Сонечко протерло очі ,
позіхнуло ,потягнулося своїм промінням до землі.
По дорозі розігнало хмарку , і глянуло на Країну Мрій.
Ласкаво поцілувало перші квіти весни, які відкрили свої пелюстки
та жадібно ловили сонячні зайчики,
а ті пили срібні крапельки роси.
Сонечко готове було збудити Країну Мрій і повернути бажання дії.
Воно намагалося повернути розум
і своїм теплим батьківським поглядом нагадати,
що Мрії без діл нічого не дадуть.
Сонце завжди ось так пробувало збудити країну.
Минали століття, а Країна ховалася у тінь.
Прокидалося тільки поле і говорило тисячними голосами.
Все тут метушилися , жило. Працювало не тільки для себе, а для Країни.
Ну це так у полі.
А от місто ще не розуміло чому це воно мусить прокидатися і починати життя.
Так хороше спиться при закритих вікнах .
Темрява йому зовсім не шкодить.
День це не для нього.
День приносить турботу і треба думати, як же виповнити обіцянки для замріяної країні.
Хочеться просто мріяти.
А це найкраще коли ти лежиш у своєму затишному куточку на своєму м’якому ліжку.
Ну ще час- до- часу вилізе з темряви,
але сонце засліплює очі і тоді країна нічого не бачить..
А раз не бачить, то й робити нічого.
І знову іде спати.
Те що з лісу повилазили різні звірі це не турбує Країну Мрій.
Ну й нехай собі господарюють.
А Країна МРІЄ!
Мріє, що буде щастя.
Буде так, як колись було.
А може воно ніколи й не було?
Ну, це не важно.
Головне, щоб добре виспатись, а там –якось воно та буде!

Вона стояла, з простягнутою рукою і якось ніяково дивилася на людей. Вона нічого не говорила.Просто стояла непорушно, притулившися до стіни. Люди поспішали до магазину, проходячи мимо цієї старенької, інтелегентної пані. Вона зовсім не виглядала на жебрачку. Було видно, що колись, в недалекому минулому, жила повноцінним життям. Що ж трапилося? Що довело її до такого стану?
Я підійшла до неї, привіталася, і дала в руку стільки, щоб могла собі купити не тільки хліб, а й до хліба. Хотілося знати про її долю.
-Чи можна вас запитати, як ви потрапили у таке скрутне становище?
Жінка глянула на мене і після хвилинного мовчання, відповіла старою поговіркою- -- Життя прожити, не поле перейти. Не завжди під ногами відчуваєш пухку землю, не завжди гладко йдеться. Були часи, коли і я була людиною. Зараз, лиш подоба залишилася. Мала родину, вчителювала, була шанована між людьми. Доля перестала усміхатись до мене після того, як помер чоловік, а син виїхав десь далеко і забув про мене. Лишилася сама. Постаріла , пенсії не вистачає на прожиття. Живу у підвалі в одній кімнатці, що служить за спальню, кухню, вітальну і навіть убиральню. Соромно сказати, але не всилі вже виходити на двір, то тримаю відро в кутку, яке щодня виношу , щоб випорожнити. Навіть за цю підвальну «діру» не вспромозі заплатити. От і приходиться стояти ось тут з просягнутою рукою. У старенької потекли сльози, які вона і не старалася витирати.
Мені стало шкода цієї забутої жіночки.
Питаюся- А як вас звати?
-Марія Іванівна Замітайло.
Якось дивно прозвучало прізвище. А й справді- Замітайло. Така собі нікому не потрібна істота. Кажу до неї- пані Маріє, а чи не змогла б я вас відвідувати, ось так час -від -часу?
Каже, та як вам хочеться такий клопіть, то зайдіть колись. Дала свій адрес. Та ще сказала- Не кличте мене «пані», воно якось не вкладається у моє життя. Кажіть - Марія, та й годі.
Я пообіцяла, що неодмінно прийду. На другий день накупила харчів і пішла у відвідини. Будинок, в якому жила Марія, був старий з полупленими стінами. Зійшла сходами у підвал, постукала у заєложені двері. Марія відчинила і подивилася на мене здивованими очима.
- Не сподівался вас, хоч і казали ,що прийдете.
Кімнатка , якщо цю конурку можна так назвати, була малесенька. Все стояло в притул одне до одного- ліжко, стіл, стілець і похідна плитка на тумбочці. От і всі меблі. В кутку, так як і казала Марія, відро з покришкою. Ще одне крісло служило за шафу. На ньому лежало якесь старе вбрання. Марія просила сісти підставляючи мені стілець, а сама сіла на краєчок ліжка. Я поставила торбинки з харчами на стіл і сіла біля Марії.
Ось так у нас і почалася «дружба» Я, щотижня, приносила їй пакунки з харчами, вона розповідала мені про своє життя. Виявилося, що чоловік помер не своєю смертю. Його судили за « націоналізм» бо довідались, що був в УПА.Забрали, не встигла і попращатись. Син ,щоб уникнути переслідування, зник Бог знає куди. Ось так і лишилася Марія сиротою.
Одного разу ,як завжди, накупивши харчів, постукала у Маріїні двері. За дверима було тихо. Покрутила клямку, двері були не замкнені. Увійшла і бачу, що Марія лежить ще у ліжку. Думаю, що ж це вона так довго спить? Взяла її за плече. Воно було холодне. Очі були закриті , а лице світилося блаженним спокоєм. Марія заснула тим сном, з якого вже не прокидаються.

Матусенька, мамочка, мамуся!
Найдороже слово, найлюбіше, найрідніше, перше слово, що вимовляє дитинка, це "мама». Воно містить у собі стільки ласки, стільки любові , стільки приготованого терпіння до виховання свого улюбленого дитяти, що наповнює вщерть душу неспинною любов’ю. Мамине серце, б’ється заради дитини, і наповнюється постійно все новою і новою любов’ю. В ній вона купає своє дитя, огортаючи його поцілунками. І цікаво те, що для мами- її дитя-завжди дитя. Хоч вже у тої дитини посріблилися скроні, має і своїх дітей, але для мами, нічого не змінилося. Любов, як вічний вогонь горить і огріває своє дитя.. Мама, не задумуючись, віддасть своє життя у заміну за життя своєї дитини. Мама це неописаний скарб , який не можна нічим замінити.
У другу неділю кожного травня, ми святкуємо її день - День Матері! Якраз тоді, коли природа покриває землю різнобарвними квітами, ніби підкреслюючи, що це Свято для усіх Мам, різних народів. У травні віруючі, також святкуюють Дні Богородиці Діви, Матері, яка відчула біль розлуки зі своїм Сином Ісусом, але не забула простягти руки любові всім, які залишилися при ній.
Вперше Свято Матері було офіційно встановлене Конґресом США, 8-ого травня 1914-ого року. У нас в Україні, жінка споконвіку поєднувался з розумінням – Берегині сім’ї. Вона виховувала дитину у любові до рідної землі, вчила її рідної мови, звичаїв, традицій. Це свято увійшло у звичку нашого народу і широко було розповсюджене особливо на Західніх землях України. Мамам складалися вірші, співалися пісні, влаштовувалися громадські та родинні свята. У 1939-ому році , святкування Матері було заборонено радянською владою. Відновлено його було у 1990 році і вітоді Свято Матері знову повернулося до нас в Україну.
То ж вітаємо всіх дорогих мам, бабусь і бажаємо гарного щасливого дня, який випадає цього року – 13-ого травня. Многая Вам літа , наші любі Берегині!

Три дні розкрадали Київ. Червоні відступили, німці ще не увійшли. Відчувши безвладдя,почався грабунок крамниць. Брали все, що було по магазинах. Харчі були розхоплені найперше. А потім тягнули все, що попадалося під руки. Моя мама, чомусь плакала і не дозволяла поступати, як це робили інші. Тільки й голосила,-ну що ж це робиться! Ми сиділі в квартирі , дивилися у вікна і не могли зрозуміти чому і ми не можемо робити, як усі. Я і по сьогодні не можу зрозуміти маминої логіки. Наша родина жила бідно, ніколи не вистачало ані на харчі, ані на якісь кращі убори.
Мені, ще зовсім малій дитині, забавки тільки снилися. Не було за що купувати цяцьки.
Брат, який був на багато старший за мене, непомітно вислизнув на двір. По деякому часі повернувся із клуночком. Покликав мене до себе. Гей, мала, ходи сюди. Він завжди так мене називав - «мала». Розв’язав клунок і висипав на підлогу маленькі заводні машинки. Понакручував їх і зробив «перегони» Я сіяла з радості і заливалася сміхом. Аж тут-мама! Ну що це ти сину зробив? Я ж казала не йти. Брат мій, тільки плечима здвигнув. -Мамо, це все валялося на вулицях, я ж не йшов до магазинів.
Оце таке добро у нас завелося в хаті. Коли вступили німці, настав страшний голод. Ті, що понабирали собі запасів, жили, як то кажуть, «на повну губу», ми сиділі голодні. Крамниці були пусті. Мама виносила все, що було краще з хати, на села, виміняючи це за кусок хліба, чи там крупи. Коли вже не було чого виносити, покинули Київ і подалися в село. Дальша доля, це вже довга, тяжка, болюча, життьова дорога.

Ото так її і називали. Не допускала до себе нікого, хоч серцем тремтіла, бачила себе в обіймах милого, відчувала його всім своїм тілом. Уявляла себе барвінком біля нього,обвивала його собою, пестила його синіми квіточками, бо такі були в неї очі. Сині- сині,як небо.
Та коли підходив до неї, вона зривалася з місця і втікала від нього.
-Галочко, ну куди ж ти біжиш?
- Мені ніколи!
Відповідала з притиском і зникала немов коза в лісі. А потім картала себе, чому не почекала, чому не поговорила. Та що б вона могла йому сказати? Їй же тільки шістнадцять! Дитина ще ! Вона ще й не ходила, як усі дорослі, а цілий час бігала підскакуючи. Одне- любити потайки, інше- допусти його до себе.
Одного дня вибігла на поляну де хлопці завжди грали у відбиванку. Його сьогодні не було. Так ніби ненароком, спиталася твовариша, де ж Ярема. Сказав, що десь виїхав на роботу. Серце, так ніби зупинулося і здалося, що костлява рука смерти потягнула її до себе. В горлі зробився клубок і їй ставало все важче і важче дихати. Галинка, як вихор, понеслася у напрямку лісу. Не пам’ятає, як довго бігла, тоді впала на траву і зайшлася слізьми. Не знати, як довго пролежала, мов не притомна. Під вечір прийшла додому і злягла в ліжко. Галинка, щойно тепер зрозуміла, що вона кохала Ярему, що це було її перше, ще не зрозуміле для неї, почуття любови. Попала в депресію і довго не могла прийти до себе..
Час не стояв на місці. Скінчила школу всупила до університету, втопилася в науці.
Була неприступна. Боялася любити. А всі казали- ну чи не дика коза!
Була холодна сніжна зима. Галинка, закутана у велику теплу хустку, бігла на студії.
Завернула за ріг і чуть не впала , посхознувшись на ожерелиці. ЇЇ підхопили сильні руки . Галинка підняла голову і глянула у вічі незнайомцю.Її Обсипало жаром. Перед нею стояв Ярема. Ще гарнішій ніж був тоді. Очі усміхнулися, коли впізнав Галинку. Чи ж це насправді ти, кізонько? Шукав тебе, розпитувався , а ти як на місяць відлетіла. А тут така несподіванка. Як все біля тебе? Може заміжня? Галинка довго мовчала, а потім видавила зі себе-Ні! Стояла, як цвяхами до землі прибита. Ярема обережно притулив її до себе ніби боявся, що ось вона знову зірветься і втіче від нього. Але вона стояла і тільки дивилася на нього своїми синіми очима. Якось все було так нормально, так звично, ніби між ними було завжди жагуче кохання.

Тарзан

Він дивився на мене благальними очима, а потім почав якось дивно скавулити і гавкати, метаючися від стінки до стінки, своєї невеличкої клітки. Ті засмучені очі, розтопили моє серце і я забрала його додому, заплативши мінімальну суму, як пожертву для бездомних собак. Це був маленький розумний песик- мішаної породи- вівчарки і ще, хто його знає, кого. Він гавкав лиш тоді, коли хтось підходив до хати. Гавкання починалося звуками- «га-уууууууууу- гав» і це нагадувало легендарного Тарзана, який жив у лісі , виплеканий вовками. Так ми його й назвали- Тарзан. Вчити його було легко. Кожну мою науку, сприймав скоро і з радістю. Тарзан став частиною нашої родини. Коли виїжджали на відпочинок до нашої хати над озером, він був нашим охоронцем. Лежав непорушно на порозі біля хати і не допускав нікого на наше подвір’я. Справді, Тарзан, на нікого не нападав. Він просто гавкав своїм завиваючим голосом і людина стояла оподалік, поки хтось з нас не вийшов з хати. Тоді Тарзан лягав з боку порога і пропускав людей до хати , без жодного звуку. Одного разу ми почули як Тарзан будучи на дворі, заходився шаленним гавканням. Ми вибігли з хати, бо ще ніколи не чули його таким злим. Те що ми побачили, запам’яталося назавжди. На наше подвір’я причалапав ведмідь. У Кетслкільських горах, цих малих, чорних напастників, розвелося досить багато.
Отже Тарзан, виходив зі себе і гавкав на нього, готовий до нападу. Ведмідь, швидко перескочив малу загорожу нашого подвір’я, а тоді зупинився і дивився на Тарзана. Але Тарзан зовсім заспокоївся. Він свою роботу зробив. Вигнав не прошеного гостя зі свого терену і дивився на нього, що буде далі. Ведмідь постояв хвилину, а потів повернувся і подався до лісу. Тарзан помахуючи хвостом, підійшов до мене, так ніби чекаючи похвали. Я погладила його по голові і він спокійнісінько помандрував на своє місце на порозі.
Найбільше він був щасливий, коли з’їждждлися діти. Тоді було повно гамору і сміху. Тарзан ганявся за дітьми, відбирав від них патички і втікав поза хату, а потім заглядав чи вони біжать, щоб відібрати від нього забавку. Дуже любив скакати у воду, плисти за м’ячиком і приности його на беріг. Та не перелічих усіх його «здібностей» Все в житті має свій кінець. Таке було і з нашим Тарзаном. Прожив він з нами всього 10 років. Захворів на рака залоз. Тяжко мучився і ми, з болем у серці, мусили приспати його. Цей день був найбільш трагічний для нашої родини. Всі плакали. Ми спалили його у псячій крамараторії, а попіл поховали на його улюбленому місці, де він був найбільше щасливим, На березі озера, під розлогим дубом, спочив на віки, наш любий родинний друг- Тарзан.

Вчорашній день виснажив мене до краю. Сон не приходив до мене і я промучилася безсонницею до ранку. Вирішила взяти собі вільний час від праці. То ж, щоб трохи забутися, відпочити, подихати свіжим повітрям, покинула рухливе закурене машинним газом місто, рушила в дорогу. Хотілося бути на одинці з природою.Ще сонце спало, а я вже сиділа за кермом авта.. Їхала з думкою, зайти у гущавину лісу і злитися з ним в одну цілість. Я завжди набирала якоїсь небуденної сили, побувавши серед високих розлогих дубів, серед запаху, вічно-зелених, ялиць. На дворі світало, нічна вологість ще не встигла напоїти землю, а тому і сріблилася крапельками роси на широких листях дубів, Я зачаровано дивилася на цю казкову красу. Відчувала, як сила природи поїла мене вологістю та годувала спокоєм. Виснаження лишало мене і я відчувала спокій, який знаходиш лиш на самоті. Зза обрію викочувалося червоне коло і розливалося горячою лавою, поміж задуманих дерев.
Ліс почав прокидатися, загомоніли пташки, розбігалися веселі зайчики, по деревах з гілочки на гілку ,перескакували хвостаті білочки . На душі було так ясно так спокійно. Не знаю, як довго сиділа я в цьому зачарованому лісі, але бачила, що ранок перемінювався у ясний сонячний день. Треба таки повертатися до роботи. Відчувала, що спізнююся, тому приспішила їзду і набрала досить великої швидкості автом. І ось, несподівано, переді мною зявилася білочка, яка в цю хвилину старалася перебігти дорогу. Вона почала метатися то в один бік то бдругий, а потім ніби завмерла і присіла до землі. Це вони так часто себе рятують, бо залишаються на секунду під автом, але у просторі між колесами. На жаль, білочка не присіла посередині дороги, а сіла трохи ближче на бік . Я почула удар об маленьке тіло. Для мене це був, як вибух бомби. Хоч я і намагалася якось оминути невинне сотворіння, але оте білочкине метання з боку у бік, привело до її конця. Я сповільнила авто і оглянулася. Білочка була поранена, але ще пролізла пару кроків, а тоді зупинилася вже назавжди.
Я ще ніколи не відчувала такої розпачі, як у ту хвилину. Здавалося б , ну що ж там такого! Скількі звірят вбивають на дорогах, Але, це ж вперше, зробила я. Десь відлетів мій спокій і самозадоволення. Я почувала себе «убивцею». Мені хотілося плакати. Сльози самі ринули з очей і я їх навіть не втирала. На роботу у цей день я вже не пішла, В голові шуміло і мені здавалося, що я чула, як далекі дуби і ялиці кричали мені вслід- ти убивця!

