Перегортаю я альбом світлин з дитинства,
І знову зайчик сонячний стрибає.
Думки летять лелеками біля хатини,
В якій співає мати : баю, баю...

А потім білу ризу одягне світанок,
Щасливі йдемо у пшеничне поле.
Радію я землі заквітчаній, коханій,
Безмежності її, красі і долі.

Нарвемо маків і ромашок для віночків
І ще волошок синіх, звіробою...
З любов'ю розкривали квіти ніжні очка.
На жаль, ті фото пахнуть лиш журбою.

«Ти дослухайся звітних!» —
Шерхотіла у простір канва.
Неупинно тремтить
На обличчях життя бахрома
Білим сріблом завчасним,
Якого не в змозі спинить
Над рубіновим тлом
Злих думок відокремлена хіть…

Ось пісок у безчассі -
Бринить, як холодна коса.
Чи приспати його, чи чекати, допоки роса
Упаде у обійми прийдешнього
Ранком весни,
Як трикратне «Агов!»
У поснулих просторах верстви?

«Чи для них Оджалеші дарунком солодким, як джус,
В задзеркаллі густому проллється за новий союз —
Той, що довшим за вічність постане у темряві літ?» -
Шерхотіла канва і … росою ряснів живопліт

Здавалося, що усе добре йшло.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
Зірвалися і подались услід,
Аби догнати у степу й добити.
Та він чомусь не став того робити.
Напевно, знав який підступний схід.
Не раз стикавсь з монголами в бою,
Знав дуже добре, що від них чекати.
Ще й Вітовта надумав умовляти,
Аби тримав все військо у строю
І на монгольські зваби не купився.
Та Вітовт лише вислухав його
І вирішив, що знає більш того,
Мовляв, пожив на світі, надивився.
Коли монголи кинулись втікать
Й хоругви слідом кинулися мчати,
Чомусь не став їх Вітовт зупиняти.
Ледь сам не кинувсь ворога рубать.
І що в степу там діється тепер?
Боброк вдивлявся, щоби зрозуміти.
Та лише пил несло звідтіля вітром.
А гуркіт бою інші звуки стер.
Хоча… Десь рівно загула земля.
На бій не схоже, рівномірний гуркіт.
Йому таке доводилося чути.
Орда, здається суне звідтіля.
І, справді – величезна чорна хмара
Посунула зі степу. Розійшлась.
Одна у тил хоругвам подалась,
Аби їм з тилу нанести удари.
А інша мчала на литовський стан.
Татари Тохтамиша ледь почули,
Своїх коней одразу повернули.
Не став у битву втягуватись хан.
А більш нікого в таборі нема.
Лиш Вітовт і мала його дружина.
Коли орда ударить – князь загине.
Вітовт даремно стяги підніма
Та закликає в поміч. Вже нікому
Йому на поміч з війська не прийти,
Бо війську в полі прийдеться лягти.
Боброк відчув спочатку легку втому,
Як перед боєм часто з ним бува.
Чоло його рясним зросило потом.
Він тихо мовив: - Хлопці, до роботи!
Та весь загін почув його слова.
Із піхов легко вирвались мечі.
Він лиш махнув рукою й полетіли,
Ординський лет спинити захотіли,
Хоч розуміли – смерть за ними мчить.
Напевно, Вітовт, врешті зрозумів
Всю небезпеку й коней повертає.
Бо він на втечу мало часу має,
Поки ординський лет загін не змів.
Боброк не бачив, просто відчував,
Що князь устигне. Розгорнулись в лаву
І з криком войовничим предків: «Слава!»,
Загін, як коршун на монголів впав.
Мечі дзвеніли, цебеніла кров,
Летіли стріли, жертв собі шукали.
Найперші під копита вже упали
Та смерть хапала нових знов і знов.
Боброк рубався, наче молодий,
Хоч під шоломом голова вже сива.
Червоною в коня зробилась грива,
Але до того не звикати їй.
Встигав удари шабель відбивать
І сам рубав, наскільки було сили.
Життя його тому всьому навчило.
Тут головне удару не взівать.
