Так хочу до тебе, любий,
коли у душі клекоче,
жура розтинає груди —
і не заклеїти скотчем,
нестримні плачі горлянку
стискають міцним пітоном,
вистукує пульс морзянку
і пахне кров кардамоном.
То я запрягла у шори
стрімких рисаків розлуки,
коли від одчаю й горя
біда опустила руки.
Щокою, так хочеться, милий,
тулитись до твого серця.
Хай смерть стереже могили,
а хмара стече в безсмертя,
тому, що цієї смути
без тебе не оминути.

09.10.2023р.

Від хамства вмирають нації,
а не від інфаркту -
це констатація
факту.

Нації вбиває брехня,
а не інфаркти -
оця цинічна війна
фактів.

Коли замість мови колодязної
нам суржик обскубаний впарюють
і, ніби тупим бульдозером,
розчавлюють творчі паростки,

коли гаснуть ліхтарики,
коли не відчуваєш мить як блаженство,
коли натовп Шарикових
розпинає Преображенських,

коли кращих забирає від нас
час - холоднокровний вбивця
і йдуть в небуття Тарас,
Леся, Іван, Коцюбинський…

Але приходять Прохасько, Жадан,
Славко, генерал Залужний,
Ребров, Циганков, Бущан,
Онука, Сильвестров, Забужко…

Коли самовіддано цілододобово
виконують хлопці й дівчата
місію, покладену самим Богом, -
нас захищати.

Ні, нашій сильній нації
не впасти після інфаркту -
це констатація
факту.

Ні, нашій гідній нації
не страшні ніякі віруси…
І ми знаємо це.
Віримо!..

Від хамства вмирають нації,
а не від інфаркту -
це констатація
факту.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубих хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Химер, що тіні прихистку снують
І тягнуть душі в п’ятий вимір світла
У світ чуттєвих яв, чи навпаки
Лякають віщим голосом із серця,
Що п’є моря у сяєві нічнім.
І там живуть здимаючи вітрила
Грудей. Вони, здається, наче спроба
Збагнути світ із клаптиків, по суті,
Ніколи ненаписаних поезій.
Немов вони твої осколки болю,
Гурма птахів, що кинулися в небо
І там у небі, мов примхливий почерк,
Мережать хвилі втаєних рядків.

07.10.2023

Усе таке крихке навколо,
такий несталий нині світ…
Не здатні вже сім’я і школа
суспільства лити моноліт.

Життєві цінності поблякли,
мораль до зиску подалась…
У матриці застряли чакри,
а до чеснот минулих – зась!.

Ми повернулись до інстинктів
і у серця пустили зло,
блукаєм в долі лабіринтах…
Іще такого не було!.

Ми розучились міркувати,
а працювати – поготів,
покинули душі пенати…
Їх замінив достатку хлів!.

Живемо лише віртуально,
нас полонить черговий хіт…
Загроза ця уже реальна –
летить у бездну штучний світ!

Ларисі П…

Дивовижна енергія світла
Й незбагненна присутність тепла
Від сердець загадково розквітлих
До “Світлини” усіх привела.
Атмосферу родинного свята
При стрічаннях вчуваємо ми,
Бо навчились чиєсь поважати,
Залишаючись завжди людьми.
Поєднались закохані в слово
І залюблені в пісню митці,
Щоб усмішки були празникові
В повних залах на кожнім лиці.
Наповняє натхненням “Світлина”
Й осяває світінням життя,
Щоб утома зникала з людини
Та манило її майбуття.
13.10.23

Частує осінь квасом золотим
із келиха ранкового світила.
Туманом устеляє сизий дим
стежину, що іде до небосхилу…

Чарує ранок тишею гаїв
і переливом променів у листі.
Ще досі чую голос я її
і бачу очі-блюдечка іскристі…

Колише легіт пам’яті полин,
висить кришталь роси на павутині,
а небо навпіл розтинає клин
і тане в неозорій голубіні…

Повз село Новомайорське річка протікає.
Навколишні всі Шайтанкою її називають.
Невелика зовсім річка по степу кружляє,
Як велика стоїть спека, то й пересихає.
Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
Люди греблі насипали в річковій долині,
Ставки кругом поробили через ці загати,
Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
Посидіти із вудкою на тихій природі.
Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
А ще було мені їхати доволі далеко.
Тож над ставом зупинився аби відпочити,
Попід вербами у тіні трохи посидіти.
А там дідусь із вудкою на березі всівся.
На поплавець нерухомий півсонний дивився.
Не хотів йому завадить та він, як побачив,
Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
Я підсів, розговорились – одне до другого.
Я багато цікавого дізнався від нього.
Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
- Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
- А від чого така назва, татарська, неначе?!
- А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
- Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
І повідав дідусь мені історію давню:
- Було то все років триста тому на Украйні.
Степом цим іще татари тоді володіли.
Наші ж предки північніше над річки сиділи.
Будували міста, села, землі обробляли,
Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
А орда в часи ті часто по здобич ходила.
То, бувало, що пхалася їх велика сила.
А то й загін невеликий на село наскочить,
Пограбує, поясирить та і світ за очі.
Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
Як же воно називалось, люди вже й забулись.
Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
Будувались, обробляли землю свою люди.
Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
Люди її поважали, бо ж багато знала.
Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
Та за поміччю до неї ходили зусюди.
Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
А у неї такі очі, що всі знали – може!
Якось влітку зібралися дівчата над річку.
Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
Пісень своїх поспівати, танок поводити.
Адже свято, то ж не можна нічого робити…
А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
То могли б і поживитись. Рухалися тихо
І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
Зупинилися в лісочку, коней поховали,
Придивитися спочатку до села бажали.
А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
Щоби їм перепочити та і далі мчати.
Опустилися на землю й злякані дівчата.
Мурзі якраз і попала удовина дочка.
Доки їхав, роздивився, запалали очі,
Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
Врешті вона слова перші йому промовляє:
- Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
Мурза радісний від того – таки поступилась.
Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
Повів її він до річки. Вона в воду стала,
Вмила лице, далі мити руки свої стала.
На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
Вона бігом через річку – води ж не багато.
А вже звідти мурзі стала весело махати.
З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
Але, тільки став у воду, та завирувала,
Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
Ледве вибрався на берег та порятувався.
А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
- От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
І тепер йому красуню оту не догнати.
Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
Чи то дівчина на нього мороку наслала.
Та без здобичі вернувся мурза той додому,
Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
Стали річку цю Шайтанка люди називати.

