Як частенько казав колишній головний редактор "Київської правди" Іван Чумак - народ безсмертний!
Іноді в житті такі історії трапляються, що Штепсель з Тарапунькою - відпочивають.Був у нас,
приміром, випадок.У Васильківському районі одним підприємством керував такий собі добродій на
прізвище Добривечір. Він частенько розігрував по телефону своїх співбесідників, розпочинаючи
розмову будь якої пори дня зі свого прізвища. На тому кінці дроту іноді виникало деяке спантеличення...
Або ще. У одному районі були два колгоспи - мільйонер і відстаючий.
Багатим керував дебелий білявий чоловік на прізвище Биба, бідним - маленький
руденький на прізвище Чмир. Якось на районній нараді із заготівлі яєць для місцевої
інкубаторної головуючий просить керівницю інкубатора коротко розповісти про хід цієї важливої
кампанії. Прямолінійна директорка скоромовкою відповіла: "А що тут багато розповідати, якщо у
Биби яйця великі і чисті, то у Чмира - маленькі і брудні". Присутні лягли від реготу, а
пташниця ніяк не могла второпати, що вона не так сказала. Подібні історії я частенько
використовував у своїх "Мандрівках Гервасія Галамаги", котрі я вів у "КП" впродовж
майже десяти років. Іноді і сам ставав персонажем для таких сцен. Якось пізно увечері
у приймальній задзвонив телефон. Позаяк у редакції уже не було нікого, я взяв слухавку.
Телефонував тодішній Голова Верховної Ради Іван Степанович Плющ, який раніше був головою
облради і особисто знав багатьох у редакції. - Можна Чумака? - Чумак уже пішов, Іване
Степановичу. - А Берника(наш тодішній заступник редактора)? - І Берник з ним, Іване
Степановичу. - А це хто?- Це - Цибульський, Іване Степановичу. - Ааа, то це ти, Галамага? -
У своєму репертуарі!... Так мій авторський псевдонім був "узаконений" на найвищому рівні!...

Якось восени згрібав опале листя. Під літньою яблунею з під
листя вигріб серпневе яблуко, котре дивом збереглося попри
перші шестиградусні вранішні морози... Яблуко було не по
осінньому смачне, солодке і соковите... Раптом пригадалось
дитинство. Ранньої весни, тільки но сходив сніг, я чимдуж біг
до колгоспного саду. Під товстим пластом спресованого снігом
листя(там його ніхто ніколи восени не прибирав) грушевою
карлюкою я вигрібав торішні яблучка. Здається, нічого
смачнішого я тоді не їв. Нинішні шоколадні витребеньки -
ніщо у порівнянні з тими "підсніжними" яблуками... З"ївши
знайдене під листям яблуко, я з вдячністю погладив
стовбур літньої яблуньки, котра так несподівано подарувала
мені мить мого далекого босоногого дитинства...

Географія завжди була моїм улюбленим предметом.
Назви континентів, океанів, країн та різні цікавинки
з шкільної програми географії я міг і посеред ночі
проказати.Цьому я завдячую вчителю географії
Солобковецької школи-інтернату Єгену Мусійовичу
Бондарю та моєму захопленню творами Стівенсона та
Кіплінга. Нашою улюбленою грою у дитинстві було
вгадування столиці за назвою країни, чи - навпаки.
Ці знання мені, як не дивно стали у пригоді
під час навчання на факультеті журналістики КДУ ім.
Т.Г.Шевченка. І не тільки тому, що з назвами і
особливостями країн і континентів ми знайомились
на лекціях і семінарах з політекономії Анастасії
Іванівної Рокитко, а й нерідко й в позааудиторному
житті. Приміром, про чудову природу, культуру і
побут мешканців далекої латиноамериканської
республіки Перу я багато почерпнув із розповідей
перуанця Антоніо, котрого ректорат прикріпив, вочевидь
з метою зміцнення інтернаціонаціональної дружби, до
нашого студентського будівельного загону на просторах
Кустанайської області Казахстану. Завдяки Антоніо я
вперше познайомився з чудовою музикою Анд і, зокрема зі
славетною піснею індіанців "Ель кондор паса"(Політ орла)
з майже тисячолітньою історією... Загалом же практика
підселення студентів-українців до кімнат з іноземцями
у ті часи була досить поширеною. Здогадуюсь, що
адміністрація універу ставила собі за мету таким чином
не тільки зміцнення інтернаціональної дружби, як у
випадку з перуанцем Антоніо, а й приховані наміри
нагляду за тим, аби іноземні студенти у присутності
їх українських співмешканців не допускали антисоціальної
(з погляду адміністрації) поведінки - пиятики,
проституції... А ще є підозра, що ті, кого підселяли
до іноземців, мали завдання навернути представників
країн "загниваючого капіталізму" на свою комуністичну
ідеологію. На користь такого здогаду вказує вже хоч би
те, що кандидатів на підселення обирали як правило з
успішних у навчанні, активістів у громадському житті,
комсомольських і партійних функціонерів, і, що цілком
можливо, прихованих агентів "контори глибокого буріння".
Втім, іноді навіть такі стійкі ідеологічні системи, які
були за есесесер раннього Брежнєва, дають збій. Бо чому
ж тоді на роль підселенця до кімнати, де уже
мешкали троє студентів з далекої екзотичної
західноафриканської республіки Сьєрра-Леоне, з-понад
більш як семи десятків однокурсників обрали саме мене
нічим не примітного, за згадкою однієї з однокурсниць -
"юного, сором‘язливого хлопчика"? Не відмінника, не
комуніста, не активіста, ящо не брати до уваги
редагування факультетської стіннівки "Слово-Зброя".
Знайомство з моїми новими сусідами по кімнаті відбулось
осінннього вечора. Очевидно, комендант гуртожитку вже
попередив мешканців чотиримісної кімнати на другому
поверсі гуртожитку №10 про не надто бажаного сусіда, бо
всі господарі до мого приходу чекали на мене за круглим
столом у повному складі. Посеред стола на квітчастій
скатертині стояла велика таріль вареного рису присмаченого
консервованою рибою в томаті і графин з чистою водою.
Про призначення останньої я здогадався вже потім, коли
після короткого знайомства хлопці запросили мене
скуштувати їх національної страви. Ложка рису, щедро
присмаченого гострим червоним перцем, миттю обпекла мені
рота і перехопила подих. Хлопці засміялись і подали
склянку води. - Це тільки спершу так, сказав високий
худорлявий з кучерявою борідкою сьєрра-леонець на ім'я
Коме Бернард. Двоє інших - трохи менший зростом Соломон
Сойєр та худорлявий Ісса Бубука. Усі троє перед тим, як
навчатись у КДУ, студіювали у Лондоні, а до Києва приїхали
для поглибленого вивчення російської. Вже згодом, після
детальнішого знайомства, з'ясувались деталі соціального
стану і суспільного становища моїх нових друзів. Бернард
був із заможної родини, розповідав, що його батько мав
частку у алмазодобувному бізнесі(головній статті прибутків
республіки),був у близьких стосунках з президентом
країни і навіть плекав плани очолити молодіжне крило
правлячої партії(це, як ваш ЦК комсомолу, жартома
пояснював Коме). Ісса походив з середнього класу, а
Соломон не хвалився статками і, маючи намір вибится
в люди, наполягав на знання. Попри фахову освіту -
міжнародну юриспруденцію, Сем Сойєр прагнув досконало
опанувати російську і навіть цікавився українською.
Наші довгі вечірні розмови на теми політики, у яких
ми до хрипоти відстоювали кожен своє, нерідко
завершувались за північ. У цих дебатах мої
"квартиранти" шліфували практику усного мовлння не
гірш, ніж на практичних семінарах. Для кращого
опанування фольклорними особливостями мови, я радив
Соломону запастись кульками смаженого соняшникового і
гарбузового насіння і спілкуватись із жіночками з
університетської роздягальні.Сем був хорошим учнем, тож
за два роки навчання разом з дипломом юриста-міжнародника
отримав ще й диплом філолога-перекладача з російської
та української. Ці знання згодом, сподіваюсь,
знадобились Соломону Сойєру у його діяльності
на посту посла Республіки Сьєрра-Леоне в Організації
Об'єднаних Націй. Але це буде набагато пізніше.
Поки ж ми були заклопотані студенськими буднями.
З моїми новими знайомими встановились дружні стосунки.
Я тоді практикувався у фотосправі під орудою
викладача Олександра Козаченка та його
помічника і нашого однокурсника Миколи Ляшенка.
Фотографував для заліку і для душі зимові пейзажі і
вдячних однокурсниць, пробував досить
рідкісну у ті часи кольорову техніку знімання і друку.
Якось показав свої спроби сусідам по кімнаті. Бернард
попросив світлину, аби показати її вдома у Фрітауні під
час канікул. Я замовив трафарет знімка на фарфорове блюдо,
котре Бернард забрав на батьківщину. Повернувшись з
канікул він у захваті розповідав, що моя тарілка з його
портретом зробила фурор у родині і тепер висить на стіні
у кабінеті президента республіки Стівенса. З Фрітауна
Бернард привіз мені на знак вдячності дефіцитну на ті часи
нейлонову сорочку. Вечорами я слухав із сусідами хорошу
музику з привезених ними платівок - Чака Беррі, Сантану,
Бітлів... Не знаю, чи зумів я за рік спілкування
навернути моїх африканських друзів на комуністичну
ідеологію, але курйоз, що мав місце під час одного з
ідеологічних заходів наштовхує на певні роздуми. Було
це під час "ленінського комуністичного суботника", котрі
влада влаштовувала у дні Воскресіння Христового, аби
відвернути людей від церкви. У суботу перед Паскою
студенти мали з лопатами, граблями і мітлами з
радісними виразами на обличчях прибирати території
довкола своїх гуртожитків. Того сонячного весняного
ранку журналісти, озброєні садовим реманентом,
зібрались біля восьмого гуртожитку на вулиці
Ломоносова. Сміх, галас, жарти! І раптом увагу
всіх привернула нечислена група темношкірих
хлопців з лопатами і граблями. Підійшовши до нас
один з них, це був Ісса, спитав: "Толік, показуй,
де копати!" На обличчях моїх однокурсників застигли
подив і захват водночас. - Хто це,- вигукнув Сашко
Косенко?! - Це - Бубука, мій сусід по кімнаті,
пояснив я. - Хто-хто? вдаючи, що недочув, перепитав
Сашко. - Бубука, кажу я. А з ним Бернард, Соломон та
ще незнайомі мені іноземні студенти... - Ну, ти й
Бубука!- вигукнув, переоцінюючи, вочевидь, мої
агітаційно-організаційні здібності гострий на язик
Косенко. З тих пір пізвище мого сусіди по кімнаті
на багато літ стало моїм студентським, редакційним
(Іра Павловська) і навіть родинним прізвиськом.
Так називали мене жартома покійні син і дружина...
І я не ображався. Адже це була одна з багатьох
сторінок мого життя. А за подіями у далекій
африканській країні я стежу з тих пір з
особливою увагою. Колись випадково бачив по
телевізору виступ з трибуни Генеральної Ассамблеї
ООН посла Сьєрра-Леоне у цій світовій організації
Соломона Сойєра. Того самого Сема Сойєра, мого сусіди
по кімнаті у гуртожитку, котрого я тренував у вимові
складних для африканського вуха слів нашої солов'їної
мови. З болем і тривогою стежив я й за численими
військовими переворотами і громадянськими війнами,
котрі знекровили молоду західно-африканську
республіку, котра волею долі стала близькою й мені,
вихідцю з синьоокого Поділля. Така от вийшла історія з
біографією і географією...

Ех, яблучко! Або, як мене ледь у "Правде" не надрукували

Це було наприкінці епохи пізнього застою. Редакція газети
"Київська правда", де я працював після закінчення факультету
журналістики КДУ ім.Т.Г.Шевченка, розташовувалась на трьох
поверхах - третому, четвертому та шостому, старовинного будинку
у самісінькому центрі Києва, на Хрещатику,10.
Крім обласної газети у цьому під'їзді з широкими мармуровими
сходами і важким скрипучим ліфтом були ще корпункти головних
союзних газет - "Правды", очолюваної провідним на той час
журналістом Михайлом Одинцем та "Известий ". По кімнаті у
цьому будинку займали ще Київська спілка журналістів і
Облполіграфвидав.
На відміну від Київської правди ", чиї двері ніколи не
зачинялись від числених відвідувачів з різних куточків міста
і області, важкі дубові двері корпунктів "Правды" та "Известий"
були завжди щільно зачинені і ми ніколи не бачили щоби хтось
у них заходив, чи виходив звідти. Не було особливого бажання
зазирнути у гості до старших колег і у нас - обласних
журналістів.
До того дня, коли головний редактор "Київської правди" Вадим
Іванович Дубенко, запросивши мене до свого кабінету, повідомив,
що мене хоче бачити у себе керівник корпункту "Правды" Міша
Одинець. Чого хоче від мене Одинець Вадим Іванович не сказав,
зазначивши лише, що мене вже чекають у корпункті. Так я
уперше опинився за таємничими дверима головної "правди" країни.
Першим, що одразу кинулось у вічі, були прохолода і абсолютна
тиша, такі незвичні у порівнянні з гамірними коридорами нашої
"Київської правди". Складалося враження, що крім мене
і господаря великого напівзаштореного кабінету на поверсі
більше нікого не було. Потиснувши руку, керівник корпункту
сказав, що читав деякі з моїх фейлетонів у обласній газеті
і, порадившись з товаришами, вирішив доручити мені
перевірити колективний лист працівників однієї з
психо-неврологічних лікарень області про зловживання
керівників і окремих працівників медзакладу службовим
становищем, розкрадання коштів і матеріальних цінностей,
що негативно позначалося на лікуванні і харчуванні
хворих. У випадку підтвердження фактів,мені доручалось
підготувати фейлетон для газети "Правда". Подумки
"подякувавши"товаришам" за рекламу, я наступного дня
відправився у відрядження...
Одразу скажу, що більшість із повідомленого у листі, таки
підтвердилось. Керівники і господарські працівники лікарні
привласнювали продукти, що призначались для
харчування психічно-хворих. У котли не потрапляли сотні
кілограмів м'яса, центнери свіжих овочів і фруктів. Останні
заміняли у компотах зіпсованими сухофруктами. Картину
доповнювали кадрові зловживання. Непоступливих спонукали
до звільнення. Одне слово, як у тій репризі, де у зоопарку
тигру м'ясо недодають. Тільки страшніше, бо збиткувались
над хворими, котрі не завжди це усвідомлювали і рідко
скаржилились на свою долю.
Зібравши і систематизувавши факти, я став писати
гостросатиричний фейлетон під гучною назвою "Ех, яблучко,
куди ти котишся?" Михайлу Семеновичу фейлетон
сподобався і він пообіцяв рекомендувати його до друку.
Через декілька днів мене знову запросили до корпункту "Правды"
і попросили вичитати і підписати кожну з
гранок, запевнивши, що вже наступного дня я побачу своє
прізвище у "Правде".
Окрилений успіхом, я поїхав у чергове відрядження до
Чорнобиля. Однак, ні наступного дня, ні через день свого
фейлетона у союзній газеті я так і не побачив. А десь через
тиждень керівник корпункту вибачився переді мною, за те, що
з "незалежних від нього і від редакції причин", моє "Яблучко"
зняли номера."Не для преси" мені сказали, що якимсь чином
про майбутню скандальну публікацію довідались в обкомі партії
і остерігаючись, що можуть "полетіти голови" не тільки у тому
конкретному місті, а й Києві, були задіяні усі важелі
у Москві, аби моє "яблучко"так нікуди з нашого двору й не
покотилось...

25 червня 1964 року. Останній дзвоник для учнів восьмого класу
Солобковецької школи-інтернату. Я - "діджей". Ставлю голку на
платівку.Звучить "Маленька квітка" Фаусто Паппетті. Хлопці у
новеньких тенісках несміливо запрошують до танцю однокласниць у
таких же новеньких платтячках .Можливо, на перший свій танок і
в такому складі - останній. На очах "суворих" вчителів зрадливо
поблискують сльози ...Далі - життя! Ми роз"їхались хто куди. Я,
Микола Ткачук і Володя Дригула - на Донбас, до Макіївки, у
профтехучилище, солобківчанин Антон Міходуй - до столичного
технікуму радіоелектроніки, Ваня Титарчук - до старшого брата у
Київ, кам"янчани Кузьма Стадник, Юра Голіцин та Люда Токарева -
до свого старовинного міста над Смотричем, Вовка Палатник - до
Макова. Моя шкільна любов Люся Пйонтик - до медучилища на
Тернопільщину... Деякий час ще листувались, на канікули
навідувались до рідної школи, та час і життєві клопоти брали
своє...Нині багато хто з колишніх учасників того випускного
вже у засвітах. Світла їм пам"ять... Інші - доживають віку у
спогадах про той щасливий, як нам тоді здавалось, день...
Сподіваюсь, сьогодні вони зі світлим смутком і вдячністю
гостинним Солобківцям, рідній школі, іі вчителям, вихователям,
нянечкам і кухарям... згадають його. Таке не забувається ніколи.
І нехай, як тоді, у душі лунає щемна мелодія "Маленької квітки"...

