
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Любов і поезія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Любов і поезія
От не люблять у нас чоловіки жінок і все. І не сказав би, що геть дурні, але трохи недоумкуваті – це факт. Як можна кричати на істоту, яка тобі народила дітей? Де у світі окрім людської спільноти прийнято гнути матюччя в сторону прекрасної статі?
Поспостерігайте які любовні рулади шкваркочуть чубаті одуди своїм половинкам, як витанцьовують біля своїх самичок. І це щороку! До самої смерті! А подивіться як дбають про своїх курочок півники: черв’ячка побачать – кличуть товарок до здобичі, у разі небезпеки кидаються навіть на бабу з дідом, які щодня їм дають їсти. Гавкун ніколи не вкусить суку, привітно вихляє хвостиком, коли її бачить. А у нас?
Побралися, з’їздили на море черево попекти - і починають гризти одне одного, як собака кістку. І ці вияснення стосунків часто слухають сусіди, скрушно хитаючи головами. В хід ідуть ополоники, коси, молотки, сокири. В приступі гніву можуть задушити, застрелити або навіть з'їсти. Почуття б'ють через край, і все це в ім'я чистої та непорочної любові. Наче.
От скаже жінка «люби мене, бо я красіва» - і всьо, крапка. Ніяких різночитань, ніяких інших варіантів бути не може. Бачили очі, що брали? Так тепер їжте аж до самого гробу і не видригуйтеся. А то починають хлипати: не склалося, розлюбив, зрадили мене і вся така інша ахінея.
Жінці потрібно віддаватися до останку. А так – то горілка засмоктує у вир алкогольних пригод, то страсті-мордасті на кшталт мисливства, рибальства, комп’ютерних та рольових ігор. Або починає чоловік писати вірші та забуває про жінку взагалі. Оце, я вам скажу,- найстрашніша халепа, яка може очікувати в подружньому житті. Вразила ця хвороба і мою куму. В саме серце.
Чоловік у неї був знатний господар – орав землю, розводив бджіл, тримав садок. Аж тут до його рук потрапив вінок сонетів поета Ярослава Чорногуза «Світло кохання». Творіння там гарні, аж бризкають почуттями. Ось вам приклад, шановні:
«Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.»
Начитався чоловік отаких могутніх красивостей, наснажився вічним і… пропав для сім’ї. Закинув косу, забув про м'які жінчині циці – шкребе пером аж гай шумить. Сидить згорблений біля столу, ні на що не реагує. Солодятко вже й ззаду без нічної сорочки стало, притулилося тілесами до чоловіка, муркоче, зваблює. А той сидить як пень, тільки вряди-годи за вухом чухає, обдумуючи чи варто вжити неомодерний фразеологічний зворот, щоб у читачів кебета догори дригом стала.
І видно, що страждає чоловік, мучиться, інколи навіть слізки скрапують на бороду. Жінка не втерпіла, всілася на руки, обняла за шию, шукає кармінові вуста свого легеня буйногривого аби поцілуватися. А той голову просунув їй під пахвою – і продовжує писати вічне. Ні на що не реагує. Заклятий.
Думала його якось відволікти, налила марочного бренді десятилітньої витримки та поставила кухля перед носом на письмовому столі. А чоловік не звертає уваги навіть на святу воду, пише, розмовляє сам із собою, жестикулює, наче веде з кимось бесіду. Здогадалася Мотря, що це навроки наслані. Руки в ноги і до нас прибігла.
– Біда у мене, сусідко,- плаче жінка. – Не звертає на мене уваги Микола ніякої. Писунка у нього. Якогось Чорногуза почитав і сказився геть.
- А як у вас та книжка з’явилася у хаті, згадаєш? – запитала моя мудра дружина.
Задумалася Мотря, лоба наморщила, то одну брову підніме, то іншою грає, навіть пальцями по губах водить - так старається згадати.
- Знаю! – вигукнула сусідка. – Твій чоловік її і дав! Ще й якусь "Ніч еротичної поезії" на додачу.
Крутнула мені вухо дружина і каже:
- Ану, неси сюди Чорногузові творіння. І оту "Ніч еротичної поезії" прихопи. Відаю, що в тебе по два примірники тих бісівських писань. Ти одну книжку ніколи не купуєш.
