Ясноокий Хлопчику, підійди трохи ближче! Бажані
Яблуневі пальці ті не розбестять тебе – засушені…
Над дахами чорними - еротичні шершаві враження...
Шовковисті спогади й хмари збуджені - під подушкою...

Невідомість - видима..... Абрикосово - понад горами...
Трав'янисті килими не зминатимеш (тьмяно-зелено)...
Розгойдайся тишею - будеш стриманим, будеш скореним.
Розстели для осені ліжко зоряне (попід стелею)...

Розростись мереживно… Над дощами й брудними грушами …
Крізь щілини ніжності проглядай. Не тривож скорботою…
Зігрівайся м’якістю. Сором - схилено. Скутість - струшено...
А не можеш звабити - так у вікна світи турботливо...
2011 рік

***
...коли моєму саду
впаде останнє червоне яблуко
Я буду плакати –
...бо не визріло ще боками…
...Зернята тугі, зелені..,
та вже не буде сходів...
отих,
що вгору за небо вчепляться,
аби не питатися вітру,
коли їм тепер
до раю…

...коли моєму саду
впаде останній листочок
і стане землі сорочкою…
чи місточком,
де чекає мене мій тато…
(...Навіть озирнутись нема до кого..!)
Піду маленькою
з ним за руку,
як колись, бувало, ходили
у осінь збирати листя
містом…

Постучатся в окно метели,
заметёт, занесёт дороги.
Еле держится слово в теле.
Ты меня в эти дни не трогай.

Не пиши мне печальных писем –
задохнутся огнём страницы.
Сожаления шагом лисьим
подкрадутся и будут сниться.

Белый саван сойдётся клином
на тревоге, что шла за нами,
остывающим журавлиным
тихим криком, а может – снами.

И созреет душа строкою
Под огромным холодным небом…
Одиночества и покоя
В этом мире дождаться мне бы.

Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі імʼя.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пірʼїна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.

З таким як у тебе обличчям не варто писати казки—
Ти власному слову не віриш, і я не повірю,
Що пів королівства в кишені, що вермут у тебе слабкий,
І колір індиго насправді є вицвіло-сірим.

А я так любила спускатись в розмови твої аж на дно,
Знаходити мушлі, крупніші, ніж соняхи в серпні.
І слухати: цю або іншу, допоки за нашим вікном
Від галасу вулиць не стане ранково-нестерпно.

На жаль, ти ніяк не навчишся прощати собі помилки:
Школярські образи і перше кохання, і зраду.
Від цього твій голос щоразу складніше назвати дзвінким,
Від цього думки, як реактор, виходять із ладу…

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ОК !
Ви від заздрощів хоч лусніть,
в хлопа – біла полоса.
Його посмішку лукаву,
хтивий погляд з-під чола
випромінюють екрани,
моніторять всі ПК.
Ним розвалюють держави,
села зводять і міста.
Глянь, вінок правічний слави
його носить голова.
Ви ж – не пийте ці коктейлі,
на ці здибанки – не йдіть,
щоб в оселях Божих двері
не закрились вам навік.
У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ура !
Ну а завтра... все це лусне,
злетить з трону майстер зла.

вона просто любить, маскуючи сум під утому.
про це говорити не прийнято в певному колі,
в її тимчасовому...піде, зронивши «доволі» -
себе переконує завжди невдало у цьому.

нікуди не піде, воно, наче плющ, тимчасове,
давно запустило в аорту постійну отруту:
не так і кохає, не так і смертельно, по суті,
раз-два і забути, здмухнувши кришталики солі.

не сміти бездумно кохати і винятків жодних,
така її правда ( чи кривда) неписана гола.
а коло стискається навколо срібного горла,
як шанс пересилити звичку. ні-ні, не сьогодні...

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

В конкретнім місті, вздовж і впоперек,
я вас любив - абстрактний ім'ярек.

І відлюбив. Це сталося тоді,
коли зірки кишіли у воді.

Коли земля сахалася орбіт,
бо проступав зісподу жовтий піт,

і чорним брютом пінилась вода.
А ви така безбожно молода,

що дотепер не віриться мені
у самогубство тих іржавих днів.

Я силоміць не думаю про вас,
бо віддаляюсь - я осінній вальс.

На три четвертих сам себе веду
і видивляюсь в цьому танці ту,

яку любив занадто восени.
Без цього міста. В ньому. Разом з ним.

