ми спимо, наш будинок хитають вітри,
хитрим звіром у тебе втискаюсь таємно.
тихо подихом холод з долоні зітри,
і зі мною впади в ніч поганську і темну.

я тебе заколишу, коли ще не сніг,
але вже не дощить, і до щему у серці
буду слухати пульс, ледь торкаючись снів,
щось між нами міцне - на вітрах не порветься.

щось між нами вночі, але ранок прийде,
упаде біля ліжка, знеможено голий,
нас за руки візьме і потягне крізь день,
аритмію ховаючи у корвалолі.

алкоголем у спальних районах черкас
проливаються крани, а тіло, як вата.
хитрим звіром з долонь вигризати екстаз,
біле екстезі вдячно готова лизати.

але зараз - не час, тепло й темно мені,
застрягає туман між будинків типових.
ми спимо, по-звіриному втиснувшись в ніч,
і вітри обвівають тринадцятий поверх.

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.

Я часом мрію: ранньою порою
Зайти в обшитий дубом коридор
Приклад МГ погладити рукою
Ледь чутно пересмикнути затвор
І ввічливо та чітко запитати
Про перспективи збільшення зарплати

Тобі довірив вогнище
Кохання.
Від дощів
Не вберегла дві іскорки –
Їх вітер
Потрощив.
Шукаю в мокрім попелі
(романтик
у плащі),
А ти вже ноги витерла
Полотнищем
Душі.



2010

Сама розвівала важку неминучість неба,
Сама укривала туманами плечі міста,
І біль лікувала осіннім гірким плацебо,
Коли облітали берези під ноги листом.
Сама заливала нудні вечори дощами,
У сонячний обрій сама проводжала пісню,
І в тій самоті, що як море лягла між нами,
Шукала до тебе у сни найкоротшу відстань.
Сама – акварелі степів і калюж графíті,
Сама – і прозоро, і трепетно-еротично,
Сама… Обірвалась. Снігів би на голе віття.
Змахну рукавами… – і випурхнуть білі січні.

викрадати тебе не буду
з мавзолеїв, ілюзій, фільмів.
не робитиму ляльку вуду,
ще хвилина - і станеш вільним.

вибирай для дуелі зброю!
секунданти спітніють згодом.
я не ксена - принцеса воїн,
але буду стріляти, згодна!

ні, не цілюсь - сльозяться очі.
перший постріл. відсутність звуку.
негодованим тамагочі
простягаєш картинно руки.

відбувається швидко все це:
ось гаряча шалена куля
під схвильований свідків шепіт
відбивається рикошетом
від каміння, що в тебе в грудях, -
і моє розриває серце.

Усі птахи живуть в польоті,
А Чорногуз лапає жаб в болоті.
Микола Кум (с)

Кумкаю на жаб»ячі я теми,
Кумом я Миколою зовусь,
Я розвів болото на «ПееМі»,
І своєю смілістю горджусь.

Я люблю, коли ото у віршах
Явища трапляються такі:
Сморід, блювотиння якнайгірші,
Харкотиння, а також – плювки.

Чистоплюїв ріжу на капусту,
Помага мені пекельна рать.
Я люблю, коли кругом розпуста
І усе на світі – обсирать.

Ви пишіте про кохання знову,
Святість я у ньому розтопчу,
З лицаря зроблю я Казанову,
І в багно лицем його вмочу.

Я тут просто «шоколадний» заєць,
(Де ви вовка бачили ходу),
Я - поштивий, «ласковий» мерзавець,
«Жартом» вас до сказу доведу.

Всі, хто матюки тут загинають –
Під моє ховайтеся крило.
Вміло бо своїх же захищаю
Я – брехні і підлості король!

18.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ставить жінка в бар горілку
Та словами хльоста:
Не чіпай цю пляшку тільки, -
Хай стоїть для гостя!
Уночі, коли голубить
Нетерпляче, грішно, -
Не чіпай! - кажу крізь зуби, -
Хай стоїть для інших!..

