у провінції осінь

так безглуздість
яка новина
давнішої і не було
останніх так років сто
та недомовленості
вдосталь

А нині в провінції осінь

та дощі
дощі
Дощі.

2025

О роздуми, укупі й поодинці,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.

Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
Почутим з омуту невизначених п'ядей.

А нещодавно ви змовчали начеб.
Бувало вже чи ні таке зі мною?
Та вас про всякий випадок пробачив,
І рану в пам'яті, гадаю, що загою.

Собі я пацієнт і добрий знахур,
Життя свого невиліковний бахур.


Майже самотній

Сьогодні він у складі збірної Іспанії став чемпіоном світу з футболу!
Кілька днів тому йому виповнилося лише 19 років…

Іде до мети крок за кроком,
харизматичний і амбітний:
в сімнадцять - чемпіон Європи,
в девʼятнадцять - чемпіон світу!

2026 рік

Насіялось стільки...Насіялось маку.

Червоним розли́лось під спекою морем.

Розлізлась ненависть, розсипала горе.

В тривозі розплакана світиться мапа.



Міста за містами не знають споко́ю:

І днини чорніють, і ночі палають.

Безбарвністю дихають зранені слайди.

Живучий донині тримається корінь.



Хто голос почує? Хто правду врятує?

Байдужість гальмує для руху дорогу,

Дорогу до волі. Не плаче лиш робот.

...І гупають ночі, і множиться туга.

 літо йде
 через окремий холод свій
 і спеку звичайно
 літо ж
 червень липень
 глипнути навіть не вспів
 сліпучі майдани
 розжарені вулиці
 голоси чиїсь спозарання
 у напівтямі
 пташиний свист
 і далі чиїсь голоси
 сирени само собою
 транспорт
 ambulance шкварить
 поліція згодом теж додає
 зусиль
 а що у тій тямі
 сніданок
 хліб щось із чаєм
 геть ненав’язливе щось
 майже пи си
 оскільки не знати
 чи буде ще один липень
 далі
 напевне щось таки буде
 а чи тобі / мені
 гіпербореєць en casa
 ноутбук увімкнувши
 всідається
 ось тобі мій народе
 вірш мій новий
 заціни
 

Море хвилями дзвінкими
Б'є об скелі мовчазні
І мені назустріч линуть
Любі здавна позивні.
Рвійний вітер хвилі гонить
Без вагання та зусиль, -
Невгомонні та солоні
Всюдисущі бризки хвиль.
Ніби хмара над водою,
Висне скупчення чайок,
Що кигичуть з непокоєм
На щось ловлячих качок.
Море хвилями дзвінкими
Б'є об хвилі мовчазні,
Наче каже в ці хвилини
Як тужило по мені.
20.07.26

Розпач і відчай,
Моя душа кричить.
Моя душа плаче
За дорогою Землею.
За сонечками, що літають,
За підлітками, які не знають.
За горами горя, і жовту зорю,
І місяць на небі,
що танцює з припливами.
За квітку, що не має
ні переду, ні спини, З
а кавуни, що сплять,
За хоробрих синів.
За каміння, яке сидить тихо,
І величного лося, що живе далеко,
За душі прекрасні
І за час неспокійний.
За річкових раків
Та улюблені іграшки.
За мазки на полотні
Та кошики з фруктами.
Життя зламане. Серця розбиті.
Колись зцілити можна їх?

Вода солона на столі
як символ сліз в чужій землі.
Гірка трава, і не одна,
як згадка рабського вона.

Сумною б трапеза була,
та ось рух ангела крила
дає надію на життя
в своїй землі за каяття:

до хліба з кращого зерна,
та з кращого, що є, вина,
гаряче, щойно від огня,
цілком запечене ягня…

Висока сплачена ціна,
парує над столом вона,
і спонукає в кожну мить
давать любити і любить.

* Таємна вечеря
20.07.2026р. UA

Вуха віслюка слухають слова.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

20-те липня цього року,
перші блогерські лімерики

Мені було лиш дев'ятнадцять,
А їй більше двадцяти трьох,
Вона мене дуже кохала,
І нам було добре удвох.

Вона була дуже гарна,
В мене аж виростали крила
Поруч з нею,
Й вона казала:
-Ну як же тобі пощастило!
Тебе така жінка кохає,
Яких не буває на світі!
Таких в історії було лиш двоє:
Клеопатра і Нефертіті!

Вона приїздила до мене
Аж із іншого району міста,
Ми любили лежати в ліжку
Під музику Ференца Ліста.

Не те, щоб ми якісь там меломани,
Чи любили лиш Ференца тільки,
Просто на той час із класики
Не мав я іншої платівки.

А вона поважала класику,
А також і інші позиції,
Інколи так верещала,
Що хтось викликав міліцію.

