Предсмертие зимы. И мы, как понятые.
Всевышний протокол подписан. Копий три.
Признания твои мы слышали простые,
теперь умри.

Уйди спокойно. Мёртвых любят больше.
Спускайся в свой недолгий личный ад.
Там у весенних похотливых кошек
глаза горят.

А тут – всё то же: лучшее – не с нами.
Запущены, как флюс, постылые дела.
И давится февраль чернильными слезами,
и пьёт с горлá.

2012

Пародія

Вже відчуваю, що дозріла,
Вишу на гілці – сил нема…
Тремтить на сонці бідне тіло –
Себе би викрала сама!

Висіти небезпечно… надто…
Зірвуть же – діло молоде!
Буває щастя забагато?
Вже ледь тримаюсь! Де Ви? Де?

Нектаром пóвнюся добíла,
Здалека видно на біду!
Ледь від чекання не зімліла…
А Ви, мабуть… в чужім саду?

25.02.2012

хай заростає
шторами
місце
де ніч
голка
що полатала
хворих нас
в кожному щось та
змовкло

те що за мене
дихає
пам’ять
стінна
риба
під крейдяною
кригою
з ротом завбільшки
в шибу

зникнуть пороги
рідного
слова
душа
в хоку
звик_не до вітру
східного
щирого наче
опік

рань ще розквітне
в мильниці
м’ята
в зубній
пасті
в що крапля світла
виллється
де мають тіні
впасти

сон тонший звуку
звуглиться
святом
води
з крану
і однорука
вулиця
посеред горла
стане

24 Лютого 2012

Двор опустел. Суть вытекла из формы.
Стих уходящих голосов поток.
А на асфальте, молча и покорно,
лежать остался брошенный цветок.
Шум праздничный умчался, затихая;
свет, блеск, цветная мишура –
исчезло всё. Реальность не такая,
какой была сегодня и вчера.
На краткий миг под знойным покрывалом
на том цветке остановился взгляд –
и всё вокруг иным и… тусклым стало.
Я поняла, что нет пути назад.
Как звёзды гаснут в глубине бездонной,
как убегает влага сквозь песок –
пропало что-то. Я осталась, словно
твоей рукою брошенный цветок.


1996

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12

це тільки вечір впав на сад,
це тільки вечір.
пишу на листячку свічад
так не до речі

сліпі, безпомічні слова
нестримно-палко,
уже не мертва й не жива –
твоя весталка.

немовби тлін і чорнота
для пересудів,
та тільки тінь паде з чола
у наших суддів.

на колісниці для пісень
лети, безгрішний,
я – тільки келих на щодень
твоєї пісні.

до рук вкладаюся і губ,
черпнувши болю,
бо він – затятий однолюб,
як ми з тобою.

і сонце вирине за грань
небесних ліній,
що пробиваються із ран
у світлі й піні.

Слушай, а были бы мы, например, стрижами…
Низко летать… Ну на чуть-чуть хотя бы?
В норке чирикать утром в льняных пижамах…
Поздно – октябрь.

Время морским коньком, золотой пираньей
/нужное вставить/ или волшебной сельдью
Тайно исполнит третье моё желание.
Третье, последнее.

Может и зря – стрижами, давай – пингвинами.
Знаешь, у них ведь тоже мечты и планы:
Ходят на службу, греются у камина…
Учатся плавать.

Хочешь – старайся, или же просто сдайся:
Волки морские любят пиццу Ди Маре,
А сухопутные – ловят в трамваях зайцев,
Чёрствых и старых.

Просто так холодно… Даже аура синяя,
Нашего моря дно – вязкое, пресное.
Жалко тонуть, как никогда – сильными.
Там уже тесно.

21.02.12

Карб самоти – довічний. Стежка прощ
Не заведе у жевриво бруслини.
Зелений з ароматом дині дощ
Відрощує жалі, чуприну сина...

Себе опанувала. В стиглі сни
Іду хвилястим золотим тунелем...
Подолом ще торкаюсь капустин,
Засмаглими руками – неба гелю...

