О, як приємно згадувати Вас
у час, коли, хмеліючи коханням,
перебираю зустрічі останні,
де з Вами на руках танцюю вальс
і спрагло скронь торкаюся вустами…

Як небуденно згадувати Вас,
коли вже день погас і квітнуть зорі:
вуста і очі – стиглі, неозорі -
лікують горе, зупиняють час,
і світяться коліна у покорі…

О, як приємно згадувати Вас..

Не розкаяний і покараний,
В ніч загублений, в день не знайдений.
Умивавсь колись тими росами,
Та життя пішло перекосами,
Перекосами понад річкою.
Як, з мечем тепер чи зі стрічкою ?
Де Ти, Господи, поруч демони,
Від знебарвлення місяць кремовий.
У недільний день - свіжі голуби,
На базарі хтось виніс коливо.
Огорнуся я давнім спомином,
А орли снують понад комином
І дим стелиться все городами,
Підіймає бунт між народами.
Поталанило бути згорбленим,
Ледь навприсідки, трохи стомленим.
З мудрим янголом тихим поступом
Увесь рік провів за «Апостолом».
Не розкаяний і покараний,
Може, дощ пройде…
Буду знайдений.

15.07.12

У тої польської кобіти
Іскри димок.
Занепокоїлись орбіти
Моїх думок.

Хоч увірвалась випадково,
Спинила час,
Та зацвітала випадково
Хміль-алича.

І межи нами щось, і з намим
Таки було.
Жадливе почуття-цунамі
Загарбало.

То підіймало, то кидало -
Не зупинить.
А нам було все мало, мало...
І рвалась нить...

Тієї польської кобіти
Пропав і слід.
А в серці на хмільній орбіті
Вогонь і лід...

14.07.2012

…А про "нас" не напишуть у рубриках свіжих газет
а про "нас" не згадає ніхто кому згадувать нічого
наче пряжу по ниточці твій попорю́ силует
щоб нічого ніде і ніким не було помічено

той стривожений біль побіліє ще дужче за́ ніч
та розмита печаль наче краплі на вимитім склі
за кулісами долі почувши твоє "добраніч"
всі казки заміню чи на вірші а чи на пісні

і в тунелях душі де поволі зникатиме світло
встановлю турнікети надійні немов сторожі́
бо ж у ангелів крила та й відьми собі на мітлах
…перейшовши всі межі я прагну якоїсь межі́
2012

На евересті моїх сновидінь
Зорі очей.
Скільки польотів і скільки ходінь,
Днів і ночей.

Присмак цілунку твого захмелив,
Досі трима.
Справа, здавалось, у нас за малим,
А як тюрма.

Не змилостивилися небеса:
Ти ж - неземна!
Стільки сказав би тобі, написав...
Казка сумна...

14.07.2012

Урешті-решт
усе колись минає.
Стабільності немає -
навпаки:
мої роки
збираються у зграї
і відлітають.
Помахом руки
прощаюся із ними -
і світаю:
нові епохи,
звичаї,
тіла
(минулого імла –
густа і темна)...

Через віки
у мене ти була,
жила у серці –
знаю це напевно -
лишилися два зоряні крила,
котрі донині
зберігаю ревно.

А потім неждана приходить вона,
Блакитне мереживо з бляклої сині,
І кожна корона, і кожна труна,
У чому, скажи, і кому ми ще винні?

Бліда іпостась, напівзлякана тінь,
В червоних кафе – недопите вино…
Так падає звечора синь-височінь,
Коли ми спимо, коли просто спимо…

І вереском вересня, вереском снів –
Бліді парасольки – дзвенять наші нерви,-
Твоєї щовечора п»яної смерті,
Твоїх щоранкових тремтінь-воскресінь…

А потім неждана приходить вона,
Така ж, як і безліч сполоханих весен!
…В червоних кафе, в кожній склянці вина!
Аби доповзти до ранкової меси.

Усе минає: і печаль і біль.
Дощі змивають невагомі кроки.
Ми тайно зізнаємося собі –
Печаттю зостається кожен дотик.

Печаттю в серці, вирієм думок…
Чуття не стерти і не заховати,
Бо хочеться, щоб цілий світ замовк,
Коли ти вчишся заново літати.

