Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Ейфорія доблесті минає.
Інвазія нашесті мине.
Хто вітри неправди засіває,
бурю гніву Божого пожне.

Україно, є ще отамани
і твердої, й моцної руки,
і готові йти у партизани
месники і юні козаки.

Не журися. Ще озветься слово
захищати гідність і права.
Оживе мелодія любові,
поки ще поезія жива.

І прозріння зомбі ще настане,
і пора супротиву гряде.
Буйний вітер нашого Майдану
на Червону площу перейде.

Стануть і «бандерівці» до бою,
поки пережовує плебей
печію оскомини ідей.

І рідіє черга за бідою.
Інвазія нації ізгоїв
істинно згуртовує людей.

                              11.04.14

Партія Ригів, отруйна Пухлина Ракова,
Йде метастазами, все пожирає пухлина.
Якби могла, то розрослася б до Кракова.
Господи, збав! Во ім’я Отця і Сина.

І грабували, і гроші гребли лопатами,
В тіло вгризалися – аж на клітинному рівні.
Світла бояться – а скоро уже світатиме,
Третій Майдан? Бо співають вже треті півні…

Не перебути скраю, не відлежатись в затінку,
Діти немудрі бувають, що взяти – діти…
Боляче буде, та знаєш сама ненько-матінко –
Ту операцію треба перетерпіти.

Будеш здорова, хоч тіло покрите шрамами,
Будеш щаслива – з пухлиною зникнуть біди,
Як попрощаєшся з гепами, допами, хамами,
Вкажеш на двері азійським своїм сусідам.

Кожен у світі полюбить тебе і знатиме –
Ти за ідею останні віддала сили.
Ти не змирилася з бандами і паханатами,
З “помощью” “брата”, з якою і світ немилий.

Довга Хресна дорога твоя і нації,
Зціплені губи і сльози розпачу зайві…
По Воскресінню ще буде шістнадцята стація –
І за Ісусом ти також воскреснеш в сяйві.

Ненько, вставай, і від тої пухлини зцілюйся,
Хай “воріженьки” потонуть у злості-слині…
Треба робити резекцію, чуєш? Змилуйся,
І якнайшвидше, рідненька, найліпше – нині!

11.04.2013

Уже весна, а ще тепла немає,
Але це, знаю, тільки півбіди, –
Біда тоді, коли вже не чекаєш
Од майбуття ні радощів, ні див.
Коли стоїш, розгублено-завмерши,
Вдивляючись замислено в світи,
І наче все навколо бачиш вперше,
Не знаючи куди й навіщо йти?..
09.04.14

Низочка строф – то набої в моїм патронташі.
Хрестик прицілу вихоплює з мороку тіні.
Поки без крові, пасуться пегаси на паші.
Миті безцінні.

Ким би не був, у душі я – замріяний снайпер,
Хоч із кадилом чи просто при клавіатурі.
Граючи, пишучи, тихо гортаючи сайти –
Стражник на мурі.

В мене стріляють не кулями, тільки словами,
Наче й не боляче тілу, а душу виймає,
Так, мов на Пасху палити примусили храми
К пєрвому Мая…

Я відіб’юсь, відстріляюсь останнім набоєм,
І серед пустки розплачусь неначе дитина.
Серце затисне, думки як годинник із боєм –
Лобом у стіну.

Цегла розсиплеться в пил наче сіль на підлогу,
Не забаряться і чвари, неначе наврочив.
Гасне свідомість… чи дрова були завологі?
Гріти не хочуть…

У світі цім втрати духовні
Стаються під натиском хиб,
Погане спливає назовні,
А добре стікає углиб.
Хороше оцінюють тано,*
За зло із лихвою дають.
Як не заощаджуй старанно,
Твій титул незмінний: банкрут.
Отож багатітиму небом,
Молитви зберу капітал,
Бо вкладнику більше не треба,
Аніж потебує фінал.

Чорним по білому, бачиш, ночами по днях
Сни наші пишуться, мов чорно-біле кіно.
Спиться, не спиться? І чуються звуки – то знак:
Після опівночі музика сходить із нот…

Чорними, білими, чуєш, – це клавіш луна!
Хто на них грає мелодії наших пісень?
Час чорно-білої магії… Зараз у нас
Є лише музика, щоб закохатись, і все.

