Зібралися діди якось в Клима біля двору.
Вже сонечко понад лісом було на ту пору.
Ще сутінки не настали та вже йшло до того.
Череда понад дворами стоптала дорогу.
Несла молоко із паші, пастух йшов позаду.
Хоч втомлений та з дідами привітався радо.
А у них якраз про відьом тривала розмова.
Тема, мабуть для дідів тих далеко не нова.
Хтось у відьом отих вірив, хтось тільки плювався,
Бо із відьмами ніколи в житті не стрічався.
Клим ні з ким не сперечався, тільки мовчки слухав.
Та не витримав і каже до зневір тих сухо:
- Для вам відьми, бачу, наче інопланетяни.
«Не буває! То все брехні!» - кожен із вас тягне.
А я бачив, хоч маленьким був ще на ту пору
Так, як звідси до отого сусідського двору.
Кажете, що не буває – бо ж ви не стрічали.
А стрічали, то уваги, мабуть не звертали.
А я – малий, як побачив, досі пам‘ятаю.
В існування відьм я вірю, бо напевно знаю!
- Розкажи, - діди насіли, - теж хочем почути.
- Розказати? – Клим питає, - так тому і бути.
Відьми взагалі бувають вроджені й навче́ні.
А від того – роблять шкоду вони людям чи ні.
Вроджена ніколи шкоди не зробить другому.
Не візьме чуже і свого не віддасть нікому.
Може хворь полікувати та біду відвести,
Пристріт зняти чи то хмари дощові принести.
А навчена – то зла відьма, вона робить шкоду:
Змій напустить чи зурочить когось при нагоді,
Молоко спинити може, корову здоїти
Так, що й краплі господарці потім не лишити.
Як не зробить комусь шкоди – то ходить, як хвора…
Отож, було то все то в далеку тепер уже пору.
Я малий ще був, надвечір додому прибився
(Пас гусей та біля річки з друзями возився).
А в сусідки прямо горе – череду пригнали
Та чомусь її корова молока не дала.
Вим‘я повне аж розперло і корова мука.
Видно, що ото для неї неймовірні муки.
Молоко ж не відпускає, хоч сусідка б‘ється,
Давить дійки та і краплі в дійницю не ллється.
Жінка в сльози. Моя мати до неї помчала.
- Біжи бігом до Микити! – сусідці сказала.
Той Микита край села жив і на всьому знався.
Хто би у біду потрапив – до нього звертався.
Людям він худобу порав, трави знав і хворі.
Був ветеринар і лікар один на ту пору.
Хоча ніде не учився, але вмів багато.
Відьмак вроджений, напевно, міг би я сказати.
Прийшов скоро той Микита, корову оглянув.
Бачить, що корові бідній уже геть погано.
Пита проте у сусідки: - Хтось у двір заходив?
- Та Варвара Копильчиха вже перед заходом.
Тільки-но прийшла корова. – Усе зрозуміло,
То вона твоїй корові шкоду і зробила.
До корови повернувся, став їй щось робити.
Заспокоїлась корова, перестала вити.
Тож сусідка бігом сіла та її здоїла.
Зійшлись люди серед двору та загомоніли.
- То Варвара усе робить! – їм Микита каже.
- Вона відьма! – загули всі, - От ми їй покажем!
- А ви її упіймайте! – Микита сміється, -
Вона ж відьма, в руки просто отак не дається.
Перетвориться в собаку чи в кота – не знаю.
Хто подума, що то відьма? Хто її впіймає?
- Та не може того бути, щоб з жінки собака.
Та не зробить із людини то сила ніяка?!
Не став з ними сперечатись у дворі Микита.
Сказав: - Добре. Доведу вам. Треба потерпіти.
Кілька днів минуло з того, як сусідка шепче:
- Приказав усім Микита зібратись надвечір
До Варвари під засіку, щоб вона не знала.
Заховались та в щілини мовчки зазирали.
Щоб ні слова та ні звуку. Заледве стемніло,
Всі сусіди під стіною засіки сиділи.
Я за мамою подався, що й вона не знала.
Якби не вестися тихо, то, може б прогнала.
А так мовчки насварилась. Сидимо, чекаєм.
Чого саме, того, звісно нічого не знаєм.
І Микита поміж нами, прихопив десь люшню.
Мабуть, зайшов по дорозі до кума в конюшню.
Тож чекали й дочекались. З‘явилась Варвара.
Зайшла, двері причинила, в руках ножів пара.
Озирнулась. Що ми бачим, то, мабуть не знала.
У підлогу дерев’яну ножі повстромляла.
Прокотилася між ними…і очам не вірю,
Була така собі жінка, а зробилась звіром.
Пес рудий зробився з неї, стоїть, позирає.
Коли саме тут Микита двері відчиняє.
Тою люшнею узявся він собаку бити
Смертним боєм. А їй лише скавчати та вити.
Метається по засіці та до дверей пхає.
А Микита її лупить і не пропускає.
Вже побив її до того, що вона й упала.
Важко дихала й тихенько про себе скавчала.
Тоді лиш Микита кинув ту собаку бити
Та й пішов. А ми зостались за нею слідити.
Довгий час вона лежала, приходила в тяму.
Потім ледве піднялася та й до дверей прямо.
Походила двором трохи, в засіку вернулась,
Між ножами прокотилась й в жінку обернулась.
Шкандибаючи, заледве у хату попхала.
Тоді уже ми по хатах розходитись стали.
Хтось з сусідів до Варвари став стукать, одначе
Та не вийшла, ніхто її в той вечір не бачив.
А вже вранці завітали – то страшно глядіти:
Вся в синцях, кривавих ранах, геть уся побита.
Вона, кажуть, ледве ноги там пересувала.
Та науку, видно добре ту запам‘ятала.
Ще до речі, як Микита став ту відьму бити,
Хтось з сусідів був зібрався в засіку забігти,
Щоби відьму врятувати. Хто ж там його знає:
Може насмерть оту відьму Микита вбиває.
Та Микита велів зразу, щоб ніхто не пхався
І ножа, не дай то Боже, ніхто не торкався.
Бо, як вирвати ножа, то (хоч відьма й погана),
Вона жінкою з собаки ніколи не стане.
Тож провчив Микита відьму. Вона тиха стала.
Але й люди вже ніколи її на чіпали
І не лаялися з нею, бо зурочить, клята
І не будеш знати, звідки на лихо чекати.

