Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покозачилася людність, міста не чекали,
Перед військом добровільно брами відчиняли.
Гомель, Мозир чи Берестя вже в козацькій владі.
Звісно, що поміж литвинів не всі тому раді.
Поки Хмель облягав Збараж, де ляхи засіли
І чекав, щоб їхнє військо на поміч поспіло,
Аби його так, як треба «гостинно» зустріти.
Радзивілл узявсь козацтво у Литві тіснити.
Мав для того добре військо – люду тисяч вісім.
І гусари, і рейтари, і драгуни, звісно.
Ще й піхота іноземна, навчена до бою.
Та і сорок гармат військо мало із собою.
Стало військо Радзивілла міста штурмом брати,
Покозачитися щоби всій Литві не дати.
Впав Бобруйськ і Мозир, й Турів. Стало зрозуміло,
Що на Київ буде пхати військо Радзивілла.
Поки Хмель блокує Збараж й короля чекає,
Захистити Київ сили в козаків немає.
А, зайшовши в тил козацтву, він шкоди накоїть.
Допустити Хмель не може загрози такої.
Тож Кричевскому велів він десять тисяч взяти,
Радзивіллу навперейми бігом виступати.
Звісно, оті десять тисяч – в більшості селяни.
Мають хіба коси й вила, навчені погано.
Але інших ніде взяти. Тож полковник взявся
За доручення і швидко за Прип‘ять подався.
Сподівався на підтримку козацтва отого,
Що іще перекривало литвинам дорогу.
І Голота, й Подобайло кілька тисяч мали,
На Чорнобиль і на Лоїв шляхи прикривали.
Під Лоєвом переправа через Дніпро була.
Саме туди Радзивілла полки й повернули.
Під Загаллям розгромили загони Голоти,
Взяли Лоїв, козаків там змогли побороти.
Подобайло не став з ними у битву вступати,
Відійшов на лівий берег, щоб перекривати
Переправу. Хоч литвини двічі намагались,
Переправу захопити їм так і не вда́лось.
А тут вістка прилетіла – Кричевський вже поряд.
Між двох вогнів опинитись доведеться скоро.
Тож свій табір під Лоєвом взялись лаштувати,
Якщо треба, то із нього штурми відбивати.
Звели табір понад річку, що дуже багниста.
Звісно, ворог з того боку не захоче лізти.
Того ж дня відправив гетьман два кінні загони
В кілька тисяч, поки він тут міцнить оборону,
Нехай знайдуть, звідки військо Кричевського пхає.
Бо ж він чув, але нічого про нього не знає.
Але ті із козаками розминулись, певно
Та виконувать завдання продовжили ревно.
Козаки ж вночі до річки Лоєвки дістались.
На другому боці військо враже розміщалось.
Щоб дістатися до нього, чи річку долати
Та в багні її надовго даремно застряти,
Чи то через вузьку греблю. Як перейдуть вдало,
Тоді ворога здолати усі шанси мали.
Десь годині о дев‘ятій й рушили помалу
У надії, що литвини в таборі ще спали.
Та на біду, якийсь шляхтич раніш підхопився
І козацтво на тім боці річки надивився.
Звісно, що підняв тривогу, піхота приспіла
І вогнем впритул козацтво на тій греблі стріла.
Довелося відступити, взялись шанці рити,
Щоб, як сунуться литвини, то вогнем зустріти.
Чекать довго не прийшлося, бо кінні хоругви
Узялись переправлятись – одна, слідом друга,
Бо ж гребля зовсім вузенька. Козаки засіли
І вогнем оті хоругви литовські зустріли.
«Панцерних» ущент розбили. Та пішли гусари.
Полк на правий фланг козацький з силою ударив.
Ті мусили відступати під «залізним» тиском.
А Радзивілл кинув в наступ і піхотне військо,
Щоб козаків тих добити й військо оточити.
Козакам, проте до лісу вдалось відступити.
З-за дерев вони литвинів пострілами стріли.
Ті би, може і за греблю знову відступили.
