Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.

З даху спускається тінню
спритний маленький дідок —
має, цікавий, сумління
кожен промацать куток.

Дуб налякає безлистий —
став, мов колюча мара.
Пташка ні жодна не свисне...
Дим? А чи дух — з димаря?

З лісу бредуть поторочі,
ось вже виходять на шлях…
Як же багато скрізь ночі!
І дивовижі... в очах.

2018, лютий

 
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Моя матінка від небес
Мій тато від землі
А сам я від усесвіту
та хто це оцінив
 
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Орел мені дре око
Черв лиже мої кості
Я в суїциднім настрої
чим не діланівський Джонс
 
Самотній я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Хмари в моїм розумі
Імла душею бродить
Мій суїцидний настрій
о нестерпний рок-ен-рол
 
Умирав би. Ей, умирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
 
 
 
 
 
 
 

Немає другорядного і головного —
Є тільки погляд, що їх ділить.
Плавні життя потоки,
Як душ із теплих компліментів,

Вимовлених не голосом,
А нескінченністю миті.
Невичерпний заряд для тонусу
Бадьорить влучно і без пуеру.

І якщо не ділити, прислухатися —
Тут радіохвиля налагоджена:
Хіт за хітом — і занурення,
Прямісінько у саме враження.
Чи варто обирати,
який із них підійде для п’ятниці?

Другорядне — окреме від цілого,
А головне ми самі означили.
Але немає ні другого, ні першого —
Єдине не перемістити задачами.

Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?

Сльота жовтнева недолуга,
Медитативні лісосмуги
Відволікають від напруги,
В якій різноголосся вміст.
І не розчути ні наяди,
Ні адаптивної поради,
Ні механічної цикади
В чеканні на Пилипів піст…

ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)

«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Порівняльні життєписи»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Юлій Цезар – римський диктатор, завойовник Галлії, сивий лев республіки.
Клеопатра VII – остання цариця Єгипту, володарка таємниць серця Юлія Цезаря і Марка Антонія.
Хор римських легіонерів.
Хор єгипетських придворних та служниць Клеопатри.

З’ЯВА І: Пурпур на воді
(Царський палац в Александрії. Вікна виходять на море. Клеопатра сидить на троні в золотих шатах богині Ісіди. Заходить Юлій Цезар у залізних римських обладунках і червоному плащі. Хор легіонерів стоїть біля брами).

Хор єгипетських придворних:
Плещуть лагідні хвилі, що миють підніжжя палацу,
Ніл золотий Клеопатрі приносить багатство і волю.
Гляньте на вроду цариці, що здатна мечі зупинити,
Очі її – наче ніч, що сховала всі зорі таємні.
Римське залізо прийшло, щоб забрати від неї свободу,
Але любов подолає лютих воїнів силу левину!

Цезар:
Я підкорив уже Галлію, Рим у покорі схилився,
Помпея великого дух заспокоївся в синьому морі.
Я до тебе прийшов, Клеопатро, як суддя і володар суворий,
Щоб забрати борги і скорити твій гордий Єгипет.
Але бачу я диво, що розум мій сивий туманить:
Ти на рабиню не схожа, ти – наче давня богиня…

…Перед красою твоєю я прихиляю коліно!

Клеопатра:
Царю великий і грізний, Юлію, леве мій Римський!
Знаю, що сила твоя розбиває фортеці та мури,
Але Єгипет не буде килИмом для царських сандалій.
Я пропоную для тебе не рабську жіночу покірність,
А солодкий союз двох сердець, що триматимуть всесвіт.
Разом збудуємо царство, якого ще людство не знало,
Римське залізо і золото Нілу з'єднаються в шлюбі!

З’ЯВА ІІ: Тінь Березневих Ід
(Рим, палац Цезаря, ніч напередодні 15 березня 44 року до н.е. Нависають чорні хмари, чути гуркіт грому. Клеопатра благає Цезаря не йти до Сенату).

Хор римських легіонерів:
Змова застигла у темряві, заздрість точила кинджали,
Брут піднімає свій ніж проти батька і друга.
Птахи кричать уночі, і криваві знамення на небі,
Час твій приходить, диктаторе, згасне життя у заграві!
Не порятує тебе ні кохання, ні воїна сила,
Смерть тобі вірну готують березня іди нещадні.

