Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.

Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Індик співає гірше, бо індик.

Індик в селі - місцева цяця,
Перед всіма він дуже любе вихваляться.
Але як бачу хвостик невеличкий -
Не сумніваюся: то - не індик. Індичка.

Він не дотягує до ноти "ля",
Тому в селі йому кричать "гиля-гиля".
Він водиться у нашій Україні,
А може ще в якійсь він є країні.

З індика юшка вийде оттака👍
Корисний він, ви не чіпайте індика!
Інакше обере він путь найгіршу -
Раптом розпочне писати вірші.

***
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.

***
Неписані закони для совдепії
під управлінням урки-пахана.
Осатанілу бестію
попи віншують месою,
бо їм рідніша матері війна.

***
Лоху і поцу важко щось обрати
одне – обох не винесе земля...
одному не тікати,
то – за ґрати,
а іншому – не куля, то петля.

***
Частіше не сирени, а собаки
попереджають про ракетопад,
а розбишаки
не ідуть в атаку,
бо мало їх вертається назад.

***
Історію людей не оновити.
Її програма має хибну суть
і як не пояснити
паразитам –
вони існують, отже, не живуть.

***
Часи для перемін це засторога –
не гаяти скороминущий час.
До перемоги
не одна дорога,
аби лише не безголов’я мас.

Підсумок
Найдовша з війн війна тисячолітня.
Інвазія гельмінтів із боліт
триває ось уже тринадцять літ...
узявся відморозок з підворітні,
а заодно і телепні елітні
з лиця Землі звільнити білий світ.

09/26

 ось і надвечірʼя
 дощик покропив
 вицвіле ганчірʼя
 звисле з проводів
 піднебесні риби
 сунуть далі геть
 комунальник
 сивий
 думає про смерть
 небо після смерті
 чорне чи блакить
 де ж напарник
 петрик
 ув одежі спить
 що воно в онуків
 там у чужині
 і чи дійдуть руки
 до чобіт на сніг
 влітку ясно ліпше
 викосив траву
 сів у тінь і дишиш
 видів то в гробу
 

Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.

Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
ікони та вишивку мами.

Згоріли у жерлі лихому
пороги й татусеві вишні.
Немає ні саду, ні дому,
у кіптяві небо Всевишнє!

Давно вже тікають від страти
за ґрати знедолені інші.
Це хата, лише, тільки хата,
чого ж ти ридаєш невтішно?

Невже по стерні не ходила,
не бачила згарищ і болю?
Допоки не спалені крила –
ніхто душу не поневолить.

06.09.2026р.

Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.

Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Мов на сторожі озброєна рать.

Гриб білобокий сховався під дубом.
Свіжість повітря рознеслась навкруг.
Вересень весело грає на дудці,
Вітер здіймає навколишній рух.

Як же, людино, у лісі приємно.
Збіглась брусниця - щедро у травах.
Ось і дерева вклонилися чемно,
То ж збережи красу цього краю.

Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.

На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
душі «не своїй» все одно.

Лиш бридко чомусь уранці.
Мов бубон, гуде голова.
А радість будує шанці
і мишам проміння збува.

Стираються риси, межі —
де гідність? — в пітьмі — де ганьба?
Не видко ні з дна, ні з вежі,
хоч як роззирайся в оба.

До краю йти ж недалечко,
дістатися важче зірок.
Щоразу тенька сердечко,
як трапиться шляхом шинок.

Небавом проп’ється хрестик,
і вдача припнеться на гак.
«Не треба, шинкарко, решти,
коли і життя вже навспак...»

2020, березень

Вода розлилася в долини.
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.

Вода розлилася степами,
Як щось непромовлене в нас.
Вода розлилася, мов панна.
У неї шубовснув Пегас.
Слова пронеслись козаками.
І промінь у лісі погас.

Вода вже не знає обмежень,
Нестримно несеться кудись.
Вода, ніби пісня для мертвих,
Звучатиме в даль і у вись.
Фатальний завершився термін.
Минуле й майбутнє зійшлись.

1 березня 2026

Холодний бовдур
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!

Бо що нам діти —
Голодні миші!
Ординці в житі,
Життя в Парижі...

В рулетку грати,
Мабуть, не зайве.
Бандуро, грай-но
Нам dub звичайний.

Наллємо пива
Чи оковиту,
Нехай коліно
Ще блудить житом.
Чуже нам ближче
Було зазвичай ,
Як хіть до влади
Чи Фрідріх Ніцше.

О, Газдо! — згадуй
Тепер про долю,
Про волю вільну,
У чат «Стодола»
Пиши натхненно,
Ховай до хмари,
Немов у гени
Вовків кошари…

Старі бульбульці - публіка нервова,
Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.

Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
Продав мені за ром останній пейс.

У майстра кухля ані дня без спирту!
Від зла - казенка - вірні меч і щит!
Слив'янка, спотикач і оковита -
Сніданок, і вечеря, і обід.

Первак, монголька, пінна варенуха -
Брати по крові! І насущний хліб.
Від старки пиячок міцніє духом,
А потім смерть кладе його у гріб.

07.09.2026

Занадився тхір
У бабусин двір, -
Уночі проник
Знову у курник.
Ухопив курча
І мерщій помчав
Звично до нори,
Де малі тхори
Щодоби, мабуть,
На трофеї ждуть...
07.09.26

ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)

ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду.
Андромаха – його дружина-царівна, горлиця на спалених мурах, жива пам'ять Кілікії.
Хор троянських жінок – відлуння Пергаму, голос тривоги та скорботи міста.

СЦЕНА 1: Вежа кривавого світла
(Скейська брама. Захід сонця стікає по каменю, наче жертовне вино. Гектор височіє на мурі, закутий у бронзу, мов мідний ідол. Поспіхом, ламаючи кроком тишу, заходить Андромаха. На руках її, мов блідий пагін, засинає дитя).

Хор троянських жінок:
Багряне око Геліоса тоне у мірнім гойданні солоних хвиль. Коні Пеліда копитами крешуть іскри із чорного праху, котять під мури залізну темряву. Жах, наче плющ, обплітає високі вежі Пріама. Чий спис розітне цю ніч, що повзе з ахейського табору? Хто заступить поріг перед кроком блідого Танатоса?

Андромаха
(Припадає до його правиці, пальці її шукають тепла серед холодного металу):
Гекторе! Опоро моя, обмита сльозами! Навіщо ти знову вінчаєш чоло цим шоломом гривастим, що дихає смертю? Твій дух, цей несамовитий Арес у грудях, стане твоїм же катом. Твоя доблесть – то гострий жертовник для власного сина і для мене, приреченої на плач. Невже ти не чуєш, як у полі вже гострять ахейські списи на твою самотню вдову, на твоє беззахисне пташеня?

Гектор
(Обличчя його нерухоме, погляд прикутий до заграви, де димлять грецькі кораблі):
Андромахо! Слова твої падають на серце важким свинцем, розпікаючи душу. Але як мені пити прохолоду фортечних стін, коли мої люди падають горілиць у пил під мечами данайців? Я вигодуваний хлібом великого Пріама, я вчився першим стрічати залізну бурю і сіяти смерть у лавах ворожих. Сором випалить очі моїм нащадкам, якщо я сховаюсь під крило твоєї тривоги від суворого блиску ворожої криці.

Андромаха
(Притискає немовля до його грудей, закриваючи сином дзеркало мідного панцира):
Поглянь на цей пагін, Гекторе! На Астіана́кса, нашого маленького володаря міських мурів! У мене немає більше прихистку під цим холодним небом Олімпу. Батько мій зійшов у Аїд через лють Ахілла, сім братів моїх у єдиний день захлинулися кров'ю серед білих овець. Ти для мене тепер – і батько, і свята мати, і брат мій ніжний, і солодкий мій чоловік! Заклинаю тебе живою кров’ю цієї дитини: не виходь на рівнину, де панує Смерть, лишайся на вежі, будь нашим живим муром!

СЦЕНА 2: Обіцянка небу
(Гектор лагідно дивиться у вічі дружині. Повільним, майже ритуальним рухом він знімає свій важкий мідний шолом із грізною кінською гривою і кладе його на випалені сонцем камені бастіону. Малий Астіанакс, упізнавши обличчя батька, перестає боятися, посміхається і тягнеться рученятами до його плечей. Гектор бере немовля на руки і високо підіймає його над безоднею світу, ближче до вечірніх зірок).

Гектор
(Його голос звучить розлого і міцно, котячись над мурами, мов далекий грім):
Зевсе пресвітлий, великий володарю Олімпу, та інші безсмертні боги, що тримають небо! Почуйте гарячу молитву батька на цих кривавих порогах. Зробіть так, щоб цей хлопчик, мій кволий пагін і спадкоємець троянського роду, став першим серед мужів Іліона. Нехай його рука тримає залізний спис міцніше, ніж моя, а серце ніколи не знає холодного страху в запеклій битві. І коли він повертатиметься з поля слави з кривавою здобиччю, нехай вороги німіють, а свій народ каже: «Він набагато кращий і славніший за свого батька Гектора!»

Хор троянських жінок:
Але мовчать безсмертні боги на Олімпі, важкі свинцеві хмари затягують небосхил. Горючі сльози матері падають на холодну бронзу лат, а палка молитва батька летить у порожнечу згасаючого дня. Мойри вже тримають занесені ножиці над ниткою цього життя.

