Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте, вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Якщо прадідівською піснею не просльозивсь
І серцем не зануривсь у минувшину народу,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

я майже забула, як дихати словом…
стривожені, б’ються об тишу думки
горять, тріскотять, як торішня полова
і попелом в душу
лягають їдким.


і – жодного звуку…
це
втома мовчанням.
німе і порожнє тривання без слів…
я знаю, це зрада.
я довго пручалась…
я звиклась із тим,
що мій голос
знімів…



вслухаюсь у тишу.
повільно, на дотик,
мов листя торішнє,
збираю слова.
тремтіння у пальцях…
пів подиху.
подих…
а може спинитись?….

***
Вдосвіта
прибіжу, розхристана, босоніж.
Пташкою
примощуся у твоїх долонях.
Пуп’янком
на очах здивованих розквітну.
Бджілкою
запилю усесвіт твій, як квітку.

Променем
відчиню кватирку твого дому,
Зіркою
упаду вечірньою додолу.
Зернятком
причаюсь у філіжанці кави.
Ангелом
твої крила зморені розправлю.

Овидом
на небеснім поселюся ложі.
Килимом
розстелюся на твоїй дорозі.
Паростком
у душі навіки вкоренюся.
Пусткою
над усе лишитися боюся.

2012

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

Уночі була злива.
То небо кохалося із землею – навіжено, пажерливо, довго,
ніби востаннє в житті.
Дві стихії стриножені, що сплелися тілами дужими,
два вужі, що прагнуть розірвати обмежувальні оболонки тіл
і навіки з'єднатися, злитися, перетекти, не бути…

....Гортаннне гудіння грому,
що наранок виривалося із розпаленої чоловічої плоті,
первісний крик породіллі,
що стихав під шелестіння його останніх крапель...

...а за мить
між розведених ніг – крейдяних гір за пасовиськом –
Сонце вигулькнуло –
Золотокосий, як сон, королевич...
- Аґу-у-у….

Старенька вишня в мами коло хати
Роняє цвіт у вічність поколінь...
То й літ уже усіх не позбирати,
Що на вікні розтанули сумнім.

Мов янгол світлий, надимає крила,
Для захистку. Немов мале дитя,
Лечу туди - утриматись несила,
Де вишенька - як мамине життя,

Молитву щиру на світанні мовить,
Весну благає - в доленьки чудес!
І вірно жде... І безкінечно молить...
Старенька вишня, серцем до небес...
(21.04.12)

Чи напівсон ти, чи моя уява?
Просто душа у розпачі — навзрид!
Мені цей стан неспокою набрид. —
Тебе т а к о г о вже тепер замало.

Тебе т а к о г о... Мріяти даремно.
Єство моє наповнила обава.
Тебе любити — зась: не маю права,
Й у закутку душі — для інших темно.

У закутку душі — для інших — пустка.
В театрі почуттів — прем'єр катма.
І розум вже нічого не сприйма. —
Клубочок нервів. Протиріччя згусток.

У Всесвіту проситиму, чи в Бога,
для серця затишку нетлінний оберіг.
І, попри осуд, заборони, гріх, —
Проситиму тебе т а к о г о.

Научи мене, мамо, співати
Тих пісень, що умієш сама.
Їх од тебе я чую багато,
Коли тиша в оселі німа.
Їхніх слів нестихаючі звуки
Розпанахують душу мою
І рідняться всі радощі й муки
Наші дружно в ту мить, без жалю.
Української пісні октави
Мою душу доводять до сліз,
Коли в небо підносять у славі,
Чи з ганьбою обтрушують вниз.
Моя совість і правда незмінна,
У задумі важкій не змовкай, -
Научи мене, мамо, сумлінно
Шанувати, як ти, отчий край.
Розквітати яскраво від болю
І ставати од туги дзвінким, -
Научи у піснях, мимоволі,
Як в житті не зробитись німим.
12.05.12

Пам’ятаю, сину мій, твої перші кроки,
Вирушав малятком ти на широкий шлях.
Небо - стигло-синє… і таке високе!
Заткане веселкою в сонячних квітках!..

