Сумуєте за привидами щастя?
Та годі, годі... Тіштесь тим, що є...
Нічого, попри гіркоту причастя
Господь нам понад силу не дає.
Нічого, що б собі не заслужили...
Не плачмо на свою недолю злу
Бо завжди мали й досі маєм сили
Розвіяти із вітром ту золу,
що аж смердить від згарища любові,
котру прогнали з душ уже давно,
бо не людьми - амебами готові
упасти ниць - в самісіньке багно.
Багато душ запродано бо чорту
за ласий шмат байдужості в руці.
Рятуємося "зоною комфорту"...
Глухонімі, впокорені сліпці.


2011

і двері в сад прочинені –
за сферами
з ефіру і твоїх сумних віршів.
там три зорі
зустрілися й вечеряли,
і ти мене
в котрійсь із них зустрів.
на те слова
багряними потоками
вливалися
в правічний океан,
що більше нам не бути
одинокими,
лиш вийняти
цвяхи останні з ран.
мій дар тобі,
що пахне сном і сполохом
і б'є крильми
розкритими вночі, –
дозволь покласти руку –
легша голуба
моя рука
у тебе на плечі.

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під вікном.

Повз твій двір усі мої дороги
в вечори,
напоєні вином.


1964

Вітаю. Не змінились. Молодчина.
Як діточки? Ростуть? Летить життя.
Ваш чоловік в одному класі з сином
Моїм навчався, ще як був дитям.
Як був… Тепер далеко в закордонах.
Вже кандидат. Сім’ю туди ж забрав.
Такий… холодний. Дуже рідко дзвонить.
Я розумію: в нього купа справ.
Один він в мене, більше не родила.
Завжди чомусь був проти чоловік.
Казав, що діти надто вередливі.
Коли б тоді та й розум голові!
Шкодую. Дуже холодно ночами.
Відавна з чоловіком не спимо.
Так можна сходить з розуму почати,
А в нас нічого – компроміс умов.
Я це «нічого» била метушнею:
Вовтузилась в будинку і в саду.
Але самотність - я зжилася з нею –
Повільний постріл долі вхолосту.
Тому-то, люба, добре, що аж троє.
Щаслива ви. Вже черга… Час іти.
На клопоти земні махніть рукою,
Бо і вони, повірте, золоті.
Розмову цю залиште поміж нами.
Пробився, бачте, смуток у гортань.
Жіноче щастя – часто чути «мамо».
Це варте геть усіх земних старань.
2011

Мій найкращий вірш - моя сім’я.
Геніальне виглядає просто.
Суверенний і знайомий острів,
Де потрібне так моє ім’я.

І якби сказали поміняти
На свободу,успіх і престиж:
-Суєту суєт навік облиш,
Щоб цілком себе не змарнувати,-

Не змогла б. Точніше, не хотіла б.
Дихання й тепло моє у них,
Розуміння істин основних,
Диво унікальних перевтілень.
2010

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою.
Покарою самі собі призначені.
Позначені тавром раба – заплачемо.
Заплатимо хабар і заголосимо
Піснями солов’їними, праотчими.
Премудрими думками розбредемося
І станемо нарешті вільним демосом?

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою…

2011

Сиротіє село. Бо у місті, звичайно, легше –
супермаркети є і робота така-сяка.
Правда, там у селі вітер жито і трави чеше,
тиша, як у раю… Та у місті гучні свята.

Сиротіє село, особливо узимку тоскно.
Навіть бабцю стареньку у місто привіз онук.
Дивував її гордо турецько-китайським лоском,
а вона не могла притулити душі і рук.