Сьогодні трохи пощипав молодої цибулі на грядці і чомусь так
зримо пригадалось своє перше "трудове" відрядження. Було це
після сьомого класу у Солобковецькій школі-інтернат, де я
навчався. Завгосп звернувся до старшокласників з пропозицією
двом хлопцям поїхати у сусіднє село Глушківці на пилораму для
допомоги у заготівлі дощок для потреб школи. Визвалися багато,
але вихователь відібрав більш-менш придатних для цієї "місії" -
мене і мого опецькуватого приятеля Вовку Палатника. Наш шеф-кухар
дядя Толя довго метикував, що ж нам дати у "тормозок" на дорогу?
Видав півбуханця свіжого чорного хліба, шматок (грамів з триста)
такого ж свіжого сала зі шкуркою, сірниковий коробок солі і пучок
пахучої зеленої цибулі... Ви не уявляєте собі яким смачним був для
нас той перший "трудовий" обід! І не так вмістом "тормозка",
як відчуттям своєї дорослості. Аякже ж, ми вперше його заробили
своїми руками... Доля порозкидала нас по світах. Де тепер мій
"трудовий напарник" Вовка Палатник? Чи пам"ятає так, як я, те
наше "доросле" відрядження і той обід на штабелі свіжорозпиляних
соснових дощок, що лоскотали нам носи запахом смоли?...

Усім - 73!

Про свої музичні університети у Солобковецькій
школі-інтернаті я вже розповідав. Там же відзначав й визначну
роль у цьому вчителя фізики Миколи Дмитровича Поповича, який
керував у нас гуртком струнних інструментів.Втім,не тільки ним.
Ще Микола Дмитрович прищепляв нам любов до нової на той час
справи - радіоаматорства.

Передачею звуку на відстань ми захоплювались задовго до уроків
Миколи Дмитровича.На задвірках школинатягували капронову нитку,
по обидва кінці котрої підв'язували консервні бляшанки, одна з
яких виконувала роль "мікрофона", а інша - "навушника".
У "мікрофон" треба було якомога голосніше кричати,а у "навушники" -
слухати...

Ефективнісь такого "телефона" наближалась до нуля, тому досить
швидко всім набридала і ми перемикались на "тюремний телеграф".
За звуконосій слугували водопровідні труби, а за "телеграфний
ключ" - шматок заліза,котрим потрібно було вистукувати по
трубі заздалегіть узгоджені коди літер. Приміром, один
стук - літера А, два стуки - Б і так далі. Така саморобна
азбука Морзе, хоч і була величезним кроком вперед, порівняно
з шворкою і консервними банками, але мала таке ж відношення до
радіо, як морська свинка до свині, чи до моря.

Про справжнє радіо, принципи радіопередачі і радіоприйому,
діод, танзистор і конденсатор ми вперше почули на уроках
фізики від Миколи Дмитровича. Ті уроки багатьом моїх
однокласників, і мені зокрема, глибоко запали в душу й
залишились там на довгі роки.А декому, як приміром моєму
шкільному товаришу солобківчанину Антону Міходую,
допомогли при виборі напряму продовження навчання у
Київському технікумі радіоелектроніки і подальшому
працевлаштуванні на Хмельницькому заводі "Катіон",
іншому моєму однокласнику Івану Титарчуку - у виборі
роботи на одному із столичних заводів електроніки.

Але це буде потім, а тоді, одразу після уроків фізики, ми
прагнули втілювати отриманні знання у практичні, як
тепер модно казати, гаджети на заняттях, керованого
Миколою Дмитровичем радіогуртка і у позаурочний час .
Починали з найпростішого - детекторного приймача.
Не вірилось, що за допомогою малесенької скляної
кульки з двома виводами, шматка дроту і навушника
можна упіймати сигнал, переданий на іншому
кінці планети. Але, якщо вже вдавалося почути крізь
шум ефіру музику, чи голос диктора, радощам не було
меж.

Під орудою нашого наставника ми вчились читати
радіосхеми, паяти нескладні прилади. Своїми знаннями і
навичками залюбки ділились з ровесниками з місцевої
середньої школи.Довгими зимовими вечорами ми з братами
Морозами - Миколою і Віктором на оправці з пляшки
клеїли каркаси котушок для варіометрів,котрі заміняли
нам дефіцитні змінні конденсатори.З ними наші
примітивні приймачі можна було краще налаштовувати
на слабкі сигнали радіоефіру.

На жаль, наші подальші самовдосконалення у
радіоаматорстві довелось перервати через... останній
дзвінок. Я прощався зі школою і дитинством у ролі
диск-жокея, яку мені довірив наш вчитель фізики
Микола Дмитрович Попович. Над пришкільним майданом
лунала щемна мелодія "Маленької квітки" у виконанні
Фаусто Папетті. Святково вбрані однокласники
танцювали можливо своє перше і останнє у такому складі
танго.Далі було доросле життя. У кожного своє. Моє
радіоаматорство мало своє продовження уже на Донбасі.

У місті Макіївці Донецької області, куди ми: я, мої
однокласники Микола Ткачук і Володимир Дригула прибули
за направленням для продовження навчання у
будівельному профтехучилищі,можливості для
радіоаматорства були набагато кращі, ніж у Солобківцях.
Насамперед, у справі придбання радіодеталей. На
місцевому "Красному базарі", до речі, - найбільшому
на той час на Донбасі, можна було купити усе, чого душа
бажала і дозволяла скромна учнівська стипендія. Тут з
рук можна було придбати вживані лампові радіоли і
рідкісні на той час кишенькові транзисторні приймачі.
Тож марнувати час на виготовлення примітивних
детекторних і простих приймачів прямого підсилення
уже не було потреби.

Натомість всю свою увагу я
переключив на... "радіохуліганство". Зрозуміло, так
нас, тих, хто у вільний від навчання, а потім і від
роботи час виходив у ефір на середніх і значно рідше, на
довгих хвилях, називали міліціонери із спеціально
створених підрозділів. Правоохоронці вважали, що
ми своїми "шарманками" створюємо перешкоди для
законослухняних радіослухачів і телеглядачів,
котрі після напруженої праці у шахті, чи біля мартену,
в родинному колі зібрались слухати трансляцію
оперного спектаклю чи виступ генсека на черговому
з'їзді керівної і спрямовуючої, а замість цього
з динаміків чули "замогильний" голос "шарманщика":
"Всім, всім, всім! В ефірі весь вечір з вами
"Бухгалтер смерті"! Як мене чути?". Далі такий
"бухгалтер" ділився зі знайомими і незнайомими
йому слухачами останніми новинами, погодою за вікном,
музичними привітаннями,технічними і схемними
характеристиками своїх передававачів.

Хоч, щодо останнього, то тут переважна більшість
становила прості, на одній лампі, котушці і
кількох опорах та конденсаторах, приставки до
звичайної радіоли, чи магнітоли, іменованими у
просторіччі - "шарманками".

Потужність, а отже й відстань на яку поширювався сигнал,
а відтак й авторитет "шарманщика" залежали від типу
використовуваної лампи генератора: 6п6с, 6п3с, чи навіть
Г-807.Однак, така популярність серед аматорів іноді
зігравали злий жарт з власниками потужних передавачів,
їх першими пеленгували мобільні міліцейські бригади і
нерідко такі "радіохулігани" потрапляли до "чорних"
списків неблагонадійних елементів, бо вважалось, що
їхні несанкціоновані виходи в ефір могли нести
небезпеку державній пропаганді.

І хоч моя "шарманка" далі Кіровського району Макіївки
через незначну потужність не діставала, а мій позивний
"Подоляк", котрий згодом став моїм журналістським
псевдонімом, до популярності "Бухгалтера смерті" явно
не дотягував, від репресій влади це мене не вберегло.

Якось, прийшовши з нічної зміни на Макіївському
металургійному комбінаті імені Кірова, я застав повний
розгардіяш у гуртожитківській кімнаті, де мешкав з
моїми колишніми однокласниками Миколою Ткачуком,
Володею Дригулою та ще з двома друзями по ПТУ. Від
моєї радіоли з приставкою залишилися лише обрізані
дроти від антени і вигорілий на сонці слід на клейонці.
Поруч лежала повістка з вимогою негайно з'явитись до
Кіровського райвідділу міліції для з'ясування обставин.
Сусіди по кімнаті були на зміні, а мобільних телефонів,
з яких вони могли попередити мене про нічний
міліцейський трус, зрозуміло, ще й у фантастичних романах
не існувало, довелось іти до райвідділу. Там із
протоколу, підписаного моїми друзями і міліцейським
капітаном, довідався, що з моєї незареєстрованої
радіостанції опівночі запеленговано мобільним локатором
несанкціонований(?!) вихід в ефір з використанням
нецензурної лексики та інших образливих висловів.
Через це моя радіоапаратура підлягала конфіскації, а
я - штрафу. Забігаючи наперед, скажу що після бесіди
зі мною та з'ясування всіх обставин і, зокрема, мого
алібі на момент "хуліганства" в ефірі, штраф замінили
"останнім попередженням" і конфіскацією.

Увечері, під час "розбору польотів", друзі розповіли мені
всі деталі тієї нічної пригоди, котрі зі зрозумілих
причин міліцейський капітан не вніс до протоколу. Під
час моєї відсутності хлопці справді вийшли в ефір і
почали спілкуватись там з оператором під ніком
"Капитанская дочь". Дівчина вела себе в ефірі зухвало і
явно наривалась на адекватну відповідь,котра не забарилась.

Спантеличена таким поворотом у спілкуванні "капітанська
дочка" похвалилась, що її батько справжній капітан міліції і
пригрозила моїм сусідам конфіскацією апаратури, з одного з
таких "конфіскатів" вона, мовляв, зараз і виходить в ефір.
Тепер мені стали зрозумілими і пробіли при оформлені
протоколу, і м'якість мого покарання: капітан не бажав
"світити" в офіційних документах ні свою дочку- "шарманщицю",
ні привласнення конфіскованих речдоків.

Зробив відповідні висновки з "останнього попередження" і я.

Свою прощальну фразу з кодом - "всім 73!", що на радіоаматорському
сленгу означає - "Найкращі побажання!", довелося виголошувати
із чужої "шарманки", котрих було чимало у нашому гуртожитку на
Кіровській стороні міста Макіївки, яка нині під московітською
окупацією. А ще через кілька днів мене забрили до армії і поїзд
помчав мене у московські морози до місця служби - столиці
нинішнього агресора...

Від інтернату, до...Інтернету

"Ми всі училися потроху,чому-небудь і як-небудь..."
Мені, звичайно ж, далеко до Євгенія Онєгіна, але ці слова
Олександра Сергійовича Пушкіна уповні можуть слугувати
характеристикою і моїм життєвим університетам. Про перші
свої кроки на ниві освіти я вже здається десь розповідав,
але не буде гріха їх нагадати, бо вони якнайкраще ілюструють
і тему цієї оповідки,і пушкінську цитату з "Євгенія Онєгіна.
Отже, мені років з п'ять.Зима.Мороз. Мама - на роботі,
я - на добре нагрітій печі.За вікном - змішаний хор
дівчаток і хлопчиків(без Бунчикова) із сусідніх будинків,
котрих мама попросила час від часу наглядати, чи я бува не
впав із печі, вигукують літери абетки, вишкрібуючи їх
нігтем на замерзлій шибці.За зиму я вже
упізнавав деякі літери абетки.Практичне застосування
здобутих таким чином знань я міг за переглядом принесеного
мамою з ферми довідника зоотехніка з картинками природного
і штучного заплідненя корів.Зрозуміло, що
з таким "багажем" початкової освіти мені було не
просто опановувати програму першого класу, особливо
ж у каліграфії, котра у моїх зошитах була швидше
кляксографією, ніж чистописанням. Маму до школи не
викликали. Вона була неписьменною і навряд чи могла мені
тут чимсь допомогти.Чим я, признаюсь, частенько зловживав.
Цю роль почергово брали на себе мої
перші вчительки - Надія Микитівна і Ніна Тимофіївна,
за що я їм щиро вдячний. Нерідко
вони після уроків брали мене з собою додому і доки я
надолужував відставання, готували обід. Для себе і для
мене.
Згодом це колективне підтягування мене до середньго
рівня успішності дало свої плоди. Я захопився читанням,
записався до шкільної бібліотеки, а коли всі полиці з
книгами класної і позакласної програм були перечитані, -
я став активним абонентом сільської книгозбірні, що
розташовувалась у клубі за декілька десятків кроків від
домівки. Саме активне читання, а також те, що не пропускав
жодного кіносеансу у сільському клубі, на підтвердження
теорії Чарльза Дарвіна, й допомогли мені поволі спинатися
на ноги. У четвертому класі я уже мало чим відрізнявся
від своїх ровесників.А де в чому навіть і випереджав їх.
Пригадую, як з товаришем і однокласником Юрком Снозом(на жаль,
кілька років тому померлим) влаштовували імпровізовані
"читацькі конференції", читаючи у лісовій гущавині розділи
"Книги джунглів" Редьярда Кіплінга, уявляючи себе її
персонажами. Шкода, що ці, як тепер би сказали - перфоменси,
незабаром довелось припинити. Дирекція
Ярмолинецької середньої школи №1, порадившись з
мамою і сільрадою, вирішили, що продовжувати
здобувати освіту мені краще у Солобковецькій
восьмирічній школі-інтернаті, де для мене можуть створити
кращі побутові і навчальні умови, ніж це могла забезпечити
неписьмена колгоспниця. І хоч перспектива тривалої розлуки
зі мною для матері була досить важкою як морально, бо лишалась
на самоті, так і матеріально, адже за моє навчання і проживання
в інтернаті їй доводилось щомісяця сплачувати частку й
так не щедрого заробітку доярки. Мене ж, крім розлуки з мамою,
пригнічувало розставання з однокласниками і друзями, а ще, - з
моїм вільним "клубним" життям та з усталеними звичками сілького
хлопчака не надто обтяженого батьківським контролем. Тривоги
додавали й лякалки ровесників про те, що школа-інтернат це щось
схоже на дитбудинок, чи виправний заклад для малолітніх
злочинців... Я, звичайно ж, зразковою поведінкою похвалитись не
міг, але й розбишакою, гідним колонії теж себе не почував...
Солодке слово "Солодківці"
Та усі мої страхи розвіялись щойно переступив поріг школи.
Хоч, якщо бути точним, інтернат мені сподобався ще раніше,
коли після бесіди з директором - Василем Микитовичем
Патлатим та вирішення всіх формальностей мого переїзду
до Солобковець(мама, як і багато хто з наших знайомих,
називала їх на старий манер - Солодківцями),
змахнувши сльозу, пішла на автобусну зупинку, щоб
повернутись до Ярмолинець, було знайомство з шкільним
приміщенням, котре ще пахло свіжою фарбою і вапном,
просторим класом, де мене наступного ранку чекало
знайомство з новими друзями і вчителями, затишним спальним
корпусом, показали охайно застелене ліжко та персональну
тумбочку.Одне слово, - не колонія, котрою мене лякали, а
щось середнє між санаторієм і піонертабором, у якому мені
вже якось довелося літувати. Щоправда, мій райдужний погляд на
те місце де мені належало прожити наступних чотири роки, трохи
похитунула ранкова фіззарядка під звуки шкільного духового
оркестру обов'язкова для всіх і на яку не можна було
запізнюватись. Проте згодом я звик до цього пункту розпорядку
дня і вранішня зарядка уже не дратувала так, як під час
першого знайомства з нею.
Натомісць, перше побачення з майбутніми однокласниками, -
порадувало. Клас прийняв мене приязно. Відчувалась відповідна
підготовча робота вихователя і майбутнього нашого вчителя
англійської Івана Філімоновича Федишина. Усі перерви між
уроками пройшли у знайомстві з товаришами по класу, яким
згодом належало стати не просто моїми друзями, а - родиною.
Зрозуміло, першими з розпитуваннями підходили хлопці -
кам'янчани Кузьма Стадник, Юрко Голіцин, Вітя Сербін,
Вовка Палатник з Макова, солобківчани Антоша Міходуй,
Микола Криштофор...
Дівчата, як мені здалось, на появу новачка у класі
відреагували спокійніше.Принаймні, особливого зацікавлення
моєю персоною з їхнього боку я не помітив.Вочевидь, не було
підстав. Я ж майже одразу поділив дівчачу половину на
"розумних" і "красивих". До перших "записав" Маринку Буй,
Марію Пиріжок, Ніну Твердохліб, до других - Люсю Пйонтик,
Тоню Крикун,Марію Зелінську,Люду Токареву, Ніну Шидловську...
Згодом мені доведеться якщо не кардинально переглянути такий
розподіл однокласниць за, якби нині сказали сексистським
принципом, то суттєво відредагувати його, бо з'ясувалось,
що серед симпатичних було чимало розумних, і - навпаки.Для
цього у мене попереду було цілих чотири роки щоденного
спілкуваня під час уроків, у позаурочні години, під час
спільних перших і других сніданків,обідів і вечер у
шкільній їдальні, куди ми слідували строєм, суботніх походів
до лазні і недільних - до сільського кінотеатру. А були ще
години спільного відпочинку під час яких у нас зав'язувалась
дружба, симпатія і перша дитяча закоханість. Моє серце
буквально з першого погляду заполонила русява синьоока
однокласниця - донька нашого вчителя праці і керівника
шкільного духового оркестру Казиміра Броніславовича
Пйонтика - Люся, котрій згодом я присвятив рядки
одного з перших своїх по дитячому наївних віршів:
"Є в степу стежина,
Де не раз ходив,
Є в селі дівчина,
Що я полюбив.
Очі ніжно-сині,
Мов волошки в житі,
Щастя моє миле,
Найдорожче в світі..."
Про мою закоханість знали здається всі: її батьки(мати
однокласниці теж працювала у школі), вчителі, однокласники і
навіть сільські подруги моєї пасії, але поскільки наші
стосунки не виходили за рамки дитячої дружби і взаємної
симпатії, то й вчителі і батьки ставилися до цього з
розумінням.Навчанню мої почуття не заважали, швидше
навпаки, хотілось краще виглядати в очах своєї пасії.
З предметів найбільше подобались література, історія,
географія, фізика... На любов до літератури вплинула шкільна
бібліотекарка Віра Антонівна Огородник,котра заохочувала
мене до читання і рекомендувала хороші книги.
Зрештою, довідавшись про мої поетичні спроби,
Віра Антонівна підбирала для мене томики віршів російських
і українських поетів. Поштовхом до захоплення історією
стали чудові уроки нашого директора Василя Микитовича
Патлатого. Авторитету учителю додавала та обставина, що
перед тим, як стати вчителем він був військовим льотчиком і
його розповіді про ті часи спонукали до поглибленого
вивченя його предмету.Траплялося, мене просили побути
якийсь час з учнями молодших класів і я розповідав
малюкам про подвиги Геракла, чи інші сюжети з історії
стародавного світу.Першачки слухали затамувавши диханя.
На уроках фізики,які вів у нас один з кращих на моїй
пам'яті вчителів - Микола Дмитрович Попович, я
познайомився з основами радіотехніки, що стало моїм
захопленням на все життя. І не тільки моїм. Мій
шкільний товариш Антоша Міходуй зробив її своєю
професією. По закінчені Київського технікуму
радіоелектроніки він тривалий час працював на Хмельницькому
заводі"Катіон".Про свої "радіопригоди" у місті Макіївці
Донецької області, котра стала наступною точкою на моїй
освітянській мапі, я уже розповідав у своїх спогадах

