Нехай мене засиплять листям
І вкриють мулом забуття.
Осяє істина столика
Мої шляхи в нове буття.
Приїду в сонячну столицю
Для перемоги й каяття.

Нехай це листя заговорить
Із небуття, з тісних полиць.
Проллються невідомі твори
Із сотень благородних лиць.
Вони прорвали заборони
У сяйві збуджених зіниць.

Слова прорвуться крізь толоку,
Крізь глей і глицю, вартових,
Здолавши ґрати і мороку,
І увірвуться до живих
Неждано, ніби жест пророка,
До строку невідомих лих.

27 квітня 2026

Осені день останній
Плаксивий плаксивий такий.
То дощик, то сніг пролітає,
Стіною туман густий.

А завтра зима-господиня
Свій посох візьме до рук,
Кожухом сліпучо-білим
Закутає все навкруг.

2015 р.

Ярує осінь вітром і дощем,
Вихрить опалим листям до незмоги, -
Давай назад у літо утечем
Від лицемірства холоду й вологи.
Гайнем туди, де вчора на піску
Були ми сонцем щедро обігріті, -
Давай забудем осінь цю слизьку
У теплих чарах лагідного літа.
Сховаємось надійно від застуд
Отам, де сонце не зникає днями, -
Давай забудем про осінній бруд
І нещодавні свари поміж нами.
Квиток у теплу пору - і прощай
Холодна осінь в жовтому наряді, -
На нас чекає незабутній рай,
Де гарячіють пестощі розради.
06.11.26

Пісня

Дивовижна пані в пошуку, пізнанні.
Пензель у руці.
Фарби різнобарвні в стильному єднанні.
Всесвіту творці.

Приспів:
Гармонійна музика сонця і дощу.
Треба зосередитись, ні, не допущу!
Знищу негатив.
Тільки позитив.
Надпотужний вплив.
...Осінь чарівниця.... Постать мальовнича.
Краєвиди гарні, просто бездоганні.


Жовтий у зеленому, у відтінках барв
Рідкісний каштан..
Вітру змінний напрямок, швидкісний до вправ.
Невгамовний пан.

Приспів:
Гармонійна музика сонця і дощу.
Треба зосередитись, ні, не допущу!
Знищу негатив.
Тільки позитив.
Надпотужний вплив.
...Осінь чарівниця.... Постать мальовнича.
Краєвиди гарні, просто бездоганні.

Таня Яковенко
15.10.2026

Віват американському народу!
Завершилися жалюгідні спазми.
Сьогодні він обрав собі свободу
Від торгашів токсичного маразму.

Коротка й переконлива розмова!
Англійською ніхто не крикне "гойда".
Народ сказав своє вагоме слово,
Що дружба з руським гітлером не пройде.

Закони розривали хижі лапи,
Але народ поставив підпис "проти",
Прибрав рішуче зі своєї мапи
Червоний колір та руду гидоту.

Не місце серед тих, хто за свободу
Безсовісним, бридким, продажним пикам!
Віват американському народу -
Сьогодні він ізнову став великим!

