І сохну ж дивним сухоцвітом,
Та, мов ногами догори,
Шукаю опору, аби
Стебло моє тримало шию

Й пустило пагони нові.
Бодай не піду з цього світу,
Докіль не бачитиму сліду,
Що залишаю по собі, —

Не гній, а справді щось красиве,
Взірець любові, що зоріє,
Засвідчу розквітом ясним.

Вклонюся розвитку знаменно,
Не існуватиму даремно —
[Поклявсь мистецтвом дорогим!]

15.11.2025

Білий туман торОчиться
Стьожками між ліщиною,
Скочується у брижі.
Галасами сорочими -
Сваркою безпричинною,
Ранок шматує тишу.

Зібрані листям, шелестно
Краплі туману ковзають
І добавляють втоми
Опаду, що у челенджі
Квапно насталої осені
В сивім тумані тоне.

Що не впаде, сороками
Буде моторно стріпане.
В осипі ж затерпати
Стане недовго, поки не
Втішить когось горіхами
В сірому листопаді.

У мене була кішка,

і звали її Мона.

Лягала до мене у ліжко -

під килим ховалась від грому.



У неї були очі,

наче якісь світлофори:

зелені - серед ночі,

а вдень - жовто-прозорі.



Ми разом з нею читали

і музику слухали разом…

А потім її не стало -

і щось обірвалося зразу.



Поклали її в коробку -

ту, що із-під взуття,

у цьому картонному гробику

зібрали її в небуття.



Так захотілося плакати,

та соромно було сліз,

коли металева лапа

рила в грудневій землі.



Тепер я один читаю,

а музику взагалі не слухаю.

Раніше не міг і представити -

на рівному місці й… туга.

Здавалося, це взагалі смішно!

Крадеться хвиля  солона…

У мене була кішка,

і звали її Мона.

2023 рік

1.
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно

приспів:
тут бував
тут бував
прадавній ліс
Оооооооооооо
поступово
забуваю...
тут його уже немає...
гмммммм

2.
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам

приспів.

3.
де проходила
межа
де деревам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу

приспів.

4.
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

приспів.

Дружок твій мандрує на небо,
А шубку залишив у тебе.
Він прямує в гості до мати,
Прийде час - ти ще будеш з ним грати.

А допоки друга немає,
Ми шубку надійно сховаємо.
Для цього це місце підійде,
Сюди ще не раз ти прийдеш.

Це місце, де вмирає дитинство,
Тут килимом розквітне барвінок.
Тут вперше про смерть почуєш -
На цвинтарі домашніх тваринок.

04.2026

                    І
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, якщо почули
що згадувати їх ще є кому.

                    ІІ
І споминаю, і журюсь так само
за митями щасливої доби
і туманію темними ночами,
гадаючи, – а що, якби? Аби...
аби не помічав на власні очі
смішні карикатури на людей,
які й самі сміятися охочі,
що опинилися поміж свиней.
Вони не винні, адже винні коні,
що ними правлять вори у законі
і не зійшла полуда із очей.

                    ІІІ
Не хочеться судити однобоко
і не дивитись на чотири боки,
а повернути до своїх джерел...
..................................................
а там... і досі ще клює орел
двоглавий покоління безголосе
отари, де попереду осел,
позаду – малахольні малороси,
між ними пацаки, місцеві боси...
картина маслом! Автор – Оруел.

02.2026

Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.

Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
Бо минули сезони ситі:

Де на ковані спини лав
Падав промінь в мережках тіней,
Задоволення вистилав
В бадьористому воркотінні.

Дрібки сипали ізраннЯ
І старі і дитячі пальці.
Ненароком їх розганяв
Той, що тільки ходить навчався

По засонценій площі вздовж
Лавок, променями покритих.
Грудень сіє на сито дощ,
І розмочує білі крихти.

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Нарешті я ізнову на Природі,
Колише тишу ніжний вітерець.
Вистукує морзянку на колоді
Завзято-щемно дятел-молодець.

Нарешті літо бабине всміхнулось,
І золотом обсипало мене.
І дивовижним шумовинням чулим
Малює легко марево ясне.

