Редагований
Тихенько минають хвилини.
На ро́ки сідає імла.
Нащадки в житті є донині…
Здається все є. А нема.

Я серцем вдивляюсь в минуле.
Читаю затихлі рядки.
Слова в них, як бджоли поснули —
Летіти нема їм куди.

Задумав, хай линуть в Карпати,
Над Сяном де рідний Улюч.
Жаливи не зможуть читати
Все те, що до серця тулю,
Бо в пам'ять вписав я цю святість,
Якою віршую, люблю.

Ти розумієш з віком,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,

розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
його небесна ніжність,

як музика в сонеті —
не потонути б в морі,
не зранить крил на злеті
гілками осокорів.

Собою бути легко,
коли щоденно поруч
твій відданий лелека —
життя міцна опора.

Сліпа любов не бачить
за макіяжем вади,
закохано, терпляче
співає серенади.

Готує від пристріту
пахучий чай з калини
і на поталу світу
у горі не покине.

02.01.2026р.

Серпантином-інеєм
Дерева покриті.
Зимонька дарує всім
Неповторні миті.
З неба, наче зіроньки
Падають сніжинки
І лунають пісеньки
Навколо ялинки.

Сяють-сяють блискітки
На зеленій сукні,
Танцювати залюбки
Навкруг неї будем.
Бо уже ось Новий рік
Прийшов із морозом.
Попросити в нього ми
Щиросердно хочем6

Щоби були усі дні
Сонячні й безхмарні,
Не гинули на війні
Українці марно.
Щоби ночі мирним сном
Дітей колихали,
За святковим всі столом
Новий рік стрічали.

2015 р.

 
звідкіля ~ жодної гадки
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
далі що робив я не згадаю
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж із темряви появиться
пройде через мене і світло ізгори
усе це уві сні що бачив я тоді
дивна міс едж
дивна міс едж
 
 
 
 
 
 
 
 

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.

Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Вкривав зелений гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під Новий рік Морозко-дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде

Ностальгічний сонет

Тихенько минають хвилини.
Над життя сідає імла.
Є правнук, є внуки, є сини…
Здається все є. А нема.

Я серцем вдивляюсь в минуле.
Читаю затихлі рядки.
Слова в них, як бджоли приснули.
Їм летіти нема куди.

Задумав. Хай летять в Карпати
Над Сян де є рідний Улюч.
Бур’яни не зможуть читати
Все те, що у серці я тулю,
Бо в пам'ять вписав я цю святість,
Якою тихенько віршую.
15.12.2025р.

морські камінці
які моря не чули
злипаються непринадною грудкою
під сонцем курортного міста

однією рукою тримаю пакунок з цукерками
іншою — чоловічу долоню
як мокрий хвіст п'яної рибини
що поспішає до води

хвіст вислизає —
залишаюсь сама
у панцирі з цукру
що притьмом розчиняється
в поті та слині

батькова копія
яка батька не знає
досі у люстрі
не бачить себе

02.01.26

Цей ваш токсичний позитив
Сьогодні має безліч масок.
Юрбу бездумну звеселив
Ваш опромінений Пегасик.

Лунає з будь-якої праски
Цей ваш токсичний позитив.
Всі перемоги та поразки
Знецінюються струмом слів.

Ну що ж! Дарма поет хотів
Комусь відкрити щире серце.
Цей ваш токсичний позитив
Бездонним океаном ллється.

Життя не вразило врожаєм...
Я сперечатись припинив.
Краплину правди поглинає
Цей ваш токсичний позитив.

Шукаю ялинку у березні,
Шукаю шляхи у розлук.
Шукаю на тихому березі
Прадавніх і здавлених мук.

Шукаю я влітку хурделиці,
А взимку - цвітіння й тепла.
Шукаю захованих демонів
У снах, де цвіте ковила.

Шукаю я сенсу в безглуздості,
Шукаю безглуздя в словах.
Шукаю я вічної мудрості
В шинку, як поранений птах.

Шукаю порядність у циніках
І спитих, продажних повій.
Шукаю надії у цінностях,
Які не знесе буревій.

26 березня 2025

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зима теперішня не бутафорська,
Від неба до землі все справжнє.
Хоча вона ще та чудна акторка,
Можливості її безкрайні.