І хочеться любити аж до сліз.
І не питати, що готує завтра…
Відмовитись від болю навідріз
І жити так, щоб не зазнати втрати…

Усе минає – і печаль і біль.
Стають пісками зради і образи.
Таємно зізнаємося собі –
Усе минає, тільки, не одразу.

Якби ж то пересіяти слова
Крізь сито серця, аби не зміліти
Любові тій, що душу зігріва,
Що сонцем квітне у тобі над світом…

Оце й усе… Вже осінь на порозі,
Насичена дозрілими думками.
Все вчасно, без запізнень у дорозі,
Й немає жодних сумнівів – за нами.

В минулому пора жаги вершин,
Наснаги творчої, кохання, заперечень,
Глибоких ран, переживань і змін,
Неприйняття, невизнання та зречень.

Тече ріка повільною ходою –
Живий потік із монотонних дум.
І стеляться тумани над водою
В невдалій спробі приховати сум.

Привіт, мій любий, день тебе втомив.
Нарешті вдома. Сядь, побудь зі мною.
На тій світлині з янголом – то ми,
Коли були сім’єю молодою.
Помовч. Влови спокійний дому ритм
І пригорни мене, уперше наче.
Наш янгол посміхається згори
І всьому надає небесних значень.
Ще ноги йдуть і руки роблять щось…
Минеться, тільки дійдеш до подушки.
У нас з тобою справжнє відбулось –
Спорідненість у долях і у душах.
2012

Увага!!!
Нова пошесть пре
Під сплавом «сексменшини».
Розтління це таке їдке,
Що нищить дух родини.
Що вдієш,
Культовий прогрес,
Новітні орієнтири…
Не посягаймо на святе:
Господь – Творець людини.

07.07.12

Я з іншого і племені, і роду, -
Валдайський край – колиска прабатьків,
І я дитя російського народу,
Мені близькі і мова ця, і спів.
Та видно так розпорядилась доля,
Що Україна прийняла наш рід.
Там дорогі могили біля моря
І у Карпатах теж лишився слід.
Мене малу зростила Україна. -
Тут перші кроки, тут моє життя,
Тому вона така для мене мила,
Люблю, люблю її до забуття!
Захоплена історією краю,
Всмоктала мову і її пісні,
І запах запашного короваю,
Колосся жита золоті й рясні.
Я мови прабатьків не забуваю.
«Продала рід свій» - скажуть. – Ні, не те!
Але я й іншу мову поважаю.-
Для мене це – велике і святе!
Не розумію я мужів тих «славних»,
Що розчерком єдиним від пера
Зіпхнули мову із основ державних
У ейфорії з криками: «Ура!»
Хіба без мови Батьківщина буде?
Хіба без пісні нація жива?
На милий Боже! Схаменіться, люди,
Бо Україна для усіх одна!

гаплик

Тремтіли ноги... Йшла, збирала зерна.
Плювався ворон чорний: не кошерна!
І рубцювалось ранами на серці:
Ще літ зо сорок в пазусі знайдеться...

Ще літ - гай-гай! Та тільки бравий сокіл
Без крил зостався, де наруги попіл,
Де босоноге зведене на трату
Сусідом бли́зьким - найріднішим катом...
(4.07.12)

В Скрижалях Вічності не стерти помилок,
Дим полину не вивітрити святом.
Моя Країно! Твій наступний крок
Зійде зерном, чи битиме набатом?
Гірчить полин... Та то не гіркота.
Куди гіркіше достеменно знати,
Що рідна мова, чиста і свята
На суржикові друзки перетята.
Які слова сьогодні сієм ми?
Чи їх ковтати з соромом нащадкам?
Голубка з жовто-синіми крильми
Глядить пташат встановленим порядком.
В пташат окріпне махове перо,
Хай не в чужих світах – у ріднім краї
На рідній мові хай пісні складають,
Співають, вірять, врожаї збирають,
І сіють зерна слова на добро!

2010 р.

Де ти і я –
нестримна течія:
то тягне нас докупи,
то розводить.

Ім’я жадане
хвилі хороводять,
виводячи старанно:
«не моя».

Крізь серце
пролітають мудрі сови,
на крилах
забираючи у ніч,

та жайвір світанковий –
голос крові -
мені дарує
магію Любові:

крізь буруни
вертаюся
навстріч…

Калинова (обережно):
- Ти ба... Язик...На каву завітав?

