Завжди випадає можливість вийти із дому на
вулицю, і коричнева далина
заспокоїть твій погляд під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз куйовдить ботву,
і вулиця оддалеки звужується в букву "У",
як обличчя до підборіддя, і пся причинна
вилітає із підворіття, мов зібгана папірчина.
Вулиця. Деякі зі споруд
ліпші сусідніх, гарний крам у вітринах;
і бодай вже б тим, що як дахом поїде глузд,
то, принаймні, це трапиться не в їх стінах.

Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Той смак питва старого
Утрачений давно,
Він був солодше меду
Міцнішим за вино.
Цвіт вересу варили
Пили, затим у сні
В своїх підземних житлах
Лежали ночі й дні.

Прийшов король шотландський,
З ворожих ситий сліз,
Здолав низеньких піктів,
Погнав як диких кіз.
Де верес цвів червоним
І кожен тішив зір,
Маленькими тілами
Покриті схили гір.

Вирує літо світом
І верес знов зацвів,
Про таїнство напою
Ніхто не розповів.
В ущелинах вузеньких,
В могилах у траві
Знавці того напою
Лежали неживі.

По прерії червоній
Король скакав в сідлі,
Кроншнепи розлітались,
Роїлися джмелі.
Лице сердито хмурив
Безжалісний вожак,
По вересу ходити
Й не знати його смак

Нарешті вірні слуги
В норі між кажанів
Знайшли двох хмелеварів
Хто вижити зумів.
Останні хто лишився
Із карликів-родин -
Змарнілий сивий батько
І ще безвусий син.

Король сидів високо
У бойовім сідлі,
А карлики смагляві
Стояли на землі.
- За таїнство напою -
Король промовив сам,
- Життя вам подарую
Нікчемним хробакам.

До батька син тулився,
Глядів, то вверх, то вниз,
І пух його волосся
Куйовдив легкий бриз.
Тут старець обізвався
- Могутній мій король,
Сказати наодинці
Слова тобі дозволь.

Життя старі цінують
Їм совість чисто крам
Секрет питва старого
Я з радістю продам.
Здавався тонкий голос
Цвірчанням горобця -
Лиш син мене тривожить
Страшусь його лиця.

Ціну життя не знають
Хто зветься молодим
І торгувати совість
Ніяко перед ним.
Схопи його королю
І кинь в безодню вод.
Я видам таємницю
Яку беріг народ.

Зв’язали батогами
Від шиї і до п’ят,
І кинули у море
Дитя людей-малят.
В ревучому прибої
Маленький хлопчик зник,
А над водою довго
Лунав старечий крик.

- Повірите, чужинці,
Від сина ждав біди,
Не покладусь на стійкість
Тих хто без бороди.
Тортур сам не страшуся,
Тепер зі мною вмре
Моя священна тайна,
Мій елевий секрет.

26.03.2012

Зростом така невеличка
дівчинка-запальничка:
ягідка соковита
до_мі_соль мого літа
сонячна намистинка
непосидюча пружинка!
Горнеться, наче киця
смокче натхненно цицю
в білій-білесенькій льолі
…моя донечка…
моя до_ля.


(2012)

Світанок пальця умочив
У сонний став,
Рожевим колом ідучи
Убрід і вплав.

На хвилях радісних надій
Блищить рубін,
Махають верби молоді
Їм навздогін.

Знімає тиша з пліч імлу, -
Веселий гам
Розлогим колом по селу
І тут, і там.


24.03.12

там де коні ох коні лиш коні і степ
там де зроду трави ох трави не косили
там по серце убрід синя квітка цвіте
за імлою за сном за ковилом

їй би в небо навскіс їй би в море убрід
їй би степом і вітром ох вітром гривастим
прокотитись пролитись прожити пропасти
та й прибитися ох до зорі на поріг

їй по груди цей світ а мені а мені
а мені аж по серце гіркавим пагінням
проросло і вгинає аж аж до стерні
розімліло розтанно розтінно

тільки вітер нехай тільки осінь і синь
тільки б кінь аж по серце в траві попелистій
і щоб жовтень ще трохи цих піль не скосив
поки випасуть коні ковили імлисті

старый мим в любимом немом кино –
он сегодня горький алкаш-скрипач –
как покажет рожицу – да, смешно,
а посмотрит пристально – ну, хоть плачь.

