Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

Великодня Дажбожа сила –
Я просвітити світ молю:
В цей день сіяч весни – Ярило
Поклав зернину у ріллю.

Я славлю миті дерзновенні –
Угору руки підійму –
Іде весняне рівнодення,
Дажбоже світло боре тьму.

І безконечника дорогу,
І сварги коло молоде
Під покровительством Сварога
Трипільська писанка веде.

І сніг летить під Божі мітли,
Волхви пророчать майбуття.
Великдень – перемога світла,
Святе зародження життя!

20.03.7524 р. (2016)

Маю очi голубi i пухнатi щiчки,
Та в мойого дiдуся червонiше личко.
Мiй дiдусь чомусь спітнiв, дихає частенько,
Ми ж iще не почали гратися гарненько.

У бабусі я взяла речі старовинні,
Для прикраси дідуся підійти повинні.
Начіплю на нього я кольорові буси,
А сережки застромлю у обидва вуса.

У шкатулці я знайшла повну купу перснів.
Кіт намуркує мені прямо в очі чесні:
Каже, що свого хвоста не віддасть нізащо,
Нявка, що дідусів ніс стане з перснем кращий.

Перснів вистачить на всіх, на хвоста й на діда,
Поки вішала на ніс, від кота ні сліду.
Зараз я тебе знайду, коте лячкуватий,
Не сховаєшся ніде, скільки тої хати.

Спи, дiдусю, люлі,
Прилетіли гулі,
Більше всіх тебе люблю,
Але збиткiв нароблю:
Лю-у-лі... лю-у-лі...
Я візьму кастрю-у-лю...
Запихну туди кота,
Прищемлю йому хвоста.
Лю-у-лі... лю-у-лі...

далі йде неримоване хропіння дідуся, придушений нявкіт кота, задоволене зітхання Катрусі і пирскання в долоню її тата з мамою за ледь прикритими дверима...

Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.

Настане день — скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.

Вони збагнуть — життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім — повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран — недужний жар.

Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста —
троянський вихор колісниць — чи ти із ворогом зріднивсь? —
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.

Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.

Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.

Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги —
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.

Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі —
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.

2015

Востаннє березень укутався в сніги,
Патлате небо плахтою лляною
Прикривши верб півкуляні стоги,
За обрієм збиралося в сувої.

Весняний аромат в повітрі розлили
Відлуння нетерплячки стоголосі,
Пастельний настрій цнотної імли
Настійні співи турбував за коси.

Ловлю в долоні добрий гумор цей -
Найкращу із відомих панацей.

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.

Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...

Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...

Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...

Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
Де немає сумних і сплаканих,
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...

(1.111.15)

Шукайте жінку – де вона зимує,
І де вона весною відтає,
В якому вона вимірі існує,
Знайдіть її, хоч де вона не є.

Знайдіть її у просторі безмежнім,
Поки її хтось інший не знайшов,
Поки не згасло почуття бентежне,
Що просто називається любов.

Фаланги пальців до пера
Тягнутися не перестануть,
Як звично трепетна пора,
Веде тебе на синю паводь.

На крилах мрій лети туди,
Де труд – солодкий відпочинок.
Душі крильми пролепоти
На звуки неземних сопілок.

Бо лиш подалі від землі
Ми з плоті линемо наївні.
Даруй словам низький уклін
У невагомості чарівній.

А світу тишу над усе
Лиши у спокої небеснім.
Поет печаль перенесе
Під сонцем, блискаючим перснем.

Лиш поспіши, бо вже весна
По днях завіяно-буремних.
Брунатним брунькам затісна
Одежа в пагонах деревних.

На лоні вод крилата тінь
Черкне похитуване плесо.
Мов голуб, чисту голубінь
Душа минає безтілесо.

21 березня 2015 р.Б.

Манлива незнищенна далечінь
Подовжує і простір, і уяву.
Думки мої – свавільні втікачі –
Летять вперед, не знаючи угаву.

Майбутнє віддаляє час лукавий,
В прозорий безмір кинувши ключі.
І розум наш не осягає явищ,
Які, на жаль, завершились нічим.

Страхи підступні полюбляють морок,
Затемнення уяви і думок.
Тоді зневіра, на розправу скора,

Прийдешнє замикає на замок
І уповільнює собі на користь
Такий близький уже наступний крок.

2016

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Згадався Крим і далі голубі,
І після плавання – блаженна змора.
І вітер-дух могутній, що тобі
Несе міцний заряд здоров`я з моря.

