Вересень — це ще не осінь,
Але вже й не літо. Восени
Нам насняться золотаві сни,
І у снах тих — срібноцвітні роси.

Тихо так під вечір тче цвіркун,
І висвистує щось у гаю синиця.
Скоро спати, та все їм не спиться.
Місце — для пісень і наших дум.

Місце для затишшя і пори
Відчувати все на смак й на дотик.
І осині задубілі соти,
І кружляння сиве комарів.

В мене вже до всіх нема питань.
Я о цій порі немов у вічність
Поринаю. І кленові свічі,
І схилився зморено каштан.

Є життя, яке лише своє
В кожного і в кожної. Каштани
Падають, і б'ються барабани.
Лік веде незримий сомельє.

Та сьогодні — зовсім не про це.
Ще згадаєм кожен наше літо.
Вересень ще сипле своїм цвітом
І торкає вітер за лице.

Непідписаний щоденник загубився в школі.
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортати.
І дивуються, сороки, знакам запитання,
де записувати треба додому завдання.
Зауваження сердиті — ледве не щотижня.
Дві сторінки забруднила розчавлена вишня...
А оцінки? Не питайте — невисокі бали.
То скоріш про кепські справи червоні сигнали.
І соромиться щоденник: ніби він пропаще.
Хай лежав би непомітний — почувався б краще.

2017

Так вміє шелестіти листом
Лиш осокір в парку осіннім.
Нанизує все днів намиста,
Подовжує все більше тіні.

А ми замріяні з тобою,
І плинуть в небі хмар тороси.
Іще учора за горою
Збирали ноги наші роси.

«Життя тривати буде вічно» —
Чи мрія це, чи аксіома?
В парку дерева — жовті свічі,
А поки що ідем додому.

Де найти із літа степлер,
Щоб скріпити листя твір.
Повіває вітер теплий.
Вересень і осокір.

Де найти зшивач паперу,
Щоби зшити повінь літ.
Повіває вітер теплий,
У парку — природи міт.

Аркуші спішать захланні.
Лист, мов цвіт календаря.
Вереснем сьогодні п'яні
Ми з тобою — ти і я.

Пожовтіли трохи стебла,
Осокір і юний клен.
Повіває вітер теплий —
Осені коан і дзен.

Між лип ми стрічаємо серпень духмяний.
Ще трохи є сонце, й посушливо ще.
Та вже холодки шурхотять поміж нами,
Нічних прохолод привідкрилось лице.

Розмірені кроки і теплі асфальти.
Є листя вже жовте, мов осені сад.
Це літо не терпить жодної фальші,
У серпні чекаєм новий зорепад.

Стояти на ґанку? Чи далі рушати?
Як часу нестримно відлунює крок...
Хотів тебе, серпень, іще запитати:
— Куди цьогоріч помандруємо вдвох?

 
Цей сум, в очах
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
 
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
А все повітря шепотить
Прибуде пані шляхом цим
Вся у журбі
Королева йде
Ніч блідішає
Любові зорі в її локонах
 
Ніким не знаний
Ще слова благаю
Мій сум, в очах
Вона не зрить
 
Що ти зажив? Що бачив ти?
Матір зеленої верби
Ім’я промовлю
Я під вікном її лишався
І кроками її втішався
Діждавши знову
Біла Королева, біль мойого серця
Уста запеклі безсловесно
О все чекав би
 
Богине, вчуй мій глибший страх
Я сам невправний
Але навік-віків чекав би
 
О, друже, бувай
Ні, сліз немає
Сумний кінець
Почати щоби
 
 
 
 
 
 
 
 

Чи Південний Буг, чи Джаггер,
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!

Та не рвіть кульбаби ранком,
Не шукайте незворотнє
Тих, хто нехтує сніданком
У завчасне Великоднє.

Джагер* дигером здається,
Гострим, наче серп крізь грати,
Крізь які барвінком в’ється
Дивне над Єством кирпатим.
Не ходи — пірни в калюжу,
Розчинись у світ евглени*
Чистим маковим зернятком,
Як в обіймах Мельпомени…

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.

Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
і є про кого в світі дбати.

Та без надії все одно
життя якесь неповноцінне.
Дивлюсь журливо у вікно,
а там гуляє осінь тлінна.

Обличчя сіре і смурне,
хоч в очі карі не дивися.
Кого тепер наздожене
смертельна балістична птиця?

У небі замість журавлів —
ракети, вибухи і дрони,
пекельна бійня, ридма вдів,
жорстокість, що сльози не зронить.

Лжа істину на розмах б'є
і затуляє рота правді.
Метеликом життя моє
тремтить у згадці безпорадній.

05.09.2026р.

«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.

І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
Ні схлипу, ані стогону,
Ні ремствувань, ні скарг
На те, що над дорогою
Немає світлих барв.
Стурбованість, приреченість
У погляді й словах,
А ти, вогнем обпечений,
Продовжуєж свій шлях...
05.09.26

Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.

Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Їй писати радісне запрошення?

Тій, яку вітав серпневий ліс,
Тій, що не розтанула під зливою.
До теперішніх часів доніс
Вогники фантазії вразливої.

Голос, по-жіночому м'який
І далекий від юрби пихатої,
Чуючи, вкладаю у рядки...
Знов мене ілюзія порадує...

Вже замовкли щирі солов'ї
Поряд із байдужими обличчями.
Ні! Не можу все-таки її
Кликати в життя моє скалічене!

У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.

Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
На рідне - одвічна стійка алергія.

Вбивають підступно. Вбивають жорстоко.
Не можуть пробачити прагнення волі.
А ми не вчимо історичні уроки,
Душею і тілом - беззбройні та голі.

Хронічне мовчання вже з префіксом "-авто",
Лише невтручання - надійна основа.
У нашій країні вбивають за правду.
У нашій країні вбивають за мову.

 птахи літали із криками
 риби плавали мовчки
 якого кричати рибі-от
 для чого навіщо тощо
 під водотовщею кригою
 у будь-який час дня і ночі
 сам би любив плисти рибою
 де-небудь незаморочливо
 спокійно достоту врочисто
 у власних думках поточних
 що вервечки а чи намиста
 байдужі до збочень і злочинів
 немов літописець за книгою
 годинник його пісочний
 що не втручається в дихання
 дихай собі як захочеться
 

Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.

І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
В нас не одна, а дві з тобою долі.
Але ж було...
Ти знаєш, як було.

2011

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.

Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.

Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
по вчорашній зливі.

Свіжістю новий день дише,
гусне тінь і світло,
в шумі, в барвах, вище, вище
лине життєдійство.

Хвилі радісні, урочі
здійнялись над нами.
Та чому… у тебе очі…
сповнені сльозами?

(2026)

1.
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...

Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
лиш на волі п`янкий віє вітер
і так пристрасно струни бринять:

Приспів:
А у циган душа, як пісня,
а у циган любов - вогонь,
кохай мене - безтямно, грішно,
гори-гори - не охолонь.
Ай не-не-не - не треба знати
куди дорога приведе
кохай мене в цю ніч крилату
аж доки сонце не зійде.
Гоп-гоп-опа!
Ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - вогонь палає,
ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - тебе кохаю.
Гоп-гоп-опа!

2.
Ай-не-не-не,
що чекає нас завтра, цигане,
у ворожки усе розпитай.
Чи колись та година настане,
як від пісні залишиться край?

А від краю до краю лиш туга,
а від болю до світла - струна.
То не вітер - то Бог пісню слуха,
ай навіщо ця пісня сумна:
Співаймо ромале...

Приспів
***

Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Рятують далі білий світ.

Такий як є, де рай за рогом,
А сніг з морозом тут — під ноги,
І чорні з черепом корогви
Вже переходять на іврит,
Як випадає квота щастя
Усім долученим причастя —
Дурним і кволим у безчассі,
Що й далі братимуть в кредит…

О, дідько! — Може, твій аналог
Чи згенерований невдало
ШІ недолугим в стані шалу,
Багатовимірний, шпаркий,
Знов долі лоба нам лоскоче —
Голубити геєну хоче,
Щоб не зурочити пророче,
Можливо, кращим, ніж «Не вбий!»

Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.

Останні помахи зими,
Як відставного диригента.
Кулак напружено здійми
У вирішальності моменту,
Розпачливо закрий грудьми
Майбутнє від ресентименту.

Зима - промовець, мім, актор
На сцені пізнього театру.
Ми не побачимо повтор
В напівзабутому Монмартрі.
Сніг падає, немов мінор.
До когось він спішить на варту.

27 лютого 2026

Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…

Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Серце повне жагою творче.

Почуття засліпило очі,
Перед ними твій лик щомиті.
Найсвітліша зоря щоночі
Стала йменням твоїм зорити.

Залишився щемкий лиш спомин -
Не згасити у серці пломінь…

3.09.2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.

Спи, дитинчатко, - засни,
Мов у безвітрі лани,
Чи на родючій землі
Трави високі й малі, -
Як за віконцем пітьма
Тиха, холодна, німа.
Спи, дитинчатко, - засни.

Спи, люба доню, міцніш,
Поки дитинства рубіж
Мріями сповнений вкрай.
Швидше собі засинай,
Поки піснями несу
В душу твою спокій сну.
Спи, люба доню, міцніш.
04.09.26