Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.

Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
За всі гріхи з думками шке́ребе́рть.

Які ж вони воїстину приємні,
А умовляння й клятви – як молебні
У храмі найчистіших почуттів.

І як без них життя земне прожити,
Скажіть-но, пуритани-єзуїти.
Інакшого б я точно не хотів.

А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.

Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Людей, що були вдягнені у сонце.

08.09.2026

Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.

Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Крихітку горне до себе.

Доки в росії людиська і біс,
Доти зло мчатиме знову.
Світ у мовчанці бездумно завис.
Совість - не матиме схову.

Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.

«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
а вже літо… село перейшло.

Просторує воно, ледащо,
в бастіон до відьом і почвар.
Не бажає, бачте, нізащо
із рудою водити базар.

«Хай розвіється все на пасма,
на поталу, а хоч і красу.
Під підбори осені? — зась вам!» —
йде, міркує, збиває росу...

2016, вересень

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли

Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
Довірся врешті викопній уяві.

Клянися краще вихорами брів
Чи позіханням млявим ворожбита,
Ходою журавля біля води,
Намистом недолугим з малахіту...

В лушпинні гарбузовім не спинить
Тваринний відчай простору надбання,
Де сльози ллють у зоряну блакить,
Як згадують про згаслий жар кохання.

Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Онде тільце розпростерте
Горілиць лежить, -
Дитинча в обійми смерті
Втрапило умить.
Як же так, - волає мати, -
Що мовчить дочка?..
Найболючіша утрата,
Певно, отака.
Вже ні донечки, ні дому
В жіночки нема, -
Залишається на спомин
Почуттів юрма.
Повні туги й неспокою
Люди мовчазні, -
Давнє місто над рікою
Тихе, наче в сні.
Знов закурений димами
Любий Київ мій, -
Наче серце у нестямі,
Б'ється хвиль прибій...
08.09.26

Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.

Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Індик співає гірше, бо індик.

Індик в селі - місцева цяця,
Перед всіма він дуже любе вихваляться.
Але як бачу хвостик невеличкий -
Не сумніваюся: то - не індик. Індичка.

Він не дотягує до ноти "ля",
Тому в селі йому кричать "гиля-гиля".
Він водиться у нашій Україні,
А може ще в якійсь він є країні.

З індика юшка вийде оттака👍
Корисний він, ви не чіпайте індика!
Інакше обере він путь найгіршу -
Раптом розпочне писати вірші.

***
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.

***
Неписані закони для совдепії
під управлінням урки-пахана.
Осатанілу бестію
попи віншують месою,
бо їм рідніша матері війна.

***
Лоху і поцу важко щось обрати
одне – обох не винесе земля...
одному не тікати,
то – за ґрати,
а іншому – не куля, то петля.

***
Частіше не сирени, а собаки
попереджають про ракетопад,
а розбишаки
не ідуть в атаку,
бо мало їх вертається назад.

***
Історію людей не оновити.
Її програма має хибну суть
і як не пояснити
паразитам –
вони існують, отже, не живуть.

***
Часи для перемін це засторога –
не гаяти скороминущий час.
До перемоги
не одна дорога,
аби лише не безголов’я мас.

Підсумок
Найдовша з війн війна тисячолітня.
Інвазія гельмінтів із боліт
триває ось уже тринадцять літ...
узявся відморозок з підворітні,
а заодно і телепні елітні
з лиця Землі звільнити білий світ.

09/26

 ось і надвечірʼя
 дощик покропив
 вицвіле ганчірʼя
 звисле з проводів
 піднебесні риби
 сунуть далі геть
 комунальник
 сивий
 думає про смерть
 небо після смерті
 чорне чи блакить
 де ж напарник
 петрик
 ув одежі спить
 що воно в онуків
 там у чужині
 і чи дійдуть руки
 до чобіт на сніг
 влітку ясно ліпше
 викосив траву
 сів у тінь і дишиш
 видів то в гробу
 

Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.

Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
ікони та вишивку мами.

Згоріли у жерлі лихому
пороги й татусеві вишні.
Немає ні саду, ні дому,
у кіптяві небо Всевишнє!