Порахувала кроки, півковтки
Серед курганів зрослої цикути…
Вже не жадаю дотиків руки
Того, хто з моря виманив у смуток.

Я – жінка Осінь. Тьмі холодних душ
За безцінь продавала мушлі, спеку...
В благе цебро насиплю смокв і груш.
Цвітіння бузу обіця лелека...


* в сутність (лат.)


2006-2012

Зима-вже ні.Весна-ще ні...
Солоні погляди в незнане.
Вітри - бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане...
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще, але навіки
Чиясь невидима рука
Насипле дріб*язку на ліки...
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнутись променем до рим
Щоб не були такі трагічні...

Забреди у самотність хвилево
Між забутих любов`ю світань.
О моя, снігова королево,
Од цілунків моїх ти розтань.

Пустотливі влаштуємо гульки,
Вип`єм з льоду й черешні коктейль,
Я тебе поцілую в бурульки,
У бурульки навислих грудей.

І зірвуть наші «ахи» і «охи»
Із зимової сплячки печать
Як твої - ніжно-білі - панчохи
Наді мною, мов крила, злетять.

Нас підніме у небо та сила,
Ніби щастя сяйний абсолют
І у лоні твоїм - сніжно-білий -
Розлетиться кохання салют!!!

7.02.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
щó там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.

ЗлотИвся овид у німбі
смеркалося тихо. Тиша.
і ти попрощався, ніби,
і постать, як сіра миша…

відчутно на дотик блідість,
ледь вітром чуприну колише –
то літо майнуло у сірість,
а я ж — на сходинку вище.

2011, жовтень

він ходив по воді опівночі,
мов чекав кого - ніч у ніч,
а, зачувши горлання півнячі,
розвертався і ландав пріч.
і до ранку тинявся плавнями,
й дивувався, бідака, сам,
як сліди, на воді зоставлені,
відбиваються в небесах...

Сріблястий дощ сріблястим морем
танцює танець срібних мрій.
Гірким‚ солодко-кислим горем
задовольнятися не смій!
Із сірих монотонних крапель
звальсуй мелодію дзвінку‚
відчуй солоні моря лапи
в водорослинному вінку…
Розвійся на широкім долі
тонкими пасмами душі‚
у повні пригорщі‚ доволі‚
бери недбалість – і пиши!
Думками зсотуй сині хвилі‚
ідей розкидай чисту рінь‚
змий сонцем хмари остожилі
і першу зірку в небо кинь.

Зірковим срібним хороводом
підпережи небесний стан‚
заглянь у чорно-синю воду
і сумувати перестань.


1999

Мої спогади пахнуть суницею,
і сосною, і луками-травами...
Я життю повертаю сторицею
все, що брала в дитинстві ласкавому.
Звуків-звуків! А барв розпросторених!..
Хитра сойка на рідній шовковиці...
А вогненного сходу історія!
А бабусиних слів пересловиці?
А полин, а чебрець, а “черемуха”,
звіробій, материнка, повитиця...
Трави й рух. Зблиск останнього лемеха
в наших супісках здалека видиться...
Стежка в лісі. Коріння, плазуючи,
спотикає маленькі сандалії.
Очі всьому в цім світі дивуються
і шукають: а що там? а далі?..
Жук з рогами, грибочки непрошені,
хтось проповз, – ну, ходім, бо ще вернеться!

Сипле осінь кленовою поштою –
вічна літу і донька, й суперниця...
Повертаюсь-вертаюся-таюся:
край села у городі під соснами
перед хатою каюся-каюся,
по шишках йду колінами босими.
Хата, стріха, криниця невипита...
Груша, сливи, горіх... бур’янищення!
Інший вимір? У кого б це випитать?
Та нема в кого! Нищення? Нищення!

2009

Наприклад:
...пити удвох глітвейн –
важкий, як гранатовий перстень
на пальчику вказівному,
із корицевим запахом свята,
із присмаком трьох колядок,
щоб терпло від нього серце,
щод дух дідуся Чарлза
витав нам каміном теплим
і мружив котячі очі...

