Я не знав як почати розповідь. Кімната, вечір, погасла свічка і чай з коньяком. Я цей запах пам'ятаю з дитинства. Ще диван. ліжко, плед. І повне відчуття пустоти. Одинокість -- це не вирок і не пустота. Це лінь і боязнь людей і їх слів.

Я ні про що не хотів говорити. І не хотів відкривати сервант з залишками алкоголю. Вечір і цей густий запах відцвілої весни. Стає тепліше. Тепло розливається по легеням. І дихати стало легше...

Знову кімната. Знову погасла січка, старе взуття та шпалери кольору... Ну ви знаєте цей колір. Колір, який так ненавидять у лікарнях. Я і сам його не дуже люблю. Ця вічна не рятуюча лікарня буденності. щодня черги та очікування діагнозів оточуючих.

Я відмовляюсь визнавати хворобу в собі. Я хочу слави та піднесення. Завмер подих. Це я? Чи це не я всередині мене. Чесність варта слів, лише коли завмирають подихи.

Хочете відчути славу -- спробуйте плигнути в гірську річку з зав'язаними руками і доборсатись до її джерела. Врости коренями на березі і споглядати. Чи то природу, чи то сонячні промені і весну.

Що таке ігрище? Гарні уривки музики, що завмирають раптово. Без переходів. Раптові рухи. Повний рух в нікуди. Ще трошки і продаватимуть вже не тіла. А і душі. Ненароджених. Болить. Прапор дволикості. В одну сторону дивиться титан з землею на плечах, а в іншу дивиться юнак з пустими від обезболення очима. Мертві нерви свідомості. Мертвий погляд у небуття і в руках перо...

Скільки дано прожити -- рівно на одну свічку. За спасіння душі...

Я пускаю дим. Замість вікон дві щілини і повітря морозного ранку.
Я відпускаю дим. Я впускаю світло, але крізь дві маленькі щілини, я не можу витримати сонячного удару зранку. Світло денного дня. Світло факелу денного дня. Світло не відблиску місячної ночі. Денний день вдень і днем. Сонячне терпке вино, Боже перетвори все те що я бачу на небесне світло. Я не витримаю і миті його сяяння, я не витримаю голосу твоїх ангелів, бо слова вони звикли бути відстороненими від душі. Руки були відсторонені від струн. Боже дай мені сил прийти до тебе, до слів Твоїх то рук безмежний як світ не тутешнього денного дня.
Від місячного сяйва в душі пустка, вічне обмеження слів твоїх, що іменується вічним постом. Піст то є служба тобі. А я служу не тим. Руки бачу що не ті.
Я відпускаю дим, я прошу прощення.
Дим холодного вогню і тління.
Морозні дерева на склі. Спітніли губи, і нема, нема що сказати.
Навіть коли я Тебе побачу, я не матиму що сказати. Бо в цьому і є вічна мудрість
Жити і прощати. Любити і вірити. І казати вголос те, що в тобі. Бо слова покриваються пилюкою невчасності.
Причина -- життя. занадто коротке. Вік лише відстрочка від фатальності слів.
Боже дай сили...
Віриш чи ні. одинокість і зневір'я -- вони породили пустоту.
І будеш жити, слухай. Будеш жити. Інакше нехай пропаде те. що сказано!...

Не написане. Не прочитане. Не трибуна. Не шухляда.

Це так просто прикриватись віршами. Вкритись ними як пледом. Щоб не холодно. Щоб перезимувати. І коли настане весна, поети приростуть до підкірки мозку. Це так просто коли відкриваєш свій світ і не знаходиш знайомих рядків. Ненавиджу коли нічого знайомого. Чому я нового не можу шукати. Чому палітрою слів гратись заборонено. У тебе в руках совість і сором. Два крила твоїх синів. Твої крила, що несуть. Це так просто, коли на шальках нема віршів. Нема прози. Нема нічого. Є мовчання та нездатність писати.

Незвідані мною землі такі сторони світу, душа єдина. Лети...

Політ акордів, політ строф, політ світла. Румяне слистя, осіння донька. Гуляєш з каляскою, везеш похитуючи. Подих. Образ літа на твоїх зіницях, на твоїх зіницях написане літо. Могло бути. Мріїі. Інвалідні мріїі які призначені для каліцтва. Погодьтесь як можна страждати від нерозділеного кохання в наш непевний образний час. Як можна виписувати на зіницях літо, коли рум'яна осінь на твоїх листках паперу. Щось ритмічне в цій осені, мені так страшно, що ти прийшов додому а по стінам ходити так просто. До неба пішки, до землі впасти і через стіну, там гілля, падати недалеко. Може навіть дадуть політати. Спи йде по твоїм стопам інвалідна мрія. Така дивна і нікому не потрібна. Трибунні поети, поети номерні, як вам важко достукатись до мого серця. Слава, це заздрість до оплесків, до шаркання крил. Грай допоки твоє вино, воно перебродить і поллється оцтом розлуки з самим собою. Яу це егоїстично розставатись з собою і казати що вона краща. Боляче. Понеділок. Місто.