Там, де раки зимують

У червні 1964 року я разом зі своїми однокласниками
Миколою Ткачуком і Володею Дригулою щемно попрощався з
гостинними Солобківцями, котрі стали мені домівкою і
родиною на чотири роки, і відправився за шкільною путівкою
на Донбас, у незнайоме мені і моїм друзям місто Макіївку,
де ми мали здобувати робітничі професії у місцевому міському
професійно-технічному училищі №7. Із залізничного вокзалу
Донецька до Макіївки ми поїхали на... трамваї, котрий
курсував між центрами цих мегаполісів. Повз трамвайні вікна
пропливали незвичні для нас, подоляків, величезні терикони,
що подекуди диміли і наповнювали повітря специфічним запахом,
від котрого свербіло у носі і забивало дух. У Макіївці ці
запахи тільки посилились.До диму від териконів довколишніх
шахт додались викиди доменних печей Макіївського
металургійного комбінату імені Кірова, що на декілька
кілометрів розтягнувся у самісінькому центрі міста. Не
знаю чим так прислужився цьому місту шахтарів і металургів
підступно убитий своїми ж лідер петроградських більшовиків
Сергій Миронович Кіров, але з його іменем тут було пов'язано
здається все - від назви комбінату до відділення міліції.
Наше училище розташовувалось також у Кіровському районі міста,
іменованому на петроградський манер - Кіровською стороною.Мене
з моїми однокласниками зарахували до групи
арматурників-бетонярів. Хотілось би потрапити до
електрозварників, але туди приймали після дев'ятого класу і
переважно місцевих.Макіївчани зустріли нас не надто приязно і
зверхньо. За нашу українську нас з порогу обізвали "бендерами"
і намагались всіляко принизити. Особливо утвердитись за наш
рахунок намагався Ростислав Кустов, котрого позаочі називали
Ростиком-кущиком.Ходили чутки, що його батьки спихнули в
училище аби врятувати від колонії. Хлопці бачили у нього
свинцевий кастет, а може й ніж. Несподівано на наш бік пристав
худорлявий але жилавий Боря Ворошилов із міста енергетиків
Зугрес, з яким ми швидко заприятелювали і "Кущик" з команією
більше нас не діставали.
Навчання нашій професії було не надто
складним. Треба було добре розбиратись у марках сталі і
цементу, знати ази електротехніки та опору матеріалів.
Згодом стане зрозуміло, що опанувати нашу професію можна
було й без дворічного зубріння, безпосередньо на об'єктах
тресту "Макбуд", де ми відбували виробничу практику.
З бурсацьких буднів запам'яталась поїздка у селище
Нижня Кринка на допомогу місцевому радгоспу у збиранні
кавунів. "Збирання" полягало в тому, що нам видали
деревяні молотки і вивезли на баштан вщерть усипаний
великими стиглими кавунами, котрі нам належало тими
молотками безжально розбивати, щоб їх могли поїдати корови
і свині, яких виганяли на "десерт" після нас.Ні до, ні після
того десанту я не їв стільки кавунів одразу. Та поїздка до
Нижньої Кринки запам'яталась ще й ловлею раків у річці Кринка.
Про те, що їх тут стільки, що небезпечно у воду без трусів
заходити, розповіли місцеві, а вже як і чим їх звідти
діставати мусили кумекати самі. У аптеці придбали кілька
метрів марлі і зшили з неї щось на кшталт сачка для
метеликів, на смітнику біля птахоферми знайшли здохлу
курку і разом з камінцем замість грузила закинули свій
"невід" у річку. Увечері ледь витягли його на берег.
Спійманих у такий нехитрий спосіб відро раків тут же
на березі зварили на багатті і разом майстром-вихователем
Віктором Івановичем, у якого цього дня були іменини,
з'їли з придбаним з такого приводу пивом.
Два роки навчання в училищі минули швидко і я лише
пошкодував, що разом з професійними знаннями ми не
отримали там загальношкільних. Тож, влаштувашись на роботу
у арматурний цех уже згаданого тресту "Макбуд", я
записався до дев'ятого класу вечірньої школи, що
розташовувалась у акацієвому парку за кілька трамвайних
зупинок від нашого робітничого гуртожитку,в одній з
кімнат котрого я мешкав разом з моїми інтернатівськими
однокласниками Миколою Ткачуком, Володею Дригулою і
одногрупником з училища моїм тезкою Толиком Сторожуком.
Пригадуєте чудовий серіал "Велика перерва", котрий
демонструвався по телебаченню саме у ті дні, і один з
персонажів якого скрушно вигукнув:"Ходиш, ходиш у
школу і раптом - бац, і друга зміна!"? Ця фраза
якнайкраще характеризує головну проблему вечірньої
школи - як узгодити робочий графік з навчанням.
Щоб не дратувати керівництво цеху і колег, котрим
доводилося більше виходити у вечірні зміни, я
намагався працювати у нічні. Крім того, що при
таких графіках вічно хотілось спати і у напівсонну
голову наука не лізла, вже самі поїздки на трамваї на
роботу увечері тут становили серйозну небезпеку.
Вагони були переповнені різноманітною шантрапою - від
захмелілих парубків, кишенькових злодійчиків, до
безжальних грабіжників. Щоб живим і неушкодженим
дістатись до прохідної доводилось екіпіруватись
відповідним чином. Особисто я брав з собою шматок
арматури 32-го профілю загорнутий у свіжий номер
"Макеевского рабочего" з якоюсь квіточкою, ніби
я їхав не до праці, а на танці, чи на побачення.
І хоч всі, включно з урками, добре знали про таке
маскування, страх отримати по голові таким
"джентльменським набором макіївського кавалера",
діяв. Отак з лихом навпіл я закінчив дев'ять
класів і перейшов у десятий, аж тут - бац, і
армія!...

Нічний рейс Донецьк - Москва

На збірному пункті У Донецьку "покупець" у чині
майора голосно звернувся до звезених з усього Донбасу
новобранців: "Чи є серед вас - бетонярі? Ящо є, -
крок вперед!". З юрби вийшло декілька хлопців. Вочевидь,
бажаючих служити у будбаті було не густо. Відібраних
добровольців товариш майор відвів убік і "по секрету"
повідомив: "Служитимете у столиці Батьківщини - Москві!".
- Добре, хоч не в Сибіру, подумалось. До Москви нас
доправили літаком.Мабуть військово-транспортним, бо сіли
на військовому летовищі у Тушино. Звідти нас уже розвезли
по ротах, котрі базувались у трьох районах Москви -
Мар'їній Рощі, Тушино і Любліно. Мені дісталось Любліно -
великий залізничний вузол на правому березі ріки Москви.
Служба полягала у тризмінній роботі на заводі
залізо-бетонних виробів, що постачав продукцію для
військових і цивільних будов і, якби не казарми та
стройові заняття, вона практично нічим би не
відрізнялась від роботи у тресті "Макбуд". Першого
ж дня служби, ротний - молодий старлей, довідавшись
із супровідних паперів про мою дев'ятикласну
освіту, звернувся із провокативним запитанням:
"Ну, что хахол, в сержантскую школу хочешь? Нет? А что
так? Ваши все хотят" Дискутувати про "ваших" і "наших"
з ротним я наміру не мав і від пропозиції стати у
перспективі молодшим командиром вдруге ввічливо
відмовився. - А чего же ты хочешь? - допитувався
старлей. - У вечірню школу, якщо можна. Хочу здобути
за час служби атестат. - Ну, это мы ещо посмотрим по
твоему поведению, - відказав ротний. Але цієї розмови,
вочевидь не забув, бо десь через півроку, напередодні
першого вересня, викликав мене до свого кабінету і,
вручаючи безстрокову перепустку для відвідуваня
цивільної вечірньої школи, пригрозив: "Получишь
двойку или напьйошся, - пойдешь туалеты драить!"
Альтернатива вченню не вселяла оптимізму, тож
довелось піднапружитись. Позаяк за плечима у мене
вже була половина десятого класу макіївської вечірки,
це було не так уже й важко. Звісно, про погибленя
знань з українських мови, літератури та історії
у Москві довелося забути, але вільний вихід з
казарми на столичні вулиці мав свої відчутні
переваги. Я, приміром, у "позаурочний" час відвідав
кілька вистав славетного театру на Таганці З
Володимиром Висоцьким і Валерієм Зололотухіним,
концерти рок-зірок і навіть матчі за участю
київського "Динамо"...
Демобілізувався я з московським атестатом за
наказом міністра оборони маршала Гречка, вперше
після двох років служби(ровесники служили по три).
За порадою свого московського однокласника, з
котрим встигли потоваришувати, влаштувався на роботу
паяльщиком у радіаторний цех заводу "ЗИЛ", що
давало право на московську прописку, гуртожиток
і перспективу вступу до столичного вишу.
Однак, життя внесло кардинальні корективи у
ці плани, як згодом з'ясувалося, можливо й на
краще. Не відпрацювавши й двох тижнів на ЗІЛі,
я отримав тривожну телеграму з дому - після
пожежі, що знищила солом'яний дах старої хати,
захворіла мама. Вже наступного дня я взяв квиток
на потяг Москва-Чернівці, що слідував через
станцію Ярмолинці.

На останній підніжці вагона

Дах на хаті замінили на шиферний ще до мого приїзду
і мама одужала, та до Москви я вже не провернувся.
Влаштувався на залізницю старшим стрілочником -
тим самим, котрого призначають крайнім, якщо щось
трапляється.Однак, іншої роботи для мене у райцентрі
не виявилось. Втім, я не надто цим переймався. У думках
був уже вступ на факультет журналістики КДУ ім.
Т.Г.Шевченка. Але, щоб на заваді до реалізації цієї
мрії раптом не стали прогалини у вивчені української
мовив,літератури та історії через мої макіївські і
московські вечірні класи, я приховавши свій московський
атестат і з довідкою про дев'ятирічну з половиною
освіту, отриману у Макіївці, повторно записався
до десятого класу Ярмолинецької вечірньої школи
робітничої молоді. Знаючи, що для вступу на
журналістику крім знань потрібні були ще й публікації у
пресі і рекомендації редакції, став частіше
навідуватись до редакції нашої районки із замітками
про роботу залізничників і деякими своїми спробами
віршування. Зрештою, моя наполегливість, чи
надокучливість дали свої плоди. Вручаючи мені
рекомендацію для вступу на факультет, редактор не без
скепсису зауважив, - їдь, не вступиш,- повертайся,
щось думатимем. З тим "їдь" теж були проблеми.
Письмовий виклик на іспити я з невідомих причин
отримав поштою буквально за день до їх початку і
якби не працював на станції і мене в авральному
порядку не вкинули у вечірній потяг до Києва, я б
фізично не встиг на перший екзамен. Потяг прибув
до столиці удосвіта. Взявши свій дембельський
чемоданчик зі скромними пожитками, я трамваєм №8
поїхав до Червоного корпусу Шевченкового
університету.
Першим екзаменом була історія. Отримав п'ятірку,
згадавши з вдячністю свого солобковецького
історика Василя Микитовича Патлатого. Увечері з
новими приятелями - Іваном Ільєнком, Віктором
Малорашвілі і Толиком Ракіним відправились на пошуки
місця у готелі. Знайшли кімнату у Будинку
колгоспника на вулиці Автозаводській.
Радощам не було меж, аже віднайти бодай якийсь
притулок у вступну пору вважалось неабиякою
удачею.
Наступним у мене був письмовий екзамен з української
мови і літератури. Писав твір на тему міжнародного
значеня творчості Тараса Григоровича Шевченка.
Наробив у ньому купу граматичних помилок.З комами
у мене стосунки завжди були напружені через
переривчате навчання( після інтернатівської
восьмирічки довчатись, як уже відомо, довелось потроху
вечірньо у Макіївці, Москві, Ярмолинцях).
Результат - "трійка". У сумі - вісім балів з
шістнадцяти потрібних - залишали надію. Після
письмового був усний з літератури який приймав світлої
пам'яті Віктор Васильович Полковенко,який торік пішов
у засвіти.Віктор Васильович, вочевидь, уже був знайомий
з попереднім результатом, бо одразу сказав, що зміст
твору йому сподобався, а от пунктуація - нікудишня.
- Ти мабуть вірші пишеш, що з комами не дружиш? -
спитав він після моєї відповіді на питання білета?
- Грішний, пишу. - Можеш щось прочитати? - Спробую.
Я прочитав кілька рядків, написаних у 1966
році у нині окупованій московитами Макіївці:
"Ти шумиш і нині Січ козацька,
Як колись і хрестишся, і п'єш,
І твоя крива шаблюка хвацька
Не іржею, - пилом вкрилась лиш.
День прийде й таврійське Дике поле
Знов розквітне маком корогвів,
Встане люд вкраїнський і на порох
Розітре всіх зайд і ворогів..."
Згодом я замінив у цьому вірші лише останній
рядок, але тоді Віктору Васильовичу вірш
сподобався і він поставив мені "відмінно",
побажавши успішної здачі інших предметів.
Останім іспитом була іноземн(англійська), з якою
я мав труднощі через те, що після англійської у
інтернаті довелось вчити німецьку у Макіївці і
знову англійську у Москві. Отримав трійку від
Альфонсівної за умови, що я їй більше на очі
не потраплятиму. Так я до речі й вчинив,
обравши для вивчення в універі - іспанську.
Після іспитів ще раз побачив Полковенка біля
дошки зі списками зарахованих. Своє прізвище там
відшукав не одразу, тому вирішив спитати про свою
долю у знайомого вже викладача. Віктор Васильович,
поклавши мені руку на плече, посміхнувся.- Їдь
додому, бери чоботи і куфайку... - Не пройшов?- спитав
я підупалим голосом. - У колгосп з курсом поїдеш, -
заспокоїв Віктор Васильович і м'яко потис руку...
Я й досі пам'ятаю той приязний потиск і ту чуйність,
проявлену до мене на усному з літератури...
Хай легко спочивається нашому наставнику у
кращому світі...
Після хвилюючого фотографування на східцях пам'ятника
Т.Г.Шевченку 1 вересня 1969 року ми усім курсом
відправились у радгосп "Промінь" Бориспільського району
на збирання яблук і помідорів. Так скінчились мої довгі
школярські університети і розпочались університети
житейські. Цю частину своїх спогадів я уже
оприлюднював на своїх інтернет-сторінках у Фейсбуці
і, зокрема,на нашій курсовій сторінці "Журфак69-74".
Там можна прочитати про мої студентські літа, Цілину,
понад 36 років роботи у редакції обласної газети
"Київська правда" на посадах від кореспондента стажера,
до заступника головного редактора, Чорнобиль і,
зокрема, про свою практику у Ярмолинецькій районці
"Вперед", котра дала мені путівку у журналістику.

