ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.11.16 21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Володимир Бойко
2025.11.16 20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.

Богдан Фекете
2025.11.16 15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один

Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії

Віктор Кучерук
2025.11.16 15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.

Сергій СергійКо
2025.11.16 14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.

Стіни, стіни зпадають, я

Артур Сіренко
2025.11.16 14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з

Олена Побийголод
2025.11.16 13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...

(Серпень 2025)

Євген Федчук
2025.11.16 12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді

Микола Дудар
2025.11.16 11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…

Олександр Сушко
2025.11.16 10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.

Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,

Тетяна Левицька
2025.11.16 02:27
Під прицілом чарівної Геби*
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.

Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо

Борис Костиря
2025.11.15 22:18
Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо

Іван Потьомкін
2025.11.15 18:28
Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.

Ігор Шоха
2025.11.15 13:36
Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,

С М
2025.11.15 10:30
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!

Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатис

Юрко Бужанин
2025.11.15 10:16
Я - мов раб...
Близькість з котрим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать

Микола Дудар
2025.11.15 09:10
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…

Ігор Шоха
2025.11.14 22:47
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.

ІІ
Із минулого бачу сьогодні

Борис Костиря
2025.11.14 21:53
Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток

Богдан Фекете
2025.11.14 12:58
кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати

у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами

Ігор Терен
2025.11.14 12:55
Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,

Богдан Фекете
2025.11.14 12:46
От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.

Сергій Губерначук
2025.11.14 12:19
Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,

Володимир Мацуцький
2025.11.14 12:09
У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.

В Горова Леся
2025.11.14 10:36
Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

Микола Дудар
2025.11.14 08:28
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…

Борис Костиря
2025.11.13 21:46
Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран

Євген Федчук
2025.11.13 19:42
Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже г

С М
2025.11.13 19:19
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей

багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві

Сергій СергійКо
2025.11.13 19:13
Вогнем оманливих ідей
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!

«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно

Іван Потьомкін
2025.11.13 18:52
Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,

М Менянин
2025.11.13 13:07
Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.

Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця

Тетяна Левицька
2025.11.13 08:59
Якби ж ми стрілися раніше,
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.

Якби Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі

Борис Костиря
2025.11.12 21:52
Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.

Володимир Бойко
2025.11.12 20:09
Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.

В Горова Леся
2025.11.12 18:20
Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Марко Нестерчук Нестор
2025.11.07

Олександра Ступак
2025.10.30

Гриць Янківська
2025.10.29

Роман Чорношлях
2025.10.27

Лев Маркіян
2025.10.20

Федір Александрович
2025.10.01

Ірина Єфремова
2025.09.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. М Менянин - [ 2025.11.10 22:14 ]
    За Кирила Кожум’яку
    +++
    Голів трьох щодня, щогодини
    єдиного тіла війни
    доводиться чути родинам –
    майстри оман діла вони.

    Подай кожен жертву їм щиру,
    а кращі, всі в курсі, життя
    лишень за обіцянку миру –
    для них ми ресурс і сміття.

    Прадавній дракон перед нами
    де головам роль трьох держав,
    де б цапом офірним в цій драмі
    народ України мо став.

    Та є серед нас той Кирило,
    що кожу в Дніпрі м’яв колись,
    дамо йому подих в вітрило
    звільнив щоб народ його хист+!

    10.11.2025р. UA


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  2. Олена Побийголод - [ 2025.11.10 19:34 ]
    1970. Дебют
    Із Йосипа Бродського (1940-1996)

    1

    Закі́нчивши всі іспити, вона
    в суботу в гості запросила друга.
    Смеркалось, і заку́пореним туго
    здавався глек червоного вина.

    Неділя почалася не всуху,
    і гість, так-сяк просунувшись помежи
    стільців скрипучих, не забув одежі
    на ледь у стінку вбитому цвяху.

    Вона, дотягшись вільно до стола,
    у рот плеснула рештки із бокала.
    В квартирі сонна тиша ще була.
    Вона у ванні з піною лежала,

    довірившись облупленому дну,
    і порожнеча з милом діловито
    повзла у неї крізь іще одну
    відтулину для спізнавання світу.

    2

    У дверях він помітив, що рука
    закаляна; запхавши по-хлопчачи
    її в кишеню, він почув, як здача
    з вина плеснула в надрах піджака.

    Вода, ллючись із деренчливих труб,
    несла бички та сірникові цурки.
    Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
    і спотання з його набряклих губ

    злетіло слово (хоч його усі
    чували, неможливе фіксування).
    Й якби тут не під’їхало таксі,
    він остовпів би сам від здивування.

    Він роздягавсь, вернувшися з гостей,
    і поглядом обходив обережно
    свій власний ключ до багатьох дверей,
    чий перший оберт був такий бентежний.

    уоеауоеауоеауоеа(2025)


    Рейтинги: Народний 6 (5.53) | "Майстерень" 6 (5.56)
    Коментарі: (9)


  3. Артур Курдіновський - [ 2025.11.10 17:33 ]
    Знову шрам
    І знову рана. Знову шрам.
    В душі нема живого місця.
    Ось так, повіривши словам,
    Благословив осіннє листя.

    Гортаю вкотре записник
    У марних пошуках кохання,
    Бо за інерцією звик
    Плекати хибні сподівання.

    Вже не повірю жодній з ком,
    Поставлю крапку. Так і буде.
    Крокую обраним шляхом?
    Усе життя іду в нікуди.


    Рейтинги: Народний -- (5.84) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  4. Юрій Лазірко - [ 2025.11.10 15:24 ]
    Ішов Дорогою Де Терня --- український блюз
    1.
    Ішо́в доро́гою,
    де те́рня звідусю́ди
    на крок диви́лося
    в ті босоно́гі, вбо́гі дні...
    Не дав Тобі́ я поцілу́нку,
    як Іу́да,
    а як розбі́йнику -
    ще сповіда́тися мені́.

    Приспів:
    У І́стині -
    наро́джується світ...
    У Воскресі́нні -
    про́щення і му́ки.
    Розкві́тне і зів`я́не цвіт.
    Душа́ і се́рце - це Любо́в зі сту́ком...

    2.
    Та ворога́м Твої́м
    я та́їн не відкри́ю,
    лиш поділю́ся з ві́рними
    цим сло́вом і вогне́м,
    в яко́му розгора́ються
    відра́дні мрі́ї,
    а те́мна си́ла
    не пога́сить і не осягне́...

    Приспів.

    3.
    Хоч се́рце
    ще в міцни́х обі́ймах втрат і бо́лю
    за все, що неопла́кане
    і не зросло́ся в шрам...
    Така́ Твоя́ на все рани́ме
    Ла́ска й Во́ля
    і ті́льки лиш для Те́бе
    я - завжди́ відкри́тий храм.

    Приспів.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.75)
    Прокоментувати:


  5. Сергій Губерначук - [ 2025.11.10 11:42 ]
    Народилася та́…
    Народилася та́!
    Грім про все розповів.
    Потім жодна робота цих рук не бруднила.
    Ними тільки злітав,
    ними тільки молив
    про поє́днання з нею в півсили й щосили!

    Хто, як я, чатував
    на бурле́сковий сплеск
    хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
    хто в той дощ потрапляв
    та й цурався небес –
    не діждавши приходу свого Ельдорадо?

    Їм далеко до нас.
    Місяць ще не зійшов.
    Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
    Ми чекали на час,
    коли наша любов
    аніде́ не оступиться в сутінках лиха.

    Обійнявшись, ми йшли
    по струні німоти,
    а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
    Хто́ й кого́ залиши́в,
    ані я, ані ти
    не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.

    Ми ступали в життя,
    в день народження твій,
    де далека зірниця промружила око;
    й сонце бачачи, я
    спокусивсь, зрозумій,
    ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.

    Підкупають когось
    діамантові сни.
    Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
    то́ алма́зова брость,
    від війни до війни
    по траншеях яку в діамант оґранили.

    Народилася та́!
    Народилася ти!
    Від липневого місяця зіркою скресла
    у достиглі жита,
    у наступні листи,
    у закохану вічність – і більше не щезла.

    11–12 червня 1998 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний -- (5.75) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати: | "«Моє на підмостках життя…», стор. 48–49"


  6. Устимко Яна - [ 2025.11.10 11:34 ]
    10 авторів
    раз десять авторів
    рукописии післали
    та не було листів
    один з них не стерпів
    і от їх дев’ять стало

    і дев’ять авторів
    рукописи післали
    один чекав сто днів
    а потім озвірів
    і от їх вісім стало

    тих вісім авторів
    рукописи післали
    один відмову стрів
    умить протверезів
    і семеро їх стало

    сім бравих авторів
    рукописи післали
    та видавець збурів
    комусь забракло слів
    і шестеро їх стало

    шестірко авторів
    рукописи післали
    один бідака впрів
    післав редакторів
    і п’ятеро їх стало

    п’ятірко авторів
    рукописи післали
    та із п’ятьох голів
    одну відсіяв гнів
    і четверо їх стало

    четвірко авторів
    рукописи післали
    та видавець крутив:
    то хтів то розхотів
    і три ж четвірка стало.

    всі троє авторів
    рукописи післали
    один аж п’ять разів
    та не буває див
    і ось їх двоє стало.