-Момочко, подивися~ яка краса!
Вигукнула я , показуючи на озеро, що пробувало заховатися у безлистому лісі. Але навіть той краєчок , який можна було бачити з дороги, відкривав панораму срібнистої поверхні спокійного плеса, яке ніби дрімало не подаючи жодної ознаки життя. Чому ми ніколи його не зауважували раніше? А ми ж їздили цією дорогою не вперше. Мама мала на це відповідь.
-Знаєш доню, ми ж тут ніколи не бували пізньою осінню. Завжди їздили цією дорогою в літні горячі дні, коли густе, зелене листя цілком закривало це озерце. Шлях наш вів у маленьке, але мальовниче містечко над Десною, де жила моя бабуся, мама моєї мами. Озерце було маленьке ,а тому і не привертало увагу подорожуючих.
Приїхали до бабусі і після поцілунків та обіймів мені дуже захотілося знати більше про те заховане озерце.
-Бабусю, а чи ти знаєш про таке малесеньке озерце, що там заховане у гущавині лісу?
-Так дитинко, то “Замкниада”.
-Як, як? перепитала я. Бабуся повторила ще раз.
- “Замкниада”.
-А чому така дивна назва?
-Це було вже дуже давно.Озерце було власністю одного богача. Він мав тут прекрасну дачу, куди літом приїжджав на відпочинок зі своєю ріднею. У нього була одинока донька, Ада, яку він любив понад усе на світі. Озеро, хоч і маленьке, але дуже глибоке. Батьки забороняли Аді заходити до води, коли не було нікого поблизу. Одного разу назїжджалося багато гостей і пан влаштував велике прийняття. Всі ,якось, забули про Аду. Вона бавилася недалеко берега, підкидала м’ячика. М'ячик покотився у воду і Ада скочила за ним, щоб його дістати. Плавати ж ще не вміла, бо мала всього шість рочків. Вода швидко проковтнула маленьку дівчинку і її не стало. Згодом, всі шукали Аду, але її ніколи не знайшли. Озеро, так якби замкнуло дівчинку у своїх глибинах і знову заснуло спокійним сном. У пам'ять дівчинки, батьки назвали озеро болючим ім’ям “Замкниада”. В ньому ніхто не купається. Кажуть, що сміливців, Ада забирає у свої глибини, а потім, темної ночі, виходить з ними на берег , щоб побавитись м’ячиком. Чи правда це, ніхто не знає. Вона, так само замкнута, як і сама Ада.

Бабуся, нашвидку, накинула на себе хустку і пошкандибала до дверей, біля, яких, жалібно нявчав кіт.
- Ну що ж ти, малий, оце заходився плакати так зранку? Знаю, знаю, їстоньки хочеш. Почекай ось , зварю кукурудзянки то й поснідаємо разом. –
Бабуся зняла суху кукурудзу , яка вісіла на жердці у сінях, звязана пучками, впустила кота в хату, поклала кукурудзу на стільчику , а сама пішла на двір, щоб принести оберемок дрібного гілляччя. Зайшла до хати і з поспіхом закрила двері, щоб не напускати холоду і так уже в холодну хату. Потеребила дві кукурудзи насипала в ступу зерняток і почала товкти на дрібно, щоб вийшла з того крупа на кашу.З трудом розтопила піч, довго дмухаючи на примоклі гіллячки. Нарешті поплило тепло по хаті і весело запалохкотів вогник, до якого бабуся підставила горщик з кукурудзяною крупою залитою водою. Кіт не відходив від бабусі і терся біля її ніг. Нарешті каша готова і бабуся з котом смакували зварену мамалигу. Ні цукру, ні солі в ній не було, а смакувала краще ніж якісь там городські марципани.
На дворі не було жодного руху. Тихо, як у труні. Ні звичних людських голосів, ні мукання корів,ні ржання коней, ні гомону від дворської птиці. Навіть псів і тих не чути. Бабуся підставила стільчика поближче до печі всілася та заходилася латати своє білля. Кіт вмостився біля її ніг і задоволено муркотів.
Бабуся полинула думками, в так недалеке, минуле. Колись село буяло життям. Зникли дитячі голоси, та і сусідів не стало. Всіх евакували після отої Чорнобильської біди. І де вона взялася на людські голови! Забрали були і її зі своєї хати. Завезли до міста. Не могла вона бути там. Тягнуло назад до свого обійстя. Казали не їдь, там помреш від радіації. А що воно таке, ота «радіація»?
А яка ріжниця від чого помирати. Любила свою земельку, свою садибу. Була колись господарка, а зараз один кіт залишився. Все позабирали та кудись повивозили. Довго добиралася назад до свого села, але таки дійшла. Тяжко тепер. Та часом добрі люди щось привозять з міста, підгодовують. Радять покинути це штучно зроблене кладовище, але бабусю ніхто не перемовить.
Вона вдома. Це її земелька. Не її ж вина, що занапастили матінку родючу.
А вона ж таки мати. Вона завжди була добра до бабусі, як не хворіла, то ж як вона, бабуся, дитина цієї матері, покине її? Ні, ніколи! А вмерти, раніше чи пізніше, завжди треба. Ось так і живе самотньо, та все ж щодня, може поцілувати свою матінку, свою земельку.