Сиротіє село без пісень, що медами пахнуть.
Заростають полином стежки у город і сад.
А старенька у вікна побитим безкрилим птахом
виглядає на весни і проводи… Бо навряд

іншим разом на рідне село подивитись зможе.
Так і буде в чужому гнізді доживати дні.
Сиротіє село і душа, і країна… Боже!
Там же хата без неї… і яблуні там одні…

а Янгол Білий прилетів
а тиша вдарила у груди
а що тепер із нами буде
а вже не треба давніх снів
бо Янгол Білий прилетів
бо верби ярі похилились
бо ми такими народились
бо завжди там бракує слів
де Янгол Білий пролетів
де світло тихе пломеніє
де мить тремтить душа ясніє
де понад хмари лине спів
там Янгол Білий пролетів
там сняться зоряні сонати
там дива хочеться чекати
там пережити б кілька днів
щоб Янгол Білий прилетів
щоб тиша вдарила у груди
щоб з тебе й мене були люди
щоб не знайти чужих слідів

і Янгол Білий прилетів
і обпекло мій день страждання
і стали зустрічі прощанням
і час спинитися посмів

2006-2012

Нехай пісня дзвенить мов дзюрчання води,
Й обізветься у співі пташинім,
Хай летить за моря,
Там де сходить зоря,
На моїй незабутній Вкраїні.

Тебе чую завжди, у похилі роки,
Ти цвітеш самоцвітом єднання,
Виринають з душі,
Мої скромні вірші,
І співають тобі привітання.

Хоча доля занесла далеко мене,
Та душа залишилась, відстала,
А пісенний той зов,
Кличе знов під покров,
Там де пісня уперше лунала.

Я до тебе вернусь, Україно моя,
Щоб з'єдналося тіло з душею,
Пригорну це буття,
Немов блудне дитя
І навіки вже буду з тобою.

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Подаруй мені день
У тісному конверті
Невідкладних причин упертих.

Подаруй мені день.
Але той, де нас двоє.
Буду пити його запоєм.

Подаруй мені день.
Хочу так небагато.
Просто дихати – це кохати.
31.01.2011

Вдивляюсь у сніг, у призахідне сяйво,
У ніжну межу, у непевну межу.
І лінії тоншають.
Знаєш? – Не знаю.
Тінь мружиться тихо.
Скажи. – Не скажу.
Я тут, до холодного скла притискаюсь,
Пускаю коріння в одвічній воді.
Ти чуєш? – Не чую.
Звикаєш? – Зникаю.
Синіють сніги на обгортці видінь.

Не те, щоб втомилася. Теплі тенета,
І нікуди звідси, не треба. Дарма
Малює на шибках автопортрети
Скуйовджена сива зима.

Приспів:
Сніг
Недоторканий,тихий , чужий і печальний
Сни,
Що синіють у чорне провалля і гаснуть,
Спи,
Моє серце – посудина, б’ється на щастя,
Падають світлі уламки в долоні -
Лови…

2.

Сніжинки іскрять світлом ламкості ліній,
Не знають, як схожі краплинки води.
Безмірність безмірності в кожній краплині,
Ти бачиш? – Неначе.
Ходімо!
– Іди.
Вмерзаю у світ, і осердя німіє.
Крізь сутінь до суті, не пан, не пропав.
А ніч марить гавкотом, ниє і виє,
Сміється, й на жести чудні не скупа.

Слова затерпають, озвуться востаннє,
Чекай і вдивляйся в затертість небес.
А я буду там, де до світання
Завія цитує сама себе.
2010

Круглий сирота свого народу,
Був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
Вглибився – засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли покосом,
Тож мене, безродного, без згоди
Досі обзивають малоросом.

Недруги всечасно однакові –
Виродки ж усі, гермафродити
Прагнуть козаку-одинакові
Українську пам’ять вкоротити.

Зась, кажу вам, правнуки погані
Прадідів всеславних і великих –
На всеукраїнському Майдані
Вас я не помітив, хохлопиких!

Там були правдиві українці,
Завше монолітні в обороні,
Тож не міг я всидіти в криївці
В посиніло-білім регіоні.

Світ увесь пізнав нас: хто ми й що ми
І чиї ми діти. І тоді ж я
Притьмом зруйнував своє барліжжя
Й вийшов на всі обшири-огроми!


