Со́лодко уві сні,
Наче напився меду.
Вкрита картатим пледом,
Снилася ти мені.

Як молоко, туман
Літнім роси́стим ранком.
Чи то під пледом жарко,
Чи від любові нам?..

Марився Геліко́н
В білім тумані серпня,
Де ти – моя Евте́рпа,
Де я – твій Аполон.

Пристрасть кружляла нас
В пестощів насолоді
І на найвищій ноті
Зносила на Парна́с...

Палко тебе люблю!
Дьогтю у мед не хочу…
"Хай буде сон пророчим!" –
Господа я молю.

Червень 2024 року

Ходило Щастя між людей –
Вони від того не добріли,
Бо вгамувати не уміли
Своїх загарбницьких ідей.

Любов, не криючись, брела –
Вони її не упізнали,
А потім ледь не зґвалтували,
Як хіть злягатися прийшла.

Потрібне Щастя стало всім,
Усі Любов шукати стали.
Не тямили, що ображали –
Пробачення просити б їм…

Можливо, в мареві хмільнім
Чи й справді: випало поету
З Любов’ю й Щастям бути третім –
Шукати істину в вині.

Він, захмелівши, упрохав
Їх повернутися між люди.
З тих пір, самотній, він усюди
В бокалі Істину шукав…

Червень 2024 року

Роздала мені доля карти –
Різні ма́сті і номінали.
Хоч ніколи не був азартним,
Сів я грати, бо інші грали.

Думав, грають у «підкидного».
Та дивлюся – сукно зелене.
Що? У «покер»? Заради Бога!
Але ж карти не ті у мене…

А якщо «преферанс» – то гірше:
Там мар’я́жі, а я – без пари.
Козир не перебити ві́ршем
Чи акордами на гітарі.

Що за гра? Підкажіть, панове!
Я ж бо зо́всім не знаю правил!
Але інші гравці – ні слова.
Не ходити ж не маю права…

Тож ходжу́, як підкаже досвід:
Де – упевнено, де – на ризик.
Та оскільки живий ще досі,
Значить мозок таки не висох.

Хоч для мозку то – справжнє пекло,
Але квест загалом цікавий:
Грати важко, програти легко…
Треба ви́грати – в цьому справа!

Я уже до відбою скинув
Різних карт не одну колоду,
А туза́ в рукаві притримав –
Відбиватимусь при нагоді:

Жодна гра не триває вічно,
То́му маю бути готовим,
Коли доля моя цинічно
Оголосить мар’яж трефо́вий…

Березень 2024 року

А на плащани́ці – відтиск тіла
І сукро́виці іржава пляма...
Магдалена так Його хотіла,
А Іуда слів Його не втямив.

Записав на ца́повий пергамент
Нам Матвій думки Його пророчі –
І, розчуленії молитва́ми,
У церква́х ікони мирото́чать.

І несе Євангеліє в люди
Віру у священне Царство Боже,
В те, що Диво неодмінно буде –
Він воскресне і усім поможе...

Та живе ще Хомине́ невірство,
Зо́всім не позбавлене підґрунтя:
Як же люд після такого звірства
Знову Рай отримає в майбутнім?

І за що Отець Його небесний
Має тих від пекла рятувати,
Хто придумав на хресті на чеснім
Сина Його на́ смерть катувати?

Не спокутувати цю провину,
Хоч пожертвуй на церкви́ мільйони.
Вимолить хоча би спис Лонгі́на –
Вкоротить страждання перед сконом...

Березень 2024 року

Цифрові технології – може, й не зло,
Це для людства – прогрес однозначний.
Та життя у режимі онлайн потекло –
І від того подекуди лячно…

Океаном вирує-кипить Інтернет
І сітка́ми у нім соцмережі:
Там усе напоказ, там ніщо не секрет –
Від ракети до спідніх мережив.

Віртуальна реальність затьмарила вмить
Первозданність живої природи.
Став яскра́вішим піксель за неба блакить:
В Інтернеті ж – безхмарна погода.

Віртуальні кохання, побачення, секс –
Є у кожного це у смартфоні.
Сором тут ні до чого, дозволено все –
Спише гріх Інтернету безодня…

Познайомились ми у режимі онлайн –
Вдячний «цифрі» безмежно за це я.
Та гори воно все – Інтернет-океан
І лайно сороміцьке оте́є!

Разом вирву дроти і знеструмлю «вайфай»,
На модемі антени зламаю –
І тебе відведу у березовий гай,
Де для нас соловей заспіває.

Там тебе цілуватиму я наяву,
Не в якійсь соціальній мережі.
Я вдихаю тебе, я тобою живу –
Хай онлайн більше нас не бентежить.

Березень 2024 року

«Ніколи і нічого не проси!», –
Вчив після балу Маргариту Воланд.
Роман з вогню він Майстру воскресив,
Пілата врятувавши від неволі…

Як пару Азазелло отруїв,
Вона повстала в сатанинській свиті –
Даро́ваний від Воланда покі́й
Милішим став їй за Господнє Світло…

Отак і ми… По суєті́ сує́т
Сприймаєм зло за Благодать Господню.
Лиш напівп’яний і сумний поет
Спроможний дно відчути у безодні…

Березень 2024 року

Перетворився сніг на воду,
Пливуть крижини в льодоході,
Повітря, наче мед, густе –
Весна в зими парад приймає!
Надія серце зігріває,
Кохання у душі́ росте.

Весняне сонечко пригріло –
Світ ароматом полонили
Розпуклі у садах бруньки́.
Услався килимом квітча́стим
З конвалій, пролісок і рясту
Гайок на бе́резі ріки.

Радіють горобці й синички.
Лелеки скоро прокурличуть,
Вернувшись в ріднії краї.
А там не за горами – травень:
Заквітнуть яблуні духмяні
І заспівають солов’ї.

Неначе світла перемога,
Яка дарується лиш Богом,
У рідний край іде весна.
Наповнює любов’ю серце –
І молодість у нім озветься,
На мить пове́рнеться вона.

Листопад 2023 року

Зацвірінькали синиці,
Кущ під ними загойдавсь –
То брат лютий патери́цю
Брату березню віддав.

Від льодо́вої поли́ви
Швидко зві́льнить її він –
Аж до обрію полине
Срібних крапель передзвін.

А за обрієм лелеки
Вже готуються в політ,
Бо у вирії далекім
Їм не милий всенький світ.

Запульсують клени соком,
Їм берези в унісон.
У берлозі у глибокій
Свій ведмідь залишить сон.

Стане все зеленим, синім
І квітучим навкруги.
А що березень не встигне –
Квітню буде до снаги́.

Лютий 2024 року

Дай тебе підібрати на слух,
Як з касети у юності пісню –
І дванадцять посріблених струн
Зазвучать перебором барвистим.

Дай душі́ роздивитись красу,
Як підглянутий фільм для дорослих –
Я тебе на руках віднесу
На трояндами всипану по́стіль.

Дай тебе осушити до дна,
Як бокал новорічної ночі –
Ти для мене – єдина-одна,
Лиш тебе я так пристрасно хочу…

Забери все, що маю в житті,
Подарунком моїм не погре́буй!
Дай лишень із тобою пройти
В синю даль аж до сьомого неба…

Лютий 2024 року

Наснився сон, неначе кінофільм:
У кожній мізансцені – ти без мене,
Бо я чомусь у фільмі тім німім
Залишений за кадром режисером.

Хоча життя і схоже на кіно,
В нім дивна роль у деяких акторів:
От я – тебе кохаю вже давно,
Хоч ми зустрілись тільки позавчора…

Якби сценарій я змінить зумів
Або, принаймні, плівку відмотати,
Собі б найголовнішу роль відвів –
Усе життя тебе одну кохати…

Давай з тобою зробимо монтаж –
Сюжет із фільму вирвем невеличкий.
І хай там як – він буде тільки наш,
Він в наших снах залишиться навічно.

Його я зрежисую, ти – зніми,
На мінімум софіти пригасивши.
Хай навіть звук потоне у пітьмі –
Інтимна мізансцена любить тишу…

Лютий 2024 року

Не поспішай… І я не буду…
До ранку світ належить нам.
І ми у нім – єдині люди,
Не владні Богові й чортам.

В кімнаті темрява суцільна,
Тож ми руками, мов сліпі,
Голу́бимося обопі́льно
У ніжній пристрасті палкій.

Цілую губи, пе́щу стан твій –
Нічого ласка не мине.
Ще мить – і ти моєю станеш,
У себе впустиш ти мене…

Але стривай! Насолоди́ся
Жагою близькості сповна́.
Ми довго будемо любитись,
Та ця миттєвість – лиш одна…

Прийму, кохаючи, від тебе
Дівочий найцінніший дар…
І хай не підглядає небо
За нами полум’ям стожар*.

Лютий 2024 року

* стожари (мн.) – зорі, сузір’я

Дві свічі зеленаво-карі
З-під крила воронено-чорного…
Щоби бути із нею в парі,
Попрошу допомоги в чорта я.

Закладу йому душу грішну –
Все одно вона скніє-нидіє.
Хай пробачить мене Всевишній!
Що роблю я – і сам не відаю…

У очах потонути хочу,
У волоссі її заплутатись.
І не вистачить мені ночі,
Щоби раз назавжди відмучитись.

Зробить куций із мене мачо,
Їй навіє зі мною стрітися,
Дасть підкову мені на вдачу
І наснагу всю ніч любитися,

Щоб в екстазі тіла дрижали
Із вульгарним гортанним стогоном,
Як своїм вогняним кинджалом
Катуватиму її лоно я…

А на ранок, коли зомлієм
Від безумства нічної пристрасті,
Він пекельну анестезію
Нам введе для повтору близькості.

Лютий 2024 року

Через ледь прочинені повіки
Старомодних вицвілих гардин
Споглядаю, як гойдає вітер
Білосніжний, мов фата, ясмин.

Кущ ясмину тоне у тумані,
Гілкою по шибці шарудить…
Напівсон? Свідомості омана?
Чому раптом серце так щемить?

Згадую у мареві у млоснім,
Як закохані з тобою ми
Поділили неділиму постіль
В створеній гардинами пітьмі.

Як весняним громом поцілунок
Вдарив і звільнив нас від вагань,
Як прийняв від тебе у дарунок
Я вінок нездійснених бажань.

Як від пестощів здригались груди
І зливались у одне тіла…
Я таким ніколи вже не буду.
Ти ж лишись такою, як була!

Бережу у пам’яті тебе я…
Вільхою потріскує камін…
Будь щаслива, Дика Орхідеє!
Щастя тобі зичить твій Ясмин…

Лютий 2024 року

Зеленіє озимина
Під лютневим холодним сонцем.
Ніби пір’ячко на долоньці,
На розхристанім полі вона.

Пожаліла їй знов зима
Снігової пухкої ковдри.
До весни вже не так і довго,
Але прихистку в полі нема…

Світить сонце з останніх сил,
Та зігріти її не здатне.
Червоніє знов безпорадно,
Поринаючи за небосхил.