Похнюпивши голову я пошкандибав до етажерки з поетичними скарбами. Вона у мене стоїть у дальному кутку курнятника, за старими ночвами під побитим міллю бабусиним рядном, яка померла років сорок тому. Ховаю я від жінки красне письмо, бо страх як лютує, коли мене бачить не з лопатою в руках, а згорбленим над пустопорожнім читанням. Вкусила навіть якось, коли наважився їй трохи почитати свого. Ось таке, наприклад:
«Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.»
- Ти нащо людям розказуєш інтимні подробиці нашого життя? – гарикнула тоді жінка і ляснула ляпачкою по носі. – Як у тебе вистачає нахабства показувати людям отаке сороміцтво? – і знову гепнула мене мухобійкою, але вже по лівому вусі.
І правильно зробила! Бо чоловікові належить свою дружину з ранку до ночі тільки на руках носити, виконувати усі забаганки, а уночі тішити так, щоб Амур із Венерою плескали у долоні і вигукували «Браво, маестро!».
Здмухнув я пилюгу з лірики, витер засохлі курячі цятки з обкладинок і поніс їх на страту в пазуриська розлючених гарпій.
Поклав на стола спочатку корону сонетів відомого майстра. Згорбилися жінки над фоліантом, читати почали, губами ворушать. А я відійшов на безпечну відстань у темний куток, взяв у руки рогача і укляк, готуючись відбиватися від знавіснілих фурій.
Бачу, у жінок обличчя розпогодилися, очиці заблистіли грайливими вогнями, згодом вони обнялися і кінцівку першого магістрала почали читати уголос, дуетом!
«Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!»
Кіт Жоржик по цих словах нявкнув і втік із хати, а я напружився, бо такою чаклунською силою повіяло від цих слів, що аж фіранки на вікнах задрижали.
Підняла дружина на мене свій затуманений погляд і каже:
- Ось так повинен муж думати про свою жінку. Якщо і про мене щось подібне напишеш – ніколи на тебе голос не підніму.
А Мотря сидить і плаче. А як виплакалася, то каже:
- Гарно пише чоловік. Може, і мій щось подібне шкребе? То що ж мені робити?
-Терпи,- одказала жінка. – Людей на світі багато, а поетів – одиниці. Це як птахи-Фенікси, як цвіт папороті – річ рідкісна і для душевного спокою необхідна. І хоч я знатна відьма, але проти такого чаклунства безсила. Чорні навроки знімаю запросто, а чисту і незаплямовану енергію ніщо знищити не здатне. Для того аби твій чоловік не виснажився передчасно – ось тобі настоянка. До смерті буде писати тільки про любов і природу. А це саме те, що потрібно людям у їхньому житті. Решта дурниці, вір мені.
Дружина вклала сусідці до рук карафку з чар-зіллям і хутко випхала за двері.
А на ранок прийшла Мотря до нас у гості нерозчесана, босоніж з палаючими від щастя очицями. Дала нам гуску і сказала:
Закінчив муж поему, мені присвятив. Читав три години. Я його потім борщем нагодувала, твого-чар зілля туди нахлюпавши. Ось, на хвилинку вирвалася з обіймів чоловіка аби подякувати. Все, біжу, чуєте – гукає до себе.
І подріботіла знову до себе в господу.
- А ти, чоловіче, що писав сьогодні уночі, га? – підняла брову на мене жінка і вхопила до рук ляпачку. – Знаю, що писав, мені кіт Жоржик уранці все розповів.
Вийняв я з-за пазухи пошарпаного блокнотика, сів на ослінчику аби ноги не дрижали, набрав повітря у груди і…
«Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.
Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи .
Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.
Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.
Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.
Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.»
Як опинився в ліжку - не пам’ятаю. Кіт Жоржик, який лежить під боком і люто вилизує хвоста муркнув, що дружина мене сама на руках несла, аж бігом.
А до "Ночі еротичної поезії" дівчата так і не дійшли, одного Чорногуза вистачило аби їх звести з розуму. Відсьогодні мені дозволено лопату до рук брати тільки коли бажання буде. А так – тільки вірші та любов. Отакі пироги, панове.
