий.
І у повітрі чується вона –
Неначе усміхається привітно –
Ця первозданна свіжість весняна

Гойдається, ласкавістю легка,
І непомітно так бере за плечі
Зорею зашарівшись, тихий вечір,
Небесного напившись молока.

19.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
2011

Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.

2017

Теплом війнуло, трохи сходить сніг,
Його стискає сонячне проміння.
Один і другий он струмок побіг
І вже радіє серце так дитинно.

Від сивини звільнилося плече,
Сосна мов стрепенулась молодечо.
І після ожеледиці й хуртечі
Мов по землі розчулення тече.

18.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Не сотня Небесна, вже сотні… Всевишній, допоки?!
Торують стежину між зорі відважні сини.
Криваві заграви, молитва, приглушені кроки,
Кістлява потвора-заброда з обличчям війни…
Поділені долі, дороги на «до» і «опісля»,
На «буть» чи «не бути» датовані помисли, дні.
Розп’яті тумани за бродом, розстріляна пісня,
Невизнаний воїн, між люду, без почестей, ніг…
Вже світ розпирає від люті, прокльонів і санкцій,
На скиби криваві шматована рідна земля.
Таврують країну іуди, божки-самозванці…
Ще вірячи в диво на татка чекає маля…

***
І перша сотня… Й легіон
Невинних, щирих, незіпсутих
Коритом, що під ніс підсунуто
І владою, що в унісон
Співає солодко з агресором,
Дволико прагнучи небес…

А ті вже там, бо вбиті тут…
Ось янголами з неба дивляться.
А м’язи виграють на вилицях
Від злості й розпачу. Ату!
Ату його, бо саме він
Престол побудував на трупах.

Рука стискає автомат
І сльози дозрівають кулями.
Народ не ненависть вигулює
І не шукає компромат –
Із болю гнів святий вирощує
На грядці правди і щедрот.

І розриває горизонт
Священне прагнення свободи!
Як повінь розливає води –
Іде на ворога народ.
А ворог де? І хто? Чомусь
Його ховає телевізор…

18.02.17

Куди полинула любов,
   коли не стрілись більше руки,
в які краї перенеслась
    складна симфонія світів?
Ця лихоманка – назавжди;
  замало каменів розлуки,
щоб спогад гейзером пружним
   з гарячих надр не скипів.
В які завіялось світи
   дитя серцевого єднання,
яке ніколи не помре,
   але й ніколи не зросте?
Я вчора бачила його –
   серед рожевого світання
воно стуляло небуття
   в кулясте щастя золоте.
Цвіте зупинена любов,
   альтернативно і стихійно,
там, де залишено її
   в родильних витоках судьби.
Вона до сліз морочить нас,
   коли панічно, безнадійно
ми розвертаємось назад
   на поклик вічного «якби?»

2017

1

Мене підранено.
Ця куля - навмання...
Жгута немає. Вуличка безлюдна.
Повчора троль диванний запевняв,
Що пацифістом бути препаскудно.

От він таврує, п`є - а я в крові.
Липкучі руки. Дефіляди смерті...
Ні поліцейських добрих, ні повій...
Лиш двері в безвість, кулаком підперті.

2

Хилюся на траву. Ламкучий бриль,
Дорожня сумка, блекота і туї.
Свинець застряг у товщі сухожиль.
Штанину непіддатливу шматую.

Недокохала... недо...
Млосно. Шок.
Отак ішла - і на тобі... неждано.
Собаки брешуть... здавлений смішок.
Фор...те...піано...

3
- За що вмираєш? - підступає Тінь. -
Сьогодні ти у мене тридцять третя...
На вибір є хатинка, де черінь,
Або казан... елітний - для поетів...

- Мені б окреме... літепле... село.
Швидка спиняється... Тверезі санітари.
...............................................
- Цю запроторимо... жива ж... у Фонтенбло...
Лютнева ніч-завія...
Сни-кошмари.