пародія

вечір. Ночі Вітер. що йому потрібно?
золотий підсвічник? мила, а скажи,
чом ти якось тілом затремтіла дрібно?
не показуй сливи, це не для чужих.

все. пропало свято, шоколадка «Світоч»,
апельсини, ябка, ківі, ананас.
от літаєш Вітре, то й літай по світу -
по чарчині швидко і гуляй від нас.

ні, по пляшці, друже, розірве на клапті -
заїдай гранатом, чуєш як тепло
потекло, побігло, заячало раптом.
я тебе втрачаю.
- де ти?
- під столом.

забагато кави, мила, ми ж не свині.
чуєш, Вітре Ночі, нащо нам віршІ?
бачиш, он по небу апельсини клином.
заспіваймо ж тихо, так щоб для душі.

Ти, чужинцю - не мій.
Ти, чужинцю, не смій,
Не дивися на мене
зухвало.
Не спіши із коня -
Сколе чорна стерня,
Не тебе я так довго
чекала.

Ти – як він, та не він.
Після тисячі війн
Не впізнати з лиця,
загубила.
Тільки сон, тільки тінь.
Лиш прошу, не покинь,
Прокидатись без тебе –
несила.

і ось ти заходиш і ось ти:
ні сліду вчорашньої злості
ні сліду ні диму ні чаду

і голос не їжиться ніби
голками натикує німби
зухвалої чорної зради

на роликах усмішка їде
ковтаючи залишки їді
і погляд привітний не коле

сховалися іскри до часу
такий ти погодься не часто
ну золото просто ну золо...

Прощаюсь надолго,
Не плачьте, мой мальчик,
Дрожат занавески,
И руки дрожат.
Пульсируют струны,
Все тоньше, все ярче,
И хочет смычок
На край света сбежать.

Я – красная скрипка,
Агония клена,
Горячего сердца
Затерянный след,
Спасите меня
От осенних бессонниц,
Я красная скрипка,
Мне тысячу лет.

Кто пишет вам ноты
В изгнании вашем?
Не бьет ли в глаза
Ослепительный лак?
А я изнываю
Старательной фальшью,
Умелым рукам
Не хватает тепла.

Уже не уснуть
Холодеющим жилам,
Мой голос унылый
Судьбой наречен.
Вот разве заплакать:
«Ах как я любила»,
Склонясь головой
На чужое плечо.

1993год. Москва.

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом...
Я по стерні жену свого коня -
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали полинами...
І ти - немолода.
І я - в літах.
І ціла вічність пролягла між нами

Не відболи, любове тиха,
Така осінньо-золота!
З-посеред лих
Одного лиха
Душа жадає в ці літа
Немолоді:
Щиролюбові,
Всерозуміння в суєті,
Цноти у вчинкові і слові,
Двоєдності насамоті.
Не відболи ж солодким болем,
Побудь хоч тінню при мені,
Допоки я пустельним полем
Кочуся перекотиполем
По неколючій вже стерні.


03.09.1997

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості –
З білим світом стосунки непрості
Крізь ранкове сльотаве вікно!
Я запечену в серці сльозу
Заколисую, наче дитину,
І чекаю в свою самотину
Лиш єдину розраду – грозу.
Жду і жду – не приходить вона,
Ходить поряд, проходячи мимо,
Лише пальчиком-зблиском погрима
Звіддаля – до мойого вікна.


04.07.1995

Влови мій настрій. Прагну день у день.

Таке буває з жінкою нечасто.

Крізь тіло філігранно струм пройде

І заіскрить у схрещених зап’ястях.

Моя чуттєвість – порцеляна ваз.

Не поспішай їх стеблами зайняти.

Надихатись, натішитись ще раз.

Кохатись…

2011

Ранок любов’ю вливається в жили,
Радістю сповнює кожну з клітин.
Вчора здавалося щось неможливим?
Нині я запросто впораюсь з цим!

Світ полюблю – і любов’ю воздасться.
Байдуже, що там кричить негатив.
В сонця і неба попрóшу причастя –
Щедро пригублю тепла й чистоти.

Точку опори в життєвій основі
В усмішці рідних укотре знайду –
Серцем відкрита назустріч любові,
В день цей упевненим кроком ввійду.
2011

дрібка в оці. верес плаче,
з листу світло відпустив.
рання осінь без означень
розвела старі мости.

сіль збирають сонні бджоли
і несуть на небеса.
впав у верес мідний жолудь,
видко, літо дописав.