    два автори по тім
    рукописи післали
    один з ним був чужим
    домовилися з тим
    кого своїм вважали

    і ось одненький той
    що на коротку ногу
    друкується уже
    бо кум і протеже
    й лічилка не про нього

    09.11.25


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  7. Микола Дудар - [ 2025.11.10 10:19 ]
    ***
    Сподіваєщся на краще
    І надієшся на успіх,
    А становиться все важче
    І вкорочується усміх…
    Ти збагачуєш свій досвід,
    Ти становишся приміром
    Бо життя — той самий дослід,
    Ну а ми його вампіри…
    24.10.2025.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  8. Данько Фарба - [ 2025.11.10 10:03 ]
    Народжуєшся, віриш  та ідеш
    Народжуєшся, віриш  та ідеш
    по світу що з роками все глупіше.
    Такий життя таємний механізм -
    усі надії обернути в тугу.
    Ти думав люди краще за тебе.
    Алє годі! Не всі вони як звіри.
    Не ремствуй на життя, воно таке.
    Алє коли побачиш хижаків
    не дай безкарно кров твою пустити.
    Хай тільки молоко тече по іклах.
    І заспіває блідий соловей
    на цвинтарі вчорашній кривди.


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  9. Світлана Пирогова - [ 2025.11.10 09:48 ]
    Листопад-диригент
    Листопад-диригент завітав у мій сад.
    Вітру музику я відчуваю.
    Шелестить і грайливо, і жваво.
    Час і простір у парі зійшлися у лад.

    Листя втомлене плавно злітає з дерев,
    Щоб воскреснути знову весною.
    Хоч сумують оголені крони,
    Ранок лагідно ще ув обійми бере.


    Рейтинги: Народний -- (5.85) | "Майстерень" -- (5.96)
    Прокоментувати:


  10. Борис Костиря - [ 2025.11.09 22:41 ]
    Зелене листя
    Зелене листя опадає,
    Як вічний неоплатний борг.
    Це значить, що життя трває,
    Що в ньому поселився Бог.

    Зелене листя передчасно
    Покинуло свої місця.
    Людське тепло у листі згасло.
    І суть прорвалася з яйця.

    Мороз ударив ніжне листя
    Ненависті важким бичем.
    І листя впало ніжнолице
    І плаче журпвлів ключем.

    Це листя, мов листи у вічність,
    Листи у невідомість, страх.
    Розплющить листя добрі вічі,
    Тріумф перетворивши в крах.

    Іду я листям, ніби вістрям
    Складних і болісних понять.
    У листя обернеться відчай,
    Сконавши на хрестах розп'ять.

    28 жовтня 2024


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  11. Гриць Янківська - [ 2025.11.09 18:01 ]
    Спалахи. Скрашуючи тишу
    "Спалахи. Скрашуючи тишу" – цикл поезій 2016-2019рр. зі збірки "Бігом василіска"

    Картина Тетяни Молодої "Янгол з кульбабками" 2021р.



    Маленькому принцу

    "Якщо ти мене приручиш, моє життя немов сонцем освітиться. Твої кроки я буду відрізняти від тисячі інших"
    А.Сент-Екзюпері

    Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
    Намалюю, хоча й не вмітиму.
    А вгадаєш моє церковне ім'я,
    Як назву тобі першу літеру?

    Якщо так, то заходь вечорами на чай!
    Божевілля моє посунеться.
    Не пручайся йому і його не повчай,
    Бо в тобі проросте, пробудиться!

    Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
    Недослови мої та вислови?
    Чи залишишся тут, коли все промине,
    Як єдиний, хто в бурю вистояв?

    Якщо так, то тримайся моєї руки!
    Я звертатиму різко, іскрами
    Зазолотяться сфери – це зірковий пил
    Під ногами у такт потріскує.

    Слухай як відкликається вічність на "ти"
    Тим, хто є під її повіками,
    А троянди скидають колючі шипи,
    Коли ллєш на них ніжність ріками!

    Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
    Хоч дорогою снів імлистою!
    Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
    Задля цього сончергу вистою!
    07.2016



    Вічний оберіг

    Моя мама – ґроно допомог,
    Дужі, спомагаючі вітрила!
    Тільки б рідних вирвати з тривог!
    Тільки б рідним розгорнути крила!

    Моя мама – вічний оберіг,
    Стоглибинні в неї серце й очі!
    Зі скількох зійшла вона доріг,
    Лиш би сни здійснилися пророчі!

    Від скількох відмовилась вершин,
    Щоб колиски не розбити плаєм!
    А шипшин, ох, скільки тих шипшин
    Випила з бідою, мовби з чаєм!

    Хай сповна її і не збагну,
    Путь минулу зацвісти не змушу,
    Все ж я знаю, що на двох одну
    Сотворив Господь любові душу.
    12.07.2016



    Бігом василіска

    Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
    Стишую голос. Шш! Мовчу умисно.
    Безмірно осмислено стою тут і зараз
    Без образ, без застережень, без фарсу.
    Одразу
    Змогла б розгледіти чудо.
    Буду!
    Буду завтра і завжди, адже
    Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
    Забулось.

    Пам'ять скрашує тільки смертних,
    Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
    Безсмертні не мають потреби в згадці,
    Вранці впиваються росою, не кавою.
    Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
    Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
    Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
    Виключно найсміливішим, безстрашним.
    Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
    В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
    Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
    Упередження – мій останній друг, та не ворог.
    Мовчати так втішно,
    Коли я є в собі та поруч,
    Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
    Це вже, певно, твориться чудо.
    Гойдається простір.
    Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
    В які я просочилася ще до того, як стала золою.
    Я у ґрунті.
    Я напоюю собою усе різнотрав'я.
    Ґрона калин відтепер пломеніють мною,
    Мною сочаться берези.
    Я є плачем рослин.
    Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
    Не вибірково і не частково, я у кожній відомій фації.
    Мною, може, і не плачуть зовсім,
    Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
    Між небом і землею я повисну мрякою,
    А взимку осипатимусь снігом.
    Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
    Він не покриється кригою,
    Допоки
    У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
    Як в лоні матері.
    Ця тиша для мене є безмірно важливою,
    Тому стишую голос, мовчу умисно.
    В краях цілковитого бездоріжжя
    Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
    26.07.2016



    Кізкоріг

    До життя нове причастя –
    Це січневий кізкоріг.
    В серці – жар, у жменьці – щастя,
    Ним вінчує на поріг.

    Люлі-люлі, лялю ніжна,
    Народилась тільки, спи!
    Розгулялась хуга сніжна.
    Цить, морозе, не рипи!

    Срібноокий небожитель
    Пестить інеєм вікно –
    Це твій Ангел-хоронитель
    Із потіх пряде сукно.

    Каже: спи, моя манюне!
    Серце – в крижмі з позолот.
    От знайдеш Івана-Дурня –
    Не обберешся гризот.

    Ще поспи і просинайся
    Веселинкою в журбі.
    Розтулити не вагайся
    Очі сизо-голубі!

    На долонях доля тоне
    Перехрестями доріг.
    Ох, цеберце снів бездонне!
    Буде плач і буде сміх!
    Осінь 2016



    Актриса

    "Недосконалість – це красиво, безумство – це геніальність, і краще бути нестерпно смішним, ніж нестерпно нудним"
    М.Монро

    Про неї поети складають солодкі вірші,
    Пахучість букетів пилком осідає на віях,
    А з золота виткані ширми для серця й душі.
    Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях!

    Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
    А родимки густо всипають зманіжену душу!
    Від слів цих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
    Пустує манірна: нікому нічого не мушу!

    У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
    У ньому купатись примарам пересічно-сірим,
    Вона, наче бідність і блідність долонь простяглась.
    Повірили й щедро до ніг їй складали офіри.

    Коли до зірок, то буває, що душі – трамплін,
    Тож очі земні затуманює зоряним пилом.
    Та щойно розвіється захват, як чути проклін
    І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.

    Вистава комічна гамує самотності страх,
    Тож жодної трагіки доки не впала завіса!
    Ні крику, ні стогону, просто читай по губах:
    Втомилась від ролі приречена вічна актриса.
    29.09.2016



    Очі

    Ох, не ховай лиш очей своїх,
    Срібно-ясних, сяйливих!
    Очі – колодязь незнаних втіх
    І сподівань журливих.

    Марно ховати свічку за склом.
    Марно, та серцю втішно.
    Тулиться хтось золотим чолом
    В темінь до скла поспішно.

    Очі – люстерця небесних істот.
    Очі – жива водиця.
    Очі – це іскорки Божих щедрот.
    Очі – душі світлиця.

    Грішно отак відбирати у світу
    Щастя короткі миті!
    Ох, не шкодуй для людей привіту!
    Ох, не шкодуй блакиті!
    04.10.2016



    Виключно незряча

    Маленька планета однієї маленької людини.
    З її серцевини струменить блакитна лава.
    Вона із кристалів, але виключно гаряча.
    Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
    Що залишається їй, цій маленькій незрячій людині?
    Вона не може покинути свою особисту планету.
    Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
    У її розпорядженні – простір на десяток кроків.
    Зазвичай вона ходить кругами,
    Загіпнотизована сяйвом кристалів.
    Але близько – ні! Близько не можна, пече.
    Тільки цей сяючий струмінь блакитної лави
    Ще здатна розгледіти незряча людина.
    Він більший від неї.
    Він струменить ввись і пронизує інші світи.
    Це так вагомо для маленької людини,
    Виключно незрячої,
    Адже їй залишається тільки
    Її десяток кроків.
    16.10.2016



    Дрібненький слід

    "Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони."
    Р.Бредбері "Кульбабове вино”

    Дрібненький слід відбитком золотим –
    лю-
    блю!
    До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
    ту-
    лю.

    Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
    струм-
    ки.
    Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
    він-
    ки.

    Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
    наш
    час!*
    Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
    в ат-
    лас.

    До серця серденько. Ох, як же вберегти!
    Спи!
    Спи!
    Малюю сонечка найпершої весни –
    це
    сни.
    28.10.2016

    *Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене



    Маленьке дитя

    Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
    Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
    Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
    Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

    Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
    Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
    Перші помисли – чисті, бо служать ще правді та істині.
    До кохання крильми не долала примарні я відстані.

    Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
    Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
    Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
    З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

    Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
    Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
    Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
    Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!
    05.11.2016



    Осінь. Дивачка бабуся

    Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
    Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
    У калюжах осінніх, їх безліч, не знайдете й ложки води –
    Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
    Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.

    Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
    Це не краща пора для осушення душ.
    На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
    А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
    Небо зараз, як очі дворняги Сірка. Туманів ріка
    І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
    Напуваючи змучені ноги.
    Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
    Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
    А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
    Підглядають за зміною днів і ночей
    Керамічні манірно-лукаві гноми.

    Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
    За оцим пересічним дивом простеж:
    Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
    Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
    Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
    Залишаючись дітьми землі,
    А де-факто – небес.
    Слимаки в формі сонечка,
    І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
    Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
    Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
    Між цими фігурами відстані
    І всміхаються розуміюче.

    Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
    А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
    Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
    Не були і не будуть ніколи,
    Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
    Він чарує в альбомах аерознімків,
    Хоч і звужує всі видноколи.
    Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
    Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
    Коли в'яжеш його – не потрібні навіть фіксуючі.
    І пульсуючим стукотом серця збентежена,
    Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
    Бо коханих вершин не підкорювала
    Вже не день і не рік.

    Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
    Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
    А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
    Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
    Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.

    Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
    Це не краща пора для осушення душ,
    Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
    Усміхнулась хитрунка бабуся.
    10.11.2016



    Колисанки лунають

    Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
    Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
    І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
    І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

    Сон малює картини із півниками на печі.
    Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
    Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
    Розливається журно дитинства мого відголосся.
    21.11.2016



    Непізнаному другу

    В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль
    У такт словам моїм в листі останнім.
    Востаннє в снах покине на світанні
    Незнаний друг, згубивши стежку-шаль.

    Незнаний друг, мов янгол на снігу.
    Знайомий контур, ляжеш – спільні крила
    На сніжній ковдрі, що турботи вкрила,
    Для світу двох окреслюють дугу.

    Для світу двох і випав перший сніг,
    Сріблястим тлом нічні розкрив обійми,
    Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми
    Пірнають втікачі, що збились з ніг.

    Пірнають втікачі від власних дум,
    Непевні в забутті, в словах невмілі.
    Зімлілі душі, лиця сніжно-білі
    Зливались з тлом, з картин вбирали сум.

    Зливались з тлом, губились, наче слід,
    Під спішним кроком вічних перехожих,
    Одних на одних схожих і несхожих.
    А сніг-скрипаль всипав їм серця лід.

    А сніг-скрипаль, посвячений у ніч,
    Звучав надривно, рвав струною тугу.
    Останній лист непізнаному другу
    Писала я відбитком власних пліч.
    15.12.2016



    Збивала краплини

    Збивала краплини сльози та роси
    Заточеним кінчиком слова-коси.
    Просила: о небо, зроси мою душу,
    Як вітер з-над моря той зрошує сушу!

    Живи її сущу ти хлібом насушним!
    Веди її вбогу шляхом непорушним!
    О небо, вогнями в мій бік не мечи,
    Хвилиною щастя в мені помовчи!
    18.12.2016



    Заздрість пройме

    Заздрість пройме до чужого таланту,
    Ревність пробудить в тобі голоси.
    Чути сюжети німого диктанту –
    Думку направлять, лишень попроси!

    Вабить примарне спасіння-прозріння,
    Долі лягають на білий папір.
    Примха писати, мов серця веління,
    Можеш не слухатись, просто повір:

    Є щось правдивіше, дужче, повніше –
    З надр землі життєдайний вогонь.
    З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
    Іскра одвічна нетліючих скронь.
    18.12.2016



    Крихтами хліба

    Крихтами хліба, небесною манною
    Землю вкриває сніг.
    Янголи славлять людину осанною,
    Туляться їй до ніг.

    Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
    Та не лоскоче крил.
    Він їх не сповнить і не приласкавиться,
    Сипле для душ-мірил.

    Душі-мірила, як чаші золочені,
    Приймуть небесний дар.
    Душам спокійно, сніжинки заточені
    Рвуть на шматки календар.

    Янголи мріють чи марять, надіються
    Стати й собі людьми.
    Поруч земних і небесні зігріються,
    Вкривши від бід грудьми.

    Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
    Янголи в знаний час,
    Шостою гранню* таємно лишаючись,
    Щоб доторкнутись нас.
    20.12.2016

    *Менше 0,1% сніжинок мають ідеальну шестиразову симетричну форму



    Вітрів дороги

    Вітрів дороги.
    Ночей тривоги.
    Заради Бога, вкрий
    Промерзлі душі
    Троянд засушених!
    Запізно, сліз не лий!

    Тремтливі душі
    Троянд відцвілих.
    Обруш на вічність гнів!
    Лічи на пальцях
    Тонких, незграбних
    Обривки їхніх днів.
    04.01.2017



    І мрії чужі

    І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
    І вії твої завертаються ввись від мрій.
    Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
    І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.
    04.01.2017



    Білішає

    Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
    Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
    На самісінькім дні снігових кучугур дворів
    Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.

    Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
    І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
    І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
    Я б зігрітись хотіла доторком тиші та снів!
    05.01.2017



    Засяяла

    "А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи" Мт.2:10

    Засяяла!
    Дивись, як високо та як недосяжно!
    Диво!
    Так просто й красиво.
    Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
    Дарів мого серця...
    Зориться!
    Одна на цілім небі, та їй не самотньо,
    Не згасне.
    Не згасне і Той, що в ніч цю народжений був!
    Іскриться
    Людям у серці.
    В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
    Так тихо й правдиво.
    Як три найзавзятіші, що зі сходу,
    Несімо дари,
    Бо засяяла!
    Дарів мого серця чи вистачить?
    Дивись, як вказує де...
    Зориться!
    07.01.2017



    Ось перелічую

    Ось перелічую сонця зернята,
    Сію в серця. Чи зійде із них слово?
    Хай хоч одне, я від того багата!
    Світ засіяє промінням святково.

    Голосом пуп'янків заспаних квітів,
    Дзвоном останнього талого снігу,
    Гуркотом істин думок-монолітів –
    Старт у весни до нового забігу.
    29.01.2017



    Скрапує ніжність

    Ні, не буває так!
    Серце з грудей – додолу.
    Ружі мого подолу
    Забагряніли. Знак?

    Серце з грудей... Облиш!
    Скрапує ніжність в роси.
    Вітер скуйовдив коси,
    Душу скуйовдив.
    Тиша.

    Чути лиш крап і крап –
    Скрапує ніжність.
    Стуки.
    Ти не підставиш руки?
    Втратиться!
    Мить не квап

    Серцем додолу. Знак:
    Ружі квітчають коси.
    Ніжність фарбує роси.
    Ні, не буває так!
    09.02.2017



    Прикривши посмішкою лихо

    Прикривши посмішкою лихо –
    Фарбуєш губи у червоний.
    Здалося, що ступаєш тихо,
    Здалось, ось він – оборонний,

    А не вимогливо крикливий,
    Не спраглий крові, поклоніння,
    Й авжеж не пристрасно звабливий,
    Не маска шалу, божевілля,

    Не лик фатальної красуні,
    Що цокотом підборів вміло
    Вривається у душі юні,
    Бо ти – босоніж і несміло.

    Тож, як пройти волієш тихо,
    Ти провертаєш трюк коронний –
    Прикривши посмішкою лихо,
    Фарбуєш губи у червоний.
    20.02.2017



    Кришталем

    Кришталем, дзвоном його невагомим
    З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
    Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
    Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
    Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
    Сподівання та обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
    Не зійшли ні луною, ані веселками
    Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.

    З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
    І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
    І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
    І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.

    Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
    Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами –
    Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
    Сподівань перезрілих і обіцянок ранніх.
    22.02.2017



    Радуйся

    "benedicta tu in mulieribus et benedictus fructus ventris tui" angelica salutatio

    Ти – серця мого надія.
    Я – серця твого покров.
    Співайте: аве, Марія!
    Тут є любов!
    25.02.2017



    Несумна весна

    Крок, два –
    Вчора була зима.
    Чвак, чвак, –
    Вся перейшла у воду.
    Хлюп, хлюп, –
    Спраги тепер нема.
    Бульк, бульк, –
    І не шукайте броду!

    Мить, ще –
    Дружать світи дощем.
    Крап, крап, –
    Сфери злились в цілунку.
    Гурк, гурк, –
    В неба грозою щем.
    Пурх, пурх, –
    Як воскресає лунко!
    01.03.2017



    Небо вляглося

    Небо вляглося в маленькі мої долоні.
    Небо сповите пеленкою із молитов.
    Небо, ти сповнило серце моє та скроні.
    Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!
    06.03.2017


    Заспівайте мені

    Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
    Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
    Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку,
    А ви піснею всеньке нутро та поверхню її сколихайте.

    Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
    Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
    Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
    Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!
    23.03.2017



    Лебедина туга

    Це лебедина туга
    Понад захланним морем.
    Он як розлилось горем,
    Вкравши її супруга!

    Стелить широкі хвилі,
    Берег від зору скривши,
    Тіні повислі вмивши
    І освятивши милі

    Знаних шляхів й незнаних.
    Крилам у поміч вітер.
    Килимом сходять квіти,
    Тішать серця коханих.

    Скільки їм того щастя,
    Мов золотої нитки?
    Стане зв'язати свитки,
    Вбратися до причастя?

    Скільки їм тої долі,
    Як причастяться неба?
    Що їм для щастя треба –
    Крила й шматочок волі?

    Та, не розцвівши, в'яне
    Пагінець, вмитий горем.
    Вкрало захланне море
    Ладо її кохане.

    Це лебедина туга –
    Серце своє, мов квітку,
    В дар принесла лебідка
    Й ринула до супруга.
    26.03.2017



    Весняному вітру

    Подув так звично, з заходу. Привіт!
    Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
    Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
    І небо сталось провісним, черлене
    Завогняніло, сонцем полонене,
    Й пташки замовкли, стримавши політ.
    Не бачились, здається, сотню літ.
    Я чемно твій сповняла заповіт.

