Якби літати міг як птах
і мав легкі, надійні крила –
мене б недоля не скорила,
забув навіки б я за страх.
Якби я міг літать як птах…

Якби писалися вірші –
я б написав тобі поему
про почуття, на вільну тему,
не для годиться, для душі.
Якби я міг писать вірші…

Якби повірив у слова –
я б шикував їх у романи
без вихилясів і омани,
у одкровеннях-молитвах.
Якби я вірив у слова…

Якби я вірив у добро,
у щиросердя і відвертість –
я б переміг свою упертість
і стер би Каїну тавро.
Якби повірив у добро…

Якби я вірив у любов –
сказав би, як тебе кохаю,
як молодо душа співає
і Землю пішки б обійшов.
Якби я вірив у любов…

Якби я вірив в почуття –
усіх дітей зібрав би разом,
забули прикрощі, образи,
ще більше полюбив життя!
Якби повірив в почуття…

Якби повірив я у рід –
у дружну і міцну родину,
то спорудив би живопліт,
огородив ним Україну!
Якби повірив я у рід…

Якби таку я силу мав:
усіх недолюдків убити,
війну криваву закінчити –
усе, усе за це б віддав!
Якби я сили стільки мав…

Якби ступити на поріг
господи, де жива ще ненька,
сестричка де іще маленька,
вернувшись з далечі доріг.
Якби я міг! Аби я міг…
Якби усе оте я міг!.

 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Завжди я скраю спостерігаю
Бачити міг
Все знедуги й недолугість
Наокруги
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Мені не вказують
Мене не вразити
Лиш більше печалі
Ні звести ні піддурити
Лише красти час
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А воїни не одинокі в полі
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.

***
А демократій остається купка
північноатлантичної осі...
на фоні путьки
явного придурка
диктатори розумні майже всі.

***
А ми як піонери всі готові
явити свій національний дух...
вожаті іванови
і петрови
дарма готують локшину для вух.

***
А морди лиць лікують ескулапи.
Ніхто не заперечує, що це
і пика трампа,
а точніше мавпи,
що має респектабельне лице.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А речі, що означені словами
як імена... ну, типу, пер*уни –
то це(між нами)
уперед ногами
реліквії сучасної війни.

Денотація
А голоси диявола во плоті –
це популярні теле-брехуни;
московією найняті вони
як рупори війни, реклама жовта...
вся ця мерзота
лізе із болота,
оскалюючи ікла сатани.

02.2026©

Ця вулиця, розради милий шлях, -
Непримиренний ворог злої згуби.
Світився вечір мрією в очах,
Навколо - казка! Подивитись любо!

Шляхетний жовтень, мов сучасний Бах,
З повітря будував органні труби.
Лежали на асфальтових стежках
Великі тіні від старого дуба.

Новітній час - прагматик, реаліст...
Всіма забутий, спить осінній лист,
А темрява танцює чорне танго.

У вікнах мерехтять чужі вогні.
Своє крило вже простягнув мені
Мій лагідний та ніжний білий янгол...