Якщо би акварелевим потьоком
зненацька розтеклася згіркла Ява:
і той пречистий надим першокроку,
і тягла довгота земного сплаву,
доріг - зміїсті кубла та роптіння,
пробіли днів, ночей печерна пустка,
життя і врожаїв осінні стини,
луна свічад, іконні лики тусклі...
Чи залишились хоч би спроби ревні
між тих потьоків розчитати задум,
що світ оцей надсадний - недаремний,
що є у ньому незглибима вартість.

Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

перекинувся ранок росою
розсипає цвіт
в льоті кінь
із-за лісу протяжне
виття…

2026

У 22 він став чемпіоном Європи з баскетболу!
Здавалося, для високого симпатичного блондина відкриваються чудові перспективи…

Після завершення спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника… Але у розквіті сил одержав важку травму хребта, пов‘язану з ушкодженням спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя. Як нерідко буває у таких страшних випадках, багато хто тоді відвернувся від нього. Проте він все витримав. Був тривалий бій із недугою і, нарешті, перемога над нею!

Згодом на підставі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більше ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.

…Вже понад десять років Миколи Йосиповича немає серед нас. Але залишився його образ - світлої й напрочуд вольової людини. Центрового з піднебесся…

Не думайте, що всіма забутий,
передчасно не кличте лікаря…
Той не буде до ліжка прикутий,
хто літати покликаний.

Так, не буде до ліжка прикутий
попри будь-яку люту скруту…
На гамлетівське «бути - не бути?»
відповідає: «Бути!».

2026 рік

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона ж не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Понесло колесó крізь лісок, через осінь;
загубилось у нетрях похмурих сосен.

січень 2012

Жінок вродливих є багато,
Та мені потрібна Ти.
Життя без Тебе — то як страта,
Де ламаються кістки.
У янголів, якщо відірвеш крила,
Вони слабшими стають.
Без твого кохання, мила,
Клітини всі в мені помруть.
Я, наче янгол, що безкрилий,
Зі спини кров стікає вниз,
Без тебе світ мені немилий,
І сенс життя злий демон згриз.
Я хочу дарувати квіти,
Аби лиш ти їх прийняла.
Я хочу, щоб щасливі були діти,
І щоб закінчилась війна,
Та найбільше я жадаю,
Щоб разом були ми в житті,
Бо я так тебе кохаю,
Що був би разом й в небутті.
Я б залюбки з тобою разом,
Прожив би тисячу років.
А потім помандрували б зразу
До невідомих нам світів,
Де ми — енергія пречиста,
Де ми самі є — Почуття,
Де ми сяйвом є барвистим,
Де ми —це екзистенція життя.
27.11.2024.

 
люцифер сем кіт сіаму
усе поблизу тебе він
усе він біля ніг
 
сутність цього кота не пояснити
 
дженіфер джентіл чарівнице
ти ліворуч він праворуч
оу ні
 
сутність цього кота не пояснити
 
чуєш люце море кличе
бути вельми корабельним
будь-де хай там де
 
сутність цього кота не пояснити
 
у ніч прокрадаючись пісками
примарно ховаючись
певно знайдений з тобою знай
 
сутність цього кота не пояснити
 
 
 
 
 
 
 
 

Ніжилась
всю ніч
між зірок
що танули
на тілі моєму
Чумацький шлях
манливий за собою
здавалося
торкався до плечей
наганяючи
завтрашній день
де має було
прокинутись мені?

2010

В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
А наостанок ще й поцілувати ніжно.
І так допоки не засопе у ліжку.

Хвилюють води,
Всюди тишина,
Та промінь сонця
Поміж пір'я хмар
І вістрям розтинає синеву.

Любов — вода.
У мене синє море.
Здається, це безкраї почуття.
Цей тихий голос — я сама.
Тебе шукаю — та нема.

Ти стукаєш?
Чи це у серці?
Ти бачиш?
То веди мене.

Та все дарма…
Якщо ти бачиш й чуєш,
То люблю лиш я.

Море — міраж,
Любов — обман,
Та нам на згадку
Дарувала сотні ран.

04.07.2026

Я не хочу дивитись в обличчя абсурду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.

Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду, хуртечу і травень.
Лиш тоді я побачу задавнену травму.

А мінливе обличчя епохи колише
Тихий вітер, неначе віднайдені вірші.
Супроводжують лицарі добрі і вірні
Ту епоху, яку обминатимуть вирви.

10 січня 2026

4 липня народилася видатна українська поетеса Тетяна Левицька.
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не збулося. В кожному Вашому вірші завжди відкриваю для себе щось нове. Ваша поезія - це не тілька щира сповідь душі, а й вершина естетики та краси! Обіймаю Вас міцно!

Мене, зшитого за незнаними лекалами,
заносить подумки до петель річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Для усвідомлення мого і міркувань
багато їх, але й не досить,
а мій талан земний –
долати невідомості дорогу.
Потік петляє так, мов генний код,
десь незатійливо, і кожний вигин –
немов катрен глибокого вірша,
де я не автор – ні, а зримий відблиск.
Ширяючи над руслами річок,
на водній гладі неодмінно бачу
донині ще не пізнаний прогал.
Ріка відхилиться й на сто вісімдесят,
якщо такий ухил, і це можливо,
чи так закладено було
Завбачливо в її природну силу.

* * *

основа основ

Гвинтики і шайби,
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.

Міст асоціацій -
Білий, жовтий, синій -
Збуджений і хворий,
Наче блудний син,
Із каміння долі
У чужій кишені
В нескінченно довгий
Кольоровий тин.

Очі парубочі ,
В язиках припливу,
Ще занадто сині,
Щоб тривожить дух.
Розум-то облуда!-
Примха тамагочі ,
Що згризає спокій,
Як блоха кожух…

 поліція моралі
 міліція скорботи
 мене не помічали
 я брав порядні ноти
 нот усього дванадцять
 апостолів так само
 євангеліє збацать
 із греком іоанном
 гешефт як є реальний
 і віфлеємська зірка
 над цим районом
 спальним
 тебе веде кудись-то
 можливо до пустелі
 до манни при акридах
 пітьми що м’яко стелить
 а там ридає ридма
 

Пливуть за роками
Осінні тумани
У каламутну безодню небес.
Вже дихає в спину
Доба часоплину,
І тесля вистругує з ясена хрест.

Небіжчики кличуть
У даль таємничу,
І зиркає ворон у шибку мою.
Не рано й не пізно
Прощатися слізно
Із тими, кого за крок не впізнаю.

Деменція в домі
Шукає знайомих
І не знаходить питомих облич.
Навіщо триматись
За кут у кімнаті?
Усе, що не встигла зробити, облиш.

Пора пролистати
Сторінку строкату —
Минуле життя не повториш на біс.
Мчить потяг циклічно
У зоряну вічність,
Витягую душу свою з-під коліс.

04.07.2026р.

Сьогодні, 4 липня, йому могло б виповнитися 68 років.

Схоже, справжнім поетам не дуже цікаво на цій грішній землі, адже їхнє покликання - літати…
Він відправився у свій політ у 50.

Римарук
римо-рух

слово-вир
пращур-зір

долі рок
болю крок

терни мук
Римарук

2026 рік

За мною вслід плететься щодоби,
Знесилене неспинною ходою, -
Усе оте, що я уже зробив
У вічній боротьбі з самим собою.
Минулим справам не веду лічби,
Просиджуючи цілі дні за чаєм, -
Лише в думках з'являється "якби",
Та і "чому" нікуди не зникає.
У безкінечних грозах протиріч,
Я розумію чітко вже, одначе, -
Знайти єдино правильне невміч
Було колись, а нині і тим паче.
04.07.26

Зоряне світло лине повільно і тихо.
Але дуже довго та далеко.
Адже воно вічне, воно всеосяжне.

Цедра, оранж, ківі, bossa nova,
І метелик — вільний спокій, лет.
Тиша літа — як основ основа.
У саду задумливий поет.

Пише лист коханій, може, вірші...
Музика метеликів — їх рій,
Що здається диханням. Все більше
Заколихує у тиші медяній.

Я лише відкрию тихо вікна,
Щоб поглянути на диво те,
І на того в білім чоловіка,
Й на життя до простоти просте.

Він навряд здогадується знову,
Що за ним спостерігаю я.
Похилився трохи лиш до столу,
Угорі метелик все кружля.

Я закрию певно вже віконце.
Вірші — з ким такого не було?
Лиш подяка за привітне сонце,
І подяка за таке тепло.

Спокій по кімнаті розільється.
Тут і зараз — все, а не навспак.
Білі крильця, хай тобі живеться!
Bossa nova, цедри й ківі смак.

Між дерев. Линуть краплі дощу.
Тільки крячуть десь галки самотньо.
Я не взяв парасолю сьогодні,
І усіх я сьогодні прощу.

І за все. Голубі сокирки
Похилили від крапель аж стебла.
Дощ холодний. А все-таки тепло,
За плечима блукають роки.

Скільки різних людей я зустрів.
Так, було добрих з них значно більше.
І заходиться дощ ще сильніше,
Ніби сльози зелених борів.

Грім і блискавка. Чутно ген рев.
То озоном повіє, то глиця.
Я б хотів так отут залишитись.
Линуть краплі дощу. Між дерев.

Липовий чай і лимон —
Знані тепер натюрморти.
Ні, я простий, я не гордий.
Котиться десь фаетон.

Ні, незамріяний я.
І не гурман навіть літа.
Просто так солодко квітне
Місяць з липневим ім'ям.

На відстані руки,
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.

27.06.2026

Говори до мене тонкосердно -
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.

Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
Чи душа утікла від заскук.

Говори до мене простодухо -
мовою прозорих повелінь.
наче, першопростору не рухав
ні чортополох, ані полин.

Говори, щоб не перелилася
в хмару - не сплила у потойкрай.
Плином невибагливого щастя
говори - мовчанням не карай.

Скільки вже тих коробок, огризків, віршів,
І більших, і гнивших, і зліших, і гірших - не знищиш.
Парад недописаних думок-гостей у блокноті.
Звісно ж, бо цим блукальцям не місце в моєму роті.

Келих за келихом, язик за язик, психіатр за психіатром.
Ось тобі нова тема для твого нового цинічного жарту.
Якщо його жерти ще стане жертвам літературним твоїм сил.
Хто тебе записати це все взагалі просив?

Квантовий положняк розклад поїздів не колише.
Вийде - так заєбісь, не вийде - мовчи тихіше.
У наступному житті думаю все ж спробувать варто
Стати в чийомусь стаканчику невкусним хуйовим лате-артом.

Я з балкону дивлюся на темний проспект.
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.

Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серце, бо щось відчуває...
Ніч сьогодні самотня, а я - поготів.

Всі шляхи перерізані. Думка летить.
Поринають у сон темні спальні райони.
Мов на себе вночі я дивлюся з балкону
Та шовкову рубаю сокирою нить.

В цій реальності усмішки щирих облич -
Непомітні, невчасні, сліпі та вторинні.
Хто би що не казав, а лягає старіння
На волосся і душу, як ця темна ніч.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Нехай гнітить невиплаканий жаль
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.

Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
Зросте нове —  жорстоке й невблаганне.

Шукати годі крайніх і вини,
Благаючи пощади у відлуння.
Минеться все, настануть інші будні,
Прорізавшись із смутку давнини.


© Олег Герман

03.07.2026

Зачарую тебе словами,
Дивним поглядом зваблю теж,
Мов крилом обніму руками,
Бо кохаю тебе без меж.

Відігрію твою я душу,
Що замерзла у самоті.
Я повинна, ти чуєш, мушу
Все віддати тобі в житті,

Чого ти так чекав всі роки:
Ніжність, ласку, вгамую біль.
І щасливою буду, допоки
Поруч ти, найдорожчий мій.

2017 р.

Із глибокої криниці
Зачерпну відром водиці
І нестерпну спрагу прожену, -
Обмочивши трохи вуса,
Сам вдоволено нап'юся,
Потім дам напитися коню.
Після довгої дороги,
Хай спочине прудконогий
До самого досвіту в ярку, -
Ще далеко мандрувати
До залишеної хати
По шляхах тернистих козаку.
У боях збагнувши сутнє,
Любо вірити в майбутнє,
Щоб невдовзі досягти мети, -
І тому невипадково
Далі цокають підкови
Та стають привабними світи.
03.07.26

Молю тебе, о Матір Мого Болю,
Попроси кохання у старих богів.
Най тебе кохання окутає імлою,
Приведе до мене у плащі із слів.
Най ми вже будьмо разом
В реальності і в снах,
Кохання будуть фрази,
Оформлені в віршах.
Візьмеш від мене квіти,
Ромашки, як колись,
І щоб були в нас діти,
І щастя пішло в вись.
24.11.2024

А щось чи буде ще?
Не відаю, що далі…
Я вгору впав за обрії та хмари.
І там, де зірка промениста,
крокую шаховим конем,—
без варіантів та дилем;
скрізь і ніде, при всьому не при чом.
Земля пухнаста
на моєму кладовúщі...

2026