    Привіт! – прошепотів мій давній друг.
    Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
    Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
    Я проганяла дні свої похмурі
    Й для цього вийшла ген за виднокруг,
    А він якраз снував там злісні бурі.
    Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
    Вколола я, мов землю різав плуг.

    Вітри не мають злісної природи,
    Тому мій друг не вгледів насолоди
    У тому, щоб припнути мій язик.
    Він до такого пустослів’я звик,
    Але не втратив красної нагоди
    Порозважатися, мов справжній молодик:
    Гай, гай, чи не позвати нам музик?
    Розперезала мову, як рушник!

    Я розсміялася. Як гоже то було –
    Надибати когось, як пух, легкого,
    Єства його торкнутись гомінкого.
    Аж засвистіло в скронях, загуло.
    Думок гнітючих спалене кубло.
    Втікай за виднокруг, моя тривого!
    Подув, так звично пестячи чоло.
    Привіт! Тебе мов вічність не було!
    29.03.2017



    Світанки

    Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
    Бачив колись, як у паренім молоці
    Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
    В світі немає, ніж я у його руці.

    Я у світанку втопилась, я розчинилась
    Разом із медом. Солодкосте, солоди!
    Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
    Рану приспали заграви. Ох, не буди!

    Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
    Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
    Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
    Віриш чи ні? Так наснилося, так було.
    14.04.2017



    На одній галузі

    Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
    І ти мені пісню співав, і слухав ту пісню Бог.
    Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
    А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

    Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
    Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
    Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
    Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
    І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
    А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

    Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
    Подумалось, – я не така.
    Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
    А в мене серце таке.
    Хотіла було полетіти – галуза з жалю затріщала:
    Ох, діти, куди вас подіти? Прости, як до того прощала!

    Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
    І ти мені пісню співав, і слухав ту пісню Бог.
    22.04.2017



    Як трепетно

    Як трепетно у тиші громіздкій
    Цієї ночі, помислоп'янкої,
    Пророк і Бог розкручують сувої
    Й зачитують, мов струшують із вій
    Билину мрій чи золото надій:
    Радій, людино, голосно радій!
    Ось заповіт. Із істини малої
    Він починається. І ти також малій!

    Сповняє стільники бджолиний рій,
    Мостять мурашки замки та покої,
    Бурундучки у нірках стали в стрій,
    Живі гніздечка в ластівки прудкої.
    У бездоганності своїх думок і дій,
    Як бездоганний у природи крій,
    Німій, коли глядиш на це, німій!
    Людній, людино, з висоти людської!
    30.04.2017



    В тиші тиш

    Шш!
    В тиші тиш – шелестіння любові.
    Шумом, шурхотом крил, мій Янголе,
    Прилітаючи в час босоногої втоми –
    Вирощуй, плекай мене!
    Повертай мені віру знайому,
    Забуту. Знайом мене з нею заново.
    Я увічнена в шепоті правди,
    Що з уст твоїх вилітала спрадавна.
    Переповнені наші з тобою долоні дарами.
    Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
    Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
    Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
    Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш –
    Золотом слів.
    Голосом, змахами крил,
    Радістю, радосте,
    Дай мені сил і солодкостей! Де
    Дні добігають ночей і кусають їх праведно
    За зміїні хвости, за право
    Бути простими і прощеними,
    Бути дрібними і нерозумними в щасті –
    Блискавичністю скорення, Янголе, знову і знову дивуй.
    Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо,
    В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
    Покажи мені істинність святости!
    Не мовчи у мені, і в іншому я не мовчатиму.
    Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
    Серед плетива помислів, поглядів, променів,
    Зламаних дзеркалом вічності,
    В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
    Шелестіння любові.
    Жменьку ласки у мене вкладай
    Для когось невідомого.
    05.05.2017



    Несумне літо

    Пахло бузком й покосом.
    Вибились з сил гризоти.
    Небо віддало сльоти
    Всі до останку.

    З сонцем і віра сходить.
    Зранку і думка вища.
    В росах бід попелища
    Миються зранку.

    Сонце, спадай на плечі,
    Адже в тіні бліднію,
    Я ж тебе також грію
    Літеплим серцем.

    Пахло бузком й покосом –
    Літо на ніс присіло.
    Буде ще з літа діло –
    Серце жаріє.
    11.05.2017



    Наготою душі

    І нехай то не я воскресатиму тут під світанки,
    І нехай не мене чаруватимуть співи пташат –
    У карпатських вітрах я торкну вам зарошені ґанки,
    Наготою душі я і крила звільнила з-під шат.
    05.06.2017



    Паперовий літавець

    Бам-бам-бам.
    Добре бути нам
    Ом...
    Ом...
    Ра-
    зом!
    Гай, гай, гай,
    Зникнув.
    Не зникай!
    Ле-
    тиш
    В сві-
    ти.
    А я – така ж, як ти.
    11.07.2017



    Я спадала

    Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа,
    Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми,
    Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта,
    Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи,

    До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні,
    Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку,
    Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні
    І питалася в неба: о небо, невже він полюбить таку?
    03.08.2017



    Жінка

    Цілована, мальована, маніжна,
    Леліяна, то сонячна, то сніжна,
    Розхристана, вітриста, невагома,
    Як втома.

    Примарна, веселкова та імлиста,
    Раптова, то сипуча, то росиста,
    Пригублена, миттєва, легкокрила,
    Як сила.
    12.08.2017



    Осіння ритміка

    Досить холодних поглядів! Помахів скутих рук
    Промахи досить впевнені. Подумки і навпаки
    Досить сердечно плачуться серцю серця: стук-стук!
    Смішно біжать по осені слізні її струмки.

    Дощиком, крап-крап, крапає збиране із зіниць
    Щось неозвучено-збурене, миле, таке пусте.
    Листям розмоклим падають зайві шари із лиць.
    Досить життя зашорене й досить таки просте.

    Не пропускайте поглядів, помахів скутих рук!
    Промахи їм пробачено – подумки і навпаки.
    Досить сердечна ритміка – осінь дощем: стук-стук!
    Крапельки сліз збираються в вічно живі струмки.
    Дощиком крап-крап-крапають миті, часи, віки.
    06.09.2017



    Крізь жовтолистий осип

    Осиротілосте моя, о осене!
    Осоння душ засмагою орошене,
    Листом пожовклим, скроплене сонливістю.
    Сповий но нас, несамовитих, спокоєм!
    Переступи спокутаємо смутками.
    Страхи страхам посунуться.
    Постій!
    Всміхайся нам крізь жовтолистий осип,
    О світе мій!
    О осене!
    08.09.2017



    Спалахи

    Спалахи. Іскри. Спалахи.
    Хочеш, мене зігрій
    Шаллю нічного подиху,
    Наче цей подих – твій.

    Ніч – медоносно-зоряна,
    Купчиться тихий рій
    В дивних глибинах погляду.
    Ніжністю в кожнім дій!

    Спалахи. Іскри. Спалахи.
    Ми – перекупщики мрій,
    Що збагатилися зорями,
    Та загубились між вій.
    11.09.2017



    Поміж думки непрозорі

    Трощені-перетрощені, перенасичені душі
    Не налякають вітриська, а чи проливні дощі.
    Цівкою небо стікає під непромокні плащі.
    Трохи хитнулись за вітром, трохи їм тут побути.

    Дні пораховані й тим, хто в днях цих не має скрути.
    Лиш листя дерев скоцюрбилось, наче жахнулось ліку.
    Поміж думки непрозорі та щастя прозорі ріки
    Найпотаємніші миті лягають в короткі вірші.
    24.09.2017



    А я тебе взуваю у кришталь

    А я тебе взуваю у кришталь,
    Осінній день, не квапся по бруківці!
    На тобі, наче в ретро кіноплівці,
    Зажуреність і з мушкою вуаль.

    Кришталь окутав, та усе ж дзвенить,
    Сирий туман, як дим від сигарети.
    І я сміюсь: художники, поети,
    Змалюйте врешті цю чарівну мить!

    Осінній день, дарунком не зневаж!
    Переступай нерівності та згуби!
    А ти мене цілуєш ніжно в губи.
    Тонка печаль – обридливий типаж.

    В тумані риси губить силует
    І цокіт кроків спішно віддалився.
    Один із двох жахливо помилився –
    Розбив кришталь і підірвався в лет.
    01.10.2017



    Мій світе

    Мій світе, безгранично чарівливий,
    Це ти мене чи я тебе творила?
    Я дещо несвідома. Несвідомо,
    Та розтривожила свою забуту втому.

    Погасле листя мала за сестрицю.
    Чи не жаска ця думка: я – не з криці!
    Скажи, що юна, що проста і щира,
    Що позад себе досі маю крила,
    Що навесні в плодах зважніють віти,
    Мій світе!
    19.10.2017



    Соколиний позирк

    Ти тільки поглянь, крилатий мій,
    Безмежжя взялось окрайцями.
    Відкроєно нам не рясно,
    А все ж – щиросердно.

    Я маю таку таїну:
    Коли ми змагались з соколом,
    То воля моя напружилась,
    Проте знемогла.

    Аякже, і жниво жатимуть,
    Й журитимуться зажурливі,
    І зважуватимуть, зневажатимуть,
    А все-таки – житимуть.

    Як воля моя напружилась –
    То я вимагала сина:
    Я – сильна! Я – сіль землі!
    Я засіяна й не скошена!

    О сонце палюче, соколе!
    Чому відвертаєш погляд свій?
    О світе! О серцевино пагінця,
    Стій!

    Ти тільки поглянь, мій пташку,
    Вже й кручі між нами вищають.
    Як вітром з очей твоїх витиме –
    Вистою!