ти стаєш міфом нечутно
як росте дерево
і як дерево стає собі пам'ятником
зодягаєшся у нетлінне в моїх оповідях
моє вухо мов дзьоб пташеняти
захланне та вічно одверте
з неба сотає твій голос
ніби струмінь дощу
переривчастий
проте ніби море
вічно присутній в собі

голос втрачає впізнаваність
набуває чистоти мелодії
вона віє усюди як вітер
і не стихає

12.10.23

Стільки струмків у тобі, рік, озер,
Стільки зеленого листя і вітру багряного,
Стільки безодні і темних вузьких печер,
І стільки іще не розгаданого.
Знаю, що ти непоступлива і пливка
Туманом холодним з відлуннями залізниці,
Далека, як обрій, як сонце, але близька
Тяглістю в чорних на простяж віків зіницях.
Здається, що й скали чи міста холодний руст
Означать тебе і риси твого обличчя, що
Вгадуєш контур волосся твого та бюст,
Які проступають у формі, щоб далі снитися.
І всюди, куди не поглянеш — це ти, все — ти,
А я наче вільна, та змучена тінь лакея,
Все плентаюсь містом, яким довелось версти
Спраглим поетам, що втрапили в Лаодікею.

10.10.2021

Не сумуй, кохана, все минеться
і зажура врешті відцвіте.
Повернеться спокій знову в серце,
де квітує вчора золоте…

Промайне не раз перед очима
у житах зелена смуга лип,
а іще минулого личина –
із волошок висушених сніп…

Пада. пада, пада лист
І танцює падолист
Під мелодію струмка.
Вітру музика дзвінка

На увесь ліс знов луна
То весела, то сумна.
Чути кришталевий дзвін,
Звідки долинає він?

Це на крапельках роси
Грають сонця промінці,
Дощик в бубон вдарив теж.
Ганий осені оркестр.

2015 р.

Після пострілів стрільців,
Не шукали манівців
Перелякані зайці,
А чкурнули навпрошки
Крізь густі чагарники
І в той раз втекли таки,
Бо розгнівані дядьки
За капусту й буряки
Вже не раз влучали в ціль –
У прожерливих зайців.
12.10.23

Залишусь один, буду тишу слухати,
Подихом холодним вона підкаже слова,
Такі, які люди-людям не в змозі сказати,
Глибокі, прийманні, глибші, ніж ваша душа.

Навіть тварина може від болю кричати,
Про яку душу мова, звідки людські почуття?
Тільки падаючи з неба, лебідь буде мовчати,
За порожнє ваше "кохаю", він покладе своє життя.

У лісі всі, крім лева-новачка, знали,
Мисливець той надзвичайно вправний.
І ось тепер, тільки-но ввійшов у хащу,
Страх охопив і звірів, й птаство.
Хто пострибав, хто полетів,
Бо жертвою буть не схотів.
Лев лиш один там не злякався
І з чоловіком вирішив змагаться.
Лук тут мисливець натягнув негайно
Й пустив стрілу, немов послання:
«Як долетить вона до тебе,
Розкаже все, що знати тобі треба!»
Тільки-но встиг це лев почуть,
Як рани вже його печуть,
І щоб уникнути біди ще гіршої
Звір почвалав в хащу густішу.
Лис всюдисущий все те бачив
І лева став він наставляти:
«Стріли злякався, любий друже,
Віч-на-віч стрінься з ним! Подужаєш!»
«Е, ні, якщо послання таке болюче,
Якою ж має бути зустріч?..»

Р.S.
Не вір беззастережно сторонній раді,
Бо часто-густо – це голос зради.

19.
Наче Марсель Пруст,

Збираю час в долоні...

Пісок поміж рук.

20.
Видіння чи сон:

Дарує ієрогліф

Мацуо Басьо.

21.
Візьми чорнило,

Постав останню крапку...

