Порину в сон чудовий і величний
Без страхітливих тюрем і тортур.
Чарівний птах у майбуття покличе,
Де вже нема маркізи Помпадур,
Де сяє світ новий, багатоликий,
Де розвалився споконвічний мур.

Нарешті висплюсь після злої битви,
Здолавши лютість вовка і змії.
Історія із мамонтовим бивнем
Нарешті відпочине на землі.
Та спокою не буде навіть близько.
Прозріння прийде в праведні краї.

Цей бій точитиметься у людині,
Нещадний, непохитний і святий.
Коли гряде рокована година,
Настане смерч важкий і вогняний.
І ляже попіл на покоси днини.
Спочине дим невтомний польовий.

31 грудня 2025

 У Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві проводжали в останній політ у небо українського бойового пілота, який був більше відомий своїм позивним «Джус». Він - один із тих, хто складав легендарний образ - Привид Києва…

«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
не раз дивився смерті у вічі.
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

2026 рік

На Івана, на Купала
Дощ рясний пустився
І хмаринка пропливала
Та розправив крила

Вітер й полетів назустріч
Тим, хто край ставочка
Збирав квіти й плів віночки
І пускав на воду.

Їх і вітерець відносив,
Щоб пливли швиденько,
Наче човники маленькі
І дістались тому,

З ким усе життя прожити
Дівчатонька прагнуть,
Почуттями дорожити -
Ніжністю й коханням.

2021 р.

Знову спека шалена
Непорушно стоїть, -
В'яне пагін зелений
І зривається цвіт.
Ні хмаринок над нами,
Ні поривів вітрів, '
Лиш пече до нестями
В глибині літніх днів.
24.06.26

Там гранями грановані
гранітні труни,
що надійно сховані…
І в них мерці
алмазні
сяють,
яких живі
не поважають.

2026

Скільки думок розчинилось у вчорашньому дні, Елевтеріє?
Скільки лунає вільних та приречених «ні» серед сірого натовпу?
Мені здається, що у буття кровоточить артерія.
Воно може померти від серцевого спалаху.

Я знаю, що ти просто міф, Елевтеріє.
Напевно, тебе вигадав боягуз, якому хотілося жити.
Найголосніше зустрічають завжди тільки померлого;
померлих усі люблять, померлим постійно приносять квіти.

***

І якщо раптом
будь-що
ціннішим стане за життя,
і річка перелякано
назад потече,
згадай, будь ласка,
про своє дитя
і плюнь, Елевтеріє,
три рази через плече.

Серпень 2023

 
Більш не буде тут такої ось, як ти
Більш не буде ось такої, хто би
Щось витворяв подібне, о
 
Чи даси мені той шанс?
Спробуєш хоча би, га?
Зупинися, згадай-но
Ми були разом
Разом, хай там як
 
Якщо знайдеться в тебе вечір
Для манер моїх
Одразу я оце віддячив би
Тобі із почестями
Я знаю рухи всі і думки
І думки
І думки
І думки
І думки
І думки
І думки
 
Чи зупинишся ти і здивуєшся
Що видиш ти?
У депо залізничному
Де тюрма поволі тліє
Але що, я волаю, без тями
Грай, о брате
 
Чи зупинишся, щоби сягнути
Що в тім чутті?
Холодні щелепи грізлі
І п’яти твої
Зупиняєшся щось мимрити
Це берег суботи
І світ увесь рятівник
Хто міг би коли-небудь, коли-небудь . . .
Просити ще?
Чи пригадаєш?
 
Чи припиниш
Чи припиниш о, біль?
 
Більш не буде тут такої ось, як ти
Більш не буде ось такої, хто би
Щось витворяв подібне, о
 
Чи дозволиш іще шанс?
Спробуєш хоча би, га?
Зупинися, згадай-но
Ми були разом
Разом, хай там як
 
Як тобі вже зупинитися
Як мені жить
Там десь на луках
Ти ж полем біжиш
Я самотній для тебе
І я плачу
 
Потій, дивись-ото
Оптична обіцянка
Хехехе
У смерті і в пеклі
Ще до народження
Звісно
Подружка
Одне розв’язання
Чи не дивовижно?
 