Мій Господи, я знову ожила!
Спасибі за чудесне воскресіння.
Як довго я у ньому не була, -
У цьому сні, що схожий на спасіння.

Ті очі, що обожнюють мене...
І ніжних рук освідчення відверте...
Нехай мій дім світанок обмине, -
О, Господи, не дай мені померти!

...Отямилась у ліжку, як в труні,
За марево хапаючись панічно:
Я й досі ще КОХАНА - в тому сні.
Навіщо я прокинулась? Навіщо?!

11.2010

Чого тобі? Чого піджав хвоста
і дивишся на двері, як на Бога?
Така в обох сьогодні непроста
робота – дожидатися... Небого,
у мене бутерброд, як хочеш, є.
Та не давись, хоч трохи пережовуй.
Сідай до ніг. Не надто, а стає
тепліше. А дощить з учора. Жовтень...
Ця черга нескінченна, як сльота.
Чекання сохне цуциком при вході.
Отак в порогах вистоять літа,
а двері не відчиняться – та й годі...
15.11.10

Навиліт прострелене
Літо останнього року
Напише слова
У контексті симптомів самотності,
Сумнівна утіха
Посмертної слави пророка
В своєму окремому
Етносі чи мікрокосмосі.

Я випав з процесу
І випав, напевно, назАвжди,
Я випив усе,
Що було мені нині прописано
І ця суєта
Поза вектором кривди і правди
Останній мій день
Відкоркує, пригубить і висосе.

Я випав з процесу -
Зате прописався в обоймі,
В обіймах тривоги
І непереборного відчаю,
У цьому святому
Братерстві приречених воїнів
Не важить ні слава,
Ні честь,
Ні партійні посвідчення.

А важить уміння
Вгризатися в землю зубами,
Зриватись в атаку
Назустріч смертельному пострілу,
Ми вічні герої
Старої кривавої драми,
Навіки й посмертно
Загублені в часі
І просторі.

Ці простір і час -
Як мазки однієї палітри,
Написані ними полотна
Сміються і шкіряться...
Я випалив небо
Цього передсмертного літа
І вибив з-під піхов його
Перекошені милиці.

Я видів, що коїться,
Відав, що буцімто смертний,
Я вивів для себе
Цю найсправедливішу формулу,
Що той, хто нас виписав -
Може так само і стерти
Від щирої ніжності
Чи від пекельного
Сорому...

Є звук дощу – тріскучий і нудний –
аж вирватися хочеться назовні,
вдихнути грому, свіжості озону,
хоч доведеться мокнути під ним...

Ось тиша, і нема у світі тиш,
таких, як ця – глибока і тривожна...
Її, мов кулю, пережити можна –
коли ти в неї кулею летиш...

Онде зоря – холодна і бліда –
зірветься раз і зойком озоветься
востаннє у чиїмсь розбитім серці,
коли до нього вторгнеться біда...

У тиші тиш, у глибині очей
є промінь Богом даний, що не гасне,
бо щастя ним, освячується, власне -
до серця капілярами тече

2009

Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

Ніжно-білі троянди в саду і на білім обрусі,
білі вина у білих відерках на білім столі.
Так врочисто кругом, що і мушки не чути у вусі,
ніби в гості чекають блаженнійших і королів.

Білий кінь зачекався в гаптованій білим попоні.
білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

07/11/2010

знай:
кожною ранкою, подряпиною, синцем
хворію за тебе, коли ти живеш он-лайн.
вже й осінь минає, а в мене і досі це
тремтіння колін, затавроване тегом "рай".

провалені спроби нарешті побути вдвох -
закладене в генах повернення у едем.
вирощує яблука наш особистий волхв,
чекає, коли ж ми дозріємо і прийдем.

пірнаю у тебе, немовби жак-ів кусто,
червоним фарбую у календарі число.
привіт, мефістофелю. хочу сказати "стоп",
щоб нас у офф-лайні зимами замело.

