Я все думаю нощно і денно,
В Боже небо дивлюсь голубе --
Україно моя ти стражденна,
Ну за що розпинають тебе?!

Ну за що знов тобі — стільки горя? -
Очі виплакав я у журбі.
То — сусід бездуховний і хворий
Так озлоблено заздрить тобі.

За степи оці, сонцем залиті,
За чорнозем, і гори й ліси,
За жінок — найчарівніших в світі,
За творців геніальних краси?!!!

За козацтво, що рівних не знає,
Де в бою вартий сотні один.
За веселку квітучу над гаєм,
За моря, і річки, і сади?!

За Природу таку мальовничу,
Що дарує нам волю і дух,
І за працю твоїх будівничих,
За пісні, що так пестять наш слух!!!

ІІ
Мені снилось, що фосфор ядучий
В Запоріжжі труїв мої дні.
І лежав я розстріляний в Бучі,
І що руки зв’язали мені.

Гвалтувала сестер моїх вата**,
Убивала малих дитинчат...
Доки, доки це буде тривати???
Я у розпачі дикім кричав.

Хай закриють нам небо, і стелю
Зроблять з США і Європи специ... --
Вопіющого крик у пустелі --
Хай триває жахний геноцид!

Ці країни навалу не спинять,
Тільки зброю нам шлють і привіт.
Україна, немов Берегиня,
Закрива від Москви цілий світ.

Ворог лютий снарядами гупав,
Вів я в лавах морпіхів борню
За розтерзаний наш Маріуполь,
Породіллю виносив з вогню.

З ППО я витворював диво --
Гвинтокрил поховала трава --
Я, неначе той київський Привид,
Літаки і ракети збивав.

Жертви, жертви Ареєві Богу...
Вже наситилась кров’ю земля.
Може, меч Божий до Перемоги
Нам відкриє усе-таки шлях?!

ІІІ

Може, інші Боги... Сам Ярило --
Бог Любові на землю зійде?
Щоби квіти кохання укрили
На деревах гілля молоде?!

Може, воїн пригорне ще милу,
І забуде на мить про стрільбу?
Почуття нездоланного сила
Руйнівну цю зупинить добу?!

І до болю зворушливий клекіт
Зазвучить поміж хмар, поміж гір.
Обереги Вкраїни — лелеки
Подарують нам спокій і мир?

І на лоно вкраїнського раю
Благодать Божа зійде ізнов?
Від війни інших ліків не знаю --
Лиш любов, лиш любов, лиш ЛЮБОВ!!!


24 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я все думаю нощно і денно,
В Боже небо дивлюсь голубе --
Україно моя ти стражденна,
Ну за що розпинають тебе?!

Ну за що знов тобі — стільки горя? -
Очі виплакав я у журбі.
То — сусід бездуховний і хворий
Так озлоблено заздрить тобі.

За степи оці, сонцем залиті,
За чорнозем, і гори й ліси,
За жінок — найчарівніших в світі,
За творців геніальних краси?!!!

За козацтво, що рівних не знає,
Де в бою вартий сотні один.
За веселку квітучу над гаєм,
За моря, і річки, і сади?!

За Природу таку мальовничу,
Що дарує нам волю і дух,
І за працю твоїх будівничих,
За пісні, що так пестять наш слух!!!

ІІ
Мені снилось, що фосфор ядучий
В Запоріжжі труїв мої дні.
І лежав я розстріляний в Бучі,
І що руки зв’язали мені.

Гвалтувала сестер моїх вата*,
Убивала малих дитинчат...
Доки, доки це буде тривати???
Я у розпачі дикім кричав.

Хай закриють нам небо, і стелю
Зроблять з США і Європи специ... --
Вопіющого крик у пустелі --
Хай триває жахний геноцид!

Ці країни навалу не спинять,
Тільки зброю нам шлють і привіт.
Україна, немов Берегиня,
Закрива від Москви цілий світ.

Ворог лютий снарядами гупав,
Вів я в лавах морпіхів борню
За розтерзаний наш Маріуполь,
Породіллю виносив з вогню.

З ППО я витворював диво --
Гвинтокрил поховала трава --
Я, неначе той київський Привид,
Літаки і ракети збивав.

Жертви, жертви Ареєві Богу...
Вже наситилась кров’ю земля.
Може, меч Божий до Перемоги
Нам відкриє усе-таки шлях?!

ІІІ

Може, інші Боги... Сам Ярило --
Бог Любові на землю зійде?
Щоби квіти кохання укрили
На деревах гілля молоде?!

Може, воїн пригорне ще милу,
І забуде на мить про стрільбу?
Почуття нездоланного сила
Руйнівну цю зупинить добу?!

І до болю зворушливий клекіт
Зазвучить поміж хмар, поміж гір.
Обереги Вкраїни — лелеки
Подарують нам спокій і мир?

І на лоно вкраїнського раю
Благодать Божа зійде ізнов?
Від війни інших ліків не знаю --
Лиш любов, лиш любов, лиш ЛЮБОВ!!!


24 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

(відповідь Бабі Нібабі)

Вам хочу, друзі, казку розказати,
Нібабу треба ж якось наказати...
БудЕ їй повний "па-де-де гаплик",
Ходімо, товариство, на шашлик.
Розпалюємо вогнище руде,
Стрибаєм через нього в па-де-де…
Та обережно, каже нам примовка,
Це ж не шашлик із смаленого вовка.
Гре, діставайте огірки і сало,
Агентош буде керувати балом,
Овації прошу усього залу,
Він стане нині світлим кардиналом.
Сьогодні призначається між нами
Придворная і першая статс-дама,
Поезії поважна Берегиня
Софі Кримовська - перша герцогиня.
Хай біля неї прошу сяде, please,
Хмельницький пан наш Валері – маркіз.
Вина Цибульській Таї - із графину
Вона сьогодні - в статусі графині.
Тичко з Матвійко Катею таки
Заграють туш в чотири нам руки.
Поважні гості всядуться до столу –
Маркізи – Бенедишин, Люба Долик,
І Юля Бро і Лозова Оксана
У поетичнім сяєві постануть.
Приїхав герцог Редчиць із Канади,
Його також вітать ми дуже раді.
І запросити ще бо ми раденькі
І віконтесу Іру Зелененьку.
Все зафільмує і віддасть у пресу
Тернополянка - віршів баронеса.
Піднявсь в Кучерука козацький шлик
Він гарний приготує нам шашлик.

В демократичнім тут живем ми світі,
Не бандюки проходять у еліту,
В застіллі вірш хто кращий прочитає,
Того у королі і обирають.

Коли вже всі ми віршів начитались,
Почулось – наче щось загелготало.
Нібаби то було тоді дивацтво -
Вона гусей пасла біля палацу.
В кущах сама замислена сиділа
І віршики під носа бурмотіла.
Їх Черняхівський чув, музика чесний:
«Та ж з тебе може бути поетеса!»
Призналась Баба, наче те маля:
«Я написала вірш про короля!»
А Толя був наш не у тім`я битий,
Він попросив її в ставку помитись,
І сталось диво справжнє, о-ля-ля,
Красуню він повів до короля.
Вона той вірш похнюплено читала,
І всіх вельмож взяла й зачарувала,
Король аж голову засунув в пащу лева:
- Нібаба буде нині королева.
Наказую її я покарати -
Із королем у стилі «ню» скупати!
А Ліля Ні – перспект в літа свої –
Це буде перша фрейліна її.

Звучали тости й вірші знов чудові -
Хоч раз король женився по любові!

Та кожен з нас про теє добре знає –
Такого у реалі не буває!

Про це напише хтось колись в поемі,
Таке буває в мріях на «ПееМі»!

8.08.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

І
Вже у безвісті – часу хвилини,
Знемагають вітри за вікном,
І тополі журливо щоднини
В тузі віття схиляють вінком.
Буря в мозок регоче крізь втому,
Розтинаючи душу мені,
І стає раптом знову знайомим
Те, що бачив колись я у сні.
ІІ
Розхиливши троянди руками,
Ти у серце моє увійшла,
І наповнивши груди піснями,
Раптом в небі зорею зійшла.
Я втоплю у заглибинах моря
Всі печалі, весь біль і біду,
І босоніж, крізь думи прозорі,
Знов по хвилях до тебе піду.
Горизонт я рукою дістану,
Небо з морем з»єднаю, мов птах,
Обійму тебе ніжно, кохана,
І в любов понесу на руках.
Хай в очах твоїх легким серпанком
Заблищить світанкова роса.
І жоржинами кожного ранку
Хай цвіте твоя ніжна краса.
ІІІ
Завирує життя змарніле.
Крізь туман зарегочуть поля,
Буде листя всміхатися пріле
І обпечена сонцем земля.
Розіб»ю я свій смуток кволий,
У печаль устромлю свою спис,
Щоб літак моїх мрій ніколи
Гіркоти і болю не ніс.
Полечу я на крилах чекання
У захмарні світи голубі,
Од зірок найпалкіше вітання
Із кометою вишлю тобі.
Упаде воно в куряві сірій
На зелену імлу дібров,
І думок розколисаний вирій
Розтривожить твою любов.
Зблідне сонце у літньому просі,
Й буду я в неспокійному сні
Марить милим ім»ям твоїм, Росі*,
Як береза теплом навесні.
ІV
Крізь безмежжя і далеч сиву
Понесе мене думка моя,
Наче вітер – весняну зливу -
Де болгарська цвіте земля.
І замріяний і щасливий,
Закричу я тобі з пітьми:
Ти згадай той вечір мінливий,
Коли вперше зустрілись ми.
І, мабуть, щось таке дитяче
У розмові нашій було,
Коли вперше дотик гарячий
Наших рук поєднав тепло.
Ми з тобою тоді відчули,
Як палає в серцях вогонь,
Мов у квітах, сонце втонуло,
У суцвітті твоїх долонь.
Заворожений і глибокий –
У розбиті серця ночей –
Розхвильований літній спокій
Бив промінням з твоїх очей.
Карі очі! О скільки щастя
І снаги Ви мені дали.
О якби усі долі напасті
Вітри в темряві рознесли.
V
Засоромлена і мрійлива
В очі гляне мені весна,
Скільки ніжності й скільки дива
Принесе мені в мріях вона.
Знову житиму я в чеканні,
Знов летітиму усі сні
До землі, де цвіте кохання,
Де ти вперше всміхнулась мені.
VІ
Все минеться. Ілюзій хмари
Розметає життя у прах.
Полохливих думок отари
Затремтять на буйних вітрах.
Ти вже іншою зовсім будеш,
Може час і любов спалить,
Тільки вірю, що не забудеш
Того дня неповторну мить.
Хай чорніє від люті небо
І жбурля в очі злість і біду,
Все одно я прийду до тебе,
Свою ніжність до ніг покладу.

*Росі, Росиця – дівоче ім»я у Болгарії.

15-31.07.7487 р. (Від Трипілля) (1979)

І-й Магістрал

Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.

Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.

Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Бо обірветься променева нить…

Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!

ІІ-й Магістрал

Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…

Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.

А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!

Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!

ІІІ-й Магістрал

І музику, де плаче глибина,
Здіймається мов хвилями бурхливо,
Акордами в душі моїй зрина,
Спадає звуками, неначе злива.

Так трепетом пронизує вона,
Щемить, тече, тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.

Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес та чорнота низинна…
До тебе все життя мені іти…

Мелодією ніжності полину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.

ІV-й Магістрал

Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети у гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)

Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх, цю стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.

Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
До щік тулитиму хмільне волосся,

Розквітне знову посмішка ясна
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесная й земна!

V-й Магістрал

Люблю тебе, небесная й земна,
Твою любов до себе знову кличу –
В уяві, наяву, і диво-снах,
Поезії, як Данте – Беатріче.

О! зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя на обличчях…
На небесах моїх - лиш ти одна -
Богиня світла, сяєвом велична.

…Зажура осені - життя моє,
Як відпливає літо швидкоплинно!
Сумна пора кохання настає…

Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову та похмуру днину.

VІ-й Магістрал

У пречудову та похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.

Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться, полине,
Мов райська музика із далини.

Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Куди мій слух по вінця порина,
До тебе рвуся в голубінь простору…

Та розумію, то – лише мана,
Де - чи на радість, а бува й і горе
Леліє сни чарівні таїна.

VІІ-й Магістрал

Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.

Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.

О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…

Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.

VІІІ-й Магістрал

Умлівши в горизонту ясній сині,
Пливе собі печальний журавель,
Забувши про кохану батьківщину,
Комфорт і тихий затишок осель.

Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
Бо вірить у крило неопалиме,
Мов силі чар музичних – менестрель.

Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!

Цірцеї хлів – туди несе той віз?!
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.

ІХ-й Магістрал

Це наслання з диявольських куліс
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.

Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Уявою плекаю цю ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.

Не хочеться і правди вже мені,
Я так тихенько, пошепки благаю -
Минуть нехай навіки дні сумні –

Все тішуся оцим несправжнім раєм,
Обіймами підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.

Х-й Магістрал

Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
В тім ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї

У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.

А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс?!
І порожнеча, все життя це – всує,

Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик тут рятує,
Омани серця непролазний ліс.

ХІ-й Магістрал

Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене заніс? –
У замку заховався потайному.

Він маревом повітряним завис,
Десь там Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи ще й танцюють гноми.

Як раптом головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає -
Мов тануть обриси високих веж…

Лише між див омріяного раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!

ХІІ-й Магістрал

Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси…
Уже веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.

Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться, стікаючи в ліси.
Там зло у душах людських помирає -
Народжується сонце з небеси.

Чом на землі холодний вітер віє
Одвічний сум так болем груди стис?
Мерзота сповиває серце змієм…

Та мрії ласка очищає вись,
Вона промінням теплим тьму розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.

ХІІІ-й Магістрал

Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
Він розгорнув свої могутні крила.

Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз -
Знов пригорнулася до мене мила.

Ні, то не мрія, де зникає зло,
Тут віще справді бачу відчуття є!
Бо відступає ницого полон,

Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.

ХІV-й Магістрал

Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.

Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…

Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.

МАГІСТРАЛ МАГІСТРАЛІВ

ХV-й

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесная й земна,
У пречудову та похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна,
Умлівши в горизонту ясній сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

27.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014) – 5.06.7524 р. (2016).
Конча Озерна, Київщина – Київ.

І (ХІV)

Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.

Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.

Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –

Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.

ІІ (ХІV)

Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,

Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.

А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…

Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.

ІІІ (ХІV)

Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать

Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.

Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.

Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.

ІV (ХІV)

БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,

Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.

Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов

І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.

V (ХІV)

Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.

В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.

- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,

Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.

VІ (ХІV)

Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.

О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.

Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить

Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.

VІІ (ХІV)

Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.

Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.

А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.

Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.

VІІІ (ХІV)

І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа

Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.

Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.

Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.

ІХ (ХІV)

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.

*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.

Х (ХІV)

Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!

Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.

Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,

Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.

ХІ (ХІV)

Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.

Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу

На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!

Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.

ХІІ (ХІV)

Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.

Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.

Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.

Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.

ХІІІ (ХІV)

Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.

Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.

Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим

Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.

*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.

**Луара – річка у Франції.

ХІV (ХІV)

Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.

Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.

Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;

Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.

ХІV-й Магістрал

Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.

Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…

Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.

І (ХІІІ)
Найвища краса – це краса вірності.

Олесь Гончар

Імлу прониже ніжний сонця спис –
На луках бродять красені Пегаси –
Зберігачі кохання таємниць,
Натхнення українського Парнасу.

Тут невблаганний час мов зупинивсь,
Завмерли наче хмароньки пухнасті.
І тільки вітерець до їхніх лиць
Торкається цілунком ловеласа.

Та й Гончарева вірності краса
Замріяне князівство це укрила,
Усе яснішає, не погаса.

Із-поміж віт крилом позолотілим
Лицарським духом поїть небеса –
Явися світові, любові сило.

ІІ (ХІІІ)

Явися світові, любові сило,
Оспівую я відданість твою –
Яка б то «ліва» муха не вкусила
Мене, ти завше дбаєш про сім`ю.

Гріховні це натягує вудила,
На вчинки всі обачності шлею
Вдягає, мов отямлюючи сміло
Розкуту неприборканість мою.

- Навіщо обрії свої так звузив? –
Чорт іронічно - Швидко вгомонивсь? -
Поетові ще треба мати музу!

Подякую. Відмовлюсь навідріз –
«Наївся» ох! добра того «від пуза»…
Ось Лель обох над хмари вже возніс.

ІІІ (ХІІІ)

Ось Лель обох над хмари вже возніс,
Злітаємо туди не величатись -
Щоб тій освітленій височині
Побути, як заштореній кімнаті.

Розвіяти усі думки сумні,
Тоді на тих перинах сивуватих
Поніжитись, немовби уві сні,
Солодкім забутті порозчинятись.

Бо завше ти – у праведних трудах,
Собі ще й небо ними прихилила,
Завзята справді, наче молода.

А пестощі? Раюєм розімліло,
Кохання Бог снаги-потуги дав,
Він розгорнув свої могутні крила.

ІV (ХІІІ)

Він розгорнув свої могутні крила...
Бо тіло й дух – немовби дві руки
Незвідані простори нам відкрили,
Політ зробивши рівним і стійким.

Знак Терезів – тримаєш ти уміло
Життєву рівновагу залюбки.
Такі - стабільність, мудрість повносила –
Гармонії прекрасної зразки.

А я її порушую нерідко,
Спалахуючи вмить вогнем зіниць,
Кидаю фрази залпами зенітки…

До мене тихо словом пригорнись,
Моя терпляча, лагідна лебідко -
Як обшир почуття твойого зріс!

V (ХІІІ)

Як обшир почуття твойого зріс –
Бо стримані слова усі, учинки,
Завжди готова йти на компроміс
Та й принципова – незбагненна жінка!

Він дивовижний – цей душі заміс -
Добра, любові світлі намистинки.
Живе отам високий оптиміст,
Добро перемагає в ній нетлінне.

Але якщо, бува, тебе озлю -
Чи повний місяць вийшов сполотнілий?! -
Докорів голку вийми без жалю,

Мов із клубка заплутаного – шило.
Нарешті знову я спокійно сплю -
Ти у собі образу задушила.

VІ (ХІІІ)

Ти у собі образу задушила…
Із хмари сонце підморгнуло – глянь –
Аж птаство гайове повеселіле
Вже до вечірніх узялось гулянь.

Благословляє Бог весни Ярило
Палке єднання часток «інь» та «янь».
Тебе й мене те світло обігріло,
Мов для трави таємних колихань.

Пробач оті емоції надмірні –
Минуться. Лиш терпіння наберись.
То поверхове, подивись, позірне.

Переживем таких ще сотні криз.
Молюся, хай життя оце не згіркне…
І щастя зазвучав нам вокаліз.

VІІ (ХІІІ)

І щастя зазвучав нам вокаліз,
Розквітли раптом у серцях мімози –
Аж промінь сонця над вікном завис -
Зітер дощу короткочасні сльози.

Скорившись задушевності реприз,
Здіймалося аndante maestoso*.
Хитав музичний вітер верболіз –
Життєві лагіднішали морози.

Ну а коли вечірняя зоря
Свої вогні рожеві запалила,
Де романтичне сяйво ліхтаря

В ласкавому світінні небосхилу,
Як день ясний свічею догоряв –
Знов пригорнулася до мене мила.

* аndante maestoso – музичний термін, що означає - урочистою ходою (італ.)

VІІІ (ХІІІ)

Знов пригорнулася до мене мила -
Немовби юний вітер сколихнув,
Наповнюючи подихом вітрила…
Й любові корабель за мить одну

На широчінь, що вже йому скорилась,
Тривожачи підводну глибину,
Ввійшов потужно, наче «Наутілус»*,
Розвеснюючи далеч осяйну.

Тож хай сирени зваблюють у леті –
Хіба це з курсу збить допомогло?!
Неначе заспівали півні треті –

Розвіялось облуди темне тло,
Живи - кохання справжнє для поетів!
Ні, то не мрія, де зникає зло.

*«Наутілус» - назва підводного човна з книги Жюля Верна
«Капітан Немо».

ІХ (ХІІІ)

Ні, то не мрія, де зникає зло,
Бо світ оцей сотворений для щастя!
Цінуймо те, що небо нам дало,
Таке, їй-Бо, трапляється нечасто!

Взаємин найсердечніших зело
Весніє в душах, наче луг квітчастий.
Усе прекрасне – буде та й було -
Нехай надалі зберегти удасться.

Звичайно, прийде черга і журби,
Вона іще у гості завітає.
Гнітючістю притиснути аби…

Медитативні чую звуки наю* -
Кохання пророкують голуби,
Тут віще, справді бачу, відчуття є.

*Най – музичний інструмент.

Х (ХІІІ)

Тут віще, справді бачу, відчуття є.
Вузли бувають непорозумінь
А лінія життя в нас - непрямая,
Ти їх небесним сяйвом опромінь –

Вони тоді розв`яжуться, я знаю,
Розтягнуться, мов чарами – самі.
Впадуть чудесні грона винограю
На стіл святковий, люба, твій і мій.

Душевною лиш тільки висотою
Продовжиш ту вервечку, як назло -
Тим упирям, що сваркою пустою

Годуються. Від серця відлягло.
Тебе й себе, нарешті, заспокою –
Бо відступає ницого полон.

ХІ (ХІІІ)

Бо відступає ницого полон,
Зникає, блідне сяєво лукаве.
Довгенько так під маскою жило,
Сліпило душу псевдовеличаво.

Мов інопланетянин з НЛО
Експерименти власні тут поставив.
У образі Пегаса – помело
В лугах мене носило між галявин.

Та й для облуди є своя межа.
І чар війну вона усе ж програє
Як пропаганди Путіна іржа –

Світ не роз`їла суть її гнилая…
Твоя любов ось промінь наближа –
Приходить час краси, весни розмаю…

ХІІ (ХІІІ)
… Я Вас люблю, о як я Вас люблю,
Але про це не треба говорити.

Ліна Костенко

Приходить час краси, весни розмаю
Бо навіть між буденних тих турбот
Себе він принагідно виявляє,
Як затишок оселі ще й комфорт.

Ці аромати запашного чаю
Із пахощами квітів і вже от -
В кімнаті атмосфера луговая
Природою привнесених щедрот.

Хіба оце – не рук твоїх діяння,
Де – чистоти, порядку еталон?!
Все гріє світлом звечора до рання…

Твоє натхненням світиться чоло
У некрикливих виявах кохання…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?

ХІІІ (ХІІІ)

Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Бо навіть крізь космічні чорні діри
Сочилося, мов променем - кулон –
Той оберіг із сонячним кумиром.

Воно в душі навіки зберегло
Незгасний, дуже сильний пломінь віри
У краще, бо оце палке тепло
Долає темряву і будень сірий.

Хоч хмар осінніх іноді свинець
Хандру меланхолійну навіває,
Дощами опечалює вкінець,

Та добре слово, усмішка живая
Відновлює святий вогонь сердець,
Його кохання світло окриляє.

ХІV (ХІІІ)

Його кохання світло окриляє
Рожевим сяйвом всесвіту огром
Наповнює та сила віковая,
Як душі наші щастям і добром.

Неначе пісня жайвора лунає
Все людство теж підспівує гуртом…
Мов новий світ, ця темрява німая
Народжує тут явою, не сном!

Омана, лжа відходять у минуле,
Нових шукають в`язнів для темниць,
Поживу трясовинному намулу…

Зі мною, люба, в небо піднімись!
Воно свої обійми розгорнуло -
Імлу прониже ніжний сонця спис!

ХІІІ-й Магістрал

Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
Він розгорнув свої могутні крила.

Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз -
Знов пригорнулася до мене мила.

Ні, то не мрія, де зникає зло,
Тут віще справді бачу відчуття є!
Бо відступає ницого полон,

Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.

І (ХІІ)

Веди вперед, за межі небокраю
Душа – об`ємна вдалеч і ушир
Усесвіт неохопний обіймає,
Лише уяву їй розворуши.

У ній – печаль, розпука світовая
Ще й оксамит, розкішніший замші.
Од волосини тонше відчуття є,
Коханій – квіти віршів запашні.

От безсердечність черства невластива
Вмістилищу добра в усі часи!
Чи перехопить ініціативу?

Цієї графік боротьби косий!
А перемогу світлому красиву
Білесенькою хмаркою неси.

ІІ (ХІІ)

Білесенькою хмаркою неси…
Хай не пливуть за нею ще й похмурі.
Мов сірий набряк світла полоси –
Таїть вовчиська у овечій шкурі.

В душі, бува, лунають голоси –
Невидимі тебе повчають гуру -
Усі чорнявки – відьми то єси?!
І серед них прекрасні є натури.

А я стрибав, як заєць поміж фар,
(Дорога ж та сяйлива – гробовая!)
Осліплий від кохання млосних чар…

Відхожу, як од хмелю самограю –
Дорогу добрий спрямував мольфар –
Уже веселка барви розгортає.

ІІІ (ХІІ)

Уже веселка барви розгортає –
Немов пейзаж оновлює старий –
В цій неоднаковості небограю –
Буття мого спектральні кольори.

Як голосів розкладка хоровая –
Чергуються між паузами гри.
Бог-диригент усі лади міняє,
Їм фарби інші надає згори.

Це – противага смерті монотонній.
Зелений коридор її коси -
Калейдоскоп життя у ньому тоне.

Різноманіть, Всевишній, принеси,
І їх розкинь неначе на долоні -
Сувої дивовижної краси.

ІV (ХІІ)

Сувої дивовижної краси…
З них можна диво-килими розшити –
Відтінки: теплий, ніжний, боязкий,
Суворий, грізний, трішки сумовитий…

Ще й радісний, щасливий… Вознеси
О Боже, шлейфи сяйва самоцвітів –
Мов настроїв поета пояси -
Укрили перевесло розмаїто.

Чого уява лиш не випліта!
Із каменів коштовних висікає
Мости-аркади… а гірські міста,

Що виростають у небеснім плаї?!
Це – про кохання мрія золота,
Де все недобре і погане – скраю.

V (ХІІ)

Де все недобре і погане – скраю
Мов ободок двокриловий лелек,
Що серцевину світлу оминає…
Англійською цей колір зветься «black»*.

Він менший значно – істина простая,
Його на другорядні ролі шле
Омріяна красуня Навсікая** –
Геть відсікає – підле, нице, зле.

- По іншому буває у реалі,
Бо править світом Князь пітьми жаский –
Мені озвались голоси бувалі.

Але добра легенду не згасить!
Тут гіркота життя, міцніша сталі,
Лиш плавиться, стікаючи в ліси.

* black – чорний (англ.)
**Навсікая – у грецькій міфології донька царя феаків Алкіноя, красуня, яка якнайкраще приймала у себе дорогого гостя царя Ітаки славетного Одіссея.

VІ (ХІІ)

Лиш плавиться, стікаючи в ліси
І хащі, понапоює болото
Життя огида, послід цей в`язкий -
Загубиться, пірне туди достоту.

Небесну душу ніжністю зроси,
Шляхетну силу від природи всотуй
Щоб не зійшли зусилля ті «на пси» -
Добром наповни всі свої турботи.

Але нелегко оминути гидь,
Бо змія гОлови повідростають
Встигай рубать їх – знаєш вочевидь…

Та є оселя світла рятівная.
Її – поріддя чорта – ненавидь –
Там зло у душах людських помирає.

VІІ (ХІІ)

Там зло у душах людських помирає -
Пухлина ніби ракова зника
Як дивовижне світло сяйвограю
Вливається туди, немов ріка.

Богиня Дана вічномолодая
Із ріні вод, що лагідна така,
Животворящий струмінь посилає,
Знімає біль її ясна рука.

- Налив олії, наче гас до лампи –
Наївним цю брехню розповіси,
Хто онкохворий, буде тому амба!

Цей пекла крик – тяжкий укус оси,
Він для сердець пречистих ліком став, бо
Народжується сонце в небеси.

VІІІ (ХІІ)

Народжується сонце в небеси –
Те сяйво величаве, ясне, дуже.
Мов мудрості проміння від месій,
Воно найперше людям вірно служить.

Явися у красі своїй усій –
Дитині, старцю, жінці ачи мужу,
Це почуття зернинами засій –
Любов пречисту, вірну, небайдужу.

Але й без неї гарно всім нам тут!
Наявність грошей безпомильно діє,
Тоді для сексу буде все «зер гут!*»

Неначе раптом зблідла ніжна мрія
Між плетива прадавнього облуд…
Чом на землі холодний вітер віє?

*Зер гут – все добре! (нім.)

ІХ (ХІІ)

Чом на землі холодний вітер віє?
Красуня-осінь скоро надійде
І пензлями тополь в рясній завії
Все листя пофарбує у руде…

А партії поділять хоровії,
Печально заспівають, як ніде –
Птахи й дерева – реквієм, що втілив
Величний геній - Моцарт Амадей*.

Та усміхнеться бабине ще літо,
Трава прошепче ніжно: «Не журись!»
Полум`янітимуть мажором квіти.

…Вогонь любові з піку до понизь
Упав, сповзає, може тільки тліти,
Одвічний сум так болем груди стис…

*Вольфганг Амадей Моцарт - друге ім`я світового генія - видатного австрійського композитора.

Х (ХІІ)

Одвічний сум так болем груди стис,
Ріка душі неначе б то зміліла,
Коли облесний гріховодник лис
Явив душі свою таємну силу.

Вже помисли уліво потяглись,
Дивились зорі тьмяні оніміло
Як повний місяць викотився крізь
Небесну куряву, що світ укрила.

Та кожен серед нас не ідеал.
У цім житті ми люди всі живії –
Недоліки ховаєм на загал.

Мадонна з генним домішком повії
Чарує іноді глядацький зал,
Мерзота сповиває серце змієм…

ХІ (ХІІ)

Мерзота сповиває серце змієм
Залишитися, буть на висоті
Лиш той, відомо з досвіду, зуміє,
У кого дії й помисли святі.

