1
- Ніжна пташко, як же
осяйні пісні твої!
Любо з ними, гоже
на душі мені!
І нехай не лиш медвяні,
прийдуть і похмурі дні,
та зостанешся й тоді ти
в серця мого убранні.

В серці убранні!

В ці сади, о мила пташко,
чимскоріше прилети.
З піснею від самоти
завше будь зі мною ти!

2
- Як мені співати
наяву чи уві сні -
вільно не літати
дружкою весні?
А прийде пора мовчати -
мої крила в далині
будуть пошепки вбирати
днів нових п’янкі пісні.

Не лови лише мене
і в клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні не займай.

3
- І зів’ються поміж нами
поруч і у вишині
вільно-ніжними ладами
прянощі земні!
Бо нема у серці місця
невгасимій самоті
посеред рясного щастя -
в саду повноті!

У наші дні!

Прилети до мене знову,
пташко, в ці сади!
швидше, люба, прилети -
о, до чого ж гарна ти!

Прегарна ти!

Не лови лише,
у клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні незабутнім
не сполохай,
не злякай.

2025

– Ой Марійко, Марійко, як мі без тя бути?
Беруть мене у військо рекрути-рекрути.

– Ой хоробрий солдате, що казати маю?
Треба орду погнати із нашого краю.

– Ой моя ти кобіто, як же ти без мене?
Може мене убити гарпія скажена.

– Ой вояче, вояче, будемо здорові,
маєш силу козачу, ім’я Богунове.

– Ой Марійко, Маріє, вірна і єдина
я до тебе у мрії щогодини лину.

– Ой Іване, Іване, буду тя чекати.
Подолаєш тирана, збудуємо хату.

– Ой Марійко, Маріє, люблю тя, люблю тя.
Я за тебе кощія рубаю на пруття.

– Ой Іване, Іванку, жни прокляте зіллє,
а вернешся у танку, справимо весіллє.

Я помру від застуди
Місяць: лютий...
І дотліває сніг на землі.
Мій цукор розчиниться,
Як морфій,
В склянці дУмки
І душа злетить
В зачарованім сні.

Я помру від застуди:
Місяць: лютий.
І згаснуть всі ліхтарі.
Більше нас з тобою не буде.
Будем любити на різно,
Я і ти.

Більше не буде
Ні нас, ні муки...
В раю не дають морфін.

Просто тримаючи твою руку
Я йду, пробач, один.

Я помру від застуди,
Пішки зійду на Еверест.
Я не лишу на землі всіх,
Хто мене любить...
На горі стоятиме бетонний хрест.

Вечір дотліє,
В кімнаті морок:
Чорний, як страх
Перед боєм,
Страх в серці
Молодих медсетр...

Вечір дотліє:
Місяць лютий.
Я йду під прощальний
Твого серця, люба,
Оркестр.

1917 р.

Сизов чайков собі заячу, я собі закигичу,
На сліди, на твої упаду наболіло грудьми.
Тужнов піснев пташинов того чугаєчка прикличу:
што то буде, мой милий, як впадуть осінні громи?

Што то буде, мой пташе, як яблуні зіб’ють морози,
де меш вити кубельце, гди крякне голодна круква?
То си вкусиш погірклого плоду чугайчику… то си
запугуєш, як пугач, поночи розпукле «овва…» .

Лем не жалуй, мой пташе, на наше розмаяне літо,
а лем жалуй пташатко, што личком у татка воно,
а лем жалуй кубельце, што круквою долу прибито,
а лем яблуні жалуй, што п’яне охляне вино!

Моє шварне дівчатко, не йми мому голосу віри,
Же твуй татко на згадку уп’є лем студену росу,
А когди упряде ми в кіснички лем пір’ячко сіре,
Сизов чайков у світ я све чарне пташа понесу…

Чугаєчку, чугайчику, я би м до тебе летіла,
Я би м крила трудила, до ніг припадала м грудьми.
Мой розраяний пташе, лем білого личка б не хтіла,
а лем літечко наше, што збили осінні громи…

За вікном блукає вечір опечалений
у весняному намоклому плащі,
ходить вітер як музика неприкаяний,
навіваючи мелодії дощів.