Давно вже тікають від страти
за ґрати знедолені інші.
Це хата, лише, тільки хата,
чого ж ти ридаєш невтішно?

Невже по стерні не ходила,
не бачила згарищ і болю?
Допоки не спалені крила –
ніхто душу не поневолить.

06.09.2026р.

Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.

Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Мов на сторожі озброєна рать.

Гриб білобокий сховався під дубом.
Свіжість повітря рознеслась навкруг.
Вересень весело грає на дудці,
Вітер здіймає навколишній рух.

Як же, людино, у лісі приємно.
Збіглась брусниця - щедро у травах.
Ось і дерева вклонилися чемно,
То ж збережи красу цього краю.

Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.

На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
душі «не своїй» все одно.

Лиш бридко чомусь уранці.
Мов бубон, гуде голова.
А радість будує шанці
і мишам проміння збува.

Стираються риси, межі —
де гідність? — в пітьмі — де ганьба?
Не видко ні з дна, ні з вежі,
хоч як роззирайся в оба.

До краю йти ж недалечко,
дістатися важче зірок.
Щоразу тенька сердечко,
як трапиться шляхом шинок.

Небавом проп’ється хрестик,
і вдача припнеться на гак.
«Не треба, шинкарко, решти,
коли і життя вже навспак...»

2020, березень

Вода розлилася в долини.
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.

Вода розлилася степами,
Як щось непромовлене в нас.
Вода розлилася, мов панна.
У неї шубовснув Пегас.
Слова пронеслись козаками.
І промінь у лісі погас.

Вода вже не знає обмежень,
Нестримно несеться кудись.
Вода, ніби пісня для мертвих,
Звучатиме в даль і у вись.
Фатальний завершився термін.
Минуле й майбутнє зійшлись.

1 березня 2026

Холодний бовдур
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!

Бо що нам діти —
Голодні миші!
Ординці в житі,
Життя в Парижі...

В рулетку грати,
Мабуть, не зайве.
Бандуро, грай-но
Нам dub звичайний.

Наллємо пива
Чи оковиту,
Нехай коліно
Ще блудить житом.
Чуже нам ближче
Було зазвичай ,
Як хіть до влади
Чи Фрідріх Ніцше.

О, Газдо! — згадуй
Тепер про долю,
Про волю вільну,
У чат «Стодола»
Пиши натхненно,
Ховай до хмари,
Немов у гени
Вовків кошари…

Старі бульбульці - публіка нервова,
Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.

Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
Продав мені за ром останній пейс.

У майстра кухля ані дня без спирту!
Від зла - казенка - вірні меч і щит!
Слив'янка, спотикач і оковита -
Сніданок, і вечеря, і обід.

Первак, монголька, пінна варенуха -
Брати по крові! І насущний хліб.
Від старки пиячок міцніє духом,
А потім смерть кладе його у гріб.

07.09.2026

Занадився тхір
У бабусин двір, -
Уночі проник
Знову у курник.
Ухопив курча
І мерщій помчав
Звично до нори,
Де малі тхори
Щодоби, мабуть,
На трофеї ждуть...
07.09.26

ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)

ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду.
Андромаха – його дружина-царівна, горлиця на спалених мурах, жива пам'ять Кілікії.
Хор троянських жінок – відлуння Пергаму, голос тривоги та скорботи міста.

СЦЕНА 1: Вежа кривавого світла
(Скейська брама. Захід сонця стікає по каменю, наче жертовне вино. Гектор височіє на мурі, закутий у бронзу, мов мідний ідол. Поспіхом, ламаючи кроком тишу, заходить Андромаха. На руках її, мов блідий пагін, засинає дитя).

Хор троянських жінок:
Багряне око Геліоса тоне у мірнім гойданні солоних хвиль. Коні Пеліда копитами крешуть іскри із чорного праху, котять під мури залізну темряву. Жах, наче плющ, обплітає високі вежі Пріама. Чий спис розітне цю ніч, що повзе з ахейського табору? Хто заступить поріг перед кроком блідого Танатоса?