Дільничий гупав у двері,
Обіцяв написать в деканат,
А ми швиденько вдягались і
Робили вид, що вчимо сопромат.

І все було в нас дуже добре,
Та в червні настав невеличкий облом:
У мене була літня сесія,
А вона захистила свій диплом...

І я поїхав до свого Львова,
А вона - на роботу у свій Ростов.
І на цьому стосунки скінчились,
А якою ж була в нас любов!!!

у Вас ніби те
у Вас ніби се
у Вас начебто це
а може Ви й не є

2020

Ніч на землю опустила чорне покривало.
В небі зорі, наче маку хтось по нім розсипав.
Ароматом неймовірно п‘янким пахне липа
І виспівують цикади вечірні хорали.
Жебонить ледь чутно річка, вербам миє коси.
А над річку невелике вогнище палає.
Розсілася навкруг нього хлопців ціла зграя.
Хто в сорочці, хто без неї та всі підряд босі.
У темряві недалеко хоркають десь коні.
Сова часом одізветься, заухає в лісі.
Комарі гудуть навколо, де тільки взялися.
Час від часу луна помста – ляскають долоні.
Хлопцям сидіть аж до ранку, аби не заснути,
То ведуть поміж собою усякі розмови.
Часом переповідають вже дано не нове,
Що уже не раз, напевно доводилось чути.
Раптом з лісу донеслося завивання вовче.
Всі розмови припинили, дослухатись стали.
Коні хоркати частіше й голосніш почали.
Не дай Боже, підкрадуться вовки серед ночі.
Та вовк завив та й по всьому, більш не озивався.
Заспокоїлися коні, розслабились хлопці.
Про вовків іще не чули тут у цьому році.
Може із лісів сусідніх який і припхався.
Заспокоїлись, тривога, однак не лишала.
Хтось прошепотів зненацька: - Може, вовкулака?
Бо ж про тих потвор дорослі говорили всяко.
Раптом і сюди потвора така заблукала?!
І так на душі тривожно, а тут хтось ще карка.
Стрепенулися всі, ближче до вогню тулились.
Із надією на старших меншенькі дивились.
Степан, врешті одізвався: - Може й вовкулака?!
Він найстарший, тож, напевно, більше всього знає.
Помовчав, а потім видав: - Чув оце від діда.
Він дідам оце на лавці недавно повідав,
Що не всякий вовкулака лихий намір має.
Був, говорить, один наймит, працював в одного.
Якось на гумні улігся він відпочивати.
А тут якраз і хазяїн його вийшов з хати,
Пройшов за гумно і зовсім не помітив того.
Через пеньок перекинувсь та й зробився вовком.
А, зробившись, то одразу до лісу подався.
Наймит спершу не повірив, тільки налякався.
Але ж бачив усе добре своїм власним оком.
Дума: «Як хазяїн може, то і мені вдасться.
Спробую та подивлюся, що буде із того?!»
Перекинувсь й вовкулака зробився із нього.
І також, як і хазяїн до лісу подався.
Довго він по лісі бігав разом із вовками,
Їв усе, що вовки їли. Та, врешті набридло
І вовки ті – дика зграя, і те їхнє їдло.
За людьми став сумувати аж до плачу прямо.
Та ж не знає, як би йому людиною стати.
Прибіжить до гумна, стане, хазяїна бачить,
Схоче щось йому сказати – по-вовчи заплаче.
А собаки, як почують, зачнуть нападати.
Обдеруть йому всі боки, от він і тікає
Знов до лісу, щоб собаки на смерть не задрали.
Та людиною знов стати до гумна вертало.
Бо ж хазяїн його бувший лиш науку знає.
Той, урешті й здогадався, що то не вовк ходить,
А що то колишній наймит, який десь подівся.
Тож підкликав того вовка, в очі подивився,
А в очах у того туга, що прогнати годі.
Взяв вовка він, перекинув через пень й одразу
Той людиною зробився. Впав йому у ноги.
А хазяїн подивився: жалко стало його,
Бо худий, як скіпка. Вигляд його дуже вразив.
Ще й подертий, від собак бо рвані рани має.
Приніс одяг, змастив рани, щоб гоїлись швидше.
І не лаяв чоловіка, сказав йому лише:
«Не роби, небоже, того, чого ти не знаєш!»
Степан кінчив оповідку і зробилась тиша.
Всі, немов переживали тільки-но почуте.
І ніхто не сумнівався, що так може бути.
Тільки коні та цикади озивались лише.
Тут Микола обізвався: - А я чув недавно,
Як сусід казав сусіду про свою пригоду.
Були вони якось з кумом десь у місті, вроді.
Возом назад повертались. Дорога ж погана.
Вирішили зупинитись та й заночувати.
Стали в полі поміж терну, що густо розрісся.
Тільки спати укладатись вони узялися,
Чують, наче хтось за возом зібрався здихати.
Так же важко й страшно диха. Вставать не схотіли,
Подивитись. Та й поснули. А уранці встали,
А за возом вовк худющий, аж боки запали.
Сидить, дивиться, мов встати вже не має сили.
Подивилися на нього, не стали чіпати.
Запрягли коней у воза та і подалися.
А вовк, ледве то побачив, зразу підхопився.
Іде-бреде вслід за возом, аби не відстати.
Вони їдуть, а він слідом в очі заглядає,
Голову кладе на воза, аж їм жалко його.
Кинули йому шмат м‘яса прямо на дорогу.
Він понюхав, але м‘яса того не чіпає.
Кинули йому шмат хліба, він схопив зубами
Та й подався чагарями, тільки його й чути.
Як приїхали, спитали: що б то могло бути.
Дід Овсій, що попід лісом його хата прямо,
Сказав: «Хлопці, не вовка то бачили – людину.
В селі за горою, кажуть, парубок десь дівся.
То він на вовка отого був перетворився.
Не займа нікого, хліб лиш спожива єдино».
Послухали ото хлопці, розслабились трохи.
Знов про щось загомоніли, не таке лякливе.
Хоч окраєць хліба кожен намацав хапливо…
А в нічному небу зірок, мов того гороху.