Білим по чорному – днями по наших ночах.
Сни вже здійснились, попереду стільки чудес!
Час прокидатися, поки нас будять, хоча…
Краще проспати і все залиши́ти в ч/б!


2014

Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
стукотить у вікно,
і жене у світи непоступливу риму,
затирає рядки –
а мені все одно…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак, на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Старий, гладкий, смугастий кіт
Розлігся серед вулиці, –
Уткнувши вуса у живіт,
Муркоче щось і мружиться.
Хоч наступають на хвоста
Отут йому, принишклому,
Але, відбігши, кіт верта
Назад ізнов до вишколу.
Себе являє вояком
Противником ураженим, –
Лежить, виляючи хвостом,
І ні на що не зважує.
01.04.14

Все життя на чистому папері –
Зроблено отой останній крок…
Біля ганку хрест. Відкриті двері.
Шепіт тихий, тіні від свічок.

Путь земний завершила людина,
І літа-роки мигнули – мить.
А навкруг труни – сумна родина,
Правнук все питає – Дідо спить?

Відшуміли буревії-грози,
Винесли до тихої ріки…
Внуки тихо витирають сльози,
І беззвучно плачуть невістки.

Спокій вічний сльози не розбудять –
Душу в небі ангел зустріча.
Руки смирно зложені на грудях,
І у них ікона та свіча…

В тих руках було ще стільки сили,
Вузлуваті – доля не проста.
Руки ті орали і косили,
І мене тримали до хреста.

…Помолюся коло домовини –
Лід гріха хай душу не скує…
Господи, прости йому провини,
І прийми у Царствіє Твоє.

7.04.2014

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

Не журися, матусю, до сліз,
Не молися щораз до безтями,
Коли зорі зриваються вниз
І зникають навік над полями.
Порожніють вночі небеса,
Наповняючи простір журбою,
Але я ще не падаю сам
І не кличу тебе за собою.
Наче привидів рій, зорепад
Миготить і шурхоче навмисно,
Щойно я налаштовую лад
На гітарі для доброї пісні.
Вона сонцем назавтра зійде
І зігріє усю тебе щастям,
Бо у сонячнім сяйві ніде
І ніколи не смію упасти.
Я не зраджу надіям твоїм,
Повним туги і віри, і сили, -
Не розтану світінням блідим
В порожнечі німій небосхилу.
06.04.14

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Життя зігнуло, мов підкову,
Давно сусідку, та стара
Іще до вигону корову
Жене, коли стає пора.
І на городі із сапою
Не розлучається ніяк,
Неначе сили їй потроїв
На старості якийсь мастак.
Чи за свої гріхи минулі
Не розрахується повік,
Що господарство не згорнула,
А лиш примножила вторік?
Були в хліві качки і кури,
І завжди пара поросят,
А віднедавна сіро-бурий
До них додався “експонат”.
Старезний цап, увесь облізлий
І хворобливий, ніби дід, –
Валився з ніг й просився слізно
У двір охайний підобід.
Хіба не вмиєшся сльозою,
Коли жура – нехай чужа, –
Об тебе треться бородою
І відступати не бажа?
З печальним усміхом і жалем,
Недовго думала стара –
За мить одну цап підупалий
Водичку сьорбав із відра.
Іще вона, як і належить,
Шкребла і терла шерсть брудну,
Адже зібрав на себе, лежень,
Чимало пилу й бур’яну.
Він, між лежанкою й стіною,
У хаті тижнів зо два жив,
І все з цікавістю німою
Дививсь на фото й образи.
Здавалось, плакав, як дитина
По тих, чий лик на них узрів,
Кому, безмовному, на зміну
Прийти негадано зумів.
Бо, призвичаївшись до хати,
Став чоловіку цап під стать –
Якщо не губи облизати,
То за поділ спідниці хвать.
Ось, незворушна і байдужа,
До тих настирних залицянь, –
Бабуся зразу, як піддужав,
На нього крикнула: – “Відстань!..”
Хоч упирався гість убогий,
Але такого “жениха”
Хазяйка вивела за роги
У хлів подалі від гріха.
З тих пір до бабці обережно
Козел підходить, а вона
Веде з ним бесіди бентежні
Про примхи долі дотемна.
А він все слухає уважно
І, певно, згадує часи,
Коли, проворний і безстрашний,
До кіз стрибав через вози.
І геть не думав про постелю
В хліві чужому дощану,
Бо спав – де ніч йому постелить
І подарує спокій сну.
Не міг подумати, що в прийми
Нужда незмірна пожене,
Що хтось, покірному, ошийник
Дбайливо й вміло застібне.
А він не хоче бути збитком
Для господині, бо яка
Від нього буде користь діткам –
Ані яєць, ні молока.
Але бабуся, мов читає,
Його думок нехитрий зміст: –
“Своїх дітей, на жаль, не маю,
І на подвір’ї ти не гість.
Нема в житті біди чужої,
Усі на світі ми рідня, –
Зійшли із волі пресвятої
Колись на землю ти і я…
А зараз йди, давай, у клітку
І не журись, що дармоїд…”, –
Зітхнула втомлено сусідка
І подивилась цапу вслід,
А потім глянула на мене
Очима повними жури –
Скінчилась праця цілоденна
Аж до ранкової пори…
03-04.04.14