У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились, оце тільки стрілись.
Випили собі по чарці та й розговорились,
Корчмареві раз по разу подаючи знаки,
Щоби келихи наповнив, бо вже пусті стали.
- І де ти бував, Семене? – товариш питає, -
Ти ж на місці не усидиш! Я то добре знаю!
- Та ходили і Молдову Петру здобували.
- Що за Петро? - Петро Козак, може чув про нього?
Син отого Олександра, що в Молдові правив
Вже давненько. Через нього він мав якесь право
На Молдову. Тож і прагнув досягнути того.
Як не як, а під собою матиме державу.
Після батька там багато на троні сиділо
«Самозванців» - казав Петро. Тож ми і ходили…
- Ну, то вже повідай, брате – вигоріла справа?
- Розкажу вже по порядку, як тобі цікаво.
Я у цій корчмі улітку із Петром зустрівся.
Він, хоча уже добряче горілки напився,
Але розуму не втратив. Зібравши ораву
Всяких різних горлорізів, взявся пригощати.
Із корчмарем золотими щедро розплатився
Та розказувати людям тоді заходився,
Хто він саме та хто його добре знаний тато.
Все журився, що облудники його трон займають,
Що надумався на трон той він батьківський сісти.
Та для того йому поміч знадобиться, звісно.
Отож, він козацьке військо у поміч збирає.
Хто охочий в тім поході грошей заробити,
Може до його загону прямо тут пристати.
І охочі віднайшлися, хоч і не багато,
Бо ж то справа ризикова – можуть і убити.
Я Петрові приглянувся, вже чим – і не знаю.
Тож і доручив мені він козаків збирати
У Кам’янці та у Барі. Грошей на витрати
Дав, сказав, що, коли грошей вже не вистачає,
То звертався б до старост я в Кам’янці і Барі.
Та про те ніхто нічого не повинен знати.
Сам же він на Січ подався козаків наймати,
Бо троном же тим батьківським, видається марив.
Справи в мене пішли добре. Багато знайшлося
Тих, хто ходив із Косинським правду воювати.
Їм до боїв та походів було не звикати.
Так за літо кілька сотень до мене й зійшлося.
Уже осінь наступила, посланець примчався
Від Петра, велів із військом мені виступати
Та до Дністра біля Оргіїва із ним прямувати.
Щоби там загін із Січі з нами поєднався.
Доки сидів у Кам’янці, розпитував всяко,
Що там робиться в Молдові? Хто там нині править?
З господарями давно в Яссах вже погані справи:
То чужинці там сиділи, то браття-козаки.
То турки своїх саджали, то ляхи втручались.
Так, що довго на тім троні мало хто вдержа́вся.
Нині всівся якийсь Арон та розпоряджався.
Тож, його, напевно з трону ми скинуть й збирались.
Над Дністром вже нас чекали козаки із Січі.
Петро радо своє військо на коні об’їхав.
Вже вересень листя жовтим підкрашував тихо,
Наче, золотив навколо наше місце стрічі.
Вдоволений тим, що бачив, Петро рушив військо.
Пішли напрямки на Ясси, ніхто по дорозі
Нам не стрівся. Не піднялось військо по тривозі.
Народ мовчки лиш дивився та кланявся низько.
Видно, їм Арон не надто до душі припався.
Із бояр ніхто не брався його захищати.
Тож прийшлося із Ясс йому в Стамбул утікати.
Там султана дати поміч він благати взявся.
А Петро на трон усівся, став правити краєм.
Дав послаблення народу та бояр притиснув.
Вони усі гнів на нього затаїли, звісно.
А ми корчувати зраду, відповідно маєм.
Тож мотались по країні, її корчували.
А, тим часом, у Стамбулі ублагав султана
Арон клятий. Влаштувався зовсім непогано.
Звідти вісті неприємні долітати стали.
Жигмонт із Семигороддя порадив Петрові,
Доки ще було не пізно, Ясси полишити.
Бо прийде турецьке військо і витурить звідти.
А йому, бач не хочеться проливати крові.
Султан же звелів, щоб також помагав Арону.
Хоч не хоч, а доведеться військо посилати.
Але Петро не збирався трон свій полишати,
Сказав, що сидить у Яссах він згідно закону.
А Арон вже за Дунаєм із турецьким військом,
Уже йому Семиграддя поміч посилає.
Уже військо об’єднане в Молдову вступає
І з ним битва вирішальна уже зовсім близько.
Мене Петро із загоном тим часом відправив
Під Кам’янець, щоби військо нове набирати.
Ми лиш тільки розпочали, як він вже дав знати,
Що під Яссами до битви повертає справа.
Велів швидко нам збиратись й на Ясси рушати.
Однак, як ми не спішили, ще Ясс не дістались,
Коли новину трагічну від людей дізнались.
Не став Петро уже видно на нас і чекати.
Вийшов в поле, щоб з Ароном у битві зустрітись.
Бились вони цілу днину та турки здолали.
Майже усіх козаченьків на полі поклали.
Живих мало у полоні зовсім опинилось.
Та між ними й Петро… Далі дарма іти було.
Розвернулись ми й додому назад подалися.
А в Кам‘янці розпрощались та і розійшлися.
Наостанок братів своїх мертвих пом’янули.
Вже пізніше долетіла і про Петра вістка.
Як і Байду, у Стамбулі на гак почепили…
Отак-то ми на Молдову із Петром сходили.
Ох, не треба йому було у те кубло лізти!

