Немовби в зошит в лінію косу
Ще ледве пише дощик букви вкрап.
А між рядками осінь губить сум,
Плете до школи тяжко дітвора.

В калюж дзеркалах нас ховає день.
У хвилях жовтих кленів тане тиш.
І сонця крихти вороння краде.
Загублені в алеях я і ти.

Тримає дощик вперто неба край,
У мокрім листі вітер пророста.
Та місто знов у світлих кольорах,
І ловлять вікна райдуги хвоста.

26.09.2026

 за горáми за морями
 де гарують моряки
 хтось нашукує нестями
 чи марніє навпаки
 як би не було порядно
 чи парадно залюбки
 чуєш перебір гітарний
 поринаєш у думки
 про судьбу чи лотерею
 про шансони та вино
 про печаль що за душею
 на душі чи всеодно
 через рими через ритми
 прориваючись у топ
 осінь плаче за дверима
 ной чекає на потоп
 

поки ви не плачете
небо чисте
як же гірко бачити
пале листя

як же любо дихати
добрим словом
що лягає тихо так
у розмову

скільки тої осені
стільки втіхи
не на перший сніг мені
на горіхи

не на келих відчаю
а на сльози
що з роками рідшають
зводять розум

не на листя згублене
на надію
що любов пригублена
вже не втліє

а уста ціловані
пахнуть лісом
а та смерть вготована
стежку бісить

що там за стежиною
нас чекає
те що тіло вимиє
привітає

душу відпускатиме
білу птаху
небо опускатиме
нижче даху

то воно до ніченьки
сни ховає
закриває віченька
перед раєм

Це так важливо - не проґавить час
Натхнень, прозрінь, осяянь і пророцтва,
Великий, ніби трепетний Тарас,
Не згаявши хвилини первородства.

Ця мить нечутно, тихо спалахне
І кане в час, мов крапля миготлива.
Не втопиш у озерах реноме,
Що виринає в серці сиротливо.

Цей спалах між озерами пітьми,
Між Богом і дияволом постане.
Проявлену енергію візьми
У авторучку, поки не розтала.

Між чорними проваллями двома
Промчиться вершник, гордий і великий.
Митця чекає вибір: чи тюрма,
Чи вільний степ, нескутий і столикий.

13 березня 2026

Красуне, знов нова і неповторна.
Твої тумани і дощі у час тривог,
А липа з кленом обіймаються удвох
Тоді, як вітер грає на валторні.

Глибинна? Так, тебе не осягнути,
Бо не спинити і не випити до дна.
Осіння звабо, ти така лише одна.
І запашна, немов ажурна рута.

Мінлива, осене, журлива пані.
Із листя запускаєш листопад.
В молитві сива ніч, бо журавлі летять.
А ти гортаєш, ніби книгу, пам'ять.

                    І
Війна дає шалені бариші
олігархії будь-якого краю,
де правду і свободу убивають,
а телеботи інтермережі,
буває, що від щирої душі
дияволу во плоті помагають.
Система влади має реноме
лукавого пройдисвіта і чорта.
Ніхто ніде це місце не займе
і у поета є своя робота.
Це відповідь лакею на слова,
які його хазяїну толкую,
та не болить у янкі голова,
що істини богема не почує.
Вона читає тільки-но себе
і опускає сказане додолу,
не знає лярва «руцкого» посолу,
що фейсбук – це те саме ефесбе.

                    ІІ
Поезія – невичерпана казка.
Її герої – Мавка, але й Вій
і янгол на плечі, але й сичі.
Призначені кати і палачі –
«адміни» самозваної закваски,
куди ви докотились? Боже мій!
Елегії, якісь ля-ля, – будь-ласка,
а ворога образити, – не смій.
Куди не кинеш оком, самозванці
пусті місця займають навкруги
і на єднання дуже мало шансів.
Вчорашні друзі знову вороги
і наші підраховують борги
якщо не пшеки, то американці.
На це і роблять ставку москалі.
Немає «дружелюбія» між тими,
хто дружбу виторговує грошима.
Тому не буде миру на землі
поміж умовно добрими і злими.

                    ІІІ
А глобалісти, ніби навмання,
підсовують данайського коня
і забувають – ми ще є донині
і прісно, і так само як були
тисячоліття...
..................«кача на бистрині»
не потопає, як би не скубли
і двоголові кури та орли,
і як на нас не рохкає скотина,
ми є усюди, де б ми не жили,
хоч Африку сюди пересели,
а в інший час
              «все буде Україна».

