ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

М Менянин
2026.11.21 12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.

Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –

Оксана Лозова
2026.11.21 11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…

Юрій Гундарів
2026.11.21 11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і

Олена Побийголод
2026.11.21 07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)

Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.

Прохолода добромисно

Віктор Кучерук
2026.11.21 07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.

Артур Сіренко
2026.11.20 23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова

хома дідим
2026.11.20 22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет

Володимир Бойко
2026.11.20 21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.

Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі

Світлана Пирогова
2026.11.20 21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…

Артур Курдіновський
2026.11.20 20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап

Борис Костиря
2026.11.20 13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.

По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,

Ігор Терен
2026.11.20 12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!

***
Малоросійців зомбувати просто

Юрій Гундарів
2026.11.20 10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…

Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!

Віктор Кучерук
2026.11.20 05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав

С М
2026.11.19 23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань

Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий

хома дідим
2026.11.19 22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші

В Горова Леся
2026.11.19 22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.

Ольга Береза
2026.11.19 17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.

Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни

Ольга Олеандра
2026.11.19 16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.

А ще додамо обережність, щоб вітер, к

Артур Курдіновський
2026.11.19 16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександра Маківка
2026.11.16

Ярослав Ковальчук
2026.11.12

Петро Бончицький
2026.11.08

Віталій Татленко
2026.10.28

Микось Діденко Сухоцвіт
2026.10.27

Оксана Стемковська
2026.10.19

Йа Власне
2026.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Борис Костиря - [ 2026.11.15 18:10 ]
    Слово
    Не зупинятися у слові,
    Коли сягнеш глибин, вершин.
    Слова спочинуть охололі.
    На слово сяде херувим.
    Не зупинятися в розгоні,
    В польоті до далеких зір,
    Здолати мури й перепони
    У прагненні забутих вір.
    Не зупинятися в багатті,
    У смолоскипах слів і чар.
    Народяться слова багаті,
    Сягаючи поеми хмар.
    Не зупинятися в гонитві
    І тихоплинності мети,
    Як слово перейде в молитви,
    У сагу люті й висоти.

    2 травня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (5)


  2. Євген Федчук - [ 2026.11.15 17:16 ]
    Про москальську «науку» і «червоних кхмерів»
    Гортаю в Інтернеті сторінки,
    Новини і погоду розглядаю,
    Чогось собі цікавого шукаю
    І, зокрема, якісь нові книжки.
    На сайтах їх багато викладають.
    Дивлюся, що читають москалі.
    Вже й не дивуюсь їм узагалі,
    То просто дикість, що вони читають.
    Фантастика – то треш у москалів.
    Герої їх в минуле повертають
    І те минуле так перевертають,
    Що всіх перемагають на Землі.
    І програні всі битви виграють,
    Царів рятують і Союз триклятий.
    Хоча б в книжках змогли перемагати,
    Бо ж по життю їх всі постійно б’ють.
    Та це ліричний відступ. Я зустрів
    Оце цікаву книжку «наукову».
    Всередину й не глянув, чесне слово,
    Адже усе із назви зрозумів.
    Про «Геноцид, якого не було».
    У книзі про «червоних кхмерів» йдеться.
    Із мого покоління не знайдеться
    Нікого, хто б не чув про теє зло.
    Тоді іще «могутнім» був Союз,
    Америку умів перемагати,
    Руками не своїми воювати.
    А «дядько Сем» в Індокитаї вгруз.
    Йшла боротьба найперше за В’єтнам.
    В’єтнам Північний комуняки взяли,
    Американці Півдню помагали,
    Вони товклись безпосередньо там.
    Союз же тільки зброю посилав,
    Щоб Півночі постійно помагати.
    І зброї тої їхало багато.
    Конфлікт той і сусідів зачіпав.
    Камбоджа і Лаос тоді були,
    Як бази комуністів. Там сиділи,
    Звідтіль через кордон в бої ходили.
    Аж поки врешті-решт перемогли.
    Тоді Союз з Китаєм не дружили.
    Конфлікти збройні вже тоді були.
    Китайці допустити не могли,
    Щоб москалі з усіх боків обсіли.
    Тож поки боротьба йшла за В’єтнам,
    Китайці також гроші укладали,
    Свої загони партизанські мали,
    Щоб з москалями воювати там.
    В Камбоджі у лісах сидів Пол Пот,
    Китайські гроші відробляв старанно.
    Він для Союзу, звісно був поганий,
    Його тут всяко лаяли. Так от,
    Поки В’єтнам був зайнятий своїм
    І комуністи Південь здобували,
    «Червоні кхмери» владу в руки взяли,
    Допомогли китайці в тому їм.
    Хоч деякі із «кхмерських» тих вождів
    В європах вчились та людьми не стали.
    При них країна їхня пеклом стала
    І тому, певно, Мао лиш радів.
    Коли загони «кхмерів» у Пном Пень
    Вступили, то їх радо зустрічали.
    Війна вже все населення дістала,
    Хотілось миру людям хоч на день.
    І «кхмери» досить гарно почали,
    Бо землю поміщицьку відібрали,
    Селянам за підтримку віддавали.
    Та лиш до влади справжньої прийшли,
    Усіх селян в комуни позганяли
    І змусили невтомно працювать
    За жменю рису. Всіх підряд карать,
    Адже постійно «ворогів» шукали.
    Міста для них – найперші вороги.
    Тож всіх містян по селах розігнали,
    Міста в країні мертвими стояли.
    Кому було робить не до снаги,
    Тих просто убивали. Щоб убить,
    Підозри якнайменшої достатньо:
    Ти був інтелігент, умів читати –
    Лише за те не мав вже права жить.
    Учитель, лікар – то уже тавро.
    Монах, священик – вже не маєш жити.
    Не кхмер, в’єтнамець – можна тебе вбити.
    Лилась на землю щедро людська кров.
    Усе під заборону потрапляло:
    Без дозволу дитину народить,
    За це тебе й дитину можуть вбить,
    Закриті школи і лікарні стали
    В‘язницями. Всі гроші відмінили.
    Тепер працюєш тільки за харчі,
    Як чимсь незадоволений – мовчи.
    На чужій мові говорить заборонили.
    Коли ти окуляри одягав,
    Вже підозрілий, вже тебе хапають
    І десь на полі рисовім вбивають.
    Бо в окулярах жить не маєш прав.
    Хоч люди працювали скільки сил
    Під наглядом озброєних, одначе
    Достатку в їжі з них ніхто не бачив.
    Комуна – сотні напівмертвих тіл.
    Померлих, вбитих тут же і ховали,
    Копали ями в рисових полях
    Й тіла скидали. Всюди правив страх,
    За непокору миттю убивали.
    Жаліли кули – в хід йшли молотки,
    Якими люто черепи трощили…
    Ніхто не знає скільки люду вбили
    За ті чотири роки – як віки.
    Хто каже, наче з дев‘яти мільйонів
    Населення третину смерть знайшла.
    Хтось, що в могили чверть лише лягла.
    Кати ж – «червоні кхмери» у погоні
    За владою, щоб правити віки.
    Війну маленьку узялись почати,
    З В‘єтнамом переможно воювати,
    Аби добити власний люд-таки.
    Від того «кхмерам» і кінець прийшов.
    Як тільки на В‘єтнам вони напали,
    В‘єтнамці їх по джунглях розігнали.
    «Червоним» їм пустили чорну кров.
    Китай, який за всім отим стояв,
    Образився, рішив В‘єтнам скарати.
    Та там змогли Китаю відсіч дати,
    Що в нього бойовий і дух пропав.
    Пол Пот пізніше десь у джунглях здох.
    Поплічники його вже постаріли,
    Коли їх половили і судили.
    І засудили врешті-решт кількох.
    Та їм було вже дев‘яносто літ.
    І так, і так прийшов час помирати.
    Що їх в такому віці вже карати?
    Повільний надто в цьому плані світ…
    Та я ж про книжку говорить почав,
    Де автор, люто б‘ючи себе в груди,
    Доводить, що все вигадали люди.
    Ніхто тоді нікого не вбивав.
    Все йшло культурно і демократично.
    Даремно світ невинних оббрехав…
    Я, правда, тої книжки не читав.
    Читав другі, іще комуністичні.
    З Китаєм тоді гризлись москалі,
    Тому такі книжки і випускали,
    В яких «червоних кхмерів» проклинали,
    Як настрашніше кодло на землі.
    Я б, може нині й сумнівався в тім,
    Так світ про те так само відзивався,
    Недарма ж міжнародний суд зібрався,
    Щоб дати, врешті покарання їм.
    А що ж тепер змінилося? Чому
    У москалів змінилась точка зору?
    Та ж під Китаєм ходять на цю пору.
    Потрібно ж якось услужить йому.
    От і з‘явились «вчьоні», що взялись
    Історію по-новому писати,
    Приглажувати чорне й обіляти.
    Мовляв, ми помилилися колись.
    І то для москалів не новина.
    Історію вони весь час міняють,
    Тому її по-справжньому й не знають.
    Країна ж без минулого дурна.
    Запутались в історії своїй,
    Забулись роду-племені якого,
    Вони в майбутнє пруться без дороги,
    Тому у них життя – то вічний бій.
    Товклися б у Московії вони,
    Отам один одного убивали,
    Аби лишень нікого не чіпали.
    Так ні ж – постійно їм давай війни.
    Такий народ, такі поводирі.
    Метаються, не знають, де пристати
    І всі для них у світі винуваті.
    І крутять світ в своїй смертельній грі.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.32)
    Прокоментувати:


