Ти співала для народу,
Дарувала пісні вроду
    Про Марію-діву.
І я слухав кожне слово,
Що із вуст твоїх виходить,
    Дивувався співу.

О Маріє, мати божа,
Чи краса такая може
   Бути на цім світі?
Чи така скорбота звуку
Не дарує тільки муку,
    А і щастя миті?

Діво, що передо мною,
Ти говориш слово болю
    Про мого месію –
Тож чому я не про небо
І не про благословенне,
   А про тебе мрію?

Я би слухав вічність цілу
Ті зітхання в твоїм співі
    За парканом раю.
Нащо всі плоди та зорі
В тім святім чарівнім хорі
    Як тебе немає?

Нащо райські всі принади,
Де живе безмірна зваба
    Божої співиці?
Чи не в тому все спасіння
Та пророків тих прозріння –
    Чути молодицю?

А коли це лиш примара,
Що мене випробувала
    На жаркім багатті –
Що скажу судді страшному,
Голос чий подібний грому,
    В час похвал і страти?

Я сказав би: «Боже милий,
Судде праведний, помилуй,
    Як мені ти вчитель,
Не позбав надії чути
Навіть у вогненних путах
    Слова сеї діви.

Ти повчав серед народу
Возлюбить людську породу,
    Як самого себе;
Я ж любив єдину тільки,
Та без себе та без мірки,
    Навіть більше тебе».

І господь би мні дозволив
У смертельнім пекла болю
    Чути голос щастя,
Бо він знає своє слово,
Пам’ятає ту домову,
    Що подарував нам;

І сидів би вічно в залі
Я між голосів і марів,
    Любих і тужливих,
Що мене би чарували
Навіть без райових далей,
    Без вагань у мріях.

Наче туга все затьмарила.
Вкрало сон кохання-злодій…
Хто вона? Дівчатко з марева?
Чи лишень туман во плоті?

То змерзаю, то як в сауні.
Обіцяє (може, бреше)
Часом вічність в білім савані,
Часом ніч як сіть з мережив.

Так русалки топлять заживо:
Наче тягне в вир мелодій,
Може, дівчина з адажіо,
Може, музика во плоті.

Зве могилою глибокою -
За живе в душі тримає.
І немає в серці спокою,
І забути сил немає.

Може, ще зустріну десь її,
Може, мрія це – та й годі…
Жінка, створена з поезії
Або ж лірика во плоті.

2024

Я не знаю, вагаюся, хто ти?
І навіщо з’явилась мені?
Як нокдаун вже погляд – а дотик
Це нокаут. Ти відьма? О ні!
Ти скоріш як купальськії квіти.
І лише тільки раз у житті
Може так пощастити – зустріти.
Інші навіть квітучі – не ті.
Хто ти? Посмішка – наче Джоконди.
Поцілуночок – Емануель.
Хай жиронди підмінюють фронди.
Місс чи фройлян, чи мадмуазель –
Я довіку в солодкім полоні.
Хай хоч хто зазіхне на твоє –
Ні! Моє! Груди, стегна, долоні –
Наче током від них мене б’є.
От вже серце працює відтоді -
Відчайдушно, на знос, на розрив!
І волав би, напевно, я «Годі!»,
Але в тілі своєму відкрив
Енне дихання… Грюкає в скроні -
А приборкує твоя рука.
Наче сік у вакхічному гроні –
В тобі пристрасть убивчо п'янка.
Губи в серці лишають видбиток.
Віднайшов би за ним і сліпцем.
І бажання у серці - якби то
Міг в тобі розчинитись живцем.
Знаєш… нерви до того не звикли,
Щоб так цілодобово хотів.
Глянеш зверхньо – жіночності виклик.
А покірно – тоді й поготів
Заклик бути твоїм несвідомо.
Як метелик кохатись з вогнем.
То і тіло не відає втоми.
Для емоцій замало фонем.
Ти богиня кохання і вроди?
Чи секс-бомба с кільцем від Cartier?
Знань нема… відчуття лише - хто ти.
Просто щастя тендітне моє.

2024

Були часи – жили у світі скрізь святії.
І не були тоді нестачі доброти.
На вірі, на любові, на міцній надії
Тримався світ – вони були як три кити.

Аж раптом світло геть затьмарилось і згасло.
То почалися темні та сумні віки.
Життя, як виявилось, не картина маслом.
А придивитися – то зовсім навпаки:

Панує жадібність жорстока в ойкумені,
А віра – привід обдурити; і лишень
Комусь повір – воно вже й витягає жмені
Добра з занадто вже довірливих кишень.

А святість геть брехлива, підла і пихата.
Куди не плюнь – була усюди чорна злість.
Тож всі перезабули, як воно – кохати.
Померла віра, та й надії не збулись.

Світ іншим став: свобода, рівність і братерство
Його відперли. Всяк казав старому «фе»;
Як в Вавілонщині колись, в повітря б здерся
Щоб навіть небо змайструвать також нове.

Первісний космос розвалили до підвалин.
Помізкували, як годиться, а тоді
На трьох нових китах своє побудували.
Розумний устрій, та й устої всі тверді.

Але, як виявилось, навіть серед рівних
Рівніші є, кому всі інші не брати -
То бевзі, ледарі, невдахи, лобурі в них.
Ну довели й нового світу до біди.

Знайшлись добродії, також ще ті добряги,
Що не стерпіли й не пробачили наруг.
І довго мстилися рівнішим лобуряки.
А потім знову кельни й молоти до рук.

Тепер засади «треш», «угар» і «содомія»
Тримали світ... і це ще ті були кити.
То сам Ісус кричав, далебі: «Мама мія,
Назад мене скоріше, люба, народи!».

Розпуста скрізь; мораль занедбана; якби ще
Не милість Господа – гаплик давно б всьому.
Я не візьмусь розповідать про те ганьбище.
Розплата прийде – адже є за що й чому.

Але мене це анітрохи не лякає.
Повітря набирайте аж до альвеол -
Свій космос маю, та й опора неслабка є.
Ці три кити - секс, наркота і рок-н-рол.

2024

Гуляй! Гуляй доле! Гуляй, не загулюй! Гуляй не допізна…

Черевики в тебе нові, розум, дивись, не намуляй… Гуляй-доля капризна!

Як зустрінеш ранок з милою на Набережно-Хрещатицькій - сонце долі твоїй свідок…

Дніпро пестить милу хвилею, сонце в думі схизматицькій умовляє серцеїдок…

2023 рік

Гуляй! Гуляй доле! Гуляй, не загулюй! Гуляй не допізна…

Черевики в тебе нові, розум, дивись, не намуляй… Гуляй-доля капризна!

Як зустрінеш ранок з милою на Набережно-Хрещатицькій - сонце долі твоїй свідок…

Дніпро пестить милу хвилею, сонце в думі схизматицькій умовляє серцеїдок…

2023 рік

Квітка -
від слова квітень,
що визволяє красу…
Квітень -
від слова вітер.
Вітер -
від слова сум.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Коли тиняюся у самоті,
то іноді впадаю... у нірвану,
аби думки розвіяти пусті
навіяними сурами Корану.

Не маю ні уваги, ні ваги.
Усе одно упоминає всує
не те, що додає мені снаги,
а бісота, якої не пойму я.

Елегії чи опуси пишу,
оспівую минувшину убогу,
то і тоді єдиному служу –
моєму найвагомішому Богу.

Із ним таємну бесіду веду
нараяною мовою народу
і, може, попереджую біду,
що зазіхає на його свободу.

Або даю історії урок,
або віщую очевидне лихо,
коли у кого запалає стріха,
або корона... хай би і вінок
сонетів на багато сторінок...
...............................................
поезії народжуються тихо.

01/24

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

                    І
Із ирію повернуться лелеки
і люди – із чистилища подій,
розтане іній, щезне буревій
війни, та уявити це нелегко.
Усе стає примарне і далеке,
згасають мрії, меншає надій.