Учепилася в чорнозем,
П’є із нього життєві соки –
І зерно на стеблі високім
Сниться їй під лютневим дощем…

А життя сильніше за смерть!
А добро над злом переможе!
Вона вистоїть, вона зможе –
І засіки наповнить ущерть.

Лютий 2024 року

Блищить спокусливо мій табельний ПМ.
Сталь вороне́на в колір снігової хмари.
У нім – чотири пари рішення дилем.
А як не вистачить, є ще чотири пари.

Шістнадцять шансів поборотися зі злом,
Набитих дозами свинцю по дев’ять грамів.
Для себе не зали́шу, що б там не було,
Я жодного із них, хоч сам мішенню стану.

Усе – по ворогу! Спокійно, без вагань –
Негоже козакові в битві нервувати.
А схиблю – то не треба зойків і ридань.
Ми мусим з гідністю і жити, й помирати.

Нехай мою підніме зброю побратим,
Теплом руки своєї хай її зігріє,
Бо я такий на цьому полі не один –
На єдність і звитягу вся наша надія!

Допоки гріють руки вороне́ну міць,
Ми ні на дюйм не спустим синьо-жовтий прапор,
А люті вороги, упавши долілиць,
Відчують переможне: «Нас не подолати!».

Лютий 2024 року

У білий аркуш а-четвертого формату
Французьким «паркером» вкарбовую печаль…
Як вам ведеться в потойбі́ччі, мамо й тату?
Чи добре прийняла́ вас паралельна даль?

Хоч вірю я, що вам дано спостерігати,
Ба, навіть більше – захищать живих від зла,
Та все ж насмілився листа вам написати,
У холод втаврувати часточку тепла.

Живемо непогано… Головне – живемо!
І горя, й радості достатньо на усіх.
Якби ж то не війна… Все інше – не проблема.
Шепніть Йому про це, від мертвих і живих…

До церкви ходимо. Приносим панахиди
І ставимо свічки́, щоб був вам упокій.
Просіть Його, хай заборонить бомбоскиди,
Хай установить назавжди́ тривог відбій.

Як спосіб знаєте, прошу вас повідомить,
Що́ Він вважає хибним в наших молитва́х.
Чому не б’ється зло російське у судомах,
Життя у смерть стікає воском по свічка́х?

Наприкінці́ листа пишу Йому постскриптум
Із вдячністю, що досі не призвав мене:
Допоки ми живі, то будуть і моли́тви,
А як загинемо, хай Він нас пом’яне…

Лютий 2024 року

Не лютуй, брате місяцю лютий,
По яругах-лісах не мети!
Хай надія пове́рнеться людям,
Що весна має скоро прийти.

Ще у силі зима. Та невпинно
День у но́чі виборює час.
Термін твій, як усе, швидкоплинний.
Хай не буде він лютим для нас!

Не гнівися, що ти нам не любий!
Так ведеться з покону віків.
Ма́буть, той, хто назвав тебе лютим,
Сам життя не достатньо любив.

У іменні твоїм – холоднеча,
Тріск морозів і хуги виття.
Та однак для весни ти – предтеча.
Згине смерть. Переможе життя!

Січень 2024 року

Дозволь мені дожити до весни,
Молю Тебе я, Господи Всевишній!
Побачити в садах цвітіння вишень,
У рідний край вернутися з війни.

Дозволь дружину й до́ньку обійнять,
Могилам батька-матері вклонитись
І до старого дуба прихилитись.
Дай щастя у поверненні пізнать!

Грішу я часто. Але хто святий?
Один лиш Ти – кажу Тобі відверто.
Хоч мало свіч поставив я у церкві,
Та наміру не мав Тебе гнівить.

Дозволь мені вернутися з війни!
Все інше маю у житті від Тебе –
Земля в ногах, над головою небо,
Надія знов дожити до весни.

Січень 2024 року

Я пам’яті веслом до дна душі дістав –
Замулились думки, як у ставку вода:
З рушницею в човні я батька пригадав –
Вернулася на мить та осінь золота…

Він полюванням жив, немов мисливський пес,
Що навіть уві снах ганяє дичину́,
І точно б запитав, якби оце воскрес:
«Як сталося, що ви проґавили війну?

Як допустили ви, розумні і круті,
Щоб мир, який діди́ відсто́яли колись,
В одну жахливу мить у небуття злетів
Чи, як гнилий гарбуз, на шма́ття розваливсь?

Чим думали оті хапуги-крикуни,
Як волю продали за долари і газ?
Війна – то не Майдан! Так де ж тепер вони?
Із-за кордону вам показують «відмаз»…

Для їхніх діточо́к – «спецназівські полки»
В Монако й на Балі́ (а в когось і в москві).
Вони жирують там. А ваші дітлахи
Під завивання мін ховаються в хліві́.

Кого ж після війни тепер оберете́?
Чи, може, чужаки вам владу приведуть?
Глядіть же! Піде так – державу прос..те́ –
Її сусіди враз на шма́ття розірву́ть!

Не можна, щоб згнило у ямі борговій,
Втопилося в крові́ народу майбуття!
Ми молимо, щоб ви лишилися живі
І мирне знов у вас утве́рдилось життя…».

Не знаю, що б я зміг йому відповісти,
Бо справді є у тім з нас кожного вина.
Батьки наші й діди! Як можете – простіть!
Ми знаємо тепер, яка війні ціна…

Січень 2024 року

До всього здатна звикнути людина,
Злетівши в небо чи діставши дна.
У твердженні цім виняток єдиний –
Війна.

Забути можна все і не згадати,
Не наладнавши пам’яті струну.
Єдине, що не варто забувати –
Війну.

Властиво людям інших пробачати,
Зрікатись непідтриманих ідей.
Та вбивцям не простить довіку мати
Дітей…

В жахливих снах щоночі хай приходять
Герої наші, доньки і сини,
Тим, хто на їх смертях вогонь розводить
Війни.

До горизонту стелиться дорога,
Куди веде – не видно в далині.
Кінцем хай стане наша Перемога
Війні!

Січень 2024 року

Якби в коханні я тобі зізнався,
Не стримував у серці почуття,
У долі б но́вий відлік розпочався
І склалося б по іншому життя.

Якби сама розгледіти зуміла
У серці у моїм любові квіт,
Нам Бог би міг подарувати крила
Й на сьоме небо чарівни́й політ.

Не сталося. Не склалось. Не судилось
Нам бути ра́зом. Кожному – своє.
Ще певний час кохання в серці билось,
Як по льоду́ холоднім риба б’є.

Та час пройшов, а з ним – душевні муки
Минулися, як затихає грім.
Лиш о́сад від безмежної розпуки
Зали́шився у серці у моїм.

І хто із нас тепер напевно скаже:
Була любов чи, може, й не була?
Та є вірші́. Тож вистачить наза́вжди
Від спогадів римованих тепла.

Вересень 2023 року

Зима вже скоро залютує,
Закрутить сніговий балет,
А осінь візьме і станцює
Останній танець – менует:

Назад відступить пару кроків –
Пригріє сонечком умить,
Заси́нить небокрай широкий,
Багряним листям зашумить.

У серці забринить надія –
Не за горами вже й весна.
І не така страшна завія –
Зимова казка чарівна́.

Під клавесин дощу грибного
Складе красивий вірш поет,
Бо справив враження на нього
Осінній танець менует.

Жовтень 2023 року

Прислів’я каже нам із глибини віків,
Що геніальне все – просте́ й відверте.
Навіщо ж відганять про сенс життя думки,
Як відповідь – практично на поверхні:

Якщо в душі весна, хоч за вікном сніги,
В потрібний час прийде́ пора весняна.
Є сенс, як є жага. А як нема жаги,
Тоді під серцем крига не розтане.

По совісті живи із ближнім, без обра́з,
Дітей навчи труд інших цінувати.
Даватиметься те не легко і не враз,
Жагу життя так просто не спізнати.

Жага життя – вона не має мір і меж,
Тож сумнівів і бути не повинно:
Тоді лиш не дарма́ на світі ти живеш,
Як людям добрі справи твої видно.

Листопад 2023 року

За життя багато граней стерлися,
Втратили перестороги значення.
Більше не прощаюся з померлими –
Подумки кажу їм: «До побачення…».

З глузду я не з’їхав, не подумайте!
Наближать кінець не маю намірів –
Намагаюсь почуття знеструмити
Вірою у потойбічне марево.

От би справді випало зустрітися
За межею, звідки не пове́рнешся:
Знову маминим теплом зігрітися,
Батьковою мудрістю утве́рдитись.

Є в Письмі Святім незламна істина,
Що по своїй вірі всі отримають.
Тож оцими помислами чистими
Прагну в шанс побачення увірувать.

З вірою цією легше вирватись
Буде із лабетів страху смертного,
Перед Богом в судний час не схибити
І життям за майбуття пожертвувать.

Жовтень 2023 року

Із полону твоїх обіймів
Я на волю не хочу зо́всім,
Як у темінь не хоче світло,
Як у зиму не хоче осінь.

Вічно пив би твої цілунки –
Втамувати не зміг би спрагу.
Їх тягучим медовим трунком
За́вжди п’яним я бути прагну.

Ти прокинешся – нас кохання
Перетворить в єдине ціле.
В ніжних пестощах на світанні
День нови́й ми удвох зустрінем.

Білим аркушем простирадло –
Ми з тобою на ньому ві́ршем.
Як таланту мені забракне,
Хай напише про нас Всевишній.

Грудень 2023 року

Ще поки не «жив-був», іще живу і є,
Лише́ навчаюся життю радіти,
А невблаганний час уже бере своє
І уві сні вже не дає злетіти.

Бувало, і не раз: убити час хотів
У прагненні хутчіш сягнути мрії.
А нині я прошу, щоб він мене не вбив,
Перетворивши плани в безнадію.

Чи цівкою пісок, чи маятника лет,
Чи стрілок рух по круглім циферблаті –
Невпинно плине час. Він скоро промайне,
Затримати його – не в нашій владі.

Тож Бога про одне лиш я тепер молю:
Дозволив щоб відміряне дожити
І щоб у зашморг свій (пак, часову петлю́)
Не дав часу́ мене раніш зловити.

Січень 2024 року

Так буває: природа в грудні
Подарує днину погожу –
Наче свято посеред буднів,
На весняну погода схожа.

І укотре вже співпадає,
Що в такий саме день із ра́ння
Ми із друзями закриваєм
На вухастого полювання.

Розтяглися в ланцюг на полі
У надії підняти зайця.
Пес розплутує сліду кола,
Щоб дізнатись, де він сховався.

Кожен з нас достеменно знає,
Що це – справжнє мисливське свято,
Й полювання доти триває,
Як трофей буде перший взято.