Але взівав… Не шабля, а стріла
Не знати й звідки раптом прилетіла,
Пробилась клята крізь кольчугу в тіло
І усі сили в одну мить взяла.
Важенний меч враз випав із руки,
Сповз із коня іще свідомий поки.
Лиш кінські ноги… ноги на всі боки.
А тіло враз зробилося легким.
Дививсь на себе, мовби звисока.
Не відчував ні болю, ані страху.
Усе кудись пропало одним махом.
Побачив смерть, яка його чека.
Й за мить якусь чи то за цілий вік,
Поки та смерть до нього підступила,
Життя усе повз нього пролетіло,
Події, що він їм утратив лік…
Він княжий син із роду Коріята
Родився на Волині. Батько мав
Синів десяток – всі князівських прав.
Та де було на всіх князівства взяти?
Дмитро з молодших був. Отож йому
Батьківський стіл у снах лиш можна бачить.
Отримав він наділ малий, одначе
Над річку Бібрка. Саме і тому
Боброком всі його і називали.
На тій землі він замок збудував.
Хоч замок той не надто виглядав.
Навряд чи порятує від навали.
Та, тим не менше, господарював.
Дружину мав, яку кохав без тями.
Вона у нім кохалася так само.
А скоро вже і двох синочків мав:
Бориса і Давида. Ті росли,
Немов з води й батьки тому раділи.
Та доля уже лихо спорядила,
Щоби такі щасливі не були.
Якось до князя Любарта подавсь,
Узяв з собою майже всю дружину,
Бо шастають скрізь таті без упину.
Затримав його трохи довше князь.
Коли ж вернувся – замку не було.
Один лиш попіл вітром розвівало.
Мабуть, ординці зі степів напали?
Чи військо ляхів краєм цим пройшло.
Бо на Волинь вони вже зазіхали
Давно. Хотіли все до рук прибрать…
Дмитро став жінку і дітей шукать.
Ну, жінку… мертву швидко відшукали.
Лежала вбита із мечем в руці.
Мабуть, що до останку захищалась.
Кров на мечі – тож ворогам дісталось.
Принесли біль враз спогади оці.
Як поховали жінку, як шукали
Синів, але і сліду не знайшли.
Мабуть, монголи у ясир взяли?!
Тоді, вважай, що навіки пропали.
Ті дні у грудях випекли йому
Усе живе. Що мав тепер робити?
Шукати винних чи так далі жити?
Тут все про них нагадує. Тому,
Рішив по світу долі він шукати.
Спочатку в землі сіверські подавсь.
Із радістю прийняв його там князь.
Та Сіверщину мусив полишати.
Спокійно надто в краї, а душа
Бажала бою. Тож він розпрощався
Та і у Нижній Новгород подався.
Надій, знайти там «спокій» не лишав.
Там вічний бій, бо ж там орда під боком.
Там можна свою душу відвести,
Дружину в бій з ордою повести.
Князь Дмитро взяв його на службу поки
Лише звичайним сотником. Проте
Вже скоро його здібності помітив,
Рішив одразу тисяцьким зробити.
А то, повірте, діло не просте.
Як тисяцький в походи він ходив.
Із князем часом у Москві бували.
Потроху його серце відтавало.
Здавалось, він ожив, повеселів.
В один із днів на вулиці Москви
Він дівчину зустрів… і серце стало.
Воно, здавалось лиш цього чекало,
Щоби шепнути врешті-решт: «Живи!»
А дівчина та була не проста,
Сестра самого князя. Він, одначе,
В її очах також вогонь побачив.
Боротися із почуттям не став.
Рішив, що Анна (звали так її)
Жоною стане. Щоби бути поряд
В Москву до князя перебрався скоро.
Пустився, може проти течії.
Та не втонув, бо вже надію мав.
Готовий був у коржика розбитись,
Та з Анною, урешті одружитись,
Лиш згоди князя тільки і чекав.
Дмитро Московський уже знав про нього,
Розумних мати воєвод хотів,
Отож Боброком довго не вертів,
Призначив воєводою до всього.
Сказав, як буде вірою служить,
