Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідома,
І тіло твоє мов любові земна шкала
Доплюсовує схлип і накреслює літеру лона.
І дерева стоять, мов повторюють літери ті,
І птахи у польоті накреслюють алфавіти,
І в центрі землі ти описуєш значення π,
Озирнувшись довкола, коли зупиняє вітер.
А тоді імена виростають з покручених крон,
Ті які називав, але ті, що в тобі не розквітли,
Забирає до себе їх осінь, немов би у сон
І пам’ять збирає сади з не відмовлених літер.

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І немає кінця тим рядам із постійними n,
І немає, до слова, більше мого рівняння.

21.04.2024

І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Про те, що розходяться, долі,
Не тому, що не можуть, прижитись,
А про те, що по суті, самотні,
І не хочемо, в цьому, признатись, ми.
Нам, потрібні, простори, межі,
Де міста, галасливі, й парки,
Щоб, дивитись, із власної, вежі,
Щоб, не бачити, й відволікатись.
Щоб, торкатися, неба, лиш, подумки,
Безголосим, глухим, молінням,
І ковтати, слова, наче, полум’я,
Обпікаючи, все, піднебіння.
Говорити, торкаючись, вічного,
Що, любов, не знаходить, витоки,
Що, єдиним, її, засвідченням,
Буде, риба, яку, не виловити.

21.04.2024

Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним маренням
Ковтком живої мови.
Де світ був справжнім та глевким, мов сон
Де яблуня під сонцем тим розквітла,
І замість цвіту падали платки
І ти ловив під простором блакитним
Вдихаючи барвистий аромат —
Так пахнуть шелестом повиті сторінки,
Тієї зустрічі, так пахнуть білі квіти.

Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації розіграної драми.
І сон постане дійсністю тоді,
Із усіма добутими платками.

12.04.2024

Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді оглядає тебе наче подумки вбирає мантію,
Прикурює тонку цигарку скликаючи хмари чорнильні, диявольські,
І потім сідлає мітлу, як тільки вони з’являються;
Аби роздряпати хмари, і ти міг досхочу набавитись
І писати
Про те, що світ — це жінка на міському балконі
Дому якогось, що носить прізвище поета чи композитора,
І щоразу коли ти закохуєшся, вона повертається знову,
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора.

14.04.2024

Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік, що ллються в водоспад
Жагою схлипів, хвиль, мов перфокарту
Мов першомову шепоту та змов,
Знайшов у ній і в неї закохався.

12.04.2024

Люба, важливо, аби біля тебе був поряд хтось,
Хто розкаже тобі про мовчання голодної риби
В твоїй кімнаті фрески старих епох
Із жовтим фоном зійшли на червоний. Дивно,
А може й не дивно, що тільки з віком своїм
Штукатурка осипається долу на прах історії
Наповнивши серце, скажуть не бери до голови
Високих ідей, не підносься бо ще збожеволієш.
Гаряча лава твердіє, а камінь зійде на пил.
Колись ти однаково, хочеш того чи не хочеш,
Відбувши у стінах кімнати свою любов,
Відчуєш — було, все було, але точно чогось
Не вистачало, забракло. Можливо розмов,
Про мовчання голодної риби, чогось головного
Хтось любив тебе, ніжив, ненавидів — теж було,
Раював у тобі набиваючи власного бога
На шкірі. І сонце весняне, і мармур холодний — все так,
І музеї, міста, відкинуті геть партитури,
Все що буде й було і надалі в твоїх руках
Та чогось не було. Незавершено. Далі буде...

02.04.2024

Мов Сфінкс лежить блаженна, скам’яніла
Покірна сонця променям, немов
В його пісок втопила голе тіло
А у хиткі піски її любов
Впустила серце. Щоки загорілись,
І теплий дотик наче легіт був,
І поцілунком він її збентежив,
І в океан цілунків загорнув.

09.04.2024

Хмари клубились над парком похмурі, багрянотонні,
Ще трохи і злива, і буде двигтіти гроза, —
Сказала у голос ти
І голос обнятий був хрипкістю слів і мені
Здалося, що решта застрягли та зникли у горлі
І ти їх поспішно позбулася, а тоді
Пролунав
Перший
Дзвінок,
І торкнувшись рукою
Сказала мені: Ходімо. І ми пішли.
Пішли, та здається, що й далі отам стояли.
Легке помутніння, мовчання, незручний антракт,
У першому акті актори декламували репліки автора,
Їхні-його слова
Застрягли у горлі нам, в серці, текли щоками –
Хай очі були не зворушені грою, та я
Бачив як ти дивилася — погляд збоку, —
О ні, не на акторів, на мене, на власне життя,
Бо я, як здалося, був вибіг блідий на сцену,
Дивився навпроти і прірва між нами росла.
Затемнення.
Тоді загорілося світло. Антракт. Ми мовчки, неспішно вийшли.
А далі... далі ти скажеш ті хриплі слова про грозу...
Можливо тоді і відчули, що ми невільники, -
Між п’єсою автора й Автором грому й дощу.

24.03.2024

Можливо, як папугу вчать словам
Лайливим, щоб натішитись досхочу
Вкладаючи у дзьоб його свою
Примхливу дурість, — так беруть і серце
В лихе причастя поглядом очей,
Що змушують повторювати згодом:
Люблю, люблю, — не знаючи пощо
І скільки в цьому слові безголосся
Любити справді те, що легко так
Знаходить відгук і безтямно вторить
Допоки не знайдеться інший хтось,
Який навчить казати «зрада», «горе»
З такою легкістю, як першому «любов»,
Але так рідко: «відданість» і «тяма»,
І бавитись невіданням чужим,
Але насправді цілячись у совість
Свою, нещастям сповнену і в ній,
Ховатися за власним (словом) — «болем».

06.04.2024

Зухвала гра тривожити подол
Земного неба вигадкою серця,
Зітханнями, бо ночам вперекір
Приходять дні стираючи до крихти
Уявлене. Лякаючи птахів
Не повернутись з гілкою у дзьобі,
Але чекати вперто мілину
Ховаючи страхи під чорні крила
І зиркати на білих голубів,
Плекаючи в зіницях докір, наче
Уже напевне знаючи — впадуть,
Що їх потопить втома та зітхання
Солоних хвиль.

05.04.2024

Небо тьмяне піском, що прийшов із Сахари,
Заростають травою шрами, і свіжість весни
Розправляє бутони, що пахнуть солодким нектаром
У черепі з темними хмарами й громом війни.
Повітря затягує в море квіткового цвіту,
Вкриває пилюкою лиця, і глиною сни
Нам записано богом було загорнутися в світло
І білою вишнею міцності прорости.
Тепер тут весна дві тисячі двадцять четвертого,
Вплітає в канву драматичність, трагедію, сплін,
Хто знає, можливо з чиїхось рядків недописаних
В коротких штанцятах забігає наший «крін-крін»
І напише нове, щось прекрасне, а щось перепише
І можливо це будуть новітні записки ссавця,
Постмодерн перейде у захопливу музику тиші,
І продовжить майбутнім пів стерті піском імена.

31.03.2024

Вона дивиться на неї як на гримучу змію,
Що гримить мовчанням його. Червоний
Висолоплений, тонкий її язичок
Дратує більше, за ті безкінечні розмови
Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —
Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто
Віддалився від мене, і від усього у чому я
Знаходжу відраду.
Нехай би читав мене,
Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней
В якій таємничо перешіптуються шрифти,
Нехай би дивився на пружні мої коліна,
Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,
Стегна мої витанцьовують мову любові
Усередині побуту, дому, його симфонії.
Щоб він прочитав волосся на голих плечах,
Окрилену музику спинки, неначе ноти
Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать
Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію
З родимок.
Говорив би мені про колекцію складених крил,
Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент
Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки
Історію, ще не написану та накрохмалену.
Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки
Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,
Торкався вустами, цілунками чи говорив
Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.
Що я його книга з блакитними жилками слів
Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,
І далі писав на колінах, уклінно писав
Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.
Щоб слово його піднімалося стеблами ввись
Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди
Йому лоскотали пелюстками груди і низ
Живота, і ніжним бузком розцвітали
Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань
В голові.
А тоді — забирав до колекції крила мої.
Розглядаючи складки залишені на простирадлі
Вбираючи спокій мов давні, старі письмена
Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.

24.03.2024

Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.
Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,
Що вони заганяють скіпки свого проміття
Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад
Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,
Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь
Наче біла пара, під якою незвіданість чорна,
Де простір безмовний, без пам’яті та перехресть.
Що тільки слова виливаючи голос всередині
З’являються цокотом анкера і циферблат
Повертає назад у години тобі відведені
І з’єднує мову та речі своїм: тік-так.
Можливо, і ти відчувала оте заціпеніння
І хмари крутили у вихор безслідного сну,
Та з ванної грала мелодію пральна машинка,
І ти поверталась з осколками в часовину.

30.03.2024

Вона сиділа в залі очікування.
Зала була пуста.
А погляд, як мені здалося, її
Втікав у невідомість,
Протинав вокзальне повітря,
Або
Краще сказати впирався чи проглядав
Час,
Що, зрештою де ж як не на вокзалі
Сходиться в точці для роздумів і замішання.
Луною від стін піднімались під купол кроки
(Підкреслюючи відстороненість тих
Хто чекає на відбуття)
І я,
Дивився на її відсторонений погляд у профіль,
Який видавався доволі знайомим, мені.
Я подумав: Звідкись я знаю його,
Десь бачив, а де, зрештою, не пригадав.
Випадкова знайома?!
Все-таки пам’ять збирає у свій архів
Колекції усмішок, поглядів, риси того лиця,
Що формує в собі прихильний і любий образ.
Виходить мій образ – ця жінка – задумана і сумна?!
Але хто вона? Звідки? Про що вона так мовчить?
Що у неї на серці – тягар, монолог, прощання?
Оця незворушна задума допитливістю кипить,
І так легковажно вливає залюбування
Нею.
А тоді вона наче здригнулась від яви слів,
Як буває поет, що складає рядками вежу,
А тоді, зупиняється – кидає погляд униз
І схоплюється пекучими п’ятами від безодні.
Вона підвелася.
Зала була пуста.
І світло лишень підсилювало порожнечу
Платформи.
Якось вульгарно вона виставила своє стегно,
Поспішно поправила сумочку, вилаялась
Згадавши потяг,
І тоді ми зустрілися поглядами.
Але я відвернувсь у вікно,
Осоромлено промовляючи подумки:
Вибачте, я помилився.

14.03.2024

Яким було небо легким на пустім стадіоні тоді,
Півпрозора блакить, пам’ятаєш якою здавалась?!
Немов би навмисно подібний намарила тон
До плаття твого, наче колір його вбирала.
Стільки простору, зелені... Хвилі голодних птахів
Здіймалися вгору від тупоту легкоатлетки,
Що бігала вперто довкола порожніх воріт,
Збиваючись в зграю, мов букви в моїх чернетках.
Те сонце було апельсиновим соком тоді;
І липа шуміла над лавою сонно та щемно,
Я ж марив про зливу, щоб ми повернулись туди
Де міг розстібнути блакитне, присонне небо.

24.03.2024

І тільки час зведе на пси
Юнацький шал і пломінь плоті,
І скільки долю не проси
Прощання й смерть завжди в роботі.
Хоч сонце в літній позолоті
Влива безсмертя у раба,
Живи без розкладу на потім,
Допоки не прийшла журба.

Допоки радість від краси
Не зв’яже спогади в скорботі
Гаптуй незболені часи,
Любов’ю схоплені турботи.
Бо з дня на день прийдуть гризоти
І цілих острахів юрба,
Радій невіданню, достоту
Допоки не прийшла журба.

Бо Мойри пхнуть свої носи
Знайдуть тебе і в темнім гроті
Коли замовкнуть голоси
Харитів на щасливій ноті,
Ключі погубляться в блекоті
І сколихне з небес сурма.
Люби до поки ще сьогодні,
Допоки не прийшла журба.

Та що тобі до сліз на споді,
Допоки доля молода,
Допоки вітер на свободі,
Допоки не прийшла журба.

07.08.2023

Сон

Буває, так, що сон тебе торкне
Серед читання, в ніч, приспавши очі
І потім враз прокинувшись себе
Питаєш сам, о боже і навіщо
Відважився на вбивсто? Як посмів?

***

І

Похмурий ліс близького повечір’я здавався храмом осені.
І лопіт крил в склепінні темних крон поволі тихнув.

Стояли там, високі темні постаті
Над мертвим тілом дівчини,
Обез-
Головленої жриці. Кров її
Лилася по землі, по листю, персах
Стікаючи у зморений живіт
І хтось сказав: тепер виймайте серце!
І ехом прокотилось в голові:
Виймайте серце!
Боже, милий — вбивці! І словом перекреслюючи дійсність,
Я кілька кроків шурхотом назад
Подався, мов вагаючись тікати,
Як голос повторив: бери ножа.
І я оглянувся: була на ньому маска,
А біля ніг дівоча голова
З відкритими очима і волоссям,
Яке немов зміїлося. Тоді ж,
По праву руку нахилився третій:
«Якщо не може, ти за нього ріж».
І ось тоді почувся знову лопіт,
Скрипіло дерево і біснувався птах,
І чулося мені: «Тікай убивце, тікай нещасний,
Геть від них тікай».
І я побіг.

ІІ

...Але куди ця стежка?
І шурхіт листя і густий туман,
(Коли це він так низько опустився?!)
І ці птахи — я чую як летять
Вгорі над головою. Чи наснилось?
Чи може, як над озером стояв
Усе придумав і злякався яви?
Тепер біжу наляканий стрімглав
Між нефами в яких цей дикий храм
Справляє чорну месу повечір’я?!
Позаду хтось... Чи то мені здається?
Та ні ж, нікого. А голодний страх
Змальовує хортів, що пруть на здобич,
А цей триклятий полохливий птах
Немов навмисно вказує на мене.
Чого це ти? Яка ще вбіса жриця —
Чого б це я їй голову стинав?
А ліс скрипить: «Убивця, вбивця,
Вбивця! Ти вбив її!»
«Замовкни, не вбивав!»
І падаю. Встаю. Задкую. Морок.
Холодна тиша і нервовий сміх.
Це я сміюсь чекаючи на напад,
Та птах пропав, як бісові хорти.
Дивлюся за спину, — а ось нарешті й вихід.


ІІІ

Тепер я вдома. Ніч, що за дверима
Вбирає все в одну жахливу тінь,
А тут при світлі чорна невідомість
Залита сяйвом люстри. Тиша стін
Предметами вселяє певний спокій,
Мов коло розуму описує квадрат
І все зникає за його порогом.
А тінь до спальні тягнеться, щоб там
Забутись сном, — прокинутись від того,
Що ширився уявою, бо згодом
Повз ніч легку для явлення химер,
Удосвіта, постане сміхотворним.
Але він тут. Сирий, вільготний подих
Довкола дому, чується мені,
Біля дверей хтось знову тінню ходить,
А інша тінь ввижається в вікні.
І раптом тріск, — і скло в дрібних осколках
Мов хто здоровим каменем розбив
І у вітальні, бачу на підлозі,
Криваве серце жриці, а під ним
Написано кривавою рукою:
«Не смій обмовитись інакше біль твоя
Ув’язнить серце і помре з тобою».

ІІІ

Тепер вони ідуть від дому геть,
Мов дві примари в серці сновидіння
Де в місячному сяйві парк міський
Ховає їх у темних володіннях;
До чортового колеса веде.
Якщо це сон то я за ними: «Гей!
Скажіть мені, що все це означає?»
І я іду за ними слідом в парк,
Та в парку тиша, їх уже немає.
Та хто ж вони такі? Адепти культу?
Сектанти, що справляють ритуал
І п’ють лиш сон свого безсмертя смертю,
Тоді вселяють міф. Чи я читав
Про Ацефала, а тепер жахаюсь
Залізши між бентежні сторінки
Вразливої уяви та шукаю,
Як вибратися з лабіринту слів?!
Та якби не було — уже світає,
І безліч чорних постатей ідуть
Алеями і тихо розмовляють.
Я злегка чую зшерхлі голоси:
«Коли йому несли картоплю фрі,
То хтось писав десятки монографій»,
«Тепер оця байдужість у тобі»,
«У колі тексту — нікуди тікати».
А парк розваг запалює вогні
І колесо заходиться іржею.

IV

Тепер я бачу — це насправді сон.
І все в словах розсіяних довкола,
І постаті — приховані слова
У мантіях зі слів і кожен стовбур
Словесною корою оброста,
І крони їхні теж гнучкі слова,
І гайвороння творене словами
Алеї всі, весь парк, його трава —
Усе в словах, і навіть небокраєм
Слова чиїсь написані, а — там —
І колесо поскрипує словами.
І знову птах сполоханий вгорі,
І знову голос промовляє: «Вбивця!».
Невже це я з таких складаюсь слів
Яких чомусь не можу роздивитись?
І я біжу де хлюпає фонтан.
Фонтан зі слів і плещеться словами
І відображення мого у нім нема
Немов мене до себе не приймає.
Що в біса відбувається, скажіть?
Чіпляюсь тих хто парком повз проходить,
І всі вони розвалюються вмить,
На смужки слів від дотику легкого.
І раптом птах спускається згори
На статую, що в центрі водограю,
Лишень з двох слів він сплетений:
«Життя»
Та «Істина» і кличе: «Йди за мною».
І я іду.