Кроки ті невпевнені в спориші ховалися,
А я все боялася: хоч би був не впав!..
Дні і ночі тЕрнові у роки складалися…
І за маму, сонечко,ти вже вищим став.

Хай же доля, сину мій, поцілує лагідно,
справи ті підтримає, котрі розпочнеш.
Будуть хай нестримними твої добрі прагнення –
І сміливі, й скромні, і веселі теж!

25.05.2010.

Ліда в ластовинні є майстриня нині,
В глині її пальчики, навіть сукня синя.
Ліда ліпить ластівку, що живе в долині,
Ведмежат і зайчика, бджілку на ожині.
Ось рудіє квіточка — виросла ж у глині!
Всіх потішить дівчинка — носик в ластовині.

Що чоловіче вам, зрештою, речення -
раціо досвіду, зважене судження,
дотик до подиху духу латентного,
вічне питання бажання відчутного,
тембру мелодія, ждана прелюдія,
муки за вами нового Овідія?..
Чи, як завжди́, тільки словосполучення
для перекручення "Цезаре-Фідія"... (
:)

Суха чорнильниці душа,
Пера – обм’якле серце.

Купив би риму – ні гроша,
Та і не знаю, де це.

Строфа сумує за рядком,
Рядок словами марить.

Пробрались лінощі тайком,
Взяли снагу на нари.

Німа тематика пісень,
Мотиви – по комонях.

Чатують сумніви удень,
Вночі - стоїть безсоння .

Глаголю вперто: згинь, марó ,
Я ціль приймаю вищу !

І знов беру до рук перо,
І біль паперу нищу.

09.05.12

девять..восемь..семь..шесть..
снова эта сезонная пошесть,
наваждение,
и не отклеишь его никак,
прицепилось, словно к лозе виноград,
и точит.

пять..четыре..три..два
не молчи, милая, подпевай:
Aujourd’hui quand tu danses
Dis, à quoi tu penses?*
снова май.

один..ноль..
ты еще здесь? позволь
рассказать, как всё было дальше.
знаешь, между нами не было фальши,
только боль.

..три..четыре..пять..
ты жива опять.
здравствуй

Залиш мене, моя невдячна музо!
Душа втомилась від обіймів-грат…
Ти ворогів примножуєш в стократ
І забираєш безсердечно друзів!

Занадто дорога ціна союзу.
Не пробачаєш ти невинних зрад.
І сльози ллються із мого пера –
Стражданнями душа платити мусить.

Якщо ж не забереш мого одчаю,
І мовчки у вигнанні я сконаю,
То й після смерті не покинь мене!

Віддяч мені за вірне це служіння,
В серцях чужих залиш моє горіння.
Нехай мій біль безсмертям спалахне!

розкажи не словами - міжслів'ями,
електричним сиропом по тілу,
як воно - прокидатися вільною
від агонії словосили
і тримати в нестерпній паузі
і весну, і дотичність ранків,
і себе - у півсоннім натязі
сексуального кіберпанку...
електричним сиропом всотуйся
крізь мої надглухі кордони,
я почую в стоклятім порусі,
що - суттєве, а що - сезонне,
і мої передчасні кавери
на найвдаліших екс-бойфрендів
не линятимуть на руках твоїх
скорпівоніями мехенді...

У світінні асфальтів чужих,
Ліхтарів, що байдуже мовчали,
Ворожбит мені наворожив
Гору щастя й криницю печалі.

Ти веди мене, доле моя,
У поля, де все зелено й чисто,
Де тополі край шляху стоять
І калина вдягає намисто.

Де правічний, прарідний мій ліс
Дочекатись не може з дороги,
У хатину, де аж до землі
Прилягли, мов щенята, пороги.

Де зірки опадають в пітьму
Урочисто, як свічі вінчальні,
Там безмовно з рук долі прийму
Гору щастя й криницю печалі.







