“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.

А.Фатьянов, С.Фогельсон

Був готов на вихід катер,
на шпилі мінер стояв,
через борт знайомій Каті
«по секрету» він казав:

«Призначайте місце певне,
де ви будете одна,
бо – клянуся вам форштевнем! –
я без вас іду до дна!»

А вона відповідає:
«В мене мати – пильний страж,
на землі і місць немає,
де б секрет втаїти наш».

«Щоб від матері сховатись,
не потрібна нам земля:
пропоную прогулятись
там, де мінні в нас поля».

Сумнівається дівчи́на:
«Лячно з вами, я чомусь
від кохання чи на міні
підірватися боюсь!»

А мінер – такий речистий:
«Ваші сумніви смішні,
міни нам, спеціалістам,
абсолютно не страшні!

Ну, буває, рвуться міни,
та послухайте мене:
не буває два загини,
а єдиний – не мине».

Катря поглядом поникла
від такого рандеву:
«Вибухати я не звикла,
краще я ще поживу...»

«Знаю міни всі практично! –
каже їй мінер ізнов. –
Ось іде товариш мічман,
він підтвердити готов».

Тільки мічман був не радий,
що не вийшли дотепер,
і отримав три наряди
балакучий той мінер.

(2026)

Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби,
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю -
В чому ж і ще швидкоплинність така і мінливість.
Сковзує сонце, щоб ранок комусь запалити,
Тягнучи в когось із ночі зірки мерехтливі.

 оскільки ти не зрозуміла
 а я не з тих
 що уточняють
 ми навіть не зливались тілом
 у різних у краях і досі
 перебуваючи незмінно
 і їх уточнювати нащо
 ти переплутала сюжети
 чоловіків своїх
 ненависть
 що до кохання крок один
 але
 не склалось вибачай
 гулящим був
 не був
 момент / період / збіг
 настільки
 аж
 тому
 забудь оце
 

В болоті жаби; ква, ква, ква,
Горить москва, горить москва.
І зажурився фюрер-путін:
-Ой. що ж це буде, що ж це буде?
З болота чується: ква. ква,
Дощенту вигорить москва.

2026 р.

І шумлива, і красива,
На догоду нам усім, -
Дозріває щедра нива,
Під світилом золотим.
Наче капище священне,
Вберегла красу стару,
Від якої йде натхнення
Віддаватися добру.
Незважаючи на рани
І строкатість літніх днів, -
Знов до себе поле манить
Теплим духом колосків.
02.08.26

До притулку на Драгобраті
Припливли сомалійські пірати
І замовили ром,
Самогон з коньяком
І квитки в Сомалі з Драгобрату.

У генделику в центрі Варшави
Кучкувалися ліві і праві
І московські курви,
Що беруть від Москви,
Ну а як же без них у Варшаві.

У глибинах болота московського
Відкривали музей жириновського.
Під музеєм була
Усипальня пуйла
Й інших виплодків ханства Московського.

Стрижів кружляння — веретено.
Зелені хвилі вітер котить.
Гаїв розвішано знамено.
Небесних зір збілілі соти.

І сіл хати, і міст кордони.
На хвилі парус. Квола тиша.
Галактики німі закони.
Достигла ягодами вишня.

І вечір огортає кволо,
Все ближче до нічних історій.
Стрижі ведуть наступне коло.
Гаї зелені, білі зорі.

В ковилі поволі
Чалапає кіт.
Десь собі у полі
Дивиться на світ.

Світ такий силенний —
Трави та ліси.
— Коте, йди до мене, —
Його попросив.

Кіт собі без слова
Продовжує хід.
Слів моїх полова —
Йому не дохід.

Зайнята геть іншим
Його голова.
Десь шелесне миша —
Сонце і трава.

— Іди, іди, коте.
Прийдеш на обід.
Немає турботи
Уже скільки літ.

Не клич мене, любий, туди,
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.

А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
плекає затишшя. Натомість

мені притаманні думки
про світло у темнім тунелі.
В уяві малюю зірки —
природи рясні акварелі.

Так хочеться вірити в те,
що засвіт існує насправді,
та древо спокуси цвіте,
Господь світом праведним править.

Чи віри замало в мені,
щоб сумніви всі розігнати?
Живу і складаю пісні,
хоч кинули душу за ґрати.

Пишу і не мрію про рай:
міфічний, далекий, рахманний.
Я тут, ти мене зачекай
на сходах поезії храму.

29.07.2026р.

В небі світить повний місяць.
У саду горить ліхтар.
Скільки в ночі цій є чар.
Поховалися у стрісі

І малий, й великий птах.
Тиша. В тиші зорі білі.
Лиш комар дзижчить несміло,
Спокій сну як на устах.

Появляється в саду
Тінь, мов в снах фата-моргана.
І пливе по стежці тьмяно,
Ніби в штиль вітер подув.

В сіро-темних все тонах
Зелень і брунатні квіти.
Всі поснули, ніби діти.
Сплять і трави на ланах.

Та не сплять ще світляки
У нічному цьому світі,
Ніби в місячному світлі
Перстнів камені з руки.

Та закрилося і це
Погляду. Лиш сни - ошуки —
Місяць всіх узяв на руки
І в колисці понесе.

Скільки в ночі цій є чар.
Ранок буде вже опісля.
В небі світить повний місяць.
У саду заснув ліхтар.

Перед очима зорепад серпневий,
Цей чарівний емоцій феєрверк.
Мов рибки, ловить нічки вправний невід,
Чуттєвий огортає душу флер.

У зорепаді цім царина ласки,
У зорепаді цім любові пік.
Це Персеїди дивовижна казка,
Струмків з небес яскраво-ніжний шик.

Літає метеорів блискавичність,
Вогнистий залишає в небі слід.
І шепіт: "Ти, мов зірка феєрична,
З тобою разом хочу я в політ."

Так колись зустрічав мене ранок —
Пролетіли юнацькі часи —
І берез гомінкі голоси.
І приємний та ніжний світанок.

А сьогодні згадав певно він
Про своє щось щемливо-грайливе,
Як спадали з небес літні зливи,
І грозу, мов копит передзвін.

Довго так ти блукав хтозна-де.
Скільки літ перейшло, стало вітром.
Лише хочеться й далі радіти.
І таке ж відчуття молоде.

Тільки трави колишуться так,
Як колись колисались на вітрі.
Наші дні — неповторні, мов квіти.
Наш же час все мандрує в світах.

Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.

Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і те, як дощ вистукує в шибки...

В моїх словах — живе чуття народу,
його стражденні та щасливі дні,
й відлуння кроків на шляху свободи,
де Лесині палахкотять вогні.

Мої слова. Я їх не вибирала,
вони самі ж бо вибрали мене,
я тільки в серце їх, як дар, збирала.
А серце, звісно, в кожного одне.

2005, серпень

***
Amerika & Europe Україну
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.

***
Політика – це той дурдом,
де вищі творять ахінею,
а нижчі вірують у неї
і поодинці, і гуртом,
і москалі із копитом,
і малороси із клешнею.

***
Голодного не чує ситий,
не бачить зрячого сліпий,
везе небитого побитий,
а от рогатому копитний
усюди бажаний і свій.

***
Вигадують дурниці не шамани
і не усім відомі брехуни...
історія обману
із Оману
доказує, що є ще барани.

***
Нікому не цікаві фоліанти,
так само як і копії досьє,
де упіймати-
ся на плагіаті
найлегше, повторяючи своє.

***
Без гонору кажу як і раніше,
я не Боян... поезія моя
не наймудріша,
може, але інша
у каламутній прозі житія.

Оглядини
Ще Оруел описував картину
епохи озвірілої еліти,
що реалізували московити
у цьому світі, де немає тину
і де людей вважають за скотину,
аби було кому й кого доїти.

07/26

Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.

Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Слова-кліше та погляди порожні.

Навколо - безпросвітна каламуть,
Надія вмерла в чорній веремії.
О, мрійнику! Ти мрійником не будь -
Затопчуть! Засміють! Не зрозуміють.