залетів у дім з тихим леготом
чорним вороном, білим лебедем

заспівав про всі свої горесті
чорній ластівці, білій горлиці

"ой загой мої крила ранені,
пізня пташечко, зоре ранняя

ой загрій моє серце зимнеє,
пізня осене, рання зимонько"

не зрослось крило, серце зниділо,
і чуже тепло остогиділо

полетів ледь світ полем ораним
чорним лебедем, білим вороном

............................

на пусте вікно тихо молиться
сива ластівка, сива горлиця

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав, бо сонні ж.
Боюсь, ступнувши, не прим’яти
цей килим з чабреців і м’яти.
Роса, туман.... Та чую, вище,
у верховітті пташка свище.

Чуттєвості і тиші в’язь
відкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці – ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть.
А соловейко „фіть” та „фіть” –
з туману співом вирина.

Згорнула крила далина
ще звечора – тепер дріма,
Допоки дня іще нема.
Хоча вже ранок запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний, пробудить все.

Німую. Лиш маленьке „я”
до світу серцем промовля.
2006

Который день море сморщенное и стылое,
вчера ветер с вечера берег так изнасиловал,
что волны смыли след последнего дикаря.
Забытый кем-то на рейде макет кораблика,
прикованный якорем, движется по параболе,
стремясь избежать неизбежного декабря.

Гуляешь утром от завтрака и до тополя,
насквозь отсырев к полудню, как труп утопленника,
в обед напиваешься чая и коньяка.
Подолгу смотришь на небо меж кипарисами,
на мокрый железобетон пустующей пристани
и куришь с видом просоленного моряка.

Остыло все, что способно меняться к лучшему,
синоптики ждут от судьбы и погоды случая,
чтоб объявить о том, что завтра повалит снег.
И это, пожалуй, сможет еще обрадовать,
ты хочешь зимы, новостей, ты включаешь радио,
но там – тишина, и по-прежнему снега нет.

А я губилася в тобі,
як губляться в чужих парадних.
Шукала почуттів і правди,
брехні і кольору,
аби
не думати, а бігти ніч
через ілюзії, що сняться,
до спогадів, які в п’ятнадцять
лишали серце на стіні.
І я лишалась довго,
і
між поверхів на сірих сходах
я плакала, дурна і горда...
І світ так боляче горів...
Ніщо незмінне.
Пропаду
в тобі, випалюючи словом
зерно, на жаль, а не полову
на жаль, у серці – не в саду...

В нас така глибина... Заздрять шахти, метро і люди.
В нас така висота! Не омріював жоден ікар.
Я тебе збережу від істерик та від застуди,
Мій маленький, але найдорожчий у світі скарб.

В нас мовчання таке... Словники припадають пилом.
Наші ночі хмільні - поза рамками кама-сутр.
В нас така висота... літаки опустили крила.
В нас така глибина - атлантиди таємна суть.

В нас таке, в нас таке!.. Не кричати про це капслоком,
Не писати у статуси всіх соціальних мереж.
Я щаслива! Мовчу... Бережу наш маленький спокій,
Найдорожчі слова, віддзеркалені у - "я теж".

Предмет моєї заздрості - пташа
З великим жовтим дзьобом немовляти.
Ніхто його не вчить складать вірша
(Якщо точніш: ніхто не вчить співати).

Ніхто не каже, як бунтує грім
У небі, від безтями чорно-синім,
Як жовта гілка в докорі німім
Стуляє листя у мольбі осінній,

Яким життям весняний світ буя,
Як гнізд чернетки перекреслить летом...
Не зна цього ДОПОКИ ластів'я,
Як і не зна, народжений поетом.

... Щасливі птахи! Все у них ладком:
Несуться кури, плачуть гуси дикі,
Ширяє крук не білим голубком.
Бубнять індики, бо вони - індики.

Та "син людський" співає, як поїв...
Тому вважаю вічною проблему:
У наших товариствах солов'їв
Ще довго будуть квакати "не в тему".

В таку погоду можна тільки пити
Гіркополинну суміш швецьких трав.
Уже б і дощ, здавалось, перестав,
Графіті осені поплямувало плити
Мишаво-сірі. Жовтень наслідив
На аркушах буденного реалу.
Сьогодні осінь небо вкотре прала,
Щоб звести плями веселкових див.

