І
Кого немає у хатині скраю,
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
ліси і доли, полонини й гори,
озера й ріки, ниви і сади,
і золото небес, і синє море,
і сяючі над водами простори,
аби лише подалі від орди.

ІІ
Ой, вистачає хліба і води,
але нема надійної границі,
аби ні біля себе, ні здаля
не чути і не бачити ординця
і завидющу морду москаля,
і одіозну пику ренегата,
і пацієнтів шостої палати
у таборі скажених ворогів
під машкарою нібито братів,
і русофілів п’ятої колони,
якими переповнені вагони...
оце і є радянське селяві –
і нинішні опричники криваві,
і бувші носії дурної слави,
які не мають ґлею в голові.

ІІІ
Не відають ні ліві, ані праві,
що юне покоління у селі –
це нація майбутньої держави
і їм усім прийдеться мати справу
із месниками вільної землі...
.........................................................
Європа не захоче воювати
за голого паяца-короля,
мета якого – золоте теля...
народу, врешті, нічого втрачати
крім ями у болоті окупанта
або ярма у бункері кремля.

10/26

І
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
які лише біля корита
шукають «родіну» свою.

ІІ
По різному ідуть у люди,
не кожен пару маток ссе
і видає свої есе,
та якось діється усюди,
що оживає братик юда,
якому зелень – над усе.
Освоївши ази і буки
корупції у дві руки,
вся сарана «вмиває руки
і милить лижі»... не поймуть
фанатики Макіавеллі
усю свою продажну суть.
Ось вам омани й буковелі!
Але величного не гудь!
Оповідають пустомелі,
що наш «гуру іде на ви!»,
але... на поводу москви,
дарма, що де-не-де пустеля
і небо – ненадійна стеля,
коли очільники ведуть
отару у останню путь.

ІІІ
Оце вам, іроди, вертепи,
і клоунада, і наклепи,
які були іще до нас
і за Богдана, й за Мазепи...
розорений іконостас,
ні поля дикого, ні степу...
як говорив один пророк, –
піде́мо знову, пане-брате,
за шеляги жебракувати
або за шаґи на оброк.
Кассандра бемкає на сполох:
відроджується правий молох,
веде Європу вліво тать,
Америку купує зять
аґента рижого – краснова...
а наша пісня гарна-но́ва –
воюємо ще років п’ять,
аби не посадили Вову...
........................................
І за чию «такую мать»
периферію з мапи стерли
і Київ нелюди бомблять,
і воріженьки ще не вмерли,
і прапори не майорять
із позолотою на небі,
і гімну іншого не треба,
і «в небо чепчики летять»?..
то краще, як віщала Ванга,
нехай літають бумеранги
і знищують скажену рать.

10.2026

Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Не можна вже нічого поробить
У краю запустіння і розвалу.
Мов голоси притлумлених трембіт,
Звучатиме відлуння ідеалу.

7 квітня 2026

Переломи епох так лякають людей,
Залишаючи шрами болючі.
Тектонічні розлами, розриви сітей.
Голос неба ніхто не озвучив.
Розповзаються тріщини в душах, і страх
Запускає глибоке коріння.
Розбивається амфора. Здавнений крах
Розпускає потворні пагіння.
Так не хочеться жити в епоху цих змін,
Катастроф, катаклізмів, провалів.
Каліюга прийшла, як поранений змій.
Люди йдуть до нового Ваала.

31 березня 2026

Старий дідусь сидів переді мною,
Борідку сиву нетерпляче м‘яв,
Немов слова потрібні підбирав
Й не міг знайти. І паузою тою
Мене все більш і більш інтригував:
Що ж саме хоче мені розказати,
Чого би я іще не можу знати?
А я ж був певен, що багато знав.
І щось нове не сподівавсь почуть.
Та й час на мої розпити кінчався.
Достатньо інформації набрався.
Для книги й забагато вже, мабуть.
Дідусь останнім в моїм списку був.
Тож я й заїхав та і став питати,
Що може він з минулого згадати.
Не думав, щоби нове щось почув.
Дідусь, нарешті зважився, немов,
Поглянув в очі і спитав спокійно:
- Скажіть, а ви щось чули про Саліну?
Я в пам‘яті ту назву не знайшов,
Отож, знизав плечима і сказав:
- Не чув. А що про неї маю знати?
І де, скажіть, Саліна та на карті?
Дідусь всміхнувся гірко і почав:
- На Самбірщині місце є одне
Біля містечка Доброміль. Там шахти
Колись були, щоб сіль в них добувати…
Те, звісно зацікавило мене:
- А що ті шахти? Що таке у них,
Щоби про них могли поговорити?
Мене цікавлять москалями вбиті
При комуняках. Що у шахтах тих?
- Могила братська у одній із них,
Де двадцять тисяч поховали люду
За кілька днів, - щось захрипіло в грудях
Старого. Він раптово, мов застиг,
Згадавши, певно щось в житті таке,
Яке йому довіку не забути
І стислись кулаки до болю люто,
Бо згадування було нелегке.
- І що ж було там саме, розкажіть?! –
Мене уже цікавість розпирала.
Дідусь почав розповідать помалу
Те, що йому вдалося пережить:
- Ще до війни ці шахти працювали.
Трудились люди, добували сіль,
Везли й в краї віддалені звідсіль.
Про шахти ці по всій Європі знали.
В тридцять дев‘ятім москалі прийшли,
Одну із шахт невдовзі вже закрили,
Колючим дротом всю обгородили.
Там лиш еНКаВееСники були,
Які за дріт нікого не пускали.
Часом машини їхали туди.
Та ми не відчували в тім біди.
Можливо, там щось цінне добували.
Війна вже відчувалася в той час.
Тривога у повітрі вже кружляла
І всі чогось трагічного чекали.
Тривога та дістала, навіть нас,
Тоді іще дівчат і хлопчаків.
Мабуть, що від дорослих передалось
Те відчуття. Страшна гроза збиралась…-
Спинили діда роздуми гіркі.
Замовк на хвильку та сльозу змахнув
Непрохану, яка скотилась з ока, -
Уже перед війною того року
(Наказ такий, мабуть з Москви прибув)
Закрили шахти, людям повеліли
Сидіти вдома… А машини йшли,
Брезентом вкриті. Що вони везли,
Ніхто не знав. Сліди хіба лишили
Криваві за собою… Та якось,
Директор повелів всім передати
Аби прийшли на шахту по зарплату.
Війна тоді була уже ось-ось.
Тож тато задоволений помчав
На шахту, щоб живу копійку мати…
Вже в темряві аж повернувся тато
І вигляд, мов вернувся з пекла, мав:
Потріскалися губи й почорніли,
І очі мертві… Згодом розповів,
Що по дорозі він дівчат зустрів.
Ті бігли з шахти (там також робили).
Сказали тату не ходить туди,
Там справжнє пекло. Йому страшно стало,
Бо звідти крики, постріли лунали.
Вертати страшно у село. Куди?
Зійшли з дороги та шугнули в ліс.
І звідти, справді справжнє пекло вздріли:
Людей стріляли, молотками били,
Прикладами. Кров розливалась скрізь.
Убитих чи іще когось живих
Одразу в соляний розкоп кидали.
Вони за тим у страху споглядали
І жоден з місця зрушити не зміг…
Кати можливих свідків прибирали.
Чи знав хтось про їх злочини, чи ні,
Їм свідки були будь-які страшні
І далі жити прав вони не мали…
А потім почалась ота війна.
Уже німецькі літаки літали.
А тут селом з Перемишля прогнали
Колону «полонених». Новина
На ноги підняла усе село.
Всі думали, що, мабуть німців гнали.
Отож всі подивитись вибігали.
Та німців там і близько не було.
Ми вибігли із мамою й сестрою
Поглянути. Колона довга йшла,
Передня вже аж за селом була,
А задня ще ховалась за горою.
А люди всі замучені ішли,
Утомлені, побиті. Так їх жалко.
Й мордаті конвоїри уздовж валки.
Куди вони нещасний люд вели?
Тут мама похопилась: - Та ж голодні.
Принесла з дому хліба, підійшла
І хліб той полоненому дала.
Другі теж потяглись, спинити годі.
Тут конвоїр підскочив: - Ти чєго?
- Та хочу лиш людей нагодувати.
Бо ж жалко. Що їм, з голоду вмирати?
- Тагда давай в калону к ним бягом! –
Вхопив за руку і штовхнув до тих
Нещасних. Ми заплакали з сестрою.
Тут інший підійшов до нас конвойний,
Сказав тому: - Стареньку відпусти.
Бо ж діти плачуть. Той аж озвірів:
- Сєйчас і дєті будут тут в калонє!
- Не смій чіпати їх! Вони сторонні! –
З колони вивів маму й відпустив.
А люди всі подалі відійшли,
Щоб під гарячу руку не потрапить.
Колона йшла і йшла. Людей багато.
Не знали ми куди їх повели
Та до Саліни повернули їх.
Іти за ними людям страшно було.
А згодом довго там мотори гу́ли.
Щоб ми, мабуть не чули криків тих,
Які звідтіль доносились. В ті дні
Селом машин проїхало багато.
І всі на соляні звертали шахти,
Сліди криваві лишили одні.
Вже на четвертий день усі війська
Радянські подались на схід. Прибули
Слідом словаки, що за німців були.
Скоріш словацька розвідка така.
Почувши про Саліну від людей,
Вони з людьми на шахти подалися.
По витоптаній вщент траві пройшлися,
Знайшли розкоп засипаний той, де
Людей живих і мертвих поховали.
Як ми почули, кинулись туди.
Побачити, Господь не приведи
Ще раз оту картину. Скрізь лежали
Одежі купи… різної… в крові.
Хтось зазирнув небавом до костьолу
І крик нелюдський розлетівсь навколо.
Туди негайно ринули живі.
Там на стіні людину розіп‘яли
І кров‘ю всю підлогу залило,
По щиколотку аж її було.
Це ж скільки отут люду повбивали?
А тут від шахти крики донеслись.
Всі кинулись туди. Вже розкопали.
Там трупи аж під самий верх лежали.
А там розкоп же сотню метрів вниз
Й п’ять метрів шириною…Скільки люду
Лежало там? То страшно і гадать.
Взялись потроху верхніх витягать.
Видовища ніколи не забуду.
Хоча дорослі й гнали нас малих
Та ми за тим дивилися здалека.
І бачили, як людям там нелегко.
Бо ж сморід смерті гнав від шахти їх.
Проте дістали десь з півсотні тіл.
Їх тут же недалеко й поховали.
Та більше діставати вже не стали,
Не стачило ніяких людських сил.
Вже трупи розкладатись почали.
А спека тільки в тому помагала…
Тож шахту чимскоріше закопали.
Хоч баченим шоковані були
Та все ж якусь насипали могилу
Над тими, кого витягли і хрест
Поставили. Він там і досі десь,
Як комуняки досі не звалили.
Село не спало, мабуть усю ніч,
Про те страхіття тільки й говорили.
Невинно там замучених жаліли.
Бо ж жалість до невинних звісна річ.
А десь на другий чи на третій день
Знайшли у лісі люди чоловіка,
Що вижив в пеклі… Дивина велика.
Хто ж тим, не поцікавившись, пройде?
Той чоловік страшне розповідав.
Їх всіх до шахти нелюди пригнали.
Жінок усіх одразу відібрали.
Чоловікам же сад за пастку став.
Поки жінок в костелі убивали,
Без пострілів. Взялись за молотки,
З яких стирчали гострії гвіздки,
І молотками в голови довбали.
Живих і мертвих у розкоп тягли
Й туди жбурляли. А чоловіків
В саду усіх зібрали між рядків
Так, що нікуди дітись не могли.
А кулемети між дерев стояли,
Як коридор – то шлях єдиний їм.
І всіх погнали коридором тим,
Де зусібіч їх кулі зустрічали.
Коли упав останній, почали,
Кого одразу тут же добивати,
Кого живим у шахту ту кидати.
Його живим теж кинули були.
На щастя, він лежав під самий верх.
Як опритомнів, уже темно стало.
Тож він із ями вибрався помалу.
Та дивувався дуже, що не вмер…
Уже при німцях пронеслись чутки,
Що тих могил в Галичині багато.
Сліди взялися кляті замітати,
Бо ж мали рило у пуху-таки.
Чимало люду вислали в Сибір,
Чимало у в‘язницях ще тримали.
А, як війна, часу уже не мали,
Тож діяли, неначе дикий звір.
І із в‘язниць невинних тисячі
На волю відпускати не схотіли,
Коли вже німці близько підступили.
Неначе таті діяли вночі.
Вбивали там, де можна убивать,
Аби лише живими не лишати,
Бо ж зла вчинили людям тим багато
І ті їх не збиралися прощать. -
Замовк старий. І я сидів, мовчав.
Перед очима те страшне стояло,
Що люди в пеклі тім переживали.
Нарешті я не витримав, спитав:
- А та могила досі там стоїть?
- Як москалі вернулись, хрест зламали,
Могилу із землею розрівняли.
То людям було важко зрозуміть.
Збиралися і насипали знов.
І ставили хреста… Але затято
Знов москалі те брались руйнувати.
Затоптували ту невинну кров.
Але небавом знову хрест стояв
На насипу, аби всі люди знали
І пам’ять про те місце не вмирала.
Нагадуванням була чорних справ,
Які творили в краї москалі,
Щоб звести, врешті весь народ в могилу.
Щоб ми ніколи допускать не сміли
На нашій клятих правити землі.

Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те переживають,
Бо у когось в очах сльози, зрідка витирає,
Хтось тремтячими руками люльку набиває.
В кожного є що згадати, про що розказати,
Хоч відтоді і минуло літ, ой, як багато.
Не загоїлися рани на серці й донині…
Кожен спогад – то кривава рана України.
- Десь, напевно о четвертій, - каже дід Микита, -
Узялися нам у вікна раптом торохтіти,
Що аж шибки задрижали. В двері молотили:
«Открой!» Тато бігом встали, пішли, відчинили.
Вповноважений ввалився та понятих двоє.
А під вікнами солдати і усі при зброї.
Вповноважений бумажку дістав, став читати:
«Ви ізмєннікі, поскольку ваш старший -прєдатєль,
Висилаєтєсь семьйою в область за Уралом…
На сбор – час!..» А де та область, чи ж ми тоді знали?!
За оту одну годину ми зібратись мали.
На одного – один мішок, більше не давали.
А що туди можна взяти? Подушки, щоб спати.
Тато в два мішки пшениці взявся насипати.
Муки не було. Збирались їхати до млина
Саме нині. А тут якраз ця лиха година.
Мама тісто поставила, а хліба не було.
Тут сусіди назбігались, бо крики почули.
Солдати на них кричали та не підпускали,
Аби зайвого, напевно ми їм не сказали.
Стоять вони попід тином, мама вийшла з хати:
«Нема, - каже,- й крихти хліба дітей годувати».
Люди бігом розійшлися та зносити стали
Хто що міг…Але солдати близько не пускали.
Взялись вони хліб кидати, я – його ловити.
Цілий мішок назбирався. Буде як прожити.
Привезли нас у Анжерку, в пекарню вселили,
Стару уже, непотрібну. Нари поробили.
А місцеві вже чекали, бо ж казали: «Скоро
Прівєзут на нашу шею проклятих бандьоров!»
Ми сиділи на тих нарах, вони заглядали:
« Да оні такіє ж люді!» - між себе казали.
Думали, що ми з рогами, мабуть і з хвостами…
Привезли нас на чужину серед зими прямо.
Не було в нас ні копійки, не було нічого.
Залишалося, хіба що молитися Богу.
А сніги ж там, закурило до самого даху.
І морози. Чи ж зігріють людське тіло лахи?
Дід помер ще в першу зиму. А мама боялась,
Щоб від холоду із нами теж того не сталось.
Зняла десь в колгоспі лату, щоб піч протопити.
Бо ж ми ще малі, хоч трохи нас теплом зігріти.
Але сторож її злапав, привів у контору.
При Сталіну, ви ж знаєте, за все суд був скорий.
«Паймал вора!» - голові він доповідає.
А той, хоч і українець, по-москальски лає
Того сторожа: «Кого ти? За що – пита, - злапав?
Узяла десь непотрібну півзогнилу лату?»
Маму тоді відпустили. Та привезли скоро
Цілу фіру нам берези сирої до двору.
Так, що було чим топити. Та щось їсти ж треба.
Першу зиму ми ходили із братом у жебри.
Хто шмат хліба, а хто бульби, а хто вкриє матом.
Тож доводилося звідти чимскоріш втікати.
Бігли, а услід неслося: «Пасматрітє, люді.
Ані братьєв наших рєжуть – ми іх кармить будєм?!»
Все ж якось перебивались. На святвечір мама
Нам по бульбочці зварила. Справжнє свято прямо.-
Дід задумався, згадавши ту картоплю, мабуть.
Тут озвалася старенька вже згорблена баба
Пріська, що на лавці сиділа із краю:
- А я і день той проклятий добре пам‘ятаю –
Двадцять перше жовтня. Тепло ще було надворі.
Боже, а ми все лишили. Хто ж знав на ту пору,
Що в Сибір везуть?! Гадали – в район везти мають.
А ми хутко із району назад повтікаєм.
А вони нас в ешелони хто вже був у чому.
Тож не скоро довелося побачити дому.
Ми жили доволі бідно, як померла мама,
Все лягло на мої плечі, бо ж я старша сама.
Двоє діточок маленьких потрібно ростити.
Довелось на заробітки до людей ходити.
А в ту ніч я встала рано снідання варити,
Стала чистити картоплю. Іще місяць світить.
Аж хтось ходить по подвір’ю. Уже обступили,
Щоби часом ми із хати втекти не зуміли.
Речі зібрать повеліли. А що брати мала?
Я ж дурна сусідам речі всі пороздавала.
Думала, втечем з району без майна на плечах,
А сусіди і повернуть назад усі речі.
А нас сходу у вагони товарні загнали.
Цілих дев‘ять ешелонів нещасних нагнали.
Поїхали до Сибіру ми голі і босі.
Як я вижила – не можу повірити й досі.
Везли нас, немов худобу. А то старі й діти.
Упритул, як оселедці довелось сидіти.
Мерли люди по дорозі. З голоду вмирали.
А когось морози люті в путі доконали.
Братик мій помер в Сибіру… Як мами не стало,
Дев‘ять місяців всього лиш воно віку мало.
Чому не вмер тоді? Чому так доля поклала?
В дев‘ять років у Сибіру все одно забрала.
Зостались я і сестричка. Голод, холод лютий.
До цих пір ті страшні роки не можу забути.
Хоч були й там добрі люди. До одних, бувало,
Я ходила, для сестрички молоко в них брала.
Так лякали їх: «Бандітов к вам вєзут! Бандітов!»
А, як виявилось, більшість – то старі і діти.
- А то… А я… - то вже з лавки дід Охрім озвався.
– Я в Сибір не за своєю волею подався.
Прийшли ще о третій ночі, список зачитали.
Щоб, не дай Бог, когось вдома, бува не застали.
Я із братом на печі ще із вечора вклався.
Мені було вісім років, а брату - дванадцять.
Менший з мамою у ліжку. П‘ять літ мав допіру.
Отаких от партизанів везли до Сибіру!
Вповноважений припхався із ним два солдати,
А у кожного на грудях справжні автомати.
Повеліли нам збиратись. Солдат, видно добрий.
Сказав нам, щоб все, що можна збирали у торби:
«Бєрі, - каже - всьо, хазяйка, тебе прігодіться!»
Довелося нам із братом добре повертіться.
Старший вибрався на стріху лантухи скидати.
А солдат слідом подався за ним наглядати.
Все винесли на машину. А корови й коні
Відібрали до колгоспу, як здобич законну.
На станцію нас привезли. Там купа народу.
Автоматники навколо, тож утекти годі.
Ну, а далі ешелоном у Сибір погнали.
Хоч давали хліба й супу – не голодували…
- Нам також давали супу, - устряв дід Микола –
Мені було чотирнадцять. Були майже голі.
Бо ж ніхто не сподівався на такі морози.
Отож, супом годували людей у дорозі.
Але суп той скис і люди їсти не хотіли.
Та й свиня б уже, напевно того би не їла.
А ми їли і ніхто з нас не заслаб від того.-
Дід тремтячою рукою прим‘яв чуба свого –
І свиня б, мабуть не їла. А ми, бачте, їли…
Бо в страшнім бедламі тому вижити хотіли.
І вижили, і вернулись назад в Україну…
Хай ці москалі прокляті з цього світу згинуть!

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

Коли упхались в Україну москалі,
Її скорити дуже швидко захотіли,
Але по пиці тільки добре ухопили,
Стаючи добривом чужої їм землі,
Знайшлось не так багато світових країн,
Які б відкрито москалям допомагали,
Солдат і зброю їм у поміч посилали.
І серед них той товстопузик Кім Чен Ин,
Його Корея, що Північна називають.
На цьому ділі цілий бізнес він завів,
Бо має гроші чималі від москалів
І технології сучасні здобуває.
Той Кім Чен Ин є Кім Чен Іра син,
Онук відомого у світі Кім Ір Сена.
Як бачте, ціла вже династія скажена.
Тож дідуся свого продовжив справу він.
Його держава – найзакритіша у світі
І найбідніша – голод тут постійний гість,
Народ, буває, що траву і кору їсть,
Зате вождю хоч цуценят об пику бити.
Немає прикладу в історії, мабуть,
Щоби країна, де Москва «допомагала»,
Жила багато після того й процвітала.
Куди не кинься в тих країнах, тільки й чуть
Про бідність, голод, що по тому наступили.
З роками «помочі» все гірше в них стає,
Народ хиріє, влада крутить щось своє,
Неначе соки москалі з них всі попили.
Яскравим прикладом тому і є Корея.
Згадати хочу, як ті Кіми взагалі
Кліщем вчепились до корейської землі
Й зробили вотчиною «вічною» своєю.
Ще після того, як японці рознесли
Китай спочатку, а Московію по тому,
Корея стала для японців «рідним домом»,
Вони собі у власність землю цю взяли.
І панували там, поки в кінці війни
Війська союзні їх безславно розгромили.
І всю Корею від Японії звільнили,
Надвоє, правда, розділили край вони
По тридцять восьмій, як відомо паралелі.
Москальське військо усю північ зайняло,
На південь військо із Америки прийшло.
Часи в Кореї наступали невеселі.
Хоч домовлялися союзники про то,
Що досить скоро всю Корею об‘єднають,
Та ж москалі на те свої ідеї мають.
Ступив там чобіт москаля і вже ніхто
Звідтіль не зможе москалів ніяк прогнати…
Ще йшла війна, а в москалів уже був план,
На трон в Кореї посадити якийсь клан,
Який на них постійно буде працювати.
Отож, задовго до закінчення війни
Москва радянського узяла капітана,
Що звався Кім Сон Чжу (він Кім Ір Сеном стане),
Вождя ліпити з нього узялись вони.
Він у Кореї, може був, а, може й ні.
Та за легендою став «славним партизаном».
Хоча в Москві улаштувався непогано
І участь зовсім не приймав у тій війні.
То у Хабаровську у «бурсі» працював
Піхотній, тут же скоро одружився.
Тут син у нього також Юра народився
(То він пізніше Кім Чен Іром став).
Коли ж Московія закінчила війну,
У сорок п’ятім, в серпні, Кім Ір Сена взяли
І до Кореї чимскоріш примчали.
Мундир свій капітанський одягнув.
З ним сорок ще корейських «партизан» -
Його «спецназ», що мав його охороняти
Та ще незгодних чимскоріше прибирати.
Такий собі «вождя заїжджого» «таран».
Чи по-сучасному – «зелені чоловічки».
Вже скоро Кім, при допомозі москалів
«Вождів» на півночі корейської землі
І мріяв правити у ній тепер довічно.
Та ще й Південну би Корею прихопить,
Щоби об’єднувачем ще себе вважати.
І те об’єднання вже фактом може стати,
Бо ж так ООН повинна скоро порішить.
Тоді розвернеться на повну Кім Ір Сен,
Усім покаже, як народ в руці тримати.
Він має військо і не тільки автомати,
А сотню танків… Тож готовий на усе.
Проте, великого він облизня зловив.
Коли побачила Америка, як Сталін
В Європі лад демократичний валить,
До влади всюди комуністів він привів.
Тож і Німеччину йому не віддали,
Що ФееРеН відтоді стала називатись.
І від об‘єднання Кореї відмовлятись,
Проголосити незалежною змогли.
Тоді у відповідь на півночі Кореї
КаеНДееР проголосили й були злі,
Бо праг всієї Кім корейської землі.
Однак надії він не полишав своєї.
Тож утворились дві Кореї. У одній –
Південній, були вибори, моментом
Став Лі Син Ман у ній найпершим президентом.
Мав диплом Гарварду. Готовий зразу в бій.
Готовий був з руїн країну піднімать,
Із того, що йому японці залишили.
Не мав, щоправда ані грошей, ані сили –
Ні літаків, ні танків – нічим воювать.
Та й не збирався. Опонент, зате його –
Кім тільки тим, здається і займався,
Що Сталіна схилити намагався
«Багнетом південь той промацати бігом».
Та й Сталін теж не проти був, бо на весь світ
«Фашистом» тільки Лі Син Мана називали.
А із Пхеньяну телеграми тільки слали,
«Народу півдня помогти скоріше слід».
Він лиш чека, щоби повстати проти зла,
Потрібно тільки свою силу показати
І увесь південь можна запросто узяти.
Й Мао Цзе Дун китайський телеграми слав,
Бив себе в груди, що Америка не встягне.
Що Південь здобиччю легкою може стать.
Їм удвох Сталіна вдалося «уломать»,
Бо ж він і сам того, ще, навіть більше прагне.
І Сталін дав добро, з умовою, однак,
Що «нас там нєт» і москалі тут ні при чому.
Так стільки раз було й до того і по тому.
Москаль віками не міняється ніяк.
Зате озброїв Сталін Кіма до зубів.
Одних лиш танків Кім той мав півтори сотні.
Війна, як видно, вже була невідворотня.
І в червні кинув Кім свої війська у бій.
Південна армія безсилою була,
Адже вона лише стрілецьку зброю мала
Та ще гармати, а тут сунеться навала.
Тож Північ скоро і Сеул уже взяла.
Війна котилася на південь. Вашингтон
Лиш дупу чухав та не знав, чого робити.
Не сподівався зовсім, що дійде до битви.
А тут престиж його поставлено на кон.
Тоді ще влада адекватною була,
Ще, слава Богу Трамп під стіл сопливий повзав.
Тож досить швидко зрозуміли ту загрозу
І скоро діяти держава почала.
Зібрались екстренно на сесію ООН,
Аби війни і миру вирішить питання.
Бо ж пропадуть американські всі старання.
А світом має ж-таки правити закон?
Тут диво сталося, бо Сталін наказав
Послу своєму захід той бойкотувати.
Мовляв, не тих китайців треба визнавати.
Та він, скоріше тільки привід відшукав.
Ще не готовий був у ту війну встрявати,
Бо ж з неї може розпочатись світова,
Його ж країна досі ще напівжива,
Куди зі світом їй, нещасній воювати.
Та і не вірив він, що здатні там рішить
Війська зібрати і в Корею надіслати…
Дарма не вірив. Міг би «вето» там сказати.
Тільки на себе довелось йому грішить.
Бо ж ООН рішення потрібне прийняла.
І вже війська ООН в Корею відправляють.
Американці там найпершу скрипку грають.
Але то ціла коаліція була.
Не те, як бачите, що нинішня оця
«Шарашка», що ООН зоветься лише,
Отому Путіну постійно дупу лиже.
Нащо нам та організація к грецям?!
Тим часом Кім вже супротивників затис
Біля Пусану і зібрався добивати,
Коли війська ООН тут стали прибувати.
В момент останній. Кім образився до сліз.
Тепер вже Кім із військом мусив відступать.
Війська ООН все прибували й прибували,
Все швидше військо Кіма «переможне» гнали.
Вже тридцять восьму паралель підуть долать.
Союз кричить, щоб ту «агресію» спинили.
Чогось до цього він «у тряпочку» мовчав,
Як Кім на південь переможно наступав?
Тепер же кинулися і в набат забили.
Взялись таємно авіацію свою
Якнайскоріше у Китай перекидати,
Щоби «союзника» з повітря прикривати.
Американці сотню не одну зіб’ють.
Китайський Мао заявив узагалі:
Як тридцять восьму паралель таки здолають
Війська ООН, тоді він повне право має,
Послати купу добровольців на чолі
Із маршалами, щоб допомогли
Вони військам північним далі воювати.
Та ті не припинили наступати.
Уже корейців відтіснить змогли
Аж до кордону їхнього з Китаєм.
Тут Мао лиш брову свою підняв
Й мільйон китайців, як один устав,
Через кордон, немов цунамі пхають.
Мільйон солдат! Немов страшний потік.
Всі «добровольці»… Досі пам‘ятаю
Рік чотирнадцятий, як «добровольці» пхають
З всії Московії на український бік.
Не жителі Донбасу, а вони
Із нашими військами воювали.
Хоча, ми їх би скоро «доламали»,
Але з московської припхали сторони
Війська москальські, уже регулярні…
Отож, китайці хвилями ішли
На кулемети. Тисячі лягли,
Але ж мільйон спинити було марно.
А з неба їм радянські літаки
Усяк допомагають. Йдуть бої
Жорстокі і криваві. Відступають
Війська ООН. А що робити мають?
Знов паралелі досягли тії,
Що ту Корею навпіл розділила.
Тут зупинились. Сил ні в тих, ні в тих,
Щоб хтось когось з позицій збити зміг.
Кров за три роки вже війна попила.
І їй не видно ще поки кінця.
Здавалося… Аж звістка долетіла,
Що Сталіна душа вже відлетіла.
І все змінила враз подія ця.
Три місяці ще постріли лунали.
А потім все… скінчилася війна.
То співпадіння? Хто там його зна?
Не до війни в Союзі раптом стало.
Там крісла попід себе всі тягли,
А опонентів з висоти жбурляли,
Або, як ото Берію – стріляли.
Вже про Корею думать не могли.
А Мао сам належних сил не мав,
Аби війну продовжити. Тому
Прийшлось війну ту припинять йому.
А сам Кім сили воювать не мав.
У результаті – звідки почали,
Там ту війну, нарешті й зупинили,
Лиш ріки крові людської пролили,
Ні клаптика землі не здобули.
Кордон Корею й досі розділяє,
Вже років більше, аніж сімдесят.
Це саме той «корейський варіант»,
Що нас туди посилено схиляють
Усякі доброзичливці. Утім
На півночі клан Кіма утвердився.
Він прибирати опонентів заходився,
Аж поки й залишився один Кім.
Перетворив країну на концтабір,
По смерті владу сину передав.
Онук по ньому новим Кімом став.
Що зміниться щось – віриться в то слабо.
А Південь – той життям своїм зажив.
Вже незабаром високо піднявся,
На кращі економіки рівнявся.
Чим, звісно в Кіма викликає гнів.
Бо ж, як узна на півночі народ,
Що можна жити зовсім по другому,
Що тільки влада Кіма винна в тому,
Що їм лиш крихти від його щедрот,
То схоче так, як і на Півдні жить.
Тож Кім країну і закрив від світу
Та змушує жебракувати, жити…
Забив народ! Це ж треба так уміть?!
Тепер он взявсь дружити з москалями,
Допомагає з нами воювать,
На фронт готовий «м’ясо» продавать.
Для Путіна своїм зробився прямо.
Хоч, звісно, як Китай на нього цикне,
То миттю вся та дружба пропаде.
Кім Путіну на поміч не прийде,
Як би грошима не манив, не кликав.
Бо Путін – друг, а Сі – великий пан.
Кім свій ланцюг настільки натягає,
Настільки Сі йому то дозволяє.
Не треба піддаватись на обман.

Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний починавсь
Зимою малосніжною. Морози
З відлигами мінялись. На полях
Вологи не отримала земля,
Одні лише людські горючі сльози.
Весна й початок літа взагалі
Дощів не знали. Що людей чекало,
Коли посіви на полях пропали?
Чекати дива марно від землі.
Та й тих полів багато чи було?
Не злікували ще військові рани,
Воронки всюди заросли бур‘яном.
А мін, снарядів? Днини не пройшло,
Щоб десь на міні хтось не підірвався,
Чи то снаряд під плугом не знайшов.
Війна пила ще досі людську кров,
Мир досі наступати не збирався.
Що тих полів? Та й чим їх оброблять?
Бо ж техніки було і зовсім мало.
Усе найкраще на війну забрали,
Плуги прийшлось худобою тягать.
Та й не кіньми́, бо ж їх на фронт забрали,
Корів впрягали часто у плуги,
А, як не було засобів других,
Жінки і діти ті плуги тягали.
Бо ж де узяти чоловічих рук?
Мільйони їх десь навіки зостались.
Лиш інваліди в села повертались.
Тож, в результаті неймовірних мук,
Вдалось хоч якось землю обробить,
Зерно вручну посіяти. Одначе
Земля не захотіла їм віддячить,
Пропало те, що мало уродить.
Що голод буде ще зимою знали.
Відсіялись, на весну берегли
Те, що весною сіяти б змогли.
А чого їсти – то уже не мали.
В міста спочатку голод завітав.
Хто картки мав – отримували пайку,
А хто не мав – лише від влади лайку,
Отож поволі з голоду вмирав.
Але у селах іще гірше було.
Бо ж селянин ще мав й податки здать,
Доводилось від себе відривать,
Бо влада про той голод, мов не чула.
Чи маєш господарство, а чи ні,
То владі було зовсім не цікаво.
Здай м’ясо, яйця – а то буде «справа».
Свинячу шкуру, хоч нема свині.
Податок на дерева заплати.
Останню «шкуру» із селян здирали
І все державі було мало й мало.
Хто мав корову – зміг себе спасти.
А, хто не мав – кору їв, лободу,
Як тільки навесні вона з’явилась.
Собак, котів у селах не лишилось.
Від пацюків, мишей – ані сліду.
Хто пробував щось з поля принести,
То тих ловили й строк за те давали.
Їх «несунами» влада називала,
Хоч ті несли, аби сім‘ю спасти.
Доходило й до людоїдства часом.
Та ж то не від хорошого життя
Хтось втратив людське світосприйняття.
А де ж державні ділися запаси?
Як так, що цю війну пережили
І з голоду не часто помирали?
В війну американці помагали,
Для того і ленд-ліз вони ввели.
Крім зброї і продуктів навезли.
Звичайно, більшість війську діставалась,
Але і людям дещо залишалось,
Щоб пережити цю війну могли.
Та тільки-но закінчилась війна,
Поставки по ленд-лізу припинились
І люди без підтримки залишились.
А влада? Про що думала вона?
Як їй підтримку запропонували
На поступки у обмін – не схотів
Йти на те Сталін. І мільйон життів
Тим самим комуняки відібрали.
Хоча мільйон? Чи, може два, чи й три –
Ніхто не знає – все в секреті було.
Ми й досі справжні цифри не почули.
Тоді ж холодні віяли вітри
Й війна «холодна» саме починалась.
Й страждав від того лиш простий народ.
Та не партійці – ті жили. Так от,
Хоч люди в селах і голодували
Та їли все, що попаде до рук,
Страждали від отих голодних мук,
Але на урожай новий чекали.
Бо думали – спасіння принесе.
Дарма чекали та вручну збирали,
Бо ж техніки практично і не мали.
Вкладали у жнива здоров’я все.
Не встигли ще зібрати урожай,
Як вже держава плани зажадала.
Та, навіть, коли б все зерно віддали –
Не виконаєш плану. «Віддавай!» -
Вола район і область, бо ж згори
Велять, інакше полетиш з посади.
До нитки обдирала села влада,
Селянам радить – землю он жери.
За колоски – дванадцять світить літ,
Не дай Бог, принесеш собі щось з поля.
Радянська влада – гірша за монголів,
Неначе став догори дригом світ.
А знаєте, що владу хвилювало –
Районну, обласну – адже народ
Вмирав десь поряд з голоду. Так от,
Вона прохання вгору посилала:
Там, бачте їм ікри не вистача
Червоної і чорної. Кричать,
Аби її скоріше їм прислали.
Там в магазинах цигарок нема…
Хороших. Для «людішек» є навалом,
Але такі начальство не вживало,
Не той їм в цигарках тих аромат.
Отож, вони, здавалося живуть
В другій країні. Не голодували,
А про «людішек» не переживали,
Готові в ріг баранячий зігнуть.
Колгоспи, хоч-не-хоч, а повезли
Зерно в район, звичайно, менше плану,
Бо звідки більше, аніж є, дістануть?
А люди тільки плакати могли,
Бо ж працювали цілий рік вони,
А що на трудодень від того мали –
Два лантухи зерна? Зарплат не знали
І пенсії не бачили вони.
В містах хоч картки влада видавала
Працюючим, щоб хліба мать шматок.
А про селян не піклувавсь ніхто,
Самі себе прогодувати мали.
А чим, як все держава відібрала
Й податки ще зідрала. Як їм жить?
Зерно он є – десь на складах лежить
Чи то в бурти на землю поскладали.
Тут головне, щоб виконати план,
А що там далі – владу не цікавить.
Он, можна за кордон зерно відправить,
Щоб показати на весь світ обман.
Мовляв, зовсім не голодуєм ми.
Іще із вами поділитись можем.
Хто хоче хліба – ми вам допоможем.
«Хай буде мир і дружба між людьми».
І сотні тисяч тон зерна пішло
Болгарам, чехам, фінам і полякам,
Угорцям, німцям і румунам всяким,
Французам, щоб їм «завидно» було,
Як гарно то в соціалізмі жить:
Є все в народу, може поділитись,
Тож можете скоріше долучитись,
Щоби і в себе лад такий створить.
Поки Європу Сталін годував,
Поки зерно під чистим небом гнило,
Упроголодь в державі люди жили,
Народ недоїдав, голодував.
Продовжував від голоду вмирати.
Хвороби вслід за голодом прийшли:
Дизентерія, тиф також знайшли
Для себе жертви – всіх не зрахувати.
Тепер ми, озираючись назад,
Побачить можем шлях отой кривавий.
Творились за плакатом чорні справи:
«Соціалізм – найкращий в світі лад!»

Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли ужитись.
Як іще добільшовицьку Росію узяти,
То у ній, крім України вже не так багато
Було земель, щоб давали гарні урожаї.
От Тамбовщина і була отим самим краєм.
Одні з кращих чорноземів губернія мала.
Та і площу вона більшу в ті часи займала,
Аніж тепер. Земля, звісно, якщо працювати,
Не тільки селянські сім’ї могла годувати,
Ще й на продаж було вдосталь. До Європи, навіть,
Удавалось тоді хліба чимало відправить.
Тож селяни й багатіли, бо інтерес мали.
Прикупляли собі землю, реманент купляли.
В губерніях других бідність панувала в селах,
А тут скрізь міцні селяни господарство вели.
Їх більшовики прозвали потім куркулями.
Працьовитими, одначе були мужиками.
Були й бідні господарства, та було їх мало.
Були й такі, що достатки і середні мали.
Та то було при цареві, що селянство «гнобив».
Але раптом більшовицька здійснилася спроба,
Вони владу захопили, «рай» пообіцяли
Всім трудящим. Кого саме на увазі мали
Під «трудящими» - то важко нині нам сказати.
Бо селян вони одразу взялись грабувати.
Самі ж вони до голоду довели країну,
А виявилось, що у тому «селянин» був винен.
Бо не хотів хліб задарма владі віддавати,
Тож силою довелося його відбирати.
Збиралися продзагони, в руки зброю брали
Та й по селах харчі собі ішли, добували.
А ледарі і п‘яниці, що «біднота» звались,
Помагати їм у тому, звісно долучались.
Бо ж і їм перепадало на пляшку «сивухи».
А трудящих, працьовитих ніхто і не слухав.
Поки ішла громадянська війна, то бувало,
Повстання супроти здирства того вибухали.
Комуняки не панькались, заливали кров’ю
Ті повстання, хоча слідом вибухали нові.
Та ось війна затихає, ворогів розбили.
Вже б, здавалось продрозверстку взяли й відмінили?
Але ж ні, бо від початку вони спланували,
Щоби люди працювали – вони відбирали.
В комуняк то комунізмом просто називалось.
Тож нічого відміняти вони й не збирались.
Виїздили продзагони, по селах кружляли
І в селян всі «лишки» хліба вони відбирали.
Скільки саме отих «лишків» потрібно забрати,
То в Москві чини високі вже будуть рішати.
А там брали все зі стелі – не скільки вродило,
А вже скільки ті чинуші самі захотіли.
Продзагони ж намагались виконати плани,
Тож у селян й вимітали увесь хліб старанно,
Так, що й на посів на весну їм не залишалось.
Як селяни приховати хоч щось намагались,
То пороли, катували, все з хат «вимітали».
За будь яку ціну плани виконати мали.
Повернемося в Тамбовщину. Тамтешнім селянам
До дупи були величні більшовицькі плани.
Вони вірили есерам, до них дослухались,
Бо ті їхні інтереси усе ж намагались
Хоча б якось врахувати. Війна проминула.
Важких боїв у цім краї практично не було.
«Білі» тут не потикались та й поряд столиця,
Тож було вже продзагонам чим тут поживиться.
Одні тільки вибирались з повними возами,
Другі слідом приходили грабувать так само.
Тож селяни бунтували та за зброю брались,
Як могли, отим набігам, звісно опирались.
Не лиш вила та сокири у руки хапали.
Але часто і гвинтівки приховані брали.
Справа в тім, що комуняки вже так знахабніли,
Що до війська забирали, кого лиш хотіли.
Всі повинні захищати оту їхню владу.
З неохотою селяни, але ішли, правда.
Та, побачивши порядки, що там панували,
Брали зброю та й додому хутенько тікали.
На Тамбовщині до біса таких дезертирів.
Їм би знайти тоді гарних собі командирів,
То була б велика сила. Та ще іскра треба,
Щоби полум‘я знялося до самого неба.
І та іскра спалахнула. В двадцятому літом
Засуха усе у краї змогла попалити.
Неврожай страшний, як в пудах усе рахувати,
То дванадцять лиш мільйонів вдалося зібрати.
А спустили зі столиці на край рознарядку,
Що державі теж дванадцять слід мільйонів здати.
Хтось на око там прикинув та і спустив плани.
Тож без хліба залишитись повинні селяни?!
Та місцевій владі дарма про то говорити.
Хай хоч усі поздихають та план слід зробити.
Тож поїхали загони той хліб вибивати.
Чи від кулі, чи з голоду селянам вмирати?!
Отож у селі Хитрово селяни узяли,
Роззброїли продзагін той ще й копняків дали.
А за кілька днів навколо села запалали,
Бо селяни вже терпіння взагалі не мали.
Розганяли продзагони озброєні люди,
Комуністів і чекістів нищили повсюди.
В своїм селі розбирались, ішли до сусідів,
Щоб від влади комуністів не зосталось й сліду.
Єдналися у загони, що весь час зростали.
Скоро із отих загонів армії постали.
Знайшлися і командири, щоб тим керувати.
Першим, звісно Антонова потрібно назвати.
Есер, що з більшовиками перше був отими.
Був начальник міліції та порвав із ними.
В дев‘ятнадцятому році ще створив дружину
І в лісах тамбовських виклик комунякам кинув.
«Бомбив» їхні установи, нищив продзагони.
Де він гуляв, не діяли радянські закони.
Як повстання спалахнуло, саме навкруг нього
І єдналося селянство – заступника свого.
Тамбовщина вся палала та місцева влада
Сподівалася, що зможе дати тому раду.
Підняли всіх комуністів, чекістів, одначе
Ніхто ні кінця, ні краю повстанню не бачив.
Більше того, вже й армію селяни створили,
Під ногами комуністів вже земля горіла.
І все ширше розросталось полум‘я повстання,
Прийшла, наче комуняцька година остання.
Навіть, у столиці влада вже заворушилась,
Під загрозою всі плани їхні опинились.
Бо ж не тільки Тамбовщина, вся країна, мовби
Діжка з порохом і варто затягнути, щоби
Все навколо запалало. Тож у Москві сіли
Й продрозверстку продподатком бігом замінили.
Для других губерній, може із тим щось мінялось.
На Тамбовщині ж селяни уже так затялись,
Що того їм уже мало – «Геть всіх комуняків!»…
А тут війна закінчилась, розбили поляків,
Врангеля погнали з Криму, війська вільні стали,
Тамбовщину усмиряти тоді їх послали.
Становище враз змінилось. Що ті партизани,
Коли армія велика супроти них стане.
Озброєна та навчена, як слід воювати.
І гвинтівки, й кулемети має, і гармати.
Ще і літаки у неї, що небом літають,
Виявляють, де повсталі та бомби скидають.
Та не тільки в тому справа. Ще й жорстокі міри,
Що приймались до повсталих – наче люті звірі,
А не армія «червона», вони поступали.
Сім‘ї брали в заручники, щоб люди здавались.
Якщо ні, тоді ті сім‘ї в Сибір засилались.
Хто ховав повстанців, зброю – стріляли без суду.
Хто не здасться, сім‘ям їхнім пощади не буде.
Ті загони, що сховались, по лісах сиділи,
Хімснарядами кидали, газами труїли.
Газами людей труїли! Кров невинну лити
Лиш за те, що вони хочуть по-людському жити.
Поки одні на загони полюють повсталі,
Інші волость першу-ліпшу у блокаду взяли.
Взяли бігом заручників, велять зброю здати,
Де ховаються «бандити» негайно сказати.
На те дають дві години. Нема результату,
То заручників виводять, велять розстріляти.
Беруть нових заручників. І так дні і ночі,
Поки того не доб‘ються, чого вони хочуть.
Для «бандитів» і сімей їх, як вони любили,
Концтабори влаштували та людом набили.
Звичайнісінькі бараки, умови відсутні,
А у них дорослі й діти сидять, як прикуті,
Бо навколо дріт колючий й люта охорона.
А вони, хоча й невинні – всі поза законом.
І розстріли… Комуняки без того не можуть.
Вони всіх, якби їх воля, в могилу положать.
Цілі села вибивали та вогнем палили,
Якщо люди на їх волю здатись не хотіли.
Звісно, що всю ту жорстокість бачили повсталі,
Тому і радянській владі тим відповідали.
Убивали комуністів, що попали в руки,
Ті частенько помирали у страшенних муках.
Та жорстокість комуністів стала гору брати.
Стали люди розбігатись, сім’ї рятувати.
Проти тих, хто ще боровся, «червоні» кидали,
З озброєння все, що тільки під рукою мали:
Літаки, бронемашини повзали, гармати,
Бронепоїзди – усе, що лиш могло стріляти.
А у селян що? Гвинтівки та ще кулемети,
П‘ять гармат… Тим ви ворожі сили не поб‘єте.
Тож на літо в двадцять першім повстання згасало.
Основні повстанські сили вороги здолали.
Кого виманили з лісу, кого розстріляли,
Кого газом потруїли. Так і гору взяли.
По лісах тоді зостались лиш найбільш затяті,
Цілий рік ще не давали комунякам спати.
Та повстання, врешті кров‘ю вдалось загасити,
«Довелося» двісті сорок тисяч люду вбити.
Та ще сімдесят в «Сибіри», в каторгу заслати,
Щоб себе більш-менш спокійно в краї почувати.
Сам Антонов проти влади боротись не кинув,
Поки влітку в двадцять другім від кулі загинув.
Після того вже повстання згасло поступово.
Земля стала аж червона з пролитої крові.
І відтоді вже в достатку більше не родила,
Бо ж найбільше роботящих усіх перебили.
А ледарі за землею так не доглядали.
Тож відтоді хліб ростити вона перестала.
Хотілося, щоб на долю ви тих погляділи,
Що повстання те селянське в крові потопили.
Тухачевський, що тим військом керував жорстоким,
Навіть маршалом зробився, ліз нагору, поки
Як собаку, в тридцять сьомім його розстріляли.
З Уборевичем під стінку вони поряд стали.
Той у нього заступником тоді був кривавим.
На Какуріна раніше ще завели справу.
Він у них начальник штабу був. Прийшла розплата
В тридцять шостім у в‘язниці довелось вмирати.
Котовського в двадцять п‘ятім чекісти «пришили».
То його бригада люду чимало побила.
Ще там був чекіст Ягода, до наркома виріс,
Але пост той незабаром йому боком виліз.
Звинуватили в троцькізмі та і розстріляли.
Так, що карма за злочини, врешті наздогнала.

Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026

Прогнози
до мінус
ну загалом
зима
морози
Лускунчик
балет
які слова
танець квітів
ну то навесні
зараз зима
залишу записку
пішла
не забудь
погодувати кота