V

А він веде мене.
Повз колесо в кімнату з дзеркалами,
І я заходжу разом з ним туди
І бачу відображення та пляму
Отам де серце, наче пустота
Наскрізь прошила скривлену фігуру.
І птах наказує: «Стань ближче та заглянь
У чорноту, у ту чорнильну яму».
Підходжу ближче і читаю:
«Тут
Є безліч вивісок для вашої реклами».

03.03.2024

Він писав їй: «Люба, моя, дорогоцінна дівчинко
Той вечір коли ми зустрілись наповнився щастям,
І я закохався, мов врешті знайшов для вічності
Найкращу риму у сяйві твого кохання».
А вона читала так ніжно його освідчення
І думала: «Господи, мало, що він красивий, ще й
Отримав у спадок розправлені крила вірності
А такі випадковості дуже і дуже рідкісні вже».

Та не знала вона, що писав упівсили поезію він,
Що найкращі рядки зберігав для польотів самотності,
І не знаючи те, поцілунком погодила відповідь
І щаслива тоді віддала своє серце повністю.

Ті, що сонце собі бережуть, а дарують місяць,
Плекають кохання, що тіні чорнильні місить.

22.02.2023

Він сидів і вивчав історію по атласних картах її землі,
Вивчав стратегії воєн, інтриги, і певні аспекти любові,
Мандрував континентами розписаних володінь
Мережами рік, містами, гірськими хребтами й пустелями.
І боявся сказати, щось більше за погляд з її вікна,
Залишати не довше, як сонце лишає небо. Обрій
Щораз повертав йому спокій світанком, вона ж,
Просила його не бути відчайдушно хоробрим.
Часом на картах її виростали гори, проступав краєвид,
Клубились тумани кімнатою й здіймалися пінії
Розкинувши крона, вчувались припливи води
І хмари пливли мов замріяні цепеліни.
Світ хитався тоді кораблем у стихії війни, сирен,
І на картах землі проступали глибокі рани,
Він повинен іти, ледь на довше, як завжди й просив
Обійтися без сліз і без зайвої мелодрами.

Він кричав: «Ти моя!» Та небо його не слухалось
Птахи розліталися парами наполохані голосом.
Він заплющував очі закриваючи карти її землі,
І очі йому наливалася океанами.

22.12.2023

По сірому мосту розлуки
Поволі їде катафалк.
Над ним гроза і небо чорне,
І чорний птах.
Ідуть за ним в плащах широких
Суворі постаті війни,
І в кожній краплі зливи туга
Узята від сльози.
Чиє ж там серце зупинилось,
Чий сон продовжив день?
Та тільки вітер хвище камінь,
І опадає клен.
І крона хиляться, мов кличуть
Щоб слідом йти за ним,
Та хто ж у цьому катафалку?
Чий батько,
Брат
Чий син?
І все-таки не йдеш, задкуєш,
Супроти вітру слів.
Невже тобі бракує серця,
Яке потратив він?
Та чорний птах засвідчить втечу,
Вперіщаться дощі
Мостом розлуки через пам’ять
І шурхотом плащів.

01.03.2024

І

Дзеркала залишають твої відображення
В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,
Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,
А твою присутність помічають коли ти
Недовіряєш власному віддзеркаленню,
Бо віра для них категорія віддзеркаленого
А тому ніхто не побачить тебе, навіть самі дзеркала.

ІІ

Повертаючись до того трюмо, я все-таки
Мав рацію, що твоя любов, це досконала поезія,
Наготи. Вона розпорювала вив’язані рядки сукні
І кривилася на той натюрморт, що я малював.
Вона позбавляла мене фарб, але
Вливала промені дійсності на картину,
Що була більшою за моє бажання змальовувати.
І я почав писати подумки, і завжди на піску,
Щоб слова мої зникали ніжним шумовинням твого віддиху.

ІІІ

Якби я тоді писав — це було б жалюгідним мавпуванням,
Спробою написати сонце вийшовши на пленер,
Зимою. Приблизити те, що долають за допомогою
Телескопів, або уяви, але тепер,
Я можу писати стверджуючи, що закони термодинаміки
Чудово описують розставання тих,
Хто перелив віск свого серця у форму
Пам’яті,
Що все більше уподібнюється дзеркалам.

12.02.2024

Ніхто не знає звідки і по що
Приходять духи явлені бажанням
Щоб зодягнути у твої слова
Не обережних чи навмисних марень,
І повісти про вирок свій. Але
Не все у чім запевнюють актори
Вбираючи слова чужих видінь
Приймає дійсний полюбовний образ,
А тільки те, що виловиш в собі:
Запевнити у вірі — ще не віра,
У тім що прагнеш без чуття й зусиль.
І тут вона являється на сцені
З твоєю роллю де усі слова
Колись були завірені тобою:
«Ось те, чого хотів, — вона твоя.»
І ти приймаєш.
Дія перша. Вечір.
Все так, як бачилось: і небо, парк, хода
Тієї жінки, що іде до тебе.
Запитуєш у неї: «Ти — моя?»
Вона киває...
Дія друга. Ранок.
«Любов, як сонце. Ні! Любов —– це ти!
Це світ в якому слів одних замало
А сонце більше схоже на цитрин.»
Вона киває...
Дія третя. Морок
Вона сміється: «Вибач не твоя.»
І раптом бачиш, як зриває маску.
«Це роль, — відказує, — яку хотіла я.»

24.02.2024

Чим далі «від» тим більше коло «до»,
І сторінки написані тендітним
Приємним почерком, немов хвиління сну
Де бриз гортає ніжним повіванням
Твій перший розділ і його останню
Главу життя, таку легку й солодку,
Що осторонь тримаєшся того,
Що змушує тебе прийняти виклик.
А все лиш далі й далі берегів
Що сходяться окреслюючи острів
Де от невдовзі явиться тайфун,
І твій гамак піймавши в сіті бурю
Зрихтує згодом болісну вуаль.
Але й тоді прив’язуєш себе
До континенту спокою, втікаєш
І першим рейсом мчиш на літаку
Чим далі «від», де хвиль не підіймає
Жахливий звір, до тихої землі.
Тому все далі й далі від роману,
Тому все ближче, ближче де фасад
Підкреслений карнизами й балкони
Підтримують каріатиди, їм
Квартирний світ покладено на плечі,
А в ньому спокій, затишок і сплін,
Що застилає сутінками речі,
Навпроти ж ліжка – ангели, вони
Такі ж бліді смертельно, як і постіль.
І ніч в тобі, і в місячному сяйві
Твоє волосся, зорями в очах
Виблискує жага і хіть голодна
І дотики нехай такі мов шовк,
Та на вустах здається тінь глумлива
Здіймається у посмішці, жаскна
І скрапує на серце від горіння
Холодного вогню. А за вікном
Пала Зоар у зареві ранковім.

24.02.2024

А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,
Заглибитись у безкінечний вир
Тотемних танців і тотемних масок.
Хоча очима ти казала вір,
У чистоту любові, у незламність,
В уперту міць дивитися крізь час,
Який згубив малу фігурну стрілку
І тим самим тримає разом нас,
Потрохи розливаючи подібність
В єдину форму щастя і нещасть.
Була це віра у бетон і стіни
У парк, що раптом повниться густим,
Мені, тривожним запахом ірисів
Нектар яких приваблює комах;
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від парку,
Але тебе зі мною не було.
Я пригадав твій погляд незворушний,
Цю легковажність перевиту в млость
Очей, що мов навмисно не зважали
На те, що морок ночі підкрадавсь
Дзижчанням мушок на тонких пелюстках
Що й небеса над містом розійшлись
Як надмогильне мощене склепіння
Готуючи нові місця для втрат.
І злість брала, що ти цього не бачиш
Не бачиш ні ірисів, ні комах
Ані дрімучих тіней, що зникали
У безвість ночі, вранішній туман,
Що обпікати пальці сірниками
Цінніший досвід за усі моря
Які для тебе залишились фоном.
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від моря,
Але тебе зі мною не було.

23.02.2024

Синьострунчастий вітер у гіллі льодяних дерев.
Он там, птахи вдають ноти чіпляючись за мелодію.
Крижаний краєвид. Осипається іній під лопотом крил.
І зима студить небо та шарпає щоки склодуву.
Десь за хмарами гудить літак.
Санчата на снігу залишають тонке полоззя.
Змалюй ще тонкими мазками її ходу,
Якою поволі від тебе вона віддаляється.

14.01.2024

У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,
І проміння біжить по останній октаві до обрію,
Що у тиші вечірній твою розпізнаю я
Незворотність появи і невідворотність болю.
Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,
Що німим запитанням вганяють у серце погляди
Хоч не зовсім холодні й не зовсім гарячі вони
Та прошиють голками з червоною ниткою спогадів.
А тоді,
Я шепотітиму змови на свою любов,
Зливатиму віск аби позбутись страхів, що пустили корені
У моєму серці.
Та прошу тебе жодного слова мені не промов,
Відвернися, подавши води і сильні знеболюючі.

Я встав цього ранку і довго шукав тебе,
Озивався вчуваючи в тиші відлуння голосу.
Та тебе не було. На щастя тебе не було.
Лиш тремтіла у склянці вода поблизу знеболюючих.

12.01.2024

А він хоче слави в твоїх очах
Розсупонити ночі печальної ризи,
Поглянь на обличчя в кривавих сльозах
У битвах за тебе порите близнами.
Він хоче любові, без правди, вона ж
Зведе в поєдинок дві душі і волі,
На суд, де в примхливостях доля — суддя,
І зникне за чорними хмарами в полі.
Хай вірить суперник у правду свою,
Що звершиться небом, що він переможе,
Та зброя його чи здобуде княжну,
У того хто більше, як правда, заможний?;
І все-таки сонце зануриться в кров,
І явиться небом очищене знову,
Можливо на полі залишиться той,
Хто вірив у силу, не в правду любові.

04.01.2024

Він йшов у ліс по дрова і вертався
Зі скіпками під нігтями й тягнув
Прив’язані до ровера шнурками
Порізані гілки і по дорозі
Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,
Мов бив наввипередки, щоб його заняття
Ніхто не зміг принизити, мовляв
Котел стоїть, але мурує печі.
У ньому був цей дух незламний, впертий
Якому підкоряється усе,
І навіть сонце, крижаного грудня
Заходилось гугнявити вогнем,
У нього вдома, тими язиками,
Якими він сусідам відмовляв
У чуйності, мов жив давно без слова.
Та бачив я його страшне лице,
Як над порогом захиталась тричі
Труна його злощасної дочки
І він тоді сховавсь у темнім лісі
Своїх долонь спрацьованих і серцем
В якім вогонь поволі погасав
Здається вмить схопився і погаснув.
Він все ще ходить за гілками в ліс
Усе ще кидає осколки слів колючих
Усім кого зустріне, а в собі
Здається вирубав усі живі дерева.

06.02.2024

У твоїх родимках я розпізнав сузір’я Каліпсо,
Якого бракує на зоряній карті неба. Звичайно,
Я більше любив ту оманливу щирість, як дійсність
Від якої твій острів відгородився туманом.
І тепер я блукаю садами його квітучості,
Між осокори пробираюсь до берега у вінку з фіалок,
Що дивно — шум моря жалінням в мені уже не відгукується,
Аби покинути острів, й тікати по хвилях чимдалі.
Чимдалі — додому?! — там острів такий як і тут,
Можливо, — до звершень черпаючи веслами море?!
Я чую їх хлюпіт, — біреми в тумані пливуть,
Та я не гукаю, й не хочу від них допомоги.
І вона вже, здається, за звичкою любить мене,
І більшають тіні у гроті від смолоскипів,
І долоні мої, як байдужість моя до бірем
Торкаються стегон здіймаючи втоплені схлипи.
І може я схоплюся в ніч від травневих плеяд
Відізветься в мені їхній заклик і скине байдужість,
Та поки я — тут, — споглядаю занедбаний сад,
Що від мене набрався печалі і занедужав.

07.02.2024

Згодом усе проходить.
Ніч стає чорним опалом твого погляду,
Деревеніє небо
Осипаючись трухлявим пилом невідворотного
І якби не трагедія,
Якби не трагедія –
Ти б не шукала легких шляхів
І якби не комедія,
Якби не комедія –
Ти б зодяглася в обурену Лісістрату
Задовго до початку нового тисячоліття.
А так, —
Ще один вірш,
Що лоскоче твою гординю
А так, —
Ще одна ніч виблискує чорним опалом.

21.01.2024

Зрештою, це всього лишень дитинний страх,
Жах перед кружінням люстри,
Заціпеніння.
Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках
Спинити хаос кришталевої світлотіні.
І вона врешті сповільнюється.
Сонце скрипить дверима відкритого стриху
Схожого на черево корабля,
А на картоні
Старого фотоальбому, на якому малюю тебе
Грифелем
Ці тіні з’являються знову і корабель мій тоне,
Потопає в закрут-світах
Часовиння. І потому,
Вибираючись звідти світ здається уже не тим,
Що був,
Він гойдається в люстрах, розтріскується, втрачає форму,
Що і я вже тебе і свій страх мимоволі забув
І дивлюся на нього примружено, і з іронією.
А тоді, виявляється – голос, що поряд – не твій,
І місто в руках Перуна і голодного Велеса,
І слова не мої, навіть погляд в мені чужий,
Упійманий хіттю вдивляється в ромб Міхаеліса.
А люстра гойдається, іскри її кришталю
Розливаються в море вогню і зриваючись долу,
Вона
Залишає гігантську вирву, криваву війну
Розпанахавши юність у жовтогарячому полі.
І над нею птахи, і над нею обвуглений обрій
Безвість слів, що лягають на серце в останній момент,
І привиддям вгорі колихаються зціпленим болем,
Давні люстри страхів, що не в силах спинити поет.

02.02.2024

Чорний холод дме із лісу
Шепіт снів гойда на кронах,
Кличе він до свого лона,
Криком сов і темним тріском.

Там твоя висить колиска,
Тіні їй ладнають змови.

Слухай, як душа кленова
Заклинає скрипом темінь:
«Забирай колиску з клену,
Заки звір не йде на лови».

31.01.2024

У тім Мінливім саду з якого згодом виростуть багатоповерхівки,
Ми сиділи в альтанці навпроти один одного
І говорили про твою непевність, і про те чому
Ти не можеш дозволити себе полюбити.
Якщо це були відмовки — то, браво! я визнаю —
Гра у щирість вдалася, талант я оцінюю високо,
Коли твої очі немов проривалися крізь пітьму
А вуста говорили: « якби ж ти зустрівся мені раніше,
Задовго до болю».
«До нього?»
«Так, до нього, до першого, розумієш, я, —
Я всього кілька кроків не дійшла до твоїх обіймів,
А він обезкрилив мене і я стала безнадійно земна,
А такою, повір, я й даром тобі не потрібна. Віриш?»
«Я тебе проведу».
«Ні, не потрібно, прошу, не заходься віршами.
Обійми мене, чуєш? Просто мене обійми.
Допоки я зможу цілунком безрадісним втішити,
Я ще трохи побуду у нашім з тобою саду».

13.01.2024

І він збагнув, закинувши свій погляд
В січневу ніч, що врешті-решт позбувся
Свого безсмертя викравши у нього
Себе самого. Весь блідий стояв
Хоч тілом був прикутий до кімнати,
Але блукав по Місяцю один
Приймаючи, як дар свою самотність.
А десь вона, так само, як і він
Тікаючи з вікна нічного міста
Неспішним кроком міряла моря
І відчувала невагомість серця
Де пустота оголених Карпат
Була їй домом, мабуть що ріднішим
Ніж ті, що бачила коли спадав туман.
Мабуть, вони б зустрілися тоді
Нехай на мить побачившись в затоці,
Нехай мовчання вигорілих яв
Злучило б їх у довгім поцілунку,
Як щось би сталося, як щось би відбулось:
Падіння гір, нашестя метеорів,
Щоб шлях плести їм далі довелось
В містах із безліччю заплутаних історій.

15.01.2024

Тут, обабіч дороги, я побачив щита схожого на сонце
З вибитим гербом та девізом, якого не розібрати –
Вже так достобіса багато рубців від меча на ньому.
Трохи далі, я роздивився, лежали розкидані лати:
На пшеничному полі — шолом із відкритим забралом,
Я знайшов його там, і пішов до могутнього дуба,
А під дубом була розбита ущент кіраса.
То тут, то там: щитки, солерети і латна спідниця,
А тоді я побачив його — чоловіка, що стояв серед поля
Увесь закривавлений, він, дуже пильно на щось дивився.
Я боявся його злякати, (це ж треба, така чудасія!)
І все ближче та ближче скрадався мов лис до зайця.
І коли вже стояв в кількох кроках у нього за спиною,
То побачив — навпроти мій образ йому віддзеркалювався.

