а дощ іде
меланхолійний смуток
тамує пафос лоск і суєту
ми нині є і нам ще доти бути
допоки Він мовчить між нами тут

а дощ іде
ростуть дерева діти
і світ як світ а завтра інший світ
чого нам ще від Господа хотіти
в дорозі не до ближнього а від

покинь цей лист - порви і не вникай
у міжсезонні спогади в опалі
герої гри – смішні й недосконалі
ще й пилюгою давності припали
вони тепер товар без цінника

переоцінка цінностей як ціль
не комплексуй лови свою удачу
а ну її кисневу недостачу
тобі її суспільство не пробачить
точніше не суспільство тільки ці

та як їх там – ревнителі чеснот
з липким начинням всюдисущих бестій
готові доброзичити за безцінь
озвучуючи «як таке!» і «де ж це!»
мов сенсаційно ексклюзивний лот

Як багато відтінків білого,
А здавалося – тільки один…
Ледь торкнули сонячні струни,
А лунає потужний дзвін.
В клекотінні білої тиші
Відчуваю часу ходу,
Відчуваю голос Всевишнього,
І любов, і печаль, і красу.
Усі дзвони у сяйві світла
Озиваються криком душі
І злітають, як миті щасливі,
До небес голоси землі.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

2010

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

Якже це так? Бути в Єрусалимі
І на вулицях не бачити пінгвінів?
Стоять вони ще зовсім молоденькі
І ловлять не таксі, а тремпи.
У чорних штанях , у сорочках зі снігу –
Чом не пінгвіни? От тільки шляпи
Та ще ціціти, та пейси,
Наче козацькі оселедці...
Воно і справді далеке од вбрання пінгвінів.
Хто б оцих хасидів – учнів єшив
Одразу визнав за своїх,-
Так це пінгвіни з Антарктиди..

він говорив говорив говорив говорив
тріскали вбиті наявні уявні дзеркала
зорі панічно урозсип з-під ніг утікали
він говорив ніби камінь котився з гори

важко на плечі сідали птахами слова
перетискаючи горло оливним пагінням
їхні контексти глушили реальність як гімни
вам це не снилося
це і не снилося вам

це відбувалося поряд за димленим склом
поряд із нею стояли і ви недолуго
їй не були ні коханим ні братом ні другом
дуже ймовірно насправді вас там не було

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Ми знов на Ви, але ти мій навіки.
Змиває дощ утомлені сліди...
Помовчимо - не піднімай повіки.
Цілюща тиша - ліки. Лиш не йди.

Отак лишись у пам'яті - коханим.
Дозволь ще мить подихати удвох,
Допоки в серці не відкрились рани
І не проріс гіркий чортополох.

Смієшся, бо цього не може бути.
Тамуєш подих – дивні відчуття,
І краплі божевільної отрути
Вбира твоє сполохане життя.

І справді є: ось тут – чарівна пісня,
А тут – тепло і одкровення слів.
І серцю враз так солодко і тісно
В чаклунській круговерті відчуттів.

Забула все, очима прикипіла, –
Блаженна мить (я теж її любив).
Навіщо янголу здалися крила,
Якщо без крил ти маєш стільки див?

І відкриваєш знов і знов таємне,
Гріховне, те, що привидом зійшло.
І врешті-решт знаходиш безіменне,
А там нема нічого й не було.

Знову пульс перехресть
розгарячено й гостро так
відбивається в ритмі столюдь…
Зачерпнути у жмені самотності
просто би
і податись, де весен наллють.
Запалити б півсвіту
рожевим надобрієм,
коли більше немає тьми,
та й піти у минуле
із сивими обрами,
що такі ж як і ми й не ми…
Тільки надто багато себе для самотності,
коли з веснами ще на «Ви».
В цьому світі шаленому
ми таки гостями
і на йоту не відбули…
Важкі ритми доріг
розгарячено й гостро так
відіб’ють мій вчорашній день,
я – твоє заперечення,
Часе і Просторе,
що у завтра своє гряде.



2012

Узаконим це в момент,
Ми - Ренат із Вітьою -
Той не буде президент,
Хто тюрми не звідає.

Хто відсидів - той нам брат,
Беремо в команду ми!
Вже донецький каганат
Обклада всіх матами.

Тільки правлячих братків
Одна думка муляє:
В президенти знов іти
Буде шанс у Юлії!

5.04.2012 р.

КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо По

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

2012.