1999

Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не захотіло відпускати
Із цього світу. Тож лежав, дивився.
А поряд син на стільчику вмостився.
Стривожено на батька поглядав
Та батькові страшенно співчував.
Хоча, чим міг він батьку помогти?
Від старості бо ліків не знайти.
Життя із батька з хрипом виривалось.
Йому, напевно мало вже зосталось.
І страшно, що очей не закривав,
Немов на стелі щось таке шукав.
Нарешті, очі повернув до сина,
Прошепотів: - Прийшла моя година.
Позаду залишилось літ багато.
Не хочеться, одначе помирати,
Гріхи свої забравши із собою.
Сповідуюсь тепер перед тобою,
Покаюся, неначе перед Богом.
Хоча я все життя не вірив в Нього.
Та згублені колись невинні душі
Тепер волають. Звіритися мушу
Комусь хоча б, бо вже напевно знаю –
На мене пекло за гріхи чекає.
Невинних душ я загубив чимало,
Бо так партійна совість вимагала
І віра в революції ідеї.
Тепер немає віри вже тієї…
Багато душ… Усі й не пам‘ятаю.
За то державні нагороди маю.
Та ще пече від того мені в грудях.
Бо ж то були зовсім невинні люди.
І я не знаю, що мене чека.
Та більше всього це якраз ляка.
Мені так страшно було лиш тоді,
Коли зустрілись вперше молоді
Зі смертю. Не в книжках, а наяву.
Зі страхом тим усе життя живу.
Найкраще, мабуть пам’ְятаю досі
Оті найперші вбивства в Сандармосі.
В Карелії у лісі та місцина.
Про неї рідко зна яка людина.
Там соловецьких в‘язнів убивали,
Таємно у могилах заховали,
Щоби ніхто про те й не здогадався,
Який тут злочин проти людства стався.
Я теж про те не похопився й досі.
А був тоді ще молоденьким зовсім.
У Соловецький монастир послали,
Тоді там всяких «ворогів» тримали.
Ми ж мали їх усіх «охороняти»,
Бо раптом хтось надумає втікати.
Там різні люди у той час сиділи.
Я якось поцікавивсь поміж ділом
В Матвєєва, здається, капітаном
Тоді служив він в Соловках. Не стану,
Казати все, що удалось почути.
Він був на «ворогів» страшенно лютий.
Сказав, що навезли хохлів до біса –
Письменників, поетів, вчених. Злісно
Вони боролись супроти народу.
Тож їх мені було зовсім не шкода.
Хоч їх тримали у сирих підвалах,
Неначе тюльки в камери напхали.
А в кінці жовтня в тридцять сьомім, сину…
Я добре пам‘ятаю ту годину.
Наказ прийшов, машини підігнали.
Туди дві сотні «ворогів» напхали.
Веліли всім лягати на підлогу,
Щоби вони не бачили дорогу.
Ми – охорона, теж у кузов сіли,
Тримали отих в‘язнів під прицілом.
Із охорони нас в машині троє.
Досвідчений сержант, а ми в конвої
Із молодих. Сиділи, поглядали.
А в‘язням повеліли, щоб мовчали.
Сказали, що везуть у табір другий.
Та, звісно, відчувалася напруга.
Не надто в‘язні вірили у теє,
Мов долі відчуваючи своєї.
Машини скоро рушили поволі
Назустріч смерті, чи назустріч долі.
Лежали в‘язні на підлозі тихо.
Та в‘їхали в село якесь на лихо.
І один з в‘язнів заходивсь кричати:
«Рятуйте, люди! Нас везуть вбивати!»
Я розгубився: що його робити?
Як можна рота клятому закрити?
Суворо нам стрілять заборонили.
І тут сержант із усієї сили
Прутом залізним вдарив тому в спину
Та проштрикнув, від чого той загинув
У одну мить. Мені аж млосно стало.
Сержант же, мов нічого не бувало,
Прут витяг і об одяг того витер.
«Що вирячивсь? - спитав мене сердито, -
Робота надсекретна, маєш знати.
Не маєм права розконспірувати».
У кузові всі покотом лежали
І кров‘ю їх поволі заливало.
Та всі мовчали. Мені лячно, навіть,
Бо зрозумів, які чекають справи.
Приїхали. Машини зупинились.
Кругом лиш сосни звисока дивились.
Велів Матвєєв поодинці брати
Й з машин до нього бранців доставляти.
Що там робилось, ми того не знали,
Аж доки наша черга не настала.
Я із сержантом вилізли з машини.
Тепер уже навколо погляд кинув.
Поміж дерева ями виглядали,
Їх нещодавно, видно накопали.
Бо ще пісок був свіжим. Трохи збоку
Палав вогонь і вільні люди поки
При ньому грілись. Придививсь, одначе
Матвєєва між ними не побачив.
Стояв якиїсь офіцер при ямі,
Велів вести туди нам в‘язня прямо.
Найпершого ми підвели до нього.
Не встиг іще я зрозуміть нічого,
Той в‘язня колотушкою поцілив.
Безвільне впало попід ноги тіло.
«Беріть його, тягніть униз скоріше!»
Я від наказу похопився лише.
Схопили в‘язня, потягли до ями.
Внизу Матвєєв. Під ногами прямо
Лежать вже вбиті. Кров по них стікає.
Наган Матвєєв перезаряджає.
Махнув рукою, куди тіло класти.
Я уже ледь тримався, щоб не впасти.
Поклали в‘язня на ще тепле тіло,
У голову Матвєєв йому стрілив.
І так спокійно, так усе буденно.
Немов для нього справа то щоденна.
Велів тягти другого із машини.
Сердитий погляд ще на мене кинув.
А далі я, немов на автоматі
Тягнув людей до ями помирати.
Коли скінчили, став біля багаття.
За іншими почав спостерігати.
Хто ішов мовчки, а хто виривався
Та відтягнути смерть свою старався.
Та все даремно. Повнилися ями.
А я ніяк не міг прийти до тями.
Одного в‘язня добре пам‘ятаю.
Як вже йому вдалося – то не знаю.
Але ножа зумів він приховати,
Мотузки на руках порозрізати.
Як тільки його вивели з машини,
Ножа встромив він конвоїру в спину.
Його, щоправда, зразу ж повалили,
Ногами не до смерті ледь забили.
А потім в яму відтягли й на тому
Життя його скінчилось невідоме…
Чотири дні нікого не стріляли.
Та в‘язнів скоро забагато стало
В бараках Медгори. Тож в листопаді,
Знов відновили розстріли. Щоправда,
Після того випадку в‘язнів брали,
Усіх аж до білизни роздягали
Та били… Та іноді так бувало,
Що, навіть і до смерті забивали.
І я у тому участь теж приймав.
Доволі скоро «товстошкірим» став,
Бо ж вірив, що усе то вороги,
Їх винищити треба до ноги.
І крові уже зовсім не лякався,
Перед начальством проявить старався
Я відданість. За скільки душ невинних
Тепер оце я каятись повинен.
Не знаю. Бо я їх не рахував.
Коли б я знав?!. Коли б я тільки знав…-
Дихання сперло, скорчилося тіло
Й душа над суд Господній полетіла.

Рік а то й два
прошу небо бути
блакитним
блакитним
не змушуйте мене
говорити голосно

2026

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Жахливе
Минуще… та…
Затрималось
Потім як належало
Минулим назвалося
А зміни
Блукаюче
Витріщилися
Безглуздо
В найближчому
Майбутньому
Не мислячи
Нас

Вони знають як треба

Бредуть бредуть
І творять порожнечу
Одну лиш порожнечу
Навколо себе
І запах смерті

Могильну огорожу
Зводять зі страху
І ненаситну безнадійність
З безпросвітною надією
Виводять із заду

Вони знають як треба

2026

Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Тепер сидять, розмовляють, згадують минуле,
Як то воно в молодії їхні роки було.
Згадують «братів по лісу», що вже їх немає,
Бо ж відважних молодими життя забирає.
Такими себе не вважали – які з них герої?
Адже вибрались живими з веремії тої.
- А я згадую, - Микола озвався, -
Як я москалям уперше у руки попався.
Вирішив в село сходити та харчів узяти.
На край села постукався у знайому хату.
Петро давно помагав нам. І в селі то знали.
Тож, я ж думаю, знайшлися такі, що продали.
Бо ж не встиг я за стіл сісти, взятись до вечері,
Як хтось раптом кулаками грюкає у двері:
- Аткривай! А то ми всєх вас тут пєрєстрєляєм!
А я ж «голий» - і пістоля при мені немає.
Залишив його у лісі, коли йшов до хати.
Не хотілося даремно так ризикувати.
Бо зі зброєю побачать, то вб‘ють – звична справа.
Але й Петра підставляти, звісно, не мав права.
Петро глянув: що робити? Махнув – відчиняти.
Увірвалося їх кілька, кожен з автоматом.
- А-а-а, бандєровци! Папались! - Обох нас схопили.
Та ми і не опирались, бо то б точно вбили.
Вивели обох із хати: - В район вас даставім.
Там, навєрняка всю правду гаваріть заставім.
Чомусь руки не зв‘язали, що дивно доволі.
Посадили нас на воза й рушили поволі.
Кажу Петру зовсім тихо: - Щось не теє, брате.
Мабуть, треба якусь капость в дорозі чекати.
Ми, як пани возом їдем, один трима віжки.
А всі інші навкруг воза теліпають пішки.
За селом дорога лісом вузенько петляла.
Раптом вискочила з лісу ватага чимала.
По одягу, наче наші. Петро підхопився.
А я його смик за полу: сиди та дивися.
Конвоїри ще не встигли і зброю підняти,
Як у груди їм німецькі вперлись автомати.
Один смикнувся, так йому прикладом дісталось.
- Ну, що «червонопогонні», нарешті, догрались?! –
Видно, старший. На нас глипнув: - А це що за фрукти?!
Не йдуть пішки, не простенькі, мабуть, мають бути
Москалики. – і єхидно на нас поглядає.
Я Петра не встиг спинити, як він заявляє:
- Та ми свої! Що ви, хлопці? Не тра жартувати!
То нас везуть до району аби допитати.
- Ага, свої. Хто б повірив? Доведи спочатку.
Бо поставлю враз на лобі криваву печатку.
З ким працюєш? Хто він з себе? Хто ручитись може?
А я бачу, що на наших то зовсім не схоже.
Петро ж зовсім розгубився, бо ж кого він знає?!
Тільки того, хто до нього часом зазирає.
Кажу: - Хлопці, ви даремно дядька зачепили.
Бо москалі випадково то його схопили.
Мене брали, він під руку гарячу попався.
- А ти хто? - суворо старший мене запитався.
- «Явір» я, можливо чули?! – Доводилось чути.
- А хто курінний у тебе? – Та ж відомо – «Лютий».
- А де схрон ваш? Бо ми лісом кілька днів блукаєм.
Мусили свій ліс лишити, прихистку шукаєм.
Я ж прикинувся наївним, довірливим дуже:
- Що ж, до схрону я з радістю відведу вас, друже.
А із цими що робити? – на москалів глянув.
Тягти їх також до лісу – ідея погана.
- Не проблема. А ну, хлопці, москалів хапайте,
До кущів їх та хутенько всіх перестріляйте.
Конвоїрів похапали, за кущі погнали.
Звідти черги автоматні скоро залунали.
Я то знав, що то все спроба замилити очі.
Свої своїх убивати навряд чи захочуть.
Могли б і тут постріляти, коб’ справді хотіли.
Коли «хлопці» повернулись, Петра відпустили.
А я «повів» їх до схрону. Я ж ліс добре знаю.
Привів туди, де в болото стежка завертає.
Вона майже не ходжена, лиш мені помітна.
Завів туди - їм ніколи не вибратись звідти.
Вони втомлені за мною ледве теліпали
І підступності такої зовсім не чекали.
А я вибрав вдалу хвильку і в кущі прожогом.
Поки вони змикитили, що тут і до чого.
Поки кинулися слідом, почали стріляти,
Я устиг уже добряче від них круга дати.
Обійшов їх стороною. Вони ж, де не пхають,
Неодмінно у болото бездонне пірнають.
Бо звідтіль одна стежина і більше немає.
Звідти вибратися може той, хто її знає.
Довго постріли лунали, матюки в болоті.
Але то уже, звичайно, не моя турбота…
- А мені теж добру справу вдалося зробити, -
Одізвався, усміхнувшись молодший Микита.
Я тоді геть молодим був, та страшно бешкетний.
Тоді якраз літо було в рік сорок четвертий.
Я в хуторі Новосілки тоді жив з батьками.
Часто хлопці заходили до нас за харчами.
Я і сам до них просився та поки не брали:
- Підрости ще, хлопче, трохи, - зазвичай казали.
А то якось я до лісу за хмизом подався.
Тато самогон варити наразі збирався.
Я не став у ліс далеко за хмизом ходити.
Щоб звірину якусь хижу часом не зустріти.
Бо казали, що ведмедя бачили у лісі,
Хтось із села нещодавно, неначе зустрівся.
Пішов собі вздовж узлісся, замріявся якось.
Коли чую, недалеко тріснула гілляка.
Я тоді в кущі прожогом, дослухатись взявся.
Десь у лісі недалеко гурт розташувався.
Я шмигнув бігом на дуба, щоб краще гляділось.
Коли й, справді – кількадесят чоловік розсілись
На галяві. Всі в повстанських наших одностроях.
Розмовляють та співають. Та усі при зброї.
Щось мені тривожно стало. Хоч наше співають,
Та москальських забагато матюків вживають.
Наші хлопці так не роблять. Вже чутки ходили,
Що москалі однострої наші начепили
Та винюхують все ходять, селян нападають.
А люди ж то їх за наших - бандерівців мають.
От і віру утрачають… Аж двоє спинились.
Не думали, що хтось чує, тож розговорились.
Один, видно з командирів, другого я знаю.
Недалеко він від дядька в селі проживає.
Командир тому й говорить: - Уранці чекайте.
«Хати» своїх чимось білим всі повідзначайте,
Щоби ми не зачепили. Та вже погуляєм.
Всіх прихвостнів бандерівських бігом постріляєм.
Заявимо, що за зраду. Хай бояться люди.
А тепер іди. Позначить двори не забудеш?
Та і бігом розійшлися. Що робити маю?
Думаю, а сам хутенько із дуба злізаю.
Бігти в село, хоча б дядька попередить свого?
Чи повірить? І чи вийде щось путнє із того?
А тут думка промайнула: під сусіднім лісом
Якийсь загін величенький москальський спинився.
Військові. А добре було би мені зробити,
Щоб військових на бандитів оцих натравити.
Я одразу ж підхопився та й бігом подався.
Біг і біг, ніде спочити і не зупинявся.
Поки й вартового окрик не почув: «Стояти!»
- Мені треба командиру важливе сказати!-
Кажу йому запихавшись. Скоро командиру
Розповів усе. Він, наче мені не повірив.
Когось послав розвідати. А вже за годину
Підняв загін і свій табір хутенько покинув.
«Банду» вони оточили, бо ж їх більше було.
Підкралися дуже близько, а ті і не чули.
А вже потім залунала стрільба й канонада.
А я до бедламу того дослухався радо.
Як «бандити» зрозуміли із ким справу мають:
- Та ми свої! Не стріляйте! – із кущів горлають.
Але хто їм так повірить? Велять скласти зброю.
І тих, хто живий зостався, погнали юрбою
До району. Там, говорять, згодом розібрались.
«Полонених відпустили». А тих, що зостались
На галяві тій навіки – то селян пригнали
І на тій галяві прямо усіх поховали.
Хотіли мене відзначити та ж «помилка» сталась,
Щоби чутки не плодити, так воно й зосталось.

дощ місить
безперервна вогкість
туман
у м'яких головах
задубілі та злі
очі
у вічі
впала темрява
у безсиллі
зриває листя
жовтневий дощ

2020

Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

Пливе Земля –
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
чи юдей,
яким колись
Земля лягла під ноги
і дала все,
що мала для життя.
Земля їх годувала,
а не боги,
Земля їм дарувала
майбуття.
В земній любові
щедро годувала,
та не дійшло
до розуму землян,
що і до раю
шлях той торувала
земля від сонячних
земних полян…
Немає вже
полян тих
а ні раю,
над головами
крутиться сміття,
сміттю смертельному
не видно краю,
воно найбільше
людства здобуття.
Ракета, дрон,
гармата, бомба
не для життя –
для вбивств і вбивств,
не біль у серці –
злості пломба,
щоб кров’ю біс
на небі впивсь.

Пливе Земля,
та вже не має сили:
всю силу
знищено людьми.
І навіть Бог,
старезний сивий,
іде навпомацки
у тьмі,
яка стискає
світла простір,
і вже гримлять
її гармати.
Це є Землі
бандитській розстріл…
Прости нас, дурнів,
Земле-мати.

Липень 2026

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

Там гранями грановані
гранітні труни,
що надійно сховані…
І в них мерці
алмазні
сяють,
яких живі
не поважають.

2026

Великі, та малі — галактики.
Але в щурів є інші ієрархії:
жирніший хвіст,
якщо гостріші зуби.
І більше калу вивергаєш,
якщо більш згриз, аніж товариш.

2022

Прохолодой своєю ніжнá
та країна, що скрізь льодова...
Електрони — раби у ядра, дуже атомного, — неспроста!
А в кристалах блискучих, твердих, — і молекули знають місця!
Все тому, що проста і ніжнá,
так незламна і так… льодова
воля Сніжного короля.
Він безсмертний. А якщо помре… новий фюрер, як Сонце, зійдé!
Доленосно освячений Рейхом Північним,
дуже добрим та Тисячолітнім!
Ну а що, як підтає… Ну а що, як помре...

2022

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

14 червня 1919 року трагічно обірвалося життя видатного українського художника

Він першим в Україні пішов шляхом новаторських експериментів, узявши від імпресіоністів ескізність, від арт нуво - широкий пензль, а від Іллі Рєпіна - основи реалізму. Саме його картини піднесли українське образотворче мистецтво на західноєвропейський рівень.

Унікальний творець був вбитий червневої ночі неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом у потилицю. Він був на порозі нових звершень. Йому було лише 43 роки…
Був, було… Він - є!

Вбивають кращих
всюди і завжди,
вбивають гігантів -
яскравих, відважних…

Але повертається
геній до нас,
саме сьогодні -
його час!

2026 рік

Як Сталін партійну «опозицію» подолав.

Хто учився при Союзі, здобував освіту,
Пам’ятає, що у вузах доводилось вчити.
І марксизми, й атеїзми без кінця зубрили,
Та й історію партійну, безумовно вчили.
Бо ж без того професію ми не здобували,
Як не знали, що Маркс й Ленін про неї писали.
Професори і доценти мали нас навчити,
Що без партії нічого не робиться в світі.
Що в партії однодумці не сплять дні і ночі,
Нам життя зробити краще якнайшвидше хочуть.
Я не надто дослухався, що вони казали,
Але іноді питання усе ж виникали.
От, скажімо, як йшла мова про двадцяті роки,
Коли «партія» нещадно боролася з Троцьким,
З Зінов‘євим, Бухаріним – тоді нас повчали,
Що відношення до влади боротьба не мала.
Не за владу боролися сталіни і троцькі.
Це і тоді виглядало якось ідіотськи.
По-перше, як не за владу боролись «партійці»,
То чому ж такі трагічні результати в «бійці»?
Чому тих, що у цій «бійці» Сталіну програли,
Кого льодорубом вбили, кого розстріляли?
А, по-друге, коли влади в країні не мати,
Тоді як же «рай народний» у ній будувати?
В ті часи у цім питання розібратись годі,
Інформації ж не було стільки, як сьогодні.
Отож, хочеться хоч нині уявлення мати,
Як же Сталіну вдалося тоді гору взяти.
Щоб у тому розібратись, поглянути треба –
Хто був хто і що він саме представляв із себе,
Ще до того, як вдалося владу захопити
І безкрайнюю Росію в крові потопити.
Були в партії, як Ленін, що книжки писали,
Теорії дурнуваті у світ видавали.
Ідеологи – все більше були в закордонах,
Бо ж в Росії їх вважали всіх поза законом.
Були ті, що «працювали», гроші здобували,
Щоб ті перші по європах жили-жирували.
Серед отих був і Сталін, і Камо – бомбили
Банки, різні установи, за що і сиділи.
Троцький був з меншовиками ( і таких багато),
Що устигли дуже вчасно із ними порвати,
До більшовиків пристали, коли їх силу відчули.
А Камєнєв і Зінов‘єв – ті «зрадники» були
Ще в сімнадцятім. «Повстання» тільки готувалось.
Ще більшовики таємно у штабі збирались,
Розробляли свої плани, як владу забрати,
Двоє тих в газеті плани встигли розказати.
Боялися, що не вийде та всіх постріляють,
А так вони виправдання хоч якеєсь мають.
Тями в Леніна не було повстання підняти,
Він все більше язиком міг гарно теліпати.
Готував повстання Троцький і вийшло все вдало,
Дуже швидко Тимчасовий уряд розігнали.
А Сталін «проспав повстання», лиш тоді дізнався,
Як переворот той клятий більшовицький стався.
Далі війна громадянська – страшна різанина,
Здавалося, розпадеться, загине країна.
Та більшовики вчепились намертво за владу,
Гарматами встановили «Усю владу радам!»
Як бої усі затихли, багатьом здалося,
Що життя спокійне, мирне, врешті почалося.
Та, поки народ відходив від років кривавих,
В керівництві більшовицькім йшли інакше справи.
На словах усі єдині та щомить готові
«Друзям» в спину ніж встромити та пустити крові.
Ленін вже на ладан дихав, інсульти здолали.
Хоч за звичкою його всі за «царя» вважали.
Він вирішував, що можна, а що ні робити.
Жаль, Каплан його тоді ще не змогла убити.
Чи Каплан, чи «вірні друзі» по партії, може.
Та настав час покінчити із ним тепер, схоже.
По війні взялися «бонзи» за справи партійні.
Їм зовсім не до вподоби паперові війни.
Порпатись у тих паперах ніхто не бажає.
Тож на Сталіна всі радо те перекладають.
Вибрали його генсеком. В ті часи посада,
Щоб всі справи паперові привести до ладу.
А всі інші керували і тому раділи,
Що Сталін застряг в паперах, а вони при ділі.
З Леніним поки носились – «цар-батюшка», наче,
Але, все ж, на його місці кожен себе бачив.
Як хвороби підкосили Леніна, зраділи,
Було б добре, коли б «цар» був тепер не при ділі.
Тож всі дружно узялися разом з лікарями
Про його здоров‘я «дбати» - заявили прямо,
Що ніхто не має права із ним говорити
Про політику, про справи – всім заборонити.
Радіо йому прибрали, газет не давали.
Одним словом, постарались та ізолювали.
Ленін був «авторитетом», як вкаже на кого,
Той у партії і стане «царем» після нього.
А той все, наче вагався когось називати,
Бо ж знав усіх і боявся, щоб не прогадати.
Троцькому, можливо вірив Ленін більше всього,
Тож тихцем диктує Крупській він листа до нього.
Сталін, як про те дізнався, дуже розізлився
Так, що укрив Крупську матом, на те не дивився,
Що то Леніна дружина. Та стала жалітись
Чоловіку. І той також мусив розізлитись.
Взявся він «Листа до з‘їзду» тепер диктувати,
«Друзям» своїм по партії ярлики чіпляти.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв під удар попали,
Пятаков, Бухарін, Троцький теж свого дістали.
Хотів Ленін, щоб на з’їзді той лист зачитали,
Та про всіх тих «пройдисвітів» всю правду узнали.
Звісно, що ті «пройдисвіти» не дуже хотіли,
Щоб таке на всю країну про них говорили.
Тож вдалось якось зам‘яти. Хоч лист і читали,
Але тільки між своїми, щоб «чужі» не знали.
Леніна від справ і зовсім вже ізолювали,
І тоді інсультом третім його доконало.
Ще живий та вже не здатен він щось зрозуміти.
А «друзі» всерйоз взялися вже владу ділити.
Нема Леніна, всі інші Троцького боялись,
Отож, звісно проти нього бігом об‘єднались.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв «дружити» взялися,
Щоби Троцький не піднявся, влади не добився.
А, оскільки він над військом мав велику владу,
То вони свиню велику підсунули радо.
Щоб військове керівництво не під ним ходило,
Вони купу своїх людей туди посадили.
Троцький, звісно, добре бачить, куди повертає,
Демократію партійну вернуть вимагає.
Але хто ж його послуха? Вони ж більшість мають,
Тож, що хочуть у країні - те і витворяють.
Тоді він через газети став «молодь» манити,
«Новим курсом», що пора вже стариків змінити.
А Сталін же пост генсека два роки займає,
Він же всі партійні кадри всюди розставляє.
Тож своїх людей розставив, щоби в разі чого,
Вони дружно виступали в боротьбі за нього.
А тут Ленін врізав дуба. Так все вдало склалось,
Усі ідола із нього ліпити узя́лись.
У кожного свої плани. Та, як розібратись:
Щоб на нього, як на бога могли посилатись.
Вони, мовляв, апостоли, роблять його справу.
А, хто їх не хоче слухать, той, звісно не пра́вий.
Поховали в мавзолеї вони свого «бога»
Та і спадок узялися ділить після нього.
Політбюро вже без «бога» уперше обрали,
«Апостоли» найвірніші у нього попали:
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв, з ними Льова Троцький,
А ще Риков і Бухарін та якиїсь Томський.
Слід сказати, що в тридцятих зі списку отого
Тільки Сталін залишився і більше нікого.
Сталін їх усіх понищив. Бо ж секрети знали
Про гріхи його минулі, тому і пропали.
Більше всього Сталін, звісно Троцького боявся.
Тому саме то за нього найпершого взявся.
Камєнєв й Зінов‘єв йому плечі підставляли,
Бо ж Троцького бачить «богом» зовсім не бажали.
Клялись вірності ідеям і Троцького кляли,
Потихеньку людей його з влади прибирали.
Фрунзе, що на чолі війська стояв тоді всього
Змусили лягти в лікарню й «зарізали» його.
Отак Троцького потроху із влади й прибрали.
Тоді Камєнєв й Зінов‘єв розуміти стали,
Що зі Сталіним «могилу» і собі копали,
Самі пастку ту створили, самі і попали.
Сталін з Троцьким розібрався і за них узявся,
З «молодими» проти старих кадрів об’єднався.
Ті до Троцького помчали, разом відбиватись.
Та даремно уже було, навіть і старатись.
В Сталіна скрізь свої люди, зумів влаштувати.
Хоч Камєнєв у вождизмі його звинуватив
Здуру. І це у Росії, де їм цар потрібний.
Не зумів він зрозуміти «душу руську» видно.
Зінов‘єва з Ленінграду втришия прогнали,
Його вірному партійцю Кірову віддали.
Камєнєв з Політбюро «спустивсь» в кандидати.
Троцького з Політбюро не стали чіпати.
Хай погавкає іще, як дурні знайдуться,
Що супроти Сталіна із ним поведуться,
То не треба ворогів і шукати буде.
А прийшли в Політбюро «сталінські» вже люди.
Не довго та трійця «лівих» йому заважала.
Скоро їх з Політбюро у ЦеКа прогнали.
Усе нижче опускались «апостоли» бувші.
Сталін так їх обійняв, що скоро задушить.
Коли самих визначних отак опустили,
«Опозицію» взяли та й заборонили.
А, як зовсім не страшні діячі ті стали,
То одного за другим з партії прогнали.
Троцького так, взагалі в Казахстан заслали.
Передумав Сталін та й з країни погнали.
Він в Туреччині сидів, в Мексику подався.
Сталінський до нього кат саме там дістався.
Сталін потім пожалів, що зробив дурницю,
Бо Троцького відпустив в кляту «заграницю».
Ще й архів з собою весь дозволив забрати.
А той взявся проти нього «пасквілі» писати.
З Троцьким зрозуміло та інші ж залишились.
І на Сталіна тепер інакше дивились.
То був рівня, чи вони ще й вище стояли,
А тепер перед «вождем» вони плазували.
Просять в партію вернуть – другого ж не знають,
А Сталін, немов садист на них поглядає.
Насолоджується тим, як вони плазують,
А він милостиво їх милує, рятує.
Конкурентів всіх прибрав, вибрався нагору,
Мабуть, зробиться «царем» у Росії скоро.
А то може й «богом» стать, Ленін, як ікона,
Буде трупом шлях встелять попри всі закони.
Як не «богом», то вождем, що лиш може знати,
Як всі «заповіді бога» треба трактувати.
Такий собі Мухамед зі святим кораном.
Тож усяких конкурентів і прибрав він вправно.
«Бог» один повинен буть, як і вождь – єдиний,
Хто не згодиться із цим, той має загинуть.
Ті вже були не страшні, принижені, «збиті»,
Проти нього і не сміли уже говорити.
Та знайшлися молоді, стали бунтувати,
Як Росію на свій шлях став він повертати.
Риков, Томський і Бухарін кинулись запізно,
Вже у Сталіна рука зробилась залізна.
Вже така його дрібнота зовсім не лякала.
Уже вірні його слуги проголосували,
Навішали ярликів їм, як звикли робити.
Та й з посад «єретикам» довелось злетіти.
А попереду чекали вже роки тридцяті,
Коли Сталін вже не шкіривсь, а велів вбивати.
І тоді всі на конвейер смерті вони стали,
Хоч руками і своїми ж його збудували.

Я буду вічним депутатом,
Посланником самих низів,
Покараним нечутним катом
На шальках мужніх терезів.
Я буду вічним адвокатом
Для юності і боротьби
В житті шаленім і строкатім,
В мінливім річищі плавби.
Я буду вічним добровольцем
Іти на штурм німих фортець
Ненависті і зла для волі,
Для визволення всіх сердець.
Я буду вічним дисидентом,
Нонконформістом і борцем.
Зло не скасується декретом,
А знищується із яйцем.

13 грудня 2025

Жепоньки попіднімали —
І борги всі поскладали.

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників і видатних патріотів.
 Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів, молодший брат Валерій не побоявся його провідати…



Брати два, дві долі -

Валерій та Анатолій.



Брати два, дві долі -

дорога до волі.



Брати два, дві долі -

ламали, мололи.



Брати два, дві долі -

на двох нари голі.



Брати два, дві долі -

подих юдолі.



Брати два, дві долі -

вивчають у школі.



Брати два, дві долі -

Валерій та Анатолій.

2026 рік

                І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
у вигляді злодіїв у законі,
які спливають нечистю вгорі –
заляпана в історію сьогодні
картина маслом – три богатирі.

                ІІ
Історія утвердила навіки
відомий героїчний пантеон –
і Леонід, і Олександр Великий,
і гун Аттіла, і Наполеон...
а нині це або хамелеон,
якщо не на всю голову каліка,
або потужний поц і недоріка,
якому наплювати на закон.
Минає еволюція людини,
а далі інволюція гряде
і те, що переліплене із глини
кудись іде, та не туди веде.
Здається, не було й нема нічого
хорошого у тому, що «пойняв»
його електорат, окрім одного –
цей неук нереального і злого
накоїв менше, ніж наобіцяв.

                ІІІ
Найлегше залишатися сліпими
і далі прикидатися тупими
істотами, яким дали урок,
аби не забували помилок,
які вони свідомо учинили,
коли ще надривали свій пупок
від сміху ідіоти та дебіли
і меркантильна мафія – совок...
......................................................
а це – шеренга на путі руїни
зі злої волі чучела пуйла,
якому Україна не дала
поставити Європу на коліна.

03.2026

Сидять діди, розмовляють, згадують минуле.
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати маю:
Гарно було при Союзі. Всюди був порядок.
Люди жили у спокої, трудилися радо.
Молодим так не хотілось на місці стирчати,
Роз’їздились по Союзу щось там будувати.
А які були будови?! По світу гриміли!
Турксиб, Комсомольськ, Магнітка! А канал прорили
Біломорський?! Хіба можна усе пригадати,
Скільки в ті роки вдалося нам побудувати.
Збиралися комсомольці зі всії країни.
Дніпрогес побудували у нас в Україні.
А в Сибіру, на Уралі міста нові стали.
А заводи?! Тоді стільки їх побудували.
І усе то добровільно хоч в тяжких умовах.
Що не кажіть, при Союзі жилося чудово!
Дід Андрій уже не втримавсь: - Знаєш що, Кіндрате,
Як не знаєш, то не треба нам отут брехати.
Ти ж не жив ще у ті роки. Газет начитався
Та і нас агітувати за Союз той взявся.
- А ти жив? – Кіндрат озлився, - Ти ж молодший мене.
Ти ж, мабуть і в сімдесятих було ще зелене.
А про ті роки далекі звідки можеш знати?
Тож не слід мене, Андрію, тобі тут повчати.
Андрій тільки усміхнувся: - Що правда, то правда,
Я молодший та це знати більше не завадить.
Я ж суджу не по газетах совітських брехливих,
Що писали, як жилося нам тоді щасливо.
Знаю я, як було діло, бо мені багато
Свого часу розказував мій покійний тато.
А він робив… Хоч то знати не обов’ְязково.
Але всю радянську «кухню» він знав пречудово.
Хто і як в роки тридцяті те все будували.
Ви б в газетах у совітських те б не прочитали.
Тож, коли більшовики взяли в руки владу,
Захотіли і Європу теж віддати Радам.
Бо вважали, що і всі так повинні жити,
Як в Московії живуть. Прагнули по світу
Революцію зробить та усіх загнати
За оті совітські дикі, божевільні грати.
Щоб прикладу не було, як живуть десь люди
І були одні порядки ті москальські всюди.
Та Європа по руках москалям тим дала,
Революція по світу скінчилась невдало.
Не схотіли бідаки по усьому світу
Помагати москалям, так, як вони жити.
«Добровільно не хотять, то ми те поправим,
Всіх у наш соціалізм силою доправим!»
Тож взялись більшовики Союз піднімати.
Щоби танків, літаків їм набудувати,
Звоювати ними світ, то потрібно зводить
По Союзу по всьому фабрики й заводи.
І не один, і не два – сотні будувати,
Бо ж для армії потрібно зброї так багато.
Та для того будівництва треба стільки люду.
Та і грошей, бо ж задарма хто робити буде?
Все ж знайшли більшовики, як тому зарадить.
Конкурентів же нема, у руках вся влада.
Тож могли напланувать, що лише хотіли.
У Держплані у Москві недарма сиділи
Головаті мужики – все прорахували.
Розрахунки і таблиці вони гарні мали.
Скільки треба і чого завод збудувати.
Скільки має робітник один виробляти.
Тож затіялись, скажім будову в Сибіру.
У Держплані прорахують все добре допіру:
Скільки яких фахівців треба, скільки років,
Щоб укластися, як слід в урядові строки.
На той час більшовики узялись за діло,
І мільйони уже в‘язнів в ГУЛАГу сиділи.
Тож, як тільки будувать де що починають,
Рознарядку у найближчий табір посилають.
Скільки слід «робітників» на будову слати.
Конвоїри, звісно, мають їх контролювати.
Не виконується план, то їх покарають.
Начальники таборів про то добре знають.
Тож стараються, щоб в строк роботи зробили.
А в Держплані ще й кошторис були розробили
Для нещасних каторжан: скільки заробляють,
Скільки з них відрахувати та отримать мають.
За кошторисом отим каторжани мали
Оплатити всі видатки, які поступали:
Сам оплачував він їжу, завіз, зберігання,
Готування; освітлення, опалення – справа не остання
У Сибіру; за рахунок каторжан трималось
Все начальство, конвоїри, всі, що ошивались
Навкруг табору; крім того, гроші заробляли,
Щоб чекісти по країні не голодували.
Та й на псів, що каторжан тих часом люто рвали,
Самі ж оті каторжани також заробляли.
Ще й платили, як під слідством у СІЗО сиділи,
Й за дорогу – не задарма ж їх в Сибір возили.
Навіть, куля та, що в’язня могли розстріляти,
Вираховувалась також з їхньої зарплати.
Коли все порахувати та не пропустити –
Сім рублів щоденно в‘язень має заплатити.
Ще в Москві порахували – має заробляти
Вісім п‘ятдесят щоденно. Коли виробляти
Зможе він щоденну «норму». Теж згідно Держплану.
Отож, кожен день, як буде працювать старанно,
Півтора рублі він зможе собі заробити.
Звісно, в той час на ті гроші не прожити сито.
Та на руки в’язням гроші ті не видавали,
На рахунок особистий на ощадний клали.
Помре часом каторжанин ( а їх помирало
Десь вісімдесят відсотків), грошики й пропали.
Їх держава забирала. Лише тим давали,
Які «норму» в сто відсотків щодень виробляли.
А таких було хіба що лиш кожен десятий.
Та і то, було між ними і таких багато,
Кому за «добро» начальство могло дописати.
Бо ж для «норми» буйволячу силу треба мати.
А в голодних і холодних каторжан то звідки?
Тому і не повернулась більшість в‘язнів звідти.
Мало того, що з тих грошей обслугу тримали,
І донощикам, й повіям теж перепадало.
Тобто, на ГУЛАГ безмежний, що будував стільки,
Не тратила більшовицька влада ні копійки.
Але, щоб завод в Сибіру той побудували,
Одних тільки чорноробів було, звісно, мало.
Треба були інженери, майстри. Але люди
Зриватися не бажали, їхати в нікуди.
Та і влада не хотіла, хоч і закликала,
Але ж тоді їм зарплату заплатити мала.
І не малу. Інженер, що згоден працювати,
Три тисячі рублів в місяць має заробляти.
Більшовики знайшли вихід – не дурні ж сиділи,
То ж вони таку от схему скоро розробили.
Зводять завод у Сибіру силами ГУЛАГу,
До еНкАвЕеС Полтави шле Москва «бумагу»:
Треба стільки інженерів і майстрів прислати.
А тим більше і не треба нічого казати.
В них на кожного вже справа у сейфі готова:
Хтось зробив щось чи то кинув «небезпечне» слово.
Подивились – інженер він чи майстер – підходить.
І уже посеред ночі по нього приходять.
Скоро «ворог» зізнається – вони діло знають.
Й бідолаха у Сибіру вже роботу має.
Вигода яка державі! Бо ж тут йому платять
П‘ятдесят рублів на місяць, а не ту зарплату,
Яку мали би платити, якби сам подався.
Та й на п‘ятдесят рублів тих він не сподівався,
Бо ж вирахували у Держплані давно всі затрати,
П‘ять рублів на ощадкнижку в місяць буде мати.
І то не все. В москаликів аж капає слина,
Так до себе прив‘язати хочуть Україну.
У Полтаві інженер той десь, звісно, трудився,
А тепер без інженера завод залишився.
Тож з Московії одразу свого присилають,
Так потроху москалями край і заселяють.
Українці за Уралом Сибір піднімають,
А москалі місця їхні скоренько займають.
Щоби потім говорили москалі вже звичне:
Україну населяють вже «рускоязичні».
Так три справи одним робом москалі й робили:
І Сибір розбудували, хоч мільйони вбили,
Заощадили мільярди на усім тім ділі,
Ще й своїми москалями наш край заселили.

Природа світів — це оселя Богів.
Ми живемо, як у Батьківській хаті.
Шанували батьків, прославляли богів,
А Україна для нас - Рідна Мати.

У наших серцях вогонь Волі палав,
Ніби зіркою світиться, кожна людина.
Це зірки небес, що нам Бог послав,
Щоб квітла вільна Ненька-Україна.

І у нас - у Роду, був природний світ,
З вірою, правдою вільна людина.
Єдність і воля у нас як граніт,
В Божих устах - Його ми дитина.

Та царство тіней зійшло з небуття,
Вогнем обгорнуло кожну людину.
Нищать під корінь людське життя
І Рід український ведуть до згину.

А ми життя відаємо, за право життя,
Зрошуємо кров’ю Неньку-Україну.
У пекельнім вогні гартуємо наші серця
І постане в Славі Українська Родина.
Березень 2026 р.

6 березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє малювати на снігу, лягати на землю і крізь лід спостерігати за підводним життям річки… Ясна річ, його не розуміють, навіть б‘ють… Але він все одно лишається таким, яким є.
Напевно, це чудова метафора - автопортрет самого письменника, а можливо, й взагалі образ чи не кожного справжнього митця, який зазвичай є не таким, як усі…

Він лягає на сніг
читати дно річки…
Немов уві сні:
кожна мить -
вічність.

2026 рік

І
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
моєї осіяної кебети.
Як барабан російської рулетки
неумолимо добігає час
до повороту течії у Лету,
де є один і не єдиний шанс
фортуні обеззброїти поета.

ІІ
У просторі освоєних орбіт
поетики і музи все минає.
Альтернативи істині немає,
і як не уповай на колорит-
ні видумки, але читач тверезий
цінує риму, і супутній ритм,
і визнає цей точний алгоритм
вагомою ознакою поезій.
Ціную поетичні сторінки
далекі від політики і глуму,
але свої розтягую як гуму
і відаю, чому мої думки,
риториці і правді завдяки,
не наробили галасу і шуму.
Побоюється армія писак
позиції поета проти вати.
Богема не второпає ніяк,
що нею управляє маніяк.
Нема різниці, – чую ухилянта.
Узурпували владу вороги –
лакеї невеликої ваги,
або точніше рідні окупанти
і пацієнти шостої палати,
які постійно брешуть і відтак
руйнують вічну місію таланту
і діють на догоду окупанту
у ролі агресивних забіяк.

ІІІ
На декому природа почиває
чи волосатої руки немає,
аби явити публіці досьє,
в якому воно більше, аніж є.
Ото й штампує опуси і фейси...
а ви по древу мислями ходіть,
або як неймовірні поетеси
показуйте свою звабливу хіть.
Не діють ні управа, ні закони
супроти сановитої колони,
що виринає іноді на мить
у вирі й веремії лихоліть.
Корисні ідіоти зеленаві
усупереч і глузду, і уяві
замилюють картину житія,
що не така, яку малюю я...
.................................................
воюють боси, миряться міньйони,
грабує плем’я бісова сім’я...
На цій путі звихнулися мільйони
і це проблема не лише моя.

02.2026

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.

Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на со́бі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і досі
серед снігів на півдорозі до небес.

Торкнеться тінями тюрми сирої цегли
рухоме полумʼя пекучих палімпсестів,
яке крізь віхоли зумів до нас донести
і через жар якого втих навік полеглий.

...Проте тебе та купина не опалила -
небесним обрусом вгорнула заволока
рамена лицарські твої, як ніч глибока
і снігом табірним покрила твої крила...

2026

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Мій прадід зісла́ний в Сибір
подалі від рідних гір
в далекі чужі сніги на корм для зим
катованим і худим:
в мені поселився звір
повіррр!

Його стежили серед лісів
зграї червоних псів -
кати на допитах прагнули вибити дух,
щоби вогонь потух
і в дикій німій тайзі
осів.

З нього опер ЧеКа-людожер
зізнання і нігті здер
(свідчення з вироком трійки я бачив сам):
хворий в чужих лісах
через червоних химер
помер.

...Проте крізь товщ років
часу наперекір
в мені
не помре
цей звір
повіррр!

Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.

Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
і бути дуже злим.

Лиш між сльозами стиха,
хоч мовчки, але все ж,
агнець брав гарт від лиха,
як міг, серед тих меж.

Із уст в уста дарила
спільнота хист йому,
так відростив ся крила
для злету розуму*.

Залиш хижак кошару,
і мабуть не одну!
Настав той час кошмару –
тобі вже «йти ко дну»!

* Є одна річ, яка дозволяє вічній дитині досягати величезних звершень —
це розум, який може прокласти шлях для всіх наук.
© 1990 – 1995 Psicologica Editrice
Psicologica Editrice di T. Meneghetti
V.le Medaglie dʻOro, 428 – 00136 Roma
Prima edizione: Maggio 1996
Тепер я майже готовий відмовитися від психотерапевтичної практики,
щоб навчити людей основній енергії життя — розуму. (1981 Антоніо Менегетті)

24.01.2026р. UA

Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших убивати,
Людей жахати пикою одною
І по собі лишити купу гною.
Як комуняки владу захопили,
Вони таких до біса наплодили.
Руками їх народи мордували,
Самих безжально потім убивали,
Як чорну справу ті свою зробили
І душ мільйони завели в могилу.
Отож, згадати хочеться одного –
Андрєєва Сергія. Що про нього
Відомо? В Сєстрорецьку народився,
Чотири класи в школі відучився.
В дванадцять літ подався працювати –
Слюсарить на заводі. Але стати
Робітником не дуже і хотілось.
Воно поміж партійними вертілось.
Бо ж там ситніше й мозолів немає.
В п’ятнадцять літ у комсомол вступає.
Оскільки між партійних ошивався,
То скоро вже й секретарем обрався.
І не в цеху – на цілому заводі.
Такого зупинити було годі.
Ледь випав шанс, як Ленін врізав дуба
(Бо ж справедливо то, нехай і грубо),
І в партію набрали всіх, хто хоче.
Найперше, хто в Сірка позичив очі.
Воно також у партію вступило,
А за чотири роки заробило
Секретарем губкому, навіть, стати,
Місцевим комсомолом керувати.
В двадцять чотири він в ЦеКа очолив
Культуру й пропаганду комсомолу.
При тому, що ніде більш не навчався
І мав освіти аж чотири класи.
А скоро іще вище він піднявся,
За пропаганду в комсомолі взявся.
Помітили його старання старші:
З таким можливо заварити каші.
Й відправили його на Україну,
Щоб в комсомолі мать свою людину.
Не знаючи ні мови, ні народу,
Не думавши: на користь чи на шкоду,
Як перший секретар, він без оглядки
Московські став наводити порядки.
Це він й такі, як він робити взялись,
Що комуняцька партія сказала.
Вони стріляли «ворогів народу»,
Робили українцям всякі шкоди:
І розкуркулювали, й землі відбирали,
Голодомором наш народ вбивали.
Цвіт нації вони звели в могилу.
Гадали, що все українське вбили.
Його в народі «інквізитор» звали.
В Москві, одначе нагороду дали
За комсомольські всі його старання.
Отож, він був людина не остання.
Отримав кат, нарешті орден Ката
І, взагалі, поїхав дах із хати.
Він всі накази втілював партійні,
Ламаючи людей через коліно.
Не знав жалю, не знав той кат пощади
Ідей комуністичних тих заради.
Аж ось з Москви, нарешті, погляділи,
Що «мавр» зробив належне йому діло.
Хоч як старався, але і для ката
Прийшла пора належної розплати.
Взяли чекісти попід білі руки
І у підвал відправили на муки.
Такі, як він, не довго опирались:
У чім сказали, в тому і зізнались.
І всіх він здав – і винних, і невинних,
Молив, щоб не вбивали на колінах.
З його «зізнань» ЦеКа весь розігнали,
«За зябра» активістів всіх узяли.
І сотні тих, що на Москву трудились
В підвалах у чекістів опинились.
«Зладнали» справу, як то добре вміли
І за «троцкізм» їм розстріл присудили.
І суд був скорий. Постріл з кількох кроків…
Йому ж було лише тридцять два роки.
Та зла устиг залишити багато.
Така от була доля того ката,
Заброди, що для москалів старався.
Та був лайном, таким він і зостався.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.

У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
Де совість править в сотнях лиць.

Шукаю я часи первісні,
Де править ніжність і краса.
Чекаю я від неба звістки,
Як вистраждані чудеса.

22 січня 2025

В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
В ненависті - любов, як вищий дар.

І головне - у лезі між світами
Не впасти в крайності, немов у гріх.
В лабетах протилежностей зі сталі
Розколюється мудрість, мов горіх.

30 грудня 2024

Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пануванню наступає край.
Хоч москалі стикались вже не раз
Із бунтом поневолених народів,
Та розуму набратись було годі.
Повторювали помилки щораз.
Нічого не міняли й не збирались,
Адже вважали: так і має буть.
Про інші думки не бажали й чуть.
Тож незабаром, звісно, знов «догрались».
Тепер в Чехословаччині. Як скрізь,
Там комуняки довели країну.
Народ давно би їх, проклятих скинув.
Але тягти той комуняцький віз,
Їм «помагали», звісно ж, москалі.
Тоді Новотний у державі «правив»,
Тяг в «комунізм» всіх та чинив розправи.
Словаків тих «затуркав» взагалі.
Вони були у нього другий сорт
Відносно чехів. Звісно, що в країні,
Де все дано рішать одній людині,
Життям не надто тішиться народ.
В країні невдоволення росло
І деякі з «високих» комуністів
Оті загрози відчували, звісно.
Хотіли, аби гірше не було,
Зробити щось, щоб кризу зупинить.
Новотного з його посади зняли,
Генсеком тоді Дубчека обрали,
Щоб він якісь реформи зміг зробить.
Той взявся ревно втілювати це,
Почав країну всю реформувати,
Соціалізм, звичайно збудувати,
Але соціалізм з людським лицем.
Щоб вибори по-справжньому були,
Усю цензуру преси відміняли,
Та за кордон всіх вільно випускали.
Реформи управління почали.
Іще не встигли все то розпочать,
Як москалі одразу сполошились,
Вони загрозу в тому роздивились.
Бо ж інші приклад з того можуть взять.
Дивись, так і розвалиться ота
Система, що вони побудували.
Бо ж інші лише приводу чекали,
Щоб від Москви їм незалежним стать.
Їх ще «бісив» «соціалізм» отой
«З людським лицем». Що на увазі мали?
В Союзі щось нелюдське збудували?
Тож москалі й «окрисились» на то
І дружно за «роботу» узялись.
Спочатку керівництво умовляли,
Щоби воно «дурню» цю припиняло.
Та ті на умовляння не велись.
Тоді уже погрожувати стали.
Навчання військ поблизу провели,
Агентів КаДеБешних натягли,
Щоб провокацій там улаштували.
На Захід все кивали: ті, мовляв,
Готують змову, щоби захопити
Країну, встигли всіх і все купити.
Хто б з москалів таке терпіти став?
Тож, поки умовляння ті ішли,
В Москві вже й план устигли розробити,
Як їм ту «Празьку ве́сну» розгромити.
Війська тихцем поближче підвели.
Щоб не самим ту проливати кров,
Союзників рішили пов‘язати.
Ті мали теж війська свої послати.
Отож, збиралось війська будь здоров!
Поляки, угри, німці і болгари
Отримали з Москви тихцем наказ
Разом із москалями в певний час
На ту Чехословаччину ударить.
Щоби ніхто не звинуватив їх
У самоправстві - діячі «знайшлися»,
Які листа писати узялися,
В якім просили москалів отих
«Надати поміч…» Лист той у Москві
Лежить ще й досі, бо ж вони прохали,
Щоб люди про то часом не прознали…
Для москалів маневри не нові.
Вони завжди знаходили «людей»,
Які «прийти» й «звільнити» їх просили.
Ми теж тепер подібне пережили
І скільки років вже війна іде…
В серпневу ніч дві сотні тисяч військ,
П‘ять тисяч танків перейшли кордони.
Порушивши статути і закони,
Раз вже словесний не поміг їм тиск,
Війська ввели в країну москалі.
Десантники до Праги увірвались,
До керівництва КаПеЧе дістались.
Ті ж того не чекали взагалі.
Тож Дубчека й соратників схопили,
На Закарпаття спершу відвезли,
Там кілька днів «подумати» дали,
Тоді в Москву «прибути запросили».
Там під шаленим тиском почали
Заяви про відставку вимагати
І документи різні підписати.
Що ті зробити змушені були.
Не всі. Знайшовся поміж них один –
Франтішек Крігель – не схотів коритись
І довелося москалям змиритись.
До речі, сам із України він,
Бо в місті Станіславі народивсь.
А вже, коли імперія розпалась,
Сім’я в Чехословаччині зосталась.
Проте, він не єдиний не змиривсь.
Хоч москалі й союзники бігом
Усі важливі пункти захопили,
Місцеві негостинно їх зустріли.
І юрби невдоволених кругом
Де мітингами, де камінням стріли
Нахабних «визволителів» отих.
Де барикади не пускали їх,
Де горщики із квітами летіли.
Кричали люди їм: «Додому йдіть!»
Прохання те писали на плакатах.
Під танки не боялися лягати,
Щоб тільки «визволителів» спинить.
Та ж чобіт москаля уже ступив…
Йому народу голос не цікавий,
Адже москаль вважає – має право
Чинити так, як із Москви велів
Йому той вождь, що в тій Москві сидить.
Бо ж із Москви йому завжди видніше,
Як мають жити всі народи інші.
Отож, москаль вождя ідеї «бдить».
Як тільки в Москві Дубчека «зняли»,
Одразу свого Гусака обрали,
«Порядок» навести веління дали.
А той старався, раз Москва велить.
Взялись одразу чистити ряди.
Із партії прогнали півмільйона,
Поставили усіх поза законом.
Пройшли над активістами суди.
Всі, хто себе хоч якось проявив,
Потрапили під той коток. Проте,
Не скоро дух той вбити удалося.
Війська ще добавляти довелося.
Народ «заткнути» - діло не просте.
Народ іще на Захід сподівавсь,
Що той їм з москалями допоможе.
Введе війська свої в країну, може.
Та Захід лиш «глибо́ко стурбувавсь»
Та на словах свавілля засудив.
В ООН питання, навіть піднімали,
Та «вето» москалі на те наклали.
То все, чим Захід «помогти» зумів.
Отож, наклавши «купу» на ООН,
Вдалось країну москалям загнати
Назад в свої «комуністичні» грати.
Вони тут стали судді і закон.
Під танковими дулами «ляльки»,
Яких з Москви водили «ляльководи»,
Пішли із москалями на угоду,
Раз час настав непевний отакий,
Тож «тимчасово» хай війська стоять
Тепер в Чехословаччині москальські.
Відома й давня теж московська казка.
Бо ж час Москва теж буде визначать.
Так «Празька» закінчилася «весна»,
Знов холодом зі Сходу потягнуло.
Хоча свічу свободи не задули
Вітри. В надії тліла ще вона,
Поки яскраво спалахнула знов
Через якісь там два десятиліття.
Прийшлося москалям забратись звідти,
Відчувши «братню» всю до них любов.