або:
...серед ночі
блукати по вуличках Праги,
Чи Пешта, чи навіть Львова –
Де сива стара бруківка – луска кам'яної риби,
Де робом яким не знаю провулки біжать угору,
до ратуші, де говорять нам дзвони дзвінким металом
про те, що уже настало
прозоре, як небо «завтра».

А ще:
як сплітаєм пальці (таке макраме дотульне!)
як поїзд – з паперу човник! – несе нас (до моря хай!)
як білка танцює в соснах для нас свій свій вогненний танець,
а ми, що внизу завмерли, –
аби не злякати – ша!,
як шалик і шаль – зелені – на наших плечах лютневих,
і лютню Орфей притишив,
бо ще Еврідіка спить...

Виниловый божок –
               забытый пасадобль.
Её ли сапожок,
               огонь в глазах его ль?

Парижская весна,
               год прошловековой,
им было не до сна,
               им шёл двадцать второй.

Абсентовый Верлен,
               рассвет бесстыдно свеж,
и так абсурден плен
               приличий и одежд.

И в танце был ответ,
               он точно знал, когда
стеснительное «нет»
               переходило в «да»…

[…]


Вздыхает старый кот, игрушкою шурша.
И старый дом живёт, натруженно дыша.

Листает старый том – убежище теней,
где все слова – о нём, вся музыка – о ней.

2012

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Звоните мне, когда захочется.
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.

Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.

Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.

Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…

Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.

Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.

А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.

ця жінка не снилась і пахла як вранішній шовк
ясніла до уст притискала тендітні долоні
коли ти над сонце назустріч до неї ішов
пелюстя рожеве текло з-під її підошов
і місяць від м'ятного вітру бентежно холонув

ця жінка ховалась у пізню горіхову ніч
а ти здоганяв і не міг до світанку здогнати
а потім горів пропадав розчинявся у ній
і шепіт її обривався в досвітній луні
і ти прокидався в м'якій оксамитовій гаті

ця жінка – стеблина в чужих захололих думках
зламаєш коли засипатимеш вії снігами
бо пісня її недоспівана - надто ламка
ти довго у неї вслухався чи може звикав
втім так і не звик до химер хроматичної гами

Стіка Йорданською водою
снігів посріблена яса.
Блакить небес – над головою,
і під ногами – небеса.

Хитнеться світ… По мокрій кризі –
непевна – дійсності хода…
Зірки втопились у відлизі
і дню – по кісточки вода.

А я од відчаю – до раю,
повз кленів стрій неговіркий.
Калюж буденність обминаю,
не наступаю на хмарки.

І віддзеркалена осанна
в зими замріяних очах.
А я, щаслива і кохана,
іду, іду по небесах…

2004(2012)

Цей Anno Domini, цей день і настрій,
І світ, який ніяк не може впасти
Завісою чи яблуком Ньютона,
А ти його остання оборона,
Якщо не визнати тебе баластом.

І смішно аж до лоскоту в легенях
На старість видаватися зеленим,
Але обізнаним у звабі сучим сином.
А я убити можу так невинно,
Що довго пам’ятатимеш про мене.

Тоді шукай у хроніках і звітах,
Що «закохався і без заповіту»,
І в цьому мого злочину ознаки,
А ти відбувся тільки переляком,
Та серце заживатиме до літа.

Скоріш за все, затягнеться рубцями—
Колючи дротом між чужими нами,
Хотілося б забути—не забуду
Як затяжну, ускладнену застуду
І вихід буде із цієї драми—

Як з лабіринту—нитка у клубочок,
Свята у будні і світанки в ночі.
Без тебе, бо не матиму нестачі
В твоїх історіях, бо вже не плачу—
В нового автора ніжніший почерк.

мені тебе накаркав дід Макар –
він пас телят і римував потроху:
коли його не діставали блохи,
пучок вітрів у каламар макав.