Як волонтери – лицарі отії,
Шляхетній услугуючи меті,
Своїх зусиль, ні коштів не жаліють,
Серця гартують в праці золоті.

Я знаю, огризатиметься пекло –
Потрібна перемога позаріз.
Але бійці змагаються запекло -

Отямся, вража сило, зупинись –
Зітхне Вкраїна вільна ще полегко –
Та мрії ласка очищає вись.

ХІІ (ХІІ)

Та мрії ласка очищає вись
Зірвімося з буденщини намулу.
О небо, наче килим, розстелись -
Крильми піднось легеньке серце чуле.

І пахощі дарує сінокіс,
А сонце лагідне, немов заснуло,
Проміння пестить охололий низ.
Це попрощалось літечко минуле.

Ну як же без печальної пори?
Осінній щем тривожить, ледве гріє.
В нас неодмінно, що не говори,

Він за землею будить ностальгію!
Поглянеш на красу оту згори –
Вона промінням теплим тьму розсіє.

ХІІІ (ХІІ)

Вона промінням теплим тьму розсіє,
Хоч сивина густіша біля скронь,
Літа прийдуть на згадку молодії
І знов пригаслий спалахне вогонь.

Та перша зустріч – то була подія!
Із тим взаємним доторком долонь.
Ти жінка люба, про яку я мріяв!
О почуття, навік не охолонь!

Тоді чомусь фантазії незнані
В уяві буйній раптом завелись?
Бо від добра шукав того ж… Кохана,

Пішла вже пакуватись до валіз?!
Ні! Вірила – прозріння це настане –
Імлу прониже ніжний сонця спис.

ХІV (ХІІ)

Імлу прониже ніжний сонця спис -
Бо найчастіш на віддалі від тебе
Тих відчуваю уз незримих міць
Непогамовну бачитись потребу.

Дедалі більше кличу: «О, з`явись!»
Так спрагло пригорну усю до себе,
Проміння щастя із твоїх зіниць
Вбиратиму, мов од лебідки - лебідь.

Не поруч ти і вже ясна печаль
В полон бере, як та глибінь Дунаю.
Торкнися мого берега, причаль.

Насправді я лише одну кохаю!
Реальна мріє, у сяйливу даль
Веди вперед, за межі небокраю!

ХІІ-й Магістрал

Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси…
Уже веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.

Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться, стікаючи в ліси.
Там зло у душах людських помирає -
Народжується сонце в небеси.

Чом на землі холодний вітер віє
Одвічний сум так болем груди стис?
Мерзота сповиває серце змієм…

Та мрії ласка очищає вись,
Вона промінням теплим тьму розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.

І (ХІ)

Омани серця непролазний ліс –
Які картини дивні поставали:
Вкраїнець пив із радістю кумис,
Єврею смакувало наше сало!

Глобалізацію здолав «Green peace*»,
Порокенролив Преслі у Ла Скала.
Цірцеєю спокушений Уліс**,
А сонце вранці захід осявало.

Уяво мила, вище політай
Від напастей Гоморри і Содому,
Неперевернутим залиш ти рай.

Та все – відносне й іноді – зникоме,
Тож світ фантазій тихо повертай…
Чого тут тільки не буває в ньому!

* Green peace – зелений світ (англ.)
**Уліс – Одіссей.

ІІ (ХІ)

Чого тут тільки не буває в ньому!
Хіба пече у Африці, скажи?! –
Там лід, сніги і крига берег ломить…
Замети скрізь, давай по парі лиж!

Кохання, ох, набило всім оскому,
Інстинкт уже спрацьовує здебільш.
Спаровуються люди підсвідомо
Кому потрібен той любовний вірш?!

А ти аж кровоточиш почуттями!
Та жити ж можна, наче Діоніс*,
Вином себе довести до нестями…

Мов ухопив з чортів їй-Бо, котрийсь.
Тривожно переймаюся думками –
Куди уяви птах мене заніс?

ІІІ (ХІ)

Куди уяви птах мене заніс?
Якому бісу доручив – не бачу.
Що водить все химерами за ніс,
Підштовхує на дії необачні.

Спинюся десь поміж лелечих гнізд,
Схилю там тихо голову козачу,
Немов навіки в рідну землю вріс,
Коріння глибоко пустив неначе.

- Ти ненадовго душу забілив –
Почувся голос. Певно, духу злому
Належить, услуженцю кабали…

Із ним боровсь, долаючи утому,
Й відкинувши ці прикрощі малі,
У замку заховався потайному.

ІV (ХІ)

У замку заховався потайному.
О казко, чудеса свої яви –
Могуть небесна там таїться грому,
Підлога - ткана з хмарових сивин.

Підвладне все Перунові самому,
Бо Святослава вчив іти «на Ви».
І зло мечем вогненним боре пломінь,
Допоки світло день несе живий.

А уночі панує інша сила.
Вже тут із Чорнобогом веселись -
Несуть тебе хай каркаючі крила.

Та перед ними ти не падай ниць –
В чудовім сховку он чекає мила –
Він маревом повітряним завис.

V (ХІ)

Він маревом повітряним завис
І тут зібрались музиканти грати.
Пронизують мелодії наскрізь
Веселі небеса голубуваті.

Едемський сад. Ось – туї, тамариск,
Троянд, магнолій так цвіте багато.
У гроті чарівливім – зоглядись –
Обіймами цвіте любові свято.

Нависли темні хмари грозові
Щоб зіпсувати в дійстві навісному
Ідилію прекрасну – візаві*

Почувся голос Бога – невагомо
Той замок ніби щастям оповив –
Десь там Орфей співає без утоми.

*Візаві – навпроти (фр.)

VІ (ХІ)

Десь там Орфей співає без утоми,
Так насолоду розлива навкруг,
Підвладне ніби все йому одному…
Від звуків тих аж розквітає луг

І пестощів музичного огрому
Бере мовчання хвилечку малу
Щоб засвітитись ніжністю потому
Тим, хто душею, серцем не оглух.

- Та ж він свою утратив Еврідіку*!
Ще й ти, як з пекла йтимеш, озирнись –
Падлючо радять зміїв чорні сики**.

Тут зазвучав чарівний вокаліз,
Майнули легко тіні світлоликі –
Гойдає муз на гіллі верболіз.

*За грецькою легендою Орфей, виводячи із царства мертвих кохану Еврідіку, не мав права озирнутись, щоб вивести її. Але порушив цю умову Богів і втратив кохану.
**Сики – сичання.

VІІ (ХІ)
… Боже мій! Які фантоми!..
Подивіться навкруги:
Замки з баштами, луги,
Феї, лицарі і гноми...
Боже мій! Які фантоми...

Микола Вороний Фата Моргана

Гойдає муз на гіллі верболіз,
Яскраво грають духові оркестри
І мушкетер - шляхетний Араміс -
Кружляє герцогиню в темпі presto*.

Аристократів стільки тут – гульвіс.
Із лебедями - озеро чудесне.
Над ним самозакоханий Нарцис
Завмер, замилувавшися небесно.

А може це - той влюбливий поет -
Красунь перебирає з мрії дому,
Їх баламутить віршем тет-а-тет,

Насправді ж вірний лиш собі самому!..
Казковий виплітається сюжет –
Літають ельфи ще й танцюють гноми.

* Рresto – швидко (італ.)

VІІІ (ХІ)

Літають ельфи ще й танцюють гноми,
Зібралося тут птаство зусібіч.
Зависнувши над замком невагомо,
Парад краси очолює павич.

Ген дві хмарини третя враз розломить –
Лелека, журавель, сова і сич
Виспівують у небі голубому,
Де соловейко.., чайка все «Кигич!»

Не чути тільки каркання ворони,
Вона шматує замок той між веж –
Так різко, дратівливо-монотонно,

Мов душ холодний тому, хто без меж
До мрій горнувся, бо зникають сонні,
Як раптом головою ти стріпнеш.

ІХ (ХІ)

Як раптом головою ти стріпнеш,
Поволеньки приходячи до тями,
У мріях більш приземлений сам теж –
З коханою відвідати Багами.

Зорі вечірньої м`яких пожеж –
Заграв рожевих понад берегами
Побачити хотілося б авжеж –
Місця усіх, відзначених Богами.

А чом би й ні? Невже лише фантом
Фантазії на мить тебе вгортає.
Там океанне марево кругом.

В нім, як для птаха, також висота є.
Та ніч коли махне своїм крилом –
Ураз чарівне видиво зникає.

Х (ХІ)

Ураз чарівне видиво зникає
Як літо, що минуло, наче день.
Зелене листя з тихого відчаю
Сивіючи, жовтіє де-не-де.

А неба синь, розкішно-голубая,
Забарвлення втрачає молоде,
Сіріючи, здається - вигоряє,
На водні плеса тінь сумну кладе.

Лиш мрія, підкоряючись уяві,
Квітує, весняніючи усе ж,
Розвіюючи настрої ці мляві.

Та мало, бачу, доброго пожнеш,
Фантазії не втілюючи в Яві*,
Мов тануть обриси високих веж.

*Ява – реальний світ.

ХІ (ХІ)

Мов тануть обриси високих веж…
В незвідане поволеньки відчалюй.
Так тихо небо зоряне мереж,
Воно – уже життя твого скрижалі.

І важко попрощатися, еге ж?
Бо невідомо, як там буде далі.
А раптом ти політ свій обірвеш,
На береги спустившися оспалі?

Ніяк не одцуратися краси,
Такий у серці спогад залишає –
Хоч над живою нею голоси.

Та все таки це справа наживная –
Вирощуй чудеса з води й роси
Лише між див омріяного раю.

ХІІ (ХІ)

Лише між див омріяного раю
Лишаєшся навіки молодий.
Всесильна*, навіть час мов зупиняєш,
Я – Аполлон вродливий – назавжди.

Уява власна – сила головная,
Едемські справжні тут цвітуть сади.
Сам, наче Бог, свій всесвіт сотворяєш,
Постійно повертаєшся сюди.

Та хоч би постраждати довелося –
Ти неодмінно знаєш – упірнеш
В те видиво - у милої волосся

Вплетеш троянду запашну. О де ж
Ті чари? Чом без них же досі
Щасливий і наснажений живеш?

*Всесильна – звернення до коханої.

ХІІІ (ХІ)

Щасливий і наснажений живеш,
Лише тоді, коли кохана поруч.
Хоч як би згіркло враз життя, але ж
Її підтримка є - біду побореш.

В ясні хвилини радості збереш
Цілунків, пестощів аж ціле море,
Де вишина з нічних своїх одеж
Дарує ковдри сяйво неозоре.

Та світло денне ранок принесе –
Трудитись титанічно починаєш
Просвітлений, здається, можеш все!

Не владна темна сила гамівная.
Любові поетичне це есе –
Веди вперед, за межі небокраю.

ХІV (ХІ)

Веди вперед, за межі небокраю,
Хай на яснім лелечому крилі
Велична, ніжна пісня залунає,
Любов`ю світ огорне взагалі.

Немовби-то від сонця-короваю -
Де рушники вишивані полів -
Проллється та свобода степовая,
Яку Всевишній променем розлив.

Але і Богу темряви подякуй,
Бо з того також має він свій зиск,
Що терни розсипає усілякі…

Тож світлу й тьмі розважно помолись
Тоді розгорне вже свої гілляки –
Омани серця непролазний ліс.

ХІ-й Магістрал

Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене заніс? –
У замку заховався потайному.

Він маревом повітряним завис,
Десь там Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи ще й танцюють гноми.

Як раптом головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає -
Мов тануть обриси високих веж…

Лише між див омріяного раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!

ЧАСТИНА ІІІ

ЛЮБОВ СПРАВДЕШНЯ

Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Дмитро Павличко

Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —
Три роки вже тому, твій образ чарівливий,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
В душі я записав, зворушений, щасливий...
І хоч виводив час на ній своє писання,
Твій образ знов постав і з ним моє кохання!

Микола Вороний Палімпсест

І (Х)

Коли полуда очі закриває,
Немов кота в прозорому мішку,
Несе тебе зла сила чарівная
Як вітерець – пушиночку легку.

Сам ніби «під шафе» від кровограю
І березень навкруг й старий муркуй*
Кохання пісню шпарко завиває,
Аж сиплеться з вікон по матюку.

Це - Одіссей, прив`язаний до щогли,
Приборкує жадання всі свої,
Сирен почувши… Щоб вони замовкли!

Бо сліз лилися потім ручаї…
Засліплений, глянь – меч висить Дамоклів** –
Нічого ти не бачиш, лиш її.

*Муркуй (авторський неологізм) – муркотун.
**Дамоклів меч - постійна небезпека (з грецької міфології)

ІІ (Х)

Нічого ти не бачиш, лиш її,
Усотуєш оманливе те сяйво,
Яке тебе, неначе короїд,
Зсередини підточує, карає.

А потім тихі марення мої –
Хіба у світі зайвим щось буває?! –
Сонети з них постануть, рубаї.
Ще й образів сплететься ціле майво.

То чом же нарікаєш? Зло, добро
Як ніч і день взаємопроникають…
Невже красуня Мерилін Монро

Була немов Цірцея та лихая?
Хай справедливістю цвіте перо
В тім ореолі світлого розмаю.

ІІІ (Х)

В тім ореолі світлого розмаю,
До мене ти схвильована ідеш.
І сонце ніжним рухом розгортає
Хмарин легких замріяний кортеж.

Аж бризкають-сміються водограї,
Всі розкидають сяйво чарівне ж.
Озоном щастя ллється неокрає,
Прийшла любов окрилена без меж.

Лише тепер вона є у реалі,
Укрита оберегами сім`ї.
Хоч порухи душі недосконалі -

Минув той сон. Звільнилися гаї,
Виблискують, немов небесні далі,
Де радістю дзюркочуть ручаї.

ІV (Х)

Де радістю дзюркочуть ручаї
Й вода джерельна свіжістю холоне,
Я нею душу власну напоїв,
До кришталю* підставивши долоні.

Її немовби витяг із шлеї,
Яку тягла свідомість напівсонна.
Тепер ці володіння – нічиї,
В них повіває вітерець мусонно.

Неправда, що себе вже геть звільнив –
Лиш подих перевів – одпочиваю.
Так хочеться пожити без війни

І протиріч, бо ця стезя кривая
Щезає, оживає дух весни
У сонцем коронованому гаю…

*Кришталю – кришталево чистої води.

V (Х)

У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно додому повертаю,
Немов усе душі вікно протер.

Бо в ній – росток, та квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Де дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.

Але ще крук чигає десь на гілці,
Вже вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…

Отож пильнуй завжди, життю радій,
Як збореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.

VІ (Х)

Зникають раптом прикрощі твої,
Опісля стресів, мордувань душевних.
Як вітру прохолодного повів
У люту спеку пестить нас приємно.

Який солодкий спокій оповив,
Скоривши вмить чарункові своєму.
Відходимо поволі від боїв,
Рядки самі складаються в поему.

