Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Артур Сіренко (1965)

Рубрики

Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Нічого особистого: просто осінь
    Час – це плямистий щур
    З очима кольору ночі,
  •   Тінь тополі
    На битій дорозі
    До кумедного міста Реймса*,
  •   Вони, рибалки
    Я блукаю між хмарочосами,
    Як останній король модерну,
  •   Сулія Су
    Над річкою Білою,
    Яку печеніги назвали Альма
  •   Колискова для небожати
    Колиска тесана з чорних апострофів
    Чи то з важких дерев’яних апокрифів
  •   Далеко, за озером
    Далеко за озером спокою
    Людина йде стежкою невідання
  •   Два флорини в жмені
    Шматок вітрила сірого
    Безпритульної дірявої каравели
  •   Виглядаючи крука
    Виглядаючи крука –
    Чемного, як усі пророки-мислителі**,
  •   Намалювати пейзаж
    Ілюзорні вухасті кролики
    Гризуть ілюзорну траву*
  •   Мигдалевий трунок
    Пригостив необачно
    Трунком, зробленим з крапель дощу
  •   Скло
    Ведмежий пастух*
    Оком червоним своїм
  •   Погляд змії
    У краю сліпих кипарисів*,
    Що здіймають свої гілки-руки
  •   Білий весняний трамвай
    Всерйоз сприймаю міфи:
    Наче замріяний Телемах
  •   Архіпелаг міста
    Отримав нагороду мовчанням –
    Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
  •   Десь там, далеко
    Десь далеко від наших снів,
    Далеко-далеко від квітучої вишні,
  •   Весняне вино
    Світанок – це сонна чапля,
    Що прокидається на озері весни,
  •   Плямистий журавель
    Плямистий сон –
    Фарбований вохрою:
  •   Моє повернення
    У долину анемон білих
    Повернусь я весняним вітром,
  •   Глибина ріки
    Що ховається в глибині троянди
    У сокровенній серцевині пелюсток?
  •   Пейзаж намальований мушлею
    Берег позбавлений відчаю,
    Сліди на піску буття
  •   Народ човнів
    Поема про людей без обличчь –
    Її пишуть на сторінках кам’яних книг
  •   Станіслав: промені світла
    Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
    Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
  •   Розхвильовані
    У старій лютеранській книзі
    Надибав слова про хвилі
  •   Слідами блідого Сонця
    У моїх снах закохані змії
    Танцюють повітряні танці,
  •   Човни
    У морі легенд вогняних
    Пливуть човни кам’яні –
  •   Місто осінніх ілюзій
    Місто рудою хвостатою кішкою
    Відловлює галасливі трамваї –
  •   Олень і троянда
    У порожнечі липкій міжзоряній
    Марево синіх ялинових мрій
  •   Королівство самотніх постатей
    Стукає в дерев’яні двері
    Епоха полум’яних птахів
  •   Оповісник
    Медон-оповісник
    Такий же пастух як і всі
  •   Прогулянка у тьмі
    Ніч бавиться моїм серцем
    Як чужинка дорійського племені
  •   Безбарвний димар
    Безбарвні сліпі телефони
    Наче кавалки віконного скла
  •   Три пісні
    Пісня вдівця
  •   Скринька сутінок
    Трохи опалого листя
    Жовтого, наче дукат останнього дожа
  •   Смак води
    Епоха дивиться в душу
    Скляними очима буття,
  •   Осінні сни
    Тепла осінь сонячних яблук,
    А сниться відьма війна.
  •   Мій лабіринт
    У лабіринтах моїх бажань
    Танцюючі дивоптахи метафор
  •   Сім ночей
    Під небом крихким наче скло
    Ми ловимо місячних зайчиків,
  •   Мідні ножі
    Сріблясте мовчання дзвону
    Зловісне, як вечір на острові Родос:
  •   Полювання на синіх мамонтів
    Запросив тебе – астролога та алхіміка
    Втомленого манускриптами та мінералами
  •   Темніє: скляна дорога
    Розкажу про людину,
    Що була бозна-де
  •   Згасле вогнище
    Нікому сказати, зовсім нікому,
    Що Небо поранено в скроню,
  •   Еолія
    Жовтокрилі піфії
    Співають мені пісню-пророцтво:
  •   Шелест трави
    Ми тужимо,
    Бо майбутнє здається вигадкою:
  •   Олівець зозулі
    На острові іржавого літа
    І теплих, як ренесанс вишень
  •   Прядиво синього льону
    Буття – це прядиво сну,
    Який бачив колись Оріон
  •   Літати як бусол
    Чорним бусолом
    Над лісом мрій здичавілих
  •   Місто камінних спогадів
    Місто камінних спогадів
    Мурували над річкою води прозорої,
  •   Голосіння святого Станіслава
    Порожнеча трамвайних колій:
    Оберемок кульбаб – для вінку,
  •   Апостоли болю
    Винахідникам колеса. Щиро.
  •   Doloroso
    Паяц павучої ночі
    Малює німих вершників
  •   Стіна звуків
    Ніч руйнує залізні мости
    Між кварталами міста ілюзій:
  •   Втеча майбутнього метелика
    Двері зачинені,
    А майбутній метелик,
  •   Спалений сад
    Передчуття попелу – попелу ангелів –
    Вона теж була попелюшкою –
  •   Березень-Тристан
    Березоль має імено таємне – Тристан –
    Синьооким кельтом за порогом хати
  •   Дорогами сколотів
    Дорогою в сколотські Атени
    Стаю самотнім, стаю травою,
  •   Сірі квіти
    Для птаха сірого ночі зоряної
    Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
  •   Корабель синяви
    Станіслав – корабель у морі Часу.
    Я матрос, якого взяли на борт
  •   Вежа снів
    Під лисими зорями,
    Над пухнастими хмарами
  •   Глеки спогадів Сонця
    Темні спогади Сонця
    Про віки невблаганної тьми,
  •   Сонце весляра
    Сотні сонць гарячих
    Моєї Вітчизни загірної,
  •   Ла кієза ді Сан Джуліано Мартіре
    Ріміні – це каламар старого монаха,
    Що пише хроніки готів-варварів
  •   Апокоиф жовтого листя
    Дірявий черевик осені:
    Взуваю його на босу ногу
  •   Кієза ді Сан Джовані Баттіста
    Дикі квіти сягають Неба –
    Оцього, синього. Оксамитового.
  •   Ла кієза ді Сант Агостіно
    Чуже як сніг одкровення:
    Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
  •   Темпіо Сан Фортунато
    Сім ночей мандрує березоль
    Від хмільних «п’яццо»
  •   Палаццо Гарампі
    Тягнуться в небо
    Жовтими свічками
  •   Площа Кавура
    Під дощем пелюсток
    Березневі розмови про каву
  •   Палаццо дель Аренго
    Кам’яне, кам’яне, кам’яне
    Серце міста рибалок на березі моря,
  •   Замок Сізмондо
    Ти вмієш без страху
    Дарувати мені квітку мигдалю,
  •   Тріумфальна арка Августа
    Пелюстки персиків мерехтять
    У часопросторі мурів Ріміні:
  •   Міст Тіберія
    Із синьої річки етрусків
    Яка тече тут одвічно
  •   Темпіо Малатестіано
    Магнолії оксамитові марширують
    Під музику Паганіні-вигнанця
  •   Дорогою крука
    Дорога в праліс років відлюдника
    Я прокладав її тростиною синього жайвора:
  •   Попіл мовчання
    Дерево синіх ілюзій
    Височить самотою
  •   Дерево для вогнища
    Я потрапив під дощ
    І то під рясний –
  •   Зорі кольору криці
    Між вчора і завтра
    Зорі
  •   Лист Астеріону post factum
    Нитку одну, Аріадно,
    Кладеш в руку – мені,
  •   Окраєць Неба
    Ще думки наче зерна
    Не падали в зорану землю історії
  •   Крик сови
    П’ять пар чобіт
    Князя Чорторийського
  •   Чорний камінь
    Чорний камінь
    На шляху кинув
  •   До небосхилу
    Троянди співають псалом
    Морю, яке народжується
  •   Alphabetum Incognitum
    Вірші, що написані на стінах в’язниці
    (А хтось збудував її),
  •   Туди, де дощі
    Свою долю ховаю в торбу
    З малюнком риби та лева,
  •   Доктор Етернітас
    Мій хвостатий друг
    Колись був будинком
  •   Porta lunae
    Не перед брамою шукайте мандрівця,
    А там, на тій дорозі - на шляху,
  •   Всесвіт без снігу
    Всесвіт без снігу
    Завбільшки з троянду
  •   Персидська троянда
    Пишна персидська троянда
    Яку оспівав життєлюб Хайям
  •   Птах кольору пилу
    Тому, хто стояв біля брами
    Люди приносили подаяння:
  •   Пейзаж намальований димом
    Пейзаж намальований димом:
    Ще жива поезія проростає зелом:
  •   Оксамитове літо: вечір
    Тягар літнього вечора,
    Сутінок тога для патриція-лилика –
  •   Станіслав: травневі сутінки
    Станіслав – то місто з химерами,
    Де написана книга бруківки –
  •   Танці в етері
    Розмови сонцеоких блукальців
    Засипано пелюстками вишні:
  •   Мить журби
    Звуки – це квіти.
    Вони зацвітають щоранку
  •   Туманні блукальці Неба
    Ловили в глибинах рибу,
    А зловили камінь:
  •   Упряж для вороних
    Моє серце вирушало у подорож,
    Покликало собі кучера чорновбраного,
  •   Мовчання долонь
    Мовчання –
    Легке, наче подих пролісків
  •   Напередодні
    Майбутнє – це сутінки
    Весняного вечора
  •   Весняний одяг
    Міняю одяг –
    Чорний краватковий на плямистий,
  •   Кінь сивий
    А до мене прийшов кінь сивий –
    Дивиться своїми очима синіми
  •   Острів серце
    На острові мого серця
    Живуть мовчазні Робінзони,
  •   Кам'яна мелодія
    Написав, споглядаючи стару-стару світлину. Оцю.
  •   Те, що в залишку
    Сон – це тканина
    Зіткана з льону,
  •   Кристал води
    Цієї зими,
    Коли думки про Вічність
  •   Світанок сонного сонця
    У глеки налито світанок
    Замість вина снігових елегій,
  •   Чорний мармур
    Місяць безбородим Фідієм –
    Скульптором потойбічних Атен
  •   Дощ просвітлення
    Зимовий дощ – це холодні сльози
    Блідого замерзлого меланхоліка Неба,
  •   Сліди на снігу
    А ти шукав відчаю
    На березі березня,
  •   Сховок
    Ліс не сховає –
    Він поглине як море –
  •   На щиті
    Я повернусь
    У край наш овечий
  •   Дні глухої осені
    Дні завершення осені –
    Наче мальовані амфори
  •   Сині квіти самотності
    Квіти самотності
    Вирощую на кам’яних плитах –
  •   Залізний журавель
    Коли день полиновий, а ніч совина
    Глипає Місяцем-лупалом у безсоння твоє,
  •   Різновидності пітьми
    Минуле – це книга.
    Я це зрозумів дощавої ночі
  •   Зіниці нещадного моря
    Море має на диво колючі очі,
    Море не дивиться – глипає
  •   Срібне вітрило
    Море,
    Яке існує тільки в минулому
  •   Світильник гасне
    Птах не кричить – бо тьма,
    Світильник гасне,
  •   Ладнати вітрило
    У високій вежі людських сподівань
    Налий мені в чашу срібну –
  •   Плавання кам'яних хмар
    Міста мов човни кам’яні
    Дрейфують у бік Вавилону.
  •   Солодкий дощ
    Руде і чуже Сонце
    Зазирає крізь краплі дощу –
  •   Провулки
    Серед вулиць пізнього літа,
    У лабіринтах провулків торішньої меланхолії
  •   Торба Сивіли
    У затінку лавра – дерева Дафни
    Між двома струмками солодкими
  •   Пеан Гефеста
    У кузні, де підковують Фавна,
    У темній кам’яниці Аркадії,
  •   Час, що настав
    Вже час
    Метелику з жовтими крилами
  •   Політ над брамою
    Місто, яке назвали Воротами Неба
    Зачинило мальовану браму Інанни,
  •   Босоніж
    Схожий на мене червень-схолар
    Тупотить серед пташиних ясенів,
  •   Дах
    Він теж був руфером –
    Майстрував дах на семи вітрах
  •   Свита для Сонця
    Ми сіяли жито на полі глиняному
    Нашого болю, а зійшов мох.
  •   Драгоман
    Я драгоманом тепер
    У війську зеленого лісу:
  •   Плесо
    У божевільному морі,
    Яке я побачив там –
  •   Брама
    Я стою біля брами
    Розчахнутої, як діжа
  •   На скронях
    На скронях старого ідола
    Кам’яного, як все минуле,
  •   Замість струн
    Ми танцювали
    Ногами босими під музику вітру
  •   Холодна монета Місяця
    Я збираю в діряву торбу метафор
    Тіні весни Петрарки –
  •   Центуріон очерету
    Останній патрицій осені,
    Що мав колись тогу,
  •   Випити сни
    Сни, в яких достигає пшениця,
    Жовтогарячі сни колеса Сонця –
  •   Той, що зачиняє брами
    Якийсь дивак нетутешній
    Малював на мої вікнах папороть –
  •   Зимові сни
    Зима мокра й холодна
    Наче арктична риба Каласта,
  •   Вік золотий
    Винахіднику плуга – щиро.
  •   Межа ностальгії
    Падолист вчорашніх віршів,
    Пізня осінь гіркої кави самотніх роздумів
  •   Малахітова людина
    Малахітова людина
    Кришить своє серце в сільницю,
  •   Час пітьми
    У Кіммерії пітьма,
    Яка шириться від молока
  •   Берег ріки
    На березі ріки мовчазної,
    Яку оспівав флорентієць –
  •   Помах крил
    Я літаю між краплями
    Дощу нескінченного,
  •   Дикий аґрус
    Дикий аґрус достиг
    Під небом Верлена
  •   На струнах
    На струнах,
    Яких давно не торкалися пальці
  •   Монолог скрипки
    Не турбуйте мене,
    Коли граю я на залізній скрипці
  •   Музика мовчання
    Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей
  •   Рибалки
    Тим, хто розмальовував глеки. Щиро.
  •   Твій дім
    Твій дім стоїть
    У Кварталі Латинському,
  •   Сумний балаган
    У моєму серці
    Театр акторів-безхатьок
  •   Фарби для Місяця
    Я купляю в крамницях Леванту
    У чорновбраного Яго –
  •   Вільні століття
    Епоха синіми пролісками
    Проростає крізь зотліле листя віків,
  •   Самотній вогонь
    Ті, хто розпалив вогонь
    Серед моря каміння,
  •   Зимові гуси
    У місті
    В якому ніколи не було трамваїв
  •   Діти варварів
    Босоногі мешканці лісу
    Збирають білі камінчики –
  •   Світ, якого нема
    Світ, якого немає
    Зобразив нам художник літер,
  •   Джмелі
    Ми думали, що життя – це книга,
    А це лише вервечка
  •   Темні слова
    Темні слова
    Зустрічаються в кожній книзі –
  •   Сліди золотого лева
    Сліди золотого лева
    На піску, який залишила ріка,
  •   Той, хто з тобою
    Мені говорили,
    Що в цьому місті зітхань
  •   Прядиво
    Та це не буття – це прядиво:
    Плетиво ниток Порожнечі.
  •   Сон серця
    Моє серце горнулось
    До білих зимових метеликів
  •   Дорога: нічого не втрачено
    У сірому світі хворих ілюзій
    Губаті люди торгують дірявими душами
  •   Виноград стиглої осені
    Жовтень кульгавим грішником
    Шкандибає до храму старих єрЕтиків
  •   Будинок з химерами
    Я зачиняю двері –
    Важкі тисові двері
  •   Стежка-ніж
    Стежка, на якій кроків не чути
    А лише шепіт
  •   Мох
    У башту моєї пам’яті
    На самий горішній поверх:
  •   Порожнє Небо
    Відлітають ластівки –
    Чорно-білі знаки апокрифів,
  •   Тільки мовчання
    Не кажіть мені нічого про крейцери,
    Які ховають у своїх волохатих сумках
  •   Про любов
    Коли за вікном зелене Сонце
    Грає в покер з божевільними шкіперами
  •   Замість скрипки
    Замість скрипки
    У мене нині похмурий день:
  •   Розчинення
    Він називав її Лу
    І просив не шкодувати про забуття,
  •   Спогади зникли
    Благодатний дощ змив спогади,
    Як змиває зграя метеоритів
  •   Дож
    Іриси – квіти веселки,
    Сині квіти босоногих арфістів
  •   Мета
    Кохана, нас омивала вода
    Холодна й прозора
  •   Загата горобиної ночі
    У ставку горобиної ночі
    Втопилися зорі-дівчата:
  •   Втеча
    Тікаю від власної тіні –
    Від себе – такого самого «Я»,
  •   Пісня потойбічної цикади
    Щастя порожній глек:
    Хочеться вірити в його існування,
  •   Прочанин Ерідана
    Я гадав Оріон – то мисливець,
    Що вбиває оленів з очима вологими,
  •   Журба невідома
    Мені сумно так
    Йти дорогою жовтою
  •   Чужа самотність
    Щемливо
    Проростають дерева непам’яті
  •   Колись
    В якому підвішено зорі:
    Не тільки Сіріус –
  •   Жовтий потяг Сонце
    Зі станції Падолист
    На жовтому потязі Сонце
  •   Доволі
    Доволі листя,
    Забагато насипала ти, Осене.
  •   Брама
    Ми думала, що це місто
    І жили в ньому, кохана.
  •   Час каміння
    Вже час:
    Полудень наче вино
  •   Лічити горіхи
    Кількість дерев
    На вулиці Кленів
  •   Фотони майбутнього
    Зоряний шепіт
    Чути в шелесті книг сторінок,
  •   Вино дощу
    Вино дощів
    Наповнює наші чаші
  •   Перелітні круки
    Нинішня осінь гаряча мов серце,
    Що пульсує між ребрами Сонця.
  •   Куди тепер
    Літо триває.
    Хоча в душі – осінь,
  •   Vigilia
    Вітряки, вітряки, вітряки
    Мелють повітря – не борошно.
  •   Кожне Я
    Кожне Я – це плетиво мотузок,
    Старих корабельних канатів,
  •   Сад і його господиня
    Сад синіх очей
    Садівниця-білявка,
  •   Тверезе світило
    Над містом п’яним
    (І то не від бренді кольору осені)
  •   Три книги
    (Триптих)
  •   Годинник журби
    Ще молоді хмари
    Так само кохаються в небі:
  •   Прозорі звірі
    Звірі прозорі блукають
    У хащах моєї свідомості,
  •   Мішок ночі
    Жадібна відьма Ніч
    Ховає свої чотири Місяці
  •   Серце-метелик
    Серце моє – ти метелик
    З крилами кольоровими –
  •   Бджоли
    Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
    Збирають мед одкровення на луках щастя,
  •   Загублений
    Загубитись так легко в морі:
    Коли вітрило подерте
  •   Танці на кінчику леза
    На кінчику леза ножа
    Живуть тридцять два аптекарі:
  •   Жасмин і сніг
    Друзям, які були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.
  •   Золоті ножі
    Золоті ножі променів сонця
    Зарізали мою подругу ніч.
  •   Прозоре серце
    Серце людське
    Схоже на шматок синього неба
  •   Фараон Іхтамнєт
    Фараон Іхтамнєт
    Перетворився на мумію,
  •   Нічого крім дороги
    Дорогами розбитими
    Скачуть вони в Донецьк –
  •   Тенета
    Небо нині кольору попелу –
    Такі фарби були в художника злого,
  •   Зозулі крик
    Зозулі крик
    Примерзає до циферблату
  •   Жовта ніч
    Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
    Навіть твоя недоречна Венеція
  •   Там, за териконами
    Там, за териконами – джаз,
    Постмодернова музика,
  •   Плаття Евтерпи
    Чомусь погляд сумний
    У цього трамваю з номером
  •   Блукання сумної Ерато
    Час – кульгавий жебрак
    З торбою – Всесвітом,
  •   Збирач горіхів
    Я збираю горіхи,
    Які падають з дерева,
  •   Не повторюй слова осені
    (Триптих)
  •   Срібна монета осені
    Місячна ніч –
    Монетою срібною жебраку під ноги.
  •   Тінь синьої кішки
    Сторінками книги століття-калічки,
    Сторінками цього збірника фейлетонів,
  •   Попіл спогадів
    Моє рідне селище
    Засипає попелом спогадів.
  •   Осінній шлях
    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.
  •   Поле вестготів
    Я блукаю
    Серед подертого шовку Неба,
  •   Годинники зупинились
    Всі годинники зупинились:
    Ніхто вже час не міряє –
  •   На краю
    Тезці і побратиму, людині і повелителю блискавок. Щиро.
  •   Любити будильники
    А я теж люблю будильники:
    Оті – живі, оті – хвостаті,
  •   Дзеркало на продаж
    Цей світ – це крамниця дзеркал.
    Кожне око вола від роботи втомленого,
  •   Повернення
    Він повернувся –
    Тінню старого ясена,
  •   Передчуття свiтанку
    Синім конем скаче провісник світанку,
    Сіріус – неба блідий поет складає касиди
  •   Ноктюрн нірвани
    Дзеркало
    В яке зазирнула ніч
  •   Краплі дощу на хижу відлюдника
    Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
    Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
  •   Камінь білий
    Я слухав шепіт каменю,
    Що загубив кудлатий бог
  •   Те, що забувають
    Вечір гусне дощавим туманом,
    Міцною кавою,
  •   Місто моїх мрій
    Місто моїх марень
    Все танцює свої божевільні танці
  •   Жадання забуття
    Забуття совою сивою
    Торкається кучерів –
  •   Те, що сховала ніч
    Моє серце
    Стукіт копит повторювало,
  •   Там, за річкою
    У краю за рікою
    У країні, в яку немає шляхів,
  •   Даремно, все даремно
    Даремно, друже, ти серед цих каменів,
    Що ніколи не стануть хлібами,
  •   Дiзнатись все
    Серед глупої ночі епохи занепаду
    Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
  •   Повітряні кулі очей
    Я літаю над світом
    На двох повітряних кулях:
  •   Dominus fata
    Мою долю майструє володар
    Черлених кленів і холодного вітру,
  •   Серце-човен
    Серце-човен
    У цій синяві вигадок,
  •   Сховок
    Що там, у лабіринтах моєї душі,
    У її найтемніших закутках,
  •   Ті, інші
    Зима. І світ чи то посріблений,
    Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
  •   Театр абсурду
    Арлекін на фронті
  •   Діана порожнечі
    Металеві бджоли залізних вуликів
    Не сплять ночами Діани –
  •   Крижаний архангел
    Брудної зими і сльотавої осені
    Тиша.
  •   Скрипка дощавої ночі
    Я звик грати на залізних скрипках
    Музику білої панни з очима блискучими,
  •   Володар осені
    А моїм життям бавиться
    Володар осені:
  •   Вогні серед порожнечі
    А може це все, що лишилося:
    Вогні – далекі, жовті, лускаті.
  •   Погляд Неба
    На землі оксамитовій
    Де кожна левада – долина мертвих
  •   1933
    Чорне сонце чорного року,
    Чорний хліб – тільки в мріях,
  •   Серце дозрілим яблуком
    Серце моє – ти дозріле яблуко,
    Що висне на гілці осені холоду,
  •   Дві кулі для Сократа
    Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
    Коли осінь дощава року оцього Божого,
  •   Цвинтарі холодного Місяця
    Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
    Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.
  •   Сира тінь моя
    По річці життя норовистій
    Перекатами та вирами,
  •   Тога під назвою холод
    Одягаються в холод
    Жовтодзьобі філософи,
  •   Шкаралупа місячної ночі
    Мисливцям на вурдалаків присвячую. Щиро.
  •   Рудобородий гномик
    Бородатий гномик
    Любив на ліфті кататись,
  •   Шати небосхилу
    Тим, хто був поруч в серпні та вересні 2014 року.
  •   Розірване небо
    Тим, хто не повернувся (на відміну від мене).
  •   Зорі згасають
    Зорі гаснуть
    Лишається попіл –
  •   Сполох дзвіниці попелу
    Дзвіниця
    Збудована з попелу
  •   Пустеля без лабіринтів
    Тільки пустеля.
    Ось все що лишається
  •   Мертві вершники, білі коні
    Мертві вершники
    Скачуть на білих конях
  •   Хіба що вершник…
    А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
    Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
  •   Сталактити черепа
    А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
    Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
  •   Коли запанує тиша
    Коли замовкнеш моє серце?
    Коли затихнеш, згасиш стукіт
  •   Келих білий
    Я наповню мій келих туманом
    Густим, непрозорим, липким,
  •   На поверхні
    Часоплинність клаустрофобії
    На поверхню ріки пелюстками
  •   Чорні птахи торішніх снів
    Чорні птахи торішніх снів
    Дзьобають тіні мертвого Місяця.
  •   Той, хто говорить
    Я співаю деревам
    Свою пісню відлюдника.
  •   Мигдалевий шлях
    Мій шлях гірко мигдалевий -
    До землі помаранчів-каменів,
  •   Офiра Високому Небу
    Сколоти женуть коней
    До мідної річки Калай,
  •   Час важких хмар
    Над степовою Елладою хмари
    Важкі, як Сізіфа камені,
  •   Касида про загублену землю
    Земля моя степова, зранена, втомлена
    Земле моя, в мене вкрадена,
  •   Там і тут
    А на війні як на війні: Сонце
    Над нами вогненною кулею.
  •   Пошуки
    Я шукав Дао
    З важким автоматом на плечі,
  •   Я повернувся
    Я повернувся з м’ясорубки війни,
    Намагаюсь повірити, що це правда,
  •   Газела про металевий дощ
    Над Сарматією небо прозоре і чисте,
    Над Сарматією вночі зірок намисто,
  •   Газела про втомленого солдата
    Поранений день помирав –
    Посічений градом, порубаний ураганом,
  •   Трава лагідна
    Добре, що трава хороша –
    Лагідна,
  •   Люди заліза
    Люди заліза
    Нині під сонцем Апокаліпсису
  •   Жарке літо
    Жарке літо
    Дарує металеві зерна,
  •   Короткі сни
    Сам собі
    Нагадував отамана
  •   Коли б не війна
    Коли б не війна,
    Небо було б прозорим озером
  •   Доки живеш
    Не продавай своїх спогадів
    На сліпому торжищі безумців,
  •   Моє індіанське літо
    Нема кому довірити журбу,
    Нема кому розповісти
  •   Годуючи динозавра
    Годую з руки залізного динозавра,
    Чую, як по його металевих венах
  •   Монастир віршів
    Холодний день Столітньої війни.
    Сосни білими монашками
  •   Палаючий будинок
    У цьому краю живуть тільки тіні –
    Тіні людей та собак.
  •   Кінь огненний
    Огненний кінь копитом топче
    Запашну траву спогадів,
  •   Виноградарі
    Ми виноградарі колючої лози,
    Що росте на безплідному полі,
  •   Пил війни
    Коли ми їхали на війну,
    Тільки сивина скронь
  •   Вогонь
    Наші душі – це шматочки Сонця:
    Вогню одвічного.
  •   Епоха прощання
    Вчуся говорити «прощай»
    Сонцю й деревам,
  •   Шлях у майбутнє
    Тобі лишився шлях в сьогодні.
    Не в майбуття,
  •   Мовчання не про нас
    Мовчать не про нас.
    Нас забувають.
  •   Дім без запаху
    А я оселився в домі,
    Де давно не було квітів,
  •   Слова-зерна
    У землю, що зорана вибухами,
    Що насичена металом,
  •   Розділи сумної повісті
    Я гортаю сторінки
    Важкої трагічної повісті
  •   Бліде сонце зими
    Ми на втомлених плечах
    Тримаємо всю важкість світу сього,
  •   Озирнутись назад
    Якби тільки мертві дні
    Були позаду (коли озирнемось назад),
  •   Акробати
    Ми акробати:
    Жонглюємо залізними інструментами,
  •   Нічого
    Мені нічого не потрібно в цьому світі:
    Ні блиску діамантів, ні сонця золотого жмутку,
  •   Моя офіра
    Ми сонцепоклонники –
    Люди у плямистому одязі
  •   Все, що лишилось
    Лишилася тільки тиша
    У павзах між вибухами.
  •   А я на війні
    А я на війні.
    І це не метафора.
  •   Дороги моєї музи
    У моєї музи
    Дороги нині важкі:
  •   Сліди посмішки
    Була у мене торба посмішок -
    Кольорових, як шматочки літа,
  •   Свічадо бездонного колодязя
    Зазирніть у колодязь
    Виритий пошерхлими руками
  •   Десь там
    Десь там далеко в Африці,
    Чи то десь в Трансільванії
  •   Луганда
    Чорний народ Луганди
    Вилазить з глибоких нір,
  •   Абстракція
    Напишу слово «абстракція»
    На сірому акулячому асфальті
  •   Під копитами орди
    Навіть квіти здійняли бунт
    Супроти хана Батия,
  •   Чистилище барикад
    Ми всі зліплені з плоті і крові,
    Наші тіла - це потріпані одежини
  •   Бiла барикада
    Ми будуємо барикаду зі снігу,
    Ми теж альбігойці
  •   Святий вогонь
    Вогонь
    Прийшов у давнє місто
  •   Слова палаючого куща
    А ви знаєте, що людей вбивати не можна?
    Ви знаєте цю просту істину
  •   Цигарка для Мельпомени
    Гюстав!
    Ти ж не жив у часи пихатого Риму,

  • Інша поезія

    1. Нічого особистого: просто осінь
      Час – це плямистий щур
      З очима кольору ночі,
      Що ласує маримухами,
      Які назбирав божевільний
      В лісі сутінок спогадів,
      У хащах осиротілих просторів,
      Де блукає сліпою вдовою осінь –
      Оця, в картатій сукні минулого,
      Оця, пастушка тихих мелодій
      І розмов біля вогнища – марних.
      Трохи диму між поглядами,
      Трохи живої поезії (ще),
      Трохи холодного вітру – між листя:
      Скрипка лісового паяца
      Тихіша їжакового тремтячого серця,
      Що теж співає про сон падолисту:
      Майструйте із барв драбину
      До загуслого синього неба,
      Що просякло трунком свободи –
      Таки вітряної і холодної,
      Таки завислої в між часами,
      У ніч, коли відкриваються двері
      І на столі розсипана сіль.
      До останніх яскравих квітів,
      Які забули зів’янути
      Йди нечутними кроками,
      Наче не бруківка то,
      А печера черепа.
      Назбирайте оберемки
      Кленового гостролистого золота –
      Для подорожніх.

      P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Тінь тополі
      На битій дорозі
      До кумедного міста Реймса*,
      Де собор колючий
      Наче щетина дика,
      Мене зустрів лігурійський граф**
      Чи то поліграф,
      Чи то монограф,
      Чи то оліго але теж граф
      (Трохи підсліпкуватий,
      З моноклем та ясеневою тростиною)
      І подумав, що я дзвонар
      (Переплутав, бо Плуто)
      Та й порадив:
      «Квазімодо, не спи,
      Краще спалюй мости
      До поганського Ріміні***.
      Або кораблі –
      Лишай лише сивий попіл
      На піні хвиль.
      Мешканцю готичної башти!
      Ти не герой і не варвар,
      Ти клишоногий мисливець
      На лангобардів.
      Зціплюєш зуби,
      Заховавши під каптур
      Ім’я заповітне Рома****,
      Малюєш собаку білого
      Між дірками черевиків
      На чорній воловій шкірі спокою
      Пензликом скрипторія Сонце!»

      Краще б той граф
      Тікав би за обрій
      До королівства тополь
      На П’яцца-дель-Пополо*****
      Чи купив би корову Му
      На ринку Мантуї.

      Примітки:
      * - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
      ** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
      *** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
      **** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
      ****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Вони, рибалки
      Я блукаю між хмарочосами,
      Як останній король модерну,
      А мені кричать галантні гарсони
      У чорних краватках-метеликах:
      «Агов, містере!»
      Мені посміхаються смугасті коти –
      Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
      Знавці італійського сиру і сірих метеликів,
      Посміхаються,
      Наче не коти вони, а рибалки,
      Що ловлять старого сома спокою –
      Незворушного, як сама Порожнеча –
      Стара бабуся Будди-Всесвіту
      Медитуючого серед чорноти Вічності*.
      Я блукаю між хмарочосами –
      Скляними потворами Андрія Варголи**,
      Виглядаю мишу на ім’я Сьогодні,
      Що бігає між металевими, галасливими
      Гусаками-автомобілями***
      (Пливіть собі рікою часу, пливіть!),
      А мені натякають, що то не миша, а щур,
      Сірий, як вчорашнє безглуздя,
      І хто натякає (стиха)? Зубата жінка Сонце!
      Щур, який догризає насіння годин,
      Що ми назбирали в торбинках овечих,
      Бо гадали, що ми пастухи, а не женці
      Всього, що лишилося
      На цій ниві осінній порожній****.
      Я блукаю, а місто-страховисько
      Поглинає шматочки майбутнього,
      Про яке знає лише хвостатий
      Пророк.

      Примітки:
      * - люблю думати про Вічність, а особливо писати про неї. А вона любить… Що ж вона любить, ця стара діва з вицвілими очима? Не знаю… Не знаю…
      ** - краще б він малював годинники, а не бляшанки з супом.
      *** - бо вони гелгочуть як гуси (коли в дорозі). І такі ж неспокійні мандрівці – туди, в невідоме. Бо прийдешнє завжди невідоме.
      **** - весняна нива теж порожня – бо ще нічого ще не проросло. Посадіть там просо.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Сулія Су
      Над річкою Білою,
      Яку печеніги назвали Альма
      Збудував хижку дідусь Ол.
      Збудував і забув
      Про людей, що пили росу
      З чаші синьої квітки:
      Взяв та й забув
      І не згадував.
      Забув про коней білих,
      Що мають чорну цятку на лобі
      І топтали чебрець запашний
      Копитами – в червні.
      Забув і не згадував.
      Забув про косу замашну
      Сивої жінки Ули,
      Бо мусив забути –
      Інакше ніяк, інакше глек
      Без дна і води,
      Глек, який не наповнити,
      Скільки не лий,
      В якому живе луна –
      Сумна дівчина Ехо.
      Дарував йому сулію
      Повну вина черленого.
      Вершник Юл
      Дарував і казав:
      «Пий! Бо риби не знають спокою
      У річці Білій.
      Не знають. Пливуть
      З минулого в День Сонячний.
      Пливуть.

      Примітки:
      У печенігів роду Каракарга, що кочував біля річки Молочної був шаман якого називали Ол.
      За свідченням Філоктета Олександрійського (234 – 298) таври називали богиню смерті Ула. Але це було таємне ім’я, яке знали тільки жреці. Якщо в таврів хтось не міг померти, то вони кричали, дивлячись на північ: «Ула, прийди!»




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Колискова для небожати
      Колиска тесана з чорних апострофів
      Чи то з важких дерев’яних апокрифів
      Писаних апостолом Неба*.
      У цьому човнику трояндових снів
      Задрімає небіж хмаринок –
      Легкокрил синього тролейбуса,
      Пазуристий хронікер гомінких бджіл,
      Що напише їм історію-вигадку,
      Де роки-літа будуть мічені квітами**
      Або мітами про крилатого Мінотавра,
      Де на кожній пожовклій сторінці
      Міняйли нахабно дзенькають
      Срібними тугриками Чингісхана –
      Вусатого фемініста і модерніста.***
      (Дайте йому трохи поїсти
      Кобилячого молока
      Полинової левади пророків.
      Дайте!)
      Співаю лагідну колискову,
      А мені кажуть, що то заупокійна.
      Радію дощу, а мені кажуть, що то радій.
      Радій собі, не тужи, Алкіде. Радій.
      Поліфем (десь в Палермо)
      Бавиться словами приказок.
      А ви слухали пісеньку
      Однооких потвор-козопасів?
      На вершині гори
      Лякаю ведмедів пророцтва,
      Фарбую їхнє густе хутро
      Синявою.

      Примітки:
      * - в часи порнократії був такий Папа Анастасій ІІІ (час понтифікату 911 – 913). Він крім енциклік і послань (тексти яких до нас не дійшли) написав ще таємний апокриф «Небо, яке мені приснилось».
      ** - дож Генуї Джорджо Адорно (1350 – 1430) лишив по собі крім бібліотек еротичної та політичної літератури ще мемуари написані латиною: «Memoriam remus domini» («Спогади майстра весла» (лат.))
      *** - Чингісхан направду був першим монгольським феміністом: у його кодексі законів сказано: «…жінок заборонено бити палицями і камінням…» А його імперія для свого часу була таким модерном, таким модерном, що Будда борони…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Далеко, за озером
      Далеко за озером спокою
      Людина йде стежкою невідання
      Крізь високу траву забутих Істин –
      Колючих, як корсиканський полудень.
      Ловлю в цьому прозорому озері
      Пічкурів плямистих –
      Створінь крижаних джерел
      І Неба черствого й байдужого –
      Неба Гіпербореї.
      Плутаю це озером зі свічадом,
      В яке зазирають ондатри –
      Зубаті красуні вусатого літа очікування.
      Сваволя. Чи то сон лірника,
      В якому тільки мелодії сови болотяної,
      В якому сліди на піску –
      Сліди почвари минулого –
      Холодної, як епоха оленяча.
      Кидаю в те озеро шовкові сіті –
      Може зловиться пструг Пізнання,
      Може мені таки щось відкриється,
      Як тому диваку-ірландцю,
      Бородатому, як всі оповідки
      Про людей, що не знали заліза
      І сонцеплин вважали виставою
      Старої діви-весталки,
      Жриці страшної Вічності.
      Наливаю в келих сутінки –
      П’янкий трунок садівника Епікура,
      Вітер гортає тіні – м’які як волова шкіра,
      Наче не тіні то, а сторінки
      Книги ноктюрну й пророцтв.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Два флорини в жмені
      Шматок вітрила сірого
      Безпритульної дірявої каравели
      Флорентійця – сина нотаріуса –
      Це маленьке льонове небо,
      Яке заперечує довгодзьобий птах*
      Смутку чорно-білої самотності,
      Окриленої печалі моря:
      Чекай**
      Одкровення водяної пустелі
      Такої ж байдужої як вітер***,
      Що вічно дарує неспокій.
      Чи може з того шматка вітрила
      Змайструвати прапор республіки –
      Білий з черленою лілією,
      Тільки чим його відбілити –
      Оцей сірий уривок тканини –
      Все що лишилося, не загубилося
      (Окрім надії на повернення,
      Окрім хворобливої ностальгії
      За вапняковим палаццо),
      А ще думки про одного вигнанця,
      Що замість необачного повернення
      Мандрував до страшного інферно:
      Краще б перетворився в чаплю
      І мочив свої ноги довгі
      В річці Арно – шукаючи кваків
      Зелених.


      Примітки:
      Я хотів написати текст про трьох флорентійців, але написалось лише про двох. Тому в жмені затиснуті тільки два флорини – два золотих, ще тих – республіканських, з лілією та Іваном Хрестителем. Питання в чиїй жмені – в жмені того, Альберіго, чи того, хто обрав поводирем Вергілія?
      * - подейкують, що першим птахом, якого побачив Альберіго перетнувши океан була біла чапля. Але то легенда. Сам Альберіго про це ні слова в своїх нотатках.
      ** - у Равенні розповідають, що нащадок Каччагуйди Єлисейського постійно чогось очікував, але я в то не вірю.
      *** - Джироламо Савонарола, якось сказав, що вітер і до нього, і до його слів байдужий. Напевно, натякав, що вітер не буде роздмухувати багаття на якому йому судилось палахкотіти.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Виглядаючи крука
      Виглядаючи крука –
      Чемного, як усі пророки-мислителі**,
      Саркастичного, як всі споживачі свіжого,
      Стою на запиленому роздоріжжі
      Вісьмох фрігійських доріг***,
      Де зламаних колісниць скалки
      Збирають як сторінки дерев’яних книг****
      На яких ще напишуть апострофи
      Апостолів древлянської черні,
      На яких ще накреслять знаки
      Сумних пророцтв неминучих
      Якоїсь Сивіли сіверської.
      Стою на роздоріжжі між Равенною
      І містом Нумітора – авгура племені расна
      Біля щербатого каменя*****
      Пораненого нестримним вершником
      Епохи довгих мечів.
      Виглядаю крука –
      Посланця космічної ночі,
      Єдиного співрозмовника,
      Єдиного сучасника:
      Завжди і всім сучасного.
      Чекаю не поради
      І навіть не слова кульгавого втіхи,
      Чекаю на крихту пташиної мудрості –
      Нехай злої-недоброї,
      Як дні опалені Сонцем
      Сліпим.

      Примітки:
      * - «Коли приходить найсумніший образ тієї ночі...» (Публій Овідій Назон)
      ** - кажуть, що Сократ був нечемним, але це або виняток, або брешуть люди.
      *** - а в наших то краях всі дороги фрігійські. Коли ступаєш на таку дорогу, одразу відчуваєш себе вільним. Що вже говорити, коли ти на конику…
      **** - багато хто з мудрих людей писав на сторінках дерев’яних книг – Конфуцій, Лао-Цзи і багато ще хто…
      ***** - нині у нас всі камені поранені – або копитами коней, або щербатими мечами варварів, або злослів’ям заброд.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Намалювати пейзаж
      Ілюзорні вухасті кролики
      Гризуть ілюзорну траву*
      (Таку ж зелену, як мої сни),
      А Шовковий Томас
      Ласує морозивом хмар:**
      Трохи білого на блакитному –
      Наче в Армориці*** – берег і шум
      Моря. Того – неспокійного.
      Розкажіть про це королю Джону –
      Невдасі й муралю замків
      Таки на острові, на зеленому****
      З каменів, таки диких.
      Дочки блаженного Гумберта*****
      Виглядають птаха сірої пісні
      Крізь заґратовані вікна замку:
      А десь гагари оксамитових мрій
      Туляться до скель острова Долі.
      (Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
      А на руїнах замку Мейнут*******
      Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
      Вирізавши смужку з самого серця
      Ірландського прапора.
      Повітря прозоре
      Після дощу просвітлення
      Чи то алегорій зливи –
      На відміну від моря прийдешнього:
      Завжди темного і непрозорого
      В якому ловив банькатих риб
      Я – нетутешній поціновувач кави
      З чужим прізвиськом Мерфі.
      Малюю недолугий пейзаж
      На околицях дивакуватого Дубліна
      Кавою.

      Примітки:
      * - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
      ** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
      *** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
      **** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
      ***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
      ****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
      ******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    10. Мигдалевий трунок
      Пригостив необачно
      Трунком, зробленим з крапель дощу
      Та пелюсток мигдалю,
      Дивака меланхолій П’єро –
      Сновиду міста кленового листя,
      Співрозмовника блідого лилика.
      Поділився черствим окрайчиком
      З потріпаним сумним опудалом,
      Дерев’яне серце якого дірявлене
      Навесні сталевим ножем алегорій.
      У глибини холодних рік,
      Що течуть на північ від снів,
      Я кинув камінь важкий
      Своїх зранених спогадів:
      Нашкрябав на тому камені
      Ієрогліфи – напис
      Про те, що немає мети,
      Є тільки шлях – порожнечами.
      Той камінь проковтнула
      Риба-тінь: сіра як дотик,
      Що залізним хвостом
      Каламутить непевний Час
      Лускою колючою
      Торкається вигадок –
      Риба ріки,
      Що тече на північ від серця:
      У холодній воді бистрини
      Погасили люди мовчання
      Свічку прадавнього болю:
      Тепер морок пульсує числами,
      Тепер фатум наче сліпе дитя
      Шукає навпомацки
      Мармурове пророцтво.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    11. Скло
      Ведмежий пастух*
      Оком червоним своїм
      Глипає в тьму ночі коліс:
      Вінценосний слуга
      Мусить пройти через ліс
      Що стримить голками в Небо
      І ховає стражденних лиликів
      (Летіть!)
      Глибоко в прірві між століттями,
      В безодні між фразами
      Філософа, що шукав вогню
      Як першопочатку,
      Як втілення Істини
      Птах пересмішник
      Прокричав своє незабутнє «прощай!»
      З усіма, хто майстрував арбалети
      Під зливою – не ховаючись,
      Згадуючи гудіння бджіл,
      Яким дарували шматочки повітря
      До пори. До сонячний днів
      Осиротілого ясена,
      Що ховає своє дерев’яне серце
      Від злого птаха-заброди,
      Що пророчив кожному лісорубу:
      Крадіжка – це діжка Кра** –
      Крука, що бачить усе,
      Навіть тіло загублене
      Душею мандрівницею,
      Яке вона скинула мов плащ сутінок,
      Мов тогу патриція мармуру,
      З якого будують форум***
      Раби.

      Примітки:
      * - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
      ** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
      *** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    12. Погляд змії
      У краю сліпих кипарисів*,
      Що здіймають свої гілки-руки
      До порожньої байдужої синяви,
      Розмовляю з плазунами-тінями:
      У кожному оці змії лускатої
      Бачу відображення Галактики –
      Ніби то не сіль розсипана,
      А ріка: досі майструю човен,
      А вже присмерк, вже сутінки:
      Куди плисти під чорним вітрилом,
      Якщо померло саме очікування,
      Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
      Синьоокої швачки пустель.
      Всі ріки плинуть –
      Навіть ця біла ріка – Галактика,
      Тільки впадають в Стікс,
      Що океан Забуття напоїти не може.
      Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
      Споглядає щоночі череп фанатика,
      А подерту свиту днів Поліфема
      Латають крикливі вивільги** –
      Птахи сваволі й воскових свічок:
      Лаври цвітуть за вікнами***,
      А днів напророчених чекати годі,
      Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
      Відображене ненароком чи то необачно,
      Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
      Глоду****.

      Примітки:
      * - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
      ** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
      *** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
      **** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    13. Білий весняний трамвай
      Всерйоз сприймаю міфи:
      Наче замріяний Телемах
      На своєму острові козопасів:
      Загубити, а потім шукати
      І не знайти…
      Пам’ятаю серпневу ніч,
      Коли зажурений Місяць
      Вавилонськими піснями
      Оповідав мені, книжнику,
      Що серце стає квітучим деревом
      Через тисячу літ одкровень,
      Через тисячу овечих снів,
      Через тисячу сторінок апокрифів,
      Через тисячу весел варварів.
      Птаха синьокрилого нетутешнього
      Називаю Гомером солоних квітів,
      Наче не птах це, а фіалковий сон.
      Флорентійські плямисті бажання
      Єдинорогами невагомими
      Прозорими наче око сови
      Прямують левадою присмерків
      У краї, де померла зима.
      Гніздо змайстрував собі крук
      На ймення Корнелій Сулла,
      Бо гадав, що не вишня це,
      А зруйнований човен весталок.
      Минає ще одна весна масок,
      Розчинився в минулому
      Прозорий квітень одвічної подорожі,
      Хотілось вічності квітучих вишень,
      Але на конях прийдешніх снів
      Чорніє тавро.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Архіпелаг міста
      Отримав нагороду мовчанням –
      Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
      Що шиють собі сорочки-мантії
      Для буття-блукання в царстві марень,
      Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
      Нагороди сумної білої тиші
      Пелюстками анемон посипаної –
      Нагороди мовчанням.
      Сад, де гніздо майстрував омелюх,
      Той самий, що розчинився в блакиті
      Серед квітучих вишень Табу*:
      Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
      Під коромислом легким веселки,
      Що висить над гніздом омелюха
      Радіючи краплям дощу – весняного,
      Інфанти мандрують в інферно,
      Гомер мандрує в Едем (наосліп),
      Портрети мандрують за мури,
      Які поруйновані сурмами (чуєте?).
      Місто – архіпелаг крихітних моту**,
      Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
      Над якими літають кажанами щоночі
      Писарчуки-чорнокнижники.
      Дні вислизають наче вужі смарагдові,
      Наче не весна це, а верболозів річка,
      Де замість віршів ловлять кваків***
      Чорногузи – голоногі судді-брегони****
      Наших днів зла.