2008

обсихає літо білим терафимом,
як разок намиста у руці Творця,
що в собі ховає теплий подих глини –
може, просто зліпок рідного лиця…

може, просто вітер у фаянсах степу,
де швартує осінь небо на причал,
сам з собою знову грається в лелеку –
серце просить серця: ні, не відлітай!

я – твій княжий замок, вечорова пісня,
тиха-тиха зірка на нічній воді,
я – твоє прокляття, я – твоє "запізно"
і сто років смутку в одинокім дні,

і крило шалене, що виносить з бою,
і циганське щастя – далеч без кінця,
я – твій сивий ангел, стану над тобою –
Бог ще місить глину, ми – в руках Творця…

Де віття вербове ще нижче обвисло
І стали зелені листочки - руді, -
Мені жабуриння запахло прокисле
Дитинства повітрям у теплій воді.
Завмер водограй кольорів мерехтливих
І звуків мелодія стихла на мить.
Повірити серцю хотілося в диво
- Зуміє матуся мене знов родить!
І я побіжу у густі верболози,
Маскуючи в травах уміло сліди.
Проллються на мене "зозулині сльози",
А мати зітре всі свої назавжди.
Я певен, що зможу іще раз прожити
Життя, бо сьогодні замало мені
Оцього смеркання короткого літа,
Як гарного видива в доброму сні.
Купалося сонце в блакитному небі
І жаром іскрилася синя ріка.
І боляче різала лезами стебел
Натомлені ноги мої осока.
19.08.11

ІV
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1895

А що у мене ще було в житті?
Оця любов. Моя єдина шкіра.
У виразках одчаю і зневіри.
Колись на троні, часом - у смітті.

Коли б її - такої - не було,
Ущух би дощ, померла б кожна мрія.
І дні - не дні. Одна тахікардія.
Пустеля смерті - прижиттєве тло.

Моя любов кричить мені "Вставай!"
Аби зустрітись ще хоч раз із нею,
Лечу вітрами , ріками, землею,
Попри одвічну муку розставань.

Лише вона, лише вона одна
Вартує, аби якось жити далі.
І пропадає аромат мигдалю,
І замовкає сила руйнівна.

Моя любове! Ти - мій абсолют.
Моє "навіщо", "як", "куди" і "звідки".
Чуттям єдиним виплекана квітка,
Що лиш за неї вдячно я молюсь.
Серпень2009

Убита ніжно у нічнім саду,
Завмерла я знеможено у крику.
Печаті лиха на вуста лягли,
Безгучно місяць-ніж упав..
і грізна
мов жриця
тиша
провела біду -
зі слів незронених на горлі риску…
Між «до» і «після».
Як?..
Чому?!
Коли
ми розпалили
(не любов наріжну) -
солому тіл
(а не вогонь із душ)?
Вмить жар зотлів...
І в тім гарячім приску
затерпла я вуглинкою в золі,
В нічнім саду тобою вбита ніжно…

2011

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

Погрівши руки, поблизу каміну
у цей, такий гарячий вечір літній,
Зроблю з поліна ляльку Буратіно
і оживе у ляльці дуб столітній.

Та лялька, наче дивна витрибенька,
сидітиме самотньо на столі,
можливо, буде плакати тихенько,
коли я їй співатиму пісні.

Та дивна лялька... Посмішка кумедна,
червоні щоки, очі - олівцем,
вона не буде заздрісна і вредна,
а із щасливим, радісним лицем.

Ми теж ляльки. Хто нас зробив з поліна?
Хто нам заклав у очі глибину.
На дивних горах - вічних серпантинах
ми теж ляльки, що збуджені зі сну...

Якби ви знали, як воно писалося!
Важкі пологи – двічі сходив день.
Думки – бомжі голодні – копирсалися
Не там, де сад божественних пісень.
Де вигинались ампельні метафори,
Прямі, як стріли, проросли рядки.
І я їх заглушити не потрафила,
А, радше, відбулося навпаки.
Я тим рослинам не крутила карки –
Зустріла сонце, записала вірш.
Така вже з мене кепська квітникарка:
Рядків – маєтки, вартого – на гріш.