Далі ж будуть мисливська юшка
І чарчина – куди без неї.
Про міцну чоловічу дружбу
Допізна́ будуть теревені,

Жартівливі оповідання
Про історії і події,
Що траплялись на полюванні,
Про майбутні трофеї мрії.

І почнемо обов’язково
Вже від завтра робить заначку,
Щоб у серпні не менш святково
Полювання відкрить на качку.

Жовтень 2023 року

Восени сходить сонце пізно
І здебільшого хмарні днини:
Небо сіре над полем висне,
Ніби мокра стара ряднина.

А в душі гоготить багаттям
Незбагненне безмежне щастя.
У мисливців сьогодні свято –
Відкриваєм сезон на зайця.

Ретязок забринів струною –
Псу не терпиться слід узяти.
І облавою котловою
Починаєм стерню топтати.

За стернею рілля почнеться –
Тяжче йти, але шансів більше,
Що зайчисько отут зірве́ться
Зі своєї засідки-ліжки.

Гримне постріл. Чия удача?
Як мисливця – трофей по праву,
А вухастого – то хай скаче.
До прицілу внесем поправку.

Під скирто́ю привал влаштуєм.
Тут – і чарка, і влучні жарти.
А буває таке почуєш –
Прямо книгу писати варто!

Як заходиться сутеніти,
Повертаєм на курс додому,
Де тепло́, де чекають діти,
Де розморить приємна втома.

І не раз мені будуть снитись
Під тріщання дров у каміні
Вірні друзі мої – мисливці
І на гілці калини іній.

Жовтень 2023 року

У серпневім тихім надвечір’ї
Дзюркотом струмочок виграє.
Човником з народного повір’я
Ластівка туди-сюди снує.

Потихеньку сонечко сідає
За зелену лісову стіну.
Очерет шумить, немов зітхає,
Що не змінить осінь на весну.

Небо синє, аж сльозяться очі,
Чистовод весь ряскою заплив.
Світ передчуває близькість ночі
І зорю провісну запалив.

Сутеніє. Затихає птаство.
Тільки чути характерний свист:
То качки летять в болотне царство
Із полів, де дниною паслись.

З хлюпотінням на воді сідають.
Зачекались гнізда хазяїв:
Там з веселим кряканням стрічає
Молодь, що іще не на крилі.

Так рушницю і не зняв ні разу
Зі свого мисливського плеча.
Темно, тож трофея вже не вразить,
І дарма набої витрачать.

За столом мисливське товариство
Ген під лісом вже мене чека.
Ось дійду – і розіллється пісня
Під гітару, ніжна і дзвінка.

Справжнє то мистецтво – полювання!
І трофеї тут – не головне,
А важливі радість спілкування
Й дружба, що із часом не мине.

Жовтень 2023 року

Ще на заході зорі світять
Мерехтливо на чорнім тлі,
Колихає свій човен місяць
У серпневій небесній млі.

А на сході, весь сизий чисто,
Просинається небосхил.
Мить – і на горизонті блиснув
Золотавий проміння пил.

І прокинулось враз довкілля:
Птаство сонцю співало гімн,
Заіскрилась роса на зіллі,
Над лугами туман злетів.

Качка крякнула на болоті –
Їй у поле летіти час.
І швидкий, як стріла в польоті,
Розітнув повітря бекас.

Лиска чистовод сколихнула,
З очерету майнула вплав.
Чапля сіра крильми змахнула,
Потягнулась до синіх хмар.

Пес мій лащиться, мов питає,
Чом рушницю не скинув я.
Качку поглядом проводжаю
І радіє душа моя.

«Не стріляй на світанні птаха», –
Так у пісні народ сказав.
Тож летіть, качки-сіромахи!
Я своє вже уполював.

У єднанні душі й природи,
У чеканні на сонця схід
Я свою вполював свободу –
Риторичних питань одвіт.

І, якщо на те Божа ласка,
То чолом Йому буду бить,
Щоб зберіг для нащадків казку –
В ріднім краї світання мить.

Жовтень 2023 року

Зіграє осінь коду увертюри
До опери під назвою «Зима».
Багряний лист злетить, мов партитура,
Відіграна оркестром поміж хмар.

Знов – довгі ночі і короткі днини
І промінь сонця лиш вряди-годи.
Зірве сорочку вітер із вільшини
Над хвилями холодної води.

Як сивий лунь, вбереться дуб у іній,
Тополю засоромить голизна.
І журавлі полишать Батьківщину, –
Чи доля повернутися – хто зна…

Ще трохи – і усе навкруг почує
Морозів тріск, немов акордів дзвін,
Хурделиця снігами завирує,
Під кригою вода сповільнить плин…

Але зима на коді – час настане –
Зірве морозний голос на фальцет,
Коли сяйне промінчиком весняним,
Як паличкою, сонце-диригент.

Жовтень 2023 року

Наслідки бувають без причини –
Я тепер це достеменно знаю:
До нестями покохав дівчину
І відтоді уві сні літаю.

Полечу, буває, на схід сонця,
Де бринять на травах срібні роси,
Їх зберу для неї у долоньці –
Відблиском прикрашу чорні коси.

А, буває, в місячному світлі
Назбираю зорі у торбину –
Їй під ноги у траву розсиплю,
Ніби з нитки білі намистини.

Без причини наслідки бувають!
Можете – мені ви заперечте.
Я щасливий, бо її кохаю,
Тільки зізнаватись не доречно…

Грудень 2023 – січень 2024 року

Вві сні глитаї ошукали країну,
Прокинулась – фронт навкруги:
Чи в груди багнетом, чи кулею в спину,
Чи в панськії знов батоги...

Сама сперечається нині з собою
В непевності власних мірил:
Трубили їй ангели стати до бою
Чи ті, що з рогами й без крил?

Чия то брехня замінила народу
Прогірклую правду буття?
І мир обіцяли йому, і свободу –
Тепер позбавляють життя.

Найкращі сини рвуться в битву свідомо
І першими гинуть у ній.
Чи буде кому замінить їх потому,
Як рідшати стане їх стрій?

Багато ще треба страшних мегалітрів
Сукровиці лить на вівтар?
Невинних ягнят як у смерті відбити
Із наших і їхніх отар?

Дізнатись би правду! Без неї зростає
Зневіра у завтрашнім дні:
Там – Боже Добро, іменоване раєм,
Чи муки у пеклі страшні?

Подай, Боже, сили моїй Батьківщині,
Що вкотре стоїть на межі,
Бо знов роздирають її на шматини
Шуліки, "свої" і "чужі"…

Грудень 2023 року

Насип мені, зимо, в серце
Лапатого білого снігу,
А душу закуй у кригу,
Немов лісове озерце.

Хай холод полонить розум,
Як віхола криє простори.
Хай спиняться на повторі
Всі спогади від морозу.

І око нехай не вгледить,
Немов силуети в завії,
Все те, що в пам’яті тліє,
З віджитих уже сюжетів.

Розкришяться, як бурулька,
Що впала з високої стріхи,
Надія, віра, утіха
І спогадів мильні бульки.

Можливо, тоді забуду
Я тепле бабусине літо:
Жовтаве колосся жита,
Веселого пса-приблуду,

І рук материнських ласку,
Що ніжна, як сонце у серпні,
І діда слова відверті,
І батькову тиху казку.

Лиш знаю: це неможливо.
Тебе попросив я даремно.
Тож знову вклонюсь доземно
Тим спогадам незрадливим.

Хай душу вони тривожать,
Хай серце на вогнищі палять, –
Я дякую їм за пам’ять
І жити без них не зможу.

Жовтень 2023 року

Дві стомлені душі зійшлися за столом
Під абажуром мрій і марних сподівань,
Щоб спробувати сум загоїти вином
І хоч на певний час звільнитись від вагань.

У виразах облич і марнотраті слів –
Оголені думки і спраглі почуття,
Бо щастя збудувать з них жоден не зумів,
А зустрічі оці – коротке забуття.

Як візьме хміль своє, їм закортить ураз
Здолати самоту переплетінням тіл.
Домовились давно, що все це – без образ.
Хотіла так вона. А він – її хотів.

Чому б їм назавжди докупи не зійтись,
Позбутися того, що висне тягарем?
Але минулих клятв уже їм не зректись.
Лишилось у вині сердець топити щем.

Дірявий абажур погаснув над столом,
Недопалки й пляшки – в сміттєвому відрі.
В надії зберегти від зустрічі тепло
Дві стомлені душі прощались на зорі…

Жовтень 2023 року

На нейронах оголених нервів,
Як на струнах циганських гітар,
Чорт небесний та ангел пекельний
У душі моїй грають гільярд*.

Кров пульсує у ритмі шаленім,
Мозок відповідь прагне знайти:
Скільки часу лишилось у мене,
Щоб мету у житті досягти?

Забринять перебором нейрони –
Промайне одна думка проста:
Непохитні природи закони,
Невідомі межа і мета.

Ангел звідав пекельнії муки,
В небі чорт раювання спізнав.
Як же втямить життєві науки?
Знов на нервах гільярд зазвучав…

Жовтень 2023 року

* гільярд – жанр т.зв. світської музики, ритмічний і швидкий

Закрутила віхола снігом уночі.
Телевізор вимкнений, радіо мовчить.
Поринаю в спогади я у напівсні,
Проступають о́брази крізь холодний сніг.

Бачу, ніби в мареві, хатку, де я ріс:
Сніговії хмари там підпирає ліс,
Поле чистим аркушем з небом в унісон
Віхолу спроваджують аж за горизонт.

У борні з морозами грубка гоготить
І вода колодязна в чайнику кипить,
Звіробоєм з липою пахне заварни́к,
Кіт мурчить під свиткою – від негоди втік.

Поверни, хурделице, часу плин назад!
Хай в минуле ве́рнеться зимний снігопад,
Щоб дитинства о́брази в серці ожили
І ночами знов мені спати не дали.

Віхола завіяла, замела стежки,
Через сніг полинули думи навпрошки.
Оживають спогади щемом у душі –
І лягають сповіддю на папір вірші́.

Грудень 2023 року

Як був малим, дивився часто в небо,
Удень – на хмари, уночі – на зорі,
І мрії геть усі були прозорі,
А зараз – сам би чорт не розібрав.
Отож дивлюсь туди, куди лиш треба –
Виходить, що здебільшого – під ноги,
Бо навигадував собі порогів,
Через які спіткнутись ніби мав.

Як юним був, то у прекрасне вірив,
Бо ще у душу бруд не просочився,
І гідрі зла мечем добра божився
Всі голови, як бур’яни, зрубать.
А нині що? Сама лише зневіра:
І зло, й добро убралися у «піксель»,
Над правдою ж Дамоклів меч нависнув, –
Тож страх з’явився нитку обірвать.

За юність і дитинство не соромлюсь.
Усе, принаймні, щиро і відверто.
Хіба що, може, не достатньо впертим
Був у бажанні досягти свого.
А як від Бога старість в нагороду
Отримаю – чи сором не спіткає
За зречення пісень, яких співав я, –
Незрілість віку зрілого мого?