Ми не збіднієм тим, що віддаємо.
Дні згорнені сувоями церати.
В таку погоду добре Книгу взяти
І пити Вічне, солодко, до щему.

Мені не достатньо слів
і шкіри відчути вчора.
На тебе давно змалів
цей дім і кімната хвора.
Мені не стачає рук
і пам’яті, щоб згадати
твій голос і кожен рух,
і те, що уже не дата...
Мені не найти в кутку
душі ані сну, ні сили.
Ти знав мене, та не ту,
що сонце в собі гасила.

МАРСІАНСЬКЕ КОХАННЯ

Вже сивіє потроху мій волос,
Тихо час робить діло своє,
Я тебе поцілую у голос,
Марсіанське кохання моє.

Я тужу за тобою у пущі,
Шлю сигнали на ніжний радар,
Дотик голосом теплий - цілющий,
Це - кохання солодкий нектар.

(…………………………….)

Я. Чорногуз

Ти на Марсі, а я - на Венері
(пародія)

Ти на Марсі, а я - на Венері,
Посилаю сигнали в радар.
Ти смієшся, а я знемагаю,
Бо солодкий кохання нектар.

Ти далеко, а я, люба, грішний
На Венері… Лиш осінь мине…
Прилечу я до тебе, кохана,
Як Венера відпустить мене.


25.10.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Є молодість.
О, як же це багато!
Є Божий Дар.
Твори, якщо дано!
І задум є.
А задум - це початок.
Є доля -
ніби чисте полотно...
А далі що?
А далі що?
А далі:
палітра барв
і пензлик у руці.
Й сто-енна спроба -
кольору печалі...
...Та головне,
щоб десь наприкінці,
пройшовши
крізь остуду і горіння,
пізнавши
ґвалт хули і слави грім,
не проклинав Митець
своє творіння,
впізнаючи
себе самого
в нім.

24.10.2010

В таку погоду можна тільки пити.
Ліхтарне світло п’ють гермафродити
В осіннім парку, туляться до ніг
Трикольорові кішки, кольорові
Трикішки. По короткій післямові
До пляшки підступає перший сніг.

Ми застрягли надовго. Можливо, навіть навіки.
Шахтарів порятують у Чилі, а нас - ніколи.
І Христос нам не вчитель, і час нам уже не лікар,
Ми потонемо в суміші прип"яті, пива і коли.

Хто засудить країну, в якої і суд - на продаж?
Хто влаштує на виході з себе нам екзит-поли?
У народної влади немає давно народу.
І дитя оніміло, не крикне - "король же голий!"

Веселись, окупована вкотре файна юкрайна!
Їхні душі святі, їхні руки не крали нічого.
Засміється гарбуз на хеловін дико й печально,
І калина проллється кров"ю тобі під ноги...

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
за мене, і за тебе, і за тишу.
Безлистим віттям спомин заколише,
у пам'ять літа барви занесе.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
усе безмовне тишею речисте,
як цнота первородством грішним чиста,
як немовля, що в мами груди ссе.

Устами ніжними припавши до соска,
не відає, що вже по цей бік часу,
що світ його народженням почався,
що час його в пружинну мить стиска.

Я бачу осінь. Осінь знає все -
ніхто того не сміє заперечить.
Від першого листка до самозречень
життєву мудрість в пам'яті несе.
23.10.2010

Мій закоханий хлопчику з теплими віями літа,
чуєш, море сьогодні співає, шумить особливо,
проникає повз розум до кінчиків пальців припливом.
Чи надовго...а втім, це для нас не настільки важливо –
ми готові піддатися шторму, в безодню летіти.

Прибуває вода, повний місяць вихлюпує хвилю,
що опівночі сяє, і котится сріблом по шовку,
наче клич порятунку для вічно самотнього вовка,
що об волю спіткнувся, аж заздрісні зорі помовкли...
Ти не спиш? - Ні не сплю, видивляюся завтрашнє, мила.

