Не плач у день, не голоси із примхи,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.

Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
Який у часі твій наступний крок.

Яке крилате з пазурами кличе
В тобі дістатися кінцевої мети?
Яка вона — мета твоя одвічна —
В очікуванні справжньої біди?

Зло у тобі земне — в коноплях чи квасолі—
Не заборониш дурням грати в рай.
Своя охота гірша за неволю.
Не гай часу, збираючи врожай.

Я - частинка осіннього міста,
Я - молекула жовтих вітрів.
Мандрівник із душею артиста,
Сам себе на узбіччі зустрів.

Монолог мій навряд чи хтось прийме...
Прочитають, забудуть - і все.
Поринаю в осінні обійми...
Тепла осінь мене понесе

У світи непочутих освідчень,
У країну нездійснених мрій.
І, придушений чорною ніччю,
Жалюгідний створю буревій.

Хто в дорозі лишається поруч?
З ким ще можна дійти до весни?
В цьому світі я - помилка, покруч,
Бездиханний, мов лист восени.

Проходить час крізь пальці, мов пісок.
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і вірність.
Епохи пил вкриває черевик,
Слова і недовивчені поняття.
Якщо до буревію часу звик,
То не страшні тобі його закляття.
Змітає шапку, куртку і слова,
Несе у даль туманну, незбагненну.
Беззахисна від часу голова
Схилилася, вчуваючи геєнну.

14 березня 2026

Для нього подеколи Львів був листівкою з кавою,
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.

Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
усі ці, застебнуті в гонор, шановані ґазди.
Та він із-під вуса всміхався на все те поблажливо,
бо бачив ген далі, ніж їхні золочені звізди.

Фактично був першим вкраїнським завзятим фрілансером,
рецензії, тексти, переклади вправно мережив.
Не брав він у долі дарунків дешевих — авансами,
а генієм власним стирав всі нав’язані межі.

Він виорав поле, де кожен тепер може сіяти,
і вирвав з корінням ту рабську зневіру й покору.
Бо бути собою — це значить по совісті діяти,
любити Вкраїну — людей та лани її й гори…

 
До підніжжя дістанусь, і вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
 
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
 
Дай мені, авжеж-бо
Свою відповідь звісну
О, ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Оу, Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Ей!
 
Бажаєш, хочеш, щоби ми зустрілися?
Я мчу униз, лиш би не розбитися
Дай мені, дай-но відповідь звісну
Ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Агов! Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер, ох
 
Вважай! За поворотом!
 
До підніжжя дістанусь
І вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
До підніжжя дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
 
Бажаєш, хочеш, щоб ми зустрілися?
Я мчу униз, лиш би не розбитися
Дай мені, дай-но відповідь звісну
Ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Агов! Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
 
Агов!
Дриґом-дзиґом!
Вона буде за хвильку!
Уже вона мчить
О так, мчить
 
 
 Рінґо: В мене пухирці на пальцях!
 
 
 
 
 
 
 
 

Наче Генделя фуга -
стогін щемних бемолей, -
насувається туга,
розтікаючись болем.

Вщент спалили мости.
Зупинили струм.
Самота.
Саме ти.
Сум.

2026 рік

Влаштували дебош у Пхеньяні
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.

В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
Аж приперся лавров,
Наламав купу дров
Ще й пеньків для Об’єднаних Націй.

У готелі на півдні Малайзії
В номери кодло змій позалазило.
Знявся лемент і крик –
П’яний «русскій мужик»
Показав, хто страшніший в Малайзії.

Розцвітає, ніби квітка,
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.

Донька радо душу тішить
Усміхом мені,
Бачу щастя - веселіше
Проживаю дні.
Я молюся перед Богом,
Швидко й спроквола, -
Щоби доньчина дорога
Світлою була:

Хай тебе обходять боком
Біди і жалі, -
Квітни довго, ясноока,
На святій землі.
Звийся радісно над краєм
До нових планет,
Бо любов моя тримає
Твій високий лет.
28.09.26

Край рідний був місцем полону,
горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.

Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
і має це знати Хамаз!

Грозити не наше по тону,
бо Боже миліш раз по раз,
Стрілець, одягай вже корону,
не дай плюндрувати цей раз!

Те гул Благовісного дзвону
за краще народів і рас,
знесе як стіну Єрихону
наш Трайдент* в останній цей час!

* Тризуб 🔱

30.08.2026р. UA

 на тлі віконних рам
 і панорам засмучених
 ні зовсім не канкан
 і не кордебалет
 багаторічний хлам
 нехитро порядкуючи
 повіщо грати як
 все рівно програєш
 добивши баклажани
 або стегенця курячі
 хто ж нагострив ножа би
 натер би той паркет
 пропалений піджак
 підтяжки перекручені
 бавовняна піжама
 і сам ти мов
 предмет
 

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

І
Наші греблі не «той уже рве»,
про якого ми, може, й не чули.
Рось ридає потоками мулу,
стогне Стугна, Славута реве,
в морі сліз потопає минуле...
і ніхто вже не кличе, не зве
як бувало, аж поки забули.

ІІ
В тім немає моєї вини,
що минає життя у напрузі
від навислої з неба війни.
Сиротіє душа восени –
не квітує калина у лузі,
чумакують у засвіти друзі,
відлітає минуле у сни.
Та і нинішнє вже у музеї,
на вітрині – фігури чужі,
футуризму немає межі...
небо втілює наші ідеї –
у людини від мислі цієї
атрофуються фібри душі.

ІІІ
Умирають ідеї Езопа
і сізіфи давно у тюрмі...
не показує скромна Європа,
що у римлян було на умі.
Еволюція від революцій
не покращує якості душ.
Благородне конає у муці,
а війна помагає падлюці
відмивати украдений куш.
У чужого по духу кумира
перемоги нема на війні,
але є мишоловка для сиру...
...............................................
обіцянок «досвітні вогні»
ледве жевріють у далині.
Може бути, не буде ясиру?
Пливемо у одному човні.
У Харона такі не одні,
що шукають у вирії миру.

09/26

У березні тепло таке непевне,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.

Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
Немов забутий вигаслий Пегас.

А слово довгождане і зникоме
Прорветься також крізь палку югу,
Долаючи пеньки, яруги й коми,
Самотність осоружну й дорогу.

У березні слова до нас прорвуться
Крізь хащі і розбійницькі ліси,
Крізь чаклунів, тиранів, ляльки вуду
У сяєві небесної краси.

14 березня 2026

Ви все вночі живете, крадучись,
Неначе равлик меншовартісний,
На місяць срібний задивляючись,
Шукаючи камінчик якісний.

Приречено і недовірливо
У темних вербах роси грієте,
Їх, ніби оловом, торкаючись —
Шляху розкутих чи замріяних.

Але ж під кущиками в залишку
Знайдуть сліди прадавніх з осами,
Останніх велетнів від карликів
Між пирію простоволосого.

Життя — воно швидке й прискіпливе:
Не ті тепер в ажурах просвітки,
Не ті боги серед загиблого
Для ахатин гігантських розвитку…

Серед саду яблуня гілляста
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
Яблуня красується плодами,
Ними завжди ділиться також,
А іще нагадує про маму,
Що звільнилась вже від тлінних нош...
27.09.26

 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
знаю про твої
справи там і тут
де тебе найти
із ким гуляєш ти
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
і потаємніші страхи
і потаємніші страхи
 
я шпигун
про усі
твої дії
знаю-от
 
 
 
 
 
 
 
 

 а хтось же вимикає ліхтарі
 і зачиняє час від часу брами
 на самоті
 без драми чи дорами
 ймовірно без думок
 без особливо мрій
 яке їм діло далебіг
 чи ти поет
 недопоет або
 письменник–псевдо
 й що ти вигадуєш собі
 навіщо фантазуєш себто
 есей верлібр
 іще проєкт ет це
 вони ж
 працюють за готівку
 нема дотичності у них
 автівка і домівка
 і жарівка
 вечеря та постеля
 їм не треба книг
 

Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у Лету.
Зі світом так обірваний зв'язок,
Ти кинутий на острів, ніби Крузо.
Залишився невивчений урок.
Твої слова обплутали медузи.
Розбились твори з кольоровим склом,
Минулого уламки розлетілись.
Панує пекло із тлетворним злом.
Здіймається із хвиль античне тіло.

14 березня 2026

В кабінеті холоднім, що кликали вдома «Сибіром»,
де сторіночку кожну пронизливий протяг гортав,
порятунок рудий, з муркотінням, що варте довіри —
кіт Мурлика терпляче зап’ястя Франка зігрівав.

Уже сутінки вкрили шпилі усіх львівських домівок,
вже вечеря схолола, та це не турбує Франка.
Поруч діти поснули — всі четверо теплих голівок,
які тьмяно освітлює гасова лампа з кутка.

Він згадає ліси, де знаходив гриби на світанні,
чи як рибу руками ловив у карпатських річках.
І ще батьківську кузню й хлопчаче своє поривання,
де роздмухував міхи в затертих лляних сорочках.

А над ранок сріблясту Софіївку збудять тумани,
і розвіються тихо Франкові недоспані сни:
про студентський арешт, про трилике безтямне кохання,
і про бузька, якого колись врятував навесні.

Вишиванку вдягне, де заблудиться сонце в зави́тках,
на столі — міцна кава і стоси чернеток, книжок…
Він не бачить зими у замерзлих на шибці відбитках,
бо викрешує іскру із гострих, як кремінь, думок.

Вересневої ночі
Не засну, як на сміх, -
То заплющую очі,
То розплющую їх.
Я крізь темряву кличу
Марно душу німу,
Бо мовчиш таємниче
Невідомо чому.
Поза вікнами тихо
Шарудить листопад,
Що, як зайдеш в безвихідь,
То не втрапиш назад.
Вітер крутить у танці
Беззахисні листи, -
І зникають уранці
Щирих марень сліди.
Щойно перше проміння
Доторкнулось повік, -
Зникла туга осіння -
Ти спішиш звіддалік...
26.09.26

Немовби в зошит в лінію косу
Ще ледве пише дощик букви вкрап.
А між рядками осінь губить сум,
Плете до школи тяжко дітвора.

В калюж дзеркалах нас ховає день.
У хвилях жовтих кленів тане тиш.
І сонця крихти вороння краде.
Загублені в алеях я і ти.

Тримає дощик вперто неба край,
У мокрім листі вітер пророста.
Та місто знов у світлих кольорах,
І ловлять вікна райдуги хвоста.

26.09.2026