Як правило, зі старістю на пару
Йде виваженість – толерантна жінка,
Що корегує в табелі оцінки
З «дванадцяти» на «п’ять», чи навпаки.
Не дивлячись на це, свою гітару
Я радше розіб’ю на друзки-цурки,
Але не гратиму під спів манкуртів,
«Перевзуванцям» не подам руки.

А раптом пані мудрість завітає,
На що, відверто, маю сподівання, –
Відкину я свої страхи й вагання
І очі знов до неба підніму,
Незаперечну істину пізнаю
(жаль, що її раніше не засвоїв):
Хто був усе життя самим собою,
Нема підстав для сорому тому.

Жовтень 2023 року

Як раптове омріяне щастя,
Віра у велико́днє причастя,
У бабусин старий оберіг,
Що його у шухляді зберіг,
Наче шалик мереживокри́лий,
Ніжний яблуні цвіт облетілий,
Землю перший закутує сніг…

Білизна́ чорноту поглинає –
Сподівання у серці зростає
На очищення світу від зла,
На повернення в ду́ші тепла.
Як поетові – аркуш паперу,
Як тканини сувій – модельєру,
Нам природа натхнення дала.

Ніби перше кохання, не вічний,
Тож відбудеться явище звичне –
І брудною водою до ніг
За годину стече перший сніг.
Та йому бути вдячними мусим,
Бо у наших зневірених душах
Він надію посіяти зміг.

Листопад 2023 року

Ніби тяжке похмілля,
Сумніви душу точать.
Тісно їй стало в тілі,
Волю спізнати хоче.

Кров стугонить у скронях,
Серце щемить від болю -
Наче той птах з долоні,
Рветься душа на волю.

Щоб перед Богом стати,
В очі Йому вдивитись,
Не боячись, спитати:
Як же тепер молитись?

Чим не такі молитви,
Що Ти їх геть не чуєш -
Знову на смертну битву
Кращих дітей готуєш?

Боляче бачить паству,
Що в безнадії стогне.
Віра в Небесне Царство
В муках пекельних тоне.

Чом не відправиш військо
З крилами вогняними
Землю від зла очистить,
Правді вернути силу?..

Щоб охолонув мозок,
З пляшки ковтну "чар-зілля"...
Волю лиш дати можуть
Смерть або божевілля.

Грудень 2023 року

На ранок все здалося враз інакшим.
Зім’ята постіль видала секрети.
Так вже було, бо так буває завжди
Відтоді, як живемо на планеті.

Пляшки порожні і немитий посуд –
То лиш надводна айсбергу частина.
А під водою – там моральний осуд
За дику хіть людини до людини.

Учора видавалось все красивим.
До чого сором, як природа кличе?
А зранку навіть глянути несила
І вимовити “прощавай” в обличчя.

Інстинкти намагатись вгамувати,
Не думати про насолоду тіла –
Це ніби шило у мішку ховати…
Тим більше, що вона й сама хотіла.

Похмілля пройде враз, як похмелитись,
А сором – він відступить не одразу:
Ким без любові нам дано любитись,
Той затаїв на нас страшну образу.

Думками цими зранку я ділюся…
А ви, панове, запитайте хором
(у відповідь я гірко усміхнуся):
“Про що ти думав ввечері учора?”

2023 рік

Цвинтар. Липи у цвіт уберуться,
Тополиний закрутиться пух.
Тут моя спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.

Ті науки давались нелегко:
Перервала дитинство війна,
Тож із рання до самого смерку
Кожен день працювала вона.

Серед ланки під сонцем пекельним,
У телятнику в лютий мороз,
На колгоспнім заводі цегельнім –
Хай який там погоди прогноз.

Ні тобі вихідних, ні відпусток –
Хоче їсти худоба щодня.
З подарунків – уквітчана хустка,
Зекономлена на трудоднях.

За життя не побачила моря –
Ну, хіба в чорно-білім кіно.
Щастя – жменька. Удосталь – лиш горя…
Та вона не здалась все одно!

Збудували із дідом хатинку –
Не палаццо, але й не курінь.
У життя для двох діток стежинки
Протоптали без хитросплетінь.

Жменька щастя, посіяна в душі,
Вже онукам врожай віддає.
І розлука з бабусею мучить,
Болем зранює серце моє.

Тож коли хтось жаліється дуже,
Як же він утомився від справ,
Хочеться відповісти: «Ех, друже…
Ти бабусі б моїй розказав…».

По трудах спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.
Їй за долю доземно вклонюся –
Люблячий і любимий онук.

2023 рік

Вийшло так, що багатьом вірші писав,
А для тебе лиш тепер знайшов слова,
Щоб зізнатись, як завжди тебе кохав
І що буде ця любов повік жива.

Може, думаєш, всерйоз чи жартома,
Що писати вірш для тебе не хотів.
Ні! Я лиш чекав, коли душа сама
Добере найкращих, найніжніших слів.

Вдячний я тобі, сьогодні і завжди,
Що зі мною поряд по життю ідеш,
Бережеш наш дім від горя і біди,
Диво-квіткою, не в’янучи, цвітеш.

Знаю, що не часто радую тебе,
Сам радіючи від тебе все життя.
Якщо Бог за нами дивиться з небес,
Хай за це від мене прийме каяття.

І нехай почує, як його прошу
Берегти тебе щомиті і щодня,
Як завжди додому звідусіль спішу,
Щоб тебе поцілувати й обійнять.

Жде попереду і радість, і журба,
Але хай там що, та певен я в однім:
Ти – моя молитва і моя клятьба!
Я б навік хотів залишитись твоїм!

Тож пробач мені, бо, знаю, завинив,
І приймай мене такого, як я є,
Мій промінчик сонця між осінніх злив,
Сенс життя мого, саме життя моє!

2017 рік

Ти прийшла у цей світ навесні,
А пішла восени на світанні.
Вересневії хмари сумні
Освятили тобі шлях останній.

Промайнула враз думка проста
І страшна, ніби постріл у спину:
Я тепер на землі – сирота.
Ні для кого віднині не син я.

На щоках дощ солоним ставав.
Люди мовчки ішли по калюжах.
Я себе за безсилля картав,
Що тебе врятувати не здужав,

Що запізно примчався від справ,
Що з лабетів не вирвав у смерті
І тепер з усіх сил тамував
Крик у горлі, як чорта у пеклі.

Змиє дощ із блідого чола
Передсмертну незвідану муку.
Ти ще жити і жити могла,
Так любила мене і онуку.

Небеса окропили дощем
Свіжі квіти на свіжій могилі.
А у серці – пронизливий щем.
Спочивай, моя матінко мила…

2022 рік

Замело дороги і стежини,
Побілів навколо всенький світ,
Вітер снігом забивав шпарини
Широко розхристаних воріт.

Замела хурделиця хатину,
Що була колись твоїм житлом,
Так, як ти, вже ні одна людина
Не зігріє стіни ті теплом.

Вже над бовдуром димку не витись,
В грубці дровам більше не тріщать,
Бо у грудях перестало битись
Серце, що уміло всіх прощать…

Кожен з нас життя своє віддати
Не вагався б навіть і на мить,
Лиш би нездоланне подолати
І тебе із мертвих воскресить!

Ми з тобою назавжди прощались
І збагнути з нас ніхто не міг,
Чом пішла ти і не обізвалась
Й на чолі твоїм не тане сніг.

Вдячності не виміряти словом
І безвихідь в кожного в очах.
Тож не виголошуєм промови,
Наша вічна туга – у думкам…

Над труною подумки просили
Вибачить провину без гріха,
Що допомогти тобі несила
І що завірюха не вщуха.

Ти для нас нічого не жаліла,
Душу поділивши на усіх…
В небеса молитва полетіла,
А надгробок замітає сніг.

Залишились ми на світі жити,
Щоб довіку пам’ять берегти.
Не зів’януть на могилі квіти…
В душах наших вічно будеш ти!

2012 рік

На чорну землю білий сніг,
Немов на душу каяття
За те, що ні на мить не зміг
Продовжити твоє життя.

І холод замість теплоти
Від наших зустрічей тепер,
Хоч з надмогильної плити
Ти дивишся, немов не вмер.

В очах твоїх застиглий біль –
В душі моїй відлунням крик.
І щоки роз’їдає сіль,
Що тихо скапує з повік…

А як спокутувати гріх,
Що я живу, а ти – вже ні?..
На чорну землю білий сніг,
На скроні – пасма сивини…

У смерті бездоганний смак –
Бере лиш кращих з-поміж нас.
Розпорядилась доля так,
Що каганець твій рано згас…

І горе я своє несу,
Схиливши голову в журбі,
Йду до могили, як на суд,
Життям відповідать тобі.

Розтане сніг. На чорноті
Зазеленіє знов трава.
Знай: вічно житимеш і ти,
Допоки пам’ять в нас жива!

2011 рік

Ми сьогодні знов за парти сіли,
Наче й не минали двадцять літ,
Ніби разом долю попросили
З юності отримати привіт.

Нас життя розкидало по світу.
Та сьогодні пролунав дзвінок –
І зібрались ми в наш клас привітний,
Мов після перерви – на урок.

Й знову крадькома я споглядаю,
Як вже з лишком двадцять літ назад,
Образ той, що серце тихо краяв,
Глиб очей, волосся водоспад…

Всім відбиток нам життя лишило,
А її немов би обійшло:
Все така ж привітна і красива,
Ніби двадцять літ і не сплило.

Я кохав її, як тільки можна
Покохати в юності шкільній!
Та мовчав… Боявся потривожить
І дізнатись, що не любий їй…

Бо вона – вродлива і чарівна,
Як принцеса з казки про любов.
Ну а я? Я точно їй не рівня…
Так до неї і не підійшов.

Може, згодом зміг би подолати
Сором, що у віршах римував,
Та життя не перебудувати:
Долі наші Бог не поєднав.

Тож даремно душу розтривожить
Їй не хочу я зізнанням цим.
Стільки літ мовчав… І зараз зможу!
Розпачем не поділюсь своїм.

І у захмелілім ресторані
Буду пити кожен тост до дна
В сподіванні, що тоді не зранить
Душу мою стомлену вона.

2014 рік

Половину, більше б не сказати,
Я шляху життєвого пройшов…
Вас, панове, хочу запитати:
А куди поділася любов?

Де цнотливе і сором’язливе,
Лагідне й тендітне почуття,
Що, немов метелик, полохливе,
Але з гострим, як багнет, вістрям?

Щоб зустрітись погляди боялись,
Щоб рука сахалася руки,
Щоб від щастя плакали й сміялись,
На цілунок зважившись швидкий.

Враження таке, що у минулім
Десь застрягло почуття святе,
Вже його практично всі забули
І в серцях любов вже не цвіте.

Всі тепер “займаються коханням”…
Нині це – як хобі чи як спорт,
Гімнастична вправа на світанні
Чи святкова вишенька на торт.