2017

Сльоза упала на холодний сніг,
Що під солдатом розтає від крові…
Його матуся вийшла на поріг,
До серця руки в молитовнім слові.

Повзе юнак, стікаючи життям,
В руці граната, щоб не знать полону…
А мати дума – о, якби знаття,
Чи син живий, тримає оборону?

Земля гуде, та поряд побратим
Бійця виносить на собі із бою…
А піч курить і виїдає дим
Слова молитви. - Сину, я з тобою!..
17.02.17

А що той світ, в якому ходиш ти?
А що той рух, що обертає зорі?
Бог залишив безсмертя самоти,
а люд на колотнечу вічно хворий.

Позбавлені бентеги і сум’ять,
ідуть угору не господні діти –
уміють жити на звитяжні п’ять,
у соромі ненавчені горіти.

Усі віки ідуть в ура-похід
і міріади зоряних імперій
сумують срібно, дивлячись услід,
як витікає сонце із артерій.

Бог заповів покуту і любов,
але убогі стільки натворили,
що сам Господь стіну б не обійшов,
якою небо від землі відгородили…

У хащах блуду Істини нема,
в юрбі суєт слабіє перше Слово.
А може, це розпука і зима
зустрілися у думах випадково?...

17.02.2017

Летіли в неоновий світ
сніжинки блакитні й рожеві…

Вустами, терпкими од бід,
шепчу золотавому дневі:
намрій мені снігу, намар
морозного подиху,
хрусту.

…Засмучена квітка-зима
гойдає останню пелюстку.

16.02.2017

Тебе немає
в цім оповіданні, -
будиночку
обідраних шпалер,
та я тобі
освідчуюсь в коханні,
байдуУже,
що один із нас помер.
Що на столі
пусті пляшки і смІття,
гидота задумів,
надій і покаянь,
а за вікном
гойда пожовкле віття,
і час минув
непроханих
бажань.

Горить зоря моя холодна,
У піднебесній вишині.
Вона озватися не годна
Ні словом «так», ні словом «ні».

Вона безтрепетно зоріє
Над перехрестями доріг.
Вона нікого не зігріє,
Ніхто завдати їй не зміг

Ані невтішної печалі,
Ані нестямної жаги...
Будився день. А доля спала...
У душу сипали сніги.

Стоїть зима й не думає іти,
Все побілила, ніби цвітом вишні…
І я, неначе у роки колишні,
Аж по коліна у снігах отих.

Сосна спустила обважнілі крила
І нахилила голову униз
На віти і на захололий хмиз
Мов барси сніжні раптом навалились.

Поверхня аж загусла, мов сметанка,
Тремтить уся замерзла – без тепла.
Неначе снігова чаклунка – б`янка*
В полон свій безсердечний узяла.
Б`янка – біла (італ.)

11.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Київ, Національний ботанічний сад ім. Г.Гришка.
ділянка Криму.

*
То пламени играют языки…
А может, это мыслей лепестки?
Я так невольно ими восхищаюсь...
Явилось озаренье – мне с руки!..

*

И огненный язык вдруг воспарит,
Потрескивая, вновь заговорит,
А иногда выстреливают искры:
Как в жизни: прочный мир – и всё горит!..

*

Гудит огонь, как на семи ветрах.
Поленья рассыпаются во прах.
Проходит всё…но теплится надежда,
Что истина рождается в словах.

*

Весёлого огня искрятся тени.
Так долго греют душу и колени…
Иллюзия окутала меня,
Что бесконечно пламени цветенье.

*

Красива углей тлеющих картина.
С моей любовью музыка едина…
И – восстающий Образ из огня:
Цветущи и влекущи георгины…

лютий 7524 р. (ВІд Трипілля) (2017)

Ностальгія є мрії осадом
в спогадання туманній сфері,
а безмежна галактика – посагом
для міжзоряної Гуттіере.