Андромаха
(Припадає до його правиці, пальці її шукають тепла серед холодного металу):
Гекторе! Опоро моя, обмита сльозами! Навіщо ти знову вінчаєш чоло цим шоломом гривастим, що дихає смертю? Твій дух, цей несамовитий Арес у грудях, стане твоїм же катом. Твоя доблесть – то гострий жертовник для власного сина і для мене, приреченої на плач. Невже ти не чуєш, як у полі вже гострять ахейські списи на твою самотню вдову, на твоє беззахисне пташеня?

Гектор
(Обличчя його нерухоме, погляд прикутий до заграви, де димлять грецькі кораблі):
Андромахо! Слова твої падають на серце важким свинцем, розпікаючи душу. Але як мені пити прохолоду фортечних стін, коли мої люди падають горілиць у пил під мечами данайців? Я вигодуваний хлібом великого Пріама, я вчився першим стрічати залізну бурю і сіяти смерть у лавах ворожих. Сором випалить очі моїм нащадкам, якщо я сховаюсь під крило твоєї тривоги від суворого блиску ворожої криці.

Андромаха
(Притискає немовля до його грудей, закриваючи сином дзеркало мідного панцира):
Поглянь на цей пагін, Гекторе! На Астіана́кса, нашого маленького володаря міських мурів! У мене немає більше прихистку під цим холодним небом Олімпу. Батько мій зійшов у Аїд через лють Ахілла, сім братів моїх у єдиний день захлинулися кров'ю серед білих овець. Ти для мене тепер – і батько, і свята мати, і брат мій ніжний, і солодкий мій чоловік! Заклинаю тебе живою кров’ю цієї дитини: не виходь на рівнину, де панує Смерть, лишайся на вежі, будь нашим живим муром!

СЦЕНА 2: Обіцянка небу
(Гектор лагідно дивиться у вічі дружині. Повільним, майже ритуальним рухом він знімає свій важкий мідний шолом із грізною кінською гривою і кладе його на випалені сонцем камені бастіону. Малий Астіанакс, упізнавши обличчя батька, перестає боятися, посміхається і тягнеться рученятами до його плечей. Гектор бере немовля на руки і високо підіймає його над безоднею світу, ближче до вечірніх зірок).

Гектор
(Його голос звучить розлого і міцно, котячись над мурами, мов далекий грім):
Зевсе пресвітлий, великий володарю Олімпу, та інші безсмертні боги, що тримають небо! Почуйте гарячу молитву батька на цих кривавих порогах. Зробіть так, щоб цей хлопчик, мій кволий пагін і спадкоємець троянського роду, став першим серед мужів Іліона. Нехай його рука тримає залізний спис міцніше, ніж моя, а серце ніколи не знає холодного страху в запеклій битві. І коли він повертатиметься з поля слави з кривавою здобиччю, нехай вороги німіють, а свій народ каже: «Він набагато кращий і славніший за свого батька Гектора!»

Хор троянських жінок:
Але мовчать безсмертні боги на Олімпі, важкі свинцеві хмари затягують небосхил. Горючі сльози матері падають на холодну бронзу лат, а палка молитва батька летить у порожнечу згасаючого дня. Мойри вже тримають занесені ножиці над ниткою цього життя.

Гектор
(Повертає дитину Андромасі, ніжно торкаючись долонею її вологої щоки):
Іди додому, Андромахо, під захист рідного склепіння. Пряди тонку вовну зі своїми служницями, доглядай за священним вогнищем і тримай веретено. Ніхто в цьому підмісячному світі не втече від своєї долі – ні блідий боягуз, ні запеклий герой, якщо Мойри вже випряли і зважили його нитку. Війна – це сувора справа чоловіків, які народилися під сонцем Іліона. І моя доля – бути першим серед них. Я мушу йти на рівнину. Син Пелея – Ахіллес – вже чекає на мене біля палаючих хвиль Скамандра.