Та Кричевський вдарив зліва та почав тіснити.
Тепер йому Радзивілла вдалось оточити.
Вже, здавалось, що литвинам кінець наступає.
Але на війні усяке, як кажуть, буває.
Ті загони, що в розвідці козаків «шукали»,
Так нічого й не знайшовши, назад повертали.
Як почули звуки бою – швидко зрозуміли
І зненацька налетіли на козаків з тилу.
Дарма було й сподіватись опір їм чинити.
Лівий фланг весь удалося литвинам розбити.
Хто поліг в бою нерівнім, а хто врятувався.
У густі ліси ховатись від смерті подався.
А Кричевський з правим флангом у ліс відступили
Та укріплений там табір ладнать приступили
З чого уже довелося – гілля, кінські трупи
Та і трупи побратимів – все лягло докупи.
За тим часом Подобайло із другого боку
Від самого ранку в битву не втручався поки.
Але, тільки-но побачив, що сутужно стало,
Козаки в човни й байдаки бігом посідали
І на той бік подалися братам на підмогу.
Гетьману не допустити треба було того.
Ледь покінчив з лівим флангом, став кінноту слати,
Щоби козакам на берег вибратись не дати.
Кричевський легку кінноту навперейми кинув,
А Радзивілл проти неї гусар своїх двинув.
Зрозуміло, що гусари козаків зім‘яли
І до лісу в їхній табір небавом загнали.
А тоді за Подобайла козаків узялись.
Ті бігом поза човнами своїми сховались
Та почали відбиватись. Вогнем німців стріли,
Що з наказу Радзивілла, на них налетіли.
Двічі німців відбивали, багатьох поклали.
Та литвини підтягнули гармати й почали
Вогнем впритул поливати. Нема де сховатись,
Адже козаки не встигли, навіть окопатись.
А, коли уже гармати справу завершили,
То литвини ще кінноту на них напустили.
Козаки назад у річку. Вже човнів немає.
Отож кожен вплав, як може, так Дніпро долає.
А було їх тут чимало, з-за голів козачих,
Говорив литвин, і воду вже ніхто не бачив.
А литвини із берега стріляли й стріляли.
І козацтво їхні кулі щораз діставали.
Ледь третині на той берег дістатись вдалося.
А Дніпру тим за могилу стати довелося,
Кого відвернулась доля. Хіба, може сталось,
Що Дніпром до України їх тіла дістались.
Розгромивши десант, гетьман знов за табір взявся.
Та Кричевський не здавався, мужньо відбивався.
Пробував і нападати – все одно вмирати.
Тут литвини підтягнули знов свої гармати.
Стали вогнем поливати укріплення кволі.
Коли уже видавалось, що було доволі,
То кидалися в атаку. Дарма поспішали,
Бо козаки раз по разу їх вогнем стрічали.
Врешті-решт і ніч настала. Утишилась битва.
І до табору литвинам прийшлось відступити.
Залишили лиш сторожу, щоб спостерігала,
Боялись, аби козацтво вночі не напало.
Ніч минула. Знов литвини штурмувать зібрались
Та у таборі козаків майже не зосталось.
Одні вбиті й поранені. Й Кричевський між ними.
Важко зранений зостався отут між своїми.
Усі інші за Дніпро вже за ніч перебрались.
Тож литвинам лише лікті кусати зосталось.
Мертвих козаків зібрали та всіх поховали.
Та і своїх положили у бою чимало.
Кричевського гетьман дуже хотів врятувати,
Бо суперника такого як не поважати?
Та даремно, бо смертельні виявились рани.
За три дні живим не стане уже отамана.
Велів гетьман поховати його, як героя.
Звели хреста над високою могилою тою.
Хоч гетьман і гонорився з тої перемоги,
Але сил іти на Київ вже не було в нього.
Хоч Кричевський і загинув, зробив свою справу.
Тож між лицарів славетних тепер він по праву.

Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.

До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство, мов Лазар,
Воскресне, долаючи згублений прах.

Він виконав номер з останньої сили,
Зібравши ненависть і волю в кулак.
Та вже проступають слова, наче стигми.
Він - космосу вічний і вірний жебрак.

16 березня 2026

В юрбі знайти його не можу,
У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Чому мовчиш, не обізвешся,
Та не припинеш цю війну?
Не пригорнуть до свого серця
Небес холодних далину.
Молись, кріпись, а кирпа* косить,
І молодих кладе у гріб.
Життя благає, Боже, досить
З нас горя лютого і бід!!!
Не знаємо, куди подітись —
Ми скрізь чужі – і там, і тут.
У сховищах голосять діти
І сподіваються на суд.
Горять склади, лікарні, школи,
Лютує ворог, наче звір.
Хіба не бачиш, що довкола
Керує світом бузувір?
Не відаєм, як далі бути,
Чи сухарі сушити нам,
А чи на мінному розпутті
Звести зі сліз кривавих Храм!

Кирпа* — смерть

03.10.2026р.

Ключ журавлиний у небі курличе,
Мов за собою гукає мене
В край, де в озерах життя таємниче
Обігріває світіння ясне.
Там невідомо нічого про осінь
І не буває ніколи зими, -
Звідти весною тепло нам приносить
Птаство, якому радіємо ми.
04.10.26

 ось побіжний віршик
 зліплений експромтом
 без використання
 інструментів ші
 щось подібне пишуть
 радше у вівторок
 тексти для суботи
 вишуканіші
 ось мистецький простір
 у жовтневій рамі
 на столі картопля
 сир і житній хліб
 вірні мої гості
 самота і памʼять
 ми не проти казусів
 інцидентів хиб
 у житті у цьому
 праця та робота
 за яку не платять
 чи якісь понти
 все це нестосовно
 на автопілоті
 навіть небо кажуть
 можна перейти
 

Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.
По-іншому дихає осінь червона,
Замовкли фокстроти. Звучать полонези.

Високі тополі, тендітні берези
Приміряли зрілості жовту корону.
Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.

Реальності злої виблискує лезо.
Мелодія жовтня, приглушена й сонна,
Врятує забуті музичні канони!
Живуть у фантазіях принци й принцеси.
Прожилки в листочках - неначе дієзи.

Осінь, балки і яри.
Тче туман, немов розпука.
Попід лісом явори
Стали, узялись за руки.

Вітер колиха ледь-ледь
Ще зелені осокори.
В дуплах загустілий мед,
Поховались дикі бджоли.

Час зітхань і проминань.
Жалкувати не потрібно.
Сумувати перестань.
Пишуть дні свої верлібри.

Тільки дуб в парку притих,
Медитує, ніби Будда.
Скільки щасть було і лих —
Не питайте лише дуба.

Ідемо отак вперед.
Бджоли дикі, жовті оси.
В дуплах загустілий мед.
Балки, явори і осінь.

Знову каштани говорять про осінь —
Лист на асфальті, шелест доріг.
Я відчуваю літо ще й досі
Наше, та золотом сипле до ніг.

Нова пора, як яскраве видіння,
Сонячні зблиски, запахів щем.
Я відчуваю якесь розуміння,
Що не скінчається радість іще.

Буде тремтіти дощів прохолода.
І в листопаді — туманів хода.
Я відчуваю натхнення сьогодні.
Осінь, немов у фаті молода.

Що ж, повінчаємось з нею на розі,
Будем ділити небес коровай.
Як я цього не побачив ще досі —
Зваблює фарбами сонячний гай.

Так і підемо, взявшись за руки,
Вдвох по дорозі. І линуть услід
Вітер і лист, і навколишні звуки —
Нових часів наближається міт.

Але і ми, напевно, що нові.
Сонце у небі так звеселя.
Будемо жити тепер у любові,
Золотом вінчані — осінь і я.

Тільки стукає дощ по шибах,
І бринить вода, як сльоза.
Ми за осінь з тобою — "за".
Все іде своїм звичним трибом.

Як завжди — усе навмання,
По стежках навпростець у полі.
Прихилились до неба тополі,
Змокли зовсім, і змокла стерня.

Звук дощу, мов об землю горох.
І дорога, і верби над ставом.
І вже міддю покрились отави.
Ми з тобою за осінь удвох.

Ми з тобою за осінь — "за".
Літо бабине не за горами.
І десь плине ярами, ланами,
І у балку туман заповза.

Ховаючи свої веснянi роси,
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.

Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
I цю сторiнку я перегорну.

Цвiтуть сади, дерева розквiтають,
I пальцi нiг, вже трави вiдчувають.
Раптово прокидаєшся - туман.

Немає сил пiднятися на ноги:
Навколо розбiгалися дороги.
Здiйняла крила, крiзь самообман.

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

Одна хмара – за Йордан,
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
Хай достаток прийде в дім
На всім Близькім Сході.
Не терор із кров'ю – він
Поєдна народи.
І хай повниться Земля
Чим марив Ісая –
З хижаком грає маля,
Зброї світ не знає.

 
як у дитини печалі дрібні
усе, що захочеш, я куплю тобі
грай кокетку, та знай мила все ж
між рук мені, легко, не утечеш
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
я помічав твій біль неясний
знаю, бажаєш те саме й мені
ані інтриги, ані провал
мене не гнітили би, не гнівали так
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
мій тобі вирок ~ гріх і брехня
нині я вільний, але часу нема
віру розбито, сльози в очах
все треба жити, мертвим хоча би
 
навіть коні не відтягнуть мене
помчімо, коні, нехай іншим днем
 
 
 
 
 
 
 
 

Рядки лягають на папір
легким курсивом,
творю з думок чутливий вірш
у ніч вразливу.
Заповнюю шрифтами лист,
тло порожнечі —
цвяхами у блокнот вп'ялись
сюжети речень.
Вплітаю літери, тире,
двокрапки, коми,
уява човником пливе
у рі́чки спомин.
Холодні зливи із цебра
небес фатальні,
натхнення скрапує з пера
у спочивальні.
Лампада тьмяно мерехтить
в очах Мадонни,
поезії лірична мить —
хмільним безсонням.
Гортає тиша сторінки
моєї долі —
яскраві образи — гірким,
пекучим болем.
Спалахують мільярди сонць
в сумній поемі,
немов здійснився віщий сон
видінь рожевих.

02.10.2026р.

Вже тиша в саду цвіткунами сюрчить,
в павутинці сріблястій — зупинена мить,
вже втому шепоче вечірня зоря
і мене милота обіймає твоя.

А завтра вже бабине літо — привіт! —
буйнобарвного світла крізь місто політ.
І знов ми відчиним для казки вікно,
як тоді — ніби вчора, але ж так давно.

А потім, як завше,— дощі і дощі,
знов сльоза пробіжить крадькома по щоці,
зітхатиме смуток з липкої імли,
аж поки…
аж поки нам очі зима посріблить.

(2026)

Давай поговоримо чесно і щиро
Про те, що найбільше хвилює обох:
Чому в дні прийдешні втрачаємо віру
І де у мовчанні ховається Бог?
Можливо, Всевишній втомився від криків
Та наших шалених і злих молитов, -
Чи, може, не бачить крізь темряву віку
Тих місць, де щоденно тече наша кров?
Не знаєм нічого... Чекаючи дива,
Шукаємо світло у товщі пітьми, -
Вже діти й онуки такі, як ми, сиві
І все, що у них залишилось - це ми.
Помовчимо краще давай покаянно,
Щоб рани загоїлись, зникнув наш страх,
Бо віра - це в душах промінчик світання,
Що кожному вказує обраний шлях.
03.10.26

Ми одне від одного далеко.
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.

Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
Та ведеш натхненно каталог.

Там тепер все справедливо й чесно,
Світяться блакитні вітражі.
Бо бібліотека ця небесна -
Нагорода втомленій душі.

В галасі земного карнавалу
Всі надії вигоріли вщент.
До читального, Матусю, залу
Випиши мені абонемент!