Квітка на довгому пагоні
Вихором винесла серце
В небо, а душу засіяла
Ніжністю з перцем.

Квітко з високого пагорба,
Тихо виписую віршем,
Спогад про тебе, лагідну.
Вітер колише

Квітку, у коси вплетену
Мавці казкового гаю,
Тій, що у вітті калиновім
Пісню співає.

Квітка. Над нею тендітною
Тишу джмелем розрізаю.
Він, за пелюстку скинуту,
Вигнаний з раю.

Квітко, довіку не встигнемо
Матір весну наздогнати.
Я ж все одно не наважуся
Поцілувати.

ой летіла весна на рябому коні
рукава золоті
коміри вивірчаті
наловила линів у глибокій луні
у торішнім гнізді
розіклала багаття

та й сиділа сама та й сиділа одна
а довкіл пастухи
дітлахи ворожбити
- ой позичте мені сім аршин полотна!
- штири мірки вівса
та полукіпок жита!

десь мисливець ходив по дощу від Сули
по снігу від воріт
по дрімоті від скрині
запопав розбудив запитався
- коли?
а вона відреклась
і промовила:
-нині...

СМС-ку надрукую зранку –
Доню, цьом! Як завше, бракне слів…
Зичу я тобі, моя Оксанко…
Та чи скажеш все? А так хотів…

В нас весна, і небо кришталеве,
І святковий Львів йому під стать.
За тобою скучилися леви,
Відчуваю, хоч вони й мовчать…

Вперто думка крізь роки полине,
Мов щемливий спогадів ковток…
Погортаю знов твої світлини
Подивлюся – ясла, дитсадок…

Ось ялинка, очі повні дива,
Миколай розпитує Святий…
Подарунки – ти така щаслива…
Далі школа, потім випускний…

Друзі. Вуз. А ось – чужі терени…
Вперто-вперто стиснуті вуста…
Але всюди – усміх (певно гени),
І в очах – іскриста доброта.

Впевнено іти життєвим ланом,
Під удачі-долі переспів!
Півдуші отам за океаном,
Вигляда, що роблять другі пів…

Все в три слова вклалося неначе…
Віртуал також… п’янкий, як ром.
З Днем тебе, Маленька… І удачі.
І вкінці – від тата в щічку Цьом!