2011

Нап’юся щастя. Щедро. Досхочу.
Джерельно. Буду дихати тобою.
Пестливим іменем тебе полоскочу,
Обіймами палкими заспокою.

Один лиш спогад - ти у мене є -
Примусить умлівати мою душу.
Немов світанок, що для нас встає
І свіжістю уміє так зворушить.

Знов радість сонцем заливає все.
І легко йдеться, а дрібниці - зайві.
Важливо, що життя мені несе
Твого кохання невмируще сяйво.
2009

У ночі - тернові очі,
і присмак терпкий терновий,
і місяця блиск пророчий,
химерний і загадковий.

У ночі прозорий подих,
і тіней хитросплетіння,
туман понад тихі води,
і зоряне мерехтіння.

У ночі дбайливі руки -
майстерно гаптує тишу
мільйонами дивних звуків,
що сни на вітрах колише,

дзвенить, струменить пісочком
у ранок, що вже зродила
красуня-тернові очка -
ця ніч, що згортає крила.

Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

Безмовні – і радість велика, і горе.
І справжнє кохання блаженно мовчить.
Не сміє… не вміє… лиш очі говорять:
Співає душа чи нестерпно болить.

Високе мовчання судилось людині…
У горя горлянці – знемовлений крик.
Кохання і радість мовчати повинні:
Безсилий тут розум, нікчемний – язик.

2000(2011)

В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской
Вы далеки от бельэтажей
Театров, жизни городской.

Но в этом искренне домашнем,
Привычном, не для пылких глаз,
Быть может превосходство Ваше
И я в смущенье подле Вас.

И Вам неловко, но приятно.
(Улыбку прячешь от меня)
Все так прозрачно и понятно
В плену лукавого огня.

И каждый день Ваш есьмь и важен
Пусть вовсе даже не со мной.
В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской.

Мы спим в разных домах, на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.

Ровным не оказался путь «после», но мы свои в доску,
Воском натираем воспоминания и складываем в повозку.
Поскальзываемся, когда случайно встречаемся, на душе остро,
Шарф до удушья замотан пестрый, чтоб «здравствуй» звучало просто.

Мы кушаем одинаковую пищу и гладим одинаковых кошек,
У нас есть семейная пара мишек и совсем похожий почерк.
В фамилии моей есть что-то тебе близкое и я пишу об этом очерк,
В графе «семейное положение» до сих пор ставим прочерк.

И куча совпадений у нас на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.
2011 г.

Забуті міста старіють одразу,
а потім вмирають у муках повільно
в розбитій на кадри прямій кінофільму
уже непотрібного збляклого часу.
Розплавленим воском стікають у просинь –
коштовна інфузія – вени землі
приймають їх прах, як старих кораблів
ховають у гаванях мрії матросів.
Прикормлені кров´ю, вином і безсмертям
померлих чи вбитих у хащах війни,
мов пси шолудиві, блукають. І сни,
залишені похапцем, чорні, обдерті,
голодні і хворі, сидять у пітьмі
і мовчки чекають своїх мародерів.
А ті не ідуть, хоч відчинено двері
останнього дому. А стіни німі,
а стіни глухі і скупі на зізнання,
очима мозаїк прощають людей
за чорний останній обвуглений день,
за їхнє жорстоко повільне вмирання.

Забуті міста, ще не знайдені трої,
на дні велетенського світу-каное,
мов риби приречені, мертво пливуть

і вже не чекають,
що їх пригадають,
а сняться
в надії,
що їх ще знайдуть.

Велика людина – не та, що сидить
В салоні авто шкіряному.
Не та, що їй просто хронічно кортить
Нагрітись на горі чужому.

Не та, що деталі інтимні плете
З екрану, в журналі – усюди.
Що їла – пила, одягається де,
Для кого оголює груди.