Ніч. Не то сплю, не то у забутті. Очі закриті, а я все бачу. Немов дивлюся на екран, а на ньому відображення мого життя. Картини міняються , а тому і не вистачає часу думати над побаченим. Ось я мала, босонога, біжу кудись. Дві тугі косички , заплетені маминою рукою, б’ють по спині і мені чомусь дуже смішно. Я заливаюся сміхом і сама не знаю чому. Радісно. Безтурботно. Про все дбає мама.
А ось я вже підліток. Роздумую над життям. Сиджу під кущем калини, розглядаю, як колишуться від вітру гілочки, і чомусь падають маленькі червоні ягідки. Я заплющую очі і думаю.Як темно! Все зникло і стало боязко. Ось така мабуть смерть. Ніколи нічого вже не побачу, не відчую. Ані того подиху вітру, ані червоних ягідок, які падають на землю краплинками крові. Біжу додому , питаю мами- а чи всі люди вмирають? Чи немає винятків. А сама думаю про себе, може якраз я і буду отим «винятком». Так хочеться жити і то ВІЧНО. Мама не задовольняє мене своєю відповіддю, бо каже, що винятків нема. Про Бога не говорить, бо тоді це було заборонено. Опіум народу!
А ось я вже скінчила школу, Вже –панна! Чекаю «принца на коні». А його нема. Здавалося, що ніколи не буду кохати. Але воно таки прийшло, оте кохання. Ні, він не приїхав на білому коні. Він прислав мені квіти. Заполонив мою душу.
Навколо мене, посходили рожеві квіти. Брала їх в обійми, цілувала їх ніжні пелюстки. Дивлюся, а це не квіти, це мої діти. Такі кохані, такі довірчиві. Підростають, а я сіяю щастям. І ось моя маленька доня питає мене- мамусю, а чи всі мусять помират? А винятків нема? Нема дитинко. Але є Бог. І він наш «виняток». Коли віриш у нього, смерті нема.
Стало солодко і тепло на душі. Я заснула.

Березень! Ну що ж він принесе нам? Чи вже засвітить сонечко, заспівають пташки? А чи, може , розлючена зима, таки присипле снігом маленькі пориви життя ранніх квіток. Ось сиджу біля вікна і чую, як якась пташка кличе до себе свого коханого чи кохану.Скоро знайдуть собі пару і будуть вити своє гніздечко.Соломинку за соломинкою носитимуть, аж поки збудують свою хатку. Як любо дивитися, як вони дбають за своїх, ще не вилуплених, діточок. По черзі гріють яєчка. То він годує свою кохану, то вона принесе щось у дзьобику для коханого. А тільки подивіться, як запобігливо вони доглядають своїх вже вилуплених пташат. Весь час літають , збирають щось добреньке, смачненьке у свої дзьобики і приносять та годують жовтодзьобиків. І так разом навчать їх літати. І полетять пташечки у світ, дякуючи за турботу своїм матусі і таткові. Яка гармонія! Яка любов!
А чи так живуть люди? Мені здається що ні. Подивіться навкруги. Кохання так скоро зникає і лишає по собі лиш спогади минулого.

Були собі 4 свічки, які так гарно горіли, що яж чути було їхню розмову. Перша свічка сказала " Я Є МИР "! Але мене ніхто не вміє втримати, отже, я думаю, що мені пора згаснути.І дійсно, полум'я зменшилося і вкінці цілком згасло. Друга свічка каже - " Я Є ВІРА! Виглядає так, що я вже нікому не потрібна , а тому нема причини мені горіти.І від маленького подуву вітру, вона згасла. Третя свічка також сумно сказала- "Я Є ЛЮБОВ! Мене ніхто вже не хоче, я нікому не потрібна і я вже не маю сили горіти.Люди мене відкидають і не розуміють мене. Вони навіть забувають любити тих, хто для них близький. І не чекаючи більше на нікого- вона згасла.Раптом до кімнати зайшла мала дитина( наша будучність ) і побачила три згаслі свічки. Що сталося? Чому ви погасли і не даєте світла? Ви маєте горіти до самого кінця!
А четверта свічка відповіла - а я ж ось ГОРЮ! Моє ім'я- НАДІЯ! Коли я ще горю то можна запалити і ті три, що згасли. Дитина взяла в руки четверту свічку і засвітила нею всі три, що були погашені. І знову стало ясно і радісно в комнаті.
А тому дорогі, нехай свічка надії НІКОЛИ не згасне, щоб ми могли мати всі чотири світла у нашому житті- НАДІЮ, ВІРУ, МИР ТА ЛЮБОВ!

. Вона лежала на ліжку і дивилася в стелю. На дворі світило сонце, але їй не до нього. На стелі танцювали сонячні зайчики. Пробувала розпізнати, що вони роблять у її кімнаті і чому якраз вони «танцюють»? От ішли б собі надвір і не перешкоджали їй дивитися у пусту стелю. Вона закривала очі, але ті маленькі проблиски світла, продиралися під вії і далі тривожили її самотність. Вона хотіла бути сама. Відкрила очі і оглянула всю кімнату. Ну, звідки вони? Нарешті погляд упав на нічний столик, де стояла шклянка води. Ліжко стояло в притул до столика і з кожним порухом , коли торкалося столика, гойдалася вода. В ній купалися зайчики, а потім бігали голі по стелі. Дивні якісь. Веселі, розгуляні.
Біля шкланки лежали ліки, які мала приймати від болів голови. Сьогодні голова так боліла, що здавалося ось зараз трісне і з неї потече струмками кров. Лікарі поставили діагноз- тумор мозку. Чекала, що ось прийде ВІН і біль зупиниться. Потім згадала, що він пішов назавжди. Навіть не попращався.
Повільним рухом відкрила фляшечку ліків, висипала всі в долоню. Брала по декілька в рот і запивала водою. Поклала голову на подушку і знову подивилася на стелю. Зайчики перестали танцювати. Вони десь зникли. Закрила очі. Вони вже більше не залазили їй під повіки. Повільно стало темніти і нарешті у цей сонячний день, до неї прийшла спокійна безболізна ніч. Вона заснула не просипаючим сном.
Сонячні зайчики більше не танцювали і вже ніколи не поверталися до її кімнати.

