ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2026.11.22 18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві

Ірина Вовк
2026.11.22 18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить

8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»

(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)

Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий

Володимир Бойко
2026.11.22 18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!

Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину

Вячеслав Руденко
2026.11.22 17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.

Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,

Євген Федчук
2026.11.22 14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі

Борис Костиря
2026.11.22 13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.

Квіти язиками небо молять

Віктор Кучерук
2026.11.22 07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб

хома дідим
2026.11.21 22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність

С М
2026.11.21 20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі

Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб

Артур Курдіновський
2026.11.21 18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя

В Горова Леся
2026.11.21 14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.

Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,

Борис Костиря
2026.11.21 13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.

Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,

М Менянин
2026.11.21 12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.

Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –

Оксана Лозова
2026.11.21 11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…

Юрій Гундарів
2026.11.21 11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і

Олена Побийголод
2026.11.21 07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)

Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.

Прохолода добромисно

Віктор Кучерук
2026.11.21 07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.

Артур Сіренко
2026.11.20 23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова

хома дідим
2026.11.20 22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет

Володимир Бойко
2026.11.20 21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.

Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі

Світлана Пирогова
2026.11.20 21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…

Артур Курдіновський
2026.11.20 20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап

Борис Костиря
2026.11.20 13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.

По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,

Ігор Терен
2026.11.20 12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!

***
Малоросійців зомбувати просто

Юрій Гундарів
2026.11.20 10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…

Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!

Віктор Кучерук
2026.11.20 05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав

С М
2026.11.19 23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань

Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий

хома дідим
2026.11.19 22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші

В Горова Леся
2026.11.19 22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.

Ольга Береза
2026.11.19 17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.

Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни

Ольга Олеандра
2026.11.19 16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.

А ще додамо обережність, щоб вітер, к

Артур Курдіновський
2026.11.19 16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександра Маківка
2026.11.16

Ярослав Ковальчук
2026.11.12

Петро Бончицький
2026.11.08

Віталій Татленко
2026.10.28

Микось Діденко Сухоцвіт
2026.10.27

Оксана Стемковська
2026.10.19

Йа Власне
2026.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Ірина Вовк - [ 2026.11.17 07:14 ]
    Антологія містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 5)
    6. «МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
    (Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

    Дійові особи:
    Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
    Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поранений, покинутий мармур, що роками лежав у пилу й втратив віру в життя.
    Дух Давида – юна, вільна душа, яка дрімає в глибині каменя й прагне світла.
    Голос Флоренції – подих гордого ренесансного міста, що шукає свого символу свободи.
    Тінь Сумніву – скептичний шепіт за дерев'яним парканом, який не вірить у перемогу молодого митця.
    Відлуння Агостіно ді Дуччо – примара попереднього майстра, що не зумів приборкати брилу.
    Голос Флорентійського Вітру – свідок десятиліть очікування.
    Голос Градуїни та Молота – тихий металевий подих інструментів у руках творця.
    Голос Нічної Варти – тривожний гул кроків на нічних вулицях республіки.

    ПРОЛОГ
    Флоренція на світанку шістнадцятого століття. Місто, що вигнало тиранів і дихає п'янким повітрям молодої республіки, прокидається під передзвін собору Санта-Марія-дель-Фйоре. На подвір'ї майстерень, за високим глухим парканом зі свіжих соснових дощок, лежить велетенська мармурова брила. Сорок років тому її привезли з гір Каррари, надрубали чужими, незграбними різцями й покинули просто неба. Дощі вимивали в її ранах глибокі борозни, вітер засипав її сірим пилом, а люди прозвали її «Гігантом» – мертвим уламком, із якого вже ніколи не народиться краса.
    Сцена поділена на два світи: суворий, запилений двір за парканом, осяяний тремтливим вогнем смолоскипів, і безмежне світло вільного міста, що пробивається крізь щілини дощок.

    ДІЯ ПЕРША: ЗУСТРІЧ ІЗ ПОРАНЕНИМ КАМЕНЕМ
    (Осінь 1501 року)
    Глибока ніч на подвір'ї флорентійського собору. П'ятиметрова брила мармуру височіє посеред двору, мов сплячий велетень. Мікеланджело стоїть перед нею без плаща, у забрудненій білим пилом сорочці. У його руках – ліхтар, а в погляді – не страх перед величчю каменя, а трепет закоханого.

    Мікеланджело (повільно обходить брилу, торкаючись долонями глибоких вибоїн від чужих різців): Тихо, мій добрий велетню. Не бійся. Я прийшов не для того, щоб знову поранити тебе. Я дивився на тебе з вулиці крізь щілини дощок і бачив, як ти плачеш під осінніми дощами. Вони назвали тебе «зіпсованим». Вони вирішили, що ти – лише купа мертвого вапняку, приречена гнити в цьому дворі. Але я бачу... я бачу в тобі світло.

    Голос Каррарської Брили (глухий, важкий, мов скрегіт каміння): Забери своє світло, юначе. Воно лише висвітлює мої шрами. Сорок років тому мене вирвали з теплих надр Каррари, обіцяючи вічність. А потім прийшли майстри з холодними очима, вдарили залізом у моє серце, злякалися власного безсилля й пішли геть. Я розколотий. У мені замало плоті для плечей, замало місця для кроку. Іди до своїх римських пап, різьби ніжних мадонн із цілого каменя, а мене залиш помирати в пилу.