Я не наказана презреньем,
И не одарена любовью-
Я- лишь одно из многих звеньев,
Которым ты сказал:"I love you".
Хотя, я думаю иначе:
Я- просто "биостимулятор",
Я- просто трудная задача,
Я для тебя- сравнений фактор!
Пусть будет так!(что мне за дело),
Ведь, я покоя не хотела!

Хмельная паутинка
Запуталась в листве,
Здесь каждая травинка
Напомнит о тебе...
Знакомою дорожкой
Иду в полночной тьме:
Ты подожди немножко,
Не жалуйся луне.
Твой поцелуйчик-призрак:
Коснулся и изчез...
В неоновых сюрпризах
Мы обрекаем честь...
В космические дали
Уносится душа...
(Мне не найти сандалии)-
Ах! Ночка хороша!
Запомнится надолго
Ее туманный взор:
И томная тревога,
И травяной "шатер"!

Годинника стрілка
Пульсує: "Тік-так...".
Розбилась тарілка.
Наляканий птах
Злітає у небо.
Квартира... Книжки...
Знесилена Феба,
У стані важкім,
Тяжіє до списа,
Як дим до вогню,
Як квітка нарцису
До слова: "Люблю".

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти чогось смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

Ніколи не буде запізно вийти з домівки на
вулицю, де оглядини навмання
заспокоюють око під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз коливне ботву,
і вулиця віддалік звужується в букву "У",
як лице в підборідді, і пся причинна
вилітає зі підворіття, що зібгана папірчина.
Вулиця. У деяких зі споруд
показні вітрини, повні полиці;
і, що ліпші, то тішишся, що здоровий глузд
не лишив тебе з ними наодинці.

Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Той смак питва старого
Утрачений давно,
Він був солодше меду
Міцнішим за вино.
Цвіт вересу варили
Пили, затим у сні
В своїх підземних житлах
Лежали ночі й дні.

Прийшов король шотландський,
З ворожих ситий сліз,
Здолав низеньких піктів,
Погнав як диких кіз.
Де верес цвів червоним
І кожен тішив зір,
Маленькими тілами
Покриті схили гір.

Вирує літо світом
І верес знов зацвів,
Про таїнство напою
Ніхто не розповів.
В ущелинах вузеньких,
В могилах у траві
Знавці того напою
Лежали неживі.

По прерії червоній
Король скакав в сідлі,
Кроншнепи розлітались,
Роїлися джмелі.
Лице сердито хмурив
Безжалісний вожак,
По вересу ходити
Й не знати його смак

Нарешті вірні слуги
В норі між кажанів
Знайшли двох хмелеварів
Хто вижити зумів.
Останні хто лишився
Із карликів-родин -
Змарнілий сивий батько
І ще безвусий син.

Король сидів високо
У бойовім сідлі,
А карлики смагляві
Стояли на землі.
- За таїнство напою -
Король промовив сам,
- Життя вам подарую
Нікчемним хробакам.

До батька син тулився,
Глядів, то вверх, то вниз,
І пух його волосся
Куйовдив легкий бриз.
Тут старець обізвався
- Могутній мій король,
Сказати наодинці
Слова тобі дозволь.

Життя старі цінують
Їм совість чисто крам
Секрет питва старого
Я з радістю продам.
Здавався тонкий голос
Цвірчанням горобця -
Лиш син мене тривожить
Страшусь його лиця.

Ціну життя не знають
Хто зветься молодим
І торгувати совість
Ніяко перед ним.
Схопи його королю
І кинь в безодню вод.
Я видам таємницю
Яку беріг народ.

Зв’язали батогами
Від шиї і до п’ят,
І кинули у море
Дитя людей-малят.
В ревучому прибої
Маленький хлопчик зник,
А над водою довго
Лунав старечий крик.

- Повірите, чужинці,
Від сина ждав біди,
Не покладусь на стійкість
Тих хто без бороди.
Тортур сам не страшуся,
Тепер зі мною вмре
Моя священна тайна,
Мій елевий секрет.

26.03.2012

Зростом така невеличка
дівчинка-запальничка:
ягідка соковита
до_мі_соль мого літа
сонячна намистинка
непосидюча пружинка!
Горнеться, наче киця
смокче натхненно цицю
в білій-білесенькій льолі
…моя донечка…
моя до_ля.


(2012)

Світанок пальця умочив
У сонний став,
Рожевим колом ідучи
Убрід і вплав.

На хвилях радісних надій
Блищить рубін,
Махають верби молоді
Їм навздогін.

Знімає тиша з пліч імлу, -
Веселий гам
Розлогим колом по селу
І тут, і там.