І сонця схід величний вдалині,
І спів цикад, як музика вечірня,
І шепіт хвиль, і відсвіти ясні
Од місяця, що з хмар на хвильку вирне.

Величні скелі, наче маяки,
І гір верхівки у небесній піні…
Й великих бур обурення гіркі,
Що ця краса належить Україні!

Перуна гнів, я знаю, не затих.
Меч-блискавка над виссю голубою
Впаде, як смерч, покарою на тих,
Що нашу землю віддали без бою.

21.02.7523 р. (2016)

Я балансую на межі
Боготворіння і прокляття.
Згасає пристрасті багаття
І ми вже робимось чужі.

Ти ще ввижаєшся мені,
Та вже у тебе інші очі.
Моя душа тебе не хоче
Такою бачити вві сні.

Але зорітимуть у снах
Твої зіниці як зірниці,
Нехай тобі благословиться –
Ти обираєш інший шлях.

Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Чарівність жінки – вища благодать,
Що душу над буденністю підносить,
Коли іскринки ув очах блищать,
Коли душа якогось дива просить.

Коли непереборні почуття
Тримають у солодкому полоні,
Розпалюючи в грудях шал життя,
Не дивлячись на жодні перепони.

Похмуро...день зажмурив ясні очі,
Блазнюють рими, гусінь аркуш точить.
Світліє...сонце плескає в долоні,
І муза моститься на злотім троні,
А вечір...струни мрій перебирає.
Яка ж мелодія душі безкрая...
О, вже світанок - дань бесонній ночі.
І плинуть сни ятряні та пророчі.

У світі, де мамони
Росте чорнильна тінь,
Люд чавить виногрона,
Міняє курс хотінь.

Здорожчали наліпки,
Літанії, сири…
Я музі - два очіпки,
Нехай злітає в Крим.

А плай до Колізею
Висвічує вгорі…
Край льотного музею -
Корови на зорі.

Пасе їх біла баба,
Постукує ціпок.
І вихваляють жаби
Євшан, що перемок…

Верба ще плодоносить:
Знов гепнув мандарин…
Дзумління… Хижим осам
Забаглося шкорин.

Біжать руді мурахи
До сонця, на черінь...
Це світ, де телемахи -
Для цяць і голосінь.

Надрізані флоеми.
Намолені хрести.
Доїння… діадеми…
Діаспорні мости…

І над, і під – Ярило.
Яругами – туман…
Слони тримають брили.
А я - пір'їну, дзбан.

У світі, де шовковиць
Не люблять шовкуни,
Воюють букволови
За відгомін луни.

І лиш коти незрадні,
Не треба їм корон.
Клубочки Аріадни
Закочують у схрон…

2016

Оперують вагомо «фактами»
У моїй схильності до божевілля і бунту
Стають навшпиньки
Вдивляються в шибочку замальовану сумом
Вслухаються в тишу
Яка розрізає їм вухо і глохне як стишеність грому
Зійшлися на тому
Що з тихих снігів я сповзаю спиною у осінь

Це так недоречно
Змінити природу погоду і сутність
Усі пам’ятали
Мою закодованість зимних холодних життів
О, там мене знали
Під снігом не бачачи, Господи, очі і душу
А осінь розхристана
Влетіла до мене й полоще полоще дощем

Я... не до вподоби?
Сумна і пекуча різка і незламна але особистість
Я надто предовго
Втішала покірністю ваш ізольований мертвий вже рай
Я стала перевертень
Що ходить людиною змовчує, змовчує звіром
Ох людоньки, люди
Не йдіть ще до мене бо звіром не змовчу. Змовчу?

Стандартний діагноз:
-Таки божевільна. Жити схотіла. Даремно.
Щось пише читає
В кімнаті як осінь у січні пресміло блука
-Я вами приречена?
Я не ображусь на експлозію гніву На випадки сміху
Так я непокірна
Я зла і невдячна? Я, люди, шукаю Душі порятунку і Світла

11.05.2011.
 

Слова пройшли, як факельна хода.
Вони були з прокляттям, наче з хмизом,
За берці їм хапалася вода,
Злітала самогубцем із карнизу.

Слова ішли свій впертий чорний марш,
Луною розривали піднебіння.
Нога у ногу, згарище у згар,
Аж полум'я обліг іскристий іній.

За ними йшли, ступаючи у крок,
Старі й малі, і мрії, що без віку.
Хто вже погас, хто спертий на ціпок,
Хто на розрив од факельного крику.