16 грудня 1992

«Чудеса происходят не в скайпе, а наяву. Отключи телефон и спиной обними траву, чтоб во всех позвонках ощутилось заветное „Я ЖИВУ!“. У дерев научаясь священной их простоты, нужно жить, чтоб не мир пред тобою в долгу, а ты, чтоб улыбка светилась из каждой твоей черты, потому что тот счастлив, кто светом пропитан весь, кто оставил на свалке гордыню свою и спесь, в ком любовь вытекает за край, как густая смесь.
Джин в тебе, а не в лампе, как рьяно ее ни три. Подними себе веки и глубже в меня всмотрись!»

Твой улыбчивый Будда,
Христос, что живет внутри.

Люди редко страдают ложью,
Просто время быстрее нас.
Ты к нему с неизменной дрожью,
Он – с объятьем к тебе на час.

Это истинно, это важно,
Это то, что хранят на дне,
Но срок годности правды каждой
Умещается в пару дней.

И не вздумай винить за это,
Посылать на фонемы три:
Ты не знаешь, какая Этна
Излилась у него внутри,

Ты не знаешь, какой Везувий
В нем вчера навсегда потух,
Ни богов его, ни безумий,
Ни ночей в ледяном поту,

Ни того, что в сердечном сейфе
Он хранит, как Кощей – иглу,
Ни того, перед чем он дрейфит,
Когда смотрит вовнутрь, вглубь.

Ты не сможешь украсть в сегодня
То, чем правда была вчера.
Время – ветер, а парус поднят.
Дни короче, чем вечера.

Всё.
Запомни его, как вспышку,
Поцелуй всей душой в висок.
Это – правда, и это – свыше.
И пусти его,
Как песок.

Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поету копають яму.
Коли — знає тільки він сам.
В поезії — білі плями,
ще більше на серці плям...
Поетів вивчають діти
і слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
кого так діймають турботи,
що тільки поети вимруть —
не буде для них роботи.
На Байкових зимних схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки.
ПОЕТІВ НЕ СТАНЕ ЗАВТРА —
ЗАЛИШАТЬСЯ ЧЛЕНИ СПІЛКИ!
І як нам з-під криг тоді виплисти,
і хто нас запалить, хто?
Он знову на третій швидкості
помчало когось авто.

1965

І в заду́мі, що в ній мене вабити мало б далі,
ясно так промайне: торкався і всюди колеться,
що не ближньою є, а ближчою по вертикалі,
хоч горизонтально, в цілому, ще та околиця.

І росте третій розмір з роками, як все позаду,
і язик без кісток, і наскрізь тотемна - і все те
буде личити лиш для місцевого літ-параду,
хоч ні толку з того, ні ладу, та прошу: - Здрастуйте!

І вдивлятимуся - в жертовні її всеспалення
тостів, настрою, втечі кави, в зіниці профі ...
Спокусили мене ці очі? чи віддзеркалення,
де один мій, невже все той же, самотній профіль.

2012

Хмільні пісні озвучує струна –
В моєму серці - музика весняна.
Поглянеш - то гучнішає вона
І дихає - незрима і духмяна.

Уранці – рано жду свою весну
і гріюся у гніздах журавлиних!
Нахлинуло – сьогодні не засну,
бо мрію про обох, але єдиних...

Це янголя руде вродилося на вишні,
коли гули джмелі і мріяли про мед.
Чумацький Шлях завмер на пагорбах всевишніх,
спинилися ураз вітрильники комет,
і буслом час застиг у колесі ребристім,
підняв угору сад допитливе гілля –
весь світ замовк на мить і дихав урочисто,
і ждав, як між вишень достигне янголя.

Немає слів, щоб все тобі сказати,
немає сили все тобі віддать…
Відколосилась нива… Коло хати
ступає обережно вітер-тать.

Наввипередки хмари, скоро північ…
Не охололи сльози в подушках.
Перехрещу тебе як вчили – тричі,
лети собі….не втримала в руках.

