Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.
Знімаю буси ( все-таки спромігся!),
Вони ( нарешті!) у моїй руці.
Слова про осінь зношені. Сум`яття.
І на деревах листя теж нема...
Знімай, моя берізонько, і плаття,
Знімай сама...
...А поруч десь апостол діток- бусол -
Високе небо навхрест обійма.
І я уже захоплено дивлюся:
От молодчина - все зняла сама!!!
...Ще віршами на тебе помолюся,
Моя ти чарівнице золота...
Моя ти Муза ( Людочка чи Люся?).
...Літа...Літа...
13.06.2013

Не плелися слова у вінки
І мовчали в душі солов’ї,
Та лилися з моєї руки
Струми ніжності в руки твої.

Ти підслухав у залі тісній
Мого серця схвильований стук.
І була наймиліша мені
Та мелодія пальців і рук.

2012

1.
В античному саду гріхи доспіли,
Їх жадібно збирав голодний люд.
Плодами зваб втішалось кожне тіло,
А душі мерли від отруйних пут.

Тим оргіям земним боги раділи,
Плануючи усім жахливий суд.
Та люди і донині не прозріли,
І п’ють із чаші зла солодкий бруд.

А мудрість у лахмітті самозречень
Жебрачкою блукала по світах.
Приходила невчасно й недоречно,

Цнотливістю бентежила невдах,
Хоч гріла віра їй кістки старечі,
Неправдою заріс камінний шлях.

2.
Неправдою заріс камінний шлях.
Яким ходили воїни й народи.
Шукали люди у чужих слідах –
Хто істини, а хто – винагороди.

Та всі перетворилися у прах,
На ньому протиріччя щедро родять,
А правда – у колючих бур’янах,
І лютий меч скосив зерно свободи.

Збивала мудрість ноги об ганьбу,
І руки в жилах від безсилля мліли…
Олімп давно про неї вже забув,

А смертні, від жорстокості сп’янілі,
Продовжували марну боротьбу.
Тьмяніла правда перед культом сили.

3.
Тьмяніла правда перед культом сили,
Бо люд кумирів обирає сам.
Гріхи йому молитви шепотіли,
Спокуси будували скверний храм.

Статут природи – основне мірило
Канонів диких і абсурдних драм.
І навіть мудрі божевілля пили,
Вихлюпуючи відчай із пера.

Жерці розпусти моляться порокам,
Олтар гріхів огидою пропах.
У воїнів – боги завжди жорстокі,

Їх образи таять величний жах.
За покликом безумних лжепророків
Несла у бій жадоба чорний стяг.

4.
Несла у бій жадоба чорний стяг,
Бо з волі Зевса – грізного тирана –
Програли у божественних боях
Атлант і Прометей – боги-титани.

Один тримає небо на плечах,
Страждає у невидимих кайданах.
А іншого карає хижий птах,
Сльозами людства кровоточить рана.

Якщо немає правди між богів,
То як можливо людям жити в мирі?
Хто розгадає суть священних слів?

Чи є спасіння у сумнівній вірі?
За відданість дарують лютий гнів
Їх ідоли, в гордині скам’янілі.

5.
Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Насититись безумством не могли.
В людей у жилах пристрасті кипіли,
Чесноти вкрила пелена імли.

Як точать черви цвіт невинно-білий,
Що вже не знає дотику бджоли –
Пороки юні душі полонили,
А мудрість не діждалася хвали.

Щасливий той, хто розумом убогий,
Хто по тернистих не ходив стежках,
Шукаючи до істини дороги.

Щасливі ті, хто у чужих гріхах
Трагічного не бачать епілогу,
Не чують неминучий смертний крах.

6.
Не чують неминучий смертний крах
Раби і дурні, що нагі душею,
У долі не благають більших благ.
У корені зав’ялились ідеї.

І дух свободи у ярмі зачах,
Дістала кривда дорогі трофеї,
І золото – ціна усіх звитяг –
Бездарний автор злої епопеї.

Щасливий той, хто істини не знав,
Кому жорстока правда не боліла,
Хто шмат черствий у спокої жував,

Хто розум не виплакував чорнилом.
Бо не мінявся світовий устав,
А мудрість все жебрачкою ходила…

7.
А мудрість все жебрачкою ходила
Туди, де ткалось плетиво спокус,
Де в голоді марнів Пегас безкрилий,
Поети скніли на могилах муз,

Де мрії нездійсненні миготіли,
Де місяця ріжок у сонце вгруз,
Де кров’ю заплямоване світило
Пекельно рвало піднебесний шлюз.

Хотіла мудрість стати молодою,
Про щастя ворожити на зірках,
Скорити світ граційною ходою,

Забути назавжди про біль і страх…
Та люд її залишив поза грою –
Буяла дикість у гнилих серцях.

8.
Буяла дикість у гнилих серцях,
Розбещених у розкоші та блуді,
Кривавий Колізей збирав аншлаг –
За злочини юрбу ніхто не судить.

Анархія жадоби і розваг
Свавільно-ницо панувала всюди,
В прекрасних нестаріючих садах,
Отруйним бур’яном зросли облуди.