На зміну спеці так приходить дощ,
Коли здавалось, що нема їй краю,
Освіжуючи пройми вулиць, площ –

То спрацювала сила гальмівная.
Кажу собі - чола вже більш не морщ –
Вона омріяна – мов зустрічає!

VІІ (Х)

Вона омріяна – мов зустрічає
О скільки радості тобі несе,
Що тонеш сам у цьому дивограю…
Здається, неповторний Джо Дассен

Свою «Love story»* нам оповідає –
Чи не найкращу із його пісень?!
Кохана, як черешня наливная –
Бери, лише цінуй понад усе.

А ти так хащами блукав інету**,
Грибів немов отруєних поїв,
Потрапивши у світові тенета.

Тож мудрим будь, неначе Навої***,
Бо доля поруч ось твоя – поете!
І щастя гімн співають солов`ї!

*Історія одного кохання (англ..) – так називається композиція відомого французького шансоньє Джо Дассена.
**Інету – інтернету (скорочено)
***Навої Алішер – видатний тюркський поет.

VІІІ (Х)

І щастя гімн співають солов`ї
Ріка любові рве усі загати
Усесвіт весь би нею напоїв -
Оцю безмежну просторінь крилату.

Я зір її немеркнучі рої
В нічному небі висіяв багато,
Поставивши на варті коло їх
Атлантів сильних, щоб те все тримати.

Та цим ти дуже сторожко смакуй,
Бо заздрість чорнорота теж чатує -
Просвітить тебе наскрізь, як Пулюй*.

Тож бережи кохану й дорогую
Питання відпадає – метикуй –
А чи душа реалій потребує?
*Пулюй Іван – український винахідник рентгенівського проміння.

ІХ (Х)

А чи душа реалій потребує,
Бо жити тільки мріями – дарма.
Гнуздать життя, немов коня – у збрую,
І хай живе фантазія сама?

Побережу-но кожну мить оцюю,
Допоки не прийшла в літа зима.
Насправді милу, любу, золотую
Я пригорну руками обома.

Але тоді куди подіти мрії? –
Зненацька обрій думкою навис…
Ще й хмарами докірливо сивіє…

Та поміж них стріла раптово – блись! –
Навіщо вже ті видива блідії,
Де запаху немає любих кіс?!

Х (Х)

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає вже світ немилий.
Неначе щастя й доля відреклись,
За крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, ніби камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла, оживила?!

Та гарні ліки є ось од зневір –
Тут рівновага, спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, все життя це – всує.

ХІ (Х)

І порожнеча, все життя це – всує,
Страшенно необхідна самота,
Вона ж, нерідко, й пастку наготує –
Хоч вовком вий – стезя буття – не та.

Бо сам од себе як же утечу я?!
Така, здається, істина проста –
Нести одному ношу нелегкую –
То непосильний би вантаж узяв.

Але той стан буває неминучий
Тут – без питань - під тягарем зігнись –
Прозрінням ізольованість помучить…

Реалу потяг ще тримає вісь,
Даремно думати – зірвався з кручі,
Що котиться помалу під укіс…

ХІІ (Х)

Що котиться помалу під укіс…
Але завважмо – рух буває проти.
Зупиниться тоді на мент* якийсь
І рушить знов, зумівши страх збороти.

Усе ж таки ми разом спромоглись
Піднятися, хоч, може вже усоте.
Цей стукіт рівномірний у коліс –
Життя сім`ї йде рівно, як по нотах.

Нерідко заколисує воно,
Його уже неначе й не цінуєш –
В інету** залітаючи вікно,

Немов наліво… Пасію лихую
Знаходиш, а сп`янілому – одно –
Фантазії наркотик тут рятує.

*Мент – момент.
**Інету – інтернету.

ХІІІ (Х)

Фантазії наркотик тут рятує,
Буває також необхідним він.
Ту ношу дійсності – ох, нелегкую -
Послабить, уповільнить часоплин.

Бо рух отой, спрямований ошую* - .
Всолоджує, захмелює, мов джин.
А потім у реалі детонує
Інфарктами, побільшенням сивин.

Тож витримай оце випробування,
Додать до вроди трохи мужніх рис -
Потрібна річ. Ця битва – не остання…

На меч крицевий духом обернись
І проріди для справжнього кохання -
Омани серця непролазний ліс.
*Ошую – уліво.

ХІV (Х)

Омани серця непролазний ліс
Над ним я птахом піднімусь угору.
Щоб звідти дрібничковими здались
Химери, що уяву живлять хвору.

Нехай тоді пекельний підступ чийсь
Снагу прозрілу в небесах поборе.
Досади лиш осатанілий виск
Мою там супроводить непокору.

Та може, знаю, і стрілу пустить
Мари подоба люта вороная,
Туманом огорнувши хоч на мить…

Все ж силою світанку величайно
Проріжу темряву несамохіть,
Коли полуда очі закриває.

Х-й Магістрал

Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
В тім ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї

У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.

А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс?!
І порожнеча, все життя це – всує,

Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик тут рятує,
Омани серця непролазний ліс.

І (ІХ)

Це наслання з диявольських куліс,
Метелик мов, од сяєва осліпши,
Я полетів на чари світлих рис
Лиця твого, для мене - щонайліпших.

Вгорі лунало слово: «Стережись!» -
В красиве небо линучи найглибше,
Кохання зомбі випурхнув увись,
Порозсипав, як візерунки, вірші.

Та не шкодую. То були часи,
Коли душа знялася над землею,
Шукаючи гармонії й краси.

Хоч спогад болісний про все отеє
Стріли уламком у єстві засів,
Сотає кров із ніжності моєї.

ІІ (ІХ)

Сотає кров із ніжності моєї,
Думок сумних невидимий ланцюг.
Любове, чом ти плавишся зорею
Над обрієм згасаючи навкруг?

Бо досягла свойого апогею
І хилишся поволі в темний луг?
Тебе, мов спогад-блискітку приклею
Собі на мапу зоряну малу.

А як раніш те полум`я палало!
Аж небеса коханням налились,
Запломеніли від мойого шалу…

Але тепер вони холодні скрізь.
- Ну й добре, - раптом серце підказало.
Ізнову Чорнобог мене заніс?

ІІІ (ІХ)

Ізнову Чорнобог мене заніс
У чорноту, лише зісподу білу,
Привітністю водив усе за ніс,
На струнах серця граючи щосили.

Він говорив завжди галантно: «Please»,
Заходив збоку, залітав із тилу…
Його ж солдати – сам зникав кудись –
Мою ту недовіру потрощили.

Та істини момент настав тепер –
Десь утекли облуди фарисеї…
І промінь сонця всю неправду стер…

Ікар кохання – до мети своєї
Наосліп лине між небесних сфер,
В омріяні захмарні емпіреї.

Please – будь ласка, (англ.)

ІV (ІХ)

В омріяні захмарні емпіреї
Здитинілий полинув наївняк.
Йому у душу заповзла змією
Мегера, схожа на Богиню… Так

Піддатися цим чарам міг і де я?
Керованою лялькою відтак,
Засліплений черговим став трофеєм -
Кохання добровільний неборак.

Зате уже намріявся ось поти…
А віршів натворив, пісень – аж диск!
Для музики такі щемливі ноти

Із серця вирвались – ти подивись.
Й не міг це почуття перебороти –
Як солодко. Щасливий, мов Паріс!

V (ІХ)

Як солодко. Щасливий, мов Паріс
На рік чи два здобув твою довіру
Я над собою у коханні ріс…
Вже й ти мені освідчилася щиро.

Згадалося – тебе між двох беріз
Відзняв, немов душі свого кумира.
Твій розквіт буде пам`яттю колись,
Коли буденщина обсяде сіра.

Ну а тепер навколо – гіркота
І до моїх поезії есеїв
Полин сумні все пахощі впліта…

О, добре, що суворий був із нею!
Побачив бо, кохана щось – не та,
Уявою плекаю цю ідею.

VІ (ІХ)

Уявою плекаю цю ідею
Мов статую – із голови до ніг –
Вирізьблюю наснагою всією –
Твої: жест, поступ, сонцесяйний сміх…

Ліплю Кассандру віщу, не Цірцею.
І настрій радісний мене обліг.
Ти – ніби справжня донька Прометея,
Несеш добро для земляків своїх.

Чатує зло на тебе. Правду голу
Здолать дарма, бо біс – як сів, то й зліз,
Бо мужністю всі підступи зборола…

Дорогоцінний людству мій сюрприз –
Це завдяки тобі, о ясночола,
Живу у світі, де немає сліз.

VІІ (ІХ)

Живу у світі, де немає сліз,
Мов стала зовсім інша ти неначе –
Клубок давкий од щастя горло стис,
Хіба, скажи, від цього воїн плаче?

Бо не розтоплений на сонці віск,
Зітхне собі: фортунить нам, козаче -
Як Гете: Мить прекрасна, зупинись!
Тягнися вічністю серцям гарячим!

А прийде час випробувань і лих –
Долаймо разом те поріддя злеє,
Щоб ворог переможений затих…

Борнею загартуються цією
Любові почуття. Твій чую сміх –
Тривай іще, кохання епопеє.

VІІІ (ІХ)

Тривай іще, кохання епопеє,
Своє між нас продовження знайди.
Хай дивовижні коси Лорелеї
Оповивають, ніби назавжди.

Я розчинюсь в очах чарівних феї,
Як зацвітатимуть навкруг сади.
Під пестощами чарівниці меї
Жагу втолю, мов легінь молодий.

Ну що, намріявся? Прокинься, врешті,
Понабігали хмари вороні,
Аж розчепірили небесні клешні…

Оманою солодкої брехні
Спеленані всі миті ці справдешні –
Не хочеться і правди вже мені.

ІХ (ІХ)

Не хочеться і правди вже мені -
Пливти за течією ми готові
Ще й істину втопити у вині
Тенетами облудної любові.

Напівреальність ілюзорних снів
Де наркотичні видива «чудові» -
Звиваються, ядучо-чарівні,
Мов змії між словесної полови.

О блискавко, брехню навпіл розріж,
Тих привидів осатанілу зграю
Порозганяй по закутках скоріш -

Хай прийде мить світанку нам святая.
(А потім знов – диявольський крутіж!) -
Я так тихенько, пошепки благаю.

Х (ІХ)

Я так тихенько, пошепки благаю,
Але життям спонуканий жену
Себе із сатанинського сараю
І розумію, що люблю жону.

Бо лиш вона терпіння справжнє має…
В думках прогнать облуду навісну
Її душа поможе золотая,
На вік увесь розвіяти ману.

Напевно, ще настане мить содому,
Коли мій дух ітиме по стерні,
Зустрінувши спокусу невідому…

Та знайде силу відповісти: «Ні!»
Тяжітиме усе ж до свого дому -
Минуть нехай навіки дні сумні.

ХІ (ІХ)

Минуть нехай навіки дні сумні
Бодай же їх! Нелегко оминути
Ристалище душевної борні,
Неждані лиха, мимовільну скруту.

Та сподіваюся, що навесні
Моя любов, напастями зігнута,
Підніметься, позбудеться мани,
Прозріє і недолі скине пута.

Ну а отой несправжності намул
На дно душі потроху осідає,
Лишивши чисту течію саму…

Вже розтає мара поволі злая,
Даремно – світу свідчу усьому –
Все тішуся оцим несправжнім раєм.

ХІІ (ІХ)

Все тішуся оцим несправжнім раєм
Чимало років. Ох, цікавий час –
Я назавжди його запам`ятаю,
Хоч кожен власним шляхом йде із нас.

Це – павутина світова отая
Звела митцям повітряний Парнас.
Витав у інтернеті спершу скраю.
Тоді центріше вже натхнення пас.

Та не жалкую. Добре збагатився -
Наївся знань. Побачив біль і гнів
Й коли в Богині Образі чортиця

Підігрує блискуче Сатані –
Обплутує ця «мавка світлолиця» –
Обіймами підступної брехні.

ХІІІ (ІХ)
…Хто в коханні не знається,
Той горя не знає.

З народної пісні.

Обіймами підступної брехні
Моя уява бідная пустує -
Усотує так видива чумні
У душу заколисану, сліпую.

Що платить данину самотині.
І рвуть її, неначе вітер – тую,
Слова любові, ніби маячні,
Мов пустоцвіти, нарожденні всує.

Не знай кохання – мовиться в піснях,
Народ амурних телепнів навчає,
Од ейфорії там «поїхав дах».

Ціна прозріння – вельми дорогая.
Буває смерть вкорочує той шлях,
Коли полуда очі закриває.

ХІV (ІХ)

Коли полуда очі закриває
Злітається ізвідусюди аж
Нечиста сила, наче навісная,
І відьом починається шабаш.

Сповзлися змії, чорняки до гаю,
Уходять упирі у танці в раж.
А королевою там обирають…
Кого? Невже? Цей вечір, музо, Ваш.

Усе те світле – певно, оболонка.
На неї тільки спробуй, замахнись…
Чадра стосунків надірветься тонко

Й одкриє суть – тут балом править біс.
Любов оця – душі страшна воронка,
Це - наслання з диявольських куліс.

ІХ-й Магістрал

Це наслання з диявольських куліс
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.

Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Уявою плекаю цю ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.

Не хочеться і правди вже мені,
Я так тихенько, пошепки благаю -
Минуть нехай навіки дні сумні –

Все тішуся оцим несправжнім раєм,
Обіймами підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.

ЧАСТИНА ІІ

ПРОЗРІННЯ

О высший дар, бесценная свобода,
Я потерял тебя и лишь тогда,
Прозрев, увидел, что любовь – беда,
Что мне страдать все больше – год от года…

Франческо Петрарка ХСVІІ (переклад Є.Солоновича)

І (VІІІ)

Умлівши в горизонту ясній сині,
Перисті хмари - мов комети хвіст.
За небокрай, о душе, зазирни-но,
Яку цей день нам подарує вість?

Напевне встромить ще одну тернину
У серце, котре чорна туга їсть.
Невже про воркування голубине
Нову Ярило казку розповість?

Та мудрий Бог лише дарує спокій.
То - лік недуги, що навіяв Лель –
Ремісію й замисленість глибоку…

А Велес домальовує пастель,
Де крилами відмірюючи кроки,
Пливе собі печальний журавель.

ІІ (VІІІ)

Пливе собі печальний журавель –
Світ за очі – не зна, куди тікати -
Де трапиться оазис між пустель,
Що на відрадний затишок багатий.

Попить водиці свіжої зі скель,
Які здіймаються, мов злу загати.
І жваву потривожити форель,
Із хвиль вона вистрибує крилато.

Але неспокій душу сколихне
Тоді повік нервовим тріпотінням,
Коли насниться видиво сумне -

Летіти змусило в ніч горобину
З любові пригасаючим вогнем,
Забувши про кохану батьківщину.

ІІІ (VІІІ)

Забувши про кохану батьківщину
За гори полетіла ти й моря,
Залишивши заплакану родину,
Солодкий дим зі свого димаря.

Так на чужині трудишся сумлінно,
Встаєш, ледь зійде вранішня зоря.
…Лише німа сльоза в очах застигне,
Коли розлука щемом докоря.

Але зате втішають заробітки,
Ще - клімат чарівливий тих земель –
Примушують забути, родом звідки…

Вітчизна вже – розмита акварель,
Мов тінь незрима золотої клітки –
Комфорт і тихий затишок осель.

ІV (VІІІ)

Комфорт і тихий затишок осель -
Хто край новий би не хотів побачить?
Якби хоч раз відвідати Марсель,
Де океан за Монте-Крісто* плаче?

Чи в Англії, потягуючи ель,
Нам Роба Гуда вшанувать добряче,
У італійський плюхнутись фотель**,
Згадавши Мікеланджело, Бокаччо?!

Скажу Пегасу мрії: «Охолонь.
Урешті досить вже пускати слину,
Ілюзіями тішачись, либонь?!»

Туди насправді, доле, віднеси-но,
Так вабить душу сонячний вогонь –
Немов Ікар, до твого сонця лине.

*Граф Монте-Крісто був заарештований юнаком у Марселі в однойменному романі О.Дюма.

**Фотель – крісло.

V (VІІІ)

Немов Ікар, до твого сонця лине,
Він із верхів лісистої гори
На світ увесь, неначе скатертину,
Кладе іскрини сонячної гри.

Цукерками, що красять іменини,
Бо дивовижні щедрості дари –
Засяяли добра твого краплини…
Собі їх, людство вдячне, забери.

Образ нема. Усім, либонь, дісталось…
Це блискітки душі, а не шрапнель.
І дивовижна людяності зав`язь.

То світла шлях іде через тунель.
Вона для нього променем сміялась,
Тремтить, як струнами віолончель.

VІ (VІІІ)

Тремтить, як струнами – віолончель.
Сердечна ліра і танцюють ноти
На всіх лінійках, мов біжить газель,
Вони твої оспівують чесноти.

Нечутно плине мрії корабель
Під вікнами стоятиме він доти,
Допоки чарівливості модель,
Не являть постать замкові висоти.

Диктує вечір музику свою,
Спідницями циганськими цвістиме –
Спокуси ті пекельну течію

Одкриють, хто повіється за ними…
Та птах фантазії живе в раю –
Бо вірить у крило неопалиме.

VІІ (VІІІ)

Бо вірить у крило неопалиме
Той, хто вершини прагне досягти –
Здіймається над хмари одержимо,
Хоч люто припікає з висоти.

Він, як поет, що підбирає рими,
Гартує, ніби промінь золотий -
Вогнем дороги, по якій ітиме,
Де на високім троні сяєш ти.

Впаде додолу, певно, цей невдаха,
Програвши сонцю поглядів дуель,
Та до останнього свойого змаху

Летить увись, виспівуючи трель,
Так вірне небу це поріддя птаха,
Мов силі чар музичних – менестрель.

VІІІ (VІІІ)

Мов силі чар музичних – менестрель,
Я вірю, що кохання ці ескізи
Подвигнуть сотворити багатель*
Як у Бетховена є – «До Елізи»…

Колись писань оцих загусне гель,
Рука повисне, упаде донизу…
І виросте печальний імортель**
Десь на могилі – там, де голуб сизий

Невтомно заворкує про любов,
Аж ті, уже порослі мохом плити,
Обіч людських всміхнуться підошов…

Та недомовку стане шепотіти
Такий спокійний сумовитий схов:
Наївносте дитяча, ну коли ти…

* Багатель – музичний піаністичний жанр.

**Імортель – безсмертник (квітка).

ІХ (VІІІ)

Наївносте дитяча, ну коли ти
Здолаєш егоїзм огидний свій,
Чи варто небеса даремно злити,
Піддавшись хвальковитості дурній?!

Критичні упадуть метеорити,
Штовхнуть поезії будівлі в гній
Ще глибше від фундаментів залитих…
І хоч бери й у розпачі німій.

Та гідності, я вірю – не утрачу,
Такий міцний шляхетності заміс.
Життя навчить чинити більш обачно…

Якщо ж бо й на вершину вже заліз,
То, може, все роздивишся, побачиш,
Завважиш підступи, що чинить біс?

Х (VІІІ)

Завважиш підступи, що чинить біс
І виведеш когось на чисту воду.
Ухопиш пасмо золотавих кіс,
Рвонувши боляче, чи насолоду

Отримаєш сповна, зігнавши злість,
Коли всю вимучиш небесну вроду?
Щоб знову сльози-ріки розлились
З очей вродливих, просто аж зісподу?

Але мені своїх вже досить мук,
То ще чужим оце хіба радіти,
Нехай обом настане тут каюк…

Реальносте, побачиш оповите
Життя брехнею, скинь ману із рук –
Й не схочеш більш сама себе дурити.

ХІ (VІІІ)

Й не схочеш більш сама себе дурити
Вже до родини час мені вернуть
І марення просіяти крізь сито –
З бічної перейти на вірну путь.

Немов безперестану оковиту
Щодня я жлуктив. Долі каламуть
Мій зір туманила несамовито,
Губилася речей справдешня суть.

Та годі врешті… треба прозрівати -
Протверезіти навіть між беріз,
Що біль так гоїли, мов кусень вати

У ліки вмочений. О! досить сліз
Немає їх для кого проливати…
Цірцеї хлів – туди несе той віз?!

ХІІ (VІІІ)

Цірцеї хлів – туди несе той віз?!
Ворота, мов до раю, розчинивши,
Удаючи, що їй жаданий гість,
Мара в краси личині десь із ніші

Стрічає, розгорнувши верболіз,
Налившись чарами, як стигла вишня,
- У царство мрій заходь і усміхнись –
Запрошує, де все достатком дише.*

Відмовся, спробуй тут від насолод –
Питво, наїдки, музика й харити**,
А он відкрито романтичний грот…

Та досвід, силу духу не скорити –
Те рабство з ореолом всіх свобод
Поглянь, ізнов полудою сповите.

*»Я знаю край, где все обильем дышит» (О.Пушкін)– мимовільний переспів класика.

**Харити – грецькі богині вроди, радості й жіночої принадності, опікувалися бенкетами й розвагами. У Римі харит називали Граціями (лат. Gratiae).

ХІІІ (VІІІ)

Поглянь, ізнов полудою сповите
Усе, що милувало зір, завваж.
І змушувало серце тріпотіти,
Воно мов проривало груди аж!

За помилки ми сплачуємо мито,
Оту пилюку в очі – епатаж.
А маску щирості?! Її сердито
Зриває із брехні рука своя ж?!

Зате солодкого зазнав полону,
Ти кидав у багаття віршів хмиз,
Натхненням услугуючи Мамоні –

Шепоче голос. Та падіння вниз
Вже припинилось. Геть, почвари сонні,
Це - наслання з диявольських куліс.

ХІV (VІІІ)

Це наслання з диявольських куліс –
Як довго у лабетах ти тримало!
Куди мене невдачі кінь поніс,
Без отворів одяг я мов забрало,

Наосліп кинувся. Напереріз,
Отримав те, чого так бракувало –
Несправжніх мрій уявний парадиз*,
Глузливий регіт ледь не всього залу.

Невже випробування то було -
Вже сивому й наївному хлопчині
На міцність почуття - що чинить зло?

А може наяву любов зустріну?
Здається, бачу – геть ману змело,
Умлівши в горизонту ясній сині.
*Парадиз – рай (англ.).

VІІІ-й Магістрал

Умлівши в горизонту ясній сині,
Пливе собі печальний журавель,
Забувши про кохану батьківщину,
Комфорт і тихий затишок осель.

Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
Бо вірить у крило неопалиме,
Мов силі чар музичних – менестрель.

Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!

Цірцеї хлів – туди несе той віз?!
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.

І (VІІ)

Леліє сни чарівні таїна.
Любов неначе тихо задрімала.
Розкішне ліжко там, а не труна,
Ось балдахін, перини й опахала.

І вітерець ізлегка напина,
Як східний газ, вітрило-покривало.
Погойдує подушка набивна
Прекрасне личко, що рум`янцем грало.

Тепер уже воно поблідло ледь…
Невже те видиво – життя омана,
Бо тут насправді домінує смерть?!

Та ні, вдивись, кохання це - нірвана,
Лягаю поруч, повен ласки вщерть,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок.

ІІ (VІІ)

Немов нектар Богів, п`ємо світанок
На хвилечку зупинимось малу.
О як же він чарує нездоланно
Весняний легіт, непідвладний злу.

Аж дихає коханням. Я в тім стані
Постійно, ніби випив омелу*.
Хмільне, прекрасне відчуття незнане –
Солодкий дим сердечному теплу.

Та прийде ніч. Ті видива чудові
Ковтне пітьми чуттєва мілина…
До бою з нею ми – напоготові!

Бо не каналізація брудна,
Ні, чиста річка щастя нам відновить…
А течія життя несе човна.

*Омела – чарівне лікувальне зілля волхвів.

ІІІ (VІІ)

А течія життя несе човна…
Чи він для двох – оце також питання!
Чому нас доля вперто обмина -
Надія, бачу, гасне вже остання?

Куди впадає річна ця бічна?
Які бортів страшенні коливання!
Невже то Стіксу* смертна бистрина
Несе до водоспаду низвергання?!

Проте… Ще й добрим буде наш політ –
Звільнитись від буття цього капкану,
Мов стать легким, як колихання віт…

Враз опинитися в раю неждано –
Одкрився нам омріяний мій світ,
Де поруч я і ти – моя кохана.

* Стікс – річка підземного світу померлих у грецькій міфології.

ІV (VІІ)

Де поруч я і ти – моя кохана…
Читаю ніжність на твоїм лиці.
Вона - немов Ярилові осанна,
Осонцені зайчата-стрибунці.

Навколо – світло, лагідно, рахманно,
Сяйнули промені враз по ріці,
Неначе усмішка Богині Дани…
Ми вишнім дякуєм за дні оці.

Але життя нудне без Чорнобога.
Ось він човна зненацька наздогнав,
Розкинув руки, вистромляє роги…

«Пливіть безбоязно!» - то голос віщуна
Вчувається, як оберіг дороги,
Вгорнула нас рожева пелена.

V (VІІ)

Вгорнула нас рожева пелена,
Тебе вітаю, нескінченна весно!
Бо для обох це – диво, первина,
Ми мріяли про дні такі чудесні.

Нехай вона ніколи не мина,
Ця ява сну, що так тече небесно.
Тих пестощів солодких новизна -
Неначе манна в пам`яті тілесна.

Терзати буде заздрісна Мара*
І думку посилатиме погану,
Яка на клоччя щастя роздира…

Та музика божественна оргАну
Її знешкодить, повернувши рай –
Птахи співають нам безперестану.
*Мара – в українській міфології, Богиня темряви і зла.

VІ (VІІ)
« …Ти мовчанням мені кричи…»

Василь Симоненко.

Птахи співають нам безперестану.
Прислухайся, ті звуки – наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то – поет)

Красі природи заспіва осанну.
Ще й вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану,
Гойдають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені, нехай шумлять отави,
Безмовно, мов лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво

І вже оця шляхетна глушина –
Немов зорі вечірньої заграва –
Іскриться сонцем осінь запашна.

VІІ (VІІ)

Іскриться сонцем осінь запашна
Проміниться діброва вогнелиста.
Озерна бірюзова низина
Чарує ніжно сяйвом аметиста.

Майнула тінь баского скакуна –
Пегас піднявся вгору урочисто.
Нас підхопив, хмарини розігнав,
Немов дорогу в небо враз очистив.

Та врізались у дощ. Упала тьма
Як од Мари підступних забаганок,
Накрила, наче стінами тюрма…

Минулося це зло. Погожий ранок
Знов огортає щастям крадькома…
Бентежно у п`янких обіймах танем.

VІІІ (VІІ)
…У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів…

М.Вінграновський

Бентежно у п`янких обіймах танем
Шепочеш пристрасно: «Коханий! Мій!»
Вбираю всю твого волосся манну,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
Нарешті враз – вулканне вивергання –
Кажу собі: від щастя занімій.

Дрімаючи, побачив я це диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Щоби життя вировище мінливе

Ізнов на дно тягнуло до біди?!
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, ще зажди.

ІХ (VІІ)

О дійсносте, благаю, ще зажди,
Хай тягнуться блаженні миті сонні.
Течуть вони, неначе ті меди –
Дива на розімлілому осонні.

Цвітуть і плодоносять тут сади
У щастя чарівливому полоні.
Медитативна музика сюди
Вливає звуки, ніжністю бездонні.

Але якщо прокинуся усе ж,
Яви мені, благаю я в молінні,
Реальність, ніби казкою без меж…

Щоб сонце пестило там гори сині,
Ти променями хмари промереж,
Не розбивай ці мрії безневинні.

Х (VІІ)

Не розбивай ці мрії безневинні –
Відраду для душі дають вони.
Якщо в житті лиш чорне хмаровиння,
До них собі тихенько зазирни.

І вхопишся, немов за соломину,
Поринувши у чарівливі сни.
Від яви там сумної на відміну
Видінь чекає гроно осяйних.

Тож уявляй, аж поки буде нудить.
Закрий, о раче, панцир свій твердий…
Та упаде колись оця полуда!

Тоді заснулу мужність розбуди -
Хай витримають всі удари груди
Об навісних реалій холоди.

ХІ (VІІ)

Об навісних реалій холоди
Розіб`ються всі мріяння рожеві.
Мов Бог відро холодної води
На мозок тверезіючи-сталево

Проллє… Й дарма молитись: «Відведи!»
Вклонися лиш прозірливому дневі
За намір пробудить тебе твердий,
З надією прощайсь тоді «Forever!»*

Та спершу зупинись. Ну просто так
Перехили із горя ти чарчину –-
Болітиме ще в серці цей синяк!

Ярітиме у ньому божевільно,
Бо не позбутись почуття ніяк –
Обрядодій, твори, ясна волхвине.

* Forever – назавжди(англ.)

ХІІ (VІІ)

Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Ось прийдуть світлі замість днів сумних.
Минеться швидше горе удовине
Новітнім щастям виповниться вдих,

Дитину пелюшками мов завине…
(О Боже, борони від лих усіх!)
І почуття оте святе, первинне
Пробуджуй у діяннях ти своїх.

Воно в душі блукає, наче привид,
Немов би вже готуючись туди,
Де смерті морок поглина жахливий.

Благаю – знов кохання відроди,
Зведи угору погляд свій сміливо -
Зусиль твоїх дозріють хай плоди.

ХІІІ (VІІ)

Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Лице поблідле підведу угору –
Ну, смерте, що ж… Тепер мене веди
Страшним своїм зеленим коридором.

Так ось любові шлях проліг куди –
Кляну оту мою уяву хвору,
Бо серцем будучи ще молодим,
Караюся за долі непокору.

