Про ідеал, мій друже, не пишіть —
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.

То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
моя планида — п'єса драматична.

Світлина бездоганна, та мені
на ній десь двадцять сім, таки не більше.
Іще тоді у непогожі дні
жахних, як смерть, я не писала віршів.

У ті часи непрохана сльоза,
мабуть, від щастя бли́снула в зіницях.
Більш не кажіть, що чуйна бірюза
у повний місяць Вам щоночі сниться.

Пояснювала: «В мене є сім'я —
надійний пліт в буремній хвилі смути.»
Але куди нас вабить течія
не важко уявити і збагнути.

В біді не звинувачуйте мене —
зігріти всіх охочих неможливо.
Нехай Вас хуртовина омине,
і сластолюбства божевільна злива.

Я видаляю Вас і свій портрет,
щоб не бентежив інтернетні чати.
Коли зустрінемося тет-а-тет,
Ви спробуйте хоча б мене впізнати!

10.02.2026р

Є берізонька у лісі,
Вербонька біля ставочка,
По коліна в воді вільха
Та калинонька в садочку.

А сережки у берізки
Та у вільхи зелененькі,
У калиноньки ж намисто
Теж чудове червоненьке.

У воді чистій вербичка
Кучері свої купає,
Гребінцем зеленим вітер
Розчісує й заплітає.

Всі вони, немов дівчата,
Котрі вродою своєю
Люблять завжди милуватись,
Наче з казки справжні феї.

2025 р.

Невиліковний біль уже не вщухне.
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.

Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
Як світиться вночі одне вікно.

Безвихідь у душі тримає вахту,
Цілує ніч гірка мене в чоло.
Лишилися в минулому смарагди,
А тут - підроблене зелене скло.

І вдень не легше. Кольори облуди
Беззахисний зафарбували світ.
Туди-сюди снують підробки-люди,
Навколо - фальш, незламний моноліт.

Побачити чужинця - так незвично!
Підморгують: "Дивись, не пропусти!"
Повітря ловлять пристрасті комічні
У залишках прогірклої води.

Від заздрості та зла планета пухне.
І тільки сприймуть лічені серця
Естетику прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.

На кухні маленькій сиділа зима,
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди

Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
Вона тут так довго, що звикла

Завжди шанували, але на поріг
Раніше її не пускали
Бо кожен тепло для родини беріг
А люта тепло часто крала

Так, звісно,
невдовзі все ж прийде весна
Заплаче зима і розтане
Якби ж з холодами ще зникла війна
Колись-таки день цей настане

Лютий 2026

Із Леоніда Сергєєва

Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.

В цієї – дві сестри, не засумуєш,
та тільки я – не голуб миру теж:
в конторі в нас, якщо ти не лютуєш,
то довго на землі не проживеш!

Жених:
Оце фужер налив мені Вован!
Я випив – й раптом нате, наречена!
Й тепер на шиї маю отакенний
у вигляді метелика аркан!

Але дарма́, я теж не пелюсток,
солідніше її кіло на вісім!
Не лізу до кишень за компромісом,
як щось не так – нокаут, і мовчок!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
а поцілуйтеся натще́!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас наллєм іще!

Працівниця ЗАГСу:
Любі друзі, ви прийшли за реєстрацією,
чепурні такі, з обличчями схвильованими!
Супроводжені загальною овацією,
звідси підете в життя зареєстрованими!

Підійдіть сюди, будь ласочка, одружувані,
піднесіть до столу свідка, вже налиганого,
розпишіться ось отут і ось отут –
й віднесіть його мерщій, на жаль, обриганого...

Теща (на мотив частівки):
Ваш на вигляд – не того́:
черевики ношені;
на потилиці його –
кудли заяложені!

Свекруха:
Про штиблети – ми мовчим,
а волосся збилося
через те, що поряд з ним
ваша притулилася!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тому – цілуйтеся давай!
Один, два, три, чотири... На п’ятірку!
За це – ізнову наливай!

Свідок:
Ми з Колькою... ми змалку...
А Колька... зараз де?...
А Вовка... на рибалку.
А Колька... бозна-де...

Працівниця ЗАГСу:
А тепер, в ознаку вірності подружньої,
обміняйтеся обручками коштовними,
щоб на базисі взаємності потужної
потішатися стосунками любовними.

А якщо, наперекір усім напученням,
у взаєминах стається каламучення,
завітайте у кімнату 35, –
там приймають документи на розлучення...

Наречена:
Каблучка на палець – бичок у ярмі!

Теща:
Кіло сухофруктів, філе пристипоми...

Свекруха:
Закуску всі гості приносять самі,
а що не доп’ють – забираєм додому!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
не перебити киселем!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас іще наллєм!

Дідусь нареченої (з-під столу):
На палубу, друзі, усі по місцях!
Останній парад наступає!
Не здасться нікому наш гордий «Варяг»,
пощади ніхто не прохає!

(Переклад: 2025)

Між нами - тільки тиша і тепло.
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому морі.
Твоя рука - мій спокій і причал.
Мій кожен вдих твоє шепоче ймення.
Немає місця смуток і печаль,
лиш чисте світло, ніжне одкровення.
Замкнемо зараз вечір на замок,
хоч ніч гойдає нас у колисані.
Кохання - найщиріше із думок,
записане у серці, не в романі.

І
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.

ІІ
Я пам’ятаю наш курінь
і тіні вітру над водою,
і як нас білогривий кінь
поніс туди перед грозою.
Сміялась ти, що я малий,
а ти вже майже-що доросла,
та не боялася, що боса
і що під нами кінь баский,
а я, здається, не такий,
коли тримався не за коси.

ІІІ
Немає часу молодим
душею канути у Лету.
Як дар сучасному поету
ми залишаємо сліди
у білій хмарі інтернету
або завіємось кудись,
де і на конях не догнати
обох, бо маємо колись
вертатися до тої хати,
куди ми й досі летимо
на крилах вітру чи Пегаса,
та розуміємо наразі –
життя без нас тече само,
ми ж – тінями блукаємо
і розчиняємось у часі.

У замкнутім колі несемось галопом.
Сил оглянутись бракує чомусь.
І кожен виток засмокчує мохом…
Вигода значить з галопу комусь.
І смокче так липко… Смокчи! — запевняє,
Інакше порвем, розтопчем у слизь…
Народжених в колі — коло кохає
Тому, що навіки із колом зрослись.
10.02.2026.

Ранковий автобус один і той самий
Виходить з імли невблаганно, як час.
Як витязь казковий, виходить із драми,
Аби піднести до фантазії нас.

Ранковий автобус приходить невчасно,
Мов доля, яка заблукала в світах.
Ранковий автобус, як виблякле гасло,
Тепер майорить у забутих містах.

Ранковий автобус крадеться, як привид,
І нас настига, мов розплата німа.
Він - світу жорсткого циклічності приклад,
Спресована і неприступна тюрма.

Ранковий автобус - пророк у лахмітті,
Що ледве бурмоче нечутно під ніс,
Але ці слова, ніби зламані миті,
Влучають у ціль, як загострений спис.

6 травня 2025

На фото пожовкле дивлюся
І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
Ще щастям світилися очі
Старенької довго тоді,
Коли я напам'ять охоче
Їй вірші читав по труді.
Читав про село мальовниче
Над Россю, що вічно тече
І плюскотом приязно кличе
В краї добре знаних речей...
10.02.26

Яскравий спалах дав життя
І дав початок часу
Ми несемося в забуття
По вінця наливаєм чашу

Вже позабуте каяття
Спаплюжена святиня наша
Немає більше вороття
Чотири вершники сідлають клячі

Дорогу затягнула мла
Все встелено квітками фальші
Пізнавши всі спокуси зла
Кружляємо у вальсі

2026