Бо світ пішов дорогою гріха,
І рухається в прірву без упину.
О, доля людства – пафосно-лиха!

Джерела правди, чисті та дитинні,
Замулює гординя і пиха.
Але життя людське – лише піщина.

9.
Але життя людське – лише піщина
У хаосі космічної води.
На дно небес ведуть земні вершини,
І байдуже – летіти, чи повзти.

Людьми керують поклики тваринні,
Їх манять заборонені плоди.
Нікчемна перед Всесвітом людина,
Хоч до богів рівнялася завжди.

Хто пише для людей дурні вистави,
І як змінити їх абсурдний хід?
Для когось цілий світ – лише забава.

Його жадоба, ненависть і хіть,
Звитяга, велич, боротьба і слава –
Трагічна метушня, комічна мить…

10.
Трагічна метушня, комічна мить –
О, скільки в неї вкладено нектару,
Натхнення, і отрути, що п’янить,
Вина і крові, злочинів і кари!

Земних ілюзій нерозривну сіть
Майстерно зав’язав Олімп захмарний.
Жага протесту в німоті кричить,
Та утекти з цього полону марно.

Між днем і ніччю невідчутна грань,
Добро і зло злилися воєдино,
Набуло щастя кольору страждань.

Немає в тім ні честі, ні провини –
Душа – до зір, а тіло – до бажань…
Статут природи буде завжди чинним.

11.
Статут природи буде завжди чинним,
Його табу – солодшими за мед.
В багнюку розкидаються перлини,
Гучні пророки ждуть своїх комет.

Феміда ж не помилує невинних.
Сліпа вона, та чує дзвін монет.
Плете Арахна жертвам павутину,
І сходяться пороки на бенкет.

Мінялись імператори й герої,
Сріблили зорі сивину століть,
Та час на тілі людства ран не гоїть.

Нутро його, загноєне, болить.
Вкарбований інстинктами у крові,
Божественний рукопис не згорить.

12.
Божественний рукопис не згорить,
Зникають лиш переклади і форми.
Він увібрав безумство лихоліть,
Нащадкам передавши сталі норми.

Коли краса приховує огидь,
І грація наслідує потворність,
Буяє гордість, а сумління спить,
Сплітаються у душах біле й чорне –

Тоді приходить процвітанню край,
І падають держави на коліна,
Пекельним терном заростає рай,

Отрутою стають солодкі вина,
Панує ненаситність хижих зграй,
А створене людиною – загине.

13.
А створене людиною – загине.
Якщо не буде миру і добра,
Бо юні насолоди швидкоплинні,
А мудрість завжди бідна і стара.

Цей вічний маскарад ніхто не спинить,
Та може бути чесною ця гра,
Щоб ніж підступний не всадила в спину
Ганьба поразок і огида зрад.

Яскраві маски і вбрання строкаті
Закрили душі, як залізний щит.
Царі, паяци, генії, солдати! –

Усім гріхів напитися кортить!
Та все на світі вимагає плати,
Довівши долю до могильних плит.

14.
Довівши долю до могильних плит,
Заміють і тріумфи, і поразки.
Хто в долі був не раб, а фаворит,
Той навіть смерть перехитрити ласий.

Потік бажань приречених бурлить,
В передчутті смертельного екстазу,
Але пітьма миліша за блакить,
Коли єство людини гріх уразить.

Людська душа – це амфора без дна,
І скільки б каяття туди не лили,
Бажання не втамуються сповна.

Солодкий біль несуть отруйні стріли.
Шалено розродилася весна –
В античному саду гріхи доспіли.

МАГІСТРАЛ

В античному саду гріхи доспіли,
Неправдою заріс камінний шлях.
Тьмяніла правда перед культом сили.
Несла у бій жадоба чорний стяг.

Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Не чують неминучий смертний крах.
А мудрість все жебрачкою ходила.
Буяла дикість у гнилих серцях.

Але життя людське – лише піщина,
Трагічна метушня, комічна мить…
Статут природи завжди буде чинним.

Божественний рукопис не згорить,
А створене людиною – загине,
Довівши долю до могильних плит.


Травень 2013 р.

Диопародія

Важливо не втрачати віри!
Любові прагнемо – живі!
Чиї то коло ліжка ліри?
І не одна – відразу дві...

Немов до бою рвались, вої!
Подібні - як їх відрізниш?
У лоні гріються, герої...
І третій (Базіва) - туди ж!


29.05.2013

Біг крутяк поранений –
Рятував життя.
Дипломат з долярами
Кинув у сміття.

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов,
Дипломат із баксами
В бакові знайшов.

ПРИСПІВ:

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов.
Він фортуні дякує –
Щастя там знайшов.

Кінчиться наразі
Це життя сумне,
Ти із грязі в князі –
Вознеси мене.


Почалось для бомжика
Не життя, а рай,
Ти, фортуно, грошики
Скрізь порозкидай.

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

ПРИСПІВ:

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

Я тепера, хлопці,
Вже бомжацький дон,
На Канари – гопца –
Їду за кордон.

