(звернення поета України
до суспільства планети Земля)

Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
(дивись з попкорном на дивані).
Цивілізації – є доказ –
в згасанні чорнім, чи нірвані*
О скільки їх по всій планеті
цивілізацій напівсплячих,
які навчали нас на злеті,
тепер мовчать, у прірві наче!
Їм що війна, що смерть – байдуже,
думки мізерні, дії ниці.
Тому і ти в закланні, друже,
вже і у тебе цілять вбивці.

*нірвана на санскриті згасання

Травень 2026 р.

Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…

Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
на інших тоді нас…ти.

А потім, як боксерські груші,
лупцює всі «чорні душі»!
Про колір своєї душі
мовчить…
Запитаю у ШІ.

P.S.
Між іншим, «Записки дяді Жори» ніхто не вилучає.
Можливо, й у цього жартівливого вірша є шанс на життя…

2026 рік

Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
Господь пасе овець на видноколі,
апостоли не п'ють Ісуса кров.
У кожнім закутку душі людської
панує — радість, щастя і любов.
Ти там, де солов'ї у райській хащі
виспівують рулади неземні,
цвітуть в садах півонії найкращі…
Навіщо ж залишив сльозу мені,
війни кривавий слід на ребрах неба,
розбите серце, сповнене жалів,
завію квітня і листочок клена
у чорній грудці мерзлої землі.

29.04.2026р

Рідна моя вкраїнська земле-мамо!
Я відчуваю як тобі болить,
Міни тобі на груди тиснуть і снаряди,
А ти, свята мусиш усе терпіть.

Ще трішки і твої сини та доньки
Позбавлять свою ненечку від мук,
Почуєш ти палкий їх серця стук,
Засяє над тобою миру сонце.

Та залікують всі пекучі рани
І подорожники зелені й спориші,
Заколосишся, рідна ти хлібами,
Від пісні потепліє на душі.

2022 р.

То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То на світ дивлюсь привітно,
То байдуже мружу зір, -
То нікому непримітний,
То яскравий аж надмір.
Я, лукавити не звиклий,
Зараз правду говорю,
Що життю кидаю виклик
І продовжую з ним гру...
03.05.26

Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!

 я дійсно знаю
 про сніги
 про відчуття відлиги
 подячний сонцю
 що колись
 зринає з-поза криги
 у цім нема фальшивих нот
 мій пульс ритмічний рівний
 ти боже мій
 erbarme dich mein gott
 усі твої пробіли
 через книги
 хмари та життя
 нехай там як
 мене піднесуть із ніщот
 чи із ганьби
 чи із нудоти
 о що ти перейшов хома
 о що не перейшов ти
 

Окинувши поглядом небо,
Сідлаю ракету.
Зі швидкістю світла
Взяв курс на восьму планету.
Нептун відомий тим,
Що там алмазами дощить.
Я знаю: найбільший кристал
Здобути пощастить.

По усіяному зірками
Космосу темному полотні
Мчуся вперед, і мене
Супроводжують позаземні вогні.
Продовжую прориватись
Крізь простір я та час.
Тут раю нема, але
Янгол мій вартий найбільшої з прикрас.

Ось я до володінь твоїх дістався,
Володарю морів.
Твоя велич захопила дух —
Мені бракує слів.
А супутників твоїх багато,
Я б став одним із них:
Небесним вічним тілом
Серед світів чужих.

Увійшовши в атмосферу,
Дощовий провокую стан.
Закоханий до нестями
Астронавт-шаман.
Вмить почалась злива,
І алмаз у моїх руках.
І до тебе я, додому,
Мчу на всіх парах.

Найвіддаленіший від Сонця —
Крижаний гігант.
Я вважав, що крижане серце —
Найкращий варіант.
Та в коханні — сенс творіння,
А крижаний гігант
Віддасть коштовне каміння,
І я повернусь назад.


2023

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій

Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Як ясен світ в червоних мухоморах…

То спалахи - мабуть від полохливих
У гіллі буків, над гірським проваллям!
Пробуджені ворони не з лякливих.
Оксюморон? Оскома? Задзеркалля?
Чому, навіщо шлях рябі торують?
Як розібратися у сенсі наносному ? -
Явдохи де?! – Вже й мозок реформують
Можливо далі дзен...
в липневих зливах.