Головною вулицею з оркестром

Якщо в душі живе музика,вона неодміно шукатиме виходу
назовні, навіть якщо ведмідь на вухо наступив.Скільки
себе пам'ятаю, завжди щось мугикав собі під ніс. І якщо
того мугикання крім мене ніхто не чув, то вже не моя
провина. Просто, не було під руками потрібного
інструменту крізь який та музика душі з неї б виходила.
До певної пори, звичайно.

У Солобковецькій школі-інтернаті
мої музичні душевні потреби завели мене у... бузинові
зарослі біля старого єврейського цвинтаря, що був поруч
зі старою школою і майстернями. Зпоміж бузинових пагонів
добирав найрівніший, відрізав від нього шматок завдожки
сантиметрів з сорок, скельцем від розбитої пляшки ретельно
зішкрібав з нього шкірку, товстою дротиною виколупував м'яку
серцевину. Виходило щось на зразок дерев'яної трубочки, з
якої можна було зробити принаймні три речі: пукалку для
стрільби горохом, або жованим папером, сцикавку - для
пирскання водою і, як ви вже мабуть здогадалися, -
музичний інструмент - сопілку.

Щоб примусити бузинову палицю видавати хоч би якийсь звук,
треба було витесати з липової гілки скошеного язичка і
пропалити гвізком, розігрітим до червоного, через певний
проміжок сім отворів, що мали означати ноти...

Страдіварі з мене був нікудишній, але мої музичні потуги
якось помітив наш учитель фізики Микола Дмитрович Попович -
за станом душі більше лірик, ніж фізик(хоч свій предмет він
теж знав і викладав чудово, і, крім усього, саме йому я
завдячую ще одному своєму захопленню - радіолюбительству).
Він і запросив мене до гуртка струнних інструментів, котрий
вів у вільний від уроків час. Старанням Миколи Дмитровича
і дирекції школи гурток був забезпечений кількома
десятками різноманітних і якісних інструментів: від балалайки
до контрабаса. Сам Микола Дмитрович бездогано володів кожним,
але найбільше любив і розумів царицю музики - скрипку. І
якщо у гуртку керівник дозволяв нам брати до рук будь який
інструмент, то його особиста скрипка була для нас - табу
Маестро обережно діставав її з футляра, натирав волосінь
смичка каніфоллю, дивився мрійним поглядом примружених
очей кудись поверх наших голів і... линула чарівна музика
про карпатські полонини, дзвінкі потічки,гуцулку Ксеню і
закоханого у неї легіня, трембітання трембіт, любов і
вірність, зраду і тугу.У піонерській кімнаті, де
зазвичай збиралися кружківці, такої миті ставало так
тихо, що було чути схвильоване дихання четвертого слухача.

Микола Дмитрович учив нас підбирати мелодії на слух,
адже нотна грамота була для багатьох складнішою китайської.
Я особисто починав своє музикування з найпростішої
балалайки. Але далі сороміцького куплета:"Вийду я на
річеньку, Вийду я на став, Хто мене не любить,
Тому я на..." (не продовжуватиму, щоб не псувати
загального враження), не пішов. Потім були домра
(мандоліна), гітара, контрабас, баян-акордеон з
приблизно тим же успіхом. Однокласники і навіть
кружківці з молодших груп давно обрали собі
спеціалізацію: Маринка Буй,приміром опанувала домру,
а Люда Токарева - гітару і акордеон.
На базі гуртка вже діяв струнний оркестр
і модне на той час естрадне тріо, котрі радували
концертами на шкільних вечорах. Я ж через згадану вже
дружбу з Михайлом Потаповичем Топтигіним, залишився
на ознайомчій стадії музичних університетів. Тож,
щоб не псувати реноме талановитому учителю, довелось
швиденько міняти профіль зі струнного на духовий.

Мідними трубами і барабаном з тарілками у нас керував
учитель праці і батько моєї онокласниці-Люсі, котрій я
таємно симпатизував, Казимір Броніславович Пйонтик.
Але справедливо мовиться,що все таємне з часом стає
явним. От і моя дитяча прихильність до доньки
капельмейстера дійшла до батька і Казимір Броніславович
іноді навіть жартома називав мене "зятьком". Втім, ці
"родинні" нюанси навряд чи сприяли моїй музичній
кар'єрі.Спробувавши видувати мідь по черзі з труби,
альта, баритона і баса, спинився на великому барабані.
Та й то тому, що за комплекцією, на думку
Казиміра Броніславовича, чи не найбільше підходив для
цієї ролі.Інакше кажучи: барабан був Бог, барабанщик -
лох.

Та як би там не було, мені таки пощастило
відбарабанити кілька маршів в оркестрі на чолі
святкової першотравневої інтернатівської колони
головною вулицею Солобковець. І це стало моїм найвищим
музичним досягненням. Хоч любов до музики я зберіг на
все життя. І цим я завдячую передовсім моїм чудовим
учителям - Миколі Дмитровичу Поповичу і Казиміру
Броніславовичу Пйонтику...

Моя велика і мала Батьківщина,колишній райцентр
Ярмолинці(тепер "ЗЕлені реформатори" з невеликого
розуму, райцентром зробили обласний центр Хмельницький)на часи моєї
розповіді складалися з чотирьох сіл - Березівки, Писарівки, Грабини
і Буринець, котрі щільно прилягали до центральної частини селища,
котру іменували містом. Тут було кілька одно-двоповерхових
цегляних житлових і адміністративних будинків, пекарня, молокозавод,
ситро- та ковбасний цехи,пошта,Ощадбанк, аптека, перукарня, швейна майстерня,
друкарня і дерев'яне приміщення місцевої райгазети з недвозначною назвою "Вперед".
Були ще райком, міліція, прокуратура і суд, - куди ж без них? Культурне
і спортивне дозвілля забезпечували переобладнаний з католицького храму
районний Будинок культури-кінотеатр( з дев'яностих повернутий церковній
громаді)і стадіон. Центром торгівлі і "біржею чуток" був ринок
(базар) оточений цегляними павільйончиками у яких у хрущовські часи
влаштовували осінні виставки передового досвіду колгоспів району. Лікарня
і цвинтар розташовувались на певній відстані у різних кутках
селища, а приміщення автостанції - на перехресті доріг до Хмельницького,
Кам'янця-Подільського і Городка. За п'ять кілометрів від райцентру
була тоді і є тепер залізнична станція Ярмолинці, котра вважалась
вузловою, бо приймала і відправляла крім вантажних ще й пасажирські
потяги до Гречан, Москви, Києва, Кам'янця,Чернівців і Кишинева, а також
рейковим відгалуженням - до Гусятина. До станції прилягали заготзерно,
нафтобаза і казарми військової частини,одна яких, вщент зруйнована
під час нальоту німецької авіації не такої далекої як на той
час Другої світової, слугувала пам'ятником тій вселенській
трощі.

Про минулу війну нагадували і великі вирви у лісі, що ріс на пагорбі
праворуч від станції і автошляху на Городок, який невідомо ким, коли
і чому назвали Лівеніною. Я не випадково так детально зупинився на
описі ярмолинецьких околиць, що всі вони мали стосунок до теми
нинішньої розповіді про ті часи, котрі формували мене
сьогоднішнього.

А розпочати варто з тих часів мого босоногого дитинства, коли
мені десятий минало і я ходив у третій клас "української"
(бо була у нас ще й російська) школи. Народився і ріс я у
невеликій хаті із глиняною долівкою і солом'яною стріхою,
посеред великого вишнево-сливово-яблуневого садка,
майже навпроти клубу одного з найбільших
містоутворюючих сіл - Березівки, котра отримала свою
назву від Березини - березового гаю на південо-східній
околиці села. Посеред хати, хотів би сказати батьківської,
але батька я не пам'ятаю, бо залишив він нас з мамою і подався
на заробітки до степу донецького одразу після мого народження,
стояла велика піч, на якій я проводив більшу частину зими.
Потопивши піч соломою, мати йшла на ферму місцевого колгоспу,
прохаючи старших сусідських дітлахів час від часу
зазирати у вікно, щоби переконатись, що я ще на печі, а не
під нею. Взимку віконні шибки вкривались товстим шаром інею і
діти продряпували на них літери хором декламували іх назву.

Такою була моя перша абетка і коли неписьменна мама
принесла з ферми довідник зоотехніка з малюнками техніки
занасінення корів бугаєм і штучно, я уже міг дещо у ній прочитати.

Це "дещо", зрозуміло, не мало нічого спільного з тодішньою
ідеологією і коли я пішов до школи, то моя політична
орієнтація явно не дотягувала до загального рівня моїх
ровесників. Це далось взнаки не одразу, а лише тоді, коли
нас, школярів, стали привчати ходити строєм у святкових
першотравневих колонах, славлячи вигуками "Уррра!"
комуністичну партію і її районних очільників на дощаних
трибунах уздовж центральної вулиці Ярмолинець. На "парад"
належало приходити зі своєю "наочною агітацією" -
транспарантами, плакатами і портретами партійних бонз.
У мене на такий випадок на горищі вкривався пилом,
змайстрований дідом Козіком, портрет чи то кандидата
у члени, чи повного члена Політбюро Шепілова на фанері
з довгим держаком. Хто такий той Шепілов, я, зрозуміло,
не мав анінайменшого поняття,але раз, чи двічі на рік,
я витирав портрет вогкою ганчіркою і з гордим виглядом
відправлявся на шкільний збір. Так було й того осіннього
дня, коли я, здійнявши з горища портрет товариша
Шепілова подався з ним на жовтневий парад. На шкільному
майдані, де формувалась учнівська колона, на мене з моїм
агітплакатом ніхто уваги не звернув, але коли колона
наблизилась до партійно-державної трибуни, я вперше
почув у свій бік оте не зовсім зрозуміле мені слово
- "терорист". Мене хутко висмикнули з колони і веліли
йти додому. Вже потім вчителі пояснили, що "мій"
Шепілов "примкнув" до викритої антипартійної групи
Молотова, Малєнкова і Кагановича, тобто - ворог, а я
своїм вчинком зганьбив усю піонерську дружину школи.
Щоби я щось зрозумів з тих кпинів, то ні, але портрет
товариша Шепілова, як радили, про всяк випадокІ
спалив у печі..

Цим інцидентом моя "терористична" біографія у Ярмолинцях
на жаль не вичерпалась. Від слів, я перейшов до... зброї.
Про вирви від снарядів у Лівеніні я вже казав. А ще там,
як нам "по секрету" розповідали старші, вся земля була
нашпигована снарядами, патронами і порохом. Розповідали,
що там можна було відкопати і німецького шмайсера. Декотрим
моїм ровесникам такі розкопки ледь не вартували життя, а
одному із сусідських хлопців - кисті руки.Але хіба щось
важили для нас тодішніх застереження дорослих. У вихідний,
дочекавшись коли мати пішла на ферму, я і кілька ровесників,
озброївшись нехитрим шанцевим інструментом,мерщій гайнули на
станцію до заповітного лісу. Накопавши там димного пороху,
ми повертались до райцентру, аби до вечора, назбиравши на
аптечному смітнику пляшечок від ліків і, заправивши їх
порохом та запалами з кіноплівки, влаштувати "бій"
березівських з грабинецькими, чи з писарівськими. Диму від
таких "перфоменсів" було чимало, та все, зазвичай,
завершувалось укладенням "перемир'я". До наступного
вихідного.

Ця сторінка мого дитячого "тероризму" обірвалась раптово.
Не чекаючи поки я у своїх "військово-патріотичних"
реконструкціях вийду на новий вищий рівень і, зваживши
моє колгоспно-пролетарське походження, мене відправили ні,
не за сто перший, а всього лиш за дванадцятий кілометр -
до Солобковецької школи-інтернату для перевиховання. За
що всім щиро вдячний, бо невідомо куди б ще завели мене мої
дитячі пошуки пригод якби не мудрість і чуйність моїх нових
вчителів і вихователів?

У Солобківцях я з головою поринув у читання, музику,
рибальство, а відхилення від норми поведінки ще проявлялось
іноді у походах на місцеві єврейський та старий цвинтарі.
На єврейський, що сусідив зі шкільною територією, ми з
кількома однокласниками на спір якось відправились вночі,
аби дивитись на зорі з нагрітих літнім сонцем кам'яних
надгробків. А на старому кладовищі, де було багато
склепів і скульптур,- влаштовували засідки-лякалки
місцевим колгоспницям котрі, прагнувши не потрапляти на
очі конторським з в'язанками і клунками для власної худоби,
зрізали шлях стежкою, що проходила бузковими зарослями.
Втім, після того як замість лякливих жінок на стежку
вийшли чоловіки з вилами, наша хоробрість одразу кудись
щезла. Були ще марні спроби віднайти підземний хід з підвалів
колишнього костелу до Кам'янець-Подільської фортеці,
але на протиправні вчинки це явно не тягнуло, тож до теми
цієї розповіді прямого стосунку не має.

Наступного разу слово "терорист" на свою адресу я почув
уже в окупованій нині московітами Макіївці від капітана
Кіровського райвідділу міліції під час вилучення
саморобного радіопередавача типу "шарманка" на якому
мої колишні інтернатівські однокласники Микола Ткачук і
Володимир Дригула були запеленговані на момент нічного
виходу в етер у той час, коли я був у нічній на місцевому
меткомбінаті імені Кірова. Обійшлося поясненням і
конфіскацією апаратури. Від жорсткішого покарання за
"підривну" діяльність мене врятував призов до армії...

Набагато серйозніший інцидент стався зі мною знову ж таки у
Ярмолинцях, коли я демобілізувавшись влаштувався на роботу
старшим стрілочником на місцеву залізничну станцію.
Зима того року видалась щедрою на сніги і заметілі. Тієї
злощасної ночі під час моєї зміни снігу насипало стільки,
що через замети не було видно ні рейок, ні стрілочних
переводів з сигнальними ліхтарями. Близько півночі від
чергового по станції надійшла команда перевести стрілку
для прийому пасажирського потяга "Москва - Кишинів".
Виконавши команду,я став виглядати "москвича".
Потяг виринув зі снігової пелени,
ніби казковий Циклоп, прошиваючи завірюху снопом світла
великого лобового ліхтаря. Далі пролунав скрегіт металу і я
з жахом збагнув весь трагізм ситуації. Стрілочний перевод
через налипання снігу не спрацював і потяг, порізавши стрілку
своєю масою, "зробив" собі дорогу і зайшов на станцію.
На моє і пасажирів потягу щастя, на колії, куди прибув
пасажирський, не було вантажних вагонів і обійшлося без
трощі. Через кілька годин зі Жмеринки прибув відновлювальний
поїзд, а вранці - чиновники зі Жмеринки і Києва. Розпочався
"розбір польотів" під час якого мої дії аналізувались
буквально похвилинно. Якби комісія знайшла хоч
дещицю моєї провини, мені б пригадали всі мої дитячі
витівки з портретом товариша Шепілова і макіївською
"шарманкою" включно.Але вочевидь десь там на небесах
серед крилатих херувимів, у що я не надто вірю, у мене
є свій персональний охоронець, бо і на цей раз обійшлося.
Винним у нічному інциденті з московським потягом визнали
не стрілочника, як найчастіше буває, а негоду...

