НЛО пролетів над Флоридою,
У повітрі запахло коридою.
З НЛО залюбки
Вилітали бики
І ганяли тореро Флоридою.

Москалі тараторять про Сочі
І про темні виспівують ночі.
А спокійних ночей
Та для вас, зволочей,
Вже не буде ніде, навіть в Сочі.

Біс приніс москалів до Флоренції
На симпозіум чи конференцію.
Та адепти лайна
Перебрали вина
І ніхто їх не чув у Флоренції.

Очі ковзають повсюди,
Погляд нишпорить кругом, -
Надихають на етюди
Краєвиди за селом.
Нива, росами умита,
Золотиться, як вогонь, -
Вітер котить хвилі жита
У западини долонь.
Вкотре вже собі затямив,
Що чатує лихо там,
Де вужа злякав ногами
Та убік хитнувся сам.
Хмари плавають по небу,
Яструб високо завмер, -
В кращих видивах потреби
Я не маю дотепер.
На блакитнім небозводі
Сяє сонце золоте,
Мов найвища нагорода
За осяяння святе.
30.08.26

«МОНОЛОГ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів піщинок. Світло повільно змінюється з синього на перші золотаво-рожеві промені єгипетського світанку. Сфінкс не рухається, його голос звучить звідусіль – наче резонує сама земля).

«Вони називають мене Мовчазним.
Вони, чиє життя – лиш короткий спалах натовпу на березі Великої Ріки, приходять до моїх лап, заглядають у мої сліпі кам’яні зіниці й благають про слова. Вони будують свої гробниці з граніту, сподіваючись обдурити Дуат, але забувають, що вічність належить не тому, хто заховався у темряві каміння, а тому, хто зустрічає обличчям світло.
Я пам'ятаю, як майстри Хефрена вгризалися в живу плоть цієї скелі. Вони думали, що карбують у камені риси свого володаря. О наївні смертні, що міряють час подихами! Вони лише змахнули пил з мого предвічного обличчя, дозволивши моїй силі прорости крізь їхню коротку епоху. Ім'я їхнього царя вже давно злизали язики вітру-хамсину, а мої лапи все так же стискають цей горизонт.
Я знаю, що таке спокій. Століттями пісок підступав до моїх грудей – теплий, важкий, наче золотий саван забуття. Я спав, і моїм диханням був рух пустелі. Ра піднімався з-за краю землі, щоб поцілувати мій немес, а людські володарі плакали в моїй тіні, вимолюючи краплю моєї сили. Молодий Тутмос прихилив голову до моїх грудей, коли я був похований під дюнами. Його серце калатало від страху й жадоби влади. Він почув мій шепіт крізь товщу земну, він розкопав моє тіло, щоб надіти білу корону. Я дав йому царство. Але де тепер Тутмос? Його велич стала попелом у запечатаному саркофазі, а моє царство – цей безкрайній вогняний схід – не змістилося ні на йоту.

(Світло ранкового Ра-Хе́прі – Сонця, Що Виникає, стає яскравішим, переходячи в палюче золото).

Мене засипали віки, мене палило око Ра, моє обличчя нівечили чужинці, які тремтіли перед моєю нерухомістю. Вони відтяли мені ніс, думаючи, що так заберуть моє дихання – "анх". Які ж вони сліпі! Моє дихання – це гаряче повітря Ну́на. Мій голос – це шурхіт мільярдів живих піщинок, що пересипаються в пісочному годиннику богів.
Я не мовчу. Я кричу кожною своєю тріщиною. Я співаю величний гімн кожним променем Хепрі, що торкається мого чола на світанку. Але людське вухо надто грубе, воно звикло до галасу своїх ринків та криків причетних на похоронах. Вони шукають моїх таємниць у темних лабіринтах під моїм тілом, не бачачи головної таємниці, яка палає перед ними: я – це дзеркало їхньої власної минущості.
Хепі-Ніл розливається благословенням і знову засихає до тріщин. Династії народжуються у крові, пишуть свої імена на глині й зникають у небутті. Золото фараонів перетворюється на іржу й бруд. А я... я просто тримаю погляд на Сході. Я чекаю на Маат. І поки мої кам'яні очі не звели погляду з цієї лінії обрію – цей світ ще тримається на своїх вісях...
Тож підійди ближче, маленька істото з плоті та сліз. Замри біля моїх ніг. Слухай моє мовчання. Воно розкаже тобі про вічність більше, ніж усі твої живі пророки.

***

Далі буде.

Був на лови вийшов кіт,
заховався, хитрий, під

широченним лопухом,
роздивляється кругом:

де горобчики сідають,
і як миші сновигають.

Стежить пильно за всіма.
Гострозорий не дарма.

Лиш заrавивсь горобець,
пустотливий стрибунець,

кіт зі схову раптом — плиг!
Той під лапами й затих.

Котик лапи підійма,
а горобчика нема.

Тільки пір’я від хвоста
поміж кігтями в кота.

— Жив, жив, жив! — сміється птах.
(На даху забув про страх).

Кіт у засідці завмер:
«Пильним буду відтепер».

Та наразі вусаня
вже дратує мишеня.

Вистромляє з нірки писок,
не зважаючи на ризик,

і вигукує образи.
Кіт дійшов ледь не до сказу.

Отакі невдалі лови!
Хоч іди в «Макдональд’с» знову.

2018

Пам’ятаєш, був тоді
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.

Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
слала луг іскристий.

Ех, це літо теж злетить,
сонячне і тепле.
Змиє наших тіней мить
елегантний серпень.

(2026)

***
Ти добре знав: не час скидати лати,
бо доля била болячи під дих.
У відчаї чув голос: «Любий брате,
твій шлях – це пекло. Чом же ти не стих?"
Де брав ти силу, так зухвало битий?
Крізь стужу люту, втому, страх і біль…
А голос мовив: «Пекло – це не квіти.
Чи втратиш душу, чи вперед, у бій.»
Ти падав, але знов вставав на ноги.
Очима зазирав за небокрай,
бо віру мав у правильність дороги,
крізь терни пекла, що веде у Рай.

 некрикливо та помірно
 вибираємось у протяг
 навіть і не травоїдний
 в кожній плоті мов у ноті
 ця любов недоста вірна
 та її бажаєш досі
 у ранжирі хай віджилім
 хай незбутнім се відносно
 обійми мене бо щирість
 передчасна передозна
 будем із тобою глипать
 яксь отак хотів непросто
 а нескажеш непроцідиш
 дещо іншим разом тощо
 неодмінне зранку різне
 суєта білизна постіль
 

ЗОЛОТА МАСКА ТУТАНХАМОНА

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамо́н – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамо́н – його юна кохана дружина і сестра, царівна з очима кольору нічного неба.
Ейє – верховний жрець, хитрий радник, що стоїть у тіні трону.
Ану́біс – бог-страж підземного світу з головою шакала (німий або символічний образ).
Хор придворних музикантів та весільних гостей.
Хор плакальниць.
Хор блаженних духів та жерців Озіріса.

З’ЯВА І: Весілля серед лотосів
(Фіви. Сад біля царського палацу на березі Нілу. Квітнуть білі та сині лотоси. Чути звуки арф і систрів. Молодий фараон Тутанхамон та його юна наречена Анхесенамон сидять на золотому престолі. Їхній одяг із тонкого білого льону світиться на сонці).

Хор весільних гостей:
Річка Ніл несе свої щедрі води,
Сонце Ра благословляє Великий Дім!
Гляньте на золотого сокола, на живого бога Тутанхамо́на!
Поруч із ним – Анхесенамо́н, солодша за мигдалевий цвіт.
Він тримає її за руку, наче тримає сам всесвіт.
Вона змащує його кучері олією запашної мирри.
Нехай їхні літа будуть довгими, як пісок у пустелі,
Нехай їхнє кохання квітне, мов вічний зелений очерет!

Тутанхамон:
Моя сестро, моя прекрасна дружино!
Твій голос для мене – як подих північного вітру в літню спеку.
Я одягнув корону Та-Кеме́т, але моя справжня корона – це твоя посмішка.
Ми повернули богів у храми, ми запалили жертовники Амона.
Тепер ми будемо жити в радості, пливти по Хепі-Нілу на човні серед папірусів,
Полювати на птахів у низинах річки і сміятися під сонцем.
Ніщо не затьмарить наші молоді дні, бо ми під захистом Ока Ра!

Анхесенамон:
Мій брате, мій божественний володарю!
Моє серце б'ється в такт із твоїми кроками.
Коли ти поруч – птахи співають гучніше, а вино стає солодшим.
Я виткала для тебе цей білий одяг, я вплела у нього волошки й лотоси.
Нехай час зупиниться у цьому золотому саду,
Нехай наша юність триває вічно, як течуть священні води Нілу!

З’ЯВА ІІ: Тінь над фрагментом життя
(Покої палацу через кілька років. Фараон Тутанхамон на полюванні впав з колісниці і тяжко поранив коліно. Смертельно пораненого Тутанхамона кладуть на царське ложе. Він задихається. Анхесенамон плаче на колінах перед ним. У глибині сцени, мов тінь, стоїть верховний жрець Ейє, тримаючи в руках ритуальний сувій).

Хор плакальниць:
Сонце сідає за західні гори, темрява ковтає світло!
Золотий сокіл падає з неба, крила його зламані.
Очі живого бога закриваються, дихання стає слабким.
Юний цар іде від нас, не встигнувши намилуватися світом!
Плач, Анхесенамон, розірви свої сукні, посип голову попелом!
Твій брат, твій захисник залишає тебе наодинці з хижаками.

Тутанхамон
(Слабим голосом, тягне руку до дружини):
Анхесенамо́н... Моє сонце згасає надто рано...
Мені лише дев'ятнадцять літ, а підземне царство вже кличе мене.
Я чую, як шакал Анубіс іде по мої сліди в темряві палацу.
Чому мої дні були такими короткими? Чому я не встиг дати тобі сина?
Не плач, моя кохана... Моє тіло загорнуть у льон, серце зважать на терезах.
Але моя любов до тебе не поміститься у гробницю.

Анхесенамон
(Цілує його руки):
Не йди, мій царю! Не залишай мене в цьому холодному світі!
Хто захистить наш трон від хитрих радників і злих жерців?
Я покладу в твій саркофаг найніжніший букет із лісових волошок,
Щоб ти пам'ятав запах нашого весільного саду…

Якщо твоя душа «Ка» летить геть – візьми і мою «Ка» з собою!

Жрець Ейє:
(Крокує вперед, голос холодний і владний)
Воля богів здійснилася. Фараон став Озірісом.
Його земний шлях завершено, його плоть забере бальзамувальник.
Ми викуємо для нього маску з чистого золота, щоб зберегти його обличчя для вічності.
Він лежатиме в золоті, засипаний коштовностями, прихований у Долині Царів.
Світ забуде його ім'я на тисячі років, і пісок пустелі сховає його спокій...

З’ЯВА ІІІ: ПОЛЯ ІАЛУ
(Повна темрява гробниці розсіюється. Сцена заливається неземним, золотаво-зеленим світлом. Перед глядачем постають Поля Іалу – єгипетський рай. Це безмежні квітучі луки, де колоситься пшениця вище людського зросту, цвітуть дивовижні квіти, а вода в каналах чиста, мов дзеркало. Душа Тутанхамона «Ба» в образі юнака у світлому одязі ступає по цій землі. Його зустрічає Хор блаженних духів).

Хор жерців та блаженних духів:
Радій, Тутанхамо́не! Твоє серце виявилося легшим за перо істини богині Маат!
Ти пройшов крізь суворе підземне царство, ти подолав зміїв та стражів ночі.
Тепер ти чистий, ти став зіркою на нічному небі, що ніколи не погасне.
Вступай на Поля Іалу, де немає хвороб, немає болю і немає передчасної смерті!
Тут пшениця росте сама, і солодкі фрукти звисають із вічних дерев.

Тутанхамон
(Озирається навколо, його обличчя сяє щастям і спокоєм):
Яка благодать... Які чисті води і яке лагідне сонце сяє тут!
Тут немає золотої корони, що тиснула мені на чоло, немає страху і зради.
Я вільний, мов птах, я п'ю прохолоду з небесного Нілу.
Мій земний палац став попелом, моя гробниця закрита важким камінням.
Нехай люди думають, що я мертвий, замкнений під товщею пустельних скель,
Нехай жрець Ейє забирає земний трон – тут я знайшов справжнє царство.
Моє тіло в золотій масці відпочиває в тиші віків,
А моя душа «Ба» житиме вічно на цих благословенних полях!