Ось нардепом стану я –
Боже, поможи,
У Верховній Раді там –
Партія бомжів.

В президенти піду я –
Маю такий план,
Бо мене підтримує
Весь бомжацький клан.

ПРИСПІВ:
В президенти піду я –
Маю такий план,
Більш не буде правити
Нами бандюган.

Вийшов з бандюганчиків –
Щоб і я так жив.
Тож наступний прийде нам
Просто із бомжів.

27.05.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

По совести решил... Я поступила мудро,
В рассвет на одинокой станции сойдя.
Весенний ливень...Ветер туче треплет кудри,
Вплетая жемчуг половодного дождя.

Прости, что между нами дружба априори,
Визиты в непогоду, речи ни о чем...
И трудно разминуться в узком коридоре,
Соприкоснувшись невзначай к плечу плечом.

Скупой "привет" повиснет в сумерках прихожей,
Промокший черный зонт - у стенки пауком.
За сединою лет мне стал еще дороже
Бездонно-грустный взгляд. Как в небе голубом

Искать в нем солнца луч готова беспристрастно.
Не отпущу! Хоть, плачь навзрыд, хоть душу режь!
Под музыку дождя бегу я в платье красном
По девственным лугам несбывшихся надежд.

За правду, істину не гладять по голівці,
У крові власної умиєшся ти цівці,
З розбитою бандурою заснеш
В тюрмі на голій, охололій вже долівці.

22 травня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

(Акровірш)
Грає, квітне веселонька
Аж до небокраю.
На свою журюся долю -
Іншої шукаю.
Гори мої, полонини,
Усенькі Карпати -
Цілий світ заполонила
Україна-мати.
Літа чорна ластівочка
Обабіч хатини.
Чуєш, моя співаночка
Цариною лине?
Ішли хмари, ген, за гори,
Неба вість післали,
А мені рушати скоро
За Чорні Ослави!
Грає Бистриця на сонці,
А я си сумую -
Десь, бігме, в чужій сторонці
Кохання відчую.
Увірвалась мені в груди
Полинова туга.
Розтрушу її на люди -
Одійде наруга.
Любо, файно мені стане
І душа зрадіє.
Тепла згадка не зів'яне,
Ожиє надія!
2008р.

Вальсує з вітром
травень буйноквітний,
трава рахманно ніжить деревА,
рясні лелітки
молодого літа
в ранкових росах
лагідно хова.
Хрущі у вишняках
виводять гами,
Стожари звуть
весну в позасвіти -
вона ж востаннє пестить світ вустами,
дощами плаче,
бо не хоче йти...

* * *

Мiсячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль твоє сиве волосся.
Хто ж цьому винен? Кохану, єдину
Тобі надто пізно зустрiть довелося.

Ти помовчи... Хай розкаже мовчання,
Як я потрібна, яка я жадана...
В травах — зірок загасає зітхання...
Щастя таке — мов оголена рана.

Тiльки схиляюсь до губ твоїх тихо,
Хочу цілунком весь біль розтопити.
Ох моє рідне, закохане лихо,
Як же, ну, як же тебе не любити!

1984

Стояв стіжок. Не втримався - й вогню
Подарував цілуночок легенький -
І фотосесію коротку в стилі «ню»
Отримав замість тихих посиденьок.

Стояв стіжок, закоханий в ріку,
Її питав: «Залишишся зі мною?» -
Як той згорів без жодного сліду,
Так той зігнив у купі перегною.

А я зітхнув і вийшов за село -
А там трава від краю і до краю!
І я забув, що там іще було -
Утратив пам'ять, втрапивши до раю.

Ще пам'ятаю, в хованки я грав,
Сховалось сонце в море за горою,
Попід котрою мріяв тихий став
І бригантина з парусом й кормою.

Це все від елю, що без міри пив.
Або від люльки. І не у травичку
Я заховався від травневих злив -
І сон чудовий снився в темну нічку.


16.05.2013

Солодкі спогади, чаруйте,
в гучні сплітайтеся пісні.
Під парасолькою цілунку
йшов по відродженій весні.

Бо поцілунку іскри досить,
щоб крила виростить словам,
шоб дощ, ім`ям назвавшись "дощик"
не бив, не жалив - цілував!
А почуттів зів`ялих мощі
злітали врунами рум`ян.

Щоб вечір квітнув бірюзовим
і вітром літнім говорив,
і поцілунку парасолем
й веселим сяйвом ліхтарів:
що я тобою, моя зоре,
не відгорів, не відхворів!

Казали збуджено каштани,
з повітрям світло несучи:
"Той поцілунок - не останній,
в уста жаданні і кохані,
повір, ще будуть тисячі!"

21.04.2013

Ми в любові хочем позостатись,
Зупинивши часу вічний плин.
Тільки ж де оте, що вище статі
І скрипіння ліжкових пружин?

Скільки вас, брати наївні й сестри,
В пошуках непроминущих цнот
Розбивалось о звичайний еструс,
З піднебесних падало висот!

Споконвіку на одній планеті
Водночас ростуть із двох пагіль
Чорна злість Монтеккі й Капулетті,
Пристрасних губів бентежний хміль.