Замість післямови. То тільки на перший погляд здається,
що все, що з нами трапляється в дитинстві, з часом минає
не особливо позначаючись нашому дорослому житті і
професійній діяльності.Моя історія цього не підтвержує.
Швидше - навпаки. Мої дитячі пригоди формували і гартували
мій характер, моє критичне(не песимістично-нігілістичне)
ставлення до життя, вибору професії і свого місця у ній.
Обравши журналістику, я обрав її викривально-лікувальний
напрямок - сатиру, гумор, фейлетони.За радянських часів,
це було не просто. Свій перший фейлетон я, до
слова, теж написав у Ярмолинцях, відбуваючи практику у
місцевій районці "Вперед". Називався він "Футбол
і оселедці" і розповідав, як у кіоску "Союздруку"
продавчиня реалізувала популярну тоді газету "Советский
спорт" лише тим, хто купував у неї ще й партійні видання
- газету "Правда", чи районку. На моє запитання, що
мені з ними робити?- вона з посмішкою відповіла,
оселедця загортатимете. Прочитавши у рукописі згадку про
газету "Правда", редактор скривився. Але й те, що районка
годиться у кращому випадку лише для загортання оселедців
його теж не влаштовувало. Зійшлися на ідеологічно
нейтральній газеті "Труд". Надалі, уже в "Київській
правді", у моєму доробку були такі знакові для мене
публікації, як "Алібі для смаженої качки" про
корупційні дії обласного прокурора, "Слідство закінчене,-
забудьте!" про свавілля працівників міліції,
"Інспектор нон-грата" про самодурство районних
керівників.Були пам'ятні не лише мені десятки
публікацій під рубрикою "Мандрівки Гервасія Галамаги",
сюжети для яких я брав з редакційної пошти і зі свого
такого далекого дитинства..

Кіно моїх дитинства і юності

1. Погляд із-за екрану

Мені в житті пощастило народитись і провести дитинство
за кільканадцять метрів від сільського клубу. Наша хата
стояла через будинок від цього важливого закладу
культури села Березівки, якому належало відіграти важливу,
якщо не визначальну роль у моєму "культурно-просвітному"
вихованні і становленні. Моя мама, земля їй пухом,-
Прокопчук Феодосія Яківна, по вуличному - Федоська
Ковтачова, була неписьменною і більшу половину свого життя
пропрацювала дояркою на фермі місцевого колгоспу, що в різні
часи, залежно від політичної кон'юнктури, носив різні
назви - від імені Калініна, до імені Шевченка.

Зрозуміло,що за таких обставин мою початкову освіту формували
вулиця і клуб.

Вулиця навчила мене читати. А відбувалося це так. Взимку,
йдучи на ферму, мама зачиняла мене ззовні прохаючи
старших сусідських дітей наглядати, чи не упав я бува з
високої теплої печі. На вкритих "лисицями" та інеєм шибках
діти видряпували літеру і хором знадвору її декламували.
Набуті у такий спосіб "знання", я закріплював "читаючи"
принесений мамою з колгоспу довідник сільського
ветеринара з картинками про лікування і штучне заплідненя
корів, значення котрих я зрозумію набагато пізніше.А вже
коли я зліз з печі і пішов до школи, то тут до мого
позашкільного навчання і виховання долучився клуб, при
якому діяла сільська бібліотека.

Про своє захоплення читанням я розповім
дещо пізніше, а зараз - про кіно. Воно
полонило мене ще до першого відвідування клубу, коли
кіномеханік, зазиваючи сільчан на вечірній сеанс, виставляв
на табуретках гучномовці і вмикав їх на повну потужність.
Спробуй тут всиди дома, коли у вікнах дрижать шибки від, як
тепер кажуть,- саундтреків індійських фільмів. Мить, і я
вже біля будки кіномеханіка. На жаль, за давністю нині
вже не пригадаю ні імені, ні прізвища цього чарівника
екрану, котрому заздрили білою і чорною заздрістю мої
ровесники, зі мною включно. А вже коли механік брав
когось із щасливців до себе у будку і дозволяв хоч
одним оком поглянути крізь квадратне віконце на екран,
то це вважалося виявом особливої довіри, котру ще
треба було "заробити". "Робота" полягала в тому, щоб у
різних кінцях села у найбільш людних місцях
канцелярськими кнопками закріпити на щиті кіноафішу,
намальовану завклубом, він же художник і баяніст, на
прізвище Кукарев. Проблема полягала в тому, що рекламний
щит був прибитий до стовпа зависоко і пришпилити до
нього афішу міг лише той, хто до цього "доріс".

Інша, не менш відповідальна "робота" добровільного
розповсюджувача афіш було ознайомлення усіх, хто
розпитував про майбутній фільм з його змістом: про
Чапаєва, чиє ім'я носила найдовша вулиця Ярмолинець,
про війну, німців і партизанів, про любов, і для
найближчого кола - про Махно, який щось там показує
крізь вікно. Це вже у кого скільки фантазії вистачало.
Я - "доріс" і зростом і хистом, тому частіше
за інших. мав доступ до будки кіномеханіка і навіть на
стільці за екраном, де все можна було бачити "через зад",
а титри - навиворіт.

Але хіба це мало значення у порівнянні
з насолодою від перегляду фільму "не для тих,
кому до...". Саме так я побачив свій перший
"дорослий" фільм. Пригадую, це була грузинська драма
"Отарова вдова" режисера Михайла Чіаурелі про те,
як син простої горянки закохався у княжну,котра
його не помічала. З того кіна я мало що запам'ятав
окрім суворих гірських краєвидів Кавказу і
гордого джигита, з котрим я, звичайно ж,
асоціював себе...Іншим фільмом, який врізався у
пам'ять з тих часів, була також грузинська стрічка
"Мамлюк" режисера Давида Ронделі про трагічну долю
двох хлопчиків Гочу і Хвічу, котрі після набігу
яничарів потрапили в полон і стали найманцями на
чужині.Можливо саме ці дві стрічки, бачені в
дитинстві, й прищепили у мені любов до грузинського
кіна, котре вирізнялося на тлі тодішніх радянських
фільмів драматизмом сюжетів і національним
колоритом. З українських кінострічок за драматизмом
сюжету з ними міг зрівнятися можливо лише фільм
"Назар Стодоля", знятий Володимиром Івченком за
п'єсою Тараса Шевченка...

Із зарубіжних кінокартин,
котрі зрідка діставались до сільського клубу пам'ять
зберегла польський фільм Анджея Вайди »Попіл і діамант» з моїм
геніальним однофамільцем Збігнєвом Цибульським,
котрий трагічно загинув у розквіті сил та
югославську воєнну драму "Брат доктора
Гомера",зняту, щоправда, десятьма роками пізніше
і рядки пісні з якого і досі в моєму
серці:
"Как много пройдено пути к подножию и перевал,
Но, что дорога та будет ложною, кто знал,кто знал?..."

Так уже трапилось, що клубне "доросле" кіно для
мене скінчилося тоді, коли мені дванадцятий минало
і я пас сусідську корову за селом. Розклейка афіш і
голосова реклама фільмів, а разом з ними і перегляд
кіна з будки кіномеханіка і з тильного боку екрана
відійшли у минуле і я, як усі мої однолітки, пішов
на ранкові сеанси до райцентрівського Будинку
культури, що розташовувався у нинішньому храмі
Петра і Павла.

Пригадати щось із тих дитячих
переглядів нині важко. Мабуть, не було там
нічого, вартого того, що б зберігала моя пам'ять.
Хоч до своїх кіноспогадів я ще повернусь.Але то буде
вже зовсім інше кіно.

2. До кінотеатру, як на свято

Якщо у Ярмолинцях я ходив у кіно куди і коли
заманеться,то, переїхавши на навчання до
Солобковецької школи-інтернату, я вже не мав
такої можливості, хоч свободи пересування у
позаурочний час нам,звісно, ніхто не обмежував.
Просто вільний час у нас був по зав'язку
заповнений іншими корисними і не надто
захопленнями. Про рибалку, музикування і
радіоаматорство я вже якось розповідав.
Сюди ж слід додати і моє захоплення
читанням художньої літератури.

Моя любов до читання почалась ще у бібліотеці
клубу села Березівки, про що я обіцяв
розповісти окремо.

До сільської бібліотеки я записався ще
раннього шкільного віку. І не останню роль тут
зіграла дитяча закоханість в симпатичну і
приязну бібліотекарку Валю. Валя мешкала
на сусідній вулиці,була старшою років на
двадцять і заміжня. Але хіба це
має значення, якщо тобі вже... десять?
Йдучи на роботу,Валя проходила повз
наше подвір'я і я миттю мчав до
хвіртки щоб привітатись і отримати у
відповідь посмішку на її обличчі.
Аби частіше бачитись з предметом свого
захоплення я буквально ковтав книжку
за книжкою і незабаром у бібліотеці
вже не залишилось жодної непрочитаної мною
дитячої книжки і я поступово переміщався
до полиць з підлітковою літературою.

Книжки я любив не тільки читати, а й переказувати
одноліткам і меншим за віком дітлахам, котрі
збирались послухати мої побрехеньки. Бувало, я так
захоплювався своїми фантазіями на теми прочитаного,
що від першооснови твору практично нічого не
залишалось. Траплялось, що подібні "читацькі
конференції" ми переносили від клубного вигону до
мого садка, чи навіть до найближчого лісу. Про одну
з таких локацій мені нагадав мій нещодавно спочилий
однокласник і друг дитинства Юрко Сноз, з котрим ми
влаштовували "читання" "Книги джунглів" Редьярда
Кіплінга, більше відомої як "Мауглі", у гущавині
Писарівського лісу.

По переїзді до Солобковець історія повторилась. І
хоч інтернатівська бібліотекарша Віра(так, здається,
її звали)предметом мого обожнювання не стала, бо це
місце було уже зайнято однокласницею, симпатія до
неї все ж була визначальною для моєї читацької
активності.Кіплінга змінив Стівенсон з його
"Островом скарбів", "Викраденим" і "Катріоною".
Далі були обидва Беляєви - Володимир, з трилогією
"Стара фортеця" та Олександр з фантастичними
бестселлерами тих часів "Острів затонулих кораблів",
"Чудесне око","Зірка КЕЦ","Голова професора Доуеля",
"Продавець повітря" ну й звичайно ж - "Людина-амфібія".
Для нас,інтернатівців, трилогія "Стара фортеця"
попри свою, як на теперішній час, заіделогізованість,
займала особливе місце. Адже вона - про Кам'янець,
звідки були мої друзі-однокласники Кузьма Стадник,
Юрко Голіцин, Люда Токарева, котрі своїми спогадами
про рідне місто доповнювали прочитане, спонукали до
пошуків у солобковецьких підвалах підземних ходів,
якими за місцевими легендами можна було доповзти
до Кам'янця...

Спитаєте - до чого тут кіно? Ну, насамперед тому,
що за багатьма із перелічених книжок згодом були
зняті кінофільми і серіали, на яких виховувались
наступні покоління моїх ровесників. Та й поміж
читанням книжок ми все ж знаходили час для
колективних походів у кінотеатр, де для нас
щонеділі влаштовували спеціальні сеанси.
Кожен такий похід у кіно був для нас, як свято.
В колону шикувалася майже вся школа, окрім
хіба тих,хто впродовж тижня проштрафився.
Зведений загін у супроводі вихователів, як
на параді, шпацірував крізь усе село і
всі у Солобківцях знали - інтернат іде в
кіно і приязно дивились нам услід.

Зрозуміло, вибирати що дивитись не
доводилось. Нам демонстрували фільми, зняті в
дусі пізнього соцреалізму та антишпигунського
"патріотизму". Пригадуються у цьому сенсі
"Дим у лісі",перший радянський фільм-катастрофа
"713-й просить посадку", зарубіжні - болгарський
детектив "Золотий зуб", єгипетська мелодрама
"Чорні окуляри", польський детектив зі згадуваним
уже моїм тезкою Збігнєвим Цибульським "Дівчина
з банку", чудова, як на мій погляд, індійська
романтична драма Раджа Капура "Пан 420"...

До появи українського поетичного кіна, з яким у
мене пов'язані особливі спогади, залишалося
чекати зовсім недовго. Але про це іншим разом.

3.Людина з дощу

Похмурого дощового вересневого надведчір'я
1970 року у скверику навпроти редакції
Ярмолинецької районної газети "Вперед"
з'явився сивочолий середнього зросту і
такого ж приблизно віку чоловік у світлому плащі,
такого ж кольору капелюсі і у літніх не за
погодою туфликах. Переступивши поріг,
чоловік чемно привітався і м'яким вишуканим
українським тенорком відрекомендувався:
- Бабишкін Олег Кіндратович, професор Київського
держуніверситету. Прибув до вас у відрядження
для перевірки проходження практики нашим
студентом Цибульським Анатолієм Степановичем.
Де я його можу знайти?

Почувши своє прізвище, та ще й з іменем і
Степановичем на додачу, про що, здогадуюсь,
тут чули чи не вперше, я поспішив назустріч.
- Це Ви?- змірявши мене поглядом трохи
примружених сіро-блакитних очей у яких я
угледів іскринки приязні і, знезброєний таким
чином, відважився протягнути руку для
привітання.

- Ну, знайомте, студенте, з вашим редактором
і доробком.Показуйте, що ви тут "натворили"
за місяць,- перейшов одразу до мети свого
візиту професор. І редактор, і "доробок" у
місячній підшивці районки були у сусідній
кімнаті. Поспілкувавшись трохи на тему моєї
газетної практики, котрою професор залишився
задоволений, редактор, гість, я та
ще один студент-заочник, відправились вечеряти
у місцевий ресторан "Черешенька". За "зубрівкою",
варениками з вишнями і карафкою кави,
мій куратор виявив бажання відвідати місцевий
кінотеатр і переглянути прокатний фільм. Бо все,
мовляв, - прем'єри, закриті покази, а в
сільському клубі вже й не пригадує коли був.
Тоді я ще не знав, що Олег Кіндратович, крім
того, що був відомим фахівцем з історії літератури
СРСР, дослідником творчості Лесі Українки,
письменником, ще й не менш знаний кінознавець
і після "ревізії" моєї практики одразу ж мав їхати
до Москви на черговий міжнародний кінофестиваль,
де планувався його виступ на тему українського
поетичного кіна, котре після виходу шедевру
Сергія Параджанова "Тіней забутих предків"
було у всіх на слуху. Але про ці нюанси я
довідався від професора пізніше, а того вечора,
залишивши гостя з господарями кавувати "на коня",
я чимдуж помчав до кілька років перед тим
відкритого у райцентрі широкоекранного кінотеатру
"Космос", за квитками на вечірній сеанс.

Того дня у кінотеатрі демонстрували італо-румунську
кримінальну драму з промовистою назвою "Сєкіра".
Цю назву фільму я запам'ятав насамперед через
курйозну сценку перед його демонстрацією за участю
знайомих вже ВІП-глядачів - редактора газети,
завідувача її парт-радвідділом, професора КДУ та
мене - студента-стажера. У фойє кінотеатру нам
назустріч вийшов ледь тримаючи рівновагу чоловік
у м'ятому капелюсі і широкою посмішкою на обличчі.
- Директор кінотеатру,- затинаючись відрекомендувався
мені і професору Бабишкіну(двох інших він чудово знав),
чоловік. Як не дивно, але на його стан увагу звернув
здається лише я. Можливо тому, що "на коня" я того
вечора не сідав... - А скажіть-но, шановний,
звернувся після рукостискань до "директора" Олег
Кіндратович, що означає назва сьогоднішнього фільму?
Посмішка на обличчі "директора" розпливлась ще ширше.
- А біс його зна, мо дівку так звуть, чи то
стверджуючи, чи запитуючи,- відповів "директор"...
Про вираз обличчя професора після почутого я
передати не берусь. Тут мого словникового запасу
явно малувато. Але, гадаю, погроза розповісти
про рівень професійності керівника райцентрівського
кінозакладу на міжнародному кінофорумі у Москві,
освіжаюче подіяла на чоловіка і він хутко зник за
дверима кінотеатрівської підсобки. Не краще
враження залишилося у мого куратора і від перегляду
італо-румунського триллера. Олег Кіндратович
роздратовано назвав його авторів не надто вдалими
наслідувачами параджановського манеру фільмування
і також пообіцяв розповісти про це у своєму виступі
на фестивалі.