09.2026

До сонця усміхається земля,
Діждавшись врешті просвіту в тумані, -
Вже росами вмиваються поля
І обсихають в теплому сіянні.
Усе навколо скинуло свій жаль,
Розвіялися сумніви й тривоги, -
Душа світліє, як прозора даль,
І стелиться життя нова дорога.
25.09.26

 
Лунатик на траві, дивись
Лунатик на траві, дивись
Згадавши як сміявся й грав колись
Інші диваки за ним велись
 
Лунатик у передпокої
Лунатики в передпокої
В газеті їх обличчя звернуті додолу
І що не день вони у пошті знову
 
Як зносить дамбу передчасно, друже, ту
Жодних тобі місць на пагорбі
І голову зриває пречуттями скрут
На темнобіччі місячному ждуть
 
Лунатик, що у голові
Лунатик, що у голові
Піднісши лезо, заради змін
Тобі вертає розум він
Зачинить двері, викине ключі
Хтось у твоєму мозку й це не ти
 
Як, розірвавши хмари, ось нагряне грім
Не чути жодному твій крик
І грає твій оркестр не те всякчас, мабуть
На темнобіччі місячному ждуть!
 
 
 
 
 
 
 
 

 обережно акуратно
 непоспішно
 оминаючи закинуті кути
 де чаїться бозна-що
 пантрує нищить
 залишає непривабливі
 сліди
 вийшовши нарешті
 до узвишшя
 де повітряно
 просторо світло
 ти
 можеш скинути
 обшарпаний наплічник
 місце вибрати
 таке як ти хотів
 що підсилює
 і незбагненно тішить
 воздає за помисли
 труди
 бо твій бог
 так само як і ніцше
 у тобі помер
 помер собі
 що з того
 всіляка таємничість
 відступає в тінь
 хоч би на мить
 й виверта навиворіт
 твій відчай
 неземна
 зоріюча
 блакить
 

Ще краплі літа в осені барвистій
перлинами роси́ у падолисті,
та вже схиляють голови жоржини;
лоскоче оболок* вологий жовтень,
свавільний вітер бешкетує вкотре
прозорим привидом у журавлині.

Каштанів їжачки вп'ялися в землю,
сумні думки фарбую аквареллю,
вплітаю в небеса волошки сині.
Просякла тиша невимовним болем,
трава пожухла пахне алкоголем —
нема ніде притулку самоти́ні.

На лавочці, де ворожив письменник,
лежать: чорнильна ручка і щоденник,
клиновий лист долонькою в омані —
на лініях життя порізи долі.
Два білих голуби на видноколі
полощуть крила в голубій купальні.

Не повернути ті щасливі будні.
Наразі пелюсткових слів не буде,
шовкових поцілунків оксамиту,
бо стрілки на годиннику невпинно
біжать за літом бабиним в рутину —
не наздогнати іх, не зупинити.

Оболок* — хмара

24.09.2026р

Грались в піжмурки із сонцем,
якось, огірки.
Ув огудині сховались добре під листки.

Сонце тикається в листя:
як би зазирнуть?
Жодної нема шпарини ані там, ні тут.

Просвіт вгледіло маленький.
Тишком промінці
запустило під листочок, маца — пухирці.

Здогадалося зраділе: «Ось де огірок!»
Але той як заскрекоче й вистрибом —
в садок.

Сонце в небі аж здригнулось:
от так дивина!
Що за "сорт" такий стрибучий,
сонечко не зна.

2017

Підлога бажає зігрітись,
Юрба із бандурами зліва
Несе непорочне угору.
Фіналу не буде — диво.

Диво з червоної глини,
Мета його нам невідома.
Шерех ще чути з обійстя
Кроків часу невагомих.

Рима згасає у вербах,
Глина шукає долоні.
Що там під ковдрою неба?
Що стугонить у скроні?

Кроки ще чути за серцем...
Не гарячкуй надалі,
У запальному скерцо
Рухаючи сандалі.

Жили чоловік і жінка на хуторі. Звісно
Двом на хуторі отому їм було не тісно.
Бо ж ніхто до них не їздив, щоб погостювати.
А вони гостей любили у себе приймати.
Щоб самим у гості з’їздить – того не любили.
Тож на хуторі своєму у нудьзі сиділи.
Якось жінка чоловіку взялася казати:
- А чому б самим у себе нам не гостювати?
- А як саме? – не допетрав чоловік ідеї.
- Ну, і що мені робити з тупістю твоєю?
Усе ж просто. Ти до церкви вирушаєш зраня.
А я візьмусь готуватись до гостей старанно.
Борщу з куркою зготую, вареників з сиром.
Сулію дістану з льоху, що зігнав допіру.
Наготую та і буду «в гості» тебе ждати…
- А я, начебто, приїду в тебе гостювати?..
Отож, чоловік уранці до церкви подався,
А жінка бігом гостини готувать взялася.
Напекла і наварила, сіла та й чекає.
Аж і чоловік, нарешті у двір завертає.
- А здорова була, жінко! – Здоров, чоловіче!
- А я ось до тебе в гості. – Зустріну, як личить.
Милості прошу до столу! – давай гостювати.
Наїлися, напилися, вляглись спочивати.
Виспалися, походили, трохи погуляли.
А ідея чоловіку до душі припала.
Каже: - Жінко, ти до церкви тепер відправляйся
Та до мене на гостину потім повертайся.
А я всього наготую й буду тебе ждати.
Отож, жінка зранку в церкву, а він – готувати.
Вчинив тісто, пирогами жінку щоб зустріти.
Та зарізав гуску, щоби борщу наварити.
Поклав гуску ту на лавку, до льоху подався.
Взяв сметани – вареників наварить збирався.
Поставив її біля гуски. Треба ж піч топити.
Відтулив в печі заслонку, щоб дрів наложити.
А дрів нема біля печі. Пішов до дровітні.
Поспішав та двері в хату забув зачинити.
Коли,де і взявся в чорта – ускочив собака,
Ухопив у зуби гуску. Зайшов неборака
З оберемком дрів. Аж бачить отаку картину:
Вже собака отій гусці вигриза грудину.
- Ах, ти ж клятий! Сто чортяків тобі в хвіст, псяюко!
Дрова кинув на припічок. Оберемок грюкнув.
А там якраз стояв посуд – черепки зостались.
Чоловікові від того іще зліше сталось.
Вискочив мерщій із хати, ухопив ломаку
І кинувся відбивати ту гуску в собаки.
Поки він ганяв собаку, кіт стрибнув із печі
Та й одразу у сметану, холодну доречі.
Верта чоловік у хату з огризком від гуски.
Весь червоний і від злості заледве не луска.
А тут якраз кіт в сметані. Узявся кричати:
- А, ну брись! Брись від сметани, котяра проклятий.
З переляку кіт метнувся та скинув макітру
З лавки з тістом на підлогу та й метнувся вітром
У вікно. І скло у ньому лиш забрязкотіло.
- От, анахтемська скотина, чого наробила?!
Вб‘ю, злодюго! – та із хати за котом подався.
Кіт на город у коноплі – спробуй упіймати.
А тим часом свиня з двору впхалася у хату.
Узялась лигати тісто. Помиї відчула
Й на долівку з помийниці все перевернула.
А тут саме й жінка в хату. Як таке уздріла.
- Щоб тебе лиха година, - горлає, - побила!
А що ж таке тут робиться? – аж піниться з злості…
Не їздили після того самі собі в гості.

Так схожий на старовинні,
Я замок повітряний звів.
В ясній мальовничій місцині,
Із хитросплетінням ходів.

Заходимо вдвох у замок. –
Тут гарно, лише придивись:
І стіни – дзеркальний спалах.
І зали - смарагдовий блиск.

Поселимося з тобою
В хоромах оцих назавжди.
І ти, щаслива, освоїш
Усі потаємні ходи.

І всі почуття призабуті
Відродиш душевністю ти.
Зуміємо повернути,
Що кожний із нас упустив.

Та раптом настало прозріння
І замок повітряний зник.
Непрохане це видіння
Розтануло, мов сніговик…

24.09.2026

Колись доводиться прощатись
Із домом, книгами, людьми.
Не дочекаєшся пощади,
Хоч упади на дот грудьми.
Колись приходить час останній
І вирішальна дивна мить.
Всі непромовлені питання
Не можна в серці утопить.
Слова останні ти промовиш
Знайомим, родичам, краям.
Слова безкрайні, наче море.
Слова долинам і полям.
На дні у грудях відпочине
Важливе слово, що тепер
Ти не промовив. Цей учинок
Загине у танку химер.

12 березня 2026

Предківські дороги нам дарують крила
І тримає міцно пращурів земля, -
Без того коріння, що дає всім сили,
Не злетить у небо молоде орля.
Пам'ятають стіни дорогої хати
Предків кожне слово, кроки і пісні,
Що з дитинства учать правду захищати
Від як мед солодких домагань брехні.
Піднімайся, сину, вище над грозою
І ніде не бійся скельних берегів, -
Україна завжди буде із тобою
Силою молитви й святістю віків.
І допоки світить зірка над порогом
Та нуртує в жилах українська кров, -
Шлях тобі осяє крізь усі тривоги
Пращурів надія, віра і любов.
24.09.26

 вітер тихий і вітер злобний
 понеділок а там четвер
 чоловік зріс пішов із дому
 зневірявся як міг помер
 не того що хотів скандалу
 чи хворів а чи впав у маразм
 цих випадків буває чимало
 а того що відбув свій час
 помирився чи примирився
 неважливо із ким із чим
 над усе делікатна відстань
 утомився іди відпочинь
 бо у світі у карколомнім
 де напруга й наруга суціль
 має місце скоромна скромність
 мінімальний негамірний стиль