Хай говорять медики: гормони!
Хай святенник гнівом вибуха!
Хто співати пісню заборонить
Праведного й чистого гріха?!.

Що комусь до того: є – немає?
Та душа наповнилася вщерть!
Я тебе кохаю – я злітаю
Понад вічність, мить, життя і смерть.

4 жовтня 1998 року

у сукенці сірій з ногами босими
мощуся на крижині білій
серед океанів осеней
а довкола суцільна темрява
не пливу я лист осиковий
вітром вирваний з дому-дерева
я закохана та не спіймана
хвилі бавляться ніби м’ячиком
крила батьківські з корнем вирвані
загорни мене хоч би холодом
так несе ж бо серце вибите
снігу сніжний мій дух простягую
я беззахисна хоч зі стягами
крига кривиться кризі байдуже
та чи винна я серед осеней
лиш у ній моє відображення


2013р.

Пародія

Ось над селом веселка золотава,
А друга зачепилася за пліт…
Добротний могорич – хороша справа,
Ковтнув разок – і тягне у політ!

Іще разок – поперла сила дужа,
Пора злітати (тут момент лови!)
А що, як розігнатись по калюжах,
Та так, щоб бризки вище голови?

Босоніж–мокро, та без гравітацій!
Іще ковточок, не набрався б, гусь…
От досягну небесно-синю тацю,
А там уже “на повну” відірвусь!

Набрав розгону – хвацький і розкутий,
Та послизнувсь на купі споришý…
Мені б лише в калюжу не пірнути –
На плоті коромúслом повишу…


08.05.2013

Поглянь: стару криницю
крізь намули
роками живить давнє джерело…
Не прокляни посивіле минуле,
воно тебе плекало,
як могло.
Поглянь: весна незаймано зоріє,
дріма печаль
у виблиску сльози…
Візьми свою полатану надію,
яку давно поклав
під образи –
ще хлібом-сіллю день благословиться.
Ще досхочу в долоні дасть води
ота старенька дідова криниця…
Не прокляни.
Не бійся.
Не суди.

1.

серця космос
кров пуста
в ньому
човник
віскі
хай би він
до сну
пристав
кинув
якорисько

впала б
тиша
на уста
мов на брук
і в дрізки
кинута
торчма
з моста
черепна валізка

2.

як-не-як
я
де-не-де
сиплюся
у слові
це
за ґрати
із грудей
йде
пісок розмови
мов із нирки
камінці
що проходять
стрімко
з правил
дертися по чімсь
вибирає
стінку

марш-кидок
під сам суфіт
з матом
важко-хворим
пише крапка
заповіт
дохне
ніч
на шторах

ще не виділена
жовч
ситий
шлунок міста
мат
на хрипи перейшов
в горлі
стало тісно

3.

в'язне
у горлянці
плаз
що
під серцем
грівся
що мені тепер
до вас
боле мій
хай місяць
не зітлів ще
на хресті
цибулиннім
церкви
у мені
є тьма кутів
для живих
і мертвих

4.

байдам
я усім
байдак
а
гайкам
попуста
хоче хто
бере за так
мов торбину
дусту

посипає
тут і там
впоперек
навколо
і здихає
сліпота
воскресає
голос

5.

падь паде
гуде бджола
серце
очі рані
падло ночі
тінь стебла
шиба їсть
з герані

листя
спраги прапори
і весни вітрила
душу тягнуть
догори
щоб вона
ятріла
відчувала
сонця спис
як розпятий
цвяхи
щоб у ній
думки велись
перелітні птахи

6.

я
неписаний закон
в мушлях
моря згустки
світлотінню
для ікон
розхвилюю
пустку

я
прочиненість
вікна
і його
прозорість
спить
в мені
думок війна
догорають
зорі

я
потіха
без вина
і сльози посуха
хто сягне мене
до дна
той пройметься
духом
шквалом
прадідів
століть
днів розп’ять
і слави

я
та п’ядь блага
землі
душобогодала

3 Травня, 2013

Прокиньтесь, мамо, сонечко зійшло
І золотом сяйнуло в нашій хаті.
Давно проснулось поле і село,
Діждавшися від Бога благодаті.
Погляньте, мамо, вишні зацвіли,
Весняний день розлився солов'ями.
В саду квітучім бджоли загули,
Громи веселі грають над полями.
Згадайте, мамо, юності весну,
Себе згадайте в пору буйноквітну.
Усе згадайте - голод і війну,
Сльозу зрадливу втерши непомітно.
Усе життя, по крапельці, стекло
В пісок холодний вічного спокою.
Пройшло, минуло, мов і не було,
Лиш пам'ять постелило за собою.
А навкруги видзвонює весна,
Уже пора городину саджати,
Вродила щоб добірна та рясна -
Вставайте, мамо, годі вам лежати.
...Немов сніжинки - білі пелюстки
В саду моїм, кружляючи, літали.
Будив я неньку доторком руки,
Та мати спала... Вишні одцвітали...
1999р.