так и ходят за руки смех_печаль,
и в гнезде заоблачном спят дожди,
и с улыбкой нежною палача
кто-то ждёт в обещанном впереди.

2012

1
Погасла синяя звезда,
Звезда любви, тоски и муки.
Насильно скомканные звуки
Уносит стылая вода.
Аллеи голые стоят,
И дни – мгновения короче.
Зато удушливые ночи
Таят бессонниц горький яд.

И до утра, и до утра
Слезятся окна слабым светом.
Почти взахлёб шуршит об этом
Сухая музыка пера.
На изумлённые листы
Ложится реквием разлуки,
А мне, в протянутые руки,
Обломок гулкой пустоты.

Вот дом, в котором кто-то жил,
Под знаком длительной кончины,
Вот фотография мужчины,
Всего за пропасть ото лжи.
Его здесь помнят два стола,
Кровать, картины, стул в прихожей
И оглянувшийся прохожий
В прямоугольнике стекла.
А он глядит со дна листа
На влажный мрак остывших спален,
Печален, тих, сентиментален –
Погасла синяя звезда.


2
Не разбит ли случайно разлуки венец?
Беспокойной тоски обрывается пряжа.
В это позднее счастье не верится даже
И не хочется думать, что это конец.

Мы увидимся там же – в опавшем саду.
Ты такая родная, такая чужая,
Что и сердце замрёт, безвозвратно лишая,
Этих сладких минут, сочинённых в бреду.

Очень просто всё будет.
Но даже потом
Я уже ни за что не свяжу воедино
Отрешенность деревьев и ливня гардины,
И беседку с намокшим бездомным котом.


3
Вот и всё.
О тебе мне напомнят
Склепы парков, скамейки и дождь,
Беспорядок неубранных комнат,
Фотоснимки – а ты не придёшь.

Вот и всё.
А за окнами осень
Ржавым пламенем выжгла сады.
Ветер-сыч над макушками сосен
Гонит к северу тучи-цветы.

Вот и всё.
И прошу я лишь малость:
Чтобы в дни, когда жизнь – на закат,
Не пришла запоздалая жалость
К тем глазам, что со снимков глядят.

Вот и всё.


4
А я не стану
Помнить и звонить.
А я устану –
Оборвалась нить.
Мне этот голос –
Летом – холода.
Созреет колос,
Скатится звезда.
И станет пусто
В доме и в саду.
Засохнет куст, и
Места не найду.

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Збігають краплини по скронях -
Весняного неба сльозинки.
Зелена в руках парасоля
І жовтоквітучі стежинки -
Одвічні. Відносять на крилах,
Як біломолочні лелеки,
Надії на світлих вітрилах
У Всесвіт безмежно далекий.
Тульпанів червоні корони
Під кронами лип виглядають,
Бджолині сімейства-вагони,
Як потяг дзвінкий пролітають.
За лісом пружніють джерела -
Прозорі, потужні фонтани.
Зозулина пісня весела
Віддала зимі чемодани.

Шлях Молочний в небі, як запішва;
між зірками точні рими мотляються.
… і пожалкував поет, що вірша
написав – і кинув зшиток в полум’я…

Наче піаніно, у Карпатах
розійшлись чорниці; ноти – єзвіро…
Сто і п’ятдесят день прибувала
літерами в зошити поезія…

Місяць розваривсь, мов гардибурка.
Згадують по ділу Бога інколи…
Стукається в сни мої голубка,
а в дзюбку у неї вірш оливковий…

...І кожен світ примірює на себе,
І фастриґує вдавано з боків
На протязі невпинності років...
І посилає прес-релізи в небо:
Мовляв, ця мірка - врешті акурат!
А виявляється: що врізане - то факт,
Та лиш не в лінію, і зрештою - не мірка:
Шмат полотна, а збоку - просто дірка!
(15.03.12)

Місто спить горілиць, оголивши натягнуту сітку
Асфальтованих вен і вузьких капілярів-стежок.
На вишневім крилі невагомих тонких пелюсток
Відлітає удаль білосніжна тендітна лебідка.

