Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026

Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.

Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
І не дадуть упасти в забуття.

Новітній сніг упав на ніжне серце,
Зморозивши надію і любов.
Добро і зло у невідступнім герці
Зіткнулися без сяєва заков.

Новітній сніг зерном повільно сипле
Хвилини незабутні й дорогі,
Укривши землю невблаганним ситцем,
Де потонули спогади благі.

6 березня 2026

Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Так пустка постане цвітінням
Оази, веселим пагінням.
Натхнення надійде опісля,
Як музика звучна і пізня.
Пізнаємо світлі печалі,
Сягнувши простору і далі.
Шукаємо в сні пекторалі,
Немов першовитоки раю.

5 березня 2026

Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.

Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас покидає і руки здійма.
Залишаються тільки розмови у залі й на кухні.

Відшуміла епоха, немовби старий контрабас.
Голос часу охрип. Не рятують античності хори.
Проривається звідкись стривожений, пристрасний бас.
Більше нам не дозволять банальні повтори.

28 лютого 2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Тепер уже не скоро буду бігать.
Погода розгулялась, Боже мій!
Навала повені, навала снігу.
Ніхто це передбачити не міг.
Удалині, як видиво морігу,
Співає тихо річковий прибій.

Не скоро випрямлюсь у зріст свій дужий,
Який маківкою сягає хмар.
Ти упрягайся у роботу, друже,
Як визначений вічністю звіздар.
Розквітнуть у долині дивні ружі,
Як Богом посланий небесний дар.

Нехай погода розметає карти,
Немов Кассандра змучена, стара.
На нас нахлине повінь, наче кара,
Як в космосі розлючена діра.
Нам підбивати підсумки пора,
А не пускати пил задля піару.

Нехай пророк заплутає усіх.
Майбутнє не дізнаємось ніколи.
Лунає неземний, містичний сміх
Забутої у шквалі часу школи,
Де ллється щедро невідступний гріх.
Усіх розсудить велемудре поле.

22 лютого 2026

Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно.
Сумні надгробки вже сказали все.
Тепер їм лиш у відчаї мовчати.
На білому крилі не принесе
Потрібне слово янгол, що на чатах.

20 лютого 2026

Яка палка гармонія і дикість
Цієї пари, що руйнує світ
І трощить скелі, мов несамовитість!
Летить у небо пристрасть, як болід.
Вони злились, не можуть зупинитись
На березі, мов непоборной цвіт.

Такий коханець гарний і потужний
В обійми взяв, як у міцний полон.
А діва стогне і по морю тужить,
В яке її веде сам Аполлон.
Порвалися у кіфареда струни
Оспівувать жагу тендітних лон.

Хай море оспіває - там багато
Глибинної енергії небес.
Приймають хвилі, як дбайлива мати,
Закоханих між небезпечних лез.
Ніхто не буде їх уже картати.
Навколо пальми грають полонез.

17 лютого 2026

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
І милосердне, як любов.

Проміння так жорстоко вдарить
На розі вулиць, мов кастет.
І ти умудрений, мов Дарій,
Напишеш вічності сонет.

Його ти більше не відпустиш
У далину, у сиві сни.
Проміння відбиває пустку.
Так проростуть слова весни.

11 лютого 2026

Хто там у віконці маячить
що там
то світло
то темно
може маніяк
О Боже
хай буде він
добреньким

2024

Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Цей злиток срібла із води
Нам возвістить дорогу дальню.
Він порятує від біди,
Далекий, мов забуті даки.
Візьми цей дивний амулет
І пригорни його до серця.
Наблизить він парад планет
Або епоху милосердя.

5 лютого 2026

намалюй
розфарбуй
мене сам
у моїх пальчиках
завиток
та шафран
пеклом пахне мій аромат
млосний погляд мій
не забудь
мій монер
буду фрескою
буду Леді
Ла Фанер

2025

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

Вуха віслюка слухають слова.

у Вас ніби те
у Вас ніби се
у Вас начебто це
а може Ви й не є

2020

Навіщо я поглянув на цей сніг,
Що спопеляє блиском потойбічним
До глибини душі й кладе до ніг
Дари небес у сяйві споконвічнім?

Я щось важливе загубив на нім,
Пощезнули нюанси і відтінки.
Так слово сяє, як величний німб,
Та гасне від банальності постійно.

Цей спалах спопелив сітківку дня,
Забравши буйство кольорів і звуків,
Лишивши нам одноманітність пня
На місці лісу, помислу і муки.

23 січня 2026

Сповільнений тихий сніжок,
Мов друг призабутий, далекий.
Вкривається снігом порок.
Пророк у снігу, мов лелека.

