поспівай
 мені радо
 за соняхи
 що цвітуть
 замість
 житніх полів
 і невидимі зорі
 і подихи
 коли слів
 не потрібно
 усіх
 перевір мої
 вулиці зчовгані
 переміряй
 мої рубці
 я згадаю
 як добре було
 воно
 я не думатиму
 про біль
 про війну
 про весняний
 холод цей
 про всі втрати
 криваву цвіль
 про дітей
 мені не дарованих
 про безвихідь
 що
 ізвідсіль
 

Рахує годинник нестримні хвилини
твого неймовірного соло;
аж луснуло небо на дві половини,
коли у душі захололо.

Розсипався град на долівку природи
намистом із Божого раю.
Губами лови льодяну прохолоду,
допоки ніхто не карає.

Постій, не спіши, випий зливи з криниці
старої, як хустка тернова.
Можливо, ця мить більше не повториться
для тебе, остання любове.

07.05.2026р.

Пережив багато
Зморений дідусь, -
Працював завзято,
Крився від спокус.
Вікував несито, -
Тяжко й сумно жив,
І на Божім світі
Щастю був чужий.
Долею забутий
Ще за юних літ,
На свої маршрути
Лив лиш кров і піт.
І допоки сили
Дозволяли йти,
Не сидів безкрило
В гущі темноти.
Бо тепер - нікого
В діда поблизу, -
Тільки край дороги
Та рівчак внизу...
10.05.26

Як же притягує вид за вікном:
Машини, білборди, залізобетон.
Урбан в дротах та в диму посміхається,
Творить дива індустріалізація.

Чудово, що заводи працюють і в суботу.
Камери повсюди проявляють турботу.
А паспорт нагадає, що я особистість.
Дарма тільки якість замінили на кількість.

Як же притягує вайб за дверима:
Події, розподіли, рахунки, людина.
Як догодити системі — спитайте поради,
Відповідально бути частиною громади.

Головне, щоб не подумали, що ти здурів.
Чорне чи біле — нема інших кольорів.
Ліве чи праве — на якому ти боці?
А нагору не дивись — нема місця на сонці.

Повз світлофори та вітрини,
Повз пошарпані стіни.
Білі хмарини — небесні тварини
Прямують на схід, і я разом з ними.

Не переймайся, хмурий перехожий,
Якщо здається, що вештаюсь без діла.
Наша буденність нагадує в клітинку зошит,
Тоді ми в ньому — чорнила.

Хай серце добре зважить все, що навкруги,
Коли наважишся вийти у світ.
І не турбуйся — зустрінеш, кому до снаги
Крокувати на прогулянці, щоб залишився слід.

На прогулянці крокуй,
Щоб залишився слід.
Крокуй на схід!

Атман танцює в TikTok‑самсарі,
Карма лайкає пост про Шиву,
Брахман сміється в Wi‑Fi‑марані,
Йога в сторіз — без альтернативи.

Крішна з кавою — mood на ранок,
Прана бурлить, як Red Bull, у венах,
Мантра звучить крізь Bluetooth‑екрани,
Шакті в Zoom‑чіті — вся у сценах.

Чакра крутиться, як спінер в школі,
Мокша в чаті шле мем про Стікс,
Ганеша в сторіз — «все під контролем»,
Агні горить у серці, як фреш‑мікс.

Сур’я світить крізь фільтр Insta‑модний,
Ваю дме в коментарях до посту,
Нірвана локацію має в безодні,
І Шанті — коли не дзвонить хтось просто.

 
нумо вимкни світло геть
вимкни зовсім
ей світломайстре
чи вже вимкнув би свої лампи нє
я не жартую маєш вимкнути світло
о почуй!
 
до чого оце . . . .
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день – кінець
для планів-барбарос – кінець
усьому що збулось – кінець
безпеці й милостям – кінець
тобі не гляну в очі більше ніде
 
уявляєш як було би
свавільно без умови
гірко без надії поки рятувальники у
безнадійній млі
нумо бейбі
 
ми були на хаті і тут раптом звук наче
срібні речі упали на лінолеум а потім
хтось забіг до кімнати і казав нам
”о там аварія на вулиці“
і кожен казав:
”ей чув аварія на вулиці“
 
там аварія на вулиці
разом буде сім їздців
одна невіста і шість гравців
понівечені мерці
 
не дай померти у дорожній пригоді
мені лежати би у чистім полі
змії ссали би мою шкіру
черви стали ніби друзями
вічі хай би птахи виїли як
я лежу
а хмари все плинуть
 
ода до цвіркуна . . .
надумав-от я відкрити крамничку
місце де продають речі
я назвав би її ”цвіркуном“ . . .
о там є великий зелений цвіркун
бачила мого цвіркуна мамо?
диви який він класний. . .
(о-о збрехав це була міль)
а гаразд їй недалеко та хай біжить собі
 
енсенада
розіпнутий пес
дохлий тюлень
тіні мертве авто сонце
зупиніть
я вийду ізвідси усе нестерпно
ей поглянь хто наближається
і нічого не вдієш із цим . . .
 