То сестру Анна він віддасть за нього.
А що Боброку треба, окрім того?
Його душа бажала знову жить.
В Москви було доволі ворогів,
То гризлися князі поміж собою,
А то мурза заскочить із ордою.
Отож, Боброк на місці не сидів.
Як князь з Рязанню горщики побив,
Олег Рязанський вирішив провчити.
Боброку довелось його спинити.
Рязанців під Скорнищевим зустрів
Й такого чосу дав, що довелось
Олегові з Рязані утікати.
І пронський князь мав там за князя стати,
З ним легше домовлятися вдалось.
То раптом напосілася Литва.
Москва давно із нею не мирилась,
Бо їй земель литовських захотілось.
Боброка знов князь у похід позвав.
Надумавсь був нижегородський князь
Булгар по Волзі й Камі покорити,
Та змусити їх данину платити.
І тут Боброк в нагоді став якраз.
Булгар розбили, змусили платить
І Новгороду і Москві, щорічно.
А тут в похід князь Серпуховський кличе,
Бо, бачте, Брянськ потрібно проучить.
І знов похід, і знов важкі бої.
Знов перемоги. Скоро Брянськ здолали,
Трубчевськ і Стародуб Москві забрали.
Вертавсь Боброк в Москву вже до сім‘ї.
Князь обіцянку виконав, віддав
За нього Анну. Вже і сина мали,
З прицілом дальнім Василем назвали.
Отож, Боброк куди вертати мав.
А в Орді смута саме почалась.
Мінялись хани, лиш встигай узнати.
Мамай в степу став голову здіймати.
Виконуючи волю хана, князь
Збирати військо взявся, щоб зустріть
Мамая із ордою, зупинити
Та хана від біди оборонити.
Боброк із ним іде, бо ж князь велить.
А князь велить, бо без Боброка він
Не годен добре військом керувати.
А у Боброка досвіду багато,
Він бій провів далеко не один.
Що князь Дмитро великий боягуз,
То знав Боброк, але із тим мирився.
Його очима князь на бій дивився,
Хоча вважав, що він великий туз.
Але в Боброка увесь час питав,
Як військо вести, бо ж Мамай у силі.
Й Литва із ним стояти разом цілить.
Та і Олег Рязанський пам‘ятав
Образи давні. Тож Боброк провів
Так військо, щоб союзничків злякати,
З‘єднатися з Мамаєм їм не дати,
Й на поле Куликове рать привів.
Знав добре силу й слабкості орди,
Тож вибрав поле, зрізане ярами,
Із трьох боків оточене річками.
Орді там ні туди, і ні сюди.
Оскільки бій мав виграти удар
Із засідки, коли його нанести,
Знав тільки він. Отож, йому і вести
Засадний полк. Орди ж, неначе хмар.
Боброк спокійно на пеньку сидів,
До битви гуркотіння дослухався.
Князь Володимир увесь час метався,
Він вже у битву мчатися хотів.
Кидався до Боброка: «Вже пора!
Давай наказ!» Та не йому рішати
Князь повелів. Боброк сказав – чекати,
Бо ж то смертельна битва, а не гра.
Його очима ратники були,
Що на деревах високо сиділи,
Вони звідтіль прискіпливо гляділи.
Він знав все, що ті бачити могли.
Як стяг передового полку впав.
Як полк Великий стали проривати,
Як лівий став під тиском відступати.
Мамай москву в лещата затискав.
Коли орда спиною повернулась,
Щоб рать московську взяти у кільце,
Боброк махнув рукою тільки. Це
Й було сигналом. Свіжа рать метнулась
Із засідки… Він добре пам‘ятав,
Що відчай охопив монгольське військо,
Як свіжу рать орда уздріла близько.
Крик відчаю все більше наростав…
Розгром Мамая. Потім Тохтамиш
Прийшов, як тать. Князь ні, щоб захищатись
В Москві, рішив в лісах мерщій сховатись.
Але ж без голови не устоїш.
Москва згоріла, люд увесь поліг.
А князь Дмитро відсидівся й вернувся.
Лиш переляком тільки і відбувся.
Від Тохтамиша відкупитись зміг.
Боброк йому продовжував служить
Вже не так ревно. Боягузтво бачив
І князеві того він не пробачив.
Став більш сім’єю, а не раттю жить.
Його син ріс у нього на очах.
І він радів – є меч кому віддати.
Син зможе його справу перейняти.
Та вісник смерті вже до нього мчав.
Хто ж знає свою долю, окрім Бога?
В п‘ятнадцять літ син із коня упав
Й розбився насмерть. Хто того чекав,
Що доля відбере надію в нього?
То був удар. Удар під самий дих.
Жона рішила, що гріхів багато
Й надумала монахинею стати.
Та він такого учинить не зміг.
Себе заперти заживо між стін?!
Для нього то занадто тяжко було.
Знов пам‘ять на Волинь його вернула.
Надумався туди вертати він.
Дмитро Московський вже в той час помер.
Комусь другому не схотів служити.
Зібрав дружину та свої пожитки.
На Русь дорога пролягла тепер.
Хоч там його нічого і не жде
Та в землі рідній легше помирати.
Коней не треба було підганяти,
Їх доля також в рідний край веде.
У Києві зустрів він земляка
З Волині й був прибитий новиною:
Його сини живісінькі обоє.
Тоді погано просто він шукав.
Вони в лісах від татей тих ховались,
Що замок запопали. Та ж малі.
Блукали… Як вціліли, взагалі,
Не знали. Але все ж порятувались.
Борис тепер зачав Волинських рід,
Давид же Вороний-Волинський звався.
Тож рід його зовсім не обірвався!
І на Волинь йому спішити слід.
З синами стріча радісна була.
Та душа ратна спокій не шукала.
Боброка не у ліжку смерть чекала.
Як раптом до Волині вість дійшла,
Що князь литовський Вітовт прихистив
У себе Тохтамиша із ордою.
Боброк відчув, що не минути бою.
Темір-Кутлук того би не простив.
Так воно й сталось. Рушила орда.
А Вітовт скликав всіх на рать велику,
Аби орду ту перестріти дику.
Зібралось військо… То була хода.
Кого лишень в тім війську не було:
Литвини, ляхи, лицарі-тевтони,
Із України усії загони.
І військо Тохтамиша також йшло.
Чи не сто тисяч князь Вітовт зібрав.
Хто би зумів противитись тій силі?
В степи за Ворсклу військо підступило.
Боброк також в колонах простував
З дружиною. Усидіти не зміг,
Як доля його краю тут рішалась.
Все військо в бій проти монголів рвалось.
Хоча ніхто до цього часу з них
З монголами, як слід не воював.
Вважали, що чисельністю задавлять
І тризну на костях ворожих справлять.
Хоч Вітовта Боброк попереджав.
Та той сміявся: «Та не гарячись!
Ти бачиш скільки війська ми зібрали?
Не страшно нам ніякої навали!
Ти тільки навкруг себе подивись!»
Боброк же знав чи просто відчував:
Недобре їх попереду чекає…
І от тепер він уже точно знає,
Що був він прав. Як жаль, що був він прав.
Ще серце билось, біль десь відступив.
Над ним ще бились, коні тупотіли.
Але душа вже полишала тіло –
Пройшли останні миті у житті.
Закрив він очі і…побачив світ.
Все поле бою перед ним відкрилось.
Литовське військо вже перетворилось
На юрмище, що розбігалось. Вслід
Монголи мчали, щоб живих добити.
Князь Вітовт, справді відірватись встиг
І шлях стрімкий тепер його проліг
На північ. Душі можна порадіти.
Піднявся вище він і перед ним
Вся Україна, наче на долоні.
Волинь, де володіння мав законні.
Та він ні краплі не жалів за тим.
Життя прожив. Тепер сини його
Продовжать справу. Рід Волинських буде!..
Він, наче тут був й одночасно всюди.
Мелькало все, мінялося кругом.
Він, наче став частиночкою То́го,
Хто світ створив. Він бачив все і знав.
Він кожен подих світу відчував.
Він повернувся. Він – частинка Бога.