Пройти босоніж по стерні,
віддати
світові
належне –
і знов буяти повесні
беззахисно,
беззастережно,
омріювати таїну,
свою,
не знищену,
єдину –
неопалиму купину
у вічній
магмі
часоплину.
І врешті кинути життя
під час
подальших
перегонів
у чорторий передчуття
твоєї
теплої
долоні…

Світ не знає німої журби.
Все у ньому з'являється радо:
Виростають по зливі гриби
І параболи райдуг.
І крислаті стоять явори,
І крилаті гойдають висоти,
Що не вміють брехні говорить
Ані вперше, ні всоте.
І зерно інкрустує ріллю,
У ґрунти втихомирено пада.
І боги понад ним розіллють
пляшку зливи за правду;
Розікрають дощем тишину,
Аж луна обізветься в криницях.
І народять пісень не одну
Ті громи й громовиці.
І тому стане страшно полям
(Чорнозему посивіє пляма),
Як не матиме жінка - дитя,
Що назве її - “Мамо”.
І звихнеться єдиність речей,
І пронижеться безвість мовчанням,
Як не матиме жінка дітей
Ні святих, ні звичайних.

2013

таємна плинь і човен і верба –
циганські лови у ночах пісенних
де кіньми схарапуджене натхнення
червоним хустям б’ється по губах

це казка з гребінцем і чортеням
що в чорну хату припливло погрітись
де на горищі – шепоти сирітські
а в крові – відображення коня

Тиняючись сторінками ПееМ,
де день і ніч звучить невтомно ліра,
я бачу, як із розмаїття тем
ще визирає непоборна ВІРА.

Там і НАДІЯ – світло вдалині:
пройти шляхи, долаючи утому,
згоріти вщент у творчому вогні
і Феніксом вернутися додому.

А ще ЛЮБОВ, дарована з небес.
Жіночий погляд пломеніє всюди,
тож не один загинув і воскрес,
вдихаючи жагу на повні груди.

Тиняючись сторінками ПееМ,
у лабіринтах таїнства святого,
я зрозумів: немає там богем,
є тільки дотик – Бога до земного.

18 квітня 2013р.

Стули мій писок! Лайку знівелюй:
Потік скажений – дармова забава,
Тримай зап’ястя – от уже й ласкава,
То ж ніц не слухай, що тобі велю!

Стули мій писок! Най же не плете
Мережки неминучого прозріння,
Забраклого в очах ванільно-мрійних,
Коли в затерплих мізках все не те…

Стули мій писок! Ліпше хай звучить
Твоїми полуничними вустами.
Катуй цілунком, доки не дістанеш
Вар’ятку зашкарублу і повсталу…

Хоч...
... кляпом в писку очі не провчить!


2013

…Я світлій пам’яті твоїй
Повік не сотворю присвяти.
В гіркотних споминах моїх,
Поки живу, тобі тривати.

Були ми друзями чи ні –
Тепер нехай розсудить вічність…
Хисткі й непевні стали дні,
Як ти пішов у потойбічність.

Тріпочуть зоряні вогні,
Провинами пульсує совість.
Тремтить, як поле навесні,
Моя вселенська тимчасовість…

Коли ж мій час урветься все ж –
Вже треті вічність прокричали, –
Ти руку друга простягнеш
Чи перевізника з астралу?

10 грудня 1992 року

Я не читатиму Шульца. Пробач.
Ці драматичні історії на ніч,
Ще й у контексті постійних невдач
Тільки затьмарюють розум і ранять.
Краще я буду садити герані.

Кажуть, вони заглядають у сни.
(світ за вікном не цікавить і крапка)
Скільки ще днів до зими і чуми
Скільки ще слів не-до-ви-мовив Кафка
Знають ці бестії, а радше—мавки

Мого домашнього вжитку. Проте,
Легко так з ними чекати у парі
На помаранчеву гру у протест,
Свіжі колекції прет-а-порте
І пунктуальну як правило старість.

Але насправді я прагну тебе.
Ти станеш третім, вони будуть зайві.
Щоб не злякати, ти вийдеш із без-
печної відстані—ехом з небес:
"Доброго вечора. Тракль. Місто Зальцбург."

Відкружляло надворі білим,
Віджурилися заметілі,
Вже намріює цвітом сад.
Спозаранку дзвінкі хорали
Долітають аж ген за хмари,
Де недавно ще снігопад
Намугикував щось мінорне.
Перша квітка до себе горне
Зачудовані небеса.
І дрібоче у серці щастя
Сивочолого дуба-старця,
Що над вічністю нависа:
Дочекався - зазеленіє
Надовкруж голобоке гілля
І воздвигне життя нове!
Попід вишніми куполами
Веснокрилими молитвами
Його сива душа пливе...
(10.03.13)

Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

Голод! Голод! Голод!
Б'є наковальню молот.
Іде перековка душі
по всій українській землі.

Експропріації лупає ціп.
Тіп-тіп! Тіп-тіп!
Забрали останній сніп.
Державі потрібен хліб!

Голод – це дотик холодної ночі,
це божевілля невидячі очі,
це тепла хлібина у сні,
це раю „совєцкого” дні.