Краще спи - в білих віях на завтра зірветься завія,
срібна хвиля заб’ється гольфстрімом у чорному вирі,
спам’ятається літо, поспішно відбуде у вирій.
А оте, найдорожче, як золото, стане нещирим -
ти не віриш?.. наївний, посміє, звичайно ж посміє...

Осінні губи запаху журби:
на тілі легко розчинили слово.
Ти справді, любий, ніжно-золотий...
Але мені усе ще полиново.
Ніяк не вірю в те, що полюблю, -
як важко бути білою до світла!
Медова квітка у твоїх очах,
свята і дика, поночі розквітла.

2010

Ні, не боялась - увійшла...
Напевно, сталось:
Чи заблудила, чи знайшла,
Чи закохалась?
Бажання неба і землі -
Вогнем у келих!
Барвиста мить на синім тлі -
Немов метелик.
Блакитне жилочки биття
На скроні терпне.
Яке то буде в нас життя,
О, мій нестерпний?
Хто знає, може, порух той
Не варт мізинця.
Куди Ви гоните авто,
О, мій чужинцю?
За стільки років, стільки миль,
І все - навмисно?
Якийсь такий безмежний біль
Край серця зблиснув
І так затис у кулаці,
Незграбний, дужий...
У Вас краплинка на щоці,
О, мій байдужий.
Не окільцьована душа
Блискучим німбом -
Бузкова квітка чи пташа,
Чи біла німфа?
Таке в мені життя горить
Жовтогаряче,
А Ви не хочете прозріть,
О, мій незрячий.
Чи заманулося богам:
Піском - у вічі?
Чому я знов скоряюсь Вам,
О, чоловіче?...

1999

Прощай і все, нічого більше.
Листок кленовий вмерз в граніт.
Де планувалась березіль ще,
Дві дати і солоний слід.

Оплаче віденська кав’ярня
Потрійний флейм за сорок днів.
Маленький Принц із буцегарні
Свій кращий трек відбубонів.

Липке віконце Інтернету
Підсліпло. Шальки аніхить.
Мій Принце, на яку планету
Змією вкушений летить?


20.10.2010

Сіллю на душу…
І все – і життя збулося.
Не як хотілось,
А хочеться все не так.
Молиться матом гірка моя Малоросія
Вже окаянна, але ще ледь-ледь свята…
Корчаться сміхом крізь сльози
Нульмовні діти…
Їм би рости ще, поплакати через сміх.
Генам козацьким,
Забракло під сонцем світла…
Генам, що в силі збезсилені і самі…
Падає листя із кленів,
Дуби сивіють,
Тільки крізь рани дощу молодіє день…
І стоязичіє гоголівського вія
Мертву ілюзію бАтьківщини пряде…
Сіллю на душу,
І ніби життя вдалося…
По-постмодерному чайки пливуть назад…
А на околицях тишіє стоголосся
Пісні,
Що хоче, аби почалась гроза.


2010

Ну що, сумний бродяга міста?
Розумні очі повні сліз.
Сліди нашийника-намиста.
Домашнім був, а нині в ліс.

Зайди, зігрій кістки старечі,
бо шерсть руда в дірках від ран.
Це символічно так, до речі, -
ти сам прийшов під мій паркан.

Не бійся, друже, вмощуй лапи.
Прописка в нас тепер одна -
обоє ми зазнали втрати.
Лягай на плетиво рядна.

Не заважаєш тут нікому,
лежи у теплому куті,
На двох розділимо ми втому.
Смакуй кісткове асорті…
18.10.10

Гойдає вітер віти. І світ іде на спокій.
Малює жовтень вкотре мої яскраві сни.
В очах у тебе небо-високе і глибоке...
Такого не було ще у мене восени...

Запахло мокрим лісом-малює просинь осінь...
Курли-курли у небі-без болю і жалю...
А в тебе сонце грає із листям у волоссі...
І я тебе сильніше від осені люблю!..

2010

Плету байки. Плету віночки з літер.
Слова мені - горіхова нуга.
А у житті -розпатлана, як вітер.
Якась така: ні баба, ні Яга.