…Вітер березневий радо свище,
Перший цвіт уже торкнув гіллю.
В тебе ніч, і ти напевно спиш ще…
Не тривожу. Потім відішлю…


27.03.2014

Дитинство пахне радощів слідами
І полисками щастя виграє, –
Бентежачи у згадках до безтями
Усе єство наморене моє.
Днів незабутніх прянощі медвяні
Смакую і вичерпую до дна, –
І гояться карби на серці й рани,
І старість відсувається сумна.
25.03.14

Стишені кроки і два силуети вночі.
Сині заграви небес і далекі громиці.
Плутає пам'ять слова і тривалості миті,
плутає пам'ять тебе у собі - хоч кричи!
Світ розщепляли дощі та спекота між них,
Світ коливався у сяйві то гроз, то майданів,
хтось матюкався уперше, молився востаннє,
світ поділявся на сильних... і дуже дурних.
Два силуети у вічко квартирних дверей,
чорна неясність і шепіт на східцях під'їзду -
здогад непевний, дитина налякана. Пізно
звіра спиняти, коли оголошено рейд
проти людей, проти волі. А ти ж говорив
щось про братерство, про спільні історію, цілі,
вірив солодким словам на відомий мотив,
доки із даху стріляли по людях прицільно...
Ти не прозрів, тільки глибше у комір пірнув,
звуку додав телевізору, склянці - міцного.
То не до тебе постукали. Так і заснув.
То не по тебе... Вдавай, що не сталось нічого...
2014 (2011)

Моя любовь принадлежит не мне.
Она судьбой присуждена другому.
А я останусь здесь наедине
Смотреть, как тучи кружатся над домом.

Моя любовь, как нежный мотылёк,
Стремится к свету, обжигая крылья.
И даже самый легкий ветерок
Её уносит в даль, туда, где раньше был я.

Моя любовь, о, как она сильна,
И молот времени её уж не сломает,
Но как же быстро все надежды тают,
Когда о ней вдруг вспоминаю я.

Моя любовь, люблю твои глаза,
Они же смотрят прямо в моё сердце,
Ведь я давно уже открыл все дверцы.
Но дверь для сердца вовсе не нужна...

04.03.2014

Салюти: від Тули до Тузли.
Дамокле, твій меч - іще твій?!
Півострів - одрубаний вузол -
програти... в "морський бій".

24.03.2014

Мою країну ріжуть на шматки –
родини, долі… сльози ділять навпіл,
і руку віднімають від руки,
і тишу хочуть сколихнути залпом.

В Криму церков описують майно –
передають його московській церкві,
та, мокрим накриваючи рядном,
не загасити світло, що не меркне.

Нам затуляють зброєю вуста,
проте не зломлять у нерівнім герці,
бо, розіпнувши у собі Христа,
вони втрачають Господа у серці.

Бо йдуть вони дорогою облуд
імперської погордливої думки,
але такої "правди" чорний бруд
нікому з них не стане порятунком.

Гострімо слова, як багнети,
Гартуймо в вогні й мерзлоті.
Шикуймось у сотні, поети,
Під Мови знамена святі!

Плечем до плеча – щохвилини
Рушаймо у наступ на зло,
Самі воріженьки не згинуть –
Робімо, щоб сонце зійшло!

Зі сріблом і славою – квити,
Звеличимось у правоті –
Не зрадити, не загубити,
І не відступити в житті.

Сплавляймо надію й звитягу –
Хай нас не ляка крутосхил!
А Бог надішле нам наснагу,
І духу міцного, і сил!

Ще буде в нас час на сонети,
А нині одне нам дано –
Ставаймо у лави, поети,
Під Слова святе знамено!


21.03.2014

Вітер казиться в полі,
Неначе брикливе лоша,
Обриваючи листя
З гіллястого нелиня-дуба…
Витікає по краплі
З берези прозора душа.
Він солодкий, той сік…
То чого ж мені солоно, любий?..
21.03.2014

Мій Господи, пришли мені якусь думку світлу і тиху,
пролий світло у моє єство, у мої думки і чуття!
Боже, наповни мене своїм милосердям і мудрістю!
Господи, навчи мене, як іти, як діяти за волею Твоєю найвищою ...

... бо розгубилася я у круговерті брехні і ненависті,
смерті і підлості,
тупості і беззубості...
бо серце моє лежить у пилюці цього світу і просить -
Господи, порятуй мою Україну, порятуй народ мій,
порятуй рідних і чужих, близьких і далеких...

