Петро Градов (1925-2003; народився в Україні)

Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.

В майбуті, – жінка впевнена, –
є щастя таїна!
Тож не чекай повернення,
вже втрачена вона.

Закони нестаріючі
і принципи мої:
від ревнощів шаліючи,
ти не тримай її.

Ні купа слів не виручить,
ні ніжність, ні прокльон...
Розстатись жінка вирішить –
напевне, є резон.

(2026)

Перший сніг шелестить несміливо,
Посрібливши суворі гаї.
Перший сніг так тендітно й пестливо
Полонить невідомі краї.

Іще стільки снігів перебуде
У житті, як на довгім шляху!
Ці сніги, як великі прелюди
До розкішних вистав на віку.

Перший сніг, ніби звуки рояля
Із далеких і сивих лісів.
Так гілки невідчутно зіграють
Незабутню сюїту віків.

Перший сніг із дитячої казки,
Потойбіччя, забутих світів,
Мов далеке відлуння поразки,
Щось важливе сказати хотів.

9 грудня 2025

І
Ще вірують поети й поетеси
у віще слово Велеса і чесно
у чарівні надії юних літ,
що за літами виглядають весни
і що хоча минуле не воскресне,
чекає їх додому їхній світ.
Але омана ця не означає,
що долі барабан усіх єднає.
Нема у тому їхньої вини,
що не відволікають від війни
у цьому незахищеному краї.
Уже і вирій кличе у політ,
та не забуті принци і принцеси...
міняються причали і адреси
«до запитань»...
............ сюжети не для преси,
що тиражує самвидав сучліт*.

ІІ
Ці вигадки не архівує пошта.
Не сказані віч-на-віч почуття
переписати наново не просто,
та і йому, і їй і того доста,
щоб у душі проснулося дитя.
На показ не висовують високе,
глибоке потрясає до основ –
і вік минув, і апогей пройшов,
та вистачає раз на кілька років
стрічатися, аби недремне око
сліпої долі берегло любов.

ІІІ
Шукаємо й тепер у пеклі раю
свою рідню по духу і крові,
але чомусь на думку не спадає,
що Беатріче й Данте ще живі
так само як і наші візаві.
Зоїлу перейматися не варто,
що у поета вітер в голові.
У що не віруй – догорає ватра
минулого. На часі – селяві.
Життя минає, це уже не жарти...
......................................................
якщо не перескочимо у завтра,
то упадемо тінню на траві
у вічності на варті.

05/26

...і знову дзеркало криве,
що наче лід ховає правду
і перетворює на радість
холодне, штучне, неживе

немов би зле сухозлиття*,
немов форзац на розвороті
шалу облудної турботи
на тлі подвійного життя,

чи загадкової душі,
яку не порятуєш словом
між нерозчутого німого,
на тлі не впізнаних віршів,

одноїменного: - забудь!
що ще не назване збитковим
в дзеркальній правді випадковій,
яку на порох перетруть...

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики..

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики..

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики..

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Усміхаючись приємно,
Жінка каже дуже чемно,
Що складаю я даремно
Щодо неї схеми темні.
І тому вона не рада
Брати участь в маскараді,
Де я точно буду ладен
Швидко звабити принаду...
26.05.26

Анатолій Матвійчук

ПРАВО

У ці часи,
Коли зоря кривава
Скрадається
В задимленій імлі,
Я маю невідчужуване право:
Родитися - і жити на землі.

На це я згоди не питав ні в кого.
За це подяка лиш моїм батькам.
Вони нащадка вимолили в Бога
Щоб я всміхався сонцю і зіркам.

Крутилася планета по орбіті,
Тривали війни, множились жалі,
Лягали в землю
Безневинно вбиті.
Хоч місця вистачало на землі.

Усіх нас рахували поіменно,
І вносили у статистичний ряд.
Нас вчили шикуватись під знамена,
Й ходити, коли треба, на парад.

А потім знову -
Всіх нас розділили
І нацькували, мов голодних псів,
І знов поклали багатьох в могили,
Щоб хтось надовго царювати сів.

Ганьба тиранам
І героям слава,
Нехай Господь
Всіх нас не залиша.
Він дав нам невідчужуване право.
На світі жити чесно й нелукаво,
Любити свій народ
І цю державу -
Якщо держава, звісно,
Не чужа…

Антитеза Олександра Сушка

У ці часи, коли зоря кривава
Скрадається в задимленій імлі,
Я маю лиш одне єдине право:
Щитом надійним бути цій землі.

А згоди не питав на це ні в кого,
Подяки не просив і не прошу.
Я оборонець України й Бога,
Потрібно - то криваво согрішу.

Планета колобродить по орбіті,
Війна триває, множаться жалі.
Мене жура в свої піймала сіті,
Колеги ж - на Парнасі королі.

Я знаю ухилянтів поіменно,
Молотять красно довгі язики.
Всі ж небайдужі стали під знамена,
Діди поважні та молодики.

Нас небеса давно вже розділили,
Не на поетів, не на селюків:
На віру і безвір'я, чорне й біле,
На тих, хто вдома і на вояків.

Ганьба позірним, а героям - слава!
І ти у бій, мій брате, поспіши!
Бо маєш лиш одне єдине право -
Щитом надійним бути цій державі,
Хто ж не воює - той для нас чужий.