День – дінь!
Ховаюсь в тінь.
Там любі примари.
Там тепло – темно
І, достеменно,
не хмари
над головою, а теплі труби
і плити грубі
з бетону,
і ліжко з картону,
й ледь чути місто.

Примари облягли
тісно.
Бетонні стіни розтеклись
химерно тістом
сну: тепло – сухо,
осінь в лісі
грибним духом
в піднебесся
понеслась
в передчутті зими.

Примари за плечима
ходять, не чутні і не злі,
в калиновому намисті
по тонкому гіллі
і по сухому листі.
Не хрусьне ані шелесне.
Їх бачу
краєм ока:
ведуть мене
додому, наче
залога сторожка.

Повільно йду
між хащ,
з - поміж опеньок на корінні
вибираю кращі
на суш і на їду,
і на соління...
А сонячне між гілок миготіння,
а дятел метроном
опеньочки рахує...

Трамваю гуркотіння!
Це знову день прийшов за сном.
Гвалтує!

до 2006

Плащик не по погоде.
Тонок стекла висок.
Медленно переходишь
Площадь наискосок.

Болью утрат из окон
Вытечет день навзрыд.
Воспоминаний кокон
Будет ночами свит.

Сразу всего не стало.
Но не понять другим.
В гулких мешках кварталов
Эхом твои шаги.

Ветер закружит с летом,
Не попадая в такт.
А за тобою следом
Всё, что уже не так.

Всё, что с тобой отныне,
Всё, что отныне врозь.
В комнате, как в пустыне,
Лампы созрела гроздь.

Коли душа, немов каліка,
канючить сонця мідяки,
у краплі серця – море крику,
у сріблі місячнім – думки
скидають лебедине пір’я
і зодягаються в луску.

В тобі, забутий до сих пір я,
будую спомини з піску.

Піщини втіхи золотої
вбирають теплоту долонь –
і стіни дихають тобою.

Щоки моєї не солонь,
над морем чайкою озвися
і накигич вітрам себе –
до ноти вибраної тиші
із тремоло семи небес.
І надихáй – весни надúхай
неперевершено в рядки.

Коли в душі безмежно тихо –
ловлю на слухавку гудки,
на око припадають висі,
перо народжує слова.

У сріблі місячнім – умився,
у краплі – море вколисав.

29 Вересня 2011

Восени мені пишеться не так, як влітку.
Восени безпритульно і трохи щемно.

Я заглядаюсь на свою сусідку,
але поводжуся вельми чемно.
Не зупиняю її в парадній,
не домагаюся в ліфті тіла,
наче байдужий, ведусь порядно,
як джентельмен... А вона б хотіла!

Світ дістає, листопаде-брате,
дощем-самосієм із неба-олова,
словами, оціненими в карати,
що переповнюють вулик-голову,
спорадичним прагненням простоти,
марними спробами бути грубим
і одкровенням – допоки ти
не одречешся цієї згуби.

Восени мені пишеться, наче вперше,
з осторогою, з острахом, і – з бажанням!

Рибини хмар у небесну вершу
Запливають повільно, у славі й шані.
І дерева схиляються вздовж землі,
у падолисті – колючі й голі.

А мені, наче кисню, бракує слів,
що безмовно стоять поперек у горлі.

У цієї печалі нема розради.
І таке відчуття, наче віршам зрадив.

А сусідка...
Сусідка живе навпроти.
В її погляді зовсім відсутній спротив.

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Я изучила правила игры.
Затянут вечер в легкую усталость.
Вы нынче одиноки и пьяны
И время до полуночи осталось.

Неспешно льется тихий разговор,
Мы оба балансируем на грани.
Скрываемся от тучи грозовой,
Не позволяя искренних признаний.

Вы снова и навечно влюблены
В случайных женщин с умными глазами.
Я принимаю правила игры
И с удовольствием играю... Вами.


2011

Самота, самота саме та!
Саме та самота і сум'яття.
Наче м'ята прим'ята, життя,
Нетривке, наче паморозь м'ятна.

Тільки мати тебе вигляда.
Тільки зливи ідуть з виднокруга.
Ти для когось – турбота й біда.
Ти для інших – пияк, волоцюга.

А для неї – орел ти і син.
Сокіл – то й не тримаєшся ґанку.
І дарма, що трави не косив
І води не приносив ні склянки.