      Примітки:
      * - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
      ** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
      *** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
      **** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Десь там, далеко
      Десь далеко від наших снів,
      Далеко-далеко від квітучої вишні,
      Де джмелі не гудуть солодкаво,
      А час міряють солідами та флоринами,
      Все той же дож Теодато Іпато* –
      Магістр чужої липкої пітьми
      Пророчить про втоплений перстень.
      Всерйоз відчувати весну –
      Хоча б над морем ілюзій,
      Хвилями якого тікати
      Під вітрилами білими
      (Від моторошної реальності)
      І малювати на них квіти,
      Наче не вітрила то, а хмаринки:
      Даруйте мені необачно,
      Що тіні далі грають свою виставу
      Ненаписаної п’єси Франческо Бароцці**,
      Даруйте мені, що весна така недоречна,
      Блукав берегом моря зі свічадом
      В яке зазирало Небо – намарно,
      Бачило там тільки світло –
      Біле як цвіт. Наче троянда Йорків***.
      Твоя.
      Десь далеко, де ніхто не крикне: «Земля!»,
      Коли побачить камінну брилу минулого
      На вулиці допотопних автомобілів
      І лише прошепоче: «Прощавай, Гійоме,
      Отруїли Сонце вином із маримухів,
      З дерева таємної жалоби
      Змайстрували ворота в інферно».


      Примітки:
      * - насправді Теодато Іпато недовго споглядав пітьму. Але мені його все одно шкода…
      ** - Франческо Бароцці писав не п’єси, а пророцтва, в тому числі циркулем і лінійкою. Але це не завадило йому побачити те, що переживаємо нині ми. Дарма його оголосили єретиком. Дарма. Краще б не оголосили, а голосили. Щосили.
      *** - а в на в Чигирині теж люблять білі троянди. Хоч і ростять їх тільки біля водяних млинів.
      **** - Пауль колись попрощався з Гійомом на мосту Мірабо. Вони обидва помилково вважали, що Сонцю перерізали горлянку одного лиховісного року. Але вони помилялися. Обидва.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Весняне вино
      Світанок – це сонна чапля,
      Що прокидається на озері весни,
      В тіні осокору не хочу бути рибалкою
      І ловити пічкурів торішніх снів
      (А пам’ятаєте той березень синичковий,
      Трохи блаватний і геть оксамитовий?).
      Ранок – то сонна левада перших кроків,
      Коли гаснуть ліхтарі холодного світла
      І спалахують квіти-апострофи
      З яких роблять вино почуттів
      Мрійники країни загірної.
      Разом з очеретом з води зимної
      Проростають слова одкровення:
      Аби ловити журбу нездоланну
      Березоль назвався Арахною,
      А квіти білі слив тенетами днів
      Без хмар, без дощу і без ностальгії:
      Наче Сократ, що на кручах глиняних
      Борисфену – бородатого схимника
      Запитання збирає чи то карбує,
      Наче не слова то, а драхми,
      Наче не мрійник він, а скарбничий,
      Наче то не ріка сколотів, а Ерідан мрій.
      Деревій проростає на торішніх згарищах
      (Для кого? Хіба ворожбити захочуть
      Пророкувати його сухими стеблами
      Майбутнє країни загірної
      І лікувати болючі подряпини
      На руках хворих на клаустрофобію?)
      Душі нагадують коней стриножених –
      Ще зарано.
      Ще надто зарано.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    17. Плямистий журавель
      Плямистий сон –
      Фарбований вохрою:
      Там хижка на березі Ерідану
      З очеретяною стріхою:
      Трохи сопілок і трохи човнів,
      Трохи солі – в торбині, де схований світ
      Моїх вигадок.
      А вода все так само прозора –
      Що вчора, що завтра,
      І береги журавлині
      Так само карбують тінь
      Німого апостола березня.
      Трохи крижинок – як все тимчасових,
      Можна почати цю гру –
      На три чверті драбини,
      Що спрямована в Небо –
      Теж тимчасове (направду),
      Тільки Фатум
      (Про нього мені прокричав журавель –
      Отой, нетутешній, плямистий,
      І нагадали шнурівки – на берцах)
      Карбує щось вічне – нетлінне.
      Одвічне. І псалмозоряне.
      Під флорином Місяця
      На лобі овечого пагорба
      Гортаю свій сон – наче літопис,
      Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
      Від нас – вершників синяви.
      На гілці старої верби
      Побачив якось соловейка,
      Що віршує шотландською.
      І щось знає про піктів.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Моє повернення
      У долину анемон білих
      Повернусь я весняним вітром,
      Холодним як вічна Істина.
      У долину очитку квітучого
      Повернусь диким каменем,
      Важким, наче мої спогади.
      У долину весняних вишень
      Повернусь сірим птахом –
      Легким, наче дотик квітня.
      Муза в хітоні дірявому
      Нашіптує щось потаємне –
      Приховане від ока буденності
      Під золою злою торішніх пожеж.
      А жебрак ренесансу Спіноза
      Грає на скрипці світла місячного
      За склом прозорого міста,
      Де одягають в гіматій Гекату
      Сажотруси срібних годинників
      Журби хвилин закіптюжених,
      Які наче старі монети
      Збирають коти-нумізмати
      Чорні, як мертве Сонце
      Старої бабці-галактики
      Загубленої за видноколом.
      Я повернусь.
      Назбиравши для вас світла.
      Пристібуючи його кванти фібулами
      До вовняних пеплосів
      Імен-блукальців.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Глибина ріки
      Що ховається в глибині троянди
      У сокровенній серцевині пелюсток?
      Ніщо.
      Порожнеча, з якої виникло все.
      І в якій все тоне і розчиняється,
      Запитую в цієї пишної квітки:
      Ти пам’ятаєш про що я снив?
      Пам’ятаєш мої блукання
      Країною папороті берегів Ерідану
      Та водоспадів синіх Гондвани –
      Велетенської країни дощів?
      Мовчання наодинці з трояндою –
      Квіткою, якої немає в дзеркалі,
      За межею нетривкого срібла буття:
      Спалюю всі імена непевні
      Квітів і людей клану Можливо
      На жаркому вогні автодафе,
      Збагачую себе досвідом небуття,
      Відчуваю
      Яка нескінченність – там, за порогом,
      Називаю предмети й рослини
      Новими словами-смарагдами,
      Тим часом, коли птах синьокрилий,
      Що прилетів з Едему запашних спогадів,
      Що співав про храм, що збудують завтра
      Огортає літеру «алеф»
      Крильми.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    20. Пейзаж намальований мушлею
      Берег позбавлений відчаю,
      Сліди на піску буття
      Моря – синього звіра,
      Що мислить молитвами,
      І горить, і горить, і горить
      Заграва вохряним співом
      Наче останній лист
      Королеви шотландської Мері
      Писаний журавлиним пером
      заперечення
      Небуття, що спадає попелом
      Життя – кульгавої попелюшки,
      Що збирає горіхи в жменю
      На горищі дому алхіміка Ґодо*.
      Берег, що чув тільки дельфінів крик:
      Хтось написав на скелі,
      Точніше нашкрябав, видряпав
      Зламаним лезом ножа:
      «Königsluft».
      Мушля створила пейзаж**,
      Човен створив надію,
      Пандора її сховала***
      Наче якусь коштовність –
      У скрині. На дні.
      Наче скриня то море –
      Ніби теж там живуть почвари
      І лупають зіницями темними
      У душі китів-потопельників,
      У душі шкіперів п’яних,
      У душі зелених русалок
      Тихо.

      Примітки:
      Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
      * - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
      ** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
      *** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Народ човнів
      Поема про людей без обличчь –
      Її пишуть на сторінках кам’яних книг
      Знаками, що нагадують сліди черепах
      На піску річки, назва якої табу
      Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
      Тесаних з кривого замшілого дерева**,
      Що не цвіло ніколи білими квітами,
      Навіть весною світу сього зеленого,
      Світу здивованого і очманілого,
      Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
      Світу такого босоногого і необачного часу,
      Коли гори були молодими й веселими,
      Коли плямисті рисі непролазних хащів
      Тільки ростили собі вуса-антени,
      Якими слухали голоси галактик***,
      Що шепотіли про Вічність моторошну,
      Яку малював на глеках народ човнів:
      Креслив на глині вохрою, золою чорною,
      Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
      Опалені обіцяним вогнем світанку –
      Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
      А на глині лишає воронячий знак,
      Люди народу човнів майстрували весла
      І місили липку незайману глину
      Над тою ж важкою водою, над площиною
      На якій жили і ловили в глибинах здобич,
      Над якою лунав кожного недоброго вечора
      Сірої чаплі крик.

      Примітки:
      * - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
      ** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
      *** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Станіслав: промені світла
      Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
      Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
      Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
      Ти крапля дощу життєдайного,
      Що тамує спрагу тополь,
      Що стримлять шпичаками в Небо**,
      Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
      Моїх недолугих спогадів,
      Ти брат кленової осені,
      Що здобуває місячне сяйво
      Як нагороду сну надвечір’я,
      Ти прядиво брам ренесансу,
      Ти вишня достиглих бажань,
      Що під склепінням блискавок
      Червоніють як вогнище масок,
      Що крокують від свята до свята
      Наче художники,
      Що розфарбовують червень – час квітів,
      Ти камінь, що принесли вільні муляри
      У підмурок башти алхіміків***,
      Ти доктор Браун,
      Що відшукав філософський камінь
      Серед снігу, на якому лишили сліди
      Коні журби****.
      Ти синява хусток синиць,
      Що дзьобають дні як зерна,
      Ти кам’яна книга прозорих вікон.

      Примітки:
      * - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
      ** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
      *** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
      **** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.





      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Розхвильовані
      У старій лютеранській книзі
      Надибав слова про хвилі
      І черевики весняного подорожнього,
      Що ненароком прийшов у Гамбург,
      Коли крізь загублений капелюх
      Проросли прочани-підсніжники
      (Далебі).
      Якщо залишається дещо,
      Якщо повз нас
      Стрибають фіолетові зайці –
      Посіпаки весни,
      То співати любовних пісень
      Доречно
      Не тільки їжаку-баламуту
      І не тільки пугачу – монаху сонному,
      Але й вам шестигранним
      (Сонечко).
      Бавився в кубики,
      Грався з квадратиками
      І голочками ялиновими
      (Доречно).
      Окрайцем хліба
      Нагодую невдаху березня,
      Присвічу йому шлях
      Недопалком каганця лойового:
      Схоже
      Я теж пильную в закутку
      Хижаків моєї свідомості
      І задуманих мамонтів.
      Бронзові почуття
      Подаровані на іменини Сонця.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Слідами блідого Сонця
      У моїх снах закохані змії
      Танцюють повітряні танці,
      На березі, що не знав тягаря
      Жодної дерев’яної хатки:
      Тільки кораблетрощі – у спогадах.
      Споглядаю гілку модрини
      Коли літо ще не довершилось,
      Не сконало в вересневих агоніях,
      Не стало готичним минулим:
      Космос насичений ароматом хвої,
      Речі, які зависають у просторі,
      Дерево, що розділило століття
      На дрібні кавалки подій,
      На шматочки пародій творіння:
      Метелик літає в безоднях Галактики,
      Коли я слухаю вітер –
      Хаотичну пісню «реальності»:
      Зелені ножі трави боліт –
      Гострих країв можна торкнутися –
      Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.
      Я зрозумів нарешті,
      Чому я прийшов на берег
      Озера-моря диких як вишні сарматів,
      Свавільних, як Місяць оповні –
      Савонароли отари зірок:
      Слухати пісню очеретяного цвіркуна –
      П’єро прибережних дюн,
      Сеньйора республіки літа:
      Його Флоренції мальв і шипшини.
      Що лишається нам від снів?
      Що лишається світу від спогадів?
      Що, крім паперових клаптиків –
      Папірусів літописів сьогодення?
      Наших снів – таких знедолених,
      Таких безхатьок і волоцюг,
      Синіх як Небо….

      P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Човни
      У морі легенд вогняних
      Пливуть човни кам’яні –
      Човни, які тесані завтра –
      З базальту сірих ілюзій,
      Що придумані птахом
      На ймення дивне неясить:
      Після вівторка стоптаних черевиків
      Після дощу музики, що схожа на осінь
      Після коріння, що вростає в пейзаж,
      В якому жодного жайвора
      Схожого на Сократа – хоч трохи,
      Хоча б натяком, хоча б мрією.
      Жодного. Навіть уявного.
      Пливу на човні кам’яному
      До берега чебрецевого,
      Де храми, палаци й халупи будують із диму
      Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
      Гондольєром вусатим кота
      Посадив на корму
      Кам’яного човна,
      Що змайстрований завтра.
      Нехай заспіває
      Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
      Хвостатих як ніч назавжди.
      Тягар лускокрилих апокрифів
      Тягне в Небо – чашу Гекати
      Кольору попелу
      Майстровану з глини – як все.
      Як першолюди, що знали як ми –
      Необачно – тільки легенди.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    26. Місто осінніх ілюзій
      Місто рудою хвостатою кішкою
      Відловлює галасливі трамваї –
      Втікачів зі світу духмяних яблук
      Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
      Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
      На жменю жолудів – стиглих, як небо,
      Місто простягнутих рук,
      Де сойки кричать про смородину радості плоті,
      День, коли осінь назавжди
      У гості в чайний будиночок,
      У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
      Нехай замороженими, але на гостину –
      Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
      Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
      Що потім втопили в бездоннім колодязі
      Сліпі музиканти – гравці на кото.
      Перехожі під чорними парасольками
      Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
      Мислять лускатими рибами,
      Що пливуть проти течії часу,
      Кожен годинник – плямиста форель,
      (Все так однозначно, що хочеться бути),
      Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
      Жадають побачити ратушу декларацій,
      Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
      Сірі як комин, як попіл каштанів,
      Як очі осіннього ангела алегорій,
      Проспівають хвалу чи то гімн
      (А може пеан чи елегію)
      Невідомому.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    27. Олень і троянда
      У порожнечі липкій міжзоряній
      Марево синіх ялинових мрій
      Схоже на заморожені айстри.
      Зелений олень і прозора троянда
      І серце схоже на жмуток трави.
      Плутана стежка в інферно задимлене,
      Бита дорога в холодне чистилище:
      Кіпріда стала пастушкою босоногою –
      Йдемо так довго дорогою битою,
      Вівці танцюють танго – під хмарами,
      А Сонце – мій брат чи то побратим,
      Говорить про вічність:
      Цитатами. З мітів недобрих.
      Квітку незнану назву Левкотоя,
      Припильную світанок кентавра
      Над джерелом, що назву Бористен.
      Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
      Країна Загірна видається Гранадою,
      Хоч зовсім не схоже:
      Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
      Не дозріває інжир, божевільний гідальго
      Навіть не мріє про подорож.
      З мороку плащ мені шиє печаль,
      Радить сховатись від крапель
      Дощу, що накликав олень,
      Дощу, що зволожив троянду,
      Яку досі ніхто не бачив.
      Ніхто. Навіть вісник мовчання
      У своєму прихистку-пустищі,
      Де повітря важкою ковдрою
      Огортає самотність.
      Помираючий вечір!



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    28. Королівство самотніх постатей
      Стукає в дерев’яні двері
      Епоха полум’яних птахів
      (Відчиніть!)
      Епоха, що замість мантії
      Огорне тебе мереживом снігу,
      Перетворить притулок на капище
      Твоїх уривчастих журавлиних снів,
      Твої сірі очі – на свічада просвітлень,
      А твої пасма думок незачесаних
      На завірюху спіральних галактик.
      Срібна мотузка-змія –
      Це дорога, якою твої коні нестямні
      Женуть навіжено
      У царство чистих озер,
      Де вітер пише крилами чайок
      Сонети журби очерету.
      А ті, що лишились на березі
      (Рибалки поранених слів)
      Біліють самотніми постатями
      Серед сухих чорнокорих дерев,
      Які втомилась рубати
      Щербата сокира варварів.
      Ми рушаєм на Південь:
      У країну квітучого лавру,
      Що цвіте, коли сходить Сонце,
      Де на скелях малюють човни,
      Темну арфу ховають в печері,
      Вірші декламують пошепки,
      А море вважають могилою
      Мрій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Оповісник
      Медон-оповісник
      Такий же пастух як і всі
      Жителі приблуди-острова
      (Приблуди в легенду)
      Збудував мені сховок,
      Мені – рибалці мрій-втікачів,
      Що схожі на пстругів прудких –
      Схожі. Направду.
      Називають мене Триптолемом
      Всі хто йдуть по дорозі в гори
      Снів нездари сови.
      А я лишень під час тесмофорій
      Дарував усім колосків жменю
      Пшениці перестиглої солодкавої
      І славив байдуже Сонце –
      Прабатька кружляння одвічного.
      Лишень.
      Слухав пісні Демодока –
      Такі ж темні і запізнілі
      Як світанок на цьому острові,
      Як дика троянда –
      Квітка собак і людей весла
      (Повертайтесь. Хоч інколи.)
      Падає сніг
      На море кольору мандрів.
      На журбу кольору попелу.
      На птаха кольору ночі.
      Падає.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Прогулянка у тьмі
      Ніч бавиться моїм серцем
      Як чужинка дорійського племені
      Склерос
      Бавиться глобусом Птолемея.
      Дивиться! Дивіться!
      Це видовище буде тривати!
      Адже ми в Римі
      Напередодні років Аттіли
      Шепочемо на готському діалекті
      Цитати з вульгати:
      «Коли думки мої болючі…»
      Вдягаюсь у чорне –
      Відчуваю себе відступником:
      Прокидаюсь босоніж:
      Хоча б тому, що так ходить Істина
      По саду яблуневої паморозі
      Να χαίρεστε κύριοι!
      У вкритому пилом дзеркалі
      Бачу когось схожого на себе
      Чи то на якогось єретика,
      Що радіє життєдайності холоду:
      Якщо вода стає попелястою
      Наче гризун міста плащів і площ
      На яких виглядають вдову.
      Майстер-штукар
      Носить у скриньці кельми і циркулі,
      А на вулицю втрачених мрій
      Визирають пусткою двері:
      Хто зірвав вас з петель?
      Чи може це зовсім не Рим?
      Теж вічне, але не місто?
      Сюди ніхто не прийде.
      На прогулянку.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Безбарвний димар
      Безбарвні сліпі телефони
      Наче кавалки віконного скла
      Хати, де жив синій кудлатий пес –
      Замість людей-димарів,
      Замість круків-нездар,
      Що плутають гілку ясена
      (На якій так зручно старіти,
      На якій так зручно бути самотнім)
      З хатою-пусткою, п о р о ж н е ч е ю,
      Де вікна вибили ще вовкулаки
      За часів сумного Трояна –
      Князя ілюзій та мрій сорочиних,
      Батька синів зими Бористена.
      Де вікна зірвали з петель
      Ще печеніги-зайди: заброди трави.
      Телефони як зайці – скачуть у сни,
      Вистрибують з темних шаф –
      Лабіринтів залізних комах:
      Все безбарвно – навіть зимовий сад,
      Де Афродита з Конфуцієм
      Садила колись черлені бегонії
      В торф. Добутий з болота венедів:
      Було де ховати мечі і перстені:
      Треба. Ті – непомітні треби жадали,
      Офіри – меду й вина. І вохри.
      Якої в нас вдосталь.
      Над димарем безбарвним
      Апостоли снігу.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    32. Три пісні
      Пісня вдівця

      Сонце як та черепаха
      Мандрує до світу тіней,
      На цю падолистову ніч-домовину
      Дихають холодом брили гранітні,
      Які важко кладуть у підмурок дому
      Невгамовних годинників-цокалів,
      Що крадуть мою тишу
      В недовершених днів:
      Днів-єретиків. Одкровення.
      Ненароком пригадую час
      Коли сороки були синіми павуками
      І плели мереживо крадених намистин
      На покрівлі готичної башти,
      Яку збудував понтифік
      (Білий дим і димар як голка).
      Зазираю в очі місяця без богів:
      Я – нетутешній книжник,
      Що читає нудні епітафії
      Пошепки.

      Пісня вдови

      Зоряний лікар
      Лікує мою меланхолію
      Плямами сяйва місяця,
      А на площі – моя посестра:
      Вдова з металевою посмішкою
      Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
      А хтось повторює казку:
      «Всі ми діти вдови…»
      Котрої? З нас?
      Осіннє бароко
      На довжелезній стіні палацу
      Пише свої ієрогліфи –
      Ніби Вольтер, що на ринку рабів
      Славословив якусь китайщину –
      Нікому незнану, навіть Атені-сові.
      Тіні мають серця – такі легкі і сірі
      Наче пір’я далеких чапель,
      Що колись прилетять – у сни.
      Білі як мушлі студеного моря
      Сліз.
      Кожен келих, який розіб’ється,
      Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
      Кожне Ніколи, що стане вічністю
      Цілує мене в уста.

      Пісня дощу

      Я друг тиші і темряви,
      Володар наяд і тритонів
      І повелитель риб.
      Торкаюсь до скроні людини,
      Що мислила квітами
      І співала журливу пісню шамана
      Якому Бог наказав стукати в бубон,
      Бо зорі стають оселями
      Душ безіменних дерев Гондвани:
      Дюни жадають зростити траву,
      Люди жадають бути,
      Час жадає співати
      Шелестом оповідок піщинок
      Чи ляпами крапель в клепсидрі –
      Дочці моїй незаконній.
      Браму розчахніть для осені,
      Не лишайте її в яругах
      Наче жебрачку прозорості.
      Браму холодного міста
      Журби. Відчиніть.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Скринька сутінок
      Трохи опалого листя
      Жовтого, наче дукат останнього дожа
      Солоного міста води і неба
      Венетів, що втратили землю
      Під шкіряними підошвами днів Атілли
      Трохи холодного вітру – в обличчя,
      І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
      Трохи просвітлення – того, падолистового,
      Просвітлення меланхленів.
      І трохи зерна – не в жменю, а в землю
      Мокру, як свіжонаписана фраза
      Літопису віків попелу народу тополь –
      Vox populi – vox sanguinis.
      (Parum veritas – sic!)
      Трохи посмішок – сумних як бусол,
      Що гніздиться на солом’яній хаті,
      Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
      Трохи осені – трохи синіх пісень,
      Які співають перед чужинцями
      Під звуки кляшторних скрипок
      Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
      Що мостять гніздо з мотузок
      Високих скрипучих шибениць –
      Вітряний день.
      Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
      Але повні по вінця чаші годинників,
      А серце прагне летіти
      В безодню холодного неба.
      Де срібне руно. Оріона.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Смак води
      Епоха дивиться в душу
      Скляними очима буття,
      Епоха записує мемуари
      Уривками епітафій (наших).
      Епоха одноокого Мінотавра:
      Камінь колючий, а ми босі,
      Вода з небес, а очі розплющені
      Назустріч краплям холодним.
      Вода з присмаком віскі,
      Віскі з присмаком Антарктиди:
      Якщо море, то океан альбатросів –
      Птахів журби чорно-білої,
      Епохи без снів і слів:
      Тільки чорними знаками
      Як не писати, то мріяти:
      Загортаємось в тоги:
      Наче античні аристократи:
      Хтось думає, що це саван,
      Хтось думає, що ткані вони
      Зі стебел мислячого очерету:
      Очерет, що квітне раз
      На тисячу хворих років:
      Час, коли бути вічним сновидою
      І міряти шлях лезом меча,
      А тепло сагайдачне
      Берегти як дарунок
      Теплого млосного літа. Блакить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Осінні сни
      Тепла осінь сонячних яблук,
      А сниться відьма війна.
      Сниться, як мариться,
      Сниться, як помирається:
      Як колобродиться
      Старому берладнику Краку:
      Ніби стрибок в безодню ущелини
      Сон про зубатого змія –
      Холодний, як Місяць жовтневої ночі.
      Сон.
      Олень Петрарки блукав на межі
      Часу води і листя: заєць посріблений
      Слухає вічність – бо осінь
      Краще б прийшов в мої сни,
      А не міряв клепсидрою дні. Жовтня.
      Там (у снах) цвіли колись проліски,
      А нині війна навісна.
      Ще осінь і хмиз. І трохи тепла
      Очеретяного. Ніби несправжнього.
      Такого, як вогнище сутінок,
      Що запалене в башті
      Старого невтішного замку троянд,
      Де шукав я минуле. А знайшов тільки сни.
      Сумні як сама Скорбота.
      Як пісня панфлейти
      В зеніті пожовклого листя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Мій лабіринт
      У лабіринтах моїх бажань
      Танцюючі дивоптахи метафор
      І сумні черепахи вечора:
      Назавжди.
      (Не мрій, не тужи як Овідій:
      Ти тут, а не там).
      У лабіринтах моїх хвилин неохайних
      Сірі миші плетуть гніздо
      Зі старих цитат поетів острова вересу
      (Трохи вина після треби –
      Після офіри бджіл чи джмелів –
      Так квітковіше).
      Там осінь нетлінна,
      І двері в химерне інферно –
      У глину трипільську,
      У горно ковальське
      Епохи заліза і вохри.
      Медеє! Поетко зубатих рептилій,
      Коханко прозорих безодень
      І берега стиглих ілюзій.
      Налий мені трунку в кратер.
      Сльоза. Doloroso. І все.
      Холодний трунок Колхіди:
      У світлі холодному білої зірки
      Лоза передбачень – п’янка.
      Читаю зоряне небо як книгу
      Шепочу ті фрази – повторюю,
      Ті – писані квантами світла.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Сім ночей
      Під небом крихким наче скло
      Ми ловимо місячних зайчиків,
      Наче вони не гризуни вухаті,
      А птахи кольору Сіріуса.
      Отож одягаймо тоги сенаторів –
      Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
      Відчиняємо брами – як очі,
      Відчиняємо вікна – подиху ночі.
      Стіл бенкетовий сколочено з дощок
      Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
      Чи біловбраного пастуха Заратустри.
      Що пити нам, як не трунок,
      Чим дихати нам, як не вітром –
      Буревієм, що обриває квіти,
      Пелюстки, якими встеляють світ.
      День – це океан ніжного світла
      До хвиль якого дослухаємось
      Прикладаючи мушлі вічності
      Тримаючи їх пошерхлими долонями
      Ми – нащадки орачів-сколотів.
      Під небом-тканиною озеро:
      Там ловити нам рибу пророцтв –
      Форель мудрості.
      Доки вода в прозора.
      Сім ночей як сім одкровень.
      І сім вершників.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Мідні ножі
      Сріблясте мовчання дзвону
      Зловісне, як вечір на острові Родос:
      Острові вітрильників і хрестоносців.
      Персики слів: стиглі і соковиті –
      Вони падають на каміння,
      На колючі вапняки злої епохи
      На яких ми стоїмо ногами босими
      І виглядаємо вороного коня часу,
      Чорного як сама пітьма,
      Як порожнеча між островами зірок,
      Баского коня гривастого,
      Що так і не був приручений,
      Що так і не був під сідлом
      Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
      Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
      (Бо він таки вороний – як напророчено).
      Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
      І срібні цвяхи недоречних хвилин –
      Вже навчились робити важке залізо,
      Вже мідні ножі стали реліктами
      І раритетами мітів про Мінотавра.
      Ми у цілому недолугому Всесвіті
      Бачимо тільки пісок білий зірок,
      Який засипаємо у скляні клепсидри –
      Замість води холодної,
      Замість вина черленого,
      Замість часу невблаганного,
      Якого нам обмаль.
      Завжди.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Полювання на синіх мамонтів
      Запросив тебе – астролога та алхіміка
      Втомленого манускриптами та мінералами
      На полювання на синіх мамонтів,
      Що затоптали всі квіти вересу,
      Взяв крем’яну рушницю дідівську,
      Якій ще не придумав ім’я,
      Хоч воно і було записане
      Пером сріблястим зоряним
      У безодні порожнього Неба
      Ще до створення світу вусатих метеликів.
      (А Небо – воно теж пергамент –
      Шкіра навіженого козлотура)
      Але замість довгозубів-великоногів
      Почали полювати на троглодитів –
      Дикунів з цегляних печер.
      Знову вигадую гончарне колесо,
      Бо без нього в долині квітів порожньо,
      Знову глину замішую наче тісто
      І бачу в ньому людину ще ненароджену.
      Одягав ніч як чужу сорочку
      Заплямовану ягодами аґрусу,
      Що бояться достигнути:
      Бо надто голосно стукає бубон –
      Серце старого лісу:
      Сьогодні вівторок зітхань,
      День шаманів та лебедів,
      День несподіваного одкровення
      Посеред червоної спеки,
      Яку годі сховати в торбу.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Темніє: скляна дорога
      Розкажу про людину,
      Що була бозна-де
      І бачила равликів
      У прозорих мушлях,
      Що мислили
      Про остаточне завершення
      Гіпербореї порожніх слів.
      Розкажу про ковалика,
      Що підковував зелених коників
      І слухав, як плаче поїзд,
      Що привіз сторожа квітів липи,
      Які сняться тільки на каторзі
      Читачам книги без літер.
      Розкажу про людину,
      Що міряла Місяць апострофами
      І пророкує нині облуду блискавки,
      І розмовляє по дерев’яному телефону
      З орачами-сколотами
      Ненароком. А може навмисно.
      Розкажу про приблуду,
      Що черевики геть стоптав
      Шукаючи старість
      (А знайшов айстри)
      І стояв на березі Вічності,
      Кидаючи в цю річку каміння
      Округлі, наче годинники
      Архімеда.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Згасле вогнище
      Нікому сказати, зовсім нікому,
      Що Небо поранено в скроню,
      Що Всеслав досі сидить в порубі:
      Колоди пахнуть живицею,
      Наче їх щойно витесали,
      А не тисячу літ по тому,
      Як цвяхи клепали на горі Черепище,
      По тому.
      Чимало людей сідає до потяга,
      Але всі синьоокі і зачаровані
      Королем збіговиська – Сонцем.
      Нікому сказати, нікому,
      Що птах біловолий пронурок
      Видзьобав усі зорі-зерна
      (Бо Галактика – то ріка),
      І тепер чорнота нагадує крик,
      Що лунав на хиткому мосту
      Понад річкою Стікс. Вчора.
      Крик, що замерз торішнім снігом
      І розтанув сливовим цвітом,
      А тепер падає на голови німих днів
      Липневим дощем тамплієрів:
      Таке ремесло – малювати
      На криці хрест білий – там де серце,
      Вирушати до берега солі
      Під вітрилом тороченим домотканим,
      А потім копати криниці глибокі
      Після війни, після румовища.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Еолія
      Жовтокрилі піфії
      Співають мені пісню-пророцтво:
      Антиутопію про кульгавого Торквемаду
      Поміж стиглих яблук,
      Що гирями пружними
      Падають в глибину хащів:
      У листя трави
      Слимаків опівнічного марення.
      Синьокрилі зайці
      Шепочуть мені про Еолію –
      Далеку як спогади, як торішній сон
      Їжака буколистого пагорба:
      Трохи вітру і джазу – натомість.
      І трохи роси надвечір’я (даруйте).
      Еолія – острів, де не було інквізиції,
      Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
      Нотами чебрецевими античними –
      Слухати й мріяти
      Про. І крапка.
      Квіти сірого попелу
      Ховаю за склом –
      Наче не квіти вони, а слова
      Наче не пелюстки в них, а крижини
      Прозорі як ті,
      Що лишились у спогадах.
      Тільки у спогадах і трохи у снах,
      Де сходить над маревом лісу папороті
      Блакитне сонце,
      Що бавиться моїм серцем
      Наче кудлатим звірятком.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Шелест трави
      Ми тужимо,
      Бо майбутнє здається вигадкою:
      А там тиша – довершена й повна
      Як чаша після дощу
      В хащах папороті:
      Не журись, синьоока Кассандро!
      Стокриле мовчання
      Ще запанує у місті трави і весни,
      Де тільки шелест і тріпотіння крил
      Метеликів:
      Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
      Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
      Флоренцію згадую як жовту троянду
      Над якою гусне оксамитове небо:
      Дихати липневими сутінками.
      Коли припиняється дощ
      Припиняють ловити краплі в пригоршні
      Діти жовтих кульбаб –
      Тоді тиша стає музикою –
      Піснеспівом глибокого сну.
      Передчуваю тишу в місті камінному,
      Пророкую шелест трави
      І шепотіння квітів вероніки.
      Бог наказав нам випити чашу –
      Літній дощ і вино – для будівничих Трої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Олівець зозулі
      На острові іржавого літа
      І теплих, як ренесанс вишень
      Зозулі малюють портрети:
      Вони найкращі художники-маляри:
      Найкращі знавці барв –
      Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
      Який колись вигадав вершник –
      Гідальго в залізних чоботях.
      Зозулі поєднують фарби.
      Зозулі – знавці палітр
      Екзотичних. На пальмовім листі,
      Яким вітали колись молодого равві,
      Мальовані синім портрети:
      Такі ж , як у Небі:
      Синім по синьому,
      Синім по білому – на хмаринках
      Портрет необачний – Того, хто приходить,
      Того, хто відходить,
      Того, хто очікує
      Нас.
      Малює зозуля, літає зозуля
      Губить-знаходить свій олівець,
      Яким написана доля
      Легка – співакам, що весну пророкують,
      А потім до краплі її випивають
      З келиха-глека глиняного – глека лелек,
      На денці якого ніжно-зелене листя
      Явора.
      А над гірською ущелиною
      Над гірською стежкою
      Услід неприкаяним душам
      Летить зозулі крик.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Прядиво синього льону
      Буття – це прядиво сну,
      Який бачив колись Оріон
      На березі захланного Стіксу
      Зазираючи в його темні води
      Смаку гіркого мигдалю.
      Сон – це прядиво синього льону,
      Що ростили колись лотофаги
      В часи гончарів пеласгів:
      Прядиво снів:
      Тільки там і лишається мріяти,
      Тільки там і лишається
      Торкатися ногами босими
      Мокрого піску сподівань,
      Тільки там і лишається згадувати
      Про серпанок епохи зерна,
      Про вовну овець золотого руна,
      Про дерева тюльпанові оксамитові,
      Що зросли з насіння колючого –
      Насіння сутінкової віри друїдів
      У затінку. Поклик чи може крик
      Під небом оливних книг –
      Недобрих, як клекіт алхіміка:
      Ходімо зі мною в зелений морок
      Лісу духмяних папоротей:
      Чи можна ще спати-снити-блукати,
      Коли омелюх провістив пришестя
      Того, хто малює скалічені тіні
      Довші за посох прочанина-чорнокнижника
      Серед червня духмяних суниць:
      Не плач, моя сестро Кліо!



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Літати як бусол
      Чорним бусолом
      Над лісом мрій здичавілих
      Літати, як снити, літати, як марити
      Щоночі – у тьмі земляній.
      З імен збудувати хижку:
      Ренесансну, як мрії художника.
      Хижка-годинник
      Вказує час незнищенності,
      Коли після сну квіткового
      Метелика поцяткованого
      Називаю братом (ні, не Каїном,
      І навіть не Авелем, і не чорноризцем,
      І не братом по зброї,
      Просто братом – по перевтіленнях).
      Літати як бусол –
      Чорним вісником вікінгів
      Чи може вітрилом
      Отого корабля Піфея,
      Що почорнів від мандрів
      Між скель холодних Ультіма Туле.
      Літати як бусол
      Над водоспадом –
      Над прозорими краплями
      Лишаючи мури позаду –
      Замки і села, вітряки та похмурі вежі,
      Що росли як гриби над дорогами готів.
      Літати як бусол
      Над димом, над полем кольору попелу,
      Над попелом кольору поля,
      Над згарищем,
      Над Еріданом-рікою,
      Де рибалки-гностики тенетами ночі
      Ловлять форель зозулясту пам’яті.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Місто камінних спогадів
      Місто камінних спогадів
      Мурували над річкою води прозорої,
      Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
      А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
      Навколо сутінки – а ми мурували,
      Навколо темінь – а ми тесали каміння,
      Відчуваючи сіру важкість
      І пошерхлість злу його граней
      Пальцями, що звикли до скрипок
      (Хоч і залізних, але джерел музики –
      Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

      Місто камінних спогадів,
      Де камінні гості і камінні господарі
      Камінних будинків і камінних вулиць,
      Камінних дерев під камінним небом,
      Місто, яке росло все вище – до хмар
      Готичними вежами вільних мулярів
      Самотності нашої –
      Самотності, яка завжди чужа,
      Яка нагадує старе вино Провансу,
      Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
      Останній вершник Тулузи.

      Місто камінних спогадів
      Ховається в торбу ночі,
      На якій останній віщун катарів
      Малював знак риби –
      На полотні сірому:
      Полотні, що ткали жебрачки Еринії
      У дні заліза епохи мідних світанків.

      Місто камінних спогадів:
      Там живуть сови і чаплі –
      В чагарях на березі Ерідану
      І ловлять срібну рибу
      У його каламутній воді
      Завжди.
      Навіть тоді, коли вартові поснули –
      Вартові свідомості.
      Я п’ю це густе вино самотності
      Черлене, як вечір у червні,
      Як вишні, що достигли в минулому,
      Коли тінь моя горнулась у плащ.
      Їй не затишно.
      У місті камінних спогадів.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Голосіння святого Станіслава
      Порожнеча трамвайних колій:
      Оберемок кульбаб – для вінку,
      Що обернувся в годинника:
      Показує час для крислатого дерева
      Пізнання добра і зла актуального –
      Коли цвісти, коли зеленіти,
      Коли плоди губити в траву-безодню
      Безіменну, густу – наче чорне дзеркало:
      В яке дивишся, а бачиш мурах і коників:
      І не знайти жодного соковитого яблука:
      Лише мушлі-каурі: теж достиглі.
      А святий Станіслав на дорозі-пустищі
      Голосить про місто вічної молодості:
      Нам про нього мріяти, а йому плакати,
      Комусь мурувати, комусь нидіти.
      Комусь – не нам, тамплієрам таємним.
      Як ніч – то Кабірів згадую –
      Друзів вогню, світил і землі чорної,
      Масної як Всесвіт. І такої ж темної.
      Місто, де жодної трамвайної колії,
      Жодної рейки пожежної, алярмової
      (Кому бити, кому слухати, кому чавуніти)
      Місто, де кульбаби щовечора пахнуть
      Медом сонячним та чорними бджолами,
      Де святий Станіслав написав на цеглинах
      Пророцтво.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Апостоли болю
      Винахідникам колеса. Щиро.

      Метелик-гетера на ймення Медея
      Летить до своєї Колхіди драконячої,
      Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
      Проростають списами гострими
      Із землі цегляної втомленої –
      Землі пізньоцвіта,
      Що зорана круторогими мінотаврами
      (На порозі смуток,
      За порогом три
      Апостоли болю).
      Метелик-гетера фарбує
      Мої дні сірі оливні
      Кольорами радості
      (Невже я теж аргонавт?)
      (Невже мені теж судилося
      Згинути під уламками струхнявілими
      Свого корабля світанку?
      Невже?)
      А я ще тут поблукаю –
      Тут, під кипарисами мовчазними,
      Де хліборобські елевсинії
      Колискову співають зерну
      (Спи до весни).
      Я кожному апостолу болю
      Дарую ім’я квітневе, квіткове
      Вишневе й бджолине:
      Бо треба – не медова офіра –
      Треба.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Doloroso
      Паяц павучої ночі
      Малює німих вершників
      На листках горобини –
      Весняними краплями
      (А кожна крапля краля)
      (А кожна крапля – дзвоник –
      На мить).
      Радамант-підсніжник
      Древлянські будував кораблі
      Виключно з тису:
      І то в краї сосновому,
      І то на березі гірко-солоному
      Таласси – озера дикунів-лестригонів
      (Даремно).
      Його рукописи – звуки кам’яної сопілки,
      Що супроводжують богомилів,
      Які несуть мішками свої сни двоколірні
      До ревнивого Арарату
      (Doloroso).
      Пошию зі слів данайських собі хітон:
      Може я теж свідок Ериній
      І літописець метаморфоз Протея.
      Співаю літанії Кібелі
      Під квітами вкритими снігом –
      Літанії віщуна Борея
      Серед холодних хвилин
      Напередодні безколірних спогадів
      Про друзів залізних скрипок.