Гектор
(Повертає дитину Андромасі, ніжно торкаючись долонею її вологої щоки):
Іди додому, Андромахо, під захист рідного склепіння. Пряди тонку вовну зі своїми служницями, доглядай за священним вогнищем і тримай веретено. Ніхто в цьому підмісячному світі не втече від своєї долі – ні блідий боягуз, ні запеклий герой, якщо Мойри вже випряли і зважили його нитку. Війна – це сувора справа чоловіків, які народилися під сонцем Іліона. І моя доля – бути першим серед них. Я мушу йти на рівнину. Син Пелея – Ахіллес – вже чекає на мене біля палаючих хвиль Скамандра.

Андромаха:
(Робить крок назад, притискаючи сина до серця; сльози її світяться в останніх променях заграви)
Я йду, мій царю, мій єдиний володарю... Але душа моя навіки залишається тут, на цих каменях. Позаду тебе – пустеля. Якщо ти впадеш завтра під ударом ахейської криці – весь Іліон згорить до попелу, а нас поженуть у ганебне рабство за солоне море. Прощавай, Гекторе. Прощавай, мій єдиний захиснику і мій останній прихистку.

СЦЕНА 3 Сонце, що тоне в Скамандрі
(Минуло кілька днів. Фатум здійснився: Гектор поліг у пилу, зраджений богами. Андромаха стоїть на тій самій кам'яній вежі, проте простір навколо невпізнанний. Золоті палаци Пріама палають, важкий чорний дим застилає Олімп, а натовп троянок б'ється в істериці під ударами загарбників).

Хор троянських жінок
(Їхні голоси зливаються у суцільний гул поминального плачу):
Горді мури Пергаму впали, розбиті залізним тараном! Колісниці чужинців гуркочуть по наших брукованих вулицях, чавлячи костями мертвих! Священна кров старця Пріама окропила сплюндровані вівтарі, ненажерливий вогонь Гефеста пожирає наш тисячолітній Іліон! Де тепер твій надійний щит, нещасна Андромахо? Де твій богорівний муж, що обіцяв спинити цю залізну хуртовину?

Андромаха
(Одягнена у розірване жалобне шмаття, її тонкі зап'ястя безжально стягнуті грубою мотузкою; грецькі найманці силою виривають немовля з її ослаблих рук):
Одіссею, хитромудрий крутію, нещадний хижаку із суворих скель Ітаки! Не торкайся мого чистого пташеняти, він же лише беззахисне немовля! Ця дитина нікому в житті не вчинила зла, він лише лагідно посміхався вечірньому небу! Навіщо ви тягнете його, мов жертовне ягня, на найвищу вежу палацу? Гекторе! Почуй мій шалений крик із темних глибин підземного Аїду! Устань із праху, розірви кайдани смерті та захисти свого єдиного сина!

Хор троянських жінок
(Закривають обличчя руками, падаючи горілиць):
Страшний падіння політ... Глухий, важкий стук об прадавній камінь... Крик маленького Астіана́кса захлинувся і навіки обірвався в гарячому повітрі. Останній паросток великого роду Гектора знищено нещадним Фатумом. Живий щит Трої розбито на тисячу дрібних шматочків.

Андромаха
(Повільно падає на коліна, її погляд приковується до багряного неба; крик стихає, і голос стає крижаним, моторошно спокійним):
Все скінчилось. Моє земне сонце назавжди потонуло у кривавих хвилях Скамандра, як колись потоне сонце і слава всіх великих міст землі. Везіть мене, царівну Андромаху, в залізних ланцюгах… везіть у ваш далекий Епір, жорстокі сини невблаганного Ахілла! Там, у темному рабстві, я у спогадах серця відбудую нову, невидиму Трою. Я назву чужі річки іменами моїх замордованих братів та свого маленького сина. І до останнього подиху це зранене серце належатиме тільки йому – моєму мужеві Гектору, який залишився лежати під цим величним попелом.

Хор троянських жінок:
Чорний попіл засипає очі живим і мертвим. Ахейські кораблі, важкі від здобичі, відпливають на далекий Захід. Місто зникає, але історія великого кохання стає безсмертною піснею Вічності.

Далі буде.

я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне

оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем всамітнитись
щонайскоріше

і пірнемо осіннім
сумним містом Лева
в ті роки де були ми
король-королева

в ті часи коли було
все легко та просто
ти була просто Мері
а я просто Костя

Ми всі складаємось з нічого,
Із вакууму, пустоти.
І тільки наша віра в Нього
Нас робить гідними мети.

Наше життя- то плід реакцій,
Плюсів та мінусів зв'язок,
Розділення на сотні фракцій
Продуктів вибухів зірок.

Нас Час і Простір породили,
Прямі? криві? - байдуже це.
Якісь таємні дивосили
Розбили первісне яйце.

06.09.2026

Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.

Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас покидає і руки здійма.
Залишаються тільки розмови у залі й на кухні.

Відшуміла епоха, немовби старий контрабас.
Голос часу охрип. Не рятують античності хори.
Проривається звідкись стривожений, пристрасний бас.
Більше нам не дозволять банальні повтори.

28 лютого 2026

Перегортаю я альбом світлин з дитинства,
І знову зайчик сонячний стрибає.
Думки летять лелеками біля хатини,
В якій співає мати : баю, баю...

А потім білу ризу одягне світанок,
Щасливі йдемо у пшеничне поле.
Радію я землі заквітчаній, коханій,
Безмежності її, красі і долі.

Нарвемо маків і ромашок для віночків
І ще волошок синіх, звіробою...
З любов'ю розкривали квіти ніжні очка.
На жаль, ті фото пахнуть лиш журбою.

«Ти дослухайся звітних!» —
Шерхотіла у простір канва.
Неупинно тремтить
На обличчях життя бахрома
Білим сріблом завчасним,
Якого не в змозі спинить
Над рубіновим тлом
Злих думок відокремлена хіть…

Ось пісок у безчассі -
Бринить, як холодна коса.
Чи приспати його, чи чекати, допоки роса
Упаде у обійми прийдешнього
Ранком весни,
Як трикратне «Агов!»
У поснулих просторах верстви?

«Чи для них Оджалеші дарунком солодким, як джус,
В задзеркаллі густому проллється за новий союз —
Той, що довшим за вічність постане у темряві літ?» -
Шерхотіла канва і … росою ряснів живопліт

Здавалося, що усе добре йшло.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
Зірвалися і подались услід,
Аби догнати у степу й добити.
Та він чомусь не став того робити.
Напевно, знав який підступний схід.
Не раз стикавсь з монголами в бою,
Знав дуже добре, що від них чекати.
Ще й Вітовта надумав умовляти,
Аби тримав все військо у строю
І на монгольські зваби не купився.
Та Вітовт лише вислухав його
І вирішив, що знає більш того,
Мовляв, пожив на світі, надивився.
Коли монголи кинулись втікать
Й хоругви слідом кинулися мчати,
Чомусь не став їх Вітовт зупиняти.
Ледь сам не кинувсь ворога рубать.
І що в степу там діється тепер?
Боброк вдивлявся, щоби зрозуміти.
Та лише пил несло звідтіля вітром.
А гуркіт бою інші звуки стер.
Хоча… Десь рівно загула земля.
На бій не схоже, рівномірний гуркіт.
Йому таке доводилося чути.
Орда, здається суне звідтіля.
І, справді – величезна чорна хмара
Посунула зі степу. Розійшлась.
Одна у тил хоругвам подалась,
Аби їм з тилу нанести удари.
А інша мчала на литовський стан.
Татари Тохтамиша ледь почули,
Своїх коней одразу повернули.
Не став у битву втягуватись хан.
А більш нікого в таборі нема.
Лиш Вітовт і мала його дружина.
Коли орда ударить – князь загине.
Вітовт даремно стяги підніма
Та закликає в поміч. Вже нікому
Йому на поміч з війська не прийти,
Бо війську в полі прийдеться лягти.
Боброк відчув спочатку легку втому,
Як перед боєм часто з ним бува.
Чоло його рясним зросило потом.
Він тихо мовив: - Хлопці, до роботи!
Та весь загін почув його слова.
Із піхов легко вирвались мечі.
Він лиш махнув рукою й полетіли,
Ординський лет спинити захотіли,
Хоч розуміли – смерть за ними мчить.
Напевно, Вітовт, врешті зрозумів
Всю небезпеку й коней повертає.
Бо він на втечу мало часу має,
Поки ординський лет загін не змів.
Боброк не бачив, просто відчував,
Що князь устигне. Розгорнулись в лаву
І з криком войовничим предків: «Слава!»,
Загін, як коршун на монголів впав.
Мечі дзвеніли, цебеніла кров,
Летіли стріли, жертв собі шукали.
Найперші під копита вже упали
Та смерть хапала нових знов і знов.
Боброк рубався, наче молодий,
Хоч під шоломом голова вже сива.
Червоною в коня зробилась грива,
Але до того не звикати їй.
Встигав удари шабель відбивать
І сам рубав, наскільки було сили.
Життя його тому всьому навчило.
Тут головне удару не взівать.
Але взівав… Не шабля, а стріла
Не знати й звідки раптом прилетіла,
Пробилась клята крізь кольчугу в тіло
І усі сили в одну мить взяла.
Важенний меч враз випав із руки,
Сповз із коня іще свідомий поки.
Лиш кінські ноги… ноги на всі боки.
А тіло враз зробилося легким.
Дививсь на себе, мовби звисока.
Не відчував ні болю, ані страху.
Усе кудись пропало одним махом.
Побачив смерть, яка його чека.
Й за мить якусь чи то за цілий вік,
Поки та смерть до нього підступила,
Життя усе повз нього пролетіло,
Події, що він їм утратив лік…
Він княжий син із роду Коріята
Родився на Волині. Батько мав
Синів десяток – всі князівських прав.
Та де було на всіх князівства взяти?
Дмитро з молодших був. Отож йому
Батьківський стіл у снах лиш можна бачить.
Отримав він наділ малий, одначе
Над річку Бібрка. Саме і тому
Боброком всі його і називали.
На тій землі він замок збудував.
Хоч замок той не надто виглядав.
Навряд чи порятує від навали.
Та, тим не менше, господарював.
Дружину мав, яку кохав без тями.
Вона у нім кохалася так само.
А скоро вже і двох синочків мав:
Бориса і Давида. Ті росли,
Немов з води й батьки тому раділи.
Та доля уже лихо спорядила,
Щоби такі щасливі не були.
Якось до князя Любарта подавсь,
Узяв з собою майже всю дружину,
Бо шастають скрізь таті без упину.
Затримав його трохи довше князь.
Коли ж вернувся – замку не було.
Один лиш попіл вітром розвівало.
Мабуть, ординці зі степів напали?
Чи військо ляхів краєм цим пройшло.
Бо на Волинь вони вже зазіхали
Давно. Хотіли все до рук прибрать…
Дмитро став жінку і дітей шукать.
Ну, жінку… мертву швидко відшукали.
Лежала вбита із мечем в руці.
Мабуть, що до останку захищалась.
Кров на мечі – тож ворогам дісталось.
Принесли біль враз спогади оці.
Як поховали жінку, як шукали
Синів, але і сліду не знайшли.
Мабуть, монголи у ясир взяли?!
Тоді, вважай, що навіки пропали.
Ті дні у грудях випекли йому
Усе живе. Що мав тепер робити?
Шукати винних чи так далі жити?
Тут все про них нагадує. Тому,
Рішив по світу долі він шукати.
Спочатку в землі сіверські подавсь.
Із радістю прийняв його там князь.
Та Сіверщину мусив полишати.
Спокійно надто в краї, а душа
Бажала бою. Тож він розпрощався
Та і у Нижній Новгород подався.
Надій, знайти там «спокій» не лишав.
Там вічний бій, бо ж там орда під боком.
Там можна свою душу відвести,
Дружину в бій з ордою повести.
Князь Дмитро взяв його на службу поки
Лише звичайним сотником. Проте
Вже скоро його здібності помітив,
Рішив одразу тисяцьким зробити.
А то, повірте, діло не просте.
Як тисяцький в походи він ходив.
Із князем часом у Москві бували.
Потроху його серце відтавало.
Здавалось, він ожив, повеселів.
В один із днів на вулиці Москви
Він дівчину зустрів… і серце стало.
Воно, здавалось лиш цього чекало,
Щоби шепнути врешті-решт: «Живи!»
А дівчина та була не проста,
Сестра самого князя. Він, одначе,
В її очах також вогонь побачив.
Боротися із почуттям не став.
Рішив, що Анна (звали так її)
Жоною стане. Щоби бути поряд
В Москву до князя перебрався скоро.
Пустився, може проти течії.
Та не втонув, бо вже надію мав.
Готовий був у коржика розбитись,
Та з Анною, урешті одружитись,
Лиш згоди князя тільки і чекав.
Дмитро Московський уже знав про нього,
Розумних мати воєвод хотів,
Отож Боброком довго не вертів,
Призначив воєводою до всього.
Сказав, як буде вірою служить,
То сестру Анна він віддасть за нього.
А що Боброку треба, окрім того?
Його душа бажала знову жить.
В Москви було доволі ворогів,
То гризлися князі поміж собою,
А то мурза заскочить із ордою.
Отож, Боброк на місці не сидів.
Як князь з Рязанню горщики побив,
Олег Рязанський вирішив провчити.
Боброку довелось його спинити.
Рязанців під Скорнищевим зустрів
Й такого чосу дав, що довелось
Олегові з Рязані утікати.
І пронський князь мав там за князя стати,
З ним легше домовлятися вдалось.
То раптом напосілася Литва.
Москва давно із нею не мирилась,
Бо їй земель литовських захотілось.
Боброка знов князь у похід позвав.
Надумавсь був нижегородський князь
Булгар по Волзі й Камі покорити,
Та змусити їх данину платити.
І тут Боброк в нагоді став якраз.
Булгар розбили, змусили платить
І Новгороду і Москві, щорічно.
А тут в похід князь Серпуховський кличе,
Бо, бачте, Брянськ потрібно проучить.
І знов похід, і знов важкі бої.
Знов перемоги. Скоро Брянськ здолали,
Трубчевськ і Стародуб Москві забрали.
Вертавсь Боброк в Москву вже до сім‘ї.
Князь обіцянку виконав, віддав
За нього Анну. Вже і сина мали,
З прицілом дальнім Василем назвали.
Отож, Боброк куди вертати мав.
А в Орді смута саме почалась.
Мінялись хани, лиш встигай узнати.
Мамай в степу став голову здіймати.
Виконуючи волю хана, князь
Збирати військо взявся, щоб зустріть
Мамая із ордою, зупинити
Та хана від біди оборонити.
Боброк із ним іде, бо ж князь велить.
А князь велить, бо без Боброка він
Не годен добре військом керувати.
А у Боброка досвіду багато,
Він бій провів далеко не один.
Що князь Дмитро великий боягуз,
То знав Боброк, але із тим мирився.
Його очима князь на бій дивився,
Хоча вважав, що він великий туз.
Але в Боброка увесь час питав,
Як військо вести, бо ж Мамай у силі.
Й Литва із ним стояти разом цілить.
Та і Олег Рязанський пам‘ятав
Образи давні. Тож Боброк провів
Так військо, щоб союзничків злякати,
З‘єднатися з Мамаєм їм не дати,
Й на поле Куликове рать привів.
Знав добре силу й слабкості орди,
Тож вибрав поле, зрізане ярами,
Із трьох боків оточене річками.
Орді там ні туди, і ні сюди.
Оскільки бій мав виграти удар
Із засідки, коли його нанести,
Знав тільки він. Отож, йому і вести
Засадний полк. Орди ж, неначе хмар.
Боброк спокійно на пеньку сидів,
До битви гуркотіння дослухався.
Князь Володимир увесь час метався,
Він вже у битву мчатися хотів.
Кидався до Боброка: «Вже пора!
Давай наказ!» Та не йому рішати
Князь повелів. Боброк сказав – чекати,
Бо ж то смертельна битва, а не гра.
Його очима ратники були,
Що на деревах високо сиділи,
Вони звідтіль прискіпливо гляділи.
Він знав все, що ті бачити могли.
Як стяг передового полку впав.
Як полк Великий стали проривати,
Як лівий став під тиском відступати.
Мамай москву в лещата затискав.
Коли орда спиною повернулась,
Щоб рать московську взяти у кільце,
Боброк махнув рукою тільки. Це
Й було сигналом. Свіжа рать метнулась
Із засідки… Він добре пам‘ятав,
Що відчай охопив монгольське військо,
Як свіжу рать орда уздріла близько.
Крик відчаю все більше наростав…
Розгром Мамая. Потім Тохтамиш
Прийшов, як тать. Князь ні, щоб захищатись
В Москві, рішив в лісах мерщій сховатись.
Але ж без голови не устоїш.
Москва згоріла, люд увесь поліг.
А князь Дмитро відсидівся й вернувся.
Лиш переляком тільки і відбувся.
Від Тохтамиша відкупитись зміг.
Боброк йому продовжував служить
Вже не так ревно. Боягузтво бачив
І князеві того він не пробачив.
Став більш сім’єю, а не раттю жить.
Його син ріс у нього на очах.
І він радів – є меч кому віддати.
Син зможе його справу перейняти.
Та вісник смерті вже до нього мчав.
Хто ж знає свою долю, окрім Бога?
В п‘ятнадцять літ син із коня упав
Й розбився насмерть. Хто того чекав,
Що доля відбере надію в нього?
То був удар. Удар під самий дих.
Жона рішила, що гріхів багато
Й надумала монахинею стати.
Та він такого учинить не зміг.
Себе заперти заживо між стін?!
Для нього то занадто тяжко було.
Знов пам‘ять на Волинь його вернула.
Надумався туди вертати він.
Дмитро Московський вже в той час помер.
Комусь другому не схотів служити.
Зібрав дружину та свої пожитки.
На Русь дорога пролягла тепер.
Хоч там його нічого і не жде
Та в землі рідній легше помирати.
Коней не треба було підганяти,
Їх доля також в рідний край веде.
У Києві зустрів він земляка
З Волині й був прибитий новиною:
Його сини живісінькі обоє.
Тоді погано просто він шукав.
Вони в лісах від татей тих ховались,
Що замок запопали. Та ж малі.
Блукали… Як вціліли, взагалі,
Не знали. Але все ж порятувались.
Борис тепер зачав Волинських рід,
Давид же Вороний-Волинський звався.
Тож рід його зовсім не обірвався!
І на Волинь йому спішити слід.
З синами стріча радісна була.
Та душа ратна спокій не шукала.
Боброка не у ліжку смерть чекала.
Як раптом до Волині вість дійшла,
Що князь литовський Вітовт прихистив
У себе Тохтамиша із ордою.
Боброк відчув, що не минути бою.
Темір-Кутлук того би не простив.
Так воно й сталось. Рушила орда.
А Вітовт скликав всіх на рать велику,
Аби орду ту перестріти дику.
Зібралось військо… То була хода.
Кого лишень в тім війську не було:
Литвини, ляхи, лицарі-тевтони,
Із України усії загони.
І військо Тохтамиша також йшло.
Чи не сто тисяч князь Вітовт зібрав.
Хто би зумів противитись тій силі?
В степи за Ворсклу військо підступило.
Боброк також в колонах простував
З дружиною. Усидіти не зміг,
Як доля його краю тут рішалась.
Все військо в бій проти монголів рвалось.
Хоча ніхто до цього часу з них
З монголами, як слід не воював.
Вважали, що чисельністю задавлять
І тризну на костях ворожих справлять.
Хоч Вітовта Боброк попереджав.
Та той сміявся: «Та не гарячись!
Ти бачиш скільки війська ми зібрали?
Не страшно нам ніякої навали!
Ти тільки навкруг себе подивись!»
Боброк же знав чи просто відчував:
Недобре їх попереду чекає…
І от тепер він уже точно знає,
Що був він прав. Як жаль, що був він прав.
Ще серце билось, біль десь відступив.
Над ним ще бились, коні тупотіли.
Але душа вже полишала тіло –
Пройшли останні миті у житті.
Закрив він очі і…побачив світ.
Все поле бою перед ним відкрилось.
Литовське військо вже перетворилось
На юрмище, що розбігалось. Вслід
Монголи мчали, щоб живих добити.
Князь Вітовт, справді відірватись встиг
І шлях стрімкий тепер його проліг
На північ. Душі можна порадіти.
Піднявся вище він і перед ним
Вся Україна, наче на долоні.
Волинь, де володіння мав законні.
Та він ні краплі не жалів за тим.
Життя прожив. Тепер сини його
Продовжать справу. Рід Волинських буде!..
Він, наче тут був й одночасно всюди.
Мелькало все, мінялося кругом.
Він, наче став частиночкою То́го,
Хто світ створив. Він бачив все і знав.
Він кожен подих світу відчував.
Він повернувся. Він – частинка Бога.

ПЛИН

1

Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них?

Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
для них є, часом, перші вороги.

А як в життя пробуджуються віти,
щоб листям шепотіти молодим?..
О, я б хотіла з ним поговорити,
та розуміюсь більше з золотим.

2

Тепер і в осінь вперше незапрошена —
у співрозмовниці припрошує зима
і стелить стежку біло-припорошену,
і якось... якось прохолодно обійма.

2011-2026

Вірші, мої діти,
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
підуть в люди добрими
ходою неспинною,
мого серця обрієм
і душі частиною…

А я піду у Світ безмежний
один самотній босоніж,
і на шляху збудую вежу
на перехресті роздоріж
добра і зла. Дороговказом
проляже промінь без доріг,
і не здригне обличчя м’язом
і не стрибне душа до ніг.
Піду тим променем у тиші
шерхотіння світла й тьми,
згадаю сумно мої вірші,
які залишив між людьми…

Вже в останнє їх згадаю,
поки ще свербить земне,
та і те за мить минаю,
крок за кроком все мине…

Десь за Стіксом є ворота
в Рай чи Пекло без ознак.
І тепер одна турбота:
на паром знайти п’ятак,
щоб з Хароном у безсмертність
плисти смертному мені
через вічність і безмежність
у турботи неземні…

Ось і берег Потойбіччя.
Скрізь палаюча пітьма.
У пітьмі – мерців обличчя
черга (мабуть, не дарма)
до воріт Петра, з мішками,
не до раю – до воріт,
у мішках важкі, як камінь,
глиби доларів і піт
тих, кого ті обікрали
ще зажИво, на землі:
не пахали, не орали,
мають гроші чималі.
Всі на дозвіл в Рай чекають,
різних націй і епох.
Ці за гроші, ті плекають,
що і так пропустить Бог.

В перших є мерці знайомі:
Дональд, Сі і Вови два.
Біля них стирчить на стрьомі
їхня спільна голова.
На всі боки поглядає,
(щоб ніхто не вбив мерців)
стиха так Петра питає:
– Ти закрив ворота ці?
Одкривай, бо звалим грішми,
чи зламаємо плечем…
І Петро святий і грішний
вже дзвенить своїм ключем.

За воротами – сад Раю.
Квіти, пташки… словом Рай.
Від воріт до небокраю –
все для щастя – вибирай,
відгодовуй свою пику
(задарма, щоб ти не крав)

Та мерці вчинили бійку:
хто з них має більше прав
у тім Раї бути першим:
першим красти, як завжди.
(Злодій є таким і вмерши,
хоча мертвий – півбіди).

Бійку старші підхопили:
Гітлер, Сталін, Трумен, Гровс*.
В бійці сад і підпалили,
уцілів, хто в Пекло вповз…

Ще і досі сад палає.
Сам Петро ледь не згорів.
Вже не Він охороняє
божий Рай о цій порі.
Та до Раю знову черга
божих і не божих душ,
від кацапа «печенега»
до француза з Мулен Руж.

«Що робити з цим народом?» –
сивий Бог ще посивів.
Все живе старіє згодом:
вже не вміє те що вмів.
Тому вирішив, хай гине
злеє людство на Землі,
кожен з них, як злодій, винен,
навіть Папи вчинки злі.

Хоч Всевишній Батько мудрий,
не догледів, що несе
людство Світу… Стиснув груди:
«Хай тепер воює все!»

І речей вчинилась бійка,
де там той Армагеддон!
Квітку з’їла більша квітка,
паляницю з’їв батон,
битись стали чай і чайник,
ложка й ложка – на ножах,
старий овоч, як повчальник
на город наводить жах.

Словом все у лютій битві,
і зникати стало все,
навіть тих, що ще не вбиті
до могили страх несе.
Без речей – міста і села,
все, що зробиться – уб’ють
ті, кому та смерть весела,
і до інших мають лють.
У лісах дерева стогнуть,
в кожнім стовбурі – черв’як
на очах трухліє стовбур,
і спасти його ніяк.

Хочеш їсти – губи в сварці,
верхня нижню в злі гризе.
Все, що було в скороварці,
з’їло жадібне бізе.
Вже і тих хитає голод,
хто при владі, при грошах.
Всюди порожньо і голо.
Обійняв все людство жах.
Дім горить, Земля палає,
люди вже останні мруть.
Кожен сам себе карає.
Не любов панує – лють.

Та Всевишній має серце:
«Гинуть люди на Землі,
може, припинити все це,
може, вже не будуть злі?…»
І схилився головою,
сивий вже нема куди:
«Душу чи зроблю новою
без нової в тім біди?»

Досі в роздумі Всевишній…

Може то мені був сон,
як дрімав в саду у вишні
на краю вцілілих зон,
де за краєм все горіло,
вибухало і гуло…
Що ж мою так душу гріло,
чи на справді то було?

Відкриваю очі, чую:
вибух, постріл, дрона свист.
Не в саду, в війні ночую
я живий, і в цьому зміст,
що живий на цій планеті,
де немає майбуття,
лише Смерть в своїй кареті
має право на життя.

Серпень 2026 рік

*Генерал-майор Армії США Леслі Гровс
був військовим керівником усього Мангеттенського проєкту.
Саме він повністю відповідав за:
1.Створення атомних бомб
(саме він найняв наукового керівника Роберта Оппенгеймера).
2.Вибір японських міст для потенційних цілей.
3.Написання та підготовку
фінального бойового наказу про скидання бомб.

 заніміло поскучавши
 розбрелися сірі сни
 не залишивши у чаші
 неживої рідини
 все на ліпше
 все на краще
 все кінець іще війни
 й перемога наша завше
 як один казав мужик
 через протяг у порталі
 не програв я переміг
 кутній зуб даю наталю
 чи наталі треба зуба
 чи хто саме впав із дуба
 хто кого скрутив у ріг
 і таке подібне далі
 вереснева благодать
 розповзається в повітрі
 заклопотано шуршать
 аркуші що на пюпітрі
 ноти мчать мов таргани
 закривається аптека
 відкривається мʼясник
 ні латина ані грека
 найдешевші кавуни
 імпозантні тушки хека
 

Я тебе, веселу і лукаву,
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
А коли спалахують над нами
Міріади мандрівних вогнів, -
Розважаю поночі піснями
Дуже голосистих солов'їв.
Вдячний світу радісних ілюзій
За душі приємний маскарад,
Де завжди зі мною поруч муза,
Від якої не чекаю зрад.
06.09.26