Самотужки освоїть косу,
Мати сходить сама до криниці
І замкне, щоб сховати сльозу, –
Передчасно й раптово – зіниці.

Але мати іще вигляда.
Вигляда, бо на те вона й мати.
Самота, самота саме та!
І холодна, й терпка, наче м’ята.

18.09.2011.

Він чаклуватиме уміло,
Спокійно зробить все, як треба.
Затисне нитку існування
І нею вишиє життя…
Сини і доньки, їх весілля –
Панно від ліжка і до неба!..
Журба, і радість, і кохання,
І вчасне щире каяття…

Коли ж отам, де тонко - рветься,
Коли всі прилади – безсилі,
То візьме реаніматолог
У поміч кобзу – як набат!..
Й ослаблене озветься серце,
Й зернини, вистраждано-стиглі,
З очей покотяться - до слова:
Все зрозуміло й без присвят…

Кобзар - у білому халаті,
І лікар - в білій вишиванці:
Два серця у одній людині,
Любові дві, і два крила.
Дві грубки у промерзлій хаті,
Де ниці втримуються бранці:
Байдужість, чванство і безсилля…
Від злого кобза вберегла!

26.09.2011.

В мире, где боль беспричинна
И велика в одночасье,
Ходит по небу мужчина
С хрупкой надеждой на счастье.

И со стигматами веры
В злые словесные дали,
Где награждают сверх меры
Только за то, что не ждали.

Там нелюбимые люди
Встретят его у порога,
И удивление будет
Дольше, чем даже дорога...

В этом ответ на вопросы
О сочинительстве в целом
И о раскаяньи… Просто
Он это чувствует телом.

Он это знает и видит
В облаке, в каменных птицах,
В каждой отдельной обиде
Строк и пера на страницы.

В каждом бессонном рассвете,
Что после ночи – как праздник,
В доме, где глупые дети
Детскими книжками дразнят.

Урочистого дня відчиню золоту коробку,
розгортатиму довго строкаті її шалі,
і в останній із них смс-ку знайду коротку:
"З Днем народження, Ярку! Удачі! Я йду далі".

Ще між слів прочитаю: "Усе це - безперспективне,
ці хвороби, ці муки, та й знаєш, між нами - прірва.
Це ж лише оборудка - а значить, кого пектиме,
як котрась зі сторін однобічно її розíрве?

У стосунках важливе усе - почуття і гроші,
в нас, якщо і було щось, то згодься - занадто в міру.
Ти мене зрозумієш, я знаю, що ти хороший,
ти знайдеш собі кращу, хоч я в це й не дуже вірю.

Може, станеш поетом - тобі б тільки чуть завзяття,
видавав би вже збірку, блін, в тебе ж пристойні вірші.
Ну і ще поясню - ти старався мене зв'язати,
а для мене обов'язок - що може бути гірше?

Але найголовніше - ніколи іще так близько
не підходила я до ідеї свойого дому.
Медитація - це своєрідна її колиска,
перевірено на іноземцю - тобі відомо.

Він - красивий і статний, і - віриш? - йому - пофіґ,
що двійнятка мої ще не злазять самі з печі,
а в коханні, признаюся, він - взагалі профі,
хоч важливіше перше, а це - тільки так, до речі.

І люблю я його, як нікого в житті - що ти!,
а з тобою - випадок, ти знаєш - окремо взятий.
І, між іншим, я перелічила, це він - сотий,
ну а ти, відповідно - лише дев'яносто п'ятий."

28.04.2011

…збирати у пучечки полин, розтирати у пучках гірке-що-аж-сиве листя,
хоронити захололих метеликів, що Богові душі віддали
у нейтральній зоні моїх двох шибок;
поміж аркушів їх хоронити,
у товстих словниках
зі старим-ще-правописом,
без гачечка літери ґ…
…вервечки птахів проводжати,
за кожною гускою плакати:
долетить-а- чи-ні?
…і навчитись нарешті плести на спицях –
шалик для тебе
віру для мене
у те,
що сніги сьогоріч будуть такими солодкими,
що аж-аж…

Я не біжу за молодими,
Хай доженуть мене вони.
І рими в торбі за плечима –
Мені дорожчі за чини.

А поетична ця ракета
Завжди обгонить легко час.
Хотів її спинити – де там:
"Показуй, дядьку, майстер-клас!"

І хоч я трохи сивочубий,
Але не гнуть мене літа.
Як юна муза приголубить,
Усе на світі марнота.