      Першими шаманами були поети,
      Що співали пісні вогню.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Стіна звуків
      Ніч руйнує залізні мости
      Між кварталами міста ілюзій:
      Вбоге житло снів білої чаплі
      Ховають ультрафіолетові сутінки:
      Все проходить – намарно.
      Фальшиві бороди співаків ночі –
      Вусатих скрипалів загуслої тьми
      Ховають несказане і таємне:
      Бо час неподільності, час темних.
      Фарбую сторінки спогадів синім:
      Гірке вино днів березня-злодія
      Настояне на пахощах фіалок сліпих:
      Відклади своє перо, менестрелю криги,
      Гризота – бабаків пророчих,
      Вістунів холоду круків і дощів селезнів.
      Снив би Місяцем чи Сіріусом
      За цією стіною звуків музики
      Цвіркунів забутого монтанного літа:
      Але Місяць розчинився як грудка цукру
      У гарячій каві серпневої ночі,
      А Сіріус проковтнули собаки –
      Вовкодави пастухів Гібернії.
      Для чого? Може для тебе,
      Синьоока Тивер –
      Дочка одноокого Тіраса?
      Палає степ полиновий, євшановий –
      Не тільки в моїх опівнічних мареннях.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Втеча майбутнього метелика
      Двері зачинені,
      А майбутній метелик,
      Якому сниться синя квітка Небо
      Тікає від тіні дзьобатого пересмішника,
      Якого повелителі тіней назвали
      Сонце.
      Пісню сумного Бога
      Слухає і відтворює Бах
      Чи то розенкрейцер-лицар:
      Хто зна, хтось, не я, навіть не майбутній метелик
      Якого друг алхімічних алюзій
      Назвав життям.
      А він лише повзе по траві Істини
      І говорить пошепки про день прийдешній,
      А може тікає, може не знає, не відає,
      Що бути йому метеликом
      Один день.
      Але строкатим-барвистим,
      Як провесінь танцюючого друїда-язичника
      На ім’я квітень-паросток.
      Чи то сновида-підбіл.
      Жовтий.
      Ґумовий день
      Перетворився в епоху вершників
      Бамбуковий ліс став птахом зеленим,
      Що ніколи не втомлюється співати
      Про серце ночі.
      Гучне.
      Солом’яні бороди абеток
      Стирчать з торбини мірошника Часу,
      Слухаючи дзвони крижини-серця:
      Ми не зчулися, не отямились
      Як придибала краля
      Весна.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Спалений сад
      Передчуття попелу – попелу ангелів –
      Вона теж була попелюшкою –
      Дівчина, яка блукала-ступала
      Ногами босими (наче бусол)
      В спалених садах Епікура
      Між горою Голготою – черепищем
      І небесним крематорієм Фаетона
      Він читав вірші на руїнах
      Елегії захмарні сина Гіпноса,
      Він забув слово «самотність»,
      Намагався згадати чи то заспівати
      Зазираючи в темну комірчину пам’яті
      Але марно. Слово тікало піщинками
      Між пошерхлими пальцями дотику
      Наче не слово воно, а кавалок пустелі.
      Шматок його землі-дідизни,
      Де нічого й ніколи не квітнуло:
      Де тільки легенди про сад магнолій,
      Де тільки катрени Мішеля-лікаря –
      Чи то пророцтва катарів Провансу –
      Передбачення синьої вічності,
      Про яку мовчить птах Див-Алконост.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Березень-Тристан
      Березоль має імено таємне – Тристан –
      Синьооким кельтом за порогом хати
      Сірочубого батька Часу –
      Злого Кроносу – повелителя жнив
      Шукає шляхи відбілені,
      Заморочені-заворожені, чужі і не наші
      До серця дівчини на ймення Смерть.
      За порогом Сатурна-Кроноса
      Брат Місяць серпом-ножем
      Стинає колоски стиглі зірок:
      Синє зерно собачого Сіріусу,
      Червоне зерно Бетельгейзе,
      Зелене зерно Проксіми,
      Жовте зерно Антисонця.
      Я гортаю книгу Дамокла
      (Він теж був поетом-лірником:
      Тільки недобрим, хоч не сліпим)
      І відчуваю, що не вмію старіти:
      Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
      Недоречний учень друїда,
      А біловбраний парс-вогнепоклонник
      З кораблем-тілом
      Зліпленим з глини та тирси,
      Що пливе до Кадмеї –
      Міста драконячих снів
      Назавжди.
      Пустеля співає піщинками
      Про туарега-художника,
      Що малює на скелях
      Спогади про часи води і лотосів.
      Лотофаги. Вони забуття дарували
      Вони ще не знали, не відали,
      Що Березня звати Тристан.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Дорогами сколотів
      Дорогою в сколотські Атени
      Стаю самотнім, стаю травою,
      Стаю степовим цвіркуном тьми
      Обабіч шляху весни-геспериди,
      Слова білого-білого дня-оратора
      Несу в торбі Софокла сивого
      У тишу чорнильних постскриптумів
      На поверхні пустелі спраги (пісок) –
      Як писав колись грек Архімед
      Свою теорему останню – знаками.
      Книгарня крижаних манускриптів
      Під назвою-окриком «Фудзіяма»,
      Де весталки торгують трагедіями.
      Зазираю в кожну синю калюжу
      (Весняну, ще вільну-свавільну
      Від ряски та жабуриння слизького),
      Як зазирають прочани в колодязі,
      Коли вірять, що там спочивають риби –
      Ті самі, що пишуться «іхтіс»,
      Ті самі, що сріблясті-лускаті,
      Ті самі, що пливли за стерном «Арго»
      І думали, що вони срібні зорі
      Прозорого неба на ймення Таласса.
      Тамплієром сучасним малюю
      На плащі бувалому-подертому хрест
      Білий, як сніг, як березневе небо
      І блукаю
      Шляхами сколотів.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Сірі квіти
      Для птаха сірого ночі зоряної
      Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
      Впийтеся лісовим вином,
      Ви – тіні березневого місяця!
      У лісі мертвих дерев
      Замість пролісків цвітуть дні і години:
      Збираю ці сірі квіти
      У скриньку жебрачки Пандори,
      Зроблю з них гербарій
      Покладу сухі пелюстки квітів часу
      Між сторінками літописів
      Мертвого міста Гелон:
      Сірі квіти самотності
      Відвідують сірі джмелі спогадів.
      Сиві птахи мовчазних сутінків
      Згадують літо лагідне,
      Яке стало тліном:
      Пийте вино бузинове
      Допоки серце не оселиться
      У крижаному місті серпанку.
      Усміхнений бог очерету
      Заплющує свої жовті очі,
      Шепоче забуту легенду
      Про людину, що лишила слід
      На рінні ріки минулого.
      Визираю птаха-годинника
      Попелястого, зозулястого з келихом
      Під крижаним небом чужих сліз,
      Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
      По той бік скляної межі срібла –
      Повість про друзів неба і циркуля:
      У сваволі погляду
      Вирощую металеві квіти.
      Сірі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Корабель синяви
      Станіслав – корабель у морі Часу.
      Я матрос, якого взяли на борт
      У гавані синіх мрій.
      Під вікном маргаритки –
      Громадяни республіки темних ночей:
      Наливаю у келих чорне вино –
      Тобі, Сіріусе –
      Білому оку весняного вечора,
      Зірці холоду: крихітці світла,
      Душі старого пса-волоцюги
      Міста, яке стояло одвіку
      На землях сколотів: людей-вовків.
      Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
      Мислити: про серце нашого світу,
      Про зерно, яке сіяли чи то загубили
      Люди мальованих глеків,
      А воно не зійшло, не виросло,
      Так і лишилося скарбом
      У чорному ґрунті німфи Нюкти,
      Де будь-яке око сліпне:
      Навіть тих диваків,
      Що пройшли крізь браму.
      Стукіт
      Лунає з глибин планети хворої.
      Відчиніть нарешті двері,
      Прочиніть цей отвір в комірку буття,
      У єство таємного «Я»,
      Прочиніть для Істини,
      Що крокує босоніж.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Вежа снів
      Під лисими зорями,
      Над пухнастими хмарами
      Лечу
      У снах.
      Де ти, Конфуцію?
      Запитую себе вкотре
      Плямуюючи білий папір
      Ієрогліфами –
      Чорними круками знаків
      Поцятковую.
      Пензлем.
      Будую вежу Малинових Горобців
      У снах.
      Каміння так само важке
      Як на кожній будові:
      Готичного замку
      Чи романської базиліки
      У Царгороді мрій
      Чи Вавилонської вежі
      Бородатих астрологів.
      Каліопа
      Позначує кожну цеглину
      Пальцями
      (А я гадав, що поглядом
      Кентавра Хірона).
      Чомусь у царстві Морфея
      Я будівничий –
      Каменяр вільний
      І все мурую
      (Для чого?)
      А в світі руйнувань
      Писар – каламар повітовий
      (Намарно)
      А хотів Сковородою сучасним
      Блукати-тікати
      Куди – невідомо
      В пошуках.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Глеки спогадів Сонця
      Темні спогади Сонця
      Про віки невблаганної тьми,
      Коли світло було далеким
      І світ не пізнав себе.
      Світлі спогади Сонця
      Про почвар, що вовтузились
      У намулі теплому
      Часів папороті,
      Про людей, що ліпили глеки,
      Шанували коней і світло,
      І мислили зорями.
      Коли світ ще був молодим,
      Коли простір міряли кроками,
      А час – летом стріли,
      Коли ножі були кольору тіла,
      А тіла кольору глеків,
      А глеки кольору Сонця,
      Тоді жили люди,
      Які заперечили тьму.
      Мандруючи шляхом зірок-звірів,
      Відчуваючи Порожнечу
      Як Першопочаток,
      Відчуваючи себе смолоскипом,
      Відчуваючи в собі Вічність,
      Сонце згадує нас.
      Несемо йому медову офіру –
      Требу кольору Сонця –
      Ми – нащадки гелонів
      Сонцепоклонників.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Сонце весляра
      Сотні сонць гарячих
      Моєї Вітчизни загірної,
      Замріяної як папороть,
      Сонць, які запалював
      І гасив наче воскові свічки
      Весляр мовчазний Харон,
      Легко
      Торкаючись води важкої і чорної
      кінцями пальців десниці
      (Темна ріка).
      Легко
      Забути ім’я – своє і чуже,
      А потім згадати
      Знову і знову (як Сонце).
      А ти думав за брамою світло?
      А там річка – глибока й холодна,
      Темна, як спогади чаплі –
      Спогади про.
      Тисячі сонць малювати на глині
      Надією марною, потім трощити
      Глеки легкі кольорових спогадів
      (А може то сон…)
      Над небом твоїм –
      Понад бузковими хмарами
      Літати як бусол:
      Тільки не білий – сірий:
      Попелястий чужим мовчанням,
      Застиглим мов запах
      Вогкої зими
      Сьогодення.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Ла кієза ді Сан Джуліано Мартіре
      Ріміні – це каламар старого монаха,
      Що пише хроніки готів-варварів
      Пером цибатого журавля-жабоїда:
      Сірим. Бузиновим чорнилом.
      На козячому пергаменті світла.
      Ріміні – це торба рибалки-блукальця,
      Що серед моря вишукує берег –
      Скелястий –
      З якого добре ловити лускатих
      Вирячкуватих скумбрій-зірок
      Мереживом білих тунік.
      Джуліано! Тебе теж кидали в море –
      Може подумали, що ти риба Іхтіс,
      А потім малювали тебе на стінах
      Ренесансних мурів рудих (цегла),
      Що росли на землі храмів поганських
      Наче дерева шовковиці на чорному полі.
      Не носив я ту цеглу, не місив оту глину
      Липку і в’язку – наче сьоме століття
      Після Тіберія – свідка мурах.
      Не писав я тростиною пісню повітря
      Про хвилі, що лишилися вільними,
      Про коней, що бачили Прометея –
      Я так відчував, так мислив
      Під фресками Паоло Веронезе,
      Так я пам’ятав. На порозі безодні Неба –
      Синьої, як імена, як днища келихів.
      Ріміні – це слід на дорозі кесаря
      До Колізею чорних лебедів.
      Йди.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Апокоиф жовтого листя
      Дірявий черевик осені:
      Взуваю його на босу ногу
      І блукаю дорогами листя
      Ілюзій моєї свободи.
      Майстри нескінченних колій
      Грають на віолончелях
      Допотопних свистунів-паротягів.
      У небо!
      Долоні не можуть бачити,
      Навіть якщо на їх рівнинах
      Намалювати очі вуглиною серця.
      Порожні глеки холодних днів:
      Якби ж то я міг полетіти
      Круком данайської мудрості
      За хмари чужих голосів і пророцтв:
      Для нас
      Напнуті вітрила літер-знаків
      Герпетолога Кадма (теж вільного муляра –
      Задовго до лицарів Храму
      Кельмою зводив Кадмею).
      Книги жовтого листя
      Читаю наче літописи Кроноса
      Писані попелом – сірим по жовтому
      Після війни з дикунами
      Чи то лестригонами.
      Мовчи листяний апокрифе.
      Хоча б про мій біль – помовчи…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Кієза ді Сан Джовані Баттіста
      Дикі квіти сягають Неба –
      Оцього, синього. Оксамитового.
      Якого не торкнешся руками.
      Босоногі чорновбрані монахи
      З думками про святого Стефано
      Торкаються п’ятами каміння,
      Відчувають, як будуть вони мурувати
      Руками пошерхлими книжників
      Кам’яні суцвіття каплиць.
      На вулиці Двадцятого вересня
      Відкрита Небесна Брама.
      Відчуваю, що я був колись дверима
      У світ кольорових ілюзій
      Та чорно-білих снів-дерев.
      Пальцями запитував ребристу мушлю
      Cerastoderma edule:
      «Про що ці три тисячі літ
      Країни Сатурна? Для чого?»
      Місто, в якому каміння висить в повітрі,
      Місто, в якому гора зазирає в море
      Місто, в якому достиг виноград казок
      В амфорах.
      Місто не хоче літати,
      Місто не хоче падати,
      Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
      Між орбітами Кроноса.
      Мандри – це спроба стати лицарем
      У нічній варті аптечних слів
      Середньовічної латини алхіміків.
      Відчуваю, як місто спить,
      Відчуваю, як місто прокидається
      І називає мене Ясоном.
      Руно-сонце. Над Ріміні.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Ла кієза ді Сант Агостіно
      Чуже як сніг одкровення:
      Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
      Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
      Тоді
      Світ здавався надкушеним яблуком
      (А правда,
      Що черепахти-годинники
      Дозволяють нам літати у снах?)
      Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
      Нагадує квітучу крону мигдалю
      (Відчуваю запах).
      А може, це просто квітень
      Такий гіркий та осяйний:
      Він пам’ятає –
      Я ночами вишукував
      На Небі сузір’я Лебедя
      І мріяв про гірські троянди
      (Знак розенкрейцерів – готичне марево),
      Просив Мнемозину жебрачку
      Пригадати свої життя минулі,
      Коли я був монахом августинцем
      Кляштору Сан Джовані
      І ховав за мурами
      Своє розірване серце
      І малював на стінах Едем.
      Не вистачає на Небі зірок-цяток,
      У річці буття не стає хвилин-хвиль:
      На поріг смерті хтось кинув камінь
      (Певно, вона – Прозерпіна).
      Довелось йти шляхом Евтерпи
      Від одних сатурналій до інших
      І ростити в саду мрій кипариси.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Темпіо Сан Фортунато
      Сім ночей мандрує березоль
      Від хмільних «п’яццо»
      До стоїчних «страда» та «віа»,
      Від незачинених брам до темпіо.
      Пізніше від зеленкавих хвиль
      Моря невгамовного серця:
      Я знав це віддавна, але довідався
      Під стінами Сан Фортунато –
      Березоль невгамовний монах.
      Я пив перестигле вино мовчання,
      Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
      Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
      Кожен келих Неба порожній,
      Кожна ніч починається зранку:
      Передчуттям тьми.
      У сваволі моєї єретичної віри,
      У гонорі весни весталки Етрурії
      Мислю про космічне квітуче дерево
      (Трохи вишневе)
      І поклоніння волхвів-зорезнавців.
      Споглядаю кам’яну квітку-місто:
      Не вірю, що мене тут не було
      Коли чернець-августинець Пронті
      Бавився на мурах яскравими фарбами:
      Немов я не тут, не зараз, не близько.
      Місто – це скалки античного глечика,
      Які викинули на берег хвилі Таласси –
      Холодного моря минулого
      (Нехай).
      Додайте до вина води – необачно.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Палаццо Гарампі
      Тягнуться в небо
      Жовтими свічками
      Окличні знаки романських веж –
      Torri di guardia
      З дикого каменю.
      Коли з мене вітер солоний
      Зірвав білу мантію спогадів
      Про необачну требу
      На тризні мідних дзвонів,
      Коли відчувалося
      В меланхолійній Адріатиці
      Щось більше ніж синява,
      Коли згадувалось, що твердь
      Сьогодні не хвора на лихоманку
      І цей палаццо, як був дзьобатим свідком
      Необачних подеста
      Так і лишиться –
      Тоді я майже жив, майже був,
      Майже відокремився від Порожнечі,
      Якою переповнені п’яццо та страде
      У місті, яке нагадало місцевому Федеріко
      Маленьке лігво вовчиці.
      Твої інші руки
      Шукають у густих сутінках
      Журавлиного вечора тисячоліття
      Знаки буття, що мальовані на лусочках риб –
      Пічкурів. Отих, що «іхтіс»,
      Отих, що малювали в катакомбах
      Люди й колишні легіонери вбрані туніки.
      У домі, що двічі зруйнований,
      Але нині заповнює моє око
      Я споглядаю течію часу.
      Пливу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Площа Кавура
      Під дощем пелюсток
      Березневі розмови про каву
      І пухнастих котів-монахів,
      Кожен з яких Сеньйор дель Тетто
      І споглядає п’яццу крізь скло,
      Крізь туман пеларгоній.
      Довічно під небом –
      Довічно о шостій
      Під перстом вказівним Паоло П’ятого –
      Букініста й законника
      Чи то колеги охоронця ключа…
      Дивлюсь оком блукальця,
      Дивлюсь на спрагу годин,
      Дивлюсь і забуваю
      Про себе чи то про розфарбований Всесвіт,
      Бо кожна людина – то Всесвіт –
      Вихор галактик, гра одвічної Порожнечі.
      П’яцца графа Камілло –
      Герцога Ресорджіменто.
      Під горою святого Маріно
      Опинився на площі
      Міста перук і білого карнавалу,
      Де співали пісню світанку
      Серед ночі ілюзій треченто.
      Називаю своє ім’я
      Важкому монументу на березі легкості,
      Очікую темінь
      Весняного вечора.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Палаццо дель Аренго
      Кам’яне, кам’яне, кам’яне
      Серце міста рибалок на березі моря,
      Міста доріг і коханців, поетів і катеринок
      І слова «авжеж».
      Долучаюсь до березня на перехрестях часу,
      Мовчання велике і синє,
      Наче небо над Ріміні, що читає вірші
      Маріо де Каронезі (він теж був поетом).
      У мережеві спокою зазираю в зіницю міста,
      Яка зроблена з солі і повторюю,
      Як вони колись – вони – посередники
      Середньовіччя рудого вандальського
      Вторили:
      «Cedo bonis».
      З усіх катедр кедрових тесаних
      Мореплавного сну (напніть вітрило!)
      Питаю в годинника механічного –
      Онука клепсидри-плакси:
      «Хвилі несли тебе, колисали, бавили –
      Навіщо? Куди? В яке єретичне прийдешнє?»
      Зцілюю хворі літописи –
      Домислюю щось світле й прекрасне
      На площі
      Білого слова «поруч»
      Коли на бруківки падають тіні
      Башти думок алхіміків,
      Дзвіниці-тюрми (голос).




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Замок Сізмондо
      Ти вмієш без страху
      Дарувати мені квітку мигдалю,
      Натякаючи на майбутнє гірке літо:
      Стоязикий замок
      Вкриває моє здивування весняне
      Білим.
      Захотілось стати повітряною кулею:
      Наповнитись димом гарячим
      І літати-висіти над цим кастелло,
      Що збудував Пандольфо,
      В якому він мріяв про квіти,
      Що цвітуть на камінні
      В порожнечі старих димарів.
      Володар цієї ночі – привид карабінера
      (Віровідступника та рибалки)
      Примушує забувати слова
      Зіпсованої латини лігурів,
      Гасить як свічку
      Парафінову пісню
      Про море, в якому танцюють риби.
      Пандольфо!
      Навіщо ти вполював журавля
      І ласував його м’ясом
      На бенкеті-іргищі Сонця:
      Ти думав це осінь злодійка?
      А це лишень синій
      Павук думок,
      Що плете тенети
      На дереві ренесансу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Тріумфальна арка Августа
      Пелюстки персиків мерехтять
      У часопросторі мурів Ріміні:
      Вітер з моря – Час наказав мені бути.
      Хвилини – вони зупинилися на бруківці
      Під воротами мідних чобіт і биків:
      Країна телят, місто вітрів, люди доріг:
      Звідси.
      Кронос камінний. Застиглий.
      Його можна торкнутись руками.
      Коли риби стають птахами моря,
      А смерть жартує: «Ви добре сховались!»
      (А я і не думав).
      Темні віки – це просто протяг
      У чорному замку історії,
      Де гостював Папа Адеодат,
      У будинку порожньому
      Безсловесних годин стебла
      Дерева ночі.
      Босоніж під аркою
      танцюють весталки,
      На свято вовків –
      На бучні луперкалії
      Тягнуть глеки вина – густого як кров
      Три кульгавих авгури,
      А я і не знав, що лелеки-патриції
      Мають власний сенат,
      Вершник простоволосий
      на щиті пише слово
      Вуглиною: «Veritas»
      Під тріумфальною аркою
      Перемоги, якої не було.
      Місяць вовків – фебруарій – минув.
      Нині весна. Час легіонам птахів
      Летіти над Ріміні – в країну венедів.
      Як і мені…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Міст Тіберія
      Із синьої річки етрусків
      Яка тече тут одвічно
      Очима п’ю блакить першим –
      Ковтаю відображення Неба:
      З ріки де невдало
      Топили колись Буратіно,
      Але він поплив з країни Снів
      У країну помаранчеву Завтра:
      Черепахам назустріч –
      Черепахам людських днів-гончарів
      (Бо люди теж глеки).
      З близького солономрійного моря
      Виловлюю ребристі мушлі
      Схожі на серце блукальця
      І несу їх у жмені на міст
      Який руйнували готи (марно),
      Який належить найглибшому часу,
      Який сам став мушлею вапняковою –
      В яку сховалися апострофи історії:
      Вічність – та я ж знаю її,
      Вона молода італійська краля,
      Що згубила свою сукню-слово
      Між берегами, що поєднані мостом,
      Який мурували раби
      Зі своїх сердець і життів,
      Зі свого минулого і сьогодення.
      І блукає тепер Вічність
      Вдягнена тільки в намисто:
      Схожа на квітку оту –
      Квітку – біля оселі:
      Пелюстки, пелюстки, пелюстки –
      Як сни Петрарки – рожеві.
      Як важливо було мені тут почути –
      Тут на мосту, між часами:
      «Buongiorno, Antonio!»




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Темпіо Малатестіано
      Магнолії оксамитові марширують
      Під музику Паганіні-вигнанця
      З берега моря прямісінько в дворик,
      Де жив театрал Буратіно
      Зі своїм татом Карло –
      Ренесансним філософом,
      Що змайстрував йому ключик
      Зі зламаного доісторичного саксофона
      І шепотів йому потім таємниче,
      Що не мідь то, мовляв, а золото:
      Aurum Альберта-алхіміка.
      Стигмати білого мармуру:
      Чи то дорога в каменоломні Каррари,
      Чи то корсіканець обабіч дороги
      До гнізда орлів Сан-Маріно,
      Той самий у трикутному капелюсі,
      Що філософствуав про свободу
      (В тюрмі).
      Березневе місто солоного вітру:
      Запивати запаморочення кавою –
      Не було слів – так ось тобі:
      Зіпсованою латиною
      Сучасна весталка Констанція
      Розповідає про Данте прийдешнього.
      Дерево квітуче на брукованій вулиці –
      На дорозі між етрусками і Гарібальді.
      Час втопився у річці Марек’я,
      А я все вишукую
      Неіснуючу книгу
      В бібліотеці Папи
      Інокентія Десятого.

      Примітки:
      Темпіо Малатестіано – особистий храм та мавзолей родини Малатеста – кондот’єрів та тиранів Ріміні. Храм спорудив Сіджізмондо Пандольфо Малатеста, якого Папа Римський звинуватив у язичництві і відлучив від церкви. Всі Малатеста «прославились» різними шаленствами, войовничістю та непередбачливими вчинками.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Дорогою крука
      Дорога в праліс років відлюдника
      Я прокладав її тростиною синього жайвора:
      На перехресті дім мурований із бамбуку –
      І кричить наді мною Вічність
      Ім’я одвічного крука – володаря німоти.
      Піти й не вертатись (під якими зірками!).
      Імена, імена, імена – тих, незабутніх.
      Мертвих поетів і вершників.
      Келихи, келихи, келихи – які не проносять мимо,
      Які повні по вінця.
      Письмена – про буття вічного міста сови
      (Не вовчиці). Даремно шукав сиве марево
      На островах, де завмерли сліпі мегаліти:
      Дні журавлині і трохи води
      З присмаком осені.
      Сни.
      Звірині слова
      Перекладені вільним художником
      На мову годинника-шибеника:
      Віддай мені час. Мій.
      Нині тут хазяйнує Еол –
      Син Орсеїди, повелитель вітрів.
      Врятувати палаюче плаття осені
      Навряд чи зможуть Ясон із Діонісом:
      Атаманту наснився «Арго» корабель -
      Як пророцтво.
      Лишається йти дорогою крука –
      У невідоме. У сутінки.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Попіл мовчання
      Дерево синіх ілюзій
      Височить самотою
      Серед пісків пустелі
      Поснулих душ.
      Мовчання
      Сірим попелом
      У долоні троянд
      Сиплеться замість золотого піску
      Променів
      Клепсидри Сонця –
      Божества гелонів.
      Народ, що живе в Небі,
      Понад хмарами міфів
      Про мореплавців «Арго»
      Дізнався, що сон
      Про чорного лебедя дочки Тестія
      Зітканий з овечої шерсті
      На верстаті Арахни-ткалі
      Там – за мурами Ольбії.
      Між горобиною й прірвою
      Ночі
      Мальований візерунок
      Риб і зірок
      Крейдою на стіні, за якою
      Дім, який не належить нікому,
      Фіалка, яка належить собі,
      Сон, який був тобою,
      Нічна варта, що очікує сходження
      Зірки Іштар.
      А там – за ріками й криками,
      За крісами й крисами
      Вавилон – цегляний Баб-Ілі
      Кадінгір недоречний,
      Що буде зруйновано наніц
      Незабаром.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Дерево для вогнища
      Я потрапив під дощ
      І то під рясний –
      Той, що падає в прірву з Неба,
      В безодню Землі, яму тверді.
      Тоді,
      Коли холодне «вчора»
      Танцювало заморське танго
      Журавлем чубатим,
      Золотим листям горіховим
      З тінями Одіссея.
      Тоді.
      Цю осінь звати Каллісто,
      Вітер Аркад говіркою
      Вівчарів всетуману
      Перед хаосом папороті,
      Додонським оракулом
      Віщує прозорість
      Вітру Борея – нездари полів.
      Жриця кабірів стежою камінною
      Веде мою тінь – за обрій,
      Туди, де не мрій, не сни і не сподівайся,
      А тільки читай таємницю,
      Незнані слова – писані чорним по жовтому
      Письмом копача Кадма.
      Шурхіт листя священного дубу
      (Не облетів, не втратив багряні помисли)
      Дерева Девкаліона
      (Кидай каміння, кидай…)
      Вітер осінній гуде
      В залізному дзвоні.
      Вітер мудрості.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Зорі кольору криці
      Між вчора і завтра
      Зорі
      Над стежиною Пана,
      Над лісом кентаврів,
      Над полями Фессалії
      Зорі кольору срібного вістря
      Стріли.
      Чашник тирана Лариси
      Пенест Біанор
      Бавиться золотом слів
      Пеласгів –
      Народу забутих пісень
      Моря.
      Кратер повний вина Метеори
      (А може це серце –
      Довершене трунком кольору вохри?)
      Диво Нефели – час вересу.
      Час крапель, клепсидр і агоній.
      Час алегорій (бо верес цвіте).
      Слово-вогонь
      У мідному дзеркалі –
      Палає у кузні лапітів.
      У рибній лусці візерунок
      Забутих письмен лотофагів.
      Життя як подвір’я
      Палаццо Флоренції –
      Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
      Зернами маку віщую шовкові дороги
      Снів про людей –
      Видив царства тіней
      Кольорових як шкіра гепарда
      (Бо осінь, бо дощ
      Назавжди).
      Майструю зі срібної чаші
      Гостре вістря стріли –
      Час полювати
      На вурдалаків.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Лист Астеріону post factum
      Нитку одну, Аріадно,
      Кладеш в руку – мені,
      У долоню,
      Що збагачена досвідом бронзи
      Меча.
      Нитку овечої вовни
      Рогатих кудлатих бербекульок –
      Володарів дзвоників – калатал безтямних,
      Що віщують заграву
      Над пустищем пагорбів
      Вапнякових і диких
      Як все кам’яне.
      Вістрям меча-спати
      Пишу епізод
      Тої казки сумної,
      Яку
      Колись елліни
      Розкажуть мальованим глекам
      На торжищі стиглих олив.
      Забава
      У сутінках віку каміння:
      Ігри жорстокі з потворою-хроносом
      І не втекти
      За хвилі таласси пелазгів
      Під чорним вітрилом,
      Моря
      Яке до сих під безіменне,
      І мурувати міста
      З брил велетенських
      Руками циклопів,
      Що оком єдиним
      Глипають в безвість.
      Стадо кентаврів
      Женуть на гірські полонини
      (Бо час).
      Де той пастух?




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Окраєць Неба
      Ще думки наче зерна
      Не падали в зорану землю історії
      А вже повітря збирають міхами,
      Ненаписані книги проростають з глини
      У розломі між двома одкровеннями.
      Гостинні солом’яні хижі
      Нагадують зіккурати –
      Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
      Туди, де танцюють маски,
      Які одягає темрява
      На обличчя своє незворушне.
      Так співав очерет:
      Тут дізнаються сенс
      Слова гіркого «повернення»
      І посолять окраєць
      Після.

      Наче синя риба лагуни тропічної
      Небо з мене змиває спогади,
      Свою долю називаю трояндою,
      Бо забув імена.
      Малюю пейзажі
      Попелом.
      Дарую ці картини сумні
      Перелітним крукам.
      Виднокіл посипаний сіллю,
      Синьоока печаль
      Дарує мені
      Ключ.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Крик сови
      П’ять пар чобіт
      Князя Чорторийського
      Стоять на порозі
      Давно неіснуючого
      Зруйнованого вщент замку,
      А мені досі болить
      Вістря стріли чужинської,
      Що застрягла між ребрами
      У житті якомусь позаминулому,
      Коли кінь та шабля
      Та ще й Воля
      Єдине, що мати й тим жити
      У столітті бозна якому
      Але бурхливому:
      Коли як завше –
      Сльози, пожежі, згарища, пустища
      І солодке «приходь»,
      І щемливе «вертайся».
      А куди вертатись, як листя
      Коли зелене, а коли жовте
      Закриває чи засипає все
      Аж очам боляче,
      І частують холодним вітром
      Жінки, яким дарував шеляг
      За шматок хліба і дрібку солі.
      А на шляху осінь.
      Лети!
      Ти вже не вершник, а птах,
      Вмієш слухати дзвони розбиті
      Церкви спаленої
      На попіл сивий.
      За крок від квіток звіробою,
      За сто років до Мікеланджело
      Слухаю білої сови крик.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Чорний камінь
      Чорний камінь
      На шляху кинув
      Одинак, що не лишає слідів
      І не бачить себе у дзеркалі.
      На шляху, що заріс рудими кущами,
      Що дозріли синіми ягодами
      Вчора.
      Весь небосхил
      Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
      Про країну загірну забутих віршів
      Запломенів загравою сонцеслів
      Цього вечора –
      Вечора пророцтв,
      Що почали збуватися.
      Пророцтв, що були записані
      У спаленій книзі пергаментній,
      Книзі, яку споконвіку було заборонено
      Читати чи навіть бачити
      Неписьменним пастухам-козопасам
      Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
      Ще тоді,
      Коли люди бачили сни
      Неймовірні.
      Крізь бескиди журби
      Йду слідом за журавлем
      В ущелину осінніх днів,
      Де ніхто не назве мене свідком
      Вільного вітру.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. До небосхилу
      Троянди співають псалом
      Морю, яке народжується
      У завитках мушлі (шум),
      Троянди днів тиші – часу,
      Коли місто нагадує скрипку.
      Вавилон ще не збудовано навіть,
      Ніхто не приносить офіру Іштар,
      Ріку ще називають просто Солодкою,
      Ще думки наче зерна ячменю
      Не падали в зорану землю історії,
      А вже повітря збирають міхами,
      Ловлять вітер зухвалий (марно),
      Ненаписані книги проступають з глини,
      А хтось вже знає що там буде написано
      Для нього – кому цікаво читанням
      Заповнити вічність.
      У розломі між двома одкровеннями
      Гостинні солом’яні хижі
      Нагадують зикурат Нанну –
      Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
      Сходи, які бачать у снах,
      Коли сплять на землі овечій,
      Сходи в прочинене Небо –
      Туди, де танцюють маски,
      Які одягає темрява
      На обличчя своє незворушне.
      Так співав очерет:
      Тут дізнаються сенс
      Слова гіркого «повернення»
      І посолять окраєць
      Після.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Alphabetum Incognitum
      Вірші, що написані на стінах в’язниці
      (А хтось збудував її),
      Вірші, які вивчали напам’ять,
      Які несли через безодню років
      У лабіринтах свідомості
      Гіркі як мигдаль,
      Солоні як Мертве Море.
      Дивлюсь у вікно сподівань
      і повторюю
      Слова, які не можна забути.
      Літери розчиняються в повітрі,
      Літери, які я щойно вигадав,
      Літери незнаної абетки
      Давно забутої мови
      Повторюю.
      Перекладаю на цю мову рядки
      Веселої поеми про пекло.
      На лобі спокійного Козлотура
      Малюю знаки таємні
      І мрію про море
      В якому втопився келих
      Грааля.
      Я вип’ю цю осінь терпку
      По краплях, ночами,
      Коли тіні горнуться в плащ,
      Коли темінь стає домом-пусткою,
      Коли з хвилин плетуть вінок
      Зорі.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Туди, де дощі
      Свою долю ховаю в торбу
      З малюнком риби та лева,
      Наче рана минулого
      Болить багряний світанок:
      Йду за поріг замшілий
      Ніби той волоцюга,
      Що забув свої книги
      Написані вдосвіта
      І пішов мандрувати
      В країну п’янку вересня
      (Трохи загірну):
      Туди, де дощ. Де краплі
      Важкі як осіннє небо.
      Там: навряд, якось
      Плинний, нестворений,
      Споконвічний (не сон)
      Явив мені знаки
      На павутинці срібній,
      На межі дерев’яного світу
      У ходах копачів твердокрилих:
      Вічність-жебрачка прозріла,
      Вона вже бачить
      Очима синіми
      Блукальця кожного
      Загорнутого в шовк вечора:
      День запізнився,
      День надто тверезий
      Для сови, що дивиться вниз
      З даху будинку епохи
      У прірву «Сьогодні»,
      У безодню хвилин,
      Де люди не хочуть бути.
      Краще будуй собі вежу
      З базальтових брил меланхолії
      Ножів,
      Якими Паріс різав яблуко.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Доктор Етернітас
      Мій хвостатий друг
      Колись був будинком
      З вікнами-арками:
      Готичним прихистком привидів,
      Колись височів
      Серед міста камінних спогадів,
      Нині – співак березневих арій,
      Нині – поет муркотання,
      Мисливець ночей орхідей,
      Знавець гризунів-пискунів.

      Колись мій вусатий друг –
      Мій співбесідник єдиний,
      Співавтор ноктюрнів-елегій
      Був камінним домом-фортецею
      З химерами сліпими
      На стінах холодних алюзій,
      Глипав темними вікнами
      У сутінки середньовіччя,
      Виглядав доктора-алхіміка
      Єретика сивочолого,
      Чекав його з прогулянок
      З чорним псом-пуделем
      І ховав у пивниці-безодні
      Старе вино оксамитове
      У діжці-барилі дубовій.

      Мій пухнастий друг –
      Свідок звитяжних вігілій
      На дахах міста ілюзій,
      Шанувальник приблуди Місяця
      Знає чужу самотність,
      Відає запахи осені,
      Коли ніч нескінченною пусткою,
      А попереду
      Вічність.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Porta lunae
      Не перед брамою шукайте мандрівця,
      А там, на тій дорозі - на шляху,
      Що пилом вкрився,
      Що тугою плететься без кінця
      За небокрай, що розколовся навпіл,
      Де вказівник – меча уламок,
      Де ми вогонь несемо в темінь злу,
      Де спраглими вустами ми мед пили,
      Де в світлі зір мисливця Оріона
      Осиновий кілок ми забивали в серце
      Чужинця-вурдалака-упиря,
      Де дзигар міряв час
      Ночей і днів людини і коня
      Прочанина меча і вершника віршів,
      Де ми шукали сон
      Під гіллям дубу й терену,
      Де нас зустрів серпанок
      Над домом жайвора,
      Де на замшілих надгробках марень,
      І вишень стиглих сік, і квіти звіробою,
      І долі кам’яний огром
      І подих річки – Бористену,
      Що пливе в країну Гестії, євшану, полину.
      Я тут самотній –
      На шляху світанку,
      На дорозі снів, що йде на Схід,
      І де зіниці жовтих черепів
      На битому шляху містерій
      На Схід зорять, на Схід
      Лише на Схід…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Всесвіт без снігу
      Всесвіт без снігу
      Завбільшки з троянду
      Розповідає необачному перехожому
      Про сни мандрівного голуба
      У ритмі ковальського стуку
      Сьогодні.
      Татусь Христофор –
      Італієць. Він чув про зоряну флейту
      Дерев’яного хлопчика.
      Тому і поплив. Шукаючи шовк.
      А знайшов три іржавих цвяхи,
      Що прагнули дерева-плоті
      Легкого як крик
      Дивачки зозулі.
      Над прірвою
      Серед мокрої папороті
      Ховаєш три шрами на спогадах
      У лісі чаклунки сови
      Мислиш: «Ми тут!»
      А там голоси – куди не дійти,
      Не доплисти і не долетіти,
      Де пророцтва подерті на клапті.
      Білі іспанські сорочки
      Як мушлі
      Ховають бронзову шкіру
      Він Сонця ледачого.
      Тікають (чому?)
      Ці люди останнього берега,
      Люди води, кипарисів і ластівок
      За видноколи солоні
      Шукаючи Всесвіт без снігу.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. Персидська троянда
      Пишна персидська троянда
      Яку оспівав життєлюб Хайям
      Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
      На пучках чуттєвих лишає слід
      Глибокий, як прірва між зорями
      На схід від годинника,
      Що вказує вістрям стрілок-ножів
      Межу
      Між буттям і вітрилом:
      Синім – кольору мандрів:
      (Зникай чи пощезни – за видноколом)
      Їх наповнює музика міста:
      Поліса, де збудували «Арго».
      Тесей недолугий з мармуру білого
      Майструє колиску, а не саркофаг
      Для немовляти епох – Поліфема:
      Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
      Щойно на берег він зиркнув
      Оком чорним єдиним
      На скелі пеласгів-рибалок,
      Що Істину-рибу
      Ловлять між хвилями мрій,
      Де мойри живуть коло дерева Ночі –
      Це дворище, насправді,
      Це зовсім не Коринф,
      Це Аркадія вогнищ
      Прощання.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Птах кольору пилу
      Тому, хто стояв біля брами
      Люди приносили подаяння:
      Кидали до дірявого капелюха
      (В якому могла б розміститись Галактика)
      Замість блискучих драхм
      Слова,
      Які він збирав у торбу,
      Але не поніс на торжище:
      Виміняв їх на нічного метелика
      У Турові – місті князів, зубрів та лебедів.
      Тому, хто стояв біля брами
      Сказали, що це дерев’яне збіговисько
      Храмів, веж, палат та халуп,
      Цей прихисток древлян та дреговичів –
      То насправді Теби Золотобрамні –
      Кадмея Драконяча – місто намиста Гармонії,
      Де шукають орбіти планет астрологи
      І ніхто не знає, що відбулося,
      Але всі знають, що буде:
      На вістрі меча і на полі жита.
      Той, хто стояв біля брами
      Відчував, як ми всі летимо,
      Як пророцтва переплавляють на золото,
      Як лишається сірий попіл
      На дні скринь, де ховали надії
      Чи то не пускали їх волю –
      Ці останні нещастя – дарунки Пандори
      В обійми вітру-чужинця
      Люди, які блукали дорогами.
      Стає так самотньо
      Віснику, що стояв біля брами,
      Коли рушає він шляхом лилика
      Затискаючи в жмені
      Синій кавалок Неба
      І мріючи про журавля в руках –
      Птаха кольору пилу.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Пейзаж намальований димом
      Пейзаж намальований димом:
      Ще жива поезія проростає зелом:
      Можна гру починати – гру серед квітів:
      Бо літо.
      Пейзаж придуманий жайвором:
      Тільки степ – голий як бубон шамана:
      Музика, з якої виліплюють образи
      Птахи, що розучились літати,
      Риби, які розучились плавати,
      Хмари, що розучились бути подушками
      Сну.
      Коли ти лежиш на траві
      І слухаєш, як вистукує дні
      На дереві карбів (з якого збудують хижу)
      Замість дятла зеленого чорний лелека
      (А я кликав зозулю
      Щоб летів її крик
      Слідом
      За мною…)
      Штовхаю човна, що тесаний завтра
      З дубу, що виріс з жолудя
      В якому був схований світ,
      Я – недоречний
      Штовхаю човна
      У хвилі ріки
      Яку нарекли Еріданом
      Сивобороді нащадки Сократа –
      Елліни мрій.
      Штовхаю човна,
      Що попливе у майбутнє
      Серед пейзажу,
      Що намальований димом.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. Оксамитове літо: вечір
      Тягар літнього вечора,
      Сутінок тога для патриція-лилика –
      Це мовчання оксамитових
      Лускокрильців: тільки відтінки сірого
      І потойбічні ноти,
      Які ніколи не опанує скрипка
      Зеленого музики світанку.
      Сонце вдягнене у волосяницю
      Ховається у прихисток Будди:
      Лишає нам на згадку дерево,
      Що загортається ковдрою ароматів –
      Для них – жителів темряви.
      (Де ти, Ендіміоне?)
      У колисці заграви
      Спить Геката – володарка
      Чорних собак. Повелителька змій.
      У лісах молитов і трагедій
      Подарує мені ненаснилі
      Квіти жасмину – окрайці свідоцтва,
      Що літо прийшло лебедине
      На озеро тиші, на річку мовчання,
      І тої маленької істини
      Білі шматки палімпсесту про те,
      Що життя – це мідяк, гріш потертий
      Який колись кинув – нам – жебракам
      До капелюха солом’яного
      Прямісінько з Неба
      Бог.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Станіслав: травневі сутінки
      Станіслав – то місто з химерами,
      Де написана книга бруківки –
      Сімнадцять сторінок готичного тексту
      Про горобців-сіроманців
      (Шанці рядків і трохи бароко)
      І чисті незаймані аркуші (нібито)
      На яких Одвічний писав про модерн молоком
      Замість чорнила (бузина не достигла),
      І жодного запитання про сніг –
      Одні кострубаті відповіді-дзвони.
      Голод скляної прозорості –
      (Візантійські келихи-мушлі)
      Його відчуває травневе Небо
      Торкнувшись до голки ратуші
      (Боляче навіть пухнастим хмарам).
      Атрибути пейзажу: Місячний млин –
      Він потребує води
      Чистоплинної:
      З білого борошна ночі (зорі)
      Пекли ми овечий хліб –
      Для Сократа – артиста вулиці
      (Не сховається під хламиду
      У своїх Атенах совиних – ареопаг),
      На димоквітах, на синіх фіалках Кроносу,
      На флоринах жовтих кульбаб
      Очкасті метелики – птахи Сатира-Пана
      П’ють нектар – трунок богів.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. Танці в етері
      Розмови сонцеоких блукальців
      Засипано пелюстками вишні:
      Каравани літописів відчаю
      Човгають епохами людської свідомості
      (Місити пісок вічності – тобі – містику):
      Кожен рядок про страждання –
      Наче писати було більше ні про що:
      Літопис дзвінкої радості
      Ніхто не напише ніколи:
      Нема таких писарів,
      Не відшукати такого монаха –
      Де там.
      Чи то люди не вміють радіти,
      Чи то бубон шамана-мисливця
      Провіщує тільки зловісне,
      Крук вистукує дзьобом години –
      Замість дзвону на ратуші
      По дереву всохлого ясена. Стук.
      Наш дім на семи вітрах –
      Ми змайструємо з нього вітрильник
      Або солом’яного птаха –
      Полетимо.
      Туди, звідки ніхто не вертався:
      Хтось назвав оцю землю важкою –
      Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
      Ми свавільні. Ми вільні.
      Річкою неба лети
      Володар цієї хвилини.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Мить журби
      Звуки – це квіти.
      Вони зацвітають щоранку
      І закривають свої пелюстки
      Щоночі – коли все втрачає сенс.
      Все – навіть Істина.
      Біля стіни смутку
      По обидва її боки
      Там, де сіяли зерна
      Квітів журби
      І чекали доки вони
      розквітнуть звуками:
      Звуками музики моря,
      Звуками пісень тіла,
      Звуками царства Я.
      Дожити б до перемоги –
      Перемоги Правди та Людяності
      (Де ти, дивак Леонардо?)
      …………………………….
      Я вирощую квіти
      На полі, що не знало плуга,
      Яке поливали сльозами
      Люди, що забули про посмішку.
      На полі, де приносили треби
      Аресу
      Бородаті номади – пастухи круторогих волів
      І білих коней.
      Я вирощую сині квіти
      Журби.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Туманні блукальці Неба
      Ловили в глибинах рибу,
      А зловили камінь:
      Плескатий як сом
      І важкий наче спогади:
      Принесли його до садиби:
      Під вишні квітучі – тоді, на світанку,
      Коли все фарбує рожевим
      Заграва –
      Все, навіть квіти печалі – вишні,
      Поклали його – нехай плаває
      Серед моря пелюсток весною,
      Серед озера золота листя в жовтні,
      Серед білого смутку холоду – взимку,
      Поклали. Легенько –
      Щоб землі не стало боляче,
      Щоб ніхто не пускав його в річку –
      Плавати
      І ковтати наші веселощі –
      Уривки вічної радості,
      Виринати назустріч Місяцю –
      Підступному злодію,
      Що краде у нас срібло зірок –
      Вічних блукальців в тумані –
      В тумані Шляху Чумацького,
      Краде у нас срібло Стожар –
      У нас, пастухів легенд.
      І ніхто в тому селищі
      Гончарів та писарів,
      Друзів бджіл та зозуль
      Не знав, що під каменем-рибою
      Поховали ми нещастя останнє –
      Надію.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Упряж для вороних
      Моє серце вирушало у подорож,
      Покликало собі кучера чорновбраного,
      Що впряг двох коней вороних,
      Коней, що не знали господаря,
      Що споконвіку були дикими й вільними.
      Моє серце обрало собі дорогу
      У країну захмарну-загірну,
      Яку довго вигадували,
      Яку придумали книжники ренесансу.
      Моє серце вирушає у подорож
      Шляхами гірських круків
      І жовтокрилих метеликів –
      Туди, де летить зозулі крик.
      На дворищі,
      Яке топтали монахи
      Важкими черевиками зречення,
      Де зроду не цвіли кульбаби радості,
      Де бруківку тесали з брил смутку
      Серце взяло з собою валізу
      Важку, як весь тягар світу
      І мріяло тою колісницею
      Залізом самородним кованою –
      Тим запрягом недоречним
      Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
      Або в країну Вічної Молодості
      Чи в місто Віри Таємної
      А приїхало на війну.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Мовчання долонь
      Мовчання –
      Легке, наче подих пролісків
      Несу в долонях
      Якими вчора
      Виряджав у політ залізного птаха.
      Мовчання –
      Кидаю його насіння
      У землю, що пахне тліном.
      Бо мовчання – це дерево,
      Яке виросло з попелу,
      Яке зеленіє листками майбутнього,
      Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
      Мовчання.
      Його важкі зерна
      Тримаю в долонях обвуглених –
      В руках алхіміка,
      Що плавив золото слів
      З олова сірих днів Днів Судного Дня.
      Останню офіру
      Вершу вперше не медом – глиною,
      Виліплюю глиняних коників –
      Тіней крилатих вершників,
      Що скачуть між білими хмарами –
      Сонцю назустріч калиновому.
      Мовчання.
      Слухаю його одкровення –
      Голос білого неба
      Весни давно очікуваної
      Весни сумної. Весни трагічної.
      Весни вічності. Весни майбутнього.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    97. Напередодні
      Майбутнє – це сутінки
      Весняного вечора
      Напередодні зацвітання слив.
      Не треба його катувати,
      Майбутнє – то хатка бобрів
      Про яку написано в папірусах
      Олександрійської бібліотеки
      Спаленої на попіл, але закарбованої
      На білих хмарах сув’язі спогадів.
      Майбутнє – це ріка Бористен
      За мить до порогів, за краплю до доторку
      Брил кам’яних – ненаситних,
      Майбутнє – то острів скелястий,
      Де Робінзон-філософ вдає Діогена –
      Ловлячи рибу-час. У діжку глиняну.
      Майбутнє – це біла конвалія,
      Яку на порозі забули
      Хати-пустки, хати-румовища,
      Хати, яку мурували там – на межі
      Між неогеном глиняним
      І сурмами Судного Дня.
      Майбутнє – це човен бога-рибалки
      Який розтрощили хвилі:
      З уламків збудуємо хижку –
      На березі мрій.
      Майбутнє – то паморозь
      Зими-Іфігенії – біла, іскриста
      І чиста. Як сторінка
      На якій напишуть вірші.
      ……………………………………….
      Не катуйте майбутнє!
      Дайте прийдешньому келих води!
      Чистої.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. Весняний одяг
      Міняю одяг –
      Чорний краватковий на плямистий,
      Міняю скрипку –
      Легку й лаковану на залізну,
      Міняю друзів –
      Філософів на самураїв,
      Міняю Сонце:
      Зле й зимове на березневе:
      Оте – радісне,
      Міняю квіти:
      Тендітні білі галантуси
      На черлені спалахи
      Троянд миттєвих.
      Міняю постаті –
      Літературних геніїв
      На ті – в полях,
      Що ледве жевріють,
      Що ледве в сутінках,
      Які очікую,
      Міняю птахів –
      Цвірінькалок – жменьки пуху
      На круків залізних,
      Що кидають шматки Сонця
      На вовкулак темряви,
      Міняю життя –
      Монаха-відлюдника
      На буття майстра меча:
      Я - самурай та хайдзін,
      Друг місяця, воїн світанку,
      Пелюстка вишні
      Квітневого ранку…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Кінь сивий
      А до мене прийшов кінь сивий –
      Дивиться своїми очима синіми
      У моє минуле темне і зранене,
      У моє майбутнє сумне і готичне:
      Коні скачуть з туману зимового
      У густий туман мого майбутнього:
      Кому білого коня та стріли,
      Кому червоного коня та меча,
      Кому вороного коня й терези,
      Кому чалого коня та косу,
      А мені – коня сивого зажуреного,
      А мені шлях без кінця і без краю
      Назустріч огненній кулі,
      Що з зі степового видноколу
      викочується
      І руків’я шаблі долонею
      відчувати
      У поході козацькому вічному,
      І час світанками міряти,
      І тужити у снах кольорових
      За квіткою сон-трави,
      За чорним камінням
      Зі знаком папороті,
      За стиглими вишнями,
      За гомінкими бджолами
      І коню сивому
      Шепотіти на вухо
      Казку.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Острів серце
      На острові мого серця
      Живуть мовчазні Робінзони,
      Цвітуть п’янкі орхідеї (черлені),
      Шалені аборигени
      Танцюють нечемні танці
      На черепах вовкулак:
      З неба зеленого – з його сутінок
      Падають лунко на землю
      Горіхи:
      Може то сад осінній
      Босоногого Епікура –
      Винороба ілюзій, шанувальника Вакха,
      А може шматочок хмари,
      Що впав в Океан на хвилі
      І скам’янів необачно –
      Став незаплющеним оком,
      Що глипає з синяви в синяву –
      До речі. До човника. До порожнечі.
      На острові мого серця
      Інколи падають зливи –
      Прямо на томик поезій,
      Який загубив на дюнах
      Капітан дерев’яної шхуни
      (Вітрило і трохи щастя,
      Сік лайма, сухар,
      Смак грогу і вітер в обличчя
      Солоний):
      Вітер гортає сторінки:
      Сонети піску і ночі
      (Ноктюрн),
      Елегії про Вероніку,
      Що зрізані коси (навіщо?)
      Кинула геть на Небо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Кам'яна мелодія
      Написав, споглядаючи стару-стару світлину. Оцю.