  3. Юрій Гундарів - [ 2026.11.15 09:49 ]
    ВОНИ ЗАХИЩАЛИ НАС. Євгеній Соловей
    Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
    На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ставали на коліна, проводжаючи земляка. Багато хто тримав у руках гілочки верби…

    Він був кремезним і, на перший погляд, суворим чоловіком із грубим голосом. Але всі, хто пізнавав його ближче, одразу розуміли, що насправді це дуже чуйна і щира людина.
    Він працював оператором на суспільному мовнику УТ-1, згодом на "Інтері" та "1+1".
    Друзі називали його птахом – і через прізвище, й через легку вдачу.
    Прізвище й визначило його подальший шлях у війську. "Я – Соловей, я – птах, я буду літати", – саме так сказав він у військкоматі.
    І він став пілотом БпЛА…

    У Вербну неділю
    навколішки стати,
    гілочку білу
    в руках тримати,
    а сльози в очах
    вглиб заховати…
    «Я – Соловей, птах,
    буду літати!».

    2026 рік


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.41)
    Прокоментувати:


  4. Ірина Вовк - [ 2026.11.15 07:32 ]
    Антологія містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 6)
    «ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
    (Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

    Дійові особи:
    Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорія про нескінченність космосу і множинність світів.
    Джованні Моченіго – венеційський патрицій, втілення зради та страху перед невідомим.
    Голос кардинала Белларміна – уособлення суду, закону та непорушної догми інквізиції.
    Голос римських мурів – дух глухого, замкненого земного простору.
    Хор далеких зірок – холодна, німа нескінченність Усесвіту.
    Голос Першовогню – космічна стихія, вічна енергія світобудови, що готується прийняти тіло філософа.

    ПРОЛОГ
    Рим застиг у лютневому холоді тисяча шістсотого року, стискаючи свої кам'яні обійми навколо вежі Тор ді Нона. У підземній камері, куди не проникає навіть слабкий відблиск місяця, пахне цвіллю, іржею залізних кайданів та сирістю глибоких ровів. Епоха Ренесансу, що починалася зі світлої віри в людський розум і красу, підходить до своєї найстрашнішої, вогняної межі. Небесна сфера, яку тисячоліттями вважали кришталевою поверхнею над людським гніздом, раптово розбита думкою однієї людини.
    Простір сцени ділиться на три часові та просторові виміри: світлу залу венеційського палацу, темний каземат вежі Тор ді Нона та залиту ранковим багрянцем площу Кампо деї Фйорі.