Перо застигло.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Бракує слів у мене і у тебе.
Мовчить душа, коли сльоза кричить.
Кохання піднімається до неба.
Лишилася одна-єдина мить…

Поволі відлітає наша осінь…
Попереду без фальші листопад?
Ми тонемо в німому суголоссі,
своїм думкам не в силі дати лад…

Люби цей день, його уже не буде,
а завтра снігом раптом замете.
Не розривай у думах мої груди
і на поталу не віддай святе.

Унаслідок, чи завдяки…
Одне із двох є надважливе -
Злягла трава, а будяки
Сьогодні особливі.
Чи то тривога їм за фарт…
Чи то байдужість зайва буде,
Але згострились не на жарт
На новоявлення іуди…
Та хлопці вилились зі сну…
В ійменні звані косарями…
Я їм на вірність присягну,
А як іще із бур’янами?
І навіть годен на обід…
І на вечерю запросити!!!
Будяк, бур’ян - кубло для бід.
Так і травичці ж легше жити…
9.10.2023.

Жовтневих смерків ранні з'яви
Пообкрадали гожі дні
І вкоротили час на справи
Городні людям і мені.
Давно заученим маршрутом,
Такої гарної пори, -
Тече й густіє швидше сутінь
І легко будить вечори.
Пітьми потоки каламутні
Тому прискорюють свій біг,
Щоб місяць - темряви попутник, -
Світити довше сонця міг.
Нарешті зміну декорацій
Небесні сили провели,
Щоб відпочили ми від праці
Та посідали за столи.
11.10.23

І дай мені, Боже, дійти й всколихнути…
Завмерти у ніг на кілька хвилин.
А скоєне, ні, неможливо забути…
Тим більше що тут одна із цеглин…
Пройдемося спішені… втомлені боєм,
Пом’янемо мовчки товаришів…
Почуй мене, Боже, мо’ досить цих воєн…
Невже вони є комусь до душі?
9.10.2023.

море обиратиме собі колір, заливатиме ним твої жили
сонце від сьогодні востаннє ковзнувши схилом
ввійде у твоє море, втопиться у чорному піску
ти будеш спостерігати, знаючи, що сам обрав йому смерть таку

колір обиратиме собі пензля, провістить його своїм
по усім вже заповненим аркушам наставить свої сліди
ти не зможеш ним керувати, твоя рука сателіт його дум і дій
поки сонце іще на схилі, ти лишаєшся зрячим, рішайсь – убий

пензель човгає шовком, шовку боляче, він кричить
ніжне лоно матерії захопили щербаті старі хрести
і угризлися мертво, паруються – мур з хрестів
гробовище любові, якої ти так хотів

чи прийде вона ще раз, щоб скопати увесь пісок
чи зуміє пройти крізь туманність твоїх казок
чи ти пустиш її, чи ти пустиш, бо справа в тобі
ти насмілишся вийти зі страхом своїм на двобій?

10.10.23

за вуаллю твоїх зморшок, о моя старенька – лазур очей…
о тиха моя Алушто… час твій світлим медом тече…
і куди б не летів я – завждѝ зупинюсь над краєм
старої стіни генуезької якої давно немає…
твоїми садами – слідами татарської вічної праці –
сумними рядами панельного раю – барак на бараці –
іду до палацових вікон сумних «Червоного раю»
спіймати гармонію ліній якої давно немає…
тут вічне лиш небо над цвинтарем біля моря
свічками горять кипариси в сумній покорі…
я йду до гарячих від сонця скель – час сліди стирає –
де світить-співає руденький хлопчик… якого давно немає…

Наче бурштинова смола,
А чи сльоза осіння
Скапує вранішня роса
З черешневого гілля.

Неначе золото блищить
На косах у берізки.
А коли раптом задощить,
То вже її й не видко.

Бо із краплинками злилась
І довгими нитками
Снує і пада раз у раз
В обійми землі-мами.

2018 р.

Ізнову день якийсь вітристий
Прийшов, спинився і стоїть, -
Лопоче явір жовтим листям,
Його пускаючи в політ.
За літо трохи пригоріле,
Воно кружляє так кругом,
Що аж надворі споночіло
І потягнуло холодком.
Ознаки осені повсюди
В оцім затемненні рудім, -
Пишу ескізи та етюди,
Не залишаючи свій дім.
10.10.23

Як добре, що у ці часи
Чути поетів голоси,
Як добре, що у них є дар
Покласти слово на вівтар.

На жаль словом не змінити
Нам державного діяча,
Римою не зупинити
Загарбника та палача.

Тож не потрібно мовчати –
Свою правду кажіть всюди,
Щоб цю правду могли знати
На всім світі наші люди.

Можливо, слово не спасе
Від того, що непокоїть,
Не передасть жахливе все,
Але, може, заспокоїть?..

Тому, поети, не мовчіть –
Римуйте думи у слова,
Про Україну розкажіть,
Бо ще Поезія жива!

09.10.2023.

Наскільки б життя наше було пісніше,
Якби не стало пісень, казок і віршів.
Ба, навіть думать було б тоді годі
Про те, що причаїлось в слові Врода.
Отак би й ниділи в печернім кладовищі,
Якби не підказав Господь пісень, казок і віршів.

Невдоволена Марійка
Тим, що в Каті менша лійка
І до грядки на городі
Каті легше нести воду.

А Катрусі ще гіркіше –
До криниці йде частіше,
Ніж доросліша Марійка,
Бо в тієї більша лійка.

Не потрібно двом сестричкам
Змалку брать собі за звичку
Установлювати потай,
Хто втомився більш в роботі,
Бо впливає і вторинне
На взаємини родинні.
09.10.23

Проміням сонячним гасив…
Росою мрійника припудрив
І там, де склалося - зронив,
Скажіть мені, хіба не мудрий!?
Зрослося так, як побажав.
Прийшлось когось і зневажати.
Відсторонилася іржа
З усіх сторін навколо хати…
Та видно недогледів щось -
( Не доброчесна алергія )
Ні кроку більше на авось
Хіба що сам як Єремія…

Чекаю сонячного дня.
Маленьким натяком утішу
Своє єство, воно ж ягня
У росах мрійних найсвітліше…
8.10.2023.

Місяць ледь дихає…
Скупчились зорі
Туга за вирієм
В тьмі неозорій…
Ой не забудемо
Хрипи і скопища
І не розлюбимо
Страсті до сховища…
Тільки щоб висновки
Із запитаннями…
Всі оті ризики
Ще до поранення…
Свічі з полеглими
Й біль - розподілено…
Стрій з непідлеглими
Наново білено…
Місяць отямився…
Зорі шепочуться...
Знаєш що? радуйся!
Боже, не хочеться…
6.10.2023.

Тобі канун. І чорна рвана рань.
Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
Прожого лупнула і знов пірнула в твань.
Світлоефект зробила темна сила.
Нова смертельна ніч
старий словник відкрила –
і для початку цей епіґраф ось такий.
Тобі канун. Мені – твоя Нірвана.

Прийшов мій Вознесенський, Ойстрах мій,
мій Брамс не так короткий, як щасливий,
мій любий Стінґ, мій Бах новий-старий,
мій Сальвадор Далі честолюбивий,
прийшов. Прийшов і я.
Ми не згуртуємося, ми?
Зара́ні вдячний.

День плавати навчився без води,
я пропускаю в нім кораблик віршомовний.
Тобі він на́що? Захлинешся ти,
мій враже кровний.
Тебе врятую я, якщо неглибоко,
якщо не глибоко ця злість є у мені,
мій враже кровний…
Ні.

Якщо гітара вдосконалить лад
до самих меж найближчої Нірвани,
то зупинити зможе кровний брат
блаженство дня останнього на ґрані.
І ширші стануть звуки у гітар,
і неушкодженим повернеться Ікар,
мій кровний брат,
себе всепокоритель.

А отже епілог мій – твій канун.
Навчись у брата всі висоти брати.
Ціна за це – сімсот священних рун,
які я буду вголос віршувати.
Якщо не ворог ти, продай мені життя,
яке не гріх назвати словом я́.

20 лютого 1996 р., Київ

Шолом-Алейхем (справжнє ім‘я Соломон Рабинович) -
видатний єврейський письменник, основоположник
сучасної художньої літератури мовою їдиш.
Народився на Київщині. Жив і працював у Києві, Білій
Церкві, Львові… Помер у Нью-Йорку.
Шолом алейхем у перекладі - мир вам.


Пане Соломоне, шановний киянине,
хто розв‘язав руки катам?
Ви бачите, що чинять сучасні Каїни?
Мир вам!

Пане Соломоне, шановний киянине,
скільки горя ще винести нам?
Ви бачите міста, ракетами спалені?
Мир вам!

Пане Соломоне, шановний киянине,
скільки ще сліз виплакати матерям?
Ви бачите тіла дітей розчавлені?
Мир нам!
Мир нам!
Мир нам!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Вже сонечко добряче припіка,
Хоч хмарки в небі. Все навкруг буяє,
Бо ж скоро й літо у права вступає,
Весна кудись на північ утіка.
Біля колоди на краю села
Зібрались дітлахи . Адже субота.
Удома перероблена робота.
Поки ще череда не надійшла,
Сидять, чекають, гомонять про все.
- От би скупатись?! – заявля Микола, -
Бо ж така спека вже стоїть відколи.
Хоч вечір прохолоду принесе.
- Не можна, кажуть, до зелених свят,-
Йому Сергійко менший отвічає.
- А чому так? Хтось що про теє знає?
Сергійка одізвався старший брат:
- Полізеш в воду до зелених свят,
То можеш мавці і за здобич стати,
Як випірне, візьметься лоскотати,
Що і купанню будеш вже не рад.
Та що купанню. Залоскоче так,
Що й втопить. Тому краще не купатись.
- А звідки мавкам тим було узятись?
Чогось я не второпаю ніяк.
Василь повчально: - Дід мій говорив,
Що мавки – то нехрещенії діти.
Коли якійсь прийшлося народити,
А їй дітей не треба й поготів.
Вона візьме та й згубить те дитя:
Чи втопить, чи із ним щось інше вчинить.
То мавка й вийде із тії дитини,
Озлиться на людей на все життя.
Та й буде вічно шкоду їм робить.
А у воді найлегше то зробити –
Когось залоскотати, утопити.
Так, що до свят на річку не ходіть.
- Так, так,- Іван ізбоку одізвась,-
Я чув, жінки на лавці розмовляли.
Ми яблуками саме смакували.
Вони ж про мавок повели якраз
Тоді розмову. Кажуть, що колись
В селі сусіднім парубок зібрався,
До свят зелених у ріці скупався…
Під вечір вже шукати узялись.
Вже синього в очеретах знайшли.
І на обличчі посмішка у нього.
Залоскотала клята та небогу…
Малі слідом питати почали:
- А чому саме до зелених свят
В річках, озерах мавок слід боятись?
Хіба не може і по тому статись?
Знов одізвавсь Сергійка старший брат:
- Великдень мавчин на свята оці,
Говорять, ще деінде відзначають.
Його усі із квітами стрічають,
Любисток носять, м’яту у руці.
До церкви з тими квітами ідуть,
Чи по селу із ними ходять просто.
Заходять до своїх кумів у гості.
Ті, в хаті теж уквітчаній, їх ждуть.
Говорять, після всіх тих віншувань,
Стають добріші мавки, не чіпають.
Нікого у воді не нападають…
Тоді і час надходить для купань.
А тут озвався мовчазний Степан:
- І до зелених свят купатись можна.
- Звідкіль узяв? Брехати тут негоже.-
До нього тут же обернувсь Іван.
- Я не брешу. Мій дядько розповів
Один секрет… - То з нами поділися?!
Степан на всіх уважно подивився:
- Щоб хтось на мене батькові наплів?
- А то чого б? - А хто усіх вас зна?
Я ж вже купався. Як батькам прознати,
Мене не будуть й з дому відпускати…
Для всіх то була справжня новина.
- А мавки що? Не бачив ні одну?
- Та я ж кажу – секрет від дядька знаю.
Тому вони мене і не чіпають.
- То поділися ним із нами! Ну!
Степан на всіх поважно поглядів,
Бо ж знає те, чого вони не знають.
- Ті мавки вас тоді не зачіпають,
Коли ви із полином у воді.
Тримати слід в руці і примовляти:
«О, Мавко, Мавко, на тобі полинь
Й до мене ти чіплятися покинь!»
Вони тоді й не будуть лоскотати.
А, як без того влізти, то тоді
Чекай, що звідкись випірне, проклята
Й зачне тебе до смерті лоскотати…
Та ж тільки не кажіть батькам. Глядіть…
Та тут заляскав пастуха батіг
І череда з-за пагорба з’явилась.
Усі розмови миттю припинились,
Бо свою кожен зустрічать побіг.

*
дзвенить цикада
в присмерковому саду…
я зупинився
із поклажею в руці –
ураз тягар полегшав…
*
ранкове сонце
доторкнуло схилу гір…
на теплий камінь
руку струджену поклав –
спинився час навколо…
*
вечірнє сонце
доторкнуло ніжно вій…
цілує мама
із небес мене на сон –
завмер у горлі подих…
*
затихла пісня…
тиша стала навкруги…
далекі зорі
услухаються в печаль –
я двері відчинив їм…
*
здійнявся вітер…
хвиля рветься в небеса…
понісся човен
у таємну темну даль –
геть весла я закинув…

Не шукай серед літа мене.
Я тепер у осінній діброві
П'ю очима її кольорове
Розмаїття, що скоро мине.

Споглядаю, як мила краса
Ця щоночі втрачає зелене,
Золотавить понурені клени,
Віддає сивину небесам.

Жовте липам, багряне дубам,
Накидала без їхньої згоди.
Заперечень не знає природа,
Все підкорене часу й рокам.

А мені, що приносять ці дні?
Тиху пісню, щоразу печальну,
Що, неначе з тобою прощання,
Мов з життям, що минуло у сні.

Але поки буяє вона,
Буду пити її прохолоду,
Відчуваючи дивну свободу,
Та чи випити встигну до дна?

«Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому».
Українська народна пісня
«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

І
Єдиного сина плекала в любові.
А очі у нього були волошкові.
Красивий і мужній, доспіле колосся.
Хотілося жити, на жаль, не збулося!
Грім гримнув, у серце пальнули гармати,
Війна увірвалась до рідної хати.
Як ворони чорні злетілись ординці.
Вставайте на захист землі українці!

Приспів:
На мінному полі Героя могила,
Над пагорбом сивим шумлять ясени.
Мій любий синочку, тебе ж я ростила,
Для світлої долі, а не для війни.

ІІ
Згорьована мати оплакує сина,
В скорботній жалобі уся Україна.
Летять журавлі над Шевченківським краєм
І віра в майбутнє в серцях не згасає.
Хоч ворог лютує — здолати не вдасться,
Боротися будем за мир і за щастя.
Все зло переможемо, скреснем з руїни!
І зійде над світом зоря України!

10.09. 2023р.

Зорями всіяне небо. мов квітами,
А місяченько, мов той садівник
Пестить-леліє, слова мовить ніжні
Тихо-тихесенько кожній із них.

Зіроньки слухають як зачаровані,
Не втомлюються вічно в танці кружлять,
Сяють-виблискують, неначе золото,
В серці хай квітне теж зоряний сад.

2015 р.

Кохати можна одночасно
Одну і двох, і трьох жінок, –
Одна сіяє, інша гасне,
А третя - блимає у строк.
Кохати треба обережно,
Якщо ти любиш не одну,
Бо можеш поглядом бентежним
Рідні відкрити таїну.
Кохати маєш неодмінно,
Допоки в тебе стане сил,
Бо кожна жінка – дар безцінний,
Єднання зваби і краси.
Люби піддатливих і гордих,
Кохай веселих і сумних,
Аби яскравості акорди
В житті буденнім не спинить.
08.10.23

Без крапельки тепла - усе життя!
Нема любові - тільки стиглі вірші.
Нещасним бідакам я не суддя,
Окремо долю кожен власну пише.

Геть макіяж легкий,гідропірит,
Коштовне зі смарагдами намисто!
Томи феміністичної мури
Турбують буркітливих суфражисток.

В мегер закриті лона на замки,
На чоловіка блимо люто кожна.
Але ж могло і бути навпаки -
Дітки, дбайливий муж, подружнє ложе.

Сімона, та що, наче, Бовуар,
Заповідала мавкам рівноправ'я.
А я знімаю з лади пеньюар,
Несу її, усміхнену, до раю.

Цілую жінку в звабини-вуста,
Спокуси змій торує шлях до пекла...
А, може, безнадійно я відстав?
Персистим дівам тра ломи та цегла?

Пишіть, колеги, вірші про любов,
Слідкуйте, щоб слова сплітались ловко.
Мені ж пора - жона зварила плов,
Наїмся й умощусь під її боком.

07.10.2018р.

Цей поминальний день… А поминати з ніким…
Три дня жалоби знов. А бід на все життя.
Сльозинка до сльози - наповнюються ріки
І клекіт їх сумний спішить в серцебиття…
Мій лист один із тих… він цілиться в майбутнє
Дай Боже, щоб читавсь, в очах заліг, завмер
Бо кожна смерть живих - хвилина незабутня…
І де ж той острівець любови без химер???
Одне і теж в роках… роки - тисячоліття
А миру лише перст у пригорщах чекань…
Спочатку не гнівиш, - я побажав би дітям, -
До того як зайти у світ татуювань…
Цей поминальний день… А поминати з ніким…
Завали розберуть… возрадують мерців
Побуду серед них… Потрібно буде скільки,
Допоки у жалобі від болю не зацвів…
7.10.2023.

Бог запитав: для чого ти живеш?
які шляхи обрав? чи важко жити?
я відповів: любов не має меж –
я вчуся лиш прощати і любити…
- ти всіх простиш? і тих чия рука
твоїх дітей вбиває зла заради?
- ні… я візьму найтяжчого гріха
для порятунку доброти і правди…
я приведу, о Боже, на Твій суд
і зрадника… і ката-маніяка…
прости мене за кров… за смерть… за бруд…
- і ти мене прости… і Бог заплакав…

коли у хлопця
рясно засіялося під носом
і на підборідді
його почали кликати дідом
коли ж пазурі хижого життя
лишили на його тілі глибокі сліди
хлопця вже не кликали інакше
та він не зважав
плинув течією
що її колись був обрав
за власну долю
влітку теплою
взимку холодною
як і має бути у природі
тому спізнав усе
хоч і ніколи не ступав
на береги буття

а я жила на березі
і бачила здаля
вогнисте серце його серця
а ще легкі думки
що наче хвилі
колами гуляли по воді
але не гасли

07.10.23

Стала Оля помічати,
Що не миє руки Катя
І від неї завжди потай
Ними все бере до рота.
За немиті рученята
Дорікає Оля Каті
Тим, що віруси й мікроби
Розповсюджують хвороби
Й від бактерій захворіти
Можуть легко інші діти.
Не важка для всіх наука –
Вчитись гарно мити руки.
07.10.23

Питає нині вчителька у Тані:
- Скажи, що значить слово «водоплавні»?
Мовчить. Не знає та. – А хто поможе?
Хто, дітки, плавать у воді ще може?
У класі варіантів, звісно, кілька:
Це, певно, риба, пироги й сарделька!

06.10.2023

Чорна субота і вірш про неї.
От і не стало маленької феї.

Бджілки літають, струмок сюркоче.
Твій повелитель нічого не хоче.

Що то бажання і що то надії.
Супроти смерти нічого не діє.

29 червня 1996 р., Богдани́

Тебе лупили градом…
Бомбили з неба в спину
І заливали чадом
Завзято, безупино…
Чіплялись дієсловом
Безбожно по ефіру -
Та все це тимчасово -
Увірював, і вірю…
Чатує долю карма
На нелюдів… Скоріше б!
Тут зайві будуть гальма…
Фрагмент. Один із віршів…
6.10.2023.

Мабуть, на вірність нас випробовує Господь.
Мене – як Йова, тебе – як Яакова.
Ввігнав у мене цю хворобу сатана
І ми удвох із нею боремось...
...Пригадуєш, як за твою маму боровся тато?
Не вірив він у Бога. Комуністом був .
Шукав повсюди ліки відчайдушно.
Намарне. Всесильний сам не зміг пробити
Концтабірну радянську стіну залізну...
Хвалити Бога в Ізраїлі ми, де ліки й лікарі -
Не тільки найкращі в світі, а й доступні
Навіть тим, хто од багатства відстоїть
На неймовірно недосяжній відстані.
Сил додає ще й віра у Всесильного
Та майже шість десятиліть віра одне в одного:
Мене – у нехіті йти на той світ,
Тебе - нізащо не відпускать туди.
Тож сатані не вдасться нас зломити, люба.

