Перед самісіньким ранком
Приємне мені наснилось,
Що сонця ясний промінчик
Цілує мене ласкаво.

І я уві сні усміхалась,
Промінчик отой ловила,
Впіймати його намагалась
Та він утікав щосили.

Коли ж свої очі відкрила,
Тебе я побачила, любий,
Відчула як ніжно цілуєш
І була така щаслива.

2019 р.

Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
29.04.26

 о так до ітаки
 у напрямку линуть
 одіссеї чи амфори
 руни і тіні
 безпілотні літаючі
 пилососи усякі
 бо там є ставки
 є синки телемахи
 благородне блакитне
 телебачення мариво
 і ліси за грибами
 ліси
 є наїдки прадавні
 напої правдиві
 геть не треба зусиль
 щоби покуштувати
 поспівати і хапнути
 біль
 ще трапляються файні
 кралі звіяні вітром
 і жінки поміж ними
 знаходяться навіть
 

Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі ― легкі й невгамовні.

Далеко-далеко, де ночі вкривають серпанком у колір ристрето
Яскраві будинки на березі пінному в шаль надтонку, елегантну,
Годинами можна лежати на кріслі м’якому й дивитись безпечно:
Зірки, мов пацьорки, зриваються з неба й пірнають на дно океану.

Далеко-далеко, де місяць начищений срібний дукач у хмаринок
Весь сяйвом виблискує поміж суглобів товстенних ліан довгоногих,
Де хочеться просто всміхатися ― щастя безмежне нарешті накриє
Під чутну мелодію дуже співочих цикад із музик босанови.

Далеко-далеко, де ранок привозить рибак на маленькій байдарі
Та щось намагається нам розказати про їжу смачну та доступну…
А знаєш, цей світ виявляється радісним все ж і чудовим. Насправді
Ми в ньому колись відшукаємо свій гармонійно - щасливий притулок.

У СМЕРТІ ОЧІ ШИ́РОКО РОЗКРИТІ

У смерті очі ши́роко розкриті –
Заплющує їх скі́нчене життя.
Та крізь повіки, слі́зьми перемиті,
Провалля спльовує буття і каяття.
Там, за межею, де німують звуки,
Лишається лиш пам’яті сувій,
І час кладе свої холодні руки
На перехрестя нездійсне́нних мрій.
Що ми несли́? Лиш шепіт воску в храмі
Та босий крок по лезу гострих трав...
Ми стали просто світлими тіня́ми
Того, хто нас колись недокохав.
Там люди – іскри ватри, а тіла – зотлінні.
Дих ви́дихнеться вщент і молох все зітре.
Враз розіллємося в безмовному зорі́нні,
Яке навіки згасне й космос обійме.

А може смерть – лиш дзеркало для духу,
Де відбивається небесний душолад,
Де в пустці кожній – гомін роду руху,
Луна пологів, блиск в Господній сад?
І ми не плоть уже, а чистого потоку
Безмежжя й пульс, що зіткані з заграв,
Аби явити заповідь, що ре́чена пророку,
Яку за метушнею люд не помічав?
Не треба слів – вони повітря важчі,
Щоб знятись вгору, де ширя́ ефір.
Ми – тонка нитка у безмежній прядці,
Що вишиває нетутешній взір.
І в цій неви́черпній жахаючій безодні,
Де сонця Бога спа́лять злісні втіхи,
Нарешті обрані зійдуть як самородні –
Поза межу епох і доль – у вічні віхи.

Там розчиняється остання крихта болю,
Стихія заковтне і погляд, і ім’я.
Станем і порохом, і вітром, і водою –
Там, де немає більше значень сенсів «Я».
І тільки пустки тремт. Лиш коло непорочне,
Де істина себе п’є зі своїх долонь...
Зануримося в спокій спо́вна – в остаточне,
Як у любов пірнає батьківський вогонь.
Ми – те зерно, що в неозорім полі
Чекає на свою одну святу весну.
Не буде більше примусів й сваволі –
Лиш прокидання від земного сну.
Ми почнемо́ся знов. Чи променем, чи цвітом,
Чи подихом й світанням, житом, що вже жнуть,
Чи сміхом діточок, лунатиме що світом,
Де смерть – вихід до входу – у таємну суть.

Павло Гай-Нижник
28 квітня 2026 р.

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

Вічний сум на образа́х.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:

«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
йди до Господа вітати*.

Ляжеш в землю, а затим
стріне Бог тебе гостинно...
Як постанеш перед Ним,
заспівай Йому, дитино.

Хай би голос твій лунав
і для Бога, і для світку...
А щоб Він тебе впізнав,
я вплела у косу квітку...»

*вітати – гостювати

18.06.22

згадую татові слова
вони в душі моїй розлиті
вписав я в пам'ять їх слова
завдяки ним хочеться жити

читаю біль з їхніх думок
і хату бляхою накриту
і сад цвітучий і струмок
і те як їм хотілось жити

весна і сорок шостий рік
заходить сусід з кулеметом
в село несе вогонь і гріх
палить село вбиває тих
яких призупинила втеча
і так пропав татів поріг.
28.04.2026р.

Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!

Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Під чорним пером еманацій!

Навіщо ж, навіщо прадавнє між них,
На тлі десяткового дробу
В кошлатих купальниках збуджених бліх
Торує в майбутнє дорогу!?

Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.

Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі́,
у пам'яті на правиці
бабусині мозолі́.

Стою на обійсті тихім,
повітря - хоч хліб масти.
Медовим парфумом дихай
на сходинах літ святих.

Ридай чи мовчи затято,
чи випусти з серця пар.
У небі твої курчата
збирають вершечки хмар.

Сливові дерева стогнуть,
гнуть гілля до лободи.
У зморшках піску й бетону
шукаю свої сліди.

26.04.2026р.

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.

Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.

Повітря чисте і солодке,
надією смакує вкотре
для всіх, хто зважиться на вдих.

І видихатиме без жалю,
сполуки зимні і розталі,
їм час наситити грунти.

Весна запрошує до себе:
у сине тепле ніжне небо,
ділити з ним її красу.

22.04.26

Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Живу на зло усім недугам
І всупереч тяжким рокам, -
Буває, гнуся від потуги,
Але зарано ще на злам...
28.04.26

Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.

Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Й страждання приневоленого тіла.

Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.

За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Черемху в біле одягнула краля.

У перехожих настрій сонцесяйний,
Кульбаб жовтоголових назбирали.
Весні співали всі осанну,
Торкаючись очима до земного раю.

А зараз вечір бавить їх оселі.
До сну готує лагідно, старанно.
Затихли денні вітру каруселі.
Весна бадьора стріне ранок.

 
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
 
Немає часу любити, і себе розкрити
Де той час, у кого він є
Життя стає капарним, коли ти дірка у карті
У електронній картотеці
Блукаючи всяко із місця до місця
Вищезаючи славнозвісно
Іще хтось інший тебе замістить
Як ланку
 
Можна дурити друзів, як то буде потім
Але не можна дурити себе
Увізьми себе в руки, висувай вимоги
Або виставлять у галереї
Бетонне шосе не рада тобі
Куди то бігти, а чи іти
І, розігнавшись, неквапно ти упадеш
Розігнавшись, неквапно ти упадеш
 
 
 
 
 
 
 
 

Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»

Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
розпростався журавель.
Він із сумом зирить в небо,
сам би влився у той ключ.
Та повік стояти треба,
як у небо зір не луч.
Може, прийде хто теперка
під ці вербоньки старі...

І гойдається відерко
над криницею вгорі.

21.09.22

Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.

Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Увірветься в первісний екстаз.

І його закони невідомі.
Містер Ікс у мантії страшній.
Час вершить історію і долі
У судовій залі неземній.

Він сховає у кишенях кулі,
Невблаганний здійснюючи суд,
Корчить пики, скручуючи дулі,
Вічний юродивий баламут.

10 листопада 2025

Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?

Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Поблизу дороги?

Коти лежать
Вже покотом під кленом
Чекати щастя? - Тут!?
-Ой хлопче, дуже треба!

Стихії слухати
Під поліетиленом,
Ховати ружу
Від пітьми Ереба?
________________

Що відділяє нас від плину часу?
Від вітру … снів …
Корогви плом’яної -
Можливо поліноз до лемонграсу,
Чи звичка до надії різдвяної.

Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.

Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
Замолюють у бур'янах важкі гріхи.

Чорнобильські криниці не тамують спрагу,
У вулику медовім повно диких ос.
Від площі Незалежності до саркофагу
Волочить чорний хрест Ісус Христос.

26.04.2026р

На світанку юності своєї
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший все житя його шукає,
Віднайти чомусь так і не вдасться.

А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті.
Я себе щасливою відчула.
Ти ж найкращий за усіх на світі.

2007 р.

Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Плине світом від рештків будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
27.04.26