Хміліє застілля. Гудять голоси.
Вечеряють в хаті чиїсь байстрюки.

- А нюх у Миколи, неначе у пса.
Як вправно знайшов він той лантух вівса!

- А та Марусина як вхопить ціпка,
та й мало не вбила за свого мішка.

- Навіщо їй того гнилого зерна?
Ні курки, ні гуски, от баба дурна.
Ха-ха, ха-ха...

Золоте зерно України
попливло у інші країни.
Нехай колосяться лани.
Ми - не раби, раби - не ми.

Якщо ворог не здається,
його знищують!

Так. Саме так.
Стережися сільський кріпак.

- Не хочеш віддати своє?
Кажеш, краще нехай згниє?
Ах ти, мать твою так і так...
Ну ти й гад, чєловєчєскій брак...

Тиша. Мертва тиша навколо.
Безвиході замкнуте коло.
І села на чорних дошках –
видали план на прах. Жах!

- Діду, діду, ти ще живий?
Он їде Онисько кривий.
Сідай на його підводу,
відвезе тебе додому.

- Додому не треба... Вези до могили...
Жити не хочу... Немає вже сили...

Ідеологія щастя вагітна на смерть.
Закрутилась страшна круговерть.
З'їли лушпиння і дерть.
Смерть! Смерть. Смерть...

- Який там голод? Ви про що?
Здивована зморшка кривить чоло.
- Ви бачили фільм „Кубанські козаки”?
Ось правда про згадані вами роки.
А голод – то вигадка й брех ворогів,
фальшиве відлуння тих славних років.

Ліс рубають – тріски летять...

Тріски померли, тріски мовчать.
Катам й посіпакам така благодать.
Вгодовані, ситі сини комуналки
дожили свій вік на хлібах „персоналки”.

А ті, що мільйонами в землю лягли?
У чому в житті провинились вони?
Їх муки, їх сльози – приглушений дзвін.
Десь тихо у пам'яті стелиться він.

Голод! Голод! Голод!
Змучився бити молот.
Позаду змордовані дні.
Чи прийдуть досвітні вогні?...

Бджолиний рій заплутався
У платті
Бузкового куща
І так гуде.
Троянда квітне
Золотим багаттям.
І хвіртка плаче -
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить мозок
Охололий:
Ти де, коханий?
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка...
Питають квіти, яблуні -
Де ти?

02.03.13

Півні кричали голосно, до хрипу,
Аж пломеніли яро гребені.
Перед курми гнучи пір'ясту кирпу,
Заприсягались радісно весні.
З кінця в кінець, на пагорбах і долах,
Цвіли дими, солодші за меди.
Раділи сонцю вулики і бджоли,
І вже бруньками пахнули сади.
Дзвінких синиць низалося намисто,
І горобці в калюжах, як моржі.
Старенький клен, неголосно й безлисто
Щось муркотів, присівши на межі.
Втомило небо лебедині крила,
Аж на ставку захлюпала вода.
Луна дубам у лісі повторила,
Те що вітрець мені розповідав.
І леготу повіривши на слово,
Я йшов до тебе, сповнений надій,
А ти мені відмовила в любові...
Такий-от кепський розвиток подій!
Цвіла весна і серце шаленіло,
Женучи в жилах вистуджену кров.
Моє кохання ще не віддзвеніло,
Тож не сприймало будь-яких відмов!

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

Кличе синиця долю голосно на світанні,
Пір'ячко жовто-сонне горнучи до весни.
Наче примара сіра, блудить у світі пані
Та, що наврочив місяць хугою восени.

Чи позабула стежку, чи загубила вірність -
Відповіддю не зранить висіяна луна
Першого просвітління, де застелила вічність
На голобокі ниви білені письмена.

Ген поза хмари жалю лине світанний голос
Віряної пташини - жде свою долю, жде.
Променем золотавим сіється ране соло
Там, де священний кужіль сонце вгорі пряде...
(6.04.13)

Дорожче миті – усмішка в очах,
Самотнє слово, сказане не всує.
Чиясь долоня півтепла відчує,
Торкнувшись ненароком до плеча.
І шлях за шляхом –
Цілого життя
Не вистачить побачити велике:
Чиюсь любов шалену і столику,
Чиюсь печаль в тремких серцебиттях.
Отак по колу світ собі іде,
Аж поки мить зупиниться навіки
В очах глибоких жінки й чоловіка,
Що заново покинуть свій Едем.


2013

Хлопчику мій осінній, яблука вже на сіні.
Хлопчику мій осінній, яблунева твоя душа.
Небо розлило фарби у саду до нестями сині.
Пам"ятаєш, як ми грішили? Ти забув, як мене втішав.

Хлопчику мій осінній, я любила тебе дитинно,
Бо розплакалася від щастя, мов дівчатко вночі мале.
Наші яблуні постаріли. Та хіба ж я у цьому винна,
Хлопчику мій осінній, що обом нам на серці зле?

Хлопчику мій осінній, а на сад наш лягає іній,
Крижаніє роса на травах, студеніє в ріці вода.
Хлопчику мій осінній, в мого сина твій погляд синій.
Наші яблука всі із саду і любов я йому віддам.