убивця піднявся удосвіта
узув черевики
узяв лице із античної галереї
відтак він пішов коридором бейбі
і двері ті
він одчинив
 
”батьку?“
”так сину?“
”я уб’ю тебе“
”мамо? я хочу . . .“
тебе мамо! на всю ніч
стривай мамо
я кохатиму тебе цілу ніч о так!
 
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
біля синього автобуса
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
блюзи усі. . . . о нумо
 
(скрики)
 
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день
крайся болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам та грі у смерть
ось і кінець
 
 
 
 
 
 
 
 

Не я то чую - Незвід чує мною:
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,

Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
що повернеться, далебі, колись- то.

Наднебна сила осеніє мною
та пізнає уявне завмирання.
Насовгується тихою ходою
примара хмарна - в паморозь убрана.

Хай відстінилось тепле літування
від сего світу - схлипного й журного -
Всебог крізь мене проживає стани
моїх заземлень і розкрилля мого.

Коли війні немає краю
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
коли в «помазаники божі»
із грязі лізе сателіт.
У владі офісу не проти
сказати цій омані, – зась...
та бита карта їм у масть.
Гадає шапіто на дроті,
що пуголовку у болоті
зелена жаба цицьки дасть.

09.05.26

Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.

Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
І злетить, як причаєна чайка.

Ці листи зчинять ґвалт у житті,
Підірвуть всі надійні основи,
Ледь торкаючись у каятті
Слів прозріння, свободи, любови.

18 листопада 2025

 себе обожнюємо ще
 комусь реально смішно
 не причаститися води
 із тих господніх діж нам
 плекаючи залежну мить
 вичавлюючи прищик
 оскільки завтра інший щем
 не глибший просто інший
 о що тобі моя кармен
 якийсь напів небіжчик
 

Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на лижі
Шукають прихисток кадастру і соцтрах.

Не марно ні! - їм Пре…
Рафаеліти*,
В етері хаос, ллє єлей на лоб -
Знамення явні – ніде правди діти,
Докупи склавши три з одним на двох !

Порожньо в батьківськім домі,
Не живе давно ніхто в нім.
Простір травам й споришам.
Лиш ступлю я на подвір"я,
Чую голос, ненько твій я
І щемить моя душа.

Чорнобривці, рута-м"ята
Та барвіночок хрещатий
Тут росли - дитинства квіти.
Ніжний запах матіоли
Не забудеться ніколи,
Скільки на цім світі жии.

2015 р.

Сиджу та вергаю громи
На оточуюче панство.
Чудовий вік — до двадцяти семи:
Відсутня культура пияцтва.

Вседержителю, ти нас борони,
Як ваблять двері пабу.
Чорти з внутрішньої сторони
Голови покарають нахабу.

А наш шлях — він тільки прямо,
Та спокуса тягне ліворуч.
Здається, вона починала так само,
Проте не впізнаю, хто зараз поруч.

А зараз місто проковтнула ніч,
Я курю зелене і кашляю чорним.
Великі зіниці та всі без облич,
Дна досягає човен.

А що очікує нас на світанку?
Схудлі та не прикриті.
Ці кухні чули не одну обіцянку,
А підвали бережуть таємниці.

Напевно, то в мені живе потвора,
Яку треба втопити.
Щоб не страждати завтра від учора,
Я намагаюсь її вбити.

Але гарчати від болю —
То єдина мантра.
Я буду страждати завтра!


2024

Я і Red Bull - друзі,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.

Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
Бо ми є друзі: я і Red Bull.
Я і Bull!

Марія Вега (1898-1980)

Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Мій татусь від Чека утекти не устиг,
та зробив проти них він чимало.
Був донос, був арешт, був у ка́зні нічліг,
ну, і розстріл – вердикт трибуналу...

    І ось я́ – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Я сказала полковнику: – Нате, тримайте!
Тільки пхати не треба «валюту» донську.
За любов – мені франками суму віддайте,
а в іншому всьому – замало смаку.

    Бо я – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Та коли-не-коли, у сеансі кохання,
я пригадую рідну Одесу мою.
І тоді я плюю в їхні фізії п’яні!
А інше усе – еквілібр на краю...

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

(2026)

За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.

Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
На голові, як йог Патанджалі.

Над обрисами водної поверхні,
Йдучи на захід, бачиш небокрай,
Передостанній – от і підпливай,
Розвій же біль і муки страстотерпні.

За ним – земля. То вдумайся і зваж –
Чи хочеш там побачити міраж.

Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.

Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
кволий дід посеред згару.

Біль в очах його змарнілих –
де шукати ще спасіння? –
На руйновищах звуглілих
тільки попіл та каміння.

В вирвах вулиці і сто́гни*,
мла над скреслою Десною,
і здається, небо стогне,
пошматоване війною.

Клапті хмар дрижать багрові,
сяйвом зарева залиті,
і застиглим згустком крові
тліє сонце в оксамиті.