Нарешті світло заглянуло в душу -
Між хмарами ввімкнувся сонце-клин.
І холоднечу розірвав-порушив,
Промінням білим накришив перлин.

Нарешті в обезличеній печалі,
Долаючи похмурості усі,
Панянка Осінь радісно постала
В усій своїй нев'янучій красі.

30 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

День був справді щасливий такий,
Сонценіжно торкаючи плечі...
Понад озером лагідний вечір
Рай життя малював залюбки.

Симпатичні контрасти води -
Чергувалось холодне і тепле.
Хмара холодом крила і репла,
Полились променеві меди.

Понад озером вітер ущух,
Утюжечком пройшовся по плесу,
Мов крижинку прозоро-чудесну
Натягнув цей вигадник і зух.

1.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

коли у сонця сон воно зітхнувши
рожеву хмарку вмощує під бік
і вниз пливе за комин і за грушу
за берег що згасає віддалік

коли у сонця сон – колише обрій
за ним заграву що от-от впаде
приречено і разом з тим хоробро
в зіницю ночі барви каркаде

коли у сонця сон то колискову
заводять тихо місяць і зірки
і тембри неба міняться казково
під акомпанемент засни-ріки

02.05.25

На мить розрізана блакить
Крилом примарної жар-птиці,
І серцю вирвати кортить
Перо і вимочить в криниці,

Де у прозорих водах — кольори,
Де ніч із днем кохались,
Де сліз солоні маляри
Солодких щок торкались.

В бою небосхил був ранений!
Голі титани, одвічними хмарами,
Ґудзик із вісмуту, вкрадений,
Тягнуть на плечах, зіяючи станами,
Прах підіймаючи страчений...

Ранок задарма страждав по-китайськи!
Нащó йому треба
Плід той червивий райський,
Шмат кольорового неба?..

Чóго вартує тік Дунаю,
Коли ти — вбивця!?
Ніч засмагає на грилі —
Чорна жертовна вíвця...

— Я не вернуся! — волає ранок, —
Більш не муштрує душі океани
Світло Діани...

Нині вже я — місяць!
Серце кратерами,
Відбитками гір Щвейцарії,
Вкрилось, немов апаратами, —
І пустили на спирт гербарії...

Впала спека — і сплутались атоми.
Каюсь, степи Австралії!
Сни нехай будуть маками.
Сльози хай будуть — конвалії...

03.07.2024

Гримлять громи — величні шовкопряди;
Умитих нафтою овець
Очима блимають отари
І йдуть по небу навпростець.

А дощ торкає легко струни,
Гілки утомлені верби —
І оживають лісу руни,
І смак козацької щерби.

Стидливий місяць і кликастий
Сховав за димкою сліди,
А ліс напрочуд коринастий
Враз загорнувсь у піджаки.

Та ось і воду перекрили:
Набралась ванна догори,
І всі наперебій спішили
Умитись давнії боги.

Немов у сні кульгає човник,
Мина бермуди-калюжí,
І хвилі роздувають вогник —
Ранкове полум'я зорі.

04.07.2024

Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.

Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -
Умостився на неї м'яко.

Притрусилися мокрим снігом
Листя скинуте, будяки,
Барбарису підвіс тонкий
З недокльованим сердоліком.

Біло стало в окрузі, чисто.
І верба ніби не стара,
Пораділа з нових убрань.
Ще якби їй піднять намисто!

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

У графськім парку листя намело,
Холодний вітер щипле змерзлі віти,
Багатолюдне стишилось село,
І замість птаства десь щебечуть діти.

У річечці зіщулилась вода,
І брижі, наче гусяча та шкіра -
Біжить їх руслом ціла череда,
Вже від тремтіння конвульсійно-сіра.

Ще сонце золотить верхівки крон,
Свинцеві хмари мають відблиск міді.
І воркувальне каркання ворон --
Напівтепло осінніх краєвидів.

На лавці вже не всидіти мені,
Бо холод заповзає і під поли.
Кидає він пориви навісні,
Руйнуючи гармонію довкола.