Надворі треті півні заспівали, а я ще не спав. Ідіть, читайте поезію, а мені треба хоч трохи подрімати. Все, годі теревенити, заплющую очі, бо жінка ворушиться, не приведи Господи ще розколошкаю ненароком.
21.03.2019р.
Поспостерігайте які любовні рулади шкваркочуть чубаті одуди своїм половинкам, як витанцьовують біля своїх самичок. І це щороку! До самої смерті! А подивіться як дбають про своїх курочок півники: черв’ячка побачать – кличуть товарок до здобичі, у разі небезпеки кидаються навіть на бабу з дідом, які щодня їм дають їсти. Гавкун ніколи не вкусить суку, привітно вихляє хвостиком, коли її бачить. А у нас?
Побралися, з’їздили на море черево попекти - і починають гризти одне одного, як собака кістку. І ці вияснення стосунків часто слухають сусіди, скрушно хитаючи головами. В хід ідуть ополоники, коси, молотки, сокири. В приступі гніву можуть задушити, застрелити або навіть з'їсти. Почуття б'ють через край, і все це в ім'я чистої та непорочної любові. Наче.
От скаже жінка «люби мене, бо я красіва» - і всьо, крапка. Ніяких різночитань, ніяких інших варіантів бути не може. Бачили очі, що брали? Так тепер їжте аж до самого гробу і не видригуйтеся. А то починають хлипати: не склалося, розлюбив, зрадили мене і вся така інша ахінея.
Жінці потрібно віддаватися до останку. А так – то горілка засмоктує у вир алкогольних пригод, то страсті-мордасті на кшталт мисливства, рибальства, комп’ютерних та рольових ігор. Або починає чоловік писати вірші та забуває про жінку взагалі. Оце, я вам скажу,- найстрашніша халепа, яка може очікувати в подружньому житті. Вразила ця хвороба і мою куму. В саме серце.
Чоловік у неї був знатний господар – орав землю, розводив бджіл, тримав садок. Аж тут до його рук потрапив вінок сонетів поета Ярослава Чорногуза «Світло кохання». Творіння там гарні, аж бризкають почуттями. Ось вам приклад, шановні:
«Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.»
Начитався чоловік отаких могутніх красивостей, наснажився вічним і… пропав для сім’ї. Закинув косу, забув про м'які жінчині циці – шкребе пером аж гай шумить. Сидить згорблений біля столу, ні на що не реагує. Солодятко вже й ззаду без нічної сорочки стало, притулилося тілесами до чоловіка, муркоче, зваблює. А той сидить як пень, тільки вряди-годи за вухом чухає, обдумуючи чи варто вжити неомодерний фразеологічний зворот, щоб у читачів кебета догори дригом стала.
І видно, що страждає чоловік, мучиться, інколи навіть слізки скрапують на бороду. Жінка не втерпіла, всілася на руки, обняла за шию, шукає кармінові вуста свого легеня буйногривого аби поцілуватися. А той голову просунув їй під пахвою – і продовжує писати вічне. Ні на що не реагує. Заклятий.
Думала його якось відволікти, налила марочного бренді десятилітньої витримки та поставила кухля перед носом на письмовому столі. А чоловік не звертає уваги навіть на святу воду, пише, розмовляє сам із собою, жестикулює, наче веде з кимось бесіду. Здогадалася Мотря, що це навроки наслані. Руки в ноги і до нас прибігла.
– Біда у мене, сусідко,- плаче жінка. – Не звертає на мене уваги Микола ніякої. Писунка у нього. Якогось Чорногуза почитав і сказився геть.
- А як у вас та книжка з’явилася у хаті, згадаєш? – запитала моя мудра дружина.
Задумалася Мотря, лоба наморщила, то одну брову підніме, то іншою грає, навіть пальцями по губах водить - так старається згадати.
- Знаю! – вигукнула сусідка. – Твій чоловік її і дав! Ще й якусь "Ніч еротичної поезії" на додачу.
Крутнула мені вухо дружина і каже:
- Ану, неси сюди Чорногузові творіння. І оту "Ніч еротичної поезії" прихопи. Відаю, що в тебе по два примірники тих бісівських писань. Ти одну книжку ніколи не купуєш.