Куди можна втекти від своїх ніг? Куди ведуть мене власні руки, я навчився переживати. Мене болить, мене дуже болить коли бачу як бьють по своїм. Чайки Джонатана вже немає, з кожним роком ста чіткішим та дзвінкішим командний голос. Три акорди, і удар по бас-бочці. Рви струни, удар по словам, удар по рукам, потисни мою руку, і зроби оберт по спіралі -- ти все це бачив. Дезертир з невідомих до цих пір воєн. Чи може ти партизан, признайся що краще втікати з ешафоту, чи сидіти за стіною і натискати кнопку. А вона все мовчки клинить. Отака-от історія світу.

Нема літератури, нема слів, від яких би не було... Боже чому, скажи за що, за що у двадцять років має вона доказувати світу те що вона все, ще людина? Кафка, чому я тебе згадую саме зараз. Перевтілення слів чи перевтілення совісті. Єдине що не піддається перевтіленню -- це вчинки людські. Список гріхів він не поновлювався вже багато років. Люди прагнуть до світла, люди прагнуть. Кафка і крапка. Знову три акорди і удар по бас-бочці. Терези. Ти ставиш на шальку своє життя, на другу свої вчинки. Якщо ти власне життя цінуєш більше за те вічне що живе у тобі. Таргани одним словом.

Ти, що пишеш у дзеркалі, ти за все відповіси і за те, що я злий.

Ти, що пишеш удзеркалі, відповіси за мою багряну літеру, що завершить строфу.

Ти, що пишеш у дзеркалі і дивишся на мене без боязні.

Ти, що не боїшся возу власних думок.

Дзеркало рядків, дзеркало злості

Перекреслена на сторони світу амальгама,

Десь на сході трясуться руки

А на заході з півднем випадає волосся

Північ твердить телефонну ганьбу

Якщо ти все це чуєш на тверезу голову, значить ти живий. Ще пара крапок.

Ти навіть не знаєш дати свого народження. Ти ще живий. Поки у твоїх жилах тече совість, поки ти віриш у ненадрізану шкіру, поки твоя рука тримає перо, поки ти вмієш прощати... І Не буде мерзлоти на твоїй дорозі.

Поету номер

Поету номер написано роп’яття. Поету номер чашка кави з медом. Поету номер заборонили писати на задану тему.

Поету номер життя трохи гірше. Поету номер, ти спитай чому, його вірші на стінах закинутих будинків.

Поету номер заборонено прощати. Коханих пещених віршів; все ллється через край. Поетом номер фіглярує на даху запізнілий весняний. Поета виправдовує найнята ним хатня робітниця. Вона підробляє музою і штатною коханкою. Одноногим його закладуть у лікарняний. Підпишуть про тимчасову непрацездатність. Заставлять кричати, бо від крику очищається текст. Від мовчання думки.

Вічне мовчання абзаців. Все тихіше заграють з твоїми клавішами музики. Як багато забуто і навіть зараз признання гордині не виглядає розкаянням. Ти поет номер і присвячено воно тобі. Такий маленький жмуток осіннього та слів. Міцніший за потискання та порівняння. Лексичний міцний жмуток слів. Прокляття починаючого номерного поета.

Свій час. Що таке час? Це неперносимість кроків на сходах. Це стукіт серця і шалений шум у вухах. Це погляд крізь окуляри і зневага. Це твій син. Це твоя донька напроти тебе. Це твої друзі просять у тебе слів а ти мовчиш. Соромно лежати без рухів і прокидатись у білій кімнаті. Навіть ікон нема. Пусті стіни і пустий ранок. Труби за вікном. Ворони кетягами. Стяги в руках нікчем. Булава в руках піноккіо. У нього руки криваві від влади. Влада від рук є злою. Влади від бога нема без благословення. Господи подаруй ще три дні. Дві доби на сповідь і секунду причастя. Ми тільки мить можемо бути чистими від доторку Бога. Ми не терпимо чистоти милосердя і доброти. Болото і чортополох породжують прагнення до гордині. Точка мудрості і життя. Три дні...

Три дні без перестанку. Я не люблю коли поминають на сцені. Панахида на сцені буде у день суду. Це останнє над чим може посміятись грішник. Це те від чого німіють люди. Бо душа вона не може бути прощена коли молитва -- просто слова у зал. Душа прагне зникнути серед недостачі кисню. Дихати нема чим. Боже. Я задихаюсь...

Три дні труби за вікном. Навіть не мідні. Навіть нема музики. Є просто завивання....

Мудрість розуміння страху як смішного кінця світу...

Точка розуміння того, що ти в момент свого найбільшого падіння будеш смішним. До страшного смішним. До смертельного смішним. Бо всі будуть думати, що ти ожив. А ти просто спав. Прокинувся. А плакати немає сил...

Врятуй. Живи. Пролий світло на рядки. Пролий життя на слова. І промовчи. Все що сказано -- це і є ти. Все що зроблено -- твоє серце і душа. Обніми її і залишся сьогодні вдома. Свічка горить. І дихає душа. Жива...