Пройшли слова в зловісних кімоно.
Півсотні в'їлись, жодне не спинилось.
Вода і попіл мостять інше дно,
Лиш вікнам дрож уговтати несила.



2016

У винному погребі дядька Луї
виноградні потоки по самі краї
заливають хитанням наші кроки
підлаштовуються, сідають збоку
сіро-зелені погляди -- твої й мої
яскраво-червоні юні щоки.

Дубові бочки грають в п'ятнашки
відкрити їх зовсім не важко
ще простіше разом між них зникати
все тут приточене до певної дати
роками зміцнена кожна пляшка
буде що забути, буде й згадати.

2016

Одвічний пошук (вірних???) Галатей...
Чи не втомився ти, Пігмаліоне,
із криги рук та з холоду очей
між нами насипати терикони?!

Перемовчи! себе перехитри,
пошли любов (незвиклу до мандрівки).
Кургани. Степ. Сполохані вітри
Несуть мене до іншої криївки.

В душі моїй гірчиця проросла...
Кривавий слід омани у заграві...
Куди ж без тебе? - мрії? - без весла?
Серця міняти? знов?на переправі?

Терпке, мов глід, колюче, як осет,
Убивче слово дивиться із дула.
Міраж кохання (прикро!) - силует...
Кінець! тебе, минущого, забула.

Планета ця вкрита була озерами…
Річками з повільною дуже просинню…
По них марсіяни пливли галерами
в сезоні безчасся між літом і осінню…

Хай шкіпер од штилю був і не в захваті,
рудий супокій лився в келихи літрами…
І тануло Сонце в блакитному заході…
Фантасти писали про Землю вітряну.

Плескались хвилини мляво за звичаєм
традицій повільної незнищенності.
Та раптом… Безчасся в тумані відчаю
труснуло світ ревищем нескінченності!..

Розчавило швидкістю астероїда
сезони безчасся на зими без осені.
І спокій ізнов… Лиш так гуманоїдно
в пустелю повзе всюдихід Curiosity.

2015

Летіли пера золоті - червоно танули.
Розбитий обрій огнедухо розпачав.
Вампуму рвалися шнури магічні й гранули
і падав лук із індіанського плеча.

А ти біжи од люду й повні блідоликої!
Тікай, Дономо! Крізь роки, дівча, тікай!
Уже тебе зі світу твого ницо викроїв
упирний постріл і захопницька рука.

Не обертайся на ліси свої скопичені,
залізно змієм обрейковані стежки...
Гітчі-Маніто розгорне - налиті свіченням -
тонкі прожилки твого серця й пелюстки.

Впрягай оскаленого вовка, душу вітрову!..
визбируй пера в міріадах рос вогких.
У танець сонця потече трависте видиво,
зіркове пасмо і тремкий долини сміх.

А сосни - стрілами у небо вічне пущені -
несуть на вістрі чорні накипи заклять:
за плем"я вбите, за гірку дорогу мучення...
і долетять вони!.. Хай що там - долетять!

Іде село повз мої вікна.
Сплетінням різної ходи:
Іде як дама - п’яна, літня.
Як чоловік! – «вряди-годи»
Як «розмальована спадковість»
Побитих під буденний гнів.
Інтелігентна випадковість,
Що не вростається в синів.
Іде цинічно, підло. Стиха
чорнющим ротом цебенить.
Іде, засмітнюючи лихом.
В обіймах, заздрість, аж кипить.
Біжить дитяча безказковість.
Мчить юність «модня» і смішна.
Іде доросла беззмістовність.
А людяність???
Між них – сумна…

14.03.2011.

Пам'яті полеглих

Налий мені, товаришу, вина,
Щоб голова нестямно не боліла, –
Щоби пішла зі спогадів війна,
Немов утома, після сну, із тіла.
Присядь, мій друже, також край стола
І помовчи в підступному смерканні, –
Допоки тане свічечка мала,
З вогнем зустрівшись вперше і востаннє.
Але не думай звично про своє
В притулку спорожнілої хатинки,
Де вечорами сумно заграє
На протягах віконних павутинка.
Народжені наругами орди,
Летять до нас вони з-за небокраю, –
І дивна злука – музики й біди,
Нестерпним болем душі розпікає.
23.01.16

Купець спитав мене: "На що міняєш?"
Кажу, на сміх її голосний,
на щиру радість.
Міняю на колір її волосся,
його довжину і хвилі.
На температуру рук,
що горять при прощанні
На далеку путь,
яку вона проходить щоразу,
щоб зустріти мене.