Язик (невимушено):
- Цілую ручки! Діво калинова.
Переселився я. Ось речі, самовар.
І почуваюся уже неначе вдома.

Калинова (зболено):
- Ще стигми не загоїлись як слід,
У пам’яті печуть відкриті рани
Знайомства незапам’ятних часів
Новітнього ярма будуєш плани...

Ти Пушкіна читав неначе бог
І признавався, наче принц, в коханні,
А потім онімів, осліп, оглух...
І плюндрував, знущався... Не востаннє...

О, не жартуй – цей сміх неначе яд!
У мене немовлята у колисці!
По-варварськи зі мною гомонять.
Пекельний час! Рятуйте материнську!

Не маю ані титулів, ні звань,
ні імені, яке б зі сну будило
і закликало: «Україно, встань!
Розжарене терпінь твоїх горнило!»

Ти вже давно чекаєш коваля,
щоб харалужну викував шаблюку
й скарав на горло козачків Кремля -
твоєї мови кривдників-падлюк.

О, виплодки зросійщеного дна,
ви замахнулись на святе – на мову!
Лише забули – істина одна:
вам не під силу вбити наше слово.

Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
шикую в стрій для боротьби з ордою!

04.07.2012

У неї це перше кохання,
У нього це мабуть останнє,
Тому вона в білому платті,
А він має чорне убрання.

Вона сподівається ласки,
Йому ж аби скорше до ліжка,
Вона в почеканні цілунку,
А він вже хапає за ніжку.

У серці порвалася нитка.
Як жити в тілеснім захваті?
На ранок він сповнений щастя,
Вона, у пом’ятім халаті.

обертатись у скло,
мовчазними стелитись дорогами,
лікувати удачу настоянками гіркоти,
бо життя-самозванець іде поза межами логіки,
бо життя не питає, куди йому далі іти.

не шукаючи броду,
бо броди тут не передбачені,
і не все глибина, але стати колись глибині,
ти собі обіцяєш десь там, за зорею, побачення,
бо від тебе залежить насправді їй бути чи ні.

спопеляючим заревом,
в серці пробитими сходами,
не питаючи як, не питаючи вгору чи вниз,
незагоєні, зірвані вихором крові, виходимо,
і біліє, як сніг, затяжна чорнота наших риз.

Торкнешся лиш - і глина ожива,
І на гончарнім крузі диха диво.
Зирне іскристим оком, як сова,
Округлістю майне нетерпеливо
Макітерка, що з пальців виплива,
Ще не тривка, ламка, зате щаслива!

2.07.2012

Скільки пасток у Сварога –
меряно-немеряно!
І горить, горить дорога
из благих намерений.

Якби ж я знала, що любов така!
Гірка. Солодка. Як гроза – раптова,
вишмигує з грімницею в руках.
П'янить й страшить, немов погрози грому.

Якби ж я знала, що для щастя мить –
це вічність ціла. В ній згорю й воскресну.
Раніше обняла б тебе крильми,
як птаха обійма блакить небесну.

Якби ж я знала, де тебе шукать!!!
В яких світах, серед яких мелодій.
І що найбільша серцю благодать
це падати в твоїх очей безодню.

Якби ж я знала й ти раніше знав,
що всупереч всьому зоря щаслива
сяйне для нас, і в променях заграв
любов хлюпне, немов травнева злива.

III-VI.2012

Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
сіре небо подібне даховому залізу.
Двором жовтня непарного, кругаля
даючи, вториш, їжачись: "ох ти мля".
Ти не птах, податись собі у ирій,
пак світів повидавши, й нужді позірній,
як у пошуках подруги, кажеш – годі:
сторінок – зимувати – катма в природі.
Схоронімось і тут, в чорній оправі твору,
зовні проникній холоду, а звідси – зору,
за бугром в чистім полі на стоси слів
пером кирилиці одолів.

Я по секрету вам скажу:
з дитинства звуся Казанова.
З колиски по дівках ходжу, -
і ось де справжності основа!

Лишилася ще з пелюшок
(що вже й казать про мою зрілість)
та звичка лізти до цицьок, -
коли облапать всіх хотілось.

Я хочу пазухи завжди,
і це уже душі потреба:
«О, стій, дитинство, підожди!» -
летить шалений крик до неба.

Все ж, я – затятий однолюб
(який там, друже, Казанова?!):
пустушку дай мені до губ –
й від похоті – сама полова…

4.11.1998 р.