Поряд вже розривів згуки.
«Обмини!» – прошу планиду...
Простягаю діду руки:
«Йдем скоріше звідси, діду!..»

* сто́гни – площі

13.05.22

Останній вірш, то все тому віддам.
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.

Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
Моє розбите серце стерпить

Розлуку, що куйовдиться в траві,
Де літній клен готує листя?
Засипати долоні степові,
Осіннім сном, який насниться,

І тінями замружиться вікно
Ліхтар завиє одиноко.
Погляне в ліжко, ну а там ніхто:
Зі мною поруч мертвий холод.

За цю реальність і гроша не дам я!
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.

Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
Немов оця глуха травнева ніч.

Зловісний вітер, безпритульний стогін,
Нахабно б'ється у віконне скло.
Я витер сльози - та не витру спомин,
Ховаючи поламане крило.

Стіл та стілець - лише убога паперть.
Ніч за минулим реквієм співа.
Від інших чую вирок: "Світла пам'ять!" -
Байдужістю народжені слова.

Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.

Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
Розлетиться усе у годину,
Де панує безжалісний кат
Й наближає роковану днину.

Сильний вітер впадає у морок,
У нірвану, у штиль, у розмай,
Розчинивши в безмежності горе,
Незбагненне, немовби рояль,
Що до космосу в снах заговорить.

18 листопада 2025

Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, ні на кого не схожий…
Діткнути не годен, ураз попливе за водою,
Як той перехожий, що манить швидкою ходою
У далеч незвідану, простір тобі недосяжний,
Де скрізь видивляються в темінь лиш зорі мосяжні,
І ти вже не ти, а тонка павутинка летюча…
Лети, вільна душе, лети, надлегка і могуча,
Бо ти вже розкрилена, змінена в просторі й часі…

…А вдома – свіча і портрет… і тюльпанові чаші…
І любий бузок ніжним цвітом кладеться на рани –
Мов дотик з дитинства далекої юної мами…

8 травня 2026 року. Імпровізація.

Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.

Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні - юнак,
твій і мій захисник.

Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні - юнак,
чоловік чийсь чи син.

Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні - юнак,
український Ахілл.

2026 рік

Знай!- за вОсьмим не завждИ приходить сьоме,
Не тривке, марке, зманіжене, кошлате,
Тихо-мирно, проникати в підсвідоме
Тріскотінням довгим вправної цикади.

Дні друїдів ефемерні і тривожні,
Німфи Фів миліши нам за кола в ЦЕРНі*,
Є крихке передчуття, що ми тотожні,
Наносному - міцелярні і мізерні .


Гречний пан у множині завжди прихильний
До болота … На плоту Вергілій ходить,
Довгий summer біля кіля вібраційний
Визначає нам місця винагороди.

 сьогодні був хороший день
 а завтра буде ліпший
 і я співатиму пісень
 на пересічні вірші
 чи споглядатиму усе
 здійнявшись трішки вище
 бо травень і кудись несе
 природа ідентичність
 сусіда з дволітровки ссе
 хмільне своє призвичне
 і невагомість ловить сенс
 й життєва радість кличе
 біжи собі за обрій ген
 

Я б тебе в юрбі пізнала
серед тисячі облич.
Чом же на воротах раю
просиш «Богу помолись»?

Нащо ті псалми читати
з помислом пустих благань?
Перед образом розп'ятим —
кров невинна покарань.

Богородиця сердечно
витирає сльози всім.
Посварились недоречно
блискавиця й лютий грім.

Ти не знав, кому молитись,
чи Сварогу, чи Христу.
Все шукав у морі житнім
рибку срібну й золоту.

Чи хіба не заслужила
на ковточок джерела?
Йшла по небу до Світила,
а у хащу забрела.

28.04.2026р.

Я не бачив сни вже три весни,
І той потік думок ти спробуй зупини.
Багато є думок, коли ти граєш рок,
І навкруги повно дівок.

І серед них вона — чарівна і сумна,
Заполонила розум мій сповна.
І я її кохав, і я тоді не знав,
Що сам собі могилу я копав.

А мені казали,
Кохана, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі —
Не муч мене, а вбий ти краще.

З того часу ми разом не бачимо сни.
Ці почуття словами спробуй поясни.
Сміялися разом — світ належав двом,
Сплелися дві душі співати в унісон.

Та що таке? О ні — скінчилися пісні.
Не бачу тих очей, що так любі були мені.
Не попадаєш в такт — тепер це точно факт:
Кохана, з тобою точно щось не так.

Кажуть, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі,
Не муч мене, а вбий ти краще.

Кохана, чуєш, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил!
Тягне він мене на дно,
Благаю: відпусти, та тобі все одно.

А тепер після весни поспіль буде три зими.
І від таких дівчат, Боже, нас ти борони.
Стало три, де було два, пожовкла вся трава,
І навіть диявол з нею заграва…

А я тепер один, та маю я бензин
Зігрітися від холоду тих зим.
Тепер я точно знаю: тип дівчат буває —
Посміхаються вони — то крокодил пірнає.