13.01.2024

Безпритульній, тобі, безголосій, записаній тут
На потертих плафонах, в цинобрі, запеченій кров’ю.
Вам, до краю близькій, найтерпкішій з усіх цикут
І з усіх екзекуцій я більше листа не відправлю.
Тут вогонь, чи повіриш, смичками сполохує тінь,
І у місті твоя вертикаль — ліхтарі, ліхтарями!
Скільки слів, скільки ран, скільки мертвих, байдужих птахів,
Скільки книг і романів, що більше уже не літають.
Вам, тобі, безпритульній, записаній десь,
Без обличчя, облич, без жури і зажурою, болем.
В безіменній могилі, в хвилінні розкритих небес
Ані грудки, ні слова, ні цвіту його не дозволю.
Це найгірше, повір, це як морок, темниця темниць, –
Ця завіра в мені, ця обітниця випита словом,
Ти вливаєш цикуту із зернят холодних зіниць,
Що у кубку печальнім самотність мою гойдає.

11.01.2024

Знаєш,
Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою і твоїм неповторним тілом,
Там ранки випалюють ночі в обіймах вогню,
І я біля тебе покірним лежу далматином.
І не тільки тому, що так легітно дихала ти
Сновидінням тремким, надимаючи перса рожеві,
Я дивився світанком, торкнувшись твоєї руки,
Закидаючи в море сонливе мрійливі мережі.
Я все думав про хвилі, про море, його глибину,
Про старі кораблі, що давно, як у нім потонули.
Ні. Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою у цім попелястім намулі.

06.01.2024

Так, кілька клавіш,
Всього кілька клавіш в тобі,
Ті, що вивчив в тобі, кілька клавіш,
Не більше, що далі, —
Що далі не знають, —
Не знають куди їм, куди
Розійтись, а тому, —
А тому і безслідно зникають
В холодному морі.
Це море безкриле, без хвиль,
Без молу, що хвилі зрізає,
Без порту, безсиле.
Не здатне
Зіграти мелодію,
Оскільки в тобі
Зіниці змивають слова
За обрій на милі
І ставлять крапки.
Три крапки.
Три.

26.11.2021

Можливо зараз ти сидиш за своїм старим фортепіано
У платті з відвертим вирізом і граєш якусь мелодію,
Шукаєш слова, але не знаходиш жодного:
«Відчай», «фатум», «віра», які безнастанно
Промовляєш, хай подумки, в тобі попеліють. Що ж,
Потрібні були: вагітності, зради, розлучення,
Десяті дороги, безодні, вершини та пагорби,
Щоб віру змінити на фатум, а фатум звести до відчаю.
А тепер, сказати поету: спробуй мене полюбити. Гей!
Спробуй хоча б задурити, словами красивими,
Чи просто, поклич, ім’я моє тихо вимови,
Серед ночі тривог, серед холоду льодовитого.
І він промовляє. Ти чуєш цей голос повінчаний
Зі смутком своїм, що тебе повертає до юності.
Іноді бог благословляє людські непевності,
І навіть тоді, як любов неозначена вічністю.

06.12.2024

«Змагайся зі мною, — вона промовляє тобі, —
Щоб бути творцем рівнозначним чи стати співавтором
Доповнивши музику легкістю власних крил,
Як зграї птахів надихають своєю крилатістю».
Хай надріже смичок теплу рану солоних зап’ясть,
Мов накресливши такт замість крові наповнює звуком,
І звернувши в плечі розливається в нефах грудей,
І сльозою стікає по бляклих, тремтливих вилицях.
Коли ж ні, то дозволь їй на другий відправити план,
Загубити тебе розчинивши у сірій буденності,
І звучати немов механічний в тобі інструмент,
Послідовністю нот, що ритмічно біжать перфострічкою.
І так до кінця. Доки вулиць спустошених ніч
Стане бавити тінь у футлярі твоєї самотності,
Загортайся тоді ж у промовисту тишу того
Що в тобі найповніше луною життя відбивається.
І вітрами горить, і плескоче водою небес.
Я блукаю в тобі восьму ноту відчувши навиліт.
Відчуваю двигтіння пахкої, глевкої ріллі
І не знаю якою відбудусь майбутністю музики.

01.12.2024

Твої вікна списані текстами холоду
У жовтій кімнаті чия перспектива змальована,
У симетрії сну, де квадрати підлоги розчавлені
І лежать під ногами скидаючись на трапеції.
Фігура твоя видається мені більш реальною
В метафізиці світла і тіней завмерлого простору,
Де немає повітря, і більше немає потреби, щоб
Крізь дотик бажання постійно тебе привласнювати.
Забирати з собою твою непостійність та випуклість
Теплокровної форми, об’ємного голосу, погляду
Та враз упіймавши тебе у підрамник живопису
Говорити з тобою без жодного слова для вироку.
Говорити про те, що відвертість стинає кордонами,
Що у дзеркалі ти впізнаєш у собі ілюзорності
І тільки любов доторкнувшись позаду жіночою
Рукою вражає тебе невловимою вічністю.
Бажанням забутись в обіймах її віддзеркалення
У космічній безодні, у квантах енергії подиху,
І в тобі, мов в пісочнім годиннику перетікаючи
Відбутись і зникнути в сонячних витоках погляду.

01.01.2024

Слова повинні бути промовлені.
Хіба ти не чуєш, як відчайдушно
Намагаюсь придумати для тебе пісню;
Як перебираю просіяні слова, що ходили із уст в уста
Випиваючи з перевернутого келиха неба причастя терпких історій.
Хіба ти не чуєш шепіт отих сторінок, що витають над нами!?
Вони тільки й чекають,
Аби поселитися в бібліотеці твоїх грудей,
Щоб хтось пострушував їхній попіл у ніч
Читаючи сни одкровень, змотуючи тумани нітратних плівок,
Розкопуючи книги, мов складаючи колони
З уламків коннелюр патетичного храму вічності.

Хрестик на твоїх персах колихається
Повторюючи порух коштовної люстри серця
В нефах грудей, що переливається нотами
Після гобою бажання.
Коли воно роздивилося сонце і розправило пелюстки,
Поночі, я вливатиму промені поетичної згадки йому
Зриваючи шовковий цілунок, як свою плату.
Коли опускається паволока ніжності
І тебе пробирає щемливий спогад,
Ти зодягаєшся в оксамит.
Слова розшивають бісером підібгане плаття:
«Любов»,
«Переливи»,
«Ще»,
Розкажи мені ще про сплави до мого серця.
Звідки, скрадаючись вузькою смужкою погляду,
Дізнався, що саме вибито на ньому його зрадниками?

Хто цей чоловік, що дивиться на себе,
Весь у піні з надією на послух твоєї юності?!
Він тягне перелицьовану стару пісню і лоскоче
Легковажним «а що коли», наче піря’м солодке пів марево,
А тоді розвіює його і топить погляд в гладі мутного озера.
Дивиться мов на стару літографію запевняючи себе,
Що він бачив отой краєвид, і оті постаті на березі
Знайомі йому. Власне це він і є. Там його дитина грається в сніжки,
Дружина тулиться до плеча, а з його волі кружляє пухнастий сніг.
І саме тоді, він не хоче відводити погляд у вікно ванної.

30.12.2023

В тобі є щось, що багатьох лякає,
Складне всередині, мов довгий монолог,
Написаний весь п’ятистопним ямбом,
В якому мудрагельствує герой,
Все про своє, далеке, запланетне
І прагне далі. Далі! Уявіть!?
Зануритись в міжгалактичний Всесвіт
І вимагати в інших – розуміння
Того у чому певності і сам
Немає. Господи, одне лиш белькотіння
Про світ піднесений і світ низький, про те,
Що він зітхає вічністю, а решта
Воліє лиш розбещених розваг,
До слова, забуваючи, що врешті
Йому було дароване життя
Простою смертною,
Що він так само смертний!
Он знов почав про витоки матерій,
Що сонце всім, і очевидно те,
Вбираючи його проміння більше
Він став прокляттям тим, кому не
Треба, відповідати за його пориви.
Уявляєте? Чи ж він не божевільний?
Він каже: що повторює сюжет,
І я, і всі: партер, балкон, гальорка –
Одне і теж плетуть, одне і теж,
Що він помре побитий язиками
І тими ж язиками – піднесеться,
І вже тоді, колись, його словами
Знеславлять іншого. Що він...
Яка ж нудота...

07.01.2024

Зима у листопаді. Перший сніг
У світлі ліхтарів згасав мов іскри
Зникаючи за сяйвом, що лилось
На вулицю нічного запустіння,
І наші тіні падали на бік
Вливаючись у чорно-синій морок
І падав сніг, і жовті ліхтарі
Здається, що над нами похилились
Мов розглядали: хто вони такі,
І сипали морозні іскри снігу
На дві фігури, що у ніч сплелись
У поцілунку; й наче не схотіли
Підтримати цей крижаний вогонь,
Бо роздивившись мовчки розвернулись, -
Відсторонились від обіймів двох
І через мить погорблені, поснули.

31.12.2023

І час не час, і мед – полин,
Залиш, кажу тобі ці спроби,
Хай правда серцем верховодить,
А темні пристрасті покинь.
Пролий любов на марлю дня
І ніч залишить сірий попіл,
Назавжди спалених утопій,
З яких складається брехня.
І вже коли над ранок ніч,
Складе намисто слів прозорих,
Коли не знітившись повториш
Без зайвих яв і протиріч
Відчуй в собі блакитну вись,
Весни очей чутливу повінь,
Коли безмовно заговорить,
Любов її. Тоді – озвись.

28.12.2023

Цей лоскіт плоті розганяє хіть
Займаючи рум’янець на ланітах
Спашілий пломінь розтинає кліть
Грудей і стоном править млосне літо.
Із жару в жар і плескіт хвиль палких,
Пінким захланням омиває берег
І побережжя в дотиках п’янких,
Стискає в ніч всі рівні атмосфери.
Порив очей у погляді зійтись
Долонь в долонях почувати злуку,
І кожен поштовх підніма’ у вись
Тоді скидає у безмовну пустку,
І прошиває ніч тебе наскрізь,
І відпускає в сон забравши руку.

28.12.2023

Усе давно позаду. Крок вперед
Ідеш назустріч погляду в минуле
Вдивляючись в давно прожиту синь,
Що стала тьмяною у пам’яті тепер.
Гойдає листя день і сонце пригорнули
Біляві хмари спогадів зі скринь
Де час пливе за веслами галер
Десь там і ми згубились і забулись.
У витоках заквітчених долин
Ідемо мов художник на пленер
А все в імлу довкола зодягнулось
Ані дерев, ні дому, ні вершин.
Змалюй не тільки те, що з серця стер,
Але й спокуту втрачених хвилин.

27.12.2023

В тобі я бачу гомінкий вертеп,
Пістряву веремію перед святом,
В тобі не мало витрат і потреб
Але в любові щастя не багато.
Хоч мова в тебе ніжна та пуста,
Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,
Від слів твоїх далекий та вуста,
На слух дешеві та на вид безцінні.
Це дивовижне творення сполук
Вертливих форм і непристойних жартів,
Чіпке мовчання домислів і мук,
Мінливий погляд, що краси не вартий.
Тому домовимось, тобі слова для вух,
Мені ж краса твоїх «примхливих мух».

26.12.2023

Це тільки страх накреслює межу
Яку здолати дозволяє хист
Якщо любові пломінь не пожух
І смуток не зійшов у падолист.
Торкнись рукою юності колін
І поведи угору вище них,
Долоню кине юнка у заслін
Щоб жар її збентежити не встиг.
Та тільки дух довірою зросте
І більше світла вкроїть світлотінь
То ближчим стане сонце золоте
Осяявши приховану глибінь.
Але буває й інша глибина,
В якій лиш тінь й не здолана межа.

26.12.2023

Ти наче сяйво сонця на сторінці
Що тінь узору кидає мені
На книгу істин, що противна жінці
Та проганяє геть самотні дні.
Якщо відсторонитися від тебе
І жити мовчки далі від страстей,
То послух мій, тобі покірний гребінь
Розчеше блуд волосся та речей.
Чи ж поцілунком я применшу бурю?
Погодившись скріплю кивком союз,
І творячи одну архітектуру
Подалі стану від твоїх спокус.
Можливо світ нічого з цим не вдіє –
Тіка’ в безмовність та все більше діє.

25.12.2023

Вся каверза у тім, що дух — дворушник
Перед собою бачить те, що є
І вибравши до серця вкрай насушну
Любов, свій розум іншій віддає.
Або навспак зробивши хід кмітливий
Він пішака вбирає у ферзя,
Тоді ж шукає втрачену можливість
Де щастям омивається сльоза.
Він мучиться у сумнівах дошкульних
Не знаючи, як краще до пуття,
Чи ввергнути себе навік у чуйність
Чи вибрати роздвоєне життя.
І тільки вік сповільнює порив,
А смерть довершить те, що сотворив.

25.12.2023

Чи ж я не раб розгойданих жадань,
Чи ж я не риба, що поймають сіті
Твого мережива і темних поривань,
Що наче ніч владарствують на світі.
Якщо покора схрещених зап’ясть,
Принадна юнь шовкових перс та стегон,
Від щастя перетягнуть до нещасть,
Земля не стане вищою за небо.
Таких вершин не здужає поет
Шукаючи красу в любовнім слові.
Хай тістечком смакується сонет,
А талія смакується в любові.
Цінуєш дотик, лиш тому, що мить
Минає в радості і в час коли болить.

24.12.2023

Жертовник сну в її глевких очах,
Займає дух паломника сліпого,
А в них безодня, а над нею птах,
Холодні води, що на дні морському.
Ти вільний зір приковуєш до вуст
Тримаючи усесвіт на бретельках,
І як слона поймає дикий муст
Заходишся від безуму та спеки.
Для пристрасті в тобі розкішний храм
Що губ вбира’ вологі поцілунки,
І волю надаєш палким рукам,
Вихлюпуючи від конання звуки.
І стільки б жертв принести не зумів,
Цінніш’ за все – багаття вічних слів.

23.12.2023

В твоїх очах мій день загублений,
І в головах тужливо снам,
В глухому сяйві, в ніч пригублена,
Безкровна, мертва тишина.
Веслують з вироком безсонниці,
Стрілчаті випади галер,
Бездумно п’єш печаль з віконниці,
І зорі втоплені з озер.
Блукаєш холодно кімнатами,
Відтінком бляклої стіни,
Годинник розчепи на атоми,
Ще більш гучніше впреться йти.
Не щезнути… Ніяк не відвернутися…
Ніяк! Ніяк, очей не відвести,
Від стелі, щойно, на якій проснулися,
Байдужі очі, що відкрила… ти.


05.06.2019

Хто ти, коли не відтінок чужої самотності,
Звідки твій голос, коли не з собору грудей
Хіба твій цілунок зітреться з картини вічності
Шовковистим платком?
Скажи мені,
Твій погляд хіба не пастель у поливі світанку?
Хіба не тремтить в переливах його, душа?
Ти вдихаєш любов і видихаєш тремку поезію
Змагаючись із деревами.
І кроки твої
Хіба не відлуння прадавнього метронома,
А сміх мов завіса, блакитного неба, яке
Щоночі спадає у темінь позбавившись сонця
Відкривши твою справжність.

3.12.2023

Це ода пелюсткам, це ода твоїм вустам,
Розгорнутим лініям серця твого у складках
Чутливої мови, любові, твого письма,
Що в дужках приховує спраглість любовної арки.
Це контур терпкої душі, чуйний всесвіт твоїх ознак,
Ніжнотканна матерія юності, пристрасті й зваби,
Що пробує зорі і промені сонця на смак,
І спалює голос, як полум’я пух кульбаби,
Або навпаки розгорається буйним вогнем
І підноситься дух у крислатій пожежі любові,
Яку не згасити протяжним осіннім дощем,
Що в серці яріє займистим натхненням у слові.
Це ода вустам, що повторюють обрис птахів,
Що здіймаються ввись піднімаючи крила утіхи,
І торкають вони поцілунком між двох світів,
Де прозора блакить мерехтить у схвильованих ріках.

17.12.2023

Потрібно й надалі вивчати свої серця,
Спостерігати за жестами рук, що пояснюють про кордони
До яких тобі можна, на які посягнути зась.
Бодай доторкнутись вустами чи тяглістю мови.
Для початку навчитись змальовувати краєвид
Вивчати траєкторії птахів, блякле сонце в холодну пору,
І навіть тоді, коли захочеться говорити про світ –
Описувати невидимий контур його свободи.
Навчитись ходити в тяжких обладунках зими,
Говорити із самим собою знемагаючи від безсоння,
Добирати слова перечитуючи старі словники
Дізнатись про страх, про віру в твоїх долонях.
Тоді відпускати їх крила в стрімкий політ
В театральній залі. Подавати нужденним в слові
Спочатку потрібно підняти опалий цвіт,
Споглядати красу всюдисущого царства любові.
І навіть тоді не шукати примхливу мораль,
А вести діалог, як веде його чуйний художник,
Змалювати картину і поселити у ній не жаль,
А радість з якою вуста промовляють: «О, боже!».

09.12.2023

Завиває зима папільотки своїх вітрів
Затирає сліди і заковує сизим льодом
Поети буває дописують власний вірш,
Що хапає за хвіст
І з’їдає себе до рогів.
А тоді вирушають в дорогу по білих слідах,
Ледь помітних немов би закінчилась чорна стрічка
І колодки друкують шрифтом, що на небесах,
Лежить,
І каретка торочить про снігом засипану вічність.
Телеграми її мовчать.
Кілобайти вагань, електронні курсори втоми,
Скаженіють вітри, лиш появиться слід – сичать
І стирають її не відправлене повідомлення.
Невже доведеться писати мені за двох,
Ходити засніженим, білим, мов аркуш світом,
Де тільки незримо присутній примхливий бог,
На звалищі снів, і затоптаних білих літер.

29.11.2023

І вони постійно підкреслюють твоє ім’я,
Вимовляють у натовпі тихо щоб ти прислухався,
І розпізнав їхній голос серед тисячі голосів,
Як діти знаходять янголів за теплим шурхотом.
Тротуарами сонця, дощів, повз вікна тісних домів
За усмішкою з якою неквапно проходять далі,
А потім зникають за рогом крутих вітрів
У стоптаних кедах, кросах, туфлях і вицвілих сандалях.
Вони за тобою пильнують. Це, власне, вони
Вдивляються в тебе присівши на лаві в парку,
Це тому відчуваєш гачки на своєму плечі
Мов навмисно хтось поглядом ловить тебе на приманку.
Це вони їздять у громадському транспорті, непомітні для всіх,
Велосипедними доріжками прямують стираючи зорі,
Вони помічають барви з яких виростають пісні,
І романи в які забирають тебе по дорозі.
Вони змушують тебе зупинитися, глянути на клуби хмар,
Завмерти від страху мінливого до безконечності,
Прислухайся, — кажуть вони, — не лякайся, що буде там,
Почуте записують літери, та їм не сягнути небаченого.
Зрештою, вони змушують тебе сумніватися,
Вистригаючи листя газет, і складаючи дивні образи
Упереміш з усім, що було, разом з тим, що сьогодні мине
Розгориться вогонь і займеться майбутніми грозами.
Вбирають тебе у химерну одежу зі слів,
І накреслюють долі відомими їм маршрутами,
Аби ти розпізнав їхній голос серед тисячі голосів,
Як діти знаходять янголів за теплим шурхотом.

27.11.2023

Хіба потрібна квіткова крамниця тобі,
Щоб упевнитись в красі троянд?
Кажу тобі,
Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,
Заки ти перебігаєш з картини смутку
В розпростерті картини життя
Я знаходжу тебе в сухозлотім осонні
По затертих, зів’ялих слідах.
А тоді я змальовую вітер, зливи, обрії твоїх сновидінь,
Якби ж ти знала
Скільки тут перетятої мови про тебе,
І яка безголоса синь,
Що на лініях долі виростають притоки
Під пагорбом призабутих сумлінь.
Що знаходиш загублений шепіт у травах,
Мов зліпки твоїх прощань,
І між гілля дерев – видається не місяць,
А циферблат безкінечних чекань.
А тоді,
Перехоплює подих від голосу і охри твоїх плечей,
Ти сидиш незворушно впівоберта і безліч твоїх речей,
Немов би гербарій пам’яті, пелюстки старих епох,
Тільки зараз вони, це музей старожитностей,
Що придумав ще юний бог.
Безліч мови, утіхи, осіннього сонця в тобі,
Облямоване небо цитат,
О, як необачно було розпочати з крамниці,
І про певну красу троянд.

30.10.2023

Він перстом указав на стоїчний могутній замок,
І дружині своїй наказав відбувати на штурм,
І гармати розбили красу, що хотілося мати,
І коли забігали в князівські чужі палати,
Прекрасну княгиню схопили за довгу косу.
І коли він дивився ув очі її благальні,
На губи тремтливі, на бляклість лякливих рук
Йому захотілось покірне кохання мати,
І скинувши долі від битви порубані лати,
На ложе, усупереч волі її потягнув.
Та тільки торкнувся, як вдарила, вірна, кинджалом,
Прямісінько в серце, в його сполотнілу грудь,
І вжалила словом: усе, що хотілося мати,
Тобі довелося не від-, а за-воювати,
Шукаючи славу, що множить руїни та лють.
І ось результат: умираєш від власної хіті
В порожніх обіймах, що тягнуть тебе униз,
За кожне твоє необдумане право мати
Історія в’яже страшніші шляхи розплати,
І кидає злодій в княгиню смертельний спис.

18.11.2023

Це велика симфонія звуків та кольорів,
Тихе відлуння присмерку, що скрадається в лоно ночі,
Вітер їх струшує в кишені набиті дрібними монетами,
Що в долонях твоїх переплавиться на різдвяні дзвоники.
Коли можеш почути то дослухайся та почуй,
Як запала на вулиці клавіша мого мовчання.
Місто у мерехтінні гірлянд проганяє холод від дверей тепла
І я тягнуся до нього, як комаха на ліхтарне світло.
Як завжди і повсякчас тягнуться руки до інших рук,
Як голодом прокляті люди, що засинають під стінами з мотлоху
Втрачають своє обличчя і загортаються у дрантя шукань,
Що, мабуть, для них завершились болючим надломом.
Я міг би покинути це місто, і знову прокидатися
Між штучним світлом і сірим вікном світанку,
Залишаючи погляд чиїхось надії на відстані телефонних дзвінків,
Слухаючи подзвін у кишенях безпритульних на автостанціях.
І, якоюсь зимою,
Коли сліди мої зникнуть із клавішею останньої октави,
На дорозі чужих спогадів, під товщею білого снігу,
Ти віднайдеш сіру монетку, яку підкидали мої задубілі пальці
У пошуках нового пристанища і забереш із собою,
На пам’ять.

17.11.2023

Він так завзято говорив неправду,
Що й сам повірив сказаним словам,
І кинувшись в розпусту з головою,
Та будучи обманутий собою
Він опинився з нею сам на сам.
Але і в дзеркалі розвінчаних ілюзій,
Не скинув маски визнавши обман,
Пожбурив в скло іронію, мов камінь
І в тріщинах його, в дзеркальних шрамах,
Втішався стоголовістю тиран.

18.11.2023

Спочатку потрібно відтворити рядок з якого усе розпочнеться
Відтворити жінку, що дмухає на тендітну кульбабу
Простору кімнату, і дбайливо розстелену постіль
І небо, яке б пасувало до мізансцени саду.
Описати косе проміння на її плечах, стегні,
На крильцях метелика скутого в темному лоні,
Олійними фарбами дописати усе, що подобається мені –
Зворушену мить, що застигла в її долонях.
Крім того, погляд, що видовжує тишу її очей,
У скінченному просторі полотна, що бере у свою облогу,
І якби вона ожила і вийшла у світ речей,
Вона б говорила чуттєвим заготовленим монологом.
Вона б ступила, перекинувши старий мольберт,
З кімнати в кімнату із шумовними осінніми опадами,
І зрештою стала б такою, як Розенкранц і Гільденстерн
У п’єсі написаній сером Томом Стоппардом.
Вона б говорила допоки їй стало рядків,
Як поет, що збирає слова в чуттєвості мудрагеля
І закінчивши, продовжила жити усьому вперекір,
Лиш тільки на мить розтуливши обійми ідеям.

27.10.2023

За вікном жовтня опадає жовто-зелене листя горіха,
Опадає густо на скуту паморозками траву,
Немов би між гіллям тріпоче привиддя птахів
Звільнивши від сну спомутніле небо.

Ще зовсім безсиле ранкове проміння у тиші безвітря,
Промальовує прожилки листя закляклого винограду
Воно зазиває вийти з кімнати у вологий пейзаж
Де куряться тіні самотнім відлунням саду.

А листя продовжує опадати. Лунко зриваючись долу,
Від крапель туману у стиглому світлочассі.
Я хотів би спитати у тебе про те, що не знає природа,
Та питання нажаль зриваються з вуст невчасно.

25.10.2023

Коли писатимеш стиглі вірші
Про темні прихистки конкубіни,
Все, те, шо ховають глибокі ніші
Почують вуха, що слухають стіни.
Вони розкажуть про тебе іншим,
Змалюють почуте в розпусних картинах,
«Щоночі він шкрябає, — скажуть, — вірші,
У темних прихистках конкубіни».
І серце у нього стає темнішим,
Тамує спрагу жагучих тіней,
Вона його просить любити глибше,
Відкрившись долі йому на колінах.
«Безумці, нещасні, — заквилять грішники, —
Вони оскверняють і наші стіни,
І все лиш тому, що дописує вірша,
Що геть не потрібен його конкубіні!»
Всього лиш красиві слова, не більше,
Про ночі, про млосні цілунки уклінні,
І серце у нього стає темнішим,
І прихистки ночі усі в руїнах.

08.10.2023

Ці слова наче квіти напоєні небом травня,
І тобою вагітна повня, і кожен світанок.
Коли вже любити, то любити для протиставлення,
Зневірі, ненависті, вдаваності та обману.
Якщо говорити – то краще на авансцені
Читати поезію, так, щоб втискалася в бильця
Крісел
Публіка.
І нехай видається це все даремним,
Та слова – протиставлення іншим словам та дурням.
І нехай говоритимуть клавіші замість нас,
Партитурами снів, а чи тиша німими рядками
Розгориться вогнем і торкнеться любові час,
Можливо, подумки прочитаними словами.
І білою заздрістю іноді сходить печаль,
Що не ти написав ті сонети, сонати, Гамлета;
І серце – на сцені розладнаний чорний рояль
Якому немає найкращого протиставлення.

12.10.2023

Мій обшир роздумів без тебе спорожнів.
Осіннє місто слів до горизонту.
Самотність – це залишитись без снів,
Без променів далекому Плутону
І кутатись у темряву дощів,
Перебирати зір холодний полиск,
В пошитому з рукописів плащі
Іти в нікуди в чорно-синє поле,
Перед світанням, за межу рядків.

24.10.2023

Долі ховаються за сторінками написаних книг,
В ілюстраціях слова, що мають свій план і поступ,
І скільки зникає водночас закреслених доль
Де чорні дерева стоять мов поламані списи.
Коли закрадається страх в діафрагму твою,
І долоні стискають між пальців ім’я любові,
Кров скипає в тобі від ненависті там де земля
Вириває безодню від артилерійських снарядів.
Це терпіння сердець в темних вирвах розвіяних снів,
Роздивитись в очах все, що раптом впирається в обрій,
Цей приречений біль задивився в майбутнє життя,
Що за кожним окопом і кожною миттю стікає.
А вгорі розкололося небо на два береги.
Чорні літери сіяно полем страшного крику.
Скільки спалено слів, скільки смертю знедолено книг,
Скільки страчено доль, скільки мови у землю зарито.

1.11.2023

В своїх словах віддай бурхливі води
Для німоти народженій там рибі,
З яких вона ніколи не виходить,
Оскільки воля визначає вибір.
Тому весь світ і всі його стихії,
Тобі, мов рибі в хвилях креслять межі,
І вибір там, де сходиться в надії
Безсмертя слів в округлій рамі неба.

27.09.2020

Небо останніх днів буде кольору твоїх очей,
Я дивлюся у них, переплавивши власний голос,
На темний камінь, і кинувши в пливкий портал
Де немає завтра, і немає для тебе сьогодні
Птахів. Безпричинно, можливо, хвилинне хвиління слів
Перебитих ключиць, сновидіння дзеркал і часу,
В якому безформно блукає прозорий спів,
В амальгамі, що схоплює подих твого причастя
До завтра. До сонця. Де хвилі твого язика
Омивають послання на гальку і теплий берег
Мов спомин про сотні промовлених голосів
Закутих в мовчання чи стертих на тихий шерех.
Прокинься. Світанки гортають ковдри майбутніх книг.
Ледь описані форми жінок у теплому пледі,
Лиш натяк на те, що життя не рахує годин,
Що немає яскравого п'ятого акту трагедії.
І тільки скінченність, що схоплює певну мить
Заворожує світ, обрамляючи суть екраном,
Листопад домальовує колір твоїх очей
За вікном. І злива ранить.

08.11.2023

Він прийшов принести не мир, а встромити до рук меча.
Слів буває, що тьма, і за ними стоять пороки.
Він знаходить для тебе потрібні тобі ж слова,
В лабіринтах неправди, війни і земних окопів.
Ти ж цього не хотів. Світ здавався для тебе простим
У потоках чуттєвості мови і звичних звершень,
Тільки світ цей вручає у руки мечі молодим,
Забираючи слово, з яким зупинилося серце.
Десь он там у повітрі розірваний простір спада
Як прозорі завіси, ховаючи інший вимір
І ти перековуєш в зброю святі слова
За якими Господь і безмежне число херувимів.
Світло правди його – поле битви очей та сердець.
Давній морок гряде легіонами зла й чорнодушшя.
Слів буває, що тьма, і за ними чатує смерть
Чи ж небесна любов, чи її безпросвітна спокуса.

04.11.2023

В повітрі передмова зими.
Плівку минулого оцифровує ракурс вулиці,
Де бруківка відбиває сирени, і галасливі потоки людей,
Неспішно проходять скверами і сірими площами.
Вітер схиляє дощ до твого вікна,
І шквалом сполохує схлипи брудної маркізи,
І знову скрадаючись воркітливим міським карнизом
Кидається струшувати листя дерев,
Із жахливою рвучкістю звіра та його натхненням.

Виглядаєш з вікна.
Твій погляд, нагадує про мою васальну залежність,
І я, сприймаю, як даність, що ти і твоя поява,
Твоя театральність, манера тримати себе в руках,
Лиш доповнює з вулиці столітній фасад з маскаронами,
Як до прикладу парк нав’язує іншу розмову
Пропонуючи ковану лаву
Для твоїх зап’ясть, і для твоєї гри
Мізансцену з пам’ятниками та алеями
Для можливої післямови твоїх слідів.

Місто живе плакатами,
Вдихає фігури закутані осінню у плащі
Строкатими крамницями та кафетеріями,
Ставши листівкою якій бракує дощів
На зворотному боці твоєї самотності та меланхолії.
Його лабіринтами ходить, блукаючи молодість,
Шурхочуть розкидані стоси чернеток і любовні сни
Розквітають та гинуть, неначе на плівці старі манекени
Прибираються для нових вітрин, забираючи спалах
Завжди неповторної осені.

12.11.2023

Прочитай мені повість в глуху, середземну ніч,
Про людей, що зазвичай вдаються до компромісів,
Про романтиків, що впадають у крайнощі видихаючи вірш,
Про дощі у державі, що змінюється за кулісами.
Про те, як показує мухи чиясь донька,
І про те, що книги в рядах де класична музика,
Що цієї зими не замерзне міська ріка
У тривкий льодохід, і про те, що Різдво відбудеться.
Про те, що існує чистилище, і те, що існує лімб
Для сумління поетів байдужих до власних витворів,
Про те, що тільки стражданню пасує німб,
І про те, що стражденним, він далебі не потрібен.
Про те, що все повертається. Війна – розпочне війну,
Що твоє милосердя прибуде відлунням серця,
Того хто прозрівши, загладить свою вину
Перед богом своїм, що десяток зійде сторицею.
Про тисячі слів з темних вікон, що кинуть комусь
Хто лишає сліди на дорогах глухої провінції,
Про темну журу, що жере Україну-Русь,
У купальськім вінку і повиту тугими косицями.
Про жало джмеля у дитячій долоні твоїй,
Білий сніг за вікном, що до тебе теплом повертається,
І що серце навпроти полюбить, так само, й на мить,
Нарешті усе зрівноважиться.

12.11.2023

«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,
а хто дивиться на хмари, той не жатиме».
Екклезіяст 11:4

Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,
Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,
Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,
І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.
Я слухав як билося серце її тоді
І лякався зворушити словом крихке мовчання,
Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,
З останньою краплею, ніжність постане обманом.
Що зникне усе, як зупиниться прясти вона
З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,
Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна
Незмінної зливи у гомін мінливого міста.
Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,
Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,
Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,
Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.

11.11.2023

Надто важка пелена на його плечах.
Крізь туман проглядається сонце його століття.
Хтось малює для нього картини розкішних троянд
Де зіпершись на меч він чекає сліпучого світла.
І вагання душі мов на шальках старих терезів
Не зрівняє любов із кривавими слізьми бою,
І серце немов в порубіжжі розквітлих садів,
Що вмить заливає долину гарячою кров’ю.
І слова наче віск. Пересохлого горла вуста
Мов печать на листі, що нікому уже не читати,
Тут пустеля довкруж, і пустельні стоять міста,
І немає троянд, і немає кому саджати.
Наче сонце весни розпалившись – спалило до тла
І каміння небес вітражі потрощило храмів,
І лягає на шальки, мов пір’я лиш чорна зола,
І серце навпроти легке, хоч твердіше за камінь.

05.11.2023

Там проявляються відбитки крил на білому полотні туману,
І вуста приховують сторінки недописаної повісті.
Недомальоване серце з відкритою кліткою, у кожній кімнаті міста
Зазиває птахів поселитися в його темній обителі.
Там, світанок зазирає до відкритих шухляд закапелків її душі,
Погляди обстрілюють зграї картеччю своєї самотності,
І здається, що ядра, обтяжених печаллю зіниць
Розірвуть
Картонне небо тягучої меланхолії.
Зрештою,
Сьогодні, вона покидає гостинний двір
Розписується у журналах осені золотим ластовинням сонця, і
Ще не зовсім голими кронами далеких сонливих доріг
Прошитих вітрами та вимощених шурхотливим листям.

28.10.2023

Він перепливає світло її очей
Немов корабель, що з’являється на горизонті,
Непомітний мов тінь, у погожий травневий день,
Невідомий, оманливий, далекий на своєму фронті.
А їй достатньо заплющити очі, щоб він потонув,
У чорній безодні зіниць безмежної ночі,
Він спробує виплисти по той бік жіночого сну,
Якщо пощастить і примхливість її не зурочить.
І можливо, дозволить говорити йому про час,
Про те, що здається важливим сказати, про ніжність,
Про те, що вона забирає у бога шанс,
Злучити можливість віри в інакшу вічність.
Що немає землі під ногами у нього давно,
Що віра її це безвір’я фатальних віршів,
І йому б не прийшлося лягати щодень на дно,
Якби роздивилась, якби полюбила іншого.

03.10.2023

Ти станеш васалом її ночей,
Коли місячне сяйво, здається, що випав сніг.
Зложивши долоні в долоні її страстей,
Прийнявши покору поклоном до ніжних ніг.
Ти станеш васалом її ночей.
Святою реліквією будуть її уста
І йтимеш послушно на поклик за нею в похід,
І ти й не помітиш, яким необачним став,
Що вірність сеньйорі закрила від тебе світ.
Святою реліквією будуть її уста.
І громом накаже васалу перст,
Попоною чорною вкриються хмари вгорі,
І стане на захист їй вірний, розлючений пес
Шматуючи шкури скажених від сяйва вовків.
І громом накаже васалу перст.
І кров’ю підтвердить старий ритуал,
І все, що попросить, це віри й любові взамін,
І буде обманутий вірний сеньйорі васал,
І встане, пошарпаний, зраджений нею з колін.
І кров’ю розірве старий ритуал.
Він більше не буде її мечем,
І місячне сяйво зітліє в його краях,
І вицвіте сонце і день побіжить за днем,
Як полум’я листя на сизих, стрімких вітрах.
Він більше не буде її мечем.
І якоїсь ночі забракне солодких вуст.
І вона заголосить про втрату покірного пса:
«Вернися до мене, мій любий, і я озвусь!»,
Але не почують затягнуті небеса.
І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

02.10.2023

Осінь примхлива торочить з небес туман,
І я... Збиваючись з ритму... тону...
Проглядаються зорі.
Чуєш?
Стільки сердець,
Стільки болю і смерті, десь там,
Так поряд,
Але не з тобою.
Слова завмирають неначе останній крик.
Вони
Гуснуть, немов би олійні фарби.
Поглянь,
Скільки мертвих голубок, на чорній лежать землі
Довкола висохлого водограю.
Хіба не мізерні ці спроби дурного письма,
Торочити надто безсилі вірші?
Метафори гаснуть, як зорі, і знову – війна
Можливість поезії світла тобі напише
Кров'ю.

15.10.2023

Знаєш, насправді говорити про вічність у нас не заведено,
Точніше можна, та швидше за все не варто,
Це вірус, який потрапляє у кров з легендою
Про бога, про небо,
Про те ким ти є, і ким намагаєшся стати.
Велика нудьга говорити тоді коли й сам
Не знаєш правди, читаючи Вайлда та Раскіна,
Інтуїтивно довіряєш красивим ідеям, словам,
Для того, аби упевнитись і просто чуже привласнити.
Найвірогідніше говоритимеш про чорний, зелений чай,
Каву без цукру, про осінь, про вакцинацію.
В цих розмовах прихована вічність про яку мовчать,
Особливо в кафе, особливо коли сімнадцять.
Вічність лякає, як лякає моральна проповідь,
Настанови священика, притча Христа про невід, та
Одним вже запізно відважуватися на опір,
А юним потрібно служити земній королеві.
Люди, жартують, випивають, відволікаються,
Як студенти, прозиваючись лекторці «Парадигмою»,
Вони проживають життя у розвагах, а пізніше каються,
Через те, що приходить старість, і ту, що стоїть за спиною.
Так,
Вічність...
Це, мабуть, складна і надто загальна тема,
Про таке не говорять, а більше мовчать. По-суті,
Вдивляються в тишу і слухають вилиту темряву
І коли помічають, то тільки її відсутність.

09.10.2023

Дивилась на сонце,
А він говорив про відносність.
Про вічну залежність від інших,
Незмінність, про страх,
Що часом приходить непевність
Та невідоме,
Про те, що відоме
Давно, як усім, відтак
Відносне.
Дивилась вона у вікно
Та, майже не слухала,
На сонце зимою дивитись простіш. Голоси
Здаються далеким відлунням чогось
Невідомого,
Мов зграя лелек, що прямує на поклик весни.
Незчулись, як шибку прозорого, білого дня
Розбив на осколки впустивши в кімнату тіні
Місяць. І дивилась на місяць
У місячнім сяйві вона,
А він говорив про відносність, непевність та вічність.
Та раптом замовк. Озирнувся
На неї. Вона
Оголила свій стан. Світло смужкою
Цмулили двері,
І тут пропадала відносність поезії, та
Історія ночі, залила чорнилом папери.

03.02.2021

Вони стоять над морем туману.
Хвилі...чайки... місяць... вечірній сплін.
І грають картини безодні на фортепіано, -
Чіпляючись фресками ночі до білих стін, -

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

Вони стоять над морем, над морем туману,
Їхні очі лякливі мов рибки в прозорій воді,
У пошуках власних тінеї, і власного часу
Їм далі не видно, як далі за власні сліди.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

Вони не говорять, над морем, над білим туманом,
Де тишу розгойдує поскрип старої сосни.
І тільки стоять, і вдивляються безнастанно
На клуби привиддя, що тягнуть химерні сни.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

18.10.2023

Ці хмари, що тягнуться над головою,
Говорять з нами про океани,
Про труби котелень, що сходять парою,
Про те, що вони забирають з собою
Душі людей, як осінні тумани.

Про те, що скоро сезон дощів,
Про те, що зима підкрадається Брейгелем,
Про те, що зготована для птахів
Пастка. Про те, що життя ефемерне,
Про те, що для тебе бракує слів...

20.10.2023

Хто може вмістити, хай вмістить, нещасна рибо,
Нехай проковтне тебе паща старого кита
Не пливи, не тікай, не спізнати тобі глибини
Крім іншої риби у череві хижака.
Коли б не гарпун ти б давно, як простилась, рибо
Із життям, і лякливим хвостом не тікала би геть
Від того корабля китоловів, що крався хижо
Але ненавмисно від смерті тебе врятував.
І ось ти пливеш вигинаючись плавниками
Забравши з собою останнє ревіння кита
І гудок китобійця розноситься океаном
Та ти не боїшся, вмістивши нове життя.

31.12.2022

Вона вірила у те, що павуків не можна вбивати,
Що перш як розкраяти хліб його потрібно перехрестити,
Коли ненароком він падав, вона піднімала скибку
Щоб на неї дмухнути та поцілувати.

Її пальчики пахли ветхістю старих непрочитаних книг,
На стінах висіли натюрморти,
Пейзажі, на яких невпізнавані птахи
Кудись відлітали, летіли у чорних контурах розкритих крил
Та ніколи не покидали її кімнати
І не випурхали з периметру її картин.

Вона любила
Махати рукою на банальщину не розібравшись в ній
Віддаватись поночі у стотисячних застібках цноти,
І цитувати Павла в першому посланні до Коринтян,
Навіть не знаючи, що безтурботно цитує цього замордованого апостола.

Вона любила коли він мудрагельствував про поезію,
Вдавала, що наче розуміє безглузді образи,
Наче його тиради, мозковиті вивихи та сентенції
Були фіміамом, що ширився її квартирою
Вкриваючи птахів ще більш густішим, містичним туманом.

«Твоя поема предивна, казала вона очима,
Але приємна, і цікава звуками, коли читаєш,
І тому, я люблю це прекрасне просте безглуздя,
Яке навряд чи стану колись перечитувати».

Так,
Вона була усім для нього:
Кімнатою, стінами, птахами на тих картинах,
Любов’ю, словами, поемою справедливо безглуздою,
Вона дуже любила його, надихала та часом квилила,
Коли він убивав павуків, і кидався хлібом.

07.02.2023

Тепер у мене немає улюбленого поета,
Я намагаюсь виплекати його із засушених речей
Притрушених пилюкою на горищі, як античні філософи,
Що народжували з неї мишей.

Юність викохує величну строкату квітку,
Обриваючи пелюстки з жовтих і білих голів,
Витягуючи із пустого забрала –
Червоні
І тоді піднімає його в страшну круговерть,
І допоки в повітрі п’янка та напевна смерть
Вона усміхається
Під трояндами Геліогабала.

Ніхто не мовчить, як немає чого сказати.
Це в театрі буває навмисна павза опісля вдалих реприз,
Коли якийсь, доволі хороший автор виливає у дзвін мізансцени
І нею дзвенить
Розливаючись до кінця спектаклю.

Та голос поета німує в моїх очах.
Речі припадають пилюкою і грузнуть у часовинні,
Немов перевертаєш спаяні колби з піском
Чи підкидуєш зерна рядків до вітру
Цілуєш друковані літери з’єднані у любов
Перебираєш вустами, наче вдихаєш повітря
І шумують макові голови, закликаючи сон

Частину землі виїдають тіні, і штучне світло.
О, так
На цьому горищі, поета ніколи і не було.
Він приходить із сонцем і зникає в його промінні.

10.09.2023

В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубних хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Химер, що тіні прихистку снують
І тягнуть душі в п’ятий вимір світла
У світ чуттєвих яв, чи навпаки
Лякають віщим голосом із серця,
Що п’є моря у сяєві нічнім.
І там живуть здимаючи вітрила
Грудей. Вони, здається, наче спроба
Збагнути світ із клаптиків, по суті,
Ніколи не написаних віршів.
Немов вони твої осколки болю,
Гурма птахів, що кинулися в небо
І там у небі, мов примхливий почерк,
Мережать хвилі втаєних рядків.

07.10.2023

Стільки струмків у тобі, рік, озер,
Стільки зеленого листя і вітру багряного,
Стільки безодні і темних вузьких печер,
І стільки іще не розгаданого.
Знаю, що ти непоступлива і пливка
Туманом холодним з відлуннями залізниці,
Далека, як обрій, як сонце, але близька
Тяглістю в чорних на простяж віків зіницях.
Здається, що й скали чи міста холодний руст
Означать тебе і риси твого обличчя, що
Вгадуєш контур волосся твого та бюст,
Які проступають у формі, щоб далі снитися.
І всюди, куди не поглянеш — це ти, все — ти,
А я наче вільна, та змучена тінь лакея,
Все плентаюсь містом, яким довелось версти
Спраглим поетам, що втрапили в Лаодікею.

10.10.2021

Усе переплуталось і переплелося,
Зникло
У вогні наче хмиз догорів поезії,
Що часом збирають з осіннього краєвиду,
Допитливі серцем, але обмежені
Велелюбним Сонцем.
Так, вони обожнюють Сонце,
Гаряче каміння, пісок і пінисті хвилі,
Літо висушує їм коліна
І лягає багряним шумовинням
Осені.
І тоді вони йдуть, щоб добути хмизу,
Тріщать гілками, шурхочуть листям, і тільки
Як спускається ніч, їх вражає холодна шпилька
Що спадає з Волосся космічної Вероніки.
І вони відвертаються від краєвиду,
Вірші
Втрачають розміреність ритму і рими,
І тепер їм здається, що серцю чогось бракує,
Їх зваблює Місяць, і тривожить щось невловиме.
Їхні тіні видовжуються і сідають навпроти,
Тумани вдягають в печальну мантію.
Вони все шепочуть питаючи: "хто ти?
Задивляючись в чорне мерехтіння галактики.

23.09.2023

Слова, як попіл, птахи, як вітер,
І погляд неба більмом покритий,
І завтра – вчора, і мить – сьогодні,
І вже не скажеш, що світ – безодня.
Не скажеш надто, бо надто – більше
За те, що маєш, і що отримав,
Ти радше скажеш: коли б не гірше,
Минути б осінь, минути б зиму.
Закреслиш «точно», добавиш «мабуть»,
І мабуть погляд вже точно також
Нічого не скаже про хтиву звабу,
А скаже чесно, що серцю страшно
Бути з тобою але й не бути,
Також, мабуть доволі страшно.

Живеш до поки кричиш, а потім,
Все менше крику, життя все менше,
І вужчає всесвіт, як світло в гроті,
Але й від сонця тобі не легше.

02.10.2021

Колись ти була таємничою як світанок
На вокзальній станції,
З пустими перонами, лавами,
Лункою залою і вицвілими плафонами.
Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,
Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,
А потім здалеку вчувалось гудіння потяга,
Дзеленчав семафор у легкому тумані,
Що був моїм особистим знеболюючим.

Вірші забирають тебе отримавши право на власність,
Не бажаючи миритись з минулим життям та втратами.
Сновигаючи тут в спомутнілій вокзальній станції,
Ти омиваєш руки туманами.
О так,
Філософія – обмилок в заводненій мильниці обивателя
На кожнім забутім, загубленім перестанку.

Немов спохватившись зі сну ти записуєш зболені строфи
Намагаєшся все пригадати за тими рядками
А вони мов сповита імлою залізнична колія,
Зникають, мов вічність, яку не здогониш словами.
А потім,
Голос твій віддаляється зі світанком. Зникає ця тиша, у краплях роси - туманами
І вітер витає пероном, чіпляючись за верхів'я, наче
Знову дійшов до краю золотистий тонар під хмарами,
І просто собі шурхоче...

26.09.2023

Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним по-білому,
Світ гуде контрабасами, і здається його смички,
До поезії стали подібними,
Лягають рядками. Це більше ніж просто жаль,
Що збирають вуста передруки любовного слова,
І безпам’ятно множать свою віковічну печаль
Заливаючись чорною кров’ю.
Перекажи.
Розкажи мені сон, що повторює вічно цей світ,
Як вбирає красу і стає ешафотом страти.
Можливо душа, це всього лиш зворотній бік,
Затертої порнографічної карти,
Страхів?
І нехай усе, залишається так як є,
Хай вуста випивають ночі і п’ють світанки,
І в лекторії десь, хтось почує в останніх рядах
Про воскресіння романтиків.

18.09.2023

Це просто неквапна розмова з твоїм відображенням –
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на прощання на кожному дзеркалі,
На теплому подиху підпис: ця перша – це чиста любов,
Та друга, що хмуро стоїть посередині – пошуки істини,
А третя – це я, що нічого у ній не знайшов.

20.09.2023

Ти ніколи не знатимеш справжнього Сонця,
Не осідлаєш верхи гігантський метеорит,
І не знатимеш ніколи любові іншого серця,
Бо ти у ньому, напевно загинеш, згориш.
Нам потрібно любити усе на відстані,
Як оте сонце, що далебі від нас,
Комети,
Метеорити,
Зорі
На безпечнім відрізку від лави, слова та істини,
І навіть пірнаючи в море,
Не тривожити його глибин.
Нам потрібно
Відступити назад, щоб роздивитися картину,
Писати листи, повідомлення, будувати пристані для човнів,
Вся біда лиш у тому, на яких ми тримаємо відстанях,
Від любові серця і вщент спопеляючих слів.

25.09.2023

Твої ґудзики нагадують юферси корабля,
Що, здається, невидимі ванти до мене тягнуть,
І сковують. Надимились груди, що наче вітрила, і я —
До тебе прагну.
Тону і тану в тобі, тону,
Углиб жагою в тобі зникаю,
І зірвані юферси корабля
Тріщать по палубі, всю ніч кружляють.

10.03.2022

Він подумки схопився за голос теплий.
Навпроти вечірнього сонця початку осені,
За його плечима розсіювалась мала циферблатна стрілка,
Без хвилинної стрілки.
З її ходою,
А точніше, з її відходом виникали питання,
На які не знаходиш жодних пристойних відповідей. Наприклад,
Той теплий голос, потрохи ставав холодним,
Минуле зникало з мови, відмираючи осінню,
Немов тіло скуте недугою чи якоюсь хворобою,
З часом одужало, зміцніло і все забулося.
Залишалась поезія, залишалась музика струнних,
Натхненних альтів, цілий оркестр, що грає твою симфонію.
Чуєш?
Голос буває фальшивить в сердечних деках,
А музика, музика, музика, мабуть ніколи.
Вона розливається із невідомості,
Виникає з сонця, що розсіює тіні,
Вона виникає в твоєму тілі,
Спочатку, як теплий,
Літеплий голос.

15.09.2023

Якби була ти чистим джерелом,
Прозорою, мінливою водою,
Мені забракло б двох моїх долонь,
Аби ущерть напитися тобою.

15.09.2023

Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,
І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.
Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,
Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.
Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі
Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,
Потягнувши за нитку мороку, розторочивши виткану вічність,
Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.
Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку хвилюючого голосу,
Стрімкими течіями омиваючи мис безкінечності,
Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,
Із чорними дірами, між зорями і метеоритами
Не маючи певності
Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,
І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,
Що твій голос, і твоя невідома душа
Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.
Без обрію?!
Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,
З’являються контури і обрій описує радіус
Твоєї обителі.
Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,
Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.

04.09.2023

Тихо, тихо
Послухай, як дихає
Невагомість
Ночі
Серця,
Мови,
Її любові,
Спекотний гін.
Як тихий шепіт,
Мов літній легіт,
Зриває листя
Зорі,
Зойки,
І там колихає,
Коли кохає
Твій місяцем
Вилитий силует.
Дописує подих,
І втоплює погляд
У відблиски віддихів,
Заводь очей.

Світанок здимає
Фіранку біляву
І стягує сонце
Мереживо слів.
І ти прокидаєшся
Серцем оголена,
Щастям напоєна,
І обеззброєна,
Вдихаючи тишу
Розвіяних снів.
Гладь.

19.08.2023

Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,
Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів
Закривають сонце і під воду ідуть береги,
Островів,
Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.
Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,
Опікають корали, рифи, пливуть дельфіни
І пір’я птахів проліта у моїй голові,
І ростуть корабельні, жагливі до мандрів пінії.
Вітрила лягли простирадлами снів, захлань
Із туманів здимають клівери їх до бушприту.
І серед білого-білого океану, раптом продивляється грань –
Безодня, що тягне по жилах дереворити.
Обрив.
П’янкий водоспад із твоєї стрімкої душі,
Що манить нещасну шхуну у засвіт ночі
Океан розливається хвилями з ложа твого,
Схвильовані подихи, відпливи, схвильована постіль.
Припливи. Відпливи.
Мілина.
Залишаються кораблі у місячнім сяйві в глевкім сновидінні
І мариться, мариться їм безкінечна вода,
І вітер попутній, високі, шумливі хвилі.
Де немає землі, немає причалу і берегів
Де тільки сонце, і вічність розрита кілем.

31.08.2023

Відвертість іноді розхитує пейзаж
В якому безліч темних голосів,
Розпліскують свою журливу тишу
У човен твій, де лебеді навкруг
Сполохані перевертають небо.
І в ньому ти хвилюєшся немов
Брижі свічадом голосом німують
Розходяться аж ген до берегів
Захмареного обрію. Навмисно
Вони тебе ховають від очей
І схлипами старого очерету
Гойдається покосами над плесом
І тоне не обмовившись у ніч
Любов моя. З чого все почалось?
Чи то вона поета сколихнула
В мені, чи я вдихнув свої слова
В поезію, і там собі заснула,
І спить на дні холодному вона –
Та дівчина, русалка, босорканя.

09.07.2023

У тих місцях де час вплітав його
В косу вітрів, в осінню поволоку
Коли він зник і більш не приходив,
Всім іншим видавалось, що присутність
Його пливка крізь задзеркалля часу,
Що прийде він, вірніше, що назавжди
Його тримають вплівши у косу
Вітри.
І так було завжди — твоя уява,
Вирує, снить і вгадує місця,
Що саме там, так-так, от саме звідти
Великий дух ступив в Заїжджий двір,
І в тім вікні його скувало часом.
Що тут, в давно заплутаних стежках
Що крок — музей, повітря в кубометрах
Прозорих слів промовлених колись,
Шляхетних поглядів, ідей, що тут повисли
В скульптурах часу. Їхні тіні снять
В колисці трав під вільхами до нині;
Під жовтим сонцем, снять коли зима
Гортає їм казки середньовіччя,
Трактати кватроченто. Сипле сніг
Минулого, як кулі сипле в шанці
Історія твоїх жахливих яв,
І воскресає поглядом єдиним
Твоє Полісся. Дивиться Пліснеськ
Мов промовляє вслід: розважуй кроки.

06.12.2021

А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,
І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?
І я поцілунком у коси твої заплету
Теплу ніч, і весну повабну.
І побачиш у росах запалених на гілках
Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману
І сонце відкриє бузкову твою наготу
І мову твою тонкостанну.

30.05.2023

Коли б я міг
Воскресити твій майже забутий голос
У провінційній квартирі,
Яку обживають давно як, чужі голоси,
Через стільки часу, віддаленості від нього,
Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.
Наче музика для обивателя в партитурах,
Яку не спроможний зіграти по нотах, але
За назвою в пам'яті звуки її віднаходить
І слухає спогад мелодії, спогад краси.
Твій голос десь там, десь під тонною інших, у стосах
Літописів сонця, світанків, любові та зим,
Його зберігає схолола відлуннями тиша...
Послухай, я воскресити його б не зміг.
Від краси, що привласнює мить залишається тільки
Вага від нещасної ляльки, лахміття та пил,
На якому самотність виводить своє прокляття
І зважує слово та пір'я обскубаних крил.

05.07.2023

Ти можеш шукати у потемках ночі
Слова, що запалюють мертві плафони
Блукати відлунням в старім коридорі
І слухати холод січневих вітрів;
Вдивлятись у потемки середньовіччя
В зруйнованім серці чийомусь, щоб зважити
Власну облуду з безмовною радістю
Впевнившись в кращості читаних книг.
Молитися в храмі ресентименту
Із чорного требника месу справляючи
В голос під купол моралі читаючи
Попіл написаних-спалених слів.
Якщо ви не звідси – покиньте приміщення,
Шукайте мазками дорогу до Хоппера
Відкинутих крісел, до сонцепоклонників
Подалі від люстри і штучних світил.
Любуйтесь рядками нової релігії,
При свічці де тіні здаються голодними
Хижими звірами, що підкрадаються
Пащею мороку, важкістю лап.
Бійтеся класики, пийте з надщерблених
Келихів чорну стривожену звуками
Ніч, що готує коктейлі туманами
Ніч, що жарини роздмухує фар.
Пийте, впивайтеся власною юністю,
Сонячним вибухом радості, вічності
Поки безсмертя в тобі не закінчиться,
Поки ти сам не загинеш в собі.

14.01.2023

Розлийте мовчання налитого вщерть
Серця тієї, що випила тугу,
Звуками.
Ноти тектимуть під акомпонемент
Рікою журливою,
Ріками, фугою.
Спадаючи вниз водопадом, впадаючи
В море.

Небо
Тягнутиме тугу смичком
Розриваючись громом
Неначе снарядами.
Чуєш? Спитає вона
Звиваючись
Чуєш? Спитає піднявшись хвилею!
Я стала сильнішою,
Стоголосою,
Я стала мстивою,
І голодною.

І вона розхвилює моря океанами
Скипить, завирує
І стане бурею.
Чуєш? Спитає вона востаннє
Я йду за тобою.
І він почує.

18.01.2023

Насправді не ти, а обрій за сірим вікном,
І чорні птахи, що летять, мов обгортка книг,
Можливість додати до бляклого неба крик,
Написати для кількості енний, любовний том.
Нарікаю на світ, за яким невідомий з числа,
Голосом публіки кпинить трикутник Венер, та
Саме тоді видається весь світ пласким,
З одітими в тогу, що фекають на екран.
Даліла готує ножиці, вірніше тример, е-е-е
лектробритву. Голить, оголює пах, косу
Стриже. І врешті зникає природа, зникає усе,
Та тільки не крик, що охоплює пустоту.
До чого ж паскудно. Все поспіхом, криво, так
Мов справді магічне волосся згубив Самсон,
Чи все-таки вірність, як символ, якого і цар,
Буває, що втратить, віддавши комусь на сон
Майбутній.

07.11.2020

Щоб морок не забрав твоїх очей
Вдивляйся серцем в тих хто книги вартий,
Складаючи життєписи людей
В архів свого маленького театру.
Таким і буде світ твого життя, –
Що більше книг прочитаних зі сцени, –
Почує хтось твоє серцебиття
І забере до власної майстерні.

08.12.2022

І як дивитися на краплі, що з крон звисають?
В них повно сліз з очей твоїх,
З твоїх вільготних вій стікають,
І патока написаних дощів
Заводить свій безкровний солілоквій:
«О сиро тут, і холодно, і мокро».
Туман запрів в білилах сріблосонних,
Туман запрів в повторах і безсонні,
Душа з п’яти ужалила язик,
І залягло тривогою мовчання.
Шнуруй свій сірий стертий черевик. Мовчи.
Приходь до саду, щоб там – струсивши краплі;
Омитися з цих обважнілих вій,
Роздерти в лють історії сувій –
І з тихим, тихим, перемерзлим скриком
Упасти й возродитись на землі.
Туман запрів в білилах сріблосонних,
Туман запрів в повторах і безсонні,
Скоріш, скоріш віддамсь в обійми сну,
Хай дощ тріщить склорізами по склі,
Хоч збудься шиб і встав картонки в рами –
Він загуде в литаври,
В свої стократ прокляті барабани;
Спитай мене чом досі я шукаю
Обабіч подорожника для рани,
Чому слова висмикую з горищ,
Прийди, прошу і сни мені наклич
Мою любов, звільнивши від омани
І сліду від печалі не залиш,
Щоб не писав дощі і під ногами
Не задивлявся в небеса калюж.

09.11.2022

Пелюстки маку в полі з бур’яном
Колючий почерк,
І сипле вишкіром зерно
І вздовж розносить.
І чорнощира тінь росте,
Де в’януть маки,
І не питай мене про те,
Чи плачуть зранку.
Чи просять вітер однести,
Насіння полем,
Щоб між фіалками зрости
Чи між волошок.
Останнім подихом зітхнуть
В прозорій вазі,
Коли пелюстки опадуть
І сонце вразить.

18.12.2022

Говори зі мною.
Говори.
Тим голосом
Що
Тим голосом
Із
Собору
Вчорашнього дня
І сонцем
Його вітражів
І мовчанням
Холодного каменю,
Що
Відлунням твоїм
Що відлунням
Усіх епох,
Здається,
Ще вчора
Відбився
Від стін
Любов’ю
Але і війною.

Твій голос
Нехай
Стане плетивом
Срібних кольчуг
І підлатником вірш
Замовлянням
Твоєї долі.
Твій голос
Нехай
Відголосить
Усіх
Що в тобі
Залишили
Навік
Поклоніння
Своєму богові.

В лімбі
Тіла твого
Кожен подих
Знаходить
Румб
Теплі хвилі
П’янких
Теплі хвилі
Натхненних
Слів
І на серце
Своє
Мов на розу вітрів
Подивись
І вітрила напни
На поточний
Лягаючи курс.

День почнеться
В тобі
День загравою
Виллється в ніч.
Далі
Далі
Птахи
Далі, далі
Сорочка ранку.
І спадає туман
І зникає остання зоря
І вдихають вітри
У замріяне серце
Світанок.

04.01.2023

Колись мені подобалась вона
У ті часи коли жагливий погляд
Був рівноцінний шепоту сукна
А дотик вуст, немов посвідок бога
В якому дух любові та знемога
Пустили в храм оманливих речей
І я сказав, коли прийшла тривога
Я більше не люблю твоїх очей.

І я тоді перевернув човна
В туманний став примарення чужого
І диким лементом хитнулася луна
Упавши місяцем у твань життя німого
Хоч, любко, знай не жаль мені за нього
Та сходить сонце і ріка тече,
Але скажу збираючись в дорогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Крім того тут, за все своя ціна.
І платиш серцем за її облогу
Розкішних стегон, нервами сповна
Отримавши нелегку перемогу
І від печінки давню засторогу
Кошлаті крила і тремке плече
І кажеш їй натомість епілогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Та я не корчив з юності святого,
І вірш, як хтива виразка оцей
Та боже збав почути від старого:
Я більше не люблю твоїх очей.

05.08.2023

В кімнаті на виріст де креденс музей історії,
А фланги шухляд дзеленчать нержавійкою та алюмінієм
Весь периметр обставлений меблями, як стіни Трої,
Армією, списи якої, важливіші за написане Вергілієм.
Озирнися довкола. Від вишитих рушників,
До старих фотографій, підлоги дощатої, й далі
Від вікна, що оберігає від холоду, бурі й дощів,
Зустрінеш над ліжком заступників горизонталі.
Можливо, ти перший хто тикав би пальцем у дім
Де ховається Публій, щоб кинути вслід: Парфеній!
Вже точно, що краще війна і запеклий бій,
Аніж поетичний, нехай і новаторський геній…
Тут стоять дерев'яні підсвічники на столі,
І свічки запалюють не щоб освітити кімнату, —
Як пам'ять,
І щоб роздивитися бога в тремкому вогні,
І молити його, щоб позбавив страху надалі.
Війна не жаліє речей, їх розриває снаряд
Із середини, нутрощі вириваючи пухом на зовні,
Чи кров'ю в якій захлинається воїн-солдат,
Пригадавши свій дім і відправивши смерть додому.
Він ходить і никає поглядом зверху-униз,
Шукає у власнім соку консервовані груші,
І бачить, що — мертвий. І кроком назад — "повернись",
І кроком назад до дверей: "мам, я повернувся!".

18.11.2021

Знаєш, ти можеш вірити в що завгодно,
Читати до біса усяку-всячину
Книг: романів, поезій, повістей,
Додатися краплею до повноводної
Ріки свого міста. Гарчати від злості,
Чи, знаєш, мурликати від любові
Усе, що збувається, тільки відтворює
Те, що колись відбувалося, словом,
Тебе обпікатиме сонце – ізмами,
Усілякими гіпер-, пост- чи мета-
Бог-зна якими хилитиме течіями,
Глибинами, хвилями незрозумілими.
Твоє покоління. А далі вже іншим
Знову по краплі прийдеться спити
Участь, сенси свого народження,
Збирати або розкидати каміння,
А потім померти. А потім воскреснути.
Знаєш...

15.10.2022

Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії. Місто
Стелило їй площі гарячі до ніг
І никло під ковдру кімнатне світло,
Коли поверталась з нічних доріг.
Зранку пані любила каву,
Дивитись з тераси на берег морський,
Вдягатись в тоненьку зміїну засмагу,
Писати ходою хупавні рядки
Для тих, що дивились пожадливим поглядом.
Кутатись в сонце, в любовні спогади,
Писати жагучі, тремкі повідомлення
Прикріпляючи фото для мужа свого.
Вона вже давно, як помітила подив
З вілли на березі моря. І от
До неї підходить приємної вроди
Один із міністрів, палкий філантроп.
Він просить прийняти запрошення пані
Євніку, кличе на віллу її
На просто вечерю, і просто компанію
Скласти для нього. «Але чоловік»...
Подумки пані йому заперечує,
Подумки плеще в обличчя вино,
Подумки ляпас йому розпечений
Кидає наче в німому кіно.
І от завагітніла, наче Вірсавія
З моря вернувшись додому вона
Чекає на мужа, що от повернеться,
А мужа забрала з собою війна.
Неначе навмисно, подібно, як Урію,
Кинув на вірну погибель Давид,
Та тільки міністр не лазив у шкуру
Продажного друга. Ветхий Завіт
Звично, з амвону похитує пальчиком,
Та тільки жалоба тій пані гірка
Тепер я обтяжена, - думає, - хлопчиком,
Хай знає міністр про власне дитя.
І Євніка дзвонить до нього, стрічається,
В одному з готелів, в столиці і він,
Клянеться подбати про неї та сина,
Цілує їй руки обручці взамін.
А згодом дарує ключі від квартири,
І часом відвідує панну свою,
Що раптом народжує мертву дитину.
І горло стискає болюче: «Чому?.
Я знаю до біса подібних історій, -
Кидає подумки Євніка в плач, -
Та тільки мені виявляється Тора
Зійшла за науку, як древній палач».
Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії...

21.09.2022

Не здається тобі, що наш світ безкінечний килим
Теплотканний, химерний в узорах розлитої пряжі
Що тече він за човником яви, стрекоче та квилить
То сонцем на води, то вітром на гори ляже.
Наче хвилі на нім, чи займисто заквітчане поле,
Що одному побачаться хмари, то іншому храм, та
Буває, що в’ється в орнаменті, щось невідоме,
Не підвладне ні сонцю, ні хвилям, ані вітрам.
Наче небо скидає туніку заломлених променів,
І самотність тамуючи вічність розпорює зиму,
Бачиш пряжу з небес, що тримає тебе за долоні.
Ціле місто в нитках. І сідаєш в’язати килим.

28.01.2023

Не важливо коли скажуть, що ти ріка,
І що в тебе вдивляються перехожі,
Що кинутий камінь сягає дна,
А слова не лягають на дно – ніколи.
Що безліч відбитих в тобі слідів,
Що сонце хлюпоче упавши на хвилі
Що сіткою зв’язаних голосів
Виловлюєш те, що спіймати безсилий
Той хто заходив у неї двічі.
Той хто заходить у неї вдруге
Він заглядає в холодні вічі
Вдруге цілує, але не любить.
Він шепоче за вітром, що ти ріка
Повноводна між двох берегів і невпинна
І падають долу його слова
Важкими ставши немов каміння.

22.01.2023

У місті, що не пам’ятає тіней високих веж
Прокидаєшся в ліжку, що хвилюється в морі шумливих речень
І сплутані в міни дрейфують страшні слова,
Що прибились до мене за ніч і минулий вечір.
Тут риби такі полохливі. Чорними пащами слів
Виринають з води і пірнають на дно підлоги.
У хвилях гойдаються чорні шрифти віршів
Натхненні любов’ю, мистецтвом та власним богом.
О, скільки імен, і скільки заплутаних рим!
Чорних снів і Венер, що колишуть повіки ще сонні
Це століття щоразу возводить в руїнах Рим
І лягає травою між плитами вздовж колони.
Скільки слів! Та дарма, що хвилюють вони в рядках,
Що відсутні слова цікавіші за острів мови,
Все одно ж готтентоти влаштують собі крааль
І наповнять життям, і своїм розумінням любові.
Я радію нарешті тому, що спускається ніч,
І нарешті слова розтікаються темним двором
І здається, що всюди, слова та вірші чиїсь,
Що чекають світання застивши новим світотвором.

08.04.2023

Забери у мене її ребро,
Коли я спатиму на хвилях твого волосся;
Забирай срібносонну колючу сльозу
І дощі, що видовжують безголосся.
Забирай не вагаючись сонце, а значить і край,
Забирай краєвид, теплий голос, що мовить казку,
І сліди поцілунків, сонети, сонати, рай –
Забирай,
Забирай,
Я, готовий признати поразку.
Стільки чорних дерев,
Стільки чорного грому землі,
Що мережить міста, гамір вулиць й холодні мури.
І здається мені, і насправді здається мені –
На картині тепер зазміїлися кракелюри.
І збивається дух, і слова проростають у ніч.
Колихаються зорі готуючись впасти в долоні.
І гойдається човен одвічних твоїх протиріч,
І спустошений врешті тоне.

15.02.2023

Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові

Так легко як, так просто як птахів
Трима в польоті вільнопері крила,
Почула б тихе шумовиння слів
В якому б власне серце розчинила

І віддалась. Та давні береги
Давно, мабуть, на рифи перемиті
Та й човен той потоплений давно.

На дні лежать покривджені боги
І їх листи в пляшках об риф розбиті
Лягають досі на холодне дно.

30.13.2022

Іди під міст де шум автомобілів зливається у шум ріки,
І шумовиння вод стрімкими берегами
Твою задуму тягне в далечінь,
Немов здирає шкірку помаранчі
Твоєї спілої самотності. Я йду
З розхристаною книгою на серці
Старого міста, видавництва болю
І там тріпочуть сторінки птахами
Слова людей покинутих колись.
Можливо, там в міськім убранстві вулиць
У парках, скверах – шелестом куліс
Збігає час у сценах лицемірства,
І лиш коли пірнаючи під міст
Ріка тебе піймає в тінь мережі
В холодні води між отим «колись»
І сьогоденням, що пливе шумливим
Потоком нерозплутаних «але ж»...

04.04.2023

Мисли без меж,
Але знаходь межі для придуманого світу
Там,
Де розпуститься колір твоїх фонем,
Переливаючись з променями сонця
І теплим вітром,
Де присутність твоя
Ляже тінню величних веж
Закликаючи взяти в облогу
Змальоване місто
Майбутніх спогадів.
Тож
Уперед,
Ходімо зі мною
Торкайся долонями стін
Шерехатої вежі,
По сходах її спіралі
Відчуваючи важкість і любу знемогу колін
Піднімайся нагору
В розкішний, старий бельведер,
Де сонце промінням розкидує шпичаки
Такого приємного
І такого теплого болю.

28.03.2023

Коли вже вуста твої стали ромбами,
І в коробки «Брілло» спакували повітря пронизане
Духом часу в якому відбилось тривогами
Двадцяте століття на руїнах античності та класицизму.
Я,
Приміряю часом маску навмисного варвара
В середмісті культур, в поетичному парку юності –
Там, де стоять, призабуті скульптури в патині
Між лавами, ночами, тінями в травах загублені.
Я
Танцюю свій танець і тільки тому, що дозволено
Глумитись над місяцем, сміятись у парку і падати
І бути між стінами міста і в стінах оголеним
Хамом. Блукати в історії десь між її п’єдесталами.
Заходитись сміхом,
І вдавано, вдавано плакати.

13.03.2023

Я народжений її поцілунком свого покликання,
Що переплавляє сонце колишніх богів
На її золотавий ґудзик чи може розкішну фібулу
Якою вона ув’язнює мою свободу
Звільняючи власну.
А день огортає мене в білосніжну тогу.
В її вихилясту жіночність, в її подобу
І танцем малюють узори
Малюють власно
Її повнокровні стегна
Весняний танець
Сонця.

Це одкровення, що жаром займає сад
В якому чистий
Вогонь, полум’яно заходиться дужим вітром
І хочеться пити знемогу, пити безтями
Бурхливу пожежу, немов пригубити абсент
І випити танець
І впасти в обійми літа
У твій сонцеликий пейзаж
Забувшись навіки,
І тільки,
Неспинно цілувати шепотом замовлянь
Привиддя твого ніжнотканного тіла
Поезії
Зітхати увертюрою пристрасних слів,
Із подиху їх вимовляти бентежну форму,
Що звуки народжені голосом
Торкають живіт, викохують перса
А погляди в’яжуть коми
За якими прикметники
Ще трохи, ще трохи й
Ледь-ледь,
Доповняться дієсловом.

Ти будеш дивитись на повню
У місячну ніч
І Каїн нарешті згине впустивши вили
І явиться з темних розлитих його морів
Твоє немовля,
Дитина твоєї віри.

04.03.2023

Підводний човен лягає на дно
Наче твій погляд в глибинах моєї мови
Потопає з любов’ю монотонних «мені все одно...»
Без довгої передмови.
Потопає без спогадів і без жалю.
Прозорі газети читаються у повітрі
Рядками колонок
Де пишуть про спадок культур
У легковажному цокоті недомовок
І навіть вірш – як обкусане яблуко,
Поглянь, навіть цей вірш, –
Так пишуть тепер – навідмаш, без форми і грації
Як злодій, що вбивши облизує темний ніж
Ховаючись у сутінки цивілізації.

15.02.2023

Тиша завжди залишає натяки на
Продовження слів,
Або на продовження фраз,
Або розсилає чорних птахів
Щоб ти роздивився нотний стан.
Щоб ти роздивився її мотив
Щоб ти розпізнав дивний почерк садів,
Повен теплих вітрів і холодних вітрів,
Щоб ти пізнавав свій меридіан
Де для тебе вона,
І для тебе вони,
Де нових птахів розсилає війна,
Де сирени, де вибухи і лунка
Тиша, яку обдираєш ти.
Тиша, яку обираєш сам.
І пишеш
Далі
Продовження слів
Затягнувши рядками
Меридіан.

12.02.2023

Твоє волосся – це запах вітру.
Слова – бузок.
Торкнутись рукою талії наче
Налити бокал
І пити
Під небом блакитним
Соковито-зелений бокаж.
Блукати вустами,
Мов картами географій
Цілувати ріки,
Цілувати галуззя приток,
Мережити
Мелодію сонця твою безкраю
Потопаючи в снах,
В безсонні,
В повноводді твого Дунаю.
Розписати,
Пігментами слів розсипати
Дотики
Долонями ночі
Сплавляти сни
Мерехтіти зорями у тремких світанках
Твоїх
Випещених долин...
Бути з тобою –
Це, часом ловити подих
Вдихати тумани,
Грози,
Сонячні пагорби
І полохливі дощі.
Єднатись з природою
І проситись в пейзажні рамки
Вічності
Картиною на стіні.

21.01.2023

Ти сексуальна, як Бетті Пейдж
На світлинах пін-апу,
Така ж легковажна,
Така ж особлива між інших, але ж
Я зовсім не знаю твого театру.
Ти знічуєш брови і сковуєш посмішку,
І очі здаються трагічно невинними,
Та я не повірю в твою Офелію,
І в цьому немає нічого дивного.
Тобі не вдаються трагічні маски,
Максимум – доля підкине драми
Чи мелодрама покорчить гримаси
У сценах кохання твого. Та зрештою
Ставки у п’єсі – це врода і талія,
Ніжки, що мармур колон Парфенона,
Засмаглі під сонцем. Вони, бувало
Згинались в коліна, для втіхи варвара.
А тому і в театрі твоєму на сцені –
Харити, вакханки, ваганти та гульфики.
Уста і цілунки актрис священні,
І ніхто не боїться Вірджинії Вульф чи
Гамлета.
Здається, — ти море розгойдане, пристрасне,
У хвилях твоїх малахітові відблиски
І жодного натяку шквального вітру,
Шторму чи бурі, все начисто синьо
На видноколі. Але не повірю я
Надуманим поглядам любощів, радості.
Ніколи я мабуть не матиму певності
Чи сковує талія біль Офелії.

01.07.2022

Можливо колись, коли природа була безкрайньою,
А мертвий метелик, не під мікроскопом,
Похіттю була земля незаймана,
А її незайманість допотопною.
Вона зберігала красу легендами,
За воротами міста, щитами і списами,
Тоді виникала плоскою з каменю,
Коли гекзаметром була написана.
І тоді вона шліфувала пристрасть,
Чуттєвість тіла в класичну грацію,
І грацію слова в калокагатію,
Тоді віддавалась усім довкола,
І на світ народжувалося міжцарів'я.
І в цьому царстві міжріччя істини,
Тримало місто в руках повії,
Злучивши потворне її й красиве,
З каяттям блудниці, з каяттям Марії.
І люди, люди, давно, як вивчені,
Давно, як метелики в лепідоптерології,
І Земля, видається тісною і звичною,
Як глобус чи м'яч на футбольному полі.
А тому і тужно тепер за безкрайністю,
Хоча і в костюмі класичного крою
В кишені якого до біса метеликів,
Мертвих, розсипаних, взятих з собою.

А тому і природі людській бракує
Міської крові в антенах тіла,
І шурхіт вулиць усе ще шліфує
Старим каблуком допотопне каміння.

13.11.2021

Сьогодні повітря пливке, як вода,
І тінь роз'їдає бруківку вулиці
Послухай, шепочу в чуже життя,
Ти не з тих, хто живе, швидше з тих
Хто забудеться.
В цім місті в якому до біса сплетінь,
До біса міщанства, провінцій та фільмів,
Фільварки твоїх розпашілих спідниць,
Вербують для міста нових нефілімів.
Послухай цей лопіт фальшивеньких крил,
Під п'яне пихтіння нічного клубу, —
Привабив нехтивих до хтивих світил,
Всіх тих, що наосліп шукали подібність.
Свою.
І стали подібними, — тільки до сну,
До нічних і голодних, літеплих марень,
І немає, немає таких лікарень,
Щоб ти доконечно себе повернув.

05.11.2021

Зачерпни пригоршнями холодної води,
Щоб осінніми хмарами вересня,
Остудити печаль.
Моя любове, я.... слухаю гамір площі
У богом забутих містах
Озираюсь на тих хто проходить повз мене, наче
Шукаю своє віддзеркалення, але в бронзових їхніх очах
Знаходжу руїни самотності в які задивляюсь.
А потім, допиваю холодну сієну міських вітрів,
Поетичні пейзажі, що ловлять безпечні тіні
Нічних коханців.
Здається, що в кожнім будинку, і в кожнім його вікні
Чути, як тихо тріпочуть тонкі і беззахисні крильця
Метеликів
Стихаючи на світанку
Залишаючи подих на тріснутих дзеркалах
Невпинного часу
Такого непевного,
Досі непевного
Щастя.

24.02.2023

Сонце, нехай монета,
А місяць, як срібна таця,
Пиши на столі поете
З химерною інкрустацією.
Про повню в нічнім антрациті,
Чи присмерк старого міста, -
Що барви його не спиті,
А світанки його розхристані.
Що слово, як зілля зварене,
Зі змовами та приворотами;
Усе, що тобі намариться,
Відбудеться безповоротно.

10.09.2021

Ми у човні: зеленому, жовтому, білому;
З кормою далеких гір, з рибами у ставку та фазанами,
І зміями, що інколи доповзають до міста повільного,
І нашому човну не байдуже, що буде з нами.
Ми не на кораблі. Щоб бути на кораблі,
Потрібно мати історію корабельні
І кораблетрощ, стояти погойдуючись
На каравелах, караках, галерах,
Мати обвітрену шкіру, віспу, цингу,
Врешті-решт — кінетоз,
І по світах розносити сифіліс та холеру.
Слава богу є чайки, сосни, мов щогли, тютюн,
Картопля, помідор, кукурудза, зрештою,
Під кожним деревом чи закапелком у нас — гальюн,
І зрізаємо шлях по газону новою стежкою.
Ми теж — матроси, юнги, пірати лихі,
Щоправда в човні та співчуваємо індіянцям ми,
Крім того на нашій посудині правлять жінки,
Що змушені були відростити мужичі яйця.
Отак і пливемо, під дубом старим, і під ним,
Голосимо пісню, бідкаємось та роздивляємось,
Пароплави на небі і тішимось хмарам морським, —
Бо мабуть усе, що потрібно, для плавання — маємо.

03.11.2021

Жовтим, червоним
Вимощені палітурки книг,
Обтягнуті коленкором
Словом,
Стільки
Вмістили в собі імен,
Під такою товщею
Болю, стільки,
Що розгорнута книга
Вигнувши свій каптал
До брови подібна твоєї Олю.

Чи можливо око, нагадує,
Спустошений погляд
Дуг
Або натяк стегна
Його контур осяяний місяцем,
Що,
Коли говорити відверто
То твій поцілунок губ
Овали в апломбі півкола
Й гаряче лоно
Виникають в уяві
Кольором пам'яті,
Там
Де слухаю шелест твоїх сторінок
Мов голос.

Послухай, хіба говорити мені
До лиця
Про ніч, чи про віденське крісло,
Плаття.
Боже, Олю
Вислухай, не від пристрасті
Горять серця
Та швидше згорають
Від неї
Падають,
Вкрай божеволіють,
Я
Ніколи не клявся тобі в любові
Коли обіймав,
І ти
В обіймах
Мені не клялася,
Словом,
Ні тілом своїм, ні іменем
І тому,
Безболісно записую
Твоє ім'я
Що легко читається
Спогадом у моєму.

Ти скажеш — іронія,
Книги — забавка і пил.
Свіжість неба столітньої давності.
Задихається
Автор,
Між старими форзацами,
Переконати тебе не зміг
У тому, що ти перевірила
Власними засобами.
Ах, Олю,
Юна
Фріно моя
Любов —
Велика форма,
Якою усі обмануті
Знай,
З тебе
Зриватимуть одяг
Відкинувши геть його
Аби доказати неправдоподібність
Калокагатії.
І нехай.
Ти будеш не першою.
Не читаючи більше книг,
Сторінки твого тіла
Доступні рукам, —
У волосся
Вплітаються пальці
Чужинців.
Ти кажеш, плати, —
І платять вони
За сарказм,
За твою любов,
За біль,
І за
Неможливість щастя.

14.02.2022

Все що я можу зробити для тебе — це
Декламувати "Розбиту вазу",
Звернути увагу на пам'ятник в парку,
Чи тицяти пальцями в архітектуру,
В театр, до прикладу і називати
Стиль, період та перечислити
Архітектурні його елементи.
Довго балакати про Караваджо,
Блейка, Хоппера, Одена, Фроста,
Про ті неймовірні плоди поезії,
Яких в землеробстві на зло не вдалося
Зростити поетові. Про те, що просто-
Та вимагає не посполитого, —
Мовляв, на хлопський розум, тлумачення
Проблем культур, але за визначенням
Вона починається саме з нього.
І черв'яком зачепившись за вудки
Гачок, повертається врешті з уловом,
Наче притча з амвону. Зрештою,
Все, що я можу для тебе зробити —
Це все ще писати та говорити.
Придумати місто, точніше, продовжити
Вулиці міста закоханим поглядом,
А чи пискливими голосами
Дитинства, що з криками бавиться в лови,
І десь за фронтоном свого будинку
Крейдою пише своє зізнання.
Це наче на аркуші у клітинку
Блукати від точки до точки з-під пальця
Вистрілом ручки, що залишає
Слід не торкаючись меж лабіринту,
Але підтримує світ розваги,
Перерви у школі та Цивілізації:
Тих що придумали, тим, що відтворюють.
Це правда, —
Читаючи вірші Сюллі-Прюдома,
На позакласних читаннях, власне
Все, що я можу для тебе зробити,
Це декламувати їх знову і знову
Неначе живити вогонь до слова,
Словами, повістю та любов'ю
Мавпуючи правду, життя та свободу, -
Просто відтворюючи,
Та шукаючи знову.

20.07.2022

Губи довкола шерехатої кісточки язика.
Персик спогадів, напоєні трепетом щоки,
Корали поцілунків, жага океану, зорана китовим плавником.
Запах моря.
Чи чуєш?
Чуєш.
Чуєш.
Шумовиння лоскоче тобі стопи.
Ти стоїш босоніж на м'якому піску.
Але провалюєшся в приховану за часом траву,
У світанок скроплений росою,
В прохолоду затінку,
У комору парканних тіней,
Дихаєш осінню, віхолою, люттю,
І пробуджуєшся від пролісків неба,
Вбираючи повінь юності
Губ довкола шерехатої кісточки язика.

