Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Потьомкін (1937)



/ Публіцистика
Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Уламки смальти із мозаїки життя
    * Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю видно
  •   Уламки смальти із мозаїки життя
    * Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю видно
  •   Пристрсті, погані звички, гріхи
    *Чотири категорії людей безчесні: хто здіймає руку на ближнього і б’є його, боржник, який
  •   Пристрасті, погані звички, гріхи
    *Гріх робить тупим серце людини.
    *Раббі Елазар сказав: «На що схожий учений в очах невігла
  •   Прохання
    Наважився відтворити "В альбом Зоф'ї Бобрувни" Юліуша Словацького. Як міг, з пам'яті, котр
  •   Притчі царя Соломона
    *Початок мудрості – набудь мудрість і всім, що маєш, розвивай розум.
    4:7
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    * Гіркіш страждання – ваговитіш слово.
    * Туга за онуками
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    * Кому скорше завдячувать –
    Поету чи місцям, де жив Поет?
  •   З юдейської мудрості
    «Кожному народові Всевишній дав мудрість»(«Єрусалимський Талмуд»).
    «Якщо стрінеш мудреця з
  •   Станіслав Єжи Лєц "Думки непричесані" (продовження)
    «Кав’ярняний інтелігент» - неоднозначний епітет. Варто додати: з якої кав’ярні.
    І мазохіст
  •   Пророк, почутий занадто пізно
    Як той Мойсей, що міг би стати спадкоємцем трону, та з волі Всевишнього обрав долю народ
  •   Всупереч здоровому глузду
    Після варварського злочину в Умані, а також напередодні візиту прем'єра в Ізраїль, за яким
  •   Українська доля Псалмів
    Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими від
  •   Євгенія Кравчик
    Испанская инквизиция и израильская интеллектуальная элита
    Первое, что бросилось в глаза в
  •   Станіслав Єжи Лєц "Думки непричесані"
    *Протягом усього життя не вдалось йому стояти під ганебним стовпом громадської думки.
    *В д
  •   Рука дающего без руки берущего
    Не знаю, доходят ли из Украины анекдоты о москалях до России, а вот до Израиля дошло неско
  •   Ракета для "БУКа" й погруддя на Подолі
    Важко сказати, чим мотивували вітці Києва, але задовго до того, що сталося в наш час, не з
  •   Два погляди на одне й те ж
    Можу уявить те, про що писав Сенека Луцілію в свох листах моральних.
  •   Два погляди на одне й те ж
    Можу уявить те, про що писав Сенека Луцілію в свох листах моральних...
    …Афіни. На сцені
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *Небажаних гостей приймать найкраще в піст.
    *Більше гонору, аніж гонорару.
  •   На завершення року Тараса Шевченка
    Відзначення ювілею, 200-річчя від дня народження великого українського поета та художника
  •   Папуги шаленого Віссаріона
    Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже чита
  •   Одного батька близнюки зловісні
    Які ж вони навдивовижу до бридоти схожі – терористи вигаданої Новоросії й Гази. Закутані
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *Цінуй себе! Ціну лише не перевищуй.
    *Як часом те ми гудим, без чого і життя не буде.
  •   За помислом Господнім
    Аби гравці тель-авівського «Маккабі» хоч раз зрівнялися в рахунку, а потім і випередили ЦС
  •   Відлуння кривавого минулого
    В пошуках зв’язку з Дмитром Павличком доля звела мене з дивовижною жінкою – доктором хімії
  •   Не навмання, як доти
    Стільки народ мій мудрості втілив у приказки й прислів’я, що в дурнях залишатись якось уж
  •   Cheer up, Ukraine!
    «І сказала Естер: «Ненависник та ворог – це злий Гаман!» Гаман перелякався перед обличчям
  •   ***
    Був Йосеф бен Матітягу, знаний у світі як Йосиф Флавій. Своїх підлеглих вояків намовив ві
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *Бійтесь фанатів. Як і вбивць. Життя звело їх воєдино: ідея і мета. Не більш. Та ані гадки
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *Пожадливість – така незборна сила,
    Що і розумних дурнями робила.
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *Не все, що звикло вільно жити на природі,
    Має невільником буть у твоїй господі.
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *Радість і горе влиті в слово кожне.
    Отож, і тринькати його не гоже.
  •   Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
    *У кого мрія дію обганя,
    Той йде, вважай, що навмання.
  •   КРАСОЮ СКОРЮВАТЬ СЕРЦЯ
    "Прекрасне й красиве в людині немислиме без уявлення
    про гармонійний розвиток організму й
  •   Рабейну Ашер бен Єхіель "Золоті правила поведінки"
    Хай не будуть тобі гроші дорожчі, ніж твоє тіло.
    Не сердься на перехожих. Хай буде привітн
  •   ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (закінчення)
    ПРИСТРАСТІ, ПОГАНІ ЗВИЧКИ, ГРІХИ
    *Гріх робить тупим серце людини.
  •   ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (продовження)
    ЗДОРОВ’Я, ГІГІЄНА
    *Лікуй нас, Боже, і вилікуємось, рятуй нас і врятуємось. Адже ти – горді
  •   ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (продовження)
    *Коли юдеям наказано було дотримуватися Суботи, наказано було їм також шість днів трудитис
  •   Раббі Менахем Мендель з Вітебська (з добірки "У простоті, у щирості, у вірі")
    «Далеко йти в Межереч аж із Білорусі»-
    Поскаржились Великому Магіду кілька хасидів,-
  •   ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (продовження)
    СІМ’Я, ТОВАРИСТВО, ГРОМАДА
  •   ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців
    ВСЕВИШНІЙ, МОЛИТВИ, ІНОВІРЦІ
  •   Іван Франко "Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка
    Іван Франко Мозаїка із творів,
    що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах
  •   Зіновія Франко "Передмова до "Іван Франко "Мозаїка з творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 т
    Постаті Івана Франка в радянському літературознавстві на різних етапах його еволюції відво
  •   Іван Франко "Мої знайомі жиди"
    Від перекладача

  • Огляди

    1. Уламки смальти із мозаїки життя
      * Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
      * Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
      * І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
      * Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
      * У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
      * Починать – між люди, скінчить – від людей.
      * Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
      * Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки...
      * Той не один, у кого співрозмовник думка.









      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Уламки смальти із мозаїки життя
      * Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
      * Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
      * І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
      * Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
      * У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
      * Починать – між люди, скінчить – від людей.
      * Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
      * Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
      * Той не один, у кого співрозмовник думка.
      * Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Пристрсті, погані звички, гріхи
      *Чотири категорії людей безчесні: хто здіймає руку на ближнього і б’є його, боржник, який не повертає борги, нахаба та інтриган.
      *Грубіяна не слід впускати в дім.
      *Що таке «пограбування» і що таке «розбій» у повсякденні? Сказав рав Хісда: «Коли кажуть робітникові: «Йди і прийдеш іншим разом» - це пограбування. Коли ж кажуть: «У мене є гроші, та я не дам тобі» - це розбій.
      *Не п’ють воду на виду у всіх.
      *Як позіхаєш, поклади руку на підборіддя.
      *Під час їжі не встромляй пальці в рот.
      *Не облизуй пальці.
      *Не витирай тарілку куснем хліба.
      *Не пий з одної шклянки, позираючи на іншу.
      *Груба людина, що не соромиться навіть тих, хто перевищує її в усьому, заслуговує назви «нечестивець».
      *Хто поширює плітки про свого товариша, ніколи не буде прощений.
      *Лицемірний святенник паплюжить святині Небес.
      *Початок гріха – легковажне судження, потому – зубоскальство і як наслідок – нахабство.
      *Нема гіршого над лихослів’я.
      *Не слід обдурювати людей. Навіть іновірців.
      *Наклепники діють тихою сапою: починають ласкавими словами, а закінчують – злими.
      *У брехні нема ніг.
      *Неприпустимо, щоб той, хто вивчає Тору, водночас нехтує честю свого батька, матері, вчителя і всіх тих, хто переважає його знанням Тори.
      *Хто критикує всіх, сам – негідник.
      *Про лихварів, які зменшують міру чи завищують ціни, сказано в пророка Амоса: «Чи не здригнеться від цього земля і не заголосить кожен, хто живе на ній?»
      *Тяжка безпричинна ворожнеча. Вона перевищує ідолопоклонство, кровозмішання й пролиття крові.
      *Пристойний і шанований чоловік, який сказав непристойні слова, на що він схожий? На красиву залу з помийною ямою посередині.
      *Запальна людина не рахується навіть з Божою благодаттю.
      *Хто почав сердитись, помиляється.
      *До того, хто в гніві рве на собі одяг, ламає меблі, тринькає гроші, стався як ідолопоклонника.
      *Той, хто лихословить, навіть якщо він прожив 70 літ праведно, втрачає все.
      *Не гнівайся - і не грішитимеш.
      *Як зруйноване місто без стін, так і людина, котра не володіє собою.
      *Свої недоліки людина не помічає.
      *Людина не повинна клястись навіть тоді, коли говорить правду.
      *В криницю, з якої пив, не кидай нечистоти.
      *Безплатний лікар нічого не вартий.
      *Дурень не соромиться.
      *Раббі Леві казав: «Серце й око – два посередники між людиною й гріхом».
      *Є сім категорій злодіїв: 1) той, хто вводить в оману, 2) хто припрошує до столу без наміру вгостити, 3) хто пропонує подарунки, знаючи, що їх не приймуть, 4)хто запевняє, що відкриває нову бочку, а вона вже відкрита на продаж, 5)хто користується невірними мірою й вагою, 6) хто підливає воду в різні напої, 7)хто підсипає пісок у боби і підливає оцет в олію. Про таких людей кажуть, що вони ладні б обдурити Бога, якби це було можливо.
      *Прибуток продавця не має перевищувати шостої долі вартості того, що він продає.
      *Словесний обман заборонений навіть у сім’ї.
      *Хто виконує одну заповідь, набуває собі заступника, а хто робить один злочин, набуває собі обвинувача.
      *Якщо ти вистояв перед великою спокусою, не вір собі по день смерті, бо пристрасті сьогоднішні не дорівнюють завтрашнім і може статись, що завтра не встоїш перед тією ж спокусою.
      *Хто відводить інших од гріха, не робить нікому зла. Хто збива спантелику, ніколи не покається.
      *Дві руки в людини: якщо одною краде, а другою дає милостиню, то вона не позбудеться кари в майбутньому.
      *Дерева без плодів шумлять гучніш од тих, що плодоносять.
      *Раббі Янай помітив якось чоловіка, котрий привселюдно дав бідному дрібну монету. Сказав раббі: «Краще б ти нічого не дав, аніж скривдити його такою подачкою.
      *Увійшло вино –вийшла таємниця.
      *Зруйнований палац називають палацом, а високо знесене звалище сміття так і лишається сміттям.
      *Усі недоліки помічає людина, окрім своїх.
      *Не повинна людина гроші свої любити більше, аніж саму себе.
      *Раббі Аківа сказав: «Спокуса попервах схожа на павутиння. Згодом вона перетворюється на корабельну снасть».
      *Якщо людина порушила раз легку заповідь, то згодом вона не спиниться перед порушенням важкої.
      *Краще бути присоромленим людьми, аніж своїми вчинками.
      *Спочатку гріх приходить у дім як гріх, а потім стає господарем.
      *Як пастух сердиться на свою отару, то в провідники йому дають сліпого цапа.
      *Далекий лікар – сліпе око.
      *Дурень вискакує першим.
      *Ходить качка з похиленою головою, а очі никають довкола.
      *Людина не грішить без вигоди для себе.
      *Для чесного і сім підкопів – ніщо. Для злодія – досить одного.
      *Коли злодію нічого красти, він удає з себе чесного.
      *Брехливих свідків зневажають і ті, хто їх найняв.
      *Кого вжалила змія, тому страшна й стрічка.
      *Під час загальної біди хай не скаже той, кого біда ця начебто омине: «Піду собі додому, їстиму й питиму, бо це мене не стосується».
      *Ніколи не слід відступати од звичаїв даної місцевості.
      *Не треба виливати воду зі своєї криниці, якщо інші потребують її.
      *Не годиться звозити каміння зі своєї землі на громадську.
      *Не ухвалюють закони, які більшість не може виконати.
      *Неправда в словах – гірша від обдурювання в грошах.
      *Хто виконує заповідь за обов’язком стоїть вище, ніж той, хто вдається до неї вряди-годи.
      *Чим людина погрішила, тим і повинна загладити свій вчинок... Ноги, які поспішали до зла, хай спішать до добра; язик, який говорив неправду, хай говорить правду; очі, що дивилися звисока, тепер хай понуряться; хто вніс розбрат між братами, хай потурбується про відновлення миру й злагоди.
      *Не слід казати людині те, що може її опечалити, бо вона й так настраждається, коли настане нещастя.
      *Не будьте ненависні нікому і не ненавидьте нікого, бо ненависть заважає всякій добрій справі.
      *Праведні говорять мало, та роблять багато. А грішники – навпаки.
      *З допомогою знань, доброчинності, страху Божого, мудрості й розсудливості набувають милості в людей. Щоправда, коли все це поєднується з пристойністю.
      *Виважуй слова свої вірною вагою і твої гроші хай будуть тобі дешевші слів. Вуста хай не викажуть щось раніш, аніж ти зважив слово на вагах розуму.
      *Не входь нагально в свій дім, тим паче в дім товариша.
      *Троє, чиє життя – не життя: жалісливий, запальний і нервовий.
      *Недоліком, притаманним тобі, не наділяй інших.
      *Не роби добра злому, щоб зло не настигло тебе. Зробивши добро злому, ти зробив зло.
      *Про свої достоїнства людина має говорити тихо, про недоліки - голосно.
      *Не миша злодійка, а нора.
      *Гріх користуватися фальшивими мірами - гірший од перелюбства. Від останнього можна очиститись покаянням.
      *Є чотири різновиди людей: «Моє- моє, а твоє – твоє» - посередній, «Моє –твоє, а твоє – моє» - невіглас, «Моє –твоє і твоє – твоє» -благочестивий, «Моє – моє і твоє – моє» - злодій.
      *Є чотири різновиди благодійників: дає, але не хоче, щоб давали інші,- заздрісний. Хоче, щоб давали інші, а не він,- скупердяй. Дає сам і заохочує інших – благочестивий. Сам не дає і не хоче, щоб інші давали,- злодій.
      *Не лихослов глухого, а перед сліпим не клади перепони.
      *Обібрати неюдея – гріх гірший, аніж обібрати юдея, бо це пов’язане з оскверненням Імені Божого.
      *Якщо дозволимо собі обдурювати неюдеїв, то вони скажуть: «Погляньте, що зробив Всевишній,- обрав собі злодіїв і шахраїв».




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Пристрасті, погані звички, гріхи

      *Гріх робить тупим серце людини.
      *Раббі Елазар сказав: «На що схожий учений в очах невігласа? Спочатку той дивиться на вченого, як на золотий дзбан. Порозмовлявши,- як на дзбан срібний. Скориставшись його порадами,- як на глиняний глечик: тільки-но розбився, уже не до використання.
      *Проклятий той, хто неправдиво судить прийшлого, сироту й удову.
      *Якщо брехун навіть говорить правду, йому не довіряють.
      *Хто займається таємними донесеннями, лишається долі в потойбічному світі.
      *Картяр не може бути свідком.
      *Хто добився почестей, знеславивши товариша, втрачає свою долю в потойбічному світі.
      *Хто шукає недоліки в інших, сам заражений ними.
      *Заздрість, дурні пристрасті та ненависть до інших зживають людину зо світу.
      *Не вчиться сором’язливий і не навчає запальний.
      *Той, хто проклинає, сам проклятий.
      *Перший серед злодіїв,- хто обдурює людей.
      *Сварка схожа на дірку в загаті: як збільшується, то все більше й більше.
      *Людина грішить тільки тоді, коли в неї вселяється дух глупоти.
      *Пристрасті притягують до того, що заборонено.
      *Хліб не кидають.
      *Кожен, хто не одвідує хворого, начебто проливає кров.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Прохання
      Наважився відтворити "В альбом Зоф'ї Бобрувни" Юліуша Словацького. Як міг, з пам'яті, котрій уже понад 50, написав польський текст, але не певен, що правильно.
      Отож, прошу колег, для кого, як-от для мене, польський геній дорогий, надіслати оригінал вірша. Йдеться насамперед про тернопільчан, бо ж у Кременці минало дитинство поета.
      Моя електронна адреса: ptymkn@yahoo.com



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Притчі царя Соломона
      *Початок мудрості – набудь мудрість і всім, що маєш, розвивай розум.
      4:7
      *Піди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи і стань розумнішим.
      6:6
      *Не спокусись на її вроду серцем своїм і хай не спокусить вона тебе своїми віями.
      6:25
      *Розумний син – батькова втіха, а дурний – скорбота матері.
      10:1-2
      *Зненависть викликає сварки, а любов покриває всі гріхи.
      10:12
      *Краще страва із зелені та любов, аніж відгодований віл і зненависть.

      *Пліткар видає таємницю, а вірна людина її приховує.
      11:13
      *Золота сережка в ніздрі свині – це те ж, що красива жінка, позбавлена розуму.
      11:22
      *Хто любить настанови, той любить знання, а хто ненавидить докори, той невіглас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      * Гіркіш страждання – ваговитіш слово.
      * Туга за онуками
      усе тугіше в’яже моє серце.
      * Радість на душі,
      що пам’ять обійшло ще одне зло.
      * Дерева – заворожені велети
      із глибин добувають нам спокій.
      * Надлюдина – нелюд.
      * Який цей світ до остраху широкий,
      а ми об нього розбиваємось грудьми.
      Який цей світ до остраху глибокий,
      які ж бо ще ми діти перед ним.
      * Чому так знехотя зозуля голос подає,
      чому лякається оголеності сутнє?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      * Кому скорше завдячувать –
      Поету чи місцям, де жив Поет?
      * Живемо на відстані війни.
      Як хочеться, щоб відстань та
      була якомога далі...
      * Яка примарна все ж межа поміж світами.
      * Як мій люд у злиднях не зачах,
      як у правду крізь неправду вірив?
      * Як гірко плачуть наші діти,
      коли неправедно караєм.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. З юдейської мудрості

      «Кожному народові Всевишній дав мудрість»(«Єрусалимський Талмуд»).
      «Якщо стрінеш мудреця з іншого народу, скажи таке благословення: «Благословен Той, Хто вділив од мудрості Своєї – плоті й крові» («Брахот»).
      «Милість зробив Всевишній Ізраїлю, що розсіяв його поміж народами» («Псахім»).
      «Бідняка неюдея треба нагодувати разом із бідняками-юдеями» («Гітін»).
      «Узяв Всевишній клятву із синів Ізраїлю, що не піднімуться вони проти інших народів» («Ктубот»).
      «Чому людину було створено на шостий день? Якщо запишається , то їй можна сказати: «І комар був створений раніш од тебе» («Сангедрін»).
      «Правда важка, тому небагато хто її витримує» («Мідраш Меїрі на Мішлей («Книга приказок Соломонових»).
      «Не докоряй блюзніра, щоб він не зненавидів тебе, докоряй мудрого, і він полюбить тебе» («Книга приказок Соломонових»).



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Станіслав Єжи Лєц "Думки непричесані" (продовження)
      «Кав’ярняний інтелігент» - неоднозначний епітет. Варто додати: з якої кав’ярні.
      І мазохісти зізнаються в усьому під час тортур.На знак вдячності.
      У кого гарна пам’ять, тому легше забути про чимало речей.
      Salto morale – небезпечніше, ніж salto mortale.
      У пеклі чорт – постать позитивна.
      Думки декотрих такі мілкі, що не сягають навіть їхньої голови.
      Можна вмерти на острові Святої Єлени, не бувши Наполеоном.
      Найкраще підтримують міти – наймити.
      Вівця, що мала золоте руно, не була багата.
      Усе належить присвятити людині. Тільки не інших людей.
      Богу – богове, кесарю – кесареве. А що ж людям?
      Вітри віють дуже прозоро.
      «З одного хреста можна б зробити дві шибениці»,- сказав з погордою фахівець.
      Якби судилося стрітись із моїми вбивцями на тому світі, волів би жити з ними на цьому.
      Трапився мені такий далекий од читання чоловік, що мусив цитати з класиків вигадувати сам.
      Кожний вік має своє середньовіччя.
      Як навчити пам’ять забувати?
      Тішу себе щоразу, що зірки, які тонуть в озері, не мешкають там.
      Осики тремтять у будь-якім вбранні. Але, чорт побери! У кожному зеленіють.
      Не будь снобом. Не бреши, бо правда оплачується краще.
      Спала на нього тінь підозри. І в тіні тій він ховається.
      Маріонеток найлегше перетворить на повішених. Шворки вже є.
      Не клич уночі на поміч. Ще розбудиш сусідів.
      Порада письменникам: певної миті треба перестати писати. Навіть перед зачаттям.
      Глупота не звільняє від думання.
      За кожним рогом чигає кілька напрямків..
      Обурення не має бути надто глибоким, щоб не вибухнути.
      Діалог напівінтелігентів дорівнює монологові чвертьінтелігента.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Пророк, почутий занадто пізно

      Як той Мойсей, що міг би стати спадкоємцем трону, та з волі Всевишнього обрав долю народу, вивівши його з єгипетського рабства, пройшовши з ним сорокалітній шлях до Землі Обітованої і не ввійшовши в неї ,отак і Володимир (Зеев) Жаботинський, кому на Олімпі красного письменства судилось буть серед геніїв, цілком присвятив себе поверненню розкиданих по всьому світу юдеїв на землю,заповідану Господом Богом Аврагамові, Іцхаку та Яакову.
      Начебто наяву оглядаючи масштаби неминучої катастрофи, яку готувала фашистська Німеччина юдеям, воістину голосом Мойсея звертався новітній Пророк до одновірців:
      « Ось уже три роки закликаю вас, євреї Польщі...Я к колись я попереджаю вас безупину, що катастрофа наближається. За ці роки роки я став сірим і постарів, моє серце обливається кров’ю від того, що ви не бачите вулкан, котрий скоро почне вивергати свою всепоглинаючу лаву...Іменем Господа Бога, хай хоч хто-небудь з вас врятується, поки ще є час. А часу лишилось дуже мало …
      …І ось що хотів би ще сказати вам цього дня Тіш’а бе-Ав: ті з вас, хто уникне катастрофи,- він чи вона – доживуть до величного моменту... відродження й піднесення Єврейської держави. Я не знаю, чи випаде мені честь побачити його, мій син – побачить. Я вірю в це так, як вірю, що завтра уранці зійде сонце».
      Не прислухались до того голосу юдеї, і 6 мільйонів були задушені в душогубках, розстріляні, заморені голодом, закопані живцем...

      ***
      Невже це й справді
      Я тонкосльозим став на старості?
      Тільки-но протяжним воєм розлуниться сирена,
      Як щось важке й холодне навалиться на серце,
      До болю зчавить горло…
      Але ж з-поміж 6 мільйонів
      Спалених, закопаних живцем в ровах,
      Розстріляних, повішених,
      Голодом доведених до смерті, –
      Нема нікого з мого роду.
      І з-поміж тих, хто майже голіруч
      Постав на захист права на свій Дім.
      Хто боронив той Дім,
      Назавше відклавши шкільний підручник,-
      Теж нема нікого з мого роду.
      І лише серед тих,
      Кого безвусі палестинські гицлі
      Пошматували в автобусах, в кафе,
      Могла буть і моя дружина.
      Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
      Та невибутній шум карьожить вуха.
      От і сьогодні спиняюсь
      На невмолимий клич сирени.
      А поруч – памолодь.
      І навіть ті, кого годиться називать онуками.
      Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
      На щоки наплива сльоза.
      І я подумав тої миті,
      Що з кожним роком усе глибше
      Вростаю у цей згорьований віддавна край,
      Де так переплелися епохи й долі,
      Що пізнаю історію не з книжки,
      І де не можна буть уже чужинцем.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Всупереч здоровому глузду
      Після варварського злочину в Умані, а також напередодні візиту прем'єра в Ізраїль, за яким стояло підписання взаємовигідних угод, вірогідним здавалося, що на міжнародній арені, зокрема в Раді Безпеки, представник України принаймні втримається від осуду єдиного джерела демократії на Близькому Сході.
      Не так сталося, як гадалося. Україна, як і Росія, проголосувала за резолюцію, неприйнятну Ізраїлю.
      Отож, візит прем'єра-юдея було відмінено.
      Що ж, здоровому глузду, як і багатьом іншим важливим речам міжнародної політики, треба вчитися.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Українська доля Псалмів

      Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими відповідниками), я дійшов висновку: на відміну від українських, більшість яких становить народна мудрість (переважно із селянського побуту), івритські – літературного походження (найчастіше - з Танаху (Біблії),творів пророків, Аґади, Піркей авот (Повчання батьків) тощо.
      Ставши учнем в Ізраїлі не тільки щодо івриту,а й загалом до ягадуту, поповнюючи свої знання, разом з подякою я ще й додавав тому, від кого щось отримував широко вживане: «Міхоль меламдай гіскальті» («У кожного з учителів я вчився»).
      Не знав я попервах, відкіль пішов цей вираз, аж доки не натрапив на нього в Тегілім (Псалмах). Закортіло подивитися, як перекладено частину 119:98-100 Псалма українською мовою, де в Біблії, купленій на подвір’ї парафії митрополита Філарета і серед нечисленних книжок вивезеній з Києва, він під номером 118.
      Прочитав і був просто приголомшений: цар Давид, якому приписують цей Псалом, замість з повагою відгукуватись про своїх учителів, хизується перевагою над ними.
      В оригіналі читаємо: «Од усіх, хто вчив мене, я ставав мудрішим, бо заповіді Твої – помисел мій. Від старих людей напоумовлявсь, тому що повелінь Твоїх дотримувавсь».
      А ось що подибуємо в українському варіанті Біблії, де на титульному аркуші сказано: «Із мови давньоєврейської йгрецької на українську дослівно наново перекладена» (Видання Московського патриархата. Москва, 1988).
      На сторінці 761 читаємо: «Я став розумніший за всіх своїх учителів, бо свідоцтва Твої – то розмова твоя. Став я мудріший за старших,- бо держуся наказів Твоїх».
      Неозброєним оком видно різницю між оригіналом та його українським відтворенням : в першому – подяка, в другому – хизування.
      Таке ж довільне, далеке від оригіналу відтворення знаходив я і добираючи Псалми для книжки «Заплутавшись у гомоні століть».
      «Це, мабуть, уже застаріло,- подумалось,- може зараз, коли в Україні стільки фахівців івриту, переклад зроблено належним чином». Скористався інтернетом і був здивований не менше, ніж попервах?!
      Гадаю, що настав час, щоб українські фахівці з Танаху дали своїм співвітчизникам не ерзац Московського патриархату, а науково вивірений переклад сучасною українською мовою, котра в згаданому виданні почасти нагадує суржик..
      Своє ставлення до Псалмів в івритському прочитанні я висловив у цьому вірші:

      Якже я зміг без Псалмів прожить
      Мало не півстоліття?
      А там же долі людські,
      Наче віти сплелись,
      Як і шляхи в дивовижному світі.
      Байдуже, хто їх там пройшов:
      Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
      Шукаємо ж не сліди підошов,
      А думку, Господом Богом сповиту.
      В розпачі й вірі,в радості й горі,-
      Все у Псалмах по-людськи клекоче:
      Щось там на арфі, щось на кінорі...
      Щось крізь сльозами зрошені очі.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Євгенія Кравчик