    Хоч пазурі гострі вп’ялися,
    Та знаю – от-от злітатиме.
    Коли б соколиним позирком
    На сина благословив!
    06.12.2017



    Музика зими

    Бачиш, зима квітує блідо,
    Та аромат різкіший на морозі
    А звук – нестримніший, тікає від людей,
    Розкішно послизнувшись їм під ноги.

    Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
    А зависли в повітрі.
    Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
    Не впитись.
    Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
    Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.

    Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
    Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
    Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
    Слух і серце мої – голодні.

    Хрускіт блакитного снігу зблисками увсебіч
    Тоне в потоках вдихів і видихів полум’яних.
    М’ятою – аромати від найкоротших стріч.
    Кисень – прозоро-пряний.

    Парою доторкаються грані заблудлих слів,
    Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
    Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
    Чітко окреслив лінію
    Спротиву. А на самому дні
    Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш,
    Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!

    Зима квітує блідо, але чудно.
    Вчуй мене: так квітує зима!
    Ген за порогом її остороги – зміни пори –
    Догорить найлютіше полум’я,
    Здіймаючись догори.
    18.12.2017



    Найкращі люди

    А скільки тої правди поміж нами!
    А скільки облюбованих речей!
    Я досі не наситилась словами
    І блиском ваших радісних очей.

    Найкращі люди, найдорожчі люди,
    Стрічати вас так млосно крізь роки!
    Крилатий птах мої прошиє груди,
    Пером торкнеться вашої руки.

    Пером і зойком. О неосвятимий,
    Глибокий усміх сивої душі,
    В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
    Лягай мені любов'ю на вірші!

    Погрішності вчорашніх інтонацій,
    Облудливість беззастережних слів
    Простіть мені! Позбувшись декорацій,
    Мій дух в промінні вашому змалів.

    Здитинілий мій дух крізь тьмяні очі
    Впивається п'янким, забутим сном.
    Ви знову тут, либонь ці сни пророчі,
    Покликані випа́дком-чаклуном.

    Являєтесь, з самої серцевини
    Мені знайомі, та щораз нові.
    Найкращі люди, наших стріч години
    Такі короткі, та такі живі!
    04.01.2018



    Медоносні

    Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
    Димкою мисль розстилається з домішками квітковими.
    Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки,
    Не незникомими.

    Не промайнуть непомічено, згладжуючи чоло!
    В морі човни хай розгойдує хвиля живої ніжності,
    В ріки молочні вихлюпує все, чого ще не було,
    Ген з-поза вічності.

    Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
    Рано чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
    Он уже й небо розколоте, чути, як хрумко гримить
    Затишок вкрадений.

    Димкою мисль розстилається, килимом – домішок мрій.
    Рушити б, не очікуючи, доки самі запросять.
    Геть вже думки закрутилися, наче примхливий рій,
    Все ж – медоносять.
    16.02.2018



    Васильки

    А потім із мене посходили васильки.
    Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
    Маленьке дівча, непричесане і смішне,
    Зривало мене.

    І я доторкалася небом її щоки,
    Й вливалася у безодні очей довірливих.
    І прихисток мій утілювався дівчатком,
    А стома – початком.

    Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
    Хай п'яти її лежать на моєму серці!
    Коли уві сні я іменем відживу –
    Приходь наяву!
    13.03.2018



    Амортизація весни

    Ця сіра смуга нескінченних днів
    І незліченних поворотів долі
    Затягує рябу петлю поволі,
    Притягуючи взір, що збовванів.

    Дорога рушить всупереч ногам.
    Весна засліпить всупереч повікам.
    Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
    ортизує
    міжсезонний
    злам.

    Квітує місто сценами магнолій.
    Своїм "не вірю!" їм не псуйте ролі!
    14.04.2018



    І не вірші

    Нехай не день,
    Нехай не ніч,
    Нехай не підступи добра,
    Нехай і не задвірки лихоліття.

    В здоров'ї чи...
    В хворобі чи...
    Іще не час... Пройшла пора....
    Дрібні квітки розкішного суцвіття.

    А синь висить,
    Тяжіє вись.
    Всьому ще збутися колись, –
    Читається у небі навісному.

    Дрібні квітки.
    Пашіє мить.
    Розкішна злагода душі.
    Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.
    15.04.2018



    Прекрасне в руці

    Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
    Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
    Он позад мене гинуть сумні століття,
    Рвуть коренищем історію на лахміття,
    В небо возносять невпинного ліку віття
    І зомлівають, мов перевдягання часте
    Зморює їхню плоть.

    Пуп'янками тендітними зашаріються
    Голі, наче святі, гілки.
    Що ж бо це діється?
    Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
    Й раптом, звідки взялася лиш,
    Ніжна пелюстка зронена
    Вам доторкне руки.
    Де ж ваші очі?!

    Так відцвітають солодким, молочним квітом
    Цілі епохи людини поміж людей.
    Так угавають непевно розлогі віти
    Кожного іншого й кожного, що як всі.
    Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
    Так виглядає початок у самім кінці.
    Так поневолює вічність, завмерши тихо.
    Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.
    15.04.2018



    Свободі

    А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
    Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!

    Випила би тебе солодку, та не напитися.
    Викроїла б тебе і латкою побіля серця – протяги стережи!
    Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
    Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

    Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
    Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
    Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
    Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

    Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
    А як каменем вкотяться – за водою обох пусти!
    Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
    Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.

    Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
    Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
    І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
    І думки легкої. Та не візьму того, що було.

    Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
    Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
    Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
    Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!
    20.04.2018



    Плине по небу пташечка

    Плине по небу пташечка,
    Ріже вітрилом борозни.
    Як ото – жити пошепки?
    Як то – позбутись голосу?

    Потайки сонце тішиться,
    Птасі смішне розказує,
    Небо на бурю піниться,
    Буде казати казання.

    Бозя насіння лускає,
    Зубом громи розколює,
    Тож поспішай із бузьками
    В гнізда ховати голови.

    Ликом до лику стрітяться
    Дрібність її з величністю.
    Я поступилась місцем вам,
    Плину тепер до вічності.

    Як блискавиця вкотиться –
    Ризик вітрилу врватися.
    Най я не знаю спокою,
    Та не берусь ховатися.

    Сонцю, посунься з обрію!
    Плину питати в Боженьки,
    Як то, позбутись голосу?
    Як ото, жити пошепки?
    07.05.2018



    Циганська королева

    Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
    Пекуча манить синява очей притомлених.
    Лискучі язики набрались сорому
    Чіплятись рукавів
    Моїх.

    Їх не спинить ні сміх, ні злива.
    Я непевна, хитка, мінлива,
    Простягаю поволі руку,
    Мов вичікую муку.

    Ворожи мені чорно, ци́ганко,
    Королеву циганську видивись.
    Я на бич прив'язала китиці.
    Веселіше!

    Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
    Повтори мої рухи злюблені.
    Що не вкрадено, те загублено.
    Не шкодуй!

    Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
    Пороси мою ніч озорену.
    Простягаю в твою простягнуту
    Золото.

    Ой, лей! Лей-лей!
    Прудкіші за бич, бо дикі,
    Гостріші за лезо зору.
    Зрізаю долонею жало
    Отих язиків.
    Та падаю долу долі.
    Се мрево, се стигма часу –
    У миті згорає вічність,
    Коли палка.

    На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
    Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
    А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
    Наворожи мені світ.
    14.05.2018



    Ароматом півоній

    В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
    Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
    І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
    Це у серця скарбницю природа кладе офіри.

    Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
    Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
    Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
    Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.
    01.06.2018



    Надщерблене небо

    Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
    Як медом у молоці, напоює змучений день.
    Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
    І просять мене чимдуж колискових співати пісень.

    Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі,
    А стишена днина пурхає, лічить свої години.
    Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
    Ой люлі та й люлі, не тривожте цієї дитини!

    Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
    Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
    Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
    На день догораючий, що стікає примарно з пліч.
    29.06.2018



    Ніжності

    Ніжносте, перепроси!
    Стань мені за осу –
    Надокучай, жали,
    Бо
    Жаль в мені.

    Жити без тебе ні...
    Нібито наяву,
    Вулицями, містами.
    Ставна ж бо до очей!
    Чуєш мій клич, ачей,
    Чи заблукала?

    Прикро.
    Мчаться лукаві дні.
    Багнеться простоти.
    Мечеш мені: прости!
    Мальвами прорости!
    Хтось насадив їх тут,
    Перевернувши сірість.

    Я б не повірила в
    (Міра мого добра...
    Міра в мені краси...)
    Те (не любила їх),
    Що так буває.

    Але ж буяє і
    Це не моя вина.
    Ні, не моя вона,
    Як не моя заслуга,
    Що
    Ти для усіх одна
    І для усіх усе.
    Тільки тебе в мені
    Не вистачає.

    Ніжносте, перепроси.
    Я (не зі зла) прощу.
    В місті нечастих трав,
    В миті квітчастих вулиць,
    Звично, як вдих і видих
    Чи як обридливість лиць,
    Ставна ж бо і проста,
    Терпко в уста цілуєш,
    Стань за нестерпність же!

    Жити без тебе – ні...
    Мечеш квітки до ніг.
    Вжаль мене за усі
    Прикрі жалі.
    11.07.2018



    Цвітуть матіоли поночі

    Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
    Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
    Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
    Сон переходить мережчату кладку, стомою
    Густо лягає на голову простоволосих мрій.

    Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
    Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
    Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
    З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.

    Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
    М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
    Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
    Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.
    Цвітуть матіоли поночі
    Солодко.
    23.07.2018



    Намалюй мені шлях

    Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
    І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
    Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
    І краплини в промінні – прозорість малих чудес.

    Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
    Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
    І торкає печаль надто легко моє чоло.
    І здається картинним усе, що колись було.

    І, мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
    Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
    На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
    Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.
    28.09.2018



    Це не дощ

    Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
    Пробуди і мою, – попрошу.
    Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
    Бо її із трудом виношу.

    Сіє осінь круг мене буденні слова,
    Множить прозові прісні миті.
    І у цім нерозривна жура обвива,
    Мов сновиддя шовкові ниті.

    Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
    Я є річка – гірна, бурлива.
    Мій потік із віків у віки дремене,
    Як до цього сповадить злива.

    Я – вразлива весна, я є спрагла дощу,
    Перебуду й по нім – прибуду.
    Це не мить грозова, це мій голос ущух,
    Це мовчання скачалось в груду
    Грубу. Грузну у сни. Помовчу до весни.
    Восени грім не пестить груди.
    Та у цій таїні листопадових днів,
    Мовчазливих дощів і сутінків
    Є щось дивно терпке, щось минуще, легке,
    Незбагненно мені знайоме.
    І буденні думки підкошені. І звикаю до холодів.

    Це не дощ, це не дощ, це слова із віршів
    Панни Осені.
    04.10.2018



    Трохи музики

    Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
    Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що – дощі.
    Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
    Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.

    Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
    Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
    Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
    Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.

    Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
    Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що – ніжний щем.
    Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
    Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.
    16.11.2018



    Стань у мені молитвою

    Небо таке, наче Бог простягає руку
    І відкидає локон з людських очей.
    Стань у мені молитвою, тихим звуком,
    Що на вустах неумисно тремтить ачей.

    Стань у мені відбитком малого щастя
    Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
    Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
    Стань мені тілом, а я стану домом нам.

    Адже, коли ти святість, то я є храмом.
    Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
    Небо таке, мов у рай прочинили браму
    І виглядають янголів, що заблукали.
    29.11.2018



    На вітер слова злетять

    Богине моя, не плач! Я гину в твоїх сльозах.
    Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
    Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
    Якщо у своїх же снах стрічаєш Пречисту Діву!

    Мов частка душі в душі, мов ліва твоя рука –
    Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
    Ти – віра собі та стяг, ти – повна життя ріка.
    Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.

    Лягай на моє плече, робися малим дитям.
    Ти – перли, яких повік не витопчуть пси та свині.
    На вітер слова злетять, усе промине. Затям,
    Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!
    11.12.2018



    Про паперового змія

    "щоб відпустити його, куди він забажає, ми повинні знайти більше мотузок"
    "Не так, не очима, – каже старий. – Паперовий змій у тебе всередині, у свідомості. Минуле зберігається в пам'яті, а майбутнє – в уяві,"
    М.Пнтоніоні, Т.Гуерра "Притча про паперового змія”

    Що ти, літуне, видів за горизонтами –
    Грізними швами двох неосяжних твердей?
    Я б тобі видала віру свою приземлену,
    Як видають нагороди і таємниці,
    Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
    Щоб заплітав її до сонячного вінця,
    В промені, наче в спиці.

    Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
    Котра пам'ятає в мені маленьку незграбну дівчинку:
    В коробочках – світлячки.
    Пальчики – сірнички,
    Повне води не носи!
    "Ер" не губи із "роси"!
    Не сідай на коси!
    Не бігай боса!
    Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
    Кольорові сніжинки на рукавичку,
    Родимки-зірочки на круглому личку,
    Хвилинками-веселинками.

    Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
    І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
    Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
    І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
    Та в розпачі не злічити
    Зміїв підбитих.

    Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
    Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
    В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий.
    Я ж – за важкістю й хмар не бачу.

    Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
    Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
    Хай бачить, як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
    Та вітром подеколи ще здуває.
    Літун проминає незнані зірки й планети.
    За нитку його триматися – добра затія,
    Та така ж нездійсненна, наче
    Притча про паперового змія.
    12.2018



    Крапом кроку

    На чистих сторінках нового дня,
    Як вперше, несміливим крапом кроку.
    Останні дні пересічного року
    Вертають в дім, де друзі та рідня.

    Старий годинник, коні золоті,
    Глибоке крісло в сонному куті,
    На фото – лиця, схожі й вже не ті,
    Дрібнички, звички спадком по житті –

    Це все моє і я у тім усім.
    Обійми мами, тиха колисанка...
    Співай мені! – одвічна забаганка.
    І линуть чари, я – вторую їм.

    А грудень пахне снігом і вином.
    А рік спливає в татову усмішку.
    Ступають на протоптану доріжку
    В цей дім щасливі миті за вікном.

    Порожні сторінки мого життя,
    Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
    Щоб крапом кроку сміло позначати
    Красу, що в кожнім дні серцебиттям?
    26.12.2018



    В повноті себе

    Душе моя, мій полудневий промене,
    Осяйно так у ці святкові миті!
    Не промини мене, о правдо! Де
    Шляхи твоїм сіянням оповиті,
    Там гаснуть зорі, та не гаснуть ті,
    Що в повноті себе уже святі.
    01.01.2019



    Вікно навпроти

    Буває, день докотиться до ночі
    І так собі безжурно позіхне!
    Дивись тоді в його наївні очі,
    Бо вже згасає й досі не збагне.

    А потім – сон, нова барвиста стрічка,
    І янгол тягне чисте полотно,
    І добрий день свої змикає вічка,
    Й твого навпроти – спалахне вікно.

    І гусне час, і все йому даремне.
    І плине зір крізь шибку навпростець.
    Снують думки: а що таке таємне
    За тим вікном? І рветься папірець

    Для перших слів: привіт! Я також... Щастя!
    І у кватирку літачком. А втім,
    Усе в людей у дружбі з днями вдасться,
    Якщо завжди дивитись в очі їм.
    09.01.2019



    Вишні в січні

    А вишні в січні такі морозні!
    А груди – білі, як плахта снігу.
    Хрипить з простуди, немов від бігу,
    Та просто все, як ніколи досі.

    Ми – мерзлі ягоди придорожні,
    Комусь – під ноги, комусь – в долоні.
    Не обирали, в якому лоні
    Спускати сік, випускати корінь.

    Життя – пейзаж, і з-під пензля долі
    Червоні краплі лягають перші.
    Де наші зрошені кров'ю верші –
    Там пнуться вишні у сонця сході.

    Кілкі картини, та це не кепсько.
    Зі снігом хрипнемо груди в груди.
    Широкі кроки. Квапливі люди.
    Ми перемерзнемо, перемерзнемо!
    20.01.2019



    Як покличу тебе за собою

    Як покличу тебе за собою – ти просто йди!
    Все, що має ціну, те ніколи не стане втратою.
    До домівок покинутих час замете сліди,
    Павутинням покриє, туманами, сніжною ватою.

    Є мости понад прірву й до сьомих святих небес,
    Що спалити їх – це як вогнями зійти жертовними.
    Просто йди поруч мене без сумнівів і словес!
    Щирі клятви та зречення завжди були безмовними.
    25.01.2019



    Весна молодиця

    А далі, як далі, – весна піддається літу,
    Зриває сновиддя із сонних галузок світу.
    У білому цвіті невіста іде до шлюбу.
    А хто її любий? Хто любить – впізнає любу.

    Впізнає й прилине, вже пестить її волосся.
    Весна – молодиця, цвітіння її відбулося.
    Весна молодиться, востаннє вуста фарбує,
    Бо той, що прилине – зітре їх а чи зцілує.

    І мліє дівиця, та блідість її нарядна,
    Дарма, що до літа готують яркіші рядна.
    Підхопить коханий, кудись понесе цю тугу.
    А далі, як далі, – усе промине по кругу.
    05.2019



    Осінній сад

    А літо сяде на ослоні та зів'яне.
    Осінній день. Осінній листопад.
    А небо тане на лице твоє рум'яне,
    В осінній сад.
    А слів твоїх омріяність, чуттєвість
    Зривається з гілля.
    А сад – це ти. А зрив – всього миттєвість.
    А ти – це я.
    24.05.2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  12. С М - [ 2025.11.09 16:36 ]
    Конкістадоре (Procol Harum)
     
    Конкістадоре, у самоті
    Чекає огир твій
    І мов від німба ангельського
    Повіває святим
    Броньована твоя кіраса
    Утратила свій вилиск
    Твоє лице є маскою
    У якій відсутні риси
     
    Мав бути натяк, щоб се розгадати
    Але як же до нього дістатися
     
    Конкістадоре, стерв’ятник сів
    На висріблений щит
    А у іржавих піхвах нині
    Пісок себе посіяв
    Хай із коштовностями меч &
    Належить ще тобі
    Обмилили обличчя хвилі
    І свій забрали зиск
     
    Мав бути натяк, щоб се розгадати
    Але як же до нього дістатися
     
    Конкістадоре, де той час
    Тобі віддати шану
    Хоч я ішов, щоб насміхатися
    Тебе покину із жалем
    І коли сум на мене сходить
    Не видно жодних ореолів
    Хай ти ішов меча здійнявши
    Є тільки смерть, нема звитяги
     
    Мав бути натяк, щоби се розгадати
    Але як же до нього дістатися
    Мав бути натяк, щоб се розгадати
    Але як же до нього дістатися, ей-ей
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (10)


  13. Артур Курдіновський - [ 2025.11.09 15:48 ]
    Вилікуюсь!
    Я знову прокидаюсь на світанні,
    До мене завітало крізь дощі
    Таке кохання, що і не кохання,
    Така собі тортура для душі.

    "Усе на світі має власну вартість".
    Я добре вивчив цей закон життя.
    Чи треба божевіллю піддаватись?
    У молодість немає вороття.

    Я бачив невзаємність. Бачив зраду.
    Довірливо вклонявся шахраю.
    Освідчувався заспаному саду
    Та обіймав ілюзію свою.

    Світи мені яскраво, зірко рання,
    І надиктуй згорьований сонет.
    Я вилікуюсь від цього кохання,
    Бо доля надала імунітет!


    Рейтинги: Народний 6 (5.84) | "Майстерень" 6 (5.87)
    Коментарі: (2)


  14. Євген Федчук - [ 2025.11.09 12:34 ]
    Битва під Вишнівцем 1512 року
    Дорога то спускалася униз,
    То знову піднімалася угору.
    Воли плелися по шляху не споро,
    Тягли набитий всяким крамом віз.
    На возі двоє: уже сивий дід
    Сидить собі попереду, дрімає.
    Він, начебто волами управляє,
    Хоч ті самі чвалають куди слід.
    За дідом, вклавшись на укритий крам,
    Дрімає хлопець, літ отак п‘ятнадцять.
    Рішив із дідом в Вишнівець податься,
    На ярмарок, щоб спродатися там.
    Крам хоч не свій. То діда пан послав
    З товаром в місто. Повелів продати.
    Дав пахолків той крам охороняти,
    Бо ж зовсім неспокійний час настав.
    А ще ж дорога через Чорний ліс.
    Тож не дай Бог, як здрайці перестрінуть,
    То ті й до тіла голого роздінуть.
    Та й відберуть і цих волів, і віз.
    Хлопчак, напевно на пригод чекав,
    А тут дорога лиш одноманітна.
    На возі залишалося сидіти.
    А часом біля воза крокував,
    Аби йому розвіятись хоч трохи.
    Дарма, вже думав, з дідом напросивсь.
    Уже би краще по селу носивсь.
    Ще й сонце припіка, аж піт горохом.
    Натерши боки, хлопець, врешті встав,
    Сів коло діда та і став питати:
    - А ще дорогу довго нам долати?
    Дід головою тільки похитав:
    - Та ще далеко. Лопушне минем
    І ще верстов з п‘ятнадцять буде, мабуть.
    Хлопчак зустрів ту новину не радо,
    Скривив обличчя й без того сумне.
    Дід скоса подивився й усміхнувсь
    Тихенько в вуса: молоде, гаряче.
    Кудись спішить, іще життя не бачив.
    Тоді захриплим голосом звернувсь:
    - А знаєш ти, Степане, що отам
    Колись велика битва відбулася,
    Коли ордою до нас Крим припхався.
    В бою нелегко довелося нам.
    Та ми здолали кляту ту орду
    І багатьох у річці потопили.
    Бажання знов приходити відбили.
    Хлопчак оглянувсь. Прямо на виду
    Дорога, річка, недалеко ліс,
    Яри та балки. – А то правда, діду?
    - Звичайно, правда, Бог у тому свідок.
    Я тоді саме службу в князя ніс.
    Ще князь Михайло був тоді живий,
    Що був Дмитрові нинішньому дідом...
    - А розкажіть поки оце ми їдем!
    Хотілося б почути про той бій.
    Дід ще раз погляд кинув навкруги,
    Помовчав трохи та посмикав вуса,
    Мов згадував, як саме бій відбувся,
    Під шаблями як впали вороги.
    - Було то все багато літ назад.
    Литва з Москвою часто не мирилась,
    Бо тій собі забрати Русь хотілось.
    Багаті землі, кожен був би рад.
    Але, оскільки підлі москалі
    Самі з Литвою справитись не здатні,
    То стали кримчаків у поміч звати,
    Щоб вдерлись ті до нашої землі.
    Тож тисли на Литву із двох боків.
    Лише встигай від клятих відбиватись,
    Не знаючи, звідкіль ті будуть пхатись.
    І так воно на протязі років.
    Татарам то подобалось й самим,
    Бо на землі не звикли працювати,
    А лиш своїх сусідів грабувати.
    Отож грабунком тільки й жили тим.
    Буває враз зненацька налетять,
    Міста і села на шляху зруйнують
    Та для ясиру люду наполюють,
    Щоб всіх їх до Туреччини продать.
    Страждали і Поділля, і Волинь,
    І Київщина від отих наскоків.
    Не було, мабуть ні одного року,
    Щоб не було орди. Як чорна тінь,
    Тоді лягала на весь руський край.
    Кров, сльози, попіл по землі усюди.
    Страждали від отих набігів люди.
    Як пережив один – другий чекай.
    Ні, влада, звісно, думала про те,
    Як землі від татар оборонити,
    Де на шляхах фортеці спорудити.
    Та вічно грошей не було. Проте,
    Хоча не скрізь фортеці ті звели,
    Десь їм шляхи набігів перекрили.
    Та, коли йшла орда великій силі,
    Фортеці ті спинити не могли.
    Упхається орда, поставить кіш,
    Розпустить скрізь розбійницькі загони.
    І ті, бува, аж під Варшаву гонять,
    Врізаються, немов у масло ніж.
    Міста попалять, села рознесуть,
    Добро захоплять, наполонять люду
    І скоро до коша вертатись будуть.
    Добро везуть та і ясир ведуть.
    Але якось два роки перед тим
    Орда до нас у «гості» не ходила.
    Спокійно люди у полях робили,
    Не треба було хоронитись їм.
    Та на початку березня прибув
    Якийсь гонець з Молдови. Сигізмунду
    Доніс, що навесні ординці будуть
    Іти набігом. Бо господар чув,
    Що в Чорнім лісі тулиться орда,
    Понад Інгулом та трави чекає.
    Як тільки степ зазеленіти має,
    То вибереться з лісу і гайда.
    Король одразу діяти почав,
    Став посполите рушення збирати,
    Велів бігом хоругви піднімати,
    Бо ж зрозуміло, часу мало мав.
    Та з безгрошів‘я скільки набере
    Там того війська? Тисяч шість зібрали.
    Та й то частину залишити мали.
    А як орда другим шляхом попре?
    Велів король й Острозькому тоді
    Збирати сили, щоб орду стрічати.
    Той став бігом намісників скликати,
    Щоб разом перетяти шлях орді.
    Збиралася до бою руська рать.
    Не вперше було з ворогом стрічатись,
    Тож довго й не було чого збиратись.
    Вже зброя наготові, лише взять.
    Наш князь Михайло нас усіх зібрав,
    Дав день на збори та і на виправу.
    На ранок уже вийшли із Брацлава,
    Бо князь Острозький вже на нас чекав.
    Туди ж і Андрій Збаразький прибув
    З своїм загоном. Ми з ним добре знані.
    Не раз стрічались у походнім стані,
    Коли якийсь набіг татарський був.
    Іще дрібні загони прибули.
    Всього нас десь три тисячі зібралось:
    З Поділля десь із тисячу примчались,
    Дві тисячі з Волині теж прийшли.
    Не так багато, щоб спинить орду,
    Але й немало, щоб дрібні чамбули
    У нашім краї обережні були,
    Бо не минути клятим їм біди.
    Уже не вперше татарві було
    В наш край ходити, отож добре знали,
    Де в нас фортеці над шляхом стояли.
    Тому татарське військо не пішло
    Кучманським шляхом. Бучач, Язловець
    І Теребовля надто їх лякали.
    Щоб часом у халепу не попали,
    То рушили ордою, накінець
    По Чорному шляху аж на Волинь.
    Сторожа наша шлях той пильнувала,
    Тож ми про їхній рух все добре знали.
    Та з нашим військом вийди-но, зустрінь
    Ті двадцять з лишком тисяч. Мало сил,
    Щоби ординцям шлях перепиняти.
    Тож довелося лиш спостерігати,
    Дивитись, щоб не розповзлись навкіл.
    Поляки теж збиралися, хоча
    Повільно надто. Виступили з Львова,
    Як кілька тисяч їх було готово.
    Коронний Камєнєцький розпочав
    Свій рух, як уже й квітень проминув.
    Мав десь чотири тисячі при собі,
    Все більше кінних, з татарвою щоби
    У чистім полі він на рівних був.
    У кінці березня татари вже були
    Під Кузьминим, де перший кіш заклали.
    Там у кінці усі збиратись мали.
    По тому більшість із коша пішли
    По межиріччю Серета і Збруча,
    Вздовж Стрипи, понад Горинню аби
    Під Буськом кіш іще один зробить.
    А звідти вже чамбули їх летючі
    По навколишнім краю розійшлись
    Міста палити та людей хапати.
    Вдалось їм аж під Львовом побувати,
    Поза Дністром біля Стрия пройшлись.
    Спалили Городок, Олеськ дістали,
    Під Золочевим трохи потовклись,
    До Любліна аж, кажуть доплелись.
    Усе палили, били, грабували.
    Іноді знахабніла татарва
    За здобиччю, закривши очі, гналась,
    Що від коша далеко відривалась,
    Тож хтось із наших відсіч їй давав.
    Чамбул такий зустрінемо, бува,
    Загонимо в болото чи до лісу
    Та й виріжемо весь його до біса.
    Бо ж в «гості» їх до нас ніхто не звав.
    Та більшість тих чамбулів все ж змогла
    Добряче в нашім краї поживитись.
    Аж боляче було на те дивитись,
    Як вимер край, де татарва пройшла.
    Обтяжені ясиром і добром,
    Чамбули всі до коша повертались,
    Управитись якнайскоріш старались,
    Бо відчували, певно, що нутром,
    Що тільки-но ми сили зберемо
    Докупи, то на них разом ударим
    Та задамо уже проклятим жару.
    Й до Криму ледь живих проведемо.
    Тож два-три тижні потовклась орда
    У наших землях та й бігом зібралась
    І, здобиччю обтяжена, подалась
    До Криму. А поляки по слідах.
    Орду під Буськом прагли захопить,
    Але спізнились. Та уже знялася
    Й неспішною ходою подалася.
    Вже не боялась, то ж чого спішить?
    Якби ж поляки чухались скоріш.
    Острозький ще коли до них звертався,
    Щоб він із ними хутко поєднався
    І вдарили би разом. Але ні ж.
    Діждались, як орда вже подалась
    Зі здобиччю, вже все пограбувала,
    Тоді лишень за нею вслід попхали.
    То добре, що орда ота велась
    Нахабно надто, зовсім не боялась,
    Бо знала, що достатньо сил її,
    Аби здобутки захистить свої.
    Отож спокійно йшла, не озиралась.
    Дізнавшись, що під Буськом вже нема
    Орди, взялись поляки поспішати,
    Щоб на шляху її десь перейняти.
    Полк ляський шлях на Вишневець тримав.
    Поляки не обтяжені були
    Обозом, тож і рухались скоріше.
    Орда тяглася Чорним шляхом лише,
    Поляки вже під Вишнівець прийшли.
    Спинилися якраз під Лопушним,
    Аби орді дорогу перекрити.
    Нам у той час вдалось чамбул розбити.
    З три тисячі ординців було в нім.
    Не встигли ляхи табір спорудить,
    Як ми до них в ярах тих доєднались.
    Хоч нас й тепер утроє менше малось,
    Рішили все ж орду не пропустить.
    На другий день татари підійшли.
    Ішли безпечно, як вже в себе вдома.
    Вважали, що не вдасться вже нікому
    Їх зупинити. Впевнені були,
    Що вже ніхто ясир не відіб’є.
    І здобич гарну, що змогли узяти,
    Ніхто уже не зможе відібрати.
    Хоч, навіть не питались: де ж ми є?!
    Станіслав Лянцкоронський, що тоді
    Був посполите рушення очолив,
    Вивідників своїх послати зволив,
    Щоб краще розібратися в орді.
    Тож скоро ми вже знали, що орда
    Стоїть безпечна і необережна,
    Тримаються чамбули незалежно.
    Ніхто шляхи, як слід не огляда.
    Обтяжена полоном і добром,
    Орда була геть неповороткою.
    Для нас якраз удалий час для бою,
    Помацати гниле її нутро.
    Отож зібрались наші воєводи,
    Аби план бою переговорить.
    І кожен першим стати в бій горить,
    Як вже, нарешті трапилась нагода.
    Поляки гонорилися при тім,
    Що в них і зброя краща, й ліпші коні.
    Вони на ту орду страху нагонять.
    Та князь, одначе, суперечив їм.
    Бо він, мовляв з татарами давно
    В степах воює, хитрощі їх знає.
    В поляків того досвіду немає.
    Тож може боком вилізти воно.
    Ще б довго сперечалися, мабуть.
    Сторожа суперечку перервала.
    Орда про наше військо вже прознала
    І купчиться. Тож скоро бою буть.
    І воєводи кинулися вмить,
    Аби війська до бою готувати.
    Домовилися: де кому стояти,
    Щоби напевно ворога розбить.
    Ми із полком Острозьким справа стали.
    Поляки зліва поле зайняли.
    Між нами піхотинці залягли
    І дві гармати ворога стрічали.
    А далі за поляками стояв
    Іще полк руський Яна Одровонжа.
    Він, в разі чого, війську допоможе,
    Якби не втримавсь хтось і відступав.
    Бо ж у татар багато дуже сил,
    Нам буде з ними справитись нелегко.
    Там, за ордою, зовсім недалеко
    Займав татарський кіш пологий схил.
    А в ньому люду, наче мурашви.
    Ясир багатий татарва зібрала
    Й до Криму продавати в рабство гнала.
    Не всіх, звичайно, доведуть живих.
    Тож, ж дивлячись на той татарський кіш,
    Ми лиш від того злішими ставали.
    І стільки в собі сили відчували,
    Що рвалися у бій вступить скоріш.
    Татари, мовби відчували то.
    Орда зненацька з місця підірвалась
    І на поляків перш за все помчалась.
    Та до лав польських не домчав ніхто.
    Герць зачіпний вони розпочали.
    Перед полками польськими кружляли,
    Зі своїх луків без кінця стріляли.
    Поляки із рушниць відповіли.
    Друга орда насунула на нас.
    У нас теж стріли хмарами летіли.
    Дошкулити татари нам хотіли.
    Між нами чулись крики раз по раз.
    Когось татарська влучила стріла,
    Бо ж ми доспіхи гірші польських мали.
    Тож нам ті стріли більше дошкуляли.
    Орда враз на нас силою пішла.
    Удар такий був, що відкинув нас
    Аж до самого лісу, що позаду
    Стояв стіною. Саме він завадив,
    Щоб вдарили татари водночас
    На нас із тилу. Відбивались ми,
    Хоча, усе ж, поволі відступали.
    Проти орди нас було зовсім мало.
    Вже видно – не відбитися самим.
    Тут дві хоругви польські прибули
    Та на татар ударили із боку.
    Стрімким в орду урізались потоком.
    Утриматись татари не змогли
    І відступили. На коротку мить
    Змогли хоч трохи ми передихнути.
    Назад свої позиції вернути.
    Аж тут орда знов силою летить
    Ще більшою, ніж до цього була.
    Напевно, все, що мали, підібрали.
    Земля від того тупоту дрижала.
    Яка би сила їх спинить могла?!
    Хоч ми тримати намагались стрій,
    Та як могли протистояти силі?
    Татари все сильніше нас тіснили,
    Ставав усе напруженішим бій.
    Уже не встояв дехто з волинян
    Та кинувся до лісу відступати.
    Для паніки ж потрібно не багато.
    Тим більш, татари пхають, як таран.
    Ми ще стоїм, якось тримаєм стрій,
    А вої позад нас уже втікають.
    Тут на коні Острозький вилітає
    Та завертає воїнство у бій.
    Якраз чотири роти підійшли
    У поміч нам поляків. І татари,
    Хоча навкруг кружляли, наче хмари,
    Зламати полк волинський не змогли.
    Як вся орда уже вступила в бій,
    На нас і на поляків насідала,
    Здавалось, перемогу уже мала,
    Полк руський, обійшовши польський стрій,
    Ударив раптом збоку на орду.
    Татари тоді миттю сполошились
    І до коша до свого відкотились.
    А ми за ними мчали по сліду.
    Гадали, що уже перемогли.
    Але раділи трохи поспішили.
    Орда кільцем той кіш свій оточила,
    Бо ж там здобутки їхні всі були.
    Тепер вже ми насілися на них,
    Вони лиш відчайдушно відбивались,
    Ясир уберегти свій намагались
    Та ще чекали на прихід своїх.
    Бо ж ще не вся зібралася орда,
    Десь ще чамбули села грабували
    І до коша ось-ось прибути мали.
    Тоді би, звісно нам була біда.
    Тож налягали ми із усіх сил.
    Урешті-решт якій хоругві польській
    Прорватись крізь татарський стрій вдалося.
    Вони мерщій піднялися на схил,
    Людей від пут звільняти почали.
    Кількох звільнили, знов до бою стали,
    Бо ж татарва за ними вслід примчала.
    Та люди, що звільнитися змогли,
    Товаришів своїх звільняти стали,
    Хапали все, що бачили до рук,
    Злі на татар від пережитих мук,
    Вони із тилу на орду напали.
    Татари раді, що ясир взяли
    Такий багатий – чи не більш самої
    Орди було татарської отої.
    Тепер же тим налякані були.
    Хай і без зброї, але страшно злі
    І так багато на татар напали.
    А ми з другого боку насідали.
    Із мурзами своїми на чолі,
    Ординці тоді кинулись втікати.
    Але не багатьом то удалось.
    Комусь до річки пхатись довелось,
    В болоті потопилось їх багато.
    Хтось вирвався, всю здобич полишив,
    Що у набігу встиг награбувати.
    Таких «щасливців» було не багато.
    Коня десь у Криму аж зупинив.
    Не знаю, скільки їх там полягло.
    Казали, тисяч двадцять з гаком буде.
    Ми ж втратили всього лиш сотню люду.
    А все добро, що у коші було,
    Дісталось нам. Самих лише коней
    Зо десять тисяч нам тоді дісталось.
    А на возах речей усяких малось.
    Та не оте привабило мене.
    Шістнадцять тисяч звільнених людей,
    Що одночасно й плакали, й сміялись,
    Раділи волі, що живі зостались.
    Що рабство попереду їх не жде.
    Не знали, як і дякувати нам.
    Ходили геть обірвані і босі…
    Але щасливі… Пам‘ятаю й досі.
    І ми щасливі… Що там якийсь крам?!