Він стояв безпорадний, сумний, розбитий. Так, справдилося те чого так боявся. Вона сказала- Ні !
-Намарно ти приїхав у мої сторони. Рік нашої розлуки, заставило мене думати про нашу любов і я вирішила- вона не справжня, напущена, чужа!
Як може бути любов «чужа» вона не пояснювала. Та і чи справді варто щось говорити? Просто розлюбила і все. Можна шукати причину, але пощо мучити душу, яка зараз покрилася кригою і взагалі згубила будь яку реальність. Так, він жив у фантастичному світі. Мріяв про неї , вкладав плани, будував своє життя навколо неї. Збудував собі мильну бульку, яка сьогодні тріснула, не залишивши по собі і сліду.
Зайшов до того саду де рік тому присягали навіки кохати одне одного. Вітер тихенько гойдав гойданку, на якій колись довгими годинами сиділи в обіймах, і з кожним рухом перед ним виринали картини минулого. Недалеко деревце з вирізаними літерами « А» «Г» . Він дивився на них і думав- чому написали лиш початкові літери імен, чому не написали – кохаються? Чи це було передчуття не завершиної любови, чи боялися наврочити . Щось ховалося у тих двох не докінчених словах. Чомусь притулився лицем до холодної деревини і зрозумів- вона стала оцим деревом- холодним, жостким, німим.
Втягнув голову у ковнір плаща і поплентався у невідомий напрямок. Приїхав намарно. Вона і справді –ЧУЖА! Вона сказала- ні!

Росла вона при дорозі, і завжди привітно кивала нам своїми гілками. Добрий день, липо, як тобі тут, не самотньо? Здавалося, вона усміхалася до нас у відповідь і тоді якось радісно робилося на душі.
Не знаю коли вона була молоденьким деревцем. Згадую її , розлогу, високу , пахучу деревину. Не раз і не два, ставала вона сховищем від дощу чи надмірно горячого сонця. ЇЇ густе листя творило гарний затишок і ми з товаришками часто сідали під цей зелений дашок, і вели довгі розмови про усяку всячину.
Бувало набігаємося по запашних полях, назбираємо квітів- ромашок, волошок, маку , сядемо в кружок під липою і плетемо вінки . А тоді заквітчаємо свої голови і гайда назад у село. Літом, ми часто відвідували нашу липу, бо там недалечко від неї на вигоні, пастушки пасли худому і ми дуже любили сходитися та співати пісень. Не знаю, як би ще довго вона була нашим пристановищем, нашою вірною подругою. Одного дня, через наше село перейшов буревій. Сила вітру зривала дахи, вода лилася з неба , ніби хтось поперевертав відра, дороги перетворилися в річку. Коли трохи вщухло , ми, підростки , побігли на на наш вигон. Коли підходили ближче, ми вже мали передчуття, що не застанемо нашої липи. Так воно і було. ЇЇ вивернуло з корінням і вона лежала, розпроставши в останнє, свої запашні гілки.
На листочках сріблилися краплинки дощу. Липа плакала. Було так боляче, що і ми мимоволі залилися слізьми. Прощай наша дорога подруго.
В скорому часі наша родина та і багато інших родин, змушені були покинути село і мандрувати у далекі світи. А може, може липа відчувала, що приходить прощання з минулим і вона сама себе підставила під ці сильні вітри, щоб разом з нами покинути ці дорогі місця, які ми всі любили. Не стало нас в селі, не стало і липи!

Як тяжко усвідомлювати, що ти вже відчинила двері і стоїш на порозі переходу у потойбічний світ! Усі твої здобутки, залишаться на землі. ТАМ- тобі нічого не потрібно. Ані багатсва, ані навіть твоєї мудрості, яку здобувала , накопичувала знання, складала у шуфлядки- клітин мозку. ТАМ- ти станеш голою перед лицем вічності, такою якою ти перше прийшла у земний світ. Минуть роки і ніхто не знатиме, що ти жила, творила, любила. Тебе просто забудуть! Навіть твої нащадки з ходом років, перестануть згадувати тебе. Ти розчинешся у пам’яті будучих поколінь.
Стою ось так на порозі гола, закутана у свої думки, про які ніхто не знає крім мене, і чую, як ще стукоче серце, як біжить горяча кров по жилах. Як довго ще буде так? У кожного своє призначення, своя дорога, і свій кінець. Дивлюся, як повільно заходить сонце і відкривається завіса де видніється дорога, яка веде кожну людину у те не знане, але неминуче буття. Одна розрада- поняття того, що ми всі будемо- ТАМ!

Вечоріло. На небі розливался червона фарба горячого сонця. Мама підспішувала мене і двох братів, бо час не стояв на місці, а до пристані далеченько. Ми докладали у малу валізку наш одяг і вже готові до виходу . Мама ще дала нам по куску хліба , щоб було чим задурити голод на пароплаві.
Ну ось, ми вже пливемо по Дніпрі, у сторону малого містечка на Чернігівщині. Колисково гойдається наша тимчасова хатка і ми з братами занурившись у власні думки, засипаємо. Під ранок, нашого пароплавчика вже обмивали хвилі Десни.
Ще трохи і ми вже в нашому родинному містечку, йдемо піщаними дорогами у сторону старої хатини до нашої бабусі. Прийшли під фіртку, але не наважилися стукати. Нехай же поспить. Сіли на лавочці, чекаємо до повного розвиднення.
Десь недалечко заспівав свою ранню пісню півень. І понеслося оте куріку-кууууу
по всіх закутинках бабусиного подвір’я. Ми почули, як рипнули хатні двері, зашуруділи кроки стежиною і бабуся пошкандибала до кринички. Ми вже більше не чекали.
-Бабусю, відчиняйте , ми вже тут!
Старенька з радісною усмішкою впустила нас на подвір’я і обнімала нас всіх по одному та цілувала наші перемерзлі голови.
В хаті було тепло і затишно. Тим часом сонце викотилося м’ячиком на поляну і манило нас до себе. Ми не знали, як починати день. Чи бігати по саду та зривати дозрілі плоди і насолоджуватися тою смакотою, чи бігти до річки, де хлопці збиралися ловити рибу. Мені байдуже! Я радію! Де б не пішла всюди простір!
Ми приїхали на літній відпочинок . Допобачення моє велике місто, аж до осінніх днів! Як гарно, бабусю, що ти у нас є!