18, 22 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

В саду прекрасному моєму
Заснула осінь чарівна.
І золотаву діадему
Сховала в листячку вона.

І так поблискує лукаво,
Немов підморгує мені.
І стелить запашні отави
Як ложе, у солодкім сні.

І я, здивовано-щасливий
Вдихаю щемний запах їх,
Сп’янілий, поринаю в диво,
Неначе падаю до ніг.

І ковдрою вкривають хмари,
В обійми ніжні тихо йду...
Кохання чудесами марив
Я тут, в осінньому саду.

3 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Так хотіла підгледіти: хто ж літній день торочить?
Променисті пацьорки фарбує у чорне, та
Добавляє помалу та впевнено їх до ночі.
І радіють об тім сумота, пустота й німота.

Хто ж то? Може, той ворон, що каркає надто бридко?
Підлетів над сухою вербою поволі, бо
Потягнулась за дзьобом проміння червона нитка,
За яку йому ніч обіцяла платню, либонь.

І даремно заграва ховає поділ за крони.
Хиже око вдивляється в обрій, пантрує, щоб
Не уґавити, як заблищить неслухняний промінь,
І торочок яскравих напхати у чорний дзьоб.

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Ще борюкає осінь літо,
Ховає спеку у кущі.
І моросять, ну ледь помітно
Старечо-немічні дощі.

Ідуть, ідуть і затихають...
Тепліє знову вітерець.
І рвана ритміка безкрая
Увінчує цей тихий герць.

У паузах стрекоче птаство,
І сходить спрагою земля.
Ворона будить сонне царство,
Звисає сонячна петля --

Арканить мокре листя важко,
Його висушує за мить.
Шукає воду стриж, як пляшку,
Бо знову випити кортить.

12 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024).

Я в тишу цю утік від світу --
Душа запрагла чистоти.
Живу, допоки світло лити,
Мій саде, в неї будеш ти.

Розвієш все: печалі, стреси,
І гнилуватих друзів глум.
Іще б сюди озерне плесо,
Як протидію тиху злу...

Медитативний шелест листя
Тривогу ласкою зніма.
Мов для дорослого — колиска --
Ця ніжна темрява німа.

Пітьма густішає поволі,
Не чуть у вересні цикад.
Останні робить рухи кволі...
І засинає тихо сад.

6 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Набридло вже спекотне літо,

Якби -- осіннього дощу,

Даруй вологи ніжним квітам,

Людині, дереву, кущу.



А тут ще бомби і розриви,

Пилюк туманна круговерть,

Уже для сліз немає зливи...

Засуха люта, наче смерть.



Вода поволі відповзає,

Пече геєнною метал.

Водоймам, душам — не до раю --

Гризе огидна мілкота.



О сонце, змилуйся над нами,

Нахмурся хмарами на мить.

Нехай гроза, немов цунамі,

Цей світ по вінця захмелить.



30 серпня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Співали колискову цвіркуни.
Дзвеніло в травах їхнє стоголосся.
Й допоки не змочили струн у росах,
Їх галасу ніхто не зупинив.

Цвірчали так, що хвилю голосну
Заплескувало у вікно відкрите,
Бо дружнім хором проводжали літо,
В якому вчора серпень промайнув.

Підсушені на сонечку смички
Боки завзято терли їхні струнні.
І слухали закохані красуні
Партнерів музикально - беручких.

Так до світання і сюрчала ніч,
Занадто голосною колискова
Була сьогодні, лиш роса ранкова
Скінчила співи цвіркунячих стріч,

Де в ніжності шовкового тепла,
У шелесті осінніх трав духмяних,
Остання мить побачення настане
Й кохання скрипаля згорить дотла.

Знов нагаї розжареної днини
Ударами своїми обпекли.
На синіх небесах -- ані хмарини --
Земля аж вигоряє до золи.

Трава в жнива жовтіє передчасно,
Міліють ріки, змучені ставки.
Лютує сонце й довго так не гасне,
Нехай би вже світили нам зірки.