Хор жерців та блаженних духів:
Мине три тисячі років... Люди забудуть про великі війни та залізних царів.
Але одного дня людина майбутнього розіб'є печатку на твоїй гробниці.
Вона побачить твою золоту маску, що сяє крізь темряву віків,
Вона побачить сухий букет волошок, який поклала закохана Анхесенамо́н.
І весь світ здригнеться від краси твого короткого життя і твого великого кохання!
***
Далі буде.

Мене війна стійким зробила
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
Роздратування породило
Жадобу помсти, безмір зла, -
Я затвердів, неначе брила,
І став спокійний, як земля.
29.08.26

- Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.

- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Та й дещо йому відстрілю!

Буде він знати, як по селу бігати,
Неначе він альфа-самець!
- Благаю тебе! Не чіпай ти Гаврилонька,
Насправді ж бо він молодець!

Він звеселяє ночами безсонними,
З душі проганяє роздрай!
І мріє з ним кожна удвох усамітнитись
На кілька годиноньок в гай!

В гаю соловейко співає сердечно так,
І річка блищить наче скло!
Якщо із Гаврилом погане щось трапиться-
Тебе прокляне все село!

Тому буду я день і ніч пантрувати
Й скалічить Гаврила не дам!
А ти на хвилиноньку в лісопосадоньку
Йди із такими, як сам!

А ти на хвилиноньку в лісопосадоньку
Йди із такими, як сам...

28.08.26

До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.

Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені от-от... - час плинний не спинити.
Подільська нива віддала свій урожай.

І в засіках вляглися і пшениця, й жито,
Бо хто як сіяв, постарався, - так і зжав,
Радіє нині, ніби розсипам стожар,
І гасне потихеньку різнобарв'я літа,
До осені от-от...- час плинний не спинити.

Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.

З даху спускається тінню
спритний маленький дідок —
має, цікавий, сумління
кожен промацать куток.

Дуб налякає безлистий —
став, мов колюча мара.
Пташка ні жодна не свисне...
Дим? А чи дух — з димаря?

З лісу бредуть поторочі,
ось вже виходять на шлях…
Як же багато скрізь ночі!
І дивовижі... в очах.

2018, лютий

 
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Моя матінка від небес
Мій тато від землі
А сам я від усесвіту
та хто це оцінив
 
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Орел мені дре око
Черв лиже мої кості
Я в суїциднім настрої
чим не діланівський Джонс
 
Самотній я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Хмари в моїм розумі
Імла душею бродить
Мій суїцидний настрій
о нестерпний рок-ен-рол
 
Умирав би. Ей, умирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
 
 
 
 
 
 
 

Немає другорядного і головного —
Є тільки погляд, що їх ділить.
Плавні життя потоки,
Як душ із теплих компліментів,

Вимовлених не голосом,
А нескінченністю миті.
Невичерпний заряд для тонусу
Бадьорить влучно і без пуеру.

І якщо не ділити, прислухатися —
Тут радіохвиля налагоджена:
Хіт за хітом — і занурення,
Прямісінько у саме враження.
Чи варто обирати,
який із них підійде для п’ятниці?

Другорядне — окреме від цілого,
А головне ми самі означили.
Але немає ні другого, ні першого —
Єдине не перемістити задачами.

Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?

Сльота жовтнева недолуга,
Медитативні лісосмуги
Відволікають від напруги,
В якій різноголосся вміст.
І не розчути ні наяди,
Ні адаптивної поради,
Ні механічної цикади
В чеканні на Пилипів піст…

ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)

«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Порівняльні життєписи»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Юлій Цезар – римський диктатор, завойовник Галлії, сивий лев республіки.
Клеопатра VII – остання цариця Єгипту, володарка таємниць серця Юлія Цезаря і Марка Антонія.
Хор римських легіонерів.
Хор єгипетських придворних та служниць Клеопатри.

З’ЯВА І: Пурпур на воді
(Царський палац в Александрії. Вікна виходять на море. Клеопатра сидить на троні в золотих шатах богині Ісіди. Заходить Юлій Цезар у залізних римських обладунках і червоному плащі. Хор легіонерів стоїть біля брами).

Хор єгипетських придворних:
Плещуть лагідні хвилі, що миють підніжжя палацу,
Ніл золотий Клеопатрі приносить багатство і волю.
Гляньте на вроду цариці, що здатна мечі зупинити,
Очі її – наче ніч, що сховала всі зорі таємні.
Римське залізо прийшло, щоб забрати від неї свободу,
Але любов подолає лютих воїнів силу левину!

Цезар:
Я підкорив уже Галлію, Рим у покорі схилився,
Помпея великого дух заспокоївся в синьому морі.
Я до тебе прийшов, Клеопатро, як суддя і володар суворий,
Щоб забрати борги і скорити твій гордий Єгипет.
Але бачу я диво, що розум мій сивий туманить:
Ти на рабиню не схожа, ти – наче давня богиня…

…Перед красою твоєю я прихиляю коліно!

Клеопатра:
Царю великий і грізний, Юлію, леве мій Римський!
Знаю, що сила твоя розбиває фортеці та мури,
Але Єгипет не буде килИмом для царських сандалій.
Я пропоную для тебе не рабську жіночу покірність,
А солодкий союз двох сердець, що триматимуть всесвіт.
Разом збудуємо царство, якого ще людство не знало,
Римське залізо і золото Нілу з'єднаються в шлюбі!

З’ЯВА ІІ: Тінь Березневих Ід
(Рим, палац Цезаря, ніч напередодні 15 березня 44 року до н.е. Нависають чорні хмари, чути гуркіт грому. Клеопатра благає Цезаря не йти до Сенату).

Хор римських легіонерів:
Змова застигла у темряві, заздрість точила кинджали,
Брут піднімає свій ніж проти батька і друга.
Птахи кричать уночі, і криваві знамення на небі,
Час твій приходить, диктаторе, згасне життя у заграві!
Не порятує тебе ні кохання, ні воїна сила,
Смерть тобі вірну готують березня іди нещадні.

Клеопатра
(Тримає Цезаря за плащ, очі повні відчаю):
Юлію, серце моє, не ходи ти під стіни Сенату!
Чула я плач уночі, і статуї кров’ю покрились.
Там не друзі стоять, там вовки затаїлися в тогах,
Сподівання великих сердець вони хочуть убити.
О Цезарю любий, я прошу, будь дуже обачний!
Від підступів Риму лиш втеча тебе порятує.

Цезар:
(Опускає руку на її плече, голос спокійний):
Клеопатро, царице, не личить мені так боятись,
Я не ховався ні разу від смерті у галльських окопах.
Якщо доля судила мені від кинджалів упасти,
Я зустріну кінець свій як римлянин, гордо і чесно.
Навіть якщо моє тіло прихильники Брута зневажать,
Слово про наше кохання залишиться жити.

…Час забирає життя, але пам'ять про нас — не вмирає!

(Зникає у темряві Ночі).

З’ЯВА ІІІ: Аспид на грудях
(Александрія, через роки після смерті Цезаря та щойно по смерті Антонія. Війська Октавіана штурмують місто. Клеопатра зачинена у гробниці. Вона тримає замкнену скриньку з отруйним аспидом).

Хор служниць Клеопатри:
Плачте, доньки Єгипту, бо згасла остання надія!..
Холодний як камінь, підступний правитель із Риму,
Задумав ім’я Клеопатри навіки зганьбити,
Приве́сти її у кайданах у Рим як рабиню.

Клеопатра:
…Антоній коханий поліг, і Цезаря вбили нещадно…

Між соромом рабства й зневаги я болісну смерть вибираю.
О велична богине Ісідо, прийми свою доньку в обійми!

(Фінальний монолог перед тим, як відкрити скриньку з аспидом):

Ось він, кінець мого шляху... Останній мій вечір.
Я не піду у кайданах кривавими площами Риму!
Рим забере мою землю, і храми мої спорожніють,
Та Августа погляд холодний гординю мою не здолає.
Сади Та-Кемет висихатимуть, золото змиє водою,
Та, може, нащадок в папірусі ймення моє прочитає,
воскреснуть із попелу Часу діяння великих!

(Відкриває скриньку зі змією. Падає на золоте ложе. Повна темрява).

Хор писців (фінальний акорд):
Царства руйнуються знову. Корони ковтає пустеля,
Цезар упав від ножів. Клеопатра заснула навіки.
Але писець на папірусі виведе знаки безсмертні!
***

Далі буде.

Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Упиваюсь сонцем і росою,
Дивлячись додолу й догори, -
Утішаюсь чистою красою
Оцієї дивної пори.
Свіжість ранку умиває очі
Та дарує світлі відчуття, -
Бо зозуля голосно пророчить
Знов мені багато літ життя.
28.08.26