      Камінне серце Карпат –
      Ми його втратили, загубили,
      Воно розтрощилось у жорнах
      Невблаганного млина Долі:
      Мельник Час грав би нам на сопілці,
      Але поглухли всі сови й пугачі
      В долині сірих брил-черепах.
      Кам’яне смарагдове серце!
      Воно гупало, стукало, стугоніло,
      Тріпотіло і пульсувало!
      Змололи той сяючий камінь
      На тьмяне порохняве борошно,
      Спекли з нього хліб гіркий –
      Їжте, сумні вигнанці,
      Їжте, співці безнадії!
      Грайте сумні мелодії
      На скрипках тисових
      Печалі пташиної.
      Грайте, поки Довбуш новий виросте
      І барткою нове серце зі скелі вирубає:
      Скелі крем’яної замшілої,
      З якої мурувати хотіли браму
      До замку – чорного сховища,
      Притулку всіх неприкаяних –
      Без Каїна на ковалів вивчених,
      Але поснули всі будівельники
      Сном загати і серпанкового марева,
      Поснули і будувати їм годі,
      Колись чи хтось у тій темряві
      Горобинових ночей прокинеться?
      А люди стоять собі
      Під дощем осіннього листя,
      Стоять собі і на волю омріяну
      Сподіваються.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Те, що в залишку
      Сон – це тканина
      Зіткана з льону,
      Що виріс в країні дощів,
      Які падали краплями-смарагдами
      На листя співців-неофітів.
      Сон – це стара вишиванка
      Теслі старого з обличчям пророка –
      На шрамі шрам:
      І всі білі, всі як борони
      На скрині – коли тешуть хрест.
      Сон – це опудало,
      Яке поставили на полі соняшників
      Лякати горобців-лицарів
      Вбраних у сіру крицю
      (Тамплієри крилаті –
      Провісники радості
      Для згорілої пустки села:
      Чума чи то голод
      І трохи вогню – спалах).
      Сон – це хатинка,
      Де ми від грози ховаємось
      Коли лячно, коли
      Дятел-шинкар
      Замість зозулі
      Поселився в годиннику:
      Стукай по дереву
      Коли я ненароком
      Повідаю істину писарю.
      Сон – це серпанок
      Дивної вовни світанку –
      Зима загортає під ковдру
      Вісника келихів срібних.
      У сні моєму
      Ладнають мені гільйотину
      На площі – на Гревській, де Отель-де-Віль
      Де голодна юрба
      Жадає видовища,
      Хліба й вина
      Опісля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Кристал води
      Цієї зими,
      Коли думки про Вічність
      Перетворюються на кристали води,
      А спогади сплять під снігом,
      Як спить табличка глиняна
      З письменами пташиними
      Про муралів снів та веж
      Двох каламутних річок.
      У серці моєму сутінки –
      До весни,
      До першого підбілу весняного,
      Сутінки
      Білими плямами на крило передбачень –
      Пророцтв жебрака старого
      Світу на межі моря.
      Годую старого крука – птаха Феба
      Чи словами про смерть,
      Чи думками про Нескінченність,
      Про нетлінність субстанції
      Отої – нематеріальної.
      Годую. З руки.
      Чорного вісника.
      Агов! Ви – катари,
      Сучасні альбігойці Сарматії!
      Шукайте собі прихисток
      В країні знаків зруйнованих,
      Добрі люди у мандрах –
      А ви у дворище,
      Де замість коней
      Впрягають у сани пустище
      (Бо зима! Бо таки холодно!)
      Нам – жебракам з подертою свитою…
      Хіба грітися шаблею,
      Якщо вже кузні не розпалені,
      І міхи діряві зітхань повні,
      І ми не ковалі, а бондарі –
      Діжок для вина світу сього
      У цьому селі мірошників…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. Світанок сонного сонця
      У глеки налито світанок
      Замість вина снігових елегій,
      Замість черлених краплинок літа,
      Замість води, що стає кров’ю лози,
      Коли майстер наметів пустель
      І тесля кедрових воріт (які зачиняють)
      Благословляють весну:
      А ми отой трунок ковтками –
      Питво зимових світанків –
      Білих, як ожеледь, гострих як Сіріус –
      Голкою в скроню – зірка холодних вітрів
      Краю тирси і хліба, криниць і лошат,
      Срібних як ранок сонного Сонця зими
      (Прокидайся)
      Серце моє – гірка ягода.
      Для чого тебе зірвали з куща колючого,
      Для чого тебе заморозили
      В озері зозулястому серед січня сухих очеретів
      (Життя – це рогозовий пух над водою),
      Коли крига синіє, а Оріон мисливцем злим
      Мітить стрілою в кожного
      Хто світанком зимовим напоєний,
      Хто сонне Сонце криком мовчання будив,
      Хто пса білого небесного з руки годував,
      Хто снігом босоніж йшов
      До криниці забутих слів.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Чорний мармур
      Місяць безбородим Фідієм –
      Скульптором потойбічних Атен
      Вирізує з чорного мармуру ночі
      Сову.
      Серце зимового вітру
      Стугонить білою кров’ю
      Шестикутними голками Неба –
      Нетутешнього старчика
      В якого вкрали золоті монети зірок
      Люди.
      У місті дивному,
      В якому живуть не люди – опудала,
      Родичі снігових потвор
      Зліплених марно
      На очах жовтих вікон
      Будинків німих.
      Сова пугикає в простір –
      Порожнечу чорну зимової ночі –
      Книгу, де пишуть снігом
      Білим по чорному,
      Пишуть слова крижані
      Епохи вовків.
      Бачиш – ночі стають кришталевими,
      Бачиш – вікна згасли як свічки,
      А біле мовчання
      Ріже як хліб
      Крик сови.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Дощ просвітлення
      Зимовий дощ – це холодні сльози
      Блідого замерзлого меланхоліка Неба,
      Це одкровення синьої книги,
      Яку писав принц дерев і квітів
      Довговолосий втікач Сітхартха
      Словами мовчання і опалого листя –
      Це дощ просвітлення.
      Дощ, який звик замерзати й тужавіти –
      Ставати скляним. Він хотів бути дзеркалом
      Але марно. Він хотів бути срібним.
      Але даремно. З його краплин
      Не змайструєш кулі для вурдалака,
      Не зробиш хреста чи годинника –
      Не той час, не ті перехрестя
      На дорогах, які не пройти, не проїхати,
      Не проповзти пластуном на череві.
      Лише дощ – одкровення й просвітлення.
      Лише краплі в обличчя – холодні як доторки
      Сніжної королеви – божевільної дочки Космосу.
      Лише кульки води на шкіру, в зіниці очей,
      Ніби хтось хоче шпурнути твою душу нетлінну
      У бездонне озеро Часу, в містерію слів забутих
      Білого племені сильних людей,
      Що йшли за стадами оленів
      На північ. Де зорі і холодно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. Сліди на снігу
      А ти шукав відчаю
      На березі березня,
      На скелястій громаді
      Грудня.
      А знаєш, прийшла вже зима –
      Така, хоч сідай в корабель
      «Безнадія» -
      Шхуну чужу з вітрилами сірими,
      З торочками штрипіхатими
      Парусини – прядива льону
      З вітрил хрестоносців шматків
      (Пливи).
      Така вже зима, хоч лишайся
      Серед руїни готичного храму
      Химер лякаючи криком сови,
      А ти сподівався,
      Що грудень сховав в калиту
      Золота таляр – Сонце.
      Думав, що він глитай
      Та поверне – бо мусить,
      Як річка не стане,
      Як все не засне
      У країні сколотів,
      Де біля вогнища гріються
      Діти діви-змії Апі.
      А ти шепотів, сподівався,
      Мріяв про лева –
      Золотом грива,
      І сліди на снігу
      До примарного Сонця,
      Слухав стукіт копит,
      Що стихав-завмирав:
      А воно вже зима –
      Коням бракне трави,
      А вівці – пастуха,
      А Небу білявому – Сонця.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. Сховок
      Ліс не сховає –
      Він поглине як море –
      Зелене море листя і шуму,
      Жовто-багряне море осені
      І чорно-біле море зими.
      Хіба до весни дочекаєшся? Ти.
      Воно ж проковтне, поглине –
      Море стрімких знаків оклику,
      Де замість риб їжаки.
      Не сховає.
      Хіба вириєш заступом
      Не сховок, а схрон.
      І будеш дивитись
      Свої сни кольорові,
      В яких синій заєць
      Говорить вірші
      Словами синіми –
      Наче оте румовище д’горі –
      Румовище мрій.
      Чи то сподівань.
      Отака тарапата.
      І будеш слова колисати
      Сині як казка. Яку не забути.
      Не стерти із пам’яті,
      Як стирають абетку
      Написану крейдою
      На чорній сторінці життя.
      Хіба закарбуєш одвічне:
      На мертвому дереві знак:
      Сокіл, що лине в піке –
      Тризубаний знак партизана.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. На щиті
      Я повернусь
      У край наш овечий
      На черленім щиті,
      Що триматимуть міцно
      Втомлені руки моїх побратимів,
      Я повернусь,
      Коли вогняний світанок
      Торкнеться пальцями променів
      Білого марева вишень
      На щиті, що створив Гефест –
      Син Гери, вихованець Фетіди
      (Заграва –
      Там тужавіє серце Неба,
      Там тамтами Галактики –
      Ритм Гелонів).
      Згадайте:
      Стежинами пролісків
      Йшли ми на Схід
      Дорогами мідними, дорогами номадів
      Сірооких сколотів.
      На прощання коваль
      Трьома чорними смугами
      Плямував і мені сагайдак.
      Як колись за Сулою
      Коні били копитом,
      Чорне Сонце пророчило битву,
      Сокіл кричав – там, де блакить.
      І не знав кожен з нас,
      Що холодна вода чаші снів
      Бузиною забарвлена, що
      Час, наче пес, ковтає хвилини
      З руки. Із долоні.
      Хвилини, які віднайшли
      Ми.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. Дні глухої осені
      Дні завершення осені –
      Наче мальовані амфори
      В які забули налити вино.
      Лускокрила епоха:
      Все так ефемерно,
      Таке нетривке
      Все – навіть істин абеткових рій,
      Тих, маленьких, банальних, зачовганих
      Наче сандалі дивака Архімеда,
      Що снив Сіракузи як берег
      Сліпця Поліфема. І деспота мідного.
      Істин
      Які як монети з дельфіном на золоті.
      Коли осінь глуха –
      Я помираю,
      Стаю нерухомим, німим:
      Навіть мім
      Сказав би відверто деревам
      Поснулим і голим,
      Тільки не я (бо мовчу),
      Бо кров тужавіє і гусне
      В епоху метеликів
      Коли осінь глуха,
      Бо небо синіє чужим,
      Бо хризантеми біліють крижинами,
      Бо час помирати
      Співакам-цвіркунам
      До весни.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Сині квіти самотності
      Квіти самотності
      Вирощую на кам’яних плитах –
      Уламках гранітних,
      Що колись були монументом
      Мрії.
      Сині квіти пустельника –
      Такі, як шматочки Неба,
      Такі, як зіниці Кроноса,
      Наче цятки волових очок
      У траві-мураві забуття
      В якій загубили слова
      Люди човнів і тенет:
      Люди пустелі моря:
      Мовчазні наче слід
      На вогкім кротовинні,
      Люди, які зробили собі з водоростей
      Подушки.

      Подвір’я життя прожитого марно
      Чіпляється наче мушля жадібна
      М’якуна безокого і слизького
      До тіней димарів.
      Там згоріло все справжнє.
      В пічках будинків
      Де ніхто давно не живе.
      Не пихкає люльками,
      Не читає апокрифи,
      Не говорить абсурд
      І не дихає пилом планети.

      Козлоногий флейтист
      Якось сказав мені
      В тіні крислатого дубу,
      Що я марно живу тут.
      Дарма.
      Краще грати на скрипці…
      Чи на кіфарі…
      Чи майструвати іграшки
      Для кошенят.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Залізний журавель
      Коли день полиновий, а ніч совина
      Глипає Місяцем-лупалом у безсоння твоє,
      І дихаєш запахом жовтого листя кленів,
      Коли відчуваєш горобиновий смак світанку
      На вустах, що звикли казати: «Прощай!»
      Щогодини, коли блюз ностальгії
      В кожній калині звучить,
      Тоді
      Забуваєш про спокій
      І свої одкровення, що луною над Стіксом,
      Чи то річкою мідною, де човен самотній
      (А ти ж був рибалкою, перевізнику мій,
      Колись, в часи мальованих глечиків)
      Забуваєш про сон, про візерунок опалого листя
      І звіряєш осінньому птаху – сірому,
      Наче твої сліди на піску в сутінках,
      Наче тінь на болотах реліктових
      Наче спогади, де завжди бракло барв.
      Коли вітер мовчить, коли осінь стулила уста,
      Дослухаюсь до тиші, хочу почути «кру» -
      Крик прощальний. Та чую лише
      Помах крил. Металевого журавля.
      І шепочеш йому сокровенне. Таємне.
      Твоє.
      Сховане в глибині
      Душі-криниці.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Різновидності пітьми
      Минуле – це книга.
      Я це зрозумів дощавої ночі
      Коли гортав свої млисті спогади,
      Розуміючи, що нічого не забувається.
      Минуле – це книга з шкіряною обкладинкою
      На якій нічого не писано,
      Тільки прикрашено рубінами, смарагдами
      Та шматочками срібла
      (Бо ніч – навіть там – на обкладинці).
      Теперішнє – це кавалок світла,
      Що вдирається в око голкою,
      Що малює на стіні черепа
      Фрески – вохряні. Про Істину.
      Про людину зі свічкою.
      А майбутнє – це форма пітьми,
      Чорна ластівка, що відлетіла в Африку,
      Гніздо якої порожнє:
      Ніч там знаходить затишок,
      Коли кладе правицю
      На рамена цієї жебрачки
      Войовник-вершник Сонце.
      Майбутнє – страшна чорнота,
      Де око відпочиває
      І не боїться посліпнути
      І стати (як все колись)
      Нічим.
      Бо Ніщо
      Воно тут, воно поруч,
      Не тільки в майбутньому.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    114. Зіниці нещадного моря
      Море має на диво колючі очі,
      Море не дивиться – глипає
      В зіниці кожної хмари-черепа
      Висмоктуючи з неї вологу,
      Жадібно забираючи те,
      Що колись дарувало.
      Тільки море
      Своїми очима-водяниками
      Здатне сміливо дивитися
      В обличчя одвічного Неба –
      Злого свідка наших нещасть,
      Мовчазного пророка,
      Що знає майбутнє
      Всіх і кожного –
      Навіть чорних каменів
      З яких єретик-невдаха
      Мурує собі вічне ложе.
      Тільки море ніколи не плаче
      Коли читає по зорях
      Прийдешні дні і години.
      Тільки в зіниці моря
      Небо інколи зазирає
      Щоб милуватися трішки собою
      (Небо трохи Нарцис –
      Щоп’ятниці, але не скорботної).
      Море відчуває себе колискою:
      Кров солона в кожному з нас
      Відлунює шаленому буревію.
      Море відчуває себе могилою:
      Ковтає кожного неприкаяного
      Мандрівця солоного вітру,
      Що напинає вітрило
      І кидає землю гостинну,
      Ловить лускатих мовчальників,
      Шукає щось там за обрієм
      І знаходить собі спокій
      В глибинах.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Срібне вітрило
      Море,
      Яке існує тільки в минулому
      Таласса солона,
      Що вирує у моїй свідомості
      А ще в сумній казці,
      Яку розповів сліпий лірник.
      Море темних часів
      Посріблене вітрилами аргонавтів
      Тонкого прозорого льону –
      Безпритульних прочан –
      Шукачів металу сонця,
      Всюди чужих, навіть на Острові Мрій.
      Після мідних мечів,
      Після бронзи ножів,
      Що барвились вохрою,
      Люди країни скель, що тратили твердь
      Під сандалями і босими п’ятками-бджолами
      Жадають срібного дня:
      Поцятково:
      Шматочками хмар, що впали в море,
      Шматочками піни – Афродіти колиски.
      Вони лишень зрозуміли,
      Що вітрила – це теж хмари,
      Що життя – це вітер випадку,
      Лишень стрибнули з одного моря до іншого,
      З берегів рибалок долі
      До земель негостинних овечих і сопілкових,
      Як зуби дракона лускатого
      Проросли із землі війною. Страшною.
      А потім –
      З металом сонячним
      Тікати у світ білих скель –
      Посріблених світлом
      І подихом злого Борея –
      Варвара.

      А Ясон
      Кинув свій срібний перстень
      У глибокий колодязь Атени,
      Що вирив Кекропс.
      Ясон – взутий в одну сандалю
      Не знав,
      Що епоха сонячних глечиків
      Довершилась**.

      Примітки:
      * - «Над хвилями – срібне вітрило…» (Джованні Донателло) (іт.)
      ** - Бронзова доба справді давно довершилась – ще три тисячі років тому. Ми живемо в епоху заліза…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. Світильник гасне
      Птах не кричить – бо тьма,
      Світильник гасне,
      В душу як слимак
      Вповзають сутінки –
      Хай не осінні і нехай густі,
      І хай нагадують безодню
      Моря,
      Де почвари світять
      Вогнем холодним.
      Йду в пітьму,
      Як йдуть у сон,
      У сниво черепах,
      Де виноград чіпкий, як наглядач
      Плантацій бавовняних влітку.
      Ego (чи може Едо)
      Як перстень срібний
      Там, у сховку
      У пивниці, що нагадує вертеп
      Дочасний.
      Якби хоча б промінчик,
      Хоча б одну зорю – там, нагорі,
      У чорноті. Де око
      Шукає марно суть, опори, сенсу,
      Мети для мрій.
      Я залишив свої старезні черевики
      Там – за дверима,
      В які давно не стукали.
      Ніхто, ніяк.
      В скарбничку слів апокрифа
      Кидаю замість флоринів
      Залізні цвяхи.

      (Світлина автора віршів. Написано, коли вересень довершився, а Сонце стало холодним.)




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. Ладнати вітрило
      У високій вежі людських сподівань
      Налий мені в чашу срібну –
      Блискучу, як зорі посліплі –
      Білі як смуток по тризні, по требі
      У ніч над горою Кайлас,
      Чорного трунку гіркого
      Налий! Терпсіхоро!
      У кров мою бузинову,
      Трунку порожнього степу,
      Де вітер-опришок полиновий
      І сіль на устах. І на рану від кулі.
      По краплі.
      Налий мені в чашу з тавром Мінотавра
      У світі мигдалю гіркого як Час. Наш.
      Ладнаю вітрило:
      Сіре, бо льон відсинів, відчорнів:
      Плисти по мертвим морям,
      Камінь втопити – там, де безодня,
      Блукати в пошуках білого цвіту
      Дерева, що віщує печаль навесні,
      А наразі, на полі куріпок
      На полі моєї журби
      Сонях розстріляно,
      Сонях, що Сонцю вклонився
      Розстріляно кулями –
      Важкими як якір, гіркими як сон
      Під дірявим човном
      На березі озера чаплі.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Плавання кам'яних хмар
      Міста мов човни кам’яні
      Дрейфують у бік Вавилону.
      Минуле нагадує: бриз небокараю
      Вітрила наповнював важкістю
      І гнав кораблі кам’яні до заграв,
      Де скрипки зі снігу (зі сміху)
      Співали про келих важкий золотий:
      Отой,
      Що все мимо, все мимо (обабіч)
      Проносив Господь
      До пори і до часу (бо сам же просив).
      А нині громадище (ні, корабель)
      Чи може то хмара цеглин,
      Чи то лабіринт – печерок з жарівками,
      Що на вітрилах (таких же камінних)
      Несуть сині хвилі (як небо)
      Прямісінько в гавань Мардука –
      До воріт Вавилону, де жреці навісні
      Торгують майбутнім: покрадений час
      На терези. І за безцінь.
      А від ока до ока хмари пливуть:
      Теж кам’яні, бо забракло води
      Навіть в уяві. Лишається мармур
      Для хмар і богині Іштар:
      Ідола з брили звільнити
      І розтрощити чоло на дорозі –
      На бруківці зачовганій
      Міста п’яного. Не мрій.
      Просто не мрій. Бо вже досить.
      Мрій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. Солодкий дощ
      Руде і чуже Сонце
      Зазирає крізь краплі дощу –
      Ми ковтаємо їх як вино –
      Хмільний трунок острова лаврів,
      Черлений, наче остання заграва,
      Густий, як епоха мальованих глеків.
      Це вино дарують нам хмари –
      Нетутешні білі прибульці
      Народжені кам’яними глеками –
      Чашами гір Неповернення –
      Montibus Excelsis de Non-reditus
      (Бо навіщо?)
      А Сонце чуже
      Намагається збудувати веселку
      Між солодкими краплями,
      Змурувати її зі струн-променів –
      Посмішку Іриди-вісниці:
      Дочки Тавманта, сестри Гарпії.
      Під тою веселкою
      Збудують собі домівку
      Рудоволосі перевертні –
      Жінки хвостаті,
      Що необачним мрійникам вкорочують віку.
      Якщо, звісно, Сонце створить веселку:
      Бо краплі надто солодкі,
      Надто п’янкі і надто чужі –
      Для країв то наших – полинових,
      Де все гірке споконвіку. Все.
      Життя навіть…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. Провулки
      Серед вулиць пізнього літа,
      У лабіринтах провулків торішньої меланхолії
      Гальмую автомобілі вчорашнього дня:
      Сірого, наче небо Ісландії мрій,
      Я – комедіант ненаписаної вистави
      Про електрика з міста Турина
      На ймення Крамола
      Та його чорну качку і сусідку –
      Карооку швачку подертого на клаптики Неба.
      Серед вулиць невдахи серпня –
      Невизначеного, як недостигле яблуко
      Елегій, що писав Авель
      Годую котів смугастих алегорій Софокла:
      Сиром, з якого зроблений Місяць – той самий,
      Що висів над хатою Джона Кітса –
      Моряка каравели «Елегія».
      Серед вулиць останньої спеки
      Міста, в якому зроду не садили каштанів –
      Гірких, як полин, кінських, як річка Гіпаніс
      Фарбую рогаті тролейбуси
      Чи то плаття канцеляристок
      У колір горобиного сну.
      Завітав у крамницю Джордано –
      Там сова міряє черевики,
      Зайшов у шинок дрімоти –
      Там останню надію міняють на крейцери
      Срібні - з профілем Франца.
      Срібні, як ніч. Срібні, як кулі,
      Які набивав у важкий «Сміт-Вессон»
      Коли я відстрілював вурдалаків
      У ніч, напередодні осені.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Торба Сивіли
      У затінку лавра – дерева Дафни
      Між двома струмками солодкими
      Торба Сивіли
      Забута загублена непотрібна,
      Хоча з якимись папірусами
      Чи то пергаментами
      (Вишкрябаними палімпсестами),
      А кому нині ті пророцтва потрібні?
      Сурмачі ж бо в Колізеї виключно,
      А питво хмільне прогіркло отрутою,
      Весталки стали вакханками,
      Волоцюги називають себе філософами,
      А митники громадянами,
      А тирани й деспоти благодійниками,
      А грабіжники легіонерами,
      А повії жрицями Еросу.
      Забагато містерій у місті сови,
      Фессалійці, метеки юрбою
      По дорозі з Колону в Атени
      І з Атенів в Колон – колись там Едіп блукав,
      Нині дорога на торжище,
      Де продають рабів
      З клеймом замість гідності.
      А десь на острові
      ще правлять віче Кабіри
      На мові пелазгів плетуть візерунок слів
      Про човен Дардана, про солодке вино,
      Яке в кратері чорному
      Колись давно піднесли аргонавтам.
      Вони.

      Невже хтось вчитається,
      Розбере по літерах ті пророцтва писані
      Мовою давно забутою?
      Може комусь потрібно воно?
      Та кому? Кому?




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. Пеан Гефеста
      У кузні, де підковують Фавна,
      У темній кам’яниці Аркадії,
      Де не запалюють свічок – зроду,
      І тільки горно дає неситим очам харч,
      Де кують кулі зірок замість ножів,
      Майструють чорних карликів
      Замість кайданів
      на душу Ріки Небесної.
      Колір роздумів синій.
      Колір смутку смарагдовий.
      Тільки там – у кам’яницях Гефеста,
      Малиновий колір зусиль,
      Дзвін металу і запах диму,
      Майструють егіду для Еріхтонія,
      І вогняні квіти
      Цвітуть в безнадійній тьмі:
      Кривоногий вершитель майбутнього:
      Епохи заліза.
      Колір надії бузковий.
      Шкода, що вона досі схована
      В отому ящику –
      Один раз прочинили без дозволу,
      Невчасно (чи може вчасно) стулили.
      Місто на межі свідомості –
      Його будували вночі
      З каміння, яке шукали навпомацки
      Хіба вони знали, що мури і храми
      Можна створити з зірок?




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. Час, що настав
      Вже час
      Метелику з жовтими крилами
      Літати над чорними автомобілями
      Міста під назвою Повернення
      (Куди?)
      Вже час
      Пальцями перебирати струни
      Зламаних скрипок Війона
      (Отого – Франсуа),
      Споглядаючи хвостатих котів
      Дерев’яного селища бондарів.
      Вже час
      Жебракам співати псалми
      Єретичної Біблії альбігойців,
      А пасажирам повітряних куль
      Кидати їм в капелюхи
      Іграшкових синіх мишей.
      Вже час
      Жабам шукати шляхів
      Від румовищ Гіппарха
      До синьої орхідеї торішнього сну
      Монаха кляштору згорілого наніц.
      Вже час
      Скіпетром цезаря писати лімерики
      В книгу зшиту з дубового листя –
      Сухого як погляд ящірки.
      Вже час
      Продавцям манускриптів
      Грати сонати Боккаччо
      На віолончелях нічних лускокрильців.
      Вже час.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Політ над брамою
      Місто, яке назвали Воротами Неба
      Зачинило мальовану браму Інанни,
      Щоб не пустити пророка овечого –
      Бастарда вождя племені пастушуго,
      Що вічно дивився в насмішкувате небо
      І називав зле Сонце іменем Уту,
      І думав, що воно добре,
      Тільки чомусь люди й верблюди
      Його колись – в епоху дощів – розгнівали,
      І з того часу воно кожну билинку палить
      І змушує людей шукати прихистку
      І ховати тіло під шати.
      Він заснув біля брами
      Втомившись чекати світанку
      І снились йому усміхнені Шеду,
      Які сперечалися з Енкі,
      Що не давав їм напитися –
      Ні краплі води прозорої,
      Хоч володів водами глибочезними.
      А потім прокинувшись,
      Коли зійшла на небі зоря Амаруту,
      Літав над брамою, ширяв у повітрі
      Окрилений чиєюсь нічною волею,
      Чиїмось бажанням, що росло у пітьмі,
      Що теж хотіло поринути в Небо, туди,
      Де Небесна Ріка
      Водоспадом тече в Нескінченність.

      Це була воля людини,
      Що сиділа на сходах храму
      Богині війни та кохання
      І чекала…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Босоніж
      Схожий на мене червень-схолар
      Тупотить серед пташиних ясенів,
      Серед квітучих жасминів
      (Автохтонів країни шовку) –
      Він трохи паяц, трохи мисливець,
      І трохи невіглас (ну, зовсім):
      Мені презентує дощ
      електричний,
      А схожа на тебе півонія
      Задивлена в Небо-дорогу:
      Хмаровану білим і синім:
      Воно нині небо Ноя
      І трохи мрійника Яфета:
      Яфетичні народи-номади
      Виходять зі скрині Степу
      І блукають старою Европою,
      Яку колись викрав бик:
      Білий як піна морська,
      Рогатий, як Місяць,
      Хвостатий як ти.
      А дні, як намисто з перлів,
      Які вухастий тубілець
      Дістав з прозорого моря
      І заплющивши очі
      Мріяв про рибу крилату,
      Про човен і весла, про зорі
      І квіти на березі мрій.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. Дах
      Він теж був руфером –
      Майстрував дах на семи вітрах
      Між землею сірою і прозорим повітрям –
      Холодним як ніч чужа,
      Дивлячись в небо очима сірого птаха –
      Коли Білі зорі ховались за хмари,
      А кратер Плутарха нагадував око –
      Селени-ворожки, володарки чорних псів,
      Що зазирає в каламутні глибини
      Озера Мічіган
      І стає на мить скво із племені віннебаго.
      Він теж майстрував:
      Чи то плащ, чи то сховок,
      Чи то світ у свічаді (там),
      Чи може галеру, що пливе
      Хвилями моря під назвою Час
      Чи то пірогу, що пливе річкою,
      Яку назвали Епоха:
      З минулого – а куди невідомо,
      Чи може ковчег-притулок,
      З якого випускають голубку:
      Пошукати останній кавалок Сарматії,
      Останню жменьку чорної землі Скіфії.
      Він теж літав:
      На крилах із черепиці рудої
      Як кров, в якій отрути жар палить
      (І про це забуваючи) –
      В небо – там де сузір’я Лева!


      Примітка:
      Ілюстрація – автопортрет художника Всеволода Максимовича.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Свита для Сонця
      Ми сіяли жито на полі глиняному
      Нашого болю, а зійшов мох.
      Намелемо з нього зеленого борошна,
      Напечемо коржів гірких як дні суховію,
      Будемо ними гостити
      Злого божиська Сонце.
      А тобі в кучері
      Я вплітаю фіалки лісів ведмежих –
      Лісів варварів-зайд:
      Нехай на них глипає
      Синє око шамана-травня
      Чекаючи на сузір’я Лева,
      Щоб воно знову на Небосхил вибігло
      Риком захмарним
      Нову звитягу віщуючи.
      А ми все під Небом ходимо-колобродимо,
      Все чогось шукаємо – чи то коней сірих,
      Чи то днів минулих та в криниці втоплених,
      Чи то журавля, що біду пророчить,
      Чи то волі потворами вкраденої,
      Замість ліхтарів собі блиском мечів
      Дорогу присвічуємо:
      Нас праліс ховає,
      А ми зі схову вертаємось
      До людей, що жнуть мох замість жита,
      В ярмо вовків замість волів впрягаючи,
      Одягають свиту на Сонце,
      А на Місяць солом’яний плащ.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. Драгоман
      Я драгоманом тепер
      У війську зеленого лісу:
      Перекладаю на мову шпачину
      Шелест старих осокорів,
      Людям-блукальцям тлумачу
      Слова весняного вітру,
      Які переказує ясен
      Шарудінням своїх зелених рук,
      Які записує жук-літописець
      Знаками болотяних черепах –
      Там – під корою ялин,
      На брунатних стовбурах мертвих.
      Листя достатньо –
      Для сторінок палімпсесту,
      Для апокрифу злого єретика –
      Травневого вітру гір –
      Весняного вітровію-бурлаки,
      Що несе сірі хмари журби
      В країну, що плаче за цвітом вишень
      Тихо,
      Без сліз.

      А я знов занотовую,
      Знову записую
      Чорнилом кольору вохри
      Все, що вітер шепоче:
      Вітер-опришок
      Прозорий, шалений –
      Гайдамака весни.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Плесо
      У божевільному морі,
      Яке я побачив там –
      У глибинах твоїх очей
      Плавають навіжені риби,
      Що вміють літати на рифами,
      Шалені блискучі почвари –
      Вони полюбляють циклони,
      Тайфуни з очима хижими –
      Очима кагана орди.
      Їх ловлять вдягнені в сіре
      Бородаті старі рибалки,
      Кидаючи конопляний невід
      В прозору синю глибінь
      І майструючи човни гостроносі
      На березі Скель Сподівань.
      В очах твоїх море
      Неспокою вічного,
      Де хвилі думок трощать барки,
      А я флібуст’єр – шрам на шрамі
      І пливу навмання,
      Бо жодної зірки
      І компас поцупила відьма,
      І хронометр показує час
      Короля Едуарда Сповідника,
      А бом-клівер і фок
      Зірвано шквалом істерик.
      У морі твоїх очей –
      Морі вікінгів, дочок Доріди
      і синіх китів
      На реї іспанської бригантини
      Мене (як корсара) повісили
      Якось уранці
      Коли Сонце було голодним,
      Коли сіль виїдала очі…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Брама
      Я стою біля брами
      Розчахнутої, як діжа
      В якої відвалилося дно,
      Я стою на межі
      Між містом і пустелею степу
      І бачу очима сірими
      Як філософи несуть на продаж
      На ринок світу сього
      Свої бороди нестрижені, незачесані
      Наче думки після сієсти в Мілеті.
      Я бачу гетер корінфських,
      Що несуть уламки мідного дзеркала,
      Граючи веселу мелодію Аркадії
      Срібними дзвониками Родосу,
      Що причеплені до босих ніг
      (Пилюка).
      Зрадницький степ,
      Якому паротяг заозерний
      Будує майбутнє
      З цеглинок пари та гуркоту,
      Вабить дорогами-зміями
      У Ніщо.
      А я вірую в ковилу та Сонце
      І досі лишаючись коло брами відчиненої:
      Брами,
      Яку ніхто і ніколи
      Не зачинить руками мозолистими,
      Не приколотить до воріт щита з драконом
      Хвостатим, як все, що минає,
      Не замкне їх списом гострим,
      І не крикне голосно з мурів
      За обрій втікаючим хмарам білим:
      «Варвари!»




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. На скронях
      На скронях старого ідола
      Кам’яного, як все минуле,
      Гусне оксамит зеленого моху:
      У кам’яного діда – сторожа льоху,
      Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
      Театру абсурду, де коні актори,
      А трава – декорація, а сліди на піску –
      Це лише літери абетки давно забутої –
      Абетки тірсенів чи то пеласгів,
      А вітер – це лише музика – музика забуття.
      Над рівниною сліпого оракула
      Авгуром чужим читаю книгу Неба,
      Здивовано здоганяючи поглядом
      Політ злиденного крука:
      Вистежую чужинецьких варварів,
      Випробовую гостроту стріли
      Пальцями, що звикли до струн ліри,
      Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
      Що не згубив торбу залатану
      З рукописами пеанів-віршів
      Про бабака-провісника:
      Насвистів він мені пісеньку –
      Пісеньку про майбутнє розстріляне –
      Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
      Але не позичене, не загублене.
      А на скронях чи то на кресах
      Мох
      В того самого дідугана кам’яного,
      Що сторожить льох великий,
      Що досі таки не розкопаний,
      Не розкрадений, не розорений
      Зайдами.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Замість струн
      Ми танцювали
      Ногами босими під музику вітру
      По землі притрушеній попелом
      Під жовтим Сонцем.
      Ми говорили
      Слова колючі наче плоди нетреби
      Мовою темного лісу і порожнього поля
      Під жовтим Сонцем.
      Ми лічили
      Білі каміння серед чорної гальки
      На рінні ріки сподівань марних
      Під жовтим Сонцем.
      Ми ліпили
      З липкої глини людей подоби
      Чи то богів байдужих краю солом’яного
      Під жовтим Сонцем,
      Яке слухало крик людини,
      Що знала коли впаде дощ
      Мідними краплями на душу хліба
      Під жовтим Сонцем.
      Ми жили на попелищах,
      На землі, що втомилась
      Дарувати нам зерна кольору Сонця,
      Ми жили ніби мріяли,
      Ніби на щось сподіваючись
      І приносили треби
      У печері підземного мороку
      Тій, що стала чужою.
      Ми пішли, заховавши Істину
      Десь там – у глибинах спогадів
      Шляхом жовтого Сонця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Холодна монета Місяця
      Я збираю в діряву торбу метафор
      Тіні весни Петрарки –
      Цегляної квітки Етрурії,
      Хвилинами чужих анемон Тоскани –
      Квітів холодного вітру
      Босоногої Мнемозини –
      Дочки Урану, сестри Океану,
      Діви старої, очі якої стали прозорі
      У відблисках Місяця – срібного флорина,
      Що раптом викотився на стару скатертину Неба:
      Він загубив. Хто ж іще. Більше нікому.
      Хотів кинути – вічній жебрачці Ночі:
      Ver cinereo tectum velamine
      Nox rimosas mus. –
      А ми це повторюємо,
      Шепочемо наче молитву,
      Наче закляття весталки,
      І своїми очима – старими як світ –
      Які вже все бачили –
      Поспішаємо поглядом
      За тінями березня – замерзлого зайця,
      Що тікає назустріч колючому снігу:
      Туди, де птахи дзьобами довгими
      Пишуть в повітрі сонети
      І трохи прози – бо березень, березоль –
      Час, коли все тимчасове:
      Навіть дерева плачуть,
      Навіть квіти – шматочки блакиті,
      Навіть срібний флорин Місяця
      Не для нас. Для Атіса – царя Меонії,
      Батька Тірсена.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Центуріон очерету
      Останній патрицій осені,
      Що мав колись тогу,
      Та втратив –
      З неї пошили прапор –
      Останній прапор вовчиці
      Ватаги пройдисвітів Ромула,
      Горожанин останній журби
      (Urbi et Orbi!),
      Бо осінь: час бігти стежиною
      За жовтим листочком ільму,
      Що поволік вітер –
      По землі, по землі, по землі –
      По цій – потрісканій –
      Бо осінь – час сивочолих
      Центуріонів.
      Він підіймався сходами:
      Думав – ведуть вони в Небо –
      Останній аристократ очерету –
      Цар сутінок, князь вигадок,
      Герцог білого моху:
      Зійшовши на башту
      Побачив – там осінь –
      Там, де холодна синява,
      До якої безодня
      І годі долинути.
      На башту зійшов
      Етрусків-расенів-заброд:
      Волоцюг, як і всі, хто живе
      В цій країні телят,
      Хто марить і снить, бо життя то є сон,
      Зійшов, а там осінь:
      Куди не поглянь – всюди осінь:
      В Італії хижій,
      У Скитії дикій,
      І навіть в Елладі –
      Лиш осінь, і листя, і вітер.
      І тога – подерта на прапор
      Повстанців.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Випити сни
      Сни, в яких достигає пшениця,
      Жовтогарячі сни колеса Сонця –
      Воза огненного, в яке повпрягав
      Коней білих нестримних шалених
      Час (а ми його бачимо).
      Сни солом’яні літа довершеного
      Вип’ємо замість меду п’янкого –
      Бо Час (а ми йому треби вершили…)
      Келих піднімемо снами наповнений –
      Таки цими, серпневими, ковиловими:
      Піднімемо келих за жорна:
      Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
      Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
      Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
      Все перемелюють – сиплеться борошно:
      Біле розсипане борошно зір.
      Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
      В печі якій хліб нам спечуть
      З тіста отого небесного?
      Ми оремо землю – кожного разу
      Як кусень щербатий Місяця-коржика
      Травам накаже рости.
      Оремо, в плуга впрягаючи
      Білих коней світанку,
      Чорних коней ночі,
      Каурих коней вечора,
      Чалих коней присмерку.
      Оремо землю чорну
      В яку колись ляжемо попелом
      Наших домівок.
      Ми – подорожні вічні
      Кидаємо в праматір землю –
      Ні, не зерна – зірки.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Той, що зачиняє брами
      Якийсь дивак нетутешній
      Малював на мої вікнах папороть –
      На вікнах, що завжди люблять світло
      І дарують промені необачним мешканцям
      Дому, що стоїть на піску,
      Що висипався з клепсидри Вічності:
      Ним рахували епохи – так необачно,
      А він висипався.
      Добре, хоч ходить вулицями
      Попід вікнами, попід тинами і парканами
      Художник білих папоротей,
      А не той, то зачиняє брами
      І краде сірі очі людей тиші –
      Щоб не бачили, щоб блукали в темряві:
      Там, де потворки шукають тебе –
      Необачного, недоречно, непотрібного.
      Той, що зачиняє брами
      Приходить, коли настає темрява,
      Ховає вкрадені очі в скриньку
      Зроблену в чорного дерева –
      З тису старезного і отруйного,
      Що ріс в забутій ущелині,
      Проклятій шаманом-калікою
      Народу довгих мечів і кудлатих коней
      В ущелині сірих каменів і річки холодної,
      Куди ніхто не ходить, не бродить,
      Не колобродить, ніхто,
      Навіть Мара оминає його.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Зимові сни
      Зима мокра й холодна
      Наче арктична риба Каласта,
      Наче плющ отруйний в лісі лисиць,
      Наче білий мох білого дня Касте Суму
      Нашіптує сни вужа.
      А Місяць-невдаха нашіптує:
      «Сон це не страшно…»
      (Він знає. Як не він то ще хто…)
      А може Місяць це теж яблуко –
      Але не осіннє, а кам’яне,
      Що надто довго висіло
      На невидимій гілці минулого
      І не падало в оцю безодню Ніщо,
      А кам’яніло, сіріло, мертвіло –
      Бо бачило сон – надто ніякий,
      Надто одвічний – про вир круговерті –
      Той самий. Отой, що завжди.
      Хотілось заснути – заблукати у сни їжака,
      Разом з колючим філософом межичасу
      Бачити зоряну ніч (над листям торішнім).
      Сон – це не страшно. Той безхатько правий.
      Той блукач. Той кулястий ліхтар.
      Той волоцюга.
      У яблучних снах
      Буду пити срібним кратером сидр.
      А може й кальвадос – іспанський.
      У снах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Вік золотий
      Винахіднику плуга – щиро.

      Вік золотий зернами кольору Сонця
      У землю чорну масну
      Перший орач волів щойно приручених
      У перше ярмо дерев’яне.
      І перший плуг з рогу оленя і кореня дубу.
      Перший орач ліпив глеки
      З глини кольору золота
      І малював чорним – кольору ночі і мудрості
      Знаки закручені – втілення Вічності –
      Знаки Галактики – сліди солі розсипаної
      На долівці тьми.
      Чи то молока розлитого корови одвічної.
      Ще залізо не краяло
      Перший хліб гарячої печі,
      Ще меча ніхто не вигадав
      І не тямив ним плоть шматувати,
      І не гострив його біля кузні кіптяви:
      Кузні лихих чаклунів руди болотяної.
      Ще земля була щедрою, а поле неміряне,
      Ще вершників степ не знав,
      І земля не стогнала
      Під копитами номадів довгих мечів,
      Ще Сонце вмивалося – наче прокинулось
      Водою світанків і рік
      Незнаних, неназваних, ненаречених
      Ще треби приносили
      Тільки Землі-Праматері,
      А не Арею – мечу двосічному,
      Ще земля була щедрою,
      А Місяць рогатий до худоби лагідним,
      Ще до епохи сокир бронзових
      Було тисячі літ…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. Межа ностальгії
      Падолист вчорашніх віршів,
      Пізня осінь гіркої кави самотніх роздумів
      На килимі мертвого листя,
      Що нагадують жмутки непотрібних рукописів
      Алхіміків-чорнокнижників епохи чуми
      (І жодного клаптику шовку)
      Малюють межу ностальгії –
      Білою фарбою холодного відчуження:
      Яка завтра зникне під таким же білим снігом
      Ще більш холодим, аніж байдужість тих,
      Що пішли в сутінки – сутінки світу,
      А не моєї свідомості, бо там Ніщо.
      Межа –
      Я переступаю її вологе лезо:
      Розумію, що Час розрізаний,
      Час кавалкований і пошматований:
      А я наодинці з епохою темряви –
      Навіть Бог втомився і вирішив відпочити
      Від споглядання цього заціпеніння.
      А десь в пивницях старого замку серця
      Шумовиння вина кольору вохри
      Тих часів коли Сонце грона повнило
      Солодким соком пізньої радості.
      От тільки крук на мосту Тайгайському
      Отому з якого видно потяги,
      Що летять у степ осінній
      Мене щоразу запитує
      (Щоразу як падолист):
      «А може в тому замку живуть привиди?
      Сивочолі, шляхетні та неприкаяні –
      Може таки живуть?»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Малахітова людина
      Малахітова людина
      Кришить своє серце в сільницю,
      Хоче посолити світ
      Своєю кров’ю зеленою:
      Нерозчинною, мідною,
      Восьминоговою.
      Людина вирізьблена з малахіту
      Тупцює шляхом чумацьким
      За сіллю гіркою сивашською,
      Полічивши кістяки рогатих волів
      Та каурих мулів готських –
      Серед тирси минулого,
      Серед ковилу снів жахних.
      Малахітовий жевжик
      Співає не рапсодію – реквієм
      Кожному, хто вміє літати
      Разом з журавлем-монахом:
      Цибатим філософом сфагнуму.
      Малахітовий чоловічок
      Вважає себе коштовністю,
      Не знає як перейти брід
      Ріки Молочної білої:
      На дні соми поснулі
      Ковтають все кам’яне:
      Серед отої глини жовтої
      З якої колись глеки зліплять
      Для вина яблуневого…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Час пітьми
      У Кіммерії пітьма,
      Яка шириться від молока
      Чорної кобилиці,
      Що надоїла сива жінка
      Вдягнена в овече руно
      І грубе полотно шерстяне.
      Пітьма шириться від кожної краплі
      Білої, наче імла на Степом,
      Наче туман у леваді снів,
      Наче борода жреця Праматері Світу.
      У пітьмі розчиняються тіні –
      Діти віковічної темряви,
      Що в час згасання заграви
      Шурхотіли ковилою разом з ящірками,
      Давали притулок хвостатим мишам
      Від синього ока зозулястого яструба,
      А тепер в Кіммерії пітьма:
      Час, коли навіть Місяць заснув,
      Зник у своєму сховищі,
      Коли навіть зорі згасли як свічки,
      Вкрадені беззубою відьмою
      І сховані у цупкий мішок для непотребу.
      Тільки стукіт копит –
      Коней, що ніколи не сплять,
      Тільки крик сови –
      Птаха мудрості,
      Тільки шелест тростин
      Мислячого очерету.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Берег ріки
      На березі ріки мовчазної,
      Яку оспівав флорентієць –
      Вигнанець, сумний пілігрим,
      Блукалець лісів безнадії
      (Навіть там, де сонячно).
      На березі річки чекання
      Човняра, що не гірш Одіссея
      Знав про весло все.
      Я шкодую, що він не Улісс,
      Я ховаю монету в кишеню,
      Затискаю її між пальцями –
      Монету – шматок Сонця,
      З рельєфом дельфіна
      На стороні дня,
      З написом: «Ола пернойн»*
      На стороні ночі.
      Я чекаю на майстра весла
      (Йому не потрібні вітрила –
      Тут вітер помер)
      Мовчазного як сутінки,
      У країні кімерів-молокоїдів,
      Бородатого, наче Сократ.
      Він колись був рибалкою
      І ловив сріблястих плавців
      У мереживо днів – не своїх.
      І думав, що не плавці то лускаті,
      А сталеві ножі,
      Що раптом перестали тонути
      У воді вічності.
      Я чекаю,
      чекаю,
      чекаю
      Отого мореплавця,
      Що проміняв прозоре море
      На каламутну ріку.
      Чекаю.
      Марно.