- Виходити з депресії пора –
Згори немов почулось повеління –
Навиворіт – фантазії ця гра –

Себе у неї кинув самочинно…
І розповзлась між хмарами жура,
Умлівши в горизонту ясній сині.

ХІV (VІІ)

Умлівши в горизонту ясній сині,
Із хмари перший промінь заяснів.
То, може, знак високий провидіння -
Минає, врешті, час холодних днів.

Вже набирає сили те тремтіння –
Бо темрява тяжка, у котрій скнів,
Розсмоктується, рветься неухильно
Під натиском яріючих вогнів.

Та не одразу нас весна зігріла,
Ще довго мертва блідість крейдяна
Дощем навалюється нам на крила.

Але міліє, шерхне і кона…
Небесна брама сонцю шлях відкрила
Леліє сни чарівні таїна.

VІІ-й Магістрал

Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.

Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.

О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…

Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.

І (VІ)

У пречудову та похмуру днину,
Чи ніч оздобить зоряний неон -
Пливе моя небесна субмарина
Й перетинає царства мрій кордон.

Десь чути воркування голубине,
Щипок на скрипці – лине ніжний тон.
Двох ельфів то єднання янголине –
Крильми-обіймами сплелися он!

Реальні ж – німування мертвогробі,
Самотність – як обійми Сатани
І крики розпачу: «Рятуйте, пробі!»

О сон страшний! Пощезнуть хай вони…
А ти з`явися в сонячній подобі –
Мені, кохана, піснею дзвени.

ІІ (VІ)

Мені, кохана, піснею дзвени,
Як юна пташка, що весні радіє,
Окрилена од радощів земних,
Співає сонцю, сповнена надії.

Так ти тепер яви із далини
Мелодії душевні, чарівнії.
Хай стане млосно, солодко від них
І зажуритись буде просто ніяк.

Та де ж красива музика? Ніде!
Не потривожить слух струни тремтіння,
Безкрила мрія, мабуть, упаде…

Лише сніги все тануть безупину -
Наповнюють кохання молоде
Небесним щебетанням солов`їним.

ІІІ (VІ)

Небесним щебетанням солов`їним
Долине голос віщий іздаля.
Проклюнуться травина і рослина
Й радітимуть, неначе те маля.

О сонце, темні хмари віджени-но,
Нехай душа природи промовля.
Немовби зарум`янена калина…
Поглянь, тобі всміхається земля.

Ти зробиш вигляд, що не помічаєш
Краси божественної таїни…
Навіщо злишся, доленько ясная?!

Вже краще всім веселкою сяйни
У вишині, яка веде до раю
Весною, взимку, влітку, восени.

ІV (VІ)

Весною, взимку, влітку, восени
Як сніг чи дощ, у спеку, холоднечу -
Теплом душі, кохана, огорни,
Даруй снагу і силу молодечу.

Й коли ідуть тривожні дні війни,
Любов тоді немовби не до речі –
Живлом незмінним спогадів сяйних
Пекельним силам ніби заперечиш.

Якби ж була ти трішечки ніжніш,
То почуття, воскресле з домовини
Злетіло б вище од гірських узвиш.

О щастя дзвін, прилинь хоч на часину!
Я чути голос твій, усіх миліш,
Моя сирено, хочу безупину!

V (VІ)

Моя сирено, хочу безупину
Співати про любов, де кожний вірш
Тобі у серце зронить насінину,
Із неї пісня виросте скоріш.

Хай навесні вітанням ластовиним
З піддашшя раптом твого дому ніш
Вона вікно, мов леготом, прочинить,
А ти від щастя тихо затремтиш.

Щоб і тоді, як прийде час похмурий,
Ударить розлютовано дверми,
Зненацька принесе житейські бурі –

Мій спів од них усіх оборонив.
Я міг би враз під супровід бандури
Твій голос чути, звук його ясний!

VІ (VІ)

А затишок співає, мов сирена,
Не треба воску, я не Одіссей…

Ліна Костенко

Твій голос чути, звук його ясний
Мов з джерела, забарвлення сріблисте,
Багатство тембру… Люба, поверни
Мені цей скарб. Він пестить шовковисто

Мій слух стражденний… Чую щовесни
В гаю пташині воркування, свисти,
Що обняли тополі, ясени…
І речень згадую твоїх намисто!

О як же міг утратити, скажи,
Таку красу, немов якийсь причинний,
Невже я став навік тобі чужий?

Вуста відкрий, коханая рибчино,
Їх солов`я, нарешті, покажи,
Хай чарами проміниться, полине!

VІІ (VІ)

Хай чарами проміниться, полине
Те світло, що в душі моїй живе,
Немов добра людського пуповина
Була отам захована здавен.

І відбулася з`ява ця первинна,
Неначе б то народження нове –
Ось темінь хмар прорізало проміння,
Дивлюся - небом сонечко пливе.

Це так – здавалось… У житті частіше
Пітьма сильніш білявки-пелени,
Дні мчать тоді нудні, як сірі миші…

О Велесе, од них оборони,
Пошли миттєвості нам чарівніші,
Мов райська музика із далини.

VІІІ (VІ)

Мов райська музика із далини,
Нас недосяжне вабить, нездійсненне.
З своєї чарівної сторони
Явися диво-птахою до мене.

Легенько під вікном зажебони,
Хай листя усміхається зелене,
Красою розквітають тихі сни
Над водами ясними Борисфену*.

Мордуй же і стражданнями терзай,
Видіннями тривож уяву хвору –
Хоча б у мріях матиму я рай…

О де воно – життя мойого вчора?!
Пливу в реал похмурий зазвичай
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору.
*Борисфен – стара назва Дніпра.

ІХ (VІ)

Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Додому плив. Почувши спів сирен,
До них він рвавсь у далеч неозору,
Вже корабель давав жахливий крен…

Так сумнівався - чари чи поборю…
Я думав - може розум відбере?!
Завмерли звуки. Стишилося море –
Біда минула. Муж спочив блажен.

Та назавжди лишились - ностальгія,
Історії священні письмена
Про ту красу, що з часом не тьмяніє…

Вона – твойого голосу зурна,
Відтінки всім дарує чарівнії,
В які мій слух по вінця порина.

Х (VІ)

В які мій слух по вінця порина,
Як хороше ті пестощі відчути.
Медитативна там височина,
Є задоволення, ледь призабуте.

Купався б, певно, зранку й дотемна –
Ох, зваблює медовая отрута!
Ця дія – насолодою страшна,
Невидимі вдяга на душу пута.

Утратив їх здається вже навік.
Вони – лиш згадка про кохання пору,
Мов п`ю з берези прохолодний сік…

Хоч ява* зустрічає так суворо.
Та я увись од неї знову втік –
До тебе рвусь у голубінь простору.
*Ява – реальність.

ХІ (VІ)

До тебе рвусь у голубінь простору.
Напевне там десь - вимріяний рай,
Де ходиш в білих шатах, люба зоре,
Світи мені так віщо й не згорай.

Крізь води неба подивляй прозоро
На ніжністю освітлений твій край.
Тобі молитви я щодня говорю,
Даруй любов і ласкою вгортай.

А ти зненацька серцем охолонеш,
Впаде немов сорочка гамівна –
Кохання божевіллю – заборона…

Здалося, ніби всесвіт застогнав.
Немов би ось лайливе слово зрониш,
Та розумію, то – лише мана.

ХІІ (VІ)

Та розумію, то – лише мана,
Кохання те тривало тільки хвилю -
Фортуна дарувала нам чудна,
Тоді ураз безжально задушила.

Стрілу Амур у серце увігнав,
Тепер її вже витягти несила.
Аїд же кинув свого гарпуна
Ненависті, немов кита поцілив.

Хотів бо я любові палко так
Взаємної, без лайки чи докору,
Щоб нас поніс увись один літак…

Ми падаємо й летимо угору…
О рівноваги дивної це знак,
В якій - на радість, а бува – і горе…

ХІІІ (VІ)

В якій - на радість, а бува – і горе
Баланс утворено: є «ох» ще й «ах»,
Немов хитку шукаємо опору,
У протилежних бродячи світах.

Здається, все уже загине скоро,
Залишиться з любові тільки прах.
Моя ти безнадії непокоро,
Поборюй мужністю огидний страх.

Якщо безжальні хвилі негативу
Заллють життя, як поле – сарана,
Я вірю, що надійде мить щаслива,

Закінчиться сумна пора нічна…
Промінням ранку щемно-мерехтливо
Леліє сни чарівні таїна.

ХІV (VІ)

Леліє сни чарівні таїна,
Для тебе там навкруг – чудес навала –
Он - океанських пляжів голизна,
Виблискують перлини ще й корали…

Якби був Богом, то промовив: «На,
Твій світ ось, навіть зоряні опали!»
Краса землі, небес височина,
Усесвіт весь до ніг твоїх би впали.

На жаль, вони – словесні грона мрій
Журливих роздумів моїх пилини,
Що шлях життєвий освітили мій

Розтоптаними скалками проміння…
Поглянь – утіху-посмішку пролий
У пречудову і похмуру днину.

VІ-й Магістрал

У пречудову та похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.

Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться, полине,
Мов райська музика із далини.

Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Куди мій слух по вінця порина,
До тебе рвуся в голубінь простору…

Та розумію, то – лише мана,
Де - чи на радість, а бува і горе
Леліє сни чарівні таїна.

І (V)

Люблю тебе, небесная й земна,
Сучасна і заглиблена в минуле…
Мов замку чарівна старовина,
Що височить над озером заснулим.

Ранесенько, щоб хтось не перегнав,
Як та бджола, свій залишаєш вулик.
Автівкою, прудкіш за скакуна,
Летиш на працю у міському гулі.

Так хочеться сказати: «Відпочинь!»
Для радості твоєї помузичить,
Хай усміхнеться зорями нам синь,

Десь вище хмар співаючи про вічне.
Немов молитву шепочу: «Прилинь,
Твою любов до себе знову кличу!»

ІІ (V)

«Їй не потрібна слава голосна»
16 сонет, Данте Аліг`єрі

Твою любов до себе знову кличу,
Неначе заклинаю: О прийди!
Без тебе я – осиротілий звичай,
Пустеля, що позбавлена води.

Ти не хизуєшся пером павичим,
Душевним світлом промениш завжди.
Хвалу сприймаєш зазвичай критично,
Малесенький горішку мій твердий.

Схилюсь перед тобою – знаю, винен.
Тендітне тіло – сила крем`яна –
Сакральний код лиш явить серцевину…

Боги, пошліть прозріння відуна,
Просвітленням хоча б на волосину –
В уяві, наяву і диво-снах.

ІІІ (V)

…Ти жінка – в цьому всі твої права.
Ти споконвіку в зоряній короні,
В безоднях наших – образ божества!

І задля тебе в ярмах, наче коні,
Ми ходимо і гаснемо в журбі,
І споконвіку молимось – тобі.

Валерій Брюсов (переклад Д.Павличка)

В уяві, наяву і диво-снах
Відчути хочу я твою прихильність.
Ти - справжня світла Божого княжна,
Бо у своїх всіх почуваннях вільна.

Неначе думка мозок затина,
Що здалеку вдивляєшся так пильно –
Моя спокута - справа наживна
Чи виправить мене плита могильна?

Гординю, ніби жертву, принесу,
Лиш погляд твій зустріти б знов закличний…
Душевну уласкавити красу…
Її найкраще віршем возвеличу,
Як ту святу, на небо вознесу
Поезії, мов Данте – Беатріче.

ІV (V)

Поезії, мов Данте – Беатріче,
Наснилася та дивовижна мить –
Сонетярі зібралися на віче
Й мене одного почали судить.

- Ти нас усіх найбільше спантеличив,
Можливо це зробив несамохіть…
Скажи, хіба закоханому личить
Занурити любов свою у гидь?! -

Шекспір словами побивав, батожив…
- Така сучасність, - я поогинавсь.
Не раб їй, ні, а рівний навіть може…

- То все, повір, пиха твоя дурна –
Її позбудься - щастю допоможеш…
О! зустріч уявляється хмільна.

V (V)

О! зустріч уявляється хмільна,
А скільки в ній затаєної туги!
Яка стражданням сплачена ціна
Щоб відродилося кохання вдруге.

Мов паросток пророслого зерна,
Промінчик теплий сонячного круга
Сюди спадає, темінь вимина,
Дарує ласку весняного лугу.

Та не шкодую я ані за чим,
Бо ладен смерті глянути у вічі
Аби лише спочила на плечі

Моїм – твоя голівка, чарівничко!
І нас удень єднали й уночі
Палкі обійми, щастя ув обличчях!

VІ (V)

Палкі обійми, щастя ув обличчях –
Ту першу зустріч згадую чомусь –
Яскравий вечір і морозний січень,
Де жарти все вигукую комусь.

Так відчував – та зустріч історична,
Коли частіше мій забився пульс,
Засяяв місяць нам тоді містично…
Горнув тебе до себе й сам горнувсь.

Мене не відпускала йти додому…
Чому, упертий, в темну ніч погнав,
Скоряючись обов`язку свойому?!

Була ж мені то думка вказівна,
Щоб я собі навіки усвідомив –
На небесах моїх лиш ти одна.

VІІ (V)

На небесах моїх лиш ти одна –
Сонетоліт у ритмі йде аndantе,
Я підіймаюсь, наче космонавт,
Дорогою, прокладеною Данте.

Підйому не лякає крутизна,
Він – плавний, зв`язний, ніби спів бельканто*,
В якім любов палає вогняна,
Немов злітанням сплескують пуанти.

Та полетить і критики картеч
В оці писання із дискусій-стичок –
Чи думаєш - сам кращий за предтеч?!

Розсудить хай, хто вищий поетично –
Вона, що свій стискає правди меч –
Богиня світла, сяєвом велична!

*Бельканто – красивий, зв`язний спів (італ.)

VІІІ (V)

Богиня світла, сяєвом велична –
Тобі усе тепло молінь моїх -
Оцей буття вир калейдоскопічний,
Гірка печаль і мій веселий сміх.

Шир океану, чайка, що кигиче,
Й природа, – ця відрада для усіх…
Благаю, виведи тепер з узбіччя
На шлях, котрим одразу йти не зміг.

Готовий знести щонайтяжчу кару,
Яка лиш в арсеналі пекла є,
Щоб лютих мук розвіялися хмари…

Вдягни мене у чорне, кутюр`є,
Напевне, сподіватися вже марно –
Зажура осені - життя моє.

ІХ (V)

Зажура осені - життя моє,
Коли сивіє зелень жовто-сумом
І дощ потоками нудними ллє,
Але багряну бачимо красу ми.

У цій порі щемливі чари є,
Зіпріле листя – то її парфуми.
Вона обіймами думки снує -
Плодами філософської задуми.

Прив`яла врода накладає грим,
Рум`янцем грає. Ближче позирни-но,
Й оте лице угледиш ти старим.

До вирію летить кохання нині,
Піднявшись з журавлями догори
Як відпливає літо швидкоплинно.

Х (V)
А счастье было так возможно,
Так близко…
О.Пушкін «Евгеній Онєгін».

Як відпливає літо швидкоплинно,
Лишаючи минулому тепло.
Ось пригортаюся до деревини
Щоб серце ще зігрітися могло.

Немов з тобою – у ясну годину…
Й тепер горить від спогадів чоло.
Коли я в них пірнаю самотинно –
Було так близько щастя і втекло.

Чи все могло інакше відбуватись? –
Всього мене задума обів`є…
О ти, моя нестриманосте клята –

Відлупцював би сам себе києм…
Із болем пожинаю цю відплату –
Сумна пора кохання настає.

ХІ (V)

Сумна пора кохання настає –
Не прочитаю вже від тебе й слова.
Цієї гри любовної круп`є
На чорне все поставити готовий.

Стосунки послідовно нам псує
Той, найтемніший з-поміж вас, Богове!
Сонетів одшліфоване кольє
Я людству залишаю, наче спомин.

…Любовне море тишею вляглось
І рветься снів рожева павутина,
Яку розставив тут глумливий хтось…

Знов осінь усміхається бурштинна,
Мов почуття роздмухує, здалось.
Його ж вогонь палає щохвилини.

ХІІ (V)
Трохи не доїси, трохи не доспиш,
То і вірші пишуться…
Павло Тичина

Його ж вогонь палає щохвилини
Безжально сон вихоплює з-під вій,
До столу шпарко кидає з перини,
Спікає полум`ям він спокій мій.

Всього мене стихія та поглине
В душевній хуртовині вогневій.
Кипить казан у голові невпинно –
Готує видива солодких мрій.

Реальний світ немовби не існує,
Нечутно-невідчуваним стає,
Всі сварки й суперечки наші – всує

Ми люблячі і ніжні навзаЄм*
Тепло уяви рани нам лікує –
Ним зігріваю серденько своє.

*НавзаЄм – авторський наголос, як на мене, значно більш поетичніший, ніж словниковий – навзАєм.

ХІІІ (V)

Ним зігріваю серденько своє,
Дедалі більш тривожу я минуле.
Твоє щемливе, лагідне там є
Душевне слово між рядочків чулих.

Ясне проміння радості снує
В моєму серці, що немов заснуло.
Щоб тільки не здригнутися жалем -
Де нас реалії дратують гулом.

Але посварені на мить одну,
Залишили ми стиснуті пружини,
І загасили мудрістю війну…

Лиш чарівливих спогадів жоржини
Епоху прикрашають осяйну
У пречудову та похмуру днину.

ХІV (V)

У пречудову та похмуру днину
Лелію ніжне світло я в собі,
Прокльовується там, немов зернина,
Між берегами радості, журби.

Воно іще малятко безневинне,
Поволі виростає, далебі.
Все тягнеться до сонця, як дитина,
І сяйва, що дароване тобі.

Так хоче темрява його сховати,
Вишукуючи слабкості ознак,
Щоб згодувати багнам темнуватим…

Пітьму підступну місяць протина -
Це почуття велике не здолати –
Люблю тебе, небесная й земна.

V-й Магістрал

Люблю тебе, небесная й земна,
Твою любов до себе знову кличу –
В уяві, наяву, і диво-снах,
Поезії, мов Данте – Беатріче.

О! зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя ув обличчях…
На небесах моїх - лиш ти одна -
Богиня світла, сяєвом велична.

…Зажура осені - життя моє,
Як відпливає літо швидкоплинно!
Сумна пора кохання настає…

Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову та похмуру днину.

І (ІV)

Тонкого болю ронячи перлини,
Поете, по життю отак ідеш –
Знаходиш для травини, бадилини
Із вишуканих образів одеж.

Коханій найдорожчій неодмінно
Даруєш небо зоряне без меж
Й корону зір – цю іграшку невинну,
У мріях на голівку одягнеш.

Наївний… Як же захопився нею!
Вже опустися трохи з піднебесь –
Метаєш бісер ти перед свинею…

Та все одно вона мені - The Best!*
Немов намисту любоньки своєї
Сонети ці в гаях збираю десь.
*Найкраща (англ.)

ІІ (ІV)
Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить.

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь світ чуттів і дум моїх,
Щоб вічно я страждав по ідеалу
І досягнуть його не міг.

Олександр Олесь

Сонети ці в гаях збираю десь,
Шліфую, довіряю інтернету.
Зненацька електронний едельвейс –
Тобі дарунок віршем від поета.

Немов би то Цвєтаєва й Олесь -
Всесвітні їх поглинули тенета -
Взаємно раптом у долоні «Плесь!»
За обома прочитані куплети.

Ідилія. Якби отак було!
Знов запросив тебе б я на гостину.
Схрестилися - моє, твоє стило…

Згадаю любо, серцем відпочину…
Знов милих давніх спогадів тепло
Нанизую, неначе намистини.

ІІІ (ІV)

Нанизую, неначе намистини
Разки оці із нот рядків у п`ять,
Летить моя душа на верховини,
Бандурні струни ніжністю звучать.

Нам сонце усміхається живильно,
Божественного генія печать
Вібраціями сповнює людину -
Як музикою промені тремтять!

Бо навіть срібний місяць серед ночі
Явить між хмар замріяний свій фейс*
І про любов наспівує-шепоче.

Аж поки задзвенить «Поюще днесь»**
Ще й коляду віддам тобі охоче –
Співець кохання – в цьому я увесь.
*Фейс – обличчя (англ.)
**Днесь поюще – галицька колядка.

ІV (ІV)
И ныне знают горы и долины,
Леса и воды, как сгорает странно
Вся жизнь моя, что недоступна взорам.

И пусть пути все дики, все пустынны,
Не скрыться мне: Амур здесь постоянно,
И нет исхода нашим разговорам.

Франческо Петрарка ХХХV (переклад Ю.Верховського)

Співець кохання – в цьому я увесь!
Життя мого це магістральна тема.
Відвідаю хоч Африку, Уельс –
Та знайде скрізь чіпкий любові демон.

Всю Землю облети чи обколесь –
Створився, бачу, ніби світ окремий.
І почуття велике, не якесь –
Оцю сонетну створює систему.

А може все дарма – Сізіфів труд?
Впадуть плоди у прірви порожнину,
Коли між нами лиш суцільний бруд?

Ні, віз оцей, літак піднять повинен
Або над віршами умерти тут.
Вони – сердечних ран моїх кровини.

V (ІV)

Вони – сердечних ран моїх кровини,
Бо відчай наслідки свої не стер -
Із гіркуватим запахом полину,
Мене мордуючи аж дотепер.

В мою ти душу, люба, зазирни-но,
Там щастя дух нових чекає ер.
І ллється щебетанням солов`їним,
Як райська музика небесних сфер.

Чи довго буде так вона звучати?
Ні, знов мінором похоронних мес
Сліз болю позриватиме загати…

Якби той лід стосунків наших скрес,
То міг би я тобі подарувати
Лілей корони між озерних плес.

VІ (ІV)

Лілей корони між озерних плес –
(Який казковий на природі вечір!)
Немов красунь голівки поетес…
Твоя була найкраща з них, до речі.

Я жив коханням, начебто воскрес -
Здалося - всесвіт підпирали плечі!
А той літак, його прощальний рейс
Моє згасив завзяття молодече.

І сірі будні знову потяглись –
Як ті тортури сумом неухильні –
Хоч лобом бийся, плач або молись…

Та вірю, час печаль гірку відкине.
Згадай же квіти водяні колись
Ти сяйво їх, цю стрункість тополину.

VІІ (ІV)

Ти сяйво їх, цю стрункість тополину
Прошу - у пам`яті ясній залиш.
Як мимоволі в спогади поринеш,
На серці, може, зробиться тепліш.

Купайле, Боже, милу огорни-но,
Наповни літа чарами цей вірш.
Хай плескіт ніжний хвиль аквамарину
Їй видасться од пестощів миліш.

Минають миті радості одначе.
І звідки чорна хмара та бересь?
Дощем осіннім довго, нудно плаче…

Зникає, врешті, темряви протест.
О сонце, почуття моє гаряче,
Своїм легким промінням очудесь.

VІІІ (ІV)

Своїм легким промінням очудесь,
Тим духом таємничого чар-зілля.
Простимулюй очищення процес,
Котрий від зла прямує до весілля.

Мов у одній з кінцем щасливим п`єс
Знов ожила любов між нас всесильна.
Бо кожний зник із пам`яті ексцес…
О мріє щастя, сповнена привілля!

Але чи можем сподіватись ми?
Якби ж насправді нам отак велося –
Голубитись, як лебеді, крильми…

Усе це уявляється і досі…
Чи серед видив кволої зими
Невже мені наснилося, здалося?

ІХ (ІV)

Невже мені наснилося, здалося -
У дійсності любов тобі явлю?!
Я пальцями перебираю коси
Підвладні, наче струни - скрипалю?

Намріяне з реальністю сплелося –
Від щастя всі слова уже гублю.
Травицею простуємо ми босі –
В душі немає болю і жалю…

Та ні, о Боже! То лише – видіння!
Як зримо все уява випина,
Мов епізоди фільму безупинно

Чергуються, яка їх множина!
Ця віра ожива моя дитинна,
Що прийде ще до нас обох весна!

Х (ІV)

Що прийде ще до нас обох весна,
Неначе італійська баркарола*.
Долине десь раптово із вікна,
Усе засяє радістю довкола.

Завулок, ніби стрілка вказівна,
На площу тихо виведе – додолу.
І підійнявши хвилею наснаг
В шалене кине враз обіймів коло.

Мовчи. Лише очима говори –
Мов серця два - одне з одним злилося…
Кохання щонайкращої пори

Жнемо ми плід, як золоте колосся.
Скажу собі: «Від радощів замри!»
Вустами питиму хмільне волосся.
*Баркарола – пісня човняра. (італ.)

ХІ (ІV)

Вустами питиму хмільне волосся –
О скільки до цієї мрії йшов!
Від ран сердечних крові запеклося –
Аж вистачить її на кожен шов.

Зима, весна минали, літо, осінь –
Роки. Стоптав бо стільки підошов,
Допоки повернуть тебе вдалося.
І ось обійми… Це був справжній шок.

Я знову сплю й не хочу прокидатись!
Кохані пасма пахнуть, наче хна.
Вкарбую в пам’ять, мов знаменну дату,

День зустрічі – подія головна.
Як на вустах, так ніжністю багатих
Розквітне знову посмішка ясна.

ХІІ (ІV)

Розквітне знову посмішка ясна,
В житті настануть тихі дні погожі…
Любов буяє, наче ярина!
Ми дякуєм тобі, кохання Боже,

За те, що все погане поглина
Твій дух всесильний, навіть порух кожен.
Буття земного світла сторона
До нас обличчям повернутись може.

Але коли неждано напливуть
На вись ясну потворні хмари злості,
Війни, Стрибоже, і яви могуть –

Нехай летять до темряви у гості…
А нам ясну вже прокладає путь –
Краса небес – твоє дзвінкоголосся.

ХІІІ (ІV)

Краса небес – твоє дзвінкоголосся
Так сріберно відлунює, що аж
Не знаю, як без нього жить моглося…
Він щастям став – цей звуковий міраж

У зорянім кохання високоссі…
Співуча там планета є твоя ж,
З якою злитись мрію в суголоссі -
Нехай космічний втілиться вояж.

Та спершу справи тут усі звершімо,
Неорана із них ще цілина.
Адже колись ми «грюкали дверима»*.

Їх відчинить – надія основна,
Щоб я сказати міг тобі – летімо!
Люблю тебе, небесна і земна.
*Грюкали дверима – лаялись.

ХІV (ІV)

Люблю тебе, небесна і земна,
Вродило вже сонетів цих врожаю
Так щедро на поезії ланах -
Очам не вірю - просто це вражає!

Мого натхнення ти – весна-красна,
Бо всесвіт обіймаєш неокраїй,
Чарівна серця золота струна,
Що в арфі Божій незрівнянно грає.

…А за вікном – розквашена зима,
Січневий дощ карнизи б`є коліном,
Мов безнадія квола тут сама.

…Я чую тільки музики тремтіння,
Що до глибин самих мене пройма,
Тонкого болю ронячи перлини.

ІV-й Магістрал

Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети у гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)

Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх, цю стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.

Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
Вустами питиму хмільне волосся,

Розквітне знову посмішка ясна.
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесная й земна!

(далі буде)

І (ІІІ)

І музику, де плаче глибина,
Писав би, як всесильнії Богове,
Дев`ятий вал там гребінь вигина
У океані, що коханням повен.

Неначе з мариніста полотна
Являється те видиво чудове –
Сімнадцята соната долина,
Яку безсмертний сотворив Бетховен.

Не місце вже тут пристрастям дрібним,
Та мстить красі раптовий нафти вилив,
Душевної він вияв мілини…

Любов - її мелодія – мінлива:
Це – миру флейтА, ТО – труба війни
Здіймається мов хвилями бурхливо.

ІІ (ІІІ)

Здіймається мов хвилями бурхливо
Так галопує сильний, бистрий кінь,
Стає Пегасом, надлегким поривом
Злітає у небес ясну глибінь.

А ти сидиш на хмароньці щаслива,
Шукаєш поглядом величну тінь.
Візьми собі оцей натхнення вияв,
Кохання світ ним осягни, полинь…

Привиділися наяву неначе -
Картина ця, як та голубизна
Навколо сонечка й літа юначі…

Десь музика почулась голосна –
То серце бідне за тобою плаче –
Акордами в душі моїй зрина.

ІІІ (ІІІ)

Акордами в душі моїй зрина
Ласкаве море, піною лоскоче.
То задрімала сила жизняна
А потім прокидається охоче.

Все огортає ніжністю сповна
Немовби чую раптом серед ночі –
Ритмічно так небесна вишина
Напливами ім`я твоє шепоче.

Я знову ось переступив межу
Реальності і мрію тут сонливо
- Ти мариш наяву, - собі кажу…

Як добре поміж видив мерехтливих!
Бо музика поглинула олжу -
Спадає звуками, неначе злива.

ІV (ІІІ)

Спадає звуками, неначе злива,
Любове, зринь сюди, немов гроза!
Нехай оця мелодія тужлива
Щасливим болем серденько терза.

Як тих цілунків, пестощів напливом…
Чи ти, мов та нестерпна комиза,
Ізнову відбрикнешся норовливо
Ще й піднесеш глузливо гарбуза?!

Я все одно нічого не помічу,
Хіба таке для мене первина?!
Лиш тихо задивлюся ув обличчя…

Хай душі наші музика єдна,
У час гіркий до злагоди покличе,
Так трепетом пронизує вона.

V (ІІІ)

Так трепетом пронизує вона –
Цим потаємним виявом кохання…
Мов у полях тремтить озимина,
Як ніжно сніг її укриє ранній.

Чолом тоді проходить борона,
Пресує стогоном-переживанням.
Лишається глибока борозна –
Пекучий слід від болю і страждання.

Та щастя, радістю коли війне
Із гаю, де на вітах колихливих
Співає птаство тільки про одне –

Любов, що будить сонячні припливи
Ще й розганяє марево сумне,
Щемить, тече, тривожиться сміливо.

VІ (ІІІ)

Щемить, тече, тривожиться сміливо
Неначе струни скрипок золоті,
Виводячи капричіо примхливі
У ейфорійнім самозабутті.

Вбираю тихо це музичне мливо,
Мов Образи приземлені й святі –
Твої вуста солодкі і знадливі,
Ту посмішку в небесній висоті.

Кому ці сонні марення здалися,
Якщо мій берег щастя омина?
Туманні мрії, ніби гори лисі…

Як уві сні, мелодія луна,
Надією наповнюючи висі –
Хвилююча, лірично-чарівна.

VІІ (ІІІ)

Хвилююча, лірично-чарівна,
Неначе флейти звуки на світанні …
Озветься музикою далина,
Розкриє світла нам обійми ранні.

І ближчою постане чужина,
Де трудишся до самого смеркання…
Як трепетною ніжністю луна -
Вслухаюся, немов би увостаннє.

А потім дисонансів цілий рій,
Мов скрегіт гальм почується глузливий.
Це – хором виє сотня упирів…

Але душа моя іще не сива,
У тому співі й віртуозній грі –
Закоханого серця вічне диво.

VІІІ (ІІІ)
Для роковой стрелы пора приспела,
И я ее за счастие почту,
Не сомневаясь в точности прицела…

О чем еще любовь просить и ту,
Что для меня белил не пожалела?
И как пробить мольбами глухоту?
Франческо Петрарка ХХХVІ (переклад Е. Солоновича)

Закоханого серця вічне диво –
Зростив тобі тут цілий гай пісень.
Стоїш у ньому чарівна, вродлива,
Мов літній світлий прохолодний день.

Чуть «нон легато»… Білочка рухливо
Промчить собі, гілки – анітелень.
А потім «форте» птаство гомінливе
Підніме феєрверками натхнень.

Чудові звуки. Що мені із того?
Чи варто з них вінки оці плести?
Аби пробить стіну сліпецтва твого,

І докричатися до глухоти?!
В любов, як на Голгофу, ця дорога…
Невже не бачиш, всесвіт весь – це ти?!

ІХ (ІІІ)

Невже не бачиш, всесвіт весь – це ти?!
Мені належатиме він аж доти,
Допоки буду змушений зійти
В безмовне царство вічної скорботи.

Тягнуся до твоєї висоти,
Як літаків надзвукових пілоти.
Мов сонце, шир надхмарну освіти
І темряву стосунків дай збороти.

Коли вона розвіється, скажи?
Припиняться оці взаємні кпини
Раптово десь на чарівній межі?..

Допоможи, преславна Берегине,
Бо наче потопають у олжі –
Краса небес та чорнота низинна.

Х (ІІІ)
…Та при кінці сплива в гармонію любови.
Іван Франко Дидактичний сонет

Краса небес та чорнота низинна –
Між них немов на терезах стоїш,
Чекаючи, куди мінлива доля кине –
Опустить чи сягнути дасть узвиш.

Пасує майбуття нам соколине,
Де почуттям високим ти гориш!
Воно одухотворено-нетлінно
Живе й напевне спалахне скоріш

Аніж загасне. Хоч, буває, зорі,
Далекі залишаючи світи,
Додолу тихо падають у зморі…

Де рівновага зла і доброти -
Гармонія любові заговорить –
До тебе все життя мені іти!

ХІ (ІІІ)

До тебе все життя мені іти –
Чарівності і вроди – ідеалу.
Дай сили, Боже, досягнуть мети –
Бо рухаюсь угору так помалу.

Як зло своє здолать, перемогти,
Натуру загнуздать недосконалу?
Мій берег філософський самоти,
Не кинь мене зневірі на поталу.

Коли журбі оцій настане край,
Поляжуть сумніви у домовину?
О доле, шлях пресвітлий розгортай –

Благаю ненастанно ще й уклінно.
Де мріями ячить кохання рай,
Мелодією ніжності полину.

ХІІ (ІІІ)

Мелодією ніжності полину,
Долаючи стихію руйнівну –
Цю почуттів шалену хуртовину,
Що із рожевого збудила сну.

В таку випробувань лиху годину
Всі слабкості від себе віджену
Нехай ота завія люта гине,
Почувши щастя пісню голосну.

О, замок у повітрі знов постане –
То вітер з віхоли зумів звести…
Це будівництво мрій безперестану –

Ніяк мені його не обійти
Воно з`єднає нас обох коханням,
Відновлюючи спалені мости.

ХІІІ (ІІІ)

Відновлюючи спалені мости
Лікуючи свої сердечні рани,
Примирення нам шлях би осягти,
Відкинувши навіки все погане.

Не знаючи жалю, ні гіркоти,
Відчувши щастя спокою нірвани,
Його серцями мусим берегти –
Хай світло ллється в нас безперестану.

Своєї зло чекає теж пори -
Здобуте після сварки за хвилину
Покотиться у прірву із гори…

Життя прекрасне лиш наполовину –
Від радості прямує до жури,
Тонкого болю ронячи перлини.

ХІV (ІІІ)

Тонкого болю ронячи перлини,
Збагачую поезію нову,
Тебе, кохану, золоту, єдину
До себе кличу в мріях, наяву.

Рядками цими легко, безупинно
Любові річки руслом я пливу
Там виникають чарівні картини –
Збагачують красу її живу.

Туди вливаються струмочки горя –
Од відчаю темніє рідина,
Вируючи, засмоктує й говорить:

«У мудрості є сила рятівна,
Яку дає усім житейське море
І музику, де плаче глибина.

ІІІ-Магістрал

І музику, де плаче глибина,
Здіймається мов хвилями бурхливо,
Акордами в душі моїй зрина,
Спадає звуками, неначе злива.

Так трепетом пронизує вона,
Щемить, тече, тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.

Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес та чорнота низинна…
До тебе все життя мені іти.

Мелодією ніжності полину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.

(далі буде)

І (ІІ)

Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.

Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.

Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…

Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.

ІІ (ІІ)

Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.

Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?

Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..

Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.

ІІІ (ІІ)

Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,

Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.

Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…

Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.

ІV (ІІ)

З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.

Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.

Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…

Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.

V (ІІ)

Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.

Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?

Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?

Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.

VІ (ІІ)

Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:

Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.

І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –

Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.

VІІ (ІІ)

Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.

Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.

Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій

Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.

VІІІ (ІІ)

Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,

Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями

В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!

Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!

ІХ (ІІ)

А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.

Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!

Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…

Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!

Х (ІІ)

Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.

Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?

Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…

Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.

ХІ (ІІ)

Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.

О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.

І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.

Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!

ХІІ (ІІ)

Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?

Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?

У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…

Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?

ХІІІ (ІІ)

О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.

Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!

Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…

Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.

ХІV (ІІ)

І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.

Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.

- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..

- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!

ІІ-й Магістрал

Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…

Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.

А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!

Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!

(далі буде)

І (І)

Світи мені, любове осяйна,
У мирний час чи дні гіркі сваволі,
Бо Україну рідну рве війна,
Стоять од вибухів будинки голі.

Вогонь лама залізо, вигина,
Найкращі вої падають на полі.
Й коли усе закінчиться – хто-зна,
Пораненим пісні гамують болі.

Живи мій дух, надіє золота,
Як доведеться взятися за зброю -
В щасливі дні хай пам`ять поверта…

Так будемо боротися з журбою –
Коханням жити, хоч і смерть вита!
О, кожна мить наповнена тобою.




ІІ (І)

О, кожна мить наповнена тобою –
Любові чар усе єство обліг,
Бурштинною вгорнувши пеленою
І душу й тіло – з голови до ніг.

Мов золотої осені порою
Нам на роялі грав казково Гріг –
Манив у сни печерою гірською,
В тумані розчинитись допоміг.

Печаллю вечір насуває знову,
Вже сяєво втрачає жовтизна,
Зникають дива кольори медові…

Лиш голубінь озерна, весняна
Мій спогад пестить маревом чудовим,
Як небо, сонцем вигріте до дна.




ІІІ (І)

Як небо, сонцем вигріте до дна
Моя душа закохана розквітла.
Снагу дає їй Божа яснина –
Криниця невичерпна твого світла.

Мов квітка, що від темряви сумна,
Стояла вже похила і поблідла,
Стебло своє поволі розгина –
Враз ожила – розвеснено-привітна.

О де ж воно – тепло твоїх долонь?!–
Я спогадами тихо рани гою –
Жорстокий болю, стишся, охолонь –

П`ю трави із цілющого настою –
Те царство мрій з підніжжя аж до скронь -
Габою оповите голубою.




ІV (І)

Габою оповите голубою
Все небо, тільки біла смуга хмар,
Мов шлях до раю стежкою тонкою
Ген простелилась, дзеркало мов чар

Краси твоєї. Серед супокою,
Де сонця п`є пожадливо нектар
Цей листопад засмучений, рікою
Течуть пресвітлі кучері примар.

За ними все женуся. І навіщо?
Хіба верну утрачене сповна?
Услід мені глумливо вітер свище.

Ні, хай душа у мрії порина.
Бо щастя це для творчості найвище,
Натхнення нескінченна дивина.




V (І)

Натхнення нескінченна дивина
В тобі таїться, наче у природі,
Брунькується, як парость весняна
І розквітає словом на свободі.

Вона – весела, іноді – сумна,
Й іще мені не говорила: «годі!»
Тече, мов зачарована Десна,
Красою молодою душу поїть.

Молю Богів цю річку зберегти,
Від дум брудних, що повні гнилизною,
Хоч протилежні боряться світи…

Одвічні сплески їхнього двобою…
Так хочеться печалі, чистоти –
Впиваюся поезії водою.




VІ (І)

Впиваюся поезії водою,
Вона – ясне життя мого живло,
Тече по венах кровію гінкою,
Аби єство наснагою жило.

Ми, силі цій скоряючись обоє,
Заскочивши в Пегасове сідло,
Вже летимо над сивою горою
Натхнення і кохання щоб було.

Пірнаємо у пестощі туману…
А ти ізнов: «Та це усе – мана,
Яка за мить від подиху розтане»…

Навіщо дум прозора яснина,
Як видивом хмеліємо нежданим,
Мов келихом іскристого вина?




VІІ (І)

Мов келихом іскристого вина
Аби послабити чи знять напругу,
Душа моя у спогад порина,
Хмеліючи між заводями лугу.

Ми тут ходили. Це – вже давнина,
Та досі тайкома тамую тугу
За вечором липневим. ДолинА
Твій голос теплий лагідного друга.

Ну а тепер – неначе вороги,
Стріляємо словами, мов ковбої,
Що в фільмах сиплять кулі навкруги…

Коли ж зима вже зміниться весною?..
Хай квітами натішаться луги,
І вродою твоєю молодою.




VІІІ (І)

І вродою твоєю молодою
(Яка ж вона розвеснено-п`янка!)
Я милувавсь, мов діамантів грою,
Коли тоді зійшла ти з літака

Ходою ніжно-трепетно-легкою,
Неначе із Олімпу. Та рука
Оповила мене, немов габою –
Так дивовижно лагідна й тонка.

Пресвітлим сном це видиво минуло,
Полудою печаль в очах стоїть -
Важкий тягар болотного намулу.

Нам безкінечною здалася мить,
Як сяйво сонця мороком вгорнуло –
Затемнення світило зачорнить.




ІХ (І)

Затемнення світило зачорнить
Куди мені сховатися від горя?
І як переплисти стосунків гидь?!
Вже світ навколо – наче мертве море.

Ледь стримуюсь, щоб вовком не завить,
Регоче вороння глузливо хором.
Пливу за течією мимохіть,
В кайданах муки б`ється серце хворе.

А у гаю так забіліло скрізь,
Аж усміхнулася похмура днина…
Чолом до снігу свіжого торкнись –

Він сиплеться, мов борошно, невинно…
Кохання саван кинула нам вись –
Ростить розлука біля скронь сивИни.




Х (І)
«…Искать в лесной глуши сочуствия природы
Приюта для любви, таящейся от глаз»
Віктор Гюго

Ростить розлука біля скронь сивИни
Усю укрила голову зима.
На гай туман спускається рівнинно,
Всі мрії золоті життя лама.

Вже щире й те здається сміховинним,
Усе, у що так вірилось – дарма –
Осквернені руйнуються святині,
Кохання – це нещастя і чума.

А сніг неначе забілив обрАзи,
Немов промовив: «Може досить нить?» -
Поздоровішала душа одразу…

Природа лік дає несамохіть,
Знаходжу я розраду тут, оазу,
Бо обірветься променева нить.


ХІ (І)

Бо обірветься променева нить…
Тоді мене рятує лиш натхнення.
В собі його не владен зупинить.
Уяви поривання дерзновенні

Несуть увись над попелом століть
І вибухами воєн сьогодення
Щоб сяєво любові оживить
У паросткові сонячно-вогненнім.

- Навіщо все це? – я питав себе, -
Живу, немов спокутую провину,
А чи не час уже забуть тебе?! –

Топчу вогонь, обурений дитинно,
Й хоч ніби гасне полум`я слабе,
Але моє кохання не загине.





ХІІ (І)

Але моє кохання не загине –
Від тебе даленію. Дивна річ,
Бо чим сильніш, о люба ворогине,
Тим більш ясніше чую я твій клич.

Ти сни мої тривожиш безневинні:
Ми спершу сваримося віч-на-віч,
Тоді на іншу ложа половину
Лягаєш, пригорнувшися до пліч.

Набридли ночі клятої ці глузи…
Їх час уже нарешті припинить!
- Та чи розірвеш доленосні узи? –

Лунає голос віщий з верховіть –
Як мрія - почуття в тобі й у музі,
А піснею, зміцніле, задзвенить.




ХІІІ (І)

А піснею, зміцніле, задзвенить –
Від первістка до цілого альбому.
Твоїх непереможних чарів сіть
Наловить перлів з музики огрому.

Аж у очах од них замерехтить,
Красою звабить серце не одному,
Хто між Пегасових бував угідь,
І в небеса полинув невагомо.

Бува огидне каркання ворон
Із гаю, дисонуючи, долине,
Пилятиме повітря поміж крон…

Та як без бою досягти вершини?
Здолай же чорні хмари перепон,
Весну життя даруй душі, Богине.




ХІV (І)

Весну життя даруй душі, Богине,
Удвох на яхті в океані - ми.
А за бортом іскряться білопінно
Доріжки дві, мов змахують крильми.

Над хвилями, у леті соколинім
Здіймаємося між вітрів семи,
Зливаємось цілунком воєдино –
Міцніш мене, кохана, обійми.

І знов ці мрії. Може вже ніколи
Не вернеться пора ота краснА…
Все крутяться снотворних марень кола!

Зате врожай уява пожина…
Тоді мені яснішає довкола –
Світи мені, любове осяйна!




І-й Магістрал

Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.

Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.

Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Бо обірветься променева нить…

Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!

(далі буде)