Іван Франко поглиблено цікавився сходознавством, аби в процесі сходознавчих студій поглиблювати свої знання з української історичної лінгвістики та лексикології і доказати невігласам та політиканам, що коріння праукраїнської мови має ті ж часові виміри, щ

Пересіяний з неба ситами, вітром вимитий волі злиток
Рано скинутий ангелом їй, пізно знайдений…
Позаяк і відчуто, й написано, пройдено вже, пережито,
І до тебе засвідчено різними правдами.

У колекції настроїв ти – на полиці, з якої не крадуть:
Зав

Цей океан безмежжя і блакиту…
Долонею прикрию пів вікна –
і вже здається,
що пливу над світом
в кімнаті,
де життя моє мина.

А хмари – повз.

Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.

З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Міс

То янголи, які серед людей!
Свою роботу виконали сміло,
Коли земля і небо – все горіло…
Життя Ви видирали у смертей!

Червоний хрест для снайпера є – ціль!
У полі Вас не зупинили кулі,
І міни «граду» боязно минули…

Надоїли пряники,
батоги і злочини.
Полетіли яники,
прилетіли гоцмани.
Пролітає літечко,
а його й не бачимо.
У свою наміточку
потаємно плачемо.

Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?

На поліській землі,
Де в росі спориші,
Черешневі сади та жоржини,
Там містечко моє,
Там душа виграє
І в обійми Романова лине.

Зупинюся на мить,

Я задрімав. Але у голові
Уява одчибучує кульбіти.
Сидять довкола мене на траві
Святенники, пророки, неофіти.

Моє життя поставлено на кін-
Кому із них віддам безсмертну душу.
Їх - табуни. А я - лише один.

Місто, де можна жити.
Сплачено втретє мито,
Сходжено вибої, площі,
Склеєно плани, горщик...

Сказане - враз почуто,
Складено скарб у жмуток...
Місто, де гам.... і вірші,

Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих

…І що то за мана, коли сивіють скроні,
коли Гнідий ірже, урвавши ланцюги…
Зненацька вирина все небо на долоні,
Мов у твоїх руках зімкнулись береги.
…Гей, конику, втечи в степи зеленотраві,
де вольності твоїй не стане владних меж,
де зло зчерствілих

Закон - це наймит у кабзи,
У золота - на побігеньках.
Хабар у лапу одгрузи -
Кради і далі помаленьку.

Феміду тішать срібняки,
Долоні, наче ті лопати.
Побільше сунь у п'ястуки,

Було, Венеру й Аполлона
Вином обносив щедрий Пан.
А нині досить самогону,
Або сивухи повний жбан.

Чавили сік із винограду
Ахейці, із янтарних грон.
А ми у рота свого ляду

Ой, кохання гріховне -
парубоче... дівоче...
Угрузає мій човен
в толерантність до збочень.

Релаксуючі бевзі,
продірявлено сіті.
В непозбувній бентезі

…і наче з затакту почнеться історія знову,
палкий монолог про утрачений знак покоління.

…Мчать лені срібнорогі, сурмлять роги – зголошують лови,
лише ярий буй-тур утікає з облоги, ховає скривавлене тім’я.
Яр-Туре, криваві сліди на снігу добра мітка