Я заснув майже тільки під ранок,
А всю ніч мене хтось катував.
І тривога тремтлива і рання
Так постала, як вічний Ваал.

Ти чекаєш сну, ніби оази
У пустелі нещадній, страшній.
Ти безсоння утомлений в'язень
У тюрмі нескінченній, сумній.

І коли одкровення здійсниться,
Зрозумієш причину безсонь,
Прилетить довгий сон, наче птиця,
Й посидить біля вигаслих скронь.

Сон віків так жадано насниться
Й подарує рятунок усім.
Сон проб'ється крізь випрілу глицю,
Мов здоровий і радісний сміх.

8 грудня 2025

Поцікавився в інтернеті в гуглі в режимі ШІ Джеміні словом - "вірш",
і він раз у раз пише таке:

Джерело у слові

Коли весь світ затихне у тривозі,
І тінь лягає на розпутті доль,
Шукай розраду не в чужій дорозі,
А в тихій мові, де немає болю.

Рядки лягають, наче перші квіти,
Крізь кригу буднів, крізь холодний щем.
Ми вчимося заново горіти,
І зігріватись слово-променем.

Бо кожен вірш — це крихітна розмова
Душі із небом, серця із німим.
Усе мине. Але нетлінне слово
Залишиться назавжди живим.

Я відмітив його поетичне зростання і запитав, чи можна виправити його версію. Він погодився. Вийшло таке.

Віршарство

Коли Усесвіт мовкне у тривозі,
і тінь лягає на розпутті доль,
шукай розраду не в хмільній знемозі,
а в мові саду, оклику тополь,

в живій природі за вікном, де квіти,
вбирають будні у весняний щем,
ми учимось у них красі - горіти
і не палити словом як вогнем.

І квітне вірш, мов крихітна розмова
душі і неба, чутного з німим,
і занотовує зростання слова,
що лишиться з тобою й неземним.


І подумалося, що ШІ здатен давати яку не яку композиційну лінію для осмислення. Може в кось є схожий досвід співпраці із ШІ?

Коли премудрість вщухне,
Дріматиме оплот,
З* льодяниками пачка
Зійде до нас на корт.
Під враженням постійним,
Що нам дають у борг,
Щоб стати самостійним
Із Гайдеґґером вдвох.

Тоді докори з мосту
З відсутності життя
Знайдуть свою коросту
У світлі майбуття.
І серп на юний* місяць
Як лоно над цебром,
У темряві повісять
З усім його добром.

Коли гаснуть вранці зорі,
Ляжуть роси там надворі
На густі шовкові трави,
Що зелені та яскраві.

А як сонце ясне зійде,
Промінцями їх зігріє,
Заблищать краплини-роси,
Задзвенять, мов струни коси.
І рядами вже покоси,
Це ж бо літо сіно косить.
2017 р.

 якийсь бардак у голові
 із перепадом тиску
 я мав сказати щось тобі
 тому що ти неблизько
 люблю чекаю вірю це
 ти знаєш і без мене
 і мусиш пильнувати все
 свої кордони ревно
 відкину дедуктивно щем
 під знаком ностальгії
 зроблю ще безпорадний жест
 у тиші запустілій
 не йдуть слова
 на варті кіт
 за плінтусом десь мишка
 кіт не їсить мишей однак
 вичікує принишкло
 це називається
 інстинкт
 

Мабуть не пригадати
Сенсу віршів своїх -
Це як солодкий гріх,
Годі і починати

Думка як глупа ніч,
З вірою в нерозчуте,
Де надривають пути
Доки холоне піч,

У горобиний спів ,
Прихистків комишових,
Між обіцянок,сліз,
Між голубів поштових,

Що як каміння униз
Падають в серце лезом -
Може то чорний лебідь*
В мареві апокриз*,

Може строкатий німб
Світлом крізь грубі грати
Всім мислездатним...крилатим,
Щоб врятувати їх

Щось в тобі є таке,
Що примусило мене до тебе обернутись
І щиро посміхнутись.

Щось в тобі є таке,
Що примусило серце калатати,
І немов відкрились ґрати
Моїх почуттів.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але я з тобою бути захотів.

Щось в тобі є таке:
Сузір’я в очах, м’якість волосся.
А серце кохання просить.

Щось в тобі є таке.
Привабливе і цілком таємниче,
А душа загорається все швидше
І не треба зупиняти.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але не можу не бажати.

І не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.

Щось в тобі є таке,
Що шепче: тебе варто чекати
І весь всесвіт мій віддати.

Щось в тобі є таке.
Тепер я точно знаю, що саме!
Відчуваю зв’язок між нами,
Що ніяк не розірвати.

Всі мрії — лише про тебе,
Тепер я впевнений, що треба
Вголос про кохання сказати!

Бо не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.


2022

Твоя радість – коштовність,
погляди плинно збирає.
В очах ніжна бездонність,
Бачу тебе, мов уперше,
Бачу тебе не востаннє.

Навіть у похмурий день
Хмарами настрій сповитий,
Ти — віддзеркалення мрій,
У рожевій кофтинці, як літо.

Тут, в Уричі*, спокій і тиша чіпка,
лиш річка в камінні дзюркоче в’юнка
та інколи дзвонів гучний передзвін
несеться дзюрчанню тому навздогін.

А там, де бески́дів у брижах лоби,
тріпочуть лісів пелехатих чуби
і в просторі згуслім, немов у смолі,
лисніються скель величаві шпилі.

Там, кажуть, колись був торований шлях –
з Дрогобича сіль везли німець і лях
й стояла фортеця кордонна давно,
де воїн і митар були заодно.

Тепер – ні фортеці, ні сліз, ні імен,
лиш згадка в літописах з давніх-давен.
Сплили ті часи, як вода у ріці,
зостався Дрогобич та скелі оці.

* Урич – село в Львівській області, поблизу якого розташовані залишки давньоруського наскельного комплексу «Тустань»

20.08.22

 
дім меґі макґі на пагорбові
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
 
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
бо людям отут до уподоби життя
чи не так ей
 
позашлюбна дитина її тато співак
позашлюбна дитина її тато співак
мати сіла на час у його кадилак єє-ей
а я старий блюзмен
мислю ти зрозумів мене
співаю всякий блюз
від народження еге
 
меґі меґі меґі макґі
о рок-н-рол і меґі макґі
 
 
 
 
 
 
 
 

(римоване есе)

Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
А їх чимало, вони сенс навали,
що Україну за підлеглою вважає.
В династії не бачу українців,
як ставитись до цього я не знаю.
Чи зможемо ми жити без чужинців
з близького чи далекого нам краю?
Чи тих своїх по дому із меншини,
розумних і не зовсім, і своїх не дуже?
Під час війни на сумнів є причини:
якому паспорту меншинець служить.
Крадуть не всі, а ті, хто має змогу,
а змогу мають ті, хто є при владі,
вони, щоб вкрасти, прокладуть дорогу
і промовчать, щоб бути в шоколаді.

Та не про них хотілося писати
(ці злодії набридли вже і слову).
Питання є: чому козак вусатий
жує від злодіїв гнилу полову?
Чому чужинець, а не він керує
нащадками козацтва Подніпров’я?
Чому на виборах чужинцю делегує
сім’ї життя, добробут і здоров’я?

Таких питань ми маємо з півсотні.
Чи зможуть їх позбутись наші діти,
якщо ми досі не в любові… у безодні,
якщо себе не вміємо любити?

*Крадуни. Слово взято з «Інциклопєдія вільна від здорового глузду енциклопедія».
Крадуни (також блатні) – бандити та інші кримінальні особистості,
що часом застрягли десь у середені 90-х. Зустрічаються в Україні повсюдно.
Мають власний кодекс честі, «понятія»…

Травень 2026

Як добре, що не треба завтра бігти
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів порив.
Перед очима мчаться кінокадри
Твого життя. Макітриться в очах.
Іде фінал, мов найстрашніша кара,
Коли вогонь притлумився й зачах.
Нарешті можна зазирнути в спокій,
У сум гаїв, мелодію лугів,
Як у забуту і зарослу пойму,
Де загубились риси берегів.

8 грудня 2025

Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити…

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

2026 рік

Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вдаєш
Себе не зі мною, мормоном нечулим.
І заклики всі переводиш на треш –
Навіщо, мовляв, ці розмови з татулем?
Ти майже доросле – і далі ростеш.

Це схоже на розлад, а то і невроз,
Та це не найгірша з поточних загроз.

Я більше не буду зручним.
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.

Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
Безсилий супроти фантазій...
Тож я припиняю наразі
Цей квест.

Безвиході б'є лиха віть.
У смороді злих лихоліть
Шукаю повітря я дозу.
Душа, попри ліки й наркози,
Болить.