Не та, що на хвилі чужих перемог
Активно себе проявила,
А та, що, відкинувши безліч тривог,
Достойним дорогу відкрила.

Не та, що за ціль марнославство взяла,
До фальші потрапивши в сіті.
Велика людина насправді мала,
Можливо, найменша у світі.

Проста і природна, без зайвих прикрас,
Готова слугою всім стати.
Велика людина є в кожному з нас,
Достатньо лише пошукати.
2010

Ти знову мене не бачиш.
Ти вкотре не знаєш, хто я.
Так просто бути собою...
Шкода тільки не з тобою.

Я знову гублюсь між означень.
І визначень(вкотре...) хто ми.
Спиняється час від утоми...
І терпне від передбачень.

...Я знову тебе пробачу.
(Чи зможу себе? Облишмо.
Ці почуття, ніби дишло.)
Ти, вкотре, мене не бачиш...

11.08.11

Креденц – по-сучасному «буфет»,
А тарелі – то великі блюда.
Хоч навколо все таке нове,
Кожен атом пам’яті це любить.

Той бамбетель завжди аж блищав,
Ті рамньона стільки знести вміли!
Ті плястерка хто б не нарізав,
Але все в руках тоді кипіло.

Не на річку йшли, а на ріку.
Не доріжку, а хідник попрати.
І тононька скажуть на тонку,
І не заміж йти, а віддаватись.

Не торти, а пляцки напекти,
Бо в селі за тиждень буде празник.
Все попритати і підмести,
Бо родина сі збирає разом.

І який би дзиґар не навів,
Відстає, коли таке згадаю.
Ген родинний у моїй крові
Просто так нікуди не зникає.
2010

Пробач, мій милий… Правда - змінна.
Розчинна…
(пошуки гармонії).
Я так перед тобою винна…
нестримно…
зимно…
Пробач, мій любий… Правда – вільна.
Не мовлена,
забута,
Спільна.
(Своя у кожного? Дурниця)
Ти ж знаєш… Правда – таємниця.
Дозована…
(Збираю частки.
Усе – гонитва є за щастям)
Єдина правда –
(як так сталось?)
Між нами правди не зосталось...

…Де правда, милий?
Що незмінна?
Я так перед тобою винна…
04.08.2011

Устав от суеты мирской, покой несущую я смерть зову.
Как жить мне в мире, где лишь мрак и тьму
С рожденья нищий созерцает?
А жалкое, убогое ничто, укутанное в радости канву,
Свирепствует, ликует наяву,
И всяк, угодно то кому,
Чистейшей веры образ отрицает?
Но как же мне покинуть этот мир?
Ведь в нём живёт моя любовь ...
И для неё опять звучат аккорды лир,
Истерзанное сердце бьётся вновь ...

Ця осіння
Меланхолія -
Не доспівана,
Невимовна,
Я від смерті
Невиліковний,
Я нічого
Не розумію.

Перемотую
Сни осінні,
Наче плівки
Магнітофонні,
Я у вічності
На долоні
Штрих-пунктиром
Тривожних ліній.

Дні пожовклі
І монотонні -
Я не вписаний
В їхні списки,
Я для осені –
В горлі кістка,
Драм-машина
На лівій скроні.

Серед пущеного
На вітер,
Я для осені –
Куля в груди
Біля потягу
У нікуди
Залізниці
Осінніх літер…

 
 ✴
 
 
відпломеніли віршів торжества
відтліли на священних плитах квіти
за сутінок недоброго незла
зминаються рядки яким не жити
 
вчорашні мрії золотять софіти
у тиглі снів кривавиться смола
немов жорстокі навіжені діти
кричать знадвору чистого єства
 