Все побачить можна в Інтернеті,
Можна все купить за “чорний нал”.
І римують “топові” поети
Тіла і душі садистський ґвалт.

Я крокую в другу половину
І, зізнаюсь, маю на меті,
Щоб свою любов, одну-єдину,
До кінця дороги пронести.

А вже там проситиму у Бога
Доньці почуття це передать,
Щоб і їй осяяла дорогу
Справжньої любові благодать.

2023 рік

Сорок років… Годинник внутрішній
На зворотній хід завело.
І ураз стало сірими буднями,
Те, що святом досі було.

Знаю: рівно до смерті вистачить
І здоров’я, й снаги, і сил…
В чому ж сенс життя свого визначить?
Що ж у Бога тоді просить?

Може, варто просити золота
І коштовностей повен міх?
Та не зможу купити молодість,
Уповільнити часу біг.

Тож насип, Господь, за потребою,
Ні багато, ні мало, а так,
Щоб моїм товариством гребувать
Не посмів ні багач, ні жебрак.

Може, варт на кохання ставити,
Всеньку душу наповнить ним вщерть?
Та не хочеться серце краяти
І сумління пускать шкереберть.

Так пошли мені, Боже, милістю
Від дружини вірну любов,
Щоб її зберегти зуміли ми,
Поки в жилах тектиме кров.

Рідним-близьким – здоров’я в старості,
Сил життєвих до сотні літ,
І наснаги без строку давності,
Щоб збагнуть незбагненний світ.

А все інше не має значення…
І, якщо вже на те пішло,
Я проситиму в Бога пробачення
За усе, що було й не було.

2017 рік

За мить можливо в прірву шкереберть
Зірватись, все коту під хвіст пустити.
Лиш смертю можна подолати смерть.
А подолаєш – більш не будеш жити.

Готуйся, не готуйся – все одно
До неї ще ніхто не був готовий
Заздалегідь. Бо смерть – це не кіно:
Помер – то вже не будеш жити знову.

Хоч вибір є, та виходу нема,
А шлях один звідціль – до того світу.
За світлом зазвичай приходить тьма,
Опісля ж – знову має стати світло!

А якщо так, тоді і поготів
Нема підстав у відчай упадати.
Шукать складне навіщо у простім?
Живеш – то прийде час і помирати.

Про воскресіння мріяти – пусте.
Якщо вже про безсмертя говорити,
То Бога я проситиму про те,
Щоб в пам’яті людській подовше жити.

Напевне, що й пишу оці рядки
В надії їх залишити на згадку,
Щоби прорватись ними крізь віки
У світ новий, дарований нащадкам.

2023 рік

Хто намалював його уперше,
Втиснувши в поняття трьох кутів
Найболючіше з любовних звершень,
Найнезрозуміліше із див?

Як геометрична ця фігура
Пронесла крізь глибину століть
Міру найстрашнішої тортури,
Що на трьох судилось розділить?

Через цей трикутник друг – на друга,
Брат – на брата йшов не раз на смерть.
Він – страшніший замкнутого круга,
Все за мить пускає шкереберть.

Розтинав три серця навпіл кожне
Він щоразу, ніби гострий ніж.
І точніше висловить не можна
Сутності любовних протиріч.

Не буває трьох кутів прилеглих
В геометрії. В коханні – теж…
Третій – зайвий. Третій – протилежний.
Інше твердження не доведеш.

Той спокійний, хто в житті ні разу
Не вчинив трикутного гріха:
Оминув глухі кути образи
І на кут чужий не зазіхав.

Так чому ж, поринувши почасти
У нічне безсоння, ми в імлі
Згадуєм своє трикутне щастя,
Що найсміливіше на землі?..

2010 рік

Вісімнадцятий день тридцять п’ятого серпня…
Більш третини століття за плечі лягло.
Чому ж серце щемить так пекуче й нестерпно?
Що було, а чого не було?

По-дитячому я, мов до сонця, тягнуся,
Коли мама дарує тепло своїх рук.
Та померли уже дідусі і бабусі.
Ні для кого я більш не онук…

Знав безгрішшя й достаток, повагу й зневагу,
Не ховався за спини, не ліз на рожен,
А однак – не зберіг у душі рівновагу
І її не встановиш уже.

Ніби й міцно стою на землі нашій грішній,
Поряд друзі мої, не боюсь ворогів,
Та схиляю чоло у зажурі невтішній:
Рано батько пішов. Не дожив…

Знав кохання жінок і терпку, як ожина,
Їх відмову в коханні, якого жадав.
Поза тим – ледь не втратив повагу дружини
І чомусь Бог дітей ще не дав.

Що багато позаду уже – розумію,
Що минуле не зміниш – збагнув поготів,
Але досі радіти життю не умію,
Як ніколи до цього й не вмів.

Щось пора по собі, треба чимось про себе…
Пнуся вгору щосили, живу – як біжу.
Та, спинившись, питаю: кому воно треба,
Щоб я швидше дійшов рубежу?

І думки про майбутнє – сумні та невтішні:
Як знайти сенс життя? Чи він є? А між тим…
А між тим – я все рідше буваю у Ічні,
Де моя пуповина, мій дім.

Хто розсудить мене в суперечці з собою?
Часу жаль, люди брешуть, ікони мовчать.
“Це лише тридцять п’ять”, – промовляю з журбою
І всміхаюсь: “Уже тридцять п’ять…”.

2012 рік

Сам обирай:
Чи чотири стіни, чи простору безкрай.
Шепотіти “люблю” чи кричати “прощай”.
Пекло чи рай.

Що обереш?
Чи внизу зупинишся, чи вгору підеш?
Чи душі супокій, чи кохання без меж?
Вмер чи живеш?

Бути чи ні?
Чи шептать молитви, чи співати пісні.
Чи сім футів під киль, чи лежати на дні.
Чистим? В лайні?

Що б не було,
Ти добро обери, не пускай в душу зло.
Хай добром розцвіте все твоє ремесло,
Що б не було.

Той не програв,
Хто багато зробив у житті добрих справ.
Якщо правильно ти свою стежку обрав,
Ти не програв.

1999 рік

З давнини повелось, у прислів’ї звучить,
Достеменно із нас кожен знає:
Журавель – це той птах, що у небі летить,
А синицю – в долонях тримають.

Пам’ятаю, як я споглядав журавлів,
До небес піднімаючи очі,
І, було, що за ними злетіти хотів
І не спав через це до півночі.

Юність… Юність… Ти – мрій легкокрилих купель,
Чистих помислів про незбагнене!
Пролетіла ти стрімко, немов журавель,
І уже не вернешся до мене…

Я, третину проживши, одне зрозумів,
Чи правий, хочу вас запитати:
Можна всеньке життя проловить журавлів,
Та синицю ще важче впіймати.

Від любові своєї біду відвели,
Теплота її досі іскриться.
І одне для одного ми – два журавлі,
То для заздрісних – просто синиці.

Ви летіть, журавлі, в небесах голубих,
Долю вашу ніщо хай не тьмарить!
Буду гріти синичку в долонях своїх,
Що, як я, ефемерним не марить.

Защебече синиця у мене в руках,
І напевне про неї я знаю:
Хоч вона – і не гордий оспіваний птах,
Та ніхто мене так не кохає!

2014 рік

Яка ж вона тільки красива!
І чорне волосся, мов ніч,
І талія ніжна осина,
В очах карих – відблиски свіч.

Це – вже не тендітність цнотлива,
А юність у розквіті чар.
Вона, безсумнівно, вродлива!
Поглянув – і кинуло в жар.

Ось поряд зі мною присіла
Вона у маршрутнім таксі.
І погляд відвести несила,
Байдуже, що думають всі!

Раніш – попросив би “пардону”
І так, мимохідь, жартома
Я б номер спитав телефону,
Що в ніжних долонях трима.

Раніш – я б їй зустріч призначив
У затишнім теплім кафе,
Щоб знов поряд себе побачить
Блиск свіч у очах “під шафе”.

А далі… чи варто й казати,
На що би тоді сподівавсь,
Коли я був вільний кохати,
Любив – як горів, не вагавсь.

А зараз – ні жестом, ні словом
Не видам своїх почуттів
І не спровокую розмову,
Хоч як би цього не хотів.

Хай в скронях, ще зовсім не сивих,
Шалено застукає пульс,
Та я віднайду в собі сили
Й очима в долівку ввіткнусь…

На пальці моїм безіменнім
Обручка яскраво блищить…
О, як це жорстоко й нестерпно,
Що молодість знов не прожить!

Я досі кохаю дружину,
Щасливий із нею в сім’ї,
Та стиснуло в грудях пружину
Й свідомість неначе в імлі.

Ось вийшла вона на зупинці,
Парфумів залишився шлейф.
І знову я, сам наодинці,
Думками лягаю у дрейф…

Не гріх це, і точно – не зрада.
Єдине, чим я завинив –
Душі зачерствілій розрада
В миттєвостях тих відчуттів.

2016 рік

Затишно в малесенькій хатинці.
Дрова в грубці весело тріщать.
Купа під ялинкою гостинців,
А на ній гірлянди мерехтять.

За вікном морозна хуртовина
Не лютує – бавиться сніжком.
А в хатинці тепло. Тут родина
Рік новий стрічає за столом.

Хай нема ораторів басистих
Серед хазяїв і їх гостей –
Побажання щирі тут і чисті
Простим людям від простих людей.

Після тостів пісня забриніла,
Зразу тихо, потім розрослась.
Стомлена душа враз розімліла,
Як струмок весняний, розлилась.

Під гітарні три прості акорди
Всі мелодії тримають лад.
Хай туга-печаль іде до чорта
Й більше не вертається назад.

Гості по домівках розійшлися,
Спати повкладались дітлахи.
Навіть хуртовина вгомонилась,
Утомившись обертать сніги.

А у грубці ще яскраво блимав
Вогник із прочинених дверцят:
Візерунки малював на стінах,
І птахів казкових, і звірят.

Саме так у пам’ять вкарбувався
Новий рік з дитинства із мого.
Не повернеш, як не намагайся,
Відчуття дитячого того.

Скромні були їжа і напої,
Та не це насправді головне:
Щирості і єдності такої,
Як тоді, Господь вже не верне.

2023 рік

Якось влітку, у серпні, Левеня народилось
У краю мальовничім, серед нив і дібров.
Та у грудях у нього серце Заяче билось,
Хижість перетворивши на вселенську любов.

Всі гадали, що стане те мале Левенятко
Грізним велетнем хижим із подвійним нутром.
Але в Заячім серці, як у теплім горнятку,
Пульсувала-кипіла правду любляча кров.

Левеня підростало – і його вже боялись,
Як бояться придворні молодого царя.
Та було воно добре і завжди посміхалось,
Бо у Заячім серці дух свободи гуляв.

