Розглядались державні вакансії
Під мостами клошарами Франції.
А не в офісах десь.
Ви чого боїтесь
І без розглядів брати вакансії?

Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Заслужив – і гуляй.
І не заздрять нехай
Трудові колективи Валенсії.

І не варто жахатись Америки,
Зазвичай як це роблять холерики.
Як надумав, то їдь.
Тільки заздалегідь
Зрозумій – ти ніхто для Америки.

про нове і забуте старе

На вітринах аптек в Окая́мі
Дозрівають сардельки й салямі.
А в теплицях супи.
Ти не дуже тупи,
А осмислюй життя в Окаямі.

Пропонують бістро в Ліверпулі
Для гурманів телячі пілюлі.
Забажаєш пілюль –
Пригадай Ліверпуль,
І які там чудові пілюлі.

Сомалійські пірати в Бенга́зі
По-інакшому мислять наразі.
Їм набрид корабель –
То й пішли до земель.
Обробили – й живуть у Бенгазі.

Аферисти в газетах Руанди
Продавали невирвані гланди.
Хто бажав – той платив.
Це ж нормальний мотив,
Щоб читати газети Руанди.

А клієнти шинків у Стамбулі
Налягають на яйця зозулі.
Хто наївся, кує
Про натхнення своє
У гаях, як тамтешні зозулі.

до самонавіювання

20-те липня цього року.

 
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
 
зустріч наша у тім літі
індіанським літі
 
зустріч наша у тім літі
індіанським літі
 
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
 
 
 
 
 
 
 
 

Поцілував, віддав гроші,
посадив на 67 потяг,
та не зчитав її погляд.

А вона - поцілувала, взяла гроші,
і промовчала про те,
що живе вже з іншим у Польщі.

2026


* Поїзд №67 «Київ — Варшава»

Брати приїхали на рідну батьківщину,
У вигасле село, якого вже нема.
Багато хто забув їх, ніби днину
Минулого життя, що прожите дарма.

Десь юність відшуміла первозданна
На тихих вулицях, у цих місцях.
Лиш тиша пронесеться, ніби панна,
Яка не має власного лиця.

Вони гуляли, пили і шукали
Минулого життя, якого згаснув слід.
Брати приїхали не в світлі Канни -
В минуле крізь суворості граніт.

Те, що погасло, нам не повернути.
Назад не відмотати кінокадр.
Пірнути в спогади, в безодню суті
Брати хотіли, мов баский кентавр.

24 січня 2026

Загляну в дзеркало своєї душі
І подумки вертаюся в минуле.
Я бачу в ньому, цьому дзеркалі,
Усе життя моє прожите.

Там бачу я не тільки своє тіло
Я бачу душу свою у ньому.
Любов в очах, усмішка щира –
І відпечаток болю й втому.

Я бачу кожен крок минулий.
Читаю кожну зраду друзів
І вид мені батьками даний.
І радості минулих днів.

Шопена вальс... Шопена вальс (с)
Зарано став скорботним маршем.
Хоча й не був я сином Вашим, -
Мою дорогу на Парнас,
Таку правдиву, без прикрас,
Благословили Ви сонетом...
Від Вас приймаю естафету!
Холодний квітень... В серце - ніж.
Я перечитую Ваш вірш -
Прощальне соло для поета.

У цьому світі всі ми - гості!
Нам шлях один - Туди! Туди!
В усіх - окремі поїзди.
Ваш поїзд - номер двадцять шостий.
О, як змиритися непросто!
Нема нікому вороття!
Невже пророчі відчуття
Вам цей рядок надиктували?
Що не скажу - все буде мало!
Життя кінчається, життя...

у провінції осінь

так безглуздість
яка новина
давнішої і не було
останніх так років сто
та недомовленості
вдосталь

А нині в провінції осінь

та дощі
дощі
Дощі.

2025

О роздуми, укупі й поодинці,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.

Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
Почутим з омуту невизначених п'ядей.

А нещодавно ви змовчали начеб.
Бувало вже чи ні таке зі мною?
Та вас про всякий випадок пробачив,
І рану в пам'яті, гадаю, що загою.

Собі я пацієнт і добрий знахур,
Життя свого невиліковний бахур.


Майже самотній

Сьогодні він у складі збірної Іспанії став чемпіоном світу з футболу!
Кілька днів тому йому виповнилося лише 19 років…

Іде до мети крок за кроком,
харизматичний і амбітний:
в сімнадцять - чемпіон Європи,
в девʼятнадцять - чемпіон світу!

2026 рік

Насіялось стільки...Насіялось маку.

Червоним розли́лось під спекою морем.

Розлізлась ненависть, розсипала горе.

В тривозі розплакана світиться мапа.



Міста за містами не знають споко́ю:

І днини чорніють, і ночі палають.

Безбарвністю дихають зранені слайди.

Живучий донині тримається корінь.



Хто голос почує? Хто правду врятує?

Байдужість гальмує для руху дорогу,

Дорогу до волі. Не плаче лиш робот.

...І гупають ночі, і множиться туга.

 літо йде
 через окремий холод свій
 і спеку звичайно
 літо ж
 червень липень
 глипнути навіть не вспів
 сліпучі майдани
 розжарені вулиці
 голоси чиїсь спозарання
 у напівтямі
 пташиний свист
 і далі чиїсь голоси
 сирени само собою
 транспорт
 ambulance шкварить
 поліція згодом теж додає
 зусиль
 а що у тій тямі
 сніданок
 хліб щось із чаєм
 геть ненав’язливе щось
 майже пи си
 оскільки не знати
 чи буде ще один липень
 далі
 напевне щось таки буде
 а чи тобі / мені
 гіпербореєць en casa
 ноутбук увімкнувши
 всідається
 ось тобі мій народе
 вірш мій новий
 заціни
 

Море хвилями дзвінкими
Б'є об скелі мовчазні
І мені назустріч линуть
Любі здавна позивні.
Рвійний вітер хвилі гонить
Без вагання та зусиль, -
Невгомонні та солоні
Всюдисущі бризки хвиль.
Ніби хмара над водою,
Висне скупчення чайок,
Що кигичуть з непокоєм
На щось ловлячих качок.
Море хвилями дзвінкими
Б'є об хвилі мовчазні,
Наче каже в ці хвилини
Як тужило по мені.
20.07.26

Розпач і відчай,
Моя душа кричить.
Моя душа плаче
За дорогою Землею.
За сонечками, що літають,
За підлітками, які не знають.
За горами горя, і жовту зорю,
І місяць на небі,
що танцює з припливами.
За квітку, що не має
ні переду, ні спини, З
а кавуни, що сплять,
За хоробрих синів.
За каміння, яке сидить тихо,
І величного лося, що живе далеко,
За душі прекрасні
І за час неспокійний.
За річкових раків
Та улюблені іграшки.
За мазки на полотні
Та кошики з фруктами.
Життя зламане. Серця розбиті.
Колись зцілити можна їх?

Вода солона на столі
як символ сліз в чужій землі.
Гірка трава, і не одна,
як згадка рабського вона.

Сумною б трапеза була,
та ось рух ангела крила
дає надію на життя
в своїй землі за каяття:

до хліба з кращого зерна,
та з кращого, що є, вина,
гаряче, щойно від огня,
цілком запечене ягня…

Висока сплачена ціна,
парує над столом вона,
і спонукає в кожну мить
давать любити і любить.

* Таємна вечеря
20.07.2026р. UA

Вуха віслюка слухають слова.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

20-те липня цього року,
перші блогерські лімерики

Мені було лиш дев'ятнадцять,
А їй більше двадцяти трьох,
Вона мене дуже кохала,
І нам було добре удвох.

Вона була дуже гарна,
В мене аж виростали крила
Поруч з нею,
Й вона казала:
-Ну як же тобі пощастило!
Тебе така жінка кохає,
Яких не буває на світі!
Таких в історії було лиш двоє:
Клеопатра і Нефертіті!

Вона приїздила до мене
Аж із іншого району міста,
Ми любили лежати в ліжку
Під музику Ференца Ліста.

Не те, щоб ми якісь там меломани,
Чи любили лиш Ференца тільки,
Просто на той час із класики
Не мав я іншої платівки.

А вона поважала класику,
А також і інші позиції,
Інколи так верещала,
Що хтось викликав міліцію.

Дільничий гупав у двері,
Обіцяв написать в деканат,
А ми швиденько вдягались і
Робили вид, що вчимо сопромат.

І все було в нас дуже добре,
Та в червні настав невеличкий облом:
У мене була літня сесія,
А вона захистила свій диплом...

І я поїхав до свого Львова,
А вона - на роботу у свій Ростов.
І на цьому стосунки скінчились,
А якою ж була в нас любов!!!

у Вас ніби те
у Вас ніби се
у Вас начебто це
а може Ви й не є

2020

Ніч на землю опустила чорне покривало.
В небі зорі, наче маку хтось по нім розсипав.
Ароматом неймовірно п‘янким пахне липа
І виспівують цикади вечірні хорали.
Жебонить ледь чутно річка, вербам миє коси.
А над річку невелике вогнище палає.
Розсілася навкруг нього хлопців ціла зграя.
Хто в сорочці, хто без неї та всі підряд босі.
У темряві недалеко хоркають десь коні.
Сова часом одізветься, заухає в лісі.
Комарі гудуть навколо, де тільки взялися.
Час від часу луна помста – ляскають долоні.
Хлопцям сидіть аж до ранку, аби не заснути,
То ведуть поміж собою усякі розмови.
Часом переповідають вже дано не нове,
Що уже не раз, напевно доводилось чути.
Раптом з лісу донеслося завивання вовче.
Всі розмови припинили, дослухатись стали.
Коні хоркати частіше й голосніш почали.
Не дай Боже, підкрадуться вовки серед ночі.
Та вовк завив та й по всьому, більш не озивався.
Заспокоїлися коні, розслабились хлопці.
Про вовків іще не чули тут у цьому році.
Може із лісів сусідніх який і припхався.
Заспокоїлись, тривога, однак не лишала.
Хтось прошепотів зненацька: - Може, вовкулака?
Бо ж про тих потвор дорослі говорили всяко.
Раптом і сюди потвора така заблукала?!
І так на душі тривожно, а тут хтось ще карка.
Стрепенулися всі, ближче до вогню тулились.
Із надією на старших меншенькі дивились.
Степан, врешті одізвався: - Може й вовкулака?!
Він найстарший, тож, напевно, більше всього знає.
Помовчав, а потім видав: - Чув оце від діда.
Він дідам оце на лавці недавно повідав,
Що не всякий вовкулака лихий намір має.
Був, говорить, один наймит, працював в одного.
Якось на гумні улігся він відпочивати.
А тут якраз і хазяїн його вийшов з хати,
Пройшов за гумно і зовсім не помітив того.
Через пеньок перекинувсь та й зробився вовком.
А, зробившись, то одразу до лісу подався.
Наймит спершу не повірив, тільки налякався.
Але ж бачив усе добре своїм власним оком.
Дума: «Як хазяїн може, то і мені вдасться.
Спробую та подивлюся, що буде із того?!»
Перекинувсь й вовкулака зробився із нього.
І також, як і хазяїн до лісу подався.
Довго він по лісі бігав разом із вовками,
Їв усе, що вовки їли. Та, врешті набридло
І вовки ті – дика зграя, і те їхнє їдло.
За людьми став сумувати аж до плачу прямо.
Та ж не знає, як би йому людиною стати.
Прибіжить до гумна, стане, хазяїна бачить,
Схоче щось йому сказати – по-вовчи заплаче.
А собаки, як почують, зачнуть нападати.
Обдеруть йому всі боки, от він і тікає
Знов до лісу, щоб собаки на смерть не задрали.
Та людиною знов стати до гумна вертало.
Бо ж хазяїн його бувший лиш науку знає.
Той, урешті й здогадався, що то не вовк ходить,
А що то колишній наймит, який десь подівся.
Тож підкликав того вовка, в очі подивився,
А в очах у того туга, що прогнати годі.
Взяв вовка він, перекинув через пень й одразу
Той людиною зробився. Впав йому у ноги.
А хазяїн подивився: жалко стало його,
Бо худий, як скіпка. Вигляд його дуже вразив.
Ще й подертий, від собак бо рвані рани має.
Приніс одяг, змастив рани, щоб гоїлись швидше.
І не лаяв чоловіка, сказав йому лише:
«Не роби, небоже, того, чого ти не знаєш!»
Степан кінчив оповідку і зробилась тиша.
Всі, немов переживали тільки-но почуте.
І ніхто не сумнівався, що так може бути.
Тільки коні та цикади озивались лише.
Тут Микола обізвався: - А я чув недавно,
Як сусід казав сусіду про свою пригоду.
Були вони якось з кумом десь у місті, вроді.
Возом назад повертались. Дорога ж погана.
Вирішили зупинитись та й заночувати.
Стали в полі поміж терну, що густо розрісся.
Тільки спати укладатись вони узялися,
Чують, наче хтось за возом зібрався здихати.
Так же важко й страшно диха. Вставать не схотіли,
Подивитись. Та й поснули. А уранці встали,
А за возом вовк худющий, аж боки запали.
Сидить, дивиться, мов встати вже не має сили.
Подивилися на нього, не стали чіпати.
Запрягли коней у воза та і подалися.
А вовк, ледве то побачив, зразу підхопився.
Іде-бреде вслід за возом, аби не відстати.
Вони їдуть, а він слідом в очі заглядає,
Голову кладе на воза, аж їм жалко його.
Кинули йому шмат м‘яса прямо на дорогу.
Він понюхав, але м‘яса того не чіпає.
Кинули йому шмат хліба, він схопив зубами
Та й подався чагарями, тільки його й чути.
Як приїхали, спитали: що б то могло бути.
Дід Овсій, що попід лісом його хата прямо,
Сказав: «Хлопці, не вовка то бачили – людину.
В селі за горою, кажуть, парубок десь дівся.
То він на вовка отого був перетворився.
Не займа нікого, хліб лиш спожива єдино».
Послухали ото хлопці, розслабились трохи.
Знов про щось загомоніли, не таке лякливе.
Хоч окраєць хліба кожен намацав хапливо…
А в нічному небу зірок, мов того гороху.

Бунт посередностей - це бунт юрби гнилої,
Що розпинає завжди на горі,
Це фарисеї в масках і елої,
Вовки в овечих шкурах, трунарі.
Бунт посередностей змете усе на світі,
Що має лик, а не лише мурло.
Так паразити на веснянім цвіті
Повзуть настирливо, як помело.
Бунт посередностей все робить марним, сірим.
Не вирізниш нікого у юрбі.
І відчувається пекельна сірка,
Як данина спаплюженій добі.

24 січня 2026

У ніч проти 19 липня Росія завдала однієї з наймасованіших атак балістичними ракетами по Києву. Ворог застосував понад 40 ракет. Унаслідок ударів та падіння уламків зафіксовані руйнування у п'ятьох районах, одна людина загинула, є постраждалі.

У липневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».
А на ранок –
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.

2026 рік
 

Шахраї під Малими Загайцями
Торгували зіпсутими яйцями
Збунтувався народ,
Упіймав тих заброд
І позбулись яєць під Загайцями.

В ресторані у Богодухові
Подавали котлети із мухами.
Кожен справжній естет
Скуштував тих котлет
І поменшало мух в Богодухові.

А прибульці поля біля Жашкова
Засівали плющем і ромашками.
Небувалий врожай
Продали у Китай
І заклали столицю у Жашкові.

Тіні лягли на хвилі забуття;

Їм бракує сили оспівувати надію.

Вони оплакують втому, що відійшла в минуле,

Та віра й далі сіє Божу істину.



Ці життєві тіні чекають на здійснення,

Стоячи проти смолоскипів, що палають

на вітрах із півночі, несучи бруд на нашу землю;

Чесний народ розуміє цей злочин.



Народ, що залишається вірним своїй сутності,

Не приховує любові до істини й минулого;

Вірячи, що правда зігріє серця,

Адже її закарбували предки за свого життя.

І хоч сутінки знову підкрадаються з тіней,

Їхнє майбутнє промовляє й породжує

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

 оздоблений словами
 належними чи ні
 як-небудь умирав би
 на дні або вві сні
 відкинутий з заграви
 розбитих літніх днів
 із самого із краю
 життя сяйливих див
 як будь-хто як усякий
 сюжет авжеж а то
 довкола все гуляки
 осяйливі авто
 та нічого сказати
 що повіряти їм
 свої у них проплати
 і милий милий дім
 їх бавлять подарунки
 а смерть чиясь таке
 всі жарти їхні чув ти
 про тепле і слизьке
 про тещу і про кума
 про гречку чи горох
 і що не варто думати
 оскільки добрий
 бог
 

Гриби збирали ми після дощу,
Це називається ще полюванням тихим.
У кошику вже є боровичок
Та підберезовик, а ще - руда лисичка.

І не забули із собою взять
Ми підосичника й рожеву сироїжку.
Грибів багато. хоч втомились трішки,
Вдалося полювання, що й казать.

Не зачепили мухомора лиш,
Іще отруйну блідую поганку.
Та під обід додому подались,
Щоб завтра знову йти до лісу зранку.

2016 р.

Земля затряслася, хитнулися стіни,
Шибки забриніли і ляк розпочавсь
За тих, що заклякли в гарячих руїнах
І просять у Бога про поміч в цей час.
Горять і димляться дерева й споруди,
Ізнову не маєм спокійного сну, -
Налякані вибухом, дивляться люди
На вирву глибоку та пустку страшну...
19.07.26