Я запізнююсь до тебе на побачення,
наче можна запізнитись на роки.
Ой, як дорого за втрачене заплачено
з того дня, як у життя ми боржники.

Не катуй мене ні жалістю, ні ласкою.
Якщо можеш, на прощання, усміхнись
і пробач мені за те, що стане казкою...
Може, я тобі пробачу теж колись.

Синій вечір заховається за хмарами,
та забуте почуття не гріє кров.
За вікном безпечні люди ходять парами,
обікрадені сьогодні на любов.
....................................................
Цілу ніч співає вітер пісню жалібну
і дощами ополіскує поріг,
навіваючи мелодію негадану,
опадає фальш-акордами у сніг.

03.2021

Сідали ми поближче,
злітали ми все вище,
крутили на горищі
ми любов.
Була ти зовсім боса
та не крутив я носом
і кращої за тебе
не найшов.

Я арії вар’ята
співав тобі по блату
і личко конопате
цілував.
А ти, моя кубіто,
казала, – я з привітом,
коли твою гітару
поламав.

Трудився я до поту
і ти була не проти,
і пішки на роботу
я ходив.
А ти мене забула,
взяла і «бортанула»,
коли я у загулі
не блудив.

Купив я тобі шкари,
широкі шаровари,
бо ти мені до пари
у бою.
А ти, голубко мила,
мене не оцінила.
Для чого тільки шари-
ки крутила?
.
Я посилав привіти,
надію мав на діти
і рвав тобі я квіти
на траві,
а ти, голубко мила,
за іншим полетіла.
Для чого тільки
шарики крутила
в голові?

Я вірую, що є у мене ти
і знаю, що і я ще є у тебе,
що ми не боїмося висоти,
коли пливе земля на сьоме небо,
що я буваю іноді смішним,
і не умію гратися словами,
і червонію, і п’янію в дим,
торкаючись з тобою рукавами.

Та ніколи журитися мені,
що я тебе ніколи не ревную
і не горю в пекельному вогні,
що не тебе я уві сні цілую,
що наші імена о цій порі
ніхто ніде не поминає всує
і, що у небі, і на вівтарі
не прозвучить над нами, – алілуя!

Я дякую живій твоїй душі,
яка не знає, що була моєю,
за спокій мій, за наші міражі
під нашою вечірньою зорею.
І за мою під місяцем печаль,
за сонечко твоє над головою,
за те, що ми не вінчані, на жаль,
і я, на жаль, не буду із тобою…
……………………………....................
бо ти не мною хворієш, на жаль,
а я, на жаль, не хворію тобою.

2012-2020

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.
Поки розвиднялись дні за днями
в кожному вікні,
бачив я , що десь понад шляхами
світить і мені.
Матінка мене благословила
витерши сльозу,
щоб оберігала Божа сила
в стужу і в грозу.
Де мене по світу не носило
по чужій землі,
та не узяли мене на крила
білі журавлі.
Все, що є, і те, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,
де, не «скацапівши» під ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою батьків.
Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1990-2020

Співай, гітара моя,
пісня проста.
Не забуваю я
юні літа.
    Була в нас доля одна,
    та заблукала вона.
    Видно наснились мені
    щасливі дні.
Я пам’ятаю її
очі ясні,
як ми раділи своїй
ранній весні,
    як причащались в садах
    сіллю на спраглих устах,
    як розгорявся і блід
    вишневий цвіт.
Для нас у кронах дубів
місяць світив,
а вітер пісню без слів
нам присвятив.
    Віяв акацій дурман,
    ніч нас ховала в туман,
    тільки дивились здаля
    світлі поля.
Свідком був місяць один,
як ми клялись, –
будемо разом завжди,
тільки колись, −
    і потекла по щоці,
    блиснула в русій косі,
    як на травинці роса
    її сльоза.
Співай, гітара моя,
тільки не плач,
поки чекаю я
тихе, – пробач.
    Впала остання зоря.
    Видно прощатись пора.
    Вітер шумів у саду:
    «…я ще прийду».