24.03.12

там де коні ох коні лиш коні і степ
там де зроду трави ох трави не косили
там по серце убрід синя квітка цвіте
за імлою за сном за ковилом

їй би в небо навскіс їй би в море убрід
їй би степом і вітром ох вітром гривастим
прокотитись пролитись прожити пропасти
та й прибитися ох до зорі на поріг

їй по груди цей світ а мені а мені
а мені аж по серце гіркавим пагінням
проросло і вгинає аж аж до стерні
розімліло розтанно розтінно

тільки вітер нехай тільки осінь і синь
тільки б кінь аж по серце в траві попелистій
і щоб жовтень ще трохи цих піль не скосив
поки випасуть коні ковили імлисті

1
Погасла синяя звезда,
Звезда любви, тоски и муки.
Насильно скомканные звуки
Уносит стылая вода.
Аллеи голые стоят,
И дни – мгновения короче.
Зато удушливые ночи
Таят бессонниц горький яд.

И до утра, и до утра
Слезятся окна слабым светом.
Почти взахлёб шуршит об этом
Сухая музыка пера.
На изумлённые листы
Ложится реквием разлуки,
А мне, в протянутые руки,
Обломок гулкой пустоты.

Вот дом, в котором кто-то жил,
Под знаком длительной кончины,
Вот фотография мужчины,
Всего за пропасть ото лжи.
Его здесь помнят два стола,
Кровать, картины, стул в прихожей
И оглянувшийся прохожий
В прямоугольнике стекла.
А он глядит со дна листа
На влажный мрак остывших спален,
Печален, тих, сентиментален –
Погасла синяя звезда.


2
Не разбит ли случайно разлуки венец?
Беспокойной тоски обрывается пряжа.
В это позднее счастье не верится даже
И не хочется думать, что это конец.

Мы увидимся там же – в опавшем саду.
Ты такая родная, такая чужая,
Что и сердце замрёт, безвозвратно лишая,
Этих сладких минут, сочинённых в бреду.

Очень просто всё будет.
Но даже потом
Я уже ни за что не свяжу воедино
Отрешенность деревьев и ливня гардины,
И беседку с намокшим бездомным котом.


3
Вот и всё.
О тебе мне напомнят
Склепы парков, скамейки и дождь,
Беспорядок неубранных комнат,
Фотоснимки – а ты не придёшь.

Вот и всё.
А за окнами осень
Ржавым пламенем выжгла сады.
Ветер-сыч над макушками сосен
Гонит к северу тучи-цветы.

Вот и всё.
И прошу я лишь малость:
Чтобы в дни, когда жизнь – на закат,
Не пришла запоздалая жалость
К тем глазам, что со снимков глядят.

Вот и всё.


4
А я не стану
Помнить и звонить.
А я устану –
Оборвалась нить.
Мне этот голос –
Летом – холода.
Созреет колос,
Скатится звезда.
И станет пусто
В доме и в саду.
Засохнет куст, и
Места не найду.

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Збігають краплини по скронях -
Весняного неба сльозинки.
Зелена в руках парасоля
І жовтоквітучі стежинки -
Одвічні. Відносять на крилах,
Як біломолочні лелеки,
Надії на світлих вітрилах
У Всесвіт безмежно далекий.
Тульпанів червоні корони
Під кронами лип виглядають,
Бджолині сімейства-вагони,
Як потяг дзвінкий пролітають.
За лісом пружніють джерела -
Прозорі, потужні фонтани.
Зозулина пісня весела
Віддала зимі чемодани.

Шлях Молочний в небі, як запішва;
між зірками точні рими мотляються.
… і пожалкував поет, що вірша
написав – і кинув зшиток в полум’я…

Наче піаніно, у Карпатах
розійшлись чорниці; ноти – єзвіро…
Сто і п’ятдесят день прибувала
літерами в зошити поезія…

Місяць розваривсь, мов гардибурка.
Згадують по ділу Бога інколи…
Стукається в сни мої голубка,
а в дзюбку у неї вірш оливковий…

...І кожен світ примірює на себе,
І фастриґує вдавано з боків
На протязі невпинності років...
І посилає прес-релізи в небо:
Мовляв, ця мірка - врешті акурат!
А виявляється: що врізане - то факт,
Та лиш не в лінію, і зрештою - не мірка:
Шмат полотна, а збоку - просто дірка!
(15.03.12)

Місто спить горілиць, оголивши натягнуту сітку
Асфальтованих вен і вузьких капілярів-стежок.
На вишневім крилі невагомих тонких пелюсток
Відлітає удаль білосніжна тендітна лебідка.

А повітря м’яке, і безмежність вчувається в ньому.
Тільки й жив би, що пив зілля це із квітневих долонь!
Б’ються ноти-птахи в божевільній пульсації скронь
І втихають собі,як відчують отруйливу стому.