Я пові́тряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію́.
Баговиння трясе піді мною
Землетрусами стала* земля.
Кров'ю предків, злобою лихою
Пригощаю свого упиря.
Тугу в серці плекаю, мов квітку,
Зазираю ув очі журби.
І вдихаю пилок первоцвіту
До тієї лихої пори́,
Як накриюся саваном смерті,
Пута білі із ніг розв'яжу
І на дотик відчую безсмертя
Перейшовши останню межу.
Домовину збиваю, натомість —
Не чекаю на милість давно.
Поглинає тілесне свідомість,
Перетворює на порохно.

Стала* — стара, незмінна

28.04.2026р.

Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі він робить акцент на стражданнях цивільного населення та «варварстві, яке приносить війна».

Жан Рено міг би спокійно спочити
на лаврах, чи хоча б на Багамах…
Але не мовчить, бо страждають діти,
яким нІкому сказати:
-Мама…

2026 рік

Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закоханим властиво.
Як легко разом йти, як добре вдвох,
Коли кохання сильне і безкрає, -
Хай почуття оці боронить Бог
І чистоту стосунків вберігає.
02.05.26

Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.

Хоча й навколо згубні холоди,
Тепло зі сну кричить: "Іди сюди!
Не бійся! Настає відрадний травень!"
Моя хода - невпевнена, крихка,
Тримає клюку втомлена рука,
А наді мною - вже латинське "Amen".

Надія - замордована раба,
Її на вила підняла юрба -
Розбещена, базарна, чорнорота.
Я залишився на межі зими
І думаю: яка ж із тих семи
Моя фатальна та остання нота?

Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.

У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинна,
встромляє в серце — формотворчого різця!

2015

Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.

Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід діє,
Із глибини народжується зрілість.

І попри все, душа твоя вціліла,
По білім полотні крокуєш знову.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
У нім достатньо світла і любові.

І ранок зустрічає все ж привітно.
Ідеш в майбутнє впевнено і сміло.
Вже без вагань ти розумієш, звісно.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.

 ван гог · картинка · черевики
 убиті майже але втім
 художник ловить кожну тінь
 ці черевики небезликі
 за тими тінями роки
 як є схололі і бездарні
 таке життя · немає правди
 надій нема для бідняків
 місить коров’яче лайно
 видобувать пігмент брунатний
 а ще ван гог ніким не званий
 побачить раптом ось воно!
 

 
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
І спогад мильний про дружину, що із’їв був
На пожертву у культурний фонд
 
Дай мені дозу, я розпадаюся
На дріб’язки, там, у районі спальному
Дай мені дозу, я розпадаюся
 
О, супер-мама візьме шпалера
О, супер-мама візьме шпалера . . . .
 
Щастя це тепла зброя (бах, бах і в ціль)
Щастя це тепла зброя, мамо (бах, бах і в ціль)
 
Тебе тримаю ув обіймах я (о-о, так)
І відчуваю пальцем твій гачок (о-о, так)
Я знаю, ніхто не завдасть мені зла
Оскільки
 
(Щастя це) тепла зброя, мамо (бах, бах і в ціль)
Щастя це тепла зброя, як от є (бах, бах і в ціль)
Щастя – тепла, як ото воно є, зброя
(щастя, бах, бах і в ціль)
О, хіба не знаєш, щастя
Тепла зброя, мамо
(Зброя, як ото є)
 
 
 
 
 
 
 
 

Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.

Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
У ньому сховати сум'яття трудні.

Покинутий дім віддали ми без бою
Стихіям і викликам, вічному злу.
Хотіли спалити во ім'я любові
Минуле й сховати нужденну золу.

Ми в цьому будинку колись зупинились.
А нині рушаємо в смог і туман.
Ми, певно, потрапили в долі немилість,
Наткнувшись на ґрати і вічний обман.

14 листопада 2025

Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.

Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
і хрест відчайно в руках держав.

Його багатство – молитва щира
і Бог Всевишній, і ця земля.
Між ним і Богом – велика віра,
і тільки вічність їх розділя

Та постріл хижий всі грані стер ці,
не залишилось ніяких меж.
Якщо і справді є Бог у серці –
то і у Бога стріляли теж.