Іхтіандр навчився літати
і покинув земні океани,
аби більш не сидіти за ґратами
в тих, кому ще літати зарано.

Бальтазар і Зуріта вже скніють.
Молоді ж, навпаки, – багатіють
і, з зірок повертаючись, дюзами
знову збовтують осади в мрії.

2017

Крізь сон вслухаючись в слова
І світ не бачачи віднині, –
Лежить матуся, мов жива,
В тісній утробі домовини.
Сльоза згорьована моя
На щічці маминій не тане, –
Ствердивши холодність лиця
І нерухомість неслухняну.
То плачу, наче немовля,
То мить розгублено німію, –
В снігах розкопана земля
Бідою наглою чорніє.
Немає матері… Нема
Дзвінкої радості моєї, –
Лиш туга болісна й німа
Зростає в серці й над землею.
Скорбота втрати не дає
Ні говорить мені, ні дихать, –
І в’яже прядиво своє
В душі засмученій безвихідь...
08.02.17

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

Іде вистава і личин
у ній не менше, ніж акторів:
і Вічний Жид, і сучий син,
і топлес неба – юні зорі.

Міняє ролі режисер:
ось ти герой, а ось іуда,
а ще ковбой, а ще тапер…
За «Мурку» плата – два ескудо.

Кишеню часу гріє зло.
Світ поділили частоколи.
Пливе Харон. Суши весло!
У кого нині є оболи?

Відтінки чорного на смак.
Відтінки білого на дотик.
На небо вішають собак.
Із духу виліз нео-гностик.

Іде вистава. Флеш юрби –
"цепна" реакція загалу.
Усе на "Біс!" було б, якби
не вийшов дідько до фіналу…

07.02.2017

Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

Ти, як завжди, мелеш казна-що –
Як з тобою можна говорити.
Краще б я із хлопцями пішов –
Це серйозна річ – горілку пити.

З хлопцями розмова завжди є –
Хто, наприклад, краще пити вміє.
В хлопців широченний інтерес –
Від пивної аж до бакалії.

В нас розмова груба і пряма,
Для проблем серйозні є причини:
Де знайти рубля, коли нема,
І кому іти до магазину.

Зранку ти мені приносиш квас,
Як тобі це краще пояснити?
Інтелекти різні, бач, у нас –
Час тобі підвищити освіту.

Обминув. Чи таки не побачив?
Янгол очі крилом затулив,
Уберігши тебе від побачень,
Помилок, зайвих рухів і слів.

Не скупиться на труднощі доля.
Скільки в неї таких горопах!
І життя... воно, звісно, не поле, -
Не засієш його абияк.

По чужому не варто й ступати,
Бо завищена буде платня.
...А про те, що пора забувати,
Я собі нагадаю щодня.

2017

Ти живеш всередині інею
і не йолопам розуміти
переваги дому твого
грайливо-красивого.

Живеш неприкрито зимовою
лінню створіння земного,
переваги якої здебільшого
неоціненні, не оцінені.

Всередині у тебе затишно:
страшно тихо, аж голосно
промовляють теплі думки,
танучи, підігріваючи.

Інею терпкого красивого
мало виростає на рік,
але він щораз буде мріяти,
аби ти лишалася з ним.

2017

Два осколки в серці, наче близнюки –
посланці від смерті, чорної ріки.

Без кровинки, біле – юності чоло.
Причитання сиве: Сину мій, за що!?

Два оболи – плата. Два осколки – ні.
Полежи ще трохи в трунному човні.

Поховають завтра в рідному селі.
На колінах люди… і Харон у млі.