Айстри кольору бузку
Під вікном розквітли.
Де знайдеш іще таку
Ти красу на світі?

Чорнобривці й купчаки
В помаранч вдяглися,
Наче диво-рушники
До ніг простяглися.

І троянди ще цвітуть,
Хоча ранки зимні,
Вечори також несуть
Прохолоду нині.

Пелюсточки хризантем
П"ють росу сріблясту.
У душі приємний щем,
Серце просить щастя.

2023 р.

Срібні полиски зір
Звеселяють мій зір
І освітлюють довгу дорогу, -
Повен згадок і мрій
Йду до тебе по ній,
Хоч торкає душі засторога.
Може, ти не одна
І уже не сумна
Пострічаєш мене біля хати, -
Бо стражденний твій лик
Поміняв молодик
На властивий красивим дівчатам.
Не спиняється час
Для роз'єднаних нас
В ранній юності збігом обставин, -
Ще донині звідтіль
Я несу в душі біль,
А у пам'яті - згадки яскраві.
Сяють зорі бліді
Крізь пітьму, як тоді,
Коли ми розлучилися мовчки, -
Аж до болю в очах
Видивляюся шлях,
Густо вкритий колючим терночком.
06.10.23

Скоро листя додолу впаде,
І поволі сивіє, жовтаве.
Тільки небо вгорі — молоде,
Як розвихрений чуб — величаве.

Унизу все — печаллю взялось,
І похнюпились в тузі дерева.
Тільки вись поміж хмарних волось
Квітне, ніби усміхнене мрево.

Розколовся надвоє цей світ,
Як горіх у сталевих лещатах.
Уклоняюсь мінору я віт,
І угору лечу, як на свято!