 
 
 
 
 
 
 

Бджола і джміль
Разом, куди не глянь,
Вона бешкетниця,
Він – лицар.

На полі квітів
Ласують нектар,
Гуде коханий
Біля чарівниці.

Такий пухнастий
І рудий клубок.
Вона ж до нього
Простягає крильця,

Струнка, легка,
Плете у промені танок,
Тепліє радість
У черевцях обох.

Протоптую стежину у снігах,
Єдину, неповторну і глибоку.
Іду снігами, нібито у снах,
Гамуючи ненависть і тривогу.

Протоптую стежину у полях
Прологом у небачене майбутнє,
Яка укаже подорожнім шлях,
Єдиний і по праву незабутній.

Протоптую стежину у серцях,
Болючу, навіжену, первозданну.
Допоки пломінь духу не зачах,
Народжується неповторна панна.

Протоптую стежину у морях.
Іду водою в далі невідомі.
Пізнаю душу у чужих краях,
Де грають тіні світлі і зникомі.

31 грудня 2025

 у своїй непрозорій стихії
 віршувати
 недбало як слід
 відкидаючи ревнощі хитрі
 розбиваючи сяючий лід
 у коморі своїй
 саркастичній
 обдираючи рештки шпалер
 зволікати дедалі вище
 мов приземлений
 монгольф’єр
 мовби відомості недоцільні
 зі стандартно друкованих слів
 або рима у апостилі
 що її аніхто не просив
 

До думки добирай ретельніше слова:
Напружиться нехай спочатку голова,
Ніж потім, як у світ гайне твоя дурниця...
До думки добирай ретеніше слова.
(22.06.26 р.)

Сонце жаром запашіло
І відразу вітер стих, -
І вогнем взялося тіло,
І робити важче вдих.
Усього проймає потом
Й обпікає водночас, -
Сонце встало до роботи
І отак гартує нас.
23.06.26

— Ти… хто???
— Я є стопка твоя.
А в стопці — ковток.
В ковтку цілий світ,
що із пляшки відлитий.
Я є тиха радість і смуток
В твоїй алкогольній молитві.
— З тобою все добре.
Без тебе —
лиш морок похмільний…
Нехай так потворна
моя поведінка, —
то світлим хай буде
найтонший політ,
і ніжно відбудеться
дотик підлоги.

2025

Зустрів я сирену в своєму житті,
Вона мене причарувала.
Голосом, співом у лютій пітьмі
Вона мені світло давала.
Її погляд п’янкий душу мою
Омивав морською водою.
Мріяв я створити сім'ю
Та обернулося то все сльозою.
Хвилі в душі та лютий шторм —
Це все, що на мене чекало.
П’янкі вигини її форм
Розбивали броню драккара.
Вітер сильно штовхав хвилі морські,
Піна в них замість злості.
Вигляд мали, наче вершини гірські,
Сіллю пекли мої кості.
З хвилі на хвилю літав мій драккар,
Від того він ледь тримався.
Під поглядом з неба розлючених хмар
Драккар по-троху ламався.
Я розумів, що я потону,
Що з моря я наковтаюсь.
Я розумів, що вдарюсь в стіну,
В рифи, але не каюсь.
Сирену ту я покохав,
В той день я збожеволів:
Слабким, залежним я тоді став,
Не міг я жити без моря.
У богів я про неї питав,
Вони лиш розвели руками:
— Її інший моряк до себе забрав,
А ти плавай світами!
Знову поринув я в лютий шторм,
Не знаю, як тоді вижив.
Гнів розпікав мене, наче той горн,
Я дивився поглядом хижим.
Мабуть Локі зі мною так люто грав,
Бо було в житті йому нудно.
Крім мене не мав жодних він справ
І так ламав моє судно.
Мабуть несу і прокляття від Ньйорда
Що в морі так не щастить.
Море розіб’є човен об фйорди
Й скоро настане та мить.
Йормунганд мене проковтне,
Піду я в гості до Хель.
Хель мою голову вмить відітне,
А потім наллє собі ель.
Нігті мої підуть на Нагльфар,
Що попливе в Рагнарок.
З черепа питиме кров, як узвар,
Закінчиться у Мітгарда строк…
24.11.2024