Не знаю чи здійснив свої наміри стосовно побаченого
у Ярмолинцях професор Бабишкін у Москві, але відбути
наступного дня до Києва, як планував, йому не вдалось.
Під час сніданку на трьох у гостьовій кімнаті
райцентрівської чайної "Подолянка", зайшла мова про
місцеві історичні пам'ятки. У Ярмолинцях гідних
уваги мистецтвознавця раритетів було небагато, але я
згадав про унікальну Покровську церкву-фортецю
середньовіччя,що дивом збереглася, у сусідніх
Сутківцях. Можливо цей факт й не став би
визначальним у намірах професора продовжити
своє відрядження, якби я не прохопився, що в цих
самих Сутківцях впродовж певного часу у місцевого
магната Тадеуша Грабянки гостював всесвітньо
відомий авантюрист і містифікатор Джузеппе Бальзамо,
він же граф Каліостро. Тут разом з марнославним
господарем вони розробляли проект світової імперії
- "Республіки Світла", до якої планувалось включити
окрім рівноправних Польщі та України й всі землі
колишньої Візантії (зокрема, Палестину і північ
Африки). Для цієї мега-держави Джузеппе Бальзамо
навіть написав конституцію. І хоч радянські фільми
про цього шахрая-романтика були ще попереду, його
образ вже був змальований Олександром Дюма,
багатьма іншими літераторами і навіть встиг
засвітитись в кіні.

Тож зрозуміло, що перебуваючи всього
за два кілометри від такого унікального місця мій
гість-"ревізор" не міг втриматись від спокуси
самому там усе побачити. І через якихось півгодини
їзди по розквашеній дощем грунтівці наш редакційний
"бобик" уже був біля церкви. Не розповідатиму про
те, як нам довелось розшукувати по бурякових полях
голову сільради з ключами від церкви, який почувши
про професора з Києва у супроводі кореспондента, що
мають намір зайти до розкопаного археологами і
реставраторами храму, втік від гріха подалі. Лише
години через півтори нашої мокви під церквою після
втручання секретаря райкому по рації голова
"знайшовся" і впустив нас до церкви.

Полазивши з годину хиткими будівельними риштуваннями
і помилувавшись розмитими фресками та видами з
фортечних бійниць, ми відбули до райцентру. Олег
Кіндратович був у захваті від поїздки до Сутковець і
від моїх розповідей про кіно мого дитинства, якими я
намагався заповнити час поки ми ковзали по слизьких
дорогах і чекали на сільського голову під церквою.
Прощаючись на пероні залізничного вокзалу, він м'яко
потис мені руку, сказавши, що буде радий бачити мене на
своїх лекціях з кіномистецтва...

З одним з найулюбленіших наших учителів, який, на жаль,
уже давно у засвітах, ми ще зустрінемось у моїх спогадах
про кіно моєї юності...

4.Автограф на згадку

Прощаючись на пероні залізничного вокзалу Ярмолинець
з професором Шевченкового університету Олегом
Кіндратовичем Бабишкіним, який приїжджав у
глухий подільський райцентр для перевірки
газетярської практики моєї скромної персони, я й
не здогадувався, що неповних три дні спілкування
з цією непересічною людиною,матимуть тривале
продовження і залишать глибокий слід у моїй
пам'яті.

Загалом, повернувшись,після місячної практики
у рідний вуз, я з головою пірнув у гамірне студентське
життя з його лекціями, роботою над випуском факультетської
стінгазети "Слово-зброя", редагування якої з незрозумілих
причин доручили мені, гуртожитківськими вечорницями,
втечами з нудних пар політекономії до найближчих
кінотеатрів, я геть забув і про практику і про її
"ревізора" - професора Бабишкіна. Та Олег Кіндратович,
як виявляється, не забув ні свого відрядження до
Ярмолинець, ні вечірнього кіносеансу у тамтешньому
кінотеатрі, ні нашої поїздки до Сутковець з моїми
розповідями про бачені у дитинстві з будки кіномеханіка
грузинські фільми. Під час однієї з перерв між парами,
професор сам підійшов до мене, чим немало здивував і
мене і тих моїх однокурсників, яким зазвичай травив
анекдоти у коридорі Жовтого корпусу. - Толя, ти
чого не підходиш? - без довгого вступу звернувся до
мене Олег Кіндратович. - У мене до тебе кілька
пропозицій. Ці "кілька пропозицій"
розтягнулись на кілька років. Були серед них і походи
на покази, як тепер кажуть "артхаузних" і допрем'єрних
кінокартин у різних клубах і напівпідвальних відомчих
приміщеннях. Серед яких пригадую один з таких
допрем'єрних переглядів шедевру українського
поетичного кіна Юрія Іллєнка(здається це було на
кіностудії імені Довженка) "Білий птах з чорною
ознакою" за участю таких талановитих акторів, як
Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Лариса Кадочникова,
Наталія Наум...Після перегляду Олег Кіндратович
запросив мене до себе додому на тодішній вулиці
Поліни Осипенко, де за чаєм з печивом ми продовжували
обговорювати щойно бачений фільм.Він, як фронтовик,
мав свою думку стосовно трагічної долі братів Петра та
Ореста Дзвонарів, котрих доля кинула по різні боки
фронту. Я ж порівнював цей сюжет зі схожими перипетіями
баченого в дитинстві грузинського фільму "Мамлюк".

Цілком закономірно, що у наших кінорозмовах з
професором Бабишкіним ми торкались ролі і місця у
світовому кіні мого видатного однофамільця зірки
польського екрану Збігнєва Цибульського, до речі,
нашого земляка, адже народився і виріс у селі Княже
на Покутті, в Україні. Його батько доводився зятем
Юзефові Ярузельському, який, між іншим, був рідним
братом батька майбутнього президента Польщі Войцеха
Ярузельського.Він навчався у місцевій школі,
а по її закінченню - у польській гімназії у Снятині і
Коломиї. Не всі знають про те, що родину Цибульських
нова радянська влада вислала до Сибіру, а самого
вісімнадцятирічного Збишека, котрий переховувався у
знайомих, НКВС спіймали і вислали до Польщі під
час масової депортації поляків із Західної України у
1945 році. Можливо тому так правдиво і талановито
зіграна роль Мачека у "Попелі і діаманті", що
Збігнєв сам був свідком післявоєнної драми
польського суспільства. Я розповідав Олегу Кіндратовичу
про ще дитячі враження від цього, безперечно одного з
кращих фільмів польського і світового кіна, інші
бачені мною стрічки за участю славетного однофамільця:
"Дівчина з Банку", "Потяг", "Лялька", "Як бути коханою"
та "Рукопис знайдено у Сарагосі.Тобто, практично всі,
що демонструвались у нашому прокаті.Доводиться лише
шкодувати, що з 34 стрічок, знятих зі Збігнєвом у
головній ролі з 1954 до 1967 року, аж до його трагічної
загибелі, ми могли бачити лише півдесятка.Це, якщо не
рахувати останньої, уже знятої Анджеєм Вайдою стрічки
про самого актора, включеного до списку найталановитіших
землян усіх часів і народів - "Усе на спродаж", котру
радив переглянути О.К.Бабишкін і котра потрясла
мене до глибини душі...

Не те, щоб наші позаурочні спілкування з професором
Бабишкіним були такими частими, як це може здатися з
моєї розповіді і були для мене обтяжливими. Хоч
іноді траплялись і курйози. Якось, приміром, під час
екзамену з газетних жанрів Євгену Прокоповичу
Бондарю, коли, взявши білет, я усівся готуватись до
відповіді, раптом до аудиторії з посмішкою на
обличчі входить професор Бабишкін зі словами: "Женя,
що ти його, вказуючи на мене, марудиш. Питай його
без обдумування!. Мені з ним ще у Держкіно встигнути
треба... " Не те, щоби я "плавав" з предмету, та
перспектива відповідати експромтом теж не тішила...

Іншим разом, уже на своєму екзамені, Олег Кіндратович,
який мав звичку запускати до аудиторії увесь курс і
викликати для відповіді по одному на вибір, протримав
мене до кінця екзамену. А коли я піднімав руку,
професор відповів:"А ти сиди, тобі буде кіно Чорної
Африки!". Зізнаюсь,про кіно Єгипту, чи Лівану я ще б
щось міг сказати, але про кіно Чорної Африки?... Втім,
все обійшлося. Олег Кіндратович просто розписався у
моїй заліковці. Вочевидь, свій іспит з історії
світового кіна я склав професору Бабишкіну ще того
сльотливого вересневого дня біля підніжжя Покровської
церкви у глухому подільському селі, розповідаючи
про кіно свого дитинства...

І ще. Завдяки Олегу Кіндратовичу я
і чимало моїх однокурсників та студентів інших
факультетів, що навчались у Жовтому корпусі КДУ,
доторкнулися до долі геніального режисера трьох народів
- грузинського, вірменського і українського, автора
одного з кращих вітчизняних кінофільмів, що отримав
світове визнання - "Тіні забутих предків" - Сергія
Йосиповича Параджанова.

Було це, здається, у 71-му, чи 72-му роках минулого
століття. Професор Бабишкін, котрий викладав у нас,
на факультеті журналістики спецкурс з кіномистецтва,
домовився з керівництвом університету про доекранний
показ нового фільму Параджанова "Саят Нова"("Колір
граната"). За авторською копією фільму на квартиру
до Сергія Йосиповича Олег Кіндратович відрядив мене
і мого приятеля-однокурсника Віктора Макляка.
Мешкав режисер тоді у дев"ятиповерхівці на
площі Перемоги, якраз навпроти універмагу "Україна".
Розшукати квартиру маестро було неважко: на неї
вказував великий дерев"яний хрест на вхідних дверях.
Так, за його поясненням, він відваджував надміру
настирливих жеківців, котрі намагались "прикрасити"
балкон режисера транспарантом-здравицею на честь
чергової річниці Великого Жовтня. Нас з Віктором
уже чекали. Сергій Йосипович люб'язно показав нам
своє помешкання, котре більше нагадувало музей
старожитностей, ніж міську квартиру. На численних
стелажах стояли різноманітні кубки, образи, книги,
картини, листівки, привезені і прислані господарю
з різних куточків світу. - Ось, приміром, листівка
зі жмутом рудого волосся від Даніеля Ольбригського.
Я, правда, не знаю звідкіля він його вистриг, -
весело прокоментував наше здивування Сергій Йосипович.
Параджанов пригостив нас яблуками з довженківського
саду біля кіностудії і запропонував вибрати собі щось
на згадку. Я вподобав автопортрет режисера, виконаний
вугликом на обпаленому свічкою клапті паперу,
обшитому шматками ризи вірменського католикоса
(так, принаймні, пояснив сам автор малюнка).
Вся ця композиція була наклеєна на цупкий
картон. З ока на ниточці звисала срібляста
намистинка-сльоза. "Кіногрусть", - сказав
режисер і зробив синім чорнилом кулькової ручки
автограф на тильній стороні композиції: "Анатолію
Цибульському (Лукову)-( режисер і друг маестро,
автор таких відомих стрічок, як "Два бійці",
"Велике життя", "Різні долі"...А.Ц )- на згадку про
показ у Жовтому корпусі".

Наступного дня я зустрів режисера у холі того
самого Жовтого корпусу Шевченкового університету.
Вахтерка ніяк не бажала пропускати далі, одягненого
у блакитного кольору джинсовий костюм Сергія
Йосиповича, за його посвідченням. Довелось довго
пояснювати бабці, що перед нею славетний режисер
зі світовим ім"ям. Повірила.

Потім був показ фільму Параджанова "Колір граната",
котрий пройшов з аншлагом і захоплюючий виступ
режисера про сам фільм і перипетії його знімання.
До речі фільм майже чотири роки лежав на полиці.
І лише в 1973 році його випустили в прокат,
проте Параджанов до цього вже не мав ніякого
стосунку. Він відмовився монтувати
картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій
Юткевич. Тож на сьогоднішній день існують дві
версії фільму: авторський, який майже ніхто не
бачив(нам,студентам КДУ, пощастило бачити саме
його) і який знаходиться в запасниках «Арменфільму»,
і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей
варіант влада побоялися випускати і віддрукували
всього лише 143 копії.Фільми ж режисера «Intermezzo»
(за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар»,
«Сповідь» з ідеологічних причин взагалі не вийшли.

Про цей, безперечно, непомітний епізод-піщинку
у біографії геніального Майстра, і такий
значуще-пам"ятний для мене, я згадую іноді,
дивлячись на вигорілий від сонця і пожовтілий від
часу малюнок з Його автографом на згадку про показ
у Жовтому корпусі. А разом з ним я відроджую в пам'яті
і світлий образ професора Олега Кіндратовича Бабишкіна
і кіно моїх далеких дитинства і юності...

Підкова на щастя, або Мені дванадцятий минало,
я пас корову за селом...

Всім мабуть пам'ятні щемні рядки вірша-спогаду Тараса
Григоровича Шевченка:"Мені тринадцятий минало, Я пас
ягнята за селом..." Щось подібне зберігає пам'ять і з
мого босоного дитинства. З тією хіба різницею, що
мені на той час було на рік менше, ніж малому Тарасику,
і пас я не ягнят, котрих по сусідству ніхто не тримав,
а корову Лиску, яку мені довірили на все літо далекі
сусіди, у котрих не було в родині свого пастуха, а найняти
"професійного" не наважувались з цілком зрозумілих причин-
частеньке закладання за комірець через що довірені йому
корівки у буквальному значенні цих слів, стрибали у
гречку, чи до ранку блукали у лісі, завдаючи клопотів
господарям під час спілкування з польовим - доглядачем
когоспних ланів, чи його лісовим колегою - побережником.
Я ж через малолітство крім молока нічого не пив, та й
досвіду догляду за корівками у мене не бракувало. Мама, котра
працювала у колгоспі дояркою, частенько брала мене з собою на
ферму, щоб уберегти від спокуси відправлятись до лісу для
пошуків снарядів чи інших боєприпасів, котрих чимало
там лежало з часів не такої вже далекої на той час війни
і нерідко призводило до каліцтва моїх ровесників. Та й
мої рибальські походеньки до Сутковець і Соколівки не
додавали мамі сердечного спокою. А на фермі я завжди
був у полі зору, проводячи цілий день на колгосному току,
занурившись по горло у гаряче і ще вологе, привезене щойно
від комбайна зерно і спостерігаючи за повільним плином
кучерявих хмаринок по небесній блакиті, намагаючись уявити
їх кінцевий маршрут. Увечері, ковтнувши чашку теплого щойно
видоєного молока, я бувало допомогав матері розкладати
по годівницях корми, шматки макухи і солі, перевіряв
справність напувалок, що мені подобалось найбільше,
а особливо ж стежити, як корова тицяючи мордою на
металевий язичок, сьорбає прохолодну воду. Іноді
пробував й доїти корівку, котра не відзначалась крутим
норовом. Хоч це не вберегло мене від "виробничої" травми.
Якось, намагаючись погладити корову по голові, я надто
близько наблизився до неї і отримав рогом у сантиметрі
від правого ока. Одне слово, курс молодого пастуха я
опанував сповна і мені вже можна було спокійно довірити
одну корову. За послуги я просив небагато півтори сотні
недономінованих рублів за літо і щоденний "тормозок" -
півлітра вранішнього молока і пару пухких свіжоспечених
пшенчних пляцків (коржів).
Тож, уважно вислухавши "інструкції з безпеки" і напутні
побажання моїх "роботодавців", я першого ж літнього дня
збирався приступити до виконання своїх відповідальних
обов'язків.
Головною проблемою мого першого трудового дня було -як
би не проспати його початок.Зважаючи на те, що вечірній
кіносеанс у клубі закінчувався близько півночі, це було
не просто. Але мама йшла на вранішнє доїння о п'ятій, то
я міг ще з годинку покуняти.Розплющивши очі, я вже намагася
їх не заплющувати мугикаючи про себе чуту по радіо бадьору
піонерську пісеньку про веселого барабанщика, де були
такі слова:" Встань пораньше, встань пораньше, встань
пораньше, Только солнце заалеет у ворот, Ты увидишь, ты
услышишь как веселый барабанщик, В руки палочки кленовые
берет..." Тоді я ще не знав, що пісенька та не така вже
й весела і зовсім не піонерська. І слова у неї не зовсім
такі, і автор Булат Окуджава далекий від піонерського
соцреалізму. Але тоді підсвідомо я наспівував: "Встань
бараньчик...", думаючи звичайно ж не про баранів, чи
Тарасових овечок,а про свою, точніше хазяйську корову
Лиску,котру мені належало гнати на пашу за село.
Все обійшлося, я прийшов вчасно.Господарі з Лискою і
пастушою торбинкою вже чекали біля воріт. Трохи
провівши нас сільською вулицею і непомітно перехрестивши
мене з коровою, вони з нелегким серцем повернули додому,
а я з почуттям власної гідності, з погордою киваючи на
вітання сусідів, погнав свою підзвітну корівку за околиці
Березівки.
За селом я мусив прийняти рішення, куди конкретно
податись? Ліворуч на узлісся Березини, чи прямо,
вздовж Проскурівського шоссе до Мурованого містка, де
у лісопосадках було чимало трави,чи може на пожнивну
стерню? У кожного з пастушків були свої улюблені місця
для випасання худоби, котрі ми тримали у секреті від
"конкурентів", бо від цього залежало, як напасеться
корівка і скільки молока дасть увечері, а відтак, й
оцінка нашої праці. Втім, досить часто, попри всю
"секретність" маршутів, мої ровесники-пастушки
опинялись в одному місці. І поки наші корівки щипали
травицю, - забавлялись грою у підкидного, пекара,
чи катались на конях, котрих теж випускали на стерню.
Під час однієї з таких ковбойських розваг зі мною
стався випадок, що назавжди відбив бажання
підходити до коня з боку хвоста. А було так.Неподалік
того місця де ми пасли своїх корівок, щипала травку
стара колгоспна кобила і мої старші товариші кинули
на сірниках кому першому її осідлати. Випало - мені.
Досвіду їзди верхи у мене не було і я спитав у хлопців
з якого боку хоч на ту кобилу залазити? Пастушки,
сміючись порадили заходити з хвоста, щоб коняка не бачила.
Далі треба було стати на згин коліна і міцно
вхопившись за хвоста застрибнути кобилі на спину...
До тями я дійшов за хвилину-другу. Мої порадники
схилившись наді мною, стривожено розпитували, що і де
болить? Боліло все, а особливо у тому місці на грудях,
де під сорочкою чітко проглядалась кінська підкова. На
моє щастя я був малий і кобила просто відкинула мене, мов
пір'їну. Обійлося без перелому. Про свою пригоду я нікому
не розповів, побоюючись щоб мене не відсторонили від
обов'язків пастуха. Мовчали і свідки мого ковбойського
фіаско, щоб їх бува не звинуватили у підбурюванні до
лиха. Слід від підкови на моїх грудях швидко зник. Лишилась
тільки згадка про моє перше трудове літо. Незабаром воно
скінчилось, а з ним і моя пастуша кар'єра.
Взимку, враховуючи "пролетарське" походження і
матеріальний стан, мене відправили для подальшого навчання
до Солобковецької школи-інтернату за що я щиро вдячний, бо
там зустрів чуйних і кваліфікованих вчителів та вихователів,
дбайливих і турботливих нянечок і кухарів. А ще вірних і
щирих друзів, котрі стали мені родиною на довгих чотири роки.
І ще. То неправда, що сільська дітвора влітку мріє аби
корова здохла, а взимку,- щоб школа згоріла.Працюючи літо
пастушком, особисто я мріяв, щоб довірена мені корівка
була ситою і здоровою, а школа, котра так тепло і гостино
прийняла мене, і влітку і взимку була теплою і
світлою...