    ДІЯ ПЕРША: ПАСТКА ВЕНЕЦІЇ
    (Травень 1592 року)
    Напівтемний кабінет у палаці Моченіго у Венеції. На столі розкидані сувої, астрономічні схеми, магічні кола. Джордано Бруно стоїть біля відчиненого вікна, за яким хлюпоче вода каналу.

    Джордано Бруно: Ти покликав мене сюди, Моченіго, щоб я навчив тебе мистецтву пам'яті. Але пам'ять – це не склад для чужих думок. Це дзеркало Всесвіту. Якщо ти хочеш осягнути його, ти мусиш спершу викинути з голови страх. Немає ніякого «верху» і «низу», Джованні. Земля – це лише зірка, яка летить у безмежжі, так само як і ті вогники в небі.

    Джованні Моченіго (нервово хреститься, відступаючи в тінь): Твої слова пахнуть сіркою, Ноланцю! Я просив тебе навчити мене таємницям мудрості, щоб стати сильнішим за ворогів, а ти руйнуєш мій світ! Якщо немає краю неба, то де ж тоді престол Всевишнього? Де рай для праведників і пекло для грішників? Ти хочеш позбавити мене ґрунту під ногами!

    Джордано Бруно: Бог не сидить на хмарі, як земний король! Він у кожній травинці, у кожному камені, у твоєму серці й у найдальшій зірці. Я даю тобі крила, а ти боїшся відірватися від брудної підлоги!
    Хор далеких зірок (ледь чутний шепіт з-за вікна): Він не почує тебе, Ноланцю. Люди бояться висоти. Вони будують стіни, щоб не бачити безконечності.

    Джованні Моченіго (раптово зачиняє вікно, різко повертає ключ у дверях кабінету): Ти не поїдеш звідси, філософе. Сьогодні вночі сюди прийдуть люди святої інквізиції. Нехай вони розберуться, чия правда сильніша – твоїх вигаданих світів чи залізних ґрат!

    (Звук важких чобіт за дверима. Бруно не чинить опору, він лише дивиться вгору, крізь стелю палацу, туди, де пульсують зорі).

    ДІЯ ДРУГА: ДІАЛОГ У БЕЗОДНІ
    (Ніч на 17 лютого 1600 року)
    Підземна камера вежі Тор ді Нона. Джордано Бруно, змучений сімома роками допитів у в'язницях Венеції та Рима, сидить на вогкій соломі. Його сутана порвана, тіло зранене тортурами, але очі, спрямовані на глухе склепіння стелі, світяться тією самою несамовитою впертістю.
    Джордано важко підводиться, залізні ланцюги на його зап'ястях відгукуються тяжким дзвоном. З кутків підземелля починає наростати глухе відлуння голосів судових засідань.

    Джордано Бруно: Ви винесли мені вирок із більшим страхом, ніж я його вислухав. Ви думаєте, що коли спалите це виснажене тіло на Кампо деї Фйорі, то зможете знову склеїти свій старий, тісний світ? Белларміне, твої папери не закриють небо! Сонце – це просто одна з мільярдів зірок, і навколо кожної з них кружляють планети, повні життя. Всесвіт не має меж, у нього немає центру, і в цій великій нескінченності ваш Рим – лише піщинка, яку підхоплює космічний вітер. Моє тіло завтра перетвориться на попіл, але моя думка вже летить туди, куди не дотягнуться ваші кайдани. Я не зрікаюся жодного слова. Що ж, нехай… Спалюйте тіло! Спалюйте, але небо вже розімкнуте!..