                    ІІ
Пригадую минуле вечорами,
буває, і ночами не до сну,
коли переглядаю панораму
очей веселих і лише одну
неуловиму усмішку сумну.
Та канули навіки юні роки,
і невеселі спомини, і сни,
і може, порахую восени
здобутки і недоліки – на око,
а перемоги... до кінця війни
оберігаю олімпійський спокій
і може, дозимую до весни.

                    ІІІ
Накочуються туга, і печаль,
і душу кличе непробудна тиша.
О, рідні люди, як мені вас жаль,
коли уявлю, що усіх залишу,
кочуючи у невідому даль.
Позаду і тини, і перелази,
і ночі у молитві до Отця,
і дні у поті чуба і лиця,
серця і душі, і... одного разу
побачу, що стає все менше часу
до миті неминучого кінця.

01/24

Вся ніч ще попереду…
Раптом у тиші,
мов яблука з дерева,
падають вІрші.

Мариться знову і знов
тінь срібнокрила...

Я відчиняю вікно —

ніч зупинилась.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Усе було на нашому віку:
любов і зрада, успіхи і горе,
краси і болю море неозоре
усупереч і завдяки совку.

Буває, із вологими очима
викреслюю минуле у журбі
за тими, що лишилися живими,
але свідомо зрадили собі.

І це найтяжче із переживань,
яке або нікого не прощає,
або не уявляє того краю,
де Інь урівноважується Янь...
у світі нереальних сподівань
омріяної долі не буває.

10/23

Гірка печаль оповиває душу –
немає пієтету до рідні,
з якою нам не по дорозі... ні,
я їх любив і учти не порушу,
але... навіщо на моїй війні
оці лакеї, що по ходу п’єси
свої репрезентують голоси?
Та, Господи, помилуй і спаси
від місії фальшивого процесу,
де мають особисті інтереси
найняті агітатори яси.
Не треба перейматися за мене,
не буду я із тими заодно,
хто помагає... падати на дно,
де випливає іноді зелене...
«це не на часі» явно... і таємно
душа не хоче у таке... кіно.

09/23

Пробач за те, що вже було,
за те, що не пробачений…
У клітці мов з подвійним склом,
стою безкрилий, страчений.

Стікає біль з мого чола,
у вухах - септакорди…
Чому почути не змогла
беззахисність нескорену?

Все робиш ти собі на зло -
смієшся, знову плачеш…
Пробач за те, що відплило,
немов примарна качка.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ми й досі не оснащені бронею
у тій же мірі, що і вороги.
Хіба не ми у НАТО панацея?
Хіба не Україна щит Арея,
що перемозі додає снаги?
Московія не має автостопу
на аморальні дії бойові.
Її фінал – діра у голові...
тому... тому на совісті Європи,
що має роги, мовою Езопа,
а Україна має... селяві.

07/23

Збираю кожен рух твій, кожне слово,
напам‘ять вчу і вдень, і уві сні…
Все вперше відкриваю знов і знову -
так проліски збирають навесні.

Автор: Юрій Гундарєв
14 травня 2023 року

О, пані Музо гонорова!
Я - сам. Вікно. Дощить…
Збираю віршів ваших грона,
і сльози у душі.

Гортаю подумки рядки,
йде кругом голова…
Погоджуюся залюбки:
все це лише слова.

Слова - нащадки творчих мук…
А за вікном дощить…
Все зрозуміло. Таж чому -
ті сльози у душі?!


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Досіває як на рану солі
завірюха іній і сніги...
певно, як розтане моя доля,
вийде навесні за береги.

А коли навіяна розлука
стороною омине мене,
розіллється повінню по луках,
ручаями-бродами мине.

Поміняємо одні на інші
у далекім вирії краї...
але Богу все одно видніше,
де, кому, куди, коли раніше
йти і йти у засвіти свої.

І запам'ятається надовго,
і не буде мучити нікого
те, що ми у світі зажились,
і не залишається нічого
як пливти до берега чужого
у обійми осені... колись.

04/23

І
Куцому до зайця не далеко.
Недалекі їхні візаві:
когуту ку-ку у голові,
жаба уповає на лелеку...
висловити легко і нелегко
уявити, – це є селяві.

ІІ
Наче, окуповані: майстерні,
конкурси, комісії, журі...
що не член із еспеу, то геній,
що не судді, то коняки темні,
що не витвір – опус попурі.
Місія совкової культури:
грамоти, дипломи видає...
авторами куплені в натурі
як нове досягнення своє.
Попереду ті, що визначають,
де, кому, за що, який калим...
є лауреатом головним
той, що найвеличнішого славить.
Тішимося іродом новим.

ІІІ
Всі укази видає найвищий:
хай і гірші, але кращі інші, –
вирішили слуги очмани
і городять члени і чини
вищі перелази і тини.
Офісу і коміку видніше...
...............................................
Видно зацікавлені вони,
щоб ішли у засвіти да-Вінчі.
Їм не заважають пересічні
номінанти дір на ордени.

03/23

Чи не найнижчий рейтинг на порталі -
чотири і чотири з копійками:
мені, як краплі, бали витискали
невпевнено тремтячими руками.

Кому бракує, можу все віддати -
ці бали, згоден і на нуль…
Не мріють про звання солдати,
коли вперед ідуть під гуркіт куль.

І згодом цих відзнак стає замало,
до них прикутим опиняєшся довічно…
Найвищим є ім‘я - таке, як Алла.
Найвищим позивним - Да Вінчі.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн

як живе
без мене
Львів
знає тілько він
там я першу кралю
стрів
слухав Юр’їв
дзвін

там лежать
батьки мої
цвинтар не один
не казав мені
не їдь
не просив
не йди

не питався
чи вернусь
де родився
ріс
дав мені на сивину
спогади старі

от і ношу в серці
щем –
вулички вузькі
каменяр
із кобзарем
і трамвай міський

сплячих левів
маю двох
море черепиць
найрідніше там
Різдво
краще всіх
столиць

тут нема
таких батяр
ґвари
і манер
не на Краківський базар
я іду тепер

жеби мешти
си купив
батярівку теж
і бим гальбу пива
вбив
не єдну
авжеж

мурмурандо
мурмуранд
пісня
на галь-паль
я не яндрус
не амант
не якийсь хабаль

та в судинах
львівська кров
без принук тече
шляк не трафив ще
агов
поки в серці
щем

26 Листопада, 2019

Палац «Дюльбер», що у перекладі з
кримськотатарської означає «чарівний»,
є однією з визначних пам‘яток Південного
берега Криму.


Знову приснився чарівний Дюльбер:
чайки здіймаються вгору,
не випускає з обіймів тебе
зморене сонцем море.

На горизонті сплять кораблі,
наче птахи на проводі.
Білої гальки гарячі вуглі
жалять пекучим оводом.

Сонце сідає і вже не пече,
вмить сходить з гір прохолода.
Зірка сідає тобі на плече
й стрімко пірнає у воду…

Все це здавалось невтраченим раєм.
Хтось відчував присмак скрути?
З пірсу монетки - чи пам‘ятаєш? -
кинули разом, щоб повернутись…

І повернемося - обов‘язково!
Час незворотній невпинно тече.
Наша земля це! Просто казкова…
Зірки сідають тут на плече.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Коли так боляче, що майже нестерпно,
коли не витримуєш заданого кимось темпу,
коли підступають ридання, а сліз немає, - нехай
лунає Гайдн.

Коли тебе, як вовка, обклали скорботи,
коли по краплині тануть в долоні прозорі ноти,
коли, здається, вже край, все одно - нехай
лунає Гайдн.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Життя не таїна, а гра... і на погості
у кожного свої і дата, і число...
одного поведе його магічне шосте,
а іншого війна, як дуже повезло.

Направо зі щитом, а на щиті наліво,
а далі міражі фантазії... зеро...
удача не мине, як падає щасливо
і на оба боки, і на одне ребро.

Та на кону тоді фортуна невесела.
На що не уповай – рулетка, доміно...
куди не ідемо, усюди новосели
екрану житія, вистави і кіно.

Ще є, кому куди... наївні та уперті
метаємо ва-банк, і з легкої руки
піймаємо своє, аби не навпаки...
оце і є життя – і сльози не утерті,
і азимут його у напрямі до смерті
із вірою, що це не гра у піддавки.

10/22

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Кохаю я тебе, кохаю!
Уявою цілую я!
До раю падаю, до раю,
Радію і кричу: моя!

Оазо люба, золотіє
Поезією яви* шлях!
О мріє, чароока мріє,
Сяйни красою у полях!

О де, о де вона маює?
І миє зливою усе?
І видива недобрі всує
За обрій — осені несе?..

6 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Якщо кладемо душу й тіло,
немає сенсу читачу
оповідати зрозуміле,
яке йому не по плечу.

У межі думи і фольклору
не уміщається життя,
що за межею кругозору
або живого сприйняття.

Вода поезії наразі
кипить у полум’ї війни
і ради однієї фрази
працюють водяні млини.

Одне лікує, інше ранить
і невідомо, де межа,
поза якою оминають
усе, що ріже без ножа...
.........................................
аби не умирала пам'ять,
палає квіткою душа.

03/22

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Я не зима, я Аеліта,
таємна Муза нічия,
але твоє майбутнє літо...
а хто ж іще, якщо не я?
Хай чують барди й менестрелі
що у зимовий час оцей
я не чекала Аріеля,
тому явився Берендей.
У рік новий старого стилю
це очевидно саме те,
що налаштовує на хвилю
через парсеки, льє і милі
ловити усмішки... зате
згадаємо обличчя милі
і наше літо золоте.

Наїзнику Пегаса
немає часу
у цьому світі
сидіти і чекати,
аби піймати
себе... у сіті...
................................
Якщо не твого поля
ягідка твоя,
хай буде нічия
і ти гуляй на волі...
.................................
ще є багато
чого уміти
і не одна кобіта
зайде у хату
тебе вітати...
але немає долі,
якщо і досі
твоя орбіта
торкається юдолі...
.................................
Та може, боса
паде на роси
небесна Аеліта
в зеніті літа
або на осінь,
коли зима на часі,
полинуть сміло
душа і тіло
до діда на Парнасі.

Хто лише себе не додає
у мережу в образі світлини...
додаю і я моє досьє
віршами письменної людини.

Бо інакше соромно стає...
але нині у моєму краї
кожен перечитує своє,
а чужого – і не помічає.

Це йому нічого не дає...
всі виводять літери і коми,
навіть ті, кому ще не відомо,
що такі іще у мові є.

Але я пишу, хоча не знаю,
що я читачеві додаю
у самотині і на краю,
де ніхто мене не привітає...
не читають баламута зграї
як і цю поезію мою.

11/21

Я іще не проти
того, що буває,
ще читаю ноти,
іноді співаю.

Наді мною тучі...
ранні та зелені
кажуть, – я колючий,
роги є у мене.

І мене боїться
братія богеми,
у очах двоїться
від одної теми.

Каркає ворона,
що мені далеко
до її корони,
до її лелеки,

що мені до गुरू
як до неба пішки,
маю злу натуру –
обтинаю віжки,

на дуелі скорий...
але ще не «мачо»
і такий прозорий,
аж ніхто не бачить.

Є у мене мінус –
ні за що не каюсь,
упаду – піднімусь,
плюнуть – утираюсь.

І крокую далі...
я ще не ледащо
і себе не хвалю,
що одній – найкращий.

10/21

Вересніє... досіває осінь
на майбутнє ниви і поля
і погоди дощової просить
врожаями стомлена земля.

Ну, а літо помандрує далі,
понесе за обрії жалі
і непереорані печалі
борозною чорної ріллі.

Йду і я тією колією
до багатоликої моєї
білою вороною у сни,
де стає і затишно, і ясно,
що зів’яну з нею одночасно
яриною для озимини.

09/21

Як там у тебе?
у мене й досі
небо як небо
осінь як осінь
бабине літо
нас оминає
і не чекає
танок сюїти
у цьому році
мені знайомі
знаки емоцій
точки і коми
чуйні поети
і поетеси
їхні сонети
та інтереси
марні старання
зайві надії
вірус кохання –
це пандемія.

« Я ще літо...» – осені не пара,
та ніяк її не омину,
і не заховаюся за хмари
обрієм у сиву далину.

Он і місяць звечора до ранку
має меркантильний інтерес –
устеляє росяні серпанки
пеленою зоряних небес.

Озолочує зелені шати
і кидає осені на шлях...
хай не ходить до моєї хати,
і шукає вітер у полях.

У самотині не одинокий...
білий світ попереду широкий
і сьогодні – як було торік.
Як не є, а я іще на волі
почекаю на завзяту долю,
що не оминає цілий вік.

08/21

Блякне день і тінями на воду
падає, лягає на дахи...
і серпом, зрізаючи верхи,
йде окраєць місяця зі сходу.

І Ярило не жаліє дня,
вписує оздоби у палітру
осені, гаптує убрання,
щоб вона подобалася вітру.

Пріє переорана земля.
Сівачі очікують моменту
з’яви тої пані на поля
у свої нові апартаменти.

А вона прямує у ліси
і дощі за нею – чередою...
осінь задоволена собою –
має у запасі гарбузи...
і не ради пізньої краси
укриває обрій пеленою.

Ще випромінює частоти
твоя душа моїй монаді
і, поки ми обоє раді,
я не питаю, – де ти, хто ти?

І хай несуть нас білі коні
у темні ночі поміж зорі
у їхньому німому хорі
за обрії на оболоні.

І як по щучому велінню
помчу алюром за тобою
твоєю вічною луною
у цю феєрію видіння,
де ми казковою порою
непереможні у двобої.

подзвонив а вона не впізнала
певно й номер забула давно
на пустому пероні вокзалу
допивала дешеве вино

а бувало бувало бувало
що зліталось стонадцять чортів
і по вінця усім наливали
і не пив лише хто не хотів

ну а потім а потім а потім
і краса та зійшла вся на пси
залишилась розістлана постіль
де була вона аби з ким

***
на пустому пероні вокзалу
де дешеве вино на розлив
де безцільно бездумно гуляла
я тебе випадково зустрів

привітався а ти не впізнала
власне й бачились надто давно
ти тоді виглядала зухвало
і не йшла аби з ким у кіно

ти і зараз лишилась такою
та чекаєш когось не мене
я ж сумую весь час за тобою
але це сподіваюсь мине

***
на пустому пероні вокзалу
де в кіосках дешеве вино
самотою вона гуляла
чи чекала когось у кіно

привітався - та де! - не впізнала
звісно! - бачились надто давно
позирнула глузливо й зухвало
й відвернулась - тепер все одно

та збудила тоді ненароком
давні згадки про давній роман
що не став ні для кого уроком
та й нічим ні для кого не став.

12.07.21

Їде літо в осінні краї,
де немає моєї ворожки...
лиш зажурені очі її
ще нагадують сині волошки.

І між тінями у далині
упізнаю фігуру знайому...
посилає сигнали мені
у вікні задзеркального дому.

На утоптаній ниві життя
по дорозі у бабине літо
ще блукає, неначе дитя,
по широкому білому світу.

Та очікує душу зима...
і на Возі із Кассіопеї,
поки Ліра не їде сама,
чумакую по небу до неї.

Поки зорі іще мерехтять,
а на ранок упадуть як роси,
чимчикую... веселий і босий,
як у надцять... у кількадесят
може й пізно... іти до дівчат,
що чекають... чекають і досі.

07.2021

По Україні ходять хмари,
буває блискає, гуде
і це неначе Божа кара,
і нібито уже ніде
не випаровується пара.

Все задубіло, що цвіло,
усяка ягода ніяка,
і зав’язі – як не було,
і абрикоси кіт наплакав...
буяє лиш одне зело.

Грозою пахне як у маї,
затуманіли небокраї
і жаба кумкає вночі...
а злива хату оминає
і я калину поливаю,
коли наліво йдуть дощі.