 
 ✴
 
 
& старозаповітний Соломон
увінчаний коханець і звіздар
 
& далі тьмяножовтий, мов узвар
осінній ліс, гуляє в нім грифон
 
за тим обсидіановий палац
іржавий регіт, будуар зі знань
 
стокрилий лет у сепії світань
і мідний видзвін, мов останній раз
 
 
міцних курінь ароматична в’язь
& пілігримів трепетний сезон
 
пустельне світло зорь, Єклезіяст
& щедрий на спокуси Вавилон
 
 
 ✴
 
 
я пам’ятаю, буде час
безмежності та одкровення
 
коли розчиниться печаль
у млість безжального натхнення
 
і мить високого знамення
палатиме, немов алмаз
 
 
 ✴
 
 
Сонце заходить за згубленим раєм
схилені трави сумують над літом
у сновидіння вривається вітер
 
хмари, що гинули за небокраєм
хвилі вертають піною морською
мрії жадають чудес невідомих
 
зблискують стрази на вимкнених віях
душі бентежить відкинутий камінь
 
линучи на кіммерійських зміях
спрагою між галактичними псами
 
марить сновидець & мчить від бульвару
вісник відлюдний ~ на сяючій птасі
серце його у броні зі смарагдів
очі мов спалах небесного жару
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

Передчуття німого болю
Мене пригноблює смерком,
Коли зоря сія над полем,
А інша меркне над селом.
Неначе рідна чи знайома
Мені людина у цю мить
Себе од мук земних і втоми
Десь намагається звільнить.
О, як же тужно заживеться,
Коли іще одне життя
Зорею з неба обірветься
Безповоротно в небуття!..
Тому сумую мимоволі,
Коли я бачу за вікном
Зорі сіяння понад полем
І слід сіяння над селом…

07.08.11.

На "Майстернях" творча праця йде:
Тешуть, свердлять, ріжуть і.т.д.
Сірий Вова заклада басейн,
Таня Рибар випаса гусей,
Варить джеми, каву, чай Тичко,
Ваня Гентош цілиться в "очко",
Люба Бенедишин і Софі
Із граблями в трави йдуть сухі,
Редчиць І. рубає рубаї,
Тільки Чорногуз - король Луї :)) -
В праці не задіяний ніде.
Чорногуз танцює па-де-де.
Журналіст, поет і бандурист,
А тепер - затятий танцюрист.
Так його вхопила пристрасть ця,
Наче молодого баранця.
Бо, напевно, вирішив поет:
Танцювати - краща із дієт.
... Ноги вишивають па-де-де,
Голова од голоду гуде.
Лементує старша із Медуз:
-Де подівся красень-Чорногуз?
Перевівся!.. Жовте і худе,
Кістка випирає де-не-де,
Мов примара, берегом бреде,
Ще, гляди, у море упаде...

Не упав. Лиш вдарився (у блюз)
Велесоподібний Чорногуз.

Я королеві чаю націдив
і джему абрикосового норму.
Красуне сива, скільки то вже літ
від випуску минуло? Ти ж у формі
шкільній була, як яблучко в саду.
Мене, як в осінь яблуню, трусило.
І на балу, я думав, упаду…
А зараз ти стара така і сива.
Та ще міцна. А Ленона нема.
Проте є Ленін перед нашим клубом.
Ти пригадай, як я тебе знімав
і айстри дарував з тієї клумби…
Моя красуня, сива і стара.
Хоча і я – прибульці дещо кращі.
Давай по чаю, бо в сім’ю пора.
Якби тоді, то кликав би у хащі…
06.08.11

Корінням сягаючи дива, на гілля повісили сутінь.
Такі неможливо забуті, такі обважніло-легкі,
ці яблуні – мов маяки моєї банальної суті,
по них ще звіряють годинник ретельні старі світляки.
Ці яблуні – місячні мушлі, ці яблуні пахнуть вітрами,
гойдають налиті плоди до часу, мов немовлят,
стоять у осінній сльоті, неначе язичницькі храми,
і вперто про все на світі на мові землі мовчать.
Ці яблуні (руки між зорі) – сніги, що на сонці не тануть,
живуть у далеких казках і сняться їм спасівські сни.
Змиває праяблучний дощ мою запилюжену пам’ять –
до решти,
        до сонцестояння,
                до серцеклітковини.