      Испанская инквизиция и израильская интеллектуальная элита
      Первое, что бросилось в глаза в уютном зале "Бейт Бельгия" на территории Еврейского университета в Иерусалиме, - белый рояль. Марина Левински, миниатюрная женщина с огромными глазами, играет столь же самозабвенно, как на концерте фортепианной музыки перед битком набитым залом, хотя народу в фойе собралось относительно немного. В смежном холле поет саксофон: солирует Елена Одинцова.
      Главный редактор газеты "Глобус" Сергей Подражанский ведет жаркий спор с несравненным знатоком Торы одесситом Ишаей Гисcером, а писатель и публицист Юрий Моор-Мурадов в гордом одиночестве терпеливо дожидается начала презентации книги профессора Бенциона Нетаниягу: этот научный труд перевернул в мировых академических кругах представления о природе абсолютного зла – испанской инквизиции.
      Диалектика ненависти
      Из книги профессора Бенциона Нетаниягу "Истоки инквизиции в Испании ХV века":
      "27 сентября 1480 г. испанская правящая чета Фердинанд и Изабелла издали указ об основании в их королевствах трибуналов для осуждения случаев "еретической развращенности", и вскоре, предположительно в ноябре, они же создали первый из этих трибуналов, ставших известными под общим названием испанской инквизиции. Королевский декрет с ясностью указал, что инквизиция создается с целью поиска и наказания евреев, перешедших из иудаизма в христианство и нарушивших законы Церкви, продолжая втайне быть приверженными иудейской вере и исполнять еврейские обряды. Ни одна другая группа не была отмечена, ни одна иная цель не была названа – факт, который сам по себе предполагает тесную связь между созданием инквизиции и еврейской жизнью в Испании".
      Но является ли Испания "родиной" антисемитизма – ненависти к евреям?
      Профессор Бенцион Нетаниягу посвятил скрупулезному исследованию этого вопроса значительную часть жизни и пришел к однозначному выводу, который подтвердил и обосновал многочисленными фактами: нет! Ненависть к евреям возникла отнюдь не в средневековье и вовсе не в Испании, а в Египте приблизительно в начале VI века до нашей эры, задолго до появления Римской империи. Причем глубинной причиной стремительного распространения массового отвращения к евреям стала не их вера, не религия, а – сила! Сила разума, сила духа, находчивость, способность не просто выжить в безвыходной, казалось бы, ситуации, но и оказать немалое влияние на "титульную нацию", демократическое (обратимся к современной терминологии) большинство.
      "Железный закон во взаимоотношении разных групп гласит: терпимость большинства к любому меньшинству уменьшается с ухудшением положения большинства, в особенности когда это сопровождается постоянным улучшением статуса меньшинства", - пишет профессор Бенцион Нетаниягу.
      Читаешь толстенный фолиант, научный труд по истории (в русском издании более 1200 страниц!) - и зачитываешься, как захватывающим историческим романом, не в силах оторваться.
      Большинство книг по истории, в том числе написанных именитыми учеными, скучны широкой публике: имена, даты, цитаты… А здесь благодаря отточенному писательскому мастерству и живому аналитическому уму автора стремишься не просто запомнить приведенные профессором Нетаниягу факты, но поражаешься точности и неизбежности выводов. Книга, содержащая тысячи неизвестных или малоизвестных исторических фактов, написана настолько легко, изящно и убедительно, что банальные заскорузлые стереотипы рассыпаются сами собой. Проще всего вырвать из истории ненависти к евреям самый зловещий факт – испанскую инквизицию - и объявить, что отсчет антисемитизма ведется с пятнадцатого века. Куда сложнее (и далеко не каждому по плечу) аргументированно – события, факты, свидетельства очевидцев - доказать, что в дни правления Клеопатры III (116-102 гг. до н.э.) евреи Хелкия и Анания были командующими египетской армии, а "погром 38 г. стал первой манифестацией антисемитизма в его полной форме".
      Вот как описывает погром почти 2000-летней давности Филон Александрийский: "Множество" евреев было уничтожено в Александрии всевозможными способами, "любые евреи", показавшиеся где-либо в городе, были забросаны камнями и избиты палками, причем удары сперва приходились не по самым жизненно важным органам, чтобы быстрая смерть не могла предоставить жертвам "более быстрое избавление от сознания их мук"… "Еще печальнее была судьба тех, кого сожгли живыми посреди города", потому что иногда, "если не хватало дров, они (египтяне – Е.К.), собравши хворост, душили несчастных дымом, и те умирали в еще более чудовищных муках, и было страшно видеть груду полусожженных тел"…
      Что это? 38-й год новой эры – или Освенцим, "коричневая чума" в Европе в середине 20-го века?!
      По спирали
      Неслучайно в выступлении на презентации русского издания книги своего отца, выдающегося историка, бывшего главного редактора "Еврейской энциклопедии", сын профессора Бенциона Нетаниягу - премьер-министр Израиля Биньямин Нетаниягу подчеркнул: "В своем исследовании испанского еврейства и инквизиции отец хотел показать судьбу еврейского народа в развитии – ДО пятнадцатого века и ПОСЛЕ. С первых же страниц он описывает еврейскую историю как трагическую череду событий, когда евреи после изгнания в галут зависели от прихода к власти и падения правителей стран, в которых они жили. Евреи выделялись: они явно преуспевали, но, вместе с тем, оставались слабыми, потому что были в меньшинстве. И это сочетание было катастрофическим. Как только власть менялась, евреи, которые до сих пор ей служили, расплачивались за преданность предыдущему режиму очень дорогой ценой. К тому же тот факт, что евреи преуспевали и выделялись, вызывал страшную зависть".
      И всегда, подчеркнул Нетаниягу, везде и во все времена, стоило власти поменяться – как начинались погромы.
      В Испании, исследованию судьбы еврейства которой профессор Бенцион Нетаниягу посвятил значительную часть своей научной деятельности, в конце четырнадцатого века евреи были вынуждены под страхом смерти принять христианство, напомнил Биньямин Нетаниягу. Спустя сто лет, к концу пятнадцатого века, внуки и правнуки марранов-"анусим" были уже не только стопроцентными христианами, но даже священниками, хотя их предков вынудили отречься от своей веры. Они стали все более целеустремленно – как равные среди равных - проникать в испанские институты власти, в том числе в королевский двор.
      - Именно на их подавление и была направлена инквизиция, - подчеркнул Биньямин Нетаниягу. – Впоследствии евреев изгнали из Испании, но инквизиция была основана за несколько лет до их изгнания в целях расправы над евреями, которые перешли в христианство.
      Как это всегда повторялось в ходе преследования евреев, возникла необходимость в теории, которая бы объяснила, что заставило властей травить их и убивать, – с появлением всевозможных теорий во имя оправдания зла мы тоже сталкиваемся на протяжении примерно 2500 лет, пишет профессор Бенцион Нетаниягу.
      - Так как невозможно было доказать, что и в четвертом, и в пятом поколениях эти евреи, верой и правдой служившие церкви, еще не стали настоящими христианами, появилось учение о расах, - разъяснил Биньямин Нетаниягу. - Существует высшая раса и низшая, чистая кровь и нечистая. На основании этой теории евреев, чьи предки приняли христианство, обвинили в том, что они "нечистокровные христиане".
      Не помогло потомкам испанских евреев утверждение, что в жилах Иисуса текла еврейская кровь, потому что как только теория о существовании рас появилась, она тут же укоренилась, - продолжал Биньямин Нетаниягу. – В своей книге отец показал все стадии развития расовой теории - с момента ее появления в конце пятнадцатого века в Испании и до тех пор, пока уже в двадцатом веке она не докатилась до Вены, а затем стала господствующей в Германии. Проблема, поднятая отцом в книге, заключается в том, что состояние, в котором находятся евреи, их статус и их разобщенность постоянно, на протяжении всей истории навлекают на них агрессию, и каждая такая агрессия обрекает многих из них на смерть.
      Биньямин Нетаниягу подчеркнул: выход из замкнутого круга нескончаемых преследований его отец видел в изменении статуса еврейского народа: евреи не должны зависеть от милости других – они должны стать хозяевами своей судьбы.
      - Последнее я добавил от себя, но именно к такому выводу подводит исследование, которому отец посвятил свою жизнь, - сказал Биньямин Нетаниягу. – Научные факты, приведенные в исследовании отца, доказывают: лишь в том случае, если евреи вернутся на свою землю, возродят суверенное государство, создадут армию и обретут способность бороться с разнузданным подстрекательством, которое ведется против нас тысячи лет, - лишь в этом случае можно будет защитить евреев от антисемитизма, который постоянно меняет свое обличье. Отец, подобно другим лидерам сионистского движения, никоим образом не полагал, что стоит лишь создать государство - как агрессия против евреев тут же прекратится, но верил, что в этом случае мы будем способны ее отразить. Подразумевались как непосредственные нападения на евреев (они продолжаются уже почти сто лет), так и иные виды агрессии. И нам до сих пор приходится прилагать все усилия к ее отражению.
      Биньямин Нетаниягу порекомендовал каждому интеллектуалу прочесть книгу своего отца. В оригинале написана она по-английски, затем была переведена на испанский язык.
      - В Испании меня часто спрашивали: "Вы – сын профессора Нетаниягу?!" – рассказал глава правительства. – С моей точки зрения, тот факт, что испанские интеллектуалы прочли книгу моего отца, вызывает к ним огромное уважение. А сейчас книга переведена на русский язык. Я надеюсь, что ее переведут еще на один язык – иврит!
      Автоантисемитизм и израильские элиты
      Нет, премьер не оговорился. Фундаментальный труд, который в любом университете Израиля должен цитировать каждый старшекурсник (что уж говорить о докторе наук), переводить на государственный язык иврит не стали. Смею предположить, что единственная причина – фамилия автора и его "темное" ревизионистское прошлое как ближайшего соратника и единомышленника Жаботинского. Если бы фундаментальное историческое исследование провел ученый по имени Шломо или по фамилии Занд, пресса бы круглосуточно муссировала сенсационное открытие, нахваливая автора на все лады, а книга тут же вошла бы в программу обучения в школах и вузах.
      Но мы живем – пусть и в своем суверенном государстве, но - в странное время. В эпоху (цитирую доктора Рона Браймана) автоантисемитизма, эгоизма и разобщенности.
      К чему дожидаться, чтобы крошечное еврейское государство снова, в который уж раз попытались уничтожить подогреваемые ИГИЛом многочисленные фанатичные враги, если ослепленные личными амбициями и мелкими обидами политиканы при поддержке ангажированных израильских СМИ могут самостоятельно справиться с этой сверхзадачей?! После провала путча и победы "Ликуда" на выборах в марте 2015 года подлый пиар-ход, который блистательный израильский эссеист и публицист Майя Каганская (светлая память) еще в середине 1990-х назвала "ненавистью к Нетаниягу", снова вытащили из нафталина. Эгоцентричные коррумпированные политики, потерявшие на выборах влияние и лицо, семь дней в неделю 24 часа в сутки клевещут на…
      На кого?!
      Да на главу правительства собственной страны – хотя и окрепшей в экономическом и военном отношении, но по-прежнему крошечной и уязвимой! И чем более густой и зловонной грязью обмазывают они премьера, который - впервые после "ословских соглашений"! – развязал ЦАХАЛу руки и отдал силам безопасности приказ стрелять на поражение в каждого террориста, а не только в состоявшегося палача, - тем большее хладнокровие демонстрирует "ненавистный" Нетаниягу. Не дергается. Не опускается до уровня лукавых манипуляторов-демагогов. Не реагирует на провокации.
      Чтобы не только разумом понять, но сердцем, всем своим существом ощутить, что в условиях смертоносной "арабской зимы" ненависть к евреям и Израилю достигнет во всем мире (вспомним "спираль" из диалектики Гегеля) наивысшей и крайне опасной точки, нужно было вырасти и получить воспитание в семье такого интеллектуала, как профессор Бенцион Нетаниягу. Надо было ежедневно, ежечасно участвовать в доверительных беседах и дискуссиях с величайшим – по мировым меркам - историком, вбирать в себя приводимые им факты и вдумываться в его выводы.
      Врач, писатель и драматург Идо Нетаниягу со своей женой Дафной - юристом, основателем и главным редактором портала "Зеркало" ("Мара")
      Ошибаются те, кто причисляет Биби к новой израильской политической элите. Новая "элита" – это флюгеры-оппортунисты и перебежчики из одной партии в другую, единственная "идеология" которых – любой ценой, наплевав на кровные интересы Страны, прорваться в коридоры власти, чтобы, подобно Ольмерту, потешить свое "эго" и покрасоваться на вершине Олимпа. А заодно – разбогатеть. Неслучайно главные фигуранты коррупционных скандалов в Израиле – политики, и лишь во втором "эшелоне" – высокопоставленные хозяйственники.
      Что же касается Биньямина Нетаниягу, то взойти на политический Олимп сыну ближайшего соратника Зеэва Жаботинского удалось, прежде всего, благодаря интеллекту, образованности, природному уму и таланту дипломата. Выражается этот аристократизм духа отнюдь не только в свободном владении американским английским или харизме, помогающей покорить самую взыскательную заморскую аудиторию, но в гораздо большем: искусстве управлять хаотической, грозящей Израилю уничтожением ситуацией, не становясь ее заложником и рабом.
      Сейчас для выживания Израиля главное – не навлекая на Иерусалим гнева в Белом доме, дотянуть до инаугурации нового американского президента, кто бы ни был избран на этот пост. Единственная политика, приемлемая в период тревожной нестабильности, - периодически публично поддерживать провальную ближневосточную концепцию Обамы, не делая, впрочем, ничего для того, чтобы она реализовалась.
      Аналогичную политику вел в преддверии Мадридской конференции 1991 года Ицхак Шамир (светлая память), назначивший Биньямина Нетаниягу на пост посла Израиля в ООН. Чтобы понять, насколько изощренному давлению из-за океана подвергается каждый израильский премьер, почитайте автобиографическую книгу Шамира "Подводя итоги": он был единственным главой правительства, подробно описавшим анатомию и "кухню" подавления Израиля даже со стороны дружественных нашей стране администраций Белого дома.
      Школа Шамира (убежденного ревизиониста и последователя Жаботинского) пошла Нетаниягу на пользу: под влиянием железобетонной аргументации премьера даже глава оппозиции Бужи Герцог был вынужден публично признать, что создать на данном этапе палестинское государство – значит выстрелить себе в ногу.
      Что уж говорить о рядовых гражданах - простых израильтянах! Даже самые забывчивые не станут отрицать, что реакцией палестинцев на "ословский договор" стали взрывы автобусов на Дизенгоф в Тель-Авиве и на Яффо в Иерусалиме, а итогом "размежевания" – ракетные обстрелы Ашкелона и Ашдода.
      Убедившись, что концепция "договор в обмен на землю" (в том числе обмен территориями) самоубийственна для Страны, огромная масса вменяемых израильтян – еврейское демократическое большинство - прониклась еще большим доверием к Нетаниягу и его сдержанной, осторожной, немногословной политике. Мало ли какие дежурные речи озвучил премьер с тех или иных трибун, чтобы притупить внимание гиперактивного "большого брата"!.. При этом он, однако, посылать нас на гильотину не спешит и экспериментов над собственным народом не ставит. За семь (!) лет на посту премьера Биби не отступил даже с миллиметра земли Эрец-Исраэль.
      Вчера, сегодня, всегда
      На сцене – камерная певица Ясмин Леви, предки которой - сефардские евреи, изгнанные из Испании. Потомки изгнанников строили – уже вне крепостных стен Старого города – первые кварталы современного Иерусалима.
      Смею предположить, что многие участники скромной презентации русского издания книги профессора Бенциона Нетаниягу в унисон с его сыновьями Биньямином и врачом, писателем и драматургом Идо Нетаниягу тоже мысленно анализировали зловещую спираль ненависти к евреям на протяжении всей истории и абсолютно необъяснимый, противоестественный феномен ненависти евреев к самим себе.
      Премьер-министр искренне поблагодарил председателя Российского еврейского Конгресса Юрия Каннера за то, что эта зарубежная (еще один парадокс!) организация инициировала перевод на русский язык книги его отца, профессора Бенциона Нетаниягу.
      В ответном слове Юрий Каннер высказал благодарность за то, что израильский премьер доверил РЕК перевод фундаментального научного труда своего отца.
      - Над производством книги работал поистине интернациональный еврейский коллектив. Но перевод - это только часть нашей задачи. Нам важно донести эти идеи до общественности. Судьба российского еврейства напоминает историю евреев Испании. И в России тоже дискриминация была не по религии, а по крови - это то, о чем писал Бенцион Нетаниягу. Мы считаем, что издание этой книги, её распространение среди российской и русскоязычной интеллектуальной элиты поможет нам улучшить мир, сделать "тиккун олам", - сказал Юрий Каннер.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Станіслав Єжи Лєц "Думки непричесані"

      *Протягом усього життя не вдалось йому стояти під ганебним стовпом громадської думки.
      *В домі повішеного не говорять про вірьовку. А в домі ката?
      *Боги лишають по собі гідність і вірних.
      *Рак червоніє по смерті. Яка ж гідна прикладу делікатність у жертви.
      *Сам бачив раз диво. Було це, як обійшлося без див.
      *Помилка стає помилкою, коли народжується як правда.
      Чи можна за плоскостопності носити шпори? Можна. Але не слід дзвонити ними.
      Пам’ятайте, якщо чорт хоче вдарити когось, то ніколи не зробить це своїм кінським копитом, а тільки людською ногою.
      Руйнуючи пам’ятники, лишайте цоколі. Завжди знадобляться.
      Снилось страхіття. Приріст бюрократів у країні, де щойно ліквідовано неписьменність.
      Воскреснути можуть тільки трупи. Живим важко.
      На жодному годиннику не знайдеш стрілки до життя.
      Усе в руках людини. Для цього треба їх часто мити.
      Факт завжди буде голий, хай і зодягнеться за останньою модою.
      Дурість – мати злочину. Але батьки – часто геніальні.
      Снилась дійсність. З якою ж полегкістю проснувся.
      Волію напис «Вхід заборонено» аніж «Нема виходу».
      «Відчуваю, що в мене ростуть крила!»- сказала миша. «І що ж з цього, пане кажане?»
      Будьте уважні, сатирики! І в кривому дзеркалі гієни гострять свої зуби.
      Якби смерть можна було одіспати.
      Коли міт зіткнеться з мітом – це буде справжнє зіткнення.
      До глибокої думки треба видертись.
      А, може, Бог обрав мене атеїстом?
      Якщо без хребта, не вилазь зі шкіри.
      Навіть на троні протирають штани.
      Дай корові хоч какао, не видоїш шоколаду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Рука дающего без руки берущего

      Не знаю, доходят ли из Украины анекдоты о москалях до России, а вот до Израиля дошло несколько. Один из них более других подходит к этому эпиграфу.
      …Гуцульский парень решил поступать на русское отделение филфака. В экзаменационном билете оказался рассказ Тургенева «Муму». Но к удивлению экзаменаторов абитуриент начал пересказ…по-украински.
      «По-русски!»- прошептал кто-то из приемной комиссии.
      «Щэ будэ!»- последовал ответ.
      По-украински продолжался пересказ до кульминационной сцены, когда Герасим, привязав на шею якобы провинившейся собачонки камень, собирался бросить ее в воду.
      «И тоди,- подошел гуцул к трагическому завершению рассказа,- пэсык обэрнувся до Гарасыма тай пытае йихньою собачою мовою: «За што?»
      Не иначе , как «собачою мовою», то есть смесью исковерканного русского и иврита, где последовательно твердый звук «Г» заменяется «Х»,общается между собой и часть русскоязычных репатриантов, наиболее агрессивно относящаяся к израильской действительности.
      Не утруждая себя изучением иврита, защитники русской культуры отрицают наличие израильской. «ЗвОнят»,»ПОняла», «ДОят», «Мине», «Блин!», «НАфиг», «Бля!» … Перечень того, что звучит на Святой Земле и якобы должно свидетельствовать о преимуществе русского языка над возрожденным ивритом, можно множить до бесконечности.
      Но это, так сказать, цветочки. А вот то, что не только бомжи и выпивохи , а и безусая пацанва как само собой разумеющееся пересыпает свою речь трехпалым матом, где сакральное слово «МАТЬ» чаще всего сочетается с мужскими и женскими гениталиями, да еще и охотно выступают в роли учителей якобы настоящего русского,- это по-настоящему опасно.
      Слава Богу, что в Кнессете нашлись трезвые головы, отвергшие попытки русскоязычных депутатов дать русскому языку статус государственного. Можно только представить, насколько бы пострадал иврит, «обогатясь» матерной лексикой.
      «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей родины,- писал И.С.Тургенев,- ты один мне поддержка и опора, о великий, могучий, правдивый и свободный русский язык! Не будь тебя – как не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома? Но нельзя верить, чтобы такой язык не был дан великому народу!»
      Сказанные в конце позапрошлого века, эти слова актуальны и сегодня. Да, русский язык трудами лучших своих представителей действительно обогатил мировую культуру. Но то, в каком плачевном состоянии находится он сегодня,- прискорбно. И это в то время, когда рухнул «железный занавес» и можно свободно нести свой язык во все стороны света. Готовы ли полуграмотные носители его к такой воистину великой миссии?
      Сомнительно. Русский язык за границей превращается в суржик, в какое то «смешенье французского с нижегородским», потому что настоящие мастера русской культуры на родине объявляются «врагами народа», лишаясь возможности донести свой голос.
      Пытаясь понять, откуда у мнимых пропагандистов русской культуры такое пренебрежительное отношение к созданиям человеческого духа других народов, приходишь к выводу, что их настоящими учителями были завоеватели из Золотой Орды, одарившие коленопреклоненных князей раболепством и спесью одновременно.
      «Лик русского народа то улыбается восхитительной улыбкой, то корчит такую пьяную и подлую рожу, что только и хочется плюнуть в нее и навеки забыть о таком ужасе»,- занес в свой «Дневник» 1916-1918 гг.» Александр Бенуа.
      Г.М. Катков в «Февральской революции» отметил: «Особое русское вранье – вид вдохновенной лжи, искажающей реальность так, чтобы она соответствовала определенным целям и расчетам – на безусловное доверие того, кого обманывают».
      Вот почему раньше, чем принять протянутую руку, нужно хорошенько проверить ее содержимое.
      Цитаты из произведений А.Бенуа и Г.М. Каткова взяты из книги Вячеслава Никонова «Крушение России. 1917».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Ракета для "БУКа" й погруддя на Подолі

      Важко сказати, чим мотивували вітці Києва, але задовго до того, що сталося в наш час, не зголосилися на те, аби погруддя Льва Люляєва, як і належало двічі герою тоді ще не покійного Радянського Союзу було поставлено в столиці України.
      Може тому, що герой хоч і народився на Подолі, й політехнічний інститут скінчив на Шулявці, але ж засоби вбивства винаходив у Росії. Спочатку були вони націлені на гітлерівських нелюдів, а в подальшому й на мирних людей. Те, що мислилось як оборона невдовзі стало нападом на тих, хто не збирався воювати.
      От хоча б і сьогоднішня розв’язана путінськими найманцями так звана гібридна війна з Україною.
      Рік минув, як ракета горезвісного «БУКа», спроектована колишнім киянином, в донедавна мирному небі Донбасу рознесла на друзки малоазійський «Боїнг». 340 невинних душ були послані на той світ вправною рукою московських майстрів смерті. Лев Люляєв кваліфіковано міг би підтвердити, що це вимагає грунтовної підготовки.
      Так що, не відаючи, що станеться в далекому майбутньому, мали рацію вітці Києва, аби погруддя радянського героя було подалі від України. Стачить і cкромного подвір’я в Росії, відки з почестями його випровадили на той світ.
      А з Подолу на віки вічні хай оглядає рідну землю Григорій Сковорода.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Два погляди на одне й те ж

      Можу уявить те, про що писав Сенека Луцілію в свох листах моральних.


      …Афіни. На сцені актор відтворює образ Беллерофонта:

      «Негідник я? То байка - багатій зате...
      Питають, що ти маєш, а не «звідки взяв?»...
      Яке майно, така й повага в кожного...
      Коли ганьба від зиску? Як нема його...
      Хвалю життя в багатстві, смерть - у вбогості..
      Вмирає добре, хто й від смерті зиск урвав...
      Нема для смертних блага понад золото:
      З ним не зрівняти ласки материнської
      Ані опіки батька - над усім воно.
      Якщо й в очах Венери стільки чару є,-
      Недаром люди і боги слугують їй».

      Не встиг скінчитись монолог, як глядачі всі як один схопилися зі своїх місць, готові кинутись на сцену, аби прогнать актора. Хто віда, чим би все те завершилось, якби їх не випередив Евріпід. Став благати автор діждатися продовження трагедії, аби побачить, що карою нахабнику вона скінчиться.

      ...Уявляю древні Афіни, а от не в змозі уявить Київ чи Харків, чи ще котресь з великих українських міст. Не в змозі, бо там у героях ходять новітні Беллерофонти. Не певен, щоправда, що їхній цинізм осмілиться винести на сцену сучасний трагік. Як, зрештою, маю великий сумнів, що в єдиному пориві публіка зірветься з місць, аби припинити глум над успадкованими моральними цінностями. Якби це сталося, то не зробили б жебрачкою Україну ті, хто мріє поповнити першу чи й другу сотню світових мільярдерів.
      ========================================================

      Сенека «Моральні листи до Луцілія», лист СХV (інтернетна версія перекладу Андрія Содомори).



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Два погляди на одне й те ж

      Можу уявить те, про що писав Сенека Луцілію в свох листах моральних...
      …Афіни. На сцені актор відтворює образ Беллерофонта:

      «Негідник я? То байка - багатій зате...
      Питають, що ти маєш, а не «звідки взяв?»...
      Яке майно, така й повага в кожного...
      Коли ганьба від зиску? Як нема його...
      Хвалю життя в багатстві, смерть - у вбогості..
      Вмирає добре, хто й від смерті зиск урвав...
      Нема для смертних блага понад золото:
      З ним не зрівняти ласки материнської
      Ані опіки батька - над усім воно.
      Якщо й в очах Венери стільки чару є,-
      Недаром люди і боги слугують їй».

      Не встиг скінчитись монолог, як глядачі всі як один схопилися зі своїх місць, готові кинутись на сцену, аби прогнать актора. Хто віда, чим би все те завершилось, якби їх не випередив Евріпід. Став благати автор діждатися продовження трагедії, аби побачить, що кара нахабника не омине.

      ...Уявляю древні Афіни, а от уявить не в змозі Київ чи Харків, чи ще котресь з великих українських міст. Не в змозі, бо там у героях ходять новітні Беллерофонти. Не певен також, що їхній цинізм осмілиться винести на сцену сучасний трагік. Як, зрештою, маю великий сумнів, що в єдиному пориві публіка зірветься з місць, аби припинити глум над успадкованими моральними цінностями. Якби це сталося, то не зробили б жебрачкою Україну ті, хто мріє поповнити першу чи й другу сотню світових мільярдерів.
      ----------------------------------------
      Сенека «Моральні листи до Луцілія», лист СХV (інтернетна версія перекладу Андрія Содомори).



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      *Небажаних гостей приймать найкраще в піст.
      *Більше гонору, аніж гонорару.
      *Байдуже, в яку щоку намірилися бить, - не підставляй, боронь боже, другу.
      *Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
      *Політика – брехня в обкладинці справдешній.
      *Як суддям сповідувать: «Не судіть, та не судимі будете»?
      *Всім боягузам варто добре знать: якщо незмога подолати страх, то затуляти слід негайно вуха. Боятись треба виду, а не слуху.
      *Як ворогу наміривсь відомстить, не варто разом з ним на смерть іти.
      *Звичку таку успадкував люд далебі: на долю звалювать гріхи, успіх брать собі.
      *Кожному годиться добре пам’ятати: за жорстокість завше настає розплата.
      *І хижакам треба знать достоту: лицемірство – таке ж мерзенне, як і підлота.
      *Чи молитви і совість перетинаються на цьому світі? Чи, може, як дві паралельні, перетинаються бозна коли і де?..



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. На завершення року Тараса Шевченка

      Відзначення ювілею, 200-річчя від дня народження великого українського поета та художника Тараса Шевченка, було внесено у календар пам’ятних дат ЮНЕСКО. Про це на початку вечора повідомила керівник театру пісні м.Кіріят Гат Алла Герман. Колектив представив гостям Будинку громад в Єрусалимі музично-поетичну композицію, яка мала назву «Якби зустрілися ми знову…»
      11 грудня в Єрусалимі на вечорі, присвяченому Кобзареві, вже вдруге зібралися україномовні поети Ізраїлю. На жаль, з різних причин не всі змогли приїхати на зустріч, але Валентина Чайковська, Іван Потьомкін, Любов Перцюк та Ігор Давидов порадували шанувальників українського слова своїми поезіями. Вони читали вірші про Тараса Шевченка, про Україну, про українську мову…
      Поети завжди є виразниками народної думки, отже і українські поети Ізраїлю у своїх творах образно і проникливо передають любов вихідців з України до землі, де вони народилися, до мови народу, великим співцем якого є Тарас Шевченко. Ізраїльські поети не залишаються байдужими до долі країни, яку вони покинули - їхній біль і надія звучать у віршах.
      А солісти театру пісні м.Кіріят Гат щиро і натхненно співали пісні на вірші Тараса Шевченка, українські народні пісні – і у відкрите вікно Будинку громад на центральну вулицю Єрусалиму виринали «Думи мої, думи», «Цвіте терен», «Бандуристе, орле сизий» і ще багато прекрасних українських мелодій.
      Так в Ізраїлі завершився рік святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
      Але поетичні зустрічі україномовних поетів, які були започатковані в цьому році, продовжаться і далі.

      Олена Іванчук,
      другий секретар Посольства України в Державі Ізраїль



      ВАЛЕНТИНА ЧАЙКОВСЬКА

      УКРАЇНІ

      Зальотні думоньки мої
      Летять в село, де в хаті пустка,
      Крізь стріху падають дощі,
      І стеля вже, як в дірах хустка...

      Та що розлука для душі?
      Бо ж небо – спільне понад нами!
      Нема для щирості межі,
      Серця не бродять манівцями.

      Зальотні думоньки мої
      Теплом наповнені і літом,
      В них пестять тишею гаї,
      Літає бусол десь над житом.

      За обрій доля стелить шлях,
      Там вітер грає на бандурі,
      А льон у синіх весь шовках,
      Геть відганяє дні понурі.

      І я, закохана в красу,
      Гоню сльозу із сьогодення...
      Дитям любов свою несу –
      У серці, в слові, навіть в жменях...

      Чарує серпня зорепад,
      І вмить загадую швиденько,
      Щоб мир прийшов у край та лад!
      Чи чуєш зичення ці, Ненько?

      ІВАН ПОТЬОМКІН

      Вийшли з хати батько й мати
      В садок погуляти,
      Порадитись, кого б то їм
      Своїм зятем звати.
      Тарас Шевченко «Тече вода з-під явора»

      Розглядаються довкола,
      Та мене не чують,
      Бо ж загруз я в цім болоті,
      Що Петровим зветься.
      Одинцем сиджу, як сич той,
      У холодній хаті.
      Ні з ким разом хліба з’їсти,
      Ні слова сказати.
      Хоч кидайся з мосту в воду.
      Не знати з якого.
      Стоять собі незворушно
      На кістках козацьких.
      Як і ті палати,
      Що сточили стільки крові
      Із нашого брата.
      Якже мені докричаться
      До того садочка,
      Щоб почули батько й мати
      Та їх мила дочка,
      Що кращого зятя
      Не знайдуть довіку,
      Буде їм синочком гарним,
      Справним чоловіком.
      Та не чує Україна
      Голос свого сина.
      Доведеться брать в дружини
      Чортову сестрицю.
      Або, може, попідтинню
      Мовчки простягтися.

      ЛЮБОВ ПЕРЦЮК

      ШЕВЧЕНКІВСЬКЕ СЛОВО

      Заприсягаюсь, не було
      Такого Слова ще одвіку…
      Його, напевне, Бог покликав,
      Щоб на Україну Велику –
      Воно, мов Сонце і зійшло…

      Заприсягаюсь, не було,
      Щоб Слово з розплачу – стогнало,
      Щоб Душу в Небо підіймало,
      Щоб долу – Зіркою спадало
      І тут, мов квітка, розцвіло…

      Заприсягаюсь, не було
      Такого Велетня з Любові,
      Щоб як ріка ізливсь у Слові,
      Що світ минулий, в Світі Новім
      І в серці кожного знайшло…

      Заприсягаюсь. Не було !

      ІГОР ДАВИДОВ

      Я віддамся тобі до останнього в пам’яті схову,
      Щоб тобою умившись, п’яніть і хмеліть.
      Я кохаю тебе, українська моя рідна мово,
      Босоніжко на стернях кривавих століть.

      Я віддамся тобі до останньої в жилах кровини,
      До сльозини останньої в старчих очах,
      Щоб не знати – не відати злої провини,
      Коли б раптом вогонь твій священний загас.