    Відлуння Агостіно ді Дуччо (глухий, розгублений шепіт, що виринає з глибокої вибоїни на боці мармуру): Я хотів зробити з тебе пророка для собору, кам'яний велетню. Але мій різець застряг у твоїй білій плоті. Ти занадто високий, занадто гордий. Ніхто з живих не впорається з твоєю вагою.

    Голос Флорентійського Вітру (пролітаючи над подвір'ям): …Сорок років проминали над тобою весни й зими. Змінювалися правителі, падали тирани, а ти лежав у траві, чекаючи на того, хто не злякається твоєї величі.

    Тінь Сумніву (ледь чутний, насмішкуватий шепіт з-за дерев'яного паркану): Камінь каже правду, Буонарроті. Навіть сам Леонардо відмовився від цієї брили. Вона занадто вузька, занадто крихка всередині. Один невдалий удар молота – і велетень розсиплеться на друзки, а разом із ним розсиплеться і твоя молода слава. Навіщо тобі цей каліка?

    Мікеланджело (притискається щокою до холодного мармуру, заплющує очі): Ви дивитеся на нього очима ремісників… А я слухаю його серцем. У ньому не бракує каменя – у ньому занадто багато зайвого! Треба лише зняти цю важку, мертву кору, під якою спить юність. Відчуваєш мої руки? Я віддам тобі своє тепло, свій сон, кожен удар свого серця, поки ти не розправиш плечі!

    Дух Давида (дуже тихо, немов далеке відлуння з глибини брили): Хто кличе мене? Я так довго спав у цій білій важкій пелені... Мої руки скуті, мої очі закриті каменем, але я чую, як над містом шумить вітер свободи.

    Голос Флоренції (урочисто, як далекий подих вітру над дахами): Це я кличу тебе, мій сину. Я виборола свою волю, але мені потрібен образ, у якому кожен флорентієць упізнає себе – не раба, що схиляє голову перед велетнями, а юнака, який сміливо дивиться в очі небезпеці. Звільни його, Мікеланджело!

    Мікеланджело (різко випростовується, бере до рук важкий молот і сталевий різець): Нехай зачинять браму! Нехай ніхто не заходить у цей двір, доки я не завершу. Сьогодні вночі камінь почне дихати!

    (Перший дзвінкий, чистий удар заліза об мармур розриває нічну тишу. Іскра спалахує в темряві двору, і на білій поверхні брили з'являється перша світла лінія).

    ДІЯ ДРУГА: ТАНЕЦЬ РІЗЦЯ І ПЛОТІ
    (Осінь 1503 року)
    Минуло два роки. Двір собору вкритий товстим шаром білого мармурового снігу. Навколо п'ятиметрової постаті височіють дерев'яні риштування, завішані полотном. Горить кілька огарків свічок. Мікеланджело, схудлий, із запалими від безсоння очима, стоїть на верхньому помості. Його руки в дрібних порізах, волосся сиве від кам'яного пилу. З мармуру вже майже повністю виступила досконала фігура юнака, лишилися тільки останні, найтонші штрихи.

    Мікеланджело (відкладає важкий молот, бере найтонший різець – градуїну – і лагідно проводить пальцями по мармуровій скроні статуї): Ти вже майже тут, мій прекрасний юначе. Два роки я не знімав чобіт, забув смак хліба і тепло ліжка, щоб не загубити жодної лінії твого тіла. Подивися, як напружилися жили на твоїй руці, як вигнулися брови перед вагою пращі. Ще один дотик — і ти відкриєш очі. Я боюся дихнути на тебе, щоб не розбити цю крихку мить між каменем і життям.

    Голос Градуїни та Молота (тихий металевий дзвін у темряві риштувань): Наші леза стерлися об твою впертість, Майстре. Поглянь на свої долоні – ти здер шкіру до крові, твої очі печуть від білого пилу. Відпочинь хоч до світанку, інакше ти сам станеш бездиханним, як цей мармур.

    Мікеланджело (тихо, спираючись чолом об мармурове коліно статуї): Як я можу спати, коли він уже дихає? Якщо я заплющу очі, він знову засне в камені. Нехай болять руки – зате його плечі вже тримають небо.

    Голос Каррарської Брили (вже не глухий і важкий, а дзвінкий, чистий, мов кришталь): Ти переміг мене, флорентійцю. Ти не ламав мене, ти розмовляв зі мною, як закоханий із коханою. Кожен твій удар не ранив, а знімав із мене важкі кайдани сну. Я більше не понівечений уламок. Я відчуваю, як у моїх білих грудях народжується тепло.

    Тінь Сумніву (тривожно, тихо шепоче з темного кутка): Зупинися зараз, Мікеланджело! Ти досяг досконалості. Один зайвий міліметр, одна крапля втоми у твоїй тремтячій руці – і ти зріжеш жилку на шиї чи зламаєш пальці. Залиш його таким, не торкайся більше!

    Мікеланджело (усміхається, не зводячи зачарованого погляду з обличчя статуї): Краса не знає страху. Той, хто боїться помилитися, ніколи не створить дива. Твоя душа вже дивиться крізь мармур. Виходь на світло!

    Дух Давида (голос лунає чисто, молодо й упевнено): Я бачу тебе, мій творче. Ти віддав мені свою юність, свій вогонь і свою гордість. Я стою перед велетнем Голіафом, але в моїх очах немає гніву – лише спокійна сила того, хто знає, що правда на його боці. Дай мені останній подих, Майстре!

    (Мікеланджело робить кілька легких, майже невагомих ударів різцем біля губ та зіниць статуї. Свічка спалахує яскравіше, відкидаючи на білий мармур тепле, живе сяйво).