    Голос кардинала Белларміна: Ти зазіхнув на порядок самого Бога, Ноланцю! Ти назвав Христа магом, ти зрікся непорочного зачаття, ти зруйнував кришталеві сфери ангелів своїм божевільним вченням про множинність світів! Світська влада отримала наказ очистити землю від твоєї отрути без пролиття крові – через полум'я. Церква милосердна, вона чекала твого каяття сім років, але твоя гординя безмежна, як і твої вигадані світи. Замовкни, єретику. Завтра твій язик буде затиснутий лещатами, і твій останній крик потоне в диму.

    Голос римських мурів: Ми тримали тисячі бунтівників, Джордано, і всі вони під нашою вагою ставали тихішими за воду. Наша цегла пам'ятає імператорів і рабів, і всі вони зрештою лягали в цю сиру землю. Куди ти прагнеш злетіти своїм бунтівним духом? Немає нічого за цими склепіннями, крім нічної темряви та страху. Твої нескінченні світи не врятують тебе від залізних ґрат Тор ді Нона. Підкорися каменю, схили голову, стань порохом, як усі до тебе.

    (На мить голоси стихають. Западає важка, гнітюча тиша, у якій чути лише крапання води десь у глибині вежі. Джордано опускається на коліна – не від смирення, а від нелюдської втоми. Він дивиться на свої понівечені долоні, і в його голосі вперше з'являється гірка людська вразливість).

    Джордано Бруно (тихо, майже пошепки, звертаючись у порожнечу): А й справді... заради кого я йду на цей вогонь? Заради тих, хто завтра прийде на площу Квітів як на ярмаркову виставу, лузаючи горіхи під тріск моїх кісток? Заради вчених педантів з Оксфорда й Парижа, які ховають очі в пергаменти, боячись подивитися в небо? Чи заради Моченіго, який проміняв істину на спокійний сон? Одне слово каяття, один розчерк пера на папері Белларміна – і я житиму… Я знову побачу сонце над Неаполем, відчую смак вина, писатиму книги між рядків, ховаючи думки від цензорів... Навіщо мертвому безконечність, якщо очі його виїсть дим?

    Голос римських мурів (улесливо, з холодним торжеством): Ось бачиш, філософе. Тіло мудріше за розум. Підпиши папір. Схилися. Ти вже переміг у своїй голові – навіщо віддавати вогню плоть?

    Хор далеких зірок: Ми світимо тобі крізь щілини твого вікна, наш проповіднику. Ми ті самі світи, про які ти кричав на площах Лондона, Парижа та Віттенберга. Ми дивимося на твою муку з холодної, німої висоти століть. Ми не маємо жалю, ми не маємо гніву – ми лише існуємо в безконечному просторі, який ти відчув своєю гарячою душею. Якщо ти зречешся сьогодні, ти врятуєш життя – але знову замкнеш двері, які щойно відчинив. Люди повірять, що Всесвіт таки має стіни, а істина має ціну. Твій попіл розвіють над Тибром, але іскри твого колишнього бунту вже стали частиною нашого вічного, космічного світла. Лети до нас, Ноланцю, твої кайдани тут нічого не важать.

    (Бруно повільно підводить голову. Слабкість зникає, поступаючись місцем кришталевій ясності Духу. Він усміхається – спокійно і світло).

    Джордано Бруно (твердо, на повний голос): Ні. Я помираю не за натовп, що прийде дивитися на страту. Я помираю за того, хто народиться через сто чи триста років, підніме очі до зірок і не відчує себе в'язнем у тісній клітці. Істина не вміє ховатися між рядків. Вона… або світить на весь Всесвіт, або згасає. Я обираю Світло!..

    ДІЯ ТРЕТЯ: ТРІУМФ ПОПЕЛУ
    (Світанок 17 лютого 1600 року)
    Простір каземату розчиняється. Звук дзвонів наростає, переходячи в гул натовпу на площі Кампо деї Фйорі. Посеред сцени виростає високий стос хмизу. Замість залізних ланцюгів Бруно оточує тепле, золотаве сяйво.

