А люди співчувають, не лукавлять,
Підтримують її усім селом.
Молитись не втомилася – напам’ять
Вже дев’яностий вивчила псалом.

Щодня: «Живий», - у слухавці лунає,
То матері на душу, як бальзам,
Та спокою і радості немає,
Немає ліку вилитим сльозам.

Пройшло вже дві ротації в частині,
Не їде син додому, хоч і час.
«Ми, мамо, у такій тепер місцині,
Не випустить живими ворог нас.

А що їмо? Одна сільська бабуся
Картоплі з салом вчора принесла.
Ми з хлопцями наїлися від пуза,
Шкода, що далеченько до села.

А гради луплять без кінця і краю,
Помітно поріділо у строю.
Коли щоденно поруч смерть блукає –
Звикаєш і сприймаєш, як свою».

Помалу гнали ворога, і скоро
Десант із Миколаївських рядів
Відрізану частину коридором
З ворожого оточення відвів.

Прийшов додому син – живий-здоровий,
Обличчя потемніло на вітрах,
Та складочка закралася між брови,
А матір не лишають біль і страх.

«Яке це щастя, сину мій, дитино,
що ти живим прийшов з пекельних лав».
«Щасливий, мамо, той, хто за Вкраїну
В бою нерівнім голову поклав».

Розраджує, втішає сина вперто,
Надія, наче свічка, мерехтить,
А син укотре: «Мамо, легше мертвим,
Бо вже не мають спогадів – страхіть».

Проклятий ворог все-таки уцілив,
Не знаючи, що є всьому межа.
Вернувся син з війни живим і цілим,
Та кровоточить хлопцеві душа.

(Присвячується Марії Т. та її синові Володі)