    ДІЯ ТРЕТЯ: ВИХІД НА СВІТЛО
    (Травень 1504 року)
    Ніч напередодні відкриття. Велетенську статую в дерев'яному каркасі повільно везуть вузькими вулицями Флоренції від собору до площі Синьйорії. У темряві чути скрип канатів і важкі кроки охорони.

    Голос Нічної Варти (тривожний стукіт списів об бруківку): Тихіше! Ведіть велетня обережно! Прихильники вигнаних Медічі кидають каміння з дахів, вони хочуть розбити символ нашої свободи ще до того, як його побачить сонце!

    Дух Давида (спокійно, з глибини дерев'яного каркаса): Мене не зламають дрібні камінці заздрості. Я витримав сорок років забуття і два роки вогняного різця. Ведіть мене на площу – мій час настав!

    (Настає погідний сонячний ранок на площі Синьйорії перед Палаццо Веккйо. Звучить святковий передзвін усіх дзвонів Флоренції, переплітаючись із захопленим гомоном тисячного натовпу. Останні дошки захисного риштування падають додолу. Перші промені травневого сонця торкаються білосніжного мармуру, і статуя спалахує сліпучим світлом).

    Голос Флоренції (урочисто, піднесено, на повну силу): Дивіться, люди! Ось він – наш захисник! Не в золотих обладунках і не з важким мечем, а прекрасний у своїй голій, незламній силі! Віднині кожен ворог, який подивиться на нашу площу, побачить у цих мармурових очах незгасну волю Флоренції!

    Дух Давида (з висоти п'єдесталу, звертаючись до міста й неба): Так. Я живий!.. Вітер Тоскани торкається мого чола, сонце зігріває мої плечі. Я стоятиму тут крізь століття, щоб нагадувати людям: навіть у найтвердішому камені спить свобода, якщо знайдеться серце, здатне її розбудити!

    Тінь Сумніву (розчиняється у ранковому світлі, ледь чутно): Це не рука людини... Це диво...

    (Натовп вибухає радісними вигуками, але Мікеланджело стоїть осторонь, притулившись до старої кам'яної стіни палацу. Він знімає забрудненого пилом капелюха, дивиться на своє творіння, яке вже належить не йому, а вічності, і тихо усміхається).

    Мікеланджело (тихо, з легкою світлою тугою): Прощавай, мій білий велетню. Ти тепер належиш сонцю, вітру і людям. А я піду шукати новий камінь, у якому ще плаче невідома душа.

    Сонце піднімається високо над дахами Флоренції, заливаючи площу золотим сяйвом. Білосніжний силует Давида височіє над містом, немов живий гімн людському генію та красі.


    Завіса



    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  2. Віктор Кучерук - [ 2026.11.17 05:27 ]
    * * *
    Синє небо й жовте поле
    Маю споконвік -
    Не хитнути силу волі
    Ані в жоден бік.
    Бо тепер громи сердиті
    Падають згори
    І щодня несамовито
    Гримає: "Умри!.."
    Та даремно ті погрози
    Ворог шле мені -
    Прожену невдовзі грози,
    Вистою в борні.
    У моїм корінні сила
    Предків і віків,
    Розправляю мужньо крила
    Проти всіх вітрів.
    Чужоземцям не скорити
    Серце золоте,
    Тож і буду вічно жити,
    Де добро росте.
    17.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  3. С М - [ 2026.11.16 23:32 ]
    Ей земля! (The Doors)
     
    дідусь був мореходом
    поплавав між льодів
    у цього китобоя
    на колінах я сидів
    чувши «синку я на березі
    вмираю із нудьги
    мені би із друзяками
    зайти в чужі піски»
     
    цей старий був штепний
    зі сріблом у зубах
    бріарову мав люльку
    гуляв по всіх вітрах
    із піснями про сестричок
    притони портові
    про любов і про смерть
    про звільнення свої
    оу ей
     
    три кораблі з командами
    курс на порти нетребні
    стою при мачті віє норд
    і кожен другий мрець
     
    « з е м л я ! »
     
    якщо прийде долар мені у руки
    візьму пляшку я і заллюся по вуха
    якщо випаде ось мені пʼятірка
    то із дівки точно спущу шкіру
    якщо двійка випаде мені
    ми оженимося тоді
    ми оженимося тоді
    гаразд
     
    ей земля!
    ей земля!
     
    як вернуся і добре почуватимуся
    тоді бейбі тебе кохатиму всяко
    кохатиму всяко кохатиму всяко
     
    ей земля! . . .
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.85) | "Майстерень" 6 (5.85)
    Коментарі: (2)


  4. Ігор Терен - [ 2026.11.16 17:59 ]
    Перлюстрація наявного і недавнього
    ***
    А влада пшеків дещо пойняла
    стосовно українського ґаранта,
    бо довела –
    від білого орла
    не більше толку як від номінанта.

    ***
    А бомонд богемі помагає
    чуяти населення німе,
    часом лає,
    інде утинає
    і своє роздуте реноме.

    ***
    А юрму нема за що любити,
    та і їй до лампочки любов
    іменитих
    і талановитих,
    що гидують кращою із мов.

    ***
    А той самоїд, що несе маячню,
    заради одної оцінки
    підсуне свиню
    і дотулить брехню
    як спину горбату до стінки.

    ***
    А коли немає вояків,
    що охочі у своєму краї
    берегти царів
    і баранів,
    то й гріха тут їхнього немає.

    ***
    А лицарі, що без догани,
    іще бувають де-не-де...
    як їх не стане,
    то й погане
    у рай нізащо попаде.