5 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Росії важко без царя прожить.
І не важливо – триста років тому
Чи нині. Хай опудалом сидить,
Лякає чернь, яка, як всім відомо
В усе то вірить, голови схиля,
Біжить щоб царя-батечка вітати,
Хай, навіть, і провалиться земля,
Нехай за то самих чекає страта,
Спитають лише: – Мотузки свої
Нести, чи то розщедриться держава.
У тому сила й слабина її,
Бо ж бунт в Росії – зовсім дика справа.
Безглуздий і нещадний вибуха,
Коли його ніхто і не чекає,
Когось уб’є, скалічить, настраха
І, наче сам собою затихає.
І знову чернь перед царем схиля
Свою повинну голову на плаху.
Своєю смертю інших звеселя,
Бо ж страта для розваги – не для страху.
Так і живуть уже віки й віки,
Мабуть, один без одного не можуть
В Росії цар, а з ним народ такий,
Що більше на овець отару схожий.
І чомусь пригадалася така
Історія, як приклад того всього.
Московія в тридцятих же роках
Століття вісімнадцятого того.
Петра нема вже, Катерини теж.
І Меншикова вже в Сибір заслали.
Петро при владі, але другий все ж.
Син Олексія, що закатували
Його велінням батечка Петра.
Зоставсь один, хто право править має.
Йому п’ятнадцять, від державних справ
Він свого носа справно відвертає.
Розпусний і примхливий деспот, він
Весь час проводив чи на полюваннях,
Чи на «гуляннях» у дівок. Один
Зостався, тож не мав бажання
До справ державних влазити. Однак
Весь час крутились коло нього люди –
«Верховники» - прозвалися отак,
Вони якраз і влазили усюди.
Їх було сім чи дев’ять – не з простих,
Усі, як на підбір – аристократи.
Голіцини, Толстиє серед них,
Ще Долгорукі . Варто ще назвати
І Остермана. Правили вони
Ім’ям Петра. Укази видавали –
Рішали долю миру та війни,
Петра про те нічого й не питали.
Аби цар був – народу головне,
А хто царює – справа то десята.
Куди вже хто отару пожене,
Народу то не треба було знати.
І, наче, все наладилось, як слід.
Вже в кожного із них великі плани.
Вже гордо подивляються на світ,
Який, можливо, скоро їхнім стане.
І тут біда – хвороба ж не пита
Про чиїсь плани – віспа причепилась.
Був цар Петро і бути перестав
І все, як кажуть, що «лафа скінчилась».
Що їм робити? Був би заповіт,
Царя тоді б поставили другого.
А тут, бач, не продумали, як слід,
Не написав Петро. Писати сво́го?
Як Долгорукий запропонував,
Щоб його доньку в ньому указати,
Адже Петро на неї види мав,
Ще б трохи і могла б жоною стати.
Та всі ураз зацитькали його,
Бач, захотів у перші зразу вийти.
Тут інтересу всяк блюде свого…
Та все ж не знають, що його робити.
Нема в сім’ї Петра чоловіків,
Які б могли на трон законно сісти.
Зійшлися, бач обставини такі
І цар Петро у тому винен, звісно.
І тут Дмитро Голіцин пригадав:
- В Петра ж був брат Іван, донька у нього.
Її він у Курляндію віддав,
Сидить десь там у глушині, небога.
Нам все одно – цариця то чи цар,
Аби порад «розумних» дослухались,
Та не давали приводу для чвар.
Тут мої люди трохи вже дізнались:
Ця трохи груба жіночка, товста
Й негарна животіє у Мітаві.
Для неї звідти вирватись – мета,
Чого ж би нам на неї не поставить?
Кондиції запропонуєм їй.
Як згодиться умови підписати,
Тоді нехай на трон сідає свій,
А ми всі будем нею керувати.
Всі згодились, складати узялись
Кондиції, що вільно для цариці,
А чого ні. Гарнесенько пройшлись –
Із прав лишили – в люстерко дивиться.
Ту Ганну колись заміж віддали
За герцога курляндського. Прожи́ти
Два місяці із ним лише й змогли
Та й довелось небозі овдовіти.
В Мітаві пройшла молодість її.
З нудьги такої там і мухи дохли.
А принци оминали ті краї -
Ті принци, за якими вона сохла.
Одна розвага – конюх Ернст Бірон,
Що скрашував для неї дні і ночі.
Вона все виглядала із вікон,
Аби лиш зазирнути в його очі.
Вже й мріяти про більше не могла,
Здавалось, тут навіки й опочине.
Але її година все ж прийшла,
І Бог їй шанс змінити все підкинув.
З кондиціями ті ж і подались
В Мітаву, Ганну згоди запитати.
Гадали – їхні плани удались,
Бо ж сама Ганна вийшла зустрічати.
Люб’язно дуже вислухала їх,
Кондиції ті пильно прочитала.
Нічого не сказала проти них,
Не повела й бровою, підписала.
Раденькі ті вертали в Петербург,
І кожен в перемогу свою вірив
Не знаючи, що вже заніс обух
Над ними кат безжальної сокири.
Бо Ганна з виду хоч дурна була
Та жінка хитра. Вже про них все знала.
Себе наївно перед них вела,
Лише хвилини певної чекала.
Її коханець і слуга Бірон
Вже між гвардійців провертав роботу,
Щоб верховенство врешті взяв «закон»,
А не якісь багаті «доброхоти».
П’ятнадцятого лютого вона
Уїхала врочисто до столиці.
Раділа, що думок ніхто не зна
Й вона спокійно може роздивиться.
А вже на дев’ятнадцяте число
Зібрались всі в Успенському соборі.
Народу стільки – не пройти було,
Стояли аж на паперті надворі.
Туди їх не цікавість привела,
Повинна знать була уся зібратися.
Присягу Ганні у той день дала.
За кілька днів в Лефортівськім палаці
Знов повний зал. Придворні всі стоять,
Зайшла цариця, на престола сіла,
Навколо всі «верховники», глядять,
Аби чогось такого не вчудила.
І тут крізь натовп гвардія зайшла,
Уся при зброї, перед нею стала.
Вона акторка іще та була,
«Із подивом» пояснень їх чекала.
Черкаський вийшов, їхній командир,
І заявив, що гвардія незгодна,
Що на царицю тиснуть до цих пір,
Бо ж царська влада є «богоугодна».
Бог не для того владу дав царям,
Щоб хтось її обмежить намагався,-
А у самого очі аж горять
Хоч голос сильний, рівний,не зірвався:
- Благаю вас відмовитись тепер
Від тих угод, які вам нав’язали.-
І грізні очі в Остермана впер.
І очі ті йому усе сказали.
Акторка спритна – Ганна, тут же їм
Здивовано-гнівливо відказала:
- Та я ж не знала, що стоїть за тим.
Так для держави треба – я гадала!
Я думала, що то народ бажа,
Ніякого обману не чекала.
А вони, бач, вже гострого ножа
На мене, на державу зготували.
І гвардія вперед ступила враз:
- Ми не дозволим волю диктувати
Цариці нашій. Слово лиш від вас
І ми їм будем голови рубати!
«Прихильно» Ганна згодилась на те,
«Верховників» одразу ухопили.
А Ганна десь в душі своїй цвіте,
Бо хитрунів тих все ж перехитрила.
Назавтра вона вийшла із Кремля
До скупчення великого народу.
Здавалося, парує аж земля,
Юрба стояла – зрахувати годі.
При всіх взялась кондиції читать.
«Чи згодні з тим?» - в юрби весь час питала.
Гвардійці ж, щоб юрбу налаштувать:
«Нехай живе цариця! - не змовкали,-
Смерть зрадникам! Розірвем на шматки
Усіх, хто буде титул відбирати!»
«То що – папір даремний отакий?»-
В юрби цариця узялась питати.
Й під галас розірвала геть його
І правила тепер самодержавно.
«Верховники» ж отримали того,
Чого найменше всього і бажали.
Івана Долгорукого за те,
Що опір ЇЙ наважився чинити,
Колесували. Двом дядькам, проте,
Веліла язики укоротити,
А слідом уже й голови. Така ж
Спіткала доля й старшого у роді.
А Катерина Долгорука – та ж,
Що Петру була наречена, вроді,
Відправилась довічно в монастир.
А Ганна десять літ ще царювала.
«Біронівщину» знаєм до цих пір.
Та, бач,й така Росію влаштувала.