могли би стрітися класично
 все за програмою курити пити і т. д.
 у цій ледь індивідуальній притчі
 ніхто нікого особливо не зведе
 немає жодних таємниць
 є недомовленість і таємничість
 па-де-труа не зовсім па-де-де
 ця таємничість
 у манерах радше ввічливість
 одвічна і довічна
 її ціну ніхто з нас не складе
 немає смислу
 є початок падолисту
 все перестворюється
 умирає і паде
 пора упасти і упасти звісно
 і безневинно впасти
 вже хто–де
 не зазіхаючи на особисте
 не шкодуючи
 і листя шурхотить
 як шурхотіти здатне
 тільки листя
 коли ти падаєш
 коли я падаю
 через безвісне
 золоте безвісне
 

Я в море заходжу, у розум кипучий
Для вищого смислу і вічних благань.
Заходжу у задум потужний, сліпучий,
У поле безмежне надсадних волань.

Візьму у долоні солоні печалі,
Солоні розлуки, солоні гріхи.
В цю мить у затоці невтомно кричали
Минулі тривоги, забуті роки.

Візьму у долоні самотню безмежність,
Фатальну приреченість, подвиг і крах.
Потоне у хвилях стійка обережність,
Сп'янівши в далеких запеклих гріхах.

Візьму у долоні невтілені вірші,
Які протікають між пальців униз.
Їх легіт несе, як невтомлена вічність.
Ці вірші допишуть самотність і бриз.

28 березня 2026

З дев'ятого поверху зрію нову
тутешньої днини картину барвисту.
Дощ срібними згардами та падолистом
оздоблює зеленкувату траву.

Так дивно, бо літо, здається, стекло
іржавою хною по спраглій землиці,
а квіти буяють, соснові ялиці
лоскочуть лапатими вітами тло.

Хмарини зібрали валізи в вояж,
в серпанку хлюпочеться бабине літо,
розвіює вітер полову крізь сито,
зникає у тінях яскравий міраж.

Сполохане серце стискає жура,
захрипло волає вороняча зграя.
В жахливі реалії ніч повертає,
думки огортає маркітна мара.

В будинку навпроти ясні світлячки
по черзі спалахують в шибах картонних,
ворушать обвуглені штори фантоми,
запалює світ поминальні свічки.

18.10.2026р

Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!

Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
Кантилени між дерев.

В надрах марення і злагоди,
Над нудьгою неосуджений,
Полином у руті з м’ятою,
Як непевний конокрад,

Смуток свій з калини-ягоди
Занесу,як слід засушений
Сліз під стріхою кирпатою
У дівочий виноград…

збираю горіхи
ходячи колами попід деревом
зігнута наче бабця

вони сховалися добре —
в чорно-зелених слизьких кожушках
з налиплою землею
під брунатним листям

підошвами зношених калош
відчуваю їх краще
аніж сприймаю зором
а горіхи міцні — не тріскають
під вагою мого тіла

гілки горіхові
звільнені від тягаря
ледь помітно
наближаються до неба

свобода —
це відсутність відповідальності
шепочуть з присвистом

а мені відповісти нічого:
кишені моєї куртки відстовбурчилися
немовби щоки хом'яка
а шкіра довкола нігтів почорніла

останній ковток терпкого повітря
перед поверненням додому
на смак як свобода

18.10.2026

варто трохи затриматися тут
аби подивитися як усихає кукурудза
як зеленіє молода трава
під прохолодними дощами
як раптово спалахують кущі калини
і тихо плачуть кривавими сльозами
у вітряні дні

варто трохи затриматися тут
бо ці зміни сподівані та звичні
про них можна без болю у грудях
думати перед сном

вони поволі оголюють сталість —
плин ріки занадто прудкої
щоб довірити їй своє тіло
з гіркою насіниною у формі серця

18.10.2026

В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Вітер затих у верхів'ях,
Спокій даруючи травам
Там, де сова величаво
Струшує роси на пір'я.
19.10.26