Лиш два роки проминуло з кривавої битви,
Де вдалося Радзивіллу козаків побити.
Де Кричевський славний згинув й козаків багато,
А вже знову з Литви хмари стали насувати.
Король польський нове військо, кажуть набирає,
Покінчити із козацтвом, мабуть плани має.
Ледь не Польща вся зібралась для походу того.
Зібрав і Хмельницький військо, хана на підмогу
Та й збирається полякам шлях перепинити,
Щоби уже остаточно в бою розгромити.
Радзивілл тим часом також Литву піднімає,
Король його захопити Київ посилає.
Вдарити у тил козацтву. Загроза чимала.
Зупиняти Радзивілла Небабу послали.
Радзивілл вів більш десятка тисяч своїх воїв,
Армія хоч не велика та здатна до бою.
Перевірені вояки, у боях бували,
Свої шаблі у кривавих битвах гартували.
Мав чернігівський полковник теж війська чимало.
Й козаки та ще й татари йому помагали.
Але ж звідки було знати, де гетьман попхає.
Може, він через Чорнобиль іти плани має?
А, може знов через Лоєв, як два роки тому.
Бо ж дорога і місцевість йому вже знайомі.
Як би там, та довелося військо розділяти,
Щоб шляхи усі можливі поперекривати.
Сам Небаба під Лоєвом з військом тирлувався,
Що до сутички не дійде, все ще сподівався.
Послав посланців козацьких він до Радзивілла,
Відмовляти, щоб литвини в похід не ходили.
Обіцяв, що всіх козаків із Литви відкличе.
Радзивілл на те погодивсь, що дивно, при стрічі.
Обіцяв, що він на Київ ходити не буде.
Поки в нього «гостювали» небабині люди,
Велів Мирському кінноти чимало узяти
І на поміч до Смоленська бігом вирушати.
На очах посланців Мирський і, справді, подався.
Тільки хмарою по сліду їхнім пил піднявся.
Посланці про те Небабі усе і доклали.
Від тих вістей полковнику спокійніше стало.
Щоби людей не томити біля переправи,
Він три сотні охорони тільки і зоставив.
А військо відвів у табір. Під Ріпками стали.
В разі чого часу вдосталь, звісно, вони мали,
Якщо ворог щось надума…На те сподівались.
Але, на жаль, воно сталось не так, як гадалось.
Мирський, звісно, до Смоленська зовсім не збирався.
До Гомеля по дорозі тільки і дістався.
Там через Сож перебрався та й назад вертає.
Ударити в тил козацтву під Лоєвом має.
Козаки при переправі зовсім не дрімали,
День і ніч вони на той бік весь час поглядали.
Чи не суне враже військо. Та все було тихо.
Бо не з того зовсім боку присунуло лихо.
Вранці Мирський з кіннотою з тилу підібрався
І зненацька на залогу козацьку напався.
Звісно, і вали, і шанці козаки ті мали,
Але ж вони з того боку ворога чекали.
Тим не менше, не здалися, стали опирались,
Від сил більших набагато вперто відбиватись.
Стачило їх на годину звитяжного бою,
Полягли та і литвинів забрали з собою.
Кілька тільки врятувалось, крізь литвин пробились.
Хоч поранені та, врешті до війська добились.
Повідомили Небабі про підлість литвинів,
Що Лоєвська ота Брама в руках їхніх нині.
Враз Небаба підхопився, ледь про те дізнався.
Не дати Дніпро здолати литвинам збирався.
Переправа невелика, щоб її здолати
Усім військом – то литвинам треба часу мати.
Підняв все, що під рукою, всю кінноту свою
Та й полетів. За годину був на полі бою.
Налетів на тих литвинів, що козаків били.
Порубали їх багато, майже оточили.
Сподівавсь Небаба – встигне цей загін здолати
Й Радзивіллу перебратись на цей бік не дати.
Та хитрий литвин Небабу зумів одурити.
Він зовсім на тому боці не збиравсь сидіти
Та чекати, поки Мирський козаків здолає.
Він із Лоєва на південь чимскоріш рушає
І отам Татарським бродом ріку й переходить.
Тож, поки козаки б‘ються й литвинів обходять,
Щоби вирубати в корінь, Радзивіл припхався
Й з тилу на козацьке військо зненацька напався.
Козаки ж того, звичайно зовсім не чекали,
Розпорошені, розбиті, боронитись стали.
Сам Небаба, наче вихор носився по полю,
Спокушаючи, напевно козацькую долю.
Про відступ, навіть не думав, поранений в руку,
Не звернув на те уваги, бо душевна мука,
Що так запросто попався, що військо пропало,
Йому думати про рани зовсім не давала.
Бився, доки хтось з литвинів налетів на нього,
І полетів славний лицар коневі під ноги.
Бились козаки завзято та не відступали.
Кілька тисяч там козацтва навіки пропало.
Майже вся лягла старшина на полі кривавім.
Але не змогла змінити результат виправи.
Кілька сот, мабуть козаків у полон попало.
Двадцять знамен переможні литвини забрали.
Правда, повністю козацтво знищить не зуміли.
Десять тисяч з того поля з боєм відступили.
Три полковники зуміли порядок навести
І до табору козацьке те військо відвести.
В таборі не залишались. Чого там робити?
Мусили аж на Чернігів спершу відступити.
Щоби місто захищати (Небаби ж немає),
Подобайла на полковники в місто обирають.
Зоставсь місто боронити, більшість відступила