Гидка потвора скакала бісом.
З якої, враже, ти вліз драгви ?..
Багріло небо, а понад лісом
тремтіло сяйво, як хоругви.

І щось неначе у вись злетіло.
В ординців – смішки, їм не болить.
Стріляло вміло бридке зле тіло,
бо звично крівцю – чужу ж бо! – лить.

23.04.22

Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сиви́ни літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,

За соломинку майбуття,
За сповідання каяття,
За свічку в серця храмі,
За хоругви́ святих небес,
Завіту ветхого охрест
І стук кардіограми,

За подих вітру на щоці,
Синичку щастя у руці
І усмішку стерильну,
За божевілля літніх злив,
За то́го, хто мене любив
Так сильно.

27.04.2026р.

Візьми мої руки у теплі долоні свої
І прожени десь далеко байдужість, яка віє холодом,
То й співатимуть нам у квітучих садах солов"ї.
Ми ж іще не старі.Так шалено серця б"ються й молодо.

Хоча діти дорослі й онуки уже школярі
Та. як мовиться в порохівницях ще вистачить пороху,
Щоб кохання вогонь калиновий не тлів. а горів
І не меркло із часом, а сяяло літ наших золото.

2015 р.

Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
Під оцим потоком зливи,
Що засліплює мій зір
Та дає дихнуть щасливо
І захоплено надмір.
01.05.26

Сонце розквітло над головою,
Величаво застигло в зеніті.
І тільки тінь іде за тобою
Назустріч жовтій зіниці.

Ніби із золота Божа оселя —
Ти відчуєш це знову:
Що мовчазна пустеля
Розуміє людську мову.

Жаром гріють під ногами піщинки —
Це зірки, що падали з неба.
Тобі так далеко ще до зупинки,
Багато пройти ще треба.

Хай не турбують дурниці
І суцільний розгардіяш.
А вода, що ми пили з криниці,
То був лише міраж.

І знаєш, в мене небо на стелі,
А стеля не має меж.
А ти блукай по пустелі,
Допоки не збагнеш.

І будуть заповітні землі —
Ти обов’язково їх знайдеш.
А поки блукай по пустелі,
Допоки не збагнеш.

Зрозуміти себе — у першу чергу,
А далі — завзяття та натхнення.
І підійми підборіддя доверху —
Там полум’ям майорить знамення.

А коли сонце сяде за обрій,
Тобі ліхтарем стане серце.
Воно в кожній дії хоробрій
Відлунням перемоги б’ється.

А ти продовжуй блукати.


2025

Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!

Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.

Вночі засяє зірка ясно...
Так само, сяючи красою,
Його поезія не згасне!

Стиль неповторний, думка власна...
Сумне побачення з весною.
Злетів у Небо передчасно.

Вкриває душу смуток рясно,
Ідуть у засвіти герої -
Його поезія не згасне!

Хоча й сміються ниці блазні -
Він переміг у цім двобої!
Злетів у Небо передчасно...
Його поезія не згасне!

 хтось пан а дехто і пропав
 кому кобила декому невіста
 комусь вебсайт а ще комусь портал
 до раю інколи й до пекла звісно
 зоріючі стожари атлантид
 наяди перламутрові намиста
 гукне одна із них тобі привіт
 подякуєш бо се красиво і корисно
 гойдатимуть припливи осяйні
 випещуватимуть нетлінні бризи
 хай хто завидує а що тобі до них
 стихія щедра і багата на сюрпризи
 ген-ген тризубця вигострив нептун
 акули поруч невелика відстань
 іще згадати можна баракуд
 вони отих акул жують що бринзу
 

Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Сивуватий вже Кормило між них наймолодший.
З виду, начебто статечний і слухач хороший.
Та, бува щось таки ляпне, втриматись не може,
Хоч і зна – перебивати, хто старший, не можна.
Але біс, мабуть у ньому сидить та штовхає,
Тож, бува чиюсь розмову він перебиває
Слівцем гострим. Всі на нього шикають одразу,
Хоча, звісно не сприймають все те за образу.
Ось і тепер, ще Микула не встиг закінчити
Розповідь, як довелося у похід ходити
Проти половців, щоб здобич здобути та славу,
Як Кормило своє слово єхидненьке вставив:
- Знайшов, мабуть половчанку собі для утіхи?!
Враз під старим осокором зробилося тихо.
А Микула повернувся і сердито глянув:
- Зараз костуром цим добре по спині дістану!
Щоби я свою Орину проміняв на когось?!
Та ніколи в житті моїм не бувало того!
Я і так три роки мучивсь, як вона пропала.
Хвала Богу, що нас доля знову поєднала…
- Розкажи, - діди навколо враз загомоніли.
Враження ті неприємні згладити хотіли
Та й почути, бо ж про теє вони ще не чули. –
Розкажи-но нам, Микуло, як то воно було?!
Дід Микула ще раз скоса зиркнув на Кормила.
Добре, що між них два діда на лавці сиділи,
А то б костуром і, справді по спині пройшовся.
Видно, в душі з тим бажанням все іще боровся.
Все ж пробурчав: - Добре, хлопці, хочете почути?
Розкажу вам про Орисю. Так тому і бути.
Було то, як Боголюбський, отой Андрій клятий
Привів орду горлорізів Київ грабувати.
Я тоді ще молодим був, у силу вбивався
Та якраз в свою Орисю саме й закохався.
Хоч сусідили ми з нею та з малого знались,
Бігали кругом Подолом, в Ручаї купались.
Не звертав на те уваги, як вона зростала
Й, несподівано для мене, така гарна стала.
Якось вийшов я із двору, вона йде по воду.
Став я, витріщивши очі, крок ступити годі.
А вона лише сміється: - Що рота роззявив?
А я стою та дивлюся…Отакі-то справи.
Став з Орисею відтоді я зорю стрічати,
Слухати спів соловейка, до ранку не спати.
Уже справа до весілля… А тут той припхався.
Князь Мстислав до оборони готуватись взявся.
Мав свою дружину, звісно. Та ж Київ великий.
Тож киян також у поміч до себе закликав.
Ми ж не кинем свого князя. Взяли в руки зброю
Всі, хто міг її тримати, готові до бою.
Незабаром із Залісся орда та припхала.
Відпочити із дороги в Дорогожич стала.
Зі стін добре було видно, як за Щекавицю
Усю ніч вогні палали – бігали дивиться.
А на ранок розійшлися, місто оточили.
І вже скоро попід стіни самі приступили.
Два дні бились. Вони перли, а ми відбивались.
Кров лилася ручаями та трупом встелялась
Вся земля попід валами. Важко нам прийшлося.
Хоча спершу відбивати приступи вдалося.
Та, нарешті, збунтувались торки й берендеї,
Що стояли серед міста ордою своєю.
В місті битись їм незвично, їм би в поле чисте.
А Мстислав чомусь загнав тих ординців у місто.
Стали з ворогом змовлятись, щоб їх пропустили.
Захищати з князем Київ далі не схотіли.
А нас, навіть з ними, менше в кілька разів було,
Аніж із отим Андрієм під Київ прибуло.
Та ми вирішили битись, зброю не кидати,
До останнього із князем місто захищати.
Знов на третій день полізли вороги на стіни.
Поки ми їх відбивали, вдарили у спину.
Кажуть, Гліб переяславський тайкома пробрався
Із загоном та на стіни потайки забрався.
Стали вони нам у спину із луків стріляти.
- Ворог в Києві! – десь люди почали кричати.
Паніка розпочалася. Кинулись по хатах
Своє життя, своє добро хоч порятувати.
А вороги вже на стінах, браму відчинили.
Князь з дружиною із міста вирватися вспіли.
Лишили напризволяще і людей, і Київ.
А із князем зникла з міста остання надія.
Хоч не раз в часи минулі в Києві бувало,
Що одні князі втікали, а другі вступали
У права на стольний Київ. Все мирно минало.
Бо ні Києва, ні люду вони не чіпали.
Але ці прийшли, неначе з поля орда дика.
Не жаліли ані жінки, ані чоловіка.
Кого бачили при зброї, того убивали,
В хати, в храми уривались і все грабували.
Ґвалт над містом піднімався, все навкруг палало.