      Я віддамся тобі до останнього в голосі звуку,
      І сприйму як найвищу з усіх нагород,
      Якщо пам'ять живитимеш внуку-правнуку,
      Бо лиш так уціліє мій рідний вкраїнський народ!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Папуги шаленого Віссаріона

      Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати в пресі.
      І ось кілька років тому, коли виповнилось 200 років з дня народження «шаленого Віссаріона» , вдався до того, що в далекі тепер студентські роки було сховано од нас поборниками братання народів.
      ...1846 року разом з відомим актором Михайлом Щепкіним Бєлінський поїхав в Україну і протягом кількох місяців одвідав чимало міст і сіл.
      «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и помешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанны,- пише Віссаріон дружині.- Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленным салом), а о борще с сосисками и ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе – эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней» .
      Такою, борщівною, бачилась Україна російському демократу. Власне, так він не називав її ніколи. Більше того, заперечував саме існування як держави зі своєю історією: «Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не не более, как эпизод из царствования царя Алексея Михайловича. История Малороссии – это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее – государством…Так называемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не были ни республиками, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер» .
      Сьогоднішні папуги, щоправда, не наважуються паплюжити святиню українського народу – Великого Кобзаря, а от їхній речник не соромився сказати те, що було на думці й діях царського двору.
      «Вы помните, сповідувався Бєлінський в пам’ятному нам1847 році в листі до Павла Анненкова,- что верующий друг мой говорил мне, что верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса – творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу,любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора – один на государя императора, другой на государыню императрицу...Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питал личную вражду к такого рода либералам. Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (-экая свинская фамилия!) в «Звездочке», иначе называемой ...журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть...Вот что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны, а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом...»
      У полеміці з редакцією часопису «Маяк» несамовитий Віссаріон намагається довести, що й Гайдамаки» Тараса Шевченка «несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам,- часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания,- и, следовательно, по всем этим причинам – они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего симпатизирующего».
      А на закінчення варто навести пророцтво шаленого Віссаріона щодо Росії: «Завидую внукам и правнукам нашим, которым суждено видеть Россию в 1940 году, стоящую во главе образованного мира, дающую законы и науке и искусству и принимающую благоговейную дань уважения от всего просвещенного человечества».
      Як-то кажуть, і сміх, і гріх з цього пророцтва, бо Росія 1940 року вже під новою назвою – Союз радянських соціалістичних республік -, перетворилася на ще гіршу тюрму народів, а нині в намірі відтворити недавнє минуле, посягнувши поки що на територіальну цілісність Украни, викликає тільки огиду й зненависть усього цивілізованого світу.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Одного батька близнюки зловісні

      Які ж вони навдивовижу до бридоти схожі – терористи вигаданої Новоросії й Гази. Закутані по самі блималки, що відсвічують тільки злобу. З язиком зміїним, спроможним на незмінне «НІ» , коли йдеться навіть про спробу навернути їх до здорового глузду.
      Здається, батько годував їх тільки людським м’ясом у незвичному звіринці, бо ж і радість у близнюків одна і та ж: якомога більше послати на той світ безоружних, поскидати в одну яму і засолити...
      Не рідіє порода людиноподібних: довгожитель батько поряд із розмноженням ось уже майже століття перековує орала на ракети й «катюші. Очманіло силкується дощенту зруйнувати набуте людством, щоб на його руїнах танцювати комуністично-фашистський танок. .



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)

      *Цінуй себе! Ціну лише не перевищуй.
      *Як часом те ми гудим, без чого і життя не буде.
      *Аби господар був привітним, слуга пожертвує і рідним.
      *Ціну високу маєш заплатить тоді, якщо наміривсь буть на висоті.
      *Різні смаки – не перешкода, якщо між друзями є згода.
      *Для чесності ціна єдина – чи гори золота,а чи одна зернина.
      *Навіть у відчаї належить бути розсудливим і обережним.
      *Зусилля благодійні марні будуть тим, хто тільки смерть готовий принести.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. За помислом Господнім

      Аби гравці тель-авівського «Маккабі» хоч раз зрівнялися в рахунку, а потім і випередили ЦСКА, певен, молився увесь Ізраїль, забувши на час внутрішні суперечки й нелади. Молилися всі, та я, мабуть, найбільше.
      Річ у тім, що за цим стояв не стільки азарт колишнього спортивного журналіста, а невтримне бажання не дати Росії ще одної нагоди для її божевільної радості з приводу будь-якого успіху на підтвердження вигаданої нею самою горезвісної особливої місії.
      В перекладі на сучасність – це право робити із сусідами все що заманеться. Поки що жертвою свавілля стала моя Україна, чий президент, чоловий корупціонер, по суті був пішаком на шахівниці Москви, готовий підпорядкувати своєму босу Путіну поки що суверенну державу. Тож не дивно, що після його втечі настав спланований заздалегідь під маскою сепаратизму розгул злочинних елементів, спротив формуванню нової влади тощо. Доля Криму була давно вже вирішена...
      Отож, очікувана недругами України перемога ЦСКА додала б чергову дозу чаду націонал-патріотизму Москви.
      Перемога «Маккабі» спроможна була стати перепоною на здавалося б вирішених намірах недругів України. І ситуація майже до кінця півфіналу складалася на користь ЦСКА. Тільки триочковий кидок міг перервати постійну перевагу москвичів. І це сталось.
      Комусь одне очко, завдяки якому тель-авівці вийшли у фінал, видасться дивом, а мені - помислом Господнім. І те, що сталося невдовзі у фінальному поєдинку з мадрідським «Реалом» (98-86 на користь «Маккабі») було продовженням волі Всевишнього. Тією волею покарано ЦСКА і в боротьбі за призове третє місце в поєдинку з «Барселоною».
      Певен, що кара настигне свавільну Росію не тільки в спорті. За великий злочин, який вона чинить, настане й велика розплата. Шкода тільки тих, хто по-рабськи ще вірить в особливу місію міжнародного розбійника.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Відлуння кривавого минулого
      В пошуках зв’язку з Дмитром Павличком доля звела мене з дивовижною жінкою – доктором хімії й публіцистом Юлією Сістер, а через неї – з Марком Каганцовим. Про нього та його справу подальша розмова.
      Лікар за фахом, поет божою милістю, Марк став ще й повпредом української поезії в Росії. Він народився у Воркуті 1947 року під час заслання батьків: Якова Борисовича, репресованого в 1937 році за сумнозвісною 58-ю статтею, та матері Олени Захарівни, інваліда Великої Вітчизняної війни,- за зв’язок з «ворогом народу».
      Сусідами Каганцових по барачній кухні була родина репресованих українців. Марк був зачарований мелодичною й образною українською мовою, якою розмовляли друзі його батьків, навчився від них читати й писати мовою Кобзаря.
      Отож, не дивно, що саме до Марка Каганцова, відомого на той час російськомовного поета, звернулися Євдокія Лісова та Анатолій Попов, які збирали й упорядковували вірші в’язнів-українців, що були в концентраційних таборах Воркути. Так народилася двомовна книга «Я той, що духом не скорився», котра вийшла 2007 року, а незабаром доповнена поезією інших авторів з’явиться в одному з видавництв Львова.Уявлення про це видання читачі матимуть, прочитавши передмову одного з упорядників книги.
      Кілька десятиліть існують на мапі Росії міста Воркута й Інта, значення яких набагато більше за їхні географічні розміри.
      Більше двадцяти п’яти років тут існував ВОРКУТ-ЛАГ – один з найбільш згубних радянських концтаборів, розташованих за Полярним колом. Лише сімдесят кілометрів відокремлює Воркуту від берега Льодовитого океану. У цьому далекому краї вічної мерзлоти, в передгір'ях Полярного Уралу, де сто днів лютує завірюха, в 1930-му році геолог Г.А. Чернов знайшов родовище кам'яного вугілля. І вже в 1931 р. Президія
      ВРНГ СРСР прийняла постанову «Про розвиток паливної бази Північному краї».Розвивати її було вирішено руками ув'язнених. Відомо, як органи НКВС розправля-
      лися з жителями окупованих територій після довгоочікуваного звільнення від німців, а також, що робилося на пересилках і у в'язницях у середині 40-х. У Воркутлазі працювали під землею і гинули тисячі росіян, українців,євреїв, естонців, латишів, литовців, поляків, німців...
      У 30-ті роки виникло селище, а згодом місто-концтабір – Воркута, – що стало символом сталінської епохи, де у 1945-47 роках уже перебувало понад 60000 ув’язнених. До складу Воркутлага Інта входила окремим підрозділом, із часом був організований самостійний табір Інталаг, на базі якого пізніше створили особливий табір №1 «Мінеральний» (Мінлаг). Це був найбільший острів Архіпелагу ГУЛАГ на території європейської Півночі Росії аж до його ліквідації в 1953 р. У другій половині 50-х років минулого сторіччя почався демонтаж гігантської системи примусової праці. Воркута розросталася і
      в середині 60-х років стала великим промисловим і культурним центром із розвиненою інфраструктурою та населенням, що становило понад 200 тисяч людей. Так само відбувалося із Інтою – приполярною сусідкою Воркути.
      Варто докладніше сказати про конкретних людей, які пройшли ці страшні випробування. У першому томі мартирологу «Покаяння» (м. Сиктивкар, Республіка Комі) згадується сузір'я імен, якими могли б пишатися будь-які держави світу. В зонах Комі АРСР перебували видатні фахівці всіх галузей науки, техніки та культури; інженери, професори, академіки; славетні офіцери і генерали; знамениті музиканти, артисти, художники, пись-
      менники, поети, журналісти; політичні і громадські діячі світового рівня; колишні члени урядів і парламентів іноземних держав, дипломати... Повний Всесвітній Інтернаціонал! Що називається: всі прапори – в Гулагу. Досить згадати лише деякі відомі імена:

      В.И. Пивоварів – нарком просвіти Білорусії, помер у Воркутлазі в 1942 р.
      П.И. Польовий – геолог, знаменитий дослідник Сахаліну, Примор'я, Анадирського краю, Казахстану та ін. Помер у в'язниці в Ухті в 1938 р.
      Л.П. Карсавін – філософ, історик, поет, завідуючий кафедрою в Каунаському університеті. Помер в концтабор ів Абезі в 1952 р.
      К.К. Рокоссовський – згодом маршал СРСР і міністр оборони Польщі.
      М.А. Коростовцев – єгиптолог, після реабілітації став академіком АН СРСР.
      А.Я. Каплер – письменник, кінодраматург, лауреат Сталінської премії.
      Б.А. Мордвинов – актор, гол. режисер Великого театру,нар. артист СРСР.
      Б.С. Дейнека – співак, бас, соліст ГАБТ.
      П.М. Губенко (Остап Вишня) – український письменник, гуморист і сатирик.
      Я.В. Смеляков – відомий поет.
      Ю. Дунський і В. Фрид – відомі кіносценаристи (фільми:"Випадок на шахті вісім", "Сім няньок", "Служили два товариші", "Оповідь про те, як цар Петро арапа одружував",
      "Ш. Холмс і доктор Ватсон", "Екіпаж" та ін.).
      П.Е. Бендель – художник, автор серій поштових марок СРСР, присвячених космонавтиці.
      В.Г. Токарська – відома кіноактриса, співачка.
      Рамаз Кобидзе – грузинський прозаїк.
      Ю. Лисняк – перекладач, згодом лауреат премії імені М. Рильского.
      Е. Хринюк – майбутній український сценарист і кінорежисер.
      А. Хименко – поет і прозаїк, автор трилогії про Івана Сірка.
      М.М. Коцюба-Тарнавська – хірург, українська націоналістка, дочка генерала Мирона Тарнавського, що командував корпусом "Схід" в 1919 р.
      В. Василенко – історик мистецтва з МГУ, поет, нащадок Григорія Сковороди.
      И.А. Фещенко-Чопивський – металознавець, хімік-фізик, професор Гірської академії в Кракові, український політичний діяч. Помер в концтаборі в Абезі в 1952 р.
      В.К. Олтаржевський – видатний архітектор сучасності. З 1924 по 1935 р. працював в США, проектував і будував висотні будівлі. Після повернення на батьківщину
      заарештований і етапований у Воркутлаг. Після звільнення проектував і будував готель "Україна" в Москві.
      М.Б. Гольман – професор, ректор Ульянівського університету, загинув у Воркуті.
      П.В. Віттенбург – випускник Тюбингенського університету, професор, зав. кафедрою Полярних країн Географічного інституту Ленінградського університету, дослідник
      Арктики (Шпіцберген, Нова Земля).
      Б.Н. Артем'єв – доктор геолого-мінералогічних наук, професор,випускник Фрайбурзької академії.
      Н.М. Федорівський – член-кореспондент АН СРСР, професор доктор геолого-мінералогічних наук, директор Всесоюзного інституту мінеральної сировини. Був засуджений на 15 років. Після звільнення незабаром помер.

      На жаль, неможливо згадати всіх тих, чиї долі були перемелені в жорнах північних таборів і в'язниць. Зараз на місцях табірних зон і масових розстрілів стоять знаки і пам'ятники, споруджені нащадками і земляцтвами в пам'ять про ті страшні часи та незліченні жертви сталінського терору. Про Воркуту та Інту написані десятки історичних досліджень, мемуарів і спогадів, безліч віршів та пісень. Вони створені буквально сльозами та кров'ю в'язнів, відірваних від сімей і рідних місць. Особливо дивують вірші – то викривальні, повні болю і гніву, то вражаючі глибиною споглядання, тонкими відтінками лірики, задушевністю авторів та їх ніжністю до рідних і коханих. Неможливо уявити, що написані ці вірші всупереч жорстоких заборон і смертельного ризику, і люди зуміли їх не тільки написати, але й зберегти на довгі десятиліття.
      У 2007 році зусиллями групи укладачів вийшла книга, що увібрала в себе кращі зразки літературної творчості всіх поколінь воркутинських авторів від 1931 до 2007 року – «Високі широти». У цій антології були опубліковані переклади чотирьох поетів-українців, що дало поштовх до нової хвилі пошуків у вже більш вузькому – українському напрямку. Результат виявився надзвичайно плідним. Були знайдені і перекладені вірші ще двадцяти поетів-українців!
      Від імені укладачів цього видання хочу сказати про специфіку окремих опублікованих віршів, написаних в 40-х – 50-х роках. У них присутні досить жорсткі слова на адресу сталінського «імперського» режиму та його поплічників: співробітників НКВС, табірного начальства і охорони. У віршах зустрічаються рядки, які упередженим читачам можуть бути названі «антиросійськими». Потрібно розуміти, що це не «антиросійські», а антиімперські, антисталінські рядки. СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж В'язницею Народів, як і Російська Імперія! (Згадаємо вірші видатного Т.Г. Шевченка). Необхідно підкреслити, що після насильницького приєднання до СРСР в 1939 році областей Західної України значна частина населення безвинно постраждала, і в умовах «совєтізації», жорстоких репресій люди сприймали як недругів всіх, хто спілкувався з ними російською мовою. А це, як правило, співробітники НКВС,військові, міліція, партійні та адміністративні працівники. Ми сподіваємося, що читачі не запідозрять нас в недотриманні політкоректності або, тим більше, в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, а навпаки – проймуться розумінням того страшного минулого, яке спіткало всі народи колишньої тоталітарної держави.
      Від імені авторів-упорядників
      Ю. Тагіров






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Не навмання, як доти

      Стільки народ мій мудрості втілив у приказки й прислів’я, що в дурнях залишатись якось уже й незручно.
      Ну, от хоча б: «Дозволь собаці лапу покласти на стіл,то він увесь захоче видертись». Або ж: «Зашморгом цей дивиться», «Добре говорить, а зле робить».
      Знаємо про кого сьогодні мова, та замість одцуратись од хамелеона цього, вручили йому за безцінь Чорне море, а вояків своїх, що мали б стерегти підступність зі Сходу, на Захід ставили супроти тих, хто готовий прийти на поміч....
      Чи, може, ми й справді мудрі потім, як лиху зарадити не в змозі?
      Народе мій, досить вже бути по-дитинному наївним – шукати мудрість у потилиці, за шмат обіцяної кишки бігти сім верст пішки, вовком дивитись на сусіда, а вовкулака зайшлого сприймать ягням невинним…
      Народе мій, знайди нарешті керманичів таких, що знають, як вести тебе крізь будь-які незгоди! Не навмання, як доти, а як підказує країн успішних досвід.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Cheer up, Ukraine!

      «І сказала Естер: «Ненависник та ворог – це злий Гаман!» Гаман перелякався перед обличчям царя та цариці...»
      «І повісили Гамана на шибениці, яку він приготував був для Мордехая...»
      «Юдеям було тоді світло і радість, і веселість, і честь!»
      Книга Естер, 7:6, 10, 8:16

      Київ – не Сузи, де завдяки мудрості Мордехая та відвазі Естер, юдеї уникли цілковитого загину.
      Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
      Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претенденти на корону, та зненависті дух до світу всього – той же. Насамперед до того, хто найближче, Хто в словоблудді «братом» зветься. В кого тихою сапою можна щось відчикрижить.
      Як дошкульніш і безпомильно досадити «брату», сьогодні Амалеку нашіптує колишнє дівчисько з Шепетівки – Тютіна. Як тореадор, що зодяга червоне, так вона прибрала прізвище Матвієнко, аби москалі знали, що не всі українці готові стать горою за Соборну Україну. Змішавши фармацевтику із ВПШ, погарцювавши на кістках козацьких у місті Петра-українофоба, колишня українка перевагу віддала не Гіппократу, а Макіавеллі. Тож на догоду Амалеку переписує Книгу юдейської Естер.
      Чого там тільки нема! Та горує «Поділяй і владарюй!» Не тільки Західну й Східну Україну, а місто навіть село кожне ладна Естер із Шепетівки порізнить на два непримиренні табори. Із Кримом під дулами й нагайками це вдалось. Хто віда, може горезвісного Гамана на трон там возведуть, аби втілити задум Амалека: перевішать тих, хто мав би повісити його.
      Київ – не Сузи. А що як Історія повториться?! І загнані на слизьке, ще плазуватимуть гамани з амалеками перед праведним світом.
      Тільки б не сидіти, склавши в безнадії руки. Господь Бог карає також і безнадійних.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. ***
      Був Йосеф бен Матітягу, знаний у світі як Йосиф Флавій. Своїх підлеглих вояків намовив він на самовбивство, щоб не потрапить у рабство, а сам римлянам піддався. А потому переконував захисників Єрусалиму не чинить опору окупантам. Щоправда, вину перед своїм народом спокутував «Старожитностями юдейськими».

      Був українець Адам Кисіль, що в польськім сеймі обстоював віру православну і воднораз як посол Речі Посполитої радив повсталим одновірцям не стріляти в тих, з ким сам прийшов.

      Є українка московського замісу, що від Думи Росії просила президента послати в Україну військо, щоб захистить росіян Криму (яким в Україні не погрожував ніхто), а земляків поставить нарешті на коліна. Відтоді для черкащан вона – persona non grata.
      P.S.
      Нікчемніє й дрібніє з часом запроданців шерега.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      *Бійтесь фанатів. Як і вбивць. Життя звело їх воєдино: ідея і мета. Не більш. Та ані гадки про живу людину.
      *І для пройдисвіта настане така мить, що і його зуміють обдурить.
      *Клятва тоді чогось лиш варта, як дії, а не слова стоять на варті.
      *Поміж людьми ще й досі так ведеться: що менш кебети, то вище той угору преться.
      *Вовки, як кажуть,- санітари, і крадії їм не до пари.
      *Скільки ж бо лиха чинить недолугий чоловік: то гори зносить, то повертає русла рік, ліси вирубує там, де нема потреби... А потім просить помочі у Неба.
      *Не варто приховувати ваду, бо хоч-не-хоч вона неждано зрадить.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      *Пожадливість – така незборна сила,
      Що і розумних дурнями робила.
      *Чи прикріш щось на світі може буть,
      Як за добро злом віддають?
      *Про мужність легко говорить тоді,
      Допоки не опинишся в біді.
      *Надмірна певність в спритності та силі
      Стількох і серед люду підкосила.
      *Скільки ж бо лих чека на тих
      (Скільки ж ще й інших покалічать!),
      Хто зопалу кидатися звик,
      Не зваживши усе належно двічі, а чи й тричі.
      *Хто віддає себе тирану добровільно,
      Приречений назавше буть підневільним.
      *Щоб шкодувать не довелося,
      Подумай, до кого йдеш у гості.
      *Героєм справжнім той лиш стане,
      Визнання хто в людей дістане.
      *О,скільки ж їх,жорстоких і лукавих,
      З неслави поробили собі славу!..
      *Перш ніж оплакувати свою долю,
      Поглянь, що діється довкола.
      *Вдяганка може замаскувати будь-кого,
      Але роздягне мова вмить його.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      *Не все, що звикло вільно жити на природі,
      Має невільником буть у твоїй господі.
      *Якщо будеш слухать всіх,
      То заробиш лиш на сміх.
      *Гідне лиш осуду й зневаги
      Базікання про переваги.
      *Як сам потрапив у халепу,
      Громаду всю тягнуть туди не треба.
      *Аби не гнали зі своєї хати,
      Кого впускаєш, треба добре знати.
      *Над золотом не колінкують і не скніють,
      А якомога вигідніш пускають в дію.
      *Як часто вдача непокірна
      Стає нам тягарем подвійним.
      *Часом не сила й спритність стають в пригоді,
      А просто витримка. Та й годі.
      *Воля – найвища річ на світі.
      За будь-яку ціну слід нею володіти.
      *Про себе нагадувать великим мріє
      І щонайменша мізерія.







      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)
      *Радість і горе влиті в слово кожне.
      Отож, і тринькати його не гоже.
      *Нема ганьби на світі гірше,
      Ніж волю здобувати смертю інших.
      *Якщо любові справжньої нема,
      Щоб не чинив,- все надарма.
      *Зверхність, зневага і глузи
      Нікому ще не додавали друзів.
      *Найкращою оцінкою та буде,
      Що не від себе йде,- від люду.
      *Якщо в жадобі міру перейти,
      Можна лише біду знайти.
      *Шляхом кружним, та все ж потрапить
      Незмінна правда й до сатрапа.









      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Уламки смальти із мозаїки життя (продовження)

      *У кого мрія дію обганя,
      Той йде, вважай, що навмання.
      *Хто в радники брехню собі узяв,
      Позбудеться й того, що мав.
      *Де багацько друзів, там друга нема.
      *Як обережність й досвід ходять в парі,
      То й хитромудрі вигадки – примара.
      *Де надмірна певність, там чекай біди.
      *Шкода, як мудрість настає лише тоді,
      Коли опинишся в біді.
      *Чванство – до самогубства крок.
      *Хто спіткнувся на брехні,
      Обведуть того й півні.
      *Як не хочеш встрять в біду,
      З’ясуй, від кого залицяння йдуть.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. КРАСОЮ СКОРЮВАТЬ СЕРЦЯ
      "Прекрасне й красиве в людині немислиме без уявлення
      про гармонійний розвиток організму й здоров’я людини».
      М.Чернишевський

      Б.СТУПКА,
      Народний артист УРСР,
      лауреат Державної премії СРСР

      Широкої популярності й любові в численних глядачів зажив актор Київського академічного драматичного театру імені І.Я.Франка Богдан Ступка.
      «Сюрпризом для нас,- писала в зв’язку з гастролями франківців у Ленінграді кандидат мистецтвознавства Т.Забозлаєва,- була робота Б.Ступки, якого давно люблять по його кіно- і телеролях, по «Білому птаху з чорною ознакою» насамперед. Багатьом запам’яталася його роль у фільмі М.Ульянова «Найостанніший день». Запам’яталися еспресія, нерв, фанатизм Ступки...А в спектаклях театру він розкрився інакше: митцем напрочуд ясним, світлим, осяйним. І головне – дуже різним, різнобічно обдарованим. Йому багато що доступне й підвладне – і побут, і психологізм, і лірика, і романтика, і трагедія. Загалом – усе».
      Небагатьом шанувальникам таланту Богдана Ступки відомо, однак, що на формування цього універсалізму на сцені й екрані вплинула й фізична підготовка актора. Змалку й досьогодні він займається спортом, підтримує товариські й дружні стосунки з відомими спортсменами.
      -Ви досить швидко здобули визнання. Чим це пояснити?
      -Відколи себе пам’ятаю, був оточений атмосферою мистецтва. Батько, приміром, співав у хорі Львівського театру опери й балету. Дядька – Павла Крупника, соліста цього ж театру, називали «другим Норцовим». Тітка – Олександра Вишневич, була головним концертмейстером спочаткау львівської, a згодом і київської опери. І хоча батьки вважали, що вже досить акторів для однієї сім’ї, я все ж вступив до студії театру імені Заньковецької.
      Уже з дитячих літ я знав, що краса здобувається великим потом. Тільки несамовита закоханість у свою професію змушує актора перебирати сотні варіантів жесту, міміки, інтонації, аби якомога повнокровніше відтворити образ.
      І якщо мені вдається, то завдячую насамперед моїм учителям. З-поміж них – найбільше народному артисту СРСР Сергію Володимировичу Данченку.
      Як у спорті від тренера багато що залежить у долі початківця, так і в театрі з режисером пов’язана доля актора. Ще в театрі імені Заньковецької Сергій Володимирович визначив і скерував у надійне русло мою акторську вдачу, навчив дошукуватися глибинної течії драматичного твору, добирати такі засоби, щоб глядач думав і переживав разом зі мною, сам доходив істини.
      Чимало з тих засобів були б просто немислимі без спортивної підготовки, до якої так заохочував Сергій Володимирович. Він неодноразово підкреслював, що це розширює можливості актора в ритмоплаcтиці. А отже, й збагачує його репертуар. Знав про це мій наставник і з власного досвіду. Замолоду був досить вправним фехтувальником, а влучною стрільбою викликає подив і в досвідчених мисливців.
      - В котрійсь із рецензій Вас назвали «актором фанатичної волі та експресивно рухливої виразності». Як цього досягаєте?
      - Мені важко судити про свою гру. Одне можу сказати з певністю: ніколи не був байдужий на сцені. Адже наше акторське ремесло – переконувати людей, що вони створені для добра, для боротьби зі злом. Переконувати ж можна лише тоді, коли сам фанатично віриш у те, що зображаєш. Потрібні виразні рухи й жести. Ось чому з великою вдячністю згадую тих, хто подружив мене зі спортом ще в шкільні роки,- учителів фізкультури.
      Коли мій перший наставник по студії Борис Хомич Тягно доручив мені роль Механтропа з п’єси Олександра Левади «Фауст і смерть», як же стали в пригоді заняття спортивною гімнастикою! Було це тоді, коли львівські підлітки вважали за щастя бодай віддалік побачити свого кумира, знаменитого Віктора Чукаріна – одного з перших радянських олімпійських чемпіонів. Мені ж пощастило навіть розмовляти з Віктором Івановичем , коли він завітав до нашої школи. Гадаю, що таку ж радість приносять сьогодні юним львів’янам зустрічі з Богданом Макуцом – одним з героїв Московської Олімпіади.
      - Ще й досі, як згадаю зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою», не віриться.що це я перестрибую прірву, мчу на баскому коні, веду відчайдушну стрілянину, пливу на таких пам’ятних мені й товаришам плотах. Хоч позаду стояли досвідчені плотогони, а все ж і ми не були пасажирами. З довжелезними, по шістнадцять метрiв, веслами, проносились, аж подих пекрехоплювало, вузьким жолобом. Течія крутить колоди, що так і налізають одна на одну. Ми маємо не просто встояти, а й грати перед камерою. І не один, а багато разів повторювати одне й теж. Напруга – неймовірна...
      І що тут більше допомогло мені, чи запальні баскетбольні баталії, коли виступав за юнацьку збірну «Спартака» на першості Львова,чи дуелі на тенісних кортах, чи моя постійна роль захисника на футбольнлому полі?..
      - Роль, яка. Мабуть, відійшла вже в минуле?..
      - Ні. Грав у театрі імені Заньковецької, продовжую грати й у складі команди франківців. Давня дружба єднає мене й моїх колишніх партнерів-львів’ян з футболістами київського «Динамо». Хтозна, як дізналися вони про нашу пристрасть до шкіряного мяча, але, приїжджаючи до Львова, динамівці неодмінно приходили в театр. Коли на спектаклі, а коли навіть і на репетиції. Гадаю, нічого дивного в цьому нема. У них, як і в нас, акторів, один і той же предмет постійної уваги й турботи – глядач. Мені особисто подобалися чудові віртуози-імпровізатори, якими були свого часу Мунтян, Бишовець. Трошкін, якими є Блохін і Дем’яненко. Бєланов і Заваров.
      - Бачу, Ви не прихильник раціоналістичної гри...
      -Розумію, що на футбольному полі, як і на сцені, потрібна режисура. Без неї нічого не вийде. Але мені, глядачеві, набагато цікавіше, коли відбувається майже невловимий перехід до імпровізації. Від награних комбінацій – до несподіваних і тому приголомшливих ходів. Коли ти не знаєш, а тільки здогадуєшся, що станеться наступної миті.
      Сьогоднішнє покоління франківців не просто продовжує спортивну лінію своїх попередників, а й шукає в спорті засоби сценічної виразності. І щоб не бути голослівним, пошлюсь на спектакль «Сон літньої ночі».
      - Читачам цікаво було б знати, як з’явилося таке оригінальне розв’язання шекспірівської п’єси?
      -Молодий режисер Валентин Козьменко-Делінде довго шукав нестендартне розв’язання постановки ц ієї пєси. Незвичайність її полягає в тому, що в Шекспіра герої літають. Рішення прийшло, коли одного разу він спостерігав змагання батутистів.
      Головний режисер С.В.Данченко підтримав цей сміливий задум. З батутом не було жодних клопотів. Спорткомітет України жваво відгукнувся на прохання театру. Порадив і кваліфікованого фахівця - Володимира Оцупка. Майстер спорту, він тривалий час виступав і в цирку.
      Закипіла робота. Тренер і режисер (а він також пройшов добрячу школу спортивного вдосконалення, коли навчався в суворовському училищі) щоденні репетиції будували як ігри на координацію рухів, розвиток спритності, гнучкості тощо. Сумлінність кожного учасника майбутнього спектаклю навіть перевершила сподівання наставників. Через три місяці замість одного актора в повітрі літала вся група.
      Цей досвід став у пригоді нам і під час підготовки «Конотопської відьми» та «Моя професія - синьйор з вищого світу».
      - У спорті кожен з нас має не тільки вподобання, а й улюблених спортсменів. Чи є вони у Вас?
      -Звичайно ж. Про Віктора Чукаріна і динамівських футболістів я вже говорив. Розкажу тепер ще про Павла Ледньова, з яким мене єднає давня й міцна дружба.
      Ми стрілися якось в театрі опери й балету, де танцювали моя дружина та його родичка. Розговорилися. Я став навідуватись до Павла на тренування, брав уроки стрільби, фехтування, верхової їзди. Придивлявся, як цей великий спортсмен настроюється на подолання того, що не вдається, як домагається попри все задуманого. Чимало з того, звісно, опосердковано, відбилося й на моїй грі.
      Так, я на власні очі бачив, якою ціною даються йому медалі найвищого гатунку, найвищі титули. Яких зусиль доводиться докладати, щоб упродовж стількох років бути лідером радянських п’ятиборців. Тим-то наче особисті сприймав успіхи Павла Ледньова на Московській Олімпіаді, як і те, що другові доручено бути наставником збірної Радянського Союзу з п’ятиборства.
      Мені подобаються спортсмени, які відкривають нові шляхи, завойовують уболівальників не тільки секундами, метрами, балами, а насамперед серцем. Така була Ольга Корбут, наприклад. Її виступи на гімнастичному помості здавалися мені спектаклями. Тож і самому хотілося експериментувати в акторській творчості. Оці одвічні пошуки розкриття можливостей людини, прагнення красою скорювать серця й зближуть спорт і мистецтво.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Рабейну Ашер бен Єхіель "Золоті правила поведінки"

      Хай не будуть тобі гроші дорожчі, ніж твоє тіло.
      Не сердься на перехожих. Хай буде привітним твоє лице.
      Не переїдай, щоб наповнити шлунок, бо чимало хвороб од надміру харчів.
      Не хвались багатством своїм, бо хвалько накликає ненависників і зазнає невдачі од них.
      Не розмовляй з дурнем і навіженим, бо вони не зрозуміють тебе і зневажатимуть.
      Не будь невдячним, поважай того, хто відчинив тобі двері
      Не сиди з нікчемними пересмішниками, щоб і самому не встряти в гріх.
      Уникай пліток і наклепу на будь-кого і не займайся злослів’ям та брехнею.
      Хай не сходить з вуст твоїх зухвала брехня. Будь вірним кожній людині.
      Не квапся відповідати грубістю на те, що тобі не до вподоби.
      Не наводь страх у домі своєму, бо твоя негідна поведінка призводить до страхіть.
      Не віддаляйся од здорового глузду, мудрості й моралі. Покривайся порохом од ніг мудреців.
      Не спи подовгу сном лінивого, прокидайся з першими променями сонця і спів півня хай підійма тебе з ліжка.
      Вставай проворно, а не як ледар.
      Не тримай заздрості в серці, бо це зло й невиліковна хвороба.
      Не зневажай нікого й нічого та щоб у тебе не було людини чи речі, яка б не мала свого місця.
      Не сердься на дружину. Якщо віддалив її лівою, то приблизь негайно ж правою рукою.
      Не квапся сердитись на будь-що і не крути носом, щоб не позбутись розуму.
      Не покладайся на чиїсь дарунки, сам зароби собі на хліб.
      Не думай, що розум твій назавше, бо так не прибуде тобі мудрості.
      Не приховуй те, що соромишся зробити одверто, і не кажи: «Хто мене бачить?»
      Не роби нічого, що принижує людину.
      Не спокушай приятеля улесливими речами й не говори нещиро.
      Не сором батька й матір. Не засмучуй їх і поважай щодень.
      Не радій надто. Пам’ятай, що душа твоя і ти сам створені з праху, а кінець твій, як у черв’яка.
      Не привчайсь їсти поза домом, у великій компанії. Окрім хіба що сімейних торжеств.
      Добивайся пошани, але не прагни того, що не заслужив.
      Не опускай рук у пошуках друзів і коханих і не принижуй в очах своїх того, хто тебе ненавидить.
      Не звертай уваги на того, хто багатший од тебе, а подивись на того, хто бідніший.
      Не старайся здобути повагу людей, щоб вони не принизили тебе.
      Не зв’язуйся з негідниками і злочинцями, сердитими й дурними, щоб не осоромитись.
      Не втручайся в спірку, що не стосується тебе, бо ті, хто сваряться, врешті-решт помиряться, а на тебе сердитимуться.
      Не лінуйся першим добиватися миру з кожним.
      Не поспішай сердитись. Остерігайся шахраїв, ненависників і заздрісних.
      Уникай клятв і не зарікайся, не сердься і не глузуй, бо все це призводить до замішання душі й думки.
      Віддаляйся од того, на що чи на кого не можна опертись, і не роби опорою золото, бо це початок язичництва.
      Надавай менше ваги грошам, аніж тому, що сходить з вуст твоїх. Хай не поспішають вони сказати щось погане, допоки те, що буде сказано, не виважив розум. Це ж стосується й того, про що говорять при тобі і що не є таємницею. Оціни його серцем. Не кажи: « Я чув це».
      Радій, як чуєш докір чи пораду собі, приймай повчання.
      Не зазнавайся, будь скромним, як порох, що всі його топчуть.
      Не сором товариша при всіх.
      Не опускай рук, щоб знайти вірного друга, дорожи ним і нізащо не втрачай.
      Не сердься на товариша ані дня, скори себе й попроси прощення. Не кажи: «Він має зробити це першим».
      Не намагайся знати, що сталося між кимось та його приятелем.
      Не будь педантом щодо інших. Звіряй свої бажання з бажанням інших.
      Не нищ себе пиятикою, щоб поводитись непристойно, а потім розкаюватись.
      -----------------
      Рабейну Ашер бен Єхіель (відомий також і як Ашері чи Рош) – відомий рабин і талмудист (близько 1250-1327). Благочестя Ашера бен Єхіеля та його поведінка, гідні наслідування, відбилися в творах, відомих під різними назвами: «Гангахот га-Рош» («Настанови Роша»), «Орхот хаїм» («Образ життя»), «Цаваат га-Рош» («Заповіт Роша»). В них подано детальний опис правил поведінки юдея в приватному, сімейному та суспільному житті.