Що, сьогодні знову?

Запитаєш про вірші, їх вже залишилось дуже небагато. В голові крутяться все нові і нові ідеї. Залежності. Незалежності. Від кого і від чого? Чомусь саме вони приносять більше наносного і терпкого злослів'я. Ти -- потрібна! Як ті квіти, зранку, о шостій. Як іриси, як хризантеми і ромашки. Великий букет ромашок. Сьогодні буде саме він. Тяжко хвора людина шукає порятунку в ромашках і квітах радості. Найбільше від життя сумують ті хто задумується над тим, чим живе. Думки приносять смуток. Але це тяжкість думок, яку треба перебороти. Ти є ти і ні на йоту більше. Знову точка. Знову потрібна!

Ти потрібна!

Без тебе. Не хочу слинявих віршів, не хочу рими, не хочу тепла по всьому тілу. Це як коньяк. Зовсім трошки коньяку. День не твого народження. День збільшення віку. Нічого більше. Кому ти потрібен? Хоча б собі. Твоє тіло і душа -- вони приречені на те, щоб нести хрест і вірити у те, що ти -- віриш. Як можна старатись проникати в душі інших і пити вино замість коньяку. Але то буде багато вина, бо перепити того звіра який сидить всередині важко. Важко закрити двері і вигнати його з твого дому. З саду твого добра. Його більш не буде. Ти потрібна!

Без тебе. Йдеш по осені, зимі чи літу. Все одно холодно до кісток. Промерзлі ноги і черствий хліб. Сушки стоять дуже довго. Вино п'ється вічність. Так наступає спокій. Ти не заслуговуєш пекла. Ти значно кращий, ніж звір.

Він почався коли вже не було чого втрачати. Це сни, де немає жодного шматочка землі на я кому можна стояти. Ти біжиш, навколо тільки ями і колодязі. Жити хочеться...

Він почався, коли за відкритими дверима лилось рікою світло місяця, і не можна було думати про сон. Думки плили з такою силою, що навіть вдосвіта було ще рано засинати. Точка існування, вона завжди нестримна. Вона вроивається в твоє єство і в твої слова. Ти ж не зіграєш в слова з власною совістю. Вона вже давно не німа, а ось ти онімів. Бо власні доводи і ігри принесли тільки пару видінь. Але то скоріше втома ніж сон. Для чого сняться -- щоб забути на ніч що ти є існування а не життя. Що в тобі тече кров і в твоїс ловах є правда. Сни всемогутні і дані, напевне, для відволікання від ницості власного існування. Пишеш значить живеш. Читаєш значить живеш. Спиш значить існуєш...

Існування це шматок життя довжиною у тиждень ночей. У місяць днів. Ти без перестану щось пишеш. А навіщо?

Запитаєте, коли це почалось? Це коли почались сни про поховання власного минулого. Прекрасного як казки з старих книжок. Утопія -- це коли минуле переносять вперед і забувають про відірваність від часу. Все колись було.

Музика існуванні вона дуже проста. Вірші існування без рими. Хаотичний набір слів які зв'язані лише пером автора. Більше нічого не тримає і вони розбігаються при першій же нагоді.

Постріли в далекий мікрокосм власного я. Бо знати себе дано лише за життя. Знати маску лише за існування.

Хрест з фотографією і написом. Існував...

За нею ти сприймаєш світ зовсім іншим. Ти не повіриш, коли відкриєш вікно. Ти не відчуєш що є вітри окрім твого...

Він прокинувся зранку і повільно оглядав квартиру. Ліжка застелені. Кава випита, пусто. Нікого нема. З вікон заходить зима. Точка одинокості. Межа за якою те чим ти жив замирає на мить. Щоб ти зміг віддихатись. Це був ранок. Грудневий ранок. Інколи залітали сніжинки. Інколи здавалось, що ось-ось ялинковий запах врятує стомлені легені

Він прокинувся зранку, це так просто. Ти — один. Це так вчасно, ти — один. Відчуй цю таку перманентну свободу. Цю перманентну незакоханість. Ці крила свободи, що тебе зв'язують з рештою світу.

Він прокинувся зранку і відчув, що нема кульбаб, нема ромашок, нема ірисів, нема бузку. Голі стіни і біла стеля. Покриті інеєм вікна. Напевне так влітає крижаний вітер. Він перехоплює дух і не дає думати про класичну музику, і про те, що завтра маланка. Морозний вітер і власна совість, яка цензром тебе вичитує. Дає тобі те, чого ти так чекав. Свободу. Свободу від того що тебе тягне. Свободу від кайданів. Свободу від ейфорії...

Твої рожеві окуляри, твої рожеві хмаринки і пара з рота. Вони замерзли. Надворі мороз.

Точка одинокості, цей перепускний пункт. Між тобою і тим, ким ти є всередині. Боже дякую що дав мені сил писати і не жаліти про те, що написано. Дякую за те, що не забуваєш. Навіть коли я вже перейшов точку одинокості. Бо я ж не один.

Точка одинокості — це каяття про те, що ти забув бога.