Велику ціну вартує, сам знаєш.
а чи вистачить волі і віри,
щоб і самому так далеко піти
чи стане сили у голосі
їй щодня дарувати усмішку,
чи стане здоров'я в ногах
для довгих мандрівок вечірніх?
Гарячої кави і терпкого вина,
холодних ранків і слова
можливо, не завжди почутого.

Так, кажу, все зможу і все зумію
забирай увесь мій спокій
старі переконання і безпеку
Забирай дні, забирай ночі
візьми усе вже написане
і ще не написане досі.
Я підпишу цю угоду, я усе зроблю
я виграю для тебе всі битви,
виконаю не один подвиг.
Але дай мені її почуття
цю Різдвяну зірку, що веде мене
направляє мій подих.
Просто дай мені її прихильність,
її погляд і вроду
і можеш забирати усе.

2016

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

...А люди жили і плакали
Блукали
Брудними
Провулками
Усе світлодайне втратили
Чи хтось підібрав - із клунками...
Чи хтось обізвав невдахою...
Чи хтось обібрав до ниточки -
Як марилось бути птахою
З квітучої вишні гілочки...

2016

Дерева вітер хилита
Розлого.
Моя гіркуща самота –
Від Бога.

Шмагає вітер по лицю –
Холодний.
Як бич для мене в мить оцю –
Господній.

І хай болить, та я терплю –
Ще й радо.
Ти, самото, і від жалю –
Розрада.

Не для орлів цей стан рабів –
Смирення!
Мене навік порив зігрів –
Натхнення!

Бо самота, як Божий дар –
Отая!
У ній думками аж до хмар –
Літаю!

Порину ввись світить зорю –
Поетів.
Колись отак помру, згорю –
У леті!

19.01.7523 р. (2016)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

Наростає з потОйсвіту, міста напругу ятрить
голосіння невмовчане. Видивом ночі закрапало.
Стиглий місяць огніє - напевне ж на сильні вітри.
Хмари в трави небесні вгрузають - важкі, наче бафало.

Де гайвеї пасмують маунди старих бойовищ,
а дерева судомні та вигаслі квилять під зорями -
мов ізплетена з карагуати - все вище і вищ...
та мелодія тонка твоя плине далями горними.

Йду за знаками стебел ізігнутих, гілля розхвиль.
Наче з листя сторічної осені просвіт вихоплюю.
Ти так близько до мене - аж рушаться відстані миль...
за мембраною часу орлієш високою волею.

Гостро зиришся в мене, на мене росою зіниць.
Пролітаєш наскрізно нейтронами лавиносердними.
Лише голосом, зболено словом, собою озвись!
Лише вирости з тіні густої за тихими кедрами

і земля черокійська розбудить каміння живе.
Ми з тобою овітрені в коло сновидь ошаманених,
підіймемо - як рибу на списі з Огайо - із вен -
наших вен ізневірене сонце - з кривавої гавані.

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Поверніть додому тата
З перемогою і миром –
Щедрик-ведрик, прошу щиро.
Поверніть матусі пісню
У годину ранню й пізню.
Як татусь пішов в АТО,
Не радіє з нас ніхто.
Дайте чоботи бабусі,
Бо застудиться, боюся.
Їй давно б купила ненька,
Та платня така маленька.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Наречена є у брата,
Мила й лагідна напрочуд,
Та батьки її не хочуть
Без великих статків зятя...
Дайте людям тим завзяття
І любові у серця,
Щоб побралась пара ця.

А у нашої сусідки
Не народжуються дітки.
Як вона їх в Бога просить!
Щедренята, може, досить?
Дуже вас благаю нині:
Дайте тітоньці Марині
Сподівань, та не даремних -
Діточок здорових чемних.

А до іншого сусіда
В гості син чомусь не їде.
Дід Максим - такий самотній!
Щедренята! Хоч сьогодні
Надоумте того сина:
Хай він діє як людина.
В нього ж теж зростають діти,
Як добру їх буде вчити,
Коли сам забув дорогу
До татусика старого?

А учительці моїй
Подаруйте снів сувій,
Бо недавно поділилась,
Що зі снами посварилась.
Як мені її шкода!
І привітна, й молода.
В нас вона вкладає душу,
То й за неї дбати мушу.

Нам же, діточкам, на втіху
Принесіть хоч трохи снігу,
Без морозу, бо у нас
Дорогі і світло, й газ.
Треба ж людям, щедренята,
Якось перезимувати.