хай квітень хай гумові чоботи і рибацькі човни
вирулюють на платформи метро обкидане піском
я вже не можу цієї зими що заглядає крізь скло
я не витримую холодильної камери місяцин

де у кожному місяці мело сніжинками озвіріло
прокинулись звірі і люди розпитували синоптику
у якому місці знаходять траву що росте із кнопок
захованого комп’ютера що не втрачає віри

у абрикосовий цвіт і сонце яке ніколи не бреше
у те що задубілі носи долають набридливий нежить
і на кульбабові килими форуми незалежні
виганяють пари закоханих у легких одежах

я хочу носити сандалики в криницю пускати коси
час переведено на годину квітневого рівнодення
закутий кригою Київ неначе обдертий терен
свої смішні окуляри у квітня на довір просить

допекли вітамінні чаї і коли в горлі дере застуда
урбаністика міста до того чорна як загнані коні
принеси мені із кіоску квітів де продавчиня Тоня
плакала мов дівчисько бо пароль до весни це люди

бо вона впала і впало серце
а в мене скільки того вже серця

вірш видалено

Ті жінки, що народилися у січні,
Дуже енергійні і практичні.
Докорінно відрізняються лютневі:
Вони мріють жити у Женеві!
Березневі їздять у Березне
І вдягаються аж надто вже помпезно.
А квітневі полюбляють квіти,
Їх чомусь не слухаються діти.
Ті, що народилися у травні,
В астрології і в ліжку дуже вправні.
А червневі дами тим цікаві,
Що ворожать і на картах, і на каві.
В липні день народження святкують
Ті жінки, що смачно борщ готують.
А серпневі люблять абрикоси,
Та чомусь не відпускають коси.
Вереснева жінка – особлива:
Їй смакує компліментів злива!
А жовтневі – Терези і Скорпіони –
Завойовують науки бастіони.
Листопадівки такий характер мають,
Що птахи на південь відлітають!
Романтичні мрійниці грудневі –
Вони люблять квіти яблуневі.

Але є в жінок і спільна риса:
Це любов Миколи і Бориса,
В’ячеслава, Василя, Богдана,
Ігоря, Олега і Степана,
Володимира, Сергія, Ростислава,
Олександра, Гната, Богуслава,
Анатолія, Григорія, Івана,
Валентина, Тихона, Руслана,
Юрія, Михайла і Микити,
Любомира – як тут не радіти?
Кожній – вже по два, а як додати
Тих, кого не встиг назвати:
Юліана, Тита, Костянтина
(він один за трьох мужчина)
Броніслава, Лева і Андрія
(він моржується і взимку не хворіє)
Віктора, Геннадія, Вітольда,
Опанаса, Саву, Леопольда –
Досить! Припиняємо дебати:
Є з кого і є кому обрати!
Будьте всі щасливі і здорові
І живіть у злагоді й любові!
2013.

Ранок теплом переповнює
Мрію рожеву -
Твій поцілунок відчути,
Зустрівши у парку.
Я прожену із душі
Снігову королеву,
І відшукаю весну
В потайнім закамарку.
Ніжну і пристрасну,
Добру,
Палку і жадану.
Із ароматом садів
У весільному вбр́анні.
Де мій мольберт?
Фарби сонця із неба дістану.
Ранку цього я щаслива!
Малюю кохання!

29.03.2013р.

Ні-ні! Не стать! І не слабка,
не оберіг "З жінок - остання!"
Можливо, мрійного зразка,
що посаг - розміром з кохання,
що в нижній течії ріки
на дощ не скаржиться зі снігом,
що і заторам завдяки
обійме життєдайним сміхом...

Чи це реально навесні?
Зимою? Влітку та..?
Ні-ні!


30.03.2013

Нехрещений дух безкінечно зимового місяця
Гримить колодками – у пеклі погрітись не гріх!
Він був таким лютим, що з люті своєї повісився
І з кожного даху звисає бурульками ніг.
Верніть його молодість або змініть йому прізвище,
І паводком сліз каяття хай стікає у Стікс…
Замало ми молимось, от і дзвенить його тризна ще,
А не впильнували варнака – вже вкотре утік!
І все повертається – босий, безсилий, розлючений,
Дощенту розтринькавши срібло – на храм і на крам…
Подайте, хто-небудь! Подайте йому на розлучення,
Щоб весен не крав!


2013

сонце замерзле повите твоїми смутками
вибрало волю на довгі тривожні дні
бігти світ за очі ріками каламутними
звички згубити і пристань знайти в одній

де каламуть особлива – рука творителя
вилила фарби повісмами заплела
щоби наснилось в зимовій твоїй обителі
як затихає за вікнами кушпела

там у воді кольоровій життям і веснами
я дочекаюся вістки з притулку зим
поки до нас не добралися нумо щезнемо
хай нас шукають тунелями довжелезними
понад сніги ночуватимуть нас вози

Рятуйся, нещасний, під музику вальсу і танго.
І в пристрасті дикій знайди собі відчай і спокій.
Вже тепло, чому ж тоді досі той сніг не розтанув?
Засни собі, Світе, і хай буде сон твій глибоким.