Виріс Лев. Став він сильним і поважним, як треба.
І в ричанні лев’ячім – владних ноток мотив.
А у Заячім серці – там добра аж до неба,
Тож нікого не кривдив, не знущавсь, не ганьбив.

Зодіаковим Левом народився у серпні,
Але злим хижаком я, слава Богу, не є.
І, як бачу зневагу, ниє серце нестерпно,
Бо на Заяче схоже добре серце моє.

Хоч для більшості Заєць – боягуз полохливий,
Але я цього звіра поважаю за те,
Що не кривдить нікого, що насилля не чинить,
Що життя проживає він нехитре й просте.

Лева з Заячим серцем в гороскопі немає.
Що астрологи пишуть – правда майже усе.
Та одна лише сила, я напевне це знаю,
Без добра і любові щастя не принесе.

2023 рік

Іній на гілках сріблиться,
Під ногами сніг рипить.
На плечі моїм рушниця.
Полювання – світла мить!

Пес мій відчува лисицю.
Слід заплутала вона.
А мені б хотілось стріти
Не лисицю – кабана!

Молодий мисливець хоче
Вполювати хижака.
Це йому потрібно конче!
Та хижак усе тіка…

Он ялинка білосніжна,
Наче в мареві, стоїть.
На гілках її розкішних
Сніг під сонцем мерехтить…

В лісі тихо, як у казці…
Замилуєшся на мить
І не вчуєшся, як заєць
Недалеко пробіжить.

“Гей! Пильнуй!..”. Біжи, вухастий,
Не стрілятиму тебе,
Бо навколо так прекрасно!
В мене серце не сліпе.

Я боюсь, щоб постріл влучний
Цю красу не зруйнував.
Тож на тебе, мій голубчик,
Не підніметься рука.

Полювання так люблю я!
Але мало убивав.
Хтось рушницею полює,
Я ж душею полював.

1996 рік

Мабуть, в Бога тебе я вимолив,
Як покуту за гріх тяжкий,
А все інше – то лише вигадка
В захмелілій уяві моїй.

Ми сиділи удвох за кавою –
І соромивсь я очі звести,
А в уяві – горів загравою
Жар гарячої пристрасті.

І здригався я, поряд крокуючи,
Випадково торкнувшись руки,
Почуття жорстоко тамуючи
В чорних сумнівах у тяжких.

Лиш у мріях пристрасно марив я
Про взаємність своїх почуттів,
І про те, що моєю станеш ти
Не в уяві – в реальнім житті.

Та не здужав я жити казкою,
Що її сам для себе писав,
І любов, дану Божою ласкою,
На диявольський суд віддав…

А коли твоя куртка синя
Промайнула учора в юрбі,
То догнати тебе був не в силах я,
Бо не знав, що скажу тобі.

Тільки раптом знов захотілося,
Щоб зустрітись нам стало дано,
Як у мріях солодких намріялось,
А в житті не було давно.

Ти на мене зла не тримай, прошу!
Зло тримаю на себе я сам.
Мрійний спогад про нас у душі ношу –
Бережу його навпіл нам.

2019 рік

Знов надворі весна – і весною наповнився подих.
Скоро вже солов’ї розпочнуть свій одвічний концерт.
Оживає душа, що зачерствіти встигла на подив,
Переповнені груди бажанням кохання ущерть.

Вже до болю знайомі мені відчуття ці весняні,
Але кожного року, неначе родився ізнов,
Відчуваю по-новому я цю потребу в коханні,
Щоб одразу й назавжди, взаємна і вірна любов.

Вже укотре я з вирію клин журавлиний стрічаю
І до моря струмками пливуть паперові човни,
Та кохання, що мрію про нього, я так і не знаю.
Не таланить чомусь все життя у коханні мені.

Хоч вони і були, але з часом щезали, мов тіні,
Залишаючи пустку в душі і на серці тягар.
Проте змушує щось тріпотіть хворобливе сумління,
Коли знов по-весняному сонце виходить з-за хмар.

Знову гімни весні відігріті птахи заспівають
І душа моя разом із ними знов буде співать.
Я щасливий, бо, може, у світі хоч хтось так кохає,
Як хотілось мені, щоб зуміли мене покохать.

1999 рік

Байдужістю крізь відстані і роки
В душі моїй порвали Ви струну.
Та, не зважаючи на цю жорстокість,
Я Вам любов назад не поверну!

Вона живе в мені з тих пір, як з Вашим
Моє забилось серце в унісон,
Відтоді, як я наяву побачив
Найяскравіший свій юнацький сон.

Кохання перше! Та не забарилась
І перша зрада – вдарила, як грім.
Над почуттям моїм Ви поглумились.
Воно для Вас – як для актора грим.

Ті вірші, що писав я “до шухляди”,
Колись Вам сподівався прочитать
В готовності пробачить Вашу зраду.
Зневагу ж не збираюсь пробачать.

Тож хай любов лишається зі мною –
Вона ж бо – перша в мене, не у Вас.
Хай у душі дзвенить вона струною.
А нас із Вами хай розсудить час.

2023 рік

Не чекаю твого я пробачення,
Лиш молюсь на твій образ святий,
Бо без тебе все втратило значення,
Світ пустий…

Я ніколи тобі не зізнаюся,
Чом роса на повіках моїх,
Чом на скронях крізь сум пробивається
Сивий сніг…

Не вважаю любов я провиною,
Та любов’ю тобі завинив,
Бо тебе біля серця утримати
Не зумів…

Я на суд твій любов свою винесу
І на будь-яку кару піду,
Бо такої, як ти, в світі цілому
Не знайду!

2010 рік

Колись було: розбитими шляхами
До Криму простували чумаки.
Вози рипіли, впряжені волами,
Через степи котились навпрошки.

І місяцями подорож тривала,
Бо нелегка все ж доля в чумаків.
Та часто вечорами на привалах
У рідний край летів чумацький спів.

Старий чумак, затягуючи пісню
Про рідну землю, про луги й гаї,
Запалював в душі зорю провісну,
Немов роки перегортав свої.

А молодий чумак, мов соловейко,
Підспівував, і серце молоде
Щеміло. Знав чумак, що десь далеко
У рідному краю дівчина жде.

І сталось так, що зараз ми не поряд.
Тож мрію я, мов молодий чумак,
Що повернуся із доріг додому,
Як з вирію на Батьківщину птах.

І уночі, як соловей співає,
Шукаю в небі я Чумацький Шлях.
Душа моя немов би відлітає
Туди, де зорі світять в небесах.

Я бачу на Шляху Чумацькім душі
Твою й мою, що стрілися немов.
І де б не був, на морі чи на суші,
Вночі з тобою зустрічаюсь знов.

І вірю я: вже скоро повернуся
Додому із далекого путі,
До вуст твоїх вустами притулюся.
Як чумака, мене чекаєш ти.

2012

Шелест листя затих у розлогих гіллях.
Вийшов морок на свій вже протоптаний шлях.
Тихо сонце скотилося за небокрай.
Відпусти мене, мила, і… не відпускай!

Все єство моє – в попіл, свідомість – у дим.
А бажання одне: тільки б бути твоїм!
Не важливо, коли, лише сповниться хай.
Прожени мене, мила, і… не проганяй!

Що ж, коханню своєму я волі не дам.
Як живе у душі – хай лишається там.
Та життя б я віддав за одну лише мить,
Щоби бути з тобою… Як серце щемить!

Я залишусь для тебе лиш другом, повір!
Але ниє душа, мов зацькований звір.
Я люблю тебе, мила! Кохаю – і край.
Прожени… Відпусти… Зупини! Покохай!

1998 рік

Де зелен гай шумів, злітає жовтий лист,
Не теплий вітерець, – шугає хуги свист,
І не пшеничний чуб на скронях – сивина…
Невже й любов мина?

Де соловей співав, там каркають круки,
А той, хто обіймав, не подає руки,
Колись горів, мов жар, тепер холоне кров…
Невже мине й любов?

Був ранок золотий, а зараз – чорна ніч,
Лише бринить вогонь недогорілих свіч.
І посмішка – сумна, і благодійність – зла…
Невже любов пішла?

Та ні! Після зими знов настає весна.
І знов шумлять гаї, і радості сповна,
Співає соловей, зелена знов трава.
Любов завжди жива!

2008 рік

Про що я хочу заспівать?
Про те, як гай шумить зелений
Й тополі під вікном у мене
Гілками тихо шелестять.

Про що душа моя бринить?
Про той серпанок вечоровий,
Про келих ніжності й любові,
Який мені уже не пить…

Про що мовчать мої вуста?
Про ніч, таку хмільну й гарячу,
Про те, як я тебе побачив,
Моя красуне золота.

Чом серце болісно щемить?
Бо закохалося без тями
І в’яне літніми ночами,
Коли тополя шелестить.

Гітару я візьму свою
І тиху пісню заспіваю
Про те, як я тебе кохаю.
Свою я душу розіллю…

1997 рік

Він багато про що запитати хотів.
Та, лиш голос її у повітрі дзвенів,
Він втрачав здатність мови. Він просто дививсь,
Як із вуст її сміх переливами ливсь.

Він багато про що розказати жадав.
Та, лиш дотик руки її він відчував,
Бракло слів. У душі почуття лиш було:
Колотило, стискало, кололо, пекло.

Може, саме тому ця цнотлива любов
Швидко зникла і більш не повернеться знов.

1996 рік

Все.
Більше ніколи не будемо поруч.
Прірва ліворуч, безодня праворуч.
Вітер скажений любов на шмаття рознесе.
Все.

Як?
Як же я зможу прожити без тебе?
Щастя не буде мені, бачить небо.
Буду тепер мов поранений вовк-одинак.
Як?

Щем…
Серце на скалки готове розбитись.
Хоче до тебе воно прихилитись.
І не залити холодним осіннім дощем
Щем.

Чим?
Чим спокусив він тебе, моя мила?
Чому на мене ти очі закрила?
Хто я для тебе тепер? Став тобі я чужим…
Чим?

Все.
Поряд не будемо більше ніколи.
Та не кляну я ні Бога, ні долю.
Хай кожен з них тобі щастя й любов принесе!
Все.

1997 рік

Сумно тліє зоря у вечірньому темному небі,
Терпкий запах бузку оповив все довкола, мов дим.
Я тебе обіймаю – й мені більш нічого не треба –
П’ю нектар твоїх вуст і милуюсь волоссям твоїм.

Ти – єдина-одна у моїй розпаплюженій долі,
Що мені не даєш світ залишити цей назавжди.
Хоч давно зрозумів, що один я у полі – не воїн,
Але битимусь сам з усіма, доки поруч є ти.

Я на тебе дивлюсь. Почуття переповнюють груди.
Вся краса надвечір’я з твоєю красою злилась.
Розумію: так добре мені більш ніколи не буде,
Якщо втрачу тебе я (хай проклятим буде той час!).