Німеччина. Війна 1944-ий рік. В бараках «примусових робіт».
Знову загула сирена. Протяжно , голосно, майже без зупинку. Знову налет бомбовиків. Люди перемучені безсонними ночами, так як оце і ми- батько, мати, брат та я мала. Дехто казав, та нехай вже скінчаться ці муки. Нехай падає та бомба просто на наш барак і вже заснемо навіки. А може таки перелетять літаки і не кинуть смерть у наш бік. Та ні! Все почалося, як і попередніми ночами. Свист і зриви! Свист і зриви. Ми таки зірвалися з ліжок. Вибігли на вулицю і побігли. Бомби розривалися зовсім недалечко, летіли уламки будов, горіло все навкруги, а ми бігли. Зовсім згубилися, не знали де ж та дорога, що вела до бункера? Я почала молитися. Ні не молитися, кричати молитву. -Отче наш, ти що єси на небесах- спаси нас. Перед нами і навкруги нас, вогонь і дим . Нічого не видно. Ми згубили напрямок і бігли лиш тому, що неможна було зупинитися. Ми відчували , що за нами гналася смерть. Сховатися не було куди. Та навіть би ми і знайшли якесь сховище, по закону, двері під час налету, вже нікому не відчинали. Я далі просила Бога- Господи спаси нас! І ось перед нами бункер. Двері закриті. Ми стали бити кулаками у грубезні стіни, які відділяли нас від спасіння. Ніхто ніде не ворухнувся.
І ось ми чуємо, як летить зі свистом наша смерть. Ми вже не чули власного крику. І тут сталося ЧУДО- двері відчинилися і ми вскочили до середини бункеру, якраз тоді коли бомба упала збоку на цей бункер. Ми впали на підлогу і тремтіли від пережиття і страху. Як сталося, що нам відчинили двері? Інакшого пояснення не було. Бог почув мою молитву. Помимо людських законів ще діяв і найвищий закон- а це Боже проведіння. Ми лишилися живі .Сталося чудо!

Вона стояла , із застиглою усмішкою на розмальованому обличчі, обпершись об стіну, майже розваленого будинку... Вітер тріпав її розпущене волосся, осипалася, густо накладена, червона фарба з її губ. Коротка спідничка, не могла сховати її посинілі від холоду ноги. ЇЇ маленька постать здавалася ще меншою, бо вона так ніби заховалася сама в собі. Вона ще дитина роками, бо всього 13 років, а вже продавала своє тіло за кусок хліба. Сирота. Батьки померли з голоду. Дома на неї чекала п’ятирічна сестричка. Вона не виходила з хати, хоч і в хаті холод осівся у кожному куточку. Сиділа закутана у стару ковдру і чекала...
Дівчинка стрепенулася від дотику мужиської руки. Він притягнув її до себе, мов пір’їнку взяв на руки і заніс у розвалений пустий будинок. Жодної ласки, жодного слова! Роздягнув її на голо і задовольняв своє бажання, насолоджувався її молоденьким тілом. Потім , кинув їй пів буханця хліба і зник.
Тремтячи від холоду, болю і приниження, одягнулася і побігла не озираючись, несучи мов найбільший скарб, кинутий їй хліб.
В хаті, притулила до себе малу сестричку, відломала кусок хліба і дала, щоб та хоч трошки утамувавала голод. Сама з’їла менший кусок, щоб ще залишити на завтра сестричці. Сьогодні пощастило ! А що на них чекає завтра?

Тяжко пояснити, чому людину охоплює сум. Дивлюся навколо себе і не знаходжу для цього ніякої причини. Життя котиться вдолину, але це ж не новина! Так Богом створена кожна людина. Ми ж тількі гості на цій землі! Сьогодні є, завтра вже ми поза землею. Може ота непевність, що ж принесе нам оте "завтра", і кидає нас у цю малонхолію. Чи будемо ми достойні Господа, чи розпливемося в просторі, не лишивши за собою жодного сліду. Хочеться лишити по собі якесь добре діло, щоб хоч воно нагадувало про те, що я колись була. В між часі , відчуваю якусь пересторогу. Мушу йти обережно по цій життьовій стежці, бо ж так багато глибоких ям, в які можна впасти і вже ніколи не бачити світла денного. Може тому і такий сум.