Бунт посередностей - це бунт юрби гнилої,
Що розпинає завжди на горі,
Це фарисеї в масках і елої,
Вовки в овечих шкурах, трунарі.
Бунт посередностей змете усе на світі,
Що має лик, а не лише мурло.
Так паразити на веснянім цвіті
Повзуть настирливо, як помело.
Бунт посередностей все робить марним, сірим.
Не вирізниш нікого у юрбі.
І відчувається пекельна сірка,
Як данина спаплюженій добі.

24 січня 2026

У ніч проти 19 липня Росія завдала однієї з наймасованіших атак балістичними ракетами по Києву. Ворог застосував понад 40 ракет. Унаслідок ударів та падіння уламків зафіксовані руйнування у п'ятьох районах, одна людина загинула, є постраждалі.

У липневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».
А на ранок –
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.

2026 рік
 

Шахраї під Малими Загайцями
Торгували зіпсутими яйцями
Збунтувався народ,
Упіймав тих заброд
І позбулись яєць під Загайцями.

В ресторані у Богодухові
Подавали котлети із мухами.
Кожен справжній естет
Скуштував тих котлет
І поменшало мух в Богодухові.

А прибульці поля біля Жашкова
Засівали плющем і ромашками.
Небувалий врожай
Продали у Китай
І заклали столицю у Жашкові.

Тіні лягли на хвилі забуття;

Їм бракує сили оспівувати надію.

Вони оплакують втому, що відійшла в минуле,

Та віра й далі сіє Божу істину.



Ці життєві тіні чекають на здійснення,

Стоячи проти смолоскипів, що палають

на вітрах із півночі, несучи бруд на нашу землю;

Чесний народ розуміє цей злочин.



Народ, що залишається вірним своїй сутності,

Не приховує любові до істини й минулого;

Вірячи, що правда зігріє серця,

Адже її закарбували предки за свого життя.

І хоч сутінки знову підкрадаються з тіней,

Їхнє майбутнє промовляє й породжує

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

 оздоблений словами
 належними чи ні
 як-небудь умирав би
 на дні або вві сні
 відкинутий з заграви
 розбитих літніх днів
 із самого із краю
 життя сяйливих див
 як будь-хто як усякий
 сюжет авжеж а то
 довкола все гуляки
 осяйливі авто
 та нічого сказати
 що повіряти їм
 свої у них проплати
 і милий милий дім
 їх бавлять подарунки
 а смерть чиясь таке
 всі жарти їхні чув ти
 про тепле і слизьке
 про тещу і про кума
 про гречку чи горох
 і що не варто думати
 оскільки добрий
 бог
 

Гриби збирали ми після дощу,
Це називається ще полюванням тихим.
У кошику вже є боровичок
Та підберезовик, а ще - руда лисичка.

І не забули із собою взять
Ми підосичника й рожеву сироїжку.
Грибів багато. хоч втомились трішки,
Вдалося полювання, що й казать.

Не зачепили мухомора лиш,
Іще отруйну блідую поганку.
Та під обід додому подались,
Щоб завтра знову йти до лісу зранку.

2016 р.

Земля затряслася, хитнулися стіни,
Шибки забриніли і ляк розпочавсь
За тих, що заклякли в гарячих руїнах
І просять у Бога про поміч в цей час.
Горять і димляться дерева й споруди,
Ізнову не маєм спокійного сну, -
Налякані вибухом, дивляться люди
На вирву глибоку та пустку страшну...
19.07.26

Ібрагіме, світ не справедливий -
світ не справедливий, Ібрагі...
Ти хіба не сам ту правду зриму,
вчив мене, стискаючи круги

надовкіл моїх непевних кроків
і навколо щойно зійшлих сил.
Паргали, гречине сяйноокий,
де ж ти схибив, де зійшов на пси,

що не втримав кіл отих кільчатих-
випустив слизьку рибину - ох!
Кари, Ібрагіме, мсти та страти.
Ти мені, а я тобі - урок.

О, Паша, хороший мій Візирю,
ще сьогодні ти зірок сягнув,
нині ще тобі здається щиро -
не злетиш у впадину сумну -

ще в цю мить ітимеш певно вдовкіл
по стезі широкій Топкапи -
завтра - коридором - боком, боком-
завтра день на величі - скупий.

Іншалла, минають дні навислі,
наче гул Босфору в час грози.
Той, хто точить зло у хворій мислі,
скришиться надрібно під посів.

Он, зміїться стрімко та красиво-
шию обвиває - що це, що-
чи тоненька примха з неба звивин,
чи зелена нитка - леза шовк?

Ще сьогодні ти Паша і радник.
я - суддя не вищої ваги.
О, Аллах, яка ж це буде втрата...
Світ не справедливий, Ібрагім.

Відпустки рай після фронту:

він спить у сусідній кімнаті -

мій друг козацького роду…

Прошу не заважати!



Він змив у пінястій ванні

запахи мерзлих окопів,

безжальних бомб завивання,

підступних дронів синкопи…



Небо над ним кришталеве,

білі птахи довгокрилі,

золотогриві леви,

теплі солоні хвилі…



Він спить у сусідній кімнаті,

вирвався з кривавого лиха…

Прошу не заважати.

Тихо!

2026 рік

Life stops… where silent e’s are craggy.
Define a quota for the sky and squint.
Make clouded music free and shaggy
by blowing out the note, a key imprint.

An obit finds in me a cover.
Am I a globe for lovers to be spun?
If there can be no way to hover
don’t rush to build for dreams a fowl run.

The reckless time’s aghast and eaten,
quicksilver poles are nailed when winters plod.
Abandoned foliage can’t be Eden
where all the “hell to pay” is “Oh my God!”

Unseal the veins of winds and shivers.
When smoke is gone a fire hibernates.
Against the gentle crust of river
the Universe stops rubbing shoes and waits…

Translation:
те "я" - останнє в зграї літер
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот

те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
залиш тут по собі солодкі сни

зим безрозсудний час... навмисно
забиті ртутні палі при вікні
не рай - це вже опале листя
коли "до біса все" - "О, Боже мій"

відкриті вени вітру... звички:
коли зникає дим - вогонь замре
а об скоринку ніжну річки
не тре підошву Всесвіт... просто жде...

Навіщо я поглянув на цей сніг,
Що спопеляє блиском потойбічним
До глибини душі й кладе до ніг
Дари небес у сяйві споконвічнім?

Я щось важливе загубив на нім,
Пощезнули нюанси і відтінки.
Так слово сяє, як величний німб,
Та гасне від банальності постійно.

Цей спалах спопелив сітківку дня,
Забравши буйство кольорів і звуків,
Лишивши нам одноманітність пня
На місці лісу, помислу і муки.

23 січня 2026

наш Пес вже не собака
наш Кіт уже не кіт
а наш сусід ще не людина

2024

 розжарені піски балі
 обвуглені тубільні пальми
 тобі не сяяли ні разу
 ти в курсі звісно і без мене
 доступний вітчизняний ром
 з карибським смаком
 ну хімічним
 а що лишилося до втіхи
 до чого ми дійшли оце
 як хоч побуду із тобою
 гітару витягну із шафи
 згадаю не згадаю щось
 при бесіді та при вечері
 життя минає безпорадно
 спиртне так само чи жінки
 поезії на жаль не вічні
 і ми не вічні теж amigo
 

Ординських дій скривавлені сліди
Моїй землі несила приховати, -
Лежить повсюди дух гіркий біди,
Я досі сплю в чужій гостинній хаті.
Вгортаючись у ковдру не свою,
До сну заплющить намагаюсь очі,
Але, в безсонні маючись, не сплю,
Лише думками голову морочу.
Пригадую до ранку, як було
В оселі рідній на своєму ліжку
На ніч звивати з простині кубло
І на всю хату засопіти втішно.
Сон брав одразу під своє крило
І я зо сну розповідав, що снилось, -
Що з пам'яті донині не спливло,
Попри її лукавство і вразливість.
18.07.26