Зграї вороння у небі здобичі чигали.
В мене думка про Орисю. Меч не випускаю.
Де біжу, а де дорогу собі прорубаю.
Вже біля самої хати на загін нарвався,
Що на вулиці всі хати грабувати взявся.
Я, неначе пардус бився, але їх чимало.
Хтось списом у спину вдарив…і усе пропало.
Уночі прийшов до тями. Все навкруг палає.
Крики, стогін, божевілля – то орда гуляє.
Зібравсь з силами, до льоху заповзти вдалося.
Там ще кілька днів сидіти мені довелося,
Поки та орда забралась, місто полишила.
Трохи затяглася рана, додалося сили.
Якось вибрався нагору. Київ не впізнати.
Лише комини стирчали, де стояли хати.
Люду ніде і не видно, собаки ганяють
Та ще зграї воронячі хмарами літають.
Поховав я батька й матір, заодно й сусідів,
Тільки мертвої Орисі ніде не увидів.
Десь погнали у Залісся чи орда забрала,
Може, бідну та нещасну за море продала.
Думав, що один зостався на весь град, одначе,
Тих, хто теж порятувався недалік побачив.
Десь ховалися, навалу ту і пережили.
Значить, не усіх прокляті ординці побили.
Значить, будем далі жити, Київ будувати.
Не змогли убити Київ суздальці прокляті.
Незабаром стольний город Київ відродився,
Хоч не такий метушливий, як раніш зробився.
Андрій свого стрия Гліба над містом поставив,
Щоби іменем Андрія той Києвом правив.
Не схотів я попід князем отаким ходити,
Тож зібрав свої манатки та й подався звідти
До Білгорода, до Мстислава проситися взявся.
Тож у князевій дружині скоро і зостався.
Мстислав не сидів на місці, завжди у дорозі,
Піднімав свою дружину часто по тривозі.
То половці, то клобуки, на Волхов ходили.
Мене, правда, новгородці ледве не убили,
Як ми з суздальцями разом місто штурмували.
Лиш заступництво Господнє мене врятувало.
Та то таке… Де б не був я, то всюди питався
Та Орисиного сліду по світу шукався.
Все даремно. Мов під землю люба провалилась.
Мабуть-таки, десь за морем, в греках опинилась?!
Кілька років князь з братами з Андрієм мирились,
На його замашки дикі терпляче дивились.
Та і він не намагався братів зачепити,
Потім щоб не довелося про те пожаліти.
Коли Гліб спочив у Бозі, може і зарано,
Віддав Андрій Київ брату Мстислава Роману.
Та той «мир» був тимчасовий, колись би урвалось,
Бо ж суздальцям всіх під себе підім’ять бажалось.
Ростиславичі ж не надто скорятись хотіли,
Бо боротися з Андрієм відчували сили.
А зчепилися з-за чого? Новгород ділили.
Суздальці давно на нього око положили.
Ростиславичі ж під себе його лаштували,
Бо з Олегового часу ще таке бувало,
Що князь київський у місто садив свого сина.
Під Києвом новгородці ходити й повинні.
Андрій страшно розлютився, вважав – має право
По всій Русі самовільно вирішувать справи.
Тож велів братам, щоб швидко з Русі забирались,
Сіли тихо у Смоленську, там і залишались.
Племінника Ярополка й Всеволода – брата
Прислав, щоби у Романа Київ перейняти.
Роман вівся боягузом, за стіл не чіплявся,
Взяв дружину і тихенько у Смоленськ подався.
Та Мстислав з братом Давидом коритись не стали,
Із Києва тих заїжджих прийшли та прогнали.
Брата Рюрика на Київ князем посадили.
Андрієвим посіпакам з Русі повеліли
Чимскоріше забиратись у своє Залісся.
Зрозуміло, Андрій з того страшенно завівся.
Прислав мечника він свого Михна передати:
Рюрик має забиратись у Смоленськ до брата,
Давид в Берлад нехай пхає, а, щодо Мстислава,
То на Русі залишатись він не має права.
Нехай їде світ за очі. Мстислав, як почув те,
То поблід, за меч схопився і зробився лютий.
Позвав мене, ще трьох воїв, велів Михна брати,
І бороду і волосся йому зістригати.
Той стояв такий нахабний перед моїм князем
І, що той серйозно мовить, не повірив зразу.
А ми його попід руки гарненько затисли.
Він пручався так, що в нього і сорочка трісла.
Ілля взяв свого ножаку, поки ми тримали,
І його оббалабонив, що аж заблищало.
Тоді вивели з світлиці княжої й турнули,
Передати привіт князю сказать не забули.
То для будь-якого воя страшенна образа –
Бороди позбутись. А ще більшою для князя
Його була. Андрій, звісно страшно розлютився.
Готувати похід помсти на нас заходився.
Став полки свої скликати: суздальські,
рязанські,
Владимирські, білозерські і переясла́вські,
Муромські, ростовські ще і новгородські з ними.
Князів більше двох десятків керувало тими.
Ратників півсотні тисяч під стяги зібрали.
Правда, що не під Андрія отого началом.
Чи злякався, що, як піде, його «вірні друзі»,
Що при ньому перед князем повзають на пузі,
Когось іншого посадять на стіл у Владимир.
Ходять чутки, що у князя нелади із ними.
Тож іти сам побоявся, Юрія відправив -
Малолітнього синочка. Отакі то справи.
Радник Борис Жидиславич талантів не має,
Як потрібно воювати – ні греця не знає.
Тож ні Юрія, ні його радника отого
Князі всерйоз не сприймали. То і слава Богу.
Андрій же напутнє слово сказав перед раттю.
Велів Рюрика й Давида із Русі прогнати.
А Мстислава живим взяти, до нього доставить,
Аби зміг, як Андрій мовив, мізки йому вправить.
Коли вістка про похід той до Русі дісталась,
Ростиславичі від того страшно налякались.
Роман засів у Смоленську – «моя хата скраю».
Мов відношення до того взагалі не має.
А, Андрія щоб не злити, дав свою дружину
Для походу проти братів. Правда, велів сину
Полк смоленський в похід вести. Прикинувся, клятий,
Наче хворий, що і кроку не може ступати.
Рюрик теж перелякався та Київ покинув
І у Овруч свій удільний поскоріше двинув.
Тільки Мстислав із Давидом битись побажали.
Із дружинами своїми в Вишгороді стали.
Київ їм не захистити, великий занадто.
Та й не встигли іще стіни навкруг підлатати
По Андрієвім погромі. Вишгород, при тому,
Стояв міцно на дніпровім березі крутому.
Навкруги рови глибокі і вали високі.
Тож не просто підступитись ні з якого боку.
Давид довго не усидів, небавом зібрався
І з дружиною своєю у Галич подався
В Ярослава Осмомисла помочі просити.
Тож один Мстислав й зостався місто боронити.
Із високих стін ми лівий берег розглядали,
Бо зо дня на день приходу ворога чекали.
А він і не забарився. Скоро закуріло,
Військо Юрія на берег лівий підступило.
То по стягах було видно, не треба й питати.
На цей берег не спішило, взялося чекати.
Скоро підійшли до нього полки Святослава.
Слідом прибув Володимир із Переяслава.
Ростиславичі привели свої полки в поміч,
Брати менші Андрієві прибули по тому –
І Всеволод, і Михалко. Коли всі зібрались,
То тоді на правий берег, на Київ подались.
Зайняли град стольний, але довго не стирчали,
Тільки ще орду клобуків собі доєднали
Й на Вишгород подалися. Розтяглися раті.
Одні тільки із Києва взялись виступати,
А другі уже зі стін нам стало добре знати.
Першим Всеволод примчався. З Андрієвим братом
Ігор з полком сіверянським. Здобичі бажали.
Тому перші під Вишгород вони і примчали.
Молоді ще та гарячі. Полки шикували.
В центрі Всеволод та Ігор з дружинами стали.
Новгородці та ростовці боки їм прикрили.
Ми із князем за тим дійством із башти слідили.
А Мстислав же теж гарячий. Не схотів сидіти
За стінами, повелів нам виходить на битву.
Кінні лучники найперше у бою зіткнулись.
Стріли хмарами знялися, дзенькання почулось,
Як ті стріли в броні бились. Перші вбиті впали.
А кінні один за одним по полю ганяли.
Все ж не витримали гриді, стали відступати,
Бо ж ворожих сил супроти них було багато.
А князь кинувсь навперейми, завертати взявся.
Видавалося, він смерті зовсім не боявся.
Став кричати: - Що ж ви, браття, зовсім честь забули?!
Що втікаєте? На князя погляди б звернули!
Я ж їх війська не боюся, хоч їх і багато.
Ладен один проти всього того війська стати.
Бо надіюся на Бога, честь оберігаю.
Та про вашу мені клятву нагадати маю.
Проявіть же свою вірність і мужність сьогодні!
І подіяли слова ті на них благородні.
Розвернули свої коні, знову в бій вступили.
І тут ми – важка кіннота з усієї сили
У Всеволода полк врубались. Від того напору
Його гриді лягли трупом, подалися скоро.
Кинулись було втікати, але новгородці
І ростовці, що стояли в тих гридів на боці,
На нас з боків напосілись. Все раптом змішалось.
Ми в оточенні ворожім, мов леви рубались.
Крики, стогін, мечів дзенькіт, тріск списів лунає.
Сотні людей пил угору хмарою здіймають
Так, що вже й не розрізнити, де піший, де кінний.
Ми продовжували битись спиною до спини.
Поки стали відчувати - натиск став спадати.
Тоді стали ми до міста шлях свій прорубати.
Нас не надто й намагались спинити, тримати.
Поранених було купа, вбитих – небагато.
Ми до міста відступили, вороги – від міста.
Не схотіли після раті знову і бійку лізти.
Незабаром показались всі ворожі сили
І Вишгород облягати вони приступили.
Тяжко було у облозі. Дев’ять тижнів цілих
Вони пхалися на стіни, взяти їх хотіли.
Ми на місці не сиділи, частенько, бувало
Виходили за ворота та у бій встрявали.
Щоб не надто розслаблялись вороги під містом.
Хоч багато було вбитих й поранених, звісно.
Але суздальці не надто також почувались,
Навіть, в таборі своєму весь час озирались.
У Мстислава свої люди були поміж ними.
Тож ми знали, що чинилось між князями тими.
Юрій був авторитетом між князів не надто,
Тож Святослав з Чернігова взявся керувати.
А других князів то, звісно, дуже дратувало,
Коритися «самозванцю» вони не бажали.
А тим часом їм у поміч Ярослав припхався
З Луцька. Вже наш час останній надійшов, здавався.
Але, виявилось, зовсім по-другому склалось.
Бо ж князі на стіл великий сісти сподівались.
Ярослав прийшов не просто, Ольговичів тиснув,
Щоби саме він на стіл той сів небавом, звісно.
Святослав же сам збирався на той стіл сідати,
Не схотів він Ярославу те місце віддати.
Ярослав на те озлився, став перемовлятись
З Ростиславичами, потай про стіл домовлятись.
А Мстиславу того й треба. Чом згоду не дати?
Хочеться на стіл великий? То можеш сідати.
Вирішивши те питання, Ярослав подався
До Білгорода, де тим часом Рюрик заховався.
Мстислав велів своїм людям в таборі ворожім,
Може вони на клобуків подіяти зможуть.
Бо ж ті київському князю підкорятись мали.
А ті, як про Ярослава й домовленість взнали,
Заявили Святославу, що табір лишають
І віднині союзникам вже не помагають.
Увечері ті клобуки всі скопом знялися.
А весь стан на те ворожий з острахом дивився.
Наші люди поміж ними ще й чутки пустили,
Що клобуки Ярославу у поміч спішили,
А той військо привів, щоби нам допомагати…
Для утомлених боями треба не багато.
Смута в стані почалася, крики долинали.
Видно, ті чутки їм страху добряче нагнали.
Наступила ніч та крики голосніш здавались.
Ніхто не міг зрозуміти, що ж там відбувалось.
Воєвод ніхто не слухав, у страху всі були.
Паніка розпочалася, як раптом почули,
Що підходить враже військо. Наші постарались.
І тоді вже враже військо зовсім налякалось.
Тисячі зірвались з місця, до Дніпра подались.
В лодії свої скоріше на весла всідались.
Не чекали, доки інші сядуть, вигрібали.
Битися поміж собою за лодії стали.
Мстислав суєту помітив, зумів здогадатись,
Що ж там робиться, дружині повелів збиратись.
А що нам збиратись? Ми ж то броні не знімали,
Із мечами попід боком всі ці тижні спали.
Відчинилися ворота й ми вдарили дружно
На ворожий стан, взялися «помагать» оружно.
Кого встигли, доганяли, голови рубали.
А, хто опір не чинив нам, то у полон брали.
Вже до ранку від ворога й сліду не зосталось.
Все добро в ворожім стані нам тепер дісталось.
А добра того багато, адже рать чимала
Руські землі покорити з півночі припхала.
Було тут і купи зброї, і срібло, і злато.
Було що у свої торби дружинникам взяти.
Я й собі, хоч втома брала, наклав добра в торбу.
Ще у один віз забрався, промишляти щоби,
Коли раптом чую голос знайомий: - Микуло!
Для мене неначе вітром минуле дихнуло.
Озирнувся, стоїть поряд кохана Орися.
Я аж вибалушив очі, стояв та дивився
І очам отим не вірив – чи не привид бачу?
А вона мені на груди кинулася з плачем.
Її сльози вмить всі страхи із душі прогнали.
Отак ми удвох із нею довгенько стояли.
Навкруг вої метушились добра запопасти.
А я знайшов найдорожче для себе багатство.