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (закінчення)

      ПРИСТРАСТІ, ПОГАНІ ЗВИЧКИ, ГРІХИ
      *Гріх робить тупим серце людини.
      *Раббі Елазар сказав: «На що схожий учений в очах невігласа? Спочатку той дивиться на вченого, як на золотий дзбан. Порозмовлявши,- як на дзбан срібний. Скориставшись його порадами,- як на глиняний глечик: тільки-но розбився, уже не до використання.
      *Проклятий той, хто неправдиво судить прийшлого, сироту й удову.
      *Якщо брехун навіть говорить правду, йому не довіряють.
      *Хто займається таємними донесеннями, лишається долі в потойбічному світі.
      *Картяр не може бути свідком.
      *Хто добився почестей, знеславивши товариша, втрачає свою долю в потойбічному світі.
      *Хто шукає недоліки в інших, сам заражений ними.
      *Заздрість, дурні пристрасті та ненависть до інших зживають людину зо світу.
      *Не вчиться сором’язливий і не навчає запальний.
      *Той, хто проклинає, сам проклятий.
      *Перший серед злодіїв,- хто обдурює людей.
      *Сварка схожа на дірку в загаті: як збільшується, то все більше й більше.
      *Людина грішить тільки тоді, коли в неї вселяється дух глупоти.
      *Пристрасті притягують до того, що заборонено.
      *Хліб не кидають.
      *Кожен, хто не одвідує хворого, начебто проливає кров.
      *Чотири категорії людей заслуговують зневаги: убогий, що пишається, багатій, котрий удає з себе бідного, старий-спокусник і керівник, який хизується нібито кращий од усіх.
      *Чотири категорії людей безчесні: хто здіймає руку на ближнього і б’є його, боржник, який не повертає борги, нахаба та інтриган.
      *Грубіяна не слід впускати в дім.
      *Що таке «пограбування» і що таке «розбій» у повсякденні? Сказав рав Хісда: «Коли кажуть робітникові: «Йди і прийдеш іншим разом» - це пограбування. Коли ж кажуть: «У мене є гроші, та я не дам тобі» - це розбій.
      *Не п’ють воду на виду у всіх.
      *Як позіхаєш, поклади руку на підборіддя.
      *Під час їжі не встромляй пальці в рот.
      *Не облизуй пальці.
      *Не витирай тарілку куснем хліба.
      *Не пий з одної шклянки, позираючи на іншу.
      *Груба людина, що не соромиться навіть тих, хто перевищує її в усьому, заслуговує назви «нечестивець».
      *Хто поширює плітки про свого товариша, ніколи не буде прощений.
      *Лицемірний святенник паплюжить святині Небес.
      *Початок гріха – легковажне судження, потому – зубоскальство і як наслідок – нахабство.
      *Нема гіршого над лихослів’я.
      *Не слід обдурювати людей. Навіть іновірців.
      *Наклепники діють тихою сапою: починають ласкавими словами, а закінчують – злими.
      *У брехні нема ніг.
      *Неприпустимо, щоб той, хто вивчає Тору, водночас нехтує честю свого батька, матері, вчителя і всіх тих, хто переважає його знанням Тори.
      *Хто критикує всіх, сам – негідник.
      *Про лихварів, які зменшують міру чи завищують ціни, сказано в пророка Амоса: «Чи не здригнеться від цього земля і не заголосить кожен, хто живе на ній?»
      *Тяжка безпричинна ворожнеча. Вона перевищує ідолопоклонство, кровозмішання й пролиття крові.
      *Пристойний і шанований чоловік, який сказав непристойні слова, на що він схожий? На красиву залу з помийною ямою посередині.
      *Запальна людина не рахується навіть з Божою благодаттю.
      *Хто почав сердитись, помиляється.
      *До того, хто в гніві рве на собі одяг, ламає меблі, тринькає гроші, стався як ідолопоклонника.
      *Той, хто лихословить, навіть якщо він прожив 70 літ праведно, втрачає все.
      *Не гнівайся - і не грішитимеш.
      *Як зруйноване місто без стін, так і людина, котра не володіє собою.
      *Свої недоліки людина не помічає.
      *Людина не повинна клястись навіть тоді, коли говорить правду.
      *В криницю, з якої пив, не кидай нечистоти.
      *Безплатний лікар нічого не вартий.
      *Дурень не соромиться.
      *Раббі Леві казав: «Серце й око – два посередники між людиною й гріхом».
      *Є сім категорій злодіїв: 1) той, хто вводить в оману, 2) хто припрошує до столу без наміру вгостити, 3) хто пропонує подарунки, знаючи, що їх не приймуть, 4)хто запевняє, що відкриває нову бочку, а вона вже відкрита на продаж, 5)хто користується невірними мірою й вагою, 6) хто підливає воду в різні напої, 7)хто підсипає пісок у боби і підливає оцет в олію. Про таких людей кажуть, що вони ладні б обдурити Бога, якби це було можливо.
      *Прибуток продавця не має перевищувати шостої долі вартості того, що він продає.
      *Словесний обман заборонений навіть у сім’ї.
      *Хто виконує одну заповідь, набуває собі заступника, а хто робить один злочин, набуває собі обвинувача.
      *Якщо ти вистояв перед великою спокусою, не вір собі по день смерті, бо пристрасті сьогоднішні не дорівнюють завтрашнім і може статись, що завтра не встоїш перед тією ж спокусою.
      *Хто відводить інших од гріха, не робить нікому зла. Хто збива спантелику, ніколи не покається.
      *Дві руки в людини: якщо одною краде, а другою дає милостиню, то вона не позбудеться кари в майбутньому.
      *Дерева без плодів шумлять гучніш од тих, що плодоносять.
      *Раббі Янай помітив якось чоловіка, котрий привселюдно дав бідному дрібну монету. Сказав раббі: «Краще б ти нічого не дав, аніж скривдити його такою подачкою.
      *Увійшло вино –вийшла таємниця.
      *Зруйнований палац називають палацом, а високо знесене звалище сміття так і лишається сміттям.
      *Усі недоліки помічає людина, окрім своїх.
      *Не повинна людина гроші свої любити більше, аніж саму себе.
      *Раббі Аківа сказав: «Спокуса попервах схожа на павутиння. Згодом вона перетворюється на корабельну снасть».
      *Якщо людина порушила раз легку заповідь, то згодом вона не спиниться перед порушенням важкої.
      *Краще бути присоромленим людьми, аніж своїми вчинками.
      *Спочатку гріх приходить у дім як гріх, а потім стає господарем.
      *Як пастух сердиться на свою отару, то в провідники йому дають сліпого цапа.
      *Далекий лікар – сліпе око.
      *Дурень вискакує першим.
      *Ходить качка з похиленою головою, а очі никають довкола.
      *Людина не грішить без вигоди для себе.
      *Для чесного і сім підкопів – ніщо. Для злодія – досить одного.
      *Коли злодію нічого красти, він удає з себе чесного.
      *Брехливих свідків зневажають і ті, хто їх найняв.
      *Кого вжалила змія, тому страшна й стрічка.
      *Під час загальної біди хай не скаже той, кого біда ця начебто омине: «Піду собі додому, їстиму й питиму, бо це мене не стосується».
      *Ніколи не слід відступати од звичаїв даної місцевості.
      *Не треба виливати воду зі своєї криниці, якщо інші потребують її.
      *Не годиться звозити каміння зі своєї землі на громадську.
      *Не ухвалюють закони, які більшість не може виконати.
      *Неправда в словах – гірша від обдурювання в грошах.
      *Хто виконує заповідь за обов’язком стоїть вище, ніж той, хто вдається до неї вряди-годи.
      *Чим людина погрішила, тим і повинна загладити свій вчинок... Ноги, які поспішали до зла, хай спішать до добра; язик, який говорив неправду, хай говорить правду; очі, що дивилися звисока, тепер хай понуряться; хто вніс розбрат між братами, хай потурбується про відновлення миру й злагоди.
      *Не слід казати людині те, що може її опечалити, бо вона й так настраждається, коли настане нещастя.
      *Не будьте ненависні нікому і не ненавидьте нікого, бо ненависть заважає всякій добрій справі.
      *Праведні говорять мало, та роблять багато. А грішники – навпаки.
      *З допомогою знань, доброчинності, страху Божого, мудрості й розсудливості набувають милості в людей. Щоправда, коли все це поєднується з пристойністю.
      *Виважуй слова свої вірною вагою і твої гроші хай будуть тобі дешевші слів. Вуста хай не викажуть щось раніш, аніж ти зважив слово на вагах розуму.
      *Не входь нагально в свій дім, тим паче в дім товариша.
      *Троє, чиє життя – не життя: жалісливий, запальний і нервовий.
      *Недоліком, притаманним тобі, не наділяй інших.
      *Не роби добра злому, щоб зло не настигло тебе. Зробивши добро злому, ти зробив зло.
      *Про свої достоїнства людина має говорити тихо, про недоліки - голосно.
      *Не миша злодійка, а нора.
      *Гріх користуватися фальшивими мірами - гірший од перелюбства. Від останнього можна очиститись покаянням.
      *Є чотири різновиди людей: «Моє- моє, а твоє – твоє» - посередній, «Моє –твоє, а твоє – моє» - невіглас, «Моє –твоє і твоє – твоє» -благочестивий, «Моє – моє і твоє – моє» - злодій.
      *Є чотири різновиди благодійників: дає, але не хоче, щоб давали інші,- заздрісний. Хоче, щоб давали інші, а не він,- скупердяй. Дає сам і заохочує інших – благочестивий. Сам не дає і не хоче, щоб інші давали,- злодій.
      *Не лихослов глухого, а перед сліпим не клади перепони.
      *Обібрати неюдея – гріх гірший, аніж обібрати юдея, бо це пов’язане з оскверненням Імені Божого.
      *Якщо дозволимо собі обдурювати неюдеїв, то вони скажуть: «Погляньте, що зробив Всевишній,- обрав собі злодіїв і шахраїв.

      Джерела
      *Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту (із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена). Москва, видання Московського патріархата, 1988.
      *Э.Э.Урбах «Мудрецы Талмуда». Иерусалим, издательство «Библиотека -Алия», 1989.
      *«Сидур Кол Йосеф». Иерусалим, издательство «Шамир», 1994.
      *Мировоззрение талмудистов в выдержках из главнейших книг раввинской письменности (репринтное воспроизведение издания 1874-1876 гг.). Москва, Научно-издательский центр «Ладомир», 1994.
      *Мартин Бубер «Два образа веры». Москва, издательство «Республика», 1995.
      *Раввин Исраэль-Меир Лау «Практика иудаизма в свете устной Торы». Иерусалим, издательство «Модан», 1996.
      *РАМБАМ «Главы из книги «Мишнэ Тора». Иерусалим, издательство «Шамир», 1998.
      *«Литература агады». Иерусалим-Москва, издательство «Даат-Знание», 1999.
      *Йона Френкель «Мидраш и агада». Иерусалим, издательство Открытого университета, 2002.
      *Йосеф Хаим Йерушалми «Захор» (еврейская история и еврейская память). Иерусалим-Москва, «Гешарим»-«Мосты культуры», 2004.







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (продовження)

      ЗДОРОВ’Я, ГІГІЄНА
      *Лікуй нас, Боже, і вилікуємось, рятуй нас і врятуємось. Адже ти – гордість наша. І пошли нам повне одужання од усіх наших недугів. Адже Ти, Господе, Царю,- цілитель надійний і милосердий. Благословен Ти, Господе, що зцілює хворих в народі Своєму, Ізраїлі!
      *Заборонено юдеям жити в місцевості, де немає лазні.
      *Заборонено юдеям жити в місті, де немає зелених насаджень.
      *Не слід зберігати продукти харчування під ліжком.
      *Не слід брати в руки паляницю, виривати кусень хліба зубами, а потім класти на стіл.
      *Неприпустимо облизувати пальці під час їжі.
      *Не витирай тарілку куснем хліба.
      *Не слід випивати шклянку води залпом. Так роблять п’яниці.
      *Миття рук перед їдою – гарна звичка, після їди – обов’язок.
      *Тіло має бути завжди чистим.
      *Якщо пообіді людина не пройшлася, спожите погано переварюється.
      *Сніданок – найкорисніший для організму.
      *Хліб рисовий, пшеничний і чечевичний не слід їсти гарячим.
      *Хто хоче уникнути шлунково-кишкових захворювань, має занурюватися в холодну воду, уникати бенкетів і не зволікати, коли відчуваєш, що слід очистити шлунок.
      *Три види сліз корисні для здоров’я, що викликають часник, гірчиця і сміх. Останнє – найкорисніш.
      *Того, хто зловживає постом, можна назвати грішником.
      *Пригоршня студеної води вранці та миття рук і ніг теплою водою ввечері – кращі од усіх ліків і компресів.
      *Найкраще, коли сам хворий молиться за самого себе.
      *Перш ніж зосередитись над вивченням Тори, подумай про те, що їстимеш й питимеш, аби зберегти здоров’я.
      *Три причини сприяють захворюванню подагрою: тісне взуття, коротке ліжко, зловживання статевим життям.
      *Три причини виснажують людину та позначаються на обличчі: страх, надмірна ходьба й гріхи.
      *Варений шпинат корисний для серця, очей і травлення.
      *Хворим рекомендовано багато й часто пити.
      *Хто відчуває біль у горлі, має змішати велику дозу оливкової олії з бурякоивм соком і пити.
      *Хто звик їсти гірчицю бодай раз на місяць, береже себе од багатьох хвороб.
      *Хочеш бути завжди здоровим,- не переїдай.
      *Три потовиділення корисні тілу: під час роботи, під час хвороби, в лазні.
      *Не розмовляй під час їжі, щоб горло не випередило стравохід.
      *Груба їжа схожа на меч.
      *Не сиди подовгу на одному місці, бо це призведе до геморою. Не стій довго на одному місці – це шкодить серцю. Не ходи довго, бо це шкодить очам.
      *Шістдесят скороходів не доженуть того, хто поснідав.
      *Людина милосердна творить благо душі своїй, а жорстока – руйнує свою плоть.
      *Людина щодня має вмиватись, мити руки й ноги.
      *Ось вісім речей, надмір яких шкідливий, а помірність приємна: подорож, злягання,багатство, праця, вино, сон, тепла вода та кровопускання.
      *Слід привчати себе до постів, але тільки в зв’язку з гарними справами. Тому ж, хто говіє і в той же час сповнений підступності, говіння нічого не приносить, окрім хіба що голоду й спраги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (продовження)

      ПРАЦЯ

      *Коли юдеям наказано було дотримуватися Суботи, наказано було їм також шість днів трудитись.
      *Хто не вчить сина ремеслу, начебто вчить його розбою.
      *Людина не вмирає інакше, як од неробства.
      *Хто їсть плоди свого врожаю, схожий на немовля, що ссе молоко матері.
      *Люби працю й зневажай неробство.
      *Од ремесла не розбагатієш, але й не станеш бідним.
      *Той, у кого є ремесло, на що він схожий? На виноградник, оточений живоплотом, і на огороджений канал.
      *Закрий щілини поки вони малі, тоді не будуватимеш знову.
      *Той, хто примножує власність,- примножує клопоти.
      *Той, хто затримує платню найманого робітника,- начебто відіймає в нього душу.
      *День короткий, а роботи багато.
      *Той, хто робить щось з любові, кращий, аніж той, хто робить це зі страху.
      *Люби працю й зневажай зарозумілість.
      *Велике значення ремесла: кожний може уславитись своїм мистецтвом.
      *Той, хто живе працею рук своїх, більший, аніж богобоязливий.
      *Ремесло краще, ніж заслуги батьків.
      *Не можна випускати з рук несправну річ.
      *Під час праці майстри не повинні вставати перед вченими.
      *Тільки справа рук людини приносить щастя.
      *Якщо людина не оре, не сіє й не жне, то що вона їстиме взимку?
      *Не можна випускати з рук несправну річ.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Раббі Менахем Мендель з Вітебська (з добірки "У простоті, у щирості, у вірі")

      «Далеко йти в Межереч аж із Білорусі»-
      Поскаржились Великому Магіду кілька хасидів,-
      А без учителя – непросто жити на цім світі».
      «Віднесіть оцей ось пояс і посох цадику Менделю у Вітебськ,
      І вам не доведеться більше трудити ноги».
      Та дивна дивина: ніхто не зна у Вітебську раббі такого.
      «Менделів у нашім місті вистача,- сказала котрась з жінок.-
      Ось і мого зятя так звати...»
      Ввійшли хасиди в господу й одразу здогадались:
      Це саме той Мендель, котрого вони шукали.
      А вже як підв’язався поясом і посох взяв у руку,
      То страхом пойняло їх душі.
      І ось уже громада Мінська кличе раббі до себе:
      «Святому цадику і світочу священному»,-
      Писали навіть ті, кому годився він в сини.
      І пише раббі Мендель їм в одвіт:
      «Чудовий документ, якби в нім йшлося
      Про когось зо світу Істини. Я ж не такий.
      І тому-то радий почути правду про себе
      Бодай від одного хасида.
      Слова його вагоміші для мене будуть,
      Ніж сотні захвалювань оцих.
      Яка мені од цього користь».
      P.S.
      Хасиди, котрі вивчали Тору в раббі з Любавича, перед читанням запалювали свічки, а, закінчуючи, гасили їх, лишаючи горіти тільки одну, й ділилися оповідями про цадиків. Якось увійшов раббі й спитав:
      «Про кого це зараз іде мова?»
      «Про раббі Менделя з Вітебська».
      «Вам слід запалити всі свічки, бо коли раббі Мендель говорив, із його серця щезало «Я», і нечистій силі нізащо було зачепитись. Отож, оповідаючи про нього, щоразу запалюйте всі свічки. Начебто вчите святу Тору».
      ---------
      Менахем Мендель з Вітебська (1730-1788) – глава хасидів Білорусії та Литви. Разом зі своїм учнем Шнеуром Залманом із Ляд здійснив подорож до раббі Еліягу, Віленського гаона, щоб пояснити тому справжню суть хасидизму і припинити ворожнечу хасидів і мітнагдім. Щоправда, гаон відмовився від розмови. Разом із групою свох учнів виїхав у Землю Ізраїлю. Містик та інтелектуал, раббі Менахем був відомий своєю схильністю оповідати про таємниці Тори. Своє вчення відтворив у книгах «Прі га-арец» («Плід землі») – коментар до Пятикнижжя, «Прі га-ец» («Плід дерева»), «Лікутей амарім» («Зібрання висловлювань»), «Ец прі аль-га-Тора» («Плодове дерево для Тори).



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців (продовження)

      СІМ’Я, ТОВАРИСТВО, ГРОМАДА

      *Поки людина живе, в неї є надія.
      *Намагайся бути людиною і там, де нема людей.
      *Трьома речами одна людина відрізняється од іншої: голосом, зовнішністю й думкою.
      *Бідний той, хто полишений знань.
      *Жінки самі собою – цілий народ.
      *Зброя жінки – на ній самій.
      *Хто багатий? Сказав раббі Аківа: «Той, у кого доброчинна дружина».
      *У того, хто одружується задля грошей, виростуть негідні діти.
      *Три речі відновлюють спокій духу: музика, приємні видовища й солодкі пахощі. Три речі радують людину: красивий дім, красива дружина й красиві речі.
      *Нема на землі сильніш жінки.
      *Три речі сказали наші мудреці: хай чоловік їсть скромніше, ніж дозволяє йому достаток; одягається згідно зі своїм достатком і шанує дружину та дітей більше, аніж дозволяє йому його достаток.
      *Про того, хто дбає про мир у власному домі, Тора каже, що він начебто своїм прикладом мирить усіх в Ізраїлі. Той, хто вносить ревнощі й чвари у власний дім, вносить їх у весь Ізраїль.
      *Якщо чоловік любить свою дружину, як самого себе, а поважає її більше, аніж самого себе; вчить синів і дочок своїх праведним шляхам, у молодому віці влаштовує їх шлюб, то про такого кажуть: «І пізнаєш, що благо – шатро твоє».
      *Чоловік без дружини – неповноцінна людина, бо сказано: «Чоловіком і жінкою створив Він їх і назвав Він їх «людина».
      *Син зобов’язаний утримувати свого батька.
      *Той, хто виховує вдома сироту, прирівнюється до того, хто породив її.
      *Вірний друг – це той, хто пропонує свої гроші, коли тобі треба, і свою душу, коли тобі непереливки.
      *Остерігайтесь, щоб не зачепити честь своїх товаришів.
      *Напучення без любові – не напучення.
      *Нема любові там, де є страх, і нема страху там, де є любов. Крім страху перед Богом.
      *Ненависть пробуджує розбрат, та всі гріхи покриває любов.
      *Не нехтуй благословенням невігласа. Не нехтуй і його прокляттям.
      *Ненавидь тих, хто вихваляє тебе надміру.
      *Хто гониться за почестями, од того почесті тікають, Хто біжить од почестей, за тим вони женуться.
      *Хто сильніш усіх? Той, хто перетворює ворога в друга.
      *Не заздрь іншому – він красивий, а я - потворний, бо в смертну годину обидва ви мало чого варті.
      *Який найвірніший шлях, що його має триматись людина? Хай любить вона напучення. Адже поки воно діє, душевний спокій, щастя й благословення сходять на світ, а зло усувається.
      *Один із стовпів, на яких тримається земля з усіма мешканцями, – це милосердя.
      *Як тільки людина захворіла, на кожному лежить обов’язок провідать її. Це гарна справа, бо відвідувачі моляться за хворого, цікавляться станом його здоров’я, намагаються задовольнити потреби і таким чином повертають його до життя.
      *Хто оплакує смерть чесної людини, тому прощаються всі гріхи.
      *Не слід недбало ставитись до кладовищ: не випасають на них худобу, не проводять водостічні канави, не рвуть квітів.
      *Не надокучай товаришеві, коли він гнівається чи стоїть перед своїм покійним. Не питай, коли дасть обітницю. Не намагайся побачить його, коли він у непристойному стані.
      *Звертай увагу не на посуд, а на те, що в ньому.
      *Людина не повинна виявляти жорстокість, відмовляючись простити того, хто її скривдив. Слід бути відхідливим і негнівливим. І коли винуватий просить у скривдженого прощення, треба простити його од усього серця й од усієї душі. Навіть тому, хто причинив чимало зла, не варто мстити й згадувати про це – такий закон синів Ізраїлю, чистих серцем.
      *Кожен, хто жалкує про звершені гарні справи, кажучи: «Яка з них користь? Краще б я не робив цього»,- втрачає всі свої заслуги.
      *Хай не спаде тобі на думку те, що кажуть дурні: мовляв, перед тим, як людина являється на світ, Всевишній вирішує, ким їй бути – праведником чи злодієм. Це неправда. Кожен може стати праведником, як Моше-рабейну , чи Йоровамом , мудрим чи дурним, милосердним чи жорстоким, скупим чи щедрим...
      *Хай не подумає грішник, що покаявся, начебто достойність праведників для нього недосяжна через зроблені злодіяння. Не так це. Навпаки – він любий Творцеві і бажаний Йому, начебто ніколи й не грішив.
      *Першим вітай кожну людину і краще бути хвостом лева, аніж головою лисиці.
      *За такими ознаками можна дізнатись розумна чи дурна людина: розумний не розпатякує в присутності старших за віком, не перебиває співрозмовника, не квапиться заперечувать, запитує до ладу, відповідає по суті справи, якщо про щось не чув, так і скаже, визнає правду. У дурня – все навпаки.
      *Як не знаєш, який звичай обрати, піди й подивись, який обрали люди.
      *Не торгуйся з продавцем, як не маєш грошей.
      *Будь обережний у свої відповідях.
      *Якщо інші говорять про тебе погано, хай видасться тобі найстрашніша хула дрібницею. Але якщо ти говориш про людей погано, хай найменша хула видасться тобі великою.
      *Краще компроміс, аніж суд.
      *Не вислуховують одного з позивачів, якщо другий відсутній.
      *Не осуджуй іншого, доки не опинишся на його місці.
      *Правда важка, тому-то мало хто її витримує.
      *Задля миру дозволено не говорити всю правду.
      *Праведники полишають свої потреби й опікуються потребами суспільства.
      *Горе суспільству, на чолі якого – невіглас.
      *Навчання веде до дії.
      *Хто вчиться замолоду, схожий на чорнило на новому папері. Хто починає вчитися в зрілому віці, схожий на чорнило на використаному папері.
      *За трьома речами пізнають людину: за чаркою, за гнівом і за кишенею. А дехто вважає, що й за сміхом.
      *Чому людину було створено на шостий день? Щоб, якщо вона стане надмір пишатися, можна було б їй сказати: «Навіть комар був створений раніш од тебе».
      *Не глузуй над старими, бо всі ми зістаріємось.
      *Хай честь твого учня буде дорога тобі, як твоя власна, і повага до товариша твого хай буде подібна благоговінню перед учителем твоїм, і хай благоговіння перед учителем подібне буде благоговінню перед Богом.
      *Раббі Цадок каже: «Не роби з віровчення ні вінця, щоб хизуватися, ні заступа, щоб ним копати.
      *Часте каяття ослаблює душу, виробляє схильність до гріха, так що натура людини втрачає здатність одвикнути від зла на зразок того, як часте прання псує одяг.
      *Трьох пізнають у трьох випадках: сумирного – в гніві, героя - на війні, друга – в нужді.
      *Лягай без вечері, вставай без боргів.
      *Раббі Леві казав: «Серце й око – два посередники між людиною й гріхом.
      *Хто дає волю своїм пристрастям замолоду, робиться їхнім рабом на старості.
      *Людина ніколи не повинна вважати себе грішником, бо інакше їй буде легко грішити. Мовляв, оскільки я грішник, то яка для мене різниця одним гріхом більше чи менше?
      *Будь сам собі слугою замолоду, щоб користуватися свободою на старості.
      *Слова розумного багаті думками, а думки дурного – словами.
      *Вдоволений своєю долею – вільний. Вільний стає рабом, коли невдоволений тим, що має.
      *У кого немає своїх заслуг, чужі не допоможуть.
      *Грійся біля вогню мудреців.
      *Людина має стрічати свого вчителя спішившись.
      *Бідного неюдея слід годувати разом з бідняками-юдеями.
      *Намагайся бути приємним, як приходиш і виходиш.
      *Честь людини – її одяг.
      *Не можна обдурювати людей. Навіть іновірців.
      *Давати словесний хабар заборонено.
      *Хто переборов свої пристрасті, стоїть вище, ніж той, хто робить добро без перешкод.
      *Бен Зома казав: «Хто розумний? Хто вчиться у кожного. Хто сильний? Хто долає свої пристрасті. Хто багатий? Хто вдоволений своєю долею. Кого поважають? Хто поважає інших».
      *Як прийшов хтось тебе вбити, попередь його і вбий.
      *Навіть найрозумніший потребує поради.
      *Дитинство – букет квітів, старість – терновий вінок.
      *Образу співмірюють з кривдником.
      *Злодієм володіє серце, праведник володіє серцем.
      *Як двоє сидять за одним столом, першим починає їсти старший.
      *Наше покоління бачить тільки те, що лежить на поверхні.
      *Як хочеш пізнати людину, спитай, хто її товариш.
      *Хай буду з тими, кого підозрюють, а вони ні в чому не повинні.
      *Хто спонукає інших робити добро, начебто сам робить добро.
      *У кого була нагода грішити і він не скористався нею, тому дано віддяку начебто за виконану заповідь.
      *Дитина повторює те, що чула од батька й матері.
      *Усередині міста – моє ім’я, поза ним – мій одяг.
      *Добре поколінню, де старші ставляться з повагою до молодших, бо ті таким чином слухатимуться й поважатимуть старших.
      *Перед сивизною встань і віддай шану старому.
      *Принагідно сказане – як хліб під час голоду.
      *Як немає двох однакових облич, так немає двох однакових думок.
      *Не в старих шукають гарний смак і не в молодих – мудрої ради.
      *Молодий учений схожий на зернятко під землею: почне рости – розростеться.
      *Окраса лиця – борода, радість серця – дружина, дарунок Бога – сини.
      *Трьом життя не в радість: хто чекає їжі од інших; хто під п’ятою дружини і хто страждає тілесними недугами.
      *Грошей на хліб не знайдеться, а на нещастя – завжди.
      *Хто керується порадами старих, ніколи не помилиться.
      *Завтрашня біда хай не лякає тебе, адже не знати, що народить день. Може, завтра її не буде і страх твій марний.
      *Хоча чимало було в тебе доброзичливців, але тайну відкривай тільки одному з тисячі.
      *Не роби добра злому, щоб зло не настигло тебе. Зробивши добро злому, ти зробив зло.
      *Про свої достоїнства людина має говорити тихо, про недоліки - голосно.
      *Лівою рукою відштовхуй, а правою – притягуй.
      *Вчинки твої наближають і віддаляють од людей.
      *Не той розумний, хто відрізняє добро від зла, а хто вміє вибрати менше зло.
      *Пообіцявши, маєш добросовісно, без усякої прихованої думки виконати, навіть якщо хтось поставився до тебе небездоганно.
      *Людина завжди має погоджувати свої поняття з людськими. Не слід виявляти свою печаль там, де радіють, і, навпаки, - радість, де сумують.
      *Ворожба й чаклунство – це брехня, якою древні язичники збивали зі шляху істини народи, щоб привернути їх на свій бік.
      *Побожним називають того, хто вміє владарювати над своїми тілесними й душевними силами та пристрастями.
      *Чому судові настанови викладено в Торі раніш од решти? Тому , що поки не винесено присуд, позовники ворогують один проти одного, але тільки-но його винесено, ворожнеча поступається примиренню.
      *Суддя під час суду має уявити гострий меч поміж ребрами своїми, а під собою – безмежну глибочінь.
      *Яким шляхом досягають загальної любові? Посильною допомогою іншим, своєю особистістю й своїми грошима.
      *З допомогою знань, доброчинності, страху Божого, мудрості й розсудливості набувають милості в людей. Щоправда, коли все це поєднується з пристойністю.
      *Один із стовпів, на яких тримається земля з усіма мешканцями, – це милосердя.
      *Не зневажай нікого і не нехтуй нічим, бо немає такої людини, щоб не було в неї свого часу, і немає такої речі, в якої б не було свого місця.
      *Гарне вивчення Тори разом із земними справами, бо заняття обома відволікає од гріха.
      *Той, чия вченість горує над його справами, на що він схожий? На дерево, в якого чимало галуззя, а корінь малий. Налітає вітер і вириває його з коренем і валить додолу.
      *Вибери собі вчителя і знайди товариша, і суди про кожного доброзичливо.
      *Сторонься поганого сусіди, не дружи з нечестивцем і не втрачай надію в біді.
      *Будь серед учнів Агарона, котрий любив мир і добивався його, любив людей і наближав їх до Тори.
      *Раббі Гілель казав: «Якщо не я собі, то хто мені? А якщо я собі, то хто я? І якщо не тепер, то коли?»
      *Якщо котрийсь з юдеїв наміряється вбити іновірця без усякої на те причини, то кожний юдей зобов’язаний чинити продидію і врятувати християнина.
      *Боже мій! Бережи мій язик од лихослів’я і вуста мої від брехливих розмов. І перед тими, хто проклинає мене, хай душа моя буде мовчазна і хай вона зітреться на порох перед кожним. Розкрий моє серце для Тори твоєї і хай звернеться душа моя до виконання Твоїх заповідей. І якомога швидше розруш наміри і розладнай задуми всіх, хто задумав проти мене негоже. Зроби це для імені Свого, задля святості Своєї, задля правиці Своєї, задля Тори Своєї. Хай будуть врятовані ті, кого ти любиш: порятуй правицею Своєю і відгукнись до мене.





      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. ОКРУШИНИ зі столу юдейських мудреців


      ВСЕВИШНІЙ, МОЛИТВИ, ІНОВІРЦІ

      *Слухай, Ізраїлю, Господь, Бог наш, Господь один! І люби Господа, Бога твого, всім серцем і всією душею своєю, і всім єством своїм! І будуть ці слова, що Я наказую тобі сьогодні, в серці твоїм, і повторюй їх дітям своїм, і проказуй їх, сидячи вдома, перебуваючи в дорозі, лягаючи спати і встаючи. І пов’яжи їх як знак на руку свою, і будуть вони знаками перед очима твоїми, і напиши їх на бічних одвірках господи своєї і на воротах своїх.
      *Усі справи твої хай будуть для Бога.
      *Вага вірна, тягарці вірні, ефа вірна, гін вірний буде у вас. Я – Господь, Бог ваш, що вивів з єгипетського краю.
      *О, змилуйся, Господе, Бог наш, над Ізраїлем, народом Твоїм, і над Єрусалимом, містом Твоїм, і не допусти, Господе, Бог наш, щоб залежали ми од благодіянь, од милостей людських,- але хай лиш рука Твоя, наповнена благами, щедра, свята, несе достаток, дарує нам прожиток.
      *Усе в руках Всевишнього, крім страху перед Всевишнім.
      *Як у людини є обов’язки перед Всевишнім, так і в Нього є обов’язки перед людьми.
      *Думай про три речі й не погрішиш: знай, відки ти прийшов і куди йдеш, і перед Ким відповідати будеш.
      *Не слід покладатись на диво.
      *Гарні думки Всевишній поєднує з гарними справами.
      *Людина рівноцінна всьому творінню, і той, хто рятує одну душу, начебто рятує весь світ.
      *Ким задоволені люди, тим задоволений і Всевишній.
      *На трьох основах стоїть світ – на законі, на правді й на мирі: дотримуються закону – дотримуються правди, дотримуються правди – зберігають мир.
      *Хто годен зійти на гору Господню і стати на місце святе Його? Той, у кого чисті руки й непорочне серце,хто не схиляв до суєтності душу свою і не клявсь ложно.
      *Мета мудрості – покаяння й гарні справи. Навіть тоді, коли людина не читала багато і не вчила багато. Аби тільки не зреклася вона батька, матері й учителя свого чи тих, хто вище її мудрістю й авторитетом. Як сказано: «Початок мудрості – страх перед Господом».
      *Ось добрі справи, плоди яких людина пожинає в цьому світі, а заслуга її зберігається й для світу майбутнього: пошанування батька й матері й допомога ближньому, і ранній прихід у дім навчання вранці й увечері, й гостинність, і турбота про хворих, і поміч бідним нареченим у влаштуванні весілля, й участь у похороні, й зосередженість під час молитви, й примирення друзів, що посварились, і вивчення Тори ( - рівноцінне всім цим заповідям, разом узятих.
      *Не вчиться сором’язливий і не навчає запальний.
      *Той, хто вчить Тору, але не повторює її, схожий на того, хто сіє, але не жне.
      *Заповіді дано не для вдоволення.
      *В годину смерті в людини нічого не лишається, крім виконаних заповідей і добрих справ.
      *Кожному народу Всевишній дав мудрість.
      *Як стрінеш мудреця з іншого народу, скажи своє благословення: благословен Той, хто вділив од мудрості своєї – плоті й крові.
      *Люди Содому ненавиділи один одного, тому-то Всевишній знищив їх на землі й лишив життя в потойбічному світі.
      *Веління Тори – не для грубіянів.
      *Трьох Всевишній, благословен Він, ненавидить: того, в кого на язиці одне, а на серці – інше. Того, хто міг свідчити на користь товариша і не зробив цього. Того, хто знає щось непривабливе про ближнього і поспішає це розголосити.
      *Хто говорив: «Грішитиму й клястимусь», тому не дають каятись. Хто говорить: «Грішитиму і Судний день скасує мої гріхи», того Судний день не позбавляє гріхів.
      *Бог зробив Каїна знаменням для тих, хто кається.
      *Краще все життя бути дурнем, аніж одну годину нечестивим в очах Всевишнього.
      *До трьох благоволить Всевишній, благословен Він: до тих, хто не гнівається, хто не п’є і хто не впертий.
      *Для всього Всевишній визначив пору й час, за винятком молитви. Коли б людина не молилась, завжди вона буде почута.
      *Всевишній сказав: «Шануйте Мої заповіді, бо вони – Мої посланці, а посланець представляє собою особу, яка його послала. Отже, якщо ви поважаєте їх, ви поважаєте Мене. Нехтуючи ними, ви нехтуєте славою Моєю».
      *Корисні заповіді не Богу, а людям, бо вони оберігають од фізичних пошкоджень і дурних звичок або ж, нагадуючи про чудеса Творця, сприяють пізнанню Його, ними Він очищає людей, як очищають срібло.
      *Заповіді й служіння Богові – суть засоби досягнення справжньої досконалості.
      *Кому не дорога честь Творця, тому б не варто й родитись.
      *Всевишній вимагає тільки доброго серця.
      *Кожна людина зобов’язана трудитись, щоб добувати собі хліб насущний – така воля Всевишнього і на труд цей слід дивитись як на данину, накладену Ним на весь рід людський.
      *Гріхи перед Всевишнім можна спокутувати в Судний день. Гріхи людини перед людиною Судний день не прощає. Необхідно просити прощення в ближнього і помиритися з ним.
      *Всевишній бачить гарні наміри.
      *Благодіяння Господа поширюються на всіх: бідний чи багатий, здоровий чи хворий,- ніхто не обійдений милостями Всевишнього.
      *Гріх, скоєний в ім’я Бога,- вище виконання заповіді не в ім’я Бога.
      *Вимовляй кожне слово молитви виразно й з повагом, щоб не помилитися,- начебто лічиш гроші.
      *Один робить багато, інший – мало – аби тільки людина скеровувала своє серце до Небес.
      *Хто щиро вірить в Бога і твердо покладається на Нього, того не лякають ні людські напасті, ні інтриги, ані підступи. Він нікому не служить догідливо і не кориться чужій волі, не покладається на смертного й не погоджується з тим, що суперечить Богові. Попрікаючи людей в поганих вчинках, він не боїться зачепити їхню честь, не дає їм попуску і не підтакує їхній олжі, а, присоромлений, не сердиться.
      *Віруючий зобов’язаний постійно думати, що Бог стежить за ним і проникає в найсокровенніші тайники душі його, а тому він має завжди боятися Його, славити ім’я Його, споглядати й досліджувати Його діяння, що свідчать про Його велич, мудрість і могутність.
      *З неюдеєм, котрий точно виконує сім заповідей Ноя, ти маєш поступати чесно, не користуватися його помилками, повертати втрачене ним. Не повинен кривдити його, а, навпаки, шанувати більше, аніж юдея, котрий не вивчає Тору.
      *При згадці померлих юдеїв та неюдеїв, які залишили по собі добру пам’ять, слід додавати «Блаженної пам’яті».
      *Забороняється обдурювати чи зловживати довір’ям будь-кого, навіть іновірця, бо негідний перед Господом Богом твоїм кожен, хто творить неправду.
      *Ти зобов’язаний поводитись з неюдеєм точно так, як і з юдеєм. Навіть за несприятливих обставин краще просити милостиню, ніж узяти гроші в неюдея і обманом ухилитися від сплати. А то скажуть: юдеї – злодії й ошуканці.
      *У християн чимало похвальних повчань і правил високої моральності. Вони мають утримуватись од усякої клятви, навіть справедливої, від найменшої тіні присвоєння чужого, від помсти й злопам’ятства. Їм належить творити добро, навіть ворогам.
      *Християнство та іслам справді існують в ім’я Бога і тому-то Всевишній дбає про них і вважає їх благом.
      *Заслуга людини, котра займається громадськими справами, така ж велика, як і заслуга того, хто вивчає Тору.
      *Якщо хтось звертається до тебе за порадою, намагайся вдовольнити його просьбу в міру твоїх сил. Навіть ворогові твоєму не можна відмовити в цьому.
      *Не думай, що покаяння необхідні тільки за гріхи активні, як-от блуд, пограбування чи крадіжка. Людина зобов’язана каятися і в своїх поганих нахилах – гніві, зненависті, заздрісності, користолюбстві, зазнайстві тощо. Ці гріхи небезпечніші од тих, що проявляються справами, бо коли людина піддається, то їй важко позбутися їх.
      *Молитва коротка й щира краща довгої, але нещирої. Ліпше славословити Господа небагато, не поспішаючи, аніж багато й з поспіхом... Людина постійно має молитись про те, щоб так чи інакше не стати причиною чужої біди.
      *Богоугодна справа – належним чином поминати померлих. Хто байдуже ставиться до цього, не досягне довголіття.
      *Будь-який вчинок, що завдає комусь страждання, вимагає покарання. Це стосується й тварин, коли на них звалюють непосильний вантаж та ще й б’ють. Адже мучити тварин заборонено Святим Письмом.
      *Хто наміривсь поститись, має взяти до уваги таке: якщо певен, що серце його змириться й буде направлено цілковито до Бога, чого б не було без посту, тоді хай приводить в дію свій благий намір. Якщо ж піст може стати перепоною належному служінню Богові тим, що прогулянкою, сном чи відпочинком тамується відчуття голоду,- в такому разі краще їсти й пити, а замість посту відмовитись од своїх звичних задоволень і зайнятись посиленим служінням Богу. Це ж стосується й слабосильних, яким піст тільки зашкодить здоров’ю.
      *Як маєш чесно поводитись з юдеєм, так поводь себе і з іновірцем: якщо він помилився в розрахунках і передав тобі, поверни йому належне, щоб ім’я Бога не осквернилось через тебе.
      *Виконувати останню просьбу покійника – справа боговгодна.
      *Який той прямий шлях, що має обрати собі людина?- Це такий, що прикрашає того. хто йде ним, в очах Божих і людей.
      *Коли падає ворог твій, не радій. І коли він спіткнеться, хай не зрадіє серце твоє, щоб Всевишній не побачив, бо це негоже в очах Його.
      *Якби не Тора, вчилися б ми скромності у кішки, чесності – в мурашки, цноти в голубки, а обходженню – у півня, котрий спочатку залицяється і тільки потім парується.
      *Троє беруть участь у створенні людини: Всевишній, батько й мати. Якщо діти шанують своїх батьків, Господь каже: «Я зараховую їм те, начебто Я жив серед них і вони шанували Мене».




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Іван Франко "Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка


      Іван Франко Мозаїка із творів,
      що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах


      1. Гайдамаки

      Для належного оцінення творів Тараса Шевченка, ба й других наших давніших писателів, у нас досі дуже мало зроблено. Крім деяких случайних заміток, найдеться ледве кілька студій в цілім нашім письменстві, посвячених розборові важніших пам’ятників нашої сьоговікової літератури [1]. Та й не диво. У нас досі більше любувалися тими творами, більше декламували їх, аніж старались їх розуміти. При тім круг образовання нашої галицької інтелігенції був надто тісний, критична думка надто мало вироблена, а щоб хто з галичан міг успішно взятись до того діла. При тім же в сутолоці різних партій галицьких тим творам нашої словесності, а особливо творам Шевченка, припала дуже незавидна і всяку критику вбиваюча роль — книг канонічних, священного писанія, на котре покликувались, котре натягали кожний по своїй уподобі і до своїх партійних видів [2]. А хоч дехто й брався до критикування і пояснювання творів Шевченка, то робилось се без належного наукового методу, критика оберталась в вузькім кружку, ограничувалась нераз тільки пересказанням полатаною прозою того, що Шевченко висказав стихами. Дві хиби нашої школи і нашого образовання — застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію — не давали розвитись у нас критичній думці. Приміри пояснять се найліпше. Найкраща робота про Шевченка, яка появилась в Галичині, се, безперечно, студія Партицького «Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка». Вона цінна вже тим, що зводить докупи думки Шевченка, розкидані по його поемах, і старається з них вибудувати одноцілий світогляд нашого поета. Але іменно в тім лежить також її найбільша хиба, що Шевченко бересь в ній як цілість, як щось одностайне, викінчене і скристалізоване в собі, вважається радше твердим і недвижним, хоч ясним, хрусталем, ніж чоловіком, що зміняється і розвивається; значиться, недостача генетичного методу. Ми, прочитавши працю д.Партицького, остаємся в непевності: коли се так думав Шевченко, як критик показує? чому він так думав? чи думка тота була у нього тривка і в’язалась тісно з цілим його світоглядом, з цілою його моральною натурою, чи се може тільки риторична фраза, гіперболічне або образове речення? Очевидно, що се недостача дуже важна і підриває вартість цілої праці, позаяк читач не бачить ніякої поруки за те, що весь суд критика побудований на твердій науковій основі, а не на случайній комбінації та догадках. При тім же критика д.Партицького не виходить поза той круг думок, який находиться в поезіях Шевченка; не бачимо там навіть проби розбору самих тих провідних думок Шевченка. А іменно такий розбір був би дуже багато причинився не тільки до вияснення становища Шевченка як поета і діяча громадського, але був би — в той час, коли вийшла книжка д.Партицького, — дуже причинився до розвитку тодішнього українофільства в Галичині і до спровадження його на дорогу правдивого народовства. Так, як кажемо, такого розбору й заводу нема в праці д.Партицького, і до нього він, як видно з його пізніших відозв о Шевченку і з його прочої літературної діяльності, не був зовсім спосібний.

      Такі самі недостатки бачимо і в працях критичних д.Огоновського. Тота сама метода — не узглядняти розвитку поета і його думок; тота сама неохота — вийти поза круг думок поета і віднестись до них критично. Взагалі критика д.0гоновського переважно формально-естетична, але й на тім полі критик якось не входить вглуб речі, не розаналізовує основи критикованого твору, не добирається хоч би тільки до психологічних, коли вже не до суспільних пружин, порушаючих дійствуючі в нім особи, як се, напр., робив Бєлінський в першій, естетичній добі своєї діяльності [3]. Д.Огоновський пояснює хіба, коли і де написався який твір, кому і за що був присвячений, пояснює також приходячі в тексті географічні та другі назви, т. є. те, що в філології зветься rеаlіа, а впрочім ограничується на виписках, переказах та цитуванню «паралельних місць», котрі вже й зовсім нічого не вияснюють.

      Іменно по поводу праці д.Огоновського про «Гайдамаків» Шевченка ми й пишемо сю свою замітку. Праця та має надпись: «Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка. Студіюм д-ра Омеляна Огоновського» і була насамперед читана автором на університетських прелекціях, відтак оголошена друком в «Правді» 1879 р., а також видана окремою відбиткою. На 39 сторонах великої вісімки міститься там розбір Шевченкової поеми, уступ за уступом, а також відправа деяким критикам (Кулишеві, Обрістові). Ми думаємо, що більшість наших читачів знайома не тільки з поемою Шевченка, але й з критикою д.Огоновського, і для того не будемо вдаватися в обширний розбір ні одної ні другої, а тільки намітимо головні точки, потрібні до оцінки поеми, і задержимося довше на тих, котрі по нашій думці Д.Огоновський або недостаточно, або хибно виложив.

      1. Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною?

      Д.Огоновський старається оминути се питання. Він часом, бачиться, се потверджує, але часто вигороджує історію від тотожності з поемою і признає, що Шевченко мало знав історію України взагалі, а Гайдамаччини поосібно. Та все-таки з його невиразного в тім згляді представлення виходить щонайменше те, що історично вірно списані Гонта, Залізняк, уманська різня, а що найголовніше, що вірно схоплений сам характер Коліївщини — нібито «послідні змагання люду козацько-українського за правду і волю». Правда, в тій мглистій фразі «за правду і волю» міститься все, що хто хоче, так що Д.Огоновський міг би заставитися нею проти усякого виразнішого твердження і зможе заставатись і проти того, що скажемо далі про саму Коліївщину. А щодо поеми Шевченка, то нам здається, що ся фраза більше каже, ніж є в поемі. За яку, за чию правду і волю ідуть змагання, описані в «Гайдамаках»? Коли ціль усіх, або хоч більшої часті гайдамаків така сама, як у Галайди, т.є. щоб на Україні блисла гетьманська булава, то до якої ж волі, а найпаче, до якої правди (справедливості, рівності між людьми) йдуть змагання, описані в поемі? Чи більшості того гайдамацького люду, тим жидівським попихачам, гольтяпакам та обідранцям ліпше буде, коли замість жидів та ляхів давитимуть їх власні дуки-срібляники? Нам здається, що як, з одного боку, Шевченко не порозумів значення Коліївщини, так, з другого боку, Д.Огоновський не старався уяснити собі ціхи і напрямку «Гайдамаків». Спрібуємо доказати се докладніше.

      «Гайдамаків» писав Шевченко в 1841 р. — вони затим приналежать до першої доби його духовного і поетичного розвитку, до тої доби, коли він, поверховно обзнакомившись з історією України, знайомий також дещо з сучасною патріотичною поезією польською, задумував неначе сотворити щось подібного, як польська романтична школа: віршував народні казки (Причинна, Тополя, Утоплена, Лілея і др.), або брав сюжети до своїх поем з історії України (Іван Підкова, Тарасова ніч, Гайдамаки, Невольник і др.). Твори з тої доби відзначуються попри яркий український націоналізм також значною примішкою сентименталізму, загально пануючого в тодішній польській, а по часті й російській літературі. Загально звісно,що, крім «Истории Руссов» псевдо-Кониського та, може й, Маркевичевої «Истории Малороссии», Шевченко інших книг про історію України не читав, та аж до свого знайомства з Костомаровим (1845) і поглядів критичних на тоту історію собі не виробив. То ж не диво, що за повною історичністю Шевченкових «історичних» поем ніхто тепер і не обстає, коли новіша історична критика по більшій часті розбила мнимі факти «Истории Руссов», коли розвіялась слава Наливайків, Остряниць, Трясилів та Іванів Підков, коли показалось, що одна з найкращих «історичних» штук Шевченка «Гамалія» — прямо його власна видумка, та як про ніякого Гамалію, нападавшого на Скутару, ніде нічого не згадується. Одне, що тепер і назавсігди останеться цінне в історичних поемах Шевченка (розуміється, не згадуючи про уступи ліричні, котрі належать до іншого ряду), се те, що д.Драгоманов назвав його «нюхом історичним», се іменно його любов до простого люду і наклінність (зовсім рівнобіжна з напрямом сучасної історичної критики) — освічувати всі історичні факти знизу, не згори, — з становища люду, не панів, як звичайно робили польські романтики. Ся наклінність прямо випливала з того, що й сам Шевченко був мужик, геніальний мужик.

      Та тільки ж, звісна річ, з таким «нюхом» без достаточного знання історичних фактів далеко не зайдеш. Вже хоть би поминути те, що прийдеться в «історичній» поемі розказувати видумані факти, вводити видумані особи! (Так н.пр. Галайда, котрого Шевченко не знати чому назвав напіввидуманим, між тим коли се майже певна річ, що він таки зовсім видуманий. Так само смерть вільшанського титаря, за історичностю котрої Шевченко обстає, по вислідам д.Антоновича показується так само видумкою, конечно, не Шевченка самого, але люду, не більше як місцевою «сагою», яких тисячі живе по святій Русі. Так само неправда, що Шевченко каже о Гонті, немов то ще перед уманською різнею «на Поліссі Гонта бенкетує», і немов то також перед уманською різнею Гонта разом з Залізняком спалив Лисянку, між тим коли річ допевне звісна, що Гонта з Залізняком зійшовся аж під самим Уманем. Так само неісторична повість про те, що Гонта в Умані порізав власних синів, і т.д.) Але, поминувши все те, поезія має свої права, а історія свої. Поема може бути історичною, хоч і показує чимало неісторичних, видуманих фактів: коли тільки ті видумані факти добре характеризують дану історичну добу, коли тільки її загальний характер і настрій в поемі вірно і наглядно показаний. Се бачимо, напр., в історичних драмах Шекспіра про боротьбу Білої і Червоної рожі, ,в історичних романах Вальтера Скота, в Гетевому »Gotz von Berlichingen». Та тільки ж треба іменно і передовсім вірної характеристики даної історичної доби, — а сего по нашій думці в «Гайдамаках» нема. Взагалі ні один, може, твір Шевченка не показує такого мішаного характеру, таких внутрішних суперечностей, що «Гайдамаки». Ми постараємось далі виказати ті суперечності, а тепер задержимось на одній.

      Шевченко, як ми сказали, поет-мужик, і то не тільки по походженню, але й по симпатії. Ті мужицькі симпатії пробиваються у нього всюди, і в поемах з першої його доби. В дальшім розвитку його поетичного таланту і його мислення ті симпатії прояснюються, міцніють, стають в першім ряді між тим, коли в першій добі вони тільки де-де проблискують з-за іншого, набутого матеріалу, іменно з-за українського націоналізму та козацького патріотизму. Як виробились у нашого поета ті націоналістичні погляди, суперечні з духом його таланту і його симпатією до мужиків, до пригнітених і обідраних, сего докладно не знаєм, так як і прочі моменти духового і поетичного розвитку Шевченка далеко не досить прояснені. Нам здається, що рішучий вплив на нього мали «История Руссов» і знайомство (хоть недокладне) з тогочасною польською романтичною та патріотичною літературою. При тім же наразі мужицькі симпатії мусили не видатись Шевченкові суперечними з формальним українським патріотизмом [4]. Симпатія до мужиків, до бідних і обідраних, зразу, конечно, була у нього неясна, не вироблена наукою, не оперта на широкім науковім світогляді, а тільки на гарячім, гуманнім чувстві, розбудженім в довгих літах власної неволі, власного пониження. А з другого боку, в «Истории Руссов» (вона в головній основі перепланована у нас Дідицьким яко «История Руси») мусив побачити й свою Україну всю обдертою і пониженою, мусив побачити у всіх її давніх борцях героїв, що бились за правду і волю, значиться, героїв, гідних віджити і розблиснути наново в його пісні. В змаганнях і ділах тих героїв мусив він побачити ідеал, за котрим варто зітхнути їх потомкам — кріпакам. Оглянути ближче той давній ідеал, розібрати ті змагання героїв козацької давнини у Шевченка не ставало доволі історично-критичного знання. Таким способом, запевно, виробився його українсько-козацький патріотизм, тота пануюча нота в творах його першої доби.

      Але швидко з розвитком власної думки мусили в душі Шевченка будитися сумніви щодо того патріотизму, мусив меркнути перед ним старокозацький ідеал, уступаючи місце ширшим ідеалам всеслов’янського, а далі й вселюдського братерства. Нам бодай здається, що якраз в тій поемі, котра мала бути короною його патріотичної творчості, в «Гайдамаках», іменно патріотична струна починає дзвеніти фальшивим звуком. Сам предмет лихо надавався до патріотичної поеми. Гайдамаччина, як Шевченко міг зміркувати з оповідань та пісень народних і як теперішні історики (Антонович, Ор.Левицький) наглядно показали, була вибухом боротьби соціальної, не патріотичної. Патріотична примішка, котру внесли в ню попи, була ділом другостепенним, хвилевим, викликаним по часті інтригами московської цариці Катерини. Сам рух гайдамацький тлів трохи не від часів Хмельницького, зміцнявся і ріс поровень із зростом бідності люду українського і вибухнув вкінці великим пожаром Коліївщини. Коліївщина була тільки одним моментом гайдамацького руху, — се був рух гайдамацький з многими посторонніми примішками. Діло було запутане: поза рухом і в самім руху стрічалися та йшли врозріз з собою різнорідні соціальні та політичні змагання: московського двора, польської шляхти, попів, козацької старшини, міщанства та багатшого вольного козацтва і вкінці «голоти» — пролетаріату. Головна сила, котра підняла рух, був іменно той пролетаріат, а іменно тота сила була сліпа, не мала виразних цілей і давала вестись то сему, то тому. З її руху, крім різні та знищення, не могло вийти нічого, і, як знаємо, справді й не вийшло нічого. Покористувались рухом тим хіба московська цариця, бо при помочі гайдамацтва підтяла та заполохала польську шляхту, а відтак, щоб приласкати тую ж шляхту, підтяла і скувала немногі оставшіся ще вольності українського люду.

      Чи така подія годилася для патріотичної поеми? Чень же кожний признаєть, що ні. Але, з другого боку, Шевченкові близька була та подія раз для того, що була йому милою споминкою дідових оповідань, а відтак і для того, що іменно тут рух вийшов з-посеред простого народу. Він і зачав свою поему соціальним контрастом: багатого жида і його слуги-попихача зачав зовсім в дусі переказів народних і історичної правди. Але патріотичний звук живо переміг: з боротьби соціальної вже з появленням конфедератів стає боротьба національна.

      Але й сей образ національної боротьби годі було Шевченкові перевести вповні консеквентне. Патріотична струна, як ми вже сказали, живо почала дзвеніти фальшивим звуком. Адже ж, крім ляхів та жидів, мусив поет наткнутись на козацьку старшину, а описуючи її, хоч би й з живих переказів народних та пісень, мусив наткнутися на їх гордування та ворогування з простим народом, з «голотою». І справді, поет потрутив і о той бік діла: в прозаїчній розмові старшин виразно зачуваємо фальшивий звук, котрий дивно контрастує з патріотичним бажанням Яреми-Галайди, щоб на Вкраїні блиснула булава гетьманська: старшини поперед усього дбають про своє верховодство, до простих гайдамаків обзиваються, як до худоби, бояться ляхів, не вірячи в силу народного руху. Ся нота, фальшива в патріотичній поемі, зовсім вірна історично. Та тільки ж поет немов случайно трунув сю ноту і з поспіхом минув її, немов не хотів додумуватись до дальших її консеквенцій [5]. Але швидко він мусив і до них додуматись. А що ж, мусив він подумати, коли дуки козацькі в XVIII віці так згорда собі починали і ставали супроти простого народу, то чи не так само починали собі й дуки XVI і XVII віків, ті герої його патріотичних поем? Чи не боролись і вони, замість за правду і за волю, за яке-небудь шляхетство з усіма його привілеями? Що воно справді так було, про те дізнавсь Шевченко пізніше. А скоро так було, то в що ж розвивався його старокозацький ідеал? А скоро той ідеал в минувшості розвивається, то де ж його шукати?

      З усього досі сказаного яка ж випливає відповідь на питання, поставлене на чолі сего уступу: чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною? Зваживши, що герої тої поеми або видумані (Галайда), або представлені неісторично (Гонта), що деякі головні факти або зовсім неісторичні, або списані уривкою, з показом тільки різні та бенкету гайдамаків на пожарі, а з залишенням усіх правдиво характеристичних та історичних фактів війни (напр., перехід Гонти на сторону гайдамаків), зваживши вкінці, що ціла Гайдамаччина понята Шевченком фальшиво як боротьба патріотична, між тим коли се був тільки один вибух довгої боротьби суспільної на Вкраїні, мусимо, здається, з повним правом відмовити поемі «Гайдамаки» назви поеми історичної.

      2. Чи можна «Гайдамаків» назвати найкращою поемою Шевченка в естетичнім згляді?

      Д. Огоновський кілька разів у своїй студії називає «Гайдамаків» найкращою поемою Шевченка. Ми вже показали, що найкращою історичною поемою вони не є. Значиться, мусить їх краса бути в них самих; не в історичній вірності, то в поетичній красоті представленої дії. Приходиться нам затим іти за д. Огоновським на те поле, на котрім він завсігди так старанно огороджується, на поле естетичної критики. Що діяти! Естетична критика у нас бурлить ще в головах, начинених німецькою ідеалістичною філософією, а викурити її відтам ніхто досі й не брався. У нас ще штука, написана по правилам естетики, може мати надію на поводження; про її суспільне значення ніхто не спитає. Погляньмо ближче на тоту естетичну критику, яку представляє д. Огоновський. Спрібуймо розібрати «Гайдамаків» естетично, а відтак порівняти наш вивід з виводом д. Огоновського.

      Зачнім ab ovo. Що таке естетика? Естетика, то наука о хорошім, особливо в штуці. Що вважається хорошим в штуці? На те різні естетичні теорії дають різні відповіді, котрі остаточно всі дадуть звестися на одне, а іменно: хорошим в штуці називається те, що викликує в чоловіці ублагороднююче зрушення. Штуки пластичні (малюнок, різьба, будівля) викликають таке зрушення при помочі гармонії красок і ліній; штуки експресивні (музика, поезія, гра акторська) при помочі чувств, особливо, як виказав Арістотель, чувств тривоги і надії. Остаточно затим увесь естетичний бік штуки сходить на викликування певних появ психологічних, певних сильних, потрясаючих вражінь і чувств. Звісна річ, затим, що щоб певний твір штуки викликав сильне і потрясаюче зрушення в нашім нутрі, мусить і весь уклад бути на те звернений, щоб громадити увагу і заняття читача, а не розстрілювати їх. Звідси відвічне намагання до єдності і одноцілості в штуці, намагання, котре так рішучо висказалось в правилі французьких псевдокласиків о трьох єдностях: місця, часу і дійства. Звісна річ також, що новочасна штука, за почином Шекспіра і великих поетів та критиків. німецьких (Лессінга, Гете, Шіллєра) опрокинула ті єдності, крім єдності дійства: мусить же коло чогось громадитись увага читача, мусить же щось потручувати струни його чувств, щоб остаточно розбудити в них пожадане естетичне зрушення. До того не треба ні єдності місця, ні часу, ні навіть єдності головної особи, а тільки єдності головного дійства, около котрого все в данім творі штуки громадиться.

      Надіємося, що д. Огоновський погодиться з тим виводом, — бо се вивід загально прийнятий в естетиці. А коли приложити його до «Гайдамаків», то що ж вийде? Поперед усього інтерес в «Гайдамаках» двоїться, коли й не троїться: єдності дійства нема. Зразу видається читачеві, що Ярема — головна фігура, його любов і месть — головне дійство в поемі, — то ж на нім громадиться вся увага читача. Ярема — попихач жидівський, унижений і оскорблений не тільки в економічнім положенні, але і в своїй людській гідності,—— кожний надіється, що в його душі вибухне реакція, вибухне бунт проти того ладу, котрий його низить і скорбить, і що той бунт буде головним мотивом поеми. Між тим не правда. В дальшім тоці поеми Галайда-Ярема уступає з своєю местю зовсім на задній план; поет вправді нагадує нам часом про нього, але не показує його в дійстві. Ми раді б вірити, що Ярема, як каже д.Огоновський, страшний і лютий месник, але можемо се вірити хіба поетові на слово,— з діл його сего не бачимо. Що він іде з Залізняком по базару і кричить: «Кари ляхам! Муки! Крові!» — т.д., се, правду кажучи, геройство невелике; що він в своїй ніби-лютості «мертвих ріже, мертвих віша, палить», се також не велика штука, відваги чільної не треба, та й се така робота, котра будить в нас радше обридження, ніж подив над геройством «страшного месника». Як кажемо, в дальшім тоці поеми Галайда рішучо уступає назад, стирається, а висувається наперед «месть цілого люду українського», а властиво висуваються наперед вожаки тої месті, Залізняк і Гонта. Читач оп’ять не знає, де головна вага поеми.

      Коли верховною точкою поеми має вважатися найяскравіше списаний образ Уманської різні, то мусимо пригадати напроти того, що образ той з прочою поемою в’яжеться тільки поверхово — тим, що там дійствують ті самі особи, які дійствували перше, — ба навіть з початком поеми, котрий так живо затрогує нашу симпатію, й зовсім не в’яжеться. Та й ще більше, героєм в тім образі є ніби Гонта, а весь інтерес читача сходиться на його синах більше, ніж на нім. Адже ціле превозношування Гонти поетом не зрушує нас так глибоко, як короткі слова вмираючих його синів: «Ми не ляхи, тату!» І вп’ять таки, чим зв’язані ті сини і їх смерть з цілістю поеми? Але можна взяти діло ще з іншого боку, можна вважати, що героєм сеї поеми є весь український народ; головним дійством — месть на ворогах-гнобителях. В такім разі не знати, пощо в початку поеми автор так довго і так сильно в’яже нашу симпатію до Яреми та Оксани з їх любов’ю, пощо протягнув тоту любов, мов червону нитку, через усю поему? Та й при тім же дивний то герой, котрий в цілій поемі ніде не виступає (хоч би й масою) наперед, котрий усе, як «німа особа» в грецькій трагедії, стоїть збоку, і хоть дійствує, та не дає пізнатися ближче. Коли б автор хотів був зробити головним героєм поеми цілий народ український, то чень же був би старався показати нам його змагання в типах (такий тип в поемі лиш один — Галайда, котрого мож би вважати представником «голоти», бравшої головну участь в Коліївщині, — але де ж представлені другі верстви народу? Залізняк і Гонта — не типи, а індивідуальні характери, та й то списані досить поверхово і односторонньо) або хоч і в масах (як се, напр., дуже часто діється у Шекспіра), — а не громадив цілу нашу увагу раз на Яремі, то знов на Залізняку та Гонті.

      От тому-то ми думаємо, що «Гайдамаки» в своїм переведенню не відповідають самій основній вимозі естетики — єдності дійства і інтересу, і що противно, інтерес в них розстрілюється, а остаточно загального враження (Gezammteindruck) читач не одержує ніякого. Бо ж послідня ярка сцена, вбивство дітей Гонти, нічим попереду не була приготована, читач не почував ні тривоги, ні надії, окрім хіба загального щем’ячого, болісного чуття, що буде велика різня. Згадана сцена з дітьми Гонти звалилась на нас, як камінь на голову і лишає в душі читача радше обурення, ніж співчуття. Що се чув і поет, доказує дальша сцена, як Гонта ховає своїх синів, сцена по-майстерськи описана, але вп’ять-таки з попередньої не випливаюча, ані її не лагодяча. А до Яреми в цілім посліднім уступі нам і діла мало, — про нього поет, бачиться, і не згадує, — його повість скінчена, скоро ми знаємо, що його Оксана вирятувана і жде на нього в Лебедині. Таким способом головні нитки дійства поеми розлазяться, як зійшлися, без ніякої внутрішньої конечності, случайно.

      Д. Огоновський помиляється, твердячи, що ми при кінці поеми цікаві знати, що сталося далі з Галайдою і що поет не доказав нам сього. Противно, доказав. Адже «старі гайдамаки» геть-геть уже по різні співають: «А у нашого Галайди хата на помості!» Значиться, оженився з Оксаною, грошей наніс з різні і зажив панком. Чого ж тут більше? А що Д. Огоновський хотів би, щоб на Галайду спала яка кара, хоч би тільки гризота совісті за поповнені вбивства, се тільки його, д. Огоновського, добра воля. Ми сього не домагаємось. Адже Галайда, вбиваючи ляхів, робив тільки святе, патріотичне діло, різав свяченим ножем, клонив голову під попівські благословенства перед різнею! За що ж тут кара? За що гризота совісті? Правда, ми не знаємо тільки одного: чи Галайда, живучи з своєю Оксаною в «хаті на помості», тужив іще за гетьманською булавою на Вкраїні, так як поет казав йому тужити за нею, коли йшов до Холодного Яру? Чи, може, ставши й сам панком-козаком, уважав себе гетьманом в своїй хаті, а на решту Вкраїни махнув рукою? Сего не знаємо, хоч, правду кажучи, се й не цікава річ.

      Але чому ж се так? Чому Шевченко, безперечно великий поет, уміючий так глубоко хапати нас за серце, тутка в найбільшій своїй поемі так заблудився з дороги? Подібне питання ставить і д. Огоновський проти закиду д. Обріста, що мов то тема «Гайдамаків» невдачно вибрана. Як же, питає д. Огоновський, міг Шевченко, такий великий живописець, знаменитий психолог і приятель людськості, невдачно вибрати тему? І відповідає, що не міг. Се так, як коли б хто казав, що гірник, уміючий так добре і тривко викопати шахту, не може вибрати до копанця місця пустого, в котрім не найде золота. Мож бути великим поетом, психологом і живописцем і помилитися в виборі теми або вибрану тему слабо обробити. А Шевченкові з «Гайдамаків» лучилось і одно і друге: він не тільки вибрав тему не конче пригідну до епічного оброблення і конче згідну з його природою і з характером його таланту, але з різних причин поняв сю тему фальшиво і обробив її слабо. Ми вже вказали одну з тих причин: се був той, з боку привитий і хибною історією підпертий, націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі. Ось він і наткнувся на великий рух народний, на Коліївщину, про котру чув змаленьку оповідання свого діда. Він і рішився списати той рух в великій патріотичній поемі, не уяснюючи собі наразі ближче, як і в якім напрямі перевести цілість, не стараючись також уяснити собі ближче й історію описуваної події. Але хоч і не знав Шевченко виразно, що Коліївщина мала ціху соціальну, не національну (як, напр., польські повстання), то прецінь, ведений своєю мужицькою і гуманною симпатією, початок своєї поеми веде так, як коли б в поемі іменно думав вказати боротьбу соціальну. Але, як ми сказали, симпатії поета, хоч живі й гарячі, не були прояснені ані оперті на науковім світогляді, то ж живо і в поемі вони уступають назад. Ярема з наймита-гольтяпаки неждано-негадано стається українським патріотом, думаючим о приверненні гетьманства і булави, та разом з тим і кінчається його роль; наперед виступають старші, патріоти par excellence, а особливо Гонта. Бачимо затим, що іменно та внутрішня робота думок, котра йшла в Шевченковій голові на початку [18]40-х років, боротьба між його гуманними та мужицькими симпатіями і його козако-українським патріотизмом, породила те роздвоєння в поемі, попсувала її під зглядом естетичним. Коли б поет був вів поему в тім напрямку, в якім написав перший розділ, то міг би був сотворити справді безсмертне діло, в котрім і краще та вірніше була б описана Коліївщина (звісно не в повнім образі, бо до намалювання повного образу і сам предмет не надавався і Шевченко не був способний, як показують іменно малюнки різні в «Гайдамаках», — а в мініатюрі, в відраженню кривавих подій, відбуваючихся за сценою, на долі Галайди і подібних йому унижених) і при тім мож було б уникнути кількоразового повторювання опису пожарів та бестійських бенкетів серед трупів і знищення.

      Але, крім тої внутрішньої суперечності в думках і поглядах поета, була ще одна причина, чому задуманий в «Гайдамаках» патріотичний епос не міг удатися. Се була суперечність таланту Шевченка з темою. Талант Шевченка переважно ліричний, суб’єктивний. Він уміє плакати, жаліти, тужити, гніватися, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повною живістю і наглядністю кидався нам в очі. А без того об’єктивного спокою чи ж може вийти епос? Найкращі часті в «Гайдамаках», се іменно найнепотрібніші часті — ліричні уступи і рефлексії поета. Його гаряча душа рветься наперед з-поза описуваних лиць і подій, рветься, щоб сказати своє слово, але за тим словом ми тратимо з очей саму тему, образи і лиця бліднуть, стираються, перестають жити власним життям, так як ми на кожнім кроці бачимо движучого та попихаючого їх поета. Се друга важна суперечність в обробленні поеми, суперечність між темою і природою таланту Шевченка, — і, звісна річ, ся суперечність також немало уймає вартості поеми, а не лагодить, як каже д.Огоновський, страшних картин, в ній описаних. Аж геть пізніше, в «Неофітах» і «Марії»’, Шевченко дійшов до більшого об’єктивного спокою.

      На тім ми й скінчимо свої замітки про «Гайдамаків». Багато ще дечого мож би про них сказати вправо і вліво, але здається, що головні точки для оцінення поеми тут намічені. А коли звести докупи наш суд про оброблення тої поеми, то мусимо признати, що він якраз противний судові д.Огоновського: ми вважаємо «Гайдамаків» одним із слабших між творами Шевченка. Верх його поетичного творчества ми бачимо в його поемах політичних («Кавказ», «Сон»), в «Неофітах», «Марії» і особливо в «Думках». Та про все те іншим разом.

      Нагуєвичі, 20—21 вересня 1881


      --------------------------------------------------------------------------------

      Примітки І.Франка

      1. Ось важніші статті, посвячені розборові творів Шевченка: «Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка» Ом.Партицького (часть перша); розбір «Неофітів» Згарського; розбір «Неофітів», «Посланія», «Гайдамаків» і др. Ом.Огоновського; «Шевченко і його думки про громадське життя» S-о [Ф.К.Вовка] (Громада, IV), «Шевченко і українофіли» М.Драгоманова (Громада, IV). Коли додамо до того деякі замітки в «Dziennik-u literacki-m» і відповідь на них в «Вечорницях», далі книжку Гвідо Батталії «Taras Szewczenko i jego pisma», книжку Обріста «Taras Grigorijewitsch Schewtchenko, ein kleinrussischer Dichter» і статтю Еміля Дірана в французькім журналі «Revue des deux Mondes», то будем мати більш-менш усе головне, що досі у нас і за границею списано про Шевченка. В російській літературі звісна нам тільки коротка, хоть і гарна рецензія Добролюбова на «Кобзаря».

      2. Дуже гарно і наглядно показано се іменно в статті М.Драгоманова «Шевченко й українофіли» (Громада, IV).

      3. Дуже цікавий і гарний примір такої естетично-психологічної критики, се Бєлінського розбір «Героя нашего времени» Лермонтова. Для порівняння з критикою суспільною порівняй сю статтю з паралельною статтею Добролюбова: «Что такое обломовщина?» — Прим. авт.

      4. Формальним ми називаємо патріотизм, бажаючий, напр., увільнення якогось народу з-під чужовладства, але без зміни самих соціальних обставин, в яких жиє той народ. З погляду народу увільнення з-під чужовладства буде зміною тільки формальною: замість чужих панів прийдуть свої. Що такий патріотизм в основі речі суперечний з любов’ю до простого люду, се кождий бачить. — Прим.авт.

      5. Що іменно в «Гайдамаках» козацький патріотизм Шевченка починає ставати в суперечність з його симпатіями до вбогого, обідраного люду, се бачимо і з того неприязного кивка, який дає поет сучасним панам-українцям, потомкам тих козацьких старшин, обагатившихся народною недолею. — Прим. авт.

      Примітки

      Подається за публікацією в «Світі» (1881, ч. 8-9, с.158 — 161; ч. 10, с.171 — 172).






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Зіновія Франко "Передмова до "Іван Франко "Мозаїка з творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 т

      Постаті Івана Франка в радянському літературознавстві на різних етапах його еволюції відводилось одне й те ж визначення: співець поневолених, провісник соціалістичної революції. Мінялись цілі періоди в історії української літератури, з її відродженням і розстрілом, з відлигою і задушенням, суворішали і м’якшали програмні, точніше, погромні імперативи, а за ними кампанії боротьби з первородним гріхом української інтелігенції — буржуазним націоналізмом, що в своє силове поле втягувала все більше дожовтневих письменників, не кажучи вже про сущих — радянських, а Франко залишався «полум’яним борцем», «яскравим виразником», що «утверджував» і «гнівно засуджував», наділявся означеннями «визначний», «видатний», «великий». За часовою поділкою і за етапами революційного руху його «поміщали» на революційно-демократичному, тобто селянському, щаблі, дарма що саме йому належала пальма першенства в українській літературі в опрацюванні робітничої тематики, чим випередив російську, ба, навіть світову літературу. І тим не менше до світоглядно вищого — пролетарського етапу його не допускали, бо такий всеціло відводився молодшому від Франка не лише за віком, але й за часом відтворення цієї теми М.Горькому. Що ж! Без «пролетарськості» він не збіднів.

      З такою трактовкою світоглядних позицій Франка настільки зрослися закомплексовані на «другосортність», чи «провінціалізм» українського письменства багато хто з радянських суспільствознавців попередньої доби, що й не допускали думки про якусь переатестацію. І так по численних суспільствознавчих працях він ходив у революціонерах-демократах, прогресивних, близьких до марксизму і в поборниках дружби з російським. народом великим Каменярем. Від праці до праці переходив він не лише з тими почесними, «науково доведеними» кваліфікаціями, але із не менш «науково обгрунтованими», правда, здебільшого сором’язливо прихованими застереженнями про його «окремі помилки», «нерозуміння», у виникненні яких винними були: відсталість Галичини, опортунізм, незнайомство з більшовицькою літературою. Що ж було його помилкою? Чи сліпота, нездатність розібратися в проголошуваних тоді соціал-демократичних доктринах, чи прозірливість, здатність передбачити, звичайно, не з позицій візіонера, ясновидця, а аналітика, позитивіста, їх уразливість? Так питання не ставилось, і тому відповідь не давалась, зате в обіг запускались вирази про те, що до історичного матеріалізму він не доріс, зупинившись на нижчій стадії діалектичного матеріалізму, і що не піднявся до повного розуміння марксизму. Та й подумати тільки. Куди вже йому, українцеві, ще й до того з Галичини, аж під Австрією, отому, як його Сталін назвав у розмові з Антоненком-Давидовичем, «австриацкому писателю», ще й не членові РСДРП, зглибити Маркса і Енгельса? Для того треба було б принаймні народитись або жити в «революційній» Росії. Диву дивуєшся, бо що не кажи, а той же Франко ще в свої 20 і 22 роки прочитав в оригіналі «Капітал» Маркса і «Анти-Дюрінг» Енгельса та на їх основі склав підручник політекономії й програму галицьких соціалістів (скажіть, а хто з сучасних «марксистів» прочитав не те що в оригіналі, а в перекладі на загальнодоступну російську чи «малодоступну» українську ці твори Маркса й Енгельса. Навіть не йдеться про студентські роки, а в зрілому віці? Припускаю, що не багато таких є серед тих, хто закидав Франкові нерозуміння марксизму). Але не будемо їм особливо дорікати, бо епоха, в якій доводилось працювати франкознавцям старшого покоління, багато що пояснює, а сучасна не менше що й виправдовує. А втім, з перспективи часу, замислимось і над причинами, що породили такі в дечому принизливі, з погляду величі самої постаті Франка, її трактування, котрі правили за аксіоматичні і впродовж десятків років переглядові не піддавались, хоч окремі спроби такого, звичайно, були. Можливо, не варто вислів «нерозуміння» сприймати аж надто дослівно. Чи не грав він ролі наклейки на тугозакупореній пляшці з вибухонебезпечною речовиною, наклейки, що застерігала не розкривати цієї теми? А може, це був своєрідний евфемізм замість «лайки», так тоді модної, що мав пом’якшити вину Франка за те, що наважився кинути тінь на тих, з чиїх вченням здійснювалась Жовтнева революція, і піддати критиці окремі місця їх вчення. Хто його знає, може, і так. Але залишимо відповідь на ці питання майбутнім дослідникам і читачам цієї книжки. А самі звернемося до тих, колись крамольних, творів Франка, добірку з яких пропонуємо увазі і спробуємо під мікроскопом оглянути ці «бацили», розмноження яких так боялись радянські франкознавці і ті, які були над ними зверху, що не включили їх до «найбільш повного», як це прийнято говорити, 50-томного зібрання творів І.Франка.

      В однотомнику «Мозаїка» знайшли місце далеко не всі ті твори, що не потрапили в 50-томник (а таких, за попередніми підрахунками редколегії цього зібрання, назбирується більш як на 10 томів, якщо не брати до уваги п’ятитомник «Апокрифів і легенд» і шестикнижжя «Галицько-руських народних приповідок»), а лише ті, які своєю тематикою чи ідейно-політичним спрямуванням не вписувались в епоху застою і які, чи то з волі керівництва ідеологічного фронту, чи Інституту літератури, з об’єктивних і суб’єктивних причин, були відхилені редколегією як «небажані», «помилкові» і «небезпечні» в розумінні «води на млин» тим силам, що були в конфронтації до ідеології комунізму. Це твори, що в тій чи іншій мірі і досі не втратили своєї актуальності, а в епоху привселюддя набрали ще й особливого звучання, бо багато в чому перегукуються з тими проблемами, що вимагають свого нового розв’язання.

      Зібрані в однотомнику твори представляють чотири тематичні цикли творчості Франка, хоч стосуються різних його стилів (художньої творчості, чи інакше, белетристики, і публіцистики, і науки) і жанрів у межах кожного стилю. Об’єднуючим для них є проблематика. Насамперед це твори, де порушувались питання національної ідентичності, тобто національного обличчя, а звідси й національного усвідомлення і руху як політичної сили. Далі це єврейська тематика у всьому комплексі її аспектів, затим літературно-критичні статті із своєрідним, часто викличним, зухвалим кутом бачення і висвітлення теми, і нарешті — статті, критичне жало яких вимірене було проти доктрин соціал-демократичних партій.

      Знаємо, що багатовікова відсутність державності запрограмувала ментальність української інтелігенції, її, з одного боку, комплекс меншовартості, з другого, загострене самоусвідомлення. Перший виливався відчуттям приреченості, безнадії, а в літературі — сентименталізмом, а другий — почуттям національної гідності, а в літературі — революційним романтизмом, відтак позитивізмом. В останньому якраз і знаходили вираз оті так звані біоритми національного коду. Їм дав вираз Франко в цілій низці поезій, частину яких об’єднав назвою «Україна». Ці вірші були суттю його поетичного єства, і без них він як поет не цілісний. Це добре розуміла редколегія 50-томника і в статті в «Літературній Україні» за 25.XI 1969 р. сповістила, що в запланованому виданні не буде «ніяких скорочень і виправлень». Всі поетичні збірки мали йти без будь-яких пропусків. Так і був підготовлений перший том, йому ж передував вихід у світ праці головного редактора зібрання Є. П. Кирилюка «Вічний революціонер», де були повністю спростовані і відкинені ті мотиви, за якими в 20-томник не потрапили три вірші циклу «Україна» і поема «Великі роковини», написана до 100-річчя «Енеїди» Котляревського. Тим часом з доводами Є. П. Кирилюка не побажав порахуватись тодішній секретар з ідеології в ЦК КПУ сумнозвісний В. Ю. Маланчук і наказав повторити модель 20-томника. Дивовижно, бо ідейно-політична платформа цих чотирьох поетичних творів, які знову опинились «за бортом», ніяких застережень викликати не могла. Правда, перший «Не пора» вимагав певних коментарів, але не через свій зміст, а по суті із-за одного слова, бо в ньому висловлені державні ідеали українського народу, простір для реалізації яких дала згодом українська держава 1917 р. і врешті соціалістичний переворот. Але серед ворогів України називається «москаль». Під цим народнорозмовним етнонімом, як це цілком очевидно, розумілася самодержавна російська імперія, а не передова, мисляча Росія, з якою Франко солідаризувався за суто гуманістичними і демократичними параметрами. Власне, наявність слова «москаль», до речі, успадкованого від романтичної поезії Шевченка, давала привід і для іншої його інтерпретації, тобто для перенесення на всю Росію. Власне тому цей вірш ще за життя Франка різними організаціями був визнаний національним гімном. Це зроблено і в українській діаспорі. На час, коли готувався 20-томник, цей факт вважався немаловажним. Правда, у 20-х роках він не відігравав жодної ролі, тому вірш був вміщений у двадцятому томі «Рухівського» 30-томника. А втім, він не завадив помістити цей вірш, правда, без вказівки на автора і з деякими виправленнями в антології української революційної пісні Золоті ключі» (вип.І. К., 1964. С. 132—133). У другому вірші «Розвивайся ти, високий дубе» перешкодою до його публікації була фраза «від Сяну до Дону» не тому, що визначала етнічні кордони України, які не збігалися з кордонами УРСР, а тому, що цією фразою вірш перегукувався з гімном на слова П.Чубинського (музика М.Вербицького) «Ще не вмерла Україна». Таку ж фатальну роль зіграв вислів «Ще не вмерла і не вмре» у поемі «Великі роковини». Власне із-за нього поема не потрапила в 20-томник, а потім у 50-томник. Вірш «Ляхам» не вкладався у схему визвольних змагань українського народу, бо трактував їх не в соціальному, а в національному ключі. Всі ці аргументи сміхотворні, але коли вони виходили з вуст секретаря ЦК КПУ з ідеології, було не до дискусії. І так всі ці чотири поетичні твори виявились знову поза зібранням.

      Із циклу «Україна» в 50-томник попав лише один вірш «Моя любов», але загалом національна тематика у зібранні не обійдена, бо вона проходить через вірші циклу «Excelsior», «Поклони», «Гімни й пародії», поеми «Іван Вишенський» та «Мойсей», її апофеозом є знаменитий «Пролог» до останньої поеми. Генезу цієї поеми в радянському літературознавстві пов’язували із спалахом революційних подій в Росії. На них Франко прореагував своїм «Одвертим листом до галицько-української молодіжі» (т.45), і, очевидно, передбачення про те, що «засядеш у народів вольних колі» і «глянеш як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі» в «Пролозі» з’явились не без сподівань, що «тріщання криг абсолютизму» приведуть до упадку імперії, на руїнах якої буде створена українська держава. Але задум самої поеми, треба припускати, виник значно раніше, і біля його колиски був і Т. Герцль (розмову з яким вміщено у збірнику), і одноіменна поема Корнила Устияновича, і врешті оглядини в Римі скульптури Мойсея роботи Мікеланджело.

      Національні питання підняті і в ряді публіцистичних статей: «Теперішня хвиля а русини», «Ukraina irredenta», «З кінцем року», «Як не по конях, так по оглоблях», «Між своїми», «Український і галицький радикалізм», «Двоязичність і дволичність».

      Стимулом для написання першої з них послужили чутки про можливість воєнного конфлікту, які розійшлися у зв’язку з затягненими тоді Росією позичками. В призмі такого конфлікту І.Франко розглянув становище галицьких українців в Австрії і їх позиції як суспільної сили, що могла б відіграти роль у долі майбутньої української держави. «Тепер сила наша, — писав він, — лежить більше в наших цілях, в ідеї, а почасти і в методі нашої праці. Вони дають нам надію, ба і віру в наше будуще. Наші найближчі противники тим іменно слабі і повстануть слабими супроти нас, що не мають за собою народу і народ певно за ними не піде! Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас в Галичині, — це розчвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном». Якщо ж ослабнуть кордони, що розділяють український народ, то цей народ стане «великим і свідомим своєї сили організмом», з яким жоден з урядів не рахуватись не зможе. Тільки об’єднаний в одному державному організмі, об’єднаний одними прагненнями народ може представляти політичну силу, що здатна домагатись реалізації національного ідеалу. Слушності в цьому Франкові не відмовиш.

      Стаття «Ukraina irredenta» самостійна за викладом думок, хоч її заголовок належав Ю.Бачинському, чию працю серед інших у ній піддано розглядові. Велика її частина — це історія розвитку української національної свідомості від початку XVI до кінця XIX ст. В часі козацьких воєн проти Польщі, які тривали 60 років (з 1648 по 1709 р.), вона була ще в зародку. З польським політичним засиллям і духовною інвазією Україна, вважає автор статті, справилась, а на «московську в неї не вистарчало сил і політичної далекоглядності». Хмельниччину письменник розглядає як таку, що загальмувала економічний розвиток, але зате стимулювала розвиток національної свідомості в масах. XVIII ст., за його словами, — це асиміляція української інтелігенції, поширення кріпацтва, придушення гетьманського автономізму і тління мазепинських традицій. Друга частина статті присвячена еволюції культури і разом з тим національного самоусвідомлення галицьких українців, інтенсифікацію якої завдячує Наддніпрянській Україні, зокрема Шевченкові, членам Кирило-Мефодіївського братства, далі ж «Основі», а потім М.Драгоманову. Торкнувшись постаті М.Драгоманова як культуролога і водночас політолога, того, за його словами, «свідомого європейця і не менш свідомого українця», він дав характеристику його поглядам в національно-політичному питанні. За даною характеристикою, Драгоманов виступав проти «українського сепаратизму з австрофільською закраскою», тобто проти національно-регіональної герметизації О. Барвінського, «дорожив державною цілісністю Росії», але бажав в ній внутрішньої перебудови, яка відповідала б європейським ідеям про права людини і самоуправління корпораціями (чим не сучасні думки?).

      Неодноразово повторювані думки Драгоманова про те, що вихід українського народу і його духовних надбань у великий світ можливий при його самоусвідомленні у малому світі у галицьких соціал-демократів і послідовних марксистів, викликали досить неоднозначну реакцію. Спершу — появу закликів про потребу погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, а марксівський «матеріалістичний світогляд» з даними української історії, а далі обгрунтування взаємопротилежних поглядів на соціалістичний рух в Україні, що засвідчили дві брошури. Перша з них представила позиції соціал-демократів, резюмовані в заголовку «О безвыходности украинского социализма», друга—Ю.Бачинського «Ukraina irredenta» (невизволена). У першій її автор доводив, що української нації ніколи не було і така не повинна існувати, бо «український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятись з москалями в одну народність» (чи не рецидив того в догмі про «злиття націй»? І чи не робилось це «злиття во ім’я майбутнього торжества соціалізму?). Автор другої брошури, що дала назву і Франковій статті, твердить, що після здобуття політичної волі Україна буде найбільшим противником єдності з Росією. Валуївські ікла, що проглядали з першої, були настільки очевидні, що Франко навіть не витрачав пороху на боротьбу з її автором, тоді як з другим вступив у полеміку. Він закинув йому насамперед неправильне трактування причин еміграції. Виїздили, як твердив Франко, не пауперизовані селяни в пошуках хліба, а заможні в пошуках кращих заробітків. Оперування термінами «буржуазія» і «пролетаріат» стосовно Галичини не відповідало її соціальній структурі, тому Франко трактував їх як помилкові. Соціальні стани в Галичині не збігались з тими, які визначив Маркс у своєму «Капіталі». Марксова мірка непридатною виявилась для визначення Бачинським таких суспільних явищ і категорій, як релігія, нація, держава. У Бачинського всі вони — витвори буржуазії і мають класову природу. Все те є слабими місцями брошури і демонструє неспроможність застосування ad hoc «матеріалістичного світогляду» до історії України. Але разом з тим рецензент визнає, що брошура Бачинського є проявом національного почуття, правда, вбрана «в доктринерську тогу». Відштовхуючись від конструктивних положень брошури, Франко формулює і свої погляди про шляхи досягнення програми максимум в національному питанні. Питання політичної самостійності України, вважав він, вийде на порядок денний, маючи за собою національну (точніше — міжнаціональну) і економічну його мотивацію. Разом з тим сплине питання, знову ж таки «мотивоване фактами економічного життя», федерального устрою Росії. Якщо виходити з реалістичного погляду на життя суспільства, то самостійна Україна бачиться йому у демократичній федерації. Тут треба відразу застерегти, що це не відстоювання драгоманівського федералізму, а це реальна прозірливість державності України, що може бути досягнене мирним, парламентським шляхом тільки в рамках демократичної федерації.

      Тут вміщено ще два вірші, один з яких («Хрест») не входив у жодну збірку його поезій. Це один з нечисленних віршів поета, який давав підставу говорити про нього і як про віруючого, а не лише про атеїста, як прийнято було трактувати в радянському літературознавстві. Другий, «Січовий марш», не потрапив у зібрання тільки тому, що був гімном тієї молодіжної організації, з якої народилась військова організація «Січові стрільці», яка тоді трактувалась як націоналістична.

      Національно-патріотичними мотивами керувався письменник і при написанні статті «З кінцем року». В ній докоряв наддніпрянській інтелігенції за її розрив з народом і рекомендував їй вести роботу в напрямі національного усвідомлення народних мас. Тоді, коли будуть відчутні плоди цієї діяльності, «справа вільної, автономної України», гадав він, стоятиме» і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення». Статтю закінчив словами, що «упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра», отже, до нього український народ повинен прийти підготовленим. «Коли українство до того часу, — писав він, — не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма».

      Ця Франкова стаття викликала відразу ряд заперечень і спростувань з боку Лесі Українки. В статті «Не так тії вороги, як добрії люди» вона намагалась довести, що докори наддніпрянцям безпідставні, а поради вести роботу серед нього не оперті на знання умов життя і праці українців Росії. Статтю Лесі Українки вміщено в цьому збірнику, бо без неї незрозумілою була б друга Франкова стаття «Коли не по конях, так по оглоблях». До речі, аргументація полемічної статті Лесі Українки будь-яких застережень боку лесезнавців не викликала, але у зібрання її творів вона не потрапляла, тому що не публікувались дотичні до неї Франкові статті, які мали опінію «помилкових». [1. Стаття Лесі Українки опублікована у 8-у томі 12-томного видання, який надруковано в 1977 р. 2. Щоб не дублювати цей текст, його подано в контексті зібрання творів Лесі Українки] Сам Франко в 1910 р. опублікував усю полеміку в книжці «Молода Україна»; вважаючи її документом історії пошуків тих шляхів, що привели б до створення української держави, документом, що засвідчував прояви «українського (тобто наддніпрянського) і галицького радикалізму» (як сам він це назвав) у їх піках в епоху, коли процес національного самоусвідомлення народних мас набирав тільки розгону. В інтелігенції двох, роз’єднаних кордонами, частин України, що перебували в складі конституційної і абсолютистської імперій, не було єдиної думки щодо тактики, але була одна велика мета, ота програма максимум, яка і об’єднувала Франка і Лесю Українку. В проголошенні програми і була «собака зарита», тут і відповідь на питання, чому всі ці три статті багато років замовчувались. «Помилковість» Франка полягала в тому, що замість класового самоусвідомлення він вимагав національного, а замість звільнення від капіталістів та поміщиків — звільнення від тоталітаризму Росії і «конституційності» Австрії. І цього вимагав не якийсь там «буржуазно-ліберальний» письменник (якому і Бог волів багато чого не розуміти), а «революціонер-демократ».

      Збідненою у 50-томному зібранні виявилась єврейська тематика, хоч у Франка вона висвітлена різнобічне і представлена різножанровою продукцією. Так, з восьми віршів циклу «Жидівські мелодії»», поміщених у збірці «З вершин і низин», у зібранні представлені тільки чотири, а чотири інші — «Пір’я», «Асиміляторам», «Самбатіон», «Заповіт Якова» — пропущені. Ці пропущені вірші були, як признавався сам поет, написані за мотивами пісень, казок і оповідань, складених євреями Підгір’я після організованих царською охранкою єврейських погромів, що хвилею прокотились по Наддніпрянській Україні в 1881 р. Слухи про них дійшли і до Галичини. Записи цих пісень і оповідань потрапили до рук поета, і він використав їх як сюжети для своїх поетичних творів. До опрацювання цих сюжетів він підійшов із становища громадянина, непримиренного до будь-якого суспільного зла, але й не без фахового інтересу до народної творчості єврейської бідноти, такої ж гнаної і визискуваної, як і українська (а єврейським фольклором він цікавився, чого доказом є хоча б його студія «З поля фольклору. Жидівська війна»), з якою підгірські селяни перебували в постійних контактах і з якою солідаризувались за суто соціальними ознаками і мотивами. Чому ж тоді ці твори усунено із зібрання? Відповідь проста: у кожному з них проглядає одна думка — неминучість розплати за кривди, заподіяні євреям. Звичайно, міри покарань зображені в ірраціональному, міфологічному ключі, тобто в алегоричних образах, в яких і були «матеріалізовані» оті прагнення єврейської бідноти до встановлення міжнаціональної гармонії і соціальної справедливості. Прийом алегорії не затіняв основної думки про те, що насильницькі дії мусять бути покарані, в ім’я чого вони б не робились, і для них у народі знайдуться сили.

      . За бортом зібрання опинились і поетичні переклади уривків з поеми Ярослава Врхліцкого «Бар-Кохба». В ній розповідається про повстання євреїв у Палестині в 133 р. н.е., яке було жорстоко придушене римськими легіонами, про повстання, де євреї продемонстрували високий героїзм і благородство, аж ніяк не національну нетерпимість до завойовників, а людську зневагу до тиранів, убивць. Не ввійшли сюди і дві поезії єврейського поета Моріца Розенфельда «Моя пісня» і «Пісня робітників», ідейно співзвучні циклові віршів «Думи пролетарія» із збірки «З вершин і низин». Чого? Важко пояснити. Адже і переклади Врхліцкого і Розенфельда друкувались колись у 27- і 28-му томах «Рухівського» 30-томника, отже, чим вони не прийшлись до смаку редколегії в нашу епоху? Не інакше, як тільки небажанням популяризувати єврейські теми-в слов’янській літературі і єврейських поетів, бо інших мотивів не придумаєш (адже не ліміт паперу, не випадковий недогляд і не наявність висловів, що зачіпали б національну гідність інших народів, були цьому причиною). Все це було звичайною перестраховкою.

      Єврейська тематика не вичерпується названими вище творами. Є ще в нього і гумористичні вірші про Швіндеса Пархенбліта в його різних фабульних перипетіях, які теж не знайшли дороги до багатотомного зібрання. Правда, актуальність і націленість на «крамолу» не давала змоги включити їх і сюди. З тих же міркувань не включені до нашої книжки і рецензії на «Енциклопедію юдаїстики» і на п’єсу Г.Зудермана «Загибель Содоми», «Питання жидівське», «Мозес Мендельсон — реформатор жидівський», «Жиди про жидівське питання» та ін. Зате введені в обіг дві такі статті, які дадуть можливість зрозуміти ставлення Франка до єврейського питання, його позицію громадянина, гуманіста і патріота. Це статті «Семітизм і антисемітизм в-Галичині» і «Єврейська держава» (рецензія на книгу Т. Герцля). Перша з них була підготовлена до 46-го тому останнього зібрання і знята з верстки за велінням «верхів» як така, що ллє воду не на той млин. Чи справді її вода була не на той млин? Ця стаття була словом українця в дискусії, що її започаткувала газета «Die Zeit», опублікувавши розвідку єврейського журналіста Носсінга, а потім Ліппе, в якій виставлялись на показ факти гноблення єврейства і робився висновок про їх безправне становище в Австро-Угорській імперії. Розвідка викликала жваве обговорення, в якому було чимало контроверз і тенденційності, національної пихи та обмеженості, з одного боку, і суб’єктивізму та нерозуміння справи, з другого. Франко назвав факти своїми іменами, сказавши про панівні соціальні і безправні національні позиції єврейства в тодішній Галичині, виступив як демократ-правдолюбець. Його правдиве, подекуди викличне висвітлення ситуації в Галичині в її соціальному і національному, розшаруванні не всім подобалось, і навіть багато кого шокувало, але зате відповідало дійсності і не суперечило фактам і даним, що в ній приводились. Написанню другої статті, рецензії на працю Т. Герцля, передувала зустріч з автором цієї праці, про яку згодом розповів присутній при ній В. Щурат. Ці спогади вміщені як додаток до рецензії. З них зрозуміло, що Франко повністю підтримував ідею створення єврейської держави як оптимальної розв’язки т. зв. єврейського питання і як природне завершення стремлінь і змагань в цьому напрямі євреїв, розкиданих по всьому світу. Звичайно, сам спосіб, за допомогою якого можна було реалізувати задум створення єврейської держави, як і шляхи і «гачки», що дали б вихід на уряд такої держави, який став би спонсором в цій акції, що їх запропонував як найбільш прийнятні Т.Герцль у своїй книжці, не видалися Франкові продуманими до кінця, і на їх уразливість він вказав досить недвозначно, але ідею підтримав повністю. Невже в цьому він помилявся, що статтю не пустили у зібрання? Навряд чи так думала редколегія. Вона просто хотіла бути подалі від цієї теми, щоб не запідозріли її, що вона сприяє сіонізмові, з яким і так повно біди. Отже, дві ці статті могли сприйматись як вода на млин рухові євреїв за їх національно-культурну автономію, сприяти в їх не просто симпатіях, а в натуральному тяжінню до їх держави — Ізраїлю.

      До цього циклу належить і стаття «Мої знайомі жиди», написана в 1907 р., на жаль, не закінчена, для газети «Die Zeit». У свій час вона не побачила світу, і в перекладі М. С. Возняка була надрукована з його передмовою лише в 1936 р. Подаємо її в цьому перекладі разом з переднім словом.

      У статті Франко називає своїх знайомих євреїв з раннього дитинства до закінчення гімназії. Всіх їх він характеризує дуже позитивно, віддаючи належне їх природним здібностям, працьовитості, їх гармонійним, не патріархальним, сімейним стосункам. Зазначає, що в стосунку до них з боку українців не було жодної упередженості і того пізніше плеканого певними угрупуваннями «антисемітизму», так само як і з боку євреїв не було жодного прояву українофобства, що потім намагались їм прищепити. Були нормальні людські стосунки. Такими в Галичині були всі міжетнічні взаємини. В їх основі був отой глибинний благородний «метал» миролюбності і взаємного розуміння людей різних етнічних груп, що співжили на одній території і яким не треба було нічого ділити, метал, що не підлягав девальвації.

      Ще одну окрему групу становлять літературно-критичні статті, в яких спробами переоцінки прийнятого, чи усталеного робився виклик громадській опінії або загальноприйнятим оцінкам, поглядам. Це статті чимось шокуючо-дискусійні, в дечому, якщо не помилкові, то у всякому разі контроверсійні, зухвалі з закладеною в них «вибухівкою». Жодну з них не можна прийняти без застережень, але жодній з них не можна відмовити в логічній аргументованості і значній долі слушності. У свій час всі вони натрапляли на чиєсь заперечення чи навіть обурення, а в наш час, коли вони вже нікого з живих чи причетних не зачіпають, — на певні закиди. В життєвій історії Франка, вони не були одноденками, тобто написаними на злобу дня і призначеними лише для поточного моменту. Окремі з них зіграли в його житті навіть фатальну роль. Це такі статті, як «Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною і найкращою в естетичнім взгляді?», «Поет зради», «Двоязичність і дволичність», «Українська трибуна в Росії», «Ще в справі одної рецензії й її рецензентів», «Українська література в 1906 р.», «З лектури наших предків в XI в.»

      Перша з них була задумана як рецензія на працю найбільш авторитетного в Галичині літературознавця О. Огоновського «Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка», але вийшла за рамки рецензії, хоч відправним пунктом для аналізу поеми Шевченка послужили твердження Огоновського про те, що це поема історична і естетично найбільш досконала. Констатуючи в ній значну міру художнього домислу, молодий тоді критик фактично довів її неісторизм, тобто її невідповідність історичним фактам, на що поет мав повне право і що нітрохи не применшувало художню вартість поеми. Оскільки історизм і художність не знаходяться в повній кореляції, Франко завдався метою довести, знову ж таки заперечуючи Огоновському, і її не найвищу мистецьку майстерність. Навів чимало доказів, серед них і сцену вбивства Гонтою дітей, що не відповідала історичній правді, як таку, котру естетичною, тобто такою, що викликає естетичні почуття, назвати не можна. І на тій основі зробив висновок протилежний тому, що його зробив автор рецензованої праці. Власне оця апріорна заданість на заперечення, при низці слушних зауважень, зробила рецензію не цілком переконливою, і Франко це відчув, тому не наважився її передрукувати в 1914 р., готуючи до перевидання свої «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», в яких вона становила їх першу частину. Посилаючись на той факт, редколегія утрималась від включення її в багатотомник, хоч цей мотив непереконливий. Знаємо, що він не захотів перевидати і повість «Борислав сміється», тому відмовився її закінчити, і тим не менше ніхто не висловлював свого «veto» при її численних перевиданнях.

      Найбільш шокуючою із всіх статей письменника була стаття «Поет зради», де в ідейно-політичному ключі був потрактований мотив зради, піднесений на п’єдестал патріотизму в поетичній творчості А. Міцкевича. У свій час ця стаття була надто відома, нашуміла, принесла її авторові багато душевних травм, привела «до звільнення його з роботи в газеті «Kurjer Lwowski», до прилюдного паплюження і бойкотування польською громадськістю. Безпосереднім поштовхом для її написання послужили, за словами польського дослідника М.Купльовського, «сплетіння цілої низки суспільно-політичних явищ, характерних для галицьких міжетнічних стосунків» [Kuplowski M. Poeta zrady // Iwan Franko. O literaturze polskiej. Krakow, 1979. S.71], тобто потреба осудити політику «більшої вигоди» і тактику переблокування, яку продемонструвала в 1897р. польська демократична. («людова») партія під час виборів в австрійський сейм. Але разом з тим і давно виношуване спостереження про те, що мотив зради є домінантним у творчості А.Міцкевича. її появу виправдовувала мета її написання. Крім того, у такій трактовці цієї творчості Франко не був єдиним. Стосовно генези концепції, яка дістала в статті своє втілення, то вона сягала польського літературного грунту, думок окремих польських критиків про наявність мотиву зради в поезії найбільшого польського поета і навіть думки Ю. Словацького, який характеризував поему А.Міцкевича «Конрад Валленрод» як таку, з появою котрої «до валленродизму як зради була введена певна методичність». До такої думки прийшов самотужки ще юний Франко, перечитуючи твори польського поета, і та думка, підтримана ще й польськими авторитетами в літературі, засіла в його голові, «мов цвяшок вбитий», і в момент, коли йому треба було за зраду «прибити до ганебного стовпа» польських демократів (людовців), він скористався отим відстояним в його голові сюжетом. Незважаючи на ряд її переконливих фактів і детермінованість у розгортанні думки, все-таки пояснення причин, наслідків, що породили ідею зради, а далі її проекція на польську націю і шляхи її боротьби за незалежність були концептуально, якщо не зовсім хибними, то в значній мірі уразливими.

      У свій час стаття «Поет зради», зачіпаючи національні почуття поляків, була піддана гострій і нищівній критиці. Однак сьогодні, з перспективи часу, вона сприймається у всьому комплексі тих факторів, що спричинили її появу, і якихось негативних емоцій у поляків викликати не повинна. Саме тому М. Купльовський, не боячись зачепити національну гідність поляків і без наміру нагадати їм про помилкові чи не зовсім милі їх серцю положення статті українського письменника, опублікував її 1979 р. у підготовленому ним збірнику «Iwan Franko. O literaturze polskiej», спеціально переклавши її для нього. Це одне вже відкривало двері для її введення на сторінки останнього зібрання з відповідним її науковим осмисленням і оцінкою в коментарях. Проте цього не сталося, а це, треба гадати, на шкоду справі, бо замовчування очевидного факту не так сприяє зміцненню міжлітературних взаємин, як вселяє недовіру в їх щирість і правдивість. (Власне, заповнюючи цю прогалину, названу вище статтю і введено в дану книгу).

      Ну, і вже дуже утаєною, подекуди сором’язливо мовчазною мусила бути позиція редколегії науково-критичного зібрання, коли не просто відхилилась, а не включалась до нього стаття «Дволичність чи двоязичність». Бо що скажеш? Помилкова? Ні. Зачіпає чиїсь інтереси? Воно то так, інтереси ідеологів тихцем удержавленого імперського великодержавництва. Але хіба про це скажеш вголос, коли вголос не говорилось про русифікацію і денаціоналізацію, коли навіть для галицького москвофільства знаходили тільки такі ґанджі, як царефільство (досить ефемерне) і дотації третього «отделения» (цілком реальні, в рублях) і замовчувалось, що дотації давались для боротьби з більш уявним, ніж реальним сепаратизмом і що їх ренегатство було аж ніяк не безкорисливим, а оплачуваним.

      У названій статті об’єктом критики було галицьке москвофільство і його конкретні діячі, зокрема І. Наумович, які давно належать минулому не тільки фізично, але й політично і морально, і тим не менше вона (стаття) спрацьовувала на сьогодення, точніше, на ментальність обивателя епохи застою. Бо хіба критиковане письменником відступництво від рідної мови не проектувалось на таке ж, підтримуване верхами, відступництво доморощеного кар’єриста (адже воно було паспортом лояльності і путівкою для сходження вверх, тоді як відстоювання, та й ще прилюдне, української мови, вимоги її поліфункціонування в республіці апріорно накликало на такого «ничего не понимающего» звинувачення в українському буржуазному націоналізмові, а за цим і всякі покарання)? Звичайно, так. А хіба кваліфікація письменником рідної мови, що є невід’ємним атрибутом людської індивідуальності і складовою частиною його етики, не розбігалась з тим намаганням не називати українську мову рідною (в шкільних підручниках і періодичному збірнику, перейменованому з «Рідного слова» на «Культуру слова»)? Що ж сказав письменник про рідну мову? Наведемо його слова: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик… скаже: …Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І далі: чи можна було прийняти франкову оцінку Гоголя, чиє відчуження «від рідної мови» він розглядав, як «болючу внутрішню трагедію», оцінку, яка так розходилась з тією «фігурою умовчування» отого внутрішнього роздвоєння Гоголя, що існувала в нашому літературознавстві? Знову ж таки, не можна було. Тому, природно, стаття редколегією навіть не могла ставитись на розгляд.

      З точки зору постульованих у радянському літературознавстві методологічних засад не було ніяких підстав не включати, до 50-томника ні невеликої за розміром статті «Сухий пень», ні більшої «Блєднов», що була рецензією на книгу М. Покровського під тим же заголовком, яку Франко назвав політичним памфлетом. У першій з них осуджується Емський указ про заборону української мови, в другій — політика обрусіння Надвіслянеького краю, тобто Польщі. Перша— фактами й влучними, а навіть колоритними й дошкульними висловами показує, як не треба робити, демонструє ставлення письменника до Росії жандармів і чорносотенців, друга — до сановних чиновників-колонізаторів. Осудження імперської політики царської Росії вже апріорно мало відкривати двері цим статтям. І тим не менше і до них були свої «але». Адже в них царській Росії ніде не протиставляється передова частина суспільства, остання зводиться до «окремих, за висловом письменника, високих умом і серцем одиниць». А в цілому, констатується в ній, російська суспільність не подала голосу на захист ув’язненої української мови, як і не виступила проти нищення російським урядом цвіту української нації не тільки в період засилля реакції, що врешті й можна зрозуміти, але й у період весни 1905 р., яку, мабуть тому, й назвав він брехливою, фарисейською.

      І це тоді, коли Україна, колись, в 1654 р., добровільно приєднавшись до Росії, багато зробила для її культури і для її європеїзації, а останнім часом не обходила мовчанкою ні одної з тих кривд, які передовим російським діячам завдавало чорносотенство, і завжди опротестовувала такі злодіяння уряду. Оці докори російській суспільності, що прозвучали в цій статті, як і висвітлення недалекоглядності, колонізаторської пихи у політиці обрусіння поляків у другій статті визначили оту «неначасність» цих двох статей. Репліки про обскурантизм «обрусителів» у Галичині утримали від друку й невелику замітку про антологію «Вік» під тим же заголовком.

      Ціла низка літературознавчих статей або окремих місць з надрукованих статей (вони були піддані купюруванню) не потрапили у зібрання тільки з однієї причини: у них давалась висока оцінка історичним працям М.Грушевського і така ж оцінка його діяльності як голови Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ). Сьогодні ця причина видається сміхотворною, але тоді, коли положення про «дві культури в кожній національній культурі» ілюструвалось ідейно-політичним і світоглядно-філософським протиборством Франка і Грушевського (якого, ясна річ, не було) і відмінністю їх наукових, історіософічних концепцій (що теж не відповідало істині), а звідси й непримиренністю позицій і навіть особистим ворогуванням (що було вже справжньою вигадкою, хоч, звичайно, певні розходження в тих чи інших питаннях в них були, а в останній період життя Франка наклали тінь і на їх приятельські стосунки, але це йшло не від поглядів, а від вдач), тоді це було досить вагомою підставою для непублікування. І ніхто не став би тоді підставляти під удар своє «місце під сонцем», своє благополуччя ради проштовхування цих статей. У книзі «Мозаїка» подаються всі такі статті: «Українська трибуна в Росії», «Українсько-руська література і наука в 1899 році», «Ще в справі одної рецензії й її рецензентів», «Українська література в 1906 р.», «Із лектури наших предків в XI в.», два уривки із статей «З останніх десятиліть XIX в.» та «Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал», «Українська трибуна в Росії». Стаття «Українська література в 1906 р.» мала ще один «гріх». У ній давалась позитивна оцінка творам В.Винниченка, що ходив у «ворогах радянської влади» і творчість якого ретельно замовчувалась. Така ж доля спіткала і рецензію на книгу Володимира Винниченка «Краса і сила». У цьому ж ключі визначалось ставлення і до статті «Із лектури наших предків XI в.», в якій, крім похвальби М. Грушевському, інших «ідейних промахів» не було. У ній розглядається і широко цитується в його перекладі пам’ятка 1076 р., як пам’ятка «нашого», тобто українського, письменства. Врешті, ще не існувало поняття «колиски трьох братніх народів і їх літератур», яке дозволяло б включати цю й інші давньоруські пам’ятки в «тисячолітню» історію російської літератури. Отже, закид про ігнорування «колиски» був би недоречний. Але йдеться про таку кваліфікацію не лише даної пам’ятки. У Франка, як і у Грушевського, була своя, широко аргументована, концепція і Київської Русі, і її письменства. Русь на першій стадії — це одноетнічна українська держава, далі держава, що об’єднала всі три східнослов’янські народи. А тодішнє письменство ділилось на церковне (сакральне) і світське. Церковне було належністю всього східного слов’янства, хоч і могло мати регіональні мовні ознаки у вигляді елементів живої мови, що вносились при переписуванні книг. Світське письменство вже було національно маркованим, при тому національну належність визначала не мова, в даному випадку давньоруська, що так само, як і латинська мова в літературах народів Західної Європи в епоху середньовіччя, не могла визначити національну належність. Таку роль відігравали відбиті в ньому фольклорно-етнографічні елементи, що мали вже тоді досить чітко виражені диференційні риси. За ними І. Франко поділяв письменство цієї доби на південно-руське (українське) і північно-руське (російське). Ця концепція була у нього не плодом «загравань на Національних почуттях», а результатом копіткої дослідницької роботи на ниві літератури, фольклору й етнографії. Упорядники 6-, 40- і 41-го томів, публікуючи в них його «Студії над найдавнішим Київським літописом», «Історію української літератури» і розвідку «Українсько-руська (малоруська) література», в яких «Слово о полку Ігоревім» розглядалось як пам’ятка виключно української літератури, відповідно пояснила це в коментарях і, треба віддати належне, без «навішування ярликів». І тим не менше «Лектури…» не включили. На заваді став комплімент на адресу «Історії України-Руси» М. Грушевського.

      І накінець, остання з цього тематичного циклу стаття «Українська трибуна в Росії». Вона така ж «одіозна», як і попередні, бо знову з дифірамбами в честь Грушевського. Але це не єдиний її «мінус». Революційні події в Росії трактуються в ній не в тому плані, що вони можуть дати для зміни її соціальної структури і соціального визволення народів Російської імперії, а лише тому, що вони можуть дати для культурного автономізму, а потім і політичного суверенітету України. Звичайно, такі думки висловлювались і в інших його статтях, що «щасливо» (бо вже в епоху гласності) ввійшли до 50-томника («Подуви весни в Росії», «Одвертий лист до галицької української молодіжи», «Поза межами можливого»), але томи (38-й чи 39-й) готувались ще в епоху застою, з живучими в ній не лише вульгарно-соціологічними підходами до оцінки явищ літератури, але й з не менш діючими залізними фільтрами керівництва ідеологічного фронту. Тому-то для неї не вистачило паперового ліміту (все-таки ліміт може багато що пояснити, а ще більше — виправдати).

      Всі розглянуті вище твори поясненням свого невключення в 50-томник мали міркування кон’юнктурного характеру, суб’єктивні і об’єктивні. Твори ж четвертого циклу мали причини значно серйозніші і вагоміші, бо їх «критичне вістря» спрямоване було проти деяких положень вчення Маркса — Енгельса, що було недозволеним. Про ці твори «вголос» не говорилось, вони «анонімно» фігурували під тирадами про Франкове «нерозуміння» марксизму. Їх не так вже й багато, але у творчій біографії письменника вони не випадкові і не одноденки. До їх написання він ішов поступово, нагромаджуючи досвід і розширюючи коло пізнання, і прийшов, зрозумівши, що «привид, який бродив по Європі», матеріалізуючись, може замість одної економічної тиранії принести другу — духовний тоталітаризм. Тому і вдарив на сполох серією статей і праць, одні з яких ввійшли у зібрання («Що таке поступ», «Зміна системи», «Народники і марксисти», «Поза межами можливого»), а інші: «Соціалізм соціал-демократизм», «Із історії робітничого руху в Австрії» та «Соціалізм і соціал-демократизм» — ні.

      Знаємо, що сам Франко ввійшов у літературу якщо невіруючим марксистом, то у всякому разі його симпатиком «як мужик». Соціальна проблематика на перших етапах його літературної творчості була домінантною. Соціальний приціл і соціальний аспект бачення характеризували тоді і його літературно-критичну діяльність (чого свідченням є хоча б вміщена в цьому збірнику розвідка про «Гайдамаків» Шевченка). Він був автором численних статей, неоригінальних за концепцією; а основаних на економічному вченні Маркса. Врешті, в цьому не було нічого дивного, бо Маркс на той час був фігурою дуже впливовою, а марксизм (не як вчення, бо таким він став тільки після смерті його творця, а як сукупність положень, тверджень і передбачень) сприймався як нове слово соціально-економічного і філософського мислення і привертав уми тодішніх інтелектуалів (досить вказати хоча б на Бернарда Шоу). Поступово оголений соціалізм і інтернаціоналізм, що були сутністю переконань Маркса і наріжним каменем його вчення, почали ставати об’єктом критичних зауважень. Франко еволюціонізував разом з розвитком цієї критичної думки, за розгортанням якої стежив дуже уважно. Вже на другому етапі його літературної творчості (з 1883 р.) соціальну проблематику починає затіняти соціально-психологічна, а в поезії — явно національна. Поступово Франко виходить з силового поля впливу революційного вчення Маркса, але не стає ще на шлях його критицизму. До цього приходить він після виходу з радикальної партії 1895 р., зрозумівши на життєвому досвіді, наскільки неприйнятними для Галичини і соціальної структури її суспільності були Марксові твердження про «керівну рушійну силу робітництва і перебудовну місію пролетаріату «і про наднаціональний» (чи інтернаціональний) характер соціал-демократичних організацій. Тоді визріли в нього досить чіткі погляди і на це позитивне, що було у величезній науковій побудові Маркса, яка фактично стимулювала розвиток політичної економії та матеріалістичної філософії, на ті, не перевірені життям, а тому не універсальні її положення, а звідси і конструкції. І цим поглядам дав він вихід у названих вище статтях.

      Хронологічно першою з них була «Із історії робітничого руху в Австрії», що була роздумами письменника з приводу брошури Н. Обервіндера «Соціалізм і соціальна політика», роздумами про національний (в даному випадку — німецький) характер робітничої організації, створеної в противагу Марксовому «Інтернаціоналові». Слабкість позицій Обервіндера, як і Лассаля, на думку Франка, полягала в тому, що він герметизував робітничі рухи етнічними межами, не залучав до них в такій багатонаціональній державі, як Австрія, слов’ян, нехтуючи загалом будь-якою федерацією, і що не притягав до них селянських мас. Проте основний закид робився письменником не так «марксистові» Обервіндеру, як самому Марксові, в чиїй програмі робітничої організації, незважаючи на проголошування свободи, лежала ідея поневолення не так тіл, як людських душ і думок. Зріст тієї організації, писав він, був би «великим нещастям для сеї монархії та для всіх її народів, яких члени пристають до неї». Ці думки висловлював письменник у 1886 р., коли акції соціал-демократії ще йшли по висхідній.