А повітря м’яке, і безмежність вчувається в ньому.
Тільки й жив би, що пив зілля це із квітневих долонь!
Б’ються ноти-птахи в божевільній пульсації скронь
І втихають собі,як відчують отруйливу стому.

Барвну тишу розлив мідний гонг по блакиті скляній,
Що учора надзвонював пісеньку епікурейську.
Отакої пори і живи, і чаруйся, і мрій!

У сережки гіркі одяглися знайомі березки,
І, заплівши мереживо ніжне зелених надій,
В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески.

2011

Він читав свої рядки виразно,
Ніби учень, заглядав у шпору…
Світ її уявного екстазу:
Хай говорить, Боже, хай говорить!..

Він лизне неакуратно пальці,
Аркуш на льоту перегорнувши…
…Хто придумав цю кубинську сальсу,
Яка вабить, в безнадії душить?

Хай в поета віршів більше буде:
О, які достиглі в нього тексти!
На цитати розбирайте, люди!
Вам відбиток слини – не зітерти…

…Вкраде потай, з шрифтом чотирнадцять,
Аркуші, мережані рядками…
Доторкнеться плямки, що від пальця:
Це ж він, мабуть,пахне – отак само?...

Вона знайде в неті все, що вдасться:
Тексти, біографію і фото.
Щезла плямка… тонуть стегна в сальсі…
Дишлом тиснуть модульні роботи…

14.03.2012.

Я перевтілююсь у літо,
щоб гріти серце, руки, слово
тобі, мій любий. Я – основа
життя і сонячного світла.
Я – ти.

Ти – я. І це не теорема,
яку доводити потрібно.
Клітинка кожна в тілі дрібно
прописує обох. Даремно
не віриш.

Ми
Час пісків
І пірамід кути
Ми –кварцеве дитя,
Закутане у простір,
Що не тримає на прийдешніх злості,
Непроханих та наших днів,
Даруючи нове життя
З конвеєра
віків.
Ми
час пісків…

Уся зима у нас
на підвіконні:
Зірки маленькі
в молоці –
Розхристані
сніжинки
на щоці,
Я –
клаптик неба у твоїй долоні

2006

Сніг у березні падав в долоні, як зойк небес.
Він був поруч; я – гостро жива; und die Welt – in Ordnung.
А тоді довелося навчитися жити БЕЗ,
І потроху втрачали свій сенс всі степи і фйорди.

Кожен спогад про нього чавив з мене соки, м*яв;
Дні вкладались в бляшанку життя, як слухняні шпроти.
Бог уже іронічно цитує його ім*я,
Коли бачить, як я відкриваю в молитві рота.

Сніг у березні – це першокласне знущання з нас,
Хірургічне втручання в найм*якшу ефірну м*якоть.
Кожен спогад про нього – то сяюча жовтизна,
Для якої не шкода ні слів, ні мовчань ніяких.

7-9.03.12


* "В його думках панувала тиша, думати не було про що. Нічний вітер злегка хитав кулі трояндових кущів. Терезіна сиділа поруч із ним, сережка в її вусі відблискувала зеленим камінцем.
Світ був у порядку".