Барвну тишу розлив мідний гонг по блакиті скляній,
Що учора надзвонював пісеньку епікурейську.
Отакої пори і живи, і чаруйся, і мрій!

У сережки гіркі одяглися знайомі березки,
І, заплівши мереживо ніжне зелених надій,
В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески.

2011

Він читав свої рядки виразно,
Ніби учень, заглядав у шпору…
Світ її уявного екстазу:
Хай говорить, Боже, хай говорить!..

Він лизне неакуратно пальці,
Аркуш на льоту перегорнувши…
…Хто придумав цю кубинську сальсу,
Яка вабить, в безнадії душить?

Хай в поета віршів більше буде:
О, які достиглі в нього тексти!
На цитати розбирайте, люди!
Вам відбиток слини – не зітерти…

…Вкраде потай, з шрифтом чотирнадцять,
Аркуші, мережані рядками…
Доторкнеться плямки, що від пальця:
Це ж він, мабуть,пахне – отак само?...

Вона знайде в неті все, що вдасться:
Тексти, біографію і фото.
Щезла плямка… тонуть стегна в сальсі…
Дишлом тиснуть модульні роботи…

14.03.2012.

Я перевтілююсь у літо,
щоб гріти серце, руки, слово
тобі, мій любий. Я – основа
життя і сонячного світла.
Я – ти.

Ти – я. І це не теорема,
яку доводити потрібно.
Клітинка кожна в тілі дрібно
прописує обох. Даремно
не віриш.

Ми
Час пісків
І пірамід кути
Ми –кварцеве дитя,
Закутане у простір,
Що не тримає на прийдешніх злості,
Непроханих та наших днів,
Даруючи нове життя
З конвеєра
віків.
Ми
час пісків…

Уся зима у нас
на підвіконні:
Зірки маленькі
в молоці –
Розхристані
сніжинки
на щоці,
Я –
клаптик неба у твоїй долоні

2006

Сніг у березні падав в долоні, як зойк небес.
Він був поруч; я – гостро жива; und die Welt – in Ordnung.
А тоді довелося навчитися жити БЕЗ,
І потроху втрачали свій сенс всі степи і фйорди.

Кожен спогад про нього чавив з мене соки, м*яв;
Дні вкладались в бляшанку життя, як слухняні шпроти.
Бог уже іронічно цитує його ім*я,
Коли бачить, як я відкриваю в молитві рота.

Сніг у березні – це першокласне знущання з нас,
Хірургічне втручання в найм*якшу ефірну м*якоть.
Кожен спогад про нього – то сяюча жовтизна,
Для якої не шкода ні слів, ні мовчань ніяких.

7-9.03.12


* "В його думках панувала тиша, думати не було про що. Нічний вітер злегка хитав кулі трояндових кущів. Терезіна сиділа поруч із ним, сережка в її вусі відблискувала зеленим камінцем.
Світ був у порядку".

Г. Гесе "Останнє літо Клінгзора"

Коли зриваються вітри
Й тугими батогами
Січуть будинки і двори,
Хитають під ногами
Люстерка зляканих калюж,
Хизуючись у силі, -
До моря я біжу чимдуж,
Де величезні хвилі
Гарматним боєм скелі б’ють,
Висмоктуючи пляжі, –
Поєднують красу і лють
Природні епатажі!
…………………………………
Коли ж бушує чоловік,
Це зовсім не стихія:
Не прояв сили лютий крик,
Скоріше – істерія,
І епатажність цих людей
Мені не симпатична:
Їх роль фальшива, для гостей?
Або шизофренічна?
Вважаю: може чоловік
Лише в одному разі
Зірватись на щасливий крик –
В любовному екстазі!
Це постріл, вибух почуттів,
Це шторм, бурхлива злива,
Це – поєднання двох життів…
А, згодом,… трьох, можливо?..
2012.

Тут менше снігу й чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою й круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні влягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
І час для вчинків та для рішучості,
Для поцілунків, тепла і ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тобі проб’ється сама підсніжником.

Бентежить вітер пагони березам.
Бентежить стежка і потреба йти.
Бентежить серце.
Розумом тверезим
не обійняти суті й суєти.
Бентежить світ.
Така маленька в йому -
ростеш і оживаєш,мов дитя.
Бентежить доля.
В простір твого дому
приходить час продовжити життя...

2012

Уходил,
по словесным торосам.

Следом – сердце моё,
голо-босо.

А души пастораль
коченела
на мистрале разлуки.