...і ворогів, і ненависників, і заздрісників - порятуй, Отче Небесний,
освіти їхні серця світлом любові і милосердя, прости їхні гріхи,
очисти їхні душі від темряви злоби, жадоби і ненависті.
Господи, прости і помилуй нас! Порятуй мою Україну!

Ты, говорят, Отрепьев, Путин!?
Афонский глас не есть седым.
Ты хочешь вымыть руки в бунте
и выбрал чашу, то есть Крым?

Видать, учился ты прилежно,
и твой учитель - сам Пилат.
Руководишь ты не манежно,
но... не царь-пушкою у врат.


18.03.2014

***
Що ж бо, Самотносте, лови…
Я не з тобою, я – сама собою!
Не вірю, що закінчиться любов’ю
цей матч. Пробач мені «голи»!

Мій воротар – моя душа.
Лише вона тримає всі удари…
Така з небес весна пливе примарна,
що вже й вона не вопроша –

чи доля грає, чи фантом,
чи так розкроєні нерівно пазли…
А ми – гротескні, дикі, дивні блазні,
Та… Непереливки обом…

Що ж бо, Самотносте… Ще мить –
й завіса! Постулати, аксіоми…
Життя поставить крапку замість коми,
І вже сумне не заболить…

2014

Цей час людей,
мов жито, перевіяв –
сплива полова по живій воді…
Над заборолами прадавній Київ
у дикі очі дивиться орді.

Під золотими банями Софії
свята Оранта молиться за світ,
в якім добро,
і воля, і надія,
і навіть віра взяті у кредит.

Саме життя земля взяла за вимір…
Ревуть в Дніпрі пороги кам’яні…
І хрест,
який тримає Володимир,
мечем двосічним видався мені…

Вдосталь віри і сил. Чуєш, мамо, я їхати мушу.
Полотняна печаль непоборним лягла тягарем.
Кличуть сурми у бій. Аж по вінця кривавого пуншу.
Вже розділено світ на окрайці сталевим мечем.

Чуєш, мамо, я їду… За комір вчепилася туга.
Так затято тремтить у руках тятива голосна.
Рветься обрій навпіл від німої, як мука, напруги.
Хай не буде війни. Помолись...
Хай приходить весна.
14.03.2014

Вимирає село.
Переходять за обрій сусіди.
По старезних садах
Обсідає гілки омела…
Прибираємо цвинтар.
Чиїсь упокоєні біди
Під хрестами лежать
Між деревами
Покрай села.

Пробиваються трави
Крізь вогке залежане листя.
Шерехочуть на вітрі
Вузлаті сухі ясени…
Тут гойдає земля
Весь мій рід у дубових колисках,
І усім моїм кревним
Тут небо нашіптує сни.

Їхні душі мені
Не дають відступитися шляху,
Щоб не схибило серце,
Пізнавши добро або зло.
Отаке-то життя…
Повертаються вирійні птахи.
Вічне сонце над ними
Гаряче схиляє чоло.
12.03.2014

Є «до» і є «після». Живемо у «і».
Ще «після» немає – палають вогні.
І кров ще не змита, і біль ще живе,
і сотня небесна поповнення жде.
А завтра - не «після», бо завтра – хтозна,
армадою лиха увійде війна.
І стануть буденними аспідні дні –
розтягнуте в часі розбурхане «і».

12.03.2014

Майданить серце безупинно,

Димами – ґрати,

Земля горить і біль провини

Не замовчати



Летять у небо кàчам білим

Сини крилаті,

Курличуть славу Україні,

Заклякла Мати



Майданить воля в мушці смерті,

Гатить в набати

Печерний молот. Воїн впертий,

Чи час вмирати?



Чи час прощати, відмоливши

Батьківський гріх?

Чи час повстати, запаливши

В гарматах гніт!



Чи час коритись вкотре долі

Долів лицем?

Чи на списах підняти волю,

Бо бій – не щем.



Безсмертний сину, мій Повстанче

Тобі молюсь!

Я Україна, твоя Мати,

Я не здаюсь!