А березень лютий лиш квітне травневим червінцем.
І липне в серпанку убогім вже вересень хижий.
Ще жовтим, посіченим листям нам груди не вкрито.
Зима ще помре для весни, як для осені літо.

08.02.2012

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

Самотня ніч. Незатишна і темна.
Це б, зоре, зараз променів твоїх!
Тебе ж, напевне, на десятім небі
Гойдає сон у хмарах пухових.

Гойдає сон… Що він тобі шепоче,
В які веде незвідані світи?
До тебе – на десяте небо – ХОЧУ!
Пірнути в хмари теплі, віднайти

Кубельце – й до нестями цілувати
Волосся, очі, плечі та вуста,
І палко притискати й попускати
Такий тремкий, жаданий, теплий стан…

І ринути разом у хвилю щастя –
У первісну гармонію Буття,
Аби на світ – таке, як ти, прекрасне –
З’явилося іще одне життя.

04.01.2008

Центон – вірш, цілковито складений із відомих читачу рядків інших віршів одного або кількох авторів зі збереженням при цьому змістової і синтаксичної єдності. Художній ефект досягається складною взаємодією і зіткненням контекстів окремих фрагментів.
Пропоную кілька центонів, складених мною на матеріалі текстів українських народних пісень.


* * *
Ой за гаєм, гаєм
Та й не перелази –
Нехай люблять мене хлопці
По чотири рази.

Ой у саду, саду
Та й не перетинки –
Нехай люблять мене хлопці
Та й щовечоринки.

* * *
Перестань, перестань
По гриби ходити:
Восени, восени
Настав час любити.

* * *
Не з мішком, не з мішком,
Ой ходила дівчина бережком;
Собі хлопців наманила
Батіжком, батіжком.

* * *
Ой джигуне, джигуне,
Чи підеш ти за мене?
Не тепер, не тепер:
Як побачив – так і вмер.

* * *
Що мені діяти
Без пари, без хати? –
Весело співати,
Щоб не чула мати.

* * *
Білявая, чорнявая,
Не сама я, не сама я:
Нуда-я, нуда-я,
Як свекруха лихая.

* * *
Ой дівчина-горлиця,
Червона запаска:
Поцілуй же ти мене,
Коли твоя ласка.

* * *
Ні дівчина, ні вдова –
Болить мені голова;
Зірочки до купочки –
Болять мені кісточки.

Цей шлях лежить між трав дрімотних,
Що похилились до води,
Ніхто й ніколи не ходив
Лиш вир у річці наслідив
Малюючи туманний подих

Ледь чутно чайка промайнула
Серед ранкової глуші
На грані сплячої межі
Цим вимір цей незубожів
Мій шепіт тут здається гулом.

Здійняв свій гомін очерет
А над багатством трав двухмяних
Тінь сонця пролила свій мед,
Де боцян молодий поет
Пливе в суцвіттях валер'яни.

Світання в барвах чебрецю
Зів'яло злякане юрбою,
Урбаністичною стопою
Крізь плач гримить об цноту цю
Хода коров'ячого строю.


2012р.

Перше березня...Перше березня...
Переходимо Рубікон...
На крихкому лютневім березі
Віддаємо зимі поклон

За святкове засніжене місто,
За морози важкі,як ртуть,
За рум`янці й перлове намисто
Днів, що більше не повернуть.

Тільки сталося несподіване,
Тільки сталося як завжди -
І зима неначе відспівана,
І весна не спішить сюди.

Не такого хотіли сюрпризу
І від березня, й від весни -
Холоди, аномалії, кризи...
Варіантів нема запасних?

А третье декабря… Сто третье декабря….
Уснувшие снега. Вчерашние заботы.
Я здесь — под абажуром лучей от фонаря,
А все бегут домой-домой-домой с работы.
И мне бы умереть и вынырнуть в людей.
Да прекратить ловить снежинки и восторги.
Но я стою в кругу. Фонарик-чародей
Меня приворожил и сделал недотрогой.
Не трогайте меня. Я ласково свечусь.
Здесь оживают все прилетные снежинки…
Но кто-то помешал — похлопал по плечу —
И лопнули лучей нежнейшие пружинки.
Какой истошный звон стоял в моих ушах!
Какой недетский плач излил фонарь на вечер!
Но чудо сорвалось — хоть сделан только шаг…
Хоть кто-то не со зла потрогал мои плечи.

декабрь 2012

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде
Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною,
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом
Пропах в степах – і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!

Історія – закуска лиш для брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.

«Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,
І потече «охрещений» Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
Славно,
Мов дитина,
«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри чи Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…

На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти (чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходиму
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після героїчних ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків –
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих
Московських посіпак.

Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількін» суд…

І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку –
Хай живе
В чарівнім світі
Покидь і почвара,
На посіпацькій службі
Жили рве!
«Реве та стогне
(вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
(віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.

Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть від Московських берегів –
Служити чужині…

Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московіти
Поповнення – скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-то, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
Матірно
В Москві.


2004