До Києва. Й тут литвинська присунула сила.
І страхали, й умовляли брами відчинити.
Та не змогли Подобайла виманити звідти.
Так, не солоно сорбавши й на Київ подались.
А козаки з Подобайлом у тилу зостались.
Київ вони захопили, недовго раділи.
Бо козаки їм дороги в Литву перекрили.
І, хоча під Берестечком ляхи взяли гору,
Та у Києві литвини зрозуміли скоро,
Що тут всидіти не зможуть. Бурлить Україна.
Тож поставити не зможуть її на коліна.
Ляхи теж то зрозуміли, взялись домовлятись,
Щоб навіки в Україні часом не зостатись.
Я не знаю, чи б литвини пробитись зуміли,
Але Хмель велів козакам, аби пропустили.
Не було у нього сили литвинів тримати,
Полягло під Берестечком козаків багато.
Озираючись, литвини Київ залишили,
В свої ліси і болота чимдуж поспішили.

Тепер автобус більше не приїде
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.

За визначеним шляхом не приїдуть
Жаданий спокій, щастя і слова,
Які врятують у потужній дії
І від яких ясніє голова.
В полях ідуть вродливі голі діви.
У річці часу - лиш сама плотва.

За визначеним шляхом прийде лихо
І катаклізми в мантії страшній.
Це лихо заспіває пісню стиха.
Увірветься із лісу лиходій.
Минулий час у спину жижо диха,
Немов суддя утрачених подій.

27 квітня 2026

 пора блекаутів і віршів
 читати ще писати щось
 вигадувати рими ліпші
 немовби транс немов гіпноз
 коли побачиш чи повіриш
 у цьому вирі із марнот
 бреде через дорогу лірник
 на думці в нього анекдот
 і що з того що десь у небі
 за нами підглядає дрон
 складається собі лімерик
 у ньому є оксиморон
 хоча життя суцільні нерви
 не можна бути осторонь
 всяк вірить у якісь маневри
 потрібно вірити либонь
 комусь-то повсякчас видніше
 вигадуючи ще-контроль
 а хтось сидить тай пише вірші
 якщо не хоч читати скроль
 

3. ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ́
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)

(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)


ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа застигає в лещатах сірого каменю. Час зупиняє свій хід, затиснутий між шпилями собору та ешафотом. Повітря густішає, перетворюючись на пергамент, на якому багатоголосий натовп прагне випалити своє останнє слово).

Голос Пергаменту:
…Тридцять два допити. Сімдесят статей звинувачення. Тонкі літери, виведені чорним чорнилом, що вже встигло висохнути. Кожне моє слово – удар меча. Кожна крапка – цвях. Я зафіксував її межі, я зв'язав її живе ім'я вузлами латинських речень. Вона більше не належить травам і небу. Вона належить моїм архівам.

Голос Залізного Осердя:
…Обручі. Ланцюги. Важкі руків'я мечів, холодні від ранкової роси. Я тримав її у вежі під замко́м, а тепер тримаю тут, посеред площі Руана. Я кував обладунки для її перемог, а тепер кую кільце для її кінця. Метал не знає сумніву і жалю. Залізо завжди перемагає плоть.

Голос Каменя:
Руан. Сірі плити, витоптані тисячами ніг. Шпилі собору, що ріжуть небо навпіл. Я бачив сотні життів, які спалахували й гасли на моїх очах, мов свічки на вітрі. Я не вмію тримати тепла. Я просто стою і слухаю. Камінь нікуди не поспішає…
…Я – тиша, яка переживе цей день, цей натовп і цей попіл.
***

КРИЛА НАД ВОГНИЩЕМ

Хор натовпу (багатоголосий гул, що переходить у шепіт ритмічного заклику):
Сухе... Дерево сухе... Вітер із Сени, не задувай іскру.
Дивіться на її очі. Чому вона не заплющує їх?
Дивіться на її уста – вони шепочуть молитву. А може, імена святих!..
Дивіться на шпилі собору – там галки сіли на камінь.

…Пали! Пали цю хмару, доки сонце не зайшло за дахи!
Нехай дим виїсть саму пам'ять.
Попіл повинен мовчати…

Кат (важко, пригнічено):
Ланцюг тримає міцно. Стовп не похитнеться. Пробач мені, Діво... Прости, невинне ягнятко... Це просто моя робота. Моя рука лише сліпий інструмент, що повертає темряву на її місце. Перша іскра торкається лози. Почалося.