15.08.2022

Ти будеш сміятися з рим:
Впівоберта, тихо, незримо,
Стримуючись,
Щоб не сполохати сойок в саду
Який,
Ніколи не стане для тебе настільки
Рідним,
Як для мене чужим
Став погляд
Твоїх безкінечних, за обрій,
Людських володінь.
Розполохала.
Не втрималась.
Відкрито і в повен зріст,
Заявила, що звісно ж
Ті сойки тобі не потрібні,
Не рівня тобі, що відверто
Поблизу ліс
В якому тих сойок до біса,
Що можна померти
Від їхнього співу
Задарма
Коли б хто хотів.
Мені до вподоби твій гонор
І переполох,
Манірні повадки розгойданих
Стегон, навмисно
Тріщання лайливого слова
Негаданого, твого
Що гарцює неначе
Розірване пишне намисто.
Насправді.
У тебе свій всесвіт
Свій поклик, відкрита душа,
Поезія роду — мільйони садів
Садоводів, сойок,
І тільки один,
Що тебе повертає назад
До саду колись
Розполоханого.
Тобою.

17.08.2022

Постійне повернення твого корабля
У гавань неситості, з океану,
Що плине від острова десь віддаля
Відкритих земель відчайдушного плавання
У місто портове, в широтах екватору
З просторими віллами та садами
Захланне повернення спраглого тіла
В пливке межиріччя, щоб спити вустами
Усю широту прісноводних глибин.
Роз’ятрені душі гойдають у заводях
Втоплені мрії жагою, що й повінь з гір
В жодному випадку геть не наповнює,
І падають ідоли, в те помутніле
Гирло у горло і далі углиб
До вічно безлюдного острову серця
Твого відчайдушного спротиву тій,
Що дихає в спину. Бажаючи втечі,
Гарячого сонця, що тягне з колін
Щонаймізернішу спробу встояти.
Цей пломінь хапає тебе за пояс
В розпеченій магмі і в надрах землі
Клекоче пороками, складками течій,
Химерну істоту злучивши в тобі,
Адепта священної проституції
При храмах Астарти. І навіть тоді
Жага, що цілунками пожирає,
Ніяк не наситить, та й сила тертя
Звільняє енергію темної похоті,
У вільне падіння не пізнання
Розчарування твого, збайдужіння.
В публічному домі з якого бліда
Під ранок вертається Мессаліна.

Лиш блимнуло сонце і знову – пітьма.

05.06.2022

Можливо так дивилися на місяць
В один із тих часів, що барельєфом
Лежить в монастирях, в музеях, книгах
І думали, що бляклий медальйон
Ще трохи повисить і на долоні
Впаде і зорі сколихнуться в ніч —
І все мине. Що присмак сліз солоних
Мов присмак міту, що старий Содом
Руїни Риму чи старі Помпеї
В його морях із срібним ланцюжком
Повисне мов медаль на смуглій шиї.
Немов тоді, отой голодний погляд
Спинивши ніч продовжив свій мотив
В очах мрійливих серцем позачасся
Без віддиху додавши власний міт —
Лишень тепер відчув себе достатнім.
І лиш на мить здавалося зловив
Той медальйон за срібний ланцюжок,
І сам застив, як соляні скульптури,
Давним-давно та лавою ночей
Комусь пустим, колись відкриюсь словом
Як гіпсові фігури із Помпей.

20.06.2022

Це блазень блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Читає про велич, якої не випало
І далі продовжує жонглювати,
Жадаючи начисто загулюкати
Немов би маленьку дитину брязкальцем.
І йому вдається. Завжди вдається
Втягнути тебе до чорнильного світу
До звуків та символів недосконалої
Спроби озвучити алфавітом
Причинне минуле і все пояснити.
Чи зовсім, до слова, тобі не пояснювати.
Писати, наприклад, без всякого замислу
Про юність, про вічність, принади прекрасного,
Загинаючи пальці слова перелічувати
Підбивши подушку алюзій, метафори.
Але інтонації, о ці інтонації!
Чи не краще вже музика. Можливо музика
Нехай усе ще залежна від автора
Більше за слово потрібна за фарби та
Зможе безмовно тобі описати,
Відкривши для тебе хай крихту істини
Тебе ж самого. Нехай не безпристрасно.
Нехай не безпристрасно!
Нехай, що з того
Коли до слова ті кляті ноти
З часом здаються важкими, наче
Чавунні гирі. Чи краще сказати,
Як мушки замотані в павутину.
Він знову блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Пише про велич, якої не випало
І далі продовжує жонглювати,
Жадаючи начисто загулюкати
Немов би маленьку дитину брязкальцем.
І йому вдається. Завжди вдається

11.06.2022

Вона застеляла ліжко дбайливіше,
Аніж гортала сторінки чужих книжок.
Насправді, я часто малюю в у’яві її обличчя,
І згадую білі простирадла її думок.
Мені видавалось — існує велика формула,
Колода карт із сюжетів, що вічно тасує
Княгиня долі — Фортуна, якої рукав
Давно, як порожній від хитрощів, але і забув я,
Що подібна метафізика зовсім їй не до лиця.
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного, але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.
Можливо випаде якась простенька історія,
Героїні французьких буденних новел,
Де вона зустрічає в Парижі письменника
І тікає зі спальні його в готель
Зустрівшись у місті з розчаруванням.
Це ж не історія Клеопатри, Офелії,
Джульєтти, Дездемони чи леді Макбет,
Можливо мені не вистачає віри
У власну долю. А чи навпаки, тепер
Знаю, що більшого не потребую.
І це за щастя мені. Але...
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного. Але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.

19.06.2022

Обнявши мене ти побачиш армаду старих галеонів
Шпангоути їх тіл оббиті тоненькими рейками груші,
Напнуті вітрила без вітру і трюми спустілі без рому,
Без срібла, алмазів, рабів, що отримали душу.
Читатимеш серце моє мов радист телеграфну азбуку –
Три звуки коротких, три довгих тире і три крапки,
І можливо в тобі, відгукнуться травневим смутком
Пусті кораблі. І можливо ти станеш бранкою
Навмисно моєю. В каюті на верхній палубі
Як дутиме вітер і гнатиме хвилі хто-зна куди,
Подалі від слів, кипарисів, подалі від берега,
За кілем, птахами, дельфінами, шумом води
Оминаючи рифи, тікатимеш з острова мертвих
Поетів.
Мов з острова Бекліна.

15.05.2022

Біжить через вулицю міста
Діва
Передбачивши погану погоду,
Із парасолькою,
І наче сонетною формою
Ямбом хлюпає крок.
І світ обертається в зливу,
Заливаючи ринви, фасади площ
Викрадаючи шпалери з кімнат модерну —
Орнаментом ліній розсікає дощ.
І вулиця наче ріка біжить,
І муза рікою немов форель,
Падає з неба зразком світлосірих
Осколків свічада розбитий день.
Поет навздогін. Він кричить: «Повернись!
Ти не з тих хто страшиться якоїсь бурі!
А вона біжить по калюжам в готель
До кімнати, лякаючись безпритульних.
Полохлива серцем. Вбігає у дім
Розкриває вікна, регоче, просить
Піднятись за нею до теплих стін
До серця в сорочці її нарозхрист.
Тоді стихає. Легкий сонет
Гойдає фіранку, як річка хвилі.
Тікає щаслива з тенет форель
А з нею і я, щасливий.

14.02.2022

День поволі згорає. Світло коситься на дахи
Жовтохолодним поглядом. З горизонту
Хмари, здаються повікою над заходом сонця
Птахи,
пролітають над оком плануючи вниз
Знаходячи контур
Карнизу
Домів.
І тоді
Повечір'я приходить у місто, у простір площі.
Звуки стають помітнішими. Ліхтарі
Неначе навмисно підкреслюють їх
І в кроках
Знаходиш відлуння невмисного у тобі
Бажання сховатись, відсторонитися чи забутись.
Описати неонові відблиски хмар.
Охопити життя всевеличне, схопивши за комір
Простір,
І кинувши ген в прямокутник квартири,
Щоб там
Всепроникнути в ніч
І прокинутись
Із сонцем.

11.02.2022

Не знаю чи зміг би тебе забути.
Пам'ять — всього лиш потреба привласнити,
Те, що тобі не належить. Як голос,
Як дотик до стегон прекрасної діви,
Як слово, яке про любов мироносить,
Як місто в якому печуть сувеніри
Чи крихітні форми його середмістя
Туристам. Ти — сонце, банально, та — сонце
Якому ніколи не бути в кишені.
І навіть годинник —
Жива метафізика літер та звуків,
Дійсність звичайних пустих мішеней.
Так сльози ніколи не затвердіють
Але перейдуть в безпредметну вічність
Втікаючи з ліній колін поколіннями
У хронометраж історичного попелу.
Камінь, що завжди котити доводиться
Не те, щоб спочатку, але наближаючи
Безповоротність майбутнього каменю.
Це наче продовжити лінію точкою
І кожного разу вдивлятися в іншу -
Душу, катедру, вітрину, ратушу
І бачити колір, сльозу дитинну
Силкуючись форму її описати
Залишивши книги на темних полицях
На стінах картини розвісивши, рими
Шукаючи там де розкинулась вулиця
Там де придумана справжність і випуклість
Світу, що тягнеться світлочутливістю
Та проникає у серце і в'яжеться
З тінями — В ньому любов проявляючи, —
Що
Зрештою, також тобі не належить.

09.02.2022

Віщували нічого дивного,
Хмари неба лазурного сну,
І в промітті ліловозастиглому
Розворушили першу сльозу.
І померкла розписана тишею,
Грань розмитого обрію дня,
Розколовшись трухлявою вишнею,
Ставши символом передчуття…
Закрутившись у шквал тьмяним вихором,
Чорне сонце розірваних хмар,
Прогриміло картиною вироку:
Чисте небо – прелюдія чвар!
Буря!

21.06.2019

В міських закапелках зализаних вулиць дощем,
На площах в перетинах долей, кохання, зустрічей,
Навряд чи прохожий спитає тебе про те,
Чи справді ти любиш колір її очей.
Сіро-зелене плаття по формі ніжного
Тіла рожевого; охру з білилами їй
Сонце немов би розписує свіжістю неба
На такому тендітному шовковому плечі.
Я любив би її колір, очей темно-карих колір
Із цятками умбри довкола зіниць її,
Із світлими скалками відблиску темної долі,
Погляд якої привласнити серце хотів, моє.
Губи вишневого кольору, цятки, груди,
Молочні родимі плямки на стегнах мов
Холодне какао, і все, що у ній незабутнє,
Все те, що я бачу ніколи не буде знов.
Але,
Вона все ще хоче триматись за руку праву,
Рукою вчепившись так наче за ланку уз,
І тіні в єдину істоту зливають пару –
Сучасні Персеї в обіймах своїх Медуз.

22.01.2021

У твоєму дзеркалі застигло море...
Чи можливо це твій схвильований океан?!
Це картина у ньому навпроти тоне...
Чи виринає Левіафан?!
Це дихає пекло вогненною тишею...
Чи сонце зітхає загравою вслід
Осіннім сутінкам?! Над твоєю вишнею
Ще не раз поверне гудіння хрущів.
Осипаються чорним насінням долу
Твого циферблату години страшні
І з них проростає твоя свобода
На крові, на опорі, на війні.
Прислухайся, чуєш, як шепотом множаться
Чи криком із закликом голоси
Мільйонів убитих та замордованих
Що кличуть, взивають помститись за них.
І хвилі твого океану вирвуться
Кинуться з рами, з розбитих дзеркал,
І там на пустій, на старезній картині
Мертвим лежатиме Левіафан.

03.12.2022

Залиште мене у моєму п’ятнадцятому сторіччі,
Не залякуйте інквізицією, бубонною чумою, і що не в кожному домі свічі,
Я пройдусь дорогами запиленими Ренесансу і Кватроченто,
І достатньо memento mori хай рідше vivere memento,
Я слухатиму пейзаж італійський, голландський, французький,
Питиму вино селянське і їстиму сир андалузький,
Я візьму за руку Агнесу Сорель, і нехай лютує Карл сьомий,
Я вивчив з картин погляд її давно, і погляд короля достатньо знайомий,
Ми прийшли б до майстерні Жана Фуке, щоб закінчити меленський диптих,
І пристане осторонь Шевальє, в футболці і джинсах – третій, один з посполитих.
Далі від моря іде океан – риб’ячий ніс каравели і груди караки,
Ще немає торпед і підводних човнів, тільки геометрія ядер гармат для атаки,
І мовчіть про нещасних людей, дворян, горстку феодалів, кров аристократії,
Зрозуміло, що я обманююсь; вимкніть електрику, заплющуйте вії,
Мені потрібна механіка Ньютона, задовго до законів його і його народження,
Викрик Марфи Борецької, ілюстрації давно померлих з епохи війн та відродження.
Ще романи не друкуються тиражами безкінечними, та сюжетами вокзальними,
І в двадцять першому віднайдеш п’ятнадцяте, в містах заповненими селянами,
Викиньте книги звідки повисмикували крилаті фрази в контексті культури,
Почніть з хроносу, енциклопедії, з Вавилону, Єгипту, встаньте на грецькі котурни,
Прошу не тлумачити про розчарованість, що жити і вмерти потрібно в даній тобі епосі,
Ці думи залиште подібним собі, як спазм реалістів в літературі їх простоволосій,
Не тривожте мене, не будіть я тільки звикаю до летаргії,
У мене немає для вас історії, тільки образи сну і мрії,
Шкода немає тут фортепіано і скрипки, Бетховена і Вівальді,
Я так полюбив Шуберта, Австрію, а з нею і Гарібальді,
Ще трохи побуду медієвістом в п’ятнадцятому і покину феодальний двір,
Ще століття мені залишилося і народиться мій Шекспір.

25.06.2019

Молюски твого велелюбного тіла –
Всього лиш потреба торкнутись поезії
Алітерації сонячних пагорбів,
Плоті, розпатланої та пригубленої.
Безчинство моє необмежене звабою
Слова, що полум’ям морок облизує.
Палахкотіння межи свічадами
Множить єдине бажання ніжності.
А потім... Любити тебе до безпам’яті –
Як слухати музику гострого поруху
Жінки, що ночі шматує ножицями
І пальцями надить суцільний морок.
Пролиєш цілунок скипілим воском
Губ, що хвилюють немов кіновар’ю
Лист запечатаний, наче простиня
Складки приховує під покривалом.
А далі – ні слова. Лиш погляди, позирки
Бляклого місяця утаємничені
Тіні, що вгадують порух навпомацки
І розкривають молюски ліричні.

22.09.2022

Цей літній день облизаний емаллю
Пам’яті,
З пустим сервізом, де пустими
Чашками,
Я випив день упавши в ночі
Креденса,
Заплутавшись в його чотирикутниках.
Шукаючи по закамарках
Ніжності,
В простелених газетних
Просторах,
Намацував шрифти в тілесних
Літерах,
І літери складалися в слова,
Що в літній день облизаний емаллю
Одним ковтком я спорожнив до дна:

«СЕНСАЦІЯ! ВОНА ЙОГО НЕ ЛЮБИТЬ!»

Це все, що випив і добув з шухляд:
Прості слова, типографічний р|яд.

17.07.2019

Знаєш, немає жодного толку,
шукати гарячий погляд,
чи слухати теплий подих, тих,
хто шукає гігантську голку,
щоб загнати верблюдів в продух.

Можеш дихати, так, як завжди,
рівномірно, ритмічним ямбом,
незворушно сидіти поруч, ком
до горла підступить правди
Караваном, словами, ядом.

Нам не вистачить слів з амвону,
дня і ночі, що курять ладан,
щоб заквітнути пишним садом, сад
зотлів, і нудьгою втома,
теплим зліва, і теплим справа.

15.08.2020

Сьогодні безглуздо про тебе думати.
Колір вечірнього неба наче,
Колір ікони –
Ніколи не змішаний з іншим, щоправда,
Сонце між хмари завжди проглядує,
Промінням, що хвилі згинає в меандр,
Краєм туніки.
Краєм. Зрештою,
Та колонада давно зруйнована.
Навряд чи згодяться руїни для прикладу.
Так, пригадалось з нічогонероблення,
Крім того поети до них привикли.
Вірніше знаходять між ними бісер
Слів, що стрекоче по мармуру. Знаєш,
Мені все простіше тебе забути,
Як коннелюри надщерблені варвару.
Єдине, про що, я писати, можу,
В ритмі задушного декадансу –
Це про домірну залежність надії
Від сонця, оскільки епічні станси
Любові лежать на поверхні місяця.
Гірше. Нажаль, вже немає правил.
Немає ні кольору, ні естетики.
Все на єдиній картині записано –
В рамі без серця та в рамі правди,
Що пропорційна в сльозах до вірності,
У вічних пошуках та скитаннях.

11.10.2020