Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.

І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі плачеш -
Все свідоме життя, то суцільна драма!


І не те щоби бог , як раптовий злидень,
Про відсутність віри в лиху годину -
Чи ще згадуєш ти- пересохла глина,
Про Творця до якого нема запитань?

Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.

Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Стою на чатах неземних думок.

Забрів туди, куди ніхто не ходить,
Де голос у обіймах самоти,
Де страх і болі проспівали хором
Хорали відчаю і пустоти.

Я хочу відродити й повернути
Минуле і загублені часи,
Стрілою влучити у серце суті
В шаленстві неповторної краси.

1 лютого 2026

В. К. Осиповій

За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Довелося з москалями,
Поки гнали їх у яму.
За рікою, поза лісом,
Досі видно слід замісу,
А підтоплений Демидів
Там псує всі краєвиди...
30.07.26

Вже втрачаю у Тебе віру,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?

Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
прищепив Ти, певно, любов.

І розлюднились, Отче, люди,
і, забувши жорна і дерть,
навіженим якимсь приблуддям
нам на голови сіють смерть.

Ні чеснот у них, ні розпуки,
той збиткуються над життям.
Загребущі кривавлять руки,
не обтяжившись каяттям.

А, можливо,.. і Ти, як воїн,
наодинці там проти зла.
Не зборов іще, не впокоїв.
Заступає світло імла?

Переможеш — то й нам не впасти.
А зневіру прости-пробач.
І почувсь тоді шепіт: «Насте,
пробачаю, дочко... не плач».

2024, червень

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:

    Пора у дорогу!
    У далеч си́няву, си́няву, си́няву летим.
    Над милим порогом
    гойдну, вітаючи, крилом своїм.

        Нехай закине доля нас далеко, нехай!
        У серце тільки ти нікого не впускай.
        Пильную я строго,
        бо зверху видно все, ти так і знай!

Нам зараз весело, весело, весело,
чому ж на лобі, мила, зморшку ти накреслила?
Піднімем чарки, раз чи два,
за наші плекані У-2,
але – щоб завтра не боліла голова!

    Бо ж нам – у дорогу!
    У далеч синяву, синяву, синяву летим.
    Над милим порогом
    гойдну, вітаючи, крилом своїм.

        Нехай закине доля нас далеко, нехай!
        У серце тільки ти нікого не впускай.
        Пильную я строго,
        бо зверху видно все, ти так і знай!

Ми хлопці стріляні, стріляні, стріляні:
щоб не зурочили нас подруги обділені,
ми перед вильотом іще
їх поцілуєм гаряче́ –
і тричі плюнемо наліво за плече.

    Пора у дорогу!
    У далеч синяву, синяву, синяву летим.
    Над милим порогом
    гойдну, вітаючи, крилом своїм.

        Нехай закине доля нас далеко, нехай!
        У серце тільки ти нікого не впускай.
        Пильную я строго,
        бо зверху видно все, ти так і знай!

(2026)

У запорошених дзеркалах
пропливає її тінь

Непомітно

Струмки засихають
у її жилах

Повільно

Вона ховається
у свою шаль

Може цього вечора
вона станцює

невигадливо

свій останній танець
танець Шиви

І зруйнує цей світ

2026

Баба деда присмотрела
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.

А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
чтобы рыбка была с ней.

Чтобы царствовалось вечно
чтобы был корыт завод,
чтобы жить всегда беспечно,
поклонялся чтоб народ.

Все стерпела это рыбка,
все же дед, никак, хорош.
Ну а баба? Тут ошибка –
нет свободы ни на грош.

С Украиной все имели,
хоть окраина, ну что ж,
бабу на груди пригрели –
сковырните эту вошь.

Сковырните и живите
за заветами Отца,
ДНК цените нити
и не будет вам конца.

* народ Руси по сюжету «Ска́зка о рыбаке́ и ры́бке» А.С. Пушкина, померанской сказки, сказки братьев Гримм, индийской сказки «Золотая рыба», ...

29.07.2026р. UA

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти у приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

Що є загрозою тьюторам* кліру?
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.

Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
Аж до кордонів живої уяви.

Грані засяяли! – Довгі беруші
Випали разом із вух нездорових.
Межі! - За межами ребра і душі
Скоком помчали до днів загадкових,

Там, де дощі у паєтках загалу,
Гінкго гладеньке під небом похмурим
Поміж стовпами, в кордонах порталу,
Тихо гортають листи партитури

І
Вітчизна-мати не усім дається
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
на прапорі країни, на гербі
і на щиті, готовою до бою
у поєдинку з хижою ордою,
одна у цій нерівній боротьбі.

ІІ
Життя буває не таке щасливе
як має бути у краю моїм.
Все більше розумію інше диво –
«повітря Батьківщини особливе,
ніколи не надихаєшся ним».
Ніколи не надивишся у небо,
де сяє сонце... а коли дощі,
то аж тоді тікаємо мерщій
додому, за веселкою, до себе
за хмарою в осінньому плащі.
І осягнути це немає тями.
Що не подія, то комусь урок,
і що не безголов’я, то оброк
за овиди, що догори ногами,
за мову мелодійними словами:
копиця, перевесло, сніп, юрок.

ІІІ
Така моя омріяна Вітчизна!
Усе, що неймовірне, очевидне –
її широкі доли і гаї,
на кожній ниві буйні врожаї...
це і кохані очі – диво дивне
за обріями світла і пітьми,
уквітчане на ба́тьківщині тої,
що полонила, як були дітьми,
нев’янучою вродою живою...
.................................................
це наші оборонці і герої
на цвинтарі у кожному селі,
це сіль обітованої землі,
якою нас Всевишній удостоїв,
щоб нею подавились москалі.

07.2026

 політ джмеля довкіл граната
 у цім солодкім напів сні
 свати просили мама й тато
 дізнати
 а чи світить щось мені
 моя любов небесна та пихата
 я не подобаюсь її рідні
 це все хіба
 тому хто пише реп його читати
 хлоп’ята приязні дівчата
 на дні на дні
 не віланела не манірні танці
 не фам фаталь і голівудський сніг
 на чимось відпочатку
 мусиш знаться
 робити гроші ще робити їх
 як в армії приймають новобранця
 на що він здатний
 і який із нього зиск
 як маєш клепку
 не спіши тікати раптом
 чи прокидатись
 чи за щось у повний зріст
 відповідати перед кимось
 навіть
 інакше ти звичайний мазохіст
 у кайф тобі
 коли тебе ламають
 

Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.

А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
Планет, яких ми не пізнали.

І снів – народних і моїх,
Старих і найновіших марев,
І вкрай омріяних утіх –
Усіх, що Всесвіт нам розшарив.

А штучні сни, коли скурив
Цигарку, скручену в машинці –
Шаблонів якісний розрив.
І ти – з тим світом наодинці.

Чудово там, та не забудь
Назад сюди, до велелюдь,
Вертай, а далі бу́дь-що-бу́дь.

Співає вітер про кохання пісню
Берізці білокорій кучерявій.
У відповідь тріпоче вона листям,
Сором"язливо віти нахиляє.

Берізку обніма вітрець легенько,
Огорта теплом струнку красуню.
Таки він полонив її серденько,
Любов"ю забриніли його струни.

2015 р.

Приснилася жінка безвісна
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
Дурманило прагнення жінки
І тьмарився розум від чар
Допоки останню сторінку
Спання оцього дочитав.
29.07.26

О народе, мій Великий!
Чи ти вільний, чи безликий?
Чи прижився до чужого?
Чи вже на помнеш Роду свого?

Себе віддавши на поруки,
В чужі окровлені руки.
Та й співаєш пісні Волі
На Землі рідній, та в неволі.

За Рід свій, звичаї забули,
Чуже рядно собі напнули.
Тінню йдете по Вкраїні
І умили крівлею її невинну.

Самі себе звели до згину,
А вороги готують домовину.
Живі поглумляться в неволі,
В чужій вірі, в чужій мові.

О народе, України,
Твоє ж серце не камінне.
Воля і Слава ще нетлінні,
Ви серцем вірні Україні.

Хто не бореться за Волю,
Здобуває рабство і чужу долю.
Липень 2026 р.

 
Кажи усім, кого зустрів
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
 
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Негаразди поховаємо в піски, ужеж
 
Під ногами чи не бачиш див?
Життям є ти, ідімо зі мною
Бачиш, я росту? Озброюйся
Бо час іти зі мною, о так
 
Ідімо берегом морським
Де немовлята грають &
Утілено гуляння плин
Із тими, хто себе звільнив
 
Кажи усім, кого зустрів
Я і ти, разом ідім
 
Кажи усім, кого зустрів
Ідіть зі мною, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Будьмо вільними разом, о так
Кажи усім, кого зустрів
Я і ти, разом ідім
Кажи усім, кого зустрів
Ідіть зі мною, зі мною, о так
 
Зі мною ідім
Отже, ідімо зі мною
Ідімо зі мною
Кажи усім, кого зустрів
Будьмо вільними разом, о так
Кажи усім, кого зустрів
Час іти, о, ідімо зі мною
 
 
 
 
 
 
 
 

У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.

Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
В повітрі гіркому зіграє востаннє.

А поки що грається літо невинне
Серпневим замріяним яблуком стиглим.
Не знаю, для чого я досі сумлінно
Рядочки поеми розписую сріблом.

Можливо, я просто зализую рани,
Не маючи друга, судді, адвоката.
У світі, бездонному морі омани,
Завжди дві стихії - безкрила й крилата.

Осінньо вмирає мій світ без кохання,
А літо виводить прощальні курсиви.
Я осені ставлю важливе питання:
Чи зможу померти так само красиво?

Вже раки червоні і стало здаватись
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.

Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
І чапель цілунки нарешті!

Прочани лежать біля срібних свічад
Чатують на мрії між давніх засад! -
Куди їм у час профанацій
Ховати себе від фрустрацій,

У водах, у землях, у хвилях вогню
Магічного світу і довгих рев’ю?

Капелюх пляшкового кольору дістався від діда.
Ні, щоб він був старий — ні.
Просто він був діда.
Капелюх темно-синій, у формі казанка,
дістався мені від батька.
Історія капелюха завжди дуже проста.

2020

Легкий гуляє між кущами вітер,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.

Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
У нім любов, турбота, захист...Спокій думки.

Дарує сяйво віршам і натхнення,
Знімає швидко втому і тривогу з серця.
Лаванди океан цей широченний
Цвіте насичено із червня і до серпня.

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

 стоять миряни
 і говорять щось
 наскільки щось це добре
 ти не в курсі
 а сам збирав би
 квіточки на лузі
 для милої
 котра іде ось-ось
 вельможні зверхні
 командори лож
 підносять тости
 у ім’я ісуса
 мій бог що знає всі
 мої аб’юзи
 він знає що мені
 казати тож
 цей вірш
 не зовсім вірш
 але провидь
 усе що відбувається
 неявно
 слова і тропи
 роксоляни ярославни
 під себе все
 згрібають вочевидь
 ісусові воно
 не дивно і тобі
 не дивно зовсім
 у мирській спокусі
 у цім шаленстві
 цім огні
 цій тузі
 

Невтішна осінь п'є дощі
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.

Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
стікає ридма стигмою.

Не додала вам доброти,
солодкого, перченого.
Усе, що мала зберегти
дісталося блаженному.

Не здмухувала пил доріг
з віконця дивоглядного,
а час ішов, невпинно біг
до віку безпорадного.

Як обернулася назад,
то там за горизонтами
уже зіпрілий листопад
печалі сипле нотами.

Дощі зажуру додають
до вітровійних стогонів —
не знаю я за що люблю
ці краєвиди стомлені?

Збирають хмари кораблі
в разючі мандри всесвіту;
побіля дому став змалів —
не чутно більше клекоту.

Зоря купає висоту
в лататті дивовижному.
А я гублю гірку сльоту
над зношеною крижмою.


27.07.2026р.

Традиційно графині з Ессексу
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.

Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
Хоч у думі не дум,
Але кум таки кум
Коли він народився в Батумі.

Як податись наліво із Вінниці,
То не знатимеш, де ти опинишся.
Щоб не знати біди,
Ти туди не ходи,
А вичікуй погоди у Вінниці.

Вся околиця міста Обухова
Геть засиджена п’яними мухами,
Бо тамтешній пияк
Розілляв свій вишняк
І кайфують всі мухи в Обухові.

На збирання грибів на Полісся
Преться дідько, паскудний та лисий.
Хоче він, крім грибів
Щось урвати собі…
Дідька лисого вам, не Полісся.