Зітхнули дахи, скинувши гучно срібну парчу,
І небо солодким туманом осіло на скроні.
Я більше про зиму і стужу тепер не шепчу,
Тримаю краплину, мов пульс, у гарячій долоні.

Ще вчора завія крутила свій білий сувій,
А нині калюжі - дзеркала утрачених ліній.
Світ став кришталевим, розгубленим, наче живим,
І крига тонка задихається в мареві синім.

Це ще не весна, це лише її перший причал,
Коли по снігу пробігає босоніж проміння.
Відлига у душах зливає застоєний жаль,
І серце торкається знову стійкого коріння.

Дзвенить ринва тихо, немов непідробна струна,
І чуємо дихання вогке землі у напрузі.
За кожним порогом сховалась таємна вина,
Що тане, зникає зі снами крихкими у смузі.

Тобі піднесла яблуко червоне,
Немов Адаму Єва у раю.
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів; " Люблю, люблю"

Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Ми все життя разом з тобою йдем.

2016 р.

Тобі піднесла яблуко червоне,
Немов Адаму Єва у раю.
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів; " Люблю, люблю"

Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Ми все життя разом з тобою йдем.

2016 р.

Уже повиривались
З оков зими струмки, -
Купається в них галич
Щоденно й залюбки.
Під сонцем сніг підтанув
І став щезати лід, -
І нявкає, мов п'яний,
Чи одурілий, кіт.
Утриматись не можуть
Бурульки крижані, -
Ідуть непереможно
Години весняні.
19.02.26

Із І.Тургенєва (1818-1883)

Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.

Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.

Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.

(2026)уууууу

Відлітають птахи в еміграцію
Слідом люди у теплі краї
Не забудьте свою декларацію
Обійміть на прощання батьків

Приготуйтесь до сублімації
Запасайте черствих сухарів
Рід славетний чекає кастрація
На бенкеті ситих щурів

Повертають птахи з еміграції
Поспішають щосили домів
Ну а люди сидять в еміграції
Наче зграя домашніх котів

2026

Не чекаю на звістку з далеких доріг —
відпустила минуле у вічність.
Є сьогодні, а завтра, цей пористий сніг,
у відлизі потоне циклічно.

Ти мене не читав по складах власноруч;
проковтнув сторінки обважнілі.
Мимохідь прогорнувши та на́швидкуру́ч
вишив чорну троянду на тілі.

Я камінчиком муляла в щільнім взутті —
збив підо́шви свої до кровиці.
Пив з криниці любові уперше в житті,
та боявся у ній же втопитись.

Сльози висохли згодом на розі вітрів,
відцвіло буйне літо зелене.
Написала роман і поклала в архів,
щоб ніхто не ридав окрім мене.

18.02.2026р

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Лізе в очі пітьма тягуча,
біля вуха дзеленька час.
Звисла туча, немов онуча,
закриваючи Волопас.
Тільки й видно: зорить окраєць
закоптілих у тьмі небес.
Он збліднілий мигає Заєць,
ось яріє Великий Пес.

В’ється ночі наряд черничий,
ніби віття старих беріз.
І здається, Тельця Візничий
запряга у Великий Віз.
Живописець малює Діву,
в когось цілить Стрілець стрілу,
і хрипить Райський Птах від співу,
і Дракон пожирає млу...

Стільки зір в далині буремній!
І моя десь, мов долі карб.
І можливо, в тій висі темній
і набуток, і весь мій скарб:
Шлях Чумацький, зоря щербата,
Віз Великий і хмар гряда,
і на Возі сумні Близнята –
моє горе й моя біда...

22.05.22

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22

І
Літературна братія богеми
і їхні солідарні читачі
у холоді, а може й на печі
цураються докучливої теми,
що грюкає і будить уночі.