04.20

- Набридли, любий, будні,
Поїдемо на море.
Шовкові сняться руни
Чарівного Босфору.
За хвилькою ще хвиля
У філіжанці срібній.
Розляжусь, як богиня,
Ти - падишахом, рідний.
На теплім узбережжі
Лазурні краєвиди.
Покірна без одежі,
Прекрасна, мов Ісіда,
На пляжі золотому
Приємно знемагати.
Не схочеться додому
В Козару повертатись.
Кохати стану п'янко,
Розніжено, медово!
- Я б залюбки, Тетянко,
Але ж у нас Корова!
Свиней і птиці швора.
Города - соток двадцять.
Для селянина море,
як тундра для китайця.
Тож збігай до сусіда,
Скупайся у грабарці
Бо теж мені Ісіда -
Сто сорок без куфайки!

(грабарка - копанка)

2018р

Коли твоє лице шмагає дощ,
А ти блукаєш у пустелі площ,
Я обійму тебе, а ти помовч.
Почуй мою любов.

Коли зірки ховаються нічні
І ти сльозою танеш у мені,
Нехай триває це мільйони днів.
Почуй мою любов.

Я знаю, ти єдиний між людьми
В моїй душі і у моїй журбі.
Іще до того, як зустрілись ми,
Належу я тобі.

Нехай би я забутою була,
Голодною по вулиці брела –
Усе б тобі одному віддала.
Почуй мою любов.

На гребені буремної пори
Долаєш ти стихії житія.
Але куди не занесуть вітри,
Нема таких як я...

Я мрією твоєю оживу,
Аби з тобою щастя досягти.
І знай, що уві сні і наяву
Моя любов – це ти.

Почуй мою любов...

2018

Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...

... Молока вона немало пишним ружам
додавала...

Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!

Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...

... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...

Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...

Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!

... Золоті багаті жили волосинки обложили...

Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Як на білому камені в Чорному морі
У кістлявих руках незабутньої mori,
Тридцять років у вирві сирої могили
Козаки про свободу Пречисту молили.

Працювали затяжко в тенетах неволі,
Де писали припливи кристалами солі
Записки для відправи своїх проскомидій,
Омиваючи хвилями крихітки мідій.

Возглашали вітри про замучені душі
І лежали мов проскури стулені мушлі.
Та нарешті Марія спустилась до келій,
Що чорніли в провалині білої скелі.

Наче місяць шовками огорнену діву
Привернуло відлуння козачого співу.
Опалили єство баритонові струми,
Нагадали їй батька проникливі думи.

І зійшла наче в пекло у шатах серпанка
В розкіш вдягнена жінка - султанова бранка.
Подивитись на тих, що натягують луки,
Поціляючи в серце загострені звуки.

Гей мужі, запорожці, у чреві темниці!
Духом величні, тілом занедбані, ниці,
Чи не знаєте Ви, що за день в Україні
Що за свято іде, що розспівують нині?

Ми нічого не знаємо. Звідки нам знати?!
Що за день. Як там батько, чи поруч ще мати.
Чи збирають жнива. Може верба розквітла.
Нам щодень наче ніч, ми не бачимо світла.

Ти була ще під ребрами неньки закута,
Ми тягли вже неволі знедолення пута.
Нас ув’язнено тут довше, ніж тобі років,
І не матиме вирок ні краю, ні строків

Я скажу вам, мужі, нині вдома скорбота.
Бо сьогодні день страти, а завтра субота.
Не проста ця Субота. Велика Господня.
Всі чекають неділі, пісень Великодня

Проклинаємо, дівко! Щоб щастя не мала!
Ти знущатись прийшла, чи нам горя замало?!
Проміняла свій ґанок на мармур веранди.
Нам поверне Софію молитва Оранти!

І поцілить катів постріл Божого гніву,
Залунають лади візантійського співу,
Розбіжиться гарем по кутках анфілади.
Хай не буде над нами ісламської влади!

Гей, мужі, запорожці, не треба прокльону!
Я в шовках не забула батьківського льону.
Як лунатиме спів з мінаретів мечетей,
Відімкну я засуви. І ви утечете…

Підіймайтеся тільки відкриється брама!
Помоліться Тому, хто помер за Адама,
Хто Різдвом розпочав відлік нашої ери,
Забирайте на пристані ваші галери!

І гребіть, ви гребці, на той бік цього моря!
Богуслав не минайте, хто буде з ним поряд.
Відшукайте там баню, високі колони
Що нагадують камінь цей біло-солоний.

Оспівайте на паперті вашу нескору.
Хай почує священник на хорах собору.
І дізнаються рідні - жива їх Маруся.
Я лелекою думи додому вернуся.

Заспіває кобзар, що попівна зробила.
Промайнуть над хрестом два сповідницькі крила.
Не відчує ніхто, крім невтішного тата,
Що була в Страсну П’ятницю ще одна страта.

Мій лебідь білий, о мій легкокрилий,
чом не тішиш ти серце,
чом никнеш безсилий?

Над лісами кружляєш в мовчанні,
чуєш ельфів у ніжнім шептанні…

… Та в мить розлуки,
в мить чорної зради
співаєш ти з муки,
а не для розради:

-О, мій вира́ю!.. Я млію… вмираю…
Мій спів лебединий лиш марево раю…

Мій лебідь!..


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Зима відійде́ і весна відцвіте,
і весна відцвіте…
Сад квітів опаде, снігом цвіт замете,
снігом цвіт замете…
і ти верне́ш до мене – так серденько щемить,
так серденько щемить!
Тобі я буду вірна, тобою буду жить,
тобою буду жить…

До мене, о рання, вернись любов моя,
вернись, любов моя!
Від бід і від стинання тебе сховаю я,
тебе сховаю я…
Коли ж чекання ма́рні зустріти образ твій,
зустріти образ твій,
любить не перестану тебе, о милий мій,
тебе, о милий мій…


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів: Логос,1997)

Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
Книга Пам’яті відкрита – музика відтіль...

Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:

„РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
на площадці танцювальній 41-ий рік...”.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
Наче з маминого Літа – музика сумна.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....

„Моя Ріо Ріта,
ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
Тобі, Ріо Ріта,
Ця серенада лине в світлу ніч.
Я тобі, моя кралю,
Про любов заспіваю,
Мені, Ріо Ріта,
Лиш ти одна – промінчик ясних віч!”



Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.

Амаліє юна, ще бал твій попереду, звісно ...
Ще юний гусар з ескадроном вривається в місто,
ще маленький оркестрик видмухує марші врочисті,
а тебе почуття переповнюють, ніжні і чисті.
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розкидає пахучі азалії в бік ескадрону?..
Вже помічені ручка і стан твій, і усміх невинний,
вже гусар зупиняє коня, преклоняє коліна.

... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п е р е м о ж е н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !

Амаліє юна -- розчулені дні усолоджені ...
Гусарська фортуна -- сибірські дороги несходжені.
Штики, командири, казенні мундири шматовані ...
Схололі квартири таємно для них уготовані.

Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розсипає плакучі азалії вслід ескадрону?..
Вже помічені ручка, і стан твій, і крапля сльозини,
вже гусар підганяє коня, преклоняє коліна.

... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... Поміж брунатних хмар
ще сонної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії!

Амаліє юна -- старенький оркестрик вискрипує,
дивак - саксофон то буркоче, то голосно схлипує.
Азалії -- в залі -- віконця тьмяні́, перекошені,
а поруч узда від коня і сіде́льця поношені ...
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
вимальовує в квітах азалії тінь ескадрону?..
Не помічені ручка і стан твій, і постать сиви́нна,
і немає кому на цей раз преклоняти коліна ...

... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !
... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п р и п о р о ш е н и й !

... Поміж брунатних хмар
вcе юної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії.
... А юний той гусар --
крізь зими і крізь повені --
несе безцінний дар ...
к о л і н ц я
н е
п р е к л о н е н і !

... Коліннопереможений ...
... Коліннозаворожений ...
... Коліннонаполоханий ...
... Колінноприпорошений ...

... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…

Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…

…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!

Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..

Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)

„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)

О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?

О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!

Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

В вечірню сутінь осінь погаса.
Багряно клен прощається із листом.
І Покрова́ крилом своїм Пречистим
манить у вирій: ось тобі яса!

Суєтні тіні в сутінковій млі
кудись зникають, звідкись виринають…
Кити на спинах Землю обертають –
полюддя вбоге… блазні… королі… -
Суєтні тіні в сутінковій млі!..

Епохи… Драми… Воскресає Час
у повноті яскравостей магічних,
Планета Щастя – тиха і велична,
як Крейслера пастельно-світлий вальс…
(І Час – за нами, з нами… й проти нас)!

Коли вже осінь… осінь на порі,
тут все в огні – і блазні, й королі…
Вертають в осінь з осені – навспак! –
химерно так! – а Час: тік-так, тік-так…
Кленовий лист не-ново кружеля –
Земля в огні… в снігу… в цвіту Земля!..
Земля в заграві… Сонця стиглий диск
стікає в сутінь як бджолиний віск…
Багрянородний, котиться в траву…

…І я в огні: множинні світло-тіні
блаженних душ промінчики нетлінні –
я пломенію… Звісно ж! – я живу…


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Ватра у полі - мирро і ладан,
Курява - проскурка для вірян.
Сонце - велика свіча небокраю
На багряниці призахідних ран.
Злото спекотного довгого літа
Мати-земля добуває із лон.
Вруняться вітром масиви пшениці,
Зерна у землю ховають на сон.

Щільно встеляючи доли червоним,
Яблука гупають бубном в садках.
Осінь калину збирає у ґрона,
Вішає на тинах.

2017

Мружать очки дрібнії дітки.
Дрібним діткам спати пора.
Сплять дерева, пташки і квітки.
Нічка настала – спи, дітвора!

Мружить вічка темная нічка,
Коло пічки спить світлячок.
Моя лялю, спи, моє личко,
Спи, моя чічко, ляж на бочок.

(З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)

Буммі й Барбі чемно тупцяють,
Чемно тупцяють, подивись!
І обоє плещуть руцями,
Плещуть руцями – не журись!
Буммі весело, Буммі весело,
Ходить обертом голова.
Барбі весело, дуже весело,
Ох, як весело, раз і два!

Буммі й Барбі чемно тупцяють,
Чемно тупцяють, подивись!
І обоє плещуть руцями,
Плещуть руцями – не журись!
Ми станцюємо гарну полечку,
Гарну полечку, гай-гай-гай!
Я і Олечка, і Миколочка,
Гриць і Сонечка…
Починай!

(З музичної книжечки для дітей
«В лапку джміль бере смичок». – Львів: Ліга-Прес,2008)

В лапку джміль бере смичок,
тихо скрипка грає.
В танці муха й черв'ячок
по траві кружляє.

Каблучки - тук-тук, чав-чав!
Ритми відбивали!
Половинку калача
музиканту дали!

Потім черв'ячок навчав
танцям слимачиху.
Джміль за гарну гру дістав
шоколад з горіхом!

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)

В літній вечір на полянці
жабку смажили в сметанці.
Так-так ось!
Так-так ось!
Чапля в гості жде когось...

По болоту без дороги
біжить бузько довгоногий.
Так-так ось!
Так-так ось!
Бузько згамкає когось!

Не добігла тільки качка,
запізнилась - от невдачка!
Так-так ось!
Так-так ось!
Облизатись довелось...

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)

Ти котись, котись, кибитко...
В’ється ночі золотава нитка,
(б’ється серце, ой та не дається –
палахкоче, не згаса!)
Понад плинною рікою
пущу повід, коників напою,
і тебе захланною рукою
поманю у небеса...

Ти лети, лети, голубко...
(Б’ється серце, ой та схлипом смутку),
рветься нитка золотобагря́на,
як жаринка, догоря...
Серед степу спозарана
з ву́тлих трав росте кривава рана,
що дорога – то жага-омана,
то незаймана зоря!

Ти веди, веди, дорого...
(Б’ється серце, ой та до знемоги),
де ж мені подітися від болю
у любові на устах –
на вітрах циганську долю
переллю я перекотиполю,
і розтану... стану... пересто́ю –
в неземних нових світах.

Ти... зореносно так світи,
поведи мене в світи – на край...
За прив’язаність прости,
як лошицю запусти
у привольний дикий рай!

Ти розкинь небесну карту
(б’ється серце, ой та не до жарту!),
а чи варто жити, чи не варто –
у циганки не питай...
Розведи у серці ватру
з болю, крику, схлипу, а чи жарту...
Чим жаркіше – тим рідніші шатра,
ти гори... гори... палай!..


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Ці чари музики святої,
Яка підносить і п”янить –
Доба епохи золотої,
І золотого чуда нить -

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Вдихає повними грудьми.

У цій епосі жити буду,
Вона - одна на всі часи,
Вона виносить нас із бруду
У небо вічної краси.

7508 р. (Від Трипілля) (2000)

Сяє щирим золотом
полум'я зорі.
У бору за озером
тужать глухарі.

І сумує іволга
на чужій межі.
А у мене вільного
світло на душі.

Знаю, вийдеш ввечері,
мила, за поріг.
Обійму за плечі і
однесу у стіг.

Ти фату коханому
віддаси сама.
Од любові п'яному
осуду нема.

Зацілую квіт очей
у руках своїх.
Понесу я ранок цей
за кайму доріг.

І нехай печалиться
небо угорі,
де сіяє радістю
тихий сум зорі,

поки сяє радістю
полум'я зорі.

1990,2017

Щастя нема у ристалищі ратному,
і на кону даленіє мета.
Є тільки мить на шляху поетапному,
що у людей – лиш одна суєта.

Вічна імла не гарантія спокою,
і не зове сивина пірамід,
поки зоря проти ночі глибокої
манить мене у сіяючий світ.

У далині все існує століттями,
та не туди лине мрія моя.
Чим дорожу, що ціную на світі я –
це тільки мить на межі житія.

Щастя мине і біда не порадує.
Тільки й життя, поки серце горить,
поки зоря, що зірвалась і падає,
іншій зорі подарує цю мить.

1997-2016

Я тут, Інезілья.
Я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Як вітер я вільний.
І хто мені рад?
Гітара – у лівій,
у правій – булат.
Тебе під гітару
розбудить мій спів.
Єдиним ударом
поб'ю ворогів.
Тебе я сховаю
під чорним плащем,
суперників зграю
відваджу мечем.
Я тут, Інезілья,
я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Шовкову драбину
додолу спускай.
Інакше загину –
і з вітром шукай.

2010

Мамо, рідна моя, ти ночами не спала,
ти трудилась як раб, щоб дітей прокормить.
А увечері пізно узор вишивала
на сорочці для сина, щоб мав що одіть.
А увечері пізно яскравий узор вишивала,
на сорочці для сина малого, щоб мав що носить.

Ту сорочку візьму, одягну ніби спомин
і полину в дитячі щасливі роки.
Мамо, люба моя, як я марю тобою,
ніби зорі горять на сорочці квітки.
Любо, мамо моя, я й донині ще марю тобою,
мовби зорі у серці горять ті твої квіточки.

Хай вони все життя так палають і квітнуть,
ніби рання зоря, як ті маки в житах.
Мамо, люба моя, рідна нене привітна,
юна горлице сиза, голубка в літах.
Любо, мамко моя, рідна нене сумна і привітна,
юна горлице сиза, голубка в дитинства літах.

Знов до тебе спішу як завжди, моя ненько,
а уява малює щасливі роки.
Що минули з тобою, матусю рідненька,
і твою вишиванку ношу залюбки.
Що минули в дитинстві з тобою, матусю рідненька,
і твою вишиванку ношу до сих пір залюбки.

2016

Шопена вальс, Шопена вальс
Так солодко до себе кличе
У романтично світлий час,
У дев`ятнадцяте сторіччя.

Де в косах з квіткою, в саду
Сидить замріяна панянка,
І пестить вроду молоду
Проміння сонячного ранку.

Їй від коханого листа
В альтанку різьблену принесли…
І там вона його чита,
І усміхається чудесно.

Скажи, поете молодий,
Які слова їй приберіг ти,
Що після тихої ходи
Вона зірвалась раптом бігти?

І вже злітає, наче птах,
Із трав на гілку в цьому раї.
А щастя у її очах
Здається, світ весь обіймає.

Красуня ловить на льоту
Червоні яблука чудові,
Немов збирає в мить святу
Плоди достиглої любові.

…Ця звуку віхола, мов бал –
Вир білих суконь, аксельбантів.
І музики сяйливий шал,
Неначе пурхання пуантів.

Останній промінь звуку згас,
В спіраль волосся мов завився…
Чому ж у той прекрасний час
Я, Боже мій, не народився?!

28.03.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Осінній вальс печаль навіяв,
Обсипав листом золотим…
Непрохана сльоза під вії
Журливим вітром залетить.

Вже не зустрінемось ніколи –
Мов холод сковує німий.
Ридає жовтень світлочолий
Навкруг багряними слізьми.

Неначе долі ті удари –
Акорди падають сумні.
Немов краси сумної чари –
Лишилась музика мені.

28.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, дача.

Вітер із юності чари навіює,
ніби блукає алеями час,
де аромати акації білої
аж до світанку дурманили нас.

Я пам’ятаю і ночі зі зливами,
і силуети у темній воді.
Боже, якими були ми наївними!
Як ми ще вірили щастю тоді.

Скроні мої укриваються інеєм –
квітом акації весен ясних.
Тільки зимової віхоли білої
щось нагадає сьогодні про них.

Поки ще вітер минуле навіює,
знову і знову пригадую я
ті аромати акації білої,
ще не забуті як юність моя…

…кетяги пишні акації білої
неповторимі як юність моя.


1999

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

Все пройти довелось,
а відведено так не багато.
І мороз – не мороз,
і жара – не така то й жара,
а весняна пора
вимагає високої плати
за не зіграну роль
у комедії зла і добра.

Це неначе кіно,
де у залі ми і на екрані.
Де чекає давно
за птахами у вирій дебют.
Тільки час не стоїть,
поки інша картина настане,
де руйнується світ
і куранти як реквієм б’ють.

Це неначе у сні,
у піке затяжного польоту,
обганяючи час,
наші душі летять до небес.
У реальній війні
під руїнами аеропорту
запізнився спецназ
на один запланований рейс.

                              02.2015

Про зозулю, ластівок, отару,
солов’я за гаєм і кошару,
осокори, гори і калину
ми співаєм пісню "Черемшина".
Приспів:
В колориті тому потопаєм.
В буднях ми романтику шукаєм.
Наш народ співає –
душу вивертає!
Й так собі живе.

Чи діждалась вівчара в садочку
дівчинонька в тихому куточку?
Чи прийшов він? Чи вони кохались?
Як все склалось? Чи вони побрались?
Приспів:
Ми про те ніколи не узнаєм.
І романтики у тім не маєм.
Наш народ співає –
душу зачіпає.
Й так собі живе.

Чи вони в райцентрі поселились,
чи товклись в будинку зі старими?
Чи дівчѝна вміла газдувати,
а вівчар нормально заробляти?
Приспів:
Ми про те не знали і не взнаєм,
бо проблем своїх нам вистачає.
Наш народ співає –
душу добру має.
Й так собі живе.

Океан - це цілий всесвіт. Непізна́ний. Грізний.
Він красивий на світанку і вночі, і вдень.
Він то теплий, то холодний, він буває різний.
Він прабатько, годувальник, джерело натхнень.

Ми живем в пласкому світі на горизонталі.
Океан дає свободу мешканцям своїм.
Може там все так, як має бути в ідеалі.
Може там у океані мав би буть наш дім.

Ми кинуті у вир ріки життя,
долаємо пригоди й перепони,
гамуємо страхи й серцебиття,
напружуємо м'язи і нейрони.

Не хочеться натрапить водокрут,
трясовину, болото чи канаву.
До повних вод наш проляга маршрут,
тож сенс життю придумаєм на славу.

Стихій великих прагнемо - Дніпра,
Йордану, Нілу, Гангу, Амазонки,
доплить до Моря Щастя і Добра,
якщо не лайнером, тоді хоча б на джонці.

Дощ розвісив в повітрі на нитках кришталики суму.
Він сьогодні печальний, буває ж веселий чи злий.
Про безглузді дрібниці життя я впадаю в задуму,
дощовими сльозами очищусь в цей день дощовий.

Дощ танцює веселий хіп-хоп на дахах і на листі.
Дощ співа під осінній сонет серенаду свою.
Тротуари, дороги, мости і авто будуть чисті.
Дощ умиє листки і, можливо, занудність мою.

Дощ малює краплинками – я, так як він, не зумію,
виплітає мережива мрій он на тому вікні.
В цей знайомий будинок спішу, бо ще маю надію
від дощу утекти, і що тут будуть раді мені.

-----------
2014

Уявлю собі власний Берлін, де звучить все органним акордом.
В ньому все гармонічне й казкове, бо своєї мети досягло.
Кожен камінь в бруківці й будинки – усе тут довершене й горде.
Молоде тут плекає надії, а старе – все, що є – зберегло.

Тут філософом кожен стає. Всі щасливі, але не наївні.
Інженер може «як» показати, а поет розказати «чому».
Цілим світом це місто стає – досконале, багате, чарівне.
Звуків море, вогнів мерехтіння небуття розганяє пітьму.

19.09.14

ЖАСМИН
Прокидаюсь в пахощах жасмину.
Губиться із гілочки сльоза…
– Я тебе довіку не покину!.. –
Чи пелюстка це, чи ти казав?

…Вечір юний. Несміливі кроки…
І жасмин, подільський кипарис…
Цей букет таких далеких років
Запізнілі спомини приніс.

Над пахучим стогом – роєм бджілки.
Боже мій! Ну чим же не фата?!
Не зламай кохання ніжну гілку.
А зламав – не снись, не повертайсь.

Гілочка пахучого суцвіття –
Ніжне щастя давньої весни.
Пелюстки-цілунки сипле з вітром
І п’янить мене, п’янить, п’янить…

Спомини журбою перемиті.
Всі думки про тебе – як роман.
Не зника з очей вуаль жасмину.
Усміх долі то ачи обман?..

Зажасминить ще. Та чи зустріну
Я ці очі – кольору життя?..
Чую знов: «Довіку не покину»…
То хіба ж можливе забуття?! (© Любов Сердунич. – Квіти грудня, 1996. – С. 13).

Темрява на дворі, знаєш, вже о п'ятій,
Ніби то правдиво, ніби назавжди.
Гаманцем та серцем я і ти багаті,
І, здається, схожі маємо світи.

Я фарбую губи, ти читаєш Кафку,
Я шукаю привід, ти вбиваєш гранж,
Ти мене поцупив, в гру мене забрав ти
І тепер годуєш кавою меланж.

Хто насправді гірший, хто насправді винен,
Хто кого кохає, подолавши біль -
Ми з тобою майже дві простих людини:
Майже у кареті, майже на горбі.

Не чекай на інше, я не дочекалась,
Ми лише фантоми в темному вікні,
І куди не глянь - скрізь постійний галас.
Я не те, щоб вірю, і не те, щоб ні.

Всі наші i love you, всі наші where are you,
Мікси із Шекспіра - be or not to be,
Я просила в храмі, я ще сподіваюсь,
Що колись навчуся вірити тобі.
Собі.

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Роззувайте, хлопці, бутси та й сідайте спочивать,
а я вийду на заміну перемогу здобувать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
прапорець до рук взяла.

Копав, копав козаченько по м’ячу та по ногах,
а з трибун усе свистіли, чом рахунок по нулях.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
поза грою підняла.

Лівим краєм проривався, метушився, як умів.
Там був захист, чисто дідько, ну хіба що без рогів.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
та й до мене підійшла.

Правим краєм теж достатньо я травички потоптав,
та колеги – одні скнари, тож м’яча не діставав.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
біля мене стояла.

Я по центру, хтось прострелив, у макітру м’яч влучав
та й відскочив у ворота, суддя гол зарахував.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
посміхнулася мені.

Привітайте, хлопці, з голом та й ідіть вже спочивать,
бо скінчився час двобою, мені ж треба щось узнать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
телефон мені дала.