П’ю нектар твоїх вуст – і довіку не зможу напитись,
І з жагою ловлю погляд карих веселих очей.
Я кохаю тебе – і не може ніхто так любити!
Я чекаю на тебе в пітьмі березневих ночей.

1998 рік

Подивись мені в очі, кохана! Заглянь
І у душу місток відшукай.
Там побачиш любов ти, що все спопеля,
І бажання, що ллє через край.

Дай мені свою руку тендітну й тонку, –
Поцілунками вкрию її , –
І почуєш у серці моєму п’янку
Давню пісню нічних солов’їв.

Цілувати дозволь твої ніжні вуста
І до болю в обіймах стискать,
Шепотіти тобі, що ти – грішна й свята,
Що мене ти навчила літать.

Дай напитись, кохана, твоєї краси,
Щоб в розлуці, тяжкій і сумній,
Знав я: ти лиш для мене на світі єси,
Лиш моя ти, а я – тільки твій.

Подивись мені в очі – й побачиш у них
Те, що я розказати бажав.
І в глибинах очей твоїх карих п’янких
Роздивлюсь: так ніхто не кохав.

1998 рік

Поглянь: Чумацький шлях горить,
Неначе в небуття дорога.
Не чути вже ніде нічого,
Все спить…

Луна лиш пісня солов’я.
Її для тебе він співає
В квітучім у зеленім гаї.
Гой-я!

Дивись: он зірка мерехтить
На тлі небесному неясно.
То спалахне, то знов погасне
На мить.

А над ставком стоїть туман.
Схилився верболіз на воду.
І серце рветься на свободу,
На лан.

Чи є що краще, ніж отак
Вночі сидіти вдвох з тобою
Й дивитись на Чумацьку долю,
На Шлях…

Тебе до себе пригорну,
Бо хочу, щоб ти зрозуміла:
Моя душа тебе хотіла
Одну.

Побудь зі мною до зорі,
Щоб у зимові довгі ночі
У снах я бачив сині очі
Твої…

1998 рік

Випурхнеш з обіймів рано на світанку,
Бо, на жаль, несила сповільнити час.
Шепочу “кохана”. Скаже люд “коханка”.
Та якеє діло їм усім до нас?

Праведник один лиш був колись на світі, –
Сказано, принаймні, у Письмі Святім, –
Та й його господні недолугі діти
Прирекли на смертні муки на хресті.

“Не суди нікого, як не хочеш бути
Сам судимим”, – є там і такі слова.
Жаль, що не дано їх глибини збагнути
Тим, хто брудом чорним інших полива.

Бо немає гірше заздрості людської.
В ній дотла згорають віра і мораль.
І допоки буде добре нам з тобою,
Гризтиме окремих заздрісна печаль.

Хоч кохання наше дещо й грішне, звісно,
Гріх той – перед Богом, не перед людьми.
Доки у обіймах нам удвох не тісно,
Доти ми – кохані, не коханці ми.

2023 рік

Набридло жить наполовину
У напівтемнім закутку
І в напівзаткнуту шпарину
Півправду бачити гірку.

Набридло йти у напівстрої,
Чеканить крок у півноги.
І брати участь в напівзмові
Ну аж ніяк не до снаги.

Цікаво знать мені, панове,
За кого маєте мене,
Наполовину знову й знову
В розумнім бачачи дурне?

На тих правах, що я – людина,
Питаю вас: хто привід дав
Мене тримать за півскотину,
Позбавить половини прав?

За напівтемним склом салону
Напівслужбового авто
Не чути вам народу стогін.
Ви – півбоги, а ми – ніхто.

У чім різниця поміж нами?
Ті ж руки, ноги й голова.
То хто ж вас наділив правами
Нам половинити права?

Той “хтось” навчив вас володіти
Напівмистецтвом ворожби –
Лиш обіцяти поділити,
А залишати все собі.

Та знайте, що одного разу
На повні груди ми вдихнем,
Згадаєм вам усі образи
І всіх до одного зметем!

2013 рік

Нехай напише про війну
Той, хто не свідок, а учасник,
Для кого бій – немов причастя,
Хто дивом оминув труну.

Хотілося б, щоб написав
Отой, Герой посмертно нині,
Хто гасло “слава Україні!”
В обличчя кату прокричав.

На жаль, звідтіль не написать.
А певен я: були б охочі
Відкрити нам із вами очі,
Святую правду розказать.

Тоді би їх я попросив:
Як про війну писати будуть,
Хай написати не забудуть
Про тих, хто нас занапастив.

Про тих, хто армію розкрав,
Хто Незалежність нашу зрадив,
Розпалювати завжди радив
Ворожість, сварки і розбрат.

Щоб прозвучали імена
Тих шпигунів-політиканів,
Хто так підставив нас із вами,
Чия у цій війні вина.

Хто заробляє на смертях,
Знущаючись з людського горя,
Щоб не пробачили ніколи
Вини нащадки їм в віках!

Але нехай замовкнуть ті,
За шоу хто війну вважають
І для піару зневажають
У душах почуття святі.

А як закінчимо війну,
Настане наша Перемога,
Прошу вас: не гнівімо Бога
І пам’ятаймо їй ціну!

2023 рік

Княгиня кохання й краси
Прийшла у мій сон серед ночі.
Я бачив її карі очі,
Як краплі живої роси.

Я бачив волосся, мов ніч,
Таке ж саме темне й сліпуче,
Що так мерехтіло блискуче
У сяйві запалених свіч.

І бачив палкі я вуста,
Чуттєві й, мов маки, червоні.
Той образ – неначе з ікони,
Немов би сама Чистота.

А що відчував я в ту мить,
Мабуть, описати несила:
Немов в мене виросли крила
Й нікому мене не спинить!

І ми обнімались крильми,
І ми цілувались без тями.
Зливались вуста із вустами
В полоні нічної пітьми…

Несила затримати час.
Вже стукає в вікна світанок
І я вже прокинувсь. Вже ранок.
Та образ в уяві не згас!

Княгиню кохання й краси
Шукаю відтоді в юрбі я…
І теплиться в серці надія
Побачити очі отії,
Як краплі живої роси.

1998 рік

Дочекайся мене! По життю, як по зоранім полю,
Я до тебе, кохана, біжу босоніж навпрошки.
Упаду – підіймусь! Не піддамся нелюдському болю
І теплом своїх вуст доторкнуся твоєї руки.

Ти не вір воронню, що у небі закаркає злісно,
Завірюсі зимовій не вір, опівнічній пітьмі.
Де б не був я, ти світиш мені, наче зірка провісна,
І на світло твоє, як лелека, я лину крильми.

Суховіїв не вір завпокійно тужливому плачу,
Бо допоки існує в душі твоїй вірна любов,
Я живий. Я – безсмертний! Я скоро прийду. Ти побачиш,
Що удень і вночі лиш до тебе, кохана, я йшов.

Якщо вірність твоя переможе злиденну розлуку,
Ми з тобою зустрінемось знову, тепер – назавжди.
Знов тебе обійму, цілуватиму знов твої руки.
Задля цього пройду всі дороги, стежки і світи.

1999 рік

Добігає літо крізь осіннє сито.
Скоро лист пожовкне, потім опаде.
Щось життя занадто швидко пережито,
Зчутися не встигнеш, як воно пройде.

Не жалію років – це було би марним.
Час летить невпинно. Класика буття.
Та от не навчився у негарнім гарне
Віднаходить, щоби звеселить життя.

Чорний колір білим не назву ніколи,
Що б не бубоніли псевдо-знахарі.
Не бува щаслива птаха у неволі.
Доля – це не вибір серед трьох доріг.

Входить літо в осінь маршем вересневим.
Скоро вже у вирій птаство полетить.
У житті для мене є найбільш суттєвим
Гідності не втратить, честі не згубить.

2023 рік

Десь під лісом, що зветься Гнилиця,
На Ічнянській на рідній землі
За кущами сховалась криниця –
З неї воду мисливці пили.

А на Греблях Князьких, у діброві,
Де над липами бджіл цілий рій,
Там струмок протікає прозорий
І місток через нього старий.

Видно Ясківець ген за ланами
З передмістя в погоду ясну –
Переритий той ліс кабанами,
Лось з лосихою ждуть там весну.

Десь у хуторі Краснім хатина –
В ній дитинство і юність мої.
За вікном – мальовнича Дубина,
Де співають щорік солов’ї.

В Порубі – сироїжки й опеньки,
Басовите гудіння хрущів.
Там стежками я бігав маленьким,
Там по проліски юним ходив.

Мрію я, як туди повернуся
Із далеких нерідних країв,
Знов води із криниці нап’юся,
Назбираю знов ягід-грибів.

Та минулого не повернути
І несила людей воскресить.
Лиш душа не посміє забути
Тих щасливих часів ні на мить.

2023 рік

Все змінилось на ділі й на слові.
І, коли світ надвечір стиха,
Ми шукаєм гріха без любові,
Бо не вірим в любов без гріха.

Нам на вулицях гріх пропонують,
Мов якийсь звичайнісінький крам,
І про душу за рогом пліткують,
Що для неї вже тіло – не храм.

А торгівля завжди метушлива:
Там – купують, а тут – продають.
І бариги уже, хто кмітливий,
За кохання нам гріх видають…

Як мораль не потоне в спиртному,
Її шприцом розтоплять, мов сніг,
Щоби стало байдуже потому,
Чи кохання було то, чи гріх…

Ми чманіємо в пристрасті грішній
І волаєм прокльонів ми шквал,
У хмелю і в похміллі невтішнім
Над коханням ми чинимо ґвалт.

Лиш тоді, як зажевріє ранок
І примусить гріхи замовчать,
Розуміємо ми наостанок:
Нам нащадки цього не простять!

Ось звертання моє в післямові:
Хай минає вас доля лиха!
Не шукайте гріха без любові,
Бо існує любов без гріха!

2017 рік

Задумав Бог, а диявол втілив,
Природою прийнято до виконання,
Що нашим з вами душі і тілу
На схилі життя не минути прощання.

Та мало хто з нас втямити здатен,
У вірі, в гріхах чи висновках мудрих,
Невідворотність тієї плати,
Що смерть за життя повинна стягнути.

Живемо так, ніби будем вічні,
Початок забули, кінця не збагнемо.
І, починаючи рік у січні,
У планах своїх аж грудня сягнемо.

Галопом до горизонту скачем,
Землі не вчуваючи під ногами.
Ось ми сміємось, а ось – вже плачем,
Бо знову когось не стало між нами.

А Бог з чортами за наші душі
Постійно веде поєдинок світлий.
Тож зрозуміти нарешті мусим:
Ми всі тимчасові на цьому світі.

Ми стати маєм добру на поміч,
Щоб зло захлинулось від безнадії.
На світла бік, як один, пліч-о-пліч.
І світло осяє всі наші мрії.

2023 рік

Ще у серпні, в нічній прохолоді
Я до ранку, бува, не засну,
Бо, неначе той в’язень свободу,
Починаю чекати весну.

