Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.

Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
В нього цілувати.

Ви погодьтесь, він сильніш
За Костенко Ліну.
Геніальний кожен вірш
У Пегаса сина.

Руки вгору піднімім,
На коліна вклякнім.
У захопленні німім
Богові подяку

Ми воздаймо, що послав
Із небес високих
Він ПОЕЗІЇ п осла,
Нації пророка.

Треба дати ось тому
(Що не твір - "нетленка")
Ще й за кожен вірш йому
Нобеля й Шевченка.

Бліднуть навіть і вони --
Заздрять на тім світі...
Тра чіпляти ордени,
Розсипати квіти.

І на тілі всім - вінки
З лавру - в центрі, скраю.
Навіть фігові листки
Лаври прикривають.

Хвалить завжди себе сам
Щиро і завзято.
Аж сміються небеса
Й медалі чіпляти

Місця спереду нема.
Що ж робити, люди?!
Та нічого, то дарма --
Ззаду місце буде.

На сідниці ми ясні
Повісим на боці.
Сяють хай тобі й мені
Й Парнаському Доці.

Друзі, станьмо дружно в ряд --
П'яні і тверезі --
В чергу -- цілувати в зад --
Велетня поезій.


...Отака благая вість
Прийшла у лікарню.
У палаті номер шість
Святкують шикарно.

23 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
Завжди готовий, тільки б лютий
Завчас вернуся б з Колими
Лежиш тако всіма забутий
І дичавієшся з пітьми…
22.01.2026.

Забране, вкрадене, збрехане.
Змушені жити в невігластві.
З мріями чужими — не нашими,
З думками пласкими, нещирими.

Просто життя проживаючі,
Цілей конкретних не маючи.
Чужі ідеали шануючи,
Бо власні — вкрадені.
Чужим б-гам молячись.

Але завжди приходить пробудження —
Не цілунком принца чарівного,
А раною кровоточивою,
Якщо ти — людина мисляча.

І наповниться серце й душа твоя істиною,
І відчуєш ти код своєї нації.
І прокричиш уже не пошепки:
Україна — ось моя нація!

Із Леоніда Сергєєва

Я́кось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!

Тут набігла тьма народу,
розпочавсь ажіотаж.
Санітар Степан як воду
пив C₂H₅OH.

Непитущий рентгенолог,
з’ївши фенобарбітал,
малював русалок голих
й чоловічий причандал.

Туалети стали чисті,
і на видих, і на вдих.
П’ять досвідчених чекістів
закосили під слабих.

Стражі вищого ґатунку,
персонажі древніх саг!
Он, лягли по стійці струнко
з кулеметами в трусах...

Варта... Зброя... Параноя...
Ми шикуємось мерщій.
Тарганів палатних двоє
разом з нами стали в стрій...

Ось і він! В нас віру сіє:
«Так, в бюджеті є діра,
та живе іще Росія!»
Ми у відповідь: «Ура!»

Він: «Без нанотехнологій...»
Ми: «Та й дійсно, аж ніяк!»
Він: «Турботи та тривоги...»
Ми: «Не треба натощак!»

Він: «Корупція ізнову...»
Ми: «Ти тільки укажи!»
Він: «Задовга добудова...»
Ми: «Але ж і не бомжі...»

Самознищились бацили.
Санітар Степан затих.
Таргани десь полетіли, –
кри́ла виросли у них.

Головлікар, повний вражень, –
спіч у відповідь: «Мерсі!
Та за цю зарплату, – каже, –
ляжемо кістьми усі!

Нам би тільки – трошки грантів,
й лишимо́ся на плаву!..»
Потім двоє ампутантів
проспівали про Москву.

Дав прем’єр поради цінні,
на обід дали лангет.
Як анонс про дальші зміни,
знов забився туалет.

Рано всі пішли в палати,
і до ранку – ні шелесь...
Й повернулись тарганята,
загубивши кри́ла десь.

(2025)

плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
наче щастя у краплених картах

легкодухих сніжинок танок
та дитинна розвага і втіха
хай зігріє надію вино
нe сумуй моє серце а дихай

хай кружляє у віхолі світ
і готує для кроку знемогу
та не вічний той білий політ
як терниста дорога до Бога

то так просто іде то іде
біль небесний що душами хворий
моє серце вертайся ти де
там де мрії злітаються й зорі

Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.

Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
ми випили до дна поспішно?

На денці крапельки роси
змішалися з гірким євшаном*.
Та все одно, що б не просив
для тебе з-під землі дістану.

Зворушливі, п'янкі слова,
що пахнуть липовим бальзамом.
Допоки я іще жива
здмухну з чола печаль дурманну.

Спроможна світло запалить
в душі твоїй обітованій.
Послухай, як вона тремтить,
ще мить і злетимо жадані.

Євшан* — полин

23.01.2026р.

Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.

Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє чар осяяння й прозріння,
Коли спадуть з дерев усі листки заклять.

Я стану під дощем на вічнім пограниччі.
Хай обпікають шквал і грози навісні.
Мене у тужну даль приречено покличуть
Таємні голоси, мов паростки весни.

16 квітня 2025

Розкажи,
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.

Я зберу твої надії-мрії
у разки коралів диво-дивних,
уквітчаю казками своїми
і носитиму на шиї як намИсто.

Кожен раз,
як буду споминать про тебе,
мріятиму про забуте
й нездійсненне.

Кожен раз,
як буду споминать про тебе,
мріятиму про майбутнє
й потаєнне.

02.01.2026 Ірина Вірна 💙💛

 
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Дзвоник тут відсутній
Та й не дзвонить ніхто
А інколи не певний я
Чи є живий іще хто, там і сям
Дім не має звуків
Усе мовчить у нім
Який сенс у словах
Якщо ділити ні з ким оцей час
 
Знаю свої завітні рядки
Їх учив задля тих, які мене іще знайдуть
Та на думці один, де холод, і ніч
Усіх протиріч, і пітьма тьмяну тінь розчиняє
 
Може хтось і поміг би?
 
Є бездверний дім і
Ніхто не живе
Лише стіна назавтра
Не задумуюся над цим, не цей раз
Тут немає світла
І затемнені вікна
Надмір усіх боргів
Наявний один лише час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Може хтось і поміг би?
 
 
 
 
 
 
 
 

Падаю? Вклоняюся снігам...
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.

Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
Неживі, безликі силуети.

Заметіль. Майданчик. Стадіон.
І годинник, зроблений з рубіну.
Запізнився. Маю тільки сон,
У якому знов кровить провина.

Господи, пробач! Прошу, залиш
Ти мені поразку в цій гонитві!
Сповнює собою кожний вірш
Щирість поминальної молитви.

Говорять, що узнати московітів
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад мають.
Подума, може хтось: часи змінились
І отакими москалі зробились.
І, що раніше за кордоном всюди
Вони велися, як порядні люди.
Про москалів простих відомо мало,
Вони по закордонах не бували.
А от «еліта» часом зазирала,
Своєю дикістю Європу шокувала.
От, хоч узяти їх скаженого Петра,
Що наробив чимало чорних справ.
Ще молодим в Європу він подався,
Під прізвищем Михайлов заховався.
Напевно ж, відав, як вестися буде,
То, щоб не знали, що то цар, порядні люди.
І з ним посольство, що прозвалося Велике.
Такі ж самісінькі, як цар їх, люди дикі.
Скажімо, в Англії їх в домі поселили,
Де, зазвичай лише високі гості жили.
Три місяці вони там гостювали.
Усю підлогу й стіни заплювали.
Всі меблі поламали, шпалери поздирали,
Із пістолетів в образи стріляли.
Газони всі навкруг потолочили.
Здавалось, дике стадо там ходило.
А у Парижі вівсь Петро не краще.
Ридван спиняє, як відкриє пащу:
Вези його туди, де він бажає.
Що люди кудись їдуть – не зважає.
Зайде зі своїм почтом до крамниці,
Візьме, що до вподоби із полиці
Та й геть іде собі. А як же плата?
Та він же цар! Все дарма може мати!
З маркізою де Роган так повівся,
Що чоловік з Петром ледь не побився.
На учти звали аристократичні,
Вони велися по-дикунські, звично.
Виделок, як всі інші, не вживали,
Усе руками на столі хапали.
Велися за столами, наче свині…
Тож чим вони від тих різняться нині?
Вже час минув, більшовики при владі.
Європа вже змирилась, хоч не рада.
Про визнання вже Лондон заявляє,
До Англії посольство прибуває.
Палац посольству старовинний дали,
Справжнісінький музей, щоб обживали.
По стінах фрески всюди там багаті,
Картини, що в музеях виставляти.
І меблі старовинні, посуд гарний.
Та ж дикунам тим довіряти марно.
Їх, як людей в Європу допустили,
Вони ж взялися з усієї сили
Свої ідеї тут пропагувати,
До революції англійців закликати.
Тож їх забратись звідти попросили.
Що по собі в палаці залишили?
Музейні цінні речі всі забрали,
Таємно вивезли. Все інше поламали.
Все потрощили, що в їхні валізи
З палацу того древнього не влізло.
Англійці, як те варварство уздріли,
Все повернути московітам повеліли.
Але з Москви бундючно відказали:
А ми за те, мовляв, розписок не писали…
Коли хтось думає, що Путін в тому винен,
Що москалі ведуться всюди, наче свині,
То я скажу: нахабна та москальська пика
Була такою в болотах отих одвіку.

Не відпуска «імперія» проклята,
чотири роки точаться бої…
В загиблих підростають соколята,
уже шліфують кігтики свої.
Їм треба час, мотивів вистачає,
лише б уміння дещо відточить,
та, як не дивно, і у отчім краї –
вороже плем’я скалкою стирчить!

Колодами тирчать вони у влади,
але стає і у других очах.
Засіли, розплодились, тиснуть гади,
висять уже на шиї і плечах…
Стражденна наша ненька Україна
у пеклі цім де дітися не зна:
з одного боку воші і руїна,
а гнидами – спустошена казна…

Народ-бідняк – знеможений війною,
чорноземи поставлені на кін,
бо нувориші їх здають без бою
і ницо крівцю п’ють з обох сторін.
Ця партія вже майже безнадійна,
куди не кинь – цугцваг усе одно.
Невже під ніж піде корова дійна,
чи це іще не остаточне дно?

Стікає кров’ю зранена держава…
Кому під силу сформувати рать,
щоб відновити диктатуру права
і терміново Неньку лікувать!

Розмовляв до мене між інших,
Замість мене до стін промовляв,
В дні важкі - собі стала підтримка,
Говорила віршами, він уперто мовчав.

Він писав порожні записки,
Не в ті двері він їх просував,
Об папір головою бився,
Не почула нічого, на жаль.

То ж глуха я тепер і сліпа,
Від його "мовчазної любові",
чую серцем і бачу раба
У рубцях, що приніс із собою.

У рубцях бачу зболену правду,
У рубцях тепер моя земля.
Ця війна, твоя люта війна,
Розпочата лихою рукою.

До мовчання не звикла я,
Бо мовчання, то надто складно
Я завжди була "не така",
Він хотів довести наглядно.

Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Регоче на всі кутні пройдисвіт перехожий…
Сміх , як рентген, наскрізь просвічує поволі:
Людина ти чи виродок в людській подобі.

Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.

Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Щоб написати опус геніальний.

Хто ким працює, хто з ким спить - цікаво...
Свого життя нема - така планида.
Я в захваті від власних віршів! Браво!
Лише від них підніметься лібідо.

                І
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.

                ІІ
Де не живу, копіюю той край.
Бачу вершини пологі,
в лузі калину, утрачений рай –
перед очима березовий гай,
ліс на крутім косогорі,
де на досаду сусідам своїм,
майже-що, кожного літа
ще добудовую пасіку й дім
батьківського заповіту.
Виростив сад... є ознака така,
що не живу як ледащо,
сина на маю, за нього дочка
явно воює найкраще.
Це не гординя. В чужому краю
на косогорі Дунаю
маю щасливу родину мою,
що ні за що не поляже в бою,
та українців єднає.

                ІІІ
Ще дожинаю лозу до снопа
і за минулим не плачу,
хоч і буває сльозина скупа...
................................................
те, що Європа уже не сліпа,
з подивом я не побачу.

01.2026

Спогад
Ніч сіла на землю, неначе ворона.
В хатах вогні грають, мов у вовка очі.
Рушник вишиваний, а під ним ікона…
І тиха молитва на сторінках ночі.
Родина далеко, бо кожний вже в себе.
Роки поспішають. Є сини і внуки.
Всі вони йдуть вперед, бо нині так треба,
Бо нині світ Божий на інші жде звуки.
Нас двоє в кімнаті. Свій дім на чужині.
Вогонь часу гріє нас двох, як перина.
Вечір. Думки наші при кожній дитині.
Молитва у небо за кожного лине.

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.

Я відійду у тінь далеких пальм,
У джунглях заховаюся, мов інок.
На полі битви я безвісно впав.
Такий фатальний лютий поєдинок.
Мій вірш розстанув серед буйних трав,
Зневаживши непогамовний ринок.

Я відійду у скит біля струмка,
У тишу незрадливу й первозданну.
З таких струмків складається ріка.
Сама нірвана входить, ніби панна.
І течія рухома і стрімка
Сповільниться, мов істина жадана.

16 квітня 2025

Прийшла чудова, щира зима.
На вулиці — гомін і справжня краса.
Мороз щипле щічки, і сніг по коліна,
Санчата і лижі несуться зі схила.

Проте повернемось до себе в квартиру:
На вулиці — радісні мінус п’ятнадцять,
А вдома — бадьорі плюс п’ять, плюс дванадцять.
Хотів би ревіти - та холодно плакати.

Чудова країна відчайдушно хоче жити,
Все та ж країна прагне існувати,
А інша мислить її вбити, пошматувати.
Хоч називала її рідним братом.

Тому пробач нас, красна зимо,
Ми намагаємось бути щасливі,
Але не можемо щиро тобі порадіти
Ми все ще чекаємо знищення ката.

***
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні виродки її.

***
А люди переконані у тому,
що світ рятує неземна краса.
Це аксіома,
хоч і невідомо,
кому і що диктують небеса .

***
А гучні заяви та істерики
ширяться кур’єрами кремля,
ніби, ізотерики
Америки
знають, куди котиться Земля.

***
А коли мине руде, зелене
й голомозе, то й війна мине,
шоуменів
поженуть зі сцени
і земля полегшено зітхне.

***
А ті, що прислуговують скотині,
не визнають ніякої вини,
але повільно,
навіть, божевільні
до тями прийдуть протягом війни.

Будущина
А Капітолій окупують мавпи,
Гренландію, мабуть, якісь сатрапи,
а Банкову – комедіанти зе,
куди кацапи
засувають лапи
пузатої рудої шимпанзе.

01/26