    Голос Першовогню: Не бійся мене, Джордано. Я не стану для тебе пекельним полум'ям, яким тебе лякають ці люди в червоних мантіях. Я пам'ятаю, як ти славив моє світло у своїх філософських діалогах. Сьогодні на площі Квітів я стану твоїм останнім, найвищим тріумфом. Я підніму твій дух над цим переляканим натовпом, я перетворю твої муки на чистий спалах безсмертя. Вони думають, що знищують тебе, але я просто звільняю твій розум від земної клітки. Обійми мене, мій Майстре, і ми разом розсиплемося в нескінченність.

    Джордано Бруно (його вуста стиснуті залізною колодкою, тому його голос звучить як чиста думка, що перекриває гул площі та голоси інквізиторів): Ви можете скувати мій язик, але не мій розум. Ви можете спалити мої книги, але ідея вже посіяна в серцях тих, хто стоїть сьогодні на цій площі. Дивіться вгору, люди Рима! Не в землю, не на багаття, а в небо! Там немає стін! Там – вічність!

    Голос кардинала Белларміна (глухо, ніби здалеку): Хай згине пам'ять про нього... Хай попіл його не знайде спокою...

    Хор далеких зірок (урочисто, на повну силу): Вітаємо тебе, брате! Ти розірвав завісу. Віднині кожен, хто підніме очі до нічного неба, бачитиме твоє обличчя.

    З-за стін вежі долинає останній, глухий удар ранкового дзвону. Бруно робить крок у центр сліпучого біло-золотого спалаху. Над площею Квітів спалахує криваво-червоне проміння нового століття, закриваючи за собою епоху Відродження. На місці стосу хмизу залишається лише стовп Світла, що сягає самого склепіння зали.

    Завіса


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  5. Віктор Кучерук - [ 2026.11.15 07:58 ]
    Там...
    Ні зорі, ні душі, ані тіні -
    Тільки тиша й пітьма навкруги,
    Тож в уяві малюю видіння
    Місць отих, де іти до снаги.
    Не буває там темряви й тиші,
    І відсутні тривожні думки,
    І хмарини там вітер колише ,
    І світіння торкає щоки.
    Там постійно розплющені очі
    І там далеч - прозора, як скло,
    Бо змиває всі сутінки ночі
    Світлим променем денне тепло.
    15.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  6. Віктор Насипаний - [ 2026.11.14 23:01 ]
    * * *

    З молитви проростаєм до життя.
    Комусь шляхи чи стежка невеличка.
    А весни, як горобчики, летять.
    Міліє, висихає люд, як річка.


    Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
    І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
    Бо сонця давній, втомлений вітряк
    Вже меле нам усім літа на попіл…


    14.11.2026



    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (1)


  7. С М - [ 2026.11.14 22:33 ]
    Крізь Усесвіт (The Beatles)
     
    Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
    Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
    Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
    Осяюючи, пестячи
     
    Jai Guru Deva Om
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
     
    Образи зі скалок світла, в танцях, як мільйони віч
    Які мене до себе знову кличуть крізь усесвіт
    Думки легіт неспокійний, скриньками поштовими
    Поневіряється все на шляху своєму крізь усесвіт
     
    Jai Guru Deva Om
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
     
    Тіні сміху, відгуки життя крізь мій відкритий слух
    Запалюють, затягують
    Необмежена любов довкола сходить, як мільйони сонць
    Мене до себе знову кличе крізь усесвіт
     
    Jai Guru Deva Om
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
     
    Jai Guru Deva
    Jai Guru Deva
    Jai Guru Deva
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.85) | "Майстерень" 6 (5.85)
    Коментарі: (2)


  8. Світлана Пирогова - [ 2026.11.14 22:32 ]
    Листопад

    Вуалями туманними вкриває листопад.
    Мокріють і сиріють вулиці навколо.
    Не залишилось майже осені чудних принад.
    І сонця барва виглядає досить кволо.

    Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
    Лапате листя застелило легко стежку,
    (Нахаба вітер враз його безжально вчора здув).
    Чекає летаргічних срібних снів мережку.

    Туманні сизі очі зазирають у вікно,
    Де тепло й затишно біля вогню каміна.
    Журливий листопад душі торкає ніжне дно,
    А небо прогнозує фантастичні зміни.


    Рейтинги: Народний 6 (5.86) | "Майстерень" 6 (5.96)
    Коментарі: (4)


  9. Ігор Шоха - [ 2026.11.14 21:40 ]
    На чортових куличках
    Лише у пам’яті спливає
    дуга над плесами води
    і сум за веселковим краєм.
    На тому березі за плаєм
    лишилися мої сліди.

    У лузі, де росла калина
    і де-не-де чортополох,
    на куличках жила родина
    і пам’ятається місцина,
    мохами заслана на двох.

    Я засинав на тій перині,
    а просинався на печі
    і, може бути, що і нині
    мене чекає у хатині
    крилата фея при свічі.

    І я туди ночами лину
    у край далекий та єдиний
    за перехрестями доріг
    сомнамбулою за поріг
    частини тої України,
    яку забути я не зміг.

    11.2026


    Рейтинги: Народний 7 (5.58) | "Майстерень" 7 (5.95)
    Коментарі: (2)


  10. хома дідим - [ 2026.11.14 18:44 ]
    * 255 *
     присіла ґава на димар
     при іншій думці нерозкритій
     який-сякий еміль верхарн
     кому його державні ритми
     старий єврей біля дверей
     в його руках сезонні квіти
     у нього власний апогей
     він відає про смак амрити
     ген вештаються безборонно
     песиголовці й содоміти
     жадаючі горілки з хроном
     лунають голоси розмиті
     ще дрон з-за східного кордону
     спішить в туманнім оксамиті
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Коментарі: (6)


  11. Коломієць Роман - [ 2026.11.14 18:23 ]
    Палімпсест
    Знаєш, а все проходить,
    Сніг замітає сліди.
    Щось виходить із моди,
    Лиш не проходиш ти.

    Знаєш, а все зостається,
    Й тільки у стрічках касет:
    «Все минає й минеться».
    То — якийсь палімпсест.

    Драми, досягнення, досвід —
    Де старе, де нове?
    Пише хтось твій рукопис
    І бере за живе.

    Знаєш, стало наснаги,
    Знаєш, стало і слів.
    Ієрогліфів знаки,
    Й білий сніг відбілів.

    Відбілів і розтанув,
    І проступили сліди.
    «Все буває востаннє»,
    Лиш не востаннє — ти.

    Шхуни ідуть і галери —
    Перед очима екран.
    Ждуть у портах кавалери
    Нових оман і панн.

    Дійство, містики дотик,
    Під сургучем сувій.
    Світ цей триває доти,
    Доки триває твій.

    Знаєш, а все не проходить.
    Знаєш, а сніг приліта.
    І, коли ти не проти,
    То ти і є ота.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  12. Коломієць Роман - [ 2026.11.14 18:23 ]
    Зима все ближче. Й осінь каже...
    Зима все ближче. Й осінь каже:
    — Усе, бувай, мій любий друже.
    Роман минає з нею наший,
    Лишає вірші і калюжі.

    Мінорний падолист прощання,
    Тернини гілля і акацій.
    Я ще б не був такий печальний,
    Та чути шум дощів овацій.

    Я задивився: хмари тихі,
    І горобців літання кволе.
    То є в житті якийсь ще вихід?
    Пора минань, наступне коло.

    Зима прийде, й багаття блисне,
    І тріск від дров, тепло від печі.
    Таке було уже колись —
    Різдво і новорічний вечір.

    Та поки лист жовтіє ще,
    Далеко ще снігів тороси.
    Вечірній плин, приємний щем.
    Я проводжаю в мандри осінь.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  13. Коломієць Роман - [ 2026.11.14 18:52 ]
    Труба димить над містом Че
    Труба димить над містом Че.
    І карти десь гарчать, як леви,
    Мотор — їх серце всесталеве.
    Та осінь стрічку свою тче,

    Багряні нитки в'є і жовті,
    І очерет хита. Між хмар
    Сіріє темний диму пар,
    Мов колір прілої картоплі.

    Сороки знову за своє —
    Скрекочуть ближче ген до лісу.
    І йде луна осіннім містом,
    Яке дрімота обів'є

    Уже на вечір. Прялі швидко
    На веретені тчуть все нитки.
    Чи мойри то, чи верби плачуть?
    У місті осінь Че, юначе.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  14. Артур Курдіновський - [ 2026.11.14 14:41 ]
    Оплески осені (рондель)
    Кричить мені осінь захоплене "браво",
    Дарує римовані оплески з листя.
    Себе відчуваю воскреслим артистом -
    Та вже нема сил на реакцію жваву.

    Ні з ким у житті не співав я в октаву.
    За те, що не змерз у порожньому місті
    Кричить мені осінь захоплене "браво",
    Дарує римовані оплески з листя.

    Давно всі придбали ножі та булави.
    Штрикнули, помились - і рученьки чисті.
    Беззбройний, збирав я надій аметисти.
    Дорога дитинства приймає ласкаво,
    Кричить мені осень захоплене "браво".


    Рейтинги: Народний -- (5.88) | "Майстерень" -- (5.91)
    Коментарі: (2)


  15. В Горова Леся - [ 2026.11.14 13:06 ]
    Мушлі
    То так сумно, як знову торкається подихом
    Неминуча зима, що почином бентежила,
    Як губилася поміж циклонними межами,
    Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
    Щоб вернути мене за зимовими мештами
    Від порогу, де біле узрію я з подивом.

    То так прикро, коли крижаніють підсушені
    Нерозквітлі бутони троянди кармінної.
    Загаптовані нитками першого інею,
    Обернуться ципреї коштовними
    мушлями,
    Та заснуть до весни в сподіванні наївному,
    Що стеблини замерзлі відчують пробудження.

    Не відчують. Зчорніють, обсиплються потрухом,
    Із усім, що ховали в бутон нерозпущений.
    Може, знаючи те і пелюстки заплющили,
    Як зима несподівано вразила дотиком?
    Обернулися фарфором, мушлею скрученим,
    Де крізь устя ще видно кармінові вогники,
    Як затаєні думи.
    То так сумно...



    Рейтинги: Народний 6 (5.83) | "Майстерень" 6 (5.97)
    Коментарі: (4)


  16. Борис Костиря - [ 2026.11.14 10:47 ]
    Травень
    Не віриться, що зараз травень
    Отак неждано підійшов.
    І музика крізь свіжі трави
    Вливається крізь біль і шок.

    Нові надії пробивають
    Жорсткі заслони небуття.
    Зупиниться новітній варвар
    Перед красою, мов дитя.

    Циклічність у житті й природі
    Звучить гармонією в нас.
    Вона ж бо геніїв народить,
    Мов золотий забутий час.

    Стоїть стоїчно, як спартанець,
    Могутній травень у чоті.
    Він вічний мученик-повстанець,
    Що не здається самоті.

    1 травня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (5)


  17. Віктор Кучерук - [ 2026.11.14 08:47 ]
    * * *
    Сиротливо слову на папері,
    Поки інші бродять у думках, -
    Варто, може, прочинити двері
    Та вказати на потрібний шлях?
    Щоб слова злетілися, мов птиці,
    В рими повні, в речення стрункі, -
    Хочу з серця, наче із криниці,
    Вичерпати строфи гомінкі.
    Хай слова у злагоді і мирі
    Творять світ із чистого листа,
    Бо служінням вірним тільки ліра
    Зігріває душі і вуста.
    14.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  18. Неоніла Ковальська - [ 2026.11.14 07:33 ]
    Від біди собою заслоню
    Від невдач, життєвих бур й штормів
    Я тебе собою заслоню,
    Від біди і сильних злих вітрів
    Та від лиха теж обороню.

    Ти відчуй тепло моїх долонь
    Й поцілунок на своїй щоці.
    Що би там не трапилось в житті,
    Він палатиме у серці, як вогонь.

    2017 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:



  19. Сторінки: 1   2