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Олександр Сушко - [ 2025.11.09 11:04 ]
    Не журися!
    Догорає сонячна юга
    У горнилі втраченого миру.
    У вітрилах долі - пилюга,
    А над головою небо сіре.

    Без війни піввіку я прожив,
    А тепер спокутую провину:
    Московити кидають ножі
    В серце, душу, ціляться у спину.

    Спокій - це омана нетривка,
    Сни у криках та патьоках крові.
    В чорних вишиваночка квітках,
    Ріже, як ножака, плач удовин.

    Скінчився, здається, час везінь,
    Вклали автамата в руки висі.
    Та я вірю: з нами Божий Син!
    Чую Його голос: - Не журися!

    10.11.2025р.


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.79)
    Коментарі: (5)


  16. Неоніла Ковальська - [ 2025.11.09 09:33 ]
    Додай сили, Михаїл
    Чи на сірому коні
    Чи на білому
    Архистратиг Михаїл
    Уже поблизу.

    У руках трима меча
    Войовничого,
    Щоби отим москалям
    Не хотілося

    Та й на Київ нападать
    Й на Вкраїноньку.
    Допоможи, святий нам,
    Додай силоньки.

    Переможемо разом
    Всіх загарбників
    І за дружнім всі столом
    Святкуватимем.

    2022 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  17. Микола Дудар - [ 2025.11.09 02:08 ]
    Як-не-як...
    З неземної красоти
    Він ліпив себе для себе.
    Все було: і тил, й фронти…
    Зацікавився Макс Вебер.
    Як-не-як філософ Макс…
    Як-не-як політісторик…
    Макс запхав його в тлумак
    Й підписав: тут хворий.
    24.10.2025.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.65)
    Коментарі: (1)



  18. Сторінки: 1   2