І серпневі нічні зорепади,
Що дивлюсь на них ген сорок літ,
Не приносять, як завше, розради,
Не дають на питання одвіт…

Хоч попереду бабине літо
І далеко іще холоди,
Та весну мою вже пережито.
Далі – осінь, провісник біди.

Знаю я, що до самого скону
Вже нема у весну вороття:
Замете білим снігом на скронях,
Захолоне у грудях життя.

Та допоки ще серпень зоріє,
Спіють груші в садах край доріг,
Я в душі зігріваю надію,
Що весна знов прийде на поріг.

Що розтане під серцем крижина
І сльозою стече по щоці,
Що солодкою стане ожина,
Від морозу зігріта в руці.

Запульсує знов березень соком,
Квітень груші прикрасить в саду,
Дощ травневий сріблястим потоком
На отаву впаде молоду…

Б’ю чолом за серпанок зористий,
Сіль рясну на Чумацькім Шляху
І за пам’ять, що, ніби навмисно,
У весну повертає п’янку.

2016 рік

В юності від докорів сумління
Почались страждання і клопот:
Дуже не хотів я, щоб каміння
Кидав хтось до мене у город.

І старався я, аж геть із шкіри,
Кожному і всім щоб догодить,
Маючи таку наївну віру,
Що город цим зможу захистить.

Думав я, що добрі мої справи
І навстіж розхристана душа
Збережуть посіви від потали,
Забезпечать гарний урожай.

Та прийшло із часом розуміння
Марності юнацьких тих надій,
Як побачив, що летить каміння
Звідтіля, що й вірить не хотів.

Треба півжиття було прожити,
Щоб збагнути раз і назавжди:
Відтіля, де прагнеш догодити,
В першу чергу і каміння жди.

Просто є на світі сорт приматів,
Помилково названих людьми,
Що каміння люблять пожбурляти
Тишком-нишком, в спину, із пітьми.

Їм плювати на душевні муки,
Заздрість чорна навіває їм
Прагнення пожбурить каменюку
Друзям найвідвертішим своїм.

Я усім навкруг добра бажаю,
Та зізнатись хочу щиро вам:
На каміння більше не зважаю.
Все, що є в городі, то – мій крам!

Сподіваюсь, вистачить терпіння
При межі десь клаптик відвести
Й викласти без докорів сумління
“Сад каміння” на японський стиль.

І коли у місячному світлі
Те творіння буду споглядать,
Заздрісникам всім скажу: “Спасибі,
Що не лінувалися жбурлять”.

2013 рік

Людині для щастя багато не треба:
Світило б лиш сонце крізь хмари на небі,
День змінював ніч, а тепло – хуртовину,
Повага й любов панували в родині,
Щоб дзвінко сміялися діти завжди,
А рідні не знали хвороб і біди.

Хорошій людині не треба багато:
Лиш хліб і до хліба в натопленій хаті
Та пісня дзвінка за вікном у діброві
Про карії очі і чорнії брови,
До щему у серці кохання палке,
Як келих вина, що солодке й п’янке.

Хтось щастя шукає в коштовнім камінні,
У золоті й сріблі, в долярах чи гривнях,
Жене до небес мармуровії мури
І свій прирікає народ на тортури.
Нема в тому щастя. Відомо мені:
Не можна оазу зростить на лайні.

А інший свій скарб у підмурках ховає,
Розказує всім, що нічого не має,
Про себе він дбає лиш, заздрісний скнара,
Живе, як відлюдник, неначе примара.
Цей – швидше зачахне над скарбом своїм,
Однак не зуміє насититись ним.

Ще інший, буває, б’є в церкві поклони,
А згодом – на ближнього сипле прокльони.
Поставить “за здравіє” дюжину свічок,
А сам долі сотень людей покалічить.
Знай: віра – не в церкві, а в душах людських,
І Бог, наче в книгах, читає у них.

Багато таких, що будують кар’єру
І пнуться хто в мери, а хто – у прем’єри,
Нахабство і чванство возводять в чесноти,
Беруть хабарі й зневажають роботу.
Впаде всяк додолу, хто високо зліз,
А гідність і честь до вершин не доніс.

Та більше за всіх – торгашів-комерсантів,
Що матінку рідну залишать у дранті,
Що з батька беруть по кредиту відсотки
І чесних людей заганяють в колодки.
Ланцюг товстелезний, коштовний жупан…
Ще здалеку видно: іде з хама пан.

Той справді щасливий, хто скарб не ховає
І ладен ділитись останнім, що має,
Хто з Богом в душі, в кого помисли світлі,
Хто тямить, що він тимчасово на світі.
Повір мені, друже, – я бачив життя, –
І праведний шлях розпочни з каяття!

2014 рік

Пусто наодинці з самотою,
Надто – якщо порожньо в душі…
Ти живеш не з тим, і я – не з тою,
Запізнилась ти, я поспішив.

Пустка та лякає вечорами,
Бо, коли додому повернусь,
Не твоїх я губ торкнусь губами,
Не тобі у очі подивлюсь…

І в ту мить собі я уявляю,
Як десь ти стрічаєш не мене,
Не мені шепочеш ти “кохаю”,
З нетерпінням ждеш, що ніч мине.

І коли украдене кохання,
Ніби трунок, п’єм на двох до дна,
Обіймаємось, немов в останнє.
А душа – пуста, душа – сумна…

Прирекли себе на вічну зраду,
Вічну пустку в душах і серцях.
Загубилась у брехні розрада,
Щастя заблудилось в манівцях.

2013 рік

Передмістям нічним, в заметільній імлі, напідпитку,
Не тримаючись стежки, раз-по-раз пірнаючи в сніг,
Я поволі бреду і ім’я твоє, наче молитву,
Промовляю в надії, щоб Бог нам зустрітись поміг.

Може статися так, що ніколи тебе не побачу,
Та, лишень п’яний мозок твій образ змалює у снах,
Я прокинусь в сльозах і до самого ранку проплачу,
І нема порятунку мені в захмелілих думках.

Розумію, звичайно, що зовсім мене не кохаєш,
Тому й п’ю до безтями, щоб думку оту отруїть,
І все жду, що ось-ось ти подзвониш і тихо спитаєш,
Чи ми зможем з тобою кохання своє воскресить.

Розладналась гітара, немов на похмілля свідомість,
Вию пісню свою, як поранений вовк-одинак,
Що віддав би усе і одне лиш просив би натомість:
Я просив би кохання твого, наче прощі жебрак.

В передмісті нічному із пляшки доп’ю оковиту
І до дуба старого плечем у зажурі схилюсь,
Відшукаю у небі зорю, що теплом оповита,
І дивитимусь так, ніби в очі твої я дивлюсь…

2012 рік

Через море яскравих зірок
Човен-місяць пливе вдалечінь.
Шум діброви давно уже змовк,
Вітер ген серед поля спочив.

Лиш рипить десь далеко вітряк
Та вода у струмочку плющить.
Там чекає дівчину козак,
А дівчина чомусь не спішить.

Розіслався туман над ставком,
У гаю соловей заспівав.
І побачив козак за містком
Ту єдину, яку так чекав.

Запалала яскравіш зоря,
Загойдавсь за струмком верболіз.
Він дівчину на руки узяв,
По воді на той бік переніс.

І зустрілись жагучі вуста,
Запалали в обіймах тіла…
Це любов. Вона грішна й свята.
Це вона їх навіки звела.

В небесах міріади зірок,
Місяць човен свій тихо гойдав.
І здавалось, неначе сам Бог
Їх серця назавжди обвінчав.

2012 рік

Йшов на вулиці дощ – літня вранішня злива.
День зайнявсь після ночі, неначе воскрес.
Ти до мене прийшла, молода і щаслива,
Мов зійшла із небес.

І дощу зорепад на волоссі русявім
Так засяяв, що очі мої просльозив.
Я вночі малював тебе в сонній уяві,
А на ранок узрів.

Серце билось, як дзвін, бо воно враз відчуло,
Як бажала ти зустріч прискорити цю.
Лиш зажеврів світанок – одразу порхнула
Навпростець по дощу.

Міріади краплин осушу я губами
На обличчі твоїм, на волоссі й руках.
Стане темна квартира осяяним храмом
З вівтарем у свічах.

Нас Господь повінчає (інакше навіщо
Він дозволив, щоб зустріч оця відбулась?)
І у пам’яті нашій вкарбує навічно
Дощ у вранішній час.

2023 рік

Пробач мені, кохана, за вино.
Воно терпке і кисле до нестями,
Неначе кров моя, що вже давно
Кипить і грає довгими ночами.
Пробач, мені, кохана, за вино…

Пробач мені, кохана, за думки.
Хоч як їх не жену – вони приходять,
Летять вони через роки, віки,
В лещатах у сталевих серце зводять.
Пробач мені, кохана, за думки…

Пробач мені, кохана, за ті сни,
В яких ми назавжди з тобою поряд,
Бо серце мені гріють лиш вони,
В них – образ твій, очей зелених погляд.
Прошу: пробач мені за тії сни…

Пробач мені, кохана, за слова,
Хоч ними я тебе й не ображаю:
В душі моїй любов іще жива
І буде жити, доки не сконаю!
Пробач мені, кохана, ці слова…

Пробач мені, кохана, за любов!
Я не хотів тебе образить нею.
Прости, що у життя твоє ввійшов
І до нестями покохав тебе я.
Пробач мені, кохана, за любов…

Пробач мені, кохана, і за те,
Що ти мене ніколи не любила
І щире почуття моє просте
В душі твоїй любов не розбудило.
Без тебе все в житті моїм – пусте…

2009 рік

У душі із вечора до рання
Мурував я стіни від кохання –
Вибудував замок кам’яний.
Із-за муру я волів не бачить,
Чи сміється в світі хто, чи плаче,
Ніби серце – то калач черствий.

Я не підійняв на башті стяга,
Бо уже в минулім вся звитяга,
А тепер – лиш спогадів тягар.
Винний погріб помага забути,
Як закоханим судилось бути
І який він є – любові жар.

Виє десь за ґратами завія,
Тільки я вже ні про що не мрію…
Біле й чорне – всенькі кольори.
Лиш портрети у камінній залі
Замок смутком тихо заповняють
У зимові довгі вечори.

Як весняний дух злетить над муром,
Пам’ять завдає мені тортури,
Нагадавши молодість душі.
І воскреснуть спогади чудові,
Сни насняться різнокольорові…
Може, я із муром поспішив?

Я портретам заглядаю в очі,
І, буває, попросити хочу,
Щоб вони мені допомогли
Зруйнувати ненависні стіни,
Перед Богом впасти на коліна,
Щиро закохатись, як колись…

Але знаю наперед: недоля…
На неволю обернеться воля,
Ніби сам себе замурував.
Лиш в задумі дивляться з портретів
Ті, в чиї я потрапляв тенета,
Ті, кого колись я так кохав.

2012 рік