Майданить серце…

Жорна банкнот, хто сказав, що зітрете ви скоро нас?
Ребра граніту стають для води дичиною.
Вийшовши з тіні і ставши враз третіми, сторони,
Маєте справу з вогнем - не коров'ячим гноєм!

Очі мої, ви, вагітні полудою Кривди,
Кривим
Дзеркалам
Не вірте!
Воля б моя - я Забрало Прозріння відкрив би, -
Міцний же замочок "Фірташ"...

Радіомачта
Протесту
На повну
Увімкнена!
Шомпол
Стирчить
По-геройськи.
Тільки "АК" загляда бусурманно у вікна нам,
Це - автомат "Коломойський".

Вуха мої паперові зминаються дульками,
Що за кулак руйнівний? Що за сила, даруйте?
Отвори слуху, укупі - безглузді придурки ми:
Прес гідравлічний працює на ймення "Тарута".

Розум наївний, ех... - темний, сліпий бузувір ти,
В'язнем безсило тиняєшся навколо мозку,
Ти у надійних наручниках з написом "Фірташ",
Будеш довіку лякати себе "Коломойським"?

Нетто знайдеться завжди у однім зі ста брутто,
В нашому ж нетто те брутто ні разу не знайдено, -
З'їв за обідом його ненажера "Тарута",
Поршень же, ситий, покрився, дитина мов, заїдами.

Де фотоплівка здорового глузду?
Вставай,
Вільна
Прессо,
ДЕ ТИ?
Гей-но, вуста, розв'яжіть тісний вузол!
Голосом в рупор скажіть зашкарубло:
ХТО
Змінює
Нам
Президентів!?

Ти б не пхався, Вова, на Вкраїну,
Ти покинь, Вован, задýмки злі.
Блекоти об’ївся, вражий сину,
Чи в Кремлі нанюхавсь коноплí ?

Хочеш бути всім народам “татом”?
Надививсь бойовиків – банзай?
Не один ти маєш “мирний” атом –
Знаєш де собі його запхай?

Так і пишем – чуєш, Вова Путін,
Ти покинь шовіністичну муть –
Скоро в тебе будуть “майдануті”,
Ми підкажем – добре майдануть!

Ти би ліпше в себе, Вова… теє…
Для народу виділив хоч цент –
По російських їздили б хайвеях,
У Тамбові мали б Діснейленд!

Україна – не для тебе жінка!
Здуру не туди закинув сіть!
Вова, в тебе пропада “глубінка”,
Там роботи – просто очуміть!

Ти з якої, Вова, виліз ери,
Що з розгону аж заплив за… буй?
Забирай пошвидше БеТееРи,
І в Росію-матінку… пензлюй…

“Чоловічків” завантаж на авта,
Тих “зелених” забирай зарáз!
Щоби в тебе закінчилась нафта,
А до неї на додачу газ!

Буде ще катюзі по заслузі,
Хочеш затягти в “тайожний” рай?
Після Криму вже нема ілюзій –
Так що про братерство не співай…

І не пробуй ставить на коліна –
Знаєм добре, де добро, де зло!

Підпис тут – Соборна Україна,
Все як треба – місяць і число…

07.03.2014р

Сил нема. Надії розіп’яті.
Рідша дим. Багаття догора…
Де усі? Останній штурм о п’ятій…
Молимось. Прощатися пора.

На усе Господня воля й ласка –
Під кінець не дай упасти в страх!
Вже ідуть – з щитами і у касках,
Як один – із бітами в руках…

Бій останній прúймем за багаттям –
Снайпер ціль вишукує живу…
“Вибачайте – запізнились, браття,
Ми готові на передову!”

І уже немов нема загрози –
Боже, перемогу нам зішли!
Не встидались – витирали сльози,
Обнялися – і вони пішли…

Ще не знали – в заметіль криваву,
Проти “беркутні”, наруги-зла.
Львівська сотня вирішила справу,
Але за годину полягла…

За свободу, нас усіх заради,
Що на Україні воскреса!
Нам здалось – пішли на барикади,
А вони – у вічність, в небеса…

Потім сум і розпач серце виїв –
Де той снайпер, що по них стріляв?
Де ДАІ, що не пускала в Київ?
Де той кат, котрий команду дав?