ІІ
О, лірики, щоб ви були здорові
на поводу смаків козирних дам,
коли усупереч усім смакам
повинні були бути наготові –
не чарувати магією слова,
а управляти мізки землякам,
які наївно, нібито, не знали,
що рептилоїд піде напролом –
на те йому й дороги будували...
.....................................................
Готуйтеся! Всі шаблі наголо! –
віщали за бугром усі канали,
та влада на московію чекала
і пакувала крадене бабло.

ІІІ
Отак і живемо... суцільні будні
у полі дуремарових чудес,
де Буратіно – головний балбес
ОПе від цирку... і аж до полудня,
де єрмаком працює Карабас,
Мальвіну облапошує Мідас,
П’єро читає віршики марудні...
у всіх є меркантильний інтерес
і папа Карло у країні дурнів
очікує на вибори в Радбез.

02/26

Так день новий із гуркотом новим
Тебе нещадно візьме і розбудить,
Забравши із нірвани, ніби дим,
І кинувши у заржавілий будень.

Хоч сон несе не тільки сяйва благ,
Але й безодню страхів і кошмарів,
Про нього ти складаєш квіти саг,
Провалюючись у полони марень.

Так сон рятує від гризот життя,
Але й породжує нові потвори,
Занурює у хвилі небуття,
Мов ненаписані великі твори.

19 травня 2025

У Мадриді закрилося улюблене кафе Хемінгуея і Пікассо, що пропрацювало 140 років…
Gran Café de Gijón відкрилося 1888 року в класичному для того часу стилі – з мармуровими столами, дзеркалами і червоними оксамитовими шторами. Згодом заклад став популярним серед творчої еліти.
Це старе кафе було набагато більше, ніж просто закладом із чашками, столами і стійкою: це було місце мистецтва, літератури, політики. Той, хто переступав поріг, ніби потрапляв в інший світ…
Легендарне кафе планують перевідкрити вже цього року вже під новою назвою. Але це буде вже інша історія…

Gran Café de Gijón -
оксамитових штор тон.

Папа Хем просить порцію віскі -
гарсон вклоняється низько.

Над блокнотом схилився Пабло -
і фарб, і жінок замало.

Софі Лорен загорнулася в тінь -
посміхатися вкотре лінь.

А ось зачаровує панну
сам Кріштіану.

Gran Café de Gijón -
шарм, атмосфера, сон…

2025 рік

Що тобі належить, друже?
Що ти любиш? Що тобі байдуже?
Чим ти обираєш, пострічавшись з ранком,
свою на сьогодні важну забаганку?

Як ти обираєш пензлі та палітру
для свого сьогодні й по життю ужитку?
Часто вносиш зміни, додаєш деталі?
Як ти обираєш, що писати далі?

Чи ти хочеш знати, що мені належить?
Де мої простори, де замки, де межі?
Дослідити хочеш? Спробуєш дбайливо?
Якщо ні, не пробуй. Я крихка й вразлива.

Буду захищатись. Буде треба – вдарю.
Вижену безжально й твердо. Й якнайдалі.
Не заходь, будь ласка, гратись з моїм світом.
Це не подарую. Можу навіть вбити.

Нам вже щось належить? Поки що нічого.
Маєм тільки зустріч на долонях бога.
Можемо розвести. Можем поєднати.
Нам належить вибір. Можемо обрати.

лютий 2026

Яка пекуча вечора печаль,
що день за обрій знову відлітає,
а у вечірніх сутінках за гаєм
віоли струни журно рве скрипаль…

Вона – як жінка у його руках,
хоча звучить упевнено і гордо,
відлунює таким сумним акордом,
що мимоволі наганяє жах…

По тілу пробігає холодок
непевності за завтра, новий ранок.
Його душа – одна суцільна рана,
бо знов її тривоги рве гудок.

І знову сльози литиме свіча:
не всі побачать новий ранок люди,
не всім щасливим він напевно буде.
Яка пекуча вечора печаль!.