Пропахла білосніжними снігами,
Морозця додала старанно.
Широка чарівнича панорама
Очам відкрилась незрівнянна.

Крім білого, у небі чорні цятки.
Зібралося круків немало.
Чому зимі радіють? - То загадка.
" Кар-кар", "крух", "ток", " кар-кар"лунали.

Впускає їх зима в апартаменти,
Хизується красою зранку.
Навряд чи їй властиві сентименти.
Холодна й горда ця панянка.

Десь за горою мчиться кінь вогняний.
Чи поладнає гонорова?
Бо тільки в мирі щастя і світанки.
Не будьте до людей суворі.

Нитки́ – не волосся!
Лещата – не руки!
Клейонка – не шкіра м’яка!
Стіна – не людина!
Самотність – не стукіт,
а відстань тебе́ від вікна.

Мов лампочки – очі.
Душа – холодильник.
Увесь, ніби мокре щеня,
я ще сторожу тут
себе і будинок
щороку щоночі, щодня.

Тебе ще чекаю,
ще дні помічаю –
паркан з сірників городжу.
Коли їх не стане,
я, згідно звича́ю,
кохання вогнем розбуджу.

Що встигла ти я́кось
торкнути чи брати,
усякий окремий предме́т
захопить мій пломінь,
крізь кожну кімнату
до мене проходячи вщент.

Згориш, мов ікона:
нитки́ – не волосся,
папір – не обличчя святе.
У домі моєму
нам гірко жилося –
негайно з’їжджаю в готель!

3 жовтня 1996 р., Київ

Не лячно пірнути у прірву бажань,
минуле лишити за кілька зупинок...
Яка ж боягузка нестерпна ти, Тань —
в пісочнім годиннику — дрібка крупинок.

Тягнула роками важкий хрест судьби,
прощала зневагу, образи і зради;
тікала від себе у церкву, аби
в душі не погасли надії лампади.

Ти бачила небо у краплі сльози
і гнала скорботу із дому мітлою.
Хитають відвагу та жах терези —
не бійся сьогодні хоч бути собою.

Він хоче тебе ощасливити, бач,
як очі горять у присутності долі.
На ріднім плечі наостанок поплач
і більше ніколи, ти чуєш, ніколи!

Я народився в п’ятдесятих.

Помер тиран – призвідник лих!

Війна позаду. Для завзятих

З'явився шанс зробити вдих.

Я – наслідок такого вдиху!

Дитинство, злидні, перший клас,

Брат і сестра, батькам на втіху –

чудовий час, шалений час.

Корилась впевнено наука

У мозку, жадібних кутках.

Ідей, сполука криворука

«Виховувала» (у лапках).

Щасливим бути мав бажання.

Єство мав щире і палке,

І у потрібний час – кохання

Зустрів нарешті. Ще й яке!

Дітей, онуків – купа ціла,

Та знаю досвідом сивин –

Світ досі ще – не зрозумілий!

Дивує і хвилює він!

Тож я гадаю, що не варто

Мені писати заповіт

З непередбачуваним завтра,

В якому опиниться світ.



19.12.2025р.

На жаль, таке в історії бува.
Про когось книги і романи пишуть,
А іншого згадають словом лише,
Хоч багатьом жаліють і слова.
Згадати Оришевського, хоча б.
Хтось чув про нього? Щось про нього знає?
З істориків хтось в двох словах згадає,
Що в гетьманах колись був Божий раб –
Ян Оришевський. То і все, мабуть.
Не до душі, що був з аристократів?
Хоча ми можем багатьох згадати,
Які з якоїсь шляхти рід ведуть:
Чи польська, чи литовська, чи, бува
І українська. Чи ж по тім судити?
Чи то по тому, що устиг зробити?
А дехто, взагалі на те кива,
Що гетьманом король його зробив.
Так інших королі теж призначали,
Чи рішення козацьке визнавали.
А хтось говорить, що між козаків
Багато невдоволених ним бу́ло.
А ви назвіть хоча би одного,
Щоб козаки любили всі його?!
Були й такі, що смерть їх не минула
Від рук козацьких. Тож не в тому суть.
Про всіх потрібно по ділах судити.
Вони одні нам істинно отвітять,
Чи буть комусь відомим, чи не буть.
Тож народився Оришевський був
В Оришеві – маєтку родовому.
Прийшлося вибиватися самому
З дрібної шляхти. Хто б про рід той чув,
Як би не Ян?! При королю служив.
Коморником при ньому рахувався,
На королівську милість сподівався,
Мабуть, старання показать зумів,
Бо, як Баторій набирати став
Собі козацьке реєстрове військо,
То гетьманом, який за ним дивився
Він саме Оришевського послав.
Часи тоді непевнії були.
Козацтво встряло у молдовські справи.
Якиїсь час Підкова у ній правив.
Та втриматись козаки не змогли.
Підкові ляхи голову знесли,
За козаками всюди полювали.
Живих, хіба що плавні заховали,
Де ляхи їх дістати не змогли.
Таке козацтво ляхам не простило,
От-от могла початися війна
Між козаками й ляхами. Однак,
Щоб не втрачати в колотнечі сили,
Бо ж вистача без того ворогів,
Довірив Оришевському король
Тоді зіграти миротворця роль.
І він козацтво швидко замирив.
Найбільш завзятих у реєстр вписав.
Такі йому у війську і потрібні,
Щоби козацтво представляли гідно.
Тож скоро непогану силу мав.
Загін в шістсот завзятих козаків,
Що власний прапор королівський мали,
І булаву, й бунчук, й печатку дали.
І Оришевський їх в походи вів.
За службу Трахтемирів їм віддав
Король та ще й поставив плату.
Нехай то було зовсім не багато:
Козак на рік кожух й червінець мав.
Але ж тепер козак не ворог був.
В однім строю із ляхами стояли,
Разом за землю рідну воювали.
Козацьку силу білий світ відчув.
Спитаєте, чому це ляхи так
До козаків зненацька подобріли,
Що, навіть, ціле військо утворили?
Без того, що, не обійтись ніяк?
А таки так. Уже багато літ
Ішла війна, що відбирала сили.
Вже ляхи воювати не хотіли.
Вона принесла й так багато бід.
А все оті прокляті москалі.
Їм і тоді в болотах не сиділось,
В сусідів поживитися хотілось
Та шмат чужої прихопить землі.
Отой їх дурнуватий цар Іван,
Що Грозним звався, раптом спокусився,
Лівонію скоряти заходився.
Багатий край вже знемагав від ран.
За край той заступилася Литва
Та сил не мала, ляхів запросила.
Вони одну державу утворили,
Що хтось Річ Посполитою назвав.
Ота Річ Посполита і вела
Війну багатолітню з москалями.
Топтали ниви вороги військами.
Міста і села та війна змела.
Вже, начебто й здолали москалів,
На бій останній сил не вистачає.
А тут он сила чимала гуляє.
Чому б не скористатись, взагалі?
Отак реєстр козацький і з’явивсь,
А Оришевський став гетьманувати
Та бити москалів допомагати.
А, коли бивсь козак, то уже бивсь.

Поки в Лівонії товклися москалі,
То козаки до них у гості завітали
І Стародуб, що під Москвою був, узяли.
Із Оришевським, зрозуміло на чолі.
Хоч увесь замок взяти і не спромоглись,
Та москалів усе ж добряче потрусили,
Набрати здобичі в поході тім зуміли.
Ну, у той час на війнах всі отак велись.
Із тим добром і повернулися назад.
А через рік уже з Михайлом Вишневецьким
Вони взялися за москальського Трубчевська.
Дали добряче москалям отим під зад.
Тож незабаром та москальськая змія
В свої болота була змушена вертати,
Щоби криваві свої рани зализати.
Вдалось Лівонія в лихий час відстоять
Та ще й забрати шмат московської землі.
За що, питається пролито стільки крові?
Не сумнівалися, проте, що прийдуть знову.
Без війн ніяк прожить не можуть москалі.
А за тим часом Оришевський десь пропав.
Чутки ходили, що помер. Велика втрата.
Другого гетьмана прийшлося призначати.
Король маєток його іншому віддав.
Та кажуть, як завчасно ко́гось поховають,
То він ще довго і щасливо буде жить.
Лише два роки з того часу пролетить
І раптом Ян на Запоріжжя прибуває.
Його із радістю зустріли козаки,
На Базавлуку знову гетьманом обрали.
Де пропадав – нічого в нього не питали
Не до розмов, був заклопотаний такий.
Велів поблизу корабельню закладать
Аби на море у походи готуватись.
У Крим, до турків аж за море добиратись,
Не тільки ж землям українським щоб страждать.
А тут і сварка враз затіялась в Криму.
Помер Девлет-Гірей, сини ж не поділились
І за престол в Криму боротись заходились.
А козаки іще й допомогли тому.
Вступились військом в боротьбі тій за Мехмета,
Що із Ісламом, своїм братом воював.
А, як Мехмет у боротьбі отій пропав –
За його сина Саадата. Доки йде та
Війна, тим користають козаки.
То здобули і майже знищили Очаків.
Добрячу здобич в тім поході здобули.
Худоби тільки сорок тисяч привели.
А ще й добро возами привезли усяке.
А то зібрались і пішли на Перекоп,
Аби ще більше собі здобичі добути.
Та на війні, як кажуть, всяко може бути.
На жаль, не завжди так воно виходить, щоб
Усе вдавалось. Був невдалий той похід.
Багато братчитків в поході загубили
Та і здобути Перекопа не зуміли.
Орда за ними степом рушила услід.
Але вернулися, пробилися, однак
На Оришевського козаки злими стали
І його з гетьманства та із Січі прогнали.
Хто ж думав, що воно повернеться отак?!

Та час пройшов і знов згадали козаки
Про Оришевського, бо ж їм «фартовий» треба.
Не змогли кращих відшукати поміж себе.
Знов забажалося їм сильної руки.
Тож Оришевський булаву до рук узяв
І знов татари у Криму тряслись від страху
Та знов на клятих козаків жалілись ляхам.
Але король над ними влади вже не мав.
За зиму тричі Ян ходив походом в Крим,
Орді татарській дуже скрутно довелося.
А козакам узяти здобич удалося
Й на Запоріжжя поверталися із тим.
А навесні, як Ян задумав вже давно,
Козаки сіли в нові «чайки» й подалися
На море, турків «лоскотати» узялися.
І туркам зовсім не сподобалось воно.
Вони ж вважалися грозою всіх морів,
Турецький флот тримав в страху усю Європу.
А тут з якимись козаками такий клопіт.
Султан ледь з розпачу і гніву не згорів.
Бо козаки взяли і Варну, й Аккерман,
Добром усяким собі «чайки» всі набили
Та християн-рабів полонених звільнили.
Від турок чули лише злякане: «Аман!»
Із перемогою на Січ він повернувсь.
Але така уже була його натура,
Що міг би й далі штурмувать ворожі мури,
А він від гетьманства відмовився чомусь.
Рішив пожить життям звичайним. Так бува.
Іноді, правда зустрічався з козаками,
Щоб поділитись королівськими думками.
А то козацькими полками керував
У ляськім війську. І такі тоді були.
Коли Косинський все козацтво зворохобив
І на Острозького повів, помститись щоби,
То посланці тоді до нього прибули,
Аби козацтво вгамувати допоміг.
Із тим у липні в Білу Церкву він подався
Та перемовини вести з Косинським взявся.
Але того переконать ніяк не зміг.
Ба, навіть більше, пригрозили козаки,
Що його стратять, якщо десь зустрінуть знову.
В козацтва ж діло не розходиться зі словом.
Чи ж йому гинуть від козацької руки?
Проте з козацтвом він зв’язків не поривав.
Ходив в похід в Молдову разом з Лободою.
Хоча не мав того завзяття вже до бою
Та шаблю міцно у руках іще тримав.
В похід востаннє до Ліфляндії ходив
З коронним військом, як зі шведом воювали.
Тоді відбили шведське військо досить вдало.
Та той похід дух войовничий не збудив.
До України в свій маєток повернувсь
Десь попід Гайсин. Де і смерть його дістала.
Жалів, звичайно, що прожив ще досить мало.
Із жалем скоро тим він вічним сном забувсь.

Де Бог присутній – все просте,
там сяє полум’я густе,
бо Духом сповнене росте,
коли цей шанс Йому дасте.

01.01.2026р. UA

Відшуміла трепетна гітара
Під бузком шаленим і хмільним.
Нині реп заходить в шумні бари,
Як розбійник в пеклі молодім.

Наш романтик зачаївся в сумі
І зачах у навісних димах.
Тільки шльондра грає бугі-вугі
На його колінах, ніби маг.

Вже гітара спокоєм покрилась,
Ніби завірюхою доби.
Замість лиць панують тільки рила,
Не лишивши знаків боротьби.

Та гітара, мов лиха бунтарка,
Все не йде на пенсію ніяк.
І здіймається могутня чарка,
Мов непереможний зодіак.

Лиш пісні всечасні і безсмертні
Прозвучать над сценою завжди.
Спалахи сердець не будуть стерті,
Залишивши шрами і сліди.

24 березня 2025

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

За-олів’є-нчив олів’є…
За-вінігретив віні-грет я
І в ролі хитрого круп’є
Погодив витрати з бюджетом…
Шампаньське в список не ввійшло.
Вино червоне зчервоніло
Тому, що зрадило бабло.
Причин до ста… перехотіло.
У нього свій до свят ліміт.
У нього будні гірш за свято.
Квиток на двох — один відліт,
Ще й настрій як погода клята…
Воно то так… та Новий рік
І все ж таки не оцінили.
Усі причини стали вбік
Й з бюджету хитренько звільнились…
Шампаньське всілось проти губ.
Вино червоне поруч всілось.
Один — їх двоє… класний шлюб.
Ой як у нас гуділо…
31.12.2025.

Вже повертаючись назад
в минулий рік, такий болючий,
згадалось, як у снігопад
долала бе́скиди і кручі.
Без рятувального весла
назустріч повені пливла
і розбивала босі ноги
об кам'яні життя пороги.
Судини гоїла, бо біль
з'їдав їх швидше ніж хвороба.
Воро́ни чорні звідусіль
уже клювали кришку гроба.
На цвинтарі родинний склеп:
«Де б поховати її, де б?» —
Шив савани в холодний грудень —
зціпила астма кволі груди,
та не лишилась сам на сам
без добрих рук на смертнім ложі.
В душі плекала Божий храм,
а на веранді квіти гожі,
та пестила до забуття
крислате дерево життя,
кохані очі волошкові
купала в купелі любові.
І знала, що біда мине,
згорить живцем в горнилі ватри.
Пробачить Бог за гріх мене,
бо кожен з нас любові вартий,
якою б не була вона —
у небі трепетна струна,
дзвіночків ніжний перегук,
щем зустрічей і біль розлук
і неприкаяна печаль,
котра не знає щастя де це?
Та вже блаватом квітне даль,
що здатна розірвати серце:
засмучене і осяйне,
фатальне, дивне, чарівне́.
Таке, що може, наче мати,
весь світ любов'ю обійняти!

01.01.2026р.

З новим вироком вас, друзі!
Що несе нам новий рік?
Ми уже у сірій смузі
чи ідем у інший бік?

Ви не спали аж до ранку?
Зачекалися новин?
Ждали нову обіцянку
про війни майбутній плин?

Вже регочуться навколо
з віслюками і слони –
вкотре нас ведуть по колу,
чорне білим замінив.

З «новим» виродком, країно!
Кінь старий в новім пальто?.
А стражденну Україну
не спасе крім нас ніхто!

Барвінковий рідний краю,
Ти Подільська сторона
Новий рік знов зустрічаєш,
Келих щастя пий до дна.
Очі радістю іскряться
Твоїх дочок і синів,
Хай все можеться і вдасться
Та прийде кінець війні.

Хай вертаються додому
Всі наші захисники,
Не зазнати щоб нікому
Що пережили вони.
Сядуть всі за стіл святковий
Із родиною разом.
Миру, злагоди й любові,
Доля сіє хай добром.

Подоляни й подолянки!
Росяних чудових ранків,
Сонячних погожих днів,
Тихих гарних вечорів.
Зоряних ночей спокійних,
Впевнених в житті вам кроків,
Друзів вірних та надійних
Іще на багато років.

2016 р.