лишаючи неторканим папір,
виводив у повітрі дивні знаки
і посипав земну долівку маком.

от хочеш - вір. а хочеш, то й не вір...

з мачинки, що прибилася до ніг
і видала напівпритомне слово,
навіялася макова полова.
...інакше ти з’явитися не міг.

дроту не вистачить - вистачить молитов!
білим охрестимо цей керамічний прапор,
перекладем курсивом на кращу з мов -
на ерогенні зони під товщу драпу -
точки рішучі і довгі різкі тире.
все розкажу!... як серпнем хололи губи,
що собі кіт і як горло тепер дере,
як воно - заокруглюватись до кубу..
в мене тепер протяжний віршоінсульт
і доїдає осінь останній спокій
просто давай вдамо ніби ми не нуль
і наречемо білим непевне "поки"...

2011

вогко і тепло. бензин у твоїх жилах
вкотре тече на південь. до точки зсуву.
я поза сумнівом. я нез'ясовно щільне
плетиво з іскор. вариво із суму.
вогко і страшно. бачити поза стіни,
вкотре дробитися на нечітки фрагменти.
я поза грою. збещена і постійна.
ти, поза сумнівом, кращий з медикаментів.

Её любимая забава –
себя, единственную, бдя,
плескать в лицо другим отраву
и уходить, не уходя.

2012

неозора внутрішня Колима,
ні шляхів, ні кордонів у ній нема,
тільки річка-сестричка німим-німа,
її холод, щирячись, обійма.
і вже котра без тебе мете зима,
чуєш, ма?

2012

А я ж бо не вернигора.
А гори – ач які!
Сніжинка я, од віхоли –
Цілунком до щоки.

Густа краплина сонечка –
Бурштиновий карат.
А ще – кохана донечка,
Гарніша од наяд.

А всі чекають велетня,
М’язистих ніг і рук.
Струна віолончелі я,
Натягнута на лук!

А на чолі не зіроньки –
Горить, мов сором, піт –
Не гори - ниці гіроньки,
Що гидко підступить!

І справа не у важелі,
Опори точка – є.
Дух, віршами наснажений,
Цих гір не визнає!

Й у слові з болю корчиться,
Бо що не говори,
А дуже-дуже хочеться
Достойної гори!

2012.

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

Така нудьга,
Міліє кров у венах.
Ой, зимо-зимо,
Де твоя погорда?!
Де вдача шала,
Мов юга скажена,
Де незалежність
З висотою фьордів?

Хіба ж це ти? –
Смиренна, спину хилиш,
Впокорена,
У бік ховаєш вічі.
Піди в танок,
Завій у повну силу! –
Хай іскри-зорі
Дзвінко креше січень.

Щоб аж гуло,
Стогнало, вило гнівно!
А ти танцюй,
танцюй розраду, сестро.
Тримай поставу.
І тобі у рівні
Лише той дуб,
Що підпирає всесвіт.

Недосяжнá,
нескорена, незборна,
У пристрасті снігів
палка й гаряча!
А ту сльозливу,
весняну безвольність… –
Такі жінки ми…
Я тобі пробачу.

І кожна мить, присвячена тобі,
В мені гарячим сонцем оживає,
І я не знаю, - справді, я не знаю
Як вижити в нерівній боротьбі
Сумних надій і розпачу. На дні
Мої печалі вслух переплелися...
Ти вибач, що всі мрії не збулися,
Які були присвячені мені.
Моя біда – невичерпна блакить
Твоїх очей, не гаснучих і в темінь.
А доля непроламна, наче кремінь,
Гаряче серце болем студенить.
Перегорить чужими день за днем,
Та кожна мить ніким не переквітне.
А зараз тиша манить безпросвітна
У свій печальний затишний Едем.

Мені від Вашого жалю –
аж терпнуть губи.
Я вже казала –
не люблю
до самозгуби.
А Ви до мене вкотре вже –
із співчуттями.
Облиште Ви, о, Mon Amiе,
Й на сонці – плями…

Сьогодні кішка –
й не одна –
Гострила кігті…
Нема кіна, відсутні ЗМІ
і – сніг на віхті!
Мені від вашого жалю…
Ах...! Терпнуть губи…
A, Mon Amiе, Mon Cher Amiе...
Який Ви..!
Любий..!