Похнюпивши голову я пошкандибав до етажерки з поетичними скарбами. Вона у мене стоїть у дальному кутку курнятника, за старими ночвами під побитим міллю бабусиним рядном, яка померла років сорок тому. Ховаю я від жінки красне письмо, бо страх як лютує, коли мене бачить не з лопатою в руках, а згорбленим над пустопорожнім читанням. Вкусила навіть якось, коли наважився їй трохи почитати свого. Ось таке, наприклад:
«Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.»
- Ти нащо людям розказуєш інтимні подробиці нашого життя? – гарикнула тоді жінка і ляснула ляпачкою по носі. – Як у тебе вистачає нахабства показувати людям отаке сороміцтво? – і знову гепнула мене мухобійкою, але вже по лівому вусі.
І правильно зробила! Бо чоловікові належить свою дружину з ранку до ночі тільки на руках носити, виконувати усі забаганки, а уночі тішити так, щоб Амур із Венерою плескали у долоні і вигукували «Браво, маестро!».
Здмухнув я пилюгу з лірики, витер засохлі курячі цятки з обкладинок і поніс їх на страту в пазуриська розлючених гарпій.
Поклав на стола спочатку корону сонетів відомого майстра. Згорбилися жінки над фоліантом, читати почали, губами ворушать. А я відійшов на безпечну відстань у темний куток, взяв у руки рогача і укляк, готуючись відбиватися від знавіснілих фурій.
Бачу, у жінок обличчя розпогодилися, очиці заблистіли грайливими вогнями, згодом вони обнялися і кінцівку першого магістрала почали читати уголос, дуетом!
«Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!»
Кіт Жоржик по цих словах нявкнув і втік із хати, а я напружився, бо такою чаклунською силою повіяло від цих слів, що аж фіранки на вікнах задрижали.
Підняла дружина на мене свій затуманений погляд і каже:
- Ось так повинен муж думати про свою жінку. Якщо і про мене щось подібне напишеш – ніколи на тебе голос не підніму.
А Мотря сидить і плаче. А як виплакалася, то каже:
- Гарно пише чоловік. Може, і мій щось подібне шкребе? То що ж мені робити?
-Терпи,- одказала жінка. – Людей на світі багато, а поетів – одиниці. Це як птахи-Фенікси, як цвіт папороті – річ рідкісна і для душевного спокою необхідна. І хоч я знатна відьма, але проти такого чаклунства безсила. Чорні навроки знімаю запросто, а чисту і незаплямовану енергію ніщо знищити не здатне. Для того аби твій чоловік не виснажився передчасно – ось тобі настоянка. До смерті буде писати тільки про любов і природу. А це саме те, що потрібно людям у їхньому житті. Решта дурниці, вір мені.
Дружина вклала сусідці до рук карафку з чар-зіллям і хутко випхала за двері.
А на ранок прийшла Мотря до нас у гості нерозчесана, босоніж з палаючими від щастя очицями. Дала нам гуску і сказала:
Закінчив муж поему, мені присвятив. Читав три години. Я його потім борщем нагодувала, твого-чар зілля туди нахлюпавши. Ось, на хвилинку вирвалася з обіймів чоловіка аби подякувати. Все, біжу, чуєте – гукає до себе.
І подріботіла знову до себе в господу.
- А ти, чоловіче, що писав сьогодні уночі, га? – підняла брову на мене жінка і вхопила до рук ляпачку. – Знаю, що писав, мені кіт Жоржик уранці все розповів.
Вийняв я з-за пазухи пошарпаного блокнотика, сів на ослінчику аби ноги не дрижали, набрав повітря у груди і…
«Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.
Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи .
Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.
Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.
Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.
Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.»
Як опинився в ліжку - не пам’ятаю. Кіт Жоржик, який лежить під боком і люто вилизує хвоста муркнув, що дружина мене сама на руках несла, аж бігом.
А до "Ночі еротичної поезії" дівчата так і не дійшли, одного Чорногуза вистачило аби їх звести з розуму. Відсьогодні мені дозволено лопату до рук брати тільки коли бажання буде. А так – тільки вірші та любов. Отакі пироги, панове.
Надворі треті півні заспівали, а я ще не спав. Ідіть, читайте поезію, а мені треба хоч трохи подрімати. Все, годі теревенити, заплющую очі, бо жінка ворушиться, не приведи Господи ще розколошкаю ненароком.
21.03.2019р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію