На світанку юності своєї
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший все житя його шукає,
Віднайти чомусь так і не вдасться.

А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті.
Я себе щасливою відчула.
Ти ж найкращий за усіх на світі.

2007 р.

Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Плине світом від рештків будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
27.04.26

                    І
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
Сакральне слово дорогого варте,
що патріоту додає азарту
у боротьбі за воленьку святу.

                    ІІ
Майбутнє покоління землеробів
не буде мати простору без меж
і часу на життя не буде теж,
допоки ми підніжки у холопів.
Дух вольності у нації не щез,
та мусимо освоїти лікбез
по вишкілу радянських остолопів...
............................................................
Живи чи сто, чи вісімнадцять років,
а довше тільки в пам’яті живеш.

                    ІІІ
Мине весна, за нею красне літо
загляне із туману, непомітно
зайде у гості осінь і зима
ще завітає, може, й не сама,
а з переможним святом новорічним...
................................................................
на жаль, безсмертя поки-що нема
на цьому світі і на тому, звісно,
якщо не заслужили на довічне
і душам не загрожує тюрма.

04.2026

 хотів би обійняти друзів
 яких все менше рік у рік
 щось відкладав усе не встиг
 сказати
 наче би не мусив
 повіщо врочити
 загин загуба згин
 усякий в космосі своїм
 можливо ще когось
 твоє розважить кукуріку
 можливо більше ні
 бо на війні як на війні
 слова незнайдені
 вони
 безглузді
 

Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни, кров одна у нас.
Насправді, неуважно ми читали
Історію – літописи, бо в них
Було багато прикладів таких,
Як ще монголів предки їх не знали,
Коли вони зухвало так велись,
Себе в Русі найпершими вважали.
Чужої думки слухать не бажали,
Але одразу ж за мечем тяглись.
Залісся їхнє, наче пуп землі
І вже від того, наче право мали –
Мов вотчиною, Руссю керували,
Хоча іще й не звались «москалі».
Чи то в отих краях така земля?
Чи від боліт їх мізки запалились
Й вони такі жорстокі поробились?
Світ ще тоді взнав душу москаля:
Підступну, хитру, жадібну, нахабну,
Жорстоку, але рабську, разом з тим.
Що ладен у чужий упхатись дім,
Погвалтувати, вбити та ограбить.
Хтось, може, думать – вигадки все то.
Багато чого можна розказати,
Але ж, при тому, докази слід мати.
Пустим словам не вірить вже ніхто.
Отож, щоб голослівним, все ж не бути,
Історію одну переповім.
Як предки москалів хотіли всім
Командувати й не бажали чути,
Що хтось в Русі зовсім не так живе,
Як вони хочуть. Треба їх провчити
Та розказати, як повинні жити.
Для нас тепер це, звісно не нове.
Отож, як Боголюбський Київ взяв,
Але у ньому не схотів сидіти,
Рішив свій Суздаль стольним він зробити.
Тож Київ погромив, пограбував.
Обдер, як липку. Золота натяг,
В Залісся вивіз, потоптав закони,
Скупавши у крові святі ікони,
Велів в своїх повісити церквах.
Як з Києвом, здається, розібравсь,
Тоді уже на Новгород поглянув.
Було б його скорити непогано.
Був у той час у Новгороді князь
Роман Мстиславич. Саме батька йо́го
Андрій тоді із Києва прогнав.
Той Київ втратив та контролював
Ще Новгород і досі. Досить того
Для князя залішанського було,
Щоб Новгород також пограбувати.
А місто в ті часи було багате.
Розор москальське іго принесло.
Колись то був багатий, справді край,
А нині захолустя. Московіти
Всі витягли давно вже соки звідти.
Від них добра ніколи не чекай.
Андрій рішив, що має право він
І Новгород, як Київ покорити.
І Новгород, як Київ розорити.
Для того привід треба лиш один.
І такий привід скоро віднайшовсь.
Відправив він якось у Заволоччя
Півтори сотні ратників охочих,
Щоб той загін, як граблями пройшовсь
По краю та зібрав всю данину,
Яку, мовляв йому в краях тих винні.
Отож загін туди скоренько й двинув.
А для місцевих то не в новину –
Знов будуть грабувати, бо ж візьмуть
І князю, і про себе не забудуть.
Усе до цурки вигрібати будуть.
По Заволоччю, наче смерч пройдуть.
Та трапилося так, що в той же час
Сюди прибули й новгородські вої
Із Даниславом, теж за даниною.
Отож вони і здибались якраз.
Тут новгородці здавна данину
З людей збирали. А тут татів стріли,
Які забрати їх добро схотіли,
Пограбувати їхню сторону.
Велів їм геть збиратись Данислав.
А в тих же гонор, огризатись стали
Та князевою помстою лякали.
Хоч Данислав півтищі воїв мав.
Догавкались, що й справа до мечів
У них дійшла. Затятих порубали.
Ті, що живі, заледве повтікали.
Тож Даніслав тих залішан провчив.
Зібрав всю данину та й повернув
У Новгород до себе. Залішани ж
До свого князя кинулись негайно.
А він озлився, як про те почув.
Тож привід для походу віднайшов.
І повелів Андрій полки збирати,
Щоб неслухняний Новгород скарати.
Другий би, може, інший шлях знайшов –
Домовився б, провів переговори,
Можливо би, без крові все рішить.
Та ж «московіт» не може так робить.
Як п‘яному йому, неначе море.
Він меч хапа та мститися іде.
Готовий крові море напустити
І по коліна в морі тім бродити.
Бо ж його здобич в тім поході жде.
Зібрали ціле військо зарізяк.
Крім суздальців, рязанці теж припхали,
І муромці, й смоленці поряд стали.
І полочани, бо ж без них ніяк.
Зібралося з півсотні тисяч їх.
На ті часи то чималенька сила…
Зима уже в свої права вступила,
Річками користали без доріг.
Бо вже ж які дороги в болотах.
Андрій сам у похід той не подався.
Чи захворів, чи просто налякався.
За стіл батьківський учепився – страх.
Отож Мстислава – сина відрядив.
Велів йому тим військом керувати.
Боярин Жидиславич помагати
Мав у поході. Пузо так наїв,
Що літописець київський його
Став, навіть Жирославич прозивати…
Тож рать і подалася грабувати,
Набити добре кендюха свого.
У Новгороді знали про похід,
Тож готувати оборону стали.
Високі стіни міста укріпляли,
Дивилися, де підлатати слід.
Там, де не сподівались на стіну,
Острог ще дерев‘яний спорудили,
Щоб залішани міцно тут засіли,
Поклали в штурмах сотню не одну.
Якщо навкруг засядуть вороги
Й захочуть змором їхнє місто взяти,
Харчів зусюди навезли багато,
Щоб оборонцям битись до снаги.
А все те, що не влізло у комори,
В свої далекі села розвезли,
Щоби запаси в них і там були.
Тож новгородці, знаючи, що скоро
Голодна залішанська прийде рать,
Все буде по дорозі грабувати,
Рішили їй нічого не лишати.
Жеруть хай землю, раз прийшли забрать!
Рать лаптьоногих вийшла у похід.
Великі Луки і Торжок узяли,
Міста спалили, все розграбували,
Кривавий всюди полишали слід.
Від сіл один лиш попіл залишавсь.
Нікого із зустрічних не жаліли.
Під Новгород небавом підступили.
Вже мор і голод поміж них почавсь.
Та войовничі ще вони були.
Два дні від міста вдалині стояли,
Укріплення уважно розглядали,
Де би вони прорватися змогли.
Вони і штурмів ще не почали,
Та місто уже встигли розділити,
Кому яку частину захопити,
Щоб вільно грабувать її могли.
Багате місто, вистачить на всіх,
Щоби за здобич битись не почали
Й зарані місце для грабунку мали.
Князі ж бо знали жадібність своїх.
А новгородці в відчаї були.
Вони ж орди такої не чекали.
Отож зі стін зі страхом споглядали,
Не вірили, що б вистоять змогли.
Про мор і голод у орді не знали,
Тож і боялись. А Мстислав то знав,
Тож із початком штурму не чекав,
Боявсь, щоб «перемогу не просрали».
Тож за два дні і кинув всіх на бій.
Присунули з Софіївського боку,
І лучники взялись стріляти поки,
Ординців зусібіч подався стрій.
Ще більший страх все місто охопив.
Мов хмари, стріли з неба засипають,
А тут орда ще із воланням пхає.
Хто б зі страху від того не тремтів?
Та тут архієпископ Іоанн,
Ікону Богородиці узявши,
Обходити став стіни з нею й башти,
Аби підняти всім душевний стан.
На подвиги на ратні вдохновить.
Ішов спокійно, хоч свистіли стріли.
Побачивши те, люди, мов прозріли,
За зброю похапалися умить.
А тут ще якась суздальська стріла
В ікону вп‘ялась. В саму матір Божу!
Та ж то хіба простити таке можна?!
І лють страшна на опір підняла.
Рішили: чи загинуть новогородці,
Чи переможуть. Іншому не буть.
На ворогів всю вихлюпнули лють,
Стрічав він свою смерть на кожнім кроці.
Під стінами топталася орда,
Вмирати, бачте зовсім не хотіла,
Хоч мала вдосталь проти міста сили.
Та в неї із хоробрістю біда.
Один Мстислав лиш Ростиславич зміг
З дружиною пробитись під ворота.
Сокирами взялися ті колоти
Дубові створи. Не один поліг,
Але ворота впали і вони
Змогли в надбрамну башту увірватись.
Мстислав не став за спинами ховатись.
Ввірвався першим, помахом одним
Одного збив, а потім і другого.
Та новгородці напосілись так,
Що потіснити їх не зміг ніяк.
Союзники ж дивилися на нього,
Але ніхто на поміч не прийшов.
Могли б у місто всі разом прорватись,
А там уже і до грабунку взятись.
Та ж в суздальцях дурна заграла кров.
Вони не рівня, що їм помагать?
З-під Києва чогось сюди припхали,
На їхню здобич якісь види мали.
Тож не прийшла Мстиславу в поміч рать.
І мусив він від міста відступить.
Ординці ж шанс єдиний упустили.
Та відступати поки не хотіли.
Продовжили ще лобом в стіни бить.
До вечора під стінами товклись.
Все сподівались скоро місто взяти,
В передчутті, що будуть грабувати.
Та новгородці раптом узялись
І вилазку вчинили. Князь Роман
Й посадник Якун підняли дружину
І вдарили ординцям тим у спину.
Пройшли по трупах, наче ураган.
Вже сонечко до заходу схилялось.
Ординці так налякані були,
Що й опору вчинити не змогли.
А новгородці звідусіль напались.
І гнали, і рубали ту орду,
Полоном брали, хто лишень здавався.
А ворог утікав, не зупинявся,
Лиш сонечко спинило ту біду.
Сховалося. І в темряві прийшлось
До міста новгородцям повертати.
Та й втому уже стали відчувати.
Відкинути їм ворога вдалось.
Та не розбити. Як минула ніч,
Мстиславу військо удалось зібрати.
Хоча пропало воїв і багато
Та ще могутнє військо, звісна річ.
Мстислав готовий знов на місто йти.
Та мор щоденно сотні губить люду.
Мерці уже валяються повсюди.
Дивись, й на штурм вже нікого вести.
Тому назад рішили повертать.
Коней багато з голоду пропало,
Тож довелося - пішки відступали.
Той відступ – жах, в словах не передать.
Бо ж відступали по дорогах тих,
Які самі ж до цього розорили.
Кору дерев, коней останніх їли,
Хоч то порятувало і не всіх.
Самі ж і винні. Не взяли запас.
Гадали, в новгородців зможуть взяти.
Тож довелося з голоду вмирати.
І так у них бувало кожен раз.
Гадали, Київ за три дні візьмуть.
Парадну одіж із собою взяли.
А потім звідси драпака давали,
Адже відчули всю народну лють…
А новгородці радісні були,
Перемогли й полону так набрали,
Що аж…по дві ногати продавали,
Тих, що на них так гонорово йшли.
Тож дух «москальський» був ще в ті часи,
Хоча й Москва ще тільки-но з‘явилась,
Іще на неї звисока дивились
В Заліссі. Та крутило вже носи
Від того духу. Бо ж не у Москві,
Насправді справа, а у тих болотах,
Де кожному пограбувать охота,
І смертовбивство тільки в голові.

ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,

щоб стати враз котигорошком -
вождем цигарок і котів
і екзорцистом для кротів -
виблискує в макітрі ложка
і вабить піч старих чортів...

мабуть жалітися не треба
душі на бабу кам’яну,
згадавши сиву давнину
думок, що линуть до Ереба
і в ширину, і в глибину ,
і опускаються все нижче

в пітьмі Північний вітер свище…


150623

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

Не стримать років цибатих,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.

Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
рипить черепашник аж.

І сонце пливе привільно,
і берег стягнувсь, як джгут,
а я роздивляюсь пильно –
змінилось чи що ще тут.

Убогі такі ж пейзажі,
вітрів степових крутіж,
такі ж галасливі пляжі
і люди довкруг такі ж.

Наметів рудаві стріхи,
обскубані деревця.
І море близьке і тихе –
ні хвильки, ні гребінця.

Докучні снують торговці
і діти навкіл вищать.
Пацьорками на вірьовці
бички, мов тріски, висять...

Куплю собі пляшку пива
і вип’ю з жаги натще.
В Щасливцеві* – мить щаслива!
Я, мабуть, приїду ще.

*Щасливцеве – село в Херсонській області, популярне місце пляжного та лікувального туризму

10.08.21

В уяві літає жар-птиця.
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.

Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
і дихаю росами трав.

Не спиться, хоч кулькою лусни
в безмежі мутних міражів.
Прокинулись праведні бусли
і моляться десь на межі.

Толочить безмежжя світанок...
Із серця жену чортівню.
Повіки злипаю під ранок,
а все лиш тому, що люблю!

25.04.2026р

А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся ―
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.

А в місті дитинства усміхнена мама настійливо будить:
«Гей, соне, давай піднімайся хутчіше, на кухні сніданок».
«Збирайся до школи, бо знову спізнишся, ти ще не обутий»,―
Мене підганяє стурбовано батько у дверях всіляко.

А в місті дитинства вода у калюжах цікава і тепла,
Потроху залазиш у них, по коліна піднявши холоші
І бачиш, що хтось побував тут навколо до тебе у метрах:
Сліди голубів, наче зґарди маленькі, в багнюці розмоклій.

А в місті дитинства у парку гуляти ніяк не набридне,
Де кожний куточок цікавий, хоча і надмірно знайомий.
Злітаю на гойдалці вище у небо прозоро-блакитне,
Сміюся, а серце у грудях чомусь безтурботно тріпоче.

Над містом ширяє пронизливий вітер
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні природа
І жде, коли вщухне вітриська мотив.
26.04.26

Немов старенька бабця враз,
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.

Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
На хвильках синіх десь у вись.

Казки читає синь – журба,
І сни дитячі в далеч мчать.
І квочка місяця ряба
Кудись веде своїх зірчат.

25.04.2026

 
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
 
вона іде собі
не зважа на погляди
чи ти міг бути той ладо
щоб ангельська королева зітхала
 
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
 
чоло підносить гарне
як-от монумент у хмарах
і смілі руки і довгі ноги
і за кожним рухом співати готовий
 
скаче круг неї пішохід
мов той пес що просить ласощів
чи ти дурню прагнеш уваги щоб
ухопити тінявий сей клейнод
 
хелоу хелоу хелоу . . .
жадáна
зійди оце бейбі
 
хелоу хелоу хелоу . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.

Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Яка минуле поверне.

Так несподіване прозріння
Стрілою нас наздожене,
Кинджалом ввійде у сумління,
Простріляне і ледь живе.

Ніякий щит чи забороло
Не відверне небесний крик.
Впадуть у полі заборони.
Іде одвічний єретик.

7 листопада 2025

Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Стежки спіральні

1
У кінозалі на трьох екранах
Мелькали Делі... Диканька... Гана.
Душа злинала іскристо вгору.
Цвіли агава, рис, помідори.

У саквояжі - браслети, вірші.
Впритул підходив підлесний Іржі.
Зелений потяг - крізь чад - по колу.
Ні ароматів, ні ореола.

2
Спинявся гід наш, хотілось пити.
В бархани грузли сліди-копита.
Творці чекали вогню із неба.
Палити лахи була потреба.
Жмути сновиддя, темнава ніша.
Прости, банальне! Люблю складніше.

3
Намисто з мушель дала мулатка.
Крупа небесна... хмаринка-латка.
Співоче древо хитало зірку.
Людву покликав чорт на вечірку.
Лилися вина, вишневі соки...
Низьке одвічно плює в високе.

Брели з хрестами масні хапуги.
Полуда вкрила щити, попруги.
Дивочні снива, четвер пречистий.
Навколо - війни, зло, терористи.

Так хочу сонця і склянку дива...
Уречевися, добо щаслива!
Годує зайця-приблуду муза.
Стежки спіральні, гіпотенузи...

2018-2026

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.

Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди* з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
і скубли пасма гірських чуприн.

А ти хиталась на хвилях пінних,
зухвалий вітер тебе гойдав,
і хтивий місяць з-за скель камінних
вставав навшпиньки і підглядав.
 
Неслися скрики здаля відчайні,
витав над морем веселий сміх,
а в небі зорі мигтіли сяйні
й спадали блиски, мов дощ зі стріх.

Тихенько хлюпав прибій пестливий,
коханцем вітер довкіл снував,
а я мовчазно сидів щасливий,
тебе ні трохи не ревнував.

* наяди – божества у вигляді дівчат

30.05.21

Лише ранком у ворожки
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,

Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
Там, де стежкою жорства.

Драфт не будь до нас жорстоким!
Будь як репліка часу!
Для помірно одиноких
Бережи свою красу!

Бо як змовкнуть колотушки,
Жир заллє очей ліхтар,
Знову мухи-цокотушки
Стануть збурювать узвар.

_______________________
Чорне віяло і вітер,
Сонця жовтий промінець,
Лише ранком у ворожки
Зводять смуток нанівець.

А він тебе й мене любив, таку біленьку...
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?

Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?

Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.

Обручку щастя обіцяв, зорю з пів неба,
Та повертали береги завжди до тебе.

З душі перлини позбирав, пішов у вічність.
Тепер не будемо на трьох ділити ніжність.

Чому ж до мене уві сні приходить й досі?
Навіщо ж нам стелила ти шовкову постіль?

25.04.2026р.

Там на галявині біля криниці
Колись із тобою збирали суниці,
З трави визирали їх личка червоні,
Вони потрапляли у наші долоні.

Так пригощало суницями літо
І ми забували за все на світі,
Хвиля кохання тоді нас накрила,
Раділи й сміялись безмежно щасливі.

Смачні були ягоди, немов чар-зілля,
А згодом гучне відгуляли весілля.
Минуло з тих пір не одне літо й осінь,
Мене називаєш суничкою й досі.

2015 р.

Багровою млою затьмарена далеч,
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокльони всі шлю...
25.04.26

 не казка і не зовсім каско
 ішов містами чоловік
 в його лиці минулий вік
 хай мовить ізнічев’я маска
 пейот не модний аяваска
 барменці кине інший фрік
 у нього є такий барвник
 будь-що опісля нього вакса
 ретельніш вибери момент
 загальний не національний
 слів віртуозний екскремент
 шалена зустріч на прощання
 розчарування вибачай-но
 усесвіти ущерть ущент