Пародія

Мій добрий бісику,
Як класно, що прийшов!
Ну, не мужчина, але… теж немало,
І знову в кроні літ бушує кров!
Іскрить – нехай! Я ледве дочекала…

Так еротично!
Босий… з батіжком!
А глянув як – аж затяжіло тіло!
Непевна у ногах – ну хоч повзком…
Не підганяй – колиба задиміла…

Таке невтомне,
Що спаси господь!
Ще й вдачу має хитру і лукаву…
Удень – “ні-ні”! Вночі, вночі приходь,
Моє чарівне чýркало… на каву…


14.01.2012

Ти той, що мандрує над Прірвою,
З чарівною срібною флейтою,
Немов намальований крейдою,
Немовби з мелодії вирваний.

На тлі захололого згарища
Моєї душі кольорової
Ти мовиш Первісною Мовою
До тіні жорстокого марища.

Життя мого скороминущого
У пеклі шматки загартовані.
Налий мені зілля Видющого,
Туманом у сни зачаровані.

Із ночі щоб вирвати частку
Давно готувала я пастку.

З точністю до одиниці,
магічне, що аж занадто
маркером перекреслено
все, що було неплановим

все, що було означене -
незаперечні судження -
від поцілунків згарячу
до почуттів пробуджених

ти перекреслив буднями
впевнено до дитячості
наче немає вічності,
поглядів, рук і вдячності.

дивно, що я це бачила
квіти, цукерки, розміри
неба, що не розмічене -
нам його вже не вистачить

що на експромт розкроєне
вже не зіткати наново -
щогли, верхівки, темрява.
сонце дощем заплакане…

не просто змирилися, більше - дружимо,
щодня споживаєм желе зі слів.
чомусь і зима цьогоріч напружена -
гуде і гуде на січневім кужелі
затертої нами до дір землі.

та що вимагати у двох зациклених,
яким паралельно куди іти
своїм до відрази типовим сиквелом,
де навіть субтитри цинічно цикають,
впадаючи в ступор. та менше з тим,

коли достигають дощами сутінки,
і мариться сніжний старий завіт,
питає сумління: кого ми судимо
із псевдоамбітними камасутрами
в його непросвітленій голові.

Когда-нибудь ты станешь
птицей
и будешь просто летать
в небе,
и тебе будет сниться
море.

Когда-нибудь ты станешь
морем
и будешь просто смотреть
в небо,
в котором просто летают
птицы,
у которых счастливые
лица.

Когда-нибудь ты станешь
небом
и будешь просто вдыхать
море,
и в тебе будут летать
птицы.

И всё опять повторится...
когда-нибудь ты станешь
птицей,
когда-нибудь ты станешь
морем,
когда-нибудь ты станешь
небом...

2007_12

Слова-бальзам, порад намисто
даруєм іншим - день у день,
а нашу тему особисту
спинили хащі та полин.
Урізнобіч вітри прологу,
зав'язка рветься в небесах,
до кульмінації дорогу
згубили щирість і краса.
Ліричних відступів вітрило
любов не кличе в далечінь,
де епілог чаїно квилить,
посвяти скльовуючи тінь.
2012р.

Надвечір'я перейде у ніч.
А вона нізащо не заплаче.
Боже, захисти. Не покаліч…
Затули її, бо світ побачить...
Хто ж відкрив немовлене мені?!.
Звідки нам чекати блискавиці?!.
Не приходь! -- благаю уві сні…
Та щораз у неї інші лиця…
Не промити всіх безкровних ран…
Досить! Досить! Доки є ще сила,
..ось іде в околицю туман,
Той від злих очей сховає милу...

Торкаюся сухих гарячих скронь –
і пальці обпіка шпаркий вогонь.
Холодний вітер жару не збавля –
а цельсій знову добіга нуля.