Ты тела
мой таинственный жрец,

мой оракул,

полукровка –
драконьих и дракул*
принц наследный,

отчаянный вызов
одиночеству
в порванной ризе,

моя срочная виза
шенгенская
во все земли его -
счастья женского,
там где счастье -
сплошной полосою…

Оглянись!

и пропустят босое
сердце моё
в рай…


2012

Пародія

Для танго потрібні двоє
Не четверо і не троє,
На танго не ходять строєм,
Шеренгами, як кадриль.
А темп – стугонить аорта,
І одяг увесь – до чорта!
Ти чуєш – увесь до чорта!
Хоч… можеш лишити … бриль.

До Трої іще неблизько.
Альо! Обережно! Слизько!
Бо я, як дурне дівчисько,
Натерла, як лід, паркет!
Чекала тебе півроку!
Сьогодні! Ще мить… Півкроку…
А ти танцюрист… нівроку!
А може іще й поет?

Хвилююсь – тримай міцніше!
Хутчіше, іще хутчіше!
А кров стугонить гучніше –
Земна чи небесна твердь?
Діждала свого Героя –
Палає, палає Троя!
Судомно… здається зброя…
То танго – справжніська смерть!


…О добра старенька дачо!
Тепер лежимо ледачо…
Ти змучений, милий мачо?
Троянда в зубах – бабай!
Ти з дуба упав чи з клена?
Не гуля – зоря зелена!
Шепочеш мені: Єлена…
Та я пробачаю… Хай…


3.03.2012

Якщо тобі не плачеться, дивись
Як дикі гуси тягнуться у вирій...
У світі хмар рядочками сплелись...
І ми так само нині будем щирі...

Сльоза-- листок пожовклий на вербі.
Його у невідоме манять хвилі...
Ми згодні опиратися журбі.
А гуси вже від пострілу за милю...

І вечір заповзає в очерет.
Зірчасте плесо. Неба тінь на ньому.
Сипнула Осінь пригорщу монет,
Щоб гуси поверталися додому...
2005.

Віл. Хата. Хлів.
Віл. Сажа слів.
Віл міг. І млів.
Він – дата днів,
Він – гулу гнів,
Він – сколок снів,
Він – пара пнів.
Від арф радів;
Від оводів,
Від орд родів,
Від ярм рядів,–
Вір: біг і брів;
Вір: зими зрів;
Вір: губу грів.

На світанку ти пахнеш медом
І мускатом, країно омріяна.
Ніби дівчина з довгими віями,
Вкрита вірністю замість пледу.

Не важливо, що дощ грайливий
Змиє пудру з обличчя вродливого.
До волосся твого посивілого
Пригортаюсь, країно мила.

Оповита квітневим небом,
Незабутня з дитинства далекого,
Україна, з піснями й лелеками,
Пахне медом.
28.02.2012

Пародія

Вже відчуваю, що дозріла,
Вишу на гілці – сил нема…
Тремтить на сонці бідне тіло –
Себе би викрала сама!

Висіти небезпечно… надто…
Зірвуть же – діло молоде!
Буває щастя забагато?
Вже ледь тримаюсь! Де Ви? Де?

Нектаром пóвнюся добíла,
Здалека видно на біду!
Ледь від чекання не зімліла…
А Ви, мабуть… в чужім саду?

25.02.2012

хай заростає
шторами
місце
де ніч
голка
що полатала
хворих нас
в кожному щось та
змовкло

те що за мене
дихає
пам’ять
стінна
риба
під крейдяною
кригою
з ротом завбільшки
в шибу

зникнуть пороги
рідного
слова
душа
в хоку
звик_не до вітру
східного
щирого наче
опік

рань ще розквітне
в мильниці
м’ята
в зубній
пасті
в що крапля світла
виллється
де мають тіні
впасти

сон тонший звуку
звуглиться
святом
води
з крану
і однорука
вулиця
посеред горла
стане

24 Лютого 2012

Двор опустел. Суть вытекла из формы.
Стих уходящих голосов поток.
А на асфальте, молча и покорно,
лежать остался брошенный цветок.
Шум праздничный умчался, затихая;
свет, блеск, цветная мишура –
исчезло всё. Реальность не такая,
какой была сегодня и вчера.
На краткий миг под знойным покрывалом
на том цветке остановился взгляд –
и всё вокруг иным и… тусклым стало.
Я поняла, что нет пути назад.
Как звёзды гаснут в глубине бездонной,
как убегает влага сквозь песок –
пропало что-то. Я осталась, словно
твоей рукою брошенный цветок.


1996

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12