національна незалежність
 народні танці рідний спів
 ще поки на правобережжі
 живеш одвертий всім усім
 природна мов буденна річ
 на місці вірнім і почеснім
 у радощах або журбі
 цей спіх автівок і причепів
 на тлі полів у світлі злотім
 зернá яке зійшло для жнив
 під небом лагідно безоднім
 що ллється мовою без слів
 подібне знайдеш і на сході
 поміж калин і соловʼїв
 та мусиш бути наготові
 у незалежності своїй
 

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

"Матуся" іспанською буде "mamita"...
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.

У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу...
Розплющую очі... І сльози... О, Боже!

Сюжет серіалу стирається вітром.
Іспанською мовою пишуться титри.
"Матуся" іспанською буде "mamita" -
Шепоче світанок, жалобою вкритий.

Ти снилась мені, безпорадна і хвора,
І навіть надія лунала мінором.
Прокинувся. Більше не маю сил жити.
"Матуся" іспанською буде "mamita".

Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.

Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Хоч божився шайтан,
Що він «русскій Іван»,
Та шайтану хана в Дагестані.

Мафіозі тамтешні у Ржищеві
Все накручують ставки завищені.
Хоч крути, хоч верти,
А по ставці плати,
Бо інакше не жити у Ржищеві.

Шимпанзючка із Феофанії
Опинилась в поганій компанії.
Три бандити – койот,
Оцелот і єнот
Верховодять у Феофанії.

До салуну у центрі Харбіна
Учащають старі хунвейбіни.
Заснував той салун
Ніби Мао Цзедун –
Поважають його у Харбіні.

Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...

Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
Не додає ні величі, ні вдачі

Лякливим лялечкам капустяних біланів
Яким ранковий промінь зуби шкірить -
Pteromalus puparum* між каштанів -
Ось мабуть те, щоб в інше, краще вірить.

Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
Під гучний гуркіт землетрусу
Любові.
Так правду не збагнеш без істини, —
З’єднати дві частини цілого, —
Можливо, якщо світ чорнилами
Торкається паперу білого.
Він пише, пише їй освідчення,
Несамовитий дух охоплений
Вогнем, віддавши все служінню
Любові — пізнанню, як істині.

17.08.2026

Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.

Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
гризот натомість і печалі.

Не множ ні попелу, ні сліз.
У справі розпач — не порадник.
Не допоможе, звісно, й злість.
А сумнів — то відомий зрадник.

Хоч скільки трапиться дверей,
зачинених перед тобою,
бодай одні, як той борей,
відчиниш волею самою.

2018, грудень

То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Слабким не місце в цьому Колізеї.
Її шляхи нагадують бедлам.
Спочинемо із бивнем у музеї.
Помолимося сніговим богам.
Зими жорстокість, ніби лють Вандеї.

20 лютого 2026

Металися бурі, згори гримкотіло,
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради свободи і правди живи.
Радієм багато, сумуєм чимало
І віримо в щастя своє будь-коли, -
Тебе, Україно, в піснях уславляли,
Повік боронити тебе присягли.
Відважно стерпіла страждання і болі,
Щоби досягнути високих орбіт, -
Змужніла в боях за повагу та волю,
Дивуй і надалі звитягами світ.
24.08.26

 
Трава волоссям, а ти левиця на осонні
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
 
Для мене ти – Вода, яка танцює
 
 
✴
 
О леді, ти – Вода, яка танцює
 
Осінні листя, у тім огні, де ми лягли
Горять на попіл, так само, дні оце мої
Все відчуття, все твої очі, сяючі
Години пам’ятні, земля, сіль, квіти, линучі
 
О, прощавай, Вода, яка танцює
 
 
 
 
 
 
 
 

 на що мені сумнівних істин
 проблем закреслено потреб
 я радше обираю відстань
 і незавершений портрет
 кидаючи в простий горнець
 відомі всім інгредієнти
 додам іще насамкінець
 дещицю прянощів секретних
 моє життя щось типу хобі
 можливо навіть уві сні
 ношу який завгодно одяг
 й пишу про це чому би ні
 

Чи ми трипільці, чи скіфи, сармати…
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -

Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
Престолів тлінних в життєвім вирі,

Як боронити народу здобутки,
Щоб жити довго і незабутньо.
В генах записаний шлях у майбутнє,
В кожного - інший і самобутній.

Кожен є ланкою спільного духу,
Є ухилянти і є відчайдухи.
Все як у Світі - є темрява й світло,
І півтонів чарівних розмаїття)

В музиці, слові у рухах і фарбах,
У сході сонця й воєнних загравах,
Посеред бою, морозу й дощу,
Щоб не спинився наш рід і не вщух…

Не обминути, не переступити -
З часом ввібрати все і пережити…
Так люд продовжує рух ланцюжками
Не у минуле - вперед за віками…

Героїне мого роману!
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.

А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
Не розпалять палкий вогонь.

Неозвучених слів обійстя
Вже давно, мов провалля рим.
Ну а мрія мені: "Не бійся!
Залишайся завжди сліпим!"

Знову лізуть у душу люди,
Телефонний дзвінок: "Алло!"
Розумію: тебе не буде...
Та ніколи і не було!

Не чекає мене на розі
Дивна зустріч. Мовчить кларнет.
В сірий світ, що живе у прозі,
Необачно прийшов поет.

Літні спогади - вже не друзі.
Друзі - тільки рядки сумні.
Я - заручник своїх ілюзій!
Може, й смішно... А, може, й ні.

Але іншим я вже не стану!
Хай дорога моя - крута,
Героїні мого роману
Я в нікуди пишу листа.

І на відповідь не чекаю -
Повертається лист назад.
Тиха музика небокраю -
Нескінченний мінорний лад.

О, натхненна моя омано!
Правду болісну не прийму:
Непотрібні мої романи,
Їх читати нема кому.

Компромісів мені не треба
Та вразливого укриття.
Так і буду лише про тебе
Тихо мріяти все життя.

Я купляю в атебе
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!

Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
І мене, й тебе!

Справжню "Дружбу" я куплю,
А не суррогат!
Таку саму, як купляв
Ще сорок літ назад!

Зроблю з "Дружби" бутерброд,
Зверху - часничок!
Добре, що в цім світі є
Плавлений сирок!

Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарні свідки.
Погортаєш та й побачиш: скільки раз бувало,
Що вони слово давали, але не тримали.
Підло й ницо поступали із тим, хто їм вірив.
Бо у підлості й нахабстві для них нема міри.
Щоб далеко не ходити, хочу розказати,
Як підступно москалі ті вміли поступати…
Неспокійно в Орді було, знов хани зчепились,
За правління над ордою серед степу бились.
Хан Улу-Мухммед з ордою битву ту програли
І тепер в ліси на захід мерщій утікали.
Ускочили у Верховські у землі ордою,
Що були чи під Москвою, чи то під Литвою.
Москва ближче. Хан став князя Василя прохати,
Щоб дозволив перебути та перечекати,
Поки хан збере знов сили, щоб стати до бою.
Бо ж прийшов в Верховські землі з малою ордою.
Молодий князь Василь Другий і не одну днину
Думав, бо ж Улу-Мухммеду був добряче винен.
Коли п‘ять років до того хан ще був у силі,
То віддав ярлик великий отому Василю.
Хоча міг і його дядьку Юрію віддати,
Бо той теж в Орду приїхав за ярлик прохати.
Ще й мав більше на те право. Бо ж, згідно порядку,
На престолі мав сидіти тоді саме дядько.
Князь подумав, з боярами теж мав раду довгу
Та і вирішив, урешті прихистити того.
Виділив йому кочів‘я під містом Бельовом.
Ще й договір підписали, дали чесне слово,
Що один одному шкоди не будуть робити,
Поки буде хан з ордою в цих землях сидіти.
Хан шатро своє над річку Бельову поставив,
Сюди кожен, хто за нього, коня свого правив.
Щоби воїни без діла його не сиділи,
Кілька раз в литовські землі у набіг ходили.
Взяли здобич чималеньку… Та ж сил небагато,
Щоби можна було знову у степ вирушати.
А зима вже на порозі. Чого у степ пхати?
Зібрався хан із ордою отут зимувати.
Весь свій табір вони тином городити стали.
Поміж тином вони снігу добре втрамбували.
Полили його водою. Вали вийшли гарні.
Ворогам на такі здертись – то робота марна.
Зготувалися, щоб можна було зимувати,
А не десь посеред степу з голоду вмирати.
А московські доброхоти князю шепотіли,
Що ті кляті бусурмани під боком засіли.
Від них можна серед зими всякого чекати.
Треба їх, мовляв, негайно у степи прогнати.
А заодно й поживитись, бо ж москалі знали,
Що добра в Литві татари багато набрали.
Не встигла орда вмоститись, посланці припхали,
Щоби хан в степ забирався, вимагати стали.
А куди? В степу чи голод орду доконає,
Чи то ворог хана, тільки про таке узнає.
На таке нахабство й підлість хан не сподівався.
- Князь же Василь давав слово, на Біблії клявся?!
Куди ж людей поведу я у зиму люту?
Але посланці нічого не схотіли чути.
- Як не підеш добровільно, силою здолаєм.
Князь уже і рать велику у похід збирає.
А Василь і, справді, військо уже встиг зібрати.
На чолі стояли двоє двоюрідних брата –
Два Дмитра – Шемяка й Красний. Сам не став ходити.
Вирішив ту справу браттям отим доручити.
Вони й на Василя того зуб великий мали.
А уже б Улу–Мухммеда живим закопали.
Бо ж віддав ярлик не батьку, а нездарі цьому.
Тож збиралися помститись незабаром йому.
Військо вони чималеньке в сорок тисяч мали.
Москвичів лиш двадцять тисяч в тому війську пхали.
А ще ж тверичі. Та й браття не самі подались.
В кожного свої дружини чималенькі мались.
Хоч Василь і доручив їм військом керувати,
Та на них ніхто у війську не хотів зважати.
По дорозі грабували, кого лише стріли.
Усі землі по дорозі ущент розорили.
Як дістались до Бельова, шикуватись стали.
Як побачив хан, то страхи його подолали.
Усього ж він має тільки три тисячі воїв,
Як з армадою такою ставати до бою?
Став просити він Шемяку бій не починати,
Що готовий поступитись і у степ рушати.
Хай до ранку почекають. Та озливсь Шемяка.
Не влаштує його ханська поступка ніяка.
Він жадає помсти, тому битві скорій бути.
Ні про що друге Шемяка не схотів і чути.
Хан вернувсь до свого стану, де вої чекали,
Повелів, щоби до бою зброю готували.
Вранці всі полки московські наступати стали.
Нукери, велінням хана, на те і чекали.
Хан їх вивів в поле чисте, щоб там помирати.
Зіткнулися серед поля дві ворожі раті.
Хоч татари мужньо бились та що їм у тому.
Москалі говорять: сила ломить і солому.
Напосілися, спинили татар і погнали.
Щедро сніг на полі трупом татарським встеляли.
Ханський зять в бою загинув. Орда відступилась
І в «льодовому містечку» своїм опинилась.
Ввірвалися вслід за ними і московські раті.
Стали вони усе більше татар притискати.
Та Шемяка не підтримав тих, хто увірвася.
Сам із основною раттю у полі зостався.
Хан побачив, що ворожа сила невелика,
Нукерів своїх до себе скоріше закликав.
Стали вони московітів шаблями рубати.
Тих, хто звідти врятувався, було небагато.
Воєводи необачні так там і зостались.
Так Шемяці перемога в той день не дісталась.
Але він горів бажанням орду все ж добити.
І нову атаку зранку збирався трубити.
Але мценський воєвода Григорій Протасьєв
Заявив, що гонець князя до нього дістався.
Він, мовляв, велів негайно битву припинити
Та із тим Улу-Мухммедом велів мир вчинити.
А, оскільки рать московська порядку не мала,
То князів на те багато одразу ж пристало.
Тут питання, чи то совість Василя дістала
І він, дійсно велів, щоби битву припиняли?
Чи отой Протасьєв просто вигадав? Хто знає?
Він перед Улу-Мухммедом борг життєвий має.
Колись князь Айдар ординський хотів полонити,
Але Улу-Мухммед, як дізнався, велів відпустити.
Може, тим якраз віддячив. Вранці серед поля
Перемовники зібрались вирішувать долю.
Хан, за те, щоб залишитись отут зимувати,
Обіцяв, що він не буде повік нападати
На Московію, і дані просити не буде,
І залишить в аманатах синочка Махмуда.
Ще і здобич всю віддати разом із полоном,
Що орда в литовських землях набрала «законно».
Та московські воєводи уперлися рогом,
Вони прагнуть перемоги і більше нічого.
Прагнуть всю орду покласти. Так велів Шемяка.
І його б не влаштувала поступка ніяка.
Хан то знав, тож результату і не став чекати.
Поки туман почав землю навкруг огортати,
Вивів нукерів зі стану, над річку пробрався
І до раті московітів із тилу дістався.
Московіти небезпеки угледіть не встигли,
Коли раптом із туману нукери надбігли.
Налетіли й московітів узялись рубати.
А ті сонні, тож не знають, що в руки хапати.
А тут ще Протасьєв раптом узявся кричати,
А за ним і його люди: «Втікати! Втікати».
Паніка розпочалася, люди заметались,
З-під татарського удару кругом розбігались.
В‘язли в снігових заметах, борсались, волали.
А татари налітали й безжально рубали.
Від татарина одного з десяток втікало,
Бо від страху «героїчно» у штани наклали.
Гинули і прості вої, й князі, воєводи.
Злість татарську зупинити тоді було годі.
Майже все московське військо на полі зосталось.
Лиш Шемяка, брат та кілька князів врятувались.
З ними воїв небагато. Хащами кружляли,
По яругах та по нетрях ще довго блукали.
А тим воям, що вдалося їм порятуватись,
Не всім усе ж удалося до «своїх» дістатись.
Бо селяни, що вони їх ішли-грабували,
По дорозі половили та і повбивали.
Улу-Мухммед, розоривши землі навколишні,
Табір свій коло Бельова все-таки залишив.
Зайняв Казань, що до цього в руїнах лежала.
І Казань та стольним градом хану тому стала.
Звідти він, його потомки тим москалям мстили.
І не раз москалів в полі добряче лупили.

Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і тривожний термін.
Хай клени не затулять дороге,
Те, що в житті у тонусі тримає.
Стоять кленки, як військо у каре,
Чекаючи майбутнє, мов трамваю.

19 лютого 2026

Ця нiч менi не допоможе,
Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.

Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Немов в руках солодка вата,
Яку так хочеш смакувати,
Забувши про страшну вiйну.

Нiч спеку крилами прикрила,
Повиривала в тишi сум.
Душа по стiнах походила,
Пiднявши високо вiтрила -
Крокує крiзь ракетний шум.

Не впевнена, що знову покохаю,
уже достатньо любощів почуто.
Нехай воркує горличка у гаю,
а там подивимось, як далі бути!
А там побачимо, що нам наврочить
циганка-доля на міфічних картах.
Можливо, не пізнавши білі ночі,
ми нігтя одне одного не варті.
Боюсь розхлюпати останні сили
на хибні вежі золотих ілюзій.
Я іншого вже називала милим,
і звикла, що з тобою тільки друзі.
Для тебе відкриваю двері дому
і слухаю душі печальну скрипку.
Поставимо масні крапки на цьому,
бо сивий голуб серця б’ється в шибку.
Іще звучать його слова ласкаві
прекрасною сонатою Шопена.
Немає в мене жодної підстави
чужого називати нареченим.

22.08.2026р

Подаруй мені усмішку,
Поцілунком привітай, -
І розваж словами трішки
Душу змучену украй.
Утішай її без строку,
Пожалій усю сповна, -
Заслуговує на спокій
Віком втомлена вона.
Лиш від тебе я чекаю
Вічних прагнень носіїв, -
Тільки пестощі безкраї
Заспокоюють її.
Ні дихнути, ні зітхнути
І не випростатись теж, -
Та дівається десь смуток,
Як ти втіхою стаєш.
23.08.26