    Аналіз
    А дурної слави не убуде,
    поки оправдовуємо тих,
    що не помічають як усюди
    лізуть в люди
    юди і верблюди
    поза вушко голки до святих.

    11/26


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  5. Борис Костиря - [ 2026.11.16 16:19 ]
    Квітка
    Не хочу квітку я зривати,
    Бо я порушу у житті
    Якусь важливу рівновагу
    У космосі й серцебитті.

    Краса проб'ється через вінця,
    Крізь огорожі і мейнстрим.
    Краса проб'ється через віно,
    Через могутній часоплин.

    Краса священна і безбожна,
    Тривожна, трепетна, жива,
    Нескорена, непереможна,
    Утілена в терпкі слова.

    І квітка голосом озветься
    З минулого і майбуття.
    У полі походжає Велес.
    Торкнеться квітка, мов дитя.

    2 травня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (5)


  6. Боговик Владислав Боговик Владислав - [ 2026.11.16 16:29 ]
    Лист до Вірджинії
    Бліде, як тальк, тіло студене наниз по річці
    течія тягнула, і облипала сукня напівпрозора;
    криваве сонце, мовчали дерева, зморщені лікті;
    книги, перо, рукописи чекали на тебе вдома.

    Вдома вітер замінював присутність людської душі;
    здмухував дотики з поверхонь; природа
    починала заносити в дім болотні сліди;
    Господь про тебе забув (чому?),
    бо, певно, була субота.

    Я шукаю твій голос між речень-хвиль,
    я в думках малюю портрет у рамі вікна,
    але він постійно тягучий, гливкий,
    віки його тягнуть — лишається лиш борозна.

    Я не знав, я не знала, не знали ми,
    що кохання являється плодом духу,
    що краще воно буде глухонімим,
    бо голосне й крикливе кохання — пилюка.

    Тепер ти там не у своїй кімнаті,
    де пишеш нескінченне «Від маяка».
    Усі листи приречені бути в шухляді,
    як думки про оте я-її-так-кохав.

    Тепер тебе не злякає кривавий «Бліц»,
    не пектиме душа, не стискатиме скроні.
    Я сподіваюся, колись дійде моя вість,
    що ти в текстах залишилась, в морі і мові.

    16 листопада 2026


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  7. хома дідим - [ 2026.11.16 16:21 ]
    * 256 *
     можливо я повторююсь
     та це малосуттєво
     повторюється всяко
     усілякий
     не треба апології
     оскільки я не жертва
     можливо навпаки
     це стилістична якість
     життя спішить мов поїзд
     простоює безладно
     роздумуючи мабуть
     про безсмертя
     когось то не влаштовує
     але немає ради
     вже комфортабельний вагон
     чи пекло стерпне
     хто просто є
     а хто
     розгадує шаради
     арабські мови
     у перекладі на жести
     таке життя
     парадне непарадне
     римоване підряд
     чи перехресно
     почасти
     неримоване
     так само
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Коментарі: (2)


  8. Олександра Маківка - [ 2026.11.16 15:48 ]
    Ненавиджу
    Ненавиджу все це…
    Коли тебе немає поруч
    Ненавиджу все це…
    Коли труть ноги наче об підлогу
    Ненавиджу все це…
    Коли казали перемога
    Ненавиджу все це…
    Коли казали що ти зможеш
    Коли сидять і пʼють макіато
    Коли не родять для війни
    Коли у тебе,серце моє
    Немає сил для боротьби
    Ненавиджу все це…
    Але…
    Коли ти є…
    Але…
    Коли ти поруч…
    люблю я рани всі твої
    Силу й лють приймаючи
    Люблю я й ніжності твої
    Ними упиваючись
    Люблю усі наші суботи
    В них вмить зникають всі турботи
    Любові нашої клинки
    Від світу відбиваючись
    СКрізь руки жадібні чужі
    Крізь терни прориваючись…
    А далі знов
    Ненавиджу все це…


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  9. Кока Черкаський - [ 2026.11.16 13:55 ]
    ненависть
    Водії не люблять пішоходів,
    Пішоходи ненавидять водіїв,
    Фермери клянуть суху погоду,
    А турист кляне сезон дощів.

    Всякий віднайде якусь причину
    Щоб образити, обматюкать тебе,
    Бо всередині у кожної людини,
    Окрім Бога, щей і біс живе.

    І поки Бог в тобі відпочиває-
    Біс твоїм керує єстеством,
    Бо в тобі їм одночасно тісно,
    Тісно їм в тобі одразу двом.





    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.29)
    Коментарі: (3)


  10. Паб Лімерик - [ 2026.11.16 08:33 ]
    Від анонімного блогера
    Вчителі в кабінеті завпеда
    Освятили закон Архімеда.
    А завгосп не святив.
    Отакий колектив
    Згуртувався навколо завпеда.

    Грав на склянках буфетний бариста
    Рок-симфонію Ференца Ліста.
    Він і майстер сюїт,
    А запав на біг-біт.
    Ось такий цей буфетний бариста.

    В тисячах дистанційних засідань
    Ескімоси збирались на Південь.
    І зібрали пакет
    Відповідних анкет.
    Це прекрасно для їхніх засідань.

    На предмет трудової віддачі
    Розглядались труди Фібоначчі.
    Унікально прості
    Для системи ай-ті —
    От і висновок щодо віддачі.

    Про діяльність морську Крузенштерна
    Інформація досить мізерна.
    Хто його пароплав
    У ломбарді заклав,
    Знає тільки банкір Крузенштерна.

    16.11.26.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.5) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (6)


  11. Віктор Кучерук - [ 2026.11.16 07:10 ]
    * * *
    Під шелест опалого листя
    Забави продовжує осінь -
    Одягнута в шати багристі,
    Повсюди тиняється боса.
    Тумани сплітає в мережку,
    Гойдає оголені віти
    І сипле на вимиту стежку
    Дарунки від себе чи літа.
    У кошик збирає каштани,
    Під листям ховає стеблини -
    То тішиться довго мовчанням,
    То галас здіймає щоднини.
    З вітрами кружляє у танці,
    До сонця сміється крізь хмари,
    А також, буває, що вранці
    На землю наводить примари.
    Та стихнуть невдовзі забави
    Її на полях і в дібровах -
    Засне вона міцно в оправі
    Зі снігу й морозів зимових.
    16.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  12. Ольга Садкова - [ 2026.11.15 23:25 ]
    Бажання збирачів стріл
    Одним — битви, а іншим — збагачення.
    Є ще просто стріл збирачі,
    на цю справу ніким не призначені —
    з волі власної смикачі.

    Тільки б теплі тіла, не скоцюрблені,
    і доволі сили в руках.
    Щоб суперники стріл не поцупили —
    ті, що назирці по ярках.

    Небагато, щоб крові зчорнілої,
    аби швидше змилась вона,
    сморід смерті — терпимий над нивою...
    До зазимків тривала б війна.

    На базарі, щоб ціни не падали
    і поновлені стріли — в ходу.
    Не домовились влада б із владою
    та й надалі були б не в ладу.

    2026, листопад


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  13. Борис Костиря - [ 2026.11.15 18:10 ]
    Слово
    Не зупинятися у слові,
    Коли сягнеш глибин, вершин.
    Слова спочинуть охололі.
    На слово сяде херувим.
    Не зупинятися в розгоні,
    В польоті до далеких зір,
    Здолати мури й перепони
    У прагненні забутих вір.
    Не зупинятися в багатті,
    У смолоскипах слів і чар.
    Народяться слова багаті,
    Сягаючи поеми хмар.
    Не зупинятися в гонитві
    І тихоплинності мети,
    Як слово перейде в молитви,
    У сагу люті й висоти.

    2 травня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (5)


  14. Євген Федчук - [ 2026.11.15 17:16 ]
    Про москальську «науку» і «червоних кхмерів»
    Гортаю в Інтернеті сторінки,
    Новини і погоду розглядаю,
    Чогось собі цікавого шукаю
    І, зокрема, якісь нові книжки.
    На сайтах їх багато викладають.
    Дивлюся, що читають москалі.
    Вже й не дивуюсь їм узагалі,
    То просто дикість, що вони читають.
    Фантастика – то треш у москалів.
    Герої їх в минуле повертають
    І те минуле так перевертають,
    Що всіх перемагають на Землі.
    І програні всі битви виграють,
    Царів рятують і Союз триклятий.
    Хоча б в книжках змогли перемагати,
    Бо ж по життю їх всі постійно б’ють.
    Та це ліричний відступ. Я зустрів
    Оце цікаву книжку «наукову».
    Всередину й не глянув, чесне слово,
    Адже усе із назви зрозумів.
    Про «Геноцид, якого не було».
    У книзі про «червоних кхмерів» йдеться.
    Із мого покоління не знайдеться
    Нікого, хто б не чув про теє зло.
    Тоді іще «могутнім» був Союз,
    Америку умів перемагати,
    Руками не своїми воювати.
    А «дядько Сем» в Індокитаї вгруз.
    Йшла боротьба найперше за В’єтнам.
    В’єтнам Північний комуняки взяли,
    Американці Півдню помагали,
    Вони товклись безпосередньо там.
    Союз же тільки зброю посилав,
    Щоб Півночі постійно помагати.
    І зброї тої їхало багато.
    Конфлікт той і сусідів зачіпав.
    Камбоджа і Лаос тоді були,
    Як бази комуністів. Там сиділи,
    Звідтіль через кордон в бої ходили.
    Аж поки врешті-решт перемогли.
    Тоді Союз з Китаєм не дружили.
    Конфлікти збройні вже тоді були.
    Китайці допустити не могли,
    Щоб москалі з усіх боків обсіли.
    Тож поки боротьба йшла за В’єтнам,
    Китайці також гроші укладали,
    Свої загони партизанські мали,
    Щоб з москалями воювати там.
    В Камбоджі у лісах сидів Пол Пот,
    Китайські гроші відробляв старанно.
    Він для Союзу, звісно був поганий,
    Його тут всяко лаяли. Так от,
    Поки В’єтнам був зайнятий своїм
    І комуністи Південь здобували,
    «Червоні кхмери» владу в руки взяли,
    Допомогли китайці в тому їм.
    Хоч деякі із «кхмерських» тих вождів
    В європах вчились та людьми не стали.
    При них країна їхня пеклом стала
    І тому, певно, Мао лиш радів.
    Коли загони «кхмерів» у Пном Пень
    Вступили, то їх радо зустрічали.
    Війна вже все населення дістала,
    Хотілось миру людям хоч на день.
    І «кхмери» досить гарно почали,
    Бо землю поміщицьку відібрали,
    Селянам за підтримку віддавали.
    Та лиш до влади справжньої прийшли,
    Усіх селян в комуни позганяли
    І змусили невтомно працювать
    За жменю рису. Всіх підряд карать,
    Адже постійно «ворогів» шукали.
    Міста для них – найперші вороги.
    Тож всіх містян по селах розігнали,
    Міста в країні мертвими стояли.
    Кому було робить не до снаги,
    Тих просто убивали. Щоб убить,
    Підозри якнайменшої достатньо:
    Ти був інтелігент, умів читати –
    Лише за те не мав вже права жить.
    Учитель, лікар – то уже тавро.
    Монах, священик – вже не маєш жити.
    Не кхмер, в’єтнамець – можна тебе вбити.
    Лилась на землю щедро людська кров.
    Усе під заборону потрапляло:
    Без дозволу дитину народить,
    За це тебе й дитину можуть вбить,
    Закриті школи і лікарні стали
    В‘язницями. Всі гроші відмінили.
    Тепер працюєш тільки за харчі,
    Як чимсь незадоволений – мовчи.
    На чужій мові говорить заборонили.
    Коли ти окуляри одягав,
    Вже підозрілий, вже тебе хапають
    І десь на полі рисовім вбивають.
    Бо в окулярах жить не маєш прав.
    Хоч люди працювали скільки сил
    Під наглядом озброєних, одначе
    Достатку в їжі з них ніхто не бачив.
    Комуна – сотні напівмертвих тіл.
    Померлих, вбитих тут же і ховали,
    Копали ями в рисових полях
    Й тіла скидали. Всюди правив страх,
    За непокору миттю убивали.
    Жаліли кули – в хід йшли молотки,
    Якими люто черепи трощили…
    Ніхто не знає скільки люду вбили
    За ті чотири роки – як віки.
    Хто каже, наче з дев‘яти мільйонів
    Населення третину смерть знайшла.
    Хтось, що в могили чверть лише лягла.
    Кати ж – «червоні кхмери» у погоні
    За владою, щоб правити віки.
    Війну маленьку узялись почати,
    З В‘єтнамом переможно воювати,
    Аби добити власний люд-таки.
    Від того «кхмерам» і кінець прийшов.
    Як тільки на В‘єтнам вони напали,
    В‘єтнамці їх по джунглях розігнали.
    «Червоним» їм пустили чорну кров.
    Китай, який за всім отим стояв,
    Образився, рішив В‘єтнам скарати.
    Та там змогли Китаю відсіч дати,
    Що в нього бойовий і дух пропав.
    Пол Пот пізніше десь у джунглях здох.
    Поплічники його вже постаріли,
    Коли їх половили і судили.
    І засудили врешті-решт кількох.
    Та їм було вже дев‘яносто літ.
    І так, і так прийшов час помирати.
    Що їх в такому віці вже карати?
    Повільний надто в цьому плані світ…
    Та я ж про книжку говорить почав,
    Де автор, люто б‘ючи себе в груди,
    Доводить, що все вигадали люди.
    Ніхто тоді нікого не вбивав.
    Все йшло культурно і демократично.
    Даремно світ невинних оббрехав…
    Я, правда, тої книжки не читав.
    Читав другі, іще комуністичні.
    З Китаєм тоді гризлись москалі,
    Тому такі книжки і випускали,
    В яких «червоних кхмерів» проклинали,
    Як настрашніше кодло на землі.
    Я б, може нині й сумнівався в тім,
    Так світ про те так само відзивався,
    Недарма ж міжнародний суд зібрався,
    Щоб дати, врешті покарання їм.
    А що ж тепер змінилося? Чому
    У москалів змінилась точка зору?
    Та ж під Китаєм ходять на цю пору.
    Потрібно ж якось услужить йому.
    От і з‘явились «вчьоні», що взялись
    Історію по-новому писати,
    Приглажувати чорне й обіляти.
    Мовляв, ми помилилися колись.
    І то для москалів не новина.
    Історію вони весь час міняють,
    Тому її по-справжньому й не знають.
    Країна ж без минулого дурна.
    Запутались в історії своїй,
    Забулись роду-племені якого,
    Вони в майбутнє пруться без дороги,
    Тому у них життя – то вічний бій.
    Товклися б у Московії вони,
    Отам один одного убивали,
    Аби лишень нікого не чіпали.
    Так ні ж – постійно їм давай війни.
    Такий народ, такі поводирі.
    Метаються, не знають, де пристати
    І всі для них у світі винуваті.
    І крутять світ в своїй смертельній грі.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.32)
    Прокоментувати:


  15. Юрій Гундарів - [ 2026.11.15 09:49 ]
    ВОНИ ЗАХИЩАЛИ НАС. Євгеній Соловей
    Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
    На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ставали на коліна, проводжаючи земляка. Багато хто тримав у руках гілочки верби…

    Він був кремезним і, на перший погляд, суворим чоловіком із грубим голосом. Але всі, хто пізнавав його ближче, одразу розуміли, що насправді це дуже чуйна і щира людина.
    Він працював оператором на суспільному мовнику УТ-1, згодом на "Інтері" та "1+1".
    Друзі називали його птахом – і через прізвище, й через легку вдачу.
    Прізвище й визначило його подальший шлях у війську. "Я – Соловей, я – птах, я буду літати", – саме так сказав він у військкоматі.
    І він став пілотом БпЛА…

    У Вербну неділю
    навколішки стати,
    гілочку білу
    в руках тримати,
    а сльози в очах
    вглиб заховати…
    «Я – Соловей, птах,
    буду літати!».

    2026 рік


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.41)
    Прокоментувати:


  16. Ірина Вовк - [ 2026.11.15 07:32 ]
    Антологія містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 6)
    7. «ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
    (Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

    Дійові особи:
    Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорія про нескінченність космосу і множинність світів.
    Джованні Моченіго – венеційський патрицій, втілення зради та страху перед невідомим.
    Голос кардинала Белларміна – уособлення суду, закону та непорушної догми інквізиції.
    Голос римських мурів – дух глухого, замкненого земного простору.
    Хор далеких зірок – холодна, німа нескінченність Усесвіту.
    Голос Першовогню – космічна стихія, вічна енергія світобудови, що готується прийняти тіло філософа.

    ПРОЛОГ
    Рим застиг у лютневому холоді тисяча шістсотого року, стискаючи свої кам'яні обійми навколо вежі Тор ді Нона. У підземній камері, куди не проникає навіть слабкий відблиск місяця, пахне цвіллю, іржею залізних кайданів та сирістю глибоких ровів. Епоха Ренесансу, що починалася зі світлої віри в людський розум і красу, підходить до своєї найстрашнішої, вогняної межі. Небесна сфера, яку тисячоліттями вважали кришталевою поверхнею над людським гніздом, раптово розбита думкою однієї людини.
    Простір сцени ділиться на три часові та просторові виміри: світлу залу венеційського палацу, темний каземат вежі Тор ді Нона та залиту ранковим багрянцем площу Кампо деї Фйорі.

    ДІЯ ПЕРША: ПАСТКА ВЕНЕЦІЇ
    (Травень 1592 року)
    Напівтемний кабінет у палаці Моченіго у Венеції. На столі розкидані сувої, астрономічні схеми, магічні кола. Джордано Бруно стоїть біля відчиненого вікна, за яким хлюпоче вода каналу.

    Джордано Бруно: Ти покликав мене сюди, Моченіго, щоб я навчив тебе мистецтву пам'яті. Але пам'ять – це не склад для чужих думок. Це дзеркало Всесвіту. Якщо ти хочеш осягнути його, ти мусиш спершу викинути з голови страх. Немає ніякого «верху» і «низу», Джованні. Земля – це лише зірка, яка летить у безмежжі, так само як і ті вогники в небі.

    Джованні Моченіго (нервово хреститься, відступаючи в тінь): Твої слова пахнуть сіркою, Ноланцю! Я просив тебе навчити мене таємницям мудрості, щоб стати сильнішим за ворогів, а ти руйнуєш мій світ! Якщо немає краю неба, то де ж тоді престол Всевишнього? Де рай для праведників і пекло для грішників? Ти хочеш позбавити мене ґрунту під ногами!

    Джордано Бруно: Бог не сидить на хмарі, як земний король! Він у кожній травинці, у кожному камені, у твоєму серці й у найдальшій зірці. Я даю тобі крила, а ти боїшся відірватися від брудної підлоги!
    Хор далеких зірок (ледь чутний шепіт з-за вікна): Він не почує тебе, Ноланцю. Люди бояться висоти. Вони будують стіни, щоб не бачити безконечності.

    Джованні Моченіго (раптово зачиняє вікно, різко повертає ключ у дверях кабінету): Ти не поїдеш звідси, філософе. Сьогодні вночі сюди прийдуть люди святої інквізиції. Нехай вони розберуться, чия правда сильніша – твоїх вигаданих світів чи залізних ґрат!

    (Звук важких чобіт за дверима. Бруно не чинить опору, він лише дивиться вгору, крізь стелю палацу, туди, де пульсують зорі).

    ДІЯ ДРУГА: ДІАЛОГ У БЕЗОДНІ
    (Ніч на 17 лютого 1600 року)
    Підземна камера вежі Тор ді Нона. Джордано Бруно, змучений сімома роками допитів у в'язницях Венеції та Рима, сидить на вогкій соломі. Його сутана порвана, тіло зранене тортурами, але очі, спрямовані на глухе склепіння стелі, світяться тією самою несамовитою впертістю.
    Джордано важко підводиться, залізні ланцюги на його зап'ястях відгукуються тяжким дзвоном. З кутків підземелля починає наростати глухе відлуння голосів судових засідань.

    Джордано Бруно: Ви винесли мені вирок із більшим страхом, ніж я його вислухав. Ви думаєте, що коли спалите це виснажене тіло на Кампо деї Фйорі, то зможете знову склеїти свій старий, тісний світ? Белларміне, твої папери не закриють небо! Сонце – це просто одна з мільярдів зірок, і навколо кожної з них кружляють планети, повні життя. Всесвіт не має меж, у нього немає центру, і в цій великій нескінченності ваш Рим – лише піщинка, яку підхоплює космічний вітер. Моє тіло завтра перетвориться на попіл, але моя думка вже летить туди, куди не дотягнуться ваші кайдани. Я не зрікаюся жодного слова. Що ж, нехай… Спалюйте тіло! Спалюйте, але небо вже розімкнуте!..

    Голос кардинала Белларміна: Ти зазіхнув на порядок самого Бога, Ноланцю! Ти назвав Христа магом, ти зрікся непорочного зачаття, ти зруйнував кришталеві сфери ангелів своїм божевільним вченням про множинність світів! Світська влада отримала наказ очистити землю від твоєї отрути без пролиття крові – через полум'я. Церква милосердна, вона чекала твого каяття сім років, але твоя гординя безмежна, як і твої вигадані світи. Замовкни, єретику. Завтра твій язик буде затиснутий лещатами, і твій останній крик потоне в диму.

    Голос римських мурів: Ми тримали тисячі бунтівників, Джордано, і всі вони під нашою вагою ставали тихішими за воду. Наша цегла пам'ятає імператорів і рабів, і всі вони зрештою лягали в цю сиру землю. Куди ти прагнеш злетіти своїм бунтівним духом? Немає нічого за цими склепіннями, крім нічної темряви та страху. Твої нескінченні світи не врятують тебе від залізних ґрат Тор ді Нона. Підкорися каменю, схили голову, стань порохом, як усі до тебе.

    (На мить голоси стихають. Западає важка, гнітюча тиша, у якій чути лише крапання води десь у глибині вежі. Джордано опускається на коліна – не від смирення, а від нелюдської втоми. Він дивиться на свої понівечені долоні, і в його голосі вперше з'являється гірка людська вразливість).

    Джордано Бруно (тихо, майже пошепки, звертаючись у порожнечу): А й справді... заради кого я йду на цей вогонь? Заради тих, хто завтра прийде на площу Квітів як на ярмаркову виставу, лузаючи горіхи під тріск моїх кісток? Заради вчених педантів з Оксфорда й Парижа, які ховають очі в пергаменти, боячись подивитися в небо? Чи заради Моченіго, який проміняв істину на спокійний сон? Одне слово каяття, один розчерк пера на папері Белларміна – і я житиму… Я знову побачу сонце над Неаполем, відчую смак вина, писатиму книги між рядків, ховаючи думки від цензорів... Навіщо мертвому безконечність, якщо очі його виїсть дим?

    Голос римських мурів (улесливо, з холодним торжеством): Ось бачиш, філософе. Тіло мудріше за розум. Підпиши папір. Схилися. Ти вже переміг у своїй голові – навіщо віддавати вогню плоть?

    Хор далеких зірок: Ми світимо тобі крізь щілини твого вікна, наш проповіднику. Ми ті самі світи, про які ти кричав на площах Лондона, Парижа та Віттенберга. Ми дивимося на твою муку з холодної, німої висоти століть. Ми не маємо жалю, ми не маємо гніву – ми лише існуємо в безконечному просторі, який ти відчув своєю гарячою душею. Якщо ти зречешся сьогодні, ти врятуєш життя – але знову замкнеш двері, які щойно відчинив. Люди повірять, що Всесвіт таки має стіни, а істина має ціну. Твій попіл розвіють над Тибром, але іскри твого колишнього бунту вже стали частиною нашого вічного, космічного світла. Лети до нас, Ноланцю, твої кайдани тут нічого не важать.

    (Бруно повільно підводить голову. Слабкість зникає, поступаючись місцем кришталевій ясності Духу. Він усміхається – спокійно і світло).

    Джордано Бруно (твердо, на повний голос): Ні. Я помираю не за натовп, що прийде дивитися на страту. Я помираю за того, хто народиться через сто чи триста років, підніме очі до зірок і не відчує себе в'язнем у тісній клітці. Істина не вміє ховатися між рядків. Вона… або світить на весь Всесвіт, або згасає. Я обираю Світло!..

    ДІЯ ТРЕТЯ: ТРІУМФ ПОПЕЛУ
    (Світанок 17 лютого 1600 року)
    Простір каземату розчиняється. Звук дзвонів наростає, переходячи в гул натовпу на площі Кампо деї Фйорі. Посеред сцени виростає високий стос хмизу. Замість залізних ланцюгів Бруно оточує тепле, золотаве сяйво.

    Голос Першовогню: Не бійся мене, Джордано. Я не стану для тебе пекельним полум'ям, яким тебе лякають ці люди в червоних мантіях. Я пам'ятаю, як ти славив моє світло у своїх філософських діалогах. Сьогодні на площі Квітів я стану твоїм останнім, найвищим тріумфом. Я підніму твій дух над цим переляканим натовпом, я перетворю твої муки на чистий спалах безсмертя. Вони думають, що знищують тебе, але я просто звільняю твій розум від земної клітки. Обійми мене, мій Майстре, і ми разом розсиплемося в нескінченність.

    Джордано Бруно (його вуста стиснуті залізною колодкою, тому його голос звучить як чиста думка, що перекриває гул площі та голоси інквізиторів): Ви можете скувати мій язик, але не мій розум. Ви можете спалити мої книги, але ідея вже посіяна в серцях тих, хто стоїть сьогодні на цій площі. Дивіться вгору, люди Рима! Не в землю, не на багаття, а в небо! Там немає стін! Там – вічність!

    Голос кардинала Белларміна (глухо, ніби здалеку): Хай згине пам'ять про нього... Хай попіл його не знайде спокою...

    Хор далеких зірок (урочисто, на повну силу): Вітаємо тебе, брате! Ти розірвав завісу. Віднині кожен, хто підніме очі до нічного неба, бачитиме твоє обличчя.

    З-за стін вежі долинає останній, глухий удар ранкового дзвону. Бруно робить крок у центр сліпучого біло-золотого спалаху. Над площею Квітів спалахує криваво-червоне проміння нового століття, закриваючи за собою епоху Відродження. На місці стосу хмизу залишається лише стовп Світла, що сягає самого склепіння зали.

    Завіса


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  17. Віктор Кучерук - [ 2026.11.15 07:58 ]
    Там...
    Ні зорі, ні душі, ані тіні -
    Тільки тиша й пітьма навкруги,
    Тож в уяві малюю видіння
    Місць отих, де іти до снаги.
    Не буває там темряви й тиші,
    І відсутні тривожні думки,
    І хмарини там вітер колише ,
    І світіння торкає щоки.
    Там постійно розплющені очі
    І там далеч - прозора, як скло,
    Бо змиває всі сутінки ночі
    Світлим променем денне тепло.
    15.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:



  18. Сторінки: 1   2