Г. Гесе "Останнє літо Клінгзора"

Коли зриваються вітри
Й тугими батогами
Січуть будинки і двори,
Хитають під ногами
Люстерка зляканих калюж,
Хизуючись у силі, -
До моря я біжу чимдуж,
Де величезні хвилі
Гарматним боєм скелі б’ють,
Висмоктуючи пляжі, –
Поєднують красу і лють
Природні епатажі!
…………………………………
Коли ж бушує чоловік,
Це зовсім не стихія:
Не прояв сили лютий крик,
Скоріше – істерія,
І епатажність цих людей
Мені не симпатична:
Їх роль фальшива, для гостей?
Або шизофренічна?
Вважаю: може чоловік
Лише в одному разі
Зірватись на щасливий крик –
В любовному екстазі!
Це постріл, вибух почуттів,
Це шторм, бурхлива злива,
Це – поєднання двох життів…
А, згодом,… трьох, можливо?..
2012.

Тут менше снігу й чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою й круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні влягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
І час для вчинків та для рішучості,
Для поцілунків, тепла і ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тобі проб’ється сама підсніжником.

Бентежить вітер пагони березам.
Бентежить стежка і потреба йти.
Бентежить серце.
Розумом тверезим
не обійняти суті й суєти.
Бентежить світ.
Така маленька в йому -
ростеш і оживаєш,мов дитя.
Бентежить доля.
В простір твого дому
приходить час продовжити життя...

2012

Уходил,
по словесным торосам.

Следом – сердце моё,
голо-босо.

А души пастораль
коченела
на мистрале разлуки.

Ты тела
мой таинственный жрец,

мой оракул,

полукровка –
драконьих и дракул*
принц наследный,

отчаянный вызов
одиночеству
в порванной ризе,

моя срочная виза
шенгенская
во все земли его -
счастья женского,
там где счастье -
сплошной полосою…

Оглянись!

и пропустят босое
сердце моё
в рай…


2012

Пародія

Для танго потрібні двоє
Не четверо і не троє,
На танго не ходять строєм,
Шеренгами, як кадриль.
А темп – стугонить аорта,
І одяг увесь – до чорта!
Ти чуєш – увесь до чорта!
Хоч… можеш лишити … бриль.

До Трої іще неблизько.
Альо! Обережно! Слизько!
Бо я, як дурне дівчисько,
Натерла, як лід, паркет!
Чекала тебе півроку!
Сьогодні! Ще мить… Півкроку…
А ти танцюрист… нівроку!
А може іще й поет?

Хвилююсь – тримай міцніше!
Хутчіше, іще хутчіше!
А кров стугонить гучніше –
Земна чи небесна твердь?
Діждала свого Героя –
Палає, палає Троя!
Судомно… здається зброя…
То танго – справжніська смерть!


…О добра старенька дачо!
Тепер лежимо ледачо…
Ти змучений, милий мачо?
Троянда в зубах – бабай!
Ти з дуба упав чи з клена?
Не гуля – зоря зелена!
Шепочеш мені: Єлена…
Та я пробачаю… Хай…


3.03.2012

Якщо тобі не плачеться, дивись
Як дикі гуси тягнуться у вирій...
У світі хмар рядочками сплелись...
І ми так само нині будем щирі...

Сльоза-- листок пожовклий на вербі.
Його у невідоме манять хвилі...
Ми згодні опиратися журбі.
А гуси вже від пострілу за милю...

І вечір заповзає в очерет.
Зірчасте плесо. Неба тінь на ньому.
Сипнула Осінь пригорщу монет,
Щоб гуси поверталися додому...
2005.

Віл. Хата. Хлів.
Віл. Сажа слів.
Віл міг. І млів.
Він – дата днів,
Він – гулу гнів,
Він – сколок снів,
Він – пара пнів.
Від арф радів;
Від оводів,
Від орд родів,
Від ярм рядів,–
Вір: біг і брів;
Вір: зими зрів;
Вір: губу грів.

На світанку ти пахнеш медом
І мускатом, країно омріяна.
Ніби дівчина з довгими віями,
Вкрита вірністю замість пледу.

Не важливо, що дощ грайливий
Змиє пудру з обличчя вродливого.
До волосся твого посивілого
Пригортаюсь, країно мила.

Оповита квітневим небом,
Незабутня з дитинства далекого,
Україна, з піснями й лелеками,
Пахне медом.
28.02.2012

Предсмертие зимы. И мы, как понятые.
Всевышний протокол подписан. Копий три.
Признания твои мы слышали простые,
теперь умри.

Уйди спокойно. Мёртвых любят больше.
Спускайся в свой недолгий личный ад.
Там у весенних похотливых кошек
глаза горят.

А тут – всё то же: лучшее – не с нами.
Запущены, как флюс, постылые дела.
И давится февраль чернильными слезами,
и пьёт с горлá.

2012

Пародія

Вже відчуваю, що дозріла,
Вишу на гілці – сил нема…
Тремтить на сонці бідне тіло –
Себе би викрала сама!

Висіти небезпечно… надто…
Зірвуть же – діло молоде!
Буває щастя забагато?
Вже ледь тримаюсь! Де Ви? Де?

Нектаром пóвнюся добíла,
Здалека видно на біду!
Ледь від чекання не зімліла…
А Ви, мабуть… в чужім саду?

25.02.2012

хай заростає
шторами
місце
де ніч
голка
що полатала
хворих нас
в кожному щось та
змовкло

те що за мене
дихає
пам’ять
стінна
риба
під крейдяною
кригою
з ротом завбільшки
в шибу

зникнуть пороги
рідного
слова
душа
в хоку
звик_не до вітру
східного
щирого наче
опік

рань ще розквітне
в мильниці
м’ята
в зубній
пасті
в що крапля світла
виллється
де мають тіні
впасти

сон тонший звуку
звуглиться
святом
води
з крану
і однорука
вулиця
посеред горла
стане

24 Лютого 2012

Двор опустел. Суть вытекла из формы.
Стих уходящих голосов поток.
А на асфальте, молча и покорно,
лежать остался брошенный цветок.
Шум праздничный умчался, затихая;
свет, блеск, цветная мишура –
исчезло всё. Реальность не такая,
какой была сегодня и вчера.
На краткий миг под знойным покрывалом
на том цветке остановился взгляд –
и всё вокруг иным и… тусклым стало.
Я поняла, что нет пути назад.
Как звёзды гаснут в глубине бездонной,
как убегает влага сквозь песок –
пропало что-то. Я осталась, словно
твоей рукою брошенный цветок.


1996

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12

це тільки вечір впав на сад,
це тільки вечір.
пишу на листячку свічад
так не до речі

сліпі, безпомічні слова
нестримно-палко,
уже не мертва й не жива –
твоя весталка.

немовби тлін і чорнота
для пересудів,
та тільки тінь паде з чола
у наших суддів.

на колісниці для пісень
лети, безгрішний,
я – тільки келих на щодень
твоєї пісні.

до рук вкладаюся і губ,
черпнувши болю,
бо він – затятий однолюб,
як ми з тобою.

і сонце вирине за грань
небесних ліній,
що пробиваються із ран
у світлі й піні.

Слушай, а были бы мы, например, стрижами…
Низко летать… Ну на чуть-чуть хотя бы?
В норке чирикать утром в льняных пижамах…
Поздно – октябрь.

Время морским коньком, золотой пираньей
/нужное вставить/ или волшебной сельдью
Тайно исполнит третье моё желание.
Третье, последнее.

Может и зря – стрижами, давай – пингвинами.
Знаешь, у них ведь тоже мечты и планы:
Ходят на службу, греются у камина…
Учатся плавать.

Хочешь – старайся, или же просто сдайся:
Волки морские любят пиццу Ди Маре,
А сухопутные – ловят в трамваях зайцев,
Чёрствых и старых.

Просто так холодно… Даже аура синяя,
Нашего моря дно – вязкое, пресное.
Жалко тонуть, как никогда – сильными.
Там уже тесно.

21.02.12

Карб самоти – довічний. Стежка прощ
Не заведе у жевриво бруслини.
Зелений з ароматом дині дощ
Відрощує жалі, чуприну сина...

Себе опанувала. В стиглі сни
Іду хвилястим золотим тунелем...
Подолом ще торкаюсь капустин,
Засмаглими руками – неба гелю...

Порахувала кроки, півковтки
Серед курганів зрослої цикути…
Вже не жадаю дотиків руки
Того, хто з моря виманив у смуток.

Я – жінка Осінь. Тьмі холодних душ
За безцінь продавала мушлі, спеку...
В благе цебро насиплю смокв і груш.
Цвітіння бузу обіця лелека...


* в сутність (лат.)


2006-2012

Зима-вже ні.Весна-ще ні...
Солоні погляди в незнане.
Вітри - бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане...
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще, але навіки
Чиясь невидима рука
Насипле дріб*язку на ліки...
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнутись променем до рим
Щоб не були такі трагічні...

Забреди у самотність хвилево
Між забутих любов`ю світань.
О моя, снігова королево,
Од цілунків моїх ти розтань.

Пустотливі влаштуємо гульки,
Вип`єм з льоду й черешні коктейль,
Я тебе поцілую в бурульки,
У бурульки навислих грудей.

І зірвуть наші «ахи» і «охи»
Із зимової сплячки печать
Як твої - ніжно-білі - панчохи
Наді мною, мов крила, злетять.

Нас підніме у небо та сила,
Ніби щастя сяйний абсолют
І у лоні твоїм - сніжно-білий -
Розлетиться кохання салют!!!

7.02.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
щó там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.

ЗлотИвся овид у німбі
смеркалося тихо. Тиша.
і ти попрощався, ніби,
і постать, як сіра миша…

відчутно на дотик блідість,
ледь вітром чуприну колише –
то літо майнуло у сірість,
а я ж — на сходинку вище.

2011, жовтень

він ходив по воді опівночі,
мов чекав кого - ніч у ніч,
а, зачувши горлання півнячі,
розвертався і ландав пріч.
і до ранку тинявся плавнями,
й дивувався, бідака, сам,
як сліди, на воді зоставлені,
відбиваються в небесах...

Сріблястий дощ сріблястим морем
танцює танець срібних мрій.
Гірким‚ солодко-кислим горем
задовольнятися не смій!
Із сірих монотонних крапель
звальсуй мелодію дзвінку‚
відчуй солоні моря лапи
в водорослинному вінку…
Розвійся на широкім долі
тонкими пасмами душі‚
у повні пригорщі‚ доволі‚
бери недбалість – і пиши!
Думками зсотуй сині хвилі‚
ідей розкидай чисту рінь‚
змий сонцем хмари остожилі
і першу зірку в небо кинь.

Зірковим срібним хороводом
підпережи небесний стан‚
заглянь у чорно-синю воду
і сумувати перестань.


1999

Мої спогади пахнуть суницею,
і сосною, і луками-травами...
Я життю повертаю сторицею
все, що брала в дитинстві ласкавому.
Звуків-звуків! А барв розпросторених!..
Хитра сойка на рідній шовковиці...
А вогненного сходу історія!
А бабусиних слів пересловиці?
А полин, а чебрець, а “черемуха”,
звіробій, материнка, повитиця...
Трави й рух. Зблиск останнього лемеха
в наших супісках здалека видиться...
Стежка в лісі. Коріння, плазуючи,
спотикає маленькі сандалії.
Очі всьому в цім світі дивуються
і шукають: а що там? а далі?..
Жук з рогами, грибочки непрошені,
хтось проповз, – ну, ходім, бо ще вернеться!

Сипле осінь кленовою поштою –
вічна літу і донька, й суперниця...
Повертаюсь-вертаюся-таюся:
край села у городі під соснами
перед хатою каюся-каюся,
по шишках йду колінами босими.
Хата, стріха, криниця невипита...
Груша, сливи, горіх... бур’янищення!
Інший вимір? У кого б це випитать?
Та нема в кого! Нищення? Нищення!