Горить душа. Дотліло листя. День.
Багаття. Попіл. Дим. Анітелень –
безмовно корчиться у полум’ї, згаса
сумління? доброта? любов? краса?

Останні зблиски – іскорки в золі.
Дрібненькі краплі на старім столі.
Останній шурхіт слів. Останній крок.
Останні згустки з наскрізних дірок…


2010

Я вже не боюся. Доволі!

Вже квітка росте поволі…

Вже серце моє ожива…

Та я не весна.

Я - осінь.



А осінь – це тиха просинь.

Це сонця тепло й блакить…

Буває й таке: на мить

Мене охоплює буря!..


Та я тільки бабине літо

І кава, на стіл пролита…

15.54. 29.07. 2011

04.- 05. 02.12

Заклопотаний і галасливий,
Невсипущий одвічно вокзал.
Жданих зустрічей речитативи,
Неминучих прощань ритуал.
Поруч рідні обличчя і душі, –
Хто назве наше дійсне число?
Що примусило з місця нас зрушить?
Звідкіля всіх сюди занесло?
Чом лягла залізниця повз Умань,
А до Львова – така далечінь?..
- Не вагайтесь, поети, - анумо
До Катрусі Матвійко в Ірпінь!

07.01.12

так слова впадают в речь
обласкать или обжечь
краем

так блаженное дитя
откровеньями вертя
знает

так всё ýже узкий круг
из друзей или подруг
здешних

так над морем голубым
растворятся словно дым
песни

2012

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Коли вицвітає рік, коли відлітає в грудень
останній листок життя скупого календаря,
тулю до грудей тебе і знаю, що сонце буде
і сніг, і ялинка, і…
Нарешті жалі стирай.
Люби мене, як тоді, у спеку липку липневу.
Цілуй, як цілують раз – на вістрі життя – на вдих.
Загадуй бажання – і летімо з тобою в небо!
У тебе немає крил?
Та вистачить і моїх…
01.01.2012

Герой, принадлежащий не моему времени,
Человек из двадцатого века,
С честью несущий свою часть бремени
С достоинством начинающего человека.

Тот, о котором и думать не стала бы,
Совсем другого состава вроде бы,
Тот, что уже вырос, когда начинали мы.
Мы, бывшие, в сущности, такими снобами.

Раздобревший от ласк и нег новый Печорин,
Еще один банальный оригинал,
Но, чёрт возьми! Никто не совершенен, мой Григорий,
О если бы ты знал, о, если б только знал.

полно_лунно
пляшут гунны
илом вздыблены
лагуны
вот и главный гунн –
Аттила
подойду к Аттиле:
милый!
жить тебе осталось мало
ты умрёшь на гребне славы
и тебя – в одном исподнем –
гневом назовут Господним
так зачем, скажи на милость,
мне всё это вдруг приснилось?
Отвечал Аттила грозно:
видишь,
небом ходят звёзды
словно кони на лугу
но достать их не могу
так и я
когда умру
по ковыльному ковру
поднимусь к одной из лун
дикий варвар
Вечный Гунн.

2011

Одягнута
у місячне проміння.
Як зняти це мереживо
із тебе?
Загублені у пристрасті
нетлінній,
ми знову разом
падаємо в небо.

У всесвіті
стабільності так мало!..
Добавлю трошки
наших я означень
і правил,
що по літерах зібрали
в польотах ми під час
нічних побачень.

Нам почуттів
солодку теорему
до крапочок довести
дуже треба.
Кохання - як константа
в цій системі.
Навколо неї все
кружляє в небі.

Так в хмарах добре,
мабуть, двом лелекам,
як нам з тобою
на одній орбіті.
Долаєм кілометри
(чи парсеки),
теплом константи
вічної зігріті.

В польотах наших
чи потрібна мова?..
В твоїх обіймах,
вибач, забуваю,
як на землі
зовуть тебе, любове.

А, може,
ти - Констанція?...

...не знаю...