Бог воздасть. Правí і винуваті –
Суд Страшний відбудеться без сурм,
Бо вони, щоранку тут, о п’ятій,
Відбивають той останній штурм…


05.03.2014

Перебравши хмільного віскі
в колі рівних собі гульвіс,
ходить сонце непевно-низько
і за мить упаде на ліс.

Візьме вечір кинджал із міді
за примарно-блідий ефес
і розріже прощальним слідом
порцеляну сумних небес.

Поки мрево свого гарему
в позахмар’ї спрядуть зірки,
ярий вітер – холодний клеймор
залоскоче глибінь ріки

і відправить зиму завчасно
на останній нічний експрес,
аби ранком здійснити власний
свіжо-синій весняний рейс.

2014

***
В найвищому світі, найдальшій глуші
невимірне і многолунне
Шевченкове слово бринить у душі,
найтонші торкаючи струни.

***
Луна звитяг. Доба відлунь.
Крізь марево століть
Шевченко дивиться на юнь.
Замислився... Мовчить...

***
Чужа правда. Чужа воля.
Продається й хата...
А кричали: не моголи!
нас не подолати!

***
Здригнеться гранітний: свавілля заброд,
нащадки, ділами знеславлені...
Якби не та віра у вічний народ,
здається, вже б "вийшов із каменю".

***
Час досконало вивчає параметри
і підбирає фасон по фігурі:
хтось після смерті - безсмертний - у мармурі,
хтось за життя - неживий - у гламурі.

***
Пілон, рулетка, модний тренд,
джек-пот, валюта, крам...
Ларьок. Аптека. Секонд-хенд.
Кобзар. Дорога. Храм.

***
Якби, Кобзарю, ти ожив,
хоча б на пів доби!
...ще підпирають небосхил
Тарасові стовпи.

02.2014

І був Мамай, козак! Таки ж козак!
Не просто – люлька, шабля. лук і стріли.
Для ворогів – невірний і відьмак…
Для побратима – щирий до могили.

І був Григорій (справді Божий син),
втікав от світу думкою про вічне.
Не спокусили ні жінки, ні чин
його учення стисло-іронічне.

І був Тарас, поет. Таки ж поет!
Знесилив долю, присягнувши Слову.
Він білій ночі скрасив силует,
додавши досі стильні чорні брови.

Такі герої.. Воля. Серце. Дух.
Стоять за ними, як світи за Богом.
Сорочка біла, ризи і кожух, -
обнявши пустку, мерзнуть за порогом.

Відважний перший. Другий, ох – нудний!
А третій , люди, що то був за красень!
Всі їх портрети малював сліпий…
Сліпому світ завжди правдиво ясен.

Тепер на стінах – пір’я від папуг!
Герої й справді – птахи екзотичні…
Козацька воля, заводнивши Луг,
куняє в бабі сюрреалістичній.

А Сад Пісень?! Філософ нині – мрець…
Найвища мудрість в тім, аби не гірше.
Знайомий всім до болю папірець
розмінну гривню злотоустом тішить.

Тайнопис Слова генних серцевин
трактують ближні, як ментальне лихо…
Мене щоразу р о з п і к а є син:
«Мамай з болота теж уперто дихав».




Юлія Курташ – Карп
1996р

Я дала синові ймена –
Святослав –Тарас.
Щоб князем Духу він зростав у люди.
Щоб Україна була з ним усюди.
І роду не згубився щедрий пласт.

Про все здалось,
заздалегідь подбала :
купіль в любистку, ласка в молитвах.
І Дерево будило в бруньці прах.
Новим пагінням в небо піднімало.

Я дала синові ймена…
Проте, можливо,
так мало бути не з моєї волі.
Ми в цьому дійстві лиш читаєм ролі.
Героїка ж – Творця прерогатива…

Думки ятрять тепер,
мов з автоклава:
чи не заважко хрест такий нести,
шукаючи Тарасові стовпи
в сорочечці малого Святослава.

І як же син мій
з янголом Поета –
чи Бог його любитиме за це?
У нього кров поганина тече.
І під Горою взята естафета.