Твої слова поростуть полином. Вони гіркіше і темніше за бузину і вовчі ягоди. Твої слова. Свобода від слів і німота, це, напевно, те що тримає зв'язок між тобою і совістю. Вона і так все знає...

и прокинувся серед трояндового поля. Ти і червоний колір серця. Знову говориш під час сну. Її ім’я, її слово, яким кличуть почуття тепла у серці. Яким називать твоєх трояндове поле. Яким називають росу на пелюстках. Коли п’єш нектар не відчуваєш страху. Точка з якої твоє серце б’ється дещо частіше.

Твоє серце воно відчуває запах квітів серед зимових змерзлих і голодних будинків. Воно бачить холодну пилюку без снігу і бачить що буде сніг. Він же символ добра. Завжди коли йде сніг буде добре. Я вірю.

В тобі чистіше сліз. В тобі солоніше сліз. В тобі терпкіше гарнатових шкірок. В тобі плюшеве відчуття дитинства і зморшкуватий погляд з вікна першого погляду. Він уже це все прожив. А ти біжиш. Біжиш. Ромашки, ні хризантеми, ні троянди…

Твоя мрія. Ти закоханий. Ти вмієш літати. В тебе два крила за спиною і ти знову пишеш. Шкрябає перо. Летить пір’я. Падають мідяки…

Про Неї я не вмію писати. Я не можу говорити слів і віршів. Вмію тільки мовчати…

На веранді сиділа дівчинка, пила чай. Хмаринки підіймались і застигали десь біля стелі у вигляді маленьких крапельок. Холодно. Я зайшов дуже соромлячись її і боячись образити своїм виглядом. Вона занадто пильно вдивлялась в мої очі, певно, шукаючи в них друга. А я.. А що я. Я прийшов щоб пригостити її. Напевне вперше роблю щось не для себе...

Дим. Сивий дим і важке повітря. Запах терпкого вина і гіркої настоянки з полину. Рухаєшся ніби під водою. Голова. Хребта немає. Нічого не відчуваю Напевне зараз впаду. Треба обережніше йти. Вдивлятися у кроки. Замикаю себе на ключ. Нікого і ніколи. Принаймні сьогодні. Ніколи -- це не безмежжя часу. Ніколи -- це коли не знаєш що буде завтра чи через годину.

Дівчинка попивала чай, я нічого їй не говори в і нічого не питав. Просто простягнув їй букет ромашок, там були ще якісь дрібні квіти, але я не знав їх назви. О, згадав, кульбаби. Вони ще не жовті і їх пух не летить на всі боки... Таке життя. Ми сиділи разом на веранді пили чай, їли яблука. Дивились одне одному в очі і зовсім-зовсім забули, що існує час. Все що нас розмежовує -- це димка від чаю. Пара ластівок на дротах, цвіркуни і хрущі. І таке важке і густе повітря липневого вечора.

Дим. Сивий дим. Важко ходити. Хочеться з цього підвалу пристрастей на волю. На вулицю. Там буде тиша. Там гудітиме осінь. Там не буде місця для надоїдливих рухів. Там не буде місця для тебе і для мене. Мої кайдани, моя найчистіша у світі совість. Все колись закінчиться як я і ти.

Між нею і мною димка чаю. Що таке кохання -- це межа між літом і осінню. Це те, що не дає увійти у власну осінь і листопад. Кохання -- це для неї. Це те, що залишиться після прогулянок і безмежних як поле розмов. Віра -- це те що витягує з підвалу. Бог, а він сидить в окулярах і водить моєю рукою, коли я це пишу. Музика дала відповідь на те де і коли. Піснею я звертаюсь до твого серця коли не можу говорити словами.

Там де народжується пристрасть не має місця для надій чи віри. Бо пристрасть завжди темна і вона не народиться від променів сонця. Вона не поведе тебе серед поля. Вона тільки зупинить на мить твої ноги коли ти ходитимеш по краю. Дасть хвилину на те щоб зупинитьсь серед вічного поспіху. І далі ти тікатимеш. Від себе.

Кохання -- це коли для неї. Дякую, що воно існує. Я нарешті в нього повірив. Можливо, повірила і вона. я усміхнувся їй, взяв за плечі торбину і подався на схід сонця, шукати джерело того проміння яке мене витягло з підвалу. Шукати тої води яка відкрила мою мушлю. Вона йшла біля мене весь цей час, і усміхалась коли я вставав зашпортавшись у житі.

Кульбаби і липень. Саме для цього варто йти на схід сонця. І не спішити приймати пристрасть у пустоту свого серця. Бо коли воно повне то воно не пустить лишнього.

А що ти сьогодні створив? Пара сварок, пара розмов. Пара недопалків-слів. Пара слів у баночці на сходах. Ти так до цього прагнув. Тепер кажуть, що ти ще і замикаєшся. Мушля. В тобі є те, що не приймається навколишніми. Твій розвиток не потрібен. Дим.

А що ти сьогодні видихнув, це треба переборювати. Пара матюків. Таких недоречних. Вони не личать тобі.

Сварка з собою. Ревеш мовчки у ванній. Виєш звісно. Коли сусіди заснуть. Коли можна буде.

Ти не в ладах з власною мушлею. Людина в ящику. Чехов.

Давай, ти вимкнеш ящик з маразмом. Давай ти погасиш другий ящик з маразмом. Давай відкриєм вікно і ловитимемо сніг. Вдих-видих. Пара сніжинок навіть не долетить до легень. Гарячий пар. Мушля.

Чистота, це не коли ти сам з собою на ти.

Що створив. Напевне пара слів у баночці на сходах. Це і є весь ти. Банка з кришкою.

А що, ти ж не заставиш себе писати інакше. Точно так же як і не заставиш писати про те чого нема. Спогади це всього-навсього консервоване повітря та слова. Замкнутий ти. Так перетворюються на інтровертів. Так йдуть у власний світ. Так живуть не тим чим всі люди.

Хочеться щоб наступив ранок. Без ночі. Без дурних думок на ніч, які не дають заснути. Ти спитай у ночі, де ховає вона сон. Ти спитай у ночі куди викинути безсоння. Ти спитай у ночі, як вимкнути совість.

Наступить ранок і все знову. А може бути і не так. Ти -- не придаток до клавіш. Ти -- не придаток до клятого алфавіту.

А буде все інакше. Ти прокинешся. Навколо казковий сніг. Попереду дорога. Тихо так.

Мушля. Коробка з дверима та вікнами. Всередині пара вазонів. Кактуси.

Мушля. Хотіла бути хороброю. Викинуло на берег. Риби не їдять тверду оболонку. Вода цементує. Я боюсь що раптом настане момент коли її вже не відкриєш.

Мушля. На березі так багато мушель. Вони під піском. Вони ще не відкриті.

Є такі слова які відкривають людей. Є слова, які заставляють викинути банки з словами-недопалками. Є такі слова, які заставляють вимкнути ящик з маразмом. Є такі слова, які знаходять точно таких же мушель як ти. Є такі слова, які заставляють триматись твоїх рук. Є такі слова які інші руки витягують з твоїх. Є слова -букети. Є слова-квіти. Є слова-полова. Є полин, який витравлює гірше з тебе. Зветься совістю. Є трава-звіробій яка лікує тебе. Зветься молитвою. Є її руки. Є страх. Є перший крок. І є продовження кроку. Світло. Тепер буде світло. Хоча інколи боляче. Все таки відкритою тримати мушлю важко. Але стараєшся. Бо заради твоїх слів чекають тиждень. Роки. А те, що тебе чекає завтра, цей сніг, ніч, безсоння. Це вже тебе не хвилює. Врешті решт ніч для сну. День для тримання мушлі відкритою. Ця година для дописування чогось не схожого на тебе. Ось ще пара хвилин і ти новий вийдеш з кімнати. Закриєш двері. Ключ викинеш у вікно. Твої руки сильні. Твої слова вільні. Ти триматимешся. І знайдеш те що шукаєш. Бо у серця є очі. І закривати їх навіть коли стомились.

Ти жодного разу не був за морем. А там, там теж мушлі. Там теж берег. Там теж слабкі руки, і слабкі слова. А ти давай не чекай слів-що відкриють тебе. Тримай свою миушлю назустріч морю. Тоді слова не перетворяться на мул.

Я не хочу вмирати. Заради ідей заради людей заради світів чи малюнків на стінах. Напевне народжений не в той час і живу зовсім не для того, для чого варто би жити.

Сила антонім до слова щастя. Гітарні струни антонім до струн сонця. А ти зіграй інакше. Ти проплач інакше. Добрі та лагідні руки. Гратись з вогнем. А всередині. То напевне пекло. Підалити його. Це крижаний вогонь. Відмирають частини тіла. Я напевне всередині кістками розумію, що так не можна. А як можна?

Я не хочу вмирати. Я відповів на слова які линули десь з вікна. З повітрям осені. З холодним, густим, листяного кольору, парким повітрям осені. Вечір. Захід сонця. Небо кольору чаю. Восени відмирає все що буде тобі непотрібне наступного року. Нехай відімре в мені пекло. Нехай відімре, помре, я поховаю його у вірші. Я витравлю його самою їдучою з кислот. З жилами витравлю. Вірю.

Осіння погода як привід до поховання в віршах власних страхів та переживань. Нехай вмруть в мені голоси, струни, перкусія та квіти зла. Зло не вміє вмирати воно в ночі воно чорне. Воно не образ. Воно в калюжах і болоті що пристає до черевика. Інколи варто обійти і не вступати. Калюжна поезія і калюжна правда всередині. Відблиски сонця, сонця такого як ніж. Гострого, пряного, від нього очі вилазять з орбіт. Піднявся тиск. Тух-тук-тах-тук. За вікном серце в клітинку. З полями для приміток...

Я не хочу вмирати, я не вмію терпіти. Навчи Боже самого головного. Як не вступати в калюжі і як перестати вмирати...

Всього іншого навчить серце. В клітинку. З полями для приміток.