Наші струни життя не резонують,
Грають вони, на жаль, в різнобій.
Не вірю вже в те, що відьми віщують,
Мабуть, піду знову я в бій.
Кожна наша струна —
Це різна тональність,
Моя справа — війна,
Твоя справа — звичайність.
Звичне життя — мабуть, не для нас.
Інше наспівано в піснях нашої долі,
Сумно співає мою контрабас,
Мелодія та в ля-мінорі.
Пісню співаєш ти немов скрипка,
Смичком у тебе, на жаль, є не я.
Руйнує стражданням мене таке дико,
І недосяжна мрія моя.
Ти лиш скажи, може я помиляюсь?
Та поки я бачу тільки таке:
Кохати тебе я зовсім не каюсь,
І кохання на смак,як японське саке. +
20.11.2024

Якби я вмів малювати —
Я б Тебе малював.
Якби я вмів співати —
Я б для Тебе співав.
Та найкраще Тебе змалювали
Твої рідні, чудові батьки.
Вони, мабуть, для тебе співали,
Що тепер співаєш і Ти.
Настусю, Ти — моя муза.
Для Тебе я це пишу.
Кохання пече, як медуза,
Та кохати я не лишу.
Може якось з Тобою та Владом
Ми поїдемо на Ісик Куль…
А може з маленьким чадом
Подалі від пострілів й куль.
Омиємо руки і ноги
У надзвичайно чистій воді,
Відпочинемо там ми з дороги,
Наробимо фото тоді.
Пробач мене за ці мрії,
Так мріяти я права не мав,
Та без примари надії
Я б давно вже пропав…
19.11.2024.

Якась зла відьма зле погралась,
Мене у тебе закохала!
Для мене наче мавка Ти
І спершу змусила цвісти,
Та потім виросла зневіра,
Яка зжирає навіть звіра,
Що потрапив у капкан
І виє від болючих ран.
Від болю я страждаю дико,
На всіх кидаюся я з риком,
Наче я той дикий звір…
Кохаю я тебе, повір!
Без тебе світ мені немилий,
Без тебе я втрачаю сили,
Без тебе наче неживий,
Настав кінець всіх моїх мрій.+
19.11.2024

Я танув у Твоїх обіймах,
І час зупинити хотів,
Та це буває лиш в фільмах,
Тому я на самоті.
Я час прожитий з Тобою —
Отих лише декілька днів,
Запам’ятаю навіки з лихвою,
Бо лиш в ті моменти я жив.
Жив може не дуже щасливо,
Та зі мною тоді була Ти.
І серце диктувало щемливо,
Мої майбутні вірші.
Так солодко було й так гірко,
Що поруч була тоді Ти,
Від відмови лишилася дірка,
Яка веде в засвіти.+
18.11.2024

П’єро в камуфляжі пише вірші,
Бо від кохання він злого страждає,
Ллються сльози з самої душі,
Як їх спинити він досі не знає.
Кохає її восьму тисячу днів,
А вона не відповідає,
І, мабуть, бере її сильний гнів,
Коли він у неї віршами стріляє.
Той кожен постріл їй остогид,
Куди дітися вона вже не знає.
І П’єро в камуфляжі їй також набрид,
“Най би він далеко десь зник!”
Мабуть, в думках вона так бажає.
17.11.2024

Ти ночами не спиш:
То працюєш, то твориш.
Творчість Твоя — то є дивовиж,
Як і голос, коли Ти говориш.
Коли Ти співаєш, то в серці є щем,
Що Ти не моя, що Ти не зі мною.
Палаю до Тебе пекельним вогнем
І надто втомлений долею злою.
Я взяв твою руку, як дивились ми фільм,
Як розвивалася та мелодрама,
Було то приємно, але був і біль,
Бо в кожного з нас у серці є рана.
Не витримав я і перервав
Перегляд від лютого болю,
Бо почувався, як той нарвал
Що оточений крижаною водою.
Навряд чи я зможу нагріти той лід,
Той вітер арктичний від тебе до мене,
То може зупинить сталі політ
Кохання моє і я залишу цю сцену?
17.11.2024.