А які були б ми раді,
Щоб усім, хто є при владі,
Ви дали таку зарплату,
Як у мами чи у брата.
Може, вийшло б з того диво –
Зажили б усі щасливо,
Щоб, позбувшись лиха- зла,
Україна розцвіла.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Може, я прошу багато?
То хоча б ... додому тата…

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Зима будує за вікном
засніжені дороги,
і Морозенко б’є ціпком
потоки і пороги.
Шкребе у двері цілу ніч
і дихає кошлато.
І остигає грубка-піч,
а з нею тепла хата.
Зима як сон, зима як лик
холодного покою,
лиш іноді ворони крик
зависне над тобою.
Мороз втихає, вітру спів
бере нараз відпустку,
і посвіт сонячних вогнів
вдягає сяйну хустку
на крони саду і дахи,
на конуру собачу,
і зігріваються птахи,
і кітка у додачу:
лишає ямочки-сліди
на зоряній перині,
іде собі туди-сюди,
радіє ясній днині.
Зима живе своїм життям –
хурделить і стихає,
то стане плаксою-дитям,
то тишу колихає.
А нам своє – чекати, йти
через сніги у літо.
А що зима, а що вітри?
Минає, як лібідо…

05.01.2016

Тримай і тримайся.
За обрієм спишуть,
Бо йшов, наступив на розтяжку для миші.
Злякався війни ховрашок під колоссям...
А може, реалій нема - все здалося:
І хата - не крайня, від лісу четверта,
І з чортом розмова про юнку - відверта,
І брехні циганки, і дим цигарковий,
І вихід в астрал, де спадають закови...

Гартуй і гартуйся.
Щезаюча воля...
Не прагнуть динаміки важелі кволі.
На фініші перші, охочі до старту,
Насиплють насіння з гробниці Урарту.

Лукаві шептали: "Ти зможеш... ти Фенікс...".
А скільки гориш - те багатим до фені.
Розвіється попіл над чубом Славути...
Мені б тебе, хлопче зі сну, не забути.

Не гладдю по білому - чорнохрестами
Рушник вишивається...
Боже, ти з нами?

До Щастя вселюдського - ніч і...парсеки.
Пророцтвам Кассандри не вірили греки.


2016

Чи запізно, чи занадто рано,
І про що не думав, не гадав,
Я подібним став на Дон-Жуана,
Майстром слова і амурних справ.

Що зі мною сталося, не знаю,
Я щодня біля нових колін,
Сам до себе жалість я втрачаю,
І долаю зради навзамін.

І чимдалі менше я страждаю
В почуттях і ніжних, і простих.
Що ж іще я в цих жінках шукаю –
Легковажних, підлих і пустих?

Я себе презирством захищаю
Від жінок, подібних на повій,
У душі лиш холод закипає,
І бузковий шелест голубий.

На душі заграви вечорові
І лунає, мов би крізь туман, –
Не шукай свободи у любові,
Є за те розплата, Дон-Жуан!

Я спокійно виклик цей приймаю,
Я ж бо відрізнити не зумів
Заметілі від весни розмаю,
І любов від хтивих відчуттів.

Так вже склалось, так зі мною сталось,
Все нові жінки мене манять,
Щоби вічно щастя посміхалось,
Не змирившись з гіркотою зрад.

Я пам’ятаю й досі ніч святу:
На покуті димить Різдвяна свічка,
Витає дух пробачень і освідчень.
Густі дими над стріхою прядуть.
До хати батько молитовно дідух
Святково вносить, укладає гідно
У чепурний і вартий в домі кут.

І так пречисто сяють образи,
Неначе сам Господь помежи нами –
Малий Ісусик щедрими руками
Торкнувсь теплом найменшої сльози .
І закликає мати до молитви
Маленьких нас, щоби благословити
За рік діждати: «Боже, поможи!»

Відтак за стіл. Парують пампушки,
Кутя пахтить горіхами і медом.
У небі зорі запаливши щедро,
Іде колядка світом навпрошки.
…Із року в рік у спогади вертаю,
Коли свята зоря з-за небокраю
Торкає світлом пройдені стежки.

Писать. И сердце биться не устало
в оковах тела страстно и легко.
Мне кажется до Вас я не дышала,
до Вас прозренье было далеко.

Слова - туман. Вы смотрите улыбкой.
Улыбкой Вашей я молчу и говорю.
Я заболела, знайте, слишком шибко
и не лечусь, но Вас я не корю.