І ти лежиш рибиною неначе,
На бЕрезі, вдихаючи сушняк,
Безмовно зябра за водою плачуть,
Проміння коле, ніби та стерня.

Вже од листочків скрученої пози
Спіраллю божевілля жебонить.
Як хочеться, щоб розридались грози
І вгамували спрагу хоч на мить.

Боги, спиніть списи ті вогневії,
Даруйте зливу цій землі святій.
Бо скоро українці почорніють,
Неначе негри в Африці оті.

9 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом
Схиляється гіллЯ, та не дістати,
Лиш кубляться бешкетники дзьобаті
Вниз головами поміж ягід виснуть,
Та вмить розтануть хмарою у висі
Заплескати в долоні тільки варто.

Дощем медовим упаде на трави
Те, що з собою прихватить не встигнуть,
І лопотіння крил зухвалих стихне,
А вІття плечі зігнуті розправить,
Звільнившись від шпачиної орави.

Гаптує літо далі - вишні стигнуть.
07.2022.

Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.

11 серпня 1987 р., Київ

Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Себе відбиваючи в сотні дзеркал.

Тут небо стрічки голубі заплітає
Між віття, зав'язує банти із хмар,
Проміння смарагдово - золотаве
Висвічує обриси мавок - примар

У кроні розлогій, величній, високій
Старої подруги за крок до води.
Під стовбур могутній по силу, по спокій
Мені б і щоранку до ставу ходить.

Там просяться трави достиглі в покоси
На рівному лузі обабіч боліт.
Хитаються вітром розпущені коси
Верби, що заплутала літо в гіллі.

Сів метелик на моє плече -
Гарна новина, жива пелюстко?
Як відчув, що тут на серці пустка,
А тривога раною пече?

Прилетів розрадить, бо ж весна.
І тремтить від подиху чи вітру
Крилець оксамитова палітра.
Та куди сідать, ти певно, знав -

Доторкнувся лоскотно руки.
Усміхаюсь - то твоя турбота.
Ну лети, багато ще роботи -
Ждуть кульбабок сонячні крапки.
05.2022.

Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.

Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Лежить на голих тополиних списах,
Обкутує на їх поставах лисих
Із омели зеленої руно.

Але кизил при степовій дорозі,
Як новорічна іграшка горить
Поміж сусідів сіро- голомозих,
Й хоча зраннЯ на нього дощ моросить,
То ніби сонце блиснуло на мить.
04.2023.

В безлистому клубку старої вишні
Метеликом у інеї присіла
Мала вільшанка. Розпустила пишно
Яскраву грудку, розігнала тишу
Роуладою на всю пташину силу.

Підхоплені повівом дивні звуки
У паморозі сонячно іскрили.
Здавалося в ту мить - війна ущухла.
Стояти б так і безкінечно слухать
Натхненний спів на всю пташину силу.

Сіре небо так низько, здається , рукою
Дотягнувшись, легенько посмикати можна
Полотно те побите, із дІрок якого
Густо сиплеться вниз білосніжна пороша.

Павутина, що дивом дощами не збилась
Провисає з нанизаним бісером пИвним,
А із даху лякає сповзаюча брила,
Що за мить облітає крилом голубиним.

Виглядає в проталини лист недопрілий,
Темні жмені слідів помережили стежку.
Й знову падає дощ, сніжні залишки білі
Обіцяючи вправно до вечора стерти.
12.2022.

Ніч побіліла від жмені нежданого снігу,
Мокрими клаптями кинутого навмання-
Як обірвав хто пацьорки загублених віхол,
Вулицю ледве прикрило убоге ткання.

І відступив уже звичний безмісячний морок,
Вийшли із нього дерева, тини і хати,
Димом із білих дахів потягнулися вгору
Напівпрозорі доріжки, і вітер затих.

Ніч голубим кисілем замастила гардини,
В'язко стекла на подушку, торкнула щоки.
Жменькою снігу зима пригостила, і дивно
Північ прикинулась ранком, іще не близьким.
01.2023.

Рудіє глиця, знехотя опала.
Стікає щемно захід у сосняк.
І в небі, де недавно лиш світало,
Вже місяця посріблений баняк
Тре синю гладь надщербнутим овалом.