Два осколки – плата. Іншої нема
Опустіла хата. У душі - зима…

04.02.2017

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

відносно але цікаво
думок перелітний щебет
чи випито рань чи каву
чи просто налито неба

в дощівку зоря упала
хвилюється перед Богом
чи вітер в дощі приспали
дороги й поріг знемоги

леліє солодкий подих
кульбабові парасолі
чи осінь майструє сходи
для першого кроку долі

насвистує хто важливо
чи птаха яка чи куля
чи може крадеться злива
розхристана і нечула

хрести від руки на карті
обози розбиті світом
а може то смерті жарти
і гинуть в окопах діти

і дим із руїн змією
ковтає нетлінь запеклу
чи може то над землею
не рай проліта а пекло

і мати прозора квітка
ні сліз ані слів лиш очі
чи сонце заходить рідко
чи серцем до сина хоче

2 Березня, 2016

Ніч ховається за ранок –
ось і день новий настав
і вуаллю із туману
опускається на став.
Трави, росами умиті,
день доводять до пуття,
час, пресований у миті,
випромінює життя.
А на обрії – о диво –
сяйво ранішніх заграв.
Потягнувся день сонливо
і на повну міць заграв.
Просинь неба ізвисока
оглядає білий день
і про синь моргає оком,
що за хмарами гряде.
Хтóзна, чи згодяться хмари
небо вимити до дна,
а чи, може, грім ушкварить
й знахабніє дощ – хто зна?
Не злякати нас дощами
(не боялися ж зими),
думає, що кине камінь
в нашу грядку дощ – а ми
будем скиглити, що нежить
подолає нас умить? –
У суху пірнем одежу:
більше нежитю – не жить

Не втрачаймо ж бо довіри
до багатства мовних плес:
вчімося, вилазьмо з шкіри
і – до віри у прогрес!

01.02.2017

Срібні пальці дощу
обнімають за плечі
парасолю мою
у веселих тонах.
Акцентую важливе,
заношую речі -
до дірок у свідомості
і почуттях.

Так замріяно вітер
куйовдить волосся,
де краплина дощу,
мов тіара сія.
...І танцює душа,
задоволена й боса,
на травичці рясній
в Єлисейських полях.

2017

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Вона носила вірші між думок...
Їх пагони, мов проліски з під снігу
тягнулися до неба, до зірок,
сердець людських, проталюючи кригу.

Вона носила світло поміж брів...
Його проміння пестило зіниці
зустрічних віч і лагідно зорів
ласкавий усміх збайдужілим лицям.

Вона тулила сяйво до грудей....
Плекала, мов жарину в серці ватри.
Калічилась прорізами ідей...
Чужих ідей, що вилися, як мантри

довкіл її чутливого єства,
довкруж її щемливої незгоди
молитись не до Бога - божества
наскрізної фальшивої породи.

Вона носила втишену печаль...
Тавро на серці стигло полиново.
На помежів'ї снів тужив скрипаль
та инеєм обтрушувалось слово...

2017

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Нема надій і віри вже нема
Що згине враз війна, неначе буря, –
Вона повзе Донбасом, як чума
Несамовита, нагла і понура.
Реве біда над попелом степів
І “Градами” викопує могили
Усім, хто воювати не хотів
І тим, кого спиняли й не спинили.
Яка розрада в горі та чому
На це не мають відповіді люди
Окрадені та скривджені в Криму,
Ошукані та змучені повсюди?..
О, Господи, загинути не дай
Дурним навдивовижу власним дітям, –
Адже погублять розбратом наш край,
Такий чудовий у жорстокім світі.
01.02.17

Хороню я тебе в свідомості,
Хороню я тебе в пам’яті
Світ манливої ілюзорності,
Я руйную аж до фундаменту.

Тяжко нищити мною створене.
Наче в душу кайлом вгризаюся,
Пізно я усвідомив помилку,
Як я гірко у цьому каюся.

Хоч без тебе в душі сутінки,
Не повернеш тих днів – жодного.
Краще темрява, ніж відблиски
Од твого ліхтаря червоного.

2008-2017

У небеса пішло сьогодні сім
Синів найкращих рідної держави.
Не маючи ні орденів, ні слави,
Пішли у вічність, не минули зим.

У душах владних, вдягнених в льоди,
Не защемлять серця. А де жалоба?
Вони самі не перехрестять лоба
І не приїдуть з Києва сюди.

Бо знають чітко - тут нема АТО,
А є війна, де убивають кулі,
І не поможуть у кишені дулі.
Тому на фронт не їде з них ніхто.
30.01.17

Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин

святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.

Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
замерзлим гостем він в оселю мою лине,
за день приборканий, з утоми півживий.

Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.

2017

* * *

Який відсоток снігу в цім піску?
Ти – жертва ЖЕКів, зимо білотіла...
Якби не на короткім повідку –
ця юна хаскі в небо полетіла б!

Який відсоток зайвих серед нас?
Кого було б позбутися доцільно?
Ламають
керзачі дідівські
наст...
Тримаймося, мої дорогоцінні.

Кому ж перемагати, як не нам,
не надто ситим,
втім, і не примхливим!
Трива багатовимірна війна –
та віру й силу духу зберегли ми.

Немов дитина, пальцями – по склу
замерзлого тролейбуса.
Виводжу:
„Ламаймо наст. Лупаймо сю скалу.
Тримаймося,
мої
непереможні!”

Піднімися на дах,
Дочекайся досвітної тиші,
Роздивись у безодні
Невидимі траси комет.
Що сьогодні тобі
Цими трасами небо напише,
Знову вірші? Не дивно,
Бо небо - найкращий поет.

У коротких рядках,
У напруженій ритміці літер,
У словах невагомих
Водночас і надто тяжких
Прочитай про любов,
Що нестримна як сонячний вітер
І про вірність планет,
Що орбіт не полишать своїх.

Про зірок наднових
Вибухові раптові романи,
Про гігантів червоних
Колапси самотніх сердець,
Про туманностей вічну
Холодну бездушну оману,
Як зітхає Сатурн
За котримось із власних кілець.

Піднімися на дах
Дочекайся досвітної тиші.
Подивись, ген твоє
Між сузір'ями сяє ім'я.
Це не просто слова
В небесах, що не знати, хто пише.
Це тобі у любові
Небесній освідчуюсь я.

30.01.17

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

* * *
Ці полум`я високі язики…
А може – квітки-думки пелюстки?!
Красою і теплом їх упиваюсь –
Прийшло мені осяяння таки.

* * *
Так полум`я тихенько гоготить,
Потріскує, здається, кожну мить.
А іноді й вистрілюють жарини –
Як у житті: то мир, то все – горить!

* * *
Гуде вогонь, мов на семи вітрах,
Ці дрова теж розсипляться у прах.
Минає все… Жевріє лиш надія,
Що істина залишиться в словах.

* * *
Вогню веселі все іскряться тіні,
Так довго гріють, майже безгомінні.
Аж виника ілюзія мені,
Що безконечне – полум`я цвітіння.

* * *
Красиві дуже тліючі жарини –
У споглядання радісне порину.
Постане Образ раптом із вогню,
Вони – немов квітуючі жоржини.

28.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

А Часу – як буде:
у нього в коморі
ще досить облуди
і вистачить горя.

Загроз викрутаси.
Кульбіти теорій.
І байдуже Часу
До реплік Історії.

Йому – знов завзято
(без сили і солі)
брехню запихати
у воло неволі.

…Всевидяще око.
Порти і портали…
А Часу – все боком:
аби не картали.

28.01.2017

на гілці неба висне хмара
вагітна зоряним дощем
ось упаде на плечі кара
ось набіжить заброда-щем

усім чогось в житті бракує
то крові ближніх то добра
молімось Богу щоб не всує
хоча і сенс – це тільки гра

а кольорова птаха щастя
пір’їни губить не за так
десь зачарує не удасться
міняє долю на мідяк

живі покоси срібні роси
осіло сонце на траву
повисихали Божі сльози
у сні-омані й наяву

тримай мене моя соломко
мої дороги і поля
час розриває там де тонко
у небо падає земля…

27.01.2017