Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.


Іду до лісу. Зустріч зранку. Кличе
в шатро осіннє і мені шепоче
про неба силу, землю таємничу.
Цей ліс живий, у нього добрі очі.

Його цілує сонячне тепло,
плекає гілля, задумки нові.
Ховає загадку в старе дупло.
Шумлять вітри у нього в голові.

Внизу грибів блискучі ваблять шляпки,
Вальсує листя в кольорах урочих.
Стирчать голки - ялин зелені лапки,
Старезні пні, кошлаті поторочі.

В них стільки радості кілець, журби,
А ліс із осінню вже візаві.
Могутні поруч мудрості дуби
Літопис тиші пишуть у траві.

У неї усмішка вродлива,
Хіба ж я їй не усміхнусь?
У відповідь не посміюсь?
Вона ж бо йде така щаслива,

Коли на зустріч я іду!
Чи то вона така людина,
Що в серці є настільки світла, —
Не заздрити лиш маяку!

Бо ж він указує дорогу
В імлистім морі мореходцю,
Аби був певен: «Там земля!»

Отож і я біжу очами,
Шукаю радості причали,
Спогляну й раптом — «Там моя!»

16.10.2025

В літа свої таке не зрів –
Мовляв, миліше споглядання!
Або ж мальоване кохання
У погляді її втопив?

Та в серці дивне шкутильгання…
Забракло духу чи то сил
Довести діло до краси,
А винне, гейби, хвилювання.

Дурне я ще, отож впустив,
На кшталт розкішної роси —
Незвичне спразі втамування.

О, ніжна радосте, не йди,
Якби ж тебе я не зустрів –
Ясніш не стало б існування.

08.10.2025

Вночі сценарії малюю,
Та жоден з них не на листі —
Лишень вигадки в голові.
Відтак, утомлений, лютую,

Бо ж треба виспатись мені.
А чи навсправжки то відчую,
Й уявне наяву почую —
Миліше слово в простодні?

[Павза…]

Відчужена душа блукає,
Мовчання відповіді крає.
Лиш тінь безмовна у вікні.

І сам того, либонь, не знаю,
Чи то упʼять когось кохаю?
Та серце в темній глибині…

04.10.2025

Вернуся ще до тебе, мила,
Либонь, лише як час мине.
Прости мені, що не тебе
Обрав, коли чума схопила.

Для боротьби ж я ще мале…
Та пропаганада отруїла,
І, гейби, сталася зневіра,
Однині гріх душа несе.

Бо я тебе ж тоді покинув…
Подався геть од мого згину,
Життя вберіг лише своє.

Тепер перфідную провину
Волочу по ясному світу,
І впишеться цей гріх в досьє.

23.09.2025

Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?

На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Пробуджували втілену людину.

Важливо зрозуміти, що було
За оболонкою вогню живого:
Це іскра Божа чи то ремесло,
Що тропиками прагнуло до Бога.

Ці чари з потойбіччя, з чорних мес,
Вино чаклунства, пристрасті, печалі
Сягають душ і навісних небес
По той бік розуміння і моралі.

25 квітня 2026

Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!

Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Доки долі під вітрилом жнуть.

Вчора для розмови не годиться —
Тільки що для тих, кого нема...
Місяць в небі, наче німб, святиться,
А довкола темрява німа...

Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано і кольористо тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.

Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею так просто і затишно.
Там не диміло, не вило, не било й не бахкало.
Тепла картинка тримає минулого залишок.

Річка хвиляста несе попід берегом човники.
Що було далі? Куди попливуть подорожники?
Милий малюче із комікса, де скільки чорної
Фарби набралося? З білою туби порожні.

Зламане гілля, відболені душі, запечені
Горем слова, що як онікси, зжурено падають.
Вітер листок перекинув. Читається речення:
"Дмитрик із татом рушають за білою фарбою".

Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Уже воно здіймає вище
Свій золотий, гарячий диск,
І кожен лист на грядці кличе
Сховати вглиб вологи блиск.
У руки знов беру завзято,
Щоб розпушити ґрунт, граблі,
Бо маю змогу захищати
Дари родючої землі.
04.11.26

Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!

По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні потерпіть,-
Ми переможем і щасливо станем жить!

В нас буде світло двадцять_п'ять-на-сім!
Всіх ніштяків нарешті вистачить усім!
Весь світ нам скинеться і гори дасть бабла,
І Ненька стане іще краща, як була!

Бакс буде знов по п'ять, як і повинно буть,
Бо Полуботкові скарби нам повернуть!
З Кремля ми зробимо громадський туалет,
І філіалом Могилянки їх університет!

І отоді усі ми будем королі!
Бо ж президентами ми всі вже побули!
І станем, як ніколи, гарно жить,
Лиш треба два-три роки потерпіть!

Лиш треба вміти спати у метро,
Щоночі усе ставить на "зеро",
Всиратись, як у небі грім гримить,
І із калюжі брудну воду пить.

Сидим без світла ми уже укотрий день,
Нам переможних марахвон співа пісень.
І що із того, що життя у нас не є?
Зате у декого брильянтове кольє.

Моcкалякy на гілляку!
Гілку грубо йому в сраку!
Протягнути по землі,
Та помити у лайні!
Най знає ця проклята псина,
Як пхати рило в Україну!
2026

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.


Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...


Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче архіоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Розірвавши ретязі і пута,
Упаду в стихію, круговерть
Творення, у волю незакуту,
Де відступить невблаганна смерть.
Це падіння стане повноліттям,
Вічними пологами. Вогонь
Нас охрестить, мов саме сумління,
Дарувавши слово із долонь.

23 квітня 2026

В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Сопілка мліла серед двору.
Блищала стріха за вікном.
У потаємне знизу вгору
Здіймалась пара над відром.
Лузало мишеня насіння
Від невід’ємного в кутках,
Вогнем тріщало незгасиме —
Неслось мереживом на шлях.
Стійкі до спалахів розмови
Ковтали діжками пітьму,
Горіли сосни, наче брови,
Двори гукали на війну.

Та чи багато треба щастю,
Щоб злидень в радощах закляк? —
Тепло від печі, як причастя,
Як мишеняті краков’як,
Як казка павукам для втечі
Від світу зовнішніх живих,
Щоб не чіплялася за плечі
Енергія бажань низьких…

Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Оцей танок, неначе спомин
Про славне літо, що пройшло, -
Про те, що вивітриться з дому
Невдовзі літечка тепло.
03.11.26

«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві з'яви)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

З'ЯВА І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

З'ЯВА ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.