Перемелю час. Я -- м'ясорубка, що перемелює час. Мені не дано нічого іншого окрім фаршу думок та іллюзій. В мене є два крила - молоді леви. Вони підкорюють мою незвідану землю. Я занадто невчасний для них, двох молодих левів, метафоричний та невчасний батько -- моя сьогоднішня роль.

Мої мрії, вони занадто грубі для двох молодих левів, вони стрибають вище моєї землі, вони втрачатимуть бідьше пір'їн ніж Ікар. Вони летітимуть ближче до неба, як би літав я, але через сталевість іллюзорного світу, через крихкість окулярів, через невчасність мого батьківства... Я їм не потрібен, їм потрібно сонце. Їм потрібна віра у те, що вони долетять, мої молоді крила.

Знаєш у чому перевага сильних людей? Вони можуть дозволити собі невидану розкіш переживати всередині організму все те що інші перживають зовні нього. Ти виходиш з будинку, вони виходять з коробки, вони дуже сильні черепахи. Шалені черепахи нашого часу. Їхній хрест оберігає їх від думки про непотрібність. Жаль що черепахи повзуть швидше за душу. Вони позбавлені логіки. Вони переживуть, вони сховаються в своєму панцирі і переживуть.

Тобі кажуть, що ти пишеш серцем, а серце то є шматочок вугілля. Просто червоного кольору. Розпеченим вугіллям писати дуже важко.

Цікаво як почати жити так, щоб потім не було соромно. Кожен крок достойний того, щоб його осуджувати. Бо це є твоя воля, а не воля Божа.

Переплітаючи черепах і левів, граючись словами кляті слова наповнили мій шматочок вугілля і він пише повторюючи знову і знову: я люблю...

Давай, ти помреш, а я промовчу. Давай ти вирішиш померти а я стерплю. Давай, я спробую заговорити, але ж я німий. Давай я перейду межу, я ж сліпий. Давай ти помреш, а я промовчу. Давай піде дощ, калюжі в очах. Давай, піде сніг іней на серці. Давай буде лютий мороз у шматочку стуку. Тук-тук-тах-тук.

Давай, ти помреш, я буду мовчати. Ганчіркова могила. Слова як бур'ян за огорожею. Всього - навсього дим.

А давай душа закриється на замок. Давай навколо буде лише підтримка. Давай без тіней. Всього - навсього дим.

Гра. Два пальці. Права рука. Асфальт. Сіре. Біла полоса і захід сонця.

Давай ти не будеш помирати.

А моя німота пройде...

Йому було чотирнадцять і він вирішив скоротити свій вік. Ним керувала невідома йому сила, яка прагнула знищити його та подавити. В нього могли відібрати свободу, цю найгіршу з людських якостей, якою наділяють сильних світу цього. Йому було так багато і так мало, що проагннення та намір були звичайними кожного ранку. Страшні сни, галюцинації, видіння. Його супроводжувала манія величі та невідома досі хвороба. Ми горді тим, що ми є людьми. Боятися власного імені та з острахом оглядатися, чи за тобою не йдуть. Неважливо хто. Якщо стежать -- відбирають свободу...

Через рік він перестав слухати батьків. Перехідний вік вкоротив прагнення гордині. Складні відповіді на прості запитання і всі казали, що він геній. Алкоголь вперше був кумедним. Напевне, це дуже просто коли вперше. Його не цікавили фільми та математика. Тоді було популярно вчити людей математиці, самій простій з наук. Занадто простій як для геніїв. Містично водив руками, вітер гуляв у волоссі. Весна та холодний вітер водили перо.

У свої неповні шістнадцять він забагав щось змінити, бо у нього була свобода. Англійська свобода совісті, чи може французька свобода поведінки. Неточне перефразування Моема. А ти читав Моема? Невже тобі шістнадцять?

Потім, а що потім. Прочитавши Толстого та Достоєвського він забжав більшої свободи. Його дух вийшов з меж совісті і замкнувся у клітці свободи. Напевне совість, то і є та свобода, яка тримає твоє життя у жилах. Невдалі жарти та невдалі постукування пальців, то є твій стиль. Твоє життя, яке неповторним малюнком наклалось на світ. Усмішка твоя єдина і Симоненко теж був єдиним. У твої шістнадцять він був єдиним і не існувало іншого. Тепер ти просиш чогось більшого ніж поезія. Можливо тобі варто почитати. Імена авторів написані у книзі свобод та праил. Я не підтримую ситему. Я завжди буду проти. Твої шістнадцять подорослішали і гасла перестали бентежити дух.

Сімнадцять. Такий дивний вік коли день стріли завжди важливіший ніж день і ніч. Почуття страху невідоме і безтурботна віра у власні сили. Надія на те що пісок переповнить зіниці. В твоїй голові більше води ніж вітру. Ти мусиш вижити. Твої слова завжди писатимуть на стінах. Але це тільки слова.

Нового нічого немає. Новий рік з найкращим другом. Напевне то і є щастя, коли тобі ще треба чогось від життя. Коли хрест обираєш, не слухай нічиїх порад. Те що є твоїм, воно зажди з тобою. Не віднімеш у людини лише її власний біль. Її власний хрест. Для чого вона живе. Вона може вгамовувати його анаболіками та пізнанням добра та зла. Ми є вічними Адамами та Євами серед неЕдемського саду. Заради світвоих ідей, заради потоку меду для вух, заради чого?

Зараз йому та мені ... Не хочу щоб мені знову було чотирнадцять.

Крізь маленький проріз у шкірі видно осінь. Крізь холодний проріз, ближче до зіниць, видно буде осінь...

Запитай у очей, чи бачили вони. Красивіше ніж власну осінь, очі -- вони теж змінюють колір та сивіють.

Ти це бачив, коли їхав додому. Ти це чув, коли біг щасливий та промоклий. Твої очі вже сірі, і, напевне наступив листопад.

У щілин та клітинок в зошиті є щось спільне. Пером написана дорога додому, пісок в очах, а всередині щось пересохло. Щастя -- це сотня зіниць, друга, то вже вік. Третя прийде лиш для того, щоб кинути пару горсток землі на твій гріб. А більше в тебе і нема.

Уявляв собі коли-небудь ангелів? Не книжкових і не літаючих рятівників. На іконі вони завжди стоять поряд. Вони завжди тримають тебе за плече(твої руки -- вони ж бо вільні) і ведуть...

-- Мамо, я бачив живого святого!
-- Якого, як його ім'я?
-- Безіменний, він живе поряд з нами, порався в землі і казав мені вертатись додому.
Хтось казав, що старий -- художник. Його попросили намалювати, ну хоча б щось гарне. Порався десь місяць. Ікону надрукували -- мертві ліки для друкованих героїв.
Ангели, вони світлі і не обов'язково мають витягнути тебе з прірви. Вони просто відводять від твоїх рук лезо, закривають газ, викидують ампулу, і накривають ковдрою до кращих часів.
У світла нема забавок та одягу. Не соромиться болю та наготи добра.
Через пару хвилин може забере швидка, але температура впала, напевне. Ще не добіг до прірви...

А ти, виявляється, вже давно, йдеш по коридору. Засліплений світлом та чужорідними клітинами жалості до себе. Битва з серцем та голосом...

Голос, то є будинок, храм твоєї душі. Ти лікуєш і борешся голосом. В тобі самоутверджується дитина. В тобі помирає дідуган з посохом. Дитя, світає, відмолити би...

Коридор підходить неспішно до вікна. Великдень, чи може... За крапками йде життя. За перетином зморшок. За перетином страху. Твого і її. Буде світло та Стікс. Переправа буде довга та важка. І ви допливете. На те воно і життя. Переправи та човни. Без мапи та компаса. Лише світло та помахи крила і руки, що тримають тебе. Ви йдете по коридору, за вікном вже немає світу. Плачеш по тому що світло палить, то є безмежна любов. Закоханості та симпатій, занадто простих для того часу... Ти просто усвідомиш що навколо лише світло, а ти десь поза ним. На переправі. Шукаєш одинокі човни та допомагаєш їм не збитись серед течій, які ведуть у бездну...

Чомусь ніхто не може записати ті слова та покласти їх н музику. Малювати світло любові не може навіть найсвітліший.

Відкрий карту свого життя. Ти накрити її не зможеш нічим. Тягнеш наступну, і тонка рука відтягне руки від червоних мастей. І від чорних.

Покоління невчасного читання хаотичних книжок апокаліпсису...

Знаєш, це ніби приходить осінь. Бабине літо, або щось ближче до зими і гнилого листя. Приходять дві доньки осені і просять притулку, а ти їм не можеш дати того, що вони просять. Не даси одягу, бо сам голий і мерзнеш від пронизливого крику осені. Вона кличе доньок додому на вечерю, а ти їм: “Почекайте, ми ще ж не договорили”. Наступна зустріч може буде вже на дні бездонної склянки, або на кладовищі. По ту сторону запаленої свічки. Там не місце для живих і напівживих. Там занадто тонко і чисто.
Занадто просто труситися колінам, занадто гірко казати про відсутність думок. Занадто важко їх відганяти, коли так хочеться, щоб вони посиділи ще трошки. Дві доньки осені пошаркають листям під твоїм балконом, пограють м’яча у твоєму дворі, заставлять тебе сісти на підвіконня, підігнувши коліна, і поплакатись їм. Вони ж бо не врятують від блюзу по осені і пропаленого словами повітря. Ти ж просиш у них пробачення, що не провів їх до дому, не перевіз їх через переправу, на то є інші люди. Вони вантажать душі лопатами і вимірюють голоси на кінцях проводів. Фотографують повітря, туман. Так сталося, що хтось перегрів повітря літом; і воно більше вже схоже на піт, що так і ллється у передчутті страху перед доньками осені.
Там у небі хтось сидить і керує твоїми очима. Хтось замість тебе заливає у очі світло, але на мить. Ми такі одинокі серед осені, що вона вже не може нам допомогти. Шукаючи притулку серед золотавих променів, ніжачись посеред плям на сонці, ми не знайдемо там собі подібних створінь. А завтра викинуть з вікна пам’ять.
Так важко визнавати патологічну залежність від ниток, порухів вітру. Вона переостає у жагу до свободи невільника. Кожен крок; затягує ланци і підкидає вугілля у ливарню совісті.
Жовті обличчя, потріскані руки, волосся з проміжками жил, хіба ти цього чекаєш? Ось за вікном доньки доганяють одна одну, спотикаються і плачуть. Вони одні посеред твого світу, і викинути їх ти не в праві. Не даси ти їм притулку, і не дістанеш чергове перо. Вірші… Вони, як ріка. Ллються з уст і заважають перебігу життя. Ти вже не можеш вдихнути. Отруєне…