Тиснуть горло кліщі - слова
Чужі в рідній хаті
Ти терпиш бува, боїшся
Зойкнути кричати
Плакати також забув вже
Як колись "по-свому"
Недовчене забуваєш
Вернися до дому

Нині все перед тобою
Ніщо незакрите
Перемогти мусиш болі
А братам всесвіту
Говори як вчитель в школі
- ПЕРШ ЗА ВСЕ ОСВІТА
Брати схочуть зрозуміти
Повір зрозуміють
Дурнота взяла профіти
Більше не здуріють

Ти щасливим тоді станеш
(Всі липнуть до тебе)
І ти стаєш для них паном
І так власне треба
Нехай вірять нехай знають
Що ти тепер дужий
І нехай тебе вітають
Й вірять що їм служиш
Ти йди вперед нехай бачать
Не збивай їх з віри
Роби своє, а це значить
Ставай командиром

Стискай долоні великим
З твоєї громади
Коли кричать слухай криком
Й хоронись від зради
Зрадники при тобі будуть
У вишиваних ризах
Повір вони будуть всюди
На верхах і низах
Будуть гарні говорити
А може й співати
Так щоб зраду затаїти
А тебе приспати
Чи їм вдасться ти є паном
Все перед тобою
Щоб не було діл поганих
Рухай головою
У3/1

Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?

Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, береги невсипущі?
Хто допише майбутнє з-під сотні замків?

Я, напевно, заснути ніколи не зможу,
Доки місія ця наді мною висить.
Я далекі поля розбуджу, розтривожу.
І постане Месія, як втрачена мить.

Так постане закон у кайданах терпіння,
У лабетах дощу і заковах роси.
І навік загартується бите сумління
У болючих вогнях вікової краси.

13 листопада 2025

Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
Не турбуй мене ти марно,
хай мої видіння
розчиняться у вітальні
стогоном осіннім.
Розхлюпоче серце ласку
поспіль берегами.
і освятить Божу паску
в урочистім храмі.
Сонце блисне поміж вії
зайчиком яскравим
І в душі моїй посіє
кольорові трави.
Ось тоді прокинусь, вітре,
вмитися росою,
щоб веселкою розквітло
небо на ді мною.

27.04.2026р.

Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Мерхнуть сумно вогні зоряниць,
Попишавшись удосвіта цвітом, -
Коли я вже лежу горілиць,
Усміхаючись сонцю і світу.
30.04.26

Авжеж,
Це саме той час та місце,
Спалити все опале листя,
Бо скінчилась злива.

Ти теж
У хаосі був створений,
Задля гармонії обраний,
Поширити диво.

Знайдеш.
Полум’я тремтить та не гасне,
І відбувається все вчасно,
У потрібну мить.

Лиш стеж,
Чим годуєш голову та шлунок,
І який до Бога твій стосунок —
Дізнатись пощастить.

Дійдеш.
Освітити пітьму чи сяяти в ній?
Життя — то наслідки твоїх дій,
Ще суміш волі та відваги.

Чи заснеш?
Я знаю, сон буває добрим,
Та вибратись з-під ковдри
Я бажаю тобі наснаги.

Відчуй, побач,
Зсередини свою сутність.
І тоді зазнач:
Нічого нема, тільки присутність...


2024