Мрія

Коли вже раз знайшов Батьківщину ти вже її не згубишь.
Вона заходить у твоє серце і залишається там навіки.
Ну й що, що доля носить тебе по цілому світі? Ти береш все ,що тобі любе і несеш його через усе твоє життя. Чому ж воно так? Ось ти живеш на чужині, але ж можна закрити очі і ти знову там де хочеш бути. Сьогодні
я знову побувала над Дніпром. І нічого не змінилося! Ті самі верболози, похилі верби п’ють чисту кришталеву воду, батько ловить рибу, а мама розклала вогник та варить вже попередній улов. А ось я мала, знову, як і колись, вчуся плавати, тримаючи малими руками надуту гумову грілку. Так, так! Не вигідне колесо, чи надутий вигідний матрас, а таки звичайну грілку. Ту саму, що мама приклдала з теплою водою , як болів животик.
А ось моргну і я вже в бабусиному саду збираю антонівки. Ой, які ж вони солодкі! А ще раз блимну і я вже біжу Шевченківським бульваром з тітчиної хати ,на Хрещатик. Тут купую горячий смачний смажений пиріжок з м’ясом. А тоді обов’язково заходимоз мамою на морожене. Ну ж і смакота! Дитинство! Яке б воно бідне не було, але щасливе. Чому? Бо зі мною мама.
Ось так і живу. Чужина ніколи не стане рідною, хоч і взяла мене у свої обійми. Дякую Богові за дане мені життя. А особливо за те ,що можу завжди побувати мрією там де залишилась моя душа. Моя рідна земля ніколи не стане чужою. Який чудовий дар від Бога - МРІЯ!

Росте собі такий кущ калиновий, втішає око прохожих,. Ніхто його особливо і не доглядає. Квітне весною білим квітом, родить червоненькі ягідки. Оце і все.
То чому ж цей такий звичайний кущ так пишається серед українського народу? Чим приваблює до себе? Може тим, що калинові ягідки нагадують краплинки крові, а білий квіт –невинність ? Згине воїн на полі бою, і хтось з перехожих посадить на його могилі кущ цього чародійного деревця.
- Спи спокійно друже, про домівку сни , нехай обіймає тебе калинонька зеленим гіллячком, плаче, проливаючи кроваві сльози, над твоєю невинністю. Ти ж згинув за рідний край, і обороняв усі калини своєї землі. Особливу ту, що росла коло твого вікна , яку ще дід посадив. У ній заховані таємниці твого роду, бо треба було ховати її перед ворогом, берегти пам’ять про подвиги батьків твоїх.-
І росте та калинонька, пускаючи паростки в плодючий грунт, вкорінюються відростки старої калини, ростуть молоді- здорові, вкриті пишним білим цвітом і перешептуються між собою, обіцяючи ніколи не покидати рідного краю.
То ж рости калинонько, розвивайся! Ти символ невинності нашої неволі, а горячі плоди твої, не дадуть забути про дії криваві і піднімуть тебе, і звеселять нашу землю, нашу рідну Україну!

Часто думаємо,чому людина така залежна від природи? Ні, я не кажу про те, що вона мусить пристосовуватись до її примхів, бо це ще можна було б подалати. Дощ бери парасольку! Сніг і холод, одягнися в тепле вбрання! Сонце – на голову солом’яний капелюшок ! Зрештою, можна непогоду і в хаті пересидіти.
Я про інше, я про те, що людина таки Є частиною природи. Все ,що діється в природі діється і в тілі людини. І від цього ми не можемо сховатись. Ми кажемо –ой, щось крутить в ногах і руках, напевно буде дощ. Сум найшов на душу- надворі похмурні дні. Весело і радісно- чудовий сонячний день. І ось так завжди. Природа влилася в людину, а людина в природу. Мудрість людська є безсила керувати землею , не може "замовити" для себе погоду. Лиш той, хто створив землю і небо, який є Великим архитектором всесвіту, керує такою величчю як всесвіт. Ми лише маленька частинка його творчости.

Поете, будь собою!
Не будь пристосованцем лиш для того ,щоб тебе похвалили.
Черпай живучу воду з дідової криниці,
пий її , бо в ній захована мудрість і історія твого народу.
Нехай слово твоє буде сповнене молоком української матері,
яке поїло твоє серце, вливаючи в нього безсмертя твоєї нації.
Не соромся своєї мови. Нема нічого кращого на землі
ніж те зерно яке зійшло на українському полі.
Воно пило небесну блакить,
поливалося щедрими відрами криничної дідової води.
Поете, якщо ти українець, будь з ним з великої літери!
будь гордий тим хто ти є, бо такого тебе сотворив Господь!.
Поете, будь сам собою, і слава про тебе буде вічна!

Закон природи, чи заповіт Бога?
Людина народжується і зразу починає помирати.
Це розуміють всі !
Кожний день це дозрівання, але з тим і крок до небуття.
Кожному призначено пройти цей шлях досконалости.
Рано чи пізно людина доходить до краю свого буття.
Вона гість на цій землі.
Ті що вірять в Бога, згодом з’єднаються з ним.
Інші зникнуть, так ніби їх і не було.
Згинуть всі запрацьовані багатства, всі знання мудрості.
Все це поглине вічна темрява.
Немає пекла потойбічного. Воно тут на землі.
Тут людина, або вдосконалюється, або нищить себе,
Вбираючи у своє єство всю темноту світу.
Небо для тих хто вірять в нього.
Бог так як і сонце – ясність і тепло.
Цю істину знають всі та не всі сприймають її як свій закон.
Жити за цим законом, значить жити вічно!

Боляче. Кожного дня все глибше падаю у прірву. Роки проходять і забирають навіть спогади веселості. Кругом темно. Закриті вікна шторами. Я б ось так лежала і не вставала зі свого ліжка. Перебираю думки, які мов зграя мух, постійно кружляють у моїй голові. Хочу позбирати щасливі хвилини минулого, але в темноті їх не видко. Все закрилося туманом. Крики, свари, докази чиєїсь дурноти, а направити того неможливо. Роки стерли уміння направляти зло. Не знаю чи довго ще витримаю так. Хотілося б втекти кудись в гущавину лісу і не бачити нікого., щоб тільки позбутися цього нестерпного болю.
Що це? Депресія чи перші ознаки глибокої старості . Мабуть наближається кінець і таки вже не обійду ту прірву, яка розкрилася переді мною. Боляче !