Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!

Але коли десь там, у далині
вітри вляглись, коли стихії лють погасла,
над вечір серед тиші розцвіла прекрасна
веселка осяйна в голубизні —
жадана,
чиста
пливе
над нами.

(я хочу веселкою стати
в неспокої неба твого)


(2026)

блукаю по аеропорту
згадую з тобою розмову
про те, як потрібно жити.
знову!

ах, мам

...і ніколи чогось чекати
не повернути життя назад…

ах, мам

…і що прийде моя пора…
квитки на руках

ах, мам

я відлітаю, відлітаю
тепер я точно знаю! —

я ТАМ…

2024

Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.

Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
меди проливши в чорне око мрев.

я тут живу, бо сміла тут ожити -
у буднях оцифрованого сну.
За ці орелі - в товщу світу вшиті -
дякуськи, Творче - Хвиле на піску.

Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.

Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю,
Але спотикаюсь між грудок і снів.

На місці ялинки розверзлася пустка,
Яка поглинає спустошений люд.
Немає у Бога і чорта відпустки.
Для виправлень долі не надано люфт.

На місці ялинки влаштуєм багаття
І будем стрибати в потоках вогнів.
Спалімо недолю і чорні прокляття
У посмішках ночі, у вогнищах днів.

21 січня 2026

По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Дрон упав десь зовсім поряд,
Загорівся небосхил.
Скільки злості, болю, горя
І війни нових могил.
В небесах ракета свище,
Жах проймає до кісток.
Загубив на кладовищі
Бог натільний образок.

14.07.2026р.

Шестиразова призерка Олімпійських ігор!
Хіба треба тут щось додавати?

Якщо запитати Ольгу Харлан,
сучасної ери княгиню:
а чи взагалі це реальний план
перемогти Україну -
на килимі, чи на татамі?
Чи у жорстокій війні?
Відповідь знаємо ми з вами:
ні!

2024 рік

У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26

Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

те "я" - останнє в зграї літер
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот

те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
залиш тут по собі солодкі сни

зим безрозсудний час... навмисно
забиті ртутні палі при вікні
не рай - це вже опале листя
коли "до біса все" - "О, Боже мій"

відкриті вени вітру... звички:
коли зникає дим - вогонь замре
а об скоринку ніжну річки
не тре підошву Всесвіт... просто жде...

 
Дивлячись у вікна
Як дощить оцей
Дивлячись у вікна на, на
Так ніби навколо
Лиш тільки дощ, про все
Мов що знапастило мене, знаєш
Якби на мені от, ядро & цеп
Так! Ей! Знаєш, є думки
Які заважкі для тебе
Чи втримаєшся завтра
 
Бо, о це, коханий, неможливо
Зі всього хотіти лиш осьцю любов
Змилуйся, змилуйся, о змилуйся
О, коханий, неможливо
Зі всього хотіти лиш до тебе
Ні, не кидай мене, ні
Боже мій!
Ось тебе нема, я же прагла любити
Обійнявши тебе, до останнього дня
До кінця, до кінця
Так! Ей! Ей! Вже знай!
 
Бо це, о, коханий, неможливо
Анічого більшого не бажаю від тебе
Як же так, як так, о, як же так, ей
Бо це, о, коханий, неможливо
Як же, як це, ні, ні, ні, ні, ні . . . . є, є, єй!
Хай би хтось довів мені, довів, чому
Все, що я хочу, лиш тебе одного
Щоб ти знав, що потрібен, ти потрібен, рідний
Скажу, не розумію, серце, але прошу якийсь шанс
Я намагатимуся, на ма га ти му ся
Серце, якщо будь-хто в світі хоче ту й саму кляту річ
Якщо будь-кому в світі потрібна та й сама однісінька річ
Як я сподвигатимусь, щоб любити тебе
Як я сподіватимусь, щоб ти любив теж . . .
 
Я не розумію, як сталось, що ти пішов
Я не розумію як половина світу досі плаче, бачте, той час як
інша половина світу плаче теж
Я не можу цього звести
Дивися, якщо в тебе буде хлопець на один день, дивися
Скажімо, якщо ти хочеш хлопця всі 365 днів, гаразд
Ти не отримаєш його на 365 днів, ти отримаєш його на день, нє?
Бо я кажу тобі, цей один день ліпше за життя, оттак
Тому що, знаєш, мож сказати, авжеж мож поплакати за тими
іншими 364, але ти при цім втрачаєш цей саме день, все що ти маєш
Це зветься любов’ю, нє?
Як воно є, нє?
Якщо ти маєш нині, то завтра тобі ні до чого, бо
Без потреби, і це якби факт, що ми з’ясували в потязі
Завтра не суть окрема подія, нє?
Усе той самий драний день, ет
 
Тобі потрібно, втлумивши печаль
Треба вхопити його мовби в останню мить у житті, бейб
Треба вхопити його, оу, тримати його
Одного дня тягар впаде на твої плечі, бейб
Він буде непідсильним, він заважатиме
Він буде начебто ядро, ядро – о, теє
Що на цепі
 
 
 
 
 
 
 
 

Таємний кут у скалках скла
Ховає в сон чужі страхи.
Тут все разом - зола й смола
І день і ніч, вовки й птахи.

Добро і зло - чужі світи!
Таємний кут між маяття.
Спочинь і ти на самоті,
Коли потрапиш в укриття.

Де всі разом і всі одні,
Де хліб і кров, вода й сеча...
Пусти й мене! Подай мені -
Не мир так меч, чи блиск меча!

Сховавшись в закутку століть
Зло сухозлотне між ікон
В очах засліплених горить
І смерть виконує закон.

Таємний кут. Таємний знак.
Таємний бік, де сенс життя -
Любов і біль і переляк
Перед дверима в небуття...

Скинувши зажуру із чола,
Дочекавшись слушної нагоди,
Врешті-решт зустрілись, узяла
Трохи коньячку і бутербродів.

Як давно не бачились. З-під вій
Очі ніжні, мов черемха біла.
Бачиш, як завчасно, любий мій,
Від думок невтішних помарніла.

Вицвіли зіниці чарівні,
Плуг обличчя борознить донині.
Нещодавно снилися мені
На світанку незабудки сині.

Тож тримаюсь, бо завжди казав:
«Скільки тої радості у світі?»
У яскравих полисках заграв
Бешкетує малино́ве літо.

П'є нектар із чашечки бджола,
Коники в траві на скрипках грають.
Так давно, коханий, не була
У блаженнім затишку розмаю.

Сиве хмаровиння із гори
Дивиться на яр підсліпкувато.
Пам'ятаєш наші вечори
Ще до приголомшливої дати?

Ти натхнення у мені черпав,
Я в тобі: підтримку і відраду.
Обпікала водяна ропа
Душі у міфічнім Ельдорадо.

Золоті присвячував пісні,
Ружі дарував, вінки сонетів.
А тепер печалі навісні
Божевільно я трощу на злеті.

Обираю самоту сама,
Дотліваю в купині багаття,
І нікого, хто б за чуб тримав
Над безоднею мого закляття.

Та й ніхто у світі, милий, цім
Втішити мене від мук не здатен.
Час не виліковує, а втім,
Лиш тамує гострий біль утрати.

День новий на згарищі плете
Павутиння темні гобелени.
А молитва трепетна, проте,
Просить в Господа благословення.

Тиша навкруги... гранітний край...
Кладовище Байкове... могила...
Ось і все, мій рідний, спочивай...
Відпусти, щоб тут не голосила.

11.07.2026р.

Як у коханні щось не йдеться,
Почуй його в гебрайській мові,
Відчуєш силу, бо ж на кохам
Вкраїнське слово озоветься.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях вкоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш у мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не тільки у вікні твоєму світить.

Мороз тривожний покриває розум,
Зігравши в лісі тужну "Лакримозу".
Він відчуває, ніби звір, загрозу
З минулого сумного паровоза.

Думки укрились льодом, наче плесо,
На втіху і розраду злого плебсу.
На нім впаде невинна поетеса
І закружляє в захваті Кортеса.

Мороз не зупиняється в дорозі
У тріснутій напруженій тривозі.
Дай Боже розминутися на розі
Із вершником минулого в знемозі.

21 січня 2026

Я пишу книгу думками —
вона захоплено пише мене.
Та щойно формується намір,
особисте краєвидом стає.

Поглянь — ось життя розгорнулось
сторінками яскравих уявлень,
де кожен випадковий малюнок
прозоро сенс відкриває.

У чернетці випробувань
немає помилок — є тільки шанси
у свободі здобути свій досвід,
підсумок без прохань з’являється.

Усе лаконічно існує: твій стиль,
твої фарби і звичай.
Життя пише себе безупинно
і знає тебе в обличчя.

 сів і віршик написав
 чом би і не віршик
 утомившись від вистав
 їй же бо незгірших
 потуравши тим і тим
 лагідним і щирим
 сяйнооким і сліпим
 у бедламі віри
 у польоті навмання
 через неповторне
 хай комусь і маячня
 добре що не порно
 кактус на вікні розцвів
 задзвеніла тиша
 на перетині часів
 може навіть вище
 

Вмить тануть вогні.

Ти — графіка Матісса

на синій стіні…
Тут - крапка.
Завіса.

2026 рік

Таксопарку міського шофер
Пішоходом працює тепер.
Залишко́ве пальне
Він продасть і гульне,
Як і всякий місцевий шофер.

А товариш його на «Рено»
Перевозить усяке майно
Із горищ і мансард
Вже не в перший ломбард.
І заробить на краще майно.

Самогонник-дідок з Погребищ
В апараті запаює свищ.
А свистяча труба
Не годиться хіба?
Дуже дивний дідок з Погребищ.

Переходив убрід Каттегат
Дяді Стьопи книжкового брат.
Він колишній моряк,
І не може ніяк
Не заходити у Каттегат.

На базарі в селі Каргала
Утворилася купа мала –
Хаотично, сама.
Це порядку нема
З покупцями в селі Каргала.

Насреддін, що живе в Бухарі,
На мотузці сушив сухарі
Клієнтурі хурдиг.
А на віллу не встиг
Заробити на них в Бухарі.

13.07.26

Спустився вечір на поля й ліси,
Обрій палав рожево та червоно.
І від цієї дивної краси
Зринув у душі приємний спомин

Про юнії літа. І вечори,
Наповнені любові почуттями,
Як зустрічались цієї пори
Й кохали із тобою до нестями.

2022 р.

Прибите хвилями до берега,
Лежить загублене весло
І все вслухається у шерехи,
Яким утратило число.
Але не чутно веслувальника
Гребків вздовж берега давно, -
Отож у руки віршувальника
Потрапить зрештою воно...
13.07.26