Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!

По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні потерпіть,-
Ми переможем і щасливо станем жить!

В нас буде світло двадцять_п'ять-на-сім!
Всіх ніштяків нарешті вистачить усім!
Весь світ нам скинеться і гори дасть бабла,
І Ненька стане іще краща, як була!

Бакс буде знов по п'ять, як і повинно буть,
Бо Полуботкові скарби нам повернуть!
З Кремля ми зробимо громадський туалет,
І філіалом Могилянки їх університет!

І отоді усі ми будем королі!
Бо ж президентами ми всі вже побули!
І станем, як ніколи, гарно жить,
Лиш треба два-три роки потерпіть!

Лиш треба вміти спати у метро,
Щоночі усе ставить на "зеро",
Всиратись, як у небі грім гримить,
І із калюжі брудну воду пить.

Сидим без світла ми уже укотрий день,
Нам переможних марахвон співа пісень.
І що із того, що життя у нас не є?
Зате у декого брильянтове кольє.

Моcкалякy на гілляку!
Гілку грубо йому в сраку!
Протягнути по землі,
Та помити у лайні!
Най знає ця проклята псина,
Як пхати рило в Україну!
2026

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.


Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...


Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче архіоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Розірвавши ретязі і пута,
Упаду в стихію, круговерть
Творення, у волю незакуту,
Де відступить невблаганна смерть.
Це падіння стане повноліттям,
Вічними пологами. Вогонь
Нас охрестить, мов саме сумління,
Дарувавши слово із долонь.

23 квітня 2026

В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Сопілка мліла серед двору.
Блищала стріха за вікном.
У потаємне знизу вгору
Здіймалась пара над відром.
Лузало мишеня насіння
Від невід’ємного в кутках,
Вогнем тріщало незгасиме —
Неслось мереживом на шлях.
Стійкі до спалахів розмови
Ковтали діжками пітьму,
Горіли сосни, наче брови,
Двори гукали на війну.

Та чи багато треба щастю,
Щоб злидень в радощах закляк? —
Тепло від печі, як причастя,
Як мишеняті краков’як,
Як казка павукам для втечі
Від світу зовнішніх живих,
Щоб не чіплялася за плечі
Енергія бажань низьких…

Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Оцей танок, неначе спомин
Про славне літо, що пройшло, -
Про те, що вивітриться з дому
Невдовзі літечка тепло.
03.11.26

«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві з'яви)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

З'ЯВА І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

З'ЯВА ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.

 щодо творів отих неумисних
 несумісних із логікою
 непричетних до пошуків істин
 чи здаються підробкою
 бездоганність між іншим у світі
 конкурентний протекціонізм
 інсталяцій 3-d графіті
 кʼю-ар-коди повсюди скрізь
 поезії зовсім не виняток
 ще для когось товар чи компост
 для бариг чи в програмці
 сатириків
 умліва вболіва весь колгосп
 полемічні безладні зусилля
 примадонни та їхні пажі
 ігноровані члени підпілля
 рецензовані через ші
 лівацькі ложі пен-клабів
 переклади поспіль турне
 і тобі посміхнеться ще-лабух
 і планида тобі підморгне
 

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.

І
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.

ІІ
Одні й останні воїни у полі
тримають щит, не опускають меч,
та мало однієї сили волі...
лернейська гідра обраної долі
не має голови, ума і плеч.
Героїку минулої епохи
зализує неумолимий час.
Міняється усе навколо нас
і повертає у союз потроху.
На свято місце посадили лоха
і дай то, Боже, щоб останній раз.

ІІІ
Оновлюється зло язикомовне.
Епоху юди змінює, таки,
новітня ера швондєрів мамони,
на черзі охлократія...
.........................................закони
самі собі видумують спілки,
об’єднання, громади, дитсадки
як філіали п’ятої колони
усупереч всьому і... завдяки.

11/26

Поплач дощем, журливий листопаде!
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!

Повір, я - твій союзник, не втікач!
Реальності лунає канонада,
Оголюючи слабкості та вади.
Несила відбивати долі м'яч.
Ти над моїм життєвим променадом
Поплач...

Тепер він частий гість у цьому місці,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.

Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
Видніються у розсипах зими.

Цей чоловік іде після роботи
У край скорбот, щоб перелити сум
В дерева, і щоденності турботи
Не подолають невигойних дум.

Як відшукати залишки епохи,
Окрайці слів і жестів, мов туман,
Того, що відшуміло за пороги,
За марення невигаслих оман?

22 квітня 2026

Виглядала обрій матіола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»

Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Грати в гру рухливого merci?

Не усе ж уквітчане нещасне? —
Деяке знаходить між речей
Чарівне, безбарвне і прекрасне...
Слід сльози від викопних очей.

У діжках, які ведуть розмови
З пелюстками трепетних основ,
Як Кусто кущами на Покрову,
В мул часу занурюючись знов...

Пальцями тонкими стукав дощ у шибу.
Набридав настирно: може, я зайду?
Рама відчинялась, озивалась рипом,
У нутро впускала віхолу руду.
Засипало мокре листя підвіконня:
Цю ніч роздягалось гілля догола.
Дощ зайшов до хати й оголилась повня —
Лиш туману сірий клапоть одягла.
Так ніяковіла, що в бентезі блідла...
Та розбігся набрід, мокрий і нудний,
Полилося з повні у кімнату срібло.
Ти ж мене в обійми теплі одягни.
Краплями по шибі обтекла негода,
І зірок лелітки впали в ланжері.
Закриваєм раму: мокро й прохолодно,
Й заздрити не буде повня угорі.

Війна привнесла в наше життя нові реалії. Майже щодня відчуваєш подих смерті, адже у будь-яку мить шалений дрон чи ракета можуть зупинити твоє земне буття.
Сьогодні життя і смерть, як ніколи, - поруч. Життєсмерть, як сказав поет…

У День пам'яті померлих, 1 листопада, у Києві відбувся фестиваль "Життєсмерть". У програмі – майстерні, присвячені поховальним та поминальним традиціям.
Подія проходила у форматі децентралізованих камерних заходів на кількох локаціях правого та лівого берегів столиці: зокрема у Музеї Івана Гончара, Театр-саду (Ботанічний сад імені Фоміна), Театрі на Лівому березі Дніпра та у Національному музеї України.

Назву "Життєсмерть" запозичено з вірша Василя Стуса.

Війна вбиває.
Руйнує все геть.
Багряна трава.
Життєсмерть.

Життя триває.
Безсмертний є дух.
Зелена трава.
Життєдух.

2026 рік

З гарячою чашкою кави
В руці я, звільнившись від сну,
Пригадую очі ласкаві
І повну цвітіння весну.
Пригадую співи пташині
І губи солодкі, як мед, -
І ночі небачено сині
Від зблисків хвостатих комет.
Забути донині несила
Далекої юності дні,
Коли за плечима мав крила
І небо корилось мені.
Кохання розвіялось вітром,
У серці залишивши щем
І спогад, що світиться світлом,
Під осені сірим дощем.
Тепер лиш духмяна ця кава
Вертає утрачений жар
Та ще невгамовна уява
Здіймає у снах аж до хмар.
02.11.26

Сонце нікуди не поспішає, ні,
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент: він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.

Годинник цок-цок, та мені все одно,
Я дивлюся, як пташка сіла на вікно.
Світ за дверима кудись так летить,
А я розтягую цю солодку мить.
Чай холоне і дим в небо пливе,
Той, хто пізнав життя,- більше не живе
За розкладом чужим і чужим пером,
То ж просто посміхнись і поділися добром.


Я взяв барабан і пішов в дикий ліс,
Там осінь малювала золотом ескіз.
Шукав я гриби для відвертих розмов,
Недовго шукав і одного знайшов.
Дивлюсь я на нього, а він дивиться в небо,
Каже: Бро, не біжи, тобі цього не треба.
Ти шукаєш секрети в інстаграмах чужих,
А тим часом весь світ у зіницях твоїх.
Зупини свій біг, скинь важкий рюкзак,
Відчуй, як земля відбиває твій такт.
Немає минулого, завтра туман,
Є тільки цей ліс і твій старий барабан.

Сонце нікуди не поспішає, ні,
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент, він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.

Навколо тебе море трави,
Сонце просто світить,
А ти просто живи!
Так, Джа з тобою, бро!
Так, Джа з тобою!

25.10.2026-02.11.2026