В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно постаравсь,
І лизоблюди, що навкруг його́
Весь час крутились, щоб їм перепало
Від пирога державного чимало.
Тож дружно всі паплюжили того,
Кого убито. Знайдуться і ті,
Хто «вчені» книги візьметься писати
Та переможця всяко прославляти.
Доводити: той зовсім не хотів
Суперника вбивати та, однак,
Другого просто виходу не мали.
І густо брудом вбитих поливали,
Що їм і не відмитися ніяк.
Он хоч і Петра Третього узять.
«Пришила» його бідного дружина,
Великої ще й славу заслужила.
А про Петра що можемо ми знать?
Що, як ще носить отаких земля,
Бо він такий був і сякий, і всякий.
І що правитель з нього був ніякий.
Тож його вбивство – в користь москалям.
Та не про нього мова йде тепер.
Хотілось про Павла б поговорити,
Що, кажуть, власним сином був убитий.
Хоч офіційно пишуть: він помер
Лиш від апоплексичного удару.
Інсульт на його, бачите, напав.
Москаль на віру, звісно то прийняв,
Не буде ж влада заявляти дарма?!
Давно повзли в Московії чутки,
Що самодур цар, щось дурного робить
І скоро так Московію угробить.
Напевно ж, що змовлялися-таки.
Зарані грунт для вбивства готували?
Тож розібратись би хотілось в тім,
Чим же Павло так насолив усім,
Хоч царював, насправді зовсім мало.
Ще від народження чутки тоді ходили,
Що Катерина нагуляла з кимсь його.
Хоч схожим був лицем на батька він свого.
Але кому було яке до того діло?!
Єлизавета, як Павло лиш народивсь,
Його одразу в Катерини і забрала,
Його виховувати шльондрі тій не дала.
Тож він з малого у державних справах вчивсь.
Любив читати. Щоб потішити його,
Бібліотеку йому бабця прикупила
Найкращу, щоб науки та дитина вчила.
Він і читав, отож багато знав чого.
Окрім усього того, знав іще п’ять мов,
Міг по-німецьки, по-французьки говорити,
По-італійськи, та латині розуміти…
Поки він ріс, попила мати добре кров.
Як під арештом довелося йому жить,
Тож звідки було йому матір ту любити?
З ним небезпечно було комусь і дружити,
За те й в Сибір можливо було загриміть.
Він жив відлюдником і мріяв увесь час,
Як царем стане, то усе повідміняє,
Що у Московії «матуся» витворяє.
Жахався тих її порядків кожен раз.
Говорять, мати не хотіла, аби він
Ставав царем. І маніфеста написала,
Де Олександра царем новим називала.
Бо ж Павло був один-єдиний її син.
Вона ж онуків більше бавила, ніж сина,
Тож і хотіла внуку владу передать.
Та маніфест комусь вдалося «перейнять».
Говорять, стала потім канцлером людина.
То все чутки, щоби навішать всіх собак
Ще на Павла. Лиш дні правління почалися,
Такі чутки по всій країні розповзлися.
Щоб не робив він, все одно було не так.
Отож, за що так ненавиділи його?
Кому за шкуру він залив багато сала?
Ну, перш за все, військові зуб на нього мали.
Казали, що він понімечився бігом.
Порядки пруські став уводити у війську.
Залізна муштра, буклі, паклі, парики.
Нащо солдату маскарад, скажіть, такий?
Проте, якщо з тим познайомитися зблизька,
То не у тому, звісно діло там було.
По-перше, поки Катерина царювала,
То розвелося, як собак тих, генералів.
Прогодувати б стільки військо не могло.
Тож Павло хутко усіх зайвих розігнав.
А то з три сотні, а, можливо, навіть більше.
Кому, скажіть від того всього стало гірше?
Раніше кожен дворянин там право мав,
Ще немовлям свою дитину записати
У військо. Поки син дворянський виростав,
Дивись, у війську вже він офіцером став.
Він міг роками у частині не бувати.
Та служба йшла. Отож у армії бардак.
А ще ж гвардійці, що царів на трон саджали,
Себе у ті часи елітою вважали.
Отож робили, що хотілося і як.
Павло ж залізну дисципліну вимагав.
Хто не служив, той на відставку прав не має.
Хай при частині офіцер перебуває,
Щоби ніде у своїх справах не гасав.
А ті вже ж звикли на широку ногу жить.
Тож на Павла за те великий зуб і мали.
А ще ж за злочини дворян карати стали.
Хоча раніше, не дай Бог дворянство бить.
При Катерині заборонено було
Дворян лупити. А тепер це відмінили.
І не одного привселюдно так побили.
Отож, дворян то вдовольнити не могло.
Ба, більше того, видав ще Павло указ,
Що і солдат тепер могли нагородити
За мужність. І таких не можна бити.
А то дворянам тільки заздрості якраз.
А ще шинелі для солдат тоді ввели.
Щоб не вони, то, як французи наступали,
То москалі в шинелях тих не замерзали
І зиму люту пережить тоді змогли.
Та для дворян тим не закінчилось воно.
Тоді ж кріпацтво у країні процвітало,
Селяни день і ніч на барщині «пахали».
Хоча панам то було мало все одно.
Павло ж законом всім дворянам повелів
Щоб лиш три дні на них селяни працювали
У тиждень. А в неділю спочивали.
Ніхто в неділю турбувати їх не смів.
Хоч продавали, як раніше, тих селян,
Заборонив цар їхні сім’ї розділяти,
Лише сім’ְєю можна було продавати.
І тим також дістав увесь дворянський стан.
А ще в столиці він кімнату був завів.
Усім можливо було скаргу написати
І у кімнату ту у вічко укидати.
Ключем один лише Павло і володів.
І всі ті скарги до одної він читав.
І справедливі, кажуть рішення приймались.
Отож сваволити пани уже боялись,
Щоб, не дай Боже, цар за все з них не спитав.
Щоб кавардаку в царюванні не було
Й кого попало на престола не саджали,
Закон він видав: лиш сини найстарші мали
На трон сідати. Чи ж у тому було зло?
Адже століття колотилася Москва,
Одних вбивали, а других на трон саджали,
Жінки та їхні фаворити керували.
З перипетій отих аж пухне голова.
До революцій відчував огиду він,
Тому й Суворова надумався послати
В Європу, щоби із французом воювати.
Та зрозумів, що він воює сам-один,
Бо ж ні австрійці, ні англійці не спішили
У бійку лізти. Тож з французом замиривсь.
З Наполеоном далі битися не ліз.
То вже синок та сраколизи все змінили,
Наполеона так розсердили, що він
Пішов війною. При Павлу того б не було,
Війни жахіття москалів би оминули.
Отож, не в батька зовсім вдався його син.
Павло ж побачив тих англійців-хитрунів,
Які чужими лиш руками воювали,
Самі у бійку надто лізти не бажали,
Забрати Індію багату захотів.
Бо ж не до неї тим англійцям вже було.
Щоправда, виявився той похід невдалим.
Війська з далекого походу повертали,
Бо і дійти туди те військо б не змогло.
Хоч революцій і терпіти він не міг,
Усе ж Радіщєва був випустив з темниці.
І багатьох ще, хто давно там вже томився.
Що Катерина їх туди загнала всіх.
Та і попи не надто в захваті були
Від того, що Павло надумався робити.
Мальтійський орден він зібрався прихистити.
А то ж католики! Щоб єресь тут несли?
Та й сам магістром у отих мальтійців став.
То взагалі уже ні в тин, а ні в ворота!
Попи тут трудяться до сьомого аж поту,
А він католикам і душу вже продав!
Ще й папу римського до себе запросив,
Щоб той сховатись міг в Росії від французів.
Хіба такі у православних справжні друзі?
Ба, навіть більше – той Павло оголосив,
Що вже не буде він ганять старообрядців.
Хай ставлять храми собі де лиш захотять.
Царі століттями їх прагли убивать
Разом із церквою, а тут під хвіст вся «праця».
Ходили ще чутки, що «самодур» - Павло
Велів палити усі гроші паперові.
Ті, що ввела їх Катерина Друга, нові.
Та не чутки то, адже справді так було.
Бо ж Катерина грошей тих надрукувала,
Щоб як в Європі. А то просто папірці,
Адже не мали під собою гроші ці
Підтверджень золотом. Аби було не мало.
Як асигнації ті узялись мінять
На срібло – то лиш кілька днів міняли,
А потім срібла вже на те не вистачало.
Ну, як державу на тих грошах розвивать?
Та і срібні монети часу Катерини
Не мали срібла стільки, скільки б мали мать,
Бо всяких домішок взялись в них додавать.
Якби Павло та не провів тоді ці зміни,
То і загнулась економіка би з часом.
А так фінанси він москальські врятував…
Хто зна, що б було, якби далі царював?!
Та я дивлюсь на те усе й мені не ясно –
Де ж самодурство тут? Де той ідіотизм,
Що так про нього москалі розповідали.
Для мене – то людина мудро поступала.
Та для отих, хто по кістках нагору вліз,
Дворян безжальних та гвардійців вічно п’яних,
Попів, що царів славлячи, жили,
Нові порядки неприйнятними були.
Отож і здумали убить Павла негайно.
Сюди ж і Англія ще всунула свій ніс.
Посол англійський гроші змовникам доставив
І, відповідно на убивство їх направив.
Бо ж мала Англія на того Павла злість,
Що проти Франції відмовивсь помагать,
Що на їх Індію накинув своїм оком.
Отож, в Павла знайшлися зрадники під боком
І, навіть син надумав в тому участь взять.
Вночі ввірвалися в Михайлівський вони,
І на царя гуртом півсонного напали.
Від злості били, ледь живого добивали,
При тім зовсім не відчуваючи вини.
Що він помазаник від Бога геть забули,
Хоча торочили й торочать завжди то.
На Павла захист і не виступив ніхто.
Усі байдуже сприйняли, як то почули.
Такі вони – оті так звані москалі.
Хтось для держави дбав – взяли, його убили
Та самодура ще із нього поробили.
Їм до душі тиран кривавий на чолі.

 
Я розповів за Поле Суниць
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-шó
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
Тримались не буває тісніш, ужеж
Якщо би зацікавився хто –
За мóржа був Пол
Стоячи на Кест Айрон Шоур, є
Леді Мадонна не зведе кінців, нє
Глянь у віко цибулинне
О так, еге, ей-ей
Глянь у віко цибулинне
За дурня, що живе на горбі
Кажу, він там і досі собі
Вернімося до альтернатив
Слухай сюди
Шпару забий в океані
Загорни трави «хвостом голуба»
Глянь у віко цибулинне
 
 
 
 
 
 
 
 

                    І
Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.

                    ІІ
І є надія, що не на одинці
прийдеться їй митаритись, коли
узріє душі воїнів із криці,
які за Україну полягли
і за людей Америки, Європи,
а як по суті, то і замість них –
лукавих і на слово бойових,
а як на ділі... то не філантропи,
не обіцянки завтра і здаля
полаяти убивцю-москаля
і не сізіфи, не байки Езопа,
рятують нас, а заодно і їх
від злої сили нехристів лихих,
а ті, що умираючи в окопах
за матерів і за дітей своїх,
лишаються живішими живих.

                    ІІІ
Не хочеться за межі ойкумени,
та потяги курсують все одно,
коли вона міняє заодно
червоні семафори на зелені,
куди й мені пора уже давно...
але, на жаль, пізнати не дано,
що буде на планеті після мене.
Душа завжди готова у політ.
Не хочемо, та мусимо летіти
до пращурів як непутящі діти.
Мemento mori – за імлою літ...
......................................................
Теоретично з нами цілий світ,
а от практично ми одні у світі,
кому готує Божий заповіт
тумани Андромеди і болід,
запущений рукою Аеліти.

03.2026

У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.

У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
До нас озветься молода весна.

Сон відміняє вічні заборони.
І гра уяви вільно постає.
Згорають патефони і прокльони
У танці днів, де творчий дух жиє.

Крізь сни проглянуть привиди суворі,
Кати і судді, мудреці й раби,
Полки хоробрих й боягузи хворі,
Завершивши печалі горобин.

Проляже сон, як спалах, як спокуса,
І поведе у далі голубі.
Сон потече, немов сльоза Ісуса,
Допише правду кров'ю у собі.

8 серпня 2025

Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.

Я їбабель
Твою бабель.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Скрипучий сніг, яскраве сонце –
Дивлюсь здаля.
Немов пігулка в оболонці
Лежить земля.
Десь визирає мокра, чорна –
Чекає мить,
Надій весняних повна-повна –
Кортить родить.
На пагорбі прийшла до тями
Стрімка трава,
Та льодом досі вкриті ями –
Зима трива…

07.03.2026р.

Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?

Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
під килимом править, бо «є в нього карти»?

Дай Боже снаги, хоч довкола руїни,
хоч є вороги для свободи людини,
бо маємо волю знести це терпляче –
тому запорука коріння козаче!

15.03.2026 р. UA