Плач
Бейбі
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
 
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
І клянешся, немає причини
Та любий, знаєш, це я буду поруч
Якби ти хотів
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Любий мій, ось ти і вдома
 
Чи не знав ти
Ніхто і ніколи не кохав тебе о так, як могла я
Відчути й біль і сердечну печаль
І любий, знай я весь час, я все буду поряд
Якби ти погодився
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Начебто як завше й досхочу
 
Не знаю може так є, правдиво
Трава усе зеленіша
Коли дивишся у чийсь інший сад
Та любий, ти лишив належне чекати бозна чого
Ужеж, лишив
Був приятель оце
Казав ”Мила
Віриш, і я кохаю
Бач, але я маю найти себе, знаєш, я маю найти свій шлях
Я маю найти себе, чи десь-то у Африці
Або, там, у Нью-Йорк-Сіті
Або ще, у Олимі“
Місця, в які усі ці хлопи мандрують
Я так і не втямила, де саме цього разу
Усі вони їдуть кудись, еге
 
Я казала, ”Хіба ти не розумієш
Ти шукатимеш себе десь там, любий?
Хоч знати де є твоє життя?
Воно мов отой дурник чекає отут на тебе!
І одного дня ти прокинешся у Касабланці
В одному із цих уявних місць, любий
І ти замерзатимеш там насмерть
Ти прокинешся і казатимеш, ”Боже, Боже
Боже, Боже мій!
Нащо я пішов, лишив таку жінку
На класному подвійниму ліжкові
Із хутром наверху
І сатинові простирадла, еге
Що це я роблю у Касабланці, ей?“
Я вірю, о так
Одного дня цей хлопець прокинеться і казатиме собі оце
Він вертатиметься і я, ось
Такий Козоріг, направду, стоятиму в чеканні
 
Казатиму, ”Бейбі, я знала, колись
О так, знала, знала, колись ти
Вернешся сюди, до мене“
Коли входитимеш у двері
Вірю, усе читатиметься у твоїх очах
Скажу, ”Лишенько
Ну нарешті він утямив“
Боженько, нарешті він оце осяг
Як хоч, упади до мого плеча
Певно, стримав ти у собі чимало сліз, милий
 
І не мовч, о не мовч, о не мовч, о не мовч
Поплач, плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
О нарешті, ти вдома ей, ей, ей
 
Плач, бейбі
Плач, плач, плач, любий
Знаю, маєш бути трохи
Самотнім, о бейбі
Плач
Плач
Плач, бейбі
Все розкажи-но мамі, так
Вже розкажи любий, своїй люблячій мамі, так
 
Плач
Плач, маленький
Плач, бейбі
Плач
Плач
Плач
Плач, бейбі
Плач, бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Мы бродим по улицам души скрывая
Мы бродим по жизни со всеми играя
Но жизнь это лента
В неё мы играем
Живём и погибаем.
Она нас не спросит
В что мы играли
Она нас не спросит зачем и когда
Она лишь нас спросит
Что мы отдали, что посветили для сердца Творца.
Играть мы умеем,ведь все здесь актёры
Ведь все здесь играют в то что должны
Играть это сложно,чужие манеры
Игра это жизнь,а жизнь ведь игра.
Но знаем мы только,что мы не на сцене,игра это сложная наверняка
Любую ошибку можна заметить
Увы,не всем эта мысль дана.
И сново мы бродим,и сново гадаем,и сново играем наверняка
Когда-нибудь сново,мы проиграем
Тогда все покинут свои места.
Тогда осознаем в что мы играли
И для чего эта игра создана
Тогда мы познаём силу и власть могущественного Творца.
И вроде бы всё,и вроде бы хватит
Но что-то толкает наверняка
Игра эта сложная,она всё считает
И с мыслью и тонкостью она продлена.
Играй ты красиво,играй как на сцене
Но помни одно,она сочтена.
Игра это сложная,поймая все цели
Ты не забудь о проекте Творца.

У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.

Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
зробити білими шляхИ.

Тож взявся до роботи справно!
На цьому поприщі --мастак!
Усе продумано детально,
щоб сніжно-білий зріс палац.

Триває ще зимова влада.
ДумкИ щоразу про весну.
У сподіваннях на пораду,
щоб якось знищити війну.

Забути б назавждИ це слово!!!
Від нього скільки горя й зла!
Високі снігові покрови...
Тож стежку поки не знайшла...

Йдучи, все думаю про лютий.
Чому його хтось так назвав???
Бо скупчення надмірне бруду,
лютуючи, він стерти мав.

У спогадах ось ця декада...
Жахлива звістка... Ранок... Мить...
Тож де знайти душі відраду???
На жаль, ще й досі так болить...
Душа нестерпно так болить.

                     ***
...Ось тільки  білий красень в темі.
Відбілить  краєвиди,  сквери,
можливо,  й  деякі проблеми
у непростій  важливій сфері.
Лютневий  білий красень в темі...
                  ***
....Остання  лютого  декада...
весну  зустріти має радо....

Таня Яковенко
19.02.2026. 12.00 --13.00

Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те, на так… давай! давай!..
Чи краще запросити до співпраці
За дикцію у "слові"? Ого-го…
Подумаєш, обставин голодранці…
Куди ж запропастилося, агов?
Йо-ха-ний бабай…
22.02.2026.

Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!

Чому швидки́́м у снах є перехі́д
До поцілунків від торка́нь легких?
Чому умовностей і табу гніт,
Немов на Місяці тяжіння, зник?!

Чому ці паралельні два світи
Не сходяться, усупереч канонам?
В одному – неподі́льні Я і Ти.
У іншому – свої, земні, закони...

Сканує Всесвіт серце - знайде, схоже,
Де перетнутись паралелі зможуть.

2007

Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.

Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
В якийсь конкретний день календаря.

Дорога довга вкрилася снігами,
А школу зачинили вже давно.
Багато вже прощань. Тепер - із Вами.
Без пам'яті прожити не дано!

Все сокровенне, миле, заповітне
Безжально топче невблаганний час.
Дитинство помирає непомітно,
Лишаючи зі спогадами нас.

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.

Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Крок чуємо весни на горизонті.

Вона іде крізь білизну туманів,
Несе лазур з небесної вершини,
Щоб розтопити кригу і провини.

І серце, ніби пролісок з омани,
Проб'ється вгору, крізь земельні стіни,
Чекаючи на сонячні хвилини.

Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь княжить.
Та гори обіцяють — зачекають...
А я візьму цей подих гір з собою,
Обійми неба, полиски свічад-кульбаб,
І мрії, що фарбують вербам вії,
І лазуровий в горах зорепад...

Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.

Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не можна це сприймать без рятівного брому,
Який приніс у горах безстрашний Прометей.

Я вийду на майдан, де люди зачекались
На правду і добро, на справедливий суд,
Де вогняні слова жде велемудрий камінь,
Де крізь асфальт росте святої віри суть.

Я вийду на майдан, серед повій і блазнів,
Безумців, волоцюг, рабів, трудяг і слуг
І упаду на брук під велелюдне "Браво!",
Вростаючи у ґрунт, як невмолимий плуг.

26 травня 2025

                І
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.

                ІІ
Природа нам являє чудеса
творіння від амеби до людини,
що нібито, пороблена із глини...
тоді чому в руці її коса
наточена, куди в лиху годину
подінеться невимовна краса
у морі, на землі, у небесах,
не кажучи про перса половини
Адама у гріховному раю?
Боюся цю містерію явити
як слабину, звиняйте, не мою
але не розумію, хоч убийте, –
чому не на словах, а у бою
та ще й за мать невідомо чию
ми маємо укоськати бандита?

                ІІІ
Усюди все однакове – ліси,
моря і ріки, гори і дороги,
але створіння, розумом убоге,
ще хоче дармової ковбаси...
................................................
О, Господи, у небі ти єси,
то забери це пугало безроге.

02/26

Вербові котики пухнасті
Вітаються із світом вранці,
В полудень ніжаться на сонці
І загадково мружать очі.

Співає вечір колискову -
То засинають безтурботно.
Розбудить їх зоря ранкова,
Щоби весні всміхались знову.

2016 р.

Не знаю я шипи взялись відкіль.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.

То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
Хай сіється зернинами добра.

Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Це ж так треба любить Україну,
Що за неї лиш серце болить
І на крилах пісень хутко лине
До найкращої в світі щомить.
Це ж так треба любить Україну,
Щоб ні разу не зрадити їй, -
Щоб одразу в сувору годину
Йти сміливо за неї у бій.
Попри відстані, межі, години,
Серед ночі і білого дня, -
Я люблю лиш тебе, Україно,
І любов ця моя не мина.
Це ж так треба...
23.02.26

Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.

Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
що я на площі цій зав’яз.

Вона із вітром тут вальсує,
сміється й дише в унісон,
і так їй дощ оцей пасує –
до сукні білої у тон.

Не відвести від неї зору.
Я зачарований стою,
немовби бачу Терпсіхору* –
в’юнку натхненницю свою.

*Терпсіхора – муза танців

24.10.22

Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.

Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
згоряє в огнях блискавиці.

Навколо тупочуть краплини лункі́
і верби скриплять пелехаті,
і пінні калюжі сочаться в струмки
і губляться десь у загаті.

Розпатлані косми білявих беріз
тріпочуть обвислим тороччям,
а вітер нахабно скубе верболіз
й жбурляє в вікно мокрим клоччям.

11.04.21

Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
Країна, що застрягла у віках,
Десь там, напевно в кріпосному праві
І їхній цар над ними досі править,
І до «буржуїв» ненависть в очах.
Самі щось не спроможні сотворить,
Але готові завше відібрати.
І, не дай, Бог, когось назвали братом,
Тоді спокійно вже йому не жить.
Чомусь я декабристів пригадав,
Що здумали Московію змінити,
Царя прогнати, кріпаків звільнити.
Зробити ще багато «добрих» справ.
Та, як завжди буває в москалів,
Вони ту справу, звісно провалили,
Народу чималенько погубили.
А цар і генерали були злі.
За спробу ту нещасних засудили,
Кого в Сибір заперли аж, кого
На ешафот відправили бігом,
Щоби другим, бува не закортіло.
Отож п‘ятьох привезли уночі,
Де шибениця вже була готова.
Тихцем, щоби ніхто не чув і слова,
Засуджений, як раптом закричить.
І то усе, порушивши закон
(Давно ж бо смертну кару відмінили).
Мотузки їм на шию почепили,
На голови всім білий балахон.
Дав генерал сигнал і у ту ж мить
Машина смерті царська спрацювала,
Засуджені униз з помосту впали.
Хоч тільки двом Господь сказав не жить.
А троє (так завжди у москалів)
З мотузками на землю полетіли.
Не втримала гнила мотузка тіло.
Живі, хоч і забились, на землі.
Неписаний закон тоді гласив:
Якщо одразу не вдалася страта,
То вдруге вже людину не карати,
Бо ж то Господь людину пожалів.
Та царським сраколизам все одно.
Щоби царю найкраще догодити,
Велять удруге мотузки надіти,
Їм чути Боже слово не дано.
- Негайно вішать! – генерал зайшовсь.
Але на чому? Де мотузки взяти?
Ніч надворі. У лавках пошукати?
Закриті всі. Чекати довелось.
Хтось, кажуть із засуджених сказав,
Щоб генерал дав аксельбанти свої,
Міцніші може від мотузки тої.
Від того генерал ще зліший став.
А час іде. За декілька годин
Знайшли мотузки, стали готувати
Засудженим тим трьом повторну страту.
Рилєєв, кажуть( був між трьох тих він)
Сказав в обличчя генералу так:
- Бідна Росія ( чи то так – не знаю),
Й порядної мотузки тут немає!
Катів не зупинило то, однак.
Аж п‘ять годин потратили на то,
Щоби п‘ятьох повісити?! Світало.
Ховати мертвих вже в той день не стали.
Вночі ховали. Де? Не зна ніхто…
Пройшло відтоді вже півсотні літ.
У світі все мінялося, одначе
В Московії тих змін ніхто не бачив.
Немов від неї городився світ.
Ні, намагався цар там щось робить,
Якісь реформи, кріпаків звільнили.
Та москалів тим лише розізлили.
Царя вони готові були вбить,
Щоби в болоті тому воду не мутить.
І-таки вбили. Звісно, вбивць зловили,
Повісити негайно засудили.
Юрба на те зібралась поглядіть.
Всім же цікаво, звісно, москалям,
Як вішати «заступників» їх будуть.
Така розвага. Що ж вони – не люди?
Хоч одним оком! Хоч би звіддаля!
На ешафот знов вивели п‘ятьох.
Та знов не все належно спрацювало,
Бо двоє з них мотузки обірвали.
Знов їх схотів порятувати Бог?
Чи за минулі ті півсотні літ
Мотузки так гнилими і зостались?
Нових мотузок швидко дочекались,
Перед царем же вислужитись слід.
Тож за сімнадцять впорались хвилин,
Про що перед царем й відзвітували.
Газети у той день надрукували
Про страту серед безлічі новин
Такі слова: «Все скінчилося швидко.
Погода розчудесною була,
Адже весна урешті-решт прийшла»…
Таке читати і сьогодні гидко.

Леонід Радін (1860-1900)

Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.

Вийшли ми всі із народу,
зрісши в сім’ї трудовій.
Братський союз та свобода –
ось наш девіз бойовий.

Довго окови нас гнули,
довго нас голод терзав.
Темряві дні проминули,
час визволяння настав.

Згине під нашим ударом
гніт віковий та нужда,
в небо злетить незабаром
прапор червоний труда!

(2026)ееееееее

 
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
 
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Всі десь біжать
 
Уклавши найменшого сина до грудей
Інших як прогодувати ще дітей
 
Всі десь біжать
 
Леді Мадонно, лежачи в пітьмі
Слухай музику, що грає у голові
 
Все ще не закінчиться вівторок
У середу газета не прийшла
А в четвер панчохи до ремонту би
Стрілки біжать
 
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
 
 
 
 
 
 
 
 

Повертаюся в давно забуті місця
І минуле, котре більше не гріє.
Хочу туди, де горіла іскра
Де були справжні почуття (і мрії).

Втікаю від себе торкаючись зір
Холодних як і серце моє.
Я чужий тепер до всього, що було.

Закінчується день і настає ніч
В котрій моє серце оживає
Аби битися сильніше
В пориві спогадів й ілюзій,
Котрі нахлинають знову й знову.

Тільки ранком я знову стаю собою
В порожніх стінах. І хочу стати зіркою –
Такою ж холодною,
Щоб світити з небес і залишатися
Недоступною для всіх.

Думками я блукаю десь по долинах
І шукаю давнє минуле, котрого нема.
Я помираю знову й знову в собі
І хочу відчути тепло рідних рук (хоча б в снах).

Втікаю від себе торкаючись зірок.
У повітряних замках немає любові
І моє серце залишається розбитим.

У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.

Щось втрачене назавжди і навіки.
Щось я набув у мандрах і шляхах.
Весна склепить утомлені повіки,
Які спочинуть в неземних віках.
А у готелях вічність протікає
Між простирадл, подушок і шпалер.
Глибока туга перейде у камінь.
Про це напише явлений Гомер.

22 травня 2025

Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
І не дай Боже, щоби зморщене,
І лже - брехнею ним затикане.
А хто притих і тільки зиркає,
Того, бай-бай, в смітник Бог викине.
А дим і спалахи розвіються.
Сини воскреснуть із дівчатками
Жовтоблакитними спів-барвами —
Ви зрозуміли, я надіюся…
21.02.2026.

Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
кармічні серця, і так буде довічно!

В небесній сонаті від раю ключі,
у доторках ніжних п'янка насолода.
Запалюють янголи свічі вночі,
жадана спокуса чаклункою бродить.

В судинах зашкалює адреналін
до втрати свідомості та божевілля.
Лише на світанку погасне камін
і душу замучить глибоке похмілля.

За вікнами схлипує тихо зима —
сльоза за сльозою накрапує розталь.*
Я знаю про кожного з нас, зокрема,
і що для єднання кохання недосталь.

Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розталь* — відлига

Пишу думки на музику душі,
а о́брази: мазками – у колажі.
То свіжі плями крові, не вірші,
і краплі поту у ажіотажі…

Пишу слова із літер і складів,
із пережитих відчуттів, емоцій,
а на канву лягає із трудів –
всього лише маленьких кілька опцій.

Малюю свої звичні почуття,
якісь вразливі, болісні моменти,
бо Муза нині – то саме життя.
У нім доволі різних сентиментів.

Пишу удень, ночами, в куражі,
на бляклім сьогодення антуражі…
Пишу думки на музику душі,
а серце вимальовує пейзажі.

Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
22.02.26