Воїни (глухий стукіт залізних щитів об бруківку):
Сталевий обруч навколо свята смерті. Крок назад, у тінь щитів. Натовп тисне. Пильнуйте периметр. Обличчя горять від жару... Хлопці, відверніться. Вона ж зовсім дитина. Вона легша за цей хмиз.

Жанна (внутрішній монолог Душі, що поступово відривається від площі):
Цей дим... він прохолодний. Він пахне липневим ранком і туманом над Маасом. Пам’ятаєш, мамо? Туман тоді був таким густим, що я не бачила власних ніг у траві, але йшла наосліп, за лагідним шумом річкової води. Мамо, твої долоні знову поруч. Вони пахнуть свіжовипеченим житнім хлібом і сушеною лавандою, яку ти завжди ховала в мої речі. Ти кличеш мене вечеряти? Зачекай, я вже біжу...
…Тільки спершу пробіжу через наше поле. Дивись, батьку, які соковиті й високі цього року колоски в Домремі́! Вони лоскочуть мені лікті. Вони золоті, такі золоті від ласкавого вечірнього сонця. Батьку, не плач, не тримай мене за руки так сильно, як у той день, коли я йшла з дому. Поглянь на мене: я не зрадила нашого імені. Я не зрадила жодної травинки, жодної квітки на дикій яблуні, під якою любила сидіти.
Жакміне, Жане, П'єре... братики мої. Пам'ятаєте, як ми ховалися у високому житі від літньої грози? П'єре, твій дерев'яний іграшковий меч, який ти зламав у нашому садку... я часто згадувала його, коли тримала справжнє, холодне залізо в руках. Жакміне, ти завжди ділився зі мною найтеплішим коржем, коли ми пасли овець. Жане, мій вірний супутнику в дорогах, ми знову вдома, і наша дорога нарешті затихла, розчинившись у вечірній траві…
А ти, Катрін, сестричко... голос твоєї вербової сопілки все ще виграє на моїх устах. Ми знову ділимо одне ліжко на двох на нашому горищі під солом'яною стріхою. Спи, маленька, все закінчилося.
…Мій бідний, зляканий королю... Я тримала свій білий прапор над твоєю головою у Реймсі не заради твоєї корони. Я просто хотіла, щоб французькі діти більше ніколи не ховалися в лісах від погрозливого тупоту чужих коней.
Архангеле Михаїле... Катерино... Маргарито... Ось ви де! Ви не мовчали. Чекали, поки закінчаться слова людей і шурхіт їхніх пер на пергаментах Суду.
…Ці обладунки більше не тиснуть мені на рамена, Михаїле. Вони викувані з того ж світла, яке зараз обіймає мене і підіймає вгору. Мені більше не важко. Немає стін. Немає болю. Це повернення Світла до Світла.
Тепер я інша.
У мене є… крила.

Хор натовпу (раптове затишшя, що переходить у переляканий подих):
Дивіться... Дивіться вгору! Над димом... Пташка!

(Ритмічний удар щитів воїнів раптово уриваєтся).

…Над тліючим попелищем Руана важке повітря здригається.
Біла голубка, легка й невагома, зривається в небо, вивільняючись із сірих тенет диму. Вона робить коло над шпилями собору і зникає у вишині, а на гарячий чорний попіл повільно, наче чиста незаймана сльоза, опускається її крихітне білосніжне пір'ячко.
***
ПІСЛЯДІЯ ПЕРША: ЗГАРИЩЕ Й ВІТЕР

Голос Попелу (сірий, шелесткий звук):
Я – те, що лишилося, коли замовкло Залізо… Я – теплий пил, який щойно був Її серцем… Пергамент думає, що він упіймав Її? Камінь думає, що він Її перестояв? Ні. Вона належала мені. Я обіймав Її останній подих. Мої сірі тоненькі пасма ловили Її сльози. Тепер я розсиплюся по Руану, я впаду в очі кожному, хто дивився на вогонь, і вони ніколи не зможуть забути цей день. Я стану їхнім вічним безсонням.

Голос Пергаменту (сухий, скрипучий):
Не хвалися, Попеле. Тебе змиє в Сену перший же весняний дощ. А мої чорні літери – це тавро. Суд завершено. Анатомія єресі підписана судовими мужами. Вона закрита в сейфах Історії.

Голос Вітру із Сени (стрімкий, прозорий):
… Ой ні, Писарю! Ти висушив своє чорнило, але забув відчинити вікно!..

(Звук сильного пориву вітру).

Я підхоплю Її біле пір'ячко, я не дам йому впасти на згарище… Там ще тліють жаринки вогню.
Попіл – землі, літери – архівам, а чиста пам'ять – мені!.. Я дму на схід. Туди, де Маас несе свої спокійні води. Туди, де немає запаху смоли…
Летимо, Жанно... Твоє Домремі́ чекає!..

ПІСЛЯДІЯ ДРУГА: ТІНІ СЛАВИ і ЗРАДИ

Голос Вітру із Сени:
…Я несу тебе над засинаючим світом, біле пір’ячко. Дивись крізь мій прозорий шлейф: там, унизу, в сутінках земних лабіринтів, ворушаться Тіні. Вони думають, що перехитрили вічність. Вони думають, що купили твій попіл…

Голос Чорної Мантії (Суддя П'єр Кошон, єпископ Бове):
…Усе скінчено. Я вирвав цей бур'ян із виноградника Господнього!..
Я зважив її слово на терезах із замерзлого крику. Я закрив небо замка́ми латинських літер. Чому ж тепер мої книги пахнуть горілою травою? Чому літери на моїх сторінках повзуть, мов чорні хробаки, шукаючи схованки від її мовчання? Я був суддею! Я був законом! Але закон змерз...
…Жанно, не дивись на мене своїм попелом. Моє чорнило не зможе змити твій останній погляд з моїх зіниць.

Жанна (Голос Душі):
Ти шукав закон у мертвих книгах і прогледів Живе Світло…
Ти судив не мене, П’єре в Мантії. Ти судив сонце, що сходило над твоїм дахом, і намагався сховати його в шухляду. Твій вирок – це лише клітка, яку ти збудував для власного страху. Тепер спи в її стінах. Я прощаю твою сліпоту.

Голос Залізного Персня (Герцог Філліп Бургундський):
…Пийте, панове! Орлеанська відьма більше не поведе французів на наші стіни!..
Тридцять монет... десять тисяч ліврів... яка різниця, як називається вага срібла? Земля ділиться мечами, а душі купуються для того, щоб палити їх у печах політики. Я продав дівчисько у чоловічих штанях – Бургундія виграла цю партію!.. Але чому вино в моєму кубку стало густим і гарячим, мов кров? Чому мої за́мки здаються мені тепер склепами, витесаними з німого льоду?..

Жанна (Голос Душі):
…Ти продав мене за срібняки, Філліпе, як колись продали Христа.
Ти міняв живу землю на мертвий метал, але метал холодний, він не зігріє твоїх долонь у сутінках. Бенкетуй на своєму попелищі, Тіне в Короні!..
…Моя вечеря вже пахне хлібом.

Голос Перемоги (луна далеких сурем, гучна, але порожня):
Стій, Діво!.. Куди ти летиш? Твоє місце на коні! Твій білий прапор досі майорить над Орлеаном! Ми викарбували твоє ім'я на щитах, ми співаємо про тебе в тавернах! Повернись у наші металеві лави, нам потрібна твоя ярість!

Жанна (Голос Душі):
…Моя ярість згоріла в Руані. Мій меч залишився в землі. Прапори – це лише тканина, що тріпотить від вітру. Не шукайте мене серед заліза. Я йду туди, де вівці п'ють воду з криниці, не знаючи імені королів.

Голос Короля Карла VII (тихий, тремтячий, палацовий шепіт):
Жанно... це ти?.. Твій дим долетів до моїх палат. Мені холодно, Жанно. Реймська корона тисне мені на скроні, вона здається мені зробленою з того самого розпеченого заліза, що спалило тебе. Скажи їм... скажи Історії, що я не зраджував тебе. Я просто... чекав. Я – правитель і мені потрібен був мир...
Не проклинай мене!..

Жанна (Голос Душі):
Я не вмію проклинати, мій бідний, зляканий королю. Не ремствуй!..
Живи своїм коротким земним віком. Мій Реймс тепер там, де цвіте дика яблуня. Я прощаю тобі твій страх.