Короткий день пригас, нахмурив брови
Гіллям пухнастим, і сховався слід
Мани останніх митей вечорових,
Що канули у темний малахіт
Густих і пряних сутінок соснових.

У темно-синім небі поволока
Хмарин високих, як рибацька сіть,
Спіймала світла скритого потоки,
Й лишилося у маківках висіть
Потріпане знамено на флагштоку.

А бір знімів, і перший згусток ночі
Втоптавши щільно у руді голки
Звільняти ніби поки що й не хоче,
Та вітром потривожений п'янким,
Вже тінню поле вицвіле толочить.

І сніг пішов. Розверзлись небеса,
Й запорошило ним, запорошило...
Він падав, потім ніби зависав,
На мить торкнувшись до віконних шибок.

Він опускався тихо до землі,
Щоб дотиком її м'яким накрити,
Й поволі світ похмурий побілів,
І подих стишив норовливий вітер.

Маленькі невамогі пластівці
У зАкутки накриті полетіли,
І в павутині зібганій зацвів
Букет зимовий із пелЮсток білих.

Сніг заглядав туди, куди лиш міг:
Сідав на рами, вмощувався в стіни,
Із даху падаючи, за вікном димів.
Який же чистий! Може, душі зцілить.
01.2023.

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не новина, що літо догорає.
Його не зупинити ні на мить
і кожному повідати кортить,
як ружа в’яне, листя опадає
і не кує зозуля біля гаю,
а хмари затуманили блакить.

До вирію готуються лелеки,
у далині – омріяна весна...
дарма, що у людей іде війна
і що до перемоги ще далеко.
Вгорі їм сяють кольори веселки,
за обріями падає луна.

Метафори одна на одну схожі,
але за ними кожне бачить те,
що іноді засмучує, проте
хай буде осінь, небо непогоже,
та коїться невідворотнє, Боже,
у морі – синє, вище – золоте.

08/23

Між листя буйного і трав
Я усміхаюся дитинно...
Хмелію тим, що Бог послав --
Прекрасна літа середина.

Немов коштовний камінець --
Переливається у слові,
Вдягнула сонячний вінець,
В смарагді блиску, як в обнові.

У співі птаства звук є свій --
Немає в голосі металу.
І сила — слабкості ясній
Тут віддана вся на поталу.

У душу щастя намело,
Гойдають хвилями легені.
І розчинилось люте зло
У вітру подиху зеленім!

15 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Стуляє днина сонні вії,
Проміння гасне золоте,
Зоря вечірня рожевіє,
Неначе ніжністю цвіте.

Пророчить дощик вись далека,
Пастух-вітрець до хмар заліз.
Ось-ось впадуть кайдани спеки
Важкими краплями униз.

О змилуйтесь, небесні маги --
Надмірна — літа теплота.
Розкрила вже земля од спраги
Свої потріскані вуста.

13 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

приникла
мов ховала очі
ковила
той вітер-перелесник
як шаманив
знав
на що спокусливі
думки
в гнучких тілах
і скільки літа
ще не випито
до дна

забув
про те
як ніжно обіймав
за стан
і цілував
ії
від чуба
до землі
так ніби
те стебло
і колоски –
уста
і стільки пристрасті
у них
як у молитві –
слів

гарячий подих
у волосся
запускав
як сонце
засипалося
в щілини хмар
вона ставала
мов пташиний пух
легка
але не знала
що
стожарня
не стожар

і чулося
(коли всихала)
ковилі
це знову він
той наймиліший
лепетун
а то
"курли"
стирало з неба
журавлів
і до весни
ховало
серця теплоту

а то
при місяці
вже голки
не знайти
і те
що коле
ще нагадує
ти тут
а то
білішає
в очах
душа води
і струшує
з корони неба
висоту

28 Січня, 2019

тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам
де проходила
межа
де деравам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

11 Грудня, 2018

все небесно
люба весно
йдуть планети на парад
в день чудесний
води скреснуть
і воскресне знову сад