“Напевно, зовсім ти нездатен,
І я тебе ураз навчу!”
Кудись веде мене вожата,
І б’є раз по раз по плечу.

Мовляв, оце за “очі – ночі”,
Ти до іменників прилип!
А Музи чують і регочуть:
“Ну що, поете, добре влип?!

І не шукай собі мороки,
Якщо не хоче – не навчиш.
І озирайся на всі боки,
Як за науку взяв ти гріш.”

А я послухав і до столу,
Виходжу в море – повний хід!
Стою на вахті ясночолий,
І п’ю очима небозвід.
2011

Ще сонце усміхається мені
Пожовклим сяйвом вересня мрійливо.
Із озера, неначе уві сні,
П`ю ласку заспокійливого дива.

«Усі свої тривоги залиши
І дай спочити обважнілим крилам" –
Висмоктує розпуку із душі
Рука вітриська-лікаря стосило.

Кущі куняють, обвиса гілля,
Мов руки, що од праці потомились,
І на плече голівоньку схиля
Берізонька, немов дівчина мила.

25.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

А вы когда-нибудь хотели
Бродить раскаяньем в лесу,
Где листьев жёлтые метели
Октябрь лелеет на весу,
И, голоса соизмеряя
С больной игрой полутеней,
Застыть предчувствием у края
Кончины этих светлых дней.

А вы мечтали, хоть однажды,
Над страхом вздыбленных дорог,
Увидеть ели в муках жажды
И поле, скрученное в рог,
И, не желая ошибиться,
Узнать по памяти – рукой,
Деревьев высохшие лица
С нечеловеческой тоской.

А вы когда-нибудь любили,
Хоть раз – мучительно, взахлёб,
И эти сны, и эти были,
И золотого клёна лоб,
И пни, схватившие корнями,
В слепом беспамятстве греха,
Под умирающими днями
Лохмотья стынущего мха.

У присмерку кімнати перший промінь
з’єднав крихку конструкцію квадрату.
Незрима рівновага так залежна
від золотої нанопавутини -
беспечна сталість щастя надто мнима,
бо навіть порух мій необережний
дозволить необачно роз’єднати -
усе. І світ впаде в мої долоні.




вересень 2011 р.

«Мобілка», телевізор, комп’ютер і трамвай –
все мало нам і мало – іще щось подавай.
Он квітка розцвіта, збира нектар бджола,
у небі птах літає – подумаєш дива!
Колись Ісус – Син Божий – апостолів навчав,
бо Істини Господні і Абсолютні знав.
І лікував він хворих, і натовп накормив.
Та учні все хотіли іще якихось див.
Найближчого він учня – Іуду – попрохав,
щоб страту розіп’яттям йому улаштував.
Для того, щоб Учитель розіп’ятий воскрес,
той вкрив себе ганьбою, ще й переживши стрес.
До будь-якого чуда звикаєм швидко ми.
(Спровокувати сумнів – мистецтво Сатани.)

Червоні дуби і оранжеві клени,
жовта береза й зелена сосна,
сині хмарини в блакитному небі –
в осінньому лісі райдуга гра.


х - х - х


Облітає листя
з дуба і тополі.
Переміна місця –
переміна долі


х - х - х


З дерев повільно листя опада.
ЗолотАва і врочиста тУга.
Лавка у парку стоїть одна.
ПосидІти б на тій лавці з другом.

Убрід ріку печалі перейду…
Не озирнусь на берег не_свободи.
На хвильку заблукаю у саду,
розтану в чистім голосі природи.
І на палітрі райдужній її
себе відчую золотим відтінком.
Яка глибінь відкриється мені!
Яка п’янка – в мені – озветься жінка!
Ота, якою марив ти і снив.
Ота, що вже
у рабство будням продана.
…Зварю варення, ти його любив.
Терпким цілунком на губах – смородина.

2004(2011)

Поет, який ніколи не страждав,
Нагадує актора на котурнах,
І кожен новий вірш – нова з вистав,
Недопалок у театральну урну…

Поет без власних сильних почуттів –
Неначе самозванка-повитуха:
Прийма пологи в спопелілих вдів,
Маєток зводить там, де є розруха…

Коли нужденну юшку не хлебтав –
То він її і в вірші не скуштує!
Та юшка - реквізит в одній з вистав,
В якій рушниця на стіні нудьгує…

16.07.2011.

Я Вас люблю и снится каждый день:
Нависли надо мною Вы, как тень,
Скользя, как отмороженный тюлень.

Вчера отведали мы разных вин,
И в снег лицом вдруг шлепнулся один…
Перевернули – это Вы, пингвин.

- Приподымите, ему больно ведь!
Вы пятерых - в охапку и реветь.
Бока намяли, белый Вы медведь.

И вот с другим удрала я в луга…
Вдруг Ваша тень вполнеба надвига..,
Унизанные звездами рога

Меня с земли подняли на плетень -
Мстил за измену северный олень...
С тех пор - одна. С мозгами набекрень.

У клопотах невтомна,
в розвагах не_елітна,
жила людина скромна,
людина непомітна.

Всміхалася привітно,
про світле щось мовчала…
Людину непомітну
ніде не помічали.

Усі – в лице і в спину,
улітку чи узимку –
дивились крізь людину,
немов крізь невидимку.

Платити за образу
добром людина звикла,
та ось одного разу
взяла й направду… зникла.

І стала чорна дата –
до болю достовірна.
І виявилось: втрата
для світу – непомірна.

2004 (2011)

Я народилась
в далекій Волині,
Тепер проживаю
в Яготині.
У серці у мене
дві Батьківщини
І кожна по-своєму
рідна мені.

Там – я зростала,
до школи ходила,
Тут – народились
дівчатка мої,
Там – мені Мавка
пісні дарувала,
Тут – щебетали
доні мені.

Я вміло у серці
своїм поєднала
Дрімучість лісів
і блакитність озер.
Дві Батьківщини
в душі є у мене,
Котра рідніша –
не знаю тепер.

Надії – огризок окрайця.
Сліпма балансую над краєм.
Світ – пустка. Хоч неба хапайся…
…Вхопилась. Тримає.

В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
"Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
із такими сусідами приходиться бути донором -
"Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
"Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

травень, 2011

Нескорена, нездолана, невбита,

притлумлена, понівечена вщерть,

розхристана, просвічена, як сито

прозора і примарна ніби смерть.

Така ж, як смерть холодна й невблаганна,

нечаста гостя , зайда серед зайд,

сліпа й кульгава, бідна, безталанна,

життя гравцями загнана в офсайд.

Тобі немає місця в лоні долі -

людської правди вирвана струна...

Без тебе світ - що прісний хліб, то солі

на рани сип, щоб виїла вона

для тебе місце у німому серці,

у воду сип, що у очах бринить...

Ретельно замуровані бо дверці

в тюрму душі, де янгол божий спить...

Збуди його, тобі бо ймення - совість,

бо ти його скалічене крило,

допоки править серцем випадковість -

до того часу балом править зло.

2011

залишили ескорт. мовчазні, наче їх охоронці,
небеса нависали, прогнувшись до сонця грудьми.
троє екс-президентів ішли до води проти сонця,
з трьох міцних цигарок говорили до неба дими

сіли поруч, і тіні повільні, мов нафтові плями,
розтікались удаль, лоскотали корчі й поплавці,
троє довгих вудилищ дивилися просто і прямо,
наче очі ракет, що наведені точно на ціль

риби чули їх пізню розмову. і падало листя,
їм хотілось мовчати й минати. і кожен це знав,
і вдавав, що сміється, хоч більше насправді молився,
бо вже осінь, а в неї для кожного свій трибунал

і хотілося статися чимось простим і зникомим,
доки тиха планета ще крутиться на олівці:
просто тінню метелика, що прилітає на спомин,
просто пам"яттю риби в остиглій осінній ріці

Жінка танцює – немов віддається,
А віддається – неначе танцює!..
Доля, мов кицька, улесливо треться -
Ще без образи і спогаду всує…

Шлях від порога — покірною свічкою:
Лиш побажай – і розтанули відстані…
Без заборон, забобонів і відчаю –
Зріють стосунки, стриножені піснею.

Ген, десь попереду – зморщечки - промені:
Крешуть, і крають,і нижуть на вістря…
Біль ще не вибродив брагою споминів,
Ще всі означення – безкомпромісні.

Власні й чужі «обіцянки-цяцянки»
Ще не розпались на цур’я і друзки…
Танцю безтямна наложниця-бранка
Вірить в кохання, родину і друзів!

Дай, Боже, сили усе це не втратить,
А зберегти і примножити з часом!
…Жінка закохана поглядом вабить –
Бавить дитя своє з іменем Щастя…


29.09.2009.