Андромаха:
(Робить крок назад, притискаючи сина до серця; сльози її світяться в останніх променях заграви)
Я йду, мій царю, мій єдиний володарю... Але душа моя навіки залишається тут, на цих каменях. Позаду тебе – пустеля. Якщо ти впадеш завтра під ударом ахейської криці – весь Іліон згорить до попелу, а нас поженуть у ганебне рабство за солоне море. Прощавай, Гекторе. Прощавай, мій єдиний захиснику і мій останній прихистку.

СЦЕНА 3 Сонце, що тоне в Скамандрі
(Минуло кілька днів. Фатум здійснився: Гектор поліг у пилу, зраджений богами. Андромаха стоїть на тій самій кам'яній вежі, проте простір навколо невпізнанний. Золоті палаци Пріама палають, важкий чорний дим застилає Олімп, а натовп троянок б'ється в істериці під ударами загарбників).

Хор троянських жінок
(Їхні голоси зливаються у суцільний гул поминального плачу):
Горді мури Пергаму впали, розбиті залізним тараном! Колісниці чужинців гуркочуть по наших брукованих вулицях, чавлячи костями мертвих! Священна кров старця Пріама окропила сплюндровані вівтарі, ненажерливий вогонь Гефеста пожирає наш тисячолітній Іліон! Де тепер твій надійний щит, нещасна Андромахо? Де твій богорівний муж, що обіцяв спинити цю залізну хуртовину?

Андромаха
(Одягнена у розірване жалобне шмаття, її тонкі зап'ястя безжально стягнуті грубою мотузкою; грецькі найманці силою виривають немовля з її ослаблих рук):
Одіссею, хитромудрий крутію, нещадний хижаку із суворих скель Ітаки! Не торкайся мого чистого пташеняти, він же лише беззахисне немовля! Ця дитина нікому в житті не вчинила зла, він лише лагідно посміхався вечірньому небу! Навіщо ви тягнете його, мов жертовне ягня, на найвищу вежу палацу? Гекторе! Почуй мій шалений крик із темних глибин підземного Аїду! Устань із праху, розірви кайдани смерті та захисти свого єдиного сина!

Хор троянських жінок
(Закривають обличчя руками, падаючи горілиць):
Страшний падіння політ... Глухий, важкий стук об прадавній камінь... Крик маленького Астіана́кса захлинувся і навіки обірвався в гарячому повітрі. Останній паросток великого роду Гектора знищено нещадним Фатумом. Живий щит Трої розбито на тисячу дрібних шматочків.

Андромаха
(Повільно падає на коліна, її погляд приковується до багряного неба; крик стихає, і голос стає крижаним, моторошно спокійним):
Все скінчилось. Моє земне сонце назавжди потонуло у кривавих хвилях Скамандра, як колись потоне сонце і слава всіх великих міст землі. Везіть мене, царівну Андромаху, в залізних ланцюгах… везіть у ваш далекий Епір, жорстокі сини невблаганного Ахілла! Там, у темному рабстві, я у спогадах серця відбудую нову, невидиму Трою. Я назву чужі річки іменами моїх замордованих братів та свого маленького сина. І до останнього подиху це зранене серце належатиме тільки йому – моєму мужеві Гектору, який залишився лежати під цим величним попелом.

Хор троянських жінок:
Чорний попіл засипає очі живим і мертвим. Ахейські кораблі, важкі від здобичі, відпливають на далекий Захід. Місто зникає, але історія великого кохання стає безсмертною піснею Вічності.

Далі буде.

я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне

оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем всамітнитись
щонайскоріше

і пірнемо осіннім
сумним містом Лева
в ті роки де були ми
король-королева

в ті часи коли було
все легко та просто
ти була просто Мері
а я просто Костя

Ми всі складаємось з нічого,
Із вакууму, пустоти.
І тільки наша віра в Нього
Нас робить гідними мети.

Наше життя- то плід реакцій,
Плюсів та мінусів зв'язок,
Розділення на сотні фракцій
Продуктів вибухів зірок.

Нас Час і Простір породили,
Прямі? криві? - байдуже це.
Якісь таємні дивосили
Розбили первісне яйце.

06.09.2026