      Примітки:
      * όλα περνούν – я навів іоніййський варіант вимови цієї фрази. Насправді на монетах Міста Щасливого – Сабії Борисфеніди такого напису ніколи не писали.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Помах крил
      Я літаю між краплями
      Дощу нескінченного,
      Що почався відколи
      Небо зазирнуло в свічадо
      Моря синього і глибокого
      Як журба самотності.
      Годі пірнати
      У його темні глибини
      Черепахам кам’яних філософій
      Бородатих пророків віку машин –
      Залізних.
      Годі шукати Сонце –
      Це жовте око невчасності
      У кам’яних лабіринтах,
      Які збудували монахи
      Чорної віри Бон.
      А я літаю між краплями,
      Що падають важкими думками
      З хмар-меланхленів,
      Які заховали Сонце –
      Від мене – сонцепоклонника,
      Що звик мандрувати у пошуках
      Світанку – як мрія синього.
      Помах уявних крил –
      Які не лишать тіні
      Навіть тоді,
      Коли визирне забуте Сонце.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Дикий аґрус
      Дикий аґрус достиг
      Під небом Верлена
      Серед лісу зелених рук,
      Що тягнуться жаданням доторку:
      Доторку Порожнечі.
      Терпкі і кислі
      Зелені ягоди дикого аґрусу
      Біля стежки босої німфи –
      Подруги Пана – вічно сумної Ехо,
      Що чекає на крик – крик чорноптаха.
      На стежі лісовій – стежі Персефони –
      Кам’яній і колючій –
      Наче справді судилось їй
      Прикрашатися диким аґрусом
      І ожиною марних мрій
      Грають виставу Есхіла
      Сумні кентаври з очима воловими
      І наяди фрігійського водограю –
      Холодного – бо все охололо:
      І слова, і голос, і навіть сліди козлоного:
      В театрі без глядачів:
      Хочуть сказати нам – прозорим,
      Що все минає, все, навіть темрява,
      А ви думали лише літо.
      Хочуть сказати
      Що всі люди вміють літати
      Тільки забули про це ненароком
      (Згадав колись тесля Дедал –
      Даремно).
      А я збираю плоди дикого аґрусу –
      Кислі ягоди Порожнечі.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. На струнах
      На струнах,
      Яких давно не торкалися пальці
      Ні старого музИки
      З сивою бородою невідомого,
      Що в синіх венах минулого,
      Ні юної шанувальниці Діоніса,
      Якій пасувала би арфа,
      А не чорний рояль –
      Гість з потойбічного,
      Страшний свідок
      Мертвих поетів звуків,
      Душі яких розчинились в Синяві.
      На цих струнах
      Живуть музИки тиші –
      Восьмилапі поціновувачі гемолімфи,
      Що грають мелодії нечутні нам,
      Не чутні вухастим стрибунам,
      Не чутні шкірястим літунам,
      Не чутні ловцям сірих мишей.
      На своїх шовкових струнах вони
      Слухають музику Ночі –
      Ноктюрни сірих метеликів,
      Шепіт липкої темряви.
      На струнах,
      Які замовкли – хто зна чи назавжди,
      Які зроблені з бронзи –
      Металу яскравого Сонця
      І голосистих бджіл степу.
      На цих струнах живуть
      Восьмиокі Арахни –
      Колишні красуні, колишні ткалі
      Візерунків буття веселого.
      Струни часів бронзи
      Мовчать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. Монолог скрипки
      Не турбуйте мене,
      Коли граю я на залізній скрипці
      Фатальне соло
      Лише для слухача одного
      Під небом світанків і синяви –
      Під оцим куполом вічності,
      Під білими хмарами сну,
      Над жовтими кульбабами яви.
      Не турбуйте мене,
      Коли я стискаю залізну скрипку
      Напередодні акорду короткого
      Затамувавши подих,
      Обережно торкаючись пальцем
      Струни сталевої.
      Мою фугу почує
      Слухач – по той бік,
      По той бік поля квітучого –
      Неораного, несіяного, незнаного
      Нами. Мною –
      Дивака-музики на ймення Харон.
      Не турбуйте мене:
      Замість нот збирані зерна нірвани
      Бережу паче пастор
      Береже овечок чорних і білих
      З якими Судний День зустріти мріє –
      Там – де небо цілує озеро:
      Воду меотів.
      Не турбуйте мене –
      Скрипаля бронзових нот
      Дзвінких і легких як Сонце
      Коли перед концертом –
      Перед коротким соло
      Перед фугою нашого часу
      Я одягаю фрак –
      Кольору трави і землі –
      Таки нашої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Музика мовчання
      Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей

      У глибинах глини, у нутрощах скель,
      Під корінням старезних дерев,
      Що снять ароматом конвалій Неба
      Ми вирили схрони – глибокі, наче колодязі,
      Тихі, наче птах світанку опівночі.
      Ми чекаємо слушного часу,
      Граємо на різблених арфах –
      Арфах без струн.
      Ми граємо музику тиші,
      Співаємо пісні мовчання –
      Тут, в глибинах землі.
      Нас чують тільки корені –
      Підземні руки столітніх буків
      І ясенів синього вечора –
      Нашу пісню мовчання.
      Нам сняться сни про майбутнє –
      Сонячне, як червнева шипшина
      І високе, як Вега у липні,
      Сни про країну загірну,
      Про Землю Майбутнього –
      Нам – мрійникам лісу,
      Шукачам незримого і невідомого,
      Нам – прочанам таємного,
      Лицарям сяйва Місяця.

      А десь на поверхні зеленотравній
      Серед лісу тінявого і яглицевого
      Бродять люди босоніж
      І дослухаються –
      Вухом до землі вологої тулячись,
      Хочуть почути музику –
      Музику нашої тиші.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. Рибалки
      Тим, хто розмальовував глеки. Щиро.

      Рибалки ловили осетра,
      А витягли камінь –
      З нутра Бористену –
      З ріки верболозів і чапель.

      Рибалки ладнали човен –
      Смолили йому боки
      І дерев’яне черево.
      Аж бачать, а то Місяць,
      Який пливе по Небу
      Глиняних снів землеробів.
      Взяли вони отой камінь –
      Округлий, як все минуле
      (Чи то не камінь, а серце,
      Що давно скам’яніло,
      Бо втратило сподівання),
      І потягли на гору,
      Де якісь диваки палили
      Свої солом’яні хати,
      Щоб ніколи не згадувати
      Про те, що сподівалось,
      Про те, що мріялось,
      І про що малювалось
      На глиняних глечиках,
      На дерев’яних снах
      І солом’яних платтях
      Чужих наречених.

      Рибалки ладнали сіті
      Для риби на ймення сонце,
      А бачать, що то одяг
      Для них –
      Жебраків і відлюдників.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. Твій дім
      Твій дім стоїть
      У Кварталі Латинському,
      В синьоокій Лютеції
      У кам’яному Парижі –
      Серед міста, в якому немає
      Жодної барокової кам’яниці,
      Твій дім (наче сірий кляштор)
      Бовваніє темним опудалом
      На березі Сени –
      Ріки непрозорого часу,
      В якій Франсуа ловив пічкурів –
      Отой, що Війон –
      Отой, що розбійник і злодій,
      Гравець у слова і майстер ножів.

      Твій дім серед міста
      Нечесаних галів,
      Безхатьок-ваґантів,
      Що діжку нечемних пісень
      Жбурнули в пивницю.
      А з вікна визирає Бодлер,
      І щось там про осінь
      Холодну і сіру.

      Твій дім серед міста,
      Де жоден дивак
      Залізною вежею небо не ранив.
      Ти в місті живеш,
      Де ніхто не палив ще на площі
      Магістра лицарів Храму,
      Де ніхто не пірнав
      У потік каламутний
      З моста Мірабо,
      Поставивши крапку
      В сумному вірші про любов.
      ………………………………
      Я бавлюсь словами в тюрмі –
      У тюрмі почуттів –
      У в’язниці людей.
      Прилетів журавлем ненароком
      У місто твоє
      Оточене мурами слів
      І полечу горобцем
      Або подихом вітру
      У передмістя:
      Шукати сліди на воді.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Сумний балаган
      У моєму серці
      Театр акторів-безхатьок
      Балаган вистав моторошних,
      Де Гамлету прострілили серце
      Зі снайперської гвинтівки.
      У балагані отому Гвідо
      Пише слова сажею
      На сторінках світанку осені:
      І то все сценарії
      Вистави про безнадію,
      Де Арлекін-самогубець
      Вкорочує сумну п’єсу пташину
      Безглуздим своїм вчинком
      Плямистого шпака-пересмішника.
      У серці моєму паяци
      Жарти свої невеселі
      Вигукують в порожнечу,
      А світляки ліхтарики
      Запалюють за кулісами
      Бо в темряві нашого часу
      Оту виставу страшну,
      Оцю комедію моторошну
      Ніхто би не міг побачити,
      Якби ніч отак совою глипала
      В душу кожного перехожого.
      Отого і запалюють:
      Засвічують – ніби плачуть:
      Не сльозами, а жмутком променів.
      У виставах мого балагану
      На порозі Бетельгейзе глядачкою,
      А скрипаль виграє мелодію
      Без струн у тиші такій – небувалій…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. Фарби для Місяця
      Я купляю в крамницях Леванту
      У чорновбраного Яго –
      Меланхлена венеціанського –
      Старого слуги Республіки
      Фарби для білого Місяця –
      Посліплого свідка містерій,
      Німого аптекаря і алхіміка,
      Що дарував трунок
      Кожному коханцю Музи –
      Хворої діви Евтерпи.
      Куплю трохи фарби
      (Нехай навіть він не бачить)
      Розмалюю його кольорами:
      Кольорами циклону Атлантики:
      Ненароком всі зрозуміють
      Під Небом таким невдячним,
      Байдужим п’янкої офіри,
      Що ночі у нас сині – у нас –
      Пілігримів Півдня –
      Коли в зеніті Вега –
      Зірка надії останньої
      Божевільної жінки Пандори –
      Першої серед рівних.
      Позичу в водяника Дожа –
      Отого, володаря моря,
      Меланхоліка Бартоломео*
      Три дукати для чорної фарби –
      Фарби нестримної бурі,
      Фарби весняного відчаю,
      Фарби таємної мудрості –
      Намалюю на Місяці плями –
      На чолі сліпого Пророка.

      Примітки:
      * - Бартоломео Граденіго (1259 – 1342) – хто ж іще… Якщо вже кидати обручку в лагуну – то тільки йому.

      Ще примітки: читайте на дозвіллі «Історію Венеції» - це повчально і так по весняному модерново. Це краще, аніж ловити в Адріатиці пічкурів. А ви ще питаєте, чому над храмом Темпіо Малатестіано так безнадійно світить місяць… Та оте солоне містечко то не маленький Рим – то загублена полотняна торба святого Маріно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. Вільні століття
      Епоха синіми пролісками
      Проростає крізь зотліле листя віків,
      Століття намистом бурштиновим
      На шию веселих богів:
      Віщує епоху Свободи
      Сміючись сопілкар Сонце.
      Боги свої кучері
      Миють у водоспадах часу,
      Люди-птахи
      У країні своїй загірній
      Дзьобають замість зерен
      Кванти жовтого світла.
      Епоха Свободи
      Проростає білим підсніжником
      З-під важкої землі вічності,
      Вухастим зайцем стрибає
      Запашною долиною рясту –
      Рясту пориву нестримності,
      Гордим оленем крокує
      Лісом прозорим пробудження.

      Століття Свободи
      Співають бадьорі боги:
      Молодими тілами кольору бронзи
      Славлять нову весну
      Танцями вітру квітів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Самотній вогонь
      Ті, хто розпалив вогонь
      Серед моря каміння,
      Серед океану піску –
      Просто сумні пілігрими:
      Такі ж шотландці –
      Сторожі голих пагорбів
      Як лицар початку,
      Який не знав,
      Чим усе завершиться,
      Точніше, знав, але
      Не хотів нікому сказати,
      Бо стати пророком
      Було нестерпно.
      Дим у зимовому небі
      Гіркіший за віскі з острова Торі.
      Немає дороги зворотньої
      З цієї пустелі самотності,
      Де замість снігу
      Падає взимку пісок,
      А небо - кольору ртуті,
      І люди ховають обличчя
      У сховок тканини грубої,
      Тканої з шерсті верблюдів.
      Повелитель поганих доріг
      Шепотів мені про порожні колодязі,
      Про Срібну Ріку
      Вздовж якої блукати й блукати,
      Куди – невідомо.
      Шепочу сутри
      З іменем Будди Майбутнього
      І мислю:
      Я ще живий!




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. Зимові гуси
      У місті
      В якому ніколи не було трамваїв
      Я йду вздовж неіснуючої колії,
      На вулиці, де зима заморозила душі,
      Марно виглядаю зимових гусей
      Білих, як сніг Країни Ведмедиці.
      Вони прилітають тільки опівночі
      Тихо, наче здивовані сови
      І гелгочуть нечутно
      Про великі холодні озера
      Повні сріблястої риби.
      Прилітають
      Лише до самотніх поетів –
      Лише до самотніх.
      Було темно
      На вулицях Зимового Міста
      Спали в своїх домівках
      Перехожі й пожежники,
      Щурі і коти, водовози і злодії,
      Кати і повії, аптекарі й пекарі.
      Не спав лише Сторож Снів
      Моторошних і смішних,
      Сірих і кольорових:
      Снів, які загубили мертві
      І назбирали живі
      У своїх хворобливих мареннях.
      Сторож Снів – такий безпритульний –
      Блукав з ліхтарем
      Під чужими вікнами:
      Вікнами снів.
      А я виглядав зимових гусей,
      Знав, що вони прилетять:
      Якщо не до мене, то конче до когось.
      Знав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Діти варварів
      Босоногі мешканці лісу
      Збирають білі камінчики –
      Округлі, як яйця птахів –
      Отих, що розтанули в небі –
      Синьому, наче сни форелі:
      На руїнах гнилих імперій
      Мурують нові світи:
      Заново. Від самого початку.
      Синьоокі діти півночі
      Рудочубі – малюють на шкірі
      Відшліфованій сімома вітрами
      Знаки казкової вічності.
      Хтось там новим апостолом
      Віщує їм про прийдешнє,
      Хтось дарує їм віру
      Принесену в козячій торбі –
      Дірявішій за епоху.
      А хтось декламує Євангеліє
      Демосфеном з палаючим поглядом –
      Їм – дітям простору,
      Онукам Борея нестримного,
      Їм – людям вогню.
      І там – на руїнах імперій
      Огидних, як все рабське
      Діти північних варварів
      Співають пеан про високе,
      Про чисте, прозоре і вільне.
      Діти моря і лісу,
      Вітру і хвиль високих,
      Володарі довгих мечів
      На руїнах потворних імперій
      Зорали нову ниву
      І сіють тверді зерна
      Жита – хліба майбутнього.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Світ, якого нема
      Світ, якого немає
      Зобразив нам художник літер,
      Що бачить слова кольоровими,
      А життя вічною мандрівкою
      Звивистою стежиною спогадів
      З одного туману до іншого
      Через один брід намулистий
      До іншого мокряку волячого.
      Отого світу немає –
      Отого запашного, яскравого,
      А ми все міркуємо,
      Чи то був він насправді,
      А чи його вигадали,
      І тішимось своєю фантазією
      Ми – сіровбрані філософи буднів,
      Як тішуться очкасті метелики
      Солодкою весняною квіткою.
      Світ, який зник наче тінь
      У ніч горобину,
      Зник, наче крапля
      Дощавого дня падолисту,
      Як крижана пелюстка
      Серед зими мовчання білого.
      Світ, про який ми мріємо,
      Світ, що голкою в серце,
      Світ, який помічає в дзеркалі дня,
      Світ, якого нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. Джмелі
      Ми думали, що життя – це книга,
      А це лише вервечка
      Уламків часопростору
      Нанизаних на нитку почуттів.
      Вервечка, що тягнеться в темряву,
      Яку перебирають пошерхлі пальці
      Гончара, що майструє тіла
      З липкої жовтої глини
      Та прозорої води часу
      (як легко вдивлятись в майбутнє!),
      Ліпить собі іграшки –
      Персонажів театру лялькового.
      Вони грають йому смішну виставу
      Про те, що смерть неминуча,
      Грають і розбиваються,
      Руйнуються
      На порох сухий,
      На пил під ногами босими
      (Черевики давно загублені,
      Бо набридло їх витирати
      Від пилу зірок
      Килимком під дверима Всесвіту).
      Пошийте хтось завісу смугасту –
      Треба ж цій драмі антракт
      Хоч інколи влаштовувати,
      Щоб ляльки могли усвідомити,
      Що сценарій мелодрами глиняної
      Написано сірими чорнилами,
      Пером крила чорного крука,
      Що дзьобав падло
      Мертвого тіла Галактики.
      А коло гончарне все крутиться,
      Глину руки старезні місять,
      У променях злих зірок
      Нові іграшки-пищики випалюються…

      А над квітами ґоґодзів
      Гудять джмелі волохаті:
      Сторожі запашної неплинності,
      Вартові нових хвилин нетлінності.
      Слухайте їх гомін прозорокрилий –
      Може тоді щось втямите,
      Перш ніж сховають вас
      У ящик тисовий
      Для глиняних іграшок-пищиків
      Струганий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Темні слова
      Темні слова
      Зустрічаються в кожній книзі –
      Навіть у світлій, що наче промені на воді:
      Навіть в такій.
      Слова написані темрявою:
      Для чого, кому, навіщо?
      Слова темні, як ніч.
      Темні, як наші часи.
      Чи то оті – часи лангобардів –
      Русявих людей заліза,
      Довгобородих зайд
      До країв стиглого винограду
      (А на краю дерев’яного столу
      Ніж
      Яким різати хліб
      І запивати його вином).
      До моїх черевиків-апостолів
      Пришиті підошви
      Шевцем косооким на ймення Сонце.
      Але навіть він – золотонитковий
      Має темні слова
      Написані літерами заграви.
      Не нашої.
      Не доброї і лагідної – а тої –
      Заграви пустелі духу.
      Темними словами написана книга,
      Яку дарував мені поет божевільний
      Давно розстріляний
      У якомусь підвалі
      Будинку бетонного
      Проклятого Богом міста –
      Міста Вічної Ночі.
      Нічого не лишається
      На сторінках книгу піску.
      Тільки слова
      Тільки темні слова
      Тільки слова непрозорої Тьми
      Будуть звучати
      Коли не стане нас…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. Сліди золотого лева
      Сліди золотого лева
      На піску, який залишила ріка,
      Загубила, наче коштовний непотріб,
      Чи то як зерна Вітчизни майбутньої:
      Нам на спомин
      На згадку – лише одну,
      Випадкову.
      Тінь від його гриви
      На воді світло-синій
      На воді плинній
      Воді, де живуть русалки,
      Що плетуть собі прядиво
      Наших снів.
      А в снах – наче в дійсності,
      Наче сон – то не вигадка,
      Ми йдемо слідами лева,
      Вдягаємо одяг з криці,
      Вдягаєм залізні сорочки,
      Взуваєм залізні чоботи,
      Йдемо шляхом нескінченним
      І слухаєм стукіт копит
      Комоней гордого князя,
      Що мечем здобував волю
      І все сліди шукаємо
      Золотого небесного лева
      У снах,
      у снах,
      у снах…
      Тільки у снах…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. Той, хто з тобою
      Мені говорили,
      Що в цьому місті зітхань
      Надто багато води каламутної
      Але це прозора Венеція –
      Місто заброд-венетів,
      Тінь на солоній воді
      Тінь Аквілеї пишної,
      Побічне дитя козопаса Аттіли,
      Золоте яблуко, що раптом упало
      На хвилі піняві лагуни
      З дерева мідностопих цезарів,
      Яке трусили немиті гуни
      Годовані молоком овечим –
      Діти без’язикого пастуха Місяця.
      Мені говорили,
      Мені – марнослову і чорнокнижнику,
      Що тут забагато човнів дерев’яних,
      А це просто легенькі тріски
      Зі скрині святого Марка –
      Босоногого дивака-апостола,
      Що витесував колючі істини
      З гілок запашних оливи квітучої.
      Мені говорили,
      Що тут забагато голодранців рибалок,
      А то лише орачі неозорого моря,
      Шукачі сріблястих знаків лускатих
      Серед намулу, серед піску, серед минущого
      Серед трави морської,
      Яку збирай – не збирай,
      А все марно. А все ні до чого.
      Мені говорили,
      Що то пухнаста киця –
      Кам’яна, але не тутешня,
      А то лев крилатий,
      Сторож кришталевого завтра,
      Що гортає сторінки Книги,
      Де хтось очеретиною писав літери,
      Замість чорнильниці мушлю
      Ладнаючи…

      Коли осінь глуха
      Коли падолист –
      Дихаю його холодною сирістю
      Як дихали венети
      Вітром зимової Адріатики.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Прядиво
      Та це не буття – це прядиво:
      Плетиво ниток Порожнечі.
      Я думав, що це заметіль листя –
      Золотого, як мої спогади
      Про кожне дерево недоречне,
      А це лише забутий апокриф
      Італійської дощавої осені,
      Неаполітанського падолисту,
      Нетутешнього, наче Данте,
      Що заблукав у степах Сарматії,
      Замість подорожі зі свічкою
      У Тартар негостинний.
      Я думав, що це осінній вітер
      Холодний як і все навколо,
      А це єретик з постолами дірявими –
      Втікач з країни теплої
      Гаїв олеандрових та помаранчевих
      До країни вічного холоду.
      А я собі гортаю й гортаю
      Сторінки сього апокрифу,
      Читаю фрази давно заборонені,
      Вдивляюсь у літери готичні осені
      І думаю – та то ж не життя,
      А прядиво ниток Порожнечі…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Сон серця
      Моє серце горнулось
      До білих зимових метеликів
      Які прилітали
      На червону відмітину
      Серед білої порожнечі,
      Яких приносив до теплого поштовху
      Холодний грудневий вітер.
      Моє серце шукало
      Хоч трохи тепла серед холоду
      Серед квітів морозу
      І подихів сивих хмар.
      Моє серце безхатьком-собакою
      Блукало манівцями міста чужого
      Кам’яного – з вікнами-більмами
      І бачило сни: такі ж кольорові,
      Такі ж теплі і вітряні
      (Легкий бриз океану)
      Як острів загублений в порожнечі
      Порожнечі нашого світу:
      Моє серце бачило сни.
      Серед безодні самотності,
      Серед Ніщо майбутнього,
      Серед ночі вічної й нетутешньої
      Моє серце бачило сни:
      Наповнених світлом сумного Сонця,
      Наповнених квітами дивними,
      Наповнених синявою –
      Бачило сни…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Дорога: нічого не втрачено
      У сірому світі хворих ілюзій
      Губаті люди торгують дірявими душами
      Від обіду до загуслого вечора:
      Три крейцери за оцю – заштопану,
      Яку везли на панцирі сталевої черепахи
      Від міста ляпасів до селища митників
      (Одна хата Матвія, але порожня,
      Назавжди кинута, як сліпа ящірка).
      А ви збираєте у телячу калитку
      Кавалки потріпаних слів-ілюзій:
      Порізаних ножицями сліпого часу
      На дрібненькі кавалки буття прозорого –
      Того – данського, про яке принц марив.
      А вздовж дороги постаті – якщо не тіні,
      То вигадки – продажні кволі ілюзії,
      Які так навіювали, про які так щебетали
      Маги в кудлатих хітонах і кольорових шатах.
      У когось лишається
      Лише вона – продажна повія ілюзія
      Замість кухарки та музи,
      Замість гімнастики і надії на вічність
      Замість
      Просто нікчемна ілюзія…
      І лише вітер – холодний осінній вітер
      Шепоче всім і кожному:
      «Нічого не втрачено!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Виноград стиглої осені
      Жовтень кульгавим грішником
      Шкандибає до храму старих єрЕтиків
      Білих друїдів забутої секти
      Катарів з міста Альбі –
      Виноградарів сизих ягід
      Знавців давнього трунку –
      Напою шаленства тракійців.
      Жовтень королем позолоти
      Катом в плащі розкішному
      Стріляє мені в скроню.
      Жовтень – німий свідок
      Осені патріарха.
      У кишені напхано листя –
      Того – кленового, того – повного барв,
      А жмені повні каштанів –
      Гірких горіхів майбутнього,
      Твердих як іспанські кулі
      Грабіжника злого Пісарро.
      А мені долати стежини
      Кам’яних і чужих Піренеїв
      У пам’яті тільки етюди
      Невдахи й вигнанця Пікассо.
      Не чекайте від мене мовчання,
      Не чекайте від мене образи,
      Чекайте від мене помсти
      Коли жовтень злим танцюристом
      Стріляє мені в скроню –
      Так наче я не прочанин,
      А божевільний гідальго,
      Вершник німої осені…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Будинок з химерами
      Я зачиняю двері –
      Важкі тисові двері
      Ковані кімерійським залізом –
      Металом довгих мечів.
      Я зачиняю двері
      Будинку вічної темряви,
      Де живуть кам’яні потвори
      Вигадані галицьким Квазімодо,
      Горбатим львівським Гобсеком,
      Кульгавим доктором Фаустом
      З Пекарської –
      Недбалого передмістя,
      Вулиці охайних мулярів –
      Отих, що вільні.
      Всюди, навіть у Вільно Вітовта.
      Я зачиняю двері
      Вдягнувши залізні пальчатки
      Давно померлого лицаря,
      Якого чомусь називали катом,
      Може за сірі очі,
      Може за хриплий голос,
      Може за те, що писав сонети
      І багато вигадував
      Історій про свого меча дворучного
      Якого називали Трояном –
      Чому – невідомо.
      Я зачиняю двері
      В будинок, де в кожній кімнаті
      Портрети сліпих володарів
      Снять про минуле –
      Таке ж страшне як кульбабове поле
      З чумними могильниками.
      Я зачиняю двері
      Коли гасне все світло:
      І там – на Небі,
      І тут – у вікнах,
      Бо лойові свічки Ігнатія Лойоли
      Перетворюються на клепсидри,
      Які ковтають час наче сови
      Поглинають волохатих пискляток.
      Я малюю на вогких стінах
      Будинку з химерами
      Знаки ночі і темряви
      І пишу ґотичними літерами:
      «Eterna noctis».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Стежка-ніж
      Стежка, на якій кроків не чути
      А лише шепіт
      Слова неясні, незрозумілі,
      Звуки стишені
      І знову – мовчання.
      Стежка, яка не веде нікуди,
      Навіть у хащі,
      Навіть у нетрі,
      Навіть у сирість вертеби,
      Навіть туди.
      Стежка, якою мусить блукати
      Кожен прочанин чи подорожній,
      Кожен їжак з думками-колючками,
      Кожен вухань з хвостом-епіграфом
      Чи то епітафією для всіх несміливих,
      З тонким скляним серцем для вина черленого:
      З серцем-мішенню,
      Кожен гризун з зубами репліками,
      Кожен мисливець з ножем правди,
      Кожен, хто заблукав
      З торбою повною часу,
      Повною днів, років, століть
      Епох і тисячоліть,
      Кожен сумний босоногий
      Мусить ходити колами,
      Вертатися до сухого дерева –
      Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
      На стежку, що веде у Ніщо.
      Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
      Навіть блекота отруйна,
      Навіть нетреба колюча,
      Навіть звіробій-кат,
      Навіть лунарія забуття
      Не проросте з отого от шляху битого,
      Розбитого й проклятого.
      Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
      Цей підсліпкуватий забудько,
      Цей заброда ґотичної тьми.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Мох
      У башту моєї пам’яті
      На самий горішній поверх:
      Отой, що під самим Небом,
      Отой, з великими вікнами,
      Які ледве зранку прочиниш –
      Крізь отвір повзуть хмари
      Бавовною білого сну
      У цю кам’яну башту,
      В кімнату з холодними стінами
      Заходить старий мох
      Гостем чужим і непрошеним,
      Кульгавим онуком гуна,
      Босоногим вершником
      Кам’яних комоней зречення.
      Руїни замшілі
      Замку моєї свідомості
      Темніють у сутінках
      Старої бабусі Європи
      Очима почвар готичних,
      Блимають на рівнині
      Отій, що внизу під Місяцем,
      Отій, з ялівцем колючим,
      Який гірчить не сьогодні
      Плодами своїми смолистими.
      І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
      Зелений свідок таємного
      Дарує мені тишу,
      Заперечує книгу «завтра».




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Порожнє Небо
      Відлітають ластівки –
      Чорно-білі знаки апокрифів,
      У синьому Небі стає порожньо
      У цьому високому Небі Конфуція –
      Жебрака нещасного царства У.
      Стає в блакиті так пусто й незатишно,
      Наче на другий день творіння,
      Коли Бог бадьорий
      Створив Ніщо.

      Покидають нас ластівки
      І хто зна чи повернуться,
      Лишаються круки –
      Свідки вічного тліну
      На кронах дерев скорботи,
      На землі, що не зорана
      Плугом святого оновлення
      (Нехай і осіннього) –
      Залізним зубом змін.

      Полишають нас ластівки
      Одних в країні зажуреній,
      Сиротами під деревами смутку.
      Лишаються з нами
      Окрім граків-філософів:
      Дітей старого Сократа
      Горобці буденної сірості
      Веселитись своїм цвірінь,
      Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
      Коли в цій елегії поля –
      Спаленої ниви майбутнього –
      Холодної і сухої: соломою спогадів
      Застелено долівку дому,
      Нашого – де ми чужі,
      Хати, де нас нема,
      Бо ми журавлі
      Країни, де немає озер.

      Відлітають ластівки –
      Чорні крапки
      Книги Високого Неба,
      Маленькі постскриптуми
      До згорнутих рукописів Шляху,
      Що так просякли олією часу –
      Важкого, як тосканське олово.

      Відлітають ластівки,
      А в мене в долоні
      Рожевий журавель з торбою:
      Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
      Що лишив нам Євангеліє,
      Що досі за сьома печатками.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Тільки мовчання
      Не кажіть мені нічого про крейцери,
      Які ховають у своїх волохатих сумках
      Кенгуру – громадяни держави незайманості,
      Мовчіть про сліди на воді,
      Які лишає своїми лапами
      Вухатий звір Сіріус.

      Не кажіть мені про королів Гімалаїв –
      Білої країни вічної тиші –
      Їм затісні їхні мідні корони:
      Не для таких черепів мовчання ковані.
      Хто вчив їх тримати молоти
      У кузні одвічного Агні-хотара –
      Посланця до ласих богів-дармоїдів?

      Не кажіть мені про око
      Лисого розбійника Неба:
      Надто хиже воно й невблаганне,
      Надто сині його зіниці,
      Надто рідко воно дощем плакало
      Над землею, що давно висохла
      Від сподівань гарячих і марних.

      Не кажіть мені про Золотий Вік –
      Я досі з чорнозему викопую
      Його уламки блискучі
      І несу їх на торжище –
      До лісу жадібних липких пальців.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Про любов
      Коли за вікном зелене Сонце
      Грає в покер з божевільними шкіперами
      Намальованого моря заграви
      Насміхаючись над доведеними теоремами
      (Наче громадив їх не Евклід, а Нерон),
      Келих волошкового трунку
      Поля, яке орали тарпанами та турами
      Жовтоокі сивобороді зайди –
      Такі ж заброди, як граф Каліостро,
      П’є молодик-пастух сопілкар,
      Що так схожий на Оноре Мірабо,
      Що димить люлькою-любкою з червоного дерева –
      Такою самою як в Шарля Моріса де Талейрана –
      Капелана всіх заспокоєних,
      Капітана всіх хуторянських писарів.

      Коли за дверима срібний флорин Місяця
      Ховає в калитку воловошкіряну
      Тьма-єретичка: ворожка й шахрайка,
      Босорканя порожніх рук і порожньої хати,
      Виходить на поверхню ставка-ристалища
      Срібнолускатий лицар-страховисько –
      Требник і митар сліпих зірок –
      Дітей старого сухотника Зевса,
      Ми збираємо зашморги лісових стежок
      Аби не втрапив до них романтик заєць –
      Друг всіх пстругів та опришків,
      Вартовий подвійної чаші,
      Сторож жертовника північного вітру –
      Шамана, що накликає дощ
      Коли порожньо: що в Небі, а що на тверді.

      Коли за димарем тільки Небо
      І жодного птаха, жодного жайвора
      Ми зітхаємо і сумуємо:
      А чому ж так синьо,
      А чому ж так порожньо,
      А чому ж так високо,
      А чому ж так хочеться
      Небуття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Замість скрипки
      Замість скрипки
      У мене нині похмурий день:
      Травневий мокряк
      (Краще б злива).
      Колись була в мене скрипка залізна,
      Нині нота – одна – трохи іржава,
      З гострим краєм,
      Важка як Смерть,
      Недоречна як все.
      Замість музики
      У мене нині сирість:
      Вода на траві,
      Вода на землі,
      Вода в повітрі.
      Крап.
      Колись я місив болото
      І мріяв просушити плямистий одяг,
      Нині ховаюсь під парасолю –
      Чорну як хмара,
      Як небо вночі, як діра в часопросторі.
      Як.
      Граю мелодію, яку ніхто не почує.
      Повторюю звуки, які виснуть в повітрі:
      З них збудують собі музей кохання
      Мокрі горобці.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Розчинення
      Він називав її Лу
      І просив не шкодувати про забуття,
      А для мене ці звуки
      Ця сукупність літер
      Зовсім не імено кралі
      Яскравого плаття
      І паризької зачіски,
      Це назва царства вузькооких людей,
      Де жив бородатий філософ.
      А ще чомусь згадуються птахи
      З рожевим пір’ям
      І журавлі,
      Які сідають на руки
      На долоні – як спогади
      На дроти пам’яті.
      Дивак Гійом –
      Він так само глухнув від канонади,
      Так само мислив квітами мигдалю,
      Коли навколо був тільки бруд бліндажів
      І в’язке болото шанців,
      І бачив якусь красу
      В чорних миттєвих квітах вибухів,
      Так само думав, що не повернеться:
      Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
      А я співаю про міст над Бистрицею,
      Теж не знаю, чому я ще є,
      Теж не знаю, чому так все минає,
      Але спогади… Спогади…
      Невже вони розчиняться
      В порожнечі Ніщо?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Спогади зникли
      Благодатний дощ змив спогади,
      Як змиває зграя метеоритів
      Темряву ями Неба –
      Такого ж бездонного,
      Як майбутнє,
      Як сам Час – незачесаний старець,
      Першонароджений біловбраний.
      Благодатний дощ змив спогади –
      Пам’ять перетворилася
      На чисту сторінку,
      Де жодного слова
      Не написано про перші юнацькі захоплення.
      Дощ, який все змиває,
      Все оновлює, все робить чистим,
      Як листок Китайського майстра,
      Який тільки мислить,
      Які ієрогліфи написати,
      Який навіть не почав розтирати туш,
      Який не має картини навіть в уяві.
      Після дощу – особливо цього – літнього
      Все так прозоро
      Наче в краплі води.
      Ось так і живу – без спогадів
      Про сумне минуле своє…
      Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Дож
      Іриси – квіти веселки,
      Сині квіти босоногих арфістів
      В’януть в солоній Італії
      На квітнику дожа –
      Незачесаного Франческо
      На дикому квітнику неохайному,
      Що сам собі виріс обабіч
      Виноградника важких сонетів,
      Біля розтрощених діжок,
      Біля старої халупи –
      Помешкання бородатого сторожа
      Шевця зашкарублих постолів Сонця
      І кравця білої свити Місяця.
      Обабіч.
      Метелики зі сумними очима
      І крилами кольору фролентійського оксамиту
      (Три флорини для монаха,
      Три флорини для жебрачки,
      Три флорини для опудала –
      Усього дев’ять)
      Очікують п’янкої осені –
      Осені дивака Петрарки.
      А вона все не йде,
      А вона все не вірить,
      А вона все комизиться
      (Наче не матрона вона, а діва –
      Артеміда лісу оленів.)
      Я хотів побачити човен –
      Той самий, зі скляною чашею,
      Той самий – без вітрила і якоря,
      Що зробили з старої газети,
      Чавунної, як і все ренесансне.
      Хотів лише побачити,
      Але де там…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Мета
      Кохана, нас омивала вода
      Холодна й прозора
      Ріки, що падала з гір
      Донизу –
      У безодню людського духу.
      Кохана, нас омивали дощі
      Колючими краплями
      Холодного літа,
      Колючими, наче голки
      Старезних зелених дерев.
      Ми створені для туману:
      Густого, як біле марево.
      Ми створені для світанку:
      Яскравого, як палітра художника.
      Ми створені для буревію,
      Що гарцює над крижами гір,
      Наче не вітер він,
      А божевільний огир.
      Ми створені для дороги:
      Нескінченної гірської дороги
      Без кінця і початку.
      Ми створені для вогнища:
      Гарячого, наче серце,
      Язикатого, наче трава.
      Ми створені.
      Серед нашого часопростору…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Загата горобиної ночі
      У ставку горобиної ночі
      Втопилися зорі-дівчата:
      Так тонуть мрії колисані
      У вирі минулого.
      Я не відав для чого
      Люди каміння громадили
      Муруючи стіни
      Холодних сумних замків,
      А вони лише сховатись хотіли
      Від зірок, що очима блимаючими
      Зазирали в душі вершникам:
      Маркізам і мечникам,
      Лордам і землевласникам,
      Володарям хліба й худоби.
      У глибокому ставі ночі
      Ховаються чорні жаби
      Цятковані золотом,
      Ховаються срібні риби –
      Друзі монаха Місяця:
      Прочанина нетутешнього:
      У яку далину осяяну
      Мандрує він цими пустелями:
      Пустками віків темних.
      А в ставу горобиної ночі
      Все топляться й топляться:
      Як не пісні жовтої вивілги,
      То русалки-дерева:
      Княжата з руками зеленими.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Втеча
      Тікаю від власної тіні –
      Від себе – такого самого «Я»,
      Тільки темного, тільки плоского
      Безтілесного.
      Тікаю туди, де Сонце,
      Де бджоли влаштовують оргії
      Над квітучими абрикосами
      Розчиняючись в синяві –
      Синій безодні Істини.

      Серед білого марева,
      Серед вишневого аромату
      Підставляю долоні чекаючи
      Дощу весняного першого.
      Його краплі важким намистом –
      Розірваним, наче днів сув’язь
      Падають, падають, падають.
      На оце біле марево,
      На оце рожеве марення,
      Де бджоли влаштовують оргію –
      Нектару та аромату.

      І були б серед тої казковості
      Кумедні вухаті ослики –
      Була б це тоді Іспанія:
      П’янка Андалусія,
      А не країна вершників –
      Сарматів з руками пошерхлими
      І з черепами спотвореними
      Сарматів-номадів
      Та їх кам’яних ідолів.

      Але вишням байдуже:
      Все вітер наповнюють
      Вином свого аромату…





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Пісня потойбічної цикади
      Щастя порожній глек:
      Хочеться вірити в його існування,
      Як вірять єретики чорної віри землі
      У свої ефемерні істини
      Білим підсніжником холоду.
      Щастя як крила:
      Прозоре і невагоме, ламке і тендітне,
      Трохи для лету, трохи для Неба –
      Синього наче мрія
      Чорного птаха світанку,
      Що мостив гніздо в верховітті
      Дерева тисячоліття.
      У країнах бронзових тіл кольору меду
      Цикади співають про щастя:
      Щастя нірвани.

      Незрима цикада лісів потойбіччя
      Співає про те,
      Що щастя – це посмішка Будди –
      Тінь порожнечі, слід, що лишає лелека –
      Птах німоти, вісник майбутнього
      На поверхні болота – слід на воді.
      Стріли синього Неба гострим кришталем
      Пронизують серце вриваючи пісню
      Таку ж голосну, як пісня цикад
      Гішпанських – крилатих провісників чуда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Прочанин Ерідана
      Я гадав Оріон – то мисливець,
      Що вбиває оленів з очима вологими,
      Що наповнені ностальгією
      За лісом тінявого спокою,
      За яким біжать пси кудлаті:
      Гонитва колючого погляду,
      Гонитва туманів Туле Ультіма –
      Гонитва до мосту.
      Але виявилось
      (Я дізнався про це ненароком),
      (Мені про це розповів крук
      З пір’їнами кольору Небуття),
      (Мені про це повідав вітер –
      Прозорий наче молитва),
      Що Оріон – це прочанин
      З посохом кипарисовим,
      Прочанин до Землі Одкровення
      У долину ріки Ерідан,
      У країну священних каменів.
      І от про нього співаю
      Своєю римою варварською,
      Слова шорсткими сарматськими,
      Малюю на каменях знаки
      Все про того прочанина,
      Наче не сколот я і не кімерієць,
      А художник сліпих народів,
      Наче пікт рудочубий –
      Воїн холодного вітру,
      Людина важких хвиль
      Безнадійно сивого моря.
      Співаю: нутром свого серця.
      А той прочанин мандрує
      Волоцюгою чи то старим філософом
      І в торбі своїй латаній
      Несе скарб найбільший –
      Мовчання.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Журба невідома
      Мені сумно так
      Йти дорогою жовтою
      Услід старому прочанину,
      Шукаючи серед пухнастого пилу
      Сліди його посоху ясеневого,
      Йти біля колючого поля:
      Такого ж безплідного,
      Як чорний метелик пустелі спогадів,
      І ти не дізнаєшся
      До чиїх голосів прислухатись
      Мушу, дійшовши до муру
      Без вікон, без сенсу, без дотиків рук,
      Що височить серед степу
      Збудований – ким – невідомо,
      На який не сідають ніколи
      Птахи туману,
      Що чистять пір’я свої
      Вечорами дощавих трагедій.
      Сандалі Едіпа
      Хтось забув у таверні
      І босим пішов –
      Туди, де серце міряють дюймами,
      А люди мовчать,
      Чекають дзвону пророцтво
      У хижках своїх зміїних.
      А Небо
      Все так само шукає
      Серед порожніх полів
      Давно позабуте селище,
      Де ніхто не живе:
      Навіть миша ртуті хвилин.
      Ніколи
      Не буду вкривати
      Чорнильною ковдрою ночі
      Останній ліхтар селища,
      Де колись шанували пророка.
      Танцюй, хвостатий художник забутого,
      Танцюй…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Чужа самотність
      Щемливо
      Проростають дерева непам’яті
      Крізь конюшиновий ґрунт.
      Дарма
      Аромат тогорічних квітів
      Медоборів медових
      Ти
      Наче джміль волохатий (зайда)
      Ковтав.
      Чужа самотність холодним снігом,
      Колючим повітрям
      У світ недосказанним «майже»
      Твій.
      Хотів падати в запашну траву спогадів
      І спати
      До Судного Дня
      Бородатого прокурора і адвоката
      (Одночасно, дочасно, невчасно - чесно),
      А навколо тільки
      Сніги чужої самотності
      І жодного кольору,
      Жодної барви:
      Біло і порожньо так,
      Що око не хоче бачити,
      Скрипка не хоче грати
      І про життя недовершене
      Хочеться мовити: «Майже».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Колись
      Небо
      В якому підвішено зорі:
      Не тільки Сіріус –
      Собачу зірку відчаю,
      Інші – яскраві,
      Інші – кулясті,
      Існувало тільки над шибеницями –
      Тільки над цими крислатими
      Кипарисами сухого дерева.
      Ми згадували про існування Неба
      Тільки тоді – дня вітряного,
      Ми – повстанці:
      Люди сутінок,
      Що здіймаючи очі д’горі
      Бачили тільки зелену стелю:
      Стелю покрови лісу.
      А там – під шибеницями
      Ми сміялися кату в обличчя,
      Вітер нас кликав з собою –
      В Небо: таке синє й високе,
      Таке недоречне й прозоре
      Як паротяг, як потяг,
      Що димить хмарами,
      Поспішаючи в кострубате майбутнє,
      Що свистить, наче хоче сказати,
      Що все тимчасове:
      Все.
      Навіть оцей політ
      В повітрі,
      У висоту нескінченності



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Жовтий потяг Сонце
      Зі станції Падолист
      На жовтому потязі Сонце
      Ми їдемо в місто Квітень.
      З тихого перегону Грудень,
      Де навіть залізо забуло
      Співати пісню світла
      Гудіти пеан надії
      На дрезині променів ранку
      Поспішаєм на станцію Квітень,
      Де все так біло і легко,
      Де навіть старі сажотруси
      Димарів Судного Дня
      Вдягаються в біле,
      Наче вони капітани
      Вітрильників Сьогодення.
      Із міста сумного Осінь,
      Де будинки зроблені з листя –
      Зотлілого ще в часи Данте,
      Де замість бруківки горіхи
      Злущені білкою Годі,
      Де замість вікон краплини
      Дощу Темного Часу
      Ми їдемо в місто Квітень.
      Пошийте мені хламіду
      Чи краще шляхетну тогу,
      Чи просто плащ вітру,
      А може лише сорочку
      Довгу як наше чекання
      З білої парусини
      Зіткану з синього льону…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Доволі
      Доволі листя,
      Забагато насипала ти, Осене.
      Повний міх,
      Ще й дороги всі засипано,
      Всі шляхи, всі стежки,
      Всі подвір’я,
      Всі левади і всі могили –
      Все засипано….
      І то жовтим, багряним –
      Кольорами минулого,
      Кольорами сторінок
      Книг зотлілих:
      В яких було все написано,
      Але не знайшлось нікого,
      Хто б міг зрозуміти
      Хоч літеру.
      Доволі вже листя:
      Щоб нас поховати,
      Щоб все заховати,
      Щоб все заперечити –
      Все – навіть Час…

      Доволі вже листя:
      Кожен листок - це сторінка
      Книги старого алхіміка –
      Містика і чорнокнижника.
      Забагато істин:
      Навіть для мене –
      Прочанина…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Брама
      Ми думала, що це місто
      І жили в ньому, кохана.
      А виявилось, що це лише брама
      Між двома пустелями,
      Між двома небуттями,
      Між двома купами піску вічності
      (Бархани вітру і жодної квітки).

      Ми думали, що це селище,
      Де живуть люди веселі,
      А це пустка,
      Де око не знає спочинку,
      Де жодного дерева,
      Де жодної краплі зелені –
      Тільки пустище випалене
      Злим пастухом Сонце
      (люди-вівці).

      Ми думали, що це ліс:
      Прихисток для німф та сатирів:
      Зелений ліс відлюдників,
      А виявилось, що це джунглі
      Зі своїми страшними законами,
      З квітами-людожерами,
      З галявинами-порталами
      У ніщо.

      Ми думали, що це Небо –
      Закон буття вічного,
      А це порожнеча:
      Ніщо нескінченне,
      В якому не летимо – падаємо
      У Всесвіт-прірву,
      У забуття вічне,
      У чорноту, з якої не повертаються,
      В якій зникають-розчинюються.

      Ми думали, що це колиска:
      Першопочаток сущого,
      Паросток Невідомого,
      Проростання Таємного,
      А це домовина
      З дерева сколочена:
      Зі старого каліки-ясена
      З листками-перами:
      Не зміг злетіти, став деревом:
      Йому скрипіти,
      А нам домовини витесувати –
      Якщо не собі,
      То старому годиннику,
      Що втомився час міряти:
      Море – воно не міряне, не осмислене:
      Всі пливли-починали,
      Ніхто не доплив
      Того берега.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Час каміння
      Вже час:
      Полудень наче вино
      Налитий у глек дороги.
      Квіти давно скам’яніли,
      А каміння цвітуть:
      Ніжно й тендітно:
      Може тому, що холодно,
      Може тому, що в людей
      Замість крові тече антифриз
      (Бо зима не бариться)
      У венах – синіх, наче далека ріка.

      Вже час:
      Замки будують з троянд,
      Мури в’язниць – з маргариток.
      Замість цирульника
      Бороди сиві
      Вкорочує німфа,
      Що раніше жила у діброві,
      Жолуді гризла
      І спала в дуплі –
      Нині в місті:
      Ножиці, гребінь і бритву
      Кладе до бюра,
      А намисто
      Ховає між книг-фоліантів
      Важких, як життя.
      Бургомістр їжачком
      З розбитої ратуші
      Віщує прочанам про мито.
      Каміння, каміння:
      Витесує голови лисі пророків
      Старий каменяр.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Лічити горіхи
      Кількість дерев
      На вулиці Кленів
      Рівне числу днів,
      Які ховає грак
      На ймення Тіберій Гракх
      У шпарку – в щілину
      Потрісканих мурів
      Міста нашої совісті.