У підрахунках надлишків-нестач
Міщанській більшості доволі зручно.
Ти виживеш, якщо ти - споживач,
А не жури та совісті заручник!

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

Дієслова ці - жорстокі речдоки,
як біти:
нищити, бити…

Та є й такі, мов молитва, високі:
ж и т и,
т в о р и т и,
л ю б и т и.

2026 рік

Може, ти бачив
як щезає серпень?
Найкоротший
місяць у році…

2026

 понад безмежні провалля
 через квітучі сади
 попри космічну байдужість
 вітри галактичні
 нестерпні
 на світлі у темряві
 для чого інколи біг
 що міг я
 чого був певний
 дзеркальні мої роки
 кохання
 не всім зрозуміле
 не всім зрозумілі
 залежності
 інколи все що мав я
 робити робив навпаки
 начебто мій двійник
 плутав прийдешнє
 з пройдешнім
 неспішно збирається зала
 займають місця слова
 чимало порожніх місць
 хто хоче сідає де-небудь
 оркестр у ямі мовчить
 на сцені нікого нема
 страйкує балет
 загуляв десь тенор
 і пристрасть
 вчора померла
 не встежили
 що ж
 і таке бува
 

Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Їй підневільних народів
І незалежних держав, -
Скоро не буде породи
Тих, кого щиро вбивав...
29.07.26

Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.

Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
все сидьма змотує клубок.

Одній — стежки і небокраї,
і сонце в жмені, й сто доріг.
А інша добре пам’ятає
колись залишений поріг.

В житті одної — ще посіви
і що не день — нові дива.
А коси іншої вже сиві
й виводить доля на жнива.

Одна щебече, ніби пташка.
Чомусь в задумі інша знов.
Одній щось легко, іншій — важко...
Але єднає їх любов.

2026, травень

Тобі сняться сніги
безкорислива млість
нескінченних степів
Лукомор'я

де грайливе око
зелене
відчуло твоє минуле

там дзюрчали слова твої
все проходить
і шепотіла на вушко тобі
широкоплеча Саба
все повториться

2019

 між химерних споруд
 у містечку загубленім
 під небом химерних хмар
 чи ішлось тобі про
 несвідомі розчулення
 чи про кривий димар
 облітаюче листя
 посеред літа
 жовтогарячі квіти
 потороч які швендяють
 тими провулками
 де нема кого більш зустріти
 хтось казав
 вам хотілося бога
 тож бог
 зтре ізнищить
 місця для прелюдій
 зачарований спокій
 поміж звичних мерців
 імена і таблички й погруддя
 перекрутиться все
 що тривало сторіччя
 перехнябиться і перекурить
 і не стане того що
 хотілося бо
 тлін зухвалий гряде і засудить
 пам’ять що намагалася
 заяложену честь
 що усе позивається всує
 і ту віру яка би знесла
 все як є
 все як є
 в цій добі
 велемовно паскудній
 

Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.

Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Рік у рік, день у день
Порубали все впень.
Отакі тот пеньки у Іршаві.

Ресторатори із Коломиї
Розливали задурно помиї
І пливли кораблі
З усієї Землі
До славетних портів Коломиї.

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026

Уже замовкли солов"їні трелі,
Зозуля не рахує теж літа,
Рум"яняться і яблука зелені,
То ж незабаром осінь золота.

Поменшав день і довшою ніч стала,
Лиш мальва вгору пташкою зліта,
На грядках чорнобривцям місця мало,
Вже скоро-скоро осінь золота.

2023 р.

 
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне, мене
І не знаю, о хто написав би цю пісню
 
Все одно, світить сонце чи ні
І все одно, чи щось у мені
І все одно, чи тебе я нервую
Тебе я любитиму узимку
 
Ла, ла, ла, ла . . . .
 
І моря не зелені
І я люблю Королеву
І що насправді всяке мрево?
І що насправді всякий жарт?
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Гру невгамовну пристрастей без слів.
А потім вам присвячувались вірші
І лиш про вас лунали скрізь пісні, -
Старий рояль уже не грає більше
І ви, на жаль, смієтесь не мені.
31.07.26