це розквітле
воскресіння
білі янголи хрущів
хай до світла
струться тіні
а до сині
край дощів

хай долоня
у долоні
а душа
легені лю
хай осоння
жне кордони
насту
холоду
й жалю

і у кожній
у росині
хай народжується світ
в подорожній
у торбині
зір загублених стоцвіт

там для мене
є зелене
зеленішого нема
пагін клена
мить свячена
у якїй вже незима

11 Листопада, 2018

провидіння
сонячні каракулі
тінь списали
не котом
наплакали
розперезані
із підвіконня
пили вікна
наче пійло
коні
а за шибами
немов під ряскою
сон замулився
покрився казкою
наче сом-вусач
слизький
і ситий
рухав зябрами
мов легіт житом
неповторна мить
росла під віями
грані зведені
світи посіяні
хто там скрипає
по серцю ходить
в душу дивиться
немов у воду
то отой
для кого
в трюми спокою
всесвіти змітають
звагу кроків і
сплін плете сильце
із цівок зливи
а у подихах
знаходять диво
то за ним
не плачуть
але хлипають
не тримають зла
не ранять криками
в час коли
стає він прикрим
як нестерпний біль
здається звиклим
і світи
до найчужіших
сходяться
і на ти
зі смертю
війни водяться
тільки кликати
його даремно
він вже тут
вибілює все темне
він тихіше тиш
з розмов нелічених
і ніжніше ніж
вогонь освідчення
поки сом-вусач
слизький
і ситий
грає зябрами
мов легіт житом

1 Листопада, 2018

ІТяжко виживати на землі
люду біля чистої криниці,
поки є між ними москалі,
ненажери, нехристи, убивці.

Не до миру і не до краси...
не язик, а мову відбирає
поки є фарбовані лиси,
а царя у голові немає.

ІІЇм усе твоє і на ріллі
видається їхнім по закону,
писаному по воді, пото́му,
як ідуть у люди москалі.

Навіть і обмежене тинами
видурить, ограбить, украде
і божитись буде, що за вами
є борги... і до війни дійде.

Вириє до сьомого коліна
всю неправду і тобі на зло
так укусить, бризкаючи слину,
щоб найдовше боляче було.

Знахабніє, виведе на люди,
ніби ти чиєсь собі поніс,
побажає, щоб урізав дуба
і не червоніючи, забуде,
як чуже поклав собі у віз...
.............................................
Як не є, хай получає в зуби,
а тоді і квапити не буде
у криницю свій поганий ніс.

ІІІНе стає епохою свободи
ненадійний ХХІ-й вік,
та на благо нації і роду
вичищає на землі усіх
паразитів, нелюдів, ханиг
ірраціонального народу.

Нині ера Духу настає
і карає доля: самурая...
людоїда... адже карма є...
та відмін між орками немає –
канібал насилує, вбиває
генерал накази віддає.

Сатані придумаємо кару,
а його баранячу отару
небо анулює на віки.
Тільки-но налякане, таки,
прогресивне людство ще гадає,
що робити, як ума немає
і розперезалися вовки?

10.2022

1
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
на конюшині, бачиш, пагін.
Нову мелодію заграє,
запалить магію наснаги.

4
Пегасе, Музонько, рушаймо
в сонети, оди, серенади!
Політ підвищить і пришвидшить
художник-модерніст – лишайник
і конюшини зеленавий,
ні, не трилисник, а трисвічник!

Липень 2022

Вже тепле літо котиться на спад,
Хоч сяє ще блават у високості...
Сивіти злегка починає сад,
Іржаві пасма — до сосни у гості.

Але примчить грайливий вітерець --
Своїм духмяним подихом цілющим
В гущавину ввірветься навпростець,
І тихе щастя розіллється в пущі.

Немов кохана Муза звіддаля
На кулі, на повітряній летіла.
Поглянула униз і... вуаля* --
Спустилася і пригорнулась тілом.

І бризнув сонцем золотавий сміх,
Неначе ніжність розлилась навколо.
Кохались ми у травах запашних,
І милував нас легіт ясночолий!

28 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)