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

В минулому – наївна інженю*,
Сьогодні – загартована вчорашнім,
Все ж одягаю маску, мов броню. –
Без неї страшно.

Не в моді нині істинна подоба.
Суцільний шарж. Набридло – не дивись.
Невиліковній Всесвіту хворобі
Піддайся, здайся, чемно підкорись.

Кому – в театр? Цирк? Кімнату сміху?
За витвір фальші чималенький куш?
Псевдомистецтво – тимчасова втіха.
А де ж портрети із натури душ?
2012


*Інженю – ж., заст., – амплуа акторки, що виконує ролі наївних дівчат; акторка, що грає такі ролі.

Відверті жабині глуми,
плакучі торкання верб,
минувши, як радість, Суми -
в її бурштині затерп!
О відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба,
і коло червове коле,
виписуючи "Ти ба..."

[Розкрите дівоче серце,
як місяць уповні. На!
Бери! По тобі усе це.
Щемить на краю струна]

Ех, сонце моє червоне,
крові запальна хода,
малиновий передзвоне,
осіння слідів слюда!
Де відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба, -
як вербонька, сивочола
тобою моя тужба.

[За у́смішку прохолодну
востаннє вдихни вина -
кохав ти її, як жодну...
У чому твоя вина?]

Невже за дівочу міру
і жертва душі мала?
По ярих закрутах Виру
янтарна тече смола, -
о, відьмине Біле Поле -
розкинута Ворожба!
Моя заблукала доле,
довічна моя журба….


2012

Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.

Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.

Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.

1988

Ми душа у душу – не зурочмо!
Рветься з ланцюгів до тіла тіло.
Як же ми, кохана, непорочно
У серцях доглибно залетіли.

– Як тобі, смаглявко, гарно в тяжі!
– Як ти мною сонячно вагітний! –
Серце в унісон до серця каже,
Й каро-сірим квітом очі квітнуть.

Я тебе повік носити мушу.
Будь, тривого, на усі дороги.
Мила, не бери гріха на душу.
Прийде смерть колись прийнять пологи.

1 листопада 2011 р.

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

Ішли, палало листя осінню,
Горіло й серце в цім вогні.
Піднявши яблуко між росами,
Ти половину дав мені.

Вже й хуртовина коси плутає,
Зима по скронях потекла.
Очима душу ти закутував,
Свого вділяючи тепла.

А навесні, розквітши вишнею,
Життя уклониться літам,
Й тобі із вдячністю найглибшою
Його я повністю віддам.

Цикл

* * *

Я ні на кого зла в душі не маю,
І кривди всі,
Промовчавши,
Стерплю,
А тих,
Кого у списку цім згадаю,
Беззастережно й щиро так люблю!


1. Мати. Замість реквієму

Змалечку наміряв змалювати
Молоду й осміхнену,
Таку
Гарну,
Мов ікона,
Що в кутку
Нашої зажуреної хати.

Так хотів її намалювати,
Щоб світилась в кожному мазку
Доброта матусина,
Яку
В сироти нікому не відняти!

Де ж мені було, малому, знати
Правду справедливу та гірку:
Те, чого не бачив на віку,
Не дано ніколи змалювати?!


2. Батько. Запізнілі жалі

Павутинням снується спомин
Крізь жахіття дитячих мар:
Задихається димом комин,
Підбухикуючи в димар;
А бабуся все підкидає
В зголоднілу грубку дрова,
Всіх лихих і нечистих лає,
Комуністами обзива, –
І хвостаті вони й рогаті,
І сякі вони й розтакі,
Розплодилися в нашій хаті,
Витісняючи прусаків…
– Забери їх, нечиста сило,
За долини й горби – туди,
Де пропав мій зятьок Данило, –
Й замети на снігу сліди!
Не перечить ніхто бабусі –
Всі бояться її проклять, –
В хаті тихо, немов у вусі,
І святі на іконах сплять;
В чавунці дозріває солод
Підморожених буряків, –
Пахне так,
Що худющий голод
Визирає з усіх кутків…
– І за віщо його любила
Моя донечка золота?! –
Натякаючи на Данила,
Знов бабуся в журби пита.
– Таж від нього самі нещастя, –
І не батько, й не чоловік, –
Й на такого стратила Настя
Свій короткий, як подих, вік!..
Пив горілку. Грішив і блудом.
Розкуркулив усіх підряд…
Тричі проклятий чесним людом,
Втік на схід, показавши зад, –
Лає батька мого бабуся…

Я ж у запічку, крадькома,
На пожовклий портрет дивлюся:
Ні, чортячого в нім – нема.
Та якщо вже бабуся каже,
Значить, батько не без вини,
Значить, сила ворожа в’яже
Мого тата до Сатани…

… То була не трагічна втрата
Найдорожчого – на війні:
Я порвав фотокартку тата
І спалив її на вогні.
Навіть попелу після всього
Не зосталося – тільки дим,
Тільки сивий димок від того,
Хто пропащо був молодим…

А сьогодні за фото тата
Я віддав би без вороття
Все, чим доля була багата,
Все, чим грілось моє життя!


3. Бабуся. Замість вінка на могилу

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.


4. Дід. Погублення роду

Все віддав лайдацтву гуртовому, –
Думав, що позбудеться біди, –
Від гризот заслаб,
А діти з дому
Розбрелись, голодні, хто куди…
Дід полежав трохи та й від’їхав
За вітряк, де цвинтар бур’янів,
Де його чекала божа втіха –
П’ятеро малих іще синів…
Лад колгоспний –вгору все та вгору:
Жити стало краще, веселіш,
Смакував після голодомору
Й водянистий табірний куліш…
… Сім десятиліть горілку цмулить
Гуртова голота,
І, клянусь,
Вже ніхто її не розкуркулить!
Жаль, про це не взнає вже дідусь.


5. Дядько Іван. Замість обеліска

"Вилитий дядько!" –
в селі говорили про мене.
Був я портретом живим
свого дядька Івана:
Риси обличчя, характер –
усе достеменне,
Й швидше від цього
бабусина
гоїлась рана…
Часто бабуся мене називала "синочком",
Ревно жаліла свою "сироту безталанну",
Перешивала на мене шовкову сорочку,
Ту, що купила колись на весілля Івану.
Дядько загинув – мені не було іще року –
Десь біля Штепівки. Навіть могилки
немає…
Переорали давно ту воєнну толоку:
Добрий врожай
на солдатській крові
визріває!


6. Сестра. Замість листа

Всупереч відомому прислів’ю,
Від своєї яблуні, гай-гай,
Покотились ми по безголів’ю
В чужокрай – шукати хлібний рай.
Я на тому березі розлуки,
Ти на цьому березі ріки:
В дні розпуки щиро прагнем злуки,
А воно ж виходить навпаки…
Всохла наша яблуня, сестрице,
А з чужої завше нам обом
Падають зимниці та кислиці
Для пекучих споминів – оском…
Так хотілось долі догодити,
Хоч вона й примхливою була:
Пагінець живучий посадити
В щедру землю рідного села!
Не виходить, сестро… Ти – на тому,
Я – на цьому березі біди:
Покотила доля нас від дому
Та й без повороту, назавжди…


7. Син. Досмертна провина

Син за батька не відповідає –
Син для батька може буть суддею,
Він свої права синівські знає
На вердикт останній! І ніде я
Не подінусь: вічні аліменти
Не врятують, і свою провину,
І свої сопливі сентименти
Заберу з собою в домовину.
Знаю, що не винен,
Та з виною
Все життя ношусь,
Мов із сумою, –
Хочу,
Щоб мій син не чувся винним
Так посмертно
перед власним
сином!


8. Онук. Помножений біль

Бог дав онука.
Але він – у Львові.
А я не маю грошей на квиток
І загубив здоров’я…
А в синкові
В моєму
Не знайшов його синок
Належної батьківської любові.
Отож Богданчик – напівсирота.
До нього батько лиш у дні святкові,
Буває, на хвилинку завіта,
І – без гостинця…
Хочеться онука
Обняти, – ми ж не бачилися ще;
Із сином лиш гнітить мене розлука,
А згадки про онука лютий щем
З роками множать.
Синову провину,
Немов свою, на себе я беру,
І цей тягар мені горбатить спину
І з ним, обридлим, певне, і помру…


9. Дочка. Пошук порозуміння

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу
І ти про це, будь ласка, не проси, –
В усі часи шукав я правду божу
І ласку божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


10. Племінниця. Уявний діалог

У Харкові, на гамірнім вокзалі
Вона мене зустріла й провела, –
Стояли сльози ув очах Наталі,
Але крізь сльози посмішка цвіла:
"Ви, дядечку, мов та мала дитина,
Беззахисно-відкриті, і за вас
Болить душі моєї половина,
А друга обмирає повсякчас…"
"Наталю, ти за мною не журися, –
У тебе ж власні клопоти, сім’я:
Відкритість – це моя не краща риса,
Але ж без неї я – уже не я…"
Ми так нечасто бачимось відтоді
Як вимела нас доля із села,
Мов зернятка, й посіяла в народі,
А захисту в негоди не дала!
Моя любов позначена печаллю.
В очах Наталі – сонячна журба.
"Не плачте, дядю…"
"Не журись, Наталю…
Та що ж ми – не зустрінемось хіба?!"


11. Дружина. Роздум на самоті

Війна тридцятилітня все триває
Між нами, надриваючи серця:
Нема в ній переможців,
І немає
Поразкам нашим краю і кінця…
Давно вже й діти виросли в окопі,
Онуки завелися в бліндажі,
Успішно йде замирення в Європі,
А ми весь час воюєм, як чужі.
За що воюєм – я уже й не знаю.
І ти – забула. І ніхто не зна,
Хто виграє в цій грі,
А хто програє
В оцім безумстві…
Точиться війна.


12. Адольф Романенко. Адреси зустрічей

Адреса перша: місто Балаклія.
Літстудія – давноминулий рік.
Вродливий середлітній чоловік
Свого тепла для інших не жаліє.
Поет і літстудійний керівник
І мій наставник,
Мабуть, щонайперший
І найщиріший,
Бо не перевершив
Його відтоді жоден чарівник.
Він став моїм прихильником палким, –
Листи писав, провідував у Львові,
Де я служив,
І то були чудові,
Святкові дні,
Прожиті поряд з ним!
Адреса друга: місто на Лугані.
Кінець вісімдесятих –
Громом вість:
"Чекай, приїду…"
Найдорожчий гість!
Обійми небувало полум’яні…
Кремезний, мов билинний богатир,
Морозами полярними калений, –
Неначеб закружляв мене шалений,
Суворий, без екзотики, Таймир…
Чверть віку ми не бачились, –
Доба
Вершинного розгулу кадебізму:
Адольф проходив "школу комунізму"
Там, де й Макар не був, –
Ото судьба…
"За що ж так незлюбило КаДеБе
Тебе, співця краси, ідеаліста?"
"За те, що я доводив комуністам:
Життя не чорно-біле, а – рябе…"
Звичайно, жартували ми.
Тоді
Не можна було вижити без жарту,
Він – переміг,
Поставивши на карту
Свої найкращі роки молоді!
Адреса третя: рай на Осколі
В околицях Ізюма, –
Рідна хата
Адольфа
Посвітлішала від свята
І не було світлішої в селі!
Сюди я приїздив іще не раз…
Адольф мене стрічав неначе брата.
Від нього я осилений стократно
Щоразу повертався у Донбас…
…Тепер Адольф, на жаль, уже в землі, –
Вона йому замінить небошати, –
На жаль, не доведеться нам лежати
Пліч-о-пліч у селі на Осколі!


13. Петро Скунць. Замість освідчення

З вершин карпатських,
Начебто з небес,
На грішну землю ти спустився,
Петре,
І просвітив мене, –
І я допетрав:
Ісус Христос воістину воскрес!
З-під твого чудотворного пера
Народжується Слово сокровенне,
І, світ цей очищаючи від скверни,
Утверджує прапервісність добра.
Ми нерозлучно з’єднані Дніпром,
Хоч річка Уж далеко від Лугані, –
Ти на горі стоїш, я на кургані…

Ось так і розмовляємо з Петром.


14. Микита Чернявський. Світлої пам’яті

Мені без вас незатишно, Микито
Антоновичу, в цім вертепі зла,
Де все ущент поламано й розбито
І безоглядно спалено дотла.
Для мене ви завжди були стіною:
Надійно убезпечені тили
Сприяли перемогам,
І зі мною
На всіх тріумфах поряд ви були…
А нині я
В такій життєвій скруті,
Один, мов перст,
І пізно відступать…
Ви ж хоч посмертно, вибачте, забуті, –
Мене, живого, стали забувать!
Ті, що недавно ще колінкували
Перед обкомом, нині в гараздах, –
Хоч совість пропили,
Зате ж постали
Панами –
З урядовцями в ладах…

Вже скоро я до вас приїду в гості…


15. Катерина. Блакить очей

Вони блакиттю хлюпали з-під брів,
Легким туманцем ніжності повиті…
Я сто річок блакитних перебрів,
Та не зустрів подібної блакиті.
Я в кожній жінці вгадував тебе,
Блакитнооку – й завше помилявся:
Було всіляке – синє й голубе, –
Блакиттю жоден погляд не пойнявся.
Тебе я першу в очі цілував,
Спиваючи з блакиті прохолоду,
Й від того враз теплішали слова,
Голублячи в очах взаємну згоду.
На жаль, ми не навчилися любить
Досмертно, – під зопрілим падолистом
Минуле спить, і вся його блакить
Давно туманом змазана імлистим.


* * *

За рамками душевного реєстру
Лишилось так багато,
І мені
Не встигнути –
Тож хай новітній Нестор
Колись напише повісті сумні
Минулих літ.

Січень 2000 року

Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям й на Подолі.
Довго ми гопакували
За Богдана й за Івана, –
Все, як є, попропивали
До останнього жупана.
Не помітили з похмілля,
Що за кляту оковиту
Ляхам віддано Поділля,
Запоріжжя – московіту.
Гопакуємо і нині,
Одягнувши шаровари,
А повсюдно в Україні
Бенкетують яничари.

1997

Неначе слайд, змінилися стосунки.
Інакші ми. Інакше все довкіл.
Уста забули присмак поцілунку,
померкнув дотик найрідніших тіл.

Ховаємось від с е б е в закулісся,
ще до кінця не відігравши ролі.
А так шалено хочеться узлісся,
і запаху трави у полі.

Поодцвітали проліски й медунки.
Я в цій любові так не одцвіту.
На ранок замовляю поцілунки, –
у ліжко. Натще. Ще…
допоки сплю.
2012

На згарищі дотлілих почуттів
зігріє хтось холодні свої руки.
Йому в цю мить не треба теплих слів
й чиєїсь недобродженої муки.
Йому в цю мить нітрохи не до нас:
у попелі роздмухує жаринку.
Такий в стосунках невблаганний час, –
мов потяг, мчить до власної зупинки.
…Скрижалі долі випалено вщент –
немає й знаку від того кохання.
Cкрушний твій погляд болем проросте
в очах моїх, спіткнувшись об вагання.
2012

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.

2012

Сьогодні облаштовую загату,
бо почуття, мов повінь, – через край, –
усесвіт затопили мій, мов хату.
З мінорних буднів – у солодкий рай
душа влетіла, мов тендітна пташка,
зі зламаним давно колись крилом.
Мені з тобою легко так і важко!
Торкнутися б до уст твоїх чолом!
Обходила кохання обхідцями,
Життя мілкою нетеччю було.
А нині закохалась до нестями.
Роблю загату. Повінь! Понесло!..
2012

Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте, вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Якщо прадідівською піснею не просльозивсь
І серцем не зануривсь у минувшину народу,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

я майже забула, як дихати словом…
стривожені, б’ються об тишу думки
горять, тріскотять, як торішня полова
і попелом в душу
лягають їдким.


і – жодного звуку…
це
втома мовчанням.
німе і порожнє тривання без слів…
я знаю, це зрада.
я довго пручалась…
я звиклась із тим,
що мій голос
знімів…



вслухаюсь у тишу.
повільно, на дотик,
мов листя торішнє,
збираю слова.
тремтіння у пальцях…
пів подиху.
подих…
а може спинитись?….

***
Вдосвіта
прибіжу, розхристана, босоніж.
Пташкою
примощуся у твоїх долонях.
Пуп’янком
на очах здивованих розквітну.
Бджілкою
запилю усесвіт твій, як квітку.

Променем
відчиню кватирку твого дому,
Зіркою
упаду вечірньою додолу.
Зернятком
причаюсь у філіжанці кави.
Ангелом
твої крила зморені розправлю.

Овидом
на небеснім поселюся ложі.
Килимом
розстелюся на твоїй дорозі.
Паростком
у душі навіки вкоренюся.
Пусткою
над усе лишитися боюся.

2012

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

Уночі була злива.
То небо кохалося із землею – навіжено, пажерливо, довго,
ніби востаннє в житті.
Дві стихії стриножені, що сплелися тілами дужими,
два вужі, що прагнуть розірвати обмежувальні оболонки тіл
і навіки з'єднатися, злитися, перетекти, не бути…

....Гортаннне гудіння грому,
що наранок виривалося із розпаленої чоловічої плоті,
первісний крик породіллі,
що стихав під шелестіння його останніх крапель...

...а за мить
між розведених ніг – крейдяних гір за пасовиськом –
Сонце вигулькнуло –
Золотокосий, як сон, королевич...
- Аґу-у-у….

Старенька вишня в мами коло хати
Роняє цвіт у вічність поколінь...
То й літ уже усіх не позбирати,
Що на вікні розтанули сумнім.

Мов янгол світлий, надимає крила,
Для захистку. Немов мале дитя,
Лечу туди - утриматись несила,
Де вишенька - як мамине життя,

Молитву щиру на світанні мовить,
Весну благає - в доленьки чудес!
І вірно жде... І безкінечно молить...
Старенька вишня, серцем до небес...
(21.04.12)

Чи напівсон ти, чи моя уява?
Просто душа у розпачі — навзрид!
Мені цей стан неспокою набрид. —
Тебе т а к о г о вже тепер замало.

Тебе т а к о г о... Мріяти даремно.
Єство моє наповнила обава.
Тебе любити — зась: не маю права,
Й у закутку душі — для інших темно.

У закутку душі — для інших — пустка.
В театрі почуттів — прем'єр катма.
І розум вже нічого не сприйма. —
Клубочок нервів. Протиріччя згусток.

У Всесвіту проситиму, чи в Бога,
для серця затишку нетлінний оберіг.
І, попри осуд, заборони, гріх, —
Проситиму тебе т а к о г о.

Научи мене, мамо, співати
Тих пісень, що умієш сама.
Їх од тебе я чую багато,
Коли тиша в оселі німа.
Їхніх слів нестихаючі звуки
Розпанахують душу мою
І рідняться всі радощі й муки
Наші дружно в ту мить, без жалю.
Української пісні октави
Мою душу доводять до сліз,
Коли в небо підносять у славі,
Чи з ганьбою обтрушують вниз.
Моя совість і правда незмінна,
У задумі важкій не змовкай, -
Научи мене, мамо, сумлінно
Шанувати, як ти, отчий край.
Розквітати яскраво від болю
І ставати од туги дзвінким, -
Научи у піснях, мимоволі,
Як в житті не зробитись німим.
12.05.12

Пам’ятаю, сину мій, твої перші кроки,
Вирушав малятком ти на широкий шлях.
Небо - стигло-синє… і таке високе!
Заткане веселкою в сонячних квітках!..

Кроки ті невпевнені в спориші ховалися,
А я все боялася: хоч би був не впав!..
Дні і ночі тЕрнові у роки складалися…
І за маму, сонечко,ти вже вищим став.

Хай же доля, сину мій, поцілує лагідно,
справи ті підтримає, котрі розпочнеш.
Будуть хай нестримними твої добрі прагнення –
І сміливі, й скромні, і веселі теж!

25.05.2010.

Ліда в ластовинні є майстриня нині,
В глині її пальчики, навіть сукня синя.
Ліда ліпить ластівку, що живе в долині,
Ведмежат і зайчика, бджілку на ожині.
Ось рудіє квіточка — виросла ж у глині!
Всіх потішить дівчинка — носик в ластовині.

Що чоловіче вам, зрештою, речення -
раціо досвіду, зважене судження,
дотик до подиху духу латентного,
вічне питання бажання відчутного,
тембру мелодія, ждана прелюдія,
муки за вами нового Овідія?..
Чи, як завжди́, тільки словосполучення
для перекручення "Цезаре-Фідія"... (
:)

Суха чорнильниці душа,
Пера – обм’якле серце.

Купив би риму – ні гроша,
Та і не знаю, де це.

Строфа сумує за рядком,
Рядок словами марить.

Пробрались лінощі тайком,
Взяли снагу на нари.

Німа тематика пісень,
Мотиви – по комонях.

Чатують сумніви удень,
Вночі - стоїть безсоння .

Глаголю вперто: згинь, марó ,
Я ціль приймаю вищу !

І знов беру до рук перо,
І біль паперу нищу.

09.05.12