Моя простуда Вами безнадежна,
но кто же умирает от простуд?
Больна уже хронически, возможно
и слава богу, больше не спасут.

Не выпишут рецепты на лекарства,
диагноз не поставят, не солгут.
Я жертва опьянившего коварства,
раба всех посвященных Вам минут.

27.11.2015

Нова сторінка – перший білий голуб
злетів у вись. Немов причастя
діткнулося руки наперстком щастя.
Як перша купіль немовляти, перший проруб
у світ, котрий однаково відкритий для усіх.

Земля, як обрус білий. Біле жито
легка завія розсіває,
прийдешнє ще нічого геть не знає.
Маля! Життя пройти – не зиму пережити,
найперший сніг і перший лід – найперша дрібка солі.

Сьогодні ти феєрія-відрада,
новий виток. Така основа -
народжуватись треба знов і знову.
Початок, як лоза, життя – то виноградар,
доокруг біло. Білій, мій Новорічню, і радій!

01.01.2016

Коли засинають озе́ра й ліси, мовчи!
Це білі скульптури в музеї зимової тиші.
Скорбота, війна і тривога – слова-мечі.
Мовчи! Говорімо про інше.

На сході висвітлює день де-не-де людей,
живих межи мертвими, смерті байдуже обличчя.
І сніг у холодній клепсидрі безвільно йде…
Мовчу… Говорімо про вічне.

Про… світло і темряву? Зріле кохання? Чи
поезію? Музику? Музу? І знов запитання:
Коли засинають озе́ра і світ мовчить? –
По видзвоні гільзи об камінь.

2015

*
і
на порі
рік
опечалений
тим
що не міг
сіяти ситами
на оберіг              
і на проталини
іній і сніг                   
                    на недочитані      
саги доріг сущої та́їни
.

*
нам
і полям
і із малечею
мамі синам
татові донечці
мріям і снам
буде предтечею         
                    білим ночам
і у віконечку
явиться сам                         
         рано увечері
морю гаям                  
                   зорям і сонечку
.

*
і
одягне
ялини хвоєю
і промайне             
           поза утрачене
і пом'яне                   
               мічене волею
не омине                           
                       диво небачене
і неземне                 
іншою долею
.

*
і
на межі
люті і січені
на віражі           
           скороминущого
хати чужі                   
           будуть уквітчані
сильні мужі                 
        виженуть дужчого
за рубежі
.

*
віє
хур-
делиця
біля села
килими віхоли
перемела         
         сива метелиця
йде до стола                 
         дідух із віхою
і омела                         
                   лякає стріхою
чари зела у ступі мелються
.

*
і
не зове
небом осяяне
ладо нове
         і непомічене
перепливе                 
                   ріками та́їни
і оживе                    
ерою вічного
.

             12.2015

Як хороше в зимовому раю!
Хоч він безсніжний, та зате – спокійний.
Лікує душу зранену мою,
Мов стан схвильований мій розуміє!

І пестить вітер, тягне ласки нить,
І легко так розсіює тривогу.
Немов говорить: «Ну, вже досить нить!»
І моляться озерні хвилі Богу.

Гіллястий дуб схилився до води,
Мелодію почув Санта-Лючії…
О Велесе, моїм пером води,
Допоки у гаю не споночіє.

Допоки в серці згасне той вогонь,
Зотліє в ньому іскорка остання.
І попелом – з обпечених долонь
Розвіється розтерзане кохання.

13.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Затишшя також потрібне.
Ще кажуть: либонь, перед бурею...
Буденність краплинно-дрібно
у горлі гірчить мікстурою...

І так чогось мілко-мілко,
і тісно душі неприкаяній...
Мов десь дотліває зірка,
затлумлена братом каїном.

Мов десь вигорає свічка,
мільйони разів запалювана,
і скупо (все рідше й рідше)
теплом мерехтять проталини...

Затишшя... Льодово-зимне...
Зігріти би душечку бурею,
що пристрасно і нестримано
ввірветься у світ Магурою*!

2015
* Донька громовержця Перуна, хмарна діва, у слов'янській міфології прекрасна , крилата , войовнича.

Небес блакитним перламутром
глибокий погляд заяснів...
Чи ця зима не любить хутра?
Не беручка до ковзанів?

Контрасту легітне контральто...
Відлуння нотки золоті...
І шпацирує по асфальту
зима в осінньому пальті.

11.12.2015