Так тихий засніжений вальс
В гаю прозвучить непомітно.
Це ніжне послання до вас,
Яке білосніжно розквітне.

Мелодія снігу звучить
У кронах самотньої липи.
Так Хронос прорвався крізь мить.
Ми чуємо стишені хрипи.

Мелодія крізь вітражі,
Крізь візії, марення, хугу
Розвіє у нас міражі
Для дужого творчого плугу.

22 січня 2026

Насувається сніг всеохопний,
Він тотальний, могутній, німий.
То нахабний, як збуджений гопник,
То пестливий, сумний, осяйний.

Насувається сніг так епічно,
Наче думи, поеми зими.
Насувається катастрофічно,
Ніби пішки ішов з Колими.

Сніг віщує великі події,
Потрясіння, ламання основ.
Він гіркоту додасть до надії,
Ніби схована в злобі любов.

Насувається сніг, як армада,
Ніби військо потужно двигтить.
Він рятунок несе для громади,
Як у морі захована мить.

16 січня 2026

У снігах безконечних потоне
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.

У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
Що рятують від руху в бедлам.

Пружні звуки спокійного снігу
Прошепочуть слова дорогі,
Що не чутні в свавільному бігу,
Нескінченні, глибокі, тугі...

Так сніги поглинають тривогу,
Суєту і жорстокість доби
І лаштують в далеку дорогу
Для гармонії та боротьби.

5 січня 2026

До зустрічі вчорашній
чи підібрати риму
Або
Фотографом
увічнити на знімку
знайомі мені образи:

Тут Фенікс
повсталий з попелу
відтворить посмішку
на давніх своїх устах

А поруч сяде Німфа
що злетіла з високá…

І щось тяжке, земне
розтане в пирогах.

1983

Сонце дивилось на нас
дуже похмуро,
без усілякого схвалення.
Зручно було вважати,
що плями
сяючий лик затьмарили,
що то тимчасово,
й пройде незабаром…
Сонце вже вибухає,
а ми все ще думаємо,
що живемо.

2026

сон по дузі губ
ковзає ще
її волосся вранці
капризніше
ніж вона сама
торкаючись себе
недовірливо
через щілинки очей
дивиться у дзеркало
наводить стрілки сонце
неквапливо
сходить

2026

Так зрісся з домом, що уже не хочу
Виходити нікуди, хоч убий,
Іти в полон до золотої ночі
Чи відбивати виклики юрби.

У цьому домі радість безумовна
І безкінечна, ніби океан.
Прозріння незглибиме, неспростовне
Чар-зілля прикладатиме до ран.

У цьому домі висохла оаза,
На денці чаші краплі каяття.
І ти стоїш у ньому, ніби в'язень,
Якого полонило небуття.

У цьому домі дим святих ілюзій,
Уривки правди, мов шматки газет,
І візії невидимих алюзій,
Які звільняють з бісівських тенет.

У цьому домі святість і порочність,
Тюрма і храм, свобода і полон.
І головне - це не втрачати точність,
Відкинувши іржавість заборон.

17 січня 2026

Така застиглість і драглистість.
Ми грузнемо у цих лісах,
Там, де промчався юний лицар
У лабіринтах, наче птах.
Попереду важка гонитва,
Нудна, протяжна суєта.
Попереду запекла битва,
Аж квітне стогін у вустах.
Попереду у чистім полі
Зустріну вершника біди,
Який рушатиме з неволі
І кане в безвість назавжди.
За ним же легіон численний
Ітиме в латах, при списах.
І страх горітиме черлений,
Як прапори у небесах.

13 січня 2026

Я встану рано в сутінках зелених,
Пройду крізь гай дрімотний і черлений.

Прийду на стадіон крізь варту лісу,
Крізь ватру сну і незворушність міста.

Проб'ється думка крізь застиглість часу,
Крізь розтривожену інертну масу,

Крізь ґрати конформізму й кон'юнктури,
Упавши у бою на амбразури.

Здолає думка кригу товстелезну,
Пройшовши стопами по гострих лезах.

Хай б'ють гілки в обличчя, як сторожа.
Я все одно проб'юсь крізь огорожу

На волю первозданну і велику
Крізь шум юрби і крізь багнети крику.

2 січня 2026

Цей вечір з кавою й дощем,
з мовчанням на межі розпуки
під крапель монотонні звуки
накрив нас бережно плащем.

2026 рік

Дощ вересневий освятив дерева
холодним діамантовим потоком,
намалювавши на землі сухі древляні тіні.
Спить лист, що втратив еластичність.
Остання бджілка дуже вперто, дуже хитро,—
спокушує троянду, трохи мляву та тендітну.
І промінь сонця краплей жовтою заломлен.

2024

Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.

Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
В оточенні хоралів горобин.

Прозоре чудо станеться сьогодні,
Розкривши смисл утрачених часів,
Піднявши слово зі старої бодні
Відродженням забутої краси.

Прозорий ліс оголить неповторність,
Прозорий сенс утрачених понять,
Долаючи набридлу монотонність
На вістрі непромовлених заклять.

26 грудня 2025

Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.

Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
Час притлумлених тихих благань.

Час, коли ти пізнав назавжди
Мить прозріння, стривожену мить.
Час, який замітає сліди.
І минуле в майбутнім щемить.

Так утрачений, згаяний час
Пролетить, ніби сиві сніги.
Крізь туман каяття і образ
Ти ідеш на святі береги.

26 грудня 2025

В спіралі скручується час.
Змією обернеться простір.
Який у світі водолаз
Пірне в глибини, як на прощу?

Який у світі чародій
Поверне запахи заснулі?
На сцену вийде лицедій,
Знайшовши правду у намулі.

Хай викривляється сюжет
Епох колишніх, призабутих
Крізь скельця вижовклих газет,
Які не випереш від бруду.

В чарівній шафі віднайду
В минуле виходи нестерпні,
Але у вічному саду
Шумітимуть слова нестерті.

25 грудня 2025

Закінчився ярмарок. Блазні спочили,
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.

Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
Вантажать у брички, наповнені вщерть.
Готується ґрунт для нової Вандеї,
Як тільки надійде потрібний момент.
І вирушать коні в країну Медеї,
Обклавши невільників плетивом рент.

В театрі абсурду, в німім балагані
Впізнаєш героїв, забутих давно.
Солдати ідуть мовчазні, невблаганні.
Міські божевільні п'ють свіже вино.
Каліки схиляються в тихім благанні.
В німому воланні пилиться руно.

25 грудня 2025

Нарешті я нормально висплюсь
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.

Нарешті правда переможе,
Нехай скалічена, вузька.
Моряк у трепетній знемозі
Приліг. Натруджена рука
Чоло укрила у тривозі.
Він - ключ небесного замка.

А юнга мчиться понад морем
Такий ще свіжий, молодий.
Він не пізнав пекуче горе,
Яке вкриває, наче дим.
Та правда кривду переможе
Оралом певним і твердим.

Я в сні пізнаю всі глибини,
Які чаїлися у днях,
Немов заховані рибини
Або птахи в сумних полях.
Покаже доленосний шлях
Потужний сон земної днини.

25 грудня 2025

Летить душа
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Моя душа,
як на хресті, —
на самоті…
Не залишай!


Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!


Кричить душа
від тих заграв —
червоних справ…
Ні, не прощай!


Летить душа,
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

2026 рік

Зима посріблила гілки,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.

Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
Немов неповторності миті.

Із ніжних гілок упаде
Сріблиста наповнена мудрість,
Залишивши слід де-не-де,
Немов Еліаде і Муркок.

Такі дорогі голоси
Не здатне ніщо замінити.
Так біле суцвіття краси
Впаде, ніби метеорити...

17 грудня 2025

Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".

Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Сірий соловей чи шпак.

Соловей - то майстер співу,
А хвазан ірже, мов кінь,
Та ж тепер хвазани всюди,
Тут і там, куди не кинь!

Горобців не чуть цвіріньок,
Жайвір змовк серед полів,
Навіть зозулі повтікали-
Не хочуть чути хвазанів.

З цієї байки випливає
Насправді істина проста:
Бува людина зовні гарна,
А всередині - пустота.

Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В торбині ніц не принесу.
Торкаємося дна пізнання.
Приходить туга завчасу,
Неначе пристрасні зізнання.
У виснаженні досягну
Я мудрості і безгоміння,
Пізнавши щедру глибину,
Яка освітиться промінням.

12 грудня 2025

Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.

Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
У сонячних стиглих віках.

Я стану на березі річки
І буду дивитись у жаль.
На вигаслім тьмянім моріжку
Я питиму ніжну печаль.

Я питиму вранці не каву -
Настояну в сумі століть,
Терпку, нестерпиму, лукаву
У річці розчинену мить.

10 грудня 2025

А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!

Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Може дехто зламає ногу?

Може хтось сігане із балкона,
Може в когось вкраде щось ворона,
Може декому в борщ наплюють
Чи розлиють під ліжком ртуть?

Може впіймає когось тецека,
Чи з берегів своїх вийде ріка,
Трапиться точно щось - не ловіть гав!
Зяблик не просто ж так прилітав!

І
Ще вірують поети й поетеси
у віще слово Велеса і чесно
у чарівні надії юних літ,
що за літами виглядають весни
і що хоча минуле не воскресне,
чекає їх додому їхній світ.
Але омана ця не означає,
що долі барабан усіх єднає.
Нема у тому їхньої вини,
що не відволікають від війни
у цьому незахищеному краї.
Уже і вирій кличе у політ,
та не забуті принци і принцеси...
міняються причали і адреси
«до запитань»...
............ сюжети не для преси,
що тиражує самвидав сучліт*.

ІІ
Ці вигадки не архівує пошта.
Не сказані віч-на-віч почуття
переписати наново не просто,
та і йому, і їй і того доста,
щоб у душі проснулося дитя.
На показ не висовують високе,
глибоке потрясає до основ –
і вік минув, і апогей пройшов,
та вистачає раз на кілька років
стрічатися, аби недремне око
сліпої долі берегло любов.

ІІІ
Шукаємо й тепер у пеклі раю
свою рідню по духу і крові,
але чомусь на думку не спадає,
що Беатріче й Данте ще живі
так само як і наші візаві.
Зоїлу перейматися не варто,
що у поета вітер в голові.
У що не віруй – догорає ватра
минулого. На часі – селяві.
Життя минає, це уже не жарти...
......................................................
якщо не перескочимо у завтра,
то упадемо тінню на траві
у вічності на варті.

05/26

Як добре, що не треба завтра бігти
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів порив.
Перед очима мчаться кінокадри
Твого життя. Макітриться в очах.
Іде фінал, мов найстрашніша кара,
Коли вогонь притлумився й зачах.
Нарешті можна зазирнути в спокій,
У сум гаїв, мелодію лугів,
Як у забуту і зарослу пойму,
Де загубились риси берегів.

8 грудня 2025

Прийду востаннє я у рідний гай
Перед від'їздом у краї далекі.
І заспіває пісню водограй,
Тополь і осокорів звучний клекіт.

Прийду востаннє я на цей моріг,
Босоніж стану на зів'ялі трави,
Відчувши гостро, що таке поріг
Свого будинку, як одвічний травень.

Прийду востаннє я у ці місця,
Де юність спалахнула і згоріла,
Побачивши небесного Отця
У посмішці сухих, замерзлих гілок.

Прийду востаннє в яблуневий сад,
Обнявши крони мудрі і величні.
Так промайне яскравий зорепад
На тлі пожовклім і багатоликім.

7 грудня 2025

Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Так щось важливе загубилось
В пучині часу, у піску,
Залишившись прадавнім бивнем
На втіху лиш єретику.
Як віднайти алмаз в потоці
Буруннних днів, стрімких годин?
Так шашіль сумнівів підточить
Тебе у гуркоті машин.

1 грудня 2025

Суботнім днем я вийду в місто чуле,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.

Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
Протуберанці долі у житті.

Як добре, що нарешті все застигло
І суєта нікого не кігтить.
Псалтир минулого лежить притихло,
Як спалахнула і пригасла мить.

28 листопада 2025

Коли впаду в твої обійми,
В іржавих латах бурний принц,
Відчую ласку провидіння
І глибину твоїх зіниць.

Лише у єдності з тобою
Відчую повноту буття,
Мов чашу, сповнену любов'ю,
Грайливий трунок почуття.

Без тебе світ - це лютий морок,
Стіна без виходу, тюрма.
Без недослів і недомовок
Явилась молодість сама.

Зелене молоде пагіння
Відкриє світ нових пізнань,
Нестримне в небо устремління
І гостре вістря почувань.

Відкине все пожухле листя
Любов приспала до пори,
Немовби істина столика,
Поема степу і гори.

25 листопада 2025

Забута стежка заростає
Важким солідним лопухом.
Забута стежка, як питання
Чи у житті різкий надлом.

Забута стежка вкрита мохом,
Травою, пилом забуття.
Не заростуть чортополохом
Слова для болю й каяття.

Забуту стежку ми відкриєм,
Немов забутий давній твір.
Вона не стане чорториєм
І шляхом для нових зневір.

Забута стежка прошепоче
Слова жадані, дорогі,
Розплющивши оспалі очі
В оточенні гучних роїв.

22 листопада 2025

Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.

Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
І злетить, як причаєна чайка.

Ці листи зчинять ґвалт у житті,
Підірвуть всі надійні основи,
Ледь торкаючись у каятті
Слів прозріння, свободи, любови.

18 листопада 2025

Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Листок осінній ніжно посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.

Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І викликавши дивовижні звуки.

Листок осінній відкриває нам
Ворота зрілості, прозрінь спізнілих,
Даруючи перепустку вітрам
У пізню осінь і далеку зиму.

1 листопада 2025