Бог прийде Єві ксу заплітати
як донечці перед весіллям мати
наллє печалі в очі молоді…
віночком пустить по святій воді
Адама напувати у сади
де небо починається з води
де Каїнова б’ється параноя
де звірі добираються до Ноя

Я сама не піду.
Прожени мене, щоб від образи
я писала вірші
і яскраві, і гнівні – тобі.
На холоднім льоду
залиши мене, краще відразу –
чим раніше, тим краще –
хай гірше не буде біди.

Нікому не повідаю про те,
Нікому ані гадки, ані слова,
Про те, що раз, як папороть цвіте
Потайно, веселково-загадково.

Про теє, що заховано на дні
Тривожного закоханого серця.
Пригадуючи очі весняні,

Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
І не подітись від нього,
з ковдри зробивши кокон.
Звісно, цей сніг знайомий
кожному, хто один.
Звісно, розтане.
Так само, як тануть роки.

Можливо, вчені знають те,
Що мені поки що здається дивом:
Листом покривалось дерево навесні,
А восени, як і всі, бронзові шати скинуло.
Та ось у передзим’я на подив невігласам
Оголене дерево раптом... розквітло.
Дощі періщать, холодом пройма,
А

Ланцюг душевної неволі,
Напій гіркавий з полину...
Пішов би в тиш уже...за обрій,
Трима на світі лиш онук.

Я розлюбив. Лежав у любки,
Крутив чуттєвості самум.
Моя ж любов наклала руки,

То хліба черствого скоринка,
То мед з ікрою день при дні, –
Чому, немов невірна жінка,
Ти, доле, зраджуєш мені?
Чому прийшов і не затримавсь
Я там, куди ти привела, –
Чому сумую знов за кимось,
Немов за вітром ковила?

галай~ балайський
сплін
розвіяно у вирі

& ти би так хотів
хіба хотів ~ не там

з весілля

Груднева сонячна хурма.
Зима сточила сік у місто,
весь чисто. Темно. Я сама.
Німа. Ніде не промениться.
Згадай мене колись, як я
була твоя, мов крапля сонця
на денці вулиць. Тінь моя,
змія, намисто із червонців

Т.І...
Не карай мене жорстоко
І бездумно не суди,
Що лишаю, крок за кроком,
У душі твоїй сліди.
Вибачай, що йти не хочу
Із думок твоїх і снів, –
Що піснями напророчить

Манлива тінь сором’язлива
Підходила навшпиньки зліва,
А тінь зрадлива і лукава
Скрадалася підступно справа.

В химерному хитросплетінні
Мене оточували тіні.
На тлі бурхливої уяви

Граюсь римами. Вірші щe й досі пишу.
Вірю в посмішки друзів і пeрeхожих.
Ні на кого нe хочeться бути схожим.
Просто жити б.
А як? Прошу...

Підкажи, якщо знаєш, куди іти,
Обійми, поцілуй, надихни собою.

Не шукайте стріч з коханням першим,
Хай зоріє в пам'яті на дні –
Щастям, як троянда; болем-шершнем
Чи мотивом, стихлим вдалині.

Не зовіть минулого, не варто –
Не впізнає ні себе, ні вас.
Хай довіку найсвятішу ватру

Холоди катують ніжне тіло?
Ну, – і хто нам дохтур, далебі?
Енело не впало і не сіло,
поки не явилося тобі.

Сила думки родить Аеліту.
Уяви, – що! спати не дає,
поки душу нікому зігріти?

У класики кумиру закортіло.
Що не почує, те й римує вмить.
То файне діло
перо зоїла,
а як мовчить, то і сімох навчить.

***
А нині неокласики – не дуже,

Ми зайняті. Гопак схрестили з вальсом,
Важлива справа! Котик скаже "Няв!"
Росія ж як Росія - любить м'ясо,
А хохлачок підпилий закуняв.

А результат - лишилися без Криму,
В Донбасі ФСБ біля керма.
Думки золою сиплються у зиму,