Із губ не мед - слівце солоне лине
(Та промовчу, бо скажуть дами: "Фе!")
Я, радше, бузина, а не калина
Й ношу нееротичні галіфе.

Несе мене в політ мітла,- не крила
( Нездалі форми, гіркуватий зміст).
Була комета!.. Лиш перегоріла,
На згадку залишивши роги й хвіст.

Вперед, вперед! - не знаючи спокою,
Бо мертвий півень проса не клює.
Запам'ятайте: я - завжди з мітлою.
Полюбите, - любіть таку, як є.

Нібабські жарти - не в догоду Грею.
Вітрила - вірші... Що там говорить!
Щоб жінка залишалася зорею,
Спочатку треба небо сотворить.

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

Алеї промерзлі
Самотніють пахним листям…
Доволі, що осінь…
Доволі, що сотні доль
Блукають міжлюддям.
І ґвалтом долонь взялися
Порожні кишені…
Лелече колись гніздо
Змаліло в безптастві…
Доволі, що осінь…
Вітер
збентежено морщить
Дитячі ще чола хмар.
І ніде згубитись,
І ніде хоча б зігріти
Стару ностальгію,
Що проситься вже й сама.
Мелодія листя
Лягає комусь під ноги,
І стогне, і плаче, і корчиться,
Бо жива.
Доволі, що осінь, а людям і не до того…
В країні самотностей,
Певно, тепер жнива.


2010

Я бачу осінь. Осінь каже - "Все!
Гуд бай! Соу лонг! Адью!” – ну і так далі,
Я бачу – там Семен теля пасе,
А там – зворотна сторона медалі.

Я бачу все, неначе той рентген
Я зазираю в саму серцевину,
Я бачу, як вмирає Карфаген,
Я бачу – Леннону стріляють в спину.

Першопричину бачу всіх причин,
Як гине правда, звідкіля беруться чвари,
Але на смак ця правда – як полин,
І я вдягаю чорні окуляри...

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна,
Лечу на Схід, де мудрий жив Ібн-Сін,
Бо я люблю читати Ібн-Сіна.

Говорять, що вмирати треба там,
Де народився, де твоя Вітчизна,
Але ж немає тут життя птахам,
Тут не життя, тут вічна, вічна тризна.

Тут стільки вже обіцяно було,
Що зовсім не лишилося вже віри,
При владі тут вгодоване мурло,
Котре коха пінгвінів у всі діри!

Оцю любов я на собі відчув,
Це почуття, мов проковтнув гидоту,
І з висоти пташиного польоту
Тепер я бачу: дурень же ж я був!!

Я усвідомлював так болісно ту суть,
Що скрізь в верхах -дегенерати ниці,
І з їхнього добра пінгвінів жруть
Руді й нахабні виродки-лисиці.

Нас до межі такої прірви підвели,
Що далі – нікуди уже, могила,
Та ми усе ж таки птахи, хоч не орли,
І я згадав, що в нас іще є крила.

І я зробив назустріч прірві крок,
І вітер сам здійняв мене угору,
І я покинув цю Содому і Гоморру,
І полетів на Схід у край казок.

А ти, країна бидла і рабів,
Чиновників і бандюків країна,-
Гуд бай, на тебе чхати я хотів
Із висоти летючого пінгвіна.

Вдягнувши пояс вірності на очі
І ув*язнивши тіло в паранджу,
Сховаюсь я за темрявою ночі,
Сховаюсь і нікому не скажу.

Я буду десь за сивими дощами,
За листопадом, що повзе у ніч,
За журавлиним клекотом прощальним.
Ти не шукай мене там і не клич.

Сховаюсь я від тебе якнайкраще,
Та прийдеш ти тим образом зі сну.
Відчую я твій смак гіркий, неначе
Зробила осінь чай із полину.

Відчую я на відстані твій запах:
Гріхом ти пахнеш, літом і вином,
Ще ароматом чабрецю і м*яти,
Ще морем, сонцем, полуденним сном.

І погляд я відчую твій сміливий,
Він кличе у незвідані світи.
Тебе відчує моє спрагле тіло –
Тепер його володар тільки ти.

Почую я твій голос серед гілля,
Бо то не вітер в листі шелестить,
І це не він шепоче про весілля
Й співає про кохання через мить.

Вдягнувши пояс вірності на очі,
Я думала, що відверну біду.
Сховаюсь я за темрявою ночі.
Та все одно сама тебе знайду.
17.10.10г.

Світ облітає. У нього не вистачить сил
золота стільки тримати на плечах у кленів...
Світ облітає, а ти ще напрочуд зелений,
ти ще цвітіння кульбаби в мені не згасив.
Що мені осінь, коли зацілована я
травнями серця твого і липневою ніччю?
Світ облітає у срібло майбутнього січня,
я вже у літі навічно і вічно твоя...
16.10.10.

Витікають із хмар перестояні згірклі меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершився:"Самотність", - написано синім.

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий світ заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Дише час: тік-не-так.
Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.
Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,
Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,
Не співатиму більше. Від рота слова оддираю.
На околицях співу все’дно: хоч співай, хоч кричи.
На око-лицях лиць у Всевидяче Око впадаю,-

Ні в дитинство, ні в сон, ні у ноги, як падають ниць.
Біла магма сльози поглинає сьогодні і вчора.
Тінь тернової гілки – на чистому аркуші шкіц.
Я - черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Нездійсненне бажання: шукати чиїсь голоси,
Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,
Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,
Що здогонить незмінно - не з того, то з іншого боку,

Зариштує повітря, спинивши знервований біг
На око-лицях лиць, що тремтять у Всевидячім Оці.
Передчасне знання диким холодом цілить під дих:
Передчасне успіння - це сніг, що завмер на півкроці.

2003-2009

Пригости мене чорним вином у гарячому сонці,
на червоному тілі журба - як побита луна.
Я не вірю тобі, але вірю у тебе й за тебе.
Із осіннього неба готується впасти вода.
Я торкаюся пальців - це глибше, ніж можна пізнати.
Не кажи, що нестерпно; волога душа - як рука.
Не роздай мене світу, не перетвори на хвилину,
і не стань мені тілом важкого, як тінь, гайдука.

2010

я тебе розкохаю й забуду,
і подамся копати буряк,
нагнітаючи в серці огуду,
три разочки сплакну накрайняк.

чесно-чесно, і більше – ні разу
цей – останній(побачите!) раз,
ну й засів ти у душу, зараза, -
в тил, у профіль і в повний анфас.

бачу живо дебелу фігуру
в тілогрійці, прокуреній в дим,
як ти сіно громадив на хуру,
як ми... ой, що це я, іже з ним...

увижаються скрізь твої брови
і неголена пика твоя,
чи дою, чи пасу я корову,
чи веду її до бугая.

кожна річ на моєму подвір’ї
не пускає забути тебе,
свинка - рохне, чи півень- запіє,
чи вівця, щемно блеючи «бееее».

Пробачала тебе разів тишчу,
прощавай, отеперка навік...
Зеню-Зеню...На маєш!-навіщо
жмут оргиній мені приволік?

2010 р.

с. Старі Гачі

Не обещано нам судьбою,
Что по жизни – да налегке…
Поменяться хочу с тобою
Главной линией на руке.

Как же я тебя огорчила,
Доморощенная гадалка –
Рано с гибелью обручила…
Что ж, меняемся. Мне не жалко!

Но захочешь ли ты такую:
Тропку горную, птичий след,
Всю изломанную, двойную,
Странную… А другой ведь – нет!

Я настаивать не посмею,
Пусть останется все, как было.
…А что жизнь у меня длиннее –
Сильно в прошлой, видать, грешила… ;))

У течію впадати рідних рук
тремкою річкою
так любо,
мій коханий.
Втрачати простір,
колір,
час
і звук
від ніжних дотиків того,
хто Богом даний,
і водоспадом
падати у мить,
коли водночас
нам і солодко і гірко…
У крові жар потроху догорить,
але не згасне
у долонях наших
зірка.