 
маю кепські звички о третій п’ю чаї
а солонина до обіду
хай тиждень іще повисить
стріляє ліпший друг щурів на
гусячі харчі
мислиш місця вистачає у цих
простирадлах ~ чи?
 
о чого би навіть
хати на трьох не завести
о чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
іще дюжина стеряних діток
під ключем у ігровій
навушнички в них комірчики брудні
двадцяте як є століття
до туалету вишикуємо їх о
сьомій тридцять п’ять
мислиш аби все ішло на краще
тре хазяйку взяти?
 
із візком гардуватимеш
угору по хай стріт
чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
і слуги справні з усіх сил
кухарка ~ із виду хвойд
а маршалок місця їй одвів
десь у коморі от
француженка о без манер
на дикому жеребці
щодня стриптиз у шофера тік
лакей кривий на зір
 
мислиш є досить місця нам
на цій улиці
мислиш вистачає місця у
простирадлах цих?
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти моє кохання - чарівлива ніжність,
Ти моє кохання - сонце золоте.
Ти моє кохання - трав духмяна свіжість,
Ти моє кохання - почуття святе.


Ти моя любове - сяєво проміння,
Ти моя любове - колихання віт,
Ти моя любове - це душі весніння,
Ти моя любове - легіт-весноцвіт.

Щастя моє любе - злагідніле небо,
Щастя моє любе - чисті небеса.
Щастя моє любе - шлях ясний до тебе,
Щастя моє любе - пестощів краса.

Хай високе світло, що іде із висі,
Опромінить землю, степ, ліси, гаї
У кохання силі світ новий зродися --
Хай від щастя плачуть сонцем солов'ї!

14 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Зимовий день, паєтками на сні́гу,
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.

На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
витрушує небесний паламар.

Втомився лютий від війни та горя —
аж стогне під снігами суходіл.
Важкі думки нестерпно душу тролять,
беруть на мушку серце під приціл.

Дуб обморозив пальці дерев'яні.
Та вірю, залікує навесні,
бо нещодавно проліски духмяні
наснились несподівано мені.

Буклі* — кучері, локони

16.02.2026р.

Україно моя
Поки що ще сумна
Щирим серцем тебе я кохаю
Чую співи Дніпра
Сниться Карпат краса
Почуй пісню мою рідний краю

Серце плаче а я
Люблю сльози серця́
Яке бачить як край завмирає
Вірю прийде пора
І ти станеш вільна
Й многолітіє тобі заспівають
1967р.

Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.

Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Як забуті і згадані вірші.

Прокидаюсь під звуки війни,
Під розриви безбожних снарядів.
І зі мною проснулись віки
З ясним розумом, світлим порядком.

Прокидаюсь під звуки литавр,
Під майбутню невизнану славу.
Не спроможний ніякий ливар
Сотворити для слова державу.

Я проснусь у майбутніх світах,
Подолавши для часу заслони,
Ніби вільний поранений птах,
Той, що служить свободі до скону.

18 травня 2025

Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює пірʼя та крила смертельний верстат.

Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, ПНБ, штурмовий карабін -
це сьогодні моя (невідома вам) що́пта свободи,
а вже завтра - мій гріб серед тисячі інших гробів.

Вам не рівня ці "ниці" мораль і світогляд солдата:
може хтось вже із суддів долоню по камінь простяг.
Я не проти. Готовий! Отож, починайте кида́ти,
але спершу зніміть із труни деревʼяної стяг!

2026

Долинала десь здалеку музика,
А я стала собі та й заслухалась.
Запитала себе я тихесенько:
-Хто це грає так гарно божественно?

Скрипка плакала, а то сміялася
І баяна міхи розгулялися,
Віртуозно звучали всі кнопочки,
Заливався і бубон так голосно.

Легко так від мелодії дивної,
Що й забулось сумне на часиночку,
Вигравали музики троїстії.
У танок самі ноги просилися.

2016 р.

Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє напоказ.
Щебечуть щиглі, голуби туркочуть
Несамовито і навперебій, -
Іде весна нестримно і охоче
Блищить промінням радісних надій.
17.02.26