На теплих крилах весняних вітрів
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше пограниччя...
22.04.26

 що тут вигадувати що ліпити
 у порожнечі між байдужих стін
 і то не гобіти були а брити
 казав тобі а ти скривилася при цім
 тебе цікавить щось просте і зрозуміле
 поплакати чи посміятися собі
 і речі що тебе наразі оточили
 чи уточнили · всі вони аби
 явити зблиск на мить а потім якось
 не докучати хай збирають пил
 за вікнами одноманітна мряка
 дахи меланхолійні наокіл
 

А ти ж казав мені: «Не плач,
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряко́м у груди.

Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
мені не впоратись з печаллю.

Бентежний світ змалів навік,
і я ураз осиротіла.
Зник мій магічний сердолік,
сумної долі — смуга біла.

Що поміж нас колись було,
спалив безжально крематорій.
Галери** зламане весло
потоне у глибокім морі.

Не втримати щасливу мить
тепер кайданами міцними.
Коли душа переболить
плекатиму блакитні рими.

Палаш* — тип холодної зброї
Галера** — човен

Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.

Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик Великодній
Позбирає писанки — щедрий дар Господній.

Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.

Зелений лист - це щирий вірш у прозі,
Сонет, рондель, канцона у словах,
Які дозріли на оцім порозі,
Як осінь, що вступила у права.
А листя перетвориться у сагу,
Поему, епопею неземну.
Поема стане наймудрішим садом,
Надіслана де Садом у весну.

24 жовтня 2025

І
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.

ІІ
По лінії батька не маю нікого,
по лінії матері є майже всі,
що босі топтали траву у росі
або чеберяли городами в ногу
натурою Босху, Рембо і Ван-Гогу,
картиною маслом у повній красі.
Бувало...........................................
.............. чого у житті не бувало –
кебета лукава і доля чужа,
оплакані мрії недоля забрала,
своїх помилок наробили чимало
і мало надії, що це вже межа.

ІІІ
Чекаю у гості єдину у світі,
якій докучає моя самота,
тоді і побачу, чи це саме та,
що йде із косою до кожної хати,
аби на прощання усіх обійняти,
кому заважають поважні літа.

04.2026

Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється

Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен вигин;
Вуста терпкі і поцілунки завше влучні,
І смак кохання, до якого значно звикли.

Голуб мене скоріш, ми стали майже цілим.
Ніхто, повір, не в змозі навіть засудити,
Бо вже святі перед коханням — дивним світлом,
За легіт почуттів відпустить Бог провини.

В бурхливий час нікому зовсім не підвладно
Чужі всім приклади з життя комусь приводить.
Ще мить одна, лиш мить — і ми вже десь на грані,
На вістрі відчуття сумбурності природи.

Голуб мене, стискай, щоб без кінця тремтіла,
Бо відчуття у грудях вже давно сиділо.
Так знай, що я єдина створена пеліка,
В якій ти душу ніжну збережеш навічно.

Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
Бо нема кінця, ні краю
Сизій мжичці цій дрібній,
Що всю річку напуває
І не збуджує прибій.
21.04.26

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.

Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Уранці знов була щаслива.

Але війна гуділа чорнокрило,
Затьмарила і вікна-очі.
Упала хата, мов листок безсилий,
Тепер руїни й темні ночі.

 усе це буде не про нас
 хіба що раптом
 бо час
 який минає зна
 не сильно фактор
 ми дивні
 і чого би не
 десь-божевільні
 напевне всякий це сягне
 хто в україні
 сьогоднішній існує день
 існує якось
 дай боже
 пережити мент
 а далі патос
 є речі базові
 однак
 є і вторинне
 цей квітень
 димнотілий
 птах
 дідиме
 

Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.

А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
що, ніби, до кінця весни
не буде клятої війни
і пощезають поторочі.

І як проявлення чудес,
які збуваються нарешті
за повеліннями небес,
почуємо, – Христос воскрес!
– Воістину воскрес! ...по смерті.

І зійде вранішня зоря,
за хмари зайде блідий місяць
і промені ясні освітять
і суходоли, і моря,
і як свічки на цвинтарях
розтане воском лихоліття.

04/26

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Олександр Чуркін (1903-1971)

В дальнім полі любонька
    жде мене,
а вже сходить сонечко
    весняне́,
обрій світлом сяючим
    залило...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Трактор не заводиться,
    от напасть!
Наганяй за це мені
    люба дасть,
і про це дізнається
    все село...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Поле недооране,
    от біда!
Із любов’ю коїться
    чехарда.
І про мене скажуть всі:
    «Ну й вайло!..»
А трактор не заводиться,
    як на зло.

Трактор не заводиться,
    це страхіть...
Тут мені на виручку
    люба мчить!
Просто на очах у всіх,
    край села
трактор неслухняний мій
    завела!

Ось такі діла!

(2026)оооо

Уже відлетіли замріяні весни,
Немов легкокрилі птахи
І літо квітуче вітри теж понесли
Далеко-далеко кудись.

А вітер життєвої осені віє,
Прийде незабаром сама.
Але відчуваєш - душа молодіє,
Іще далеченько зима.

Колись вона прийде. звичайно й до мене
І зморшками вкриє чоло.
Та холодом серденька хай не торкнеться,
Там затишно й тепло було.

2021 р.

Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.

Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
в душі нести Христа Ім’я.

Хотілося б, щоб батько й мати
жили радіючи за нас,
щоб діти, хочу, могли стати
достойними батьків в свій час.

Так хочу довіряти владі,
добробут мати за життя,
нести корисне в згоді, в ладі,
вкладати душу в майбуття.

Віками з Мени світло лине,
та й дім Жар-птиці той курган*,
бо край наш – то гніздо орлине,
о, Отче, прихисти менян…

* «Юркова могила» курган знаходиться на центральному кладовищі міста Мена.
19.04.2026р. UA

Вона умовчує тайноти -
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.

Вона спускається у лоно
підземних плес,
віддаючи магічні грона
та хист увесь,
яко зерно, упале в грунту
глибинну му...
глибинну мудрість дозрівання -
крізь коло мук.

Іздерти щоб об хижі хащі
стару одінь.
Не вмерти - ні - зродитись радше
навпросіч стін.
Пройти собою - хай нагою -
до сили знань.
Інанна скресла землю гоїть.
Вона - Весна!

 
Мій друг питав мене
Де він бував
Куди потрапив?
Я казав, його звільнили
Ділитися зі світом жартами
 
Так, ніби він створив ореол
Я чув, як його радість плине
Усе заради гри
А він казав, що просто
Ділиться зі світом жартами
І світ ніколи
Не упійма його
 
Як би тебе ощасливити, так само
Відчуваю, що ти біжиш
Знаю, ми могли би літати
Твої очі не притомляються
Твій розум палає
А серце не вдовольняється
 
Дехто закоханий
Дехто знає, усе можливо
Гадаю, ти жартуєш
І я вірю дечому
Я мандрував би
Сміявся би з тобою
А після того
Ділився своїми жартами
І світ ніколи
Не упіймав би нас
 
 
 
 
 
 
 
 

Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.

Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
У болоті між злоби й прокльонів.

Поступово я перебреду
Крізь біду і навали апорій
І знайду у казковім саду
Ключ до різних людей та історій.

А дощі плюскотять, плюскотять,
Відраховують дні та пороки
І закляття від злобних проклять
Надиктують, мов давні пророки.

21 жовтня 2025

Сакура біла розквітла!
Світло зробилось і чисто.
Звуки і запахи квітня
легко котились крізь місто.

Ей, зупинись незнайомцю
і охмілій з її світла.
Місто скорилося сонцю —
сакура біла розквітла!

(2026)

Вона завітала під час вересневих дощів,
Коли все свистіло й жбурляло під ламаним дахом.
Чим міг пригостити її я в квартирі своїй?
Вином молодим та густим обліпиховим чаєм.

Вона не просила ніколи мене ні про що,
Дивилась в вікно, як стікають потоками краплі.
Мовчала ,бо знала, не буде ніяких розмов,
В хвилини такі ми спокійні були і звичайні .

Вона так любила гучний та задиристий грім,
Хоч іноді в погляді все - таки бачився сумнів…
Надворі схилялись додолу дерева старі,
Тому навкруги нам здавалося лячно і сумно .

Вона залишалась до ранку зі мною завжди́,
Без зайвих вагань, без прохань та звичайно образи.
У мене ніколи питань не було до Журби,
Тому і проводили ночі безсонні ми ра́зом.

Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Чумаки? Так возів нема.
Та й з людей лиш один сидить.
Свою люльку в руці трима,
На вогонь із близька глядить.
Наче й, дивиться на вогонь,
Що сухий пожирає хмиз,
Та не бачить зовсім його,
Бо думками помчав кудись.
Про похід бойовий згадав
Чи татарський лихий набіг?
Як товариш з коня упав,
А він в поміч йому не встиг,
Бо і сам ледве відбивавсь.
Напосілися вороги.
Сам на сам проти них зоставсь
І здолати не до снаги.
Не втомилась поки рука,
На шматки рубав ворогів.
Аж зробилась шабля важка,
Стільки крові нею пролив.
А тоді кінь порятував,
Тільки свиснув і той подавсь.
З ніг татарських коней збивав,
Як спинити хто намагавсь.
Кінь позаду орду лишив.
Ще свистіли стріли кругом.
Він Покрову святу молив,
Щоб укрила плащем його.
Чи Покрова, чи то бахмат.
Та лишився козак живий.
Озирався весь час назад,
Але стих за курганом бій.
І погоні було не чуть.
Опустився густий туман,
Що сховав із очей, мабуть,
Наче то Покрова сама.
Вже за річкою зупинивсь
Та пасти́ся коня пустив.
Ще Покрові раз помоливсь.
Та під верби вогонь розвів.
Тепер дума козак, сидить,
Наче, хоче вогню спитать:
Що він міг би тоді зробить,
Щоб товариша врятувать.

Вона дивилась на перехожих,
На їхні пусті обличчя, на лагідні руки,
На квіти в обіймах тієї,
Хто вже давно живе сама,
На окуляри і нахмурені брови того,
Хто вже давно не спить.
Вона дивилась на провулки і ринки,
Що вже постаріли під злими словами,
Але не впали і не зламались їхні історії.
Як і річка, що тримає маленькі човни,
На яких все ще йдуть незнайомці,
Як теплий літній вітер, що живе в її спогадах,
Як ті, хто посміхається нам уві снах.
Таким залишилось її місто,
Такою є її любов.

Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?

Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchiche,
У музиці знаходячи підтримку.

Ні, не байдужість висотала так
Душевні жили у тонке й незриме.
Вчинив це я, невтішний одинак,
Плачами і митарствами пустими.

Подужаю журбу, свою печаль.
А ні - тоді на небі зустрічай.

Матчиш

La Mattchiche