Ти йдеш по парку, втебе ноги, мов крила, а осінь — то лише привід поплакатись. Вона сама, і ти сам. Ти не повіриш, але ти — сам. Я енвідкрив тобі скелета у шафі відкривши тобі це. Ти відкидаєш це, як надоїдливу примару. Завмер твій крик душі у листі, що падає на мокрий асфальт. Ти хочеш так багато сказати тим, кого в тебе нема.
Думки не відпускають тебе. Ти нікому не потрібний а тобі потрібіні всі. А ти? Пам’ятник самому собі великому. Кам’янієш поволі... коли чистиш зуби і п’єш чай з лимоном і двома ложечками цукру. Стоятимеш довго. А ще навколо треба поставити огорожу з хвірткою, табличкою та вічним вогнем. Щоби час від часу приходили, поминали.
Знайдуться люди, які митимуть тебе від слідів життєдіяльності птахів та людей. Тобі сусідський хлопчина засуне в зуби петарду і буде правий. Довго стоїш. Твоя рука завжди вказуватиме всім куди іти, але ти стоятимеш на місці, бо ти ж — пам’ятник.
І робота твоя — такий же самий пам’ятник. Працюєш пам’ятником для пам’ятників. Зразок для наслідування.
... Дощ все ще не закінчується, ітому ти повільно ідеш до виходу з парку. Додому. Тобі, як королю, подадуть іжу, подивишся телевізор. У чорному екрані побачиш себе, скорчиш гримасу і спати. Зранку в тебе надиво свіжа голова, і як ти прочитав у горскопі, наступний тиждень для усіх водоліїв роботоголічний, а тому працюватимеш допізна. Легіон водолійського війська з Павлом Глобою на чолі. Модне військо.
...А пам’тник обростає мохом з північної сторони. Як заведено усім мохам.
Огорожа іржавіє. Ніхто її чомусь не ремнотує. Скрипить хвіртка. Розбудила тебе. Страшно залишатися одному. Боляче говорити по телефону: ніхто не потисне руки і не подивиться у вічі.
... Перед тобою минає життя не твоє. Світла пляма почуттів наповнює твій мозок. Серце розтає, совість вирвається з полону і розказує правду про свою неволю. Ти встаєш з постаменту і йдеш туди, де все ще надіються і чекають.
... Бог тебе пожаліє і зробить провідником у країні сліпих і бездушних створінь. Не всі зійдуть з постаментів. Вічний вогонь палатиме для них вічно. І яскрава зіка у небі горітиме. Не одразу ти молотком розіб’єш холодний лід їхніх душ. Ні не молотком, а кувалдою. Сучасні душі пориті такою товщею льоду, перед якою Антарктика — просто іній на вікнах. Не всі вони оживуть. Совість вперше тобі скаже „спасибі”.
Бездонне небо відбилось у краплі води. Захотілось обійняти його і відпустити на волю, мов птаха. А це була лише сльоза. Не зраджуй її...

Крізь твої зелені очі, я бачу чорну річку, ти кажеш, що то є загадка, а я кажу, що то є Стікс, так жорстоко, так невгамовно він тече через твої очі, я буду гребти і переправляти човен, і не помічу, що весла не слухаються мене і пора виходити на берег. Самому. Ти ж зеленими очима, такими як листя, ти ж звук, ти ж ненароджена струна. Я пензлями розітру на очах щось, щось схоже на прожилки крові, щоб ти ожила, щоб я не став камінням, щоб могти пройти крізь Стікс бродом. Так ніхто ще не йшов. Застигнемо посередині, і попливемо так далеко, що там вже лиш вітер, і гниле повітря, і свобода з новими кандалами. Новими каналами, та новими річками ми розіллємось по пустелі і наповнимо її повітрям Стіксу, там до нас нічого не було, а тепер буде сіре. Ржаво-зелене, як очі...

Щось кольору бірюзи на стінах, з голками покотиться і буде кричати нам вслід, а там вже не буде крику, буде лише ехо. Хриплим голосом з мегафона, з колонок газових тече Стікс. Підпали його, щоб згорів, щоб не було гнилі, щоб зарубцювались рани, щоб крехтіли під снігом тіла і лиця, щоб заморожена шкіра відчула хоча б чиєсь тепло...

Силою вітру і гнилі підняли пилюку і ковилу, горло застуджене, пройде..