Молюсь над ним
тихенько й не квапливо.
До всіх стражденних найрідніших душ.
А на порозі, ще трипільський вуж
добром зімкнувся в коло терпеливе.

Юлія Курташ – Карп
1989р.

Він там був також, разом із нами,
Воював, кричав до хрипоти,
Щоб за дерев’яними щитами
Перший ряд назад не смів іти.

Над Петром схилявся чи Іваном,
Що нежданно впали горілиць,
І витав, як сотник, над Майданом,
У серця вселяв несхитну міць.

“Будем панувати брате-пане,
Згинуть воріженьки, як роса…”
Розквітали у серцях Майдани
І летіли ввись у небеса.

Кожен з них – Герой і легінь-красень,
На вустах звитяги вперта в’язь.
А найкращі – в Бога вже, Тарасе,
Ціла сотня, Батьку, вознеслась…

За свободу й долю, Богом дані,
Душі їх, зневіро, не тривож!
Догоряли шини на Майдані,
В тебе снайпер цілився також…

…Нині ти, Тарасе, певно радий,
Що нащадки подолали страх,
Дивишся згори на барикади,
І гордишся там, на небесах…


26.02.2014

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

А ми таки круті, брати слов’яни.
У кожного в Європі по сестрі.
Народжені від однієї мами,
ідемо разом до одної ями:
на три дороги – три богатирі.

Уміємо брататись і любити
собі на втіху, іншому на зло.
Усе – нічого. Якось можна жити,
якщо було на всіх одне корито,
а іншого нічого не було.

Один співає, інший веселиться,
а третій хилитається, хмільний.
Йому то що? Аби де похмелитись –
вина чи крові ближнього напитись,
аби війна. На те він і дурний.

А у війну – які були ми наші
і німці. Це по-нашому – німі.
А як єднались навколо параші!
А як дали березової каші,
яку варили аж на Колимі.

І нам таки не раз побили писки
за те, що в нас реакція не та.
А нам то що? А ременя чи різки
за те, що перші випали з колиски
ще до розп’яття нашого Христа.

А може й за прапрадіда Яфета
до того, як посунула орда,
до того, як розкидала вендета
петлюрівця, есера і кадета
подалі від орлиного гнізда.
.............................................
Гойдаємо колиску всіх народів
і няньчимо у хаті ворогів.
У всьому винен той, що десь на споді –
сумирний, неотесаний тай годі.
Оце і є найменший із братів.

Гойдається над урвищем три люлі.
Минає ера аріїв-рабів:
лелеки, соловейка і зозулі.
Три нації – і в кожної по дулі
єдинородній братії совків.

Гойдала доля не одну колиску.
Кому – на горе, іншим – на біду
імперію плекали молоду.

І що за диво, що у цьому списку –
колгоспну,
             поліцейську
                          і злодійську
не об’єднати у одну орду?

                          2001

наші серця як зібгані папірці
почуваються чернетками у Господа в руці

він міцно стискає ці серця паперові
допоки на денці лишається крові

хоч крапля гарячих солоних чорнил
допоки ще грає цей світ-вініл

архаїчний заїжджений ссучений ніжний!
та мені не від цього мій Господи смішно

а від того що стільки примхливих років
обертався довкола чиєїсь мороки

чи кудись не встигав чи чогось чекав
що життя - як граната а я - чека

та допоки ще пишеться хоч один вірш
тільки собі єдиному й віриш

і допоки в запасі хоч один стук
Господь не ослаблює своїх ніжних рук

Була тоді серпнева спека,
Повітря пахло шашликом…
Поети зблизька і здалека…
А я…уся із Павлюком…

У парку Знесіння у Львові
Тремтить зі шклянкою рука…
Лиш – чути б вірші Павлюкові
І сісти б… коло Павлюка!..

Зітхає тихо Нечуйвітер,
Моргає Гентош і Манюк,
А я… (та шо гріха таїти!)
Усе дивлюся, де ж Павлюк…

…Минуло літо. Вже й до школи
Зове мелодія дзвінка…
Ковтаю сльози з валідолом
І йду -
Вивчати
Павлюка.