ПІСЛЯДІЯ ТРЕТЯ: ВІЧНЕ ДОМРЕМІ́
(Звуки Руана і його Тіні повністю зникають. Чути лагідний шум річки Маас, тихий сплеск води, шелест листя і далекий, чистий звук вербової сопілки).

Голос Дикої Яблуні:
… Ось і ти. Ти стала такою легкою, маленька Жаннетто. Твої босі ніжки більше не лишають слідів на росі. Сідай під мої віти. Мої білі квіти пахнуть так само, як у той рік, коли ти вперше заплакала від Божого слова.

Мати (Ізабелла Роме) (теплий, затишний голос літньої жінки):
…Жаннетто, доню! Ну де ти так довго ходила?..
Вже сонце сіло за пагорб, корів пригнали, а житній хліб на столі вже охолонув. Батько хвилювався, нарікав, що ти знову задивилася на небо. Іди до хати, вимий руки.

Батько (Жак д'Арк) (утомлений, але глибокий батьківський голос):
Ну годі тобі, Ізабелло, не свари її. Вона ж дитина…
…Жаннетто, заходь. Я бачив сьогодні вовків біля лісу, добре, що ти повернулася завидна. Сідай поруч. Брати вже за столом.

Брати (Жакмін, Жан, П'єр) (разом, сміючись):
…Жанно, ми лишили тобі найтеплішу скоринку! І П'єр знову відремонтував свій дерев'яний меч!..
Сестра Катрін:
…Я постелила нам свіже сіно, Жанно. Воно так пахне літом. Розкажи мені, що тобі снилося, коли ти заснула на вигоні?

Жанна (Голос Душі, що знову стає голосом маленької дівчинки, сповненим невимовного спокою):
Мені снився дивний, довгий сон, Катрін... Мені снилося, що я ходила далеко-далеко, за самі обрії. Що я носила важкий чоловічий одяг, який тиснув мені на груди, і тримала в руках холодну смерть. Мені снилися великі міста з каменю, де люди кричали моє ім'я, а потім... потім мені снився великий вогонь, який хотів мене забрати. Було так гаряче і страшно...
Але тепер я прокинулася. Як добре, що це був лише сон. Як добре, що хліб теплий, а ви всі – тут.

Архангел Михаїл (Голос Небесного Світла, величний, але лагідний):
Вона вдома. Коло замкнулося. Вечеряйте, діти Світла. Грози більше не буде.

(Музика сопілки наростає, переходячи у світлий, прозорий хорал cantus planus. Голоси розчиняються у тиші).
ЗАВІСА

Чую знову клацання копит -
Під копитом кольоровий вид
Крихіток піску на камінцях,
На кривих стежках і манівцях,
У картографічній ворожбі,
Де граки нудьгують на вербі,
Де роки у полум’ї століть
Мимоволі сунуть мимохіть
Рятувати злачне у місцях
Міст спільнот міського горобця,
Шерхотіти гіллям у імлі,
Повзати тінями по землі,
Виринати вовком із дібров
Свіжиною теплою я кров,
Не зважати ранком на росу,
На зіркову славу і красу,
У пенатах, в гущі полину,
У тепер і сиву давнину…

Вологою насичене повітря
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не знайти.
А час тече, немов густа живиця,
І кожен звук поспішно затуха,
Проте, чомусь нам, як раніш, не спиться,
Хоча ніде ніщо не вибуха.
Але світання темряву розвіє,
Проб'ється сонце крізь оцю імлу, -
Поверне місто ранок і надію,
І теплим світлом змиє темінь злу.
05.11.26

 
із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
 
у ритмі тамтама кров англійця б’є
не відає хазяйка, куди це заведе
бой кольоровий видає, як уміє
ти дослухайся, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
 
ов, не досить, ні, бурий цукре
чом добре так смакуєш
впадаю за тобою, ов, бурий цукре
через дівчачі згуби, ей
 
твоя матуся в шоу цирковім
її партнерам по шістнадцять усім
я не школяр, я знаю що любити
ти мене слухайся, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
зійди-но, бурий цукре
о, ті дівчачі згуби
 
кажу, ей, ей, ей―оу
чом добре, о добре так смакуєш
ей, ей, ей―оу
мов ті, о, ті дівчачі згуби
ей, ей, ей―оу