І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

22 квітня 1992 р.

Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,

Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
Щебетом зручного компромісу…

Чи прикрасять зиму кришталями
Гострі зуби велетнів скелястих,
Берегів, що зріжуть рискалями
Між зозуль гучних і попелястих? —

---------------------------------
Руки-крюки, колесо ридвану,
Коло крейди і кавказький вирій**,
Бузина городом до лиману,
Дядько дідьком у пораді щирій…

Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх пнів.
Розсипалися срібняки травою,
Укриті забуттям і бур'яном.
Вони постануть сірою золою,
Яка убила у собі біном.

16 березня 2026

Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!

Зрости одним махом,
щоб стати на захист
рідної Вкраїни
від бісовщини,
щоб передати сину
а той - своєму
козацьку силу -
звитяжну, воєнну,
щоб був повсякчас
з тобою Тарас,
поруч Леся і Ліна,
щоб в серці проніс
світлі до сліз,
п’янкі, мов трава,
священні слова
«Моя Україна»!

Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!

2026 рік

Я без щастя — безпорадна,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
З благодаттю разом добре
по крутих ярах іти
і пірнати в синє море
з башти власної мети,
пестити рожеву мрію
у колисці день за днем,
бо без радості не вмію
танцювати під дощем.
Водить літо хороводи
з блискавицями навкіс,
і хлопчиськом босоногим
зріє у калюжі світ.
Я ж лежу, війною вбита,
у волошках горілиць.
Навкруги — зелене жито
і німа безмежна вись.
Щастя кинуло, як зрадник,
а за що — я не збагну?
Тільки тиша, неба клаптик
й гострий запах тютюну.

Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?

Зведи з колін отих рабів,
що за царя себе вбивають,
живуть життям тварин напів,
і без війни життя не мають.
І, може, будуть люди з них
(наразі вепром землю риють)
і на життя – макухи жмих –
розкриють очі, і прозріють…

Остання блискавка грози
встромилась в ніч блискучим цвяхом.
І чути, як скрипять вози,
що сіль везуть Чумацьким Шляхом.
То сіль землі, то долі сіль,
вози наповнені по вінця…

Та знову лізуть звідусіль
кацапів морди, рила, рильця…

Іду крізь ніч… Не грім гримить.
На жаль, гримлять рабів ракети.
Життя рахую кожну мить…
Всесвітній громе, де ти?

Жовтень 2026

За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового покоління.
Оцей вогонь не згасне крізь роки,
Він світить тим, хто йде за мною слідом, -
Пишу ним долі світлі сторінки
І забуваю про жалі та біди.
05.10.26

Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горілиць.
У нас ще все попереду, у нас
Ще стільки планів на життя і мрії.
Ми ще такі наївні і не вмієм
Сприймати світ реально й без прикрас...
А світ уже давно натис на газ,
І відлік розпочав: три...два... І раз...