      Друга стаття на цю ж тему була написана через 11 років. У ній у поле зору письменника потрапили вже шість праць, в яких трактуються питання соціалізму, робітничого руху і соціалістичної держави, тобто праці, що передували появі «Комуністичного Маніфесту», списаного, за його словами, Марксом і Енгельсом з праці Консідерана. Попередників Маніфесту він не вважає представниками утопічного (чи інакше, ненаукового) соціалізму та фантастами, а економістами і соціологами, що у своїх твердженнях виходили не з якихось фантомів, а з реальних фактів і матеріалів, і на їх основі робили логічно обгрунтовані узагальнення. Їхніми спостереженнями якраз і скористались творці наукового соціалізму. Цей «ненауковий» соціалізм, твердить письменник, — це «велике культурне надбання новіших часів», але своє літочислення веде з тих давніх часів, коли люди, подолавши сили природи, самі почали застановлятись над тим, як би так упорядкувати своє суспільне становище, щоб воно відповідало найвищим ідеалам соціальної справедливості і гармонії. Із праці « для добра загалу, дбання про поступ», із змагань за їх забезпечення і народився соціалізм, а з ним і його теоретики і проповідники. Розвиток соціалістичних теорій в різних країнах йшов різними шляхами і висував різні програми. До найпопулярніших адептів соціалізму в домарксівську добу зараховував він Люї Бляна, Консідерана, В. Черкезова, Прудона, А. Смітта, У. Томпсона та ін. Їхні програми він зіставляє з Маніфестом і пише про чіткість і виразність Маніфесту і водночас про його глибоку помилковість та небезпеку для тих же робітників. Разом з тим відмічає досконаліші формулювання тих чи інших положень у його попередників. Так, сформульований Люї Бланом принцип, який тепер приписується марксизмові: «від кожного за здібностями, кожному за потребою», був значно досконалішим від Марксових про «виключну монополію», «управу землі за одним планом» і «організацію армії праці». Не погодитись тут з Франком не можна.

      Цитатами з розгляданих праць він розбирає Енгельсове твердження про Марксовий пріоритет двох великих відкрить: додаткової вартості і матеріалістичного розуміння історії. З них чітко постає, що про додаткову вартість писалось в тих працях і до Маркса, а діалектичним методом, крім метафізиків, користувались всі його попередники. Сам же матеріалістичний підхід до оцінки явищ еволюції суспільства, як випливає з тих праць, далеко не універсальний. В одних випадках він задовільний, в інших цілком неприйнятний, бо залишає нез’ясованими низку фактів і явищ. Сам Франко від себе не критикує цей метод, але наведеними цитатами, нанизаними на одну вісь, доводить помилковість його інструментарію.

      Так само величезними статистичними даними, що містились у працях англійських, німецьких і французьких економістів, Франко ставить під сумнів положення Маркса, що стало аксіоматичним у його вченні, про поступову концентрацію капіталу в руках великих капіталістів, про занепад дрібних підприємств і їх експропріацію великими, про наступаючу за тим всевладність держави. Статистичні дані засвідчували лінію розвитку і великих і малих підприємств. Торкаючись питання всевладної держави, Франко висловив здивування, що соціал-демократи багато говорять про експлуатацію приватними підприємцями робочої сили, закликають до повалення влади експлуататорів і разом з тим оспівують як велике добродійство і блаженство всевладність держави в майбутній соціалістичній державі. Тим часом найфатальнішою потребою такої держави, без огляду на її форми правління, було б, писав він, «збільшування числа своїх функціонерів, т.є. збільшування числа паразитів, що живуть коштом робітника». Працями, зміст яких він виклав у своїй статті, як він сам визнав, нанесено тяжкий удар соціал-демократизмові, але водночас принесено користь принаймні тим, що дало людям змогу «позбутись ілюзій і хибних доктрин».

      Остання з перелічених вище статей «До історії соціалістичного руху» присвячена зіставленню «Комуністичного Маніфесту» Маркса, Енгельса з аналогічним «Маніфестом» Консідерана, який на п’ять років випередив Марксовий, на тлі історії соціалістичного руху. На шлях Їх порівняння Франка наштовхнула праця В.Черкезова, в якій «Маніфест» Маркса кваліфікується як плагіат. Треба сказати, що зіставленням Франко це підтверджує, аналізуючи його. Приведені цитати з двох Маніфестів не залишають сумніву в тому, що другий творився на основі першого, отже, Марксовий оригінальним не є. Правда, він має і ряд власних положень, написаних грунтовніше і логічніше, крім того, написаний як маніфест комунізму, «привид якого бродив по Європі», тоді як Консідерановий мав «вихідною точкою своїх розумувань чуття, чи, як він каже, «вірний інстинкт» і не прокламував революції.

      В історії соціалістичного руху Маніфест Консідерана не зіграв майже ніякої ролі, тоді як Марксовий був епохальним. Родовід цього руху Франко виводить з Французької революції, коли цей рух із сфери політичних теорій перейшов «на поле свідомої організації пролетарів». Тоді він був прокламований як філантропія стосовно бідних, але поступово почав робитися філософією лівого крила гегельянців, а далі прокотився гаслами фабіанців в Англії, посибілізму та солідаризму у Франції, ревізіонізму в Німеччині і в кінці дійшов до величезної ідейної побудови соціалізму Маркса і Енгельса і меншою мірою Лассаля. Їхнє вчення стало основою політичної організації — німецької соціал-демократичної партії. Ця партія стояла тоді в центрі соціалістичного руху і своїм австрійським крилом торкалася Східної Галичини, а російським — Наддніпрянської України. Саме тому на цій організації Франко і зосередив свою увагу в розгляданій статті. Зіставленням двох маніфестів він не мав наміру применшити заслуги Маркса у цій величезній будові і не бажав, як сам зазначав, «робити пропаганди — чи то для соціалізму, чи проти нього». Але через 50 років після Марксового «Маніфесту» тим не менше визнав, що «ентузіаст фур’єрист» Консідеран більш точно спрогнозував розвиток капіталізму, ніж Маркс. «По Марксовому розумінню, — писав Франко, — розвій економічних і соціальних відносин з фатальною конечністю мусить іти до заострення суперечностей, до збільшення визиску, з одного боку, до чимраз більшої нужди мас і до остаточної катастрофи. По думці Консідерана сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозвану свобідною конкуренцією, і запобігаючи руйнуючим кризам та катастрофам». Сьогодні, через сто сорок років від написання «Маніфесту», ми за Франком можемо повторити те саме. І ще один висновок після зіставлень двох маніфестів зробив Франко не на користь Марксового, коли зазначав, що «його програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений у життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій», «а всевладність комуністичної держави… в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям». Здається, тут ніхто Франкові в прозірливості не відмовить.

      Власне цими сумнівами щодо месіанства двох великих теоретиків соціалізму Маркса і Енгельса, сумнівами щодо непомильності їх будови соціально справедливої держави Франко вніс і свою лепту в історію соціалістичного руху, в якому поряд з вірою в можливість досягнення соціальної гармонії і націленістю дій на її реалізацію мусили бути і «критика з боку», мусили бути й перестороги і застереження. Разом з тим він вписав своє ім’я і в історію української суспільної думки.


      --------------------------------------------------------------------------------

      Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ


      --------------------------------------------------------------------------------

      Якщо ви помітили помилку набору на цiй сторiнцi,
      видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Іван Франко "Мої знайомі жиди"



      Від перекладача

      Критики й дослідники творчості Франка часто покликуються на речення, яким закінчив Франко свій лист з 26 квітня 1890 р. до Драгоманова, подаючи йому автобіографічні дані для його передмови до збірки своїх оповідань «В поті чола», а саме на слова: «Про свої новели скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню — всі вони частки моєї автобіографії». Одначе ступінь згаданої в листі Франка автобіографічності його оповідань (і так само віршів) можна докладніше з’ясувати тільки на підставі його листування, його власних спогадів і згадок учасників і свідків його праці.

      До друкованих уже спогадів самого Франка долучується оце один новий його спогад про знайомих собі жидів до часу свого приходу до Львова на університетські студії. Він зберігся під ч. 448 в архіві Франка в Бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові з трьома іншими німецькими недрукованими статтями, призначеними для віденського часопису «Die Zeit». Заголовки чотирьох німецьких недрукованих статей такі: «Romische Eindrucke», «Symptomatisches aus Russland», «Da steckt’s!» і «Meine judischen Bekannten».

      Із приводу відсилки статті «Римські вражіння» заховався в архіві Франка такий лист редактора фейлетонів часопису «Die Zeit»:

      «Відень, 27 квітня 1904. Високоповажний Пане Докторе! Переданий нам ввічливо фейлетон «Римські вражіння», на жаль, не надається для нас і відсилаємо при цьому рукопис із нашою найкращою подякою. Навпаки, знамениту новелу «Хома з серцем і Хома без серця» прочитали ми від початку до кінця з великим задоволенням і прийняли її дуже радо. Поручаємося Вам із висловом глибокого поважання — «редакція фейлетонів щоденника «Die Zeit». Заллєн».

      Згадане в листі Франкове оповідання надруковано в белетристичному додатку до недільного числа часопису з 19 червня 1904 р.

      У справі відсилки «Симптоматичних явищ із Росії» не зустрів я ніякої звістки, а «Нечисту справу» («Da steckt’s!») відіслано з листом 11 травня 1906 р. Можливо, що відсилка останньої статейки спричинилася до того, що Франко цілком не вислав своєї статті-згадки «Мої знайомі євреї». А що він не вислав її, на це маємо доказ у самому рукописі, що лишився невикінченим.

      У своїй статті-згадці говорить Франко, що він написав її замість пропонованої йому статті про галицьке жидівство. Можливо, що деякою понукою для редакції звернутися до Франка з такою пропозицією була його статейка «Ein Warnungssignal» («Пересторога») в ранішньому виданні ч. 253 часопису «Die Zeit» з 13 червня 1903 р. З цією статейкою в’яжеться такий лист одного з двох видавців часопису, дра Гайнріха Каннера:

      «Відень, 18 червня 1903. Вельмишановний Пане Докторе! Заки я зміг надрукувати Вашу статтю про жидівське переслідування, що грозять у Східній Галичині, уже сконфісковано наведену з «Діла» частину. Та я надрукував Вашу статтю з припущенням цього, як запримітите, і, як чую, стаття мала вже успіх також у тутешніх колах. Дуже тішуся, що знову працюєте для нашого часопису, і сподіваюся, що дуже швидко втішите нас рукописами. Також мені дуже приємно, що Ви познайомилися з моїм швагром, паном Щтрогом, що, як знаю, належить до найбільших звеличників Вашого пера. З найкращим привітом Ваш прихильник Каннер.»

      Щодо «Перестороги» («Ein Warnungssignal») Франка, треба тут зазначити, що спонукала Франка написати її стаття в 117 ч. «Діла» з 10 червня 1903 р.— п.з. «Осторога!» Автор довгої статті в «Ділі» перестерігав українське населення Галичини перед невідомими індивідуумами, що крутилися серед східногалицького селянства й маломіщанського населення й, не будучи українцями, ломаною українщиною намовляли темну масу до різні жидів.

      Коли написана стаття-згадка Франка про його знайомих жидів із Нагуєвич, Ясениці Сільної й Дрогобича, докладно означити не можна. Але означити менше-більше час написання статті помагає згадка в ній про нове перероблене видання колишньої юнацької праці «Boa Constrictor». Вийшло воно накладом «Видавничої Спілки» в 1907 р. Переробка й друк, з огляду на масу іншої праці, вимагали якогось довшого часу. Таким робом дата написання не відбігла б далеко від дати листу зі зворотом статті Франка «Da steck’s!».

      Як цінний причинок до біографії письменника, стаття Франка приносить і пару даних до вияснення його творчості. В першій мірі, вона приносить справжню назву вчителя каліграфії з оповідання «Schon-Schretben», він називався Мелько, є цитований у працях про Франка Валько, згідно з самим оповіданням Франка, це перекручена назва з огляду на белетристичний твір. Цікава також указівка Франка про те, яку «Boa Constrictor» він змалював схопленого з життя жида — торговця лаками.

      Та найважніше у статті-згадці Франка є його підкреслення на самому вступі головної причини, чому він узявся за неї.

      Щоб дати читачам статтю-згадку Франка в доступнішому вигляді, перекладаю її з німецької мови на українську.

      М. Возняк

      [Стаття І.Франка]

      «У житті, як на довгій ниві, різне трапляється», — каже українська приповідка. Людина йде поволі наперед і веде свою борозну, а каміння з-під леміша то придавлює її, то ранить, то сяк або так вражає її. Часто це сліди старої культури, давно загублених зв’язків, що тут виринають. Людина поміркує про це при своїй денній роботі й іде далі. Але часом буває приємно й не без користі зібрати разом такі припадкові знахідки й думки, упорядкувати їх і поглянути на них із вищого становища, неначе з пташиного лету.

      Картина того орача, що своїм лемішем вириває з землі різні дивні витвори: то передісторичні черепки й камінні сокирки, то відламки грецьких ваз, арабські монети або середньовікові панцирі й мечі, приходить мені завжди на думку, скільки разів спробую упорядкувати свої спогади про жидів із свого дитинства та з’ясувати собі їх ясний образ. Із культурно-історичного й народно-психологічного боку галицьке жидівство це такий дивний витвір, що його цілком не може зрозуміти ні людина, що стоїть ізбоку, ні та, що знаходиться серед нього, бо кожному з них доводиться бачити іншу фізіономію й рівночасно рахуватися з іншими вартостями. Тому на ласкаве прохання видавця цього часопису написати статтю про галицьких жидів я й відповів, що цілком не почуваюся покликаним обробити цю тему в своїй цілості, але зате радо погоджуюся змалювати свої особисті переживання й думки щодо жидів і жидівських справ як скромний знадібок до пізнання галицького жидівства. І навіть це роблю тільки тому, що у своїх оповіданнях й поезіях я дуже часто виводив жидівські типи і затягав жидівських мелодій, і зате стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди філосемітизму. На всі ці закиди міг я тільки одне відповісти, що я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив і як я розумів, і що завжди старався в жидові, так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину й тільки людину.

      Народившися в сільській хаті й вирісши в українському селі, зберіг я із свого найраннішого дитинства небагато спогадів про жидів. Один з найранніших спогадів — це сцена, як моя мати прийшла раз із села і принесла кілька жидівських пасок, які дістала від шинкарки.

      — Діти, — гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, — дивіться, що дала мені для вас Сура.

      Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.

      — Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця.

      Це було перше живіше враження, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство. Заразом була це перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старші й більш освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба. Взагалі я запримітив, що байка про кров, правда, в українських селах загальновідома,— як не мала б вона бути відома, коли про неї проповідувало православне духовенство у слові й письмі вже від XII віку! — але, незважаючи на те, селяни беруть її саме за байку й вона не викликає ні глибшої емоції, ні фанатичної ненависті, як я це не раз помітив у східногалицьких містах. Щодо цього міщанин більше віруючий; йому видається, що він знає більше від обмеженого селянина, але при тому його знання складається головно з таких віками переказуваних і принагідно також із різних боків підсичуваних забобонів.

      Село, де я народився, це, властиво, тільки частина більшого села, група домів, що стоять осторонь, так звана Слобода. Там нема шинку, отже, й нема ніяких жидів. Першим жидом, якого доводилося мені частіше бачити, був старий Фавель, ганделес із Дрогобича, що приходив щороку кілька разів до нашого дому купувати щетину, блам і всякі інші сирові продукти. Це був коло 50-літній худий чоловік, типовий жидівський пролетар, з приязним меланхолійним обличчям. Ми, діти, боялись його дещо, хоча він ніколи не занедбував промовити до нас ласкаво. Його довгий зігнений ніс, його рідка-рідесенька руда борода, його довгі, у формі коркотягу закручені «пейси» робили його в очах уродливців нашого села зразком бридоти, і так попав Фавель, мабуть, у приповідку: якщо дівчина не хотіла хлопця, то той, що діставав гарбуза, глузував: «Ага, вона жде на Фавля». Одначе кепкували з Фавля тільки між собою, а щоб йому особисто колись сказали щось неприязне, — поза звичайними жартами при торгуванні за ціну товару, але на них відповідав акуратно Фавель іншими й не брав їх за зле, — цього не можу собі пригадати.

      Окрім Фавля приходили ще інші жиди періодично до нас додому. Це були так звані «димкарі», ремісники, що при помочі вирізаних із дощок зразків, валка й свого роду друкарської фарби вибивали різні примітивні зразки на шматках білого грубого полотна; це так замальоване полотно (димку) зуживали звичайно на жіночі спідниці, що їх носили в робочих днях, і лише в неділі та свята робили місце уборам, зробленим із барвистих міських матерій. Само зрозуміло, що ми, діти, придивлялися маніпуляції цих примітивних димкарів із найбільшою цікавістю й подивом. Пізніше у Дрогобичі мав я нагоду ближче приглянутися домовому життю такого димкаря і бачити його в часі літніх місяців, коли задля польових робіт його ремесло зупинялося, при іншій праці, а саме при мозольному вирізуванні тих зразків на дошках.

      Нарешті, треба пригадати тут іще одну картину, що живо лишилася мені в пам’яті з того часу. Це образ іншого жида-торговця, що на малому однокінному возі їздить по селах і голосним криком «Міняй онучі, міняй» приваблює селян і селянок, дівчат, дітей і дорослих на гідну уваги вимінну торговлю. Він збирає полотняні лахи (вовна і бавовна виключені), що вживаються на фабрикацію паперу; в заміну за це дає він малі ножі, голки, нитки, пацьорки, наперстки, стьожки тощо. Цікаве при цьому, зокрема, те, що селяни дають речі, які в їх очах не мають майже ніякої вартості й про дійсну ринкову вартість яких навіть не здогадуються, а від жида дістають за це предмети, які в їх очах усе-таки представляють грошову вартість. Що при цьому все-таки сильно торгуються, при чому селяни й зокрема селянки ставлять цілком насліпо свої домагання, робить справу досить комічною. У своїй новелі «Boa Constrictor», німецький переклад якої надруковано у віденській «Arbeiterzeitung», спробував я змалювати переїзд такого жида-торговця лахами в околиці Дрогобича.

      Маючи шість років, прийшов я з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна до тамошньої народної школи. Тут перший раз зіткнувсь я ближче з жидами. У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами. Обидва були кріпкими веселими хлопцями, що почувалися цілком добре в товаристві сільських дітей, з старшими учнями як із собі рівними жартували й бавилися, з молодших кпили або їх протегували, а взагалі далеко більше були розвинені, ніж усі інші учні. Це було зовсім природне, бо вони, крім обов’язкових шкільних предметів, училися вдома ще дечого іншого, і їх не можна було бачити у вільних годинах, як і у свята, на вулиці або в полі. Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив витерпіти від сваволі інших учнів. Аврамко був наскрізь живою натурою. Уже тоді, коли ми, інші учні, думали ще про дитячі забави, він приготовлявся вже до практичного життя й по двох роках пішов до Борислава заробляти на хліб. При тому він був другом природи, зокрема любив птахів і ловив рибу. У цих його поетичних екстравагантностях саме я став його спільником і товаришем. Ми волочилися по полях, щоб ловити молоді перепелиці й дикі качки та просліджували своїми цікавими очима всі калабані потоку, що пливе серединою села, щоб вислідити, чи нема якоїсь більшої риби, плітки або … на якого ми пізніше систематично полювали руками або імпровізованими сітями.

      По дворічній науці в цій сільській школі прийшов я до Дрогобича до тамошньої так званої нормальної школи, якою управляли ченці василіяни. Тут було також багато жидів-учнів, але отці держали їх в окремих лавках, так що ми не могли безпосередньо стикатися з ними, і вони держалися збоку від нас, говорили здебільша незрозумілим для нас жаргоном, і таким робом ми, хоч у тому самому класі, були майже зовсім незнайомі з собою. І так із того часу лишилася мені в пам’яті одна напівкомічна і напівобурююча сцена, коли вчитель каліграфії, якийсь Мелько, світський чоловік, нікчемно вибив малого жида-учня за те, що він писав усі числа й літери від правої до лівої руки. Я змалював цю сцену в моєму нарисі «Schon-Schreiben».

      Щойно в гімназії мав я нагоду пізнати ближче кількох шкільних товаришів-жидів. У першій черзі називаю Ісаака Тігермана. Це був найкращий математик у нашому класі й ішов через усю гімназію як один із найвизначніших учнів. Це була наскрізь шляхетна натура, щира й поважна у поведінці, при цьому з незвичайно ніжними почуваннями. Ніколи не позволив він собі на грубий жарт або дотеп, у ньому не було ніякого сліду цинізму, як він виявлявся в найбільшої частини інших учнів, зокрема при пробудженні повноліття. Він тішився також у своїх шкільних товаришів, як і вчителів, загальною пошаною завдяки свому знанню та своїй пильності, вчився приватно по-англійському й по-французькому та приготовлявся до купецького стану. Не знаю, чому пізніше він змінив цей план і пустився на правничу кар’єру. Коли осягнув ступінь доктора, став він адвокатом у Дрогобичі й помер там по кількох літах. При цій нагоді додав би я, що в Дрогобицькій гімназії тоді (1867 — 1875) серед молоді не було можна запримітити ще ніякого сліду якогось національного або конфесійного антагонізму, який тепер сильно вибуяв наслідком полонізації. Гімназія саме тоді залишила свій німецький характер; найбільша частина вчителів відбула практику ще в німецькій гімназії, деякі могли тільки з трудом калічити по-польському: центральна влада у Львові бралася на всі способи, щоб, можливо, якнайшвидше усунути ці останки німецької системи й постаралися на їх місце про людей, що думали би по-польському, no-патріотичному. Що ці патріоти були звичайно далеко гіршими педагогами, часто досить нетямущими й тільки людьми багато наділеними національно-слав’янським лінивством, саме в повному розцвіті мало це вийти наяву щойно пізніше й стати загальним нещастям галицького середнього шкільництва. Це правда, що вже тоді українсько-польський антагонізм був слідний, але проявлявся він тільки в більше або менше гарячих дискусіях про історію або літературу; окремих студентських організацій не було; тоді не було ще ніякого сліду про обопільний шпіонаж й донощицтво, що тепер цвіте в багатьох галицьких гімназіях, зокрема під фірмою маріянських содаліцій, які організували катехити римського обряду.

      Жиди-учні не вмішувалися в ці дискусії і трималися збоку від національного антагонізму: тоді не було ще обов’язком також для жидів маніфестувати себе польськими патріотами. Навпаки, деякі з них записувалися на українську мову й літературу, що в польських гімназіях не належать до обов’язкових предметів, але звичайно вони не робили великих поступів у цій науці й покидали її по одному або двох півріччях, певно головно з причини бездушного й недбалого способу викладу, яким загально тішиться цей предмет по галицьких гімназіях.

      Між жидами-учнями, що ходили разом зі мною до Дрогобицької гімназії, хоч і не в тому самому класі, були такі, що пізніше здобули добре ймення в мистецтві й науці. Там був Моріц Готліб, пізніший талановитий маляр, близький свояк мого товариша Ісаака Тігермана, як і цей завчасно забраний смертю. Там був Л. Монат, публіцист, що сьогодні проживає у Відні. Там був Лев Штернбах, уже в гімназії чудова дитина філологічних здібностей, теперішній визначний грекіст і професор Краківського університету. Його батько мав малу торгівлю вина в Дрогобичі, де вечорами не раз сходилися також студенти з вищих класів, щоб при шкляночці вина провести по товариському кілька годин на голосній розмові й співі. Пиятики не було; господар, що звичайно також сам з’являвся посеред нас і зокрема сердечно тішився нашими співами, дбав про те, щоб веселість не перейшла належної міри. Пригадую собі, як він деколи говорив переді мною з невисловленою любов’ю й гордістю, навіть із сльозами в очах про свого рік або два молодшого від мене сина.

      — Дивіться, — говорив він, — його не можна відтягнути від його греків… — і він показав мені кілька з цих книг, які я оглядав із подивом; хоча я був уже у восьмому класі, відзначаючим учнем, і хоча мене уважали за доброго філолога, усе-таки було для мене читання цих гімназійною програмою цілком необнятих і тяжких поетів в оригіналі pium desiderium. Вельми втішений батько невтомно оповідав мені про свого сина, про його пильність, охоту до праці й величезну пам’ять; він не догадувався, з якою завистю я прислухувався йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любов’ю й бодай би напів із таким великим зрозумінням.

      По тому просив нас старий Штернбах співати. Він любив дуже пісні, зокрема українські. Ми бажали зробити йому нарешті приємність і затягнули жидівської пісні про балагулу, якої я навчився від старого димкаря й пізніше ввів її в звичайний репертуар студентських пісень. Пісня подобалася головно своїм рефреном, який супроводили накінці звичайні оклики візника. Кожну строфу співали соло, після чого хор упадав із рефреном. Дві строфи із тієї пісні лишилися мені ще в пам’яті, і я хочу одну з них тут навести:

      Mit sier Losyky’s bin ich heraus,

      Stark wie a Kates.

      Keinen Schlug noch Batsche bedarf’s,

      Vun dem Pfiff gajt es.

      Der eine bekimmt a Mases —

      Er war in meinen Jahren,

      Derandere bekimmt a Chases,

      Ech heb mit Nischt zu fuhren

      Finsterer Balygule,

      Dein Erwejerb ist kein Schalz,

      Mochst du spieln die grosste Rolle,

      Bist wie a schluf Katz.

      Aj-daj-daj-daj-daj, daj-da, daj-da, daj-da, daj.

      Wjou! Hajta! Tprrru!*

      Спробую передати цей текст по-українському: «Вибравсь я чотирма кіньми, немов катами: не потребують ні удару, ні батога, на сам свист летять. Один дістає пархи — він був у моїх літах, другий дістає носатизну, не маю чим їхати. Бідолашний балагуло, твій заробіток це ніякий маєток; ти міг би відігравати дуже велику ролю, а лишився з сонними мріями кота».

      Радість пана Штернбаха була велика; він знав також цю пісню й сам підтягав нам у нашому співі, а коли ми йшли додому, дав він мені на пам’ятку повний текст цієї пісні, яку мав у відписі латинськими літерами. На жаль, я загубив пізніше це цікаве письмо.

      Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті. Мені, добре обзнайомленому з селянським, на батьківському авторитеті й дитячому послусі опертім родинним життям, показалася тут перший раз інша картина, як батько був далеко ближчим, щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і планах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, щоденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у моїй душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури. А що рівночасно мав я нагоду ближче зазнайомитися також із родинним життям християнських міщан, то я прийшов до погляду, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей — найнижчий: тут щез патріархалізм селянського життя, але бракує зв’язку спільних інтересів і традиції, який надає тепла й тривкості жидівському родинному життю; становище жінки впало по найбільшій частині на рівень служниці, зв’язок між батьками і дітьми здебільша розірваний — словом, життя середнього міського стану християнської віри робило на мене невідрадне, часто відразливе враження. Як корепетитор менше талановитих учнів бачив і розумів я дуже добре, що в жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало разом над тим, щоб синові, що ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару.

      Іще одна жидівська фігура виринає в моїй пам’яті з моїх гімназійних часів — малий, заможний, завжди всміхнений і завжди готовий кредитувати студентський кравець. Як він називався, не знаю вже, — ми знали тільки його прізвище — Мегальойс. Це прізвище завдячував він забавному непорозумінню. Він прийшов на одну студентську квартиру, щоб несподівано застати неточного в плаченні клієнта в його власному гнізді. Він не застав сподіваного, але іншого, що ходячи сюди й туди по кімнаті вчився напам’ять відміни прикметника «мегас, мегалє, мега». Кравець постояв хвилину в кімнаті й прислухувався дивній тарабарщині, а потім утратив терпець і відійшов. На вулиці зустрічає він свого клієнта й каже до нього:

      — Ах, пане Н., я був у вас на квартирі. Та ви маєте там нечемного товариша. Він навіть не привітав мене.

      — Хто він?

      — Ах, чи я знаю? Пан Мегальойс — так назвав він себе.

      — А як я дивлюся на нього, він каже до мене: мегай! Тоді я відійшов.

      Ще того самого дня сміялась уся гімназія з нечемності того студента, а наш кравець дістав почесне ймення Мегальойс. Зразу він протестував, потім звик до нього та вкінці дійшов до того, що він у зносинах із студентами майже забув своє властиве назвище й називав себе тільки Мегальойс. Бувало часто, що він приступав цілком непроханий до незнайомого собі студента, якого бачив на вулиці в подертому сурдуті або взимі в легкій загортці, й коротесенько казав до нього:

      — Ну, пане, я Мегальойс. Чому ви не приходите замовити новий сурдут?

      — Не маю грошей, пане Мегальойс.

      — Що гроші? Ви самі — гроші. Кращі від грошей. Скільки можете платити місячно?

      — Найбільше два гульдени.

      — Ну, то в шістьох місяцях сплатите свій довг. Приходіть тільки, не випадає студентові ходити в такому сурдуті.

      Не знаю, чому він зруйнував себе цілком, — але він мусив зруйнуватися, бо було дуже багато між студентами, які дуже несовісне сплачували свої довги у Мегальойса.

      Час моєї нормальної й гімназійної науки в Дрогобичі зійшовся з першим розмахом продукції нафти й земного воску в близькому Бориславі. Ще дитиною в батьківському домі чув я оповідання про багато дивних і страшних історій за Борислав і тамошні копальні нафти. Пізніше ходив я багато разів пішки з Дрогобича до Борислава й міг навіть у Дрогобичі приглянутись якнайближче життю бориславських робітників, підприємців і спекулянтів. Першій великій пожежі, що в 1871 або 1872 році знищила багато копалень і сирових продуктів, я міг приглядатися кожного дня й кожної ночі (вона тривала три дні) з дрогобицької гори, а про її сумні наслідки для багатьох малих підприємців, які при тому все своє майно втратили, довідався я пізніше з численних оповідань. Про великих підприємців, що тоді появилися, Лінденбавма, Гартенберга, Крайсберга й інших, оповідано різні історії. Усе це займало мою уяву, а коли я кілька літ по складеному іспиті зрілості студіював на Львівському університеті й зазнайомився потрохи з модерними соціальними й економічними явищами та доктринами, задумав я обробити ці мої переживання та враження в низці нарисів, новел і романів під спільним заголовком «Борислав». План далеко переходив тодішні мої сили, але в тому часі написав я те своє оповідання, яке критика признала моєю першою не цілком незначною роботою, а саме згаданого вже «Boa Constrictor». Що в ньому було новим для української літератури, це був саме факт, що герой оповідання був жид і що цей жид був змальований «цілком як людина», без сліду звичайної в дотеперішній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, що також є карикатуризацією в протилежному напрямку). Як мало мене самого задовольняє тепер ця моя юнацька праця — покаже нове, перероблене видання українського оригіналу.

      Із складенням іспиту зрілості кінчиться перша доба мого життя. Я покинув Дрогобич і пішов на університет до Львова. Тут не мав я в перших двох роках науки майже ніяких ближчих взаємин із жидами; на філологічних курсах, на які я ходив, не було ні одного жида; решта мого життя проминала в українських студентських товариствах, де також не було жидів. Та незабаром несподіваний удар долі мав кинути мене в цілком іншу сферу життя й дати мені вповні нагоду пізнати людське, також жидівське життя, з цілком іншого боку.


      --------------------------------------------------------------------------------

      Примітки

      Подається за публікацією в газеті «Діло» (1936, №117 — 119; переклад М.С.Возняка). Написано, мабуть, у 1908 р.


      --------------------------------------------------------------------------------




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --