Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.

Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійний килим,
Кольором фарбує абсолютно білим.

Ця травнева казка - знову не про мене!
Не знайшлося місця на зеленій сцені.
Я прийшов у травень - тут мені не раді,
Бо душа і серце зникли в листопаді.

Тремтить на взгір’ї сти́ха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Можливо, ниньки з’явиться уже...»

Давно в саду одквітнула калина,
відзеленіли луки і лани.
А мати жде ріднесенького сина.
А мати жде синочка із війни.
Стоїть сама, мов явір на узгірку,
в очах печаль і хлібчик у коші...
Журба у серці випалила дірку,
сочиться туга слі́зьми із душі...

15.10.22

 
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
Втомився украй, чуття мої нестерпні
Хоч як би утомився я
Курю наступну сигарету
Проклятий Волтер Ралі
Дурнем був і не секрет
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
 
 
 
 
 
 
 
 

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.

Я хочу прямувати у світи
Без цілі, без мети, в прозрінні дикім.
Нехай загубляться мої сліди.
Святої осені новітній Ділан,
Я оспіваю неземні плоди,
Нового світу в'язень занімілий.

Я провалюсь у копанку розлук,
Нових пізнань, апорій та історій,
На цілий Всесвіт розпростертих мук
Без кабінетів і аудиторій,
Загрозливих, мов Чингісхана лук,
Де править бал іронія магнолій.

1 грудня 2025

Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
що дарує вічний спокій
в неозорості високій.
Тиша водить світ навшпиньках,
а у серці дзвоник тенька.
Калатає безупинно,
наче дрізд на горобині;
захлинається лірично,
мелодійно, фантастично.
Вечір сіє зорі тихо,
і зникає в гущі лихо.
Краще вмерти в незабудках,
ніж картати долю в смутку!
Дочекайся, як бажаєш
бачити мене у раю
гречною і молодою,
щоб пливла я за водою
і дісталась берегів,
де ти так мене жалів.

17.05.2026р

Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.

Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
і благань ні від кого не слухав.

Хай фізичні його атрибути
і рівняння Ейнштейном відкриті
не заваджують нам разом бути —
тут, і зараз, і кожної миті.

Нас окрилюють справжності наші —
бути радістю, мрією, раєм.
Ми з тобою в обіймах з’єднавшись,
над безмежністю часу ширяєм.

(2026)

 не мав ні статків ні хатів
 не мав і звиклої автівки
 хтось оббирав мене до нитки
 всіляк однак і я хотів
 у цій намарній боротьбі
 де нас оточують примари
 іще якийсь вампір кумарить
 жадає крови та ганьби
 усе шукати позитив
 не продаватися нікому
 устояти на місці свому
 позбавленому перспектив
 

Куди оком глянь - безмежне поле,
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті високі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.

Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Що кращого нема, ніж рідний край.

2021 р.

І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Панночці тій чарівній.
Краще було б промовчати,
Глибоко роблячи вдих,
Щоб пародисту не дати
Тему для жартів нових...
17.05.26

Чи бачив ти скляну людину,
Що порожня наполовину?
Що крокує з обережністю,
Аби не розбитись від нікчемності.

Де бачив ти скляну людину,
Що запитує без упину:
Відкоркована навіщо?
І так достатньо має тріщин.

Почуєш ти скляну людину,
На світ ображену дитину.
По зів’ялих квітах сльози
Розсипались на гострі рози.

Відчуєш ти скляну людину,
У скляних очах — німу провину.
За те, що море в ній бездонне
Перетворили на вино червоне.

Запевниш ти скляну людину:
Світанок прийде темряві на зміну.
І чи то диявола забаганка —
Не бачити світла крізь склянку?

А пам’ятаєш ти скляну людину,
Що спіткнулась і впала в домовину?
Забудуть всіх, а її тим більше.
Час продовжить плин, як і раніше.

Тепер зупинись на хвилину.
Побачиш ти скляну людину…
В собі.


2023

Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.

Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
По-батьківськи дбайливим баритоном.

Тепер - іще один питальний знак...
Поете! Милий друже! Як же так?
О, скільки горя витримають плечі?

За все спасибі, душе золота!
У Небеса злітає доброта,
А на землі зростає порожнеча.

Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років

АКТ 1 (і останній)

ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ПОЕТ: Шмяк!
ФІЛОСОФ: Так твою, растак!
ЖУРНАЛІСТ: Де четвертий?
ПОЕТ: Ну його!
ФІЛОСОФ: У Черкасах скляк!

Лунає марш "Прощаніє славянкі", декорації падають і збивають кокошник з голови Журналіста.

Завіса

Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.

Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжного каменя спалахи сині та жовті,
Мов натякають: " Запізно. Змирись. Не проси!"

Людське життя перетворюється на собаче.
Щастя - без щастя. Мелодія суму - без нот.
Місячний камінь нічого мені не пробачив...
Спалахи ніжні освітлюють мій ешафот.

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

 було нам добре під зірками
 були ідеї під парами
 і вистачало мелодрами
 реально
 весна тендітна пелюстками
 кохав і я тебе оксано
 ми бавились в аероплана
 часами
 емоції налинуть раптом
 і мій натив і твій атрактор
 а в інтернеті голограми
 без тями
 розклад цей тривіальний явно
 валет червовий потім дама
 хрестова
 і шукати марно
 моралі
 

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Так щось важливе загубилось
В пучині часу, у піску,
Залишившись прадавнім бивнем
На втіху лиш єретику.
Як віднайти алмаз в потоці
Буруннних днів, стрімких годин?
Так шашіль сумнівів підточить
Тебе у гуркоті машин.

1 грудня 2025

скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,

долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
зір перетворюють в стилет,

що легко ріже гнійники
дурного смутку у неволі,
коли відчайне губить долі,
з під ніг прибравши рушники!?

скажи! – де б ти не пропадав
у небі з місяця заплатка -
лише як дозвіл тихо плакать,
щоб навіть ті хто не віддав

своє приховане життя
(таємний кокон інтроверта)
не залишалися без світла
і без Wi-Fi (ю) покриття…

Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.

Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спи́ною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
та о́дне о́дного недолюбили.

Не все сказали, слів не вистачало,
у ніжність огортати біль розлуки,
викрешувати золотим кресалом
жаркі лелітки пристрасті й розпуки.

Плекають наші душі сонце в житі,
де ти і я закохані у диво.
Тебе так легко в серці воскресити,
що в смерть твою повірить неможливо.

12.05.2026р.

По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Дрімає шум, -
І безліч дум
Наводить сум
Мені на ум.
Одна із них,
Що звук затих
Між стін оцих
Міцних, старих,
Як вже не раз
Отак він гас,
Спинивши час
На сон для нас...
16.05.26

Я суперзлодій —
Єдиний у своєму роді.
Дивись, як я творю свавілля:

Пиячу до ранку,
І грабую банки.
Моє ім’я — синонім насилля.

Поки серце б’ється,
Роблю, що заманеться.
Як тобі мій девіз?

Хай кров проллється —
Ти в небезпеці,
Тож краще перехрестись.

Негідник, загарбник — я маю рушницю:
Така вже робота — бути бандитом.
Захвачу твоє місто і кожну столицю
І буду керувати світом.

Я суперзлодій —
Сміх та й годі.
Виявилось, що я не єдиний.

Є значно гірші,
І вони нищать
Все, що притаманне людині.

Криза та скрута,
В повітрі отрута,
Яка спричиняє хворобу.

До трендів і брендів
Увага прикута,
Поки ведуть на забій, як худобу.

Я суперзлодій —
Пораюсь в огороді.
Я став законослухняним.

Не хочу золота і срібла,
І мені набридло
Бути злим та поганим.

Гроші від нафти,
За свободу слова — ґрати,
Та всяке полум’я було іскрою.

Легко шкоди завдати,
Та ти маєш знати,
Що народжений бути супергероєм.


2026