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Свашці кирпатій доріг не знайти
в царство крислатої пісні.

Віхи епохи – гербарій з гербів,
віхоть планиди сухої –
викажіть вітру мовчання гробів,
що не знайшло супокою.

Хай рознесе він по гніздах сердець
віхолу часу і спрагу,
з неба відлиє для слова свинець,
для Батьківщини – відвагу.

Б’ється у грудях, тремтить на щоці
і розпинається щемом.
Сльози і кроки – правда і ціль,
поки не всохли – живемо.

Поки до щастя стежина летить,
колір міняє сутанний,
поки ще тепло мені від ходи
а між акордів – духмяно –

сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Хто би струною тебе пригостив
й голосом, вигнана пісне?

3 Серпня 2011

Ти сліпим був, як дощ, той що зранку мене заскочив,
це жахливо заразно - тепер ми сліпі обидва...
А десь там, вище пупа, метелики ще тріпочуть,
тобто - дзуськи - так просто узяти й піти - не вийде.
Що, писати пора мемуари, о мі аморе,
як неправда моя потонула в твоїх зіницях?
Я так хочу на море, напевно, поїду скоро.
Як синиця в руках мій квиточок на залізницю.
А журавлики в небі- "Курли!" - обирай, на бога.
Свої довгі носи не в свої вони пхають справи...
Справа - ти, зліва - сонце, вода і одна дорога,
та дорога - по колу і знову-таки - направо.
І чого так хотілося бути твоєю фройляйн,
а як видно - не доля, мабуть - зодіак у змові...
А де двоє, ти знаєш, там часто буває троє.
І не завше той третій - народжений від любові.

А на волі так солодко...Нащо ж мене закрито?
Добровільною бранкою у колодки закуто...
А тобі підкоряються лейн, авеню і стріти.
Їм однаково, просто, чиїми сьогодні бути.

01.08.2011

Сьогодні закінчиться липень,
Мов книги остання сторінка,
Яку прочитати судилось
Не тільки мені одній!
Щось вітер нашіптує липі,
А небо міняє відтінки!
І щастя розправило крила!
Давайте за ним! Мерщій!

Останній день липня - для мене!
Це навіть не здійснення мрії!
Це щось неймовірне! Чудо!
Приємне, як шум трави!
А завтра вже серпень, напевно!
Та душу - я знаю! - зігріє
Те світло, яке усюди!
Бо поруч зі мною - Ви!

2011

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті.

Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще – подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.

Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви –
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман –
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів –
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра – вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги.

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.

Липневий солярій. У море дерев
ховаються сонно твої бригантини.
Це місто таке старовинне,
що хочеться взяти його манускрипт
і мовчки вивчати вигадливий шрифт,
допоки асфальти остигнуть.

Блукає загублена тінь.
Симфонія сонцестояння.
І приспів любові гортанний
із вікон навпроти звучить.
Сієста. Чужий краєвид.
Таке безконечне тривання,

неначе секундно розділений день
не можеш, як пазли, зібрати в картинку,
і тиша, і спека, і люди в будинку
в повільному танго у вечір пливуть.
Повзе безнадійно в термометрі ртуть
угору.

Пора відпочинку.

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

2011 р.

Коли світанок у воді
Збирає зорі обережно, -
Стають зеленими руді
Незрушні кручі прибережні.
Лисніє золотом пісок
Між комишем і осокою.
І сутінь тане, як димок
Мого багаття над рікою…
20.07.11.

Королево моя, королево,
В океані пливе водолаз -
Я засуну його в пащу лева,
Як до тебе торкнеться хоч раз.

Королево моя, королево,
Попід хмари пілот летить -
Я засуну його в пащу лева,
Як погляне на тебе на мить.

Королево моя, королево,
З ким крокуєш поряд тепер?
Я засуну його в пащу лева -
Помилився він раз, як сапер.

Королево моя, королево,
Я засуну й тебе туди,
У пащеку страшенного лева -
Як мене не полюбиш ти...


20.07.2011