24.05.2026р.

 я розкусив тебе хома
 мені промовив голос пітьми
 ти прагнеш те чого нема
 та губишся у цьому ритмі
 я заперечити не зміг
 мені подобається згубне
 де жах мене поймає де
 своє свінгують мідні труби
 немає пози
 сліз катма
 на тлі утрачених амбіцій
 я прагну те чого нема
 такий мій іспит
 кара підступ
 такий майн кампф
 така моя судьба
 

 
Під захеканий безум
Атож, локомотиву грець
Неутомний лузер мчить
Стрімголов у смерть
Іще дійний поршень стертий
Б’є парою назад
Поцупив важеля Чарлі
Годі зупинити поїзд
Не гальмується, о-хоо
 
Діти усе зіскакують
Біля станцій, раз-у-раз
Жінка і друг найліпший
На ліжку грають у радість
І він повзе по коридору
На ліктях і колінах
Поцупив важеля Чарлі
Годі зупинити поїзд
Не гальмується, єй-ей
 
Хай тиша виє супроти
Хай би ангелам упасти
І відомий звитяжець
Трима його за яйця
Письмо розкрите бачить
Перший вірш Буття
Господь Бог поцупив важеля
Годі зупинити поїзд
Не гальмується
 
Не гальмується
Не гальмується
Не гальмується
Не гальмується
Не гальмується
 
 
 
 
 
 
 
 

Тонкі, стрункі, немов казкові птиці,
що прилетіли з дивних берегів,
в саду розквітли іриси-цариці,
ввібравши барви неба і богів.
Їх пелюстки - то шовк м'який і ніжний,
що трепетно колише вітерець.
Ось - фіолетовий, такий розкішний,
а поруч - білий, мов зими вінець.
Там жовтий сонячним промінням грає.
А тут - блакитний , наче вранці вись.
У кожній квітці таємниця краю.
Ти тільки в глибину її вдивись.
Вони цвітуть, коли весна минає,
і літо вже ступає на поріг.
ІрИси - райдуга землі із раю.
краса, яку Господь для нас зберіг.

А в нашім дворі та й росте собі клен.
Він, як і я, є так само не член.
Отож, він не є член, і я теж не є,
Та кожен з нас проживає життя тут своє.

Клен з кожним роком все ближче до неба,
А я... А що я? Я ж піщинка, амеба.
З кожним днем я все ближче до чорнозему,
Клен - до Бога, а я - у пекельну богему.

Ми із кленом - немов два нерідні брати:
Я - раб Божий, а він із Богом "на ти".
Він росте й не боїться пили чи сокири,
А мене можновладці *буть у всі дири.

Те їм не так і оте їм не те,
А клену ж - начхати, росте і цвіте.
Отож, як помру, то в наступнім житті
Я б кленом зеленим би стати хотів!

У твоїй усмішці радощів більше,
Ніж в одному святковому дні.
Голос бринить солодше й глибше,
Коли очима ти всміхаєшся мені.

Від почуттів, що спогади малюють,
До тебе, як до рідної душі,
Мої думки довірливо шепочуть
Лише тобі призначені вірші.

Коли піду незнаними стежками
У світ непізнаний, у світ новий,
Я піднімусь над згубними віками,
Здійнявши неймовірний буревій.
У світ, захований за ста замками,
Я доберусь у епіцентр подій.

Коли пізнаю я нові закони
В новому вимірі, в нових світах,
Тоді я розірву старі закови.
І заговорить із ніщоти прах.
Порву старі і сірі заборони
Й розвіюся, як попіл на вітрах.

Коли піду незнаними лісами,
Лише тоді прозріння досягну.
Постане істина понад часами,
Долаючи минулого луну.
Над різними краями й поясами
Засяє сонце ген у далину.

8 грудня 2025

...сонцю – миті, утіхам - шеляг,
самоті довгий шлях до дна,
благодатна чи нищівна
в сенсі духу твоя оселя?

де ховає себе душа,
щоб цуратись думок недбалих -
самота без ремісій стало
провокує верзіння й жар,

ніби сонце, спинивши рух,
щоб палити в самотній люті
всі страхи поривні й розкуті
вдень прибравши тебе до рук...

Оперна прима Людмила МОНАСТИРСЬКА виступає на найпрестижніших сценах: «Ла Скала» в Мілані, Королівському театрі Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку.
«Дуже пишаюся тим, що я українка! - зізнається співачка.- Дякувати Богові, маю змогу всюди представляти українську вокальну школу. Там, де я співаю, завжди пам‘ятаю, звідки я і де моє коріння»…

З балконів спускаються квіти,
наче на крилах…
Найкраща Аїда у світі -
наша Людмила!

2026 рік

Свіжістю наповнюю легені
За селом на березі ріки,
Що неспинно плещеться повз мене,
Берегам лоскочучи боки.
Ген самотньо журиться на лузі
Щедрому травицею коза, -
Певно, зачекалась на бабусю
І тремтить в очікуванні вся.
Поглядом уважно розглядаю
Поєднання форм і кольорів
Вільх та верб розкиданих по гаю
Так, щоб всіх одразу не узрів.
Я, мабуть, приречений любити
Щебетання жайвора і шум
Сонечком золоченого жита
Тут, де вірші всі свої пишу.
25.05.26