2009

Наприклад:
...пити удвох глітвейн –
важкий, як гранатовий перстень
на пальчику вказівному,
із корицевим запахом свята,
із присмаком трьох колядок,
щоб терпло від нього серце,
щод дух дідуся Чарлза
витав нам каміном теплим
і мружив котячі очі...

або:
...серед ночі
блукати по вуличках Праги,
Чи Пешта, чи навіть Львова –
Де сива стара бруківка – луска кам'яної риби,
Де робом яким не знаю провулки біжать угору,
до ратуші, де говорять нам дзвони дзвінким металом
про те, що уже настало
прозоре, як небо «завтра».

А ще:
як сплітаєм пальці (таке макраме дотульне!)
як поїзд – з паперу човник! – несе нас (до моря хай!)
як білка танцює в соснах для нас свій свій вогненний танець,
а ми, що внизу завмерли, –
аби не злякати – ша!,
як шалик і шаль – зелені – на наших плечах лютневих,
і лютню Орфей притишив,
бо ще Еврідіка спить...

Виниловый божок –
               забытый пасадобль.
Её ли сапожок,
               огонь в глазах его ль?

Парижская весна,
               год прошловековой,
им было не до сна,
               им шёл двадцать второй.

Абсентовый Верлен,
               рассвет бесстыдно свеж,
и так абсурден плен
               приличий и одежд.

И в танце был ответ,
               он точно знал, когда
стеснительное «нет»
               переходило в «да»…

[…]


Вздыхает старый кот, игрушкою шурша.
И старый дом живёт, натруженно дыша.

Листает старый том – убежище теней,
где все слова – о нём, вся музыка – о ней.

2012

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Звоните мне, когда захочется.
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.

Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.

Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.

Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…

Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.

Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.

А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.

ця жінка не снилась і пахла як вранішній шовк
ясніла до уст притискала тендітні долоні
коли ти над сонце назустріч до неї ішов
пелюстя рожеве текло з-під її підошов
і місяць від м'ятного вітру бентежно холонув

ця жінка ховалась у пізню горіхову ніч
а ти здоганяв і не міг до світанку здогнати
а потім горів пропадав розчинявся у ній
і шепіт її обривався в досвітній луні
і ти прокидався в м'якій оксамитовій гаті

ця жінка – стеблина в чужих захололих думках
зламаєш коли засипатимеш вії снігами
бо пісня її недоспівана - надто ламка
ти довго у неї вслухався чи може звикав
втім так і не звик до химер хроматичної гами

Стіка Йорданською водою
снігів посріблена яса.
Блакить небес – над головою,
і під ногами – небеса.

Хитнеться світ… По мокрій кризі –
непевна – дійсності хода…
Зірки втопились у відлизі
і дню – по кісточки вода.

А я од відчаю – до раю,
повз кленів стрій неговіркий.
Калюж буденність обминаю,
не наступаю на хмарки.

І віддзеркалена осанна
в зими замріяних очах.
А я, щаслива і кохана,
іду, іду по небесах…

2004(2012)

Цей Anno Domini, цей день і настрій,
І світ, який ніяк не може впасти
Завісою чи яблуком Ньютона,
А ти його остання оборона,
Якщо не визнати тебе баластом.

І смішно аж до лоскоту в легенях
На старість видаватися зеленим,
Але обізнаним у звабі сучим сином.
А я убити можу так невинно,
Що довго пам’ятатимеш про мене.

Тоді шукай у хроніках і звітах,
Що «закохався і без заповіту»,
І в цьому мого злочину ознаки,
А ти відбувся тільки переляком,
Та серце заживатиме до літа.

Скоріш за все, затягнеться рубцями—
Колючи дротом між чужими нами,
Хотілося б забути—не забуду
Як затяжну, ускладнену застуду
І вихід буде із цієї драми—

Як з лабіринту—нитка у клубочок,
Свята у будні і світанки в ночі.
Без тебе, бо не матиму нестачі
В твоїх історіях, бо вже не плачу—
В нового автора ніжніший почерк.