      Кількість ягід
      У гронах дикого винограду,
      Що звисає з гілок
      Сухого дерева осені патріарха
      Рівне числу зітхань
      Хворої дівчини Кліо
      З червоними від журби очима.
      Вона давно не бачила снів –
      Навіть тих – тролейбусних,
      Які бачать пасажири
      З чорними сумками,
      Що втомилися споглядати
      Обертання гумових коліс
      І воліють заплющити очі.

      Кількість зернят миґдалю,
      Які роздають замість квитків кондуктори
      Двоповерхових сердитих автобусів,
      Що їдуть прямісінько в рай
      Експресом –
      З відчиненими дверима і вікнами,
      Рівне числу крапель брому,
      Що міряє в свою чарку
      Банкір Апостроф
      Перш ніж дарувати автографи
      Безхатькам останнього дня.

      А ви кажете: «Квазімодо»,
      А ви зітхаєте: «Марк Аврелій»,
      А ви гортаєте сутри,
      Такі ж гіркі, як миґдаль
      Гішпанський,
      Що так смакує гідальго
      Та емоційним сеньйорам,
      Що споглядають кориду,
      І юнака-самогубця,
      Що так ґраційно уникнув
      Гострих рогів Мінотавра.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Фотони майбутнього
      Зоряний шепіт
      Чути в шелесті книг сторінок,
      Зоряний шепіт
      Осіннього жовтого листя.
      Там – в передсерді
      ховається,
      Він допоможе
      Перетворити серце моє на скла
      уламки.
      Зоряний шепіт
      Вказує стежку
      На якій оце плетиво дхарм,
      Яке необачно назвали «Я»
      Перетвориться в світло –
      У жменю фотонів-метеликів,
      Невгамовних нейтрино,
      Що розчиняться
      в темних водах ріки
      Порожнеча.
      Зоряний шепіт
      Повідав мені про Ніщо
      Про Небуття,
      Про зерна округлі маку,
      Що насипав хтось у клепсидру,
      Які струменять водою хвилин.
      Зоряний шепіт…
      Осінь тікає білкою
      В темний ліс алегорій.
      Петрарка –
      Він теж замість музики чув
      (Замість кіфари)
      Зоряний шепіт…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Вино дощу
      Вино дощів
      Наповнює наші чаші
      Кольорів осені,
      Де кожна краплинка
      Ягодою винограду
      Падає на жовте листя ясена
      І на блискучі горіхи
      Гірких, наче життя, каштанів,
      Але таких же прекрасних і сонячних,
      Як воно –
      Оце буття під зорями,
      Що теж зливами –
      Зорепадами
      У ті ж келихи глиняні
      Трипільскі – з малюнком Галактики.
      Нас п’янить це вино
      Сильніше, ніж віскі
      Скелястих берегів Карбері,
      Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
      Вологої сельви кайманів.
      Ми п’ємо вино дощу,
      Як після конкісти
      П’яніли повітрям Кордови
      Старі кабальєро.
      Небо.
      Воно теж сельва,
      Теж загірна країна конкісти,
      Де стріли і кулі
      З камінням утворюють хаос.
      Ми вічно в дорозі з тобою
      У тій – нескінченній.
      І келихи в торбах
      Чекають на зливу
      Нестерпну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Перелітні круки
      Нинішня осінь гаряча мов серце,
      Що пульсує між ребрами Сонця.
      Навіть дерева-прочани гублять
      Листя-крила свої від спеки.
      Але круки збираються в вирій:
      Книга-зима й падолист-палімпсест
      Будуть без чорних крапок
      Круків-нездар,
      Тільки з комами галок,
      Тільки з окличними знаками
      Хвостів злодійок сорок марнослівних.
      Навіть птахи війни – круки
      Не хочуть дзьобати падло,
      Якого зими оцієї прийдешньої
      Буде доволі.
      Навіть цим вістунам порожнечі
      Такий обід не до смаку,
      Якого в степах неозорих
      Країни моєї загірної
      Буде доволі.
      А осінь так само жарка, як війна.
      І жовта так само, як тлін нетутешній
      Чужий наче тло сумної картини.
      А клен-комбатант
      Пальцями гострими листя
      Торкається знаків,
      Що в повітрі висять,
      Що лишились на місці круків –
      Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
      Вістунів ненаситних,
      Яким це набридло:
      Дзьобати падло огидне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Куди тепер
      Літо триває.
      Хоча в душі – осінь,
      Хоча календарики
      З котиками і зайчиками
      Такими ж сентиментальними
      Як хризантеми Японії
      Показують вересень:
      Місяць шотландський,
      Місяць пиктів та вітру,
      Місяць зрілого винограду,
      Місяць передчуття:
      І куди тепер?
      На яку війну сідлати коника,
      На якого вампіра
      Гострити осиковий кіл,
      Які черевики залізні топтати,
      Яке віскі росяне ковтати,
      Що класти у торбу надій,
      Яких розенкрейцерів
      Та вільних каменярів
      З собою брати у подорож?
      Якщо літо ніяк не завершиться,
      Якщо осінь і далі чужа господиня
      Дому, який не наш?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Vigilia
      Вітряки, вітряки, вітряки
      Мелють повітря – не борошно.
      Багато доріг – а кожна веде в Небо.
      Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
      Багато бетону – але весь для могил парсів –
      Огнепоклонників.
      А вавилонська блудниця
      І далі плодить огидних жорстоких карликів,
      А поет бородатий слухає шум річки
      Під мостом Мірабо
      І мислить:
      Так гомонить Альба –
      Ріка прозорого Часу.
      Йому невтямки – то Сена,
      А за вікном Сеноман – епоха потвор.
      Він дочекається Ночі,
      Напише на своїй свиті
      Слово Vigilia
      І піде ставити крапки
      В недосказанних реченнях.
      Піде ставити коми,
      Де карлики ставили крапки,
      Піде ставити знаки оклику
      В партитурах хоралів
      Монастирського хору та Атенської хори
      Чорних монахів ночі
      Vigilia.
      Він вдягне її шати
      Замість мантії докорів,
      Замість свити філософа.
      А вітряки, вітряки, вітряки
      І далі мелють
      Чорне борошно Ночі –
      Темряву.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Кожне Я
      Кожне Я – це плетиво мотузок,
      Старих корабельних канатів,
      Що надто багато бачили
      (Не тільки шиї рокованих корсарів),
      Що надто просолені морем:
      Морем Дощів.
      Кожне Я – це вигадка,
      Це відбиток мокрого голого тіла
      На мармуровій підлозі храму
      В якому молився
      Сивий патлатий безхатько,
      Який все оце вигадав,
      А тепер не знає, що з цим діяти:
      З цими декораціями нудної вистави
      (А так хотів розважитись).
      Кожне Я – це краплинка роси
      На синій квітці марних надій Неба,
      Кожне Я – тонка павутинка
      Плетена восьмилапим глитаєм-часом
      (Люблю споглядати його хеліцери
      І сіпання лапок-хвилин),
      Кожне Я – крапля води:
      Прозора, наче кавалок болю,
      Кругла, як Всесвіт,
      Крапля – як все тимчасова
      Важка і легка.
      Нічия.
      Наче час – нічия.

      Примітки:
      * - «Воно далось тобі в руки:
      Неозначене Ти, безсмертне,
      Всяке Я прийшло через нього до себе…»
      (Пауль Целан)




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Сад і його господиня
      Сад синіх очей
      Садівниця-білявка,
      Господиня усіх його закутків,
      Кожної троянди пишної,
      Кожного каменю незламного,
      Зрізає квіти нагостреним лезом.
      Зрізає.
      Сад, де всі стежки заплутані,
      Де тиша щоденна гостя,
      А птахи мовчать,
      Як тільки господиня у білому платті
      Прочиняє зі скрипом хвіртку:
      Сад синіх очей,
      Маків сумних і водозборів-глечиків,
      Що збирають страждання по крапелькам,
      Сад, в якому колись цвіли вишні.
      Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
      Коли Сонце здивоване
      Зазирало в квітник росяний:
      Квітник наших мрій.
      Сад, де Калліопа згубила сандалі,
      Терпсихора вколола пальчик,
      Ерато подерла хітон,
      Евтерпа зловила джмеля,
      Нині стинає бліда господиня
      (Зазирнути би їй в очі –
      В оці глибини черепа –
      В ці чорні безодні),
      Нині зрізає блискучим металом
      Кожен прихисток мурахи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Тверезе світило
      Над містом п’яним
      (І то не від бренді кольору осені)
      Вже тисячу літ –
      Тисячу розкуйовджених років,
      Які навіть бородатий літописець
      Не наважувався перетворити в літери –
      Чорні знаки на пергаменті сірому,
      Висить Місяць тверезий,
      А якийсь вусатий філософ
      Казав, що він злодій,
      Бо злодії завжди з ясним розумом
      (Аякже!),
      І цей ночі володар блискучий
      Таки краде в мене сон кавалками
      Своїми мовчазними пророцтвами,
      Які мушу слухати – я –
      Горожанин кам’яних лабіринтів,
      Що залив собі вуха воском
      (Бо сирени-атланти під кожним балконом
      З якого визирає Джульєтта-калічка
      Марно очікуючи серенади:
      Бо хто ж шаленіти дозволить собі
      Коли оком тверезим оцей –
      Цей монах блідий кляштору-ночі,
      Цей вічно лихий Цезар,
      Ватажок легіону зірок).
      А в місті п’яному танцюють будинки
      Нудну тарантелу.
      Він очі заплющив на ніч одну.
      Лише на одну.
      Може йому стало соромно…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Три книги
      (Триптих)

      1. Книга Синього Неба

      Книги Неба
      Чисті сині сторінки:
      Я не пишу – тільки ставлю апострофи.
      Чаплі: чи то пером,
      Чи то літерами:
      Сірим чорнилом по синьому
      Пишуть повість хмарної меланхолії
      Зігнутими шиями.
      Я мислив: це ріка, а не чорнильниця.
      Я думав: це чорногузи,
      А це ворожбити:
      Ковтають холодних зеленострибів
      Дзьобами-шпицями.
      Краще замість слів
      Пити вино Сонця:
      Золоте, як кульбаби квітковий попіл.
      Краще крапка, аніж знак оклику
      Птахом.
      Так хотілось
      Дізнатись, що там за синявою,
      Хотілося, доки ніч не настала,
      Доки огненна куля сліпила фасетки
      Шестиногих масонів:
      Будівничих пірамід лісу,
      Лише потім з глибин пелюсткових
      Лісової п’янкої лілії
      Випливало вітрильником запитання:
      А може я зброяр, не відлюдник?
      А може я лоцман
      Зеленого лісового моря?
      Може душа моя –
      Оцей білий метелик,
      Що пурхає поміж дубами-катапультами
      Уявляючи себе легіонером світанку,
      Сторожем річкового шепоту?
      Читаю Книгу Синього Неба:
      Мною ж відредаговану
      І бачу там замість тексту
      Одні запитання знаки…

      2. Книга Сірого Неба

      Меланхолії морфій
      Продає бородатий шпак:
      Не співає, не кричить, не цвірінькає,
      А тільки попереджає:
      Все даремно – якщо навіть Небо сіре,
      Все даремно – якщо люди одягли плащ байдужості,
      Все намарно – якщо забули про мертвих,
      Все нічого не варте – якщо кольори зникли,
      Квіти сховались, птахи замовкли,
      Їжаки стали пророками,
      А поети пишуть газелі горілкою,
      А кат шукає лойової свічки,
      Бо треба присвіти плаху,
      Трохи змастити жолоби гільйотини –
      Машини від головного болю,
      А філософ у подертій свиті
      Шепоче, що все даремно…

      3. Книга Чорного Неба

      Ну от: тільки чорне чорнило,
      А сторінки темніші сажі,
      Чорніші пекельного антрациту:
      Пиши!
      Прочитають: істоти з очима не нашими,
      Не людськими, не банькуватими,
      Прочитають: по складах, по звуках, по літерах,
      Читаючи навіть нечитане,
      Розуміючи навіть таємне,
      Співаючи навіть мовчання,
      Гортаючи оцю книгу:
      З чорними сторінками:
      Книгу глупої ночі,
      Де одкровення тобі насипано
      Повний мішок зерен попелястих,
      Зерен, з яких проросте Істина
      Не твоїм попелом посипана,
      Не з твого вогнища в жменю,
      Не з крематорію дикого каменю.
      ……………………………….
      Енотери запах в повітрі висить:
      Можеш очі заплющити,
      Можеш: тобі дозволено.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Годинник журби
      Ще молоді хмари
      Так само кохаються в небі:
      Для них це синява,
      Ця м’яка синява
      Лише простір життя,
      А не мрія.
      Та коли настає ніч-годинник,
      Вона перемелює шестернями зірок
      Їх біле буття-небуття
      (Все ефемерно).
      Так само і ми:
      Живемо в середині дзиґаря,
      Між коліщаток.
      Наш будинок-годинник
      Міряє час водостоками та димарями.
      Дах-циферблат
      Має купу знаків мохованих,
      Потрісканих, запилюжених і прихованих
      (Сороками старості):
      Тільки ми не вміємо:
      Наче ті анальфабети,
      Наче аборигени атолу
      Цивілізацією ще не зачеплені,
      Не вміємо розуміти й читати
      Цих знаків-чисел
      Духу Механіки.
      Кохаємось та інколи мислимо,
      Наче б то ми не в домі-годиннику,
      А в млинку кавовому,
      І ми не люди, а зерна:
      Опалені вогнем Всесвіту
      Зерна кави.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Прозорі звірі
      Звірі прозорі блукають
      У хащах моєї свідомості,
      У тих неосяжних лісах,
      Де заблукати так легко –
      Не тільки мені –
      Волохатому отроку кайнозою
      Чи Магеллану Фернандо –
      Сажотрусу Мадейри.
      Звірі прозорі
      Шпацерують, як треба
      На требу
      Чи то офіру:
      Сколотську, де коні
      У горлі вчувають залізо.
      Звірі прозорі
      Шугають в повітрі,
      Таврують каміння
      Петрогліфом.
      Моє полювання:
      Вистежую слід
      Прозорого привида і
      Почвари рогатої.
      Торкаюсь кори,
      Що в зморшках, як небо старе,
      Як Мадонна часів неоліту.
      Торкаюсь поверхні –
      Шкіри старезного явора.
      Я – кроманьйонець,
      Мисливець лісів
      Моєї свідомості.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Мішок ночі
      Жадібна відьма Ніч
      Ховає свої чотири Місяці
      У мішок чорний Непам’яті,
      У тьму Небуття вічного,
      І бавиться ними потайки,
      Наче не відьма вона, а ворожка,
      Наче не Ніч вона, а жебрачка,
      Що ховає чотири золоті таляри
      У бородатого Володаря вициганені,
      На зуб пробувані, об камінь дзень,
      У чорнило несвітла, в мішок,
      Наче скарб – випадковий,
      Чи то дарований, чи то вкрадений
      (А нам мандрувати –
      Номадами неприкаяними,
      Шляхами Каїна – в Ніч,
      Теж у мішок її),
      А дереву що – рости,
      І всього по одному мати:
      Одне світило більмом серед ночі,
      Одно око вогню серед дня спекотного,
      Одну долю – і ту нещадну,
      Одного бога і то кульгавого,
      Одного птаха і то німого,
      Одну тінь і то потойбічну,
      Одну смерть і то подаровану,
      Одну сокиру і то надщерблену,
      Одне мовчання і то назавжди…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Серце-метелик
      Серце моє – ти метелик
      З крилами кольоровими –
      Кольору Неба.
      Серце моє – ти невагоме,
      Як оцей лускокрил поцяткований –
      Істота повітря теплого,
      Тебе теж приколото –
      Багнетом, не голкою
      До буття нашого страшного,
      До часу нашого жорстокого,
      До пам’яті моєї простреленої,
      Що нагадує хламиду самітника,
      Чи то книгу з сумним епілогом
      І сторінками перекресленими.
      Серце моє – лети доки вітер,
      Доки Небо ще не стало
      Важким дахом оливним,
      Доки Сонце не стало залізною кулею,
      Доки Місяць не став вохряний, як кров,
      Доки люди не стали жабами,
      От тільки багнет…
      Яким тебе приколото…
      До важкого каменя пам’яті…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Бджоли
      Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
      Збирають мед одкровення на луках щастя,
      Живуть у вуликах, які збудував волоцюга Сміт
      Вчора.
      Люди-бджоли з волохатими лапами замість книг
      Читають свої одкровення на пам’ять, бо забули
      (Ненароком) як вимовляти чорні літери,
      Що означають слова і чим різняться вони від гудіння,
      Люди-бджоли (не мертві), (і не джмелі)
      Прокинулись, коли ще не настала весна
      І надто холодно навіть для волохатих
      Мешканців дерев’яних вуликів-домовин.
      Люди-бджоли прокинулись
      Вчора.
      Люди-бджоли думали, що навколо скло –
      Тому так прозоро і відверто, навіть
      Їх темна й густа література стала прозорою:
      Шестилапі збирачі меду уявляли своє житло твердю,
      А воно повітря. Добре, хоч вони навчились літати
      Вчора.
      Люди-бджоли захмеліли від свого меду прозорого,
      Від подихів вітру, який несе їх невідомо куди,
      Від отрути, що назбиралась у їхніх тілах чорних,
      Від квітів, які дано зів’яли і пахнуть лише у спогадах,
      Люди-бджоли зрозуміли, що світ порожній
      Вчора.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Загублений
      Загубитись так легко в морі:
      Коли вітрило подерте
      Загубитись так легко
      У бурхливому морі життя.
      Загубитись так легко в морі:
      Коли човен-пірогу
      Несе невідомо куди течія.
      Загубитись так легко
      У темному морі книг.
      Загубитись так легко в морі:
      Коли човен пробитий кулями,
      У морі солоному наче кров
      Загубитись так легко
      У нещадному морі війни.
      Загубитись так легко в морі:
      Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
      А сонце заплющило очі,
      А пам’ять засипана квітами –
      Пелюстками троянд.
      Загубитись так легко
      У нескінченному морі минулого.
      Загубитись так легко в морі:
      Коли зловив почварку,
      Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
      Синю: загубитись так легко
      У неспокійному морі людей.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Танці на кінчику леза
      На кінчику леза ножа
      Живуть тридцять два аптекарі:
      Торговці еліксиром зеленим
      І один сажотрус – конче сентиментальний,
      А ми все танцюємо танці:
      Танго та тарантелу
      На лезі ножа – того самого
      Що

      На лезі ножа
      Чи то бритви, чи то катани
      Самурая, що згорів у вогні Фудзі
      Чи то просто меча
      Мертвого лицаря плинного часу –
      Володаря замку, що мурували між хмарами
      В королівстві Прозорості
      На лезі – такому гострому
      Ми танцюємо танці:
      Під звуки гітари гішпанської
      Гітари, яку загубив Лорка
      Викрутаси на лезі ножа –
      Того самого
      Що

      На лезі ножа
      Крім танців і струн,
      Аптекарів і сажотрусів
      Живуть несподівані тексти
      Народжені музою – надто нервовою,
      Зачаті поетом-мрійником (тато):
      Тексти без крапок.
      І поміж халупами
      Оцих ефемерних мешканців
      Ми танцюємо танці
      З худорлявою жінкою в білому
      Джигу на лезі ножа –
      Того самого
      Що




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Жасмин і сніг
      Друзям, які були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.

      Серед зими згадую білий жасмин:
      Я – прочан меча, споглядаючий лезо
      Серед снігів – білих, як порожнеча картини
      На якій малював жасмин майстер Бо
      Той, що пішов, розчинившись у Дао –
      В океані води-пустоти-чорноти Першопочатку.
      Про тишу пишу. Про біле мовчання.
      (Звуки поглинув сніг. Два дні не стріляють.)
      Напевно ось так: очі заплющую – тьма:
      І сни серед тьми: були б кольорові,
      Але нині – біле на білому – променів жмуток
      Спалах зорі серед сну – білого карлика,
      А не нашого жовтого Сонця – зорі позолоти.
      Бо заснув серед снігу – колючого,
      Біля гвоздики – не квітки – істоти –
      Буду бачити сни чорно-білі. З відтінком зеленого.
      Снилась корида чи то поєдинок жорстокий
      З биком металевим німим і білий пісок.
      (Наче сніг. Тільки чужий і важкий.)
      А кольори все зникають. Буде цвісти
      Весною акація – біла. І білі підсніжники.
      І білі пелюстки вишень. Які обриває
      Буревій-гладіатор, самурай-камікадзе.
      І серед мовчання – посеред павзи
      Тиші зимового неба на землю летять
      Білі пелюстки – білі як смерть. І холодні, як камінь.
      І в снах я споглядаю катану – меч нетутешній,
      Так само холодний, як світ – нині – злої зими.
      І читаю вірші. Сумні як життя. У порожнечу.
      Читаю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Золоті ножі
      Золоті ножі променів сонця
      Зарізали мою подругу ніч.
      Горе! Горе царям тьми!
      Золоті ножі променів сонця
      Стинали зело левад жайвора –
      Фарбували його вохрою
      Не лишаючи світу зеленого –
      Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
      Ані келішка зеленого віскі червня.
      Нікому. Навіть скрипалю-конику.
      Срібні ножі Місяця –
      Цього журливого Тутанхамона,
      Пастуха снів кудлатих овечих,
      Жебрака-окуліста зміїного ока
      Кожного, не тільки всевидячого,
      Кавалкують темряву на зернини маку,
      На уривки доби безпросвітної,
      Які ховаємо в кишені
      Своїх дірявих свит
      Та гумових макінтошів.
      До світанку так довго –
      Але ми не чекаємо,
      Ми час не міряємо,
      Ніші годинники розстріляно,
      Ми просто живемо,
      Дослухаючись до дзенькоту кузні,
      Де отой коваль-чародій
      Все виковує: золоті ножі та срібні,
      Бо навіщо нам темрява. Навіщо…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Прозоре серце
      Серце людське
      Схоже на шматок синього неба
      Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
      Щоб мурувати з нього гніздо –
      Прозоре як мертва істина.

      А я пливу в човні забутих слів
      По річці буття несьогоднішнього…

      Серце людське
      Схоже на жмуток трави
      Яка росте на двогорбій могилі
      Оксамитових легенд майбутнього –
      Терпких як запах вересу.

      А я пливу в моєму човнику мрій
      На межі між тьмою води і тьмою Неба…

      Серце людське
      Схоже на гірське замшіле болото
      На водяними очима якого
      Літають плямисті бабки
      З прозорими крилами.

      А я пливу в човні дерев’яному
      Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…

      Серце людське
      Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
      Літають відчайдухи від хмари до хмари
      У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
      Пісня вогню і загірного степу.

      А я пливу у човні кинувши весла:
      Хай несе мене течія у тьму Небуття
      У Нірвану солодку…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Фараон Іхтамнєт
      Фараон Іхтамнєт
      Перетворився на мумію,
      Він збудував собі піраміду
      З порожніх сірникових коробок,
      Він чинить требу богам
      Сету, Амат та Серкет,
      Приносить жертви богам пустелі:
      Солдатиків бронзових
      На олтар собакоголового привида.
      Фараон Іхтамнєт
      Жрецям Лабіринту Но
      Наказав розпиляти каміння
      І вибити ієрогліфи:
      Піснею Сонця прославити
      Бараноголових сфінксів.
      Фараон Іхтамнєт
      Збудував храм із порожніх пляшок,
      Сів до човна дірявого –
      У корабель волоцюги Ра:
      «Відвезіть мене до іншого берега Нілу!»
      Несуть жреці папірус,
      Скрадають жреці гімн словоблудний,
      Славлять нікчемного фараона –
      Будівельника пірамід сірникових,
      Копача великих каналів
      З одної калюжі до іншої,
      Творця мостів великих
      Від кучугури до кучугури,
      Завойовника Нубії –
      Золотої пустелі духу,
      Фараон Іхтамнєт –
      Повелитель Та-Меху, Та-Ше, Та-Шемау
      Збудував собі гробницю
      Зі сміття будівельного
      І чекає – не дочекається,
      Коли його там поховають
      Раби Міцраїм-країни,
      «Роботяги» країни Та-Кемет.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Нічого крім дороги
      Дорогами розбитими
      Скачуть вони в Донецьк –
      Чотири вершники –
      До тебе, Кальміусе!

      Плащі в них павуками зіткані
      Арахнами чорними,
      Каракуртами восьминогими,
      Скачуть чотири вершники
      По дорозі до Юзівки,
      До тебе, Кальміусе!

      З країн далеких
      Мандрують оті подорожні
      Невгамовні чотири вершники
      У пошуках лабіринту
      З пірамід, скла і бетону,
      Тупотять підковами сталевими
      Чотири коня вічних номадів,
      Скачуть дорогами битими
      До копалень Юзівки,
      До тебе, Кальміусе!

      Ніч нагадує день:
      Світляки ліхтариками
      Світять шлях чотирьом вершникам –
      Лицарям Дня Судного,
      Кабальєро коней різномастних,
      Що скачуть-тупцюють
      Дорогами пилу,
      Скачуть до Юзівки,
      До чаші з медом Діоніса,
      До тебе, Кальміусе!

      Поспішають чотири вершники
      Дорогами вітряної Сколотії,
      Туди, де сонети блідого Місяця
      Писали чорними фарбами
      Поети сон-трави синьої:
      До тебе, Кальміусе!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Тенета
      Небо нині кольору попелу –
      Такі фарби були в художника злого,
      А життя – це потік прозорий,
      Плинь, життя, плинь.

      Сонце заплющує нині
      Нажахані очі:
      А дерева – білі вдовиці:
      Над тим же потоком:
      Шукають загублене дзеркало:
      У житті – потоці прозорому –
      Може там – на дні,
      Може скалки лише:
      Світ нині без дзеркала,
      Бо не хоче
      Обличчя своє потворне
      Бачити.

      Павуків забуття кличу:
      Най заплетуть тенетами
      Цей потік чистий, прозорий,
      Най ніхто не знайде
      Оте загублене дзеркало,
      В яке світ-потворка
      Зазирнути боїться,
      Чи то просто не хоче.
      А художник і далі малює
      Пейзажі сірими фарбами –
      Кольорів не лишилося,
      Окрім кольорів попелу…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Зозулі крик
      Зозулі крик
      Примерзає до циферблату
      Кожного нездари-годинника,
      Залазить у кожну хижку
      Кудлатовбраних пастухів-філософів,
      Шматує час кульгавий
      На кавалки буття
      Блискучого: секунди монетами
      У скарбничку безхатька:
      Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
      Яблука дзвінкими дукатами
      У темні скрині ночі театру-кабукі:
      Збираю, збираю і зачиняю
      Скриню тьми.
      А над імлою стежок
      Все той же зозулі крик,
      Як postscriptum плямою
      Під заповітом мельника
      Водяного млина Inferno.
      Розкриваю торбу як рану,
      Торбу латану,
      Яку носив дорогами плутаними
      Дорогами Плутарха,
      Що петляють-блукають
      Понад хмарами.
      Розкриваю торбу, яку носив як тягар
      Важчий, аніж Земля,
      Нестерпний, як життя майстра простору,
      Розкриваю торбу –
      А там тільки зозулі крик.
      Він несеться кривими вулицями
      Кам’яного сірого міста –
      Міста мертвих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Жовта ніч
      Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
      Навіть твоя недоречна Венеція
      Анахронізмом дітей лагуни
      Пливе каравелою жовтою
      У Харона спогади човникові.

      Лоренцо! Монети-ґудзики
      На камзол втікача-дожа
      Приший. А сняться аґонії
      У павзах стогону мандолін
      Міста венетів води (Аттіла).

      Лоренцо! Карнавали щурів
      Тих розфарбованих галеонів,
      Що везуть чорний перець
      Любителям смачно поїсти,
      Серед міста дзеркал та паперу:
      А ти кажеш: «Республіка…»

      Лоренцо! Надто часто дожі
      Вінчалися з морем, кидаючи
      У його ненаситну пащеку
      Перстень металу Сонця.
      Тому марно ловити крилатому леву
      Жовту рибу початку.

      Маски носаті – модні після комети,
      Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
      Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
      Гіпаріона та Теї дитя
      Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
      Море, обручки, монети, каблучки,
      Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
      Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
      І навіть чуму…

      Примітки:
      * - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
      ** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Там, за териконами
      Там, за териконами – джаз,
      Постмодернова музика,
      Саксофон сірого дня –
      Такого ж сірого, як і мої берци,
      Від пилу і бруду нескінченних днів
      (Довершеність).

      Там, за териконами – блюз,
      Блюз без сезону: не осінній,
      Не літній, не весняний,
      І не зимовий навіть:
      Блюз нескінченних доріг,
      Яких не пройти, не здолати,
      І навіть не проповзти,
      І не плазувати – про:
      Блюз.

      Так, за териконами – пустка:
      Порожнеча, якої немає,
      Ніщо, якого не було, не є,
      І не буде – Небуття.
      Там. Де музику грає
      Джазмен бородатий
      Білий, як сніг на чорному.
      Там – пустка.

      Там, за териконами –
      Спогади. Про неіснуюче.
      Там, де матерія
      Міряє часопростір –
      Карма. Там, за териконами –
      Сансара.
      Босоногий Сітхартха
      Кидає мені в долоні
      Вервечку хвилин позичених.
      Тільки я не ловлю – бо затиснув
      Пальцями металеву іграшку.
      Холодну. Сансара.

      Там, за териконами –
      Заперечення
      Всіх істин моїх кольорових.
      Барабан виграє
      Все туж мелодію
      Барабан джазмена Бога
      (Він вміє тримати ритм).
      Там, за териконами – Смерть.
      Там просто батьківщина моя розстріляна,
      Там.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Плаття Евтерпи
      Чомусь погляд сумний
      У цього трамваю з номером
      Десять.
      Я плутаю місто
      Зі старою книгою:
      Намагаюсь місто читати,
      Намагаюсь блукати книгою,
      Намагаюсь бути текстом,
      Намагаюсь визирати у вікно метафор.
      Прикро: міста на рівнинах мурують.
      Прикро: книги пишуть знічев’я,
      Чорнилом.
      Прикро.
      Евтерпа ходить у чорній сукні,
      Плащ свій (теж кольорів невеселих)
      Подарувала опудалу.
      Епоха сумних комедій,
      Епоха трагедій кумедних,
      Затискаю в руках клубок
      Ниток:
      Той самий, що колись дарувала
      Аріадна Теcею,
      Від лабіринту лишилась
      Купа каміння,
      Навіть меч той зітлів –
      Той, яким Мінотавра дірявили,
      Перетворився на купорос,
      А клубок
      Ниток
      Все такий. І нитки тонкі.
      І не рвуться. І тягнуться.
      У нескінченність сріблясту.
      Ти мала б людей веселити,
      Ти –
      Дівчина, вбрана нині у чорне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Блукання сумної Ерато
      Час – кульгавий жебрак
      З торбою – Всесвітом,
      З торбою – Простором,
      З торбою, де ховаємось ми
      Разом з тією Порожнечею –
      Нескінченністю.
      Всі сидимо біля вікна
      За склом якого одна чорнота
      І жодної голки світла
      Для ока сліпого, для шкіри
      чутливої
      (Люди-безхатьки бачать шкірою)
      Крила комах
      Ти збираєш, Ерато,
      Замість квітів прозорих
      У букети синього Неба
      (Нам літати, їй плакати,
      Нам падати, їй плакати,
      Нам помирати, їй плакати
      Завжди).
      Люди шукають знаки,
      Що писані давнім шрифтом
      На крилах птахів,
      На панцирах черепах
      (Повільних панцерників)
      А горах Еллади
      У кам’яній хатці
      Досі живуть люди
      Які вірять,
      Які просто впевнені,
      Що Гомер був зрячим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Збирач горіхів
      Я збираю горіхи,
      Які падають з дерева,
      Що намальоване на стіні
      Мого кострубатого сну.
      Я кладу до кожної жмені
      Дітей горбатого катеринщика –
      Таких сумних, як грудневий світанок –
      Три горіхи з шкаралупою
      Кольору зимового неба –
      Сього бородатого старця –
      Чорнокнижника Собачої Зірки.
      Я кладу у теплі долоні
      Замурзаної попелюшки,
      Що міняла свої плаття подерті
      На сліди сонячних зайчиків –
      Три горіхи з тьмяною шкаралупою
      Кольору травневого нечуйвітра
      (Грай, вітре, грай
      Пісню босоногих бузьків:
      Чорногузів міста крейди
      І поцяткованих писарів).
      Я збираю горіхи
      Тверді, як віра алхіміка
      У збіговисько готичних літер
      Книги, яку продали в Венеції
      За шматки металу блискучого.
      Я збираю горіхи,
      Що падають з намальованого дерева
      І дарую їх дітям,
      Які ніколи не народяться,
      Які бавляться потойбічними іграшками,
      Незримими ведмедиками
      Снів моїх волохатих.
      А ці горіхи все падають
      На бруківку покручених вулиць
      Міста, де ніхто не живе,
      Навіть той катеринщик,
      Що співає псалми апостола горобців,
      Навіть він
      У цьому місті чужий –
      Перехожий.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Не повторюй слова осені
      (Триптих)

      Перший подих вітру

      Не повторюй слова осені –
      Намарно – осені сірих Пегасів.
      Не повторюй цієї музики –
      Музики скрипки холодного вітру:
      Най пам’ятають її собаки
      Кольору олова з очима-зірками.
      Місяць – алхімік старий
      Наливає ночей ртуть у чашу серця.
      Не повторюй зміїне шипіння
      Падолисту-водяника,
      Володаря мокрих каменів.
      Не повторюй – нині всі змії сплять –
      До весни. Доки вино холодне
      Крові вужа не стане вогнем.
      Не повторюй нічого,
      Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
      Слухай вітер пізньої осені...

      Другий подих вітру

      Чорні кораблі останніх днів:
      Падолистові ночі – це голландці
      У камзолах з блискучими ґудзиками,
      Яких привів у порти Ямато,
      У місто моє без сезонів
      П’яний капітан-вітровій –
      Одноокий шкіпер холоду.
      А вітрила кошлаті...

      Кульгавий щур осіннього вечора
      Гризе сир рапсодій
      У мишолапці музичній:
      Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
      Волохатий Йогане з чотирма лапами,
      Що лишають сліди-ієрогліфи
      На партитурі життя?

      Третій подих вітру

      А я все не вірю,
      Що скоро землю крига скує,
      Заморозить час-лиходій
      Все сподіваюсь на щось
      (Намарно).
      А я все не вірю,
      Що голим деревам-повіям
      Набрид холодний дощ-злодюжка,
      Що вони чекають білого снігу,
      Як одкровення, як знак чистоти,
      Як очікували гейші Едо
      Проповідника в чорній рясі,
      Що дихав димом і малював
      Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
      Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
      Обірвані крила якого несе
      Самурай-вітер,
      Що складає останнє танка,
      Відчуваючи лезо катани холодне
      М’язами живота – ще теплими:
      Ця людина не хоче
      Лишатися серед осені
      Живим роніном.
      А на вулиці мертвих дерев і собак
      Двірники замість кленових пальців
      Замітають листя карми.
      А я цієї осені посадив вишневий сад
      На околиці Хіросіми.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Срібна монета осені
      Місячна ніч –
      Монетою срібною жебраку під ноги.
      Осені біла сторінка:
      На якій не написано
      Жодного знаку
      І жодної літери.
      Тільки тема – для медитацій.

      ...А падолист пахне димом і тліном.

      Місячна ніч осіння:
      Гільйотини лезом –
      Срібним і потойбічним
      Вироком.
      Наче весни вже більше не буде.
      Ніби то ми стали туманом:
      Поети занепаду.

      ...А падолист пахне димом і тліном.

      Уривок холодної осені:
      Сріблом карбованим
      Королівства давно забутого.
      Важкість металу:
      Корони й підкови,
      Шаблі і молоту.

      ...А падолист пахне димом і тліном.

      Місячна ніч осіння:
      Срібною кулею
      Для юнака-самогубця,
      Для вурдалаки сирості –
      В жменю. Набої.

      ...А падолист пахне димом і тліном.

      Брюмера холодного світло
      Осінь республіки,
      Вітри Бонапарта,
      Туман алегорій.
      Скриню відкрию осені –
      Скриню скарбів:
      Срібляники темних ночей
      Збирає глитай фрімер –
      Володар кахляних п’єців...

      ...А падолист пахне димом і тліном.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Тінь синьої кішки
      Сторінками книги століття-калічки,
      Сторінками цього збірника фейлетонів,
      Цього альманаху сумних анекдотів
      Блукає синя кішка,
      Що лишає сліди-плями
      На початку кожного розділу,
      На початку кожного зачину-реквієму
      По нашому буттю справжньому.
      Синя кішка розкаже сумну історію
      Людства неотесаного дерев’яного
      (А десь вогнище,
      А десь Час-палій
      Пожежу роздмухує,
      А ми все будуємо
      Хатки свої паперові,
      Кораблики свої шкаралупові,
      А ми все поливаємо
      Корені людей-дерев
      Давно посохлих).
      Синя кішка сновида
      Розкаже історію
      Мишей-людисьок
      Про звитяги їх сірі,
      Про битви їх хвостаті,
      Про королів їхніх волохатих
      Зубатих та сиролюбних,
      Про філософів шарудіння,
      Про ораторів писклявих,
      Про патріархів темної нірки,
      Про інквізиторів комірчини.
      А Місяць-дивак
      Все слухає, все зазирає-кліпає
      У ці хащі кипарисові,
      Де плете свою розповідь
      Синя кішка,
      Яка на осінньому вітрі
      Збирає каміння...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Попіл спогадів
      Моє рідне селище
      Засипає попелом спогадів.
      Стежка, що веде в минуле
      Чебрецем пахне – рожевим як сон.
      Збираю той попіл жменями,
      Забирає той попіл вітер –
      Вітер епохи,
      Несе той попіл по світу вітер –
      Вітер тьми.
      Моє рідне селище фарбоване в чорне
      (Там – в минулому),
      Моє селище шукачів каменю
      Чорного, але вогненного.
      Моє селище дігерів-копачів,
      Шукачів давно зниклого,
      Давно схованого – там, в глибинах,
      У безоднях темних,
      Серед тверді непрозорої
      Там.
      Розгрібаю той попіл спогадів,
      А він все падає, падає, падає –
      Наче сніг.
      Що шукаю я там – за Горою Лисою,
      За балкою Сніжною, Глухою та заметеною,
      Серед дубів давно зрубаних,
      Серед хат давно спалених,
      Серед колій, що ведуть у ніщо?
      Себе.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Осінній шлях
      А осінь у Скіфії
      Так само сумна як війна.

      Може колись ось так і помру,
      Споглядаючи жовте листя
      І слухаючи спів осіннього вітру,
      Коли шлях осені
      Дійде до хиткого мосту –
      Дерев’яного мосту
      Над потоком Часу
      Між двома існуваннями.

      А осінь у Скіфії
      Так само сумна як війна.

      Вона блукає між людей і собак,
      Між машин і трамваїв,
      Мимо будинків,
      Двері яких завжди зачинені,
      Навіть для осені,
      Навіть для осіннього вітру,
      Навіть для сліпих подорожніх,
      Навіть для кота, що бавиться
      З Часом, як з мишею.

      А осінь у Скіфії
      Так само сумна як війна.

      І хай над рівниною
      Летять зітхання глухі
      Осіннього вітру,
      Я знаю: мій шлях
      Тут – стежею асфальтною,
      Що в’ється гадюкою
      Містом байдужих людей,
      Біля дерев, що гублять
      На твердь землі
      Блискучі брунатні горіхи:
      Стук, стук, стук.
      Бруківка австрійська,
      Важке помпезне бароко
      Рудих кам’яниць
      І книжка зім’ята
      (Наче листок осені)
      Поета давно померлого
      З островів, де звикли люди
      Співати про смерть.
      Вітер сарматів, трава Кімерії.

      А осінь у Скіфії
      Так само сумна як війна.
      А осінь...
      Так само як кожна війна
      У нашій Загірній Країні
      Сумна чи весела – хто зна,
      І пісня сумна як весела війна
      А осінь...
      Як міст над рікою,
      Як шлях над водою,
      Як смерть над журбою,
      Як ми над війною –
      Сумна.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Поле вестготів
      Я блукаю
      Серед подертого шовку Неба,
      Серед ластовиння
      Кирпатого бешкетника Сонця.
      А моїх волів черлених жене Час-сколот:
      Туди – за обрій чеснот,
      Туди – в жовту, як сніп, Іспанію,
      У Толедо на торжище,
      На забій – на арену,
      Матадору фантасмагорій.
      А ми мандруємо шляхом зоряним
      До моря гнилого соленосного-соледарного:
      Біло, біло, біло – у мішок по жмені їдкій,
      А може ми теж матадори –
      Тільки в минулому,
      У сонячному, неприкаяннаму,
      У шкіряному годиннику вестготів.
      А я все блукаю
      За сонцем услід
      Шукаючи Андалусію-тугу
      Навпіл – шмат війни горожанської,
      Шмат кориди, шмат тачанки
      І вогонь скоростріла –
      Просто осінь – про літо жарке спогади:
      Кожний листок золотий –
      Шматок літа іспанського
      Не в той край занесений,
      Не тим гідальго, але на арену
      Де глядачі сліпі жадають видовища.
      На арену, де Гемінгвей бородатий
      Розкаже тобі кавалок казки
      Про полювання
      Чи то на слонів, чи то на левів зубатих
      Чи то на заброд –
      На волохатих варварів.
      А я все бреду
      Полем жовтим вестготським
      Гішпанським та іберійським
      Сарматом-номадом
      Малюючи автопортрет
      Дивака-гідальго.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Годинники зупинились
      Всі годинники зупинились:
      Ніхто вже час не міряє –
      Ні вздовж, ні в поперек.
      Часоміри затихли,
      Наче ковтнули рибину –
      Ту, холодну, що тхне аміаком,
      Ту, банькувату, в очі якої
      Зазирав Торквемада,
      Лускою якої
      Засипало срібним попелом
      Не одні Помпеї розпусні.
      Годинникарі
      З останнім живим дзигарем
      Пішли у вигнання
      Шляхом битим-розбитим,
      Білим шутером всипаним.
      А може то сам Час
      На людей прогнівався?
      Чи може бог коліщаток,
      Демон зілля-дурману,
      Що планетами-кульками бавиться
      Поселив нас серед болота «сьогодні»
      І застеріг думати
      Про прийдешнє
      Навіть йому неясне....



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. На краю
      Тезці і побратиму, людині і повелителю блискавок. Щиро.