ПЛИН

1

Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них?

Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
для них є, часом, перші вороги.

А як в життя пробуджуються віти,
щоб листям шепотіти молодим?..
О, я б хотіла з ним поговорити,
та розуміюсь більше з золотим.

2

Тепер і в осінь вперше незапрошена —
у співрозмовниці припрошує зима
і стелить стежку біло-припорошену,
і якось... якось прохолодно обійма.

2011-2026

Вірші, мої діти,
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
підуть в люди добрими
ходою неспинною,
мого серця обрієм
і душі частиною…

А я піду у Світ безмежний
один самотній босоніж,
і на шляху збудую вежу
на перехресті роздоріж
добра і зла. Дороговказом
проляже промінь без доріг,
і не здригне обличчя м’язом
і не стрибне душа до ніг.
Піду тим променем у тиші
шерхотіння світла й тьми,
згадаю сумно мої вірші,
які залишив між людьми…

Вже в останнє їх згадаю,
поки ще свербить земне,
та і те за мить минаю,
крок за кроком все мине…

Десь за Стіксом є ворота
в Рай чи Пекло без ознак.
І тепер одна турбота:
на паром знайти п’ятак,
щоб з Хароном у безсмертність
плисти смертному мені
через вічність і безмежність
у турботи неземні…

Ось і берег Потойбіччя.
Скрізь палаюча пітьма.
У пітьмі – мерців обличчя
черга (мабуть, не дарма)
до воріт Петра, з мішками,
не до раю – до воріт,
у мішках важкі, як камінь,
глиби доларів і піт
тих, кого ті обікрали
ще зажИво, на землі:
не пахали, не орали,
мають гроші чималі.
Всі на дозвіл в Рай чекають,
різних націй і епох.
Ці за гроші, ті плекають,
що і так пропустить Бог.

В перших є мерці знайомі:
Дональд, Сі і Вови два.
Біля них стирчить на стрьомі
їхня спільна голова.
На всі боки поглядає,
(щоб ніхто не вбив мерців)
стиха так Петра питає:
– Ти закрив ворота ці?
Одкривай, бо звалим грішми,
чи зламаємо плечем…
І Петро святий і грішний
вже дзвенить своїм ключем.

За воротами – сад Раю.
Квіти, пташки… словом Рай.
Від воріт до небокраю –
все для щастя – вибирай,
відгодовуй свою пику
(задарма, щоб ти не крав)

Та мерці вчинили бійку:
хто з них має більше прав
у тім Раї бути першим,
першим красти, як завжди.
(Злодій є таким і вмерши,
хоча мертвий – півбіди).

Бійку старші підхопили:
Гітлер, Сталін, Трумен, Гровс*.
В бійці сад і підпалили,
уцілів, хто в Пекло вповз…

Ще і досі сад палає.
Сам Петро ледь не згорів.
Вже не Він охороняє
божий Рай о цій порі.
Та до Раю знову черга
божих і не божих душ,
від кацапа «печенега»
до француза з Мулен Руж.

«Що робити з цим народом» –
сивий Бог ще посивів.
Все живе старіє згодом:
вже не вміє те що вмів.
Тому вирішив, хай гине
злеє людство на Землі,
кожен з них, як злодій, винен,
навіть Папи вчинки злі.

Хоч Всевишній Батько мудрий,
не догледів, що несе
людство Світу… Стиснув груди:
«Хай тепер воює все!»

І речей вчинилась бійка,
де там той Армагеддон!
Квітку з’їла більша квітка,
паляницю з’їв батон,
битись стали чай і чайник,
ложка й ложка – на ножах,
старий овоч, як повчальник
на город наводить жах.

Словом все у лютій битві,
і зникати стало все,
навіть тих, що ще не вбиті
до могили страх несе.
Без речей – міста і села,
все, що зробиться – уб’ють
ті, кому та смерть весела,
і до інших мають лють.
У лісах дерева стогнуть,
в кожнім стовбурі – черв’як
на очах трухліє стовбур,
і спасти його ніяк.

Хочеш їсти – губи в сварці,
верхня нижню в злі гризе.
Все, що було в скороварці,
з’їло жадібне бізе.
Вже і тих хитає голод,
хто при владі, при грошах.
Всюди порожньо і голо.
Обійняв все людство жах.

Та Всевишній має серце:
«Гинуть люди на Землі,
може, припинити все це,
може, вже не будуть злі?…»
І схилився головою,
сивий вже нема куди:
«Душу чи зроблю новою
без нової в тім біди?»

Досі в роздумі Всевишній…

Може то мені був сон,
як дрімав в саду у вишні
на краю вцілілих зон,
де за краєм все горіло,
вибухало і гуло…
Що ж мою так душу гріло,
чи на справді то було?

Відкриваю очі, чую:
вибух, постріл, дрона свист.
Не в саду, в війні ночую
я живий, і в цьому зміст,
що живий на цій планеті,
де немає майбуття,
лише Смерть в своїй кареті
має право на життя.

Серпень 2026 рік

*Генерал-майор Армії США Леслі Гровс
був військовим керівником усього Мангеттенського проєкту.
Саме він повністю відповідав за:
1.Створення атомних бомб
(саме він найняв наукового керівника Роберта Оппенгеймера).
2.Вибір японських міст для потенційних цілей.
3.Написання та підготовку
фінального бойового наказу про скидання бомб.

 заніміло поскучавши
 розбрелися сірі сни
 не залишивши у чаші
 неживої рідини
 все на ліпше
 все на краще
 все кінець іще війни
 й перемога наша завше
 як один казав мужик
 через протяг у порталі
 не програв я переміг
 кутній зуб даю наталю
 чи наталі треба зуба
 чи хто саме впав із дуба
 хто кого скрутив у ріг
 і таке подібне далі
 вереснева благодать
 розповзається в повітрі
 заклопотано шуршать
 аркуші що на пюпітрі
 ноти мчать мов таргани
 закривається аптека
 відкривається мʼясник
 ні латина ані грека
 найдешевші кавуни
 імпозантні тушки хека
 

Я тебе, веселу і лукаву,
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
А коли спалахують над нами
Міріади мандрівних вогнів, -
Розважаю поночі піснями
Дуже голосистих солов'їв.
Вдячний світу радісних ілюзій
За душі приємний маскарад,
Де завжди зі мною поруч муза,
Від якої не чекаю зрад.
06.09.26

Восени так пахне хлібом й медом.
Восени — примружені коти.
З вуст твоїх не зрине вже «прости»,
«Вибач» — із моїх, бо вже й не треба.

Листом заколисують сади.
Тиша. Виногради, верболози.
Лиш туманів одинокі сльози.
Гілки тріск від нашої ходи.

Лист пожовклий — знову наш сусід.
Угорі вітриськом зашуміло.
Плине небо. «Їжте моє тіло», —
Горобина шепче нам услід.

Восени ми будем все одно
Споглядати вдаль птахів ескорти.
І багряне сонце, мов з аорти:
— Пийте кров мою, як це п'єте вино!

Вересень — це ще не осінь,
Але вже й не літо. Восени
Нам насняться золотаві сни,
І у снах тих — срібноцвітні роси.

Тихо так під вечір тче цвіркун,
І висвистує щось у гаю синиця.
Скоро спати, та все їм не спиться.
Місце — для пісень і наших дум.

Місце для затишшя і пори
Відчувати все на смак й на дотик.
І осині задубілі соти,
І кружляння сиве комарів.

В мене вже до всіх нема питань.
Я о цій порі немов у вічність
Поринаю. І кленові свічі,
І схилився зморено каштан.

Є життя, яке лише своє
В кожного і в кожної. Каштани
Падають, і б'ються барабани.
Лік веде незримий сомельє.

Та сьогодні — зовсім не про це.
Ще згадаєм кожен наше літо.
Вересень ще сипле своїм цвітом
І торкає вітер за лице.

Непідписаний щоденник загубився в школі.
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортати.
І дивуються, сороки, знакам запитання,
де записувати треба додому завдання.
Зауваження сердиті — ледве не щотижня.
Дві сторінки забруднила розчавлена вишня...
А оцінки? Не питайте — невисокі бали.
То скоріш про кепські справи червоні сигнали.
І соромиться щоденник: ніби він пропаще.
Хай лежав би непомітний — почувався б краще.

2017

Так вміє шелестіти листом
Лиш осокір в парку осіннім.
Нанизує все днів намиста,
Подовжує все більше тіні.

А ми замріяні з тобою,
І плинуть в небі хмар тороси.
Іще учора за горою
Збирали ноги наші роси.

«Життя тривати буде вічно» —
Чи мрія це, чи аксіома?
В парку дерева — жовті свічі,
А поки що ідем додому.

Де найти із літа степлер,
Щоб скріпити листя твір.
Повіває вітер теплий.
Вересень і осокір.

Де найти зшивач паперу,
Щоби зшити повінь літ.
Повіває вітер теплий,
У парку — природи міт.

Аркуші спішать захланні.
Лист, мов цвіт календаря.
Вереснем сьогодні п'яні
Ми з тобою — ти і я.

Пожовтіли трохи стебла,
Осокір і юний клен.
Повіває вітер теплий —
Осені коан і дзен.

Між лип ми стрічаємо серпень духмяний.
Ще трохи є сонце, й посушливо ще.
Та вже холодки шурхотять поміж нами,
Нічних прохолод привідкрилось лице.

Розмірені кроки і теплі асфальти.
Є листя вже жовте, мов осені сад.
Це літо не терпить жодної фальші,
У серпні чекаєм новий зорепад.

Стояти на ґанку? Чи далі рушати?
Як часу нестримно відлунює крок...
Хотів тебе, серпень, іще запитати:
— Куди цьогоріч помандруємо вдвох?

 
Цей сум, в очах
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
 
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
А все повітря шепотить
Прибуде пані шляхом цим
Вся у журбі
Королева йде
Ніч блідішає
Любові зорі в її локонах
 
Ніким не знаний
Ще слова благаю
Мій сум, в очах
Вона не зрить
 
Що ти зажив? Що бачив ти?
Матір зеленої верби
Ім’я промовлю
Я під вікном її лишався
І кроками її втішався
Діждавши знову
Біла Королева, біль мойого серця
Уста запеклі безсловесно
О все чекав би
 
Богине, вчуй мій глибший страх
Я сам невправний
Але навік-віків чекав би
 
О, друже, бувай
Ні, сліз немає
Сумний кінець
Почати щоби
 
 
 
 
 
 
 
 

Чи Південний Буг, чи Джаггер,
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!

Та не рвіть кульбаби ранком,
Не шукайте незворотнє
Тих, хто нехтує сніданком
У завчасне Великоднє.

Джагер* дигером здається,
Гострим, наче серп крізь грати,
Крізь які барвінком в’ється
Дивне над Єством кирпатим.
Не ходи — пірни в калюжу,
Розчинись у світ евглени*
Чистим маковим зернятком,
Як в обіймах Мельпомени…

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.

Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
і є про кого в світі дбати.

Та без надії все одно
життя якесь неповноцінне.
Дивлюсь журливо у вікно,
а там гуляє осінь тлінна.

Обличчя сіре і смурне,
хоч в очі карі не дивися.
Кого тепер наздожене
смертельна балістична птиця?

У небі замість журавлів —
ракети, вибухи і дрони,
пекельна бійня, ридма вдів,
жорстокість, що сльози не зронить.

Лжа істину на розмах б'є
і затуляє рота правді.
Метеликом життя моє
тремтить у згадці безпорадній.

05.09.2026р.

«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.

І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
Ні схлипу, ані стогону,
Ні ремствувань, ні скарг
На те, що над дорогою
Немає світлих барв.
Стурбованість, приреченість
У погляді й словах,
А ти, вогнем обпечений,
Продовжуєж свій шлях...
05.09.26

Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.

Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Їй писати радісне запрошення?

Тій, яку вітав серпневий ліс,
Тій, що не розтанула під зливою.
До теперішніх часів доніс
Вогники фантазії вразливої.

Голос, по-жіночому м'який
І далекий від юрби пихатої,
Чуючи, вкладаю у рядки...
Знов мене ілюзія порадує...

Вже замовкли щирі солов'ї
Поряд із байдужими обличчями.
Ні! Не можу все-таки її
Кликати в життя моє скалічене!

У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.

Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
На рідне - одвічна стійка алергія.

Вбивають підступно. Вбивають жорстоко.
Не можуть пробачити прагнення волі.
А ми не вчимо історичні уроки,
Душею і тілом - беззбройні та голі.

Хронічне мовчання вже з префіксом "-авто",
Лише невтручання - надійна основа.
У нашій країні вбивають за правду.
У нашій країні вбивають за мову.