Стомилася… втомило на століття
Твоє просте й незрозуміле «ні»
Не плачу я... То місяць в повнолітті
заколисав думки мої сумні…

Тоді приходили боги
із млистої глевкої твані
тебе ліпити.
І розвеснілі береги
брели в краї обітовані,
як неофіти.
І я мовчала, і між нас
не було простору для вдиху,
ані для слова.
І дзвони наші імена
несли на плечах ранку тихо,
але святково.
І заблукавши між чудес,
прозоріша, немов вода
в ключі троїстому,
питала я: «Христос воскрес?»
І ти мені відповідав:
«Воістину!
Воістину!
Воістину!»

як дощова краплина плину я плину плину
перетікаю межі там де зійшлося клином
змилуйся ані руш
небо темніє синьо вирва у серцевині
сходяться трясовини
хто сказав що повинні
і не жона й не муж

в передсвітанні світу вітер вологий вітер
сміє зухвало сміти бути несамовитим
мяко тремтить імла
сон_це у верховітті сходить гарячим квітом
золотом шкіру шито
плутано свідчить літо
поки згорить до тла

Хіба воскресати – то примха лише для земних?!..
Волові – людське, а людині – волове і Боже.
Каміння летить, мов прокляття, збиваючи з ніг
тебе і мене… Ми – на конях, котрих не стриножать
ні люди, ні сили – оті, що з громів та вітрів,
ні водні стихії – оті, що потопами правлять...
Каміння мовчить, ніби стрілки старих дзигарів,
розлука була – як найважча камінна розправа.
Ми знову у цій – не позаздрять! – застиглій імлі
ланцями прив’язані – не розірвати без крику.
Кривавиться світ, на холодній від смерті землі
дороги криві – надзвичайно печально і прикро…
Але воскресати – у себе самих чи… куди?!..
Ми – тут, на порозі, ми тут – безпорадні і рідні…
Людині – людське… Із райського саду плоди
насправді були непотрібні.


2008 р.

а дощ іде
меланхолійний смуток
тамує пафос лоск і суєту
ми нині є і нам ще доти бути
допоки Він мовчить між нами тут

а дощ іде
ростуть дерева діти
і світ як світ а завтра інший світ
чого нам ще від Господа хотіти
в дорозі не до ближнього а від

покинь цей лист - порви і не вникай
у міжсезонні спогади в опалі
герої гри – смішні й недосконалі
ще й пилюгою давності припали
вони тепер товар без цінника

переоцінка цінностей як ціль
не комплексуй лови свою удачу
а ну її кисневу недостачу
тобі її суспільство не пробачить
точніше не суспільство тільки ці

та як їх там – ревнителі чеснот
з липким начинням всюдисущих бестій
готові доброзичити за безцінь
озвучуючи «як таке!» і «де ж це!»
мов сенсаційно ексклюзивний лот

Як багато відтінків білого,
А здавалося – тільки один…
Ледь торкнули сонячні струни,
А лунає потужний дзвін.
В клекотінні білої тиші
Відчуваю часу ходу,
Відчуваю голос Всевишнього,
І любов, і печаль, і красу.
Усі дзвони у сяйві світла
Озиваються криком душі
І злітають, як миті щасливі,
До небес голоси землі.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

2010

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

Набухли почки, стонет ливер,
по всем приметам скоро май
– I love you!
– Шо?
– Mon chér, mein Lieber…
– Моя твоя не панимай.

Якже це так? Бути в Єрусалимі
І на вулицях не бачити пінгвінів?
Стоять вони ще зовсім молоденькі
І ловлять не таксі, а тремпи.
У чорних штанях , у сорочках зі снігу –
Чом не пінгвіни? От тільки шляпи
Та ще ціціти, та пейси,
Наче козацькі оселедці...
Воно і справді далеке од вбрання пінгвінів.
Хто б оцих хасидів – учнів єшив
Одразу визнав за своїх,-
Так це пінгвіни з Антарктиди..

він говорив говорив говорив говорив
тріскали вбиті наявні уявні дзеркала
зорі панічно урозсип з-під ніг утікали
він говорив ніби камінь котився з гори

важко на плечі сідали птахами слова
перетискаючи горло оливним пагінням
їхні контексти глушили реальність як гімни
вам це не снилося
це і не снилося вам

це відбувалося поряд за димленим склом
поряд із нею стояли і ви недолуго
їй не були ні коханим ні братом ні другом
дуже ймовірно насправді вас там не було

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Ми знов на Ви, але ти мій навіки.
Змиває дощ утомлені сліди...
Помовчимо - не піднімай повіки.
Цілюща тиша - ліки. Лиш не йди.

Отак лишись у пам'яті - коханим.
Дозволь ще мить подихати удвох,
Допоки в серці не відкрились рани
І не проріс гіркий чортополох.

Смієшся, бо цього не може бути.
Тамуєш подих – дивні відчуття,
І краплі божевільної отрути
Вбира твоє сполохане життя.

І справді є: ось тут – чарівна пісня,
А тут – тепло і одкровення слів.
І серцю враз так солодко і тісно
В чаклунській круговерті відчуттів.

Забула все, очима прикипіла, –
Блаженна мить (я теж її любив).
Навіщо янголу здалися крила,
Якщо без крил ти маєш стільки див?

І відкриваєш знов і знов таємне,
Гріховне, те, що привидом зійшло.
І врешті-решт знаходиш безіменне,
А там нема нічого й не було.

Знову пульс перехресть
розгарячено й гостро так
відбивається в ритмі столюдь…
Зачерпнути у жмені самотності
просто би
і податись, де весен наллють.
Запалити б півсвіту
рожевим надобрієм,
коли більше немає тьми,
та й піти у минуле
із сивими обрами,
що такі ж як і ми й не ми…
Тільки надто багато себе для самотності,
коли з веснами ще на «Ви».
В цьому світі шаленому
ми таки гостями
і на йоту не відбули…
Важкі ритми доріг
розгарячено й гостро так
відіб’ють мій вчорашній день,
я – твоє заперечення,
Часе і Просторе,
що у завтра своє гряде.



2012

Узаконим це в момент,
Ми - Ренат із Вітьою -
Той не буде президент,
Хто тюрми не звідає.

Хто відсидів - той нам брат,
Беремо в команду ми!
Вже донецький каганат
Обклада всіх матами.

Тільки правлячих братків
Одна думка муляє:
В президенти знов іти
Буде шанс у Юлії!

5.04.2012 р.

КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо По

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

2012.

Я не наказана презреньем,
И не одарена любовью-
Я- лишь одно из многих звеньев,
Которым ты сказал:"I love you".
Хотя, я думаю иначе:
Я- просто "биостимулятор",
Я- просто трудная задача,
Я для тебя- сравнений фактор!
Пусть будет так!(что мне за дело),
Ведь, я покоя не хотела!

Хмельная паутинка
Запуталась в листве,
Здесь каждая травинка
Напомнит о тебе...
Знакомою дорожкой
Иду в полночной тьме:
Ты подожди немножко,
Не жалуйся луне.
Твой поцелуйчик-призрак:
Коснулся и изчез...
В неоновых сюрпризах
Мы обрекаем честь...
В космические дали
Уносится душа...
(Мне не найти сандалии)-
Ах! Ночка хороша!
Запомнится надолго
Ее туманный взор:
И томная тревога,
И травяной "шатер"!

Годинника стрілка
Пульсує: "Тік-так...".
Розбилась тарілка.
Наляканий птах
Злітає у небо.
Квартира... Книжки...
Знесилена Феба,
У стані важкім,
Тяжіє до списа,
Як дим до вогню,
Як квітка нарцису
До слова: "Люблю".

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти чогось смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

неотвратима словно тать
пришла суббота
в окошко скалилась Луна
вполоборота

и в черном вымокшем плаще
по влажным крышам
ходил Охотник но никто
его не слышал

а кто-то пел а кто-то ел
рассвета плесень
и ветер выл, уныл & зол,
и мракобесен.