      На краю Батьківщини
      Там – на кресах,
      Де вітер залізний
      Лишає присмак вина
      У кожному ковтку подихів,
      На межі Вітчизни,
      Дідизни, чужим глитаєм шматованої,
      Ми пили вино:
      Гірке, полинове:
      Щодня повітря ковтаючи
      Навпіл з димом-саваном:
      На кресах
      Моїх степів синьооких
      Зазирав у душі наші бурлацькі
      Час оком відьми кипчацької,
      Босоркані волохатих номадів,
      Оком камінної баби сарматів-кобилоїдів.
      Там, під небом китайської порцеляни,
      Що тріскалась
      Мереживом Арахни-злодійки,
      На кресах Вітчизни
      Лезом ножа з ран своїх виймаючи скалки
      Епохи-потворки,
      Ми пили вино
      Зрадливої жінки-осені,
      У вени вбираючи
      Воду ріки мідної,
      І несли вулики
      Бджіл гостродзьобих –
      Туди – за піраміди чорні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Любити будильники
      А я теж люблю будильники:
      Оті – живі, оті – хвостаті,
      Оті – кольорові і голосисті,
      Що колись проспівали кінець
      Лицедію на троні – Нерону.
      А я теж люблю будильники,
      Що люблять порпатись
      У купах сміття
      Ще тоді – на досвітках,
      Ще там – на околицях світу,
      На околицях Розуму,
      За межею добра і зла.
      А я теж люблю будильники
      З тріпотінням живого серця –
      Крові живої келихом,
      Гонорових, як саме сонце.
      Вони не дають спати
      Людям з вічно сонними душами,
      Вони не дають бачити
      Сни темні і моторошні,
      Їх зображають знаками
      На хатах, мічених полум’ях,
      Їх вишивають червоним
      На рушниках нареченої-смерті,
      Вони віщують пожежу –
      Пожежу заграви-світанку:
      Живі дзьобаті будильники:
      Птахи патлатого сонця,
      Птахи-провісники світла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Дзеркало на продаж
      Цей світ – це крамниця дзеркал.
      Кожне око вола від роботи втомленого,
      Кожне крило метелика з тінями літа,
      Кожен пазур крука, що ситий падлом –
      То свічадо, в яке зазирає
      Сліпа дівчина Сонце.
      Приходять в цю крамницю-шибеницю
      (Для шибеників марнословів)
      З монетами-каменями
      (Навчилися жебраки-королі
      Карбувати монети з каменів)
      Люди з зеленими віями-повіями:
      Міняють камені на свої відображення:
      Кричать їм крамарі босоногі:
      Купіть замість відображення дзеркало,
      А вони пальцями
      По струнах цих гострих поглядів
      Відображень себе у дзеркалах нескінченних:
      Може хоч десь ще є музика –
      Не нашими кристалами солена,
      Не нашим залізом кривавлена:
      Бо навіщо ж
      Бо чого ж
      Бо ніколи ж –
      Нам помирати час, а ви в дзеркало
      Зазирати вчились і марно,
      Тепер продаєте за безцінь чи то фарбуєте
      Світло своє чорними літерами:
      Наче цей світ закіптюженими,
      Непрозорими
      Як зворотній бік дзеркала.
      Куди зазирати не вільно.
      Нікому. Навіть вам...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Повернення
      Він повернувся –
      Тінню старого ясена,
      Криком сови серед ночі тужливих снів,
      Шурхотом миші
      На горищі порожньої хати минулого,
      Жеботінням струмка
      Серед лісу торішніх снів.
      Він повернувся –
      Вологим туманом дощавої осені світу,
      Світлом місяця холодної ночі буття,
      Квіткою звіробою,
      Холодом джерела,
      Стукотом крапель дощу
      (Того, що падав сьогодні
      На мій тимчасовий прихисток).
      Він повернувся –
      Круговертю сонця над отарою хмар,
      Останнім променем вечора,
      Першим променем ранку.
      Він повернувся –
      Жаром вогню,
      Тишею вересневого лісу:
      Мокрого і сумного, як наше минуле
      (Вересовий трунок),
      М’якістю моху, твердістю каменя,
      Блиском металу і легкістю дерева,
      Світлом і темрявою
      (Заплющую очі).
      Він повернувся.
      Він поруч.
      Незримий для всіх.
      Але не для мене...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Передчуття свiтанку
      Синім конем скаче провісник світанку,
      Сіріус – неба блідий поет складає касиди
      Про незримих прочан у плямистих сутанах.
      А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
      На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
      Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
      Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
      Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
      Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
      Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
      Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
      Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
      І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
      Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
      Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
      Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
      Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
      Може люди в брудних халатах не знали,
      Що світанок приходить за сірістю Неба,
      Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
      Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
      Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
      Серед соломи вчорашнього дня – байка.
      Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
      На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
      Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
      Серед сірості передчуття
      Світанку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Ноктюрн нірвани
      Дзеркало
      В яке зазирнула ніч
      Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
      Тільки темрява
      Крізь яку проростає трава
      Так само нечутно, так само незримо
      Як кванти моїх меланхолій –
      Джазових ретроілюзій.
      Федеріко зіграв на гітарі
      Ноктюрн Порожнечі
      Перш ніж піти – по-іспанськи.
      Країна загірна моїх мрій кольорових
      Стала садом ноктюрну
      В якому прозорі яблука
      Дозволяють побачити тьму –
      Ту, що там, у нірвані –
      Царстві вічного спокою.
      Та, за межами скла,
      Там, де око втомилось бути вітрилом
      Джаз Порожнечі грає дивак
      МузИка-безхатько Час.
      Я ледве торкаюсь леза ножа
      (А він теж металеве дзеркало)
      І думаю необачно:
      Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
      Якщо кожен почує
      Ноктюрн нірвани?
      Погризене яблуко
      Планети Земля,
      Пісня першого землероба,
      Що помер на світанку...
      А пам’ятає тьму,
      Яка панувала у просторі,
      Де зірки всі без винятку
      Згасли на мить...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Краплі дощу на хижу відлюдника
      Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
      Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
      А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
      Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
      А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
      Струнами гітари іспанської,
      босоногими танцюристами
      Острова карибських елегій:
      струни
      дощу.
      А ви думали, що то слова чужої пісні
      Лісового заброди-привида чи то волохатого.
      Ні. Це нитки тканини мокрого неба –
      Пошию з них собі одяг
      Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
      Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
      Банькуватих гумолапів склолобих.
      Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
      Стін лускатих смолою плямованих.
      Втеча. Куди і навіщо? Куди....
      Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
      Фламенко липневої зливи,
      Нагадає тобі про Іспанію,
      З якої тікай – не тікай,
      Танцюй – не танцюй,
      Стріляй – не стріляй,
      Літо. І жмуток трави.
      І Сонця колесо – туди закотися,
      Куди коні блукають щовечора –
      Коні зоряні.
      І Сонця колесо – таки крутися,
      Нагадає тобі про вічність
      І про скрипку без струн
      Нічного метелика нічийого
      Й сірого – наче ти – відлюднику...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Камінь білий
      Я слухав шепіт каменю,
      Що загубив кудлатий бог
      Під час блукань пустелею
      Своїх снів неотесаних,
      З кишені своєї дірявої.
      І камінь мені стогнав-шепотів
      Слова свої холодні одвічні
      Про те, що Час це тягар,
      Що це не ріка прозора
      З вирами та перекатами,
      Водоспадами та ямами,
      Це тягар, що тисне на плечі,
      Розчавлює – навіть душі камінні,
      Навіть те – незворушне –
      Стирає на порох.
      Час – це не туман, що все засмоктує,
      Що киселем вишневим душу заповнює,
      Що ховає все молоці зоряному,
      А це тягар – важчий самої важкості,
      Який нести – не переносити всім –
      Навіть їм – каменям – на спині своїй
      Пошматованій
      Батогами дощів, ланцюгами снігів,
      І кожен шрам – пам’ять –
      Монетка тьмяна, що кидають нам –
      Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
      У світі камінному,
      Де жодної речі
      Не зроблено з дерева.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Те, що забувають
      Вечір гусне дощавим туманом,
      Міцною кавою,
      Що холоне на столі дерев’яному,
      Соком горобини
      Витиснутим в прозорий келишок часу:
      Саме в такий вечір
      Пишуться вірші, за які потім вбивають.
      Вечір, коли Атман
      Раптом летить у небо чужих снів,
      Коли душа мандрує лісами
      Давно зрубаними,
      Давно перетвореними в попіл та порох,
      Яким потім вбивали людей,
      Хащами-пралісами, де живуть почварки:
      Давно зниклі, яких навіть імена забуті,
      Вечір,
      Коли вірші пишуться, за які потім вбивають.
      Але раптом:
      Якщо хвилини ковтаєш старим вином,
      І раптом розумієш, що все померло –
      Все, навіть душі перехожих за вікнами,
      Навіть поезія вчорашнього дня:
      Розумієш: неможливо вбити те,
      Що померти не може…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Місто моїх мрій
      Місто моїх марень
      Все танцює свої божевільні танці
      Серед ночі середньовічних схоластів,
      Юрбою сірою заповнюючи свої вулиці-вени.
      Місто магічне кішок і сажотрусів,
      Місто, де поселилася смерть
      І серед пивниць і шинків
      Танцює свої танці
      Під музику страшну катеринок.
      Місто смугастих котів і товстих мірошників,
      Крамарів тютюном просякнутих,
      Повій, що фарбують борошном
      Свої потворні обличчя
      І губляться в юрбі гульвіс і писак,
      Як губиться очеретина в болотах Нілу
      І дивляться на чергову сальву
      На честь перемоги піррової.
      Місто, де мертві слова
      Нанизують в намисто газет
      І плетуть отруйне плетиво, що висне в повітрі
      Як виснуть тенета арахн волохатих
      В комірчинах, де поселилась тінь.
      Місто магів, волоцюг та злодіїв,
      Місто, що привиділось хворому деміургу
      І зависло між печерами Плутона
      І небом Урана синьобрового.
      Місто, з якого тікають навіть паротяги –
      Туди, в степ, де гудуть бджоли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Жадання забуття
      Забуття совою сивою
      Торкається кучерів –
      Моїх та коханої:
      Тої, далекої, тої, загубленої.
      Забуття мені приніс вітер –
      Цей, не сьогоднішній,
      Цей, холодний,
      Прозорий, незримий – цей.
      Забуття крилате літає нечутно
      Серед ночі світу сього,
      Серед мертвих – на тінь мою схожих,
      Літає. Пугачем мишолапним,
      Банькуватим птахом сутінок
      Серед руїн минулого,
      Серед рукописів на війні писаних,
      Серед слів давно сказаних і забутих,
      Тоді
      Коли світ ще був молодим,
      А друзі живі, міста незруйновані
      І душі вогнем не опалені – тоді,
      Забуття мені приніс вітер:
      Ось тоді, мандрівниче,
      Сову-супутницю: Атену сколотську
      Дай мені лишень нагороду:
      Підступного чи то требу,
      Плату чи то подарунок:
      Радощі твої забуті,
      Кохання твоє давно мертве,
      Свободу твою ілюзорну:
      На шляху твоєму то зайве:
      На шляху твоєму лише полин
      І махновські тачанки,
      Для чого тобі ото… Для чого…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Те, що сховала ніч
      Моє серце
      Стукіт копит повторювало,
      Підспівувало скорострілу,
      Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
      Злітало разом з птахами в небо –
      Синє, як сон лелеки.
      Серце повстанця.

      (Які вони холодні –
      Краплі дощу весняного.)

      Моє серце
      Сховала до чорної скрині ніч:
      Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
      Молода черничка
      З намистом розірваним (зорі),
      З розбитим дзеркалом Місяця,
      З очима-безоднями,
      Зачинила серце моє до темної скрині
      Ключем з жилавої криці.
      Серце повстанця.

      (Які вони холодні –
      Краплі, що падають з Неба.)

      Моє серце
      Співало реквієм
      Часу нашому кульгавому,
      Вторило ритму Сонця –
      Шаманом з пророчим бубном,
      Коли воно сховатись хотіло
      За виднокрай покалічений,
      Аби лишень не бачити
      Як люди людей вбивають.
      Серце моє загублене.
      Серце повстанця.

      (Які вони холодні –
      Краплі дощу весняного.)

      Серце моє
      Уривки музики
      Ховало у своїй пам’яті –
      Музики порожнечі вічної,
      Прірви бездонної – музики споглядання,
      Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
      Серце моє неприкаяне,
      Серце повстанця.

      (Які вони холодні –
      Краплі, що падають з Неба.)

      Серце моє
      Кусали змії чужих снів
      Поцятковані знаками
      На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
      Серце моє незахищене –
      Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
      Де шукати мені тебе?
      Серце повстанця.

      (Які вони холодні –
      Краплі дощу весняного.)

      Серце моє,
      Що дозріло так передчасно
      Стиглим червоним яблуком
      Впаде в чорноту нірвани,
      Живим годинником
      Міряє нескінченність ночі,
      Серце моє загублене,
      Яке відшукати марно –
      Серце повстанця.

      (Які вони холодні –
      Краплі, що падають з Неба.)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Там, за річкою
      У краю за рікою
      У країні, в яку немає шляхів,
      А лише човен:
      Човен-паром через ріку
      З мовчазним веслярем
      (Подаруйте йому монетку
      З відбитком дельфіна або кесаря!),
      У краю за межею-річкою,
      За якою припиняється ностальгія,
      І за якою не буває веселих спогадів
      У тих, хто назад повернеться
      (А таких немає – може будуть – але немає,
      Чи то майже немає:
      Аліг’єрі – виняток,
      Він блукалець у синіх шатах –
      Одязі кольору неба,
      Він італік – їм інколи можна
      Йти туди й повертатись,
      У них ностальгія пошита з шовку
      Білого, як алебастр,
      У них, якщо дон, то Корлеоне,
      У них якщо поет, то Петрарка).
      У тім краю сутінок
      Важко побачити тіні,
      І сльози стають білими:
      Чи то снігом, чи то гіпсом,
      І то не краплями – твердими кульками,
      Що стукають по кам’яній землі,
      Де ніколи нічого не виросте:
      Навіть полин: а я думав:
      Чому він білий, він же не дитя снігу,
      А тільки бастард мармуру,
      А тільки ерзац квітів,
      Які кидають у вино-трунок
      Дегустатора Цицерона
      (Дві шпильки в язик мертвий).
      А я ще тут:
      Ще тільки весляра-перевізника очікую,
      Ще тільки керманичу:
      «Сім футів під кілем!»,
      А вже на тому березі хату,
      І то не яму-сховище,
      Не хижу бамбукову відлюдника,
      А соломою криту мазанку,
      Таки зимівник, таки курінь
      В краю алебастрових сліз-бджіл,
      Що приносять кам’яний мед,
      В Ойкумені мармурових вишень,
      Вапнякових яблук та гранітних грушок
      Збудував собі сам того не бажаючи
      І відаючи, і не жадаючи,
      І латиною Томи Аквінського віршую
      Про каменярів вільних – будівничих,
      І сни бачу нетутешні,
      Таки глиняні, таки по намулу писані,
      І то не нині, а коли – вже забули,
      Не ми, а пастухи бородаті,
      Номади неприкаяні, не при Каїні,
      Шамани з чашами для вохряної треби:
      Коня очі сумні
      З того табуна – дикого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Даремно, все даремно
      Даремно, друже, ти серед цих каменів,
      Що ніколи не стануть хлібами,
      Що лежать на шляху оленів,
      Що тиснуть на землю як гирі,
      Які чіпляють до годинників вічності,
      Що міряють маятником буття
      Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
      Даремно, друже, серед каменів сірості,
      Серед цих брил духу важкості
      Ти слухаєш вітер:
      Його плач по людяності,
      Його стогін осінньої туги,
      Його спів про мертвих,
      Що пішли в позачас,
      У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
      І мигдаль гіркіший полину.
      Даремно.
      Ніхто не тривожить струни Неба
      І банджо білих хмаринок:
      Там тихо:над світом людей.
      Тільки тут, в ущелині,
      В долині вічної ностальгії
      Ти слухаєш вітер,
      У краю, де ніхто не чув серенади,
      А тільки реквієм – один – для епохи.
      А ти слухаєш вітер
      На схилі гори,
      Де не було дерев. Ніколи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Дiзнатись все
      Серед глупої ночі епохи занепаду
      Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
      Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
      (Їй зашили рота шовковими нитками,
      Тканими в Китаї роверів),
      До мене в хату-фортецю сарматську
      Залетів бородатий ангел
      У чорній хламиді замість білої,
      На порохотязі замість крил,
      У боліварі замість вітру кучерів,
      З рукописом замість саксофона
      (У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
      Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
      Чи то помилково, чи то випадково,
      Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
      Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
      І то не богемний містик, а поет мрій,
      І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
      Він не знав, йо Війон давно помер
      (А може й ні – може він досі блукає
      У пошуках себе і пише послання братам,
      Що лишаться жити опісля нас),
      А може просто – такі у нього жарти,
      Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
      І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
      А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
      Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
      А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
      Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
      Кидатися головою в воду брудну і холодну,
      Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
      Яко Маркес – блукалець спеки,
      Але в мене не було часу пояснювати,
      Що в мене немає ста років самотності,
      Є тільки хвилина в якій я живу,
      Є тільки темрява, в якій я мислю,
      Є тільки я, що є насправді ілюзією,
      І що я не полковник, а лише капітан,
      І то поранений колись в голову,
      Хоча мені теж ніхто не пише,
      Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
      Насправді це Едо, а я самурай,
      Що вихоплює з простору шматочки весни
      І складає з них фрази – перед останнім зітханням.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Повітряні кулі очей
      Я літаю над світом
      На двох повітряних кулях:
      Над світом старих димарів
      Та іржавих воріт (скрип),
      Між його рівнями (світу).
      Я літаю над світом
      У небі води синьої
      З білими острівцями мрій
      (Легко).
      Очі – дві повітряні кулі –
      Легші самої прозорості
      Несуть мене
      Над черепахами цегляними
      (Чи то над черепами – живуть думки
      Там)
      (І то сумні переважно),
      Над містами-кляксами
      (Вночі – багаттями –
      Недопалена грань автодафе –
      Штучного, електричного –
      Але нам байдуже:
      Кому горіти, кому дивитися,
      Хто дрова, а хто запальничку
      Несе:
      Їм аби єретика знайти-відшукати,
      Їм аби видовище:
      А мені горіти).
      Я літаю над книгосховищами
      Чи то пустелями: мертві слова
      Для мертвих: оливо старих газет –
      Подій не потрібних нікому,
      Забутих, як забувають калоші
      Перед посухою. Отою,
      Що назавжди.
      Данте. Блукав лабіринтом,
      Де світла замало
      Для моїх куль повітряних
      (Свічка. Інферно.)
      А я літаю, літаю, літаю
      Над струмками асфальту
      (Автомобілі-риби: куди і навіщо,
      Який нерест залізних почвар-лососів,
      У яких минулого витоках,
      У яких джерелах бензинових
      Ікру мечуть русалки металу
      Зі скляними очима-фарами?
      Світ.)
      А я літаю, літаю, літаю
      На повітряних кулях очей.
      Там, де синява.
      Там.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Dominus fata
      Мою долю майструє володар
      Черлених кленів і холодного вітру,
      Молока туману і прозорої води неба
      Володар
      Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
      Липи м’якої, як глина – вирізує
      Днів моїх майбутніх божницю,
      Ночей моїх одкровення мальоване.
      Володар
      Повітря п’янки легенд-п’ятниць:
      Жорстоких, наче моє сьогодні,
      Повелитель долин поцяткованих золотом
      Та гір мокрих і важких каменів
      (Бердо. І тижні краплинами ртуті
      Для капелюха крислатого.)
      Дні – крапками недописаних рондо,
      Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
      Король нумізматів-крижнів
      (Їм летіти, а мені бути – доля)
      (І той повелитель ночі,
      Отой лендлорд Місяця
      Dominus порожнечі
      Нині майстер – і то не кухля
      З якого ми пили мед юності,
      А долі – таки ренесансної –
      Схизмата-єретика
      У сірому плащі буднів.)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Серце-човен
      Серце-човен
      У цій синяві вигадок,
      У світі цьому розстріляному,
      Де не лишається місця для дива –
      Лише для смерті жебрачки (киньте їй
      До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
      Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
      Для смерті - монашки монастиря Зневіри
      Лише для неї біловбраної,
      Світу-тлуму,
      Де навіть надію і ту вкрадено,
      Де навіть надію – страждання останнє,
      Вкрадено, розділено й пошматовано,
      Куди пливеш серце?
      Човнику мій дірявий
      (Від куль залізних три,
      Від уламків зими – чотири),
      Човнику.
      Напинаю над ним
      Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
      Бо кудлате воно – псом білим,
      Псом-привидом
      Над морем отої синяви – вигадки,
      Одіссеєм чи то Гераклітом:
      Бо все пливе – навіть вигадка.
      І все вітри, тільки дому –
      Нема.
      Потонеш колись човнику,
      Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
      Потонеш в безодні
      А дому… А дому нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Сховок
      Що там, у лабіринтах моєї душі,
      У її найтемніших закутках,
      У глибинах найглибших
      Моря моєї свідомості?
      Там тиша.
      Яка там почвара
      Ховається, нуртується, вирує
      У темряви пущі
      Душі моєї неприкаяної
      Прочанина до Землі Невідомої
      Terra incognita холодної?
      Там ненависть:
      Кубло своє звила
      Стиха
      Наче стихія
      Мовчання.
      Що там – у пустелі моєї свідомості:
      Сахарі без жодного дерева
      Без жодного сховку-склепу,
      Без жодної билинки-зернодариці,
      Без жодної яшірки-усмішки,
      Прудкої наче сміх Сервантеса?
      Там самотність.
      Що там,
      У пралісі дрімучому моїх спогадів –
      Давньому, наче смерть сама,
      Замшілому, наче день негоди
      Гіпербореї посліплої-зоряної?
      Там привиди –
      Блукальці епохи невизначеної
      Чужої і навіки темної.
      Там.
      Що там – між рядками моїми
      Недоречними,
      Між словами віршів моїх
      Так невчасно сказаними?
      Там прірва –
      Куди мені падати-помирати,
      Летіти-тікати
      Чи то просто бути-не-бути
      Там.
      Не тут.
      У сховку моєму. Неіснуючому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Ті, інші
      Зима. І світ чи то посріблений,
      Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
      Тимчасово (у це хочеться вірити,
      Хочеться тепла серед мокряку холоду).
      І в цьому світі твердої води
      (Що заморожує саму думку
      І навіть людяність)
      Прийшли ті – хто танцюють під звуки
      Скрипки залізної
      На якій грає сама Смерть невдаха –
      Бліда селянка зі срібними кульчиками,
      Що збирає свій урожай пшениці людської –
      Замороженої. Як і все (бо зима).
      Холодні люди. П’яні від срібла зими.
      Замість крові у них антифриз.
      Чи то люди чи то привиди
      Зими божевільного січня.
      Не першого. Але волохатого.
      Як хвіст мамонта,
      Що висне в епоху нагадуванням
      Про часи кам’яних сокир.
      Колись цих людей-привидів
      Я теж у ніщо перетворював,
      Але скрипка, як і раніше, звучить.
      Все танцюють, танцюють, танцюють
      Привиди серед снігу – води мертвої
      Танго страшне і потворне.
      Під музику. Смерті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Театр абсурду
      Арлекін на фронті

      Все наче сон – як вигадка,
      Війна між чорних пірамід
      Поміж копалень-нір,
      Де люди мороку глибин
      Несли нам чорний камінь,
      Такі ж мальовані як тьма.
      А нині ось – хоч і зима,
      Та вдягнений в плямисте
      Зі смертю бавиться
      І грає роль смішну
      Невдахи Гамлета
      Веселий Арлекін.
      Комусь дарує смерть,
      Ховається від куль,
      Стріляє в сепарів,
      Поребриків кладе із кулемета,
      Жартує (часом недоречно)
      І риє землю
      Безтурботно...


      П’єро на фронті

      Блідий поет,
      Колишній меланхолік-вчитель,
      Артист сумної гри,
      Філософ ностальгій (колишній),
      Співець модерну,
      Майстер алегорій –
      Гірлянди мертвих слів,
      Закоханий (колись) –
      Таки невдало.
      Творець метафор, текстів і поем
      (Колись).
      Він нині офіцер:
      Три зірочки на теплому бушлаті.
      Приціл перевіряє:
      «Вище три,
      Від основної – правіше п’ять...»
      І сумно батареї
      Команду віддає:
      «... фугасним... Постріл!»


      Коломбіна на фронті

      Колись давно –
      В минулому житті
      Вірші складала
      Серед міста мрій,
      Весела Коломбіна
      (Життя як водевіль),
      А нині рвані рани шиє,
      Бинтує у шпиталі польовім,
      А потім кличе
      У журбі своїй захмарній
      Старого Бога.
      І черлені плями
      На білому халаті.
      Бо зима. Назавжди.
      Чи хто зна.
      Веселе і трагічне танго
      Танцює з нами смерть.
      І безтурботна Коломбіна
      Колись яскраве плаття
      Носила. Нині білий.
      Халат. І запах крові.
      І війна...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Діана порожнечі
      Металеві бджоли залізних вуликів
      Не сплять ночами Діани –
      Блідої красуні високої порожнечі.
      Металеві бджоли
      Гудуть в краю божевілля,
      Навіть коли Зима –
      Гостя недобра,
      Біліша блідої Діви,
      Кров перетворює в кригу,
      Летять металеві бджоли
      Збирати мед одкровення
      До квітів білого снігу.
      Діано, бліда Діано!
      Діво чорної порожнечі,
      Навіщо ти нас кличеш
      Слухати цю пісню –
      Пісню бджіл божевільних,
      Стогін почвар сталевих.
      Пасічники зимові:
      Пасемо бджіл металевих
      В краю пірамід чорних,
      У світі тіней і світла:
      Кольорів не лишила
      Нам діва сумна Діана:
      Тільки чорне і біле,
      Тільки відтінки сірого
      Ночі зими останньої,
      Ночі холодних зір,
      Ночі почвар Плутона,
      І вітровія Борея
      І весляра Харона.
      Навіщо, бліда Діано,
      Прийшла урожай зимовий
      Збирати в свої комори?
      Навіщо ти наші душі
      Женеш у свою пустелю
      Жахну і таку зловісну,
      Як попіл, замішаний снігом...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Крижаний архангел
      Брудної зими і сльотавої осені
      Тиша.
      Епоха змішує у горнилі пристрасті
      Сніг з кавалками бруду:
      Сірість.
      І тільки
      Тіні усмішки в зіницях черепа
      Нагадують про паяців безчеревикових
      Не нашого цирку – ясеневого
      (Три жмені срібла
      Ночі позіркованої:
      Срібла для куль).

      А десь сурмить крижаний архангел,
      І тіні сині над світом холоду
      Води, що стала крицею,
      Води – буття прозорого,
      Води – першопочатку дзвінкого
      (На камені – краплями,
      У висотах – крижинами).

      Взимку нудьгують коні:
      У свічаді ока далечінь сталева,
      Взимку нудьгують круки:
      Чорні – на снігу білому:
      Їм літати над простором
      Біло-сірим застиглим,
      Їм дзьобати жниво війни застигле.

      А десь сурмить крижаний архангел,
      Нам – пісню звитяги горами повторену,
      Нам – музику холодної вічності,
      Нам – кантату лету нестримного,
      Нам – номадам неосяжного.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Скрипка дощавої ночі
      Я звик грати на залізних скрипках
      Музику білої панни з очима блискучими,
      Що дарує безодню Ніщо (і панна, і музика),
      А тут дощ – чи то другом сумним,
      Чи то прочанином, чи то просто морем –
      Морем Дощу.
      А я скрипаль глухий, що пішов у Мовчання
      Від своєї музики тікаючи.
      А в цього гостя-базіки струни:
      Скрипка-клепсидра мокра і зачарована:
      Грай, скрипалю, грай оцю сумну музику,
      Яку ніхто крім тебе не чує,
      Яка нарешті не дарує нікому Ніщо,
      Яка тільки посмішка
      На вустах мідного Будди.

      А ми живемо в новелах Борхеса
      Серед пампасів Аргентини сріблястої
      (Кому ще срібляників не дісталося?
      Дзень-дзелень кожному – в калитку,
      До скрині-сховища: як не дідівської,
      То все одно залізом оперезаної й череватої).
      А в западині ночі дощ –
      Недостатньо теплий для Півдня,
      Недостатньо блискучий для ножа гаучо,
      Недостатньо холодний для Порожнечі,
      Недостатньо тихий для Споглядання.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. Володар осені
      А моїм життям бавиться
      Володар осені:
      Жовтоокий руками холодними:
      Грається повелитель вихорів:
      Бо життя моє – йому іграшка:
      Похвилинена, кленолистяна.
      І кому який сенс шукається,
      А мені вітер над стріхою,
      Де старих гнізд горобиних
      Купа спогадів,
      А на дворі життя калюж брудних:
      Кожна як не свічадо то дзеркало,
      А мені сонця півжмені і то далекого
      Нетутешнього і байдужого,
      А мені товаришем забуте опудало:
      Співбесідником і порадником,
      Що тобі дні мої, повелителю осені,
      Оберемком листя – і то в вихорі,
      Кудись несеш, бо навіщо:
      Забагато осінніх філософів
      На землі сарматського холоду:
      Кому весна, кому теплий прихисток,
      А мені сад осінній з квітами падолистовими:
      Останніми, може айстрами,
      Що вітер осінній напоїти збиралися
      Своїми пахощами йому непотрібними.
      Чому ж блукаєш садом моїм, володарю,
      Садом оцим вічної осені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Вогні серед порожнечі
      А може це все, що лишилося:
      Вогні – далекі, жовті, лускаті.
      Острівцями миттєвими.
      Серед нескінченної темряви:
      Може когось і гріють,
      Але не нас – задалеко,
      Може когось і спалюють,
      Але не нас – людей попелу,
      А може так і потрібно
      (Комусь, не мені,
      Комусь, мудрішому,
      Хто зрозумів для чого це все)
      Вогні – на чорному виднокраї,
      Що погризли темряву, як сир миші.
      Вогні. Бо колись поет країни млинів
      і вершників
      Плакав гітари струнами
      І просив його серед пустки поля
      залишити
      Серед тої тьми нескінченної:
      Бо гаснуть світильники розуму.
      А я теж прошу мене серед поля забути:
      З двома дірками від куль коло серця
      У степу цієї країни возів і комоней,
      Що без прихистку, без захисту,
      Без кінця і початку – в степ блукальцями
      Від одного лиману до сивашу іншого,
      Отих гривастих копитоступів
      Залізом важким підкованих,
      Країни
      Нехай не такої теплої
      Але теж з вогнями жовтими
      автодафе,
      Де кожен третій вигнанець – гідальго
      З очима сумними каштановими,
      Лишіть мене серед порожнього степу,
      Тільки не плакати – помирати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Погляд Неба
      На землі оксамитовій
      Де кожна левада – долина мертвих
      (А ви кажете: «Глен»,
      А ви кажете – то все льодовик вирив),
      А насправді забагато всього було
      На цих пагорбах і на цих рівнинах,
      А насправді забагато нас помирало,
      А тепер дивиться Небо
      Крізь скло сірих хмар
      На нас неприкаяних
      На нас – посипаних попелом,
      А кожне дерево
      Ховає в собі розп’яття,
      Як ховає в собі кожний кремінь
      Предковічну сокиру Каїна
      (А ви кажете Місяць
      Підсліпкуватим злодієм
      Розтрощив свої окуляри
      І тепер блимає ночами синіми
      Над кожною долиною мертвих),
      Бо навіщо:
      Кров стає чорноземом
      У долинах могил
      «Де нас триста як скло»,
      Скло сірих хмар
      Закіптюжене димом історії,
      Чи буде кому згадувати,
      Що кожна долина тут –
      Долина мертвих?
      На землі оксамитовій
      Ті хто лишились
      Розкривають очі,
      І в них зазирає Небо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. 1933
      Чорне сонце чорного року,
      Чорний хліб – тільки в мріях,
      Тільки у снах,
      А наяву – смерть. Тільки.
      І прапор кольору крові
      Над сільрадою-домовиною,
      Де сидять вурдалаки-зайди,
      Що прийшли забирати останнє,
      Останнє зернятко,
      Останнє,
      Що прийшли-принесли
      Смерть.
      Чорну, як все (окрім прапора)
      У цій державі привидів,
      Що блукають, блукають, блукають
      І сіють, сіють, сіють
      Смерть.
      І може нічого вже не лишилось
      Людям нашим до землі звиклим:
      У долонях, які колись
      Тримали хліб і зерна для чорнозему
      Нині пустка:
      Дарували б хоча б чорну мітку:
      Нам, у долоню кожному,
      Але шкода їм навіть це:
      Вони вирішили, що нам
      Не можна бути,
      Не можна орати,
      Не можна дихати,
      Не можна співати і вишивати,
      Не можна жити.
      Вони вирішили саме так:
      Хоча знали:
      Ті, хто виживуть
      Не будуть про це
      Співати своїх сумних пісень
      А лише
      Зуміють взяти до рук
      Скоростріли.
      У майбутньому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Серце дозрілим яблуком
      Серце моє – ти дозріле яблуко,
      Що висне на гілці осені холоду,
      На гілці, розхитаній вітром,
      Яблуко, яке забули зірвати.

      (А сніг холодний
      На землі попелу…)

      Серце моє – ти ліхтарик,
      Для блукань у пітьмі війни,
      Ліхтарик з яким читаю слова,
      Писані в книзі поета
      Давно розстріляного…

      (А сніг холодний
      На землі попелу…)

      Серце моє – ти мішень,
      В яку досі ніяк не влучили,
      Яка білою плямою на карті смерті
      Поки що. До часу – серце.

      (А сніг холодний
      На землі попелу…)

      Серце моє – ти мій знак вказівний,
      На шляхах вічного холоду,
      На мінному полі життя,
      Там, поміж пострілами,
      Там, за межею «бути».

      (А сніг холодний
      На землі попелу…)

      Серце моє, коли зледенієш
      У холоді вічному Всесвіту,
      Чи то станеш попелу жменькою,
      Згорівши на цьому пожарищі,
      Знай, ти дозріло, як яблуко.

      (А сніг холодний
      На землі попелу…)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. Дві кулі для Сократа
      Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
      Коли осінь дощава року оцього Божого,
      Чотирнадцятого, року неба розколотого,
      Місяця падолиста – також розхристаного
      Як ми.

      Гай, гай, Сократе, де твої запитання,
      Що стиглими плодами з дерева висли:
      Дерева пізнання. Гай, гай, Сократе…

      Для Сократа дві кулі – в когось в обоймі,
      В когось по той бік життя і липкої смерті,
      В когось по той бік лінії вимірів простору,
      По той бік людяності, по той бік Всесвіту,
      Де нас нема.

      Гай, гай, Сократе, нащо замість хламиди
      Одяг плямистий на плечі старечі,
      Нащо замість сандалів на ноги берци,
      Чи то в Елладі захолодно, чи то просто Скіфія,
      Там, де ми.

      Для Сократа два уламки важкі залізні,
      Два дзьоби крука смерті, що поки що сплять,
      Там – в обіймах ящика дерев’яного,
      В зелене фарбованого, там, за межею добра,
      Де нас нема.

      Гай, гай, Сократе, тут забагато цикути,
      Тут чаша інакша, тут для кожного,
      Тут не втекти, тут цикута всюди, для всіх,
      Гай, гай, Сократе…

      А ти хотів мислити про людину,
      Не про мішень, не про час, що плине,
      А про людину саме і душу її нетлінну,
      Ніні стріляєш в простір – туди,
      Де нас нема, де людей нема…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Цвинтарі холодного Місяця
      Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
      Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.

      Арістарх

      Місяць – це просто кам’яна куля,
      Яку розстрілювали з кулемета
      Люди, що очі ховають
      За чорну маску ночей.

      Платон

      Білий лебідь
      Летить над озером мрій,
      Коли Місяць оповні,
      А серце, як флейта,
      Повниться музикою
      Містерій.

      Арістарх

      Місяць – це місце для цвинтаря,
      Де попелом наших душ
      Заповнює кратери
      Мойра.

      Платон

      Евтерпа
      Танцює під музику темряви,
      Коли світло бліде
      Сріблястого Місяця –
      Цього оракула одкровень
      Падає бризками водоспаду
      На спогади,
      На тіні минулого.

      Арістарх

      На тому кладовищі
      Місця вистачить всім:
      Навіть Ерато –
      Співи її недоречні
      Цієї години:
      Коли оком червоним
      Блимає Марс.
      Мертве світило
      Для мертвих.

      Платон

      Цей свідок блідий
      Буде світити й тоді,
      Коли муза остання –
      Кліо сумна
      Буде співати Республіки гімн:
      Свідок блідий
      Наших прозрінь.

      Арістарх

      Калліопу вночі
      На розстріл вели
      Троє тупих троглодитів,
      У руках волохатих
      Затискаючи автомати,
      Терпсіхору в заручниці
      Захопили три сепари
      І кинули в темний підвал.

      Платон

      Білий лебідь
      Летить над Елладою,
      Мельпомена одна
      У Скіфії темній
      Лишилась самотня.
      Білий лебідь
      Прилетів в мої сни,
      Білий лебідь…

      Арістарх

      Я думав це кров
      Розмиває цю землю Ахілла
      Та Антіопи.
      Я помилився: в жилах людей
      Замість крові
      Попіл з водою Стіксу.
      Місяця кров
      У серцях людей Ідантура.
      Нічого крім попелу
      На землі Кіммерії,
      Нічого крім попелу.

      Платон

      А у снах – білий лебідь.
      Уранії птах.
      Доки пан флейта звучить,
      Доки вино в кратері гусне,
      Доки кіфара струнами
      Ночі тривожить,
      Доки…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Сира тінь моя
      По річці життя норовистій
      Перекатами та вирами,
      Плесами та затоками
      Ковзають тіні – темні, кудлаті,
      І моя мовчазна і сира,
      І моя дощами осені зрошена,
      Така сама неприкаяна й непотрібна
      Ковзає. Блукає безхатьком-круком
      Багновищами очерету мислячого,
      Торфовищами осоки-мрії,
      Мокряками комишу-казкаря.
      Блукає тінь моя долиною-гленом,
      Де все завершено
      І все тільки в минулому,
      Навіть смерть і то тільки вигадка,
      Каменями-плазунами, де рінь заворожена:
      Рінь, де ховається тінь моя,
      Як в хатинці-склепі соломою критій.
      Тінь моя. Безпритульна сомнабула,
      Птаха мовчазна чорнокрила,
      Пірнай в світ прозорий води холодної,
      В світ лускатих темнословів сріблястих,
      Доки сонце не зникло,
      Доки світ не зістарівся –
      Блукай.
      Пірнай.
      Пий росу.
      І вигадуй…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Тога під назвою холод
      Одягаються в холод
      Жовтодзьобі філософи,
      Перехожі неіснуючих вулиць,
      Меценати в потріпаних тогах
      Століття-потворки.
      Данте –
      Цей італієць-рибалка
      Співак Флоренції-астролябії,
      Друг всіх шевців та молочників
      І виноробів босоногих доріг –
      Він знав, що там холодно,
      Але не очікував,
      Що холод це одяг,
      В який нині ми всі одягаємось,
      Не для того, щоб тіло сховати,
      А для того, щоб бути помітними
      Для інквізиторів не того ренесансу,
      Для шукачів єресі – не цієї,
      Не альбігойської,
      І навіть не падолистової,
      Бо цей падолист теж сенатор і римлянин,
      Теж одягається в тогу холоду,
      Загортається в холод, як в ковдру
      Загортається старий паралітик-день
      (Бо світло)
      (Бо тільки сіре і чорне –
      Два кольори пізньої осені –
      Тлін),
      Межи час, межи епоха, межи –
      Люди вдягнені в холод
      Збирають опале листя
      Жменями
      Для старої бабусі Клото
      Та її кози білої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Шкаралупа місячної ночі
      Мисливцям на вурдалаків присвячую. Щиро.

      У шкаралупі місячної ночі,
      Коли мріяти годі, а вино темряви
      Розлито по келихах – по краплі кожному,
      Хто тільки в пам’яті, а ще там – в минулому,
      А журба моя уламками сну
      Покришеного на кавалки келиха
      (Кожен смарагдом зірки,
      Що світить зеленим оком
      На небі чорному)
      Кожної ночі жовтий скелет
      Ховають по шафах підручників,
      Лишились мені шматочки радості
      До ранку слухати мишей шарудіння
      Разом з котом кудлатим – йому розвага,
      А мої розради на тортури схожі:
      Бо кожен сон тарантулом
      Тягне з нори Торквемади цитати.
      А ти хотів, щоб тобі снилась копальня
      Не для тебе рита, не тобі ліхтарем в сутінках,
      Не тобі далека, не тобі закіптюжена.
      Вбиваю осиновий кілок упирю в груди –
      Щоб не встав не тинявся
      По степах моїх синіх.
      А хочеться заснути
      Сном осіннього винограду
      Або сном старого рибалки
      Що ловив диво-рибу
      У глибинах ріки
      В якій втопилося серце –
      Колись, не сьогодні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Рудобородий гномик
      Бородатий гномик
      Любив на ліфті кататись,
      Рудобородий гномик –
      Король бензоколонок
      Не знав, що ліфти часом –
      Такою осінньою дниною
      Піднімаються на ешафот
      І опускаються в пекло –
      Прямо туди, де казани нагріті,
      Як в персональній бані,
      Топлять їх тільки для гномиків
      Особливо для рудобородих.
      Рудобородий гномик
      Любив точити ляси
      Зі своїм телефоном улюбленим,
      А телефон у відповідь:
      «Бу, бу, бу!»
      Рудобородий гномик
      Любив навперейми з вітром
      Гнати візок залізний,
      Всілякі любив алебарди –
      Лепрекон автомийок.
      Він сказав ліфту: «Поїхали!»
      І запустив його в космос,
      З лимоном залізним в кишені
      (А що в його світі
      Зроблено не з металу?)
      І розпався на запчастини:
      На купу різних деталей,
      Як його телефон улюблений,
      Коли ним бавляться діти.
      Не знав бородатий гномик,
      Що в рай таких не пускають:
      Немає в нього візи
      До раю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. Шати небосхилу
      Тим, хто був поруч в серпні та вересні 2014 року.

      Серед ночі степів
      Кольору ряси старого монаха –
      Учня спокійного Будди – дивака Гаутами
      Я слухав слова звіробою,
      Говірку кущів полину
      І шепіт каміння – брил вапняку,
      Уламків граніту – тоді,
      Коли ніч вагітніла зорями,
      Коли маятник
      Хотілось зробити з уламків
      Старої залізної смерті,
      Що теж втомилася бути
      І розсипалась – іржею,
      Уламками криці.
      Ноктюрн віщуна: так хотілось
      Зазирнути у схованки Часу –
      Кульгавого карлика,
      Знати хотілось – кому який жереб
      Випало. Що і для чого, зараз чи потім,
      Кому і навіщо. Чи просто
      Хотілося бути
      Чи метеором згоріти –
      Спалахом ночі степів,
      А ніч наче гостя,
      Була схожа на сцену
      Страшної вистави,
      І ми гомоніли – бо осінь.
      Час одкровень, а не смерті.
      І кожному – трохи епохи.
      Шматочок.

      Ми не помремо.
      Ми наче зорі
      У тьмі. Просто вічні.
      Як Всесвіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Розірване небо
      Тим, хто не повернувся (на відміну від мене).

      Небо розірване:
      Тільки шмати тої тканини синьої:
      Шийте з неї шати паяцам:
      Бо в світі де все розділено-розірвано
      Все, навіть небо
      Шматовано привидами
      Серпневої прохолоди вечора:
      Того самого серпня,
      Жаркого і металевого,
      Того гішпанського –
      Де кожному гідальго кулю,
      А кожному мрійнику смерть,
      А кожному блукачу степ
      І безнадії кавалок.
      Серпень заліза розпеченого:
      Привиди прохолоди вечора
      Тинялися між зіницями яструба,
      Між сторінками книги
      Про сліпого філософа.
      А ми тоді тільки вчилися
      Розуміти, що смерть кумедна,
      Що вона тільки вигадка,
      Тільки ілюзія
      Нашої свідомості хворої.
      Ще рахували ми дні й години
      До заграви світанку літа –
      Бодай останнього, бодай недоречного,
      Але нашого.

      А ріка все текла.
      І то не мідна, а синя.
      Я думав – то клапоть неба –
      Заплата його шовкована.
      А то просто ріка – каламутна,
      Наче епоха Аларіха.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Зорі згасають
      Зорі гаснуть
      Лишається попіл –
      Сірий гіркий попіл.
      Тому і небо над країною хмар
      Попелясте – бо світить
      Попіл – гарячий ще,
      Грань замість зір – тих попелищ –
      Саме тих – металевих,
      Які запалюють не смолоскипи
      І навіть не блискавки-треби,
      Не учні-нездари
      Прометея мрійника.
      Запалюють металеві почвари
      Диких брунатних варварів.
      Зорі гаснуть.
      Може тому, що несила
      Дивитися з чорноти отої
      На дідизну-попелище.
      Може.
      А може тому, що світло
      Таке недоречне
      У мороці надто густому,
      Надто тягучому
      Смолянисто-липкому
      І важкому, як цегла
      Для підмурків каплиці
      Ренесансу отруєного.
      Зорі гаснуть.
      Не соліть їх попелом
      Черствий хліб щоденності.
      А може ми просто не бачимо
      Того дивака старого
      У плащі дірявому,
      Що гасить, як свічки,
      Наче китайські ліхтарики,
      Останні свічада Неба
      Епохи занепаду.
      В може не гаснуть?
      А може це просто світає
      Над попелищем Борджіа,
      Може з того попелу
      Колись виростуть квіти,
      Які побачити
      Вже буде нікому.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Сполох дзвіниці попелу
      Дзвіниця
      Збудована з попелу
      Підносить прозорий дзвін
      В небо – за хмари розтерзаних днів.
      На сполох
      Били в ті дзвони мертві.
      Дивіться: по сходах
      Дзвіниці
      Від якої лишився попіл,
      Тільки попіл сірий у жмені
      Йдуть дзвонарі мертві з сяючими очима
      Вдарити в дзвін незримий,
      Сповістити живим –
      Хто лишився,
      В кого серце ще не зотліло,
      В кого серце ще не сточила
      Черва зневіри й байдужості,
      Сповістити одвічним дзвоном
      Про те, що війни пожежа
      Нищить весняне жито,
      Спопеляє священну землю,
      Що сарана двонога
      Розпочала нашестя
      На поле наше священне,
      Що мусимо ми бути
      Нині людьми заліза,
      Людьми незнищенної криці.

      (Яка ти гаряча – земля спопеліла,
      Вже стільки часу – як згоріла дзвіниця,
      Вже навіть розвіяв вітер
      Останню жменю сірого попелу,
      А я все чую
      Як дзвонять на сполох мертві.
      Мертві.)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Пустеля без лабіринтів
      Тільки пустеля.
      Ось все що лишається
      Вам в подарунок від долі.
      У спадок. У дар.
      Така дідизна одвічна:
      Пустеля. Од краю до краю.
      Од зубатого місяця
      До сонця черствого й жорстокого.
      Тільки пустеля.
      Замість води в клепсидру
      Насипайте пісок
      (Хай тече-струменить
      А не капає воском прозорим),
      Замість пшениці в мішки
      Насипайте піску
      (Бо треба така: для арени,
      Для колізеїв, для гладіаторів,
      Левів, тиранів, патриціїв,
      І навіть плебеїв: «Хліба й видовищ!»)
      Тільки пустеля.
      Нема лабіринтів. Все просто.
      Бреди – від зорі до зорі навпростець,
      Від води до води: якої не вистачить
      Навіть на келих
      Сухого колодязя,
      Не те що верблюду
      (Якого ти взяв для зразка
      Довести, що ти – то не він,
      Бо ти – бедуїн,
      Майстер наметів,
      І просто пустельник).
      Замість квітки візьми
      Гілку сухої колючки
      І подаруй музі блідій мовчазній,
      Що з шерсті овець і верблюдів
      Плете тобі килим.
      Чи саван…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Мертві вершники, білі коні
      Мертві вершники
      Скачуть на білих конях
      Туди – назустріч заграві,
      Назустріч світанкам багряним,
      Музика: стукіт копит
      І елегія сонця-кобзи
      У якої обірвані струни.
      Ми вірили – Бог почує
      Коли-небудь нашу пісню –
      Пісню вершників мертвих,
      Що стисли навіки шаблі
      У своїх скам’янілих правицях.
      Над слідами копит
      Серце моє летить
      Над слідами коней білих,
      Які несуть вершників мертвих
      У синю безодню неба.
      Серце моє грішне
      Забарвлене соком брусниці,
      Забарвлене сонцем заграви
      Вторить звукам копит,
      Коней, як сніг білих,
      Що несуть побратимів мертвих
      У безмежну блакить вічності.
      У вугільнім мороці ночі,
      У рожевій імлі світанків,
      У синій воді вечора
      У білій прозорості дня
      Я буду черленим серцем
      Співати стукіт копит
      Коней, як Галактика білих,
      Що несуть вершників мертвих –
      Воїнів синього степу,
      Воїнів вільного сокола,
      Воїнів вічної пісні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. Хіба що вершник…
      А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
      Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
      А мені – вершнику – торбу наповнену часом
      І то не хвилинами. Вічністю. Хоч і торба латана.
      І подерта-роздерта зорями – тими, що над Океаном,
      Що світили Колону-мрійнику чи то морекроку.
      А ти, Федеріко, такий же аміго, як той –
      З очима сумними і бородою куцою,
      Провісник усіх ідальго майбутнього (епоха мельників).
      Всі ми такі – волоцюги-безхатьки, вершники
      На дорозі (ковтати пил і про воду прозру мріяти),
      Як той – недоречний, як ми – не сучасники. Часу.
      А Ернест як завжди – милування дійством кривавим –
      Бика на арені – залізом у серце, кров на пісок.
      І війни півслова на клапоть паперу, доки є час –
      Між пострілами. Між сафарі страшними і чаркою,
      Що палить вогнем над рівниною наших спогадів.
      Федеріко. Доки мигдаль відцвіте, вже й по вечору:
      А ти кажеш: «Дон Педро», а ти кажеш: «Місяць
      Шукає своє відображення, плинь, річко, плинь…»
      А мені - вершнику - тільки б назад не вертатися
      До оцього дому неіснуючого, до цих каменів-якорів,
      А мені, вершнику на цих дорогах втомлених,
      На цих каменях смерті-мовчання тільки б не згадувати,
      Тільки б забути. І коню-схизмату на вухо прошепотіти:
      «Ми приречені…»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Сталактити черепа
      А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
      Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
      Бо все відібране на полях війни горожанської
      Замість слова «кохаю» - лускаті постріли,
      Замість пісень гармати. І мерці, що пишуть вірші,
      І мерці, що вірші читають. Не тільки мої.
      І мерці, що вірші шматують, ріжуть їх на дрібні літери,
      На звуки. А музику – на кавалки струн,
      Що нагадують дротики, які потім поскручують
      У колючки такі іржаві і скажуть нам,
      Що то теж струни – грайте на них мелодії,
      Мелодії сталактитів черепа.
      ……………………………………
      У країні поетів розстріляних,
      У країні копалень бездонних
      Тільки поля засніжені
      Для тіней безпритульних,
      Що блукають мішенями сірими
      Для окупантів собакоголових
      Та
      Хто про що – а я про Іспанію,
      Кому що, а мені криця
      Меча не тутешнім вітром іржавленого,
      Не тутешніми вершниками щербленого,
      Вітряки, не тутешніми теслями окрилені,
      Кінь, не тутешньою тьмою народжений,
      Мовчання, не тутешньої тиші шматок.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Коли запанує тиша
      Коли замовкнеш моє серце?
      Коли затихнеш, згасиш стукіт
      Як гасне свічка, коли гусне тьма?
      Коли в обіймах світла
      Перетворишся в мовчання?
      Я запитав це в кедра, що поему
      Складає і співає споконвік
      Вже не одне століття – там,
      В обіймах вітру, на скелястих брилах
      Ґорґан замшілих, що луною досі
      Повторюють слова повстанців,
      І серед туманів, що поглинають все,
      Як губка, як вогкий старечий Час.
      Я запитав і марно чекаю одкровення,
      Я – блукалець,
      Я – короткий спалах у пітьмі
      Доріг чи то шляхів, чи то стежин
      Нізвідки в нікуди. Іспанця Федеріко
      Цікавило одне старе питання. Одне. Лише.
      А мене цікавить, крім цього віковічного,
      Коли
      Не буде чути тупіт окупантів –
      Чобіт свинцевих тупіт по моїй землі?
      Коли?
      Та кедр мовчить
      Чи може я не чую, як він промовив:
      «Та тоді
      Як ти – бо більше нікому –
      Проженеш цих зайд з землі
      Яку тобі даровано, яка твоя.
      І вже тоді мовчи у віковічній тиші,
      І вже тоді в потоці світла гасни,
      Там, за межею України,
      З межею степу, лісу, води і неба.
      Там.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. Келих білий
      Я наповню мій келих туманом
      Густим, непрозорим, липким,
      Як молоко корови білої та комолої,
      Тої самої, що блукала
      Чорнотою Всесвіту і
      Розлила з м’якого вимені
      Білу смугу Галактики,
      По якій ось так і мандруємо
      Кермуючи возом бурлацьким
      Від одного Сивашу до іншого
      Пересипу-Перекопу-Перемуру.
      А у снах на махновській тачанці
      Скоростріл затискаючи пальцями
      Все так само кладу окупантів
      У траву, у траву, у траву.
      Гусне вечір. Як раніше, не спиться,
      Не сниться, не мариться і не літається.
      У кинутій хаті,
      Що стримить дерев’яною вежею,
      Дитинцем дитинства
      Серед лісу кудлатої містики
      Я ковтаю туман
      Як ковтають вино забуття,
      Як проціджують смерть
      Крізь сито діряве років,
      Крізь зуби століть.
      Як п’янить цей туман...
      Як хилять на сон
      Ці подушки мохів...
      Ці дерева в імлі,
      Що шепочуть: «Засни!»,
      Ці черлені брусниці краплини -
      Черлені, як кров.
      І це дерево - тепле на дотик
      І легке, як життя,
      І своє, як труна.
      Прозорими крилами бабки
      Дні шурхотять. Я живу.
      Я блукаю. І келих туману
      Я п’ю...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. На поверхні
      Часоплинність клаустрофобії
      На поверхню ріки пелюстками
      Позаторішніх квітів мертвих віршів
      Про любов - таку ж неіснуючу
      Як подерті шматки спогадів,
      Про жінку, що поїхала з химерними мріями
      До країни кущів кокаїнових
      І гір зубатих як пащека мегалодона.
      Де ти блукаєш? Між якими
      Індіанськими селищами
      Давніх, як мої сни.
      А в мене лишилися спогади,
      А сліди твої шукаю нашими горами -
      Таки лагідними, таки тими,
      Де кожен водоспад співає про тебе,
      Де кожна квітка мені дорікає,
      Що тобі мною не подарована,
      Де кожна хмарка, як та,
      Що ми колись з вершини бачили,
      Отоді перед громовицею,
      Отоді - ще не перед прощанням,
      Отоді, коли під смереками
      Далай-лама нам про щось нашіптував
      Своєю старою книгою.
      Чи може то просто молодість
      Мені так необачно згадується,
      Чи може просто здається,
      Що досі ти зі мною блукаєш
      Оцими горами дощавими
      Замшілими й чебрецевими,
      А не тими селищами,
      Де продають забуття жменями...

      Про що тобі в тій жаркій чужині мріялось
      Незабута моя, недолюблена,
      Коли блукав я війни стежками?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Чорні птахи торішніх снів
      Чорні птахи торішніх снів
      Дзьобають тіні мертвого Місяця.
      Небо! Я не бачу тебе, лише
      Ковтаю липке туману морозиво
      Якогось не нашого, якогось чужого:
      Туману Гіпербореї.
      Але вже не блаженої - злої.
      А в снах Андалусія-туга
      Таки не сучасна, але жарка й опалена
      І не тільки Сонцем - блукальцем байдужим,
      Таки Андалузія - та, обірвана пісня
      Війни горожанської.
      Гай, гай, Федеріко!
      Чорні кулі навпіл з тобою
      Поділимо. Бо вони маслинами
      В долю нашу виснуть,
      Бо у снах моїх ті самі постріли,
      Бо колючки нетреби такі самі гострі
      Як на землі де лишилося
      Тільки й кольору, що жовтого.
      І ні краплі дощу живодайного,
      Тільки трунок. Навіть з неба.
      Гай, гай, Федеріко!
      Що тобі Франсіско,
      Що мені Вальдемар
      Тим самим Торквемадою.
      І тіні ті самі - зловісні,
      А доля так само - не жити:
      Тут під деревами:
      Чи тобі мигдалевими,
      Чи мені під липами -
      Чорні маслини на двох
      І обірвана пісня
      Андалусії-туги -
      Землі вандалів...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. Той, хто говорить
      Я співаю деревам
      Свою пісню відлюдника.
      А вони у відповідь:
      «Той, хто говорить голосно,
      не говорить нічого.»
      Я торкався моху
      Руками втомленими,
      Як торкаються шерсті
      Звіра прирученого,
      Шепотів каменям
      Замшілим
      Про сховану всюди Істину,
      А мені вони у відповідь:
      «Той, хто говорить голосно,
      Не говорить нічого.»
      Я розмовляв з птахами -
      Лісовими бардами.
      Розповідав їм про Суще,
      Що теж пісню співає,
      А вони мені щебетом:
      «Той, хто говорить голосно,
      Не говорить нічого.»
      Я розмовляв з вогнищем
      Жовтим, гарячим,
      Просив його оповісти
      Про давніх моїх пращурів,
      Що вклонялись йому офірою.
      А вогонь мені у відповідь:
      «Той, хто говорить голосно
      Не говорить нічого.»

      P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Мигдалевий шлях
      Мій шлях гірко мигдалевий -
      До землі помаранчів-каменів,
      До краю тужливих дзвонів,
      Про які не запитують,
      Де кожна халупа - кастілло,
      А кожен жебрак - каштелян,
      Де грона оливкові краплинами ртуті.
      Надто сухо для очей втомлених
      Віслючків і загнаний коней
      (Яких пристрілюють)
      Надто вітряно для копачів могил,
      Тому брили і камені,
      Тому кулям надто просторо
      Для польоту від серця до серця,
      А вино надто солодке,
      Бо так не буває:
      Біле сонце і земля жовта:
      Лише трохи крові биків на арені.
      Там вічно тешуть хрести камінні
      На полі війни горожанської,
      А художники марять,
      Бо з вікон глухих
      Визира Торквемада,
      А поетам - по кулі,
      Бо дихати нічим -
      Повітря спалене
      Вогнями чужих автодафе.
      Країна гостей-вандалів,
      Там не цвітуть проліски,
      Там камені дикі
      Ростуть злими менгірами.
      ..........................................
      Мій шлях мигдалевий
      В оту країну камінну
      Бо я теж божевільний вершник...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Офiра Високому Небу
      Сколоти женуть коней
      До мідної річки Калай,
      Воїни лат лускатих
      Кметі трави запашної
      Женуть комоней чорних
      На пагорб шаленого вітру,
      Женуть на офіру Сонця,
      Офіру Мечу і Небу:
      Арею - нестримному вершнику,
      Папаю - вершителю грому.
      Пахне гіркий полин,
      Скриплять ясеневі вози,
      Ступають важкі копита
      Чорних коней степу,
      Луною на цей стукіт
      Кричить у блакиті сокіл
      Знаком святим Папая,
      Словом Закону Степу.
      Праматір людей Апі -
      Жінка-змія мудра
      Кличе сколотів за обрій -
      На схили священних пагорбів,
      І кожен воїн сонце
      Несе віковічним знаком
      Золотом на сагайдаку.
      Час довгих мечів і заліза
      Дзвенить у прозорих хмарах,
      Скіфи женуть комоней
      До пагорбу треби і тризни,
      Йдуть до кургану офіри.
      Солодка вода Борисфену
      Сповнює їх жили.
      «Ми йдемо до тебе, Сонце!» -
      Співають патлаті сколоти,
      Їхню звитяжну пісню
      Повторює в небі вітер.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Час важких хмар
      Над степовою Елладою хмари
      Важкі, як Сізіфа камені,
      Недоречні, як пальці Мідаса,
      Нависають над нашою легкістю
      Чебрецевою і суничною
      Громовицею фатуму.
      Над степовими Атенами,
      Яруговим Пелопонесом
      Хмари тверді - і то гранітові
      Висять дощем кам’яним.
      Хмари блукають по землі тінями,
      Таки по нашій - по Борисфеновій -
      Загірній і замріяній,
      Ковиловій-заколисаній.
      Може тому що літо -
      Час громовиць і злив -
      Літо світу сього нервового,
      Час днів жарких і спекотних,
      Час ночей подухи тлінної
      Час
      Йти по траві
      Назустріч світанку
      Час
      Дивитися в дзеркало рік
      І бачити там -
      Темряву.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. Касида про загублену землю
      Земля моя степова, зранена, втомлена
      Земле моя, в мене вкрадена,
      Земле моя, загублена, втрачена,
      Земле моя, териконова, оксамитова
      Сон травою заквітчана.
      Там - за Кальміусом - рікою смутку,
      (Плинь, Кальміусе, плинь, річко каламутна
      У Меотиду неспокою, у лиман Азакський
      У Темеринду - матір морів,
      У Каргалук-воду лускату,
      Плинь, Кальміусе плинь).
      Земле моя, кров’ю полита,
      Окупантами поневолена,
      Поснула, замріяна, балками зрита,
      Смертю заколисана
      (А струнами гітари журба пливе,
      А вечір як густа кава гіркотою,
      А пам'ять жмутками трави колючої -
      Перший жмуток рудою нетребою,
      А мертві люди у сни приходять,
      А гроза травнева війною злою,
      А в минуле двері зачинені)
      Земле моя! Недосяжна, незрима
      Як зворотна сторона неба синього,
      Чорні камені твої Ріки Бронзової
      У пам’яті важкій тягарній
      (Плинь ріка міддю і бронзою
      В минуле моє приспане...)
      Отак то ми тепер вигнанцями
      Про свій рідний край мріємо...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Там і тут
      А на війні як на війні: Сонце
      Над нами вогненною кулею.
      А на війні як на війні: Небо
      Пораненим птахом – коли синім,
      Коли вицвілим – кличе,
      Чи то летіти, чи то просто жити.
      А на війні як на війні: Поле
      То квітуче, а то зовсім зоране,
      Тільки не плугом, громом,
      Тим, що пахне залізом і димом.
      А на війні як на війні: дихати
      І хочеться, і подуха - присмак
      Металу в горлі, крові тріснутих губ,
      А на війні як на війні: Білявка бліда -
      Смерть старою дівою
      Блукає шанцями та бліндажами,
      Зазирає кожному в очі,
      Про щось запитує, чогось сміється,
      А ми собі в своїй вічності
      Буття хвилинами міряємо.
      А на війні як на війні: Залізо
      Холодним драконом сутінок
      Чи гарячим подихом пекла.
      А на війні як на віні: Пил
      Всюди. Навіть час стає пилом,
      Навіть слова пилом під ноги втомлені.
      А на війні як на віні: Друзі
      Хто тільки в пам’яті,
      А хто там - під кулями...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. Пошуки
      Я шукав Дао
      З важким автоматом на плечі,
      У сутінках солдатського намету,
      Серед запашного звіробійного степу
      Я шукав Дао
      Там, де пахло бензином і соляркою,
      Серед сутінків гіркого диму,
      Серед хащів іржавого металу,
      І серед снігів холодних
      І серед спекотних згарищ
      Я шукав Дао
      Серед мертвих тіл,
      Серед сталевих потвор,
      Серед зранених людей і дерев –
      Я шукав Дао На дні забутих озер,
      Куди досі пірнають жаби І волохаті байдужі бобри,
      У темряві біля вогню І серед степової тирси –
      Я шукав Дао
      Коли світ божеволів,
      Коли навіть Сонце
      Дивилось на людей з жахом,
      Коли навіть місять зазирав з сумом
      У душу кожного сновиди
      Я шукав Дао...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. Я повернувся
      Я повернувся з м’ясорубки війни,
      Намагаюсь повірити, що це правда,
      А інші...
      Я знову втікаю від людей в тишу
      Лісового зеленого храму смерек,
      А інші...
      Мені тепер війна тільки сниться щоночі –
      Кожної бездонної ночі марень,
      А іншим...
      Я все менше розмовляю з привидом смерті,
      Що з’являється мені блідою стрункою жінкою,
      А інші...
      Я іду по землі сухій і жовтотравній
      Пружною ходою живого блукальця
      І все менше думаю, що під цією тирсою
      Теж колись буду лежати –
      Чи то я, чи то моя оболонка тлінна,
      А інші...
      Я все дивуюсь чому так тихо,
      Чому гримить тільки гроза
      Над кам’яним містом і дорогами пилу,
      А інші...
      Я досі живий – і розуміння сього
      Не викликає ніякої ейфорії
      Не п’янить як вино світанку,
      А інші...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Газела про металевий дощ
      Над Сарматією небо прозоре і чисте,
      Над Сарматією вночі зірок намисто,
      Але з неба падає металевий дощ,
      Люди ховаються від нього в ями
      Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
      У потворних звуках вчувають музичні гами,
      Люди одягають недоречні шати,
      Однакові, як два іржаві цвяхи,
      Маючи замість дороговказів годинники,
      Замість куточків затишку плахи,
      Прислухаючись до грому серед ясного неба,
      Люди звикли вірити в неможливе,
      Збирати хвилини у діряві кошики літа,
      (Ніякі парасольки не врятують від зливи),
      Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
      Замість життєдайних краплин,
      Прозорих як людські душі,
      (А ми думали, що життя не спалах, а плин)
      Падають шматочки смерті,
      Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
      Коли я стану невидимим птахом,
      Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
      І покину землю Сколотію,
      Де навіть дощ – і той залізний,
      Де гітара співає про знищення,
      Де все нині стало запізно,
      Де очі не хочуть все це бачити,
      І хочеться жити вигадками,
      Гублячись у мурашниках спогадів,
      Називаючи неможливе словами
      І співати про металевий дощ –
      Мені, людині, якій на зранене серце
      Причепили чорно-білу мішень.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. Газела про втомленого солдата
      Поранений день помирав –
      Посічений градом, порубаний ураганом,
      Степ марив птахами:
      Тужливими криками удодів,
      Шелестом сухотою нетреби,
      Колючого, як стогін яструба.
      Вітру невтомному: грай
      На сопілках залізних,
      Хили тюльпанові голови
      До сухої землі, заспівай колискову
      Солдатам підкошеним втомою,
      Тягарем сього світу страшного,
      Тягарем залізних квітів,
      І зерен божого гніву
      Важких, як весло Харона:
      Нехай нині від мертвих
      Одділяються воїни сном:
      На землі сухій і теплій,
      На тирсі жовтої вохри,
      Нехай...
      На землі деревію-тисячолистника,
      Гіркого, як серпнева пісня
      Нехай...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. Трава лагідна
      Добре, що трава хороша –
      Лагідна,
      Добре, що хоч земля м’яка й тепла:
      Під таку траву і в таку землю
      І лягти не гріх.
      Та й земля ця – наша –
      Вона нам колискою:
      Будемо спати там
      Допоки новий час не настане,
      Нове буття у двері неба
      Не постукає,
      Нове сонце над світом не стане.
      Я в цій траві очікую
      Чи то сну довгого,
      Чи то ворога,
      Чи то істини
      Давно всім відомої…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Люди заліза
      Люди заліза
      Нині під сонцем Апокаліпсису
      Йдуть по своїй землі,
      Згадуючи дощ,
      Як благодать неба.
      Люди заліза:
      Небо Аустерліца
      Нині висить над Донецьком.
      Присмак горілої криці
      Відчувають люди заліза.
      Малюємо над спраглим степом
      Знак нестримний вогню.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. Жарке літо
      Жарке літо
      Дарує металеві зерна,
      Які сіємо в землю свою.
      Спека
      Змішує спрагу з жаданням волі,
      Яке ввібрали ми в свою кров
      Разом з водою
      Наших холодних криниць.
      Ця спека
      Чи то сонця –
      Круглого і гарячого як серце,
      Чи то соняшників,
      Що проростають із землі гарячої:
      Перегрітої цього спекотного літа –
      Літа одкровення,
      Літа блідого Місяця:
      Він знекровив обличчя своє
      Дивлячись на нашу землю,
      Де нині забагато горя,
      Забагато жнива
      Для худорлявої блідої жінки
      (Бо потойбіччя біле як одкровення).
      Ми теж женці –
      Отруйної трави часу.
      Ми теж сіячі –
      Майбутнього.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. Короткі сни
      Сам собі
      Нагадував отамана
      Лівобережжя
      Божевільного1919 року,
      Коли ненароком зазирав у дзеркало,
      Щоб пошкрябати обличчя бритвою,
      Пошерхле від вітру війни.
      У снах навіть відчувалась важкість шаблі
      У зашкарублих долонях орача,
      І тріскотіння коників
      Цокотіло, як голос скоростріла.
      У цій несправжній пам’яті
      Я так само вбивав
      Сірих зайд-покидьків.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Коли б не війна
      Коли б не війна,
      Небо було б прозорим озером
      На дні якого блискали б
      Камінці-зірки,
      У сплячій прозорості якого
      Плавали б каченята світла.
      Коли б не війна,
      Не знали б, про що явір журиться,
      Коли спека приносить води жадання,
      Не бачили б у його листі пальцях
      Листи потойбіччя.
      Якби не війна,
      Не здогадались би,
      Яке воно: щастя горобинове
      На дотик і запах.
      Якби не війна,
      Ми б і досі про тиху смерть мріяли,
      Як про двері у нові світи
      Та втілення,
      Не навчились би мить цінувати –
      Оцю теплу та вітряну,
      Не бачили б у житті диво,
      Не розуміли б буденність темряви,
      Отої, що між…
      Якби…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Доки живеш
      Не продавай своїх спогадів
      На сліпому торжищі безумців,
      Не лишай своїх спогадів
      У темній скрині чужого минулого,
      Не прибивай свої спогади
      До дерев’яної стіни історії,
      Як прибивають
      Відрубану косу нареченої*
      На божевільних весіллях горян
      До стіни старої хати,
      Зрубаної зі старезних смерек років,
      Хати, що пам’ятає не одну труну
      І не одну хитану колиску.
      Спогади – все, що в тебе лишилося,
      Все, що залишилось від них –
      Людей прозорої мрії,
      Лицарів кам’яного обов’язку.
      Тому йди
      У кольорові сутінки спогадів
      Щоденно…
      Весь час…
      Доки живеш…

      Примітки: У давні часи був у наших горян такий жорстокий звичай: на весіллі наречений мусив одним ударом сокири відрубати сокирою косу нареченій і прибити цей довгий жмуток плетеного волосся цвяхом до стіни хати, де вони будуть жити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. Моє індіанське літо
      Нема кому довірити журбу,
      Нема кому розповісти
      Про клена мить черлену
      Про тріпотіння жовтої осики,
      Коли шалений падолист
      Ще не зірвав її одежу
      І літо індіанське ще дарує
      Тепло останнє.
      Хоч відкричали журавлі
      Своє
      З тобою попрощавшись,
      Поруч люди
      З якими вмерти радісно,
      Й не шкода
      Ці залишки життя
      Нести в офіру Вітчизні.
      Та нікому довірити печаль:
      Хіба що мертвим.
      Хіба що їм…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Годуючи динозавра
      Годую з руки залізного динозавра,
      Чую, як по його металевих венах
      Струменить і парує летка кров,
      Слухаю його гарчання, тужливий рев
      І рушаю, сидячи на його спині,
      На страшне полювання:
      Нині ми на стежці війни, полюємо
      За дикунами з племені людожерів.
      Нині ми месники:
      Мисливці з прирученими динозаврами:
      Називаємо їх іменням квітів –
      Півоніями та гіацинтами,
      Тюльпанами та гвоздиками.
      Якийсь чоловік з великими зірками
      На плечах втомлених
      Спитав, чи живий мій динозавр.
      Я відповів, що нині – сього дня сонячного
      Мій дракон знищить
      Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
      Що ми лицарі залізних коней,
      Живемо тільки сьогодні,
      Коли Сонце й Небо віщують двобій.
      Земля відчуває важкість:
      Тягар залізних почвар,
      Які своїм страшним риком
      Вістку несуть нечувану:
      Прийшла доба страшна:
      Доба Апокаліпсису.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. Монастир віршів
      Холодний день Столітньої війни.
      Сосни білими монашками
      У монастир сутінкових спогадів,
      Блідими світанками розуміння
      Того малопомітного факту,
      Що я ще живу.
      А день – просто кузня Гефеста –
      Руйнує буття звичне і виковує міф.
      Хоча ти розумієш, що марно
      Шукати нового чогось у цьому стукоті,
      У цьому ливарництві форм –
      Все вже було.
      І ці нескінченні страждання
      Гнаних горем людей,
      І ця війна без кінця і без краю –
      Все вже було.
      Все повторюється – знову і знову
      В оцій круговерті.
      І все таки:
      Знову бачу, як монашками білими
      Сосни йдуть у моє буття,
      У мій монастир віршів...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Палаючий будинок
      У цьому краю живуть тільки тіні –
      Тіні людей та собак.
      Вони заходять в тіні будинків
      І відпочивають на тінях диванів,
      І їдять тіні смачних страв,
      Бо ті будинки давно спалені
      Під час божевільного ритуалу –
      Офіри чи то жертвоприношення
      Деміургу суспільного божевілля,
      Аресу сучасної Марни.
      Люди тікали з цього краю,
      Кидали непотрібні тіні.
      Вони не знали, що тіні
      Лишаються жити тут
      Своїм життям химерним
      Нікому не зрозумілим,
      Бо вони тіні,
      Вони можуть жити навіть у місті,
      Що згоріло вщент.
      Тільки скажіть мені – невігласу:
      Як отим людям-втікачам
      Жити без тіней
      У місті чужому?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Кінь огненний
      Огненний кінь копитом топче
      Запашну траву спогадів,
      Духмяний чебрець слів,
      Терпкий безсмертник казок.
      Огненна грива тріпоче на вітрі сонця,
      Залізна вуздечка брязкає дзвоном одкровення,
      У западинах від копит
      Виблискує вода наших гріхів,
      Що збиралась краплями
      З обважнілих хмар сьогодення
      Нажаханого, як облуда чорної віри
      Сліпих лжепророків
      З берегів каламутної ріки.
      Кінь огненний
      Спалює солом’яну стріху «сьогодні»,
      Перетворює вигадку «завтра»
      На жменю чорного попелу,
      Що стане добривом
      Для родючого поля «післязавтра».
      Згораємо у вогні нашого часу –
      Доби коня огненного –
      Доби Армагедону –
      Долини річки Кальміусу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. Виноградарі
      Ми виноградарі колючої лози,
      Що росте на безплідному полі,
      Ми винороби чорного вина часу.
      Зрізуємо грона достиглі,
      Що тяжіють запереченнями,
      Сталевими гострими інструментами,
      Чавимо сік з цих важких ягід
      І робимо гірке вино-трунок
      У кам’яних діжках Небуття
      Тесаних з гостролистого клена
      З листям лезом,
      Що ріс на роздоріжжі Долі –
      Перехресті нескінченних доріг,
      Що обирали вершники
      Сивих коней межичасся.
      Ми виноградарі:
      Ця земля здатна плодоносити
      Тільки терпкі грона ночі
      Для густого непрозорого напою –
      Впивайтеся ним, божевільні!
      Ніхто з нас не знав, що судилось
      Плекати залізну іржаву лозу,
      Садити отруйні сірі кущі
      На землі, що не хоче нічого приймати
      У свої зрихлені нутрощі
      Крім оцих зерен.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Пил війни
      Коли ми їхали на війну,
      Тільки сивина скронь
      Нагадувала про холод зими.
      Колюча стерня полів
      Жовтіла золотом стриженої землі –
      Нашої землі кольорових снів
      І слів
      Музики пісні літа.
      Коли ми їхали на війну
      Життя здавалося короткою миттю,
      Чи то листком клена,
      Чи то колючою голкою ялини.
      Коли ми їхали на війну –
      Ми, старі харцизяки потріпані долею,
      Думалось: «Краще ми,
      Аніж оці жовтороті хлопці,
      Що бачили лише світанок,
      А не вечір осіннього неба.»
      Коли ми їхали на війну,
      Думали, що ніхто з нас не вернеться,
      Що все якось раптово завершилось
      Спалахом темряви,
      Думалось, що всі ми залишимося
      Тільки в спогадах
      Тих, хто вчора,
      Проводжаючи нас
      Плакав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Вогонь
      Наші душі – це шматочки Сонця:
      Вогню одвічного.
      Горимо – поки дихаємо.
      Горимо – душами і почуттями.
      Сіємо попіл своїх тіл
      У землю спраглу,
      Що жадає вогню – не попелу.
      А ми ногами босими –
      По ній – холодній.
      А ми, як світильники
      З попелу зліплені
      (Бо глина теж попіл).
      Ховаємо вогонь свій
      У глибинах плоті.
      Вдягаю на цей попіл шати
      Сплетені з волокон рослин,
      Вдягаю на ці шати метал
      І йду істотам бездушним
      Дарувати смерть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Епоха прощання
      Вчуся говорити «прощай»
      Сонцю й деревам,
      Людям і квітам.
      Вчуся розуміти:
      Можливо це ти бачиш востаннє:
      Листя, що тріпоче, лякаючись вітру,
      Квіти пізньої осені,
      Воду калюж,
      Світанок, мох, траву.
      Вчуся прощатись.
      Вчуся жити сьогодні.
      Бо «завтра» прийде до когось.
      Але чи до тебе – хто зна.
      Тому ця епоха
      Стала для тебе
      Часом прощання.
      Воно прийшло так невимушено
      У твоє життя.
      І не тільки в твоє…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Шлях у майбутнє
      Тобі лишився шлях в сьогодні.
      Не в майбуття,
      І навіть не в минуле,
      Не у вчорашній літній день,
      А тільки у сьогодні
      Лишився шлях.
      (Бо осінь)
      Тому сприймай
      Свою потріпану свідомість
      Як флейту
      На якій осінній вітер
      Нині грає
      Мелодію війни
      Чи то журби
      Дочасної.
      (Бо ти іще живий,
      Ще дихаєш і мислиш)
      Просто осінь.
      І ти.
      А ще твоє «сьогодні» -
      Вічне.
      Бо існує лише воно.
      Такий от дзен
      Війни.
      І втіха – для тебе,
      Що шляхи в майбутнє
      Торуєш іншим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Мовчання не про нас
      Мовчать не про нас.
      Нас забувають.
      Ми лишаємося лише тінями
      На поверхні холодних каменів,
      Викинутих нестримною рікою століття
      На рінь, яку хтось охрестив «минуле».
      Я не знаю хто цей хреститель:
      Чи то самотній подвижник
      Віри, що «все недаремно»,
      Чи то просто схимник,
      Чи свідок волоцюги-епохи,
      Що шкутильгає калікою
      По дорозі степу віршів.
      Не про нас
      Буде бубнявіти сінематограф
      У темному залі новин.
      Не про нас
      Будуть гомоніти люди розваг.
      Не про нас
      Будуть мовчати у храмах.
      А ми будемо тінями.
      Ми будемо пам’ятати
      Своїх мертвих...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Дім без запаху
      А я оселився в домі,
      Де давно не було квітів,
      Де всі речі давно мертві,
      Хоч колись і були живими,
      Бо ловили тепло рук
      Своїх безтурботних господарів,
      І оживали, гріючи погляди
      Дітей та жінок замріяних.
      Колись у цьому домі
      Стояли у вазах квіти -
      Жовті й червоні,
      І своїм ароматом легким
      Сповнювали повітря кімнат і одяг,
      Що висів недбало в шафах.
      Нині цей дім
      Роздер сорочку стін,
      Відкрив свою хвору сироту-душу
      Злому й жорстокому небу:
      Дивиться дірами порожніх зіниць
      На сире й сіре місиво простору.
      Нині я в цьому домі
      Не живу, а шукаю сховок,
      Не мрію, а стискаю метал
      Пальцями, що сплелися ліанами
      З холодним знаряддям знищення.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Слова-зерна
      У землю, що зорана вибухами,
      Що насичена металом,
      Як пиріг родзинками,
      Сію замість зерен слова
      (Бо весна, бо слова теж зерна)
      Але не вірю,
      Ані на йоту не вірю,
      Що дочекаюсь врожаю,
      Навіть якщо паростки зійдуть,
      Навіть якщо з неба поллє дощ надій
      Великими важкими краплинами,
      Бо посіяні слова покидають землю,
      Летять у чорну безодню і стають зорями,
      На які ніхто не дивиться,
      Бо всім байдуже
      Є над головою зірки чи ні,
      На цій скаліченій землі
      Вже все одно.
      Всім…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. Розділи сумної повісті
      Я гортаю сторінки
      Важкої трагічної повісті
      Без кінця і початку,
      Ковтаю як пігулки
      Гіркі і прості слова
      Липкі абзаци
      І сумні метафори.
      Як хочеться знайти автора
      І сказати йому кілька слів
      Чи то запитати:
      Навіщо з кожної сторінки
      Виглядають маски тирана,
      Морди диких варварів,
      Силуети руїн
      І могили, могили, могили?
      І навіщо у цю сумну повість
      Він кинув тінь мою
      Персонажем недоречним?
      Писав би краще веселе
      Щось
      І життєрадісне чи еротичне…
      А то знову –
      Темний розділ про смерть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Бліде сонце зими
      Ми на втомлених плечах
      Тримаємо всю важкість світу сього,
      Цього хворого світу невизначень:
      Епохи відсутності мети і сенсу.
      Але тримаємо:
      Атланти в камуфляжних бушлатах
      З тризубаним плетивом на шевронах.
      Бо в світі цьому ще багато доброго і хорошого,
      Багато красивого і чистого (як пелюстки),
      Тому тримати мусимо,
      Хоч в серцях діри від куль,
      А Сонце бліде і зимове
      Ховається за хмарами жаху,
      Щоб не бачити оцього руйновиська,
      Оцього місива кольору охри,
      Оцих плям кольору іржі.
      Бо зблідне ще більше світило,
      І що ж ми тоді діткам кульбаби скажемо,
      Якщо зійде над цим літнім цвітовиськом
      Не жовте сонце радості,
      А бліде й перелякане,
      Наче каліка на милицях,
      Що згадує як в сирому січні
      Замість сніжинок візерункових
      Падав на голови людям
      Град –
      Не той, що місто,
      І не той, що льодяники,
      А той, що смерть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Озирнутись назад
      Якби тільки мертві дні
      Були позаду (коли озирнемось назад),
      Якби тільки мертві ночі
      Ми бачили на шляху
      Розбитому і навіть давньому,
      Якби тільки вони
      Дивились на нас скляними очима
      Із загублених і забутих календариків,
      Де рудими котами дивиться минуле,
      Заглядає у темні закутки старої пам’яті:
      Там друзі
      Яких ми не зустрінемо більше ніде.
      Тільки там - в минулому,
      У тумані прожитих днів.
      Ми їх побачимо.
      Якщо віднайдемо мужність
      Озирнутись назад…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Акробати
      Ми акробати:
      Жонглюємо залізними інструментами,
      Граємо безглузду виставу
      У цьому цирку людей,
      Блукаємо селищами жебраків,
      Людей, що раптом стали безхатьками,
      І не хочуть дивитися ніяких вистав:
      Навіть наших – таких дотепних,
      Не хочуть слухати ніякої музики:
      Навіть цієї – такої голосної,
      До грому подібної.
      А ми все бавимось
      У свої ігри зі смертю,
      Дивіться на нас – глядачі ненаситні,
      Може колись вам набридне.
      Може…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Нічого
      Мені нічого не потрібно в цьому світі:
      Ні блиску діамантів, ні сонця золотого жмутку,
      Ні срібла Місяця оповні, ні темного агату вечорів,
      Нічого.
      Ні яшми теплих днів, ні затишку морів –
      Отих, що теплі. Навіть шелесту тополі
      І жеботіння дощу літеплого
      Не треба.
      Дар щонайщедріший я не візьму,
      Бажання згасли, як згасає свіча,
      Зникаючи у густині Ніщо.
      Я тільки хочу забути
      Черлені ягоди війни достиглі,
      Якими сповнене усе.
      Вартує втомлені повіки стулити,
      Як знову ягоди червоні –
      На снігу, траві – і свіжій, і торішній,
      На будинках – на стінах сірих,
      На дорогах: усюди ягоди
      Червоні. Їх сік густий…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Моя офіра
      Ми сонцепоклонники –
      Люди у плямистому одязі
      З важкими черевиками днів,
      З металевими знаряддями довгих рук.
      Наше коротке буття – офіра:
      Все віддаємо
      Жовтому Сонцю майбутнього –
      У синьому небі Волі:
      Наші душі, тіла, серцебиття, подих,
      Подерту скатертину мрій
      І вишиту сорочку радості,
      Прозору воду спогадів
      І солодкий мед пережитого:
      Все віддаємо тобі – Сонце!
      Тільки тіні, Тільки оці сірі тіні
      Лишаємо собі чи то іншим:
      Має щось лишитися після,
      Що має блукати в сутінках
      І нагадувати про нас живим...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. Все, що лишилось
      Лишилася тільки тиша
      У павзах між вибухами.
      Тільки шматочки тиші:
      Нескінченні, як політ краплі,
      Що падає з обважнілої хмари
      (Їй виснути вже несила
      Над землею,
      Де нічого не лишилося –
      Тільки тиша
      У перервах між пострілами:
      Кожна з безодні антракту
      Вистави степових Колізеїв).
      Отам і живемо –
      Міряємо цю тишу епохами:
      Кожна мить тягнеться тисячоліттями:
      Міжгалактичними порожнечами.
      Ось і вся насолода для лірника:
      Слухати оцю тишу,
      Жити між рядками римованими,
      У проваллях міжлітерних.
      І наставляючи очі краплям
      Дощу, що падає так безшумно
      (Літеплого, звісно, літеплого!),
      На війні глиняній кольору охри
      Думати:
      «Як тихо тут!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. А я на війні
      А я на війні.
      І це не метафора.
      А десь люди сперечаються щодо поетики,
      Відвідують театри і читають Есхіла,
      П’ють чай з порцеляни і цілують коханок.
      А я на війні.
      Десь люди купують дорогі меблі,
      Дивляться телевізію і нарікають на дорожнечу,
      Сваряться з жонами з приводу малої зарплати,
      Дискутують щодо політики і голосують.
      А я на війні.
      Десь люди думають про кар’єру,
      Сперечаються про смак салатів і кави,
      Відвідують ресторацію «Жорж» і замовляють віскі,
      Розмовляють про моду й курорти.
      А я на війні.
      Десь люди не знають, як змарнувати час,
      Як піднятись з дивану
      І зробити якусь справжню чоловічу справу,
      Щоб пишалась і жінка й коханка
      І нарікають на нудні передачі тіві й рекламу.
      А я на війні.
      Десь люди смакують «Мадеру»,
      Планують відвідати Рим і Венецію,
      Їздять на остогидлу роботу
      На дорогих «Мерседесах»,
      Ляскають по сідницях секретарок,
      Сварять по телефону дочок,
      Шукають загублені кредитки й мобіли,
      Нарікають на тещу і погану сантехніку.
      А я на війні:
      Думаю, як дожити до ранку,
      Не схопити кулю в серце,
      Не замерзнути в бліндажі,
      Який замітає снігом і відчаєм,
      Як відбити чергову атаку сепаратистів,
      Молю Бога, щоб не підвів кулемет,
      Щоб артилерія випадково не змела своїх,
      Не знаю як витягти пораненого солдата
      З палаючої бронемашини…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Дороги моєї музи
      У моєї музи
      Дороги нині важкі:
      Розбиті і понівечені,
      Вузькі і осінні -
      Вітри цього падолисту злого
      Наповнили дороги моєї музи
      Відчаєм та смутком.
      Тому в верлібрах моїх
      Лише відтінки сірого,
      Лише холодна вода
      І крижане небо невчасності.
      Добре, хоч моя муза-жебрачка
      У туніці своїй плямистій
      Кольору мертвої трави і цвілі,
      З ліхтариком тьмяним
      У Данте старого позиченим,
      Цими дорогами мовчання,
      Дорогами крижаного вітру
      За мною втомлено плентається,
      Інакше подер би я цю книжечку
      Записну на клаптики, слова — на звуки,
      І запалив би з тих клаптиків вогник
      (Навіть не вогнище),
      Щоб зігріти замерзлі руки,
      Які втомились стріляти...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. Сліди посмішки
      Була у мене торба посмішок -
      Кольорових, як шматочки літа,
      Запашних, як букет квітів,
      Прозорих, як небо ранньої осені.
      Дарував ці посмішки людям -
      Сумним з обличчями-масками,
      Байдужим з гранітним серцем,
      Людям, що йшли на смерть.
      Але торба нині порожня,
      Латана-перелатана:
      Пуста, як чорнота сухого колодязя,
      Виритого у кам'яній пустелі.
      Їду в осінні сутінки
      По землі зритій громом,
      По землі, що ввібрала
      Стільки крику і болю,
      Що ще тисячу літ буде луною
      Віддавати ці кавалки звуків
      Людям, що її топчуть
      Чоботами лихої віри
      Чи черевиками черствої байдужості.
      Іду до крижаної пані
      Білої жорстокої королеви
      (Але не сніжної, і не в казку)
      З якою теж любив жартувати,
      Розгубивши свої посмішки.
      Але розрізняю їх сліди в повітрі,
      Де колись були люди,
      Що лишили по собі тільки тіні -
      Такі невловимі,
      Як ті — кинуті на саван трави
      Собачою зіркою Сіріусом...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. Свічадо бездонного колодязя
      Зазирніть у колодязь
      Виритий пошерхлими руками
      Старого сивого рудокопа,
      Що сховав у своїй вишневій люльці
      Всі гіркі дими світу.
      Зазирніть у це чорне дзеркало,
      Куди зазирає ніч
      Кожної волохатої півночі,
      Коли у рудих плямистих півнів
      Пропадає їх сонячний голос.
      Зазирніть в оцю прірву,
      В оцю діру в просторі,
      Послухайте ту луну одкровення.
      Зазирніть і спитайте
      (Себе):
      Навіщо вам крила?
      Чому фарбуєте їх у колір пилу
      Чи у чорні відтінки сажотрусів
      І ховаєте їх у старій скрині,
      Що склепані з чорного граба
      І тому нагадують не скрині,
      А склепи,
      Того самого старезного граба,
      Що ріс посеред сфагнового болота
      І зрубаний трьохпальчатим деревосіком.
      Зазирніть у той колодязь:
      Може побачите у його чорноті
      Себе. Чи свою тінь,
      Що блукає там одвіку -
      Мовчазна і самотня.

      P.S. Я написав цей верлібр в той день, коли довідався, що на “Веселій горі” загинув мій друг. Коли він їхав на передову, я сказав йому: “Бережись! Ти занадто легковажний для війни...” Хотів ще сказати: “...Ти загинеш у першому ж бою.” Але не сказав, не зміг. Але так і вийшло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Десь там
      Десь там далеко в Африці,
      Чи то десь в Трансільванії
      Є дві химерні республіки –
      Луганда й Домбанія.
      Там правлять одні iдiоти,
      Там зачиняють музеї,
      Але всім наркоманам
      Там роздають автомати.
      Там убивають священників
      І просто людей чесних.
      Але в сусідній країні
      Чомусь про них пишуть,
      Що не вбивці вони
      Й не садисти,
      Не зграя тyпих бандитів
      А, виявляється, «ополченці» -
      Полку самого диявола.
      Коли ж ти, нарешті, Боже
      Оцю зграю негiдників
      Забереш якось тихо до пекла.
      Інакше самим доведеться,
      Нам, людям землі нещасної
      Отих туполобих придyркiв
      Назавжди туди відправити…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. Луганда
      Чорний народ Луганди
      Вилазить з глибоких нір,
      Чорний від пилу Плутона
      Скам’янілих дерев пекла
      Чорний народ Луганди
      Знову співає осанну
      Бородатому Бармалею,
      Знову вивішує «Веселого Розжера»
      Над кам’яним одоробалом
      З вибитими шибками.
      Чорний народ Луганди
      Кричить цинічним людям
      У дорогих смокінгах:
      «Ми хочемо бути рабами,
      Хочемо у копальнях
      Для вас добувати золото!»
      Чорний народ Луганди
      Будує свої піраміди
      З чорних і рудих каменів
      Во славу своїх олігархів,
      Во славу фараона півночі –
      Лисого й злого карлика.
      Чорний народ Луганди
      Розфарбовує вітер
      Смугами колоради
      І хоче вбивати і грабувати
      Всіх хто інакше думає.
      Пригостіть їх кавою –
      Тою, високого сорту
      Вирощенною в Руанді…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. Абстракція
      Напишу слово «абстракція»
      На сірому акулячому асфальті
      В Донецьку на Ільмовій вулиці.
      І скажу машиністам тролейбусів:
      «Президент вашої «республіки»
      Нині зветься граф Дракула –
      Приїхав у броньованому саркофазі
      З Мокшанської Трансільванії.»
      Пані Абстракція! Товаришу Арманд!
      Я знаю, Ваше ім’я походить від слова
      Тан чи то «мік ан тойшіх»,
      Бо місто в якому ви поселились –
      Оця чарівна тополина Юзівка
      Заснована скрипалями-ірландцями:
      Х’юзом з веселою компанією.
      Тому читайте Іммануїла Канта
      Його рукописи просякнуті Кенігсбергом
      Під впливом мистецтва барочного
      У вівторок, коли повний місяць,
      Коли абажур з квіточками,
      А стеля біла. Танцюйте свої
      Рожеві танці, таксисти аеропланів,
      Тут – під хмарочосами кукурудзи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Під копитами орди
      Навіть квіти здійняли бунт
      Супроти хана Батия,
      Навіть троянди шипами
      Проти наруги орди.
      Наша земля світла
      Квітуча земля горицвіту
      Нині іде війною
      На зграю чорних
      Песигологвців.
      Нині земля квітів
      Стогне під їх копитами,
      Нині зайди зі сходу
      Нищать мої храми,
      Нині зграя чужинців
      Нищить мою землю
      Мою шипшинову долю.
      Та нині кожна пелюстка
      Кожна стеблина й квітка
      Чинить запеклий супротив
      Зграї східних вандалів.
      Бо це земля квітів!
      Бо це земля нездоланна!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. Чистилище барикад
      Ми всі зліплені з плоті і крові,
      Наші тіла - це потріпані одежини
      Для білого вогню вічного духу.
      Плоть тягарем тягне донизу –
      Важкими каменями гріхів – на дно.
      Та нині Судний День – зважено
      Всі помилки й огріхи кожного.
      Всім людям призначено чистилище:
      Не в потойбічному світі – на площі
      Міста давнього і незнищенного:
      Чистилище барикад!
      Тільки торкнувшись вогню втямили:
      Рай – не порожня вигадка,
      Не казочка для засинаючих,
      Рай це шлях зоряний –
      Крізь галактик спіралі прокладений,
      Для поетів морозу й холоду,
      Що шукають світла одвічного,
      Що пройшли цю кузню істини –
      Чистилище барикад!
      Ми стоїмо між Небом і Твердю,
      Між словами й повітрям,
      Між людьми й машинами,
      Чужі й свої гріхи спокутуючи
      На чистилищі барикад!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Бiла барикада
      Ми будуємо барикаду зі снігу,
      Ми теж альбігойці
      (Бо сніг білий) –
      Діти нової щемливої віри
      Двокольорового світу:
      Розділили барикадою добро і зло,
      Розділи світ на біле і чорне,
      Живе і металеве,
      Заморожене і розпечене.
      Ми будуємо барикаду зі снігу,
      Ми теж протестанти –
      Літери з Біблії Лютера
      Якими історія
      Напише новий псалом
      Про правду полум’яних поетів
      І віру незламних прочан,
      Що шлях торують з країни бруду
      На землю святу.
      Ми будуємо барикади зі снігу,
      Ми теж неофіти –
      Кинуті на арену
      На битву з залізними гладіаторами,
      Дивляться на нас зверхньо
      Сенатори і патриції,
      Нуворіші і скоробагатьки,
      Ми теж помирати приречені,
      І теж кричимо
      (Тільки не імператору):
      «Свободо! На смерть ідучи
      Вітаємо тебе!»
      Ми будуємо барикаду зі снігу,
      З чистоти наших помислів,
      Серед міста від горя зчорнілого
      Ми будуємо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Святий вогонь
      Вогонь
      Прийшов у давнє місто
      Очистити його від скверни,
      Спалити масний бруд,
      Що налипав до бруківки
      Десятиліттями та декадоепохами.
      Його запалюють не жерці,
      Не бундючні сенатори,
      Не любителі смаженого,
      Його запалюють діти –
      Діти зимового повітря,
      Діти розхристаних вулиць,
      Діти білого снігу,
      Діти літаючих слів.
      Цей вогонь – шматочок сонця,
      Шматочок першопочатку Всесвіту,
      Посланець одвічного.
      Згорають у ньому брудні думки,
      Брехливі слова і чорні роботи.
      Сонце, ми любимо тебе!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. Слова палаючого куща
      А ви знаєте, що людей вбивати не можна?
      Ви знаєте цю просту істину
      Сказану ще сивим пророком
      Народу-блукальцю пустелями істин?
      Невже складно так запам’ятати
      Всього дав слова
      Давнього як світ одкровення?
      А ми все ставимо –
      То знаки питання,
      То знаки оклику
      Холодне повітря
      Змішуємо з холодом слів,
      А тим часом залізні почвари
      Вдягнені в чорне
      Катують людей.
      Їхні іржаві душі
      Просякнуті отрутою
      Здатною світ
      Зробити покійником.
      А ми все сперечаємося
      Чи досить чорним є грак,
      Що сидить на снігу,
      Чи є людяність і душа
      У старій металевій сокирі
      Яку забув нагострити
      Вузьколобий кат.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Цигарка для Мельпомени
      Гюстав!
      Ти ж не жив у часи пихатого Риму,
      На тебе ж не тиснули
      Кам’яні лапи його форумів,
      Ти ж не пив отруєне вино цезарів,
      Не сидів за столом
      Огидної трапези
      З черговим Калігулою.
      Чому ж твої книги сповнені
      Такою нудьгою віковічною
      Такою безнадією сірою?
      Чому слова твоїх апостолів,
      Твоїх героїв – вічно невчасних,
      І поборників істини
      (Нікому черговий раз не потрібної)
      Квітами зів’ялими
      На могилу історії?
      Не сумуй, виноградарю!
      Виноробе прозорих романів.
      Твій трунок не сьогодні
      Загуслий.
      Не в мою чашу тиснений…

      Примітка:
      Дружня порада – не читайте роман «Мадам Боварі» під стукіт коліс поїзда – того, що його тягне паротяг який вперед летить… Особливо взимку. Краще вже «Спокусу святого Антонія» або «Саламбо» - але не сьогодні.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --