Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Жахливе
Минуще… та…
Затрималось
Потім як належало
Минулим назвалося
А зміни
Блукаюче
Витріщилися
Безглуздо
В найближчому
Майбутньому
Не мислячи
Нас

Вони знають як треба

Бредуть бредуть
І творять порожнечу
Одну лиш порожнечу
Навколо себе
І запах смерті

Могильну огорожу
Зводять зі страху
І ненаситну безнадійність
З безпросвітною надією
Виводять із заду

Вони знають як треба

2026

Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Тепер сидять, розмовляють, згадують минуле,
Як то воно в молодії їхні роки було.
Згадують «братів по лісу», що вже їх немає,
Бо ж відважних молодими життя забирає.
Такими себе не вважали – які з них герої?
Адже вибрались живими з веремії тої.
- А я згадую, - Микола озвався, -
Як я москалям уперше у руки попався.
Вирішив в село сходити та харчів узяти.
На край села постукався у знайому хату.
Петро давно помагав нам. І в селі то знали.
Тож, я ж думаю, знайшлися такі, що продали.
Бо ж не встиг я за стіл сісти, взятись до вечері,
Як хтось раптом кулаками грюкає у двері:
- Аткривай! А то ми всєх вас тут пєрєстрєляєм!
А я ж «голий» - і пістоля при мені немає.
Залишив його у лісі, коли йшов до хати.
Не хотілося даремно так ризикувати.
Бо зі зброєю побачать, то вб‘ють – звична справа.
Але й Петра підставляти, звісно, не мав права.
Петро глянув: що робити? Махнув – відчиняти.
Увірвалося їх кілька, кожен з автоматом.
- А-а-а, бандєровци! Папались! - Обох нас схопили.
Та ми і не опирались, бо то б точно вбили.
Вивели обох із хати: - В район вас даставім.
Там, навєрняка всю правду гаваріть заставім.
Чомусь руки не зв‘язали, що дивно доволі.
Посадили нас на воза й рушили поволі.
Кажу Петру зовсім тихо: - Щось не теє, брате.
Мабуть, треба якусь капость в дорозі чекати.
Ми, як пани возом їдем, один трима віжки.
А всі інші навкруг воза теліпають пішки.
За селом дорога лісом вузенько петляла.
Раптом вискочила з лісу ватага чимала.
По одягу, наче наші. Петро підхопився.
А я його смик за полу: сиди та дивися.
Конвоїри ще не встигли і зброю підняти,
Як у груди їм німецькі вперлись автомати.
Один смикнувся, так йому прикладом дісталось.
- Ну, що «червонопогонні», нарешті, догрались?! –
Видно, старший. На нас глипнув: - А це що за фрукти?!
Не йдуть пішки, не простенькі, мабуть, мають бути
Москалики. – і єхидно на нас поглядає.
Я Петра не встиг спинити, як він заявляє:
- Та ми свої! Що ви, хлопці? Не тра жартувати!
То нас везуть до району аби допитати.
- Ага, свої. Хто б повірив? Доведи спочатку.
Бо поставлю враз на лобі криваву печатку.
З ким працюєш? Хто він з себе? Хто ручитись може?
А я бачу, що на наших то зовсім не схоже.
Петро ж зовсім розгубився, бо ж кого він знає?!
Тільки того, хто до нього часом зазирає.
Кажу: - Хлопці, ви даремно дядька зачепили.
Бо москалі випадково то його схопили.
Мене брали, він під руку гарячу попався.
- А ти хто? - суворо старший мене запитався.
- «Явір» я, можливо чули?! – Доводилось чути.
- А хто курінний у тебе? – Та ж відомо – «Лютий».
- А де схрон ваш? Бо ми лісом кілька днів блукаєм.
Мусили свій ліс лишити, прихистку шукаєм.
Я ж прикинувся наївним, довірливим дуже:
- Що ж, до схрону я з радістю відведу вас, друже.
А із цими що робити? – на москалів глянув.
Тягти їх також до лісу – ідея погана.
- Не проблема. А ну, хлопці, москалів хапайте,
До кущів їх та хутенько всіх перестріляйте.
Конвоїрів похапали, за кущі погнали.
Звідти черги автоматні скоро залунали.
Я то знав, що то все спроба замилити очі.
Свої своїх убивати навряд чи захочуть.
Могли б і тут постріляти, коб’ справді хотіли.
Коли «хлопці» повернулись, Петра відпустили.
А я «повів» їх до схрону. Я ж ліс добре знаю.
Привів туди, де в болото стежка завертає.
Вона майже не ходжена, лиш мені помітна.
Завів туди - їм ніколи не вибратись звідти.
Вони втомлені за мною ледве теліпали
І підступності такої зовсім не чекали.
А я вибрав вдалу хвильку і в кущі прожогом.
Поки вони змикитили, що тут і до чого.
Поки кинулися слідом, почали стріляти,
Я устиг уже добряче від них круга дати.
Обійшов їх стороною. Вони ж, де не пхають,
Неодмінно у болото бездонне пірнають.
Бо звідтіль одна стежина і більше немає.
Звідти вибратися може той, хто її знає.
Довго постріли лунали, матюки в болоті.
Але то уже, звичайно, не моя турбота…
- А мені теж добру справу вдалося зробити, -
Одізвався, усміхнувшись молодший Микита.
Я тоді геть молодим був, та страшно бешкетний.
Тоді якраз літо було в рік сорок четвертий.
Я в хуторі Новосілки тоді жив з батьками.
Часто хлопці заходили до нас за харчами.
Я і сам до них просився та поки не брали:
- Підрости ще, хлопче, трохи, - зазвичай казали.
А то якось я до лісу за хмизом подався.
Тато самогон варити наразі збирався.
Я не став у ліс далеко за хмизом ходити.
Щоб звірину якусь хижу часом не зустріти.
Бо казали, що ведмедя бачили у лісі,
Хтось із села нещодавно, неначе зустрівся.
Пішов собі вздовж узлісся, замріявся якось.
Коли чую, недалеко тріснула гілляка.
Я тоді в кущі прожогом, дослухатись взявся.
Десь у лісі недалеко гурт розташувався.
Я шмигнув бігом на дуба, щоб краще гляділось.
Коли й, справді – кількадесят чоловік розсілись
На галяві. Всі в повстанських наших одностроях.
Розмовляють та співають. Та усі при зброї.
Щось мені тривожно стало. Хоч наше співають,
Та москальських забагато матюків вживають.
Наші хлопці так не роблять. Вже чутки ходили,
Що москалі однострої наші начепили
Та винюхують все ходять, селян нападають.
А люди ж то їх за наших - бандерівців мають.
От і віру утрачають… Аж двоє спинились.
Не думали, що хтось чує, тож розговорились.
Один, видно з командирів, другого я знаю.
Недалеко він від дядька в селі проживає.
Командир тому й говорить: - Уранці чекайте.
«Хати» своїх чимось білим всі повідзначайте,
Щоби ми не зачепили. Та вже погуляєм.
Всіх прихвостнів бандерівських бігом постріляєм.
Заявимо, що за зраду. Хай бояться люди.
А тепер іди. Позначить двори не забудеш?
Та і бігом розійшлися. Що робити маю?
Думаю, а сам хутенько із дуба злізаю.
Бігти в село, хоча б дядька попередить свого?
Чи повірить? І чи вийде щось путнє із того?
А тут думка промайнула: під сусіднім лісом
Якийсь загін величенький москальський спинився.
Військові. А добре було би мені зробити,
Щоб військових на бандитів оцих натравити.
Я одразу ж підхопився та й бігом подався.
Біг і біг, ніде спочити і не зупинявся.
Поки й вартового окрик не почув: «Стояти!»
- Мені треба командиру важливе сказати!-
Кажу йому запихавшись. Скоро командиру
Розповів усе. Він, наче мені не повірив.
Когось послав розвідати. А вже за годину
Підняв загін і свій табір хутенько покинув.
«Банду» вони оточили, бо ж їх більше було.
Підкралися дуже близько, а ті і не чули.
А вже потім залунала стрільба й канонада.
А я до бедламу того дослухався радо.
Як «бандити» зрозуміли із ким справу мають:
- Та ми свої! Не стріляйте! – із кущів горлають.
Але хто їм так повірить? Велять скласти зброю.
І тих, хто живий зостався, погнали юрбою
До району. Там, говорять, згодом розібрались.
«Полонених відпустили». А тих, що зостались
На галяві тій навіки – то селян пригнали
І на тій галяві прямо усіх поховали.
Хотіли мене відзначити та ж «помилка» сталась,
Щоби чутки не плодити, так воно й зосталось.

дощ місить
безперервна вогкість
туман
у м'яких головах
задубілі та злі
очі
у вічі
впала темрява
у безсиллі
зриває листя
жовтневий дощ

2020

Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

Пливе Земля –
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
чи юдей,
яким колись
Земля лягла під ноги
і дала все,
що мала для життя.
Земля їх годувала,
а не боги,
Земля їм дарувала
майбуття.
В земній любові
щедро годувала,
та не дійшло
до розуму землян,
що і до раю
шлях той торувала
земля від сонячних
земних полян…
Немає вже
полян тих
а ні раю,
над головами
крутиться сміття,
сміттю смертельному
не видно краю,
воно найбільше
людства здобуття.
Ракета, дрон,
гармата, бомба
не для життя –
для вбивств і вбивств,
не біль у серці –
злості пломба,
щоб кров’ю біс
на небі впивсь.

Пливе Земля,
та вже не має сили:
всю силу
знищено людьми.
І навіть Бог,
старезний сивий,
іде навпомацки
у тьмі,
яка стискає
світла простір,
і вже гримлять
її гармати.
Це є Землі
бандитській розстріл…
Прости нас, дурнів,
Земле-мати.

Липень 2026

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

Там гранями грановані
гранітні труни,
що надійно сховані…
І в них мерці
алмазні
сяють,
яких живі
не поважають.

2026

Великі, та малі — галактики.
Але в щурів є інші ієрархії:
жирніший хвіст,
якщо гостріші зуби.
І більше калу вивергаєш,
якщо більш згриз, аніж товариш.

2022

Прохолодой своєю ніжнá
та країна, що скрізь льодова...
Електрони — раби у ядра, дуже атомного, — неспроста!
А в кристалах блискучих, твердих, — і молекули знають місця!
Все тому, що проста і ніжнá,
так незламна і так… льодова
воля Сніжного короля.
Він безсмертний. А якщо помре… новий фюрер, як Сонце, зійдé!
Доленосно освячений Рейхом Північним,
дуже добрим та Тисячолітнім!
Ну а що, як підтає… Ну а що, як помре...

2022

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

14 червня 1919 року трагічно обірвалося життя видатного українського художника

Він першим в Україні пішов шляхом новаторських експериментів, узявши від імпресіоністів ескізність, від арт нуво - широкий пензль, а від Іллі Рєпіна - основи реалізму. Саме його картини піднесли українське образотворче мистецтво на західноєвропейський рівень.

Унікальний творець був вбитий червневої ночі неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом у потилицю. Він був на порозі нових звершень. Йому було лише 43 роки…
Був, було… Він - є!

Вбивають кращих
всюди і завжди,
вбивають гігантів -
яскравих, відважних…

Але повертається
геній до нас,
саме сьогодні -
його час!

2026 рік

Як Сталін партійну «опозицію» подолав.

Хто учився при Союзі, здобував освіту,
Пам’ятає, що у вузах доводилось вчити.
І марксизми, й атеїзми без кінця зубрили,
Та й історію партійну, безумовно вчили.
Бо ж без того професію ми не здобували,
Як не знали, що Маркс й Ленін про неї писали.
Професори і доценти мали нас навчити,
Що без партії нічого не робиться в світі.
Що в партії однодумці не сплять дні і ночі,
Нам життя зробити краще якнайшвидше хочуть.
Я не надто дослухався, що вони казали,
Але іноді питання усе ж виникали.
От, скажімо, як йшла мова про двадцяті роки,
Коли «партія» нещадно боролася з Троцьким,
З Зінов‘євим, Бухаріним – тоді нас повчали,
Що відношення до влади боротьба не мала.
Не за владу боролися сталіни і троцькі.
Це і тоді виглядало якось ідіотськи.
По-перше, як не за владу боролись «партійці»,
То чому ж такі трагічні результати в «бійці»?
Чому тих, що у цій «бійці» Сталіну програли,
Кого льодорубом вбили, кого розстріляли?
А, по-друге, коли влади в країні не мати,
Тоді як же «рай народний» у ній будувати?
В ті часи у цім питання розібратись годі,
Інформації ж не було стільки, як сьогодні.
Отож, хочеться хоч нині уявлення мати,
Як же Сталіну вдалося тоді гору взяти.
Щоб у тому розібратись, поглянути треба –
Хто був хто і що він саме представляв із себе,
Ще до того, як вдалося владу захопити
І безкрайнюю Росію в крові потопити.
Були в партії, як Ленін, що книжки писали,
Теорії дурнуваті у світ видавали.
Ідеологи – все більше були в закордонах,
Бо ж в Росії їх вважали всіх поза законом.
Були ті, що «працювали», гроші здобували,
Щоб ті перші по європах жили-жирували.
Серед отих був і Сталін, і Камо – бомбили
Банки, різні установи, за що і сиділи.
Троцький був з меншовиками ( і таких багато),
Що устигли дуже вчасно із ними порвати,
До більшовиків пристали, коли їх силу відчули.
А Камєнєв і Зінов‘єв – ті «зрадники» були
Ще в сімнадцятім. «Повстання» тільки готувалось.
Ще більшовики таємно у штабі збирались,
Розробляли свої плани, як владу забрати,
Двоє тих в газеті плани встигли розказати.
Боялися, що не вийде та всіх постріляють,
А так вони виправдання хоч якеєсь мають.
Тями в Леніна не було повстання підняти,
Він все більше язиком міг гарно теліпати.
Готував повстання Троцький і вийшло все вдало,
Дуже швидко Тимчасовий уряд розігнали.
А Сталін «проспав повстання», лиш тоді дізнався,
Як переворот той клятий більшовицький стався.
Далі війна громадянська – страшна різанина,
Здавалося, розпадеться, загине країна.
Та більшовики вчепились намертво за владу,
Гарматами встановили «Усю владу радам!»
Як бої усі затихли, багатьом здалося,
Що життя спокійне, мирне, врешті почалося.
Та, поки народ відходив від років кривавих,
В керівництві більшовицькім йшли інакше справи.
На словах усі єдині та щомить готові
«Друзям» в спину ніж встромити та пустити крові.
Ленін вже на ладан дихав, інсульти здолали.
Хоч за звичкою його всі за «царя» вважали.
Він вирішував, що можна, а що ні робити.
Жаль, Каплан його тоді ще не змогла убити.
Чи Каплан, чи «вірні друзі» по партії, може.
Та настав час покінчити із ним тепер, схоже.
По війні взялися «бонзи» за справи партійні.
Їм зовсім не до вподоби паперові війни.
Порпатись у тих паперах ніхто не бажає.
Тож на Сталіна всі радо те перекладають.
Вибрали його генсеком. В ті часи посада,
Щоб всі справи паперові привести до ладу.
А всі інші керували і тому раділи,
Що Сталін застряг в паперах, а вони при ділі.
З Леніним поки носились – «цар-батюшка», наче,
Але, все ж, на його місці кожен себе бачив.
Як хвороби підкосили Леніна, зраділи,
Було б добре, коли б «цар» був тепер не при ділі.
Тож всі дружно узялися разом з лікарями
Про його здоров‘я «дбати» - заявили прямо,
Що ніхто не має права із ним говорити
Про політику, про справи – всім заборонити.
Радіо йому прибрали, газет не давали.
Одним словом, постарались та ізолювали.
Ленін був «авторитетом», як вкаже на кого,
Той у партії і стане «царем» після нього.
А той все, наче вагався когось називати,
Бо ж знав усіх і боявся, щоб не прогадати.
Троцькому, можливо вірив Ленін більше всього,
Тож тихцем диктує Крупській він листа до нього.
Сталін, як про те дізнався, дуже розізлився
Так, що укрив Крупську матом, на те не дивився,
Що то Леніна дружина. Та стала жалітись
Чоловіку. І той також мусив розізлитись.
Взявся він «Листа до з‘їзду» тепер диктувати,
«Друзям» своїм по партії ярлики чіпляти.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв під удар попали,
Пятаков, Бухарін, Троцький теж свого дістали.
Хотів Ленін, щоб на з’їзді той лист зачитали,
Та про всіх тих «пройдисвітів» всю правду узнали.
Звісно, що ті «пройдисвіти» не дуже хотіли,
Щоб таке на всю країну про них говорили.
Тож вдалось якось зам‘яти. Хоч лист і читали,
Але тільки між своїми, щоб «чужі» не знали.
Леніна від справ і зовсім вже ізолювали,
І тоді інсультом третім його доконало.
Ще живий та вже не здатен він щось зрозуміти.
А «друзі» всерйоз взялися вже владу ділити.
Нема Леніна, всі інші Троцького боялись,
Отож, звісно проти нього бігом об‘єднались.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв «дружити» взялися,
Щоби Троцький не піднявся, влади не добився.
А, оскільки він над військом мав велику владу,
То вони свиню велику підсунули радо.
Щоб військове керівництво не під ним ходило,
Вони купу своїх людей туди посадили.
Троцький, звісно, добре бачить, куди повертає,
Демократію партійну вернуть вимагає.
Але хто ж його послуха? Вони ж більшість мають,
Тож, що хочуть у країні - те і витворяють.
Тоді він через газети став «молодь» манити,
«Новим курсом», що пора вже стариків змінити.
А Сталін же пост генсека два роки займає,
Він же всі партійні кадри всюди розставляє.
Тож своїх людей розставив, щоби в разі чого,
Вони дружно виступали в боротьбі за нього.
А тут Ленін врізав дуба. Так все вдало склалось,
Усі ідола із нього ліпити узя́лись.
У кожного свої плани. Та, як розібратись:
Щоб на нього, як на бога могли посилатись.
Вони, мовляв, апостоли, роблять його справу.
А, хто їх не хоче слухать, той, звісно не пра́вий.
Поховали в мавзолеї вони свого «бога»
Та і спадок узялися ділить після нього.
Політбюро вже без «бога» уперше обрали,
«Апостоли» найвірніші у нього попали:
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв, з ними Льова Троцький,
А ще Риков і Бухарін та якиїсь Томський.
Слід сказати, що в тридцятих зі списку отого
Тільки Сталін залишився і більше нікого.
Сталін їх усіх понищив. Бо ж секрети знали
Про гріхи його минулі, тому і пропали.
Більше всього Сталін, звісно Троцького боявся.
Тому саме то за нього найпершого взявся.
Камєнєв й Зінов‘єв йому плечі підставляли,
Бо ж Троцького бачить «богом» зовсім не бажали.
Клялись вірності ідеям і Троцького кляли,
Потихеньку людей його з влади прибирали.
Фрунзе, що на чолі війська стояв тоді всього
Змусили лягти в лікарню й «зарізали» його.
Отак Троцького потроху із влади й прибрали.
Тоді Камєнєв й Зінов‘єв розуміти стали,
Що зі Сталіним «могилу» і собі копали,
Самі пастку ту створили, самі і попали.
Сталін з Троцьким розібрався і за них узявся,
З «молодими» проти старих кадрів об’єднався.
Ті до Троцького помчали, разом відбиватись.
Та даремно уже було, навіть і старатись.
В Сталіна скрізь свої люди, зумів влаштувати.
Хоч Камєнєв у вождизмі його звинуватив
Здуру. І це у Росії, де їм цар потрібний.
Не зумів він зрозуміти «душу руську» видно.
Зінов‘єва з Ленінграду втришия прогнали,
Його вірному партійцю Кірову віддали.
Камєнєв з Політбюро «спустивсь» в кандидати.
Троцького з Політбюро не стали чіпати.
Хай погавкає іще, як дурні знайдуться,
Що супроти Сталіна із ним поведуться,
То не треба ворогів і шукати буде.
А прийшли в Політбюро «сталінські» вже люди.
Не довго та трійця «лівих» йому заважала.
Скоро їх з Політбюро у ЦеКа прогнали.
Усе нижче опускались «апостоли» бувші.
Сталін так їх обійняв, що скоро задушить.
Коли самих визначних отак опустили,
«Опозицію» взяли та й заборонили.
А, як зовсім не страшні діячі ті стали,
То одного за другим з партії прогнали.
Троцького так, взагалі в Казахстан заслали.
Передумав Сталін та й з країни погнали.
Він в Туреччині сидів, в Мексику подався.
Сталінський до нього кат саме там дістався.
Сталін потім пожалів, що зробив дурницю,
Бо Троцького відпустив в кляту «заграницю».
Ще й архів з собою весь дозволив забрати.
А той взявся проти нього «пасквілі» писати.
З Троцьким зрозуміло та інші ж залишились.
І на Сталіна тепер інакше дивились.
То був рівня, чи вони ще й вище стояли,
А тепер перед «вождем» вони плазували.
Просять в партію вернуть – другого ж не знають,
А Сталін, немов садист на них поглядає.
Насолоджується тим, як вони плазують,
А він милостиво їх милує, рятує.
Конкурентів всіх прибрав, вибрався нагору,
Мабуть, зробиться «царем» у Росії скоро.
А то може й «богом» стать, Ленін, як ікона,
Буде трупом шлях встелять попри всі закони.
Як не «богом», то вождем, що лиш може знати,
Як всі «заповіді бога» треба трактувати.
Такий собі Мухамед зі святим кораном.
Тож усяких конкурентів і прибрав він вправно.
«Бог» один повинен буть, як і вождь – єдиний,
Хто не згодиться із цим, той має загинуть.
Ті вже були не страшні, принижені, «збиті»,
Проти нього і не сміли уже говорити.
Та знайшлися молоді, стали бунтувати,
Як Росію на свій шлях став він повертати.
Риков, Томський і Бухарін кинулись запізно,
Вже у Сталіна рука зробилась залізна.
Вже така його дрібнота зовсім не лякала.
Уже вірні його слуги проголосували,
Навішали ярликів їм, як звикли робити.
Та й з посад «єретикам» довелось злетіти.
А попереду чекали вже роки тридцяті,
Коли Сталін вже не шкіривсь, а велів вбивати.
І тоді всі на конвейер смерті вони стали,
Хоч руками і своїми ж його збудували.

Я буду вічним депутатом,
Посланником самих низів,
Покараним нечутним катом
На шальках мужніх терезів.
Я буду вічним адвокатом
Для юності і боротьби
В житті шаленім і строкатім,
В мінливім річищі плавби.
Я буду вічним добровольцем
Іти на штурм німих фортець
Ненависті і зла для волі,
Для визволення всіх сердець.
Я буду вічним дисидентом,
Нонконформістом і борцем.
Зло не скасується декретом,
А знищується із яйцем.

13 грудня 2025

Жепоньки попіднімали —
І борги всі поскладали.

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників і видатних патріотів.
 Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів, молодший брат Валерій не побоявся його провідати…



Брати два, дві долі -

Валерій та Анатолій.



Брати два, дві долі -

дорога до волі.



Брати два, дві долі -

ламали, мололи.



Брати два, дві долі -

на двох нари голі.



Брати два, дві долі -

подих юдолі.



Брати два, дві долі -

вивчають у школі.



Брати два, дві долі -

Валерій та Анатолій.

2026 рік

                І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
у вигляді злодіїв у законі,
які спливають нечистю вгорі –
заляпана в історію сьогодні
картина маслом – три богатирі.

                ІІ
Історія утвердила навіки
відомий героїчний пантеон –
і Леонід, і Олександр Великий,
і гун Аттіла, і Наполеон...
а нині це або хамелеон,
якщо не на всю голову каліка,
або потужний поц і недоріка,
якому наплювати на закон.
Минає еволюція людини,
а далі інволюція гряде
і те, що переліплене із глини
кудись іде, та не туди веде.
Здається, не було й нема нічого
хорошого у тому, що «пойняв»
його електорат, окрім одного –
цей неук нереального і злого
накоїв менше, ніж наобіцяв.

                ІІІ
Найлегше залишатися сліпими
і далі прикидатися тупими
істотами, яким дали урок,
аби не забували помилок,
які вони свідомо учинили,
коли ще надривали свій пупок
від сміху ідіоти та дебіли
і меркантильна мафія – совок...
......................................................
а це – шеренга на путі руїни
зі злої волі чучела пуйла,
якому Україна не дала
поставити Європу на коліна.

03.2026

Сидять діди, розмовляють, згадують минуле.
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати маю:
Гарно було при Союзі. Всюди був порядок.
Люди жили у спокої, трудилися радо.
Молодим так не хотілось на місці стирчати,
Роз’їздились по Союзу щось там будувати.
А які були будови?! По світу гриміли!
Турксиб, Комсомольськ, Магнітка! А канал прорили
Біломорський?! Хіба можна усе пригадати,
Скільки в ті роки вдалося нам побудувати.
Збиралися комсомольці зі всії країни.
Дніпрогес побудували у нас в Україні.
А в Сибіру, на Уралі міста нові стали.
А заводи?! Тоді стільки їх побудували.
І усе то добровільно хоч в тяжких умовах.
Що не кажіть, при Союзі жилося чудово!
Дід Андрій уже не втримавсь: - Знаєш що, Кіндрате,
Як не знаєш, то не треба нам отут брехати.
Ти ж не жив ще у ті роки. Газет начитався
Та і нас агітувати за Союз той взявся.
- А ти жив? – Кіндрат озлився, - Ти ж молодший мене.
Ти ж, мабуть і в сімдесятих було ще зелене.
А про ті роки далекі звідки можеш знати?
Тож не слід мене, Андрію, тобі тут повчати.
Андрій тільки усміхнувся: - Що правда, то правда,
Я молодший та це знати більше не завадить.
Я ж суджу не по газетах совітських брехливих,
Що писали, як жилося нам тоді щасливо.
Знаю я, як було діло, бо мені багато
Свого часу розказував мій покійний тато.
А він робив… Хоч то знати не обов’ְязково.
Але всю радянську «кухню» він знав пречудово.
Хто і як в роки тридцяті те все будували.
Ви б в газетах у совітських те б не прочитали.
Тож, коли більшовики взяли в руки владу,
Захотіли і Європу теж віддати Радам.
Бо вважали, що і всі так повинні жити,
Як в Московії живуть. Прагнули по світу
Революцію зробить та усіх загнати
За оті совітські дикі, божевільні грати.
Щоб прикладу не було, як живуть десь люди
І були одні порядки ті москальські всюди.
Та Європа по руках москалям тим дала,
Революція по світу скінчилась невдало.
Не схотіли бідаки по усьому світу
Помагати москалям, так, як вони жити.
«Добровільно не хотять, то ми те поправим,
Всіх у наш соціалізм силою доправим!»
Тож взялись більшовики Союз піднімати.
Щоби танків, літаків їм набудувати,
Звоювати ними світ, то потрібно зводить
По Союзу по всьому фабрики й заводи.
І не один, і не два – сотні будувати,
Бо ж для армії потрібно зброї так багато.
Та для того будівництва треба стільки люду.
Та і грошей, бо ж задарма хто робити буде?
Все ж знайшли більшовики, як тому зарадить.
Конкурентів же нема, у руках вся влада.
Тож могли напланувать, що лише хотіли.
У Держплані у Москві недарма сиділи
Головаті мужики – все прорахували.
Розрахунки і таблиці вони гарні мали.
Скільки треба і чого завод збудувати.
Скільки має робітник один виробляти.
Тож затіялись, скажім будову в Сибіру.
У Держплані прорахують все добре допіру:
Скільки яких фахівців треба, скільки років,
Щоб укластися, як слід в урядові строки.
На той час більшовики узялись за діло,
І мільйони уже в‘язнів в ГУЛАГу сиділи.
Тож, як тільки будувать де що починають,
Рознарядку у найближчий табір посилають.
Скільки слід «робітників» на будову слати.
Конвоїри, звісно, мають їх контролювати.
Не виконується план, то їх покарають.
Начальники таборів про то добре знають.
Тож стараються, щоб в строк роботи зробили.
А в Держплані ще й кошторис були розробили
Для нещасних каторжан: скільки заробляють,
Скільки з них відрахувати та отримать мають.
За кошторисом отим каторжани мали
Оплатити всі видатки, які поступали:
Сам оплачував він їжу, завіз, зберігання,
Готування; освітлення, опалення – справа не остання
У Сибіру; за рахунок каторжан трималось
Все начальство, конвоїри, всі, що ошивались
Навкруг табору; крім того, гроші заробляли,
Щоб чекісти по країні не голодували.
Та й на псів, що каторжан тих часом люто рвали,
Самі ж оті каторжани також заробляли.
Ще й платили, як під слідством у СІЗО сиділи,
Й за дорогу – не задарма ж їх в Сибір возили.
Навіть, куля та, що в’язня могли розстріляти,
Вираховувалась також з їхньої зарплати.
Коли все порахувати та не пропустити –
Сім рублів щоденно в‘язень має заплатити.
Ще в Москві порахували – має заробляти
Вісім п‘ятдесят щоденно. Коли виробляти
Зможе він щоденну «норму». Теж згідно Держплану.
Отож, кожен день, як буде працювать старанно,
Півтора рублі він зможе собі заробити.
Звісно, в той час на ті гроші не прожити сито.
Та на руки в’язням гроші ті не видавали,
На рахунок особистий на ощадний клали.
Помре часом каторжанин ( а їх помирало
Десь вісімдесят відсотків), грошики й пропали.
Їх держава забирала. Лише тим давали,
Які «норму» в сто відсотків щодень виробляли.
А таких було хіба що лиш кожен десятий.
Та і то, було між ними і таких багато,
Кому за «добро» начальство могло дописати.
Бо ж для «норми» буйволячу силу треба мати.
А в голодних і холодних каторжан то звідки?
Тому і не повернулась більшість в‘язнів звідти.
Мало того, що з тих грошей обслугу тримали,
І донощикам, й повіям теж перепадало.
Тобто, на ГУЛАГ безмежний, що будував стільки,
Не тратила більшовицька влада ні копійки.
Але, щоб завод в Сибіру той побудували,
Одних тільки чорноробів було, звісно, мало.
Треба були інженери, майстри. Але люди
Зриватися не бажали, їхати в нікуди.
Та і влада не хотіла, хоч і закликала,
Але ж тоді їм зарплату заплатити мала.
І не малу. Інженер, що згоден працювати,
Три тисячі рублів в місяць має заробляти.
Більшовики знайшли вихід – не дурні ж сиділи,
То ж вони таку от схему скоро розробили.
Зводять завод у Сибіру силами ГУЛАГу,
До еНкАвЕеС Полтави шле Москва «бумагу»:
Треба стільки інженерів і майстрів прислати.
А тим більше і не треба нічого казати.
В них на кожного вже справа у сейфі готова:
Хтось зробив щось чи то кинув «небезпечне» слово.
Подивились – інженер він чи майстер – підходить.
І уже посеред ночі по нього приходять.
Скоро «ворог» зізнається – вони діло знають.
Й бідолаха у Сибіру вже роботу має.
Вигода яка державі! Бо ж тут йому платять
П‘ятдесят рублів на місяць, а не ту зарплату,
Яку мали би платити, якби сам подався.
Та й на п‘ятдесят рублів тих він не сподівався,
Бо ж вирахували у Держплані давно всі затрати,
П‘ять рублів на ощадкнижку в місяць буде мати.
І то не все. В москаликів аж капає слина,
Так до себе прив‘язати хочуть Україну.
У Полтаві інженер той десь, звісно, трудився,
А тепер без інженера завод залишився.
Тож з Московії одразу свого присилають,
Так потроху москалями край і заселяють.
Українці за Уралом Сибір піднімають,
А москалі місця їхні скоренько займають.
Щоби потім говорили москалі вже звичне:
Україну населяють вже «рускоязичні».
Так три справи одним робом москалі й робили:
І Сибір розбудували, хоч мільйони вбили,
Заощадили мільярди на усім тім ділі,
Ще й своїми москалями наш край заселили.

Природа світів — це оселя Богів.
Ми живемо, як у Батьківській хаті.
Шанували батьків, прославляли богів,
А Україна для нас - Рідна Мати.

У наших серцях вогонь Волі палав,
Ніби зіркою світиться, кожна людина.
Це зірки небес, що нам Бог послав,
Щоб квітла вільна Ненька-Україна.

І у нас - у Роду, був природний світ,
З вірою, правдою вільна людина.
Єдність і воля у нас як граніт,
В Божих устах - Його ми дитина.

Та царство тіней зійшло з небуття,
Вогнем обгорнуло кожну людину.
Нищать під корінь людське життя
І Рід український ведуть до згину.

А ми життя відаємо, за право життя,
Зрошуємо кров’ю Неньку-Україну.
У пекельнім вогні гартуємо наші серця
І постане в Славі Українська Родина.
Березень 2026 р.

6 березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє малювати на снігу, лягати на землю і крізь лід спостерігати за підводним життям річки… Ясна річ, його не розуміють, навіть б‘ють… Але він все одно лишається таким, яким є.
Напевно, це чудова метафора - автопортрет самого письменника, а можливо, й взагалі образ чи не кожного справжнього митця, який зазвичай є не таким, як усі…

Він лягає на сніг
читати дно річки…
Немов уві сні:
кожна мить -
вічність.

2026 рік

І
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
моєї осіяної кебети.
Як барабан російської рулетки
неумолимо добігає час
до повороту течії у Лету,
де є один і не єдиний шанс
фортуні обеззброїти поета.

ІІ
У просторі освоєних орбіт
поетики і музи все минає.
Альтернативи істині немає,
і як не уповай на колорит-
ні видумки, але читач тверезий
цінує риму, і супутній ритм,
і визнає цей точний алгоритм
вагомою ознакою поезій.
Ціную поетичні сторінки
далекі від політики і глуму,
але свої розтягую як гуму
і відаю, чому мої думки,
риториці і правді завдяки,
не наробили галасу і шуму.
Побоюється армія писак
позиції поета проти вати.
Богема не второпає ніяк,
що нею управляє маніяк.
Нема різниці, – чую ухилянта.
Узурпували владу вороги –
лакеї невеликої ваги,
або точніше рідні окупанти
і пацієнти шостої палати,
які постійно брешуть і відтак
руйнують вічну місію таланту
і діють на догоду окупанту
у ролі агресивних забіяк.

ІІІ
На декому природа почиває
чи волосатої руки немає,
аби явити публіці досьє,
в якому воно більше, аніж є.
Ото й штампує опуси і фейси...
а ви по древу мислями ходіть,
або як неймовірні поетеси
показуйте свою звабливу хіть.
Не діють ні управа, ні закони
супроти сановитої колони,
що виринає іноді на мить
у вирі й веремії лихоліть.
Корисні ідіоти зеленаві
усупереч і глузду, і уяві
замилюють картину житія,
що не така, яку малюю я...
.................................................
воюють боси, миряться міньйони,
грабує плем’я бісова сім’я...
На цій путі звихнулися мільйони
і це проблема не лише моя.

02.2026

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.

Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на со́бі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і досі
серед снігів на півдорозі до небес.

Торкнеться тінями тюрми сирої цегли
рухоме полумʼя пекучих палімпсестів,
яке крізь віхоли зумів до нас донести
і через жар якого втих навік полеглий.

...Проте тебе та купина не опалила -
небесним обрусом вгорнула заволока
рамена лицарські твої, як ніч глибока
і снігом табірним покрила твої крила...

2026

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Мій прадід зісла́ний в Сибір
подалі від рідних гір
в далекі чужі сніги на корм для зим
катованим і худим:
в мені поселився звір
повіррр!

Його стежили серед лісів
зграї червоних псів -
кати на допитах прагнули вибити дух,
щоби вогонь потух
і в дикій німій тайзі
осів.

З нього опер ЧеКа-людожер
зізнання і нігті здер
(свідчення з вироком трійки я бачив сам):
хворий в чужих лісах
через червоних химер
помер.

...Проте крізь товщ років
часу наперекір
в мені
не помре
цей звір
повіррр!

Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.

Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
і бути дуже злим.

Лиш між сльозами стиха,
хоч мовчки, але все ж,
агнець брав гарт від лиха,
як міг, серед тих меж.

Із уст в уста дарила
спільнота хист йому,
так відростив ся крила
для злету розуму*.

Залиш хижак кошару,
і мабуть не одну!
Настав той час кошмару –
тобі вже «йти ко дну»!

* Є одна річ, яка дозволяє вічній дитині досягати величезних звершень —
це розум, який може прокласти шлях для всіх наук.
© 1990 – 1995 Psicologica Editrice
Psicologica Editrice di T. Meneghetti
V.le Medaglie dʻOro, 428 – 00136 Roma
Prima edizione: Maggio 1996
Тепер я майже готовий відмовитися від психотерапевтичної практики,
щоб навчити людей основній енергії життя — розуму. (1981 Антоніо Менегетті)

24.01.2026р. UA

Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших убивати,
Людей жахати пикою одною
І по собі лишити купу гною.
Як комуняки владу захопили,
Вони таких до біса наплодили.
Руками їх народи мордували,
Самих безжально потім убивали,
Як чорну справу ті свою зробили
І душ мільйони завели в могилу.
Отож, згадати хочеться одного –
Андрєєва Сергія. Що про нього
Відомо? В Сєстрорецьку народився,
Чотири класи в школі відучився.
В дванадцять літ подався працювати –
Слюсарить на заводі. Але стати
Робітником не дуже і хотілось.
Воно поміж партійними вертілось.
Бо ж там ситніше й мозолів немає.
В п’ятнадцять літ у комсомол вступає.
Оскільки між партійних ошивався,
То скоро вже й секретарем обрався.
І не в цеху – на цілому заводі.
Такого зупинити було годі.
Ледь випав шанс, як Ленін врізав дуба
(Бо ж справедливо то, нехай і грубо),
І в партію набрали всіх, хто хоче.
Найперше, хто в Сірка позичив очі.
Воно також у партію вступило,
А за чотири роки заробило
Секретарем губкому, навіть, стати,
Місцевим комсомолом керувати.
В двадцять чотири він в ЦеКа очолив
Культуру й пропаганду комсомолу.
При тому, що ніде більш не навчався
І мав освіти аж чотири класи.
А скоро іще вище він піднявся,
За пропаганду в комсомолі взявся.
Помітили його старання старші:
З таким можливо заварити каші.
Й відправили його на Україну,
Щоб в комсомолі мать свою людину.
Не знаючи ні мови, ні народу,
Не думавши: на користь чи на шкоду,
Як перший секретар, він без оглядки
Московські став наводити порядки.
Це він й такі, як він робити взялись,
Що комуняцька партія сказала.
Вони стріляли «ворогів народу»,
Робили українцям всякі шкоди:
І розкуркулювали, й землі відбирали,
Голодомором наш народ вбивали.
Цвіт нації вони звели в могилу.
Гадали, що все українське вбили.
Його в народі «інквізитор» звали.
В Москві, одначе нагороду дали
За комсомольські всі його старання.
Отож, він був людина не остання.
Отримав кат, нарешті орден Ката
І, взагалі, поїхав дах із хати.
Він всі накази втілював партійні,
Ламаючи людей через коліно.
Не знав жалю, не знав той кат пощади
Ідей комуністичних тих заради.
Аж ось з Москви, нарешті, погляділи,
Що «мавр» зробив належне йому діло.
Хоч як старався, але і для ката
Прийшла пора належної розплати.
Взяли чекісти попід білі руки
І у підвал відправили на муки.
Такі, як він, не довго опирались:
У чім сказали, в тому і зізнались.
І всіх він здав – і винних, і невинних,
Молив, щоб не вбивали на колінах.
З його «зізнань» ЦеКа весь розігнали,
«За зябра» активістів всіх узяли.
І сотні тих, що на Москву трудились
В підвалах у чекістів опинились.
«Зладнали» справу, як то добре вміли
І за «троцкізм» їм розстріл присудили.
І суд був скорий. Постріл з кількох кроків…
Йому ж було лише тридцять два роки.
Та зла устиг залишити багато.
Така от була доля того ката,
Заброди, що для москалів старався.
Та був лайном, таким він і зостався.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.

У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
Де совість править в сотнях лиць.

Шукаю я часи первісні,
Де править ніжність і краса.
Чекаю я від неба звістки,
Як вистраждані чудеса.

22 січня 2025

В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
В ненависті - любов, як вищий дар.

І головне - у лезі між світами
Не впасти в крайності, немов у гріх.
В лабетах протилежностей зі сталі
Розколюється мудрість, мов горіх.

30 грудня 2024

Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пануванню наступає край.
Хоч москалі стикались вже не раз
Із бунтом поневолених народів,
Та розуму набратись було годі.
Повторювали помилки щораз.
Нічого не міняли й не збирались,
Адже вважали: так і має буть.
Про інші думки не бажали й чуть.
Тож незабаром, звісно, знов «догрались».
Тепер в Чехословаччині. Як скрізь,
Там комуняки довели країну.
Народ давно би їх, проклятих скинув.
Але тягти той комуняцький віз,
Їм «помагали», звісно ж, москалі.
Тоді Новотний у державі «правив»,
Тяг в «комунізм» всіх та чинив розправи.
Словаків тих «затуркав» взагалі.
Вони були у нього другий сорт
Відносно чехів. Звісно, що в країні,
Де все дано рішать одній людині,
Життям не надто тішиться народ.
В країні невдоволення росло
І деякі з «високих» комуністів
Оті загрози відчували, звісно.
Хотіли, аби гірше не було,
Зробити щось, щоб кризу зупинить.
Новотного з його посади зняли,
Генсеком тоді Дубчека обрали,
Щоб він якісь реформи зміг зробить.
Той взявся ревно втілювати це,
Почав країну всю реформувати,
Соціалізм, звичайно збудувати,
Але соціалізм з людським лицем.
Щоб вибори по-справжньому були,
Усю цензуру преси відміняли,
Та за кордон всіх вільно випускали.
Реформи управління почали.
Іще не встигли все то розпочать,
Як москалі одразу сполошились,
Вони загрозу в тому роздивились.
Бо ж інші приклад з того можуть взять.
Дивись, так і розвалиться ота
Система, що вони побудували.
Бо ж інші лише приводу чекали,
Щоб від Москви їм незалежним стать.
Їх ще «бісив» «соціалізм» отой
«З людським лицем». Що на увазі мали?
В Союзі щось нелюдське збудували?
Тож москалі й «окрисились» на то
І дружно за «роботу» узялись.
Спочатку керівництво умовляли,
Щоби воно «дурню» цю припиняло.
Та ті на умовляння не велись.
Тоді уже погрожувати стали.
Навчання військ поблизу провели,
Агентів КаДеБешних натягли,
Щоб провокацій там улаштували.
На Захід все кивали: ті, мовляв,
Готують змову, щоби захопити
Країну, встигли всіх і все купити.
Хто б з москалів таке терпіти став?
Тож, поки умовляння ті ішли,
В Москві вже й план устигли розробити,
Як їм ту «Празьку ве́сну» розгромити.
Війська тихцем поближче підвели.
Щоб не самим ту проливати кров,
Союзників рішили пов‘язати.
Ті мали теж війська свої послати.
Отож, збиралось війська будь здоров!
Поляки, угри, німці і болгари
Отримали з Москви тихцем наказ
Разом із москалями в певний час
На ту Чехословаччину ударить.
Щоби ніхто не звинуватив їх
У самоправстві - діячі «знайшлися»,
Які листа писати узялися,
В якім просили москалів отих
«Надати поміч…» Лист той у Москві
Лежить ще й досі, бо ж вони прохали,
Щоб люди про то часом не прознали…
Для москалів маневри не нові.
Вони завжди знаходили «людей»,
Які «прийти» й «звільнити» їх просили.
Ми теж тепер подібне пережили
І скільки років вже війна іде…
В серпневу ніч дві сотні тисяч військ,
П‘ять тисяч танків перейшли кордони.
Порушивши статути і закони,
Раз вже словесний не поміг їм тиск,
Війська ввели в країну москалі.
Десантники до Праги увірвались,
До керівництва КаПеЧе дістались.
Ті ж того не чекали взагалі.
Тож Дубчека й соратників схопили,
На Закарпаття спершу відвезли,
Там кілька днів «подумати» дали,
Тоді в Москву «прибути запросили».
Там під шаленим тиском почали
Заяви про відставку вимагати
І документи різні підписати.
Що ті зробити змушені були.
Не всі. Знайшовся поміж них один –
Франтішек Крігель – не схотів коритись
І довелося москалям змиритись.
До речі, сам із України він,
Бо в місті Станіславі народивсь.
А вже, коли імперія розпалась,
Сім’я в Чехословаччині зосталась.
Проте, він не єдиний не змиривсь.
Хоч москалі й союзники бігом
Усі важливі пункти захопили,
Місцеві негостинно їх зустріли.
І юрби невдоволених кругом
Де мітингами, де камінням стріли
Нахабних «визволителів» отих.
Де барикади не пускали їх,
Де горщики із квітами летіли.
Кричали люди їм: «Додому йдіть!»
Прохання те писали на плакатах.
Під танки не боялися лягати,
Щоб тільки «визволителів» спинить.
Та ж чобіт москаля уже ступив…
Йому народу голос не цікавий,
Адже москаль вважає – має право
Чинити так, як із Москви велів
Йому той вождь, що в тій Москві сидить.
Бо ж із Москви йому завжди видніше,
Як мають жити всі народи інші.
Отож, москаль вождя ідеї «бдить».
Як тільки в Москві Дубчека «зняли»,
Одразу свого Гусака обрали,
«Порядок» навести веління дали.
А той старався, раз Москва велить.
Взялись одразу чистити ряди.
Із партії прогнали півмільйона,
Поставили усіх поза законом.
Пройшли над активістами суди.
Всі, хто себе хоч якось проявив,
Потрапили під той коток. Проте,
Не скоро дух той вбити удалося.
Війська ще добавляти довелося.
Народ «заткнути» - діло не просте.
Народ іще на Захід сподівавсь,
Що той їм з москалями допоможе.
Введе війська свої в країну, може.
Та Захід лиш «глибо́ко стурбувавсь»
Та на словах свавілля засудив.
В ООН питання, навіть піднімали,
Та «вето» москалі на те наклали.
То все, чим Захід «помогти» зумів.
Отож, наклавши «купу» на ООН,
Вдалось країну москалям загнати
Назад в свої «комуністичні» грати.
Вони тут стали судді і закон.
Під танковими дулами «ляльки»,
Яких з Москви водили «ляльководи»,
Пішли із москалями на угоду,
Раз час настав непевний отакий,
Тож «тимчасово» хай війська стоять
Тепер в Чехословаччині москальські.
Відома й давня теж московська казка.
Бо ж час Москва теж буде визначать.
Так «Празька» закінчилася «весна»,
Знов холодом зі Сходу потягнуло.
Хоча свічу свободи не задули
Вітри. В надії тліла ще вона,
Поки яскраво спалахнула знов
Через якісь там два десятиліття.
Прийшлося москалям забратись звідти,
Відчувши «братню» всю до них любов.

Всує ти в суєті
стоїш, стовбичиш, Сталіне,
старанно стертий старий –
історії протиставлений.

Стиха ступив в застій
з конституційними святами
і заганяв у стрій
наказами заповзятими!

Ні! Сталініст не стомивсь
стіною стальною сунути!
Стоп! Стрепенувсь комунізм,
бо навпаки простуємо…

Усує ви в суєті.
Стали тепер бюрократами.
Перестворити світ
думаєте лопатами?..

Смертник спустив стосій.
Стяги страхає ґратами.
Спруте, спинися… Стій!
Хіба я у тебе стрілятиму?..

25 січня 1990 р., Київ

Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам, мабуть, із хати не виходив,
Але директор школи вже мене дістав:
«Сходи й сходи, - бурчить, - до дідуся Степана.
Хоч і старий та ще достатньо має сил».
То щоб його я на лінійку запросив.
Нехай розкаже дітям, як жилось погано
В тридцяті роки, коли голод лютував.
Він же в шістнадцятому, наче народився.
Якраз у юність отой голод нагодився.
Він все життя в селі оцьому проживав,
Тож ті часи повинен добре пам’ятати.
Та й найстаріший нині в нашому селі.
Отож по вулиці до нього я і плівсь,
Щоб те директорське прохання передати.
А дід Степан жив на околиці села.
Там стара груша над дорогу розрослася.
Народ частенько попід грушею збирався.
Дивлюсь, і зараз вже розмова жвава йшла.
На лавці всілись сивих п’ятеро дідів.
Про щось, напевно, між собою говорили.
Зблизька й слова уже до мене долетіли.
Степан, як завше, басовито там гудів:
- …А було ж тяжко. Дощ з весни не зазирав.
І літня спека все на полі попалила.
Зібрали менше, навіть, того, що садили.
Пшениці батько мій лиш три мішки зібрав.
Чекали голоду. Я був іще малий.
Не розумів того. Та батько пам’ятав ще
Голодні роки у минулому пропащі.
Тож «урожай» надумав заховати свій.
У саду яму вирив потайки вночі.
В залізну діжку всю ту помістив пшеницю.
- Вона надійніше в тій діжці сохраниться! –
Мене малого уму-розуму учив, -
Тільки ж дивись, нікому й слова не кажи.
Я, хоч малий, та язика умів тримати.
Ходили з мамою в ліс ягоди збирати.
Поки ще літо, всяк в селі із того жив.
Ловили рибу, полювали на птахів.
Окраєць хліба був, хіба лише на свято.
Бо ж навесні ще треба буде засівати,
То ж чи і стачить тих спасенних лантухів.
Але надія пережити все була.
А навкруги уже про голод говорили.
Казали, що усе в Поволжі погоріло
І людність мерла, смерть безжалісна ішла.
Вже й з-за кордону туди поміч повезли.
Йшли через станцію, говорять ешелони.
Везли продукти у Поволжя те вагони.
А ми на те лише дивитися могли.
А восени чутки з’явилися в селі,
Що продзагони знову селами шурують,
І все, що бачать, як розбійники грабують,
Бо так їм вождь московський, кажуть, повелів.
Мовляв, Поволжя треба швидко рятувать,
Бо там від голоду вже люди помирають.
Тож задля того в нас останнє відбирають.
А як, питається, тоді нам виживать?
Та їм Поволжя їхнє було важливіш.
Прийшли й до нас, усі мовсковською говорять
І щось страшне, немов орда у селі творять.
Гребуть усе, до горла приставляють ніж.
Усі з гвинтівками ще й мають кулемет.
Ідуть по вулиці від хати і до хати.
Хто опирається, не хоче віддавати,
Того до стінки і розстрілюють в момент.
І плач, і крик ураз знялися над селом.
І чорні круки вже під хмарами літають.
Вони здалеку, мабуть, здобич відчувають.
Чи то летять за продзагоном тим слідом.
Прийшли й до нас, у хаті все перетрясли,
Залізним прутом стали стіни колупати
Та землю щупати прутом тим навкруг хати.
Залізну діжку оту батькову знайшли.
Дивились ми, як вони наш «врожай» тягли.
Я бачив сльози на очах у свого тата.
Усе, що міг зробити – кулаки стискати.
Бо звірі ті умить застрелити могли.
Геть обібравши аж до нитки все село,
Ті у село сусіднє зразу ж подалися.
А круки чорні теж під хмари піднялися,
Туди летіли, де тепер творилось зло.
Зими тії мені й довіку не забуть.
Собак поїли…і котів, мишей ловили
Та пацюків. Усіх птахів навкруг поїли.
Про людожерство теж доводилося чуть.
Варили чоботи, хоча б навар який,
Кору здирали із дерев і також їли.
Не всі, звичайно й до весни тоді дожили.
Не пережив мій тато рік отой страшний.
В сусідній хаті тоді вимерли усі.
Так і лежали мертві покотом у хаті.
Не було сил ні в кого, щоб їх поховати.
І смерті дух страшний понад селом висів…-
Замовк Степан, неначе знов те пережив.
Діди на лавці мовчки скрушно лиш зітхали.
Коли ж мовчати вже мені не сила стало,
Я до дідів тоді тих ближче підступив:
- Це, діду, ви усе про тридцять третій рік?
Підняв свої на мене очі, повні туги:
- Ні, синку, двадцять перший, двадцять другий.
Три голоди я встиг побачить за свій вік.
То був найперший з них, із того і страшний.
Про тридцять третій, бачу вже тобі відомо.
А був ще сорок шостий, сорок сьомий.
Також голодний рік, хоча і не такий.
Тож, синку, добре пам’ятай, що москалі
Нас-українців ще і голодом вбивали,
А те останнє, що вони в нас відбирали,
То роздавали всяким по чужій землі.
Такі були вони по світу добряки,
Всім помагали та всіх десь рятували.
Двадцять мільйонів в нас пудів тоді забрали
Зерна, аби нас усіх виморить-таки
У двадцять першім. Відвезли мерщій його,
Щоб тим зерном своє Поволжя врятувати.
А ми повинні були з голоду вмирати.
Згадати можна й тридцять другого того.
Так теж забрали в нас усе, що лиш змогли
Та за кордони стали збіжжя продавати,
Аби станки собі й машини накупляти,
Щоб більше зброї ними наробить могли.
А в сорок шостім році, як голодував
Народ по всьому українськім краї,
Зерно забрала в нас ота московська зграя
І ешелон москаль за ешелоном гнав.
Зерно у Францію, в Італію везли,
В Європу Східну, де тоді вже панували
Оті, що їх там москалі понасаджали.
Європі, кажуть, півголодній помогли,
Щоб хлібом тим її до себе привернути,
Мовляв, отак при комуністах добре жить,
Отож усі за комуністами ідіть.
А ми - оті, що їх руками то здобуте
Від голоду тут мали помирать.
Але про те не чуть від москалів ні слова.
«Жить веселіше стало, жить у нас чудово!» -
Усе, що мали право ми тоді сказать.
Не вір отож ніколи, синку, москалям!
Не вір ніколи, синку, також комуністам!
Вони й тепер готові Україну з’їсти,
Бо їм усім потрібна наша лиш земля.
Але дарма! – ще й кулаком старий потряс, -
Повік їм нашу Україну не здолати,
Як ми про неї усі разом будем дбати,
Вони зламають зуби тільки всі об нас!

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

Одного з найяскравіших політиків націонал-демократичного руху України зухвало розстріляли посеред дня у Львові

Такі не помирають від мікстур і ліків,
через тривалу душевну втому,
серед онуків у ліжку -
вдома…

Такі у Лету тихенько не кануть,
шансів на спокій - абсолютний нуль:
вони гинуть на барикадах
від снайперських куль.

Їхній життєпис не відає строку -
на довголіття немає шансів.
Бачу його: молодий, високий
у вишиванці…

Небо над містом бездонне і вічне,
серпневий ранок пронизує біль…
Запалімо свічку!
Андрій Парубій.

2025 рік

Вичерпаність моря, вичерпаність долі.
У долині свічі гаснуть, як тополі.

Запанує пустка у гаю печальнім
І на землю ляже, як шатро мовчання.

Перегрів таланту є нічим не кращим,
Ніж брести у лісі лайдаком пропащим.

Перегрів таланту, він знецінить вартість
Тих потуг, що вперлись об небесну варту.

Вичерпаність долі висушить оазу,
Де шукав спочинок споконвічний в'язень.

Вичерпаність долі гейзером заб'ється,
Де осколки бризок доторкнуться серця.

29 липня 2023

У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Москаль ракетами фігачить,
«Шахеди» клином смерть несуть.
Не залякати нас, одначе, -
Лише примножується лють!

Згорить москва, згорить і пітер,
І Чайна стане по Урал.
Наш прапор буде майоріти,
Де мавзолей колись стояв!

21. 07. 2025

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Азаров – екс-прем’єр і утікач
В Московії по втечі поселився.
Там, навіть, академіком зробився.
Його заслуги оцінили, бач.
Той академік новоспечений якось
Дав інтерв‘ю. Наговорив багато.
І у дурдомі, наче було свято,
Комусь із їхніх вибитись вдалось
У люди. Телевізор обліпили,
Щоб слово ні одне не пропустить.
А той уже дорвався говорить.
Сказав, між іншим: - Гашека убили
Бандерівці. Сокиру принесли
До кабінету й череп проломили…
Всі психи у дурдомі голосили,
Бо новиною вражені були.
Хоча один історик говорив
(Він до зелених чортиків допився),
Що, мабуть той Азаров помилився.
Бандера тоді в школу ще ходив,
Як Гашек спокійнісінько помер
В своєму ліжку без сокири в лобі.
Але дурні кричали йому: - Пробі!
Ти що на академіка попер?!
Ти хто такий, щоб сумніватись в тому,
Що каже вчений? Він же краще зна.
І розійшлась дурдомом новина,
Бо ж там беззаперечно вірять всьому.
Насправді ж, «академік» чи не знав,
Чи переплутав Гашека й Гала́на.
В Московії буває всяке сп‘яну.
Галан і, справді, жертвою був став
Сокири. До цих пір не зна ніхто,
Щоправда, чому саме його вбили.
Чи, справді, то бандерівці зробили,
Чи вже чекісти спромоглись на то.
Щоби у них була «сакральна» жертва,
Аби за те нещадно «відомстить».
Зуміли ж якось Кірова убить
Й за тим на порох всіх незгодних стерти.
Тож і тепер. Закінчилась війна,
Але палає й досі Україна,
Не стала перед зайд тих на коліна.
А в тих мета, як водиться, одна:
Скорити, всіх незгодних перебить,
А згодних в москалів перетворити.
Не вперше москалям таке творити,
Щоб змусити усіх собі служить.
А тут, ще всі бандерівці живі,
Бо люди їм у всьому помагають.
Ще й церкву уніатську вони мають,
Яка не підкоряється Москві.
Щоб між людей посіяти роздрай,
У чому москалі майстри великі,
Знайшли поміж місцевих чоловіка,
Що ладен москалям продати край.
То був відомий Ярослав Галан.
Ще при поляках був у комуністах,
Тоді ще москалям служив він, звісно.
Хоч мав і, справді чималий талан
Писати про «розіп’ятих дітей»,
Висмоктувати з пальця фальш усяку.
Як то уміють тільки комуняки.
Недарма ж відучився він на те.
Про то, що був людина він гнила,
Хоча би те говорить: як дружину,
Що вчилась у радянській Україні
Схопили і засуджена була
До розстрілу безвинно. Він тоді
Ні словом не обмовився, неначе
Не чув про неї взагалі й не бачив.
І далі в рота москалям глядів.
Отож, як треба москалям було
Арешти і розправи влаштувати,
Вони веліли Галану писати,
Що унія й бандерівці – то зло.
І він писав. Талановитий був,
Умів брехню так гарно розписати,
А москалі між люду розпускати,
Щоб кожен українець «правду» чув.
Ото, бува, такого настрочить,
Що і самому страшно було спати.
А москалі за ним ішли хапати
Усіх незгодних та «учити» жить.
Всю уніатську церкву рознесли,
Поводирів церковних похапали,
Тих, хто не згинув, у Сибір загнали,
А церкву під москальську підвели.
От була церква і уже нема,
Тепер вона московська, православна.
Отож, Галан той постарався славно.
Як кажуть, марку комуняк тримав.
Хоча і сам прекрасно розумів,
Що він для москалів асенізатор
Аби лайно москальське розкидати.
Але тому противитись не смів.
І все писав, лайно те розкидав.
І під статтями чесно розписався –
«Росович», щоб ніхто не здогадався,
Що саме він - Галан то написав.
Як унію здолали москалі,
Перетворили в православні храми,
Здалася непотрібна вже «реклама».
Зробив мавр свою справу взагалі.
А що робити з «рекламістом» тим?
Надумались чекісти так зробити,
Щоб, врешті Галана того убити,
Задля ідей пожертвувати ним.
Щоб смерть його ще поштовх їм дала
Аби різню ще більшу влаштувати.
Мовляв, убили правдолюба, кляті
І тепер помста ворогам прийшла.
І не секрет, що ті чекісти мали
Своїх людей поміж повстанських чот.
Тихенько баламутили народ,
Чекістам всі секрети видавали.
Отож вони, отримавши наказ,
Студентам двом наївним повеліли,
Щоб ті патріотичну річ зробили -
Убили Галана. А тут якраз…
Чи співпадіння? Як то полюбляв
Пропагандист москальський говорити.
Як ту змію ішли студенти вбити,
Чекіст пістоля в Галана забрав
І охорону в нього відняли,
Яка його до цього сторожила,
Щоб вороги, не дай Бог не убили.
Тож, як студенти в кабінет прийшли,
Ніхто у них сокири не забрав,
Ніхто не став убивць тих зупиняти.
Не дали й слова Галану сказати,
Із черепом розкраяним упав.
А москалі тоді вже підняли
Страшенний галас – праведника вбили.
Під галас той народу погубили,
Бо ж для розправи привід віднайшли.
Жив, наче пес, бовтався у лайні,
Так заповзявся москалям служити,
Що їм служив і далі, хоч і вбитий.
Такого, навіть і не жаль мені.
Я думаю, що прийде час такий
І принесуть Азарову сокиру,
Бо ж вірно служить москалям допіру.
Та більш корисний стане неживий.

***
А пана, кажуть, по халявах видно.
Висять на павутині біля раю
на розум бідні,
але їм не стидно,
як учорашнє їхнє виглядає.

***
А ляльководи наші й іноземні
однакові і їм нема різниці,
чи мати темні
злочини воєнні,
чи бути одне в одного на нитці.

***
А маємо ми те, що Бог дає,
у тім числі і «гетьмана» такого,
що лоба б’є
за реноме своє,
а піддані – свої лоби за нього.

***
A ми багато що пережили,
бувало, що боялися до смерті,
сміялися, коли
дурні були,
і... обвели навколо пальця черті.

***
А наші шанси здатися русні
на їхній території високі.
І на війні
ми явно не одні:
сім няньок є – політики безокі.

***
А нашому теляті вовка з’їсти –
раз плюнути. От плюне і... нема
авантюриста,
гопника, рашиста,
нувориша і... блазня, зокрема.

Резюме
А ми ще раз Америку відкрили
і, наче ясно, що сліпі були,
але не розуміємо – коли...
поговорили,
плани ухвалили,
ну і... самі себе перемогли.

06.2025

Ті комуняки були геть затяті,
Для них ідея була над усе.
І він ідею ту у світ несе
Та прагне нею всіх зачарувати.
А, коли ні, готовий убивать.
Бо, хто оті ідеї не сприймає,
Той і на світі жити прав не має.
Хотілось би історію згадать
Письменниці радянської одної,
Про яку нині мало хто і зна.
Жила у Польщі довгий час вона,
Просякнута ідеєю отою.
І звалась Ванда Василевська. Їй
Марксистська догма очі засліпила.
І де б вона у той час не робила,
Повсюди дух той і плодила свій.
За що ледь у в’язниці не була.
Та німці, як не дивно, врятували,
На Польщу, як у вересні напали.
І «патріотка» драла враз дала.
І не кудись – а у москальський рай,
Де такі пройди були всі потрібні.
Отож, її зустріли, наче рідну,
Адже «труїти» треба новий край,
Який від Польщі Сталін відхопив.
Потрібно «мізки людям виправляти»,
Потрібно всяких «ворогів» шукати,
Хто в такім «раї» жити не хотів.
І Ванда за роботу узялась.
Книжки писати часу геть не мала,
Вона на мізки людські полювала.
А хто отій «отруті» опиравсь,
Доноси до еНКаВееС писала,
Мовляв, то ворог лютий, приберіть.
І вже на світі тому і не жить –
В підвалах у чекістських помирали.
І їй не жаль було в тій «боротьбі»
Нікого. Бо ж нікого не любила.
Як, навіть, чоловіка її вбили,
Вона не зм’якла у своїй злобі́.
Хоч чоловік невинний був зовсі́м.
Чекісти тоді іншого шукали
Та сплутали чи, може, заблукали.
Постукали. Той відчиняє їм.
Чекістам тим від страху, далебі,
Здалося, що в руках у того зброя,
Хоч не було у нього ніякої,
І хтось з чекістів чоловіка вбив.
Застрелили, ледь ставши на поріг.
І імені в людини не спитали.
Ви думаєте, Ванда інша стала?
Ніхто й сльозинки бачити не міг.
Їй партія дорожче чоловіка,
Ідея вища їй за рідну кров.
Єдина лиш до партії любов,
З якою поєдналися довіку.
А про людську любов немає там.
Велів їй Сталін заміж – пострибала,
Корнійчукові за дружину стала.
Це той, що був грозою «ворогам».
Не стільки книги з п’єсами писав,
Скільки травив письменників, поетів.
Тож стрілися «два чоботи» нарешті,
Разом взялись до чорних своїх справ.
Хто пам’ята того Корнійчука?
Хто нині може Ванду ту згадати?
Лиш пам’ятають тих, хто йшов вмирати,
І чия кров на підлих їх руках.
Народ тоді недарма ж говорив
Про ту сімейку: «Корнійчук і Ванда –
То не родина, а звичайна банда».
Щоб зрозуміти, цих достатньо слів.

І
Далеко павіану до людини,
язичнику-кацапу – до богів,
а куцому до зайця – поготів...
і як ви не олюднюйте скотину,
а морда залишається звірина
з обіймами ведмежих пазурів.
І рижих на арені є до біса,
і що не самозванець, то тиран,
і що не ідол – чучело, бовван...
якщо не повилазило, дивіться –
на авансцені Божої десниці
то вовкулака, то його баран.

ІІ
Є категорії людей... і націй...
одні – творці ідей, поводирі,
а інші, особливо, угорі –
це зайві атрибути декорацій.
Навіщо ці паяци, путі, трампи,
яким ніяке горе не біда?
Нуворишу усе одно до лампи,
кого перекуповує орда.
Вироджуються носії культури,
над нею підіймають ятаган:
злодії, параноїки, убивці,
соціопати, шулери, п’яниці –
і кожен удає, що отаман...
(їх із натури списують поети
і ось вам і солісти, і дуети
дев’ятої колони росіян...
та то таке). Нікого не лікують
ні Біблія, ні Тора, ні Коран,
ні благодать вогню, ні алілуя,
комедію валяє Ватикан,
освячуючи клани диктатури,
престоли позаймали самодури
і дублями виходять на екран
по волі світової режисури
героями із кінема Капура
дебілуваті Чита і Тарзан.

ІІІ
Про що це я? А-а-а... думайте-гадайте,
хто вирок наш і що є вибір ваш.
У вирі воєн, доларів і нафти
не тонуть мародери і пірати.
Їх вирізняє дикий епатаж
та очевидні і таємні вади...
..............................................
лайно спливає патьоками влади,
яке бере її на абордаж.

05/25

По відчуттю - мені зв’язали руки й ноги,
Мене кинули в прірву перед цим,
Навчивши дихати під водою.
Мене не залоскоче русалка,
В мене не проріжуться зябра.
Не потрібно було мені бути такою зухвалою.

По відчуттях я у підвалі,
Ззовні все руйнується, гримить,
Наче знову двадцять друге,
Наче я і є минуле.

По відчуттю краще мене б поховали,
А я ховаю свої думки й далі.

12.03.2025 03:17

Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12