Жепоньки попіднімали —
І борги всі поскладали.

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

- Люди! Ратибор вернувся! – рознеслось по Родні. -
Буде свято і гостина у нього сьогодні.
Всіх, хто чує, батьки в гості на вечір скликають,
Вже готується гостина, столи накривають!
Син з походу повернувся, що вже й не чекали,
Думали, що дитя їхнє в чужині пропало.
Як пішов зі Святославом воювать в Болгари,
Так ходила мати містом, наче чорна хмара.
А, як військо повернулось, хто живий зостався,
Святослав в степу загинув, дому не дістався,
А про сина Ратибора ні слуху, ні духу.
Вже і другі укривають шляхи білі мухи.
Уже, наче й поховали – не вірила мати,
Все ходила на дорогу сина виглядати.
І діждала. Повернувся ще й не сам додому.
Ще й гарненька наречена прибула при ньому.
Тож усім було цікаво. Почало сіріти,
А вже місця за столами не було сидіти.
Ледь не вся зібралась Родня. На траві всідались.
І не стільки до гостини, скільки прислухались,
Коли ж Ратибор візьметься про себе казати,
Де він був, чому так пізно довелось вертати?
Коли келихи із медом кілька раз підняли,
Спершу предків своїх славних – росів поминали,
Потім вже за молодого і його дівчину.
Наречена з Ратибором випила чарчину.
Всі до неї придивлялись – і статна, і гарна,
Мабуть, ходив і похід той молодий не марно.
Хоча дівчина-чужинка, а, проте ж слов‘янка.
Сама гарна й ім’я гарне у неї – Білянка.
З Ратибором гарна пара – боги парували…
Коли вже в нічному небі зорі засіяли,
Ратибор піднявся з лави та і став казати:
- Знаю, як я повернувся, хочеться вам знати.
Тож не буду вас томити. Повідаю, люди, –
Глянув на свою дівчину, - Вона свідком буде.
Тож улітку, як ми вкотре ромеїв побили,
Мир вони зі Святославом, врешті заключили.
Було їм вже не до того – з нами воювати.
Воєвода якийсь взявся у них бунтувати.
Схотів на столі сидіти в самому Царграді.
Тож із нами замиритись ромеї і раді.
Поки чубились ромеї із тим самозванцем,
Ми могли в Болгарах вільно зовсім почуваться.
А тим більше, що тамтешній їхній воєвода
Виявився нікудишній – ну, горе та й годі.
Замість того, до війни щоб військо готувати
Та гірськії переходи від нас пильнувати,
Він одно лише пиячив та робив дурного.
Ми ж уваги не звертали взагалі на нього.
Наші часто перевали спокійно долали,
У фракійських, македонських селах «гостювали».
Поки свого самозванця ромеї здолали.
А тоді вже купу війська у той край нагнали,
А воно ж до зими справа, в той час перевали
Люди хіба поодинці нелегко долали.
Святослав в Переяславці зимувати взявся.
А в Великому Преславі наш загін зостався.
Ну, як загін – десять тисяч – чималенька сила,
Ми і місто, й перевали тоді сторожили.
А над нами стояв Сфенкел – добрий воєвода.
Згинув десь під Доростолом у бою. Так шкода.
Тож стояли ми в Преславі. І цар тут болгарський.
Навідувавсь часто Сфенкел у палац у царський.
А при Сфенкелу лишився і Калокір клятий.
Ви про того Калокіра дещо мали б знати.
То він зманив Святослава словами і златом,
Аби пішов для ромеїв болгар воювати.
Так при князеві й зостався, втерся у довіру.
Був він шпигуном ромейським, думаю допіру.
Зі Сфенкелом у Преславі залишився тому,
Бо передавав ромеям, що йому відомо.
Та ще Сфенкела в оману досить часто вводив.
Завдав нам чи не найбільше в Болгарії шкоди.
Ще й зима не почалася, то став говорити,
Як зібрався перевали Сфенкел перекрити,
Що дарма того робити, вони ж непрохідні.
До травня ні одне військо здолати не гідне.
Можна тим не турбуватись і спокійно спати.
Чого воям в тих заметах гірських замерзати.
І повірив воєвода, бо ж Святослав, наче
У клятому Калокірі свого друга бачив.
Тож всю зиму у Преславі ми і зимували.
Кожен день нас воєводи в місті тренували.
Але часу було вдосталь містом побродити,
Зайти в якийсь їхній шинок та винця попити.
Якось я блукав по місту й дівчину побачив.
В очі глянув й… мене громом ударило, наче.
Стою, вилупивши очі, а вона сміється.
І сміх її, наче пісня солов’їна ллється.
- Як зовуть тебе? – спромігся, нарешті спитати.
А вона крутнулась тільки й кинулась втікати.
Я ж погано місто знаю, а вона ж все знає.
Туди-сюди завернула й вже її немає.
Я відтоді досить часто блукав в тій частині
Міста, але більш не бачив красуню-дівчину.
Хоч пізніше взнав – за мною теж спостерігала,
Із віконця непомітно весь час виглядала.
Так зима і проминула, вже весна у краї.
Що робиться за горами – того ми не знаєм.
Думаєм, що все спокійно. Та їх імператор
Уже зібрав попід гори ратників багато.
Уже послав флот військовий до гирла Дунаю,
Щоб нам річку перекрити. Ми й того не знаєм.
Калокір-змія шепоче Сфенкелу: – Ще рано
Перевали перекрити. Там шляхи погані.
Ніхто в гори не попхає, що снігом укриті.
Можна місяць почекати, в місті посидіти.
А ромеї, за тим часом гори подолали,
Недалеко від Преслава на пагорбі стали.
А ми про те все не знаєм, довірились змію,
Який ввести у оману кого хоч зуміє.
У одну квітневу днину зібрав воєвода
Командирів, каже: - В місті засиділись! Годі!
Завтра вийдемо у поле маневри робити.
В місті лиш п‘ятнадцять сотень можна залишити.
Чому на той день призначив? Я того не знаю.
Мабуть, змій той підколодний такого нараяв.
На другий день на світанку вийшли ми у поле.
Уже зеленню буяла вся земля навколо.
Стали в полі шикуватись та маневрувати.
Одні вчились відбиватись, другі – наступати.
Все ішло, неначе ж добре, навик не втрачали,
Вміло в щитах городились, билися мечами.
Раптом крикнув хтось: «Ромеї!». Думали – то жарти.
Коли й, справді, звідкись військо взялось наступати.
Сфенкел наш не розгубився, велів шикуватись
Нам стіною, від ромеїв отих відбиватись.
Згорордилися щитами, списами зустріли,
Коли на нас піхотинці вражі налетіли.
Налетіли, цілу купу трупів залишили.
Нас не здвинули із місця та і відступили.
Кілька разів налітали, щоб стіну пробити.
Але ж і нас воювати не потрібно вчити.
Коли вчергове піхота їхня відступила,
З краю поля їх «безсмертні» на нас налетіли.
Всі заковані в залізо, кіньми потоптали,
Лівий фланг нашого строю в одну мить зім‘яли.
Сфенкел бачить, що недобре повертає справа,
Велів війську без поспіху вертать до Преслава.
Наїжачились списами, строєм відступаєм,
До ворога свої спини ми не повертаєм.
Як ромеї зрозуміли, що саме ми чиним,
Знов кіннота налетіла, вдарила у спину,
Стала вона до Преслава шлях перекривати.
Довелося нашим заднім назад повертати,
Щоб і там списи стирчали та не підпускали.
Ми в оточенні не вперше уже бій приймали.
Поки все ромейське військо навкруг нас кружляло
І дорогу до Преслава трупом устеляло,
Відчинилися ворота, вийшли наші вої,
Що у місті залишались, кинулись до бою.
Вдарили у тил ромеям, їх ряди зім‘яли
І можливість відступити у Преслав нам дали.
Так, багато на шляху тім і ми залишили,
Але більшість все ж цілими в місто відступила.
Поки задні від ромеїв клятих відбивались,
Перші з наших вже на стіни скоренько забрались
Та і згори узялися ворогів вражати,
Щоби браму захопити їм часом не дати.
Відступилися ромеї, брама зачинилась.
А тут якраз все ромейське військо нагодилось.
Стали дертися на стіни, щоб в місто забратись.
Довелося аж до ночі від них відбиватись.
Коли темрява спустилась, битись перестали.
І спокійно до світанку усі спочивали.
Всі та не всі. Калокір той дуже налякався,
Вночі вибрався із міста й в Доростол подався.
А на ранок розбудило якесь гуркотіння,
То машини підтягнули, щоб жбурлять каміння.
Встановили і одразу страшне почалося.
Спершу з тих машин каміння на нас понеслося.
Брили мури розбивали та воїв збивали,
Що на стінах тим ромеям зустріч готували.
Потім підтягли ромеї здорові драбини
Та й подерлись з усіх боків на високі стіни.
Ми їх стрілами збивали, камінням, списами.
Та вони все перли й перли на стіни так само.
Видавалося, що люду у них так багато,
Що ми просто не встигали усіх їх вбивати.
Врешті, хтось із них забрався, зумів зачепитись
І один супроти наших продовжував битись,
Поки інші за спиною його забирались.
Отож їх на стіні скоро багато зібралось.
Наших вони відтіснили, вниз взялись стрибати
Та до брами подалися, аби відчиняти.
Охорону перебили, петлі позбивали
І ворота відчинили, де уже чекали
Нові тисячі ворожі. Замість нападати,
Вони кинулись одразу місто грабувати.
Сфенкел велів, щоб трубили одразу сигнали,
Щоби всі у палац царський бігом відступали.
А ромеї і туди вже устигли дістатись,
Довелося за мечі нам у палаці братись.
Всіх ромеїв перебили, що тут грабували.
Зачинили бігом браму і чекати стали.
Зібралось нас там чимало – вісім тисяч воїв,
Ще й болгари, що із нами готові до бою
Проти клятих тих ромеїв, що вже стільки крові
В краї їхньому пустили. Та припхались знову.
Ми забралися на мури, а внизу ромеї
Збиралися усе більше силою всією.
Та напасти не рішались. Прибув імператор.
Вирішив, напевно приклад усім показати.
Стрибнув з коня, схопив щита в охоронця свого
Та і кинувся в атаку. А всі біля нього.
Обігнали та закрили, щоби ми бувало,
Чи стрілою, чи то списом його не дістали.
Знов подерлися на стіни, усі обліпили.
А ми згори неупинно їх били і били.
Відкотились вони, площу трупом устелили.
Знову кинулися, поки ми не відпочили.
І так кілька раз невдало вони нападали.
Але тільки своїх воїв під мури складали.
Врешті, підтягли машини – велів імператор
Й горщики якісь у замок узялись кидати.
Ті горщики розбивались і все запалало.
Так, що нам у тому замку вже й життя не стало.
Згоримо усі. Тож Сфенкел не став зволікати,
Повелів усім в колону бойову ставати.
- Треба з міста пробиватись, пропадем інакше!
Відчинилися ворота і колона наша,
Настовбурчившись списами, щитами укрита,
Вийшла, щоб собі дорогу із міста пробити.
Йшли повільно, відбивались та воїв втрачали,
Але живі на їх місце одразу ж ставали.
Зрозумівши, що так просто їм нас не узяти,
Стали вони на частини наш стрій розбивати.
Вдарять з поперечних вулиць, відріжуть частину
І тоді вже добивають, поки й всі не згинуть.
Так було і моїй сотні. Відрізали кляті
Та оточувати стали, аби добивати.
Життя дарма віддавати не було бажання.
Кинувся я у провулок, помчав з сил останніх.
Сфенкела не сподівався уже наздогнати,
Але життя своє прагнув-таки врятувати.
Чув, погналися за мною, тупотять позаду.
На вулицю якусь вибравсь, вже знайому, правда.
Туди-сюди повернувся, куди утікати.
А тут мене хтось за комір, як ухопить раптом.
Не встиг, навіть повернутись та мечем відбитись,
Як в півтемряві будинку зумів опинитись.
Дядько сивий показує, що треба мовчати.
А по вулиці, вже чую, тупотять солдати.
Коли тупотіння стихло, завів до підвалу,
Де, соломою укрите, вже ліжко стояло.
Велів тихо тут сидіти й нагору подався.
А я в темряві, в тривозі сам один зостався.
Сів на ліжко, став чекати. Чую, хтось ступає,
Миготливу, мабуть свічку у руках тримає.
Підняв очі, аж та сама дівчинонька, нене,
Стоїть поряд, всміхається лагідно до мене.
Отак я знайшов Білянку – наречену свою.
Далі вже якось складалось все само собою.
Довелось мені в підвалі довго тім сидіти.
Всюди шнирили ромеї, могли б углядіти.
Від Білянки дізнавався останні новини.
Що Сфенкел-таки прорвався, хоч ледь не загинув.
Більшість воїв загинула, але, бачте, його,
До пори та і до часу ще хранили боги.
Що Святослав в Доростолі довго відбивався.
Там і Сфенкел, там і Ікмор на полі зостався.
Мені туди не пробитись, було зрозуміло,
Бо ромеями навколо в краю аж кишіло.
Вчив з Біляною болгарську, вона нашу вчила.
Один одного з півслова, правда розуміли.
Коли Святослав з ромеєм, врешті замирився
І для мене шлях додому, накінець відкрився.
Іти в Доростол не було ніякої змоги.
Тож обрав собі додому я другу дорогу.
Зиму іще перебився, а, як літо стало,
Ми з Білянкою у торби все своє зібрали.
Батьки її геть не проти, бо в їхньому краї
Від проклятих тих ромеїв вже життя немає.
Тож дісталися до Варни, там гостей спіткали,
Що саме якраз з Царграду у Київ вертали.
До одного я найнявся, щоб охороняти.
Я ж військовий обладунок не забув узяти.
А йому мечі надійні потрібні в дорогу,
Як убили печеніги князя у порогах,
То і зовсім знахабніли, як злі шершні, прямо.
Тож доводиться дорогу пробивать мечами.
Правда, нам не довелося мечі в хід пускати,
У порогах печенігів не прийшлось стрічати.
Слава богам, а найперше Хорсові – дав змогу
Мені, врешті, повернутись рідного порогу.

Я заснув майже тільки під ранок,
А всю ніч мене хтось катував.
І тривога тремтлива і рання
Так постала, як вічний Ваал.

Ти чекаєш сну, ніби оази
У пустелі нещадній, страшній.
Ти безсоння утомлений в'язень
У тюрмі нескінченній, сумній.

І коли одкровення здійсниться,
Зрозумієш причину безсонь,
Прилетить довгий сон, наче птиця,
Й посидить біля вигаслих скронь.

Сон віків так жадано насниться
Й подарує рятунок усім.
Сон проб'ється крізь випрілу глицю,
Мов здоровий і радісний сміх.

8 грудня 2025

Поцікавився в інтернеті в гуглі в режимі ШІ Джеміні словом - "вірш",
і він раз у раз пише таке:

Джерело у слові

Коли весь світ затихне у тривозі,
І тінь лягає на розпутті доль,
Шукай розраду не в чужій дорозі,
А в тихій мові, де немає болю.

Рядки лягають, наче перші квіти,
Крізь кригу буднів, крізь холодний щем.
Ми вчимося заново горіти,
І зігріватись слово-променем.

Бо кожен вірш — це крихітна розмова
Душі із небом, серця із німим.
Усе мине. Але нетлінне слово
Залишиться назавжди живим.

Я відмітив його поетичне зростання і запитав, чи можна виправити його версію. Він погодився. Вийшло таке.

Віршарство

Коли Усесвіт мовкне у тривозі,
і тінь лягає на розпутті доль,
шукай розраду не в хмільній знемозі,
а в мові саду, оклику тополь,

в живій природі за вікном, де квіти,
вбирають будні у весняний щем,
ми учимось у них красі - горіти
і не палити словом як вогнем.

І квітне вірш, мов крихітна розмова
душі і неба, чутного з німим,
і занотовує зростання слова,
що лишиться з тобою й неземним.


І подумалося, що ШІ здатен давати яку не яку композиційну лінію для осмислення. Може в кось є схожий досвід співпраці із ШІ?

Коли премудрість вщухне,
Дріматиме оплот,
З* льодяниками пачка
Зійде до нас на корт.
Під враженням постійним,
Що нам дають у борг,
Щоб стати самостійним
Із Гайдеґґером вдвох.

Тоді докори з мосту
З відсутності життя
Знайдуть свою коросту
У світлі майбуття.
І серп на юний* місяць
Як лоно над цебром,
У темряві повісять
З усім його добром.

Коли гаснуть вранці зорі,
Ляжуть роси там надворі
На густі шовкові трави,
Що зелені та яскраві.

А як сонце ясне зійде,
Промінцями їх зігріє,
Заблищать краплини-роси,
Задзвенять, мов струни коси.
І рядами вже покоси,
Це ж бо літо сіно косить.
2017 р.

 якийсь бардак у голові
 із перепадом тиску
 я мав сказати щось тобі
 тому що ти неблизько
 люблю чекаю вірю це
 ти знаєш і без мене
 і мусиш пильнувати все
 свої кордони ревно
 відкину дедуктивно щем
 під знаком ностальгії
 зроблю ще безпорадний жест
 у тиші запустілій
 не йдуть слова
 на варті кіт
 за плінтусом десь мишка
 кіт не їсить мишей однак
 вичікує принишкло
 це називається
 інстинкт
 

Мабуть не пригадати
Сенсу віршів своїх -
Це як солодкий гріх,
Годі і починати

Думка як глупа ніч,
З вірою в нерозчуте,
Де надривають пути
Доки холоне піч,

У горобиний спів ,
Прихистків комишових,
Між обіцянок,сліз,
Між голубів поштових,

Що як каміння униз
Падають в серце лезом -
Може то чорний лебідь*
В мареві апокриз*,

Може строкатий німб
Світлом крізь грубі грати
Всім мислездатним...крилатим,
Щоб врятувати їх

Щось в тобі є таке,
Що примусило мене до тебе обернутись
І щиро посміхнутись.

Щось в тобі є таке,
Що примусило серце калатати,
І немов відкрились ґрати
Моїх почуттів.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але я з тобою бути захотів.

Щось в тобі є таке:
Сузір’я в очах, м’якість волосся.
А серце кохання просить.

Щось в тобі є таке.
Привабливе і цілком таємниче,
А душа загорається все швидше
І не треба зупиняти.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але не можу не бажати.

І не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.

Щось в тобі є таке,
Що шепче: тебе варто чекати
І весь всесвіт мій віддати.

Щось в тобі є таке.
Тепер я точно знаю, що саме!
Відчуваю зв’язок між нами,
Що ніяк не розірвати.

Всі мрії — лише про тебе,
Тепер я впевнений, що треба
Вголос про кохання сказати!

Бо не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.


2022

Твоя радість – коштовність,
погляди плинно збирає.
В очах ніжна бездонність,
Бачу тебе, мов уперше,
Бачу тебе не востаннє.

Навіть у похмурий день
Хмарами настрій сповитий,
Ти — віддзеркалення мрій,
У рожевій кофтинці, як літо.

Тут, в Уричі*, спокій і тиша чіпка,
лиш річка в камінні дзюркоче в’юнка
та інколи дзвонів гучний передзвін
несеться дзюрчанню тому навздогін.

А там, де бески́дів у брижах лоби,
тріпочуть лісів пелехатих чуби
і в просторі згуслім, немов у смолі,
лисніються скель величаві шпилі.

Там, кажуть, колись був торований шлях –
з Дрогобича сіль везли німець і лях
й стояла фортеця кордонна давно,
де воїн і митар були заодно.

Тепер – ні фортеці, ні сліз, ні імен,
лиш згадка в літописах з давніх-давен.
Сплили ті часи, як вода у ріці,
зостався Дрогобич та скелі оці.

* Урич – село в Львівській області, поблизу якого розташовані залишки давньоруського наскельного комплексу «Тустань»

20.08.22

 
дім меґі макґі на пагорбові
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
 
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
бо людям отут до уподоби життя
чи не так ей
 
позашлюбна дитина її тато співак
позашлюбна дитина її тато співак
мати сіла на час у його кадилак єє-ей
а я старий блюзмен
мислю ти зрозумів мене
співаю всякий блюз
від народження еге
 
меґі меґі меґі макґі
о рок-н-рол і меґі макґі
 
 
 
 
 
 
 
 

(римоване есе)

Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
А їх чимало, вони сенс навали,
що Україну за підлеглою вважає.
В династії не бачу українців,
як ставитись до цього я не знаю.
Чи зможемо ми жити без чужинців
з близького чи далекого нам краю?
Чи тих своїх по дому із меншини,
розумних і не зовсім, і своїх не дуже?
Під час війни на сумнів є причини:
якому паспорту меншинець служить.
Крадуть не всі, а ті, хто має змогу,
а змогу мають ті, хто є при владі,
вони, щоб вкрасти, прокладуть дорогу
і промовчать, щоб бути в шоколаді.

Та не про них хотілося писати
(ці злодії набридли вже і слову).
Питання є: чому козак вусатий
жує від злодіїв гнилу полову?
Чому чужинець, а не він керує
нащадками козацтва Подніпров’я?
Чому на виборах чужинцю делегує
сім’ї життя, добробут і здоров’я?

Таких питань ми маємо з півсотні.
Чи зможуть їх позбутись наші діти,
якщо ми досі не в любові… у безодні,
якщо себе не вміємо любити?

*Крадуни. Слово взято з «Інциклопєдія вільна від здорового глузду енциклопедія».
Крадуни (також блатні) – бандити та інші кримінальні особистості,
що часом застрягли десь у середені 90-х. Зустрічаються в Україні повсюдно.
Мають власний кодекс честі, «понятія»…

Травень 2026

Як добре, що не треба завтра бігти
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів порив.
Перед очима мчаться кінокадри
Твого життя. Макітриться в очах.
Іде фінал, мов найстрашніша кара,
Коли вогонь притлумився й зачах.
Нарешті можна зазирнути в спокій,
У сум гаїв, мелодію лугів,
Як у забуту і зарослу пойму,
Де загубились риси берегів.

8 грудня 2025

Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити…

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

2026 рік

Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вдаєш
Себе не зі мною, мормоном нечулим.
І заклики всі переводиш на треш –
Навіщо, мовляв, ці розмови з татулем?
Ти майже доросле – і далі ростеш.

Це схоже на розлад, а то і невроз,
Та це не найгірша з поточних загроз.

Я більше не буду зручним.
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.

Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
Безсилий супроти фантазій...
Тож я припиняю наразі
Цей квест.

Безвиході б'є лиха віть.
У смороді злих лихоліть
Шукаю повітря я дозу.
Душа, попри ліки й наркози,
Болить.