Ніхто не вартий Твоїх сліз.
Ніхто не вартий Твого болю.
Навіть переживши сотню криз
Ти матимеш кохання у долонях.
Так, можливо непотрібне.
Так, можливо від чужого.
Так, можливо це набридне,
Та я тобі не зроблю злого.
Поки живий, я завжди поряд,
Ти лиш просто напиши.
Мене чарує очей погляд…
Твоїх…Що сягає глибини душі.
Завжди прийду, ти лиш поклич.
І все життя я був би поряд,
Та якщо хочеш — просто знищ,
Втопи мене в моєму горі. +
16.11.2024.

Ти, як Дюнкерк —
Така ж неприступна,
Для воїна згубна,
І там він померк.
Потух, як та свічка
В штурмі фортеці
З пораненим серцем
У темную нічку.
Нападав він раптово,
Воюючи словом,
Відкривав усі двері.
Його прокололи
Й тіло хололо,
А душа — на папері.
16.11.2024

Десь поруч з Кіото та сплячих сакур
До Тебе прибіг Твій “Хатіко”.
Кохає Тебе, а Ти — наче айсберг,
Кохає Тебе він дуже давно.
Колись намагались його приручити
Та забути Тебе він не зумів.
Без Тебе хотілося пронизливо вити
Й забути Тебе він дуже хотів.
Забути Тебе — це щось нереальне,
Для нього Ти є улюблений світ.
Чекати Тебе так ірраціонально,
Та він вже готовий на тисячу літ.

На одязі моєму зберігся твій запах,
Такий неймовірний, такий він п’янкий.
Кохання мене тримає у лапах,
В серце втискає пальці стрункі.
Завжди пам’ятатиму дотик твій ніжний
До волосся мого, до голови.
Відсутня взаємність — це камінь наріжний
Болю мого і серце на пси…

Біль я ковтаю в промислових масштабах,
Тебе засипаю своїми віршами,
Потік почуттів я не можу спинити
Й ніхто не підкаже, без Тебе як жити?
Вночі я лежу, але спати не можу
За що ж це мені кара ця божа?
Від болю душі мене розриває,
Кохання до Тебе мене боляче крає.
Я б вперше в житті став на коліна,
Якби Ти кохала й дала б мені сина,
Якби лиш з Тобою ми були разом,
Й коханням наповнені були б наші фрази.
Кохаю Тебе, але боюся відрази,
Що знищить мене навіки й одразу,
Відрази до мене й моїх почуттів,
Тоді наді мною будуть крики круків.
Я проклятим буду без Твоїх почуттів.

Останній бій, останній подих
Останній крок без твоєї вроди.
Останній постріл, останній вибух
Моє кохання з грудей вирве.
Туга зжирає аж надто сильно,
Я вже не можу і я невільний.
Я вже полоні аж надто довго,
І я тікав від року злого.
Мене впіймали ті пси Кохання,
І рвали так, наче востаннє.
Я вже не можу, мені так гірко.
Скуштую трохи пекла сірки.
Не знаю я чи повернуся,
Пробач за все, моя Настуся.
Пробач мене, що забрав час,
Пробач за мрії, які єднали нас
В моєму серці. Та навіки
Колись закриються мої повіки,
Й перед тим Тебе згадаю,
Бо надто сильно Тебе кохаю.

Боже, зроби кохання щасливим,
Щоб був я для неї важливим,
Щоб ми колись були разом,
Зроби це своїм наказом.
Боже, з нею буду я ніжним,
Навіки буду я вірним,
Ліжко встелю пелюстками,
Цілуватиму ніжно устами.
Боже, тебе молю я так сильно,
Бо без неї так зимно,
Бо без неї погано,
А в серці кривава є рана.
Боже, без неї життя є порожнім
І щастю воно не тотожне.
Наповни життя моє змістом
І вже не буду я атеїстом.

Без надії я сподіваюсь,
Душа помирає, але не каюсь
Кохати Тебе.
Від кохання такого нікуди не дінусь,
Мене Ти чаруєш, наче ундина,
І голос твій зве…
Настільки приємний до мене Твій дотик,
Що я вигинаюсь, наче той котик,
І хвиля пливе…
Обожнюю я настільки Твій запах,
П’янію від нього, як п’яничка у барах
І дихав би ним…
Торкаєшся Ти і я завмираю,
Бо сильно й безмежно Тебе я кохаю,
Й кохання,як грім:
З тілом моїм воно резонує.
Негода в душі сльозами вирує
Як бурхливий Нарин.
Страшно мені, бо відсутня взаємність,
І кохання моє — то чиста буремність,
Нестримна, як вир.
Я б не посмів ніколи збрехати,
Бо мої почуття — то ніякі не жарти,
Мені ти повір.

Я потрапив в тунель,
З якого не вийти,
Я в череві скель,
Де нема квітів,
Лиш холод ночей.
В кінці тОго тунелю
Бачу я світло,
Залишити б скелю
Й на свіже повітря
Під погляд очей.
Лиш ТвОїх очей.
В тому тунелі
Біжу я до світла
Холодні ті скелі
Відбирають повітря,
Й шлях — то журба.
Біжу я до світла,
А світло все далі,
Біжу я до світла
В полоні печалі,
Й жорстока ця гра.
Настусю, кохана,
Ти — моє світло!
Для мене жадана
Й най же розквітне
Квітка вогню.
Най же вона
Обох нас зігріє,
І вітер кохання
Між нами повіє
І створим сім’ю.
Звичайно, Настусю,
Я Тебе розумію,
Але лиш про Тебе
На світі я мрію
Всі ці роки…
Милим насильно
Ніколи не стану,
Згораю повільно,
До вугільного стану
І це на віки.
Душа так коханням
До Тебе палає
І радість остання
Мене залишає.
Розпач в душі.
Кохання пекельне
Я відчуваю,
Тому я, напевне,
В тих стінах блукаю,
В печерній тиші…

Твоя пісня на устах,
Твоя музика в вухах —
Хочу я в бій.
Туди, де щільне повітря,
Й смерть різноманітна
Й ніхто не скаже “Стій!”.
Було важко мовчати,
Тепер важко чекати
Малоймовірних змін.
Твої на мене образи,
Невіри ті фрази
Гірше мінометних мін.
Ти для мене Богиня,
Ти для мене Святиня,
Яку б лиш берегти.
Торкатися хочу,
Обіймати щоночі,
Бо життя моє — Ти.
Жадана Настуся,
До Тебе я рвуся,
Я Твій херувім…

Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
Крупи в обличчя падають нестримно,
Пронизуючи пори і думки.
Пробуджуються невловимі рими,
Як зранені у полі вояки.
Мене штовхає щось несамовито
В обличчя снігу, в містику зими.
Народжуються істини, сповиті
Дбайливим снігом, добрими людьми.

28 грудня 2025

 розкажи мені ще
 про інакші дні
 де так гарно було
 із тобою
 дай ліричного ще
 відчуття мені
 без потреби
 сурми і двобою
 говори мені
 різні тремкості
 я хотів би
 губитись безвільно
 у моїй із тобою
 окремості
 ненав’язливим
 безневинно
 

Чебреці, чебреці, чебреці
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую, як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.

Соняшник нам конем слугував,
"Осідлавши" його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Але дні ті так швидко промчали.

Не вернути ніколи вже їх,
Лише спогади душу тривожать.
Чебреці, чебреці, чебреці,
Запах ваш у дитинство відносить.

2021 р.

Неймовірно голосна
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
Певно, слухає вона
Співи інших друзів, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі...
22.06.26

Великі, та малі — галактики.
Але в щурів є інші ієрархії:
жирніший хвіст,
якщо гостріші зуби.
І більше калу вивергаєш,
якщо більш згриз, аніж товариш.

2022