Суничні галявини і черешневий рай

У нашому дитинстві було не так уже й багато екзотики - усіляких
там шоколадів-мармеладів. Про заморські фрукти - лимони,апельсини,
мандарини читали хіба що у казці про Чіпполіно і його друзів, а про
африканські банани особисто я довідався уже пізніше з мультяшної
пісеньки про мавпочку, котра, прокинувшись рано, з'їла на сніданок
три тих самих банани... Зате, у нас було вдосталь своїх природних
смаколиків: яблук, груш, слив і, звичайно ж, обожнюваних дітворою
вишень-черешень. Вони зазвичай з'являлися у наших садках одними з
перших, якщо не братидо уваги лісових суниць, котрі починали радувати
уже наприкінці травня, тому були особливо очікуваними.

Але перш ніж полинути у спогади про свій черешневий рай, я все ж
трохи спинюсь на лісових суницях, котрі були не тільки найпершими,
але й найдоступнішими, бо росли на узліссі одразу ж за колгоспними
фермами і я міг опинятись там навіть не відпрошуючись у матері,котра
брала мене з собою на вечірнє доїння.Досить було лише пролізти крізь
дірку у колгоспному паркані, перебігти нешироке шоссе і я уже у
Чорному лісі, точніше у його околицях,порослих невисокими сосенками
і ялинками, посеред суничних галявин, що лоскотали ніс парфюмним
запахом дитячого мила.

Не знаю чи саме цей запах наштовхнув пізніше Джона Леннона на
створення його легендарної композиції "Суничні поляни назавжди",
але у мене з тих пір дитинство назавжди асоціюється саме з ним.

Перші суниці я завше збирав у невеличкі пучечки-букетики,
перев'язані трав'яним перевеслом, котрі гордовито дарував
мамі, добре знаючи, що їстиму їх все ж я... Висушені на сонці
запашні пучечки холодної зимової пори ще довго нагадували
мені початок літа, а запарені окропом, вони нерідко рятували
від застуди.

"Серйозне" ж збирання суниць розпочиналось тижнів за два
потому і тут уже узбіччя Чорного лісу було замало.Справжні
суничні поляни були на той час у Березині.Нещодавно довідався,
що частина цього, одного з трьох ярмолинецьких лісових масивів,
отримала статус заповідника. Маю надію, що це саме те урочище,
куди я у дитинстві ходив по суниці і по гриби.

До лісу зазвичай збирався звечора,прокладаючи подумки
маршрут, готуючи тару.Виходив вдосвіта, щоб дістатися
суничників раніше інших, аби до полудня назбирати глечик
або слоїк. Якщо щастило одразу натрапити на врожайний
ягідник, "норму" можна було виконати досить швидко і далі
все йшло у жменю і до рота.Повертався з "суничного
полювання" теж давно знайомим маршрутом - повз
лісове джерело. Посидівши з півгодинки біля дзюркотливого
струмка, умившись і досхочу напившись прохолодної
смачної води, можна було з новими силами долати крутого
горба між Березиною і Березівкою...

Влітку все відбувається набагато швидше, ніж навесні, чи восени,
не кажучи вже про довгу і нудну до осточортіння зиму. Не встигала
завершитись сунична пора, як ужеу садах жевріли черешні.Розпочинався
найулюбленіший для нас дітлахів черешнево-вишневий сезон.

У кожного він був свій, неповторний, пов'язаний зі своєю,
сусідською, колгоспною чи навіть лісовою черешнею,
червоними,рожевими,чорними,білими і жовтими ягодами,
соковити чи пружними,що тріскались у роті,за
що ми називали їх хруставками, солодкими,
кислувато-солодкими і гіркими на смак. А ще черешні
різнились за віком і висотою. На стару і крихку
заборонялось вилазвити під страхом смерті, на високі
підіймались лише дорослі, або коли їх поблизу не було.
Один такий випадок трапився зі мною уже в досить "зрілому"
(років з дванадцять) віці. Було це коли мати була
на роботі і я залишався на хазяйстві сам.Скориставшись
обставинами, поліз на високу струнку молоду черешню
з довгими тонкими, вщерть усипаними смачними соковитими
ягодами гілками, що росла над глибоким рівчаком на межі
із сусідським городом.Вилізти то я виліз, а от
зворотний шлях довелось долати уже так би мовити
в режимі вільного польоту, причому - на автопілоті.
На моє щастя, напередодні випав рясний дощ і грунт
у рівчаку під черешнею був м'яким, що зменшило час
мого приходу до тями.

З тих пір, якщо мені натякають, мовляв, - з дуба
впав, я гордовито поправляю, - з черешні!

Втім, мої спогади зовсім не про те курйозне падіння
з конкретно взятої черешні, а про черешневий рай,
у який я поринав посеред кожного червня
впродовж кількох моїх дитячих літ. Той солодкий едем
ріс на північній околиці згадуваного вже Чорного лісу,
трохи вище "собачого пекла", іменованого в народі
"Солотопкою" у вигляді кількох рядів черешневих дерев,
посаджених чиїмись добрими руками вочевидь ще до Другої
світової і, які щасливо пережили бомбардування, що
залишили по собі кілька вирв-озерець, де ми вудили
болотних карасиків і золотавих линків. Але зараз не про
линів, а про черешні. У тому гайку росли черешні на всі
смаки і вподобання, ніби ті, хто їх садив, уже тоді
дбали аби потрафити смакам і уподобанням дітвори.

До свого черешневого саду ми навідувалисЬ ще задовго
до того як ягоди червоніли - під час весняного цвітіння.
І не стільки для прогнозу майбутнього врожаю, як для
милування білопінним вбранням черешень,духм'яним ароматом
та гудінням трудяг бджіл, якими у цю пору наповнювались
околиці.А вже як дозрівали черешні, на зміну бджолам
прилітали оси і нам було не до милування.Бо одна справа,якщо
ці крилаті розбійниці нападали на вас на землі, і
зовсім інша, якщо на дереві - там не сховаєшся під
парасолькою, як мультяшний Вінні Пух.І що головне,
полюбляли оси чомусь ті самі черешні, що і я - чорні,
солодкі і соковиті.Втім, як і гіркі, котрі з деяких
пір став любити більше, ніж солодкі, адже гірчили вони
лише після першої жмені, а компот чи вареники з гірких
черешень смакували не гірше, ніж з солодких.Можливо саме
через це моє дитинство асоціюється більше з гіркими, ніж
з солодкими черешнями...

Свого часу біля приміщення Ярмолинецького лісгоспу з
дерев'яних брусочків була викладена цитата з відомого
вірша Максима Рильського:"Той, хто садить паростки
кленові, Хто діброви молоді ростить, Сам достоїн
людської любові,Бо живе й працює для століть..." Ці
пророчі слова поета я би повністю адресував людям, котрі
садили на околиці Чорного лісу для нас, прийдешніх,
черешневий гай, що назавжди закарбувався у моїй пам'яті...

1.Короп на пальці

Мені мабуть на роду було написано стати рибалкою.
І хоч у моєму містечку - Ярмолинцях, окрім кількох ставків,
ніяких природних водойм не було, скільки себе пам'ятаю,
пам'ятаю себе з вудкою.

Вудки були саморобними і примітивними.
У віддаленому куточку саду ріс кущ ліщини, рівні і пружні
пагони котрої слугували мені за вудлища.У місцевому універмазі
на заощаджені копійки купував готові вудочки, на яких уже були
тоненька жилка з гачком, пластмасовим поплавцем і грузилом у
вигляді олов'яної чи свинцевої горошини. Залишалось тільки
прив'язати таку снасть до горіхового прута і вудка готова.
З часом навчився дещо модернізувати свою рибальську зброю,
замінюючи пластмасового поплавця більш чутливим гусячим пером,
встромленим у корка від вина чи ліків і добираючи відповідного
до майбутнього улову гачка.

З наживкою теж жодних проблем не виникало - наша подільська
земля на черв'яки щедра. Накопав у бляшанку з-під кільки,
притрусив зверху травицею, щоби не повиздихали завчасно, і
гайда доки мама на роботі...

І тут у моїй хлопчачій голові виникала дилема: куди податись?

За відсутності річки чи озера в околицях, піти можна було
або до колгоспного ставка, що був хвилин за п'ятнадцять
швидкої ходи, або до Чорного лісу, де, неподалік від моторошного
для нас, малих, місця, яке в народі іменувалось Солотопкою, було
кілька невеличких водойм,що утворились на місці вирв від авіабомб,
чи то німецьких, чи радянських "дарунків" не такої вже й далекої на
час мого дитинства, війни.

У кожної із згаданих тут рибних адрес були свої переваги і мінуси.
У колгоспному ставку водились карасі і коропи завбільшки з пательню,
а в лісових озерцях дрібненькі болотяні карасики і золотисті линки,
яких на пательню треба було штук з двадцять упіймати. Але колгоспний
став був біля колгоспної контори, а біля ставу - сторож із берданкою,
котра, як лякали, стріляла сіллю. А у лісі хоч ніхто нас берданкою не
лякав, але виття і гавкіт собак, що долинали сюди від згаданої вже
Солотопки, наганяв страх не менший, ніж сіль з берданки. Річ у тім,
що на околиці Чорного лісу розташовувався "напівсекретний" об'єкт,
котрим ярмолинецькі матері і бабусі одвічно лякали своїх неслухняних
чад - живодерня, куди місцеві гицелі звозили бродячих собак з
райцентру і навколишніх сіл. Там, за розповідями однолітків, з ще
живих песиків здирали шкіру, а з самих тварин варили мило.
І хоч не всі вірили у той собачий геноцид, ми все ж більше боялись
наодинці йти з вудками до лісу, ніж до колгоспного ставу.

Втім, з часом ми таки прихитрились рибалити на колгоспному ставку
буквально під самісіньким носом у сторожа. Робили це так: відв'язували
від вудлища жилку, знімали з неї поплавець і прив'язували таку "донку"
до великого пальця правої ноги.Далі сідали на берег, занурюючи ноги у
воду і чекали на очах у всіх поки дурний карась сіпне за пальця.
Якось система дала збій і я ледь не позбувся великого пальця через ...
рибальське щастя. Великому коропу чомусь закортіло вчепитися на мій
гачок якраз у той момент, коли надміру цікавий
рибний патруль спинився у мене за плечима, вичікуючи коли мені
зрештою набридне бовтатись ногами у воді охоронюваного ним об'єкта.
Тим часом, ситуація ставала все більш трагікомічною. Сторож не
збирався міняти диспозицію, а короп - випльовувати мого гачка, все
міцніше стискуючи вузол із жилки на моєму пальці. І я вже було
збирався жертвувати своєю репутацією, ніж великим пальцем правої
ноги, як раптом пильнувальник рибних запасів угледів у іншому кутку
ставу моїх конкурентів з вудками і, втративши будь який інтерес
до мене, поспішив до моїх мимовільних рятівників. Скориставшись
сприятливим моментом, я вхопив обома руками за жилку і не
без зусиль викинув на берег великого коропа.Звільнивши від жилки
пальця, я притис рибину до грудей і, прикриваючи коропа, що
кидав мною, мов іграшкою, сорочкою, щодуху помчав додому повз
вікна колгоспної контори.

Пізніше, пригадуючи той випадок з коропом на пальці, я мимоволі
порівнюю себе з Паніковським із вкраденим ним гусаком із "Золотого
теляти"...

2.Тече річка Ушиця

Про те,що у моєму райцентрі нема жодної природної водойми,
я вже, здається, казав. Але за якихось кілометрів зо два,
неподалік села Сутківці тече невеличка річка з
милозвучною і смачною назвою - Ушиця.А тепер скажіть, яка
рибальська душа не здригнулася б почувши про таку річку?
Моя - не виняток.

Уява малювала тихоплинну річечку з порослими кучерявими вербами і
очеретом берегами.А у тихих заводях під лататтям з білими і жовтими
ліліями - зграї голодних сріблястих карасів, золотавих линків і
райдужних окунців. Ну й звичайно ж, - себе з вудкою і солом'яним
брилем на голові посеред цієї краси. І що головне, - ніякого тобі
колгоспного сторожа з берданкою і Чорного лісу, з його моторошною
собачою Солотопкою... чи не тому всі мої
мрії і погляди з деяких пір були спрямовані у бік сусіднього села.
Про нього я думав, виганяючи на пашу сусідську корову, коли мені
одинадцятий минало.Ним марив, ступаючи босими ногами на найдовшу
ярмолинецьку вулицю, що носила(і мабуть досі носить) недокомунізоване
ім'я Чапаєва.А все тому, що ще задовго до того,як цій вулиці присвоїли
ім'я легендарного комдива, вона називалась просто Сутковецькою дорогою
і закінчувалась саме в околицях цього старовинного села, відомого своєю
середньовічною церквою-фортецею і тим, що тут деякий час гостював сам
великий магістр ордена вільних каменярів і за сумісництвом
неперевершений містик і авантюрист всіх часів і народів Джузеппе
Бальзамо, більше відомий, як граф Каліостро. Але для мене у ті часи
всі ці сутковецькі регалії, до яких я ще повернуся, коли студентом
факультету журналістики Шевчеківського університету, проходитиму свою
першу журналістську практику у місцевій районці "Вперед" звісно ж, не
мали аніяковісінького значення.Головне, що там текла моя дитяча
мрія - річка Ушиця.

Тож якогось недільного літнього ранку, зібравши у полотняну торбину
всі свої нехитрі рибальські причандалля, шмат хліба з салом, кілька
ранніх яблук-спасивок і, намагаючись не привертати увагу сусідів, я
вийшов на широку сутковецьку дорогу і за якихось чверть години вже минав
крайні хати одного з трьох "мікрорайонів" Великих Ярмолинець - села
Березівки, де власне й мешкав. Далі шлях пролягав повз колгоспне
огіркове поле з одгого боку і горохове - з іншого. Трохи поповнивши
свій провіант дарунками полів і, проминувши узлісся Березини, що
підступала до сутковецького шляху зліва і грабову прохолоду
Писарівського лісу праворуч, вийшов на берег Ушиці.

Сказати,що я був вражений від побаченого, все одно,
що нічого не сказати. Те,що, мало б бути річкою, принаймні у тій
подобі, як я собі її уявляв, відкрилось мені кількома неглибокими
струмками, що текли між хаотично розкиданими вапняковими каменюками.
Ні тобі тихих заводей з ліліями, ні порослих верболозом берегів, ні
карасів з окунями... Підозрюю,що подібне розчарування мав малий
Тарас Шевченко, не знайшовши залізних стовпів, котрі мали б підпирати
небосхил на горизонті.

Втім, змальовану у своїй дитячій уяві Ушицю, я все ж знайшов.
Щоправда, не того дня і не в Сутківцях, а в Соколівці, що за п'ять
кілометрів по кам'янецькій трасі. Там річку перекривала гребля зі
справжнім водяним млином. Загата утворювала широке плесо з порослими
старими вербами берегами. Саме у Соколівці я
вперше рибалив на річці.І хоч улов мій був більш ніж скромний: всього
зо два десятки верховідок і пічкурів,котрі ми називали кобликами,
ушиця з них увечері була мені особливо смачною.

Згодом я рибалив на багатьох річках і озерах - Тетереві, Дніпрі,
казахстанському Тогузаку, на Тилігульському лимані під Одесою і на
Азовському морі у Бердянську, але та моя дитяча мандрівка до Ушиці
назавжди закарбувалась у пам'яті, як і той курйозний випадок із
ловлею коропа на великий палець правої ноги у колгоспному ставку
Ярмолинець...

3.Мітка на щоці і... на серці

Мої дитячі рибальські мандрівки по ярмолинецьких ставках,
походи до Сутківців і Соколівки(а були ще й спроби дістатись
витоків річки Ушиці біля села Пільний Олексинець) мали гідне
продовження і в Солобківцях, де я став навчатись з п'ятого класу
у місцевій школі-інтернаті.З тією хіба що різницею, що якщо раніше
свій улов я ділив з мамою, то в інтернаті вся здобич діставалась місцевим
котам по тій причині, що на інтернатівській кухні навряд чи стали
б марудитись з тим дріб'язком, котрий потрапяв мені на гачок.Втім,
моїх хвостатих і вусатих друзів такий розподіл обов'язків, з
огляду на їх задоволене муркотіння, здається цілком влаштовував.

Вже з перших днів перебування у Солобківцях весь свій
вільний час, а такий тут траплявся як правило по неділях,я
присвятив гідрологічній розвідці села. З'ясувалось, що тут,
як і в Ярмолинцях, ні річки, ні озера. Зате аж три варті
моєї уваги ставки. Найбільший - Сталінський розташовувався
в долині малесенької річечки Ушки - правої притоки тієї
самої Ушиці, про яку я вже розповідав, одразу за старим
напівзакинутим садом, що у свою чергу примикав до приміщення
старої школи.

Став по суті й утворений в результаті перегородження Ушки
земляною греблею, по якій ще й проходила дорога до сусіднього
села Глушковець тому мав ще й допоміжну назву - Глушковецький.
А свою основну назву він отримав вочевидь у спадок від
однойменого колгоспу. Дещо менший, але набагато мальовничніший
ставок, який ми поміж собою називали Шевченківським,теж мабуть
похідне від назви колгоспу, котрий існував тут у довоєнні часи,
розташовувався на південь від центру села. Третій, зовсім маленький
ставок - Пригладів - ховався серед плакучих верб у північній
частині Солобковець. Він був найближче до шкільного подвір'я
і я бігав сюди щойно випадала вільна хвилина
з ранньої весни до пізньої осені. Мені особливо подобався
тут невеличкий півострівець, котрий після танення снігів і
рясних дощів на короткий час ставав острівцем. Я любив тут не
тільки посидіти з вудочкою(не пригадую, чи й була там якась риба
взагалі),а й так просто насолоджуватись тишею, запахом води і
верболозу, плюскотінням каченят, котрі смакували ряскою під
наглядом метушливої мами-качки і поважного селезня. Тут можна було,
сховавшись від людського ока, помріяти,почитати щось із
Гріна чи Стівенсона. Тут я пробував писати свої перші
по-дитячому наївні вірші.На цьому ставку взимку
ми проводили свої хокейні баталії із консервною бляшанкою замість шайби.

Неподалік цього ставка мешкала родина Думанських, з Вовкою я
приятелював, а його меншою сестричкою Олею згодом навіть
працював у редакції газети "Київська правда", куди вона,
як і я, прийла по закінченню факультету журналістики КДУ
імені Т.Г. Шевченка. Загалом же внесок села Солобківці в
українську журналістику заслуговує окремої розповідді, адже
журналістами, крім автора цих рядків, були, на жаль уже
покійний автор чудових нарисів у газеті "- Сільські вісті"
та ряді інших видань - Віктор Гонта та діючі нині відомі
спортивні журналісти Ольга Думанська і Юрій Брязгунов.
А може й ще дехто, про кого мені не відомо...

Купатися і засмагати влітку ми йшли зазвичай до
Сталінського ставка. Його похилі береги і порослі споришем
моріжки якнайкраще підходили для відпочинку на воді і
солобківчани приходили сюди у вихідні родинами.Мама моєї
однокласниці, що як і батько, працювали у школі, іноді брали
мене до гурту і я досі з особливою теплотою згадую години такого
"родинного" відпочинку.

Рибалити ж я вибирався до Шевченківського ставка. Там водились
дрібненькі карасики і... дивні, як на той час для мене
створіння, - тритони - водяні ящірки, які гидко було з
гачка знімати через їхній вигляд і писк. Я їх, до речі,одразу
ж кидав назад у воду бо мої Мурчики ними також гидували.

Треба визнати, що велика риба у солобковецьких ставках
на мою вудку майже не потрапляла, за винятком одного-єдиного
випадку,котрий залишив по собі глибокий слід, не тільки у
пам'яті, а й на моєму обличчі. І цією рибальською здобиччю став...я сам.

А було так. Якось, побачивши на полиці місцевого
магазину набір рибальських блешень, я чомусь вирішив,
що уже переріс у собі рибалку-аматора, спроможного на
ловлю дрібних карасиків та гидотних тритонів і вже пора
замахнутись на хижих щук та окунів. Задумано-зроблено.
Придбавши у крамниці блискучу блешню з потрійним гачком,
я відправився на Сталінський ставок, де за моїми розрахунками
мали б водитись і щуки і окуні,аби освоювати свою нову рибальську
зброю. Через відсутність спінінга, прив'язав блешню до звичайної
вудки і став практикуватись у її закиданні. Бувалі рибалки вже мабуть
здогадались про марність моїх спроб щось упіймати на таку снасть,
але мені вдалось. Підчас одного із закидань я не розрахував
своїх сил і блешня бумерангом повернулась до мого обличчя,
вчепившись одразу двома із трьох гачків у правий куточок моєї
нижньої губи.Нестерпний біль скувавмоє тіло і мій мозок.Конвульсивні
спроби самотужки відчепитись від блешні виявились невдалими і гачки лише
глибше упивались в мою щоку. Кров юшила з мене, мов із
недорізаного поросяти. Як на гріх, довкола не було нікого,
хто б міг допомогти мені у моєму лиху, а у мене під
руками не знайшлося навіть ножа, щоб відрізати блешню
від вудки. Довелося так з вудкою у руці і блешнею на
щоці бігти по допомогу. На моє щастя, лікарня була
недалеко і моєї ганьби, крім лікарів, того злощасного
дня ніхто не бачив.Від блешні мене звільнили при
місцевій анестезії досить швидко. Вкололи болісний укол
від правця, заклеїли щоку пластирем і залишили про
всякий випадок(щоби не кортіло продовжувати вправи
з блешнею) на день у лікарні, повідомивши про інцидент у
школу.

Вже й не пригадую, чи проводили зі мною виховну
роботу мої наставники, чи вирішили, що переляку і
анестезії з мене досить, але "погоняло" "дід Щукар"
від однокласників я ще деякий час чув за спиною.

На згадку про ту пригоду мені на все життя лишився
ледь помітний шрам в куточку нижньої губи і
теплі щемні спогади про дитячі та ранні
юнацькі роки, котрі пройшли у Солобковецькій
школі-інтернаті. А ще з тих пір я більше ніколи не
експериментував з блешнею...

Щось я часто став свою бабцю згадувати. Чи то тиждень нині такий,
коли померлих поминають, чи може на дощ, чи просто,- старію... От
і сьогодні. Купував я у знайомої продавчині на ринку квашену капусту
з морквою та солодким болгарським
перцем, пелюстку і червоні бурячки по-корейськи. Смакота!..

Розрахувавшись за придбане, я вже збирався йти далі. Аж тут жінка
стала умовляти мене купити ще й квашених яблук. - Ви тільки погляньте,
які ж яблучка,- як сонце: круленнькі тугенькі, солоденькі, антонівочка!
З дубової діжечки у льоху, на ячмінній соломці. А духмяні ж які! Онучат
моїх за вуха не відтягеш...

Я може б і пропустив повз вуха цей рекламний ролик, якби не згадка
про онучат. Раптом пригадалось своє босоноге і безштанне дитинство, моя
бабця Ковтачиха по-вуличному, і діжка з квашеними яблуками у сінях...
І той день, коли бабця,грюкаючи порожніми відрами і коромислом,
збиралась іти по воду до далекої криниці.

- Ти ж дивись мені. З печі не злазь. Дверей не відчиняй, хату
вихолодиш, чи ще якусь хоробу вхопиш! Виказувала бабця десь уже з
порогу. -Добре, добре, бабо, ні ногою,- заспокійливо відказав я, а
сам подумки вже був усінях біля діжки з яблуками...

Не те, щоб мені їх шкодували.Я ж і сам ту діжку вже доїдав... Але одна
справа, коли тебе припрошують з'їсти квашене яблуко, і зовсім інша,
коли ти його крадькома на дні діжки у соломі ловиш...Як тільки бабцін
силует зних за деревами, я хутко зісковзнув з печі і за мить уже був за
сінешними дверима біля діжки з яблуками... Про те, що діжка була майже
поржня, я, здається, уже казав. Тож, щоб впіймати на дні слизьке яблуко
мені довелось добряче нагнутись, так що більша
передня частина мене опинилася глибоко у діжці,а менша - задня
без штанів - над верхнім обручем...

- Ах ти ж,шибенику! То так ти бабу слухаєш!? Зненацька донісся до
мене підсилений порожньою діжкою бабцін голос.

З несподіванки і переляку, я мало не шубоснув у квас з головою.
Але за мить, прийшовши до тями, я з глибини свого незручного становища
раптом перейшов з оборони в атаку. - А вам, бабо, хіба не повилазило
так далеко, аж від криниці,бачити!

- Ну зачекай, ось прийде мама з роботи, вона покаже тобі прутиком
оте "не повилазило". Ану ж, катьом - на піч і щоб я тебе не чула і не
бачила до вечора!..

Ніякого виховного прутика того вечора мені, звичайно ж не перепало.
Мати тільки трохи пожурила мене, зрадівши, що бабці так вчасно довелося
за чимсь повернутись до хати і не сталось куди більшого лиха. Щоправда
про ту мою провину і непоштивість до бабці мені ще довго пригадували...

І от сьогодні, коли настають дні, коли згадують покійників і просять
у них вибачення за всі гріхи, мені згадався і той мій дитячий гріх.
Я, звичайно ж,купив у знайомої продавщині кіло квашених яблук.
А ввечері, запаливши свічку і надкусивши запашну антонівку, я подумки
попрошу прощення у моєї давно спочилої бабці...

Квітень 2014 р.

Бабця і ... Сталін

У зв'язку з публікаціями про заборону у московії фільму
"Смерть Сталіна" пригадалось своє ....

5 березня 1953 року ховали мою бабцю,Ковтачиху по вуличному, царство їй
небесне. Шлях на цвинтар був неблизький і мене, п'ятирічного малюка
посадили на встеленого соломою воза поруч з домовиною...

Хоч я вже розумів, що сталось щось сумне, люди всіляко намагалися
мене розважити, даруючи печиво і рідкісні на ті повоєнні часи
льодяники, котрі я тут же намагався засунути до складених на грудях
бабціних рук, прохаючи: Їж, бабо, у мене ще є... Коли похоронний кортеж
в'їхав на головну вулицю райцентру, я почув як зі всіх гучномовців на
стовпах залунала сумна музика, а з будинків культури, міліції
хлібо-та маслозаводу звисали червоні прапори з чорними стрічками

Країна сумувала за Сталіним, а я - за своєю бабцею...

Зі Сталіним пов'язаний ще один спогад з мого дитинства.

Камінь і Сталін

У нашому райцентрі у скверику на центральному майдані, що на роздоріжжі
автошляхів на Кам'янець і Городок стоїть скромний бюст Тараса Григоровича
Шевченка. Зберегися письмові свідчення, що Кобзар і справді побував у цих
місцях. Старожили Ярмолинець пам 'ятають, що Шевченко не завжди був на
цьому постаменті.Раніше тут зустрічав і проводжав автобуси зі старого
автовокзалу навпроти вождь всіх народів...

Але правду кажуть, ніщо не вічне. Навіть вожді... По смерті Сталіна в
країні розпочалась нетривала хрущовська "відлига". Нинішнє покоління
знає про неї з чудового фільму Прошкіна "Холодно лето пятдесят третьего"
з незабутнім Анатолієм Папановим. А 23-25 лютого 56-го (вже через три роки
по смерті вождя) Микита Хрущов виступив на закритому засіданні ХХ з'їзду
партії зі своєю сенсаційною доповіддю, про згубний вплив культу особи
Сталіна. Про всі ці таємниці кремлівського двору ми довідалися уже
в університеті з лекцій з історії партії. Але у маленьких Ярмолинцях
на моїй вулиці мешкав один чоловік, який вже того лютневого ранку знав
більше за інших...

Ми, малі, не знали його справжнього імені і називали його Камінь.
Це прізвисько прилипло до нього через звичку кричати напідпитку навздогін
дітворі, котра дратувала вуличного дивака: "Камень тебе в лоб!" Камінням у
нас ніхто не кидав, тому Каміня всі вважали за дурника і нітрохи його не
боялися. Наше ставлення до Каміня змінилося після того лютневого дня...

Вранці мешканці райцентру з подивом побачили обезголовлений пам'ятник
вождю народів... Порожня цементна голова валялась поруч у брудному талому
снігу. Трохи далі лежала мотузка із зашморгом, протилежний кінець її був
накинутий на гак припаркованого до скверика автобуса, що курсував з
центру до залізничної станції. Ніхто вголос не казав хто вчинив цей
самосуд над вождем у ніч того антисталінського з'їзду, але пошепки всі
казали, що це Камінь у такий спосіб звів рахунки з своїм колишнім
верховним головнокомандувачем... А ще розповідали, що Камінь був у
чині підполковника і ніби служив ад'ютантом його превосходительства.
За якусь провину, чи й просто без провини, його було зіслано у Сибір і
він там працював у соляних копальнях по коліна у воді. Там він ніби й
захворів,і трохи посунувся мізками. На користь останнього свідчили п'яні
походеньки Каміня з гиканням і криками :"Америка-лампочка", котрі він
впереміжку з лякалкою "Камень тебе в лоб" вживав де слід і так, без потреби...

У тому, що у цій історії з головою Сталіна щось і справді не тільки із
зведень бі-бі-сі, цебто - баба бабі сказала, свідчили видимі переміни
у житті Каміня. На державні свята його стали запрошувати до райвійськкомату,
звідки він повертався у новенькій офіцерській формі і з пакунками продуктів.
Свята минали, пайок Камінь пропивав і все знову йшло звичним шляхом...

Через кілька років по тому Каміня не стало. У морозну ніч він п'яний
замерз неподалік від свого дому... Тоді то ми й уперше побували у
Каменевій хаті і на власні очі побачили великий портрет господаря у
формі підполковника. Після похорон, котрі відбувалися
з військовими почестями, духовим оркестром і холостими залпами,
звідкілясь, казали, що з Молдавії, приїхала дочка Каміня. Будинок
вона продала і поїхала за Дністер....

Нині вже про той випадок з пам'ятником Сталіну у Ярмолинцях мабуть
ніхто й не згадає, а на старому постаменті тепер погруддя Тараса
Григоровича Шевченка, який зустрічає і проводжає поглядом камінних
очей авто на Кам'янець і на Городок...