Клеопатра
(Тримає Цезаря за плащ, очі повні відчаю):
Юлію, серце моє, не ходи ти під стіни Сенату!
Чула я плач уночі, і статуї кров’ю покрились.
Там не друзі стоять, там вовки затаїлися в тогах,
Сподівання великих сердець вони хочуть убити.
О Цезарю любий, я прошу, будь дуже обачний!
Від підступів Риму лиш втеча тебе порятує.

Цезар:
(Опускає руку на її плече, голос спокійний):
Клеопатро, царице, не личить мені так боятись,
Я не ховався ні разу від смерті у галльських окопах.
Якщо доля судила мені від кинджалів упасти,
Я зустріну кінець свій як римлянин, гордо і чесно.
Навіть якщо моє тіло прихильники Брута зневажать,
Слово про наше кохання залишиться жити.

…Час забирає життя, але пам'ять про нас — не вмирає!

(Зникає у темряві Ночі).

З’ЯВА ІІІ: Аспид на грудях
(Александрія, через роки після смерті Цезаря та щойно по смерті Антонія. Війська Октавіана штурмують місто. Клеопатра зачинена у гробниці. Вона тримає замкнену скриньку з отруйним аспидом).

Хор служниць Клеопатри:
Плачте, доньки Єгипту, бо згасла остання надія!..
Холодний як камінь, підступний правитель із Риму,
Задумав ім’я Клеопатри навіки зганьбити,
Приве́сти її у кайданах у Рим як рабиню.

Клеопатра:
…Антоній коханий поліг, і Цезаря вбили нещадно…

Між соромом рабства й зневаги я болісну смерть вибираю.
О велична богине Ісідо, прийми свою доньку в обійми!

(Фінальний монолог перед тим, як відкрити скриньку з аспидом):

Ось він, кінець мого шляху... Останній мій вечір.
Я не піду у кайданах кривавими площами Риму!
Рим забере мою землю, і храми мої спорожніють,
Та Августа погляд холодний гординю мою не здолає.
Сади Та-Кемет висихатимуть, золото змиє водою,
Та, може, нащадок в папірусі ймення моє прочитає,
воскреснуть із попелу Часу діяння великих!

(Відкриває скриньку зі змією. Падає на золоте ложе. Повна темрява).

Хор писців (фінальний акорд):
Царства руйнуються знову. Корони ковтає пустеля,
Цезар упав від ножів. Клеопатра заснула навіки.
Але писець на папірусі виведе знаки безсмертні!
***

Далі буде.

Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Упиваюсь сонцем і росою,
Дивлячись додолу й догори, -
Утішаюсь чистою красою
Оцієї дивної пори.
Свіжість ранку умиває очі
Та дарує світлі відчуття, -
Бо зозуля голосно пророчить
Знов мені багато літ життя.
28.08.26

 козак нептах сягає тонкощі премудрі
 йому не рідні аж ніяк
 усі ці оксамити перські сукні
 чи сурогатний самогінний
 арманьяк
 він знає достеменно наперед
 все це є бабське зманливе безпутнє
 про що розказував безвусий
 заїжджій не священник
 може дяк
 хоча ліворуч мав сережку в вусі
 одначе крові був жахався
 неборак
 нептах авжеж його промову слухав
 чому би не послухати однак
 що доброго оце при кухні
 цибуля та селера та буряк
 а більш нічого не побачити
 не вчути
 бо незадача
 несудьба
 отак
 

Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула.
Тільки, здалось, склепив очі, як щось розбудило.
А що саме – то спросоння і не зрозуміло.
Прислухався. Коли, справді, хтось у вікно стука.
«І кого там чорти носять!» - промайнула думка.
Встав, щоб жінку не збудити, до вікна й питає:
- Хто такий, що серед ночі від сну відриваєш?
- Та це я – твій брат Данило, - голос добре знаний, -
Пусти мене, бо стояти заважає рана.
- Ой, Данилко! Зачекай-но. Уже відчиняю!
Враз метнувся, зняв защіпку, що двері тримає.
У дверях стоїть Данило – брат його молодший.
На палицю обіперся. На штанях холоша
Чимось білим пов‘язана. То, мабуть, там рана?
- Заходь, брате! – відступився, із жалем поглянув,
Як той важко здолав поріг. Взявся обіймати.
Він вже кілька літ не бачив молодшого брата.
Бо той взявсь козакувати, дому не тримався.
Невідомо з ким по світу білому шалався.
Але ж брат. Всадив на лавку. Каганець заблимав.
Тут і жінка прокинулась, розбуджена ними.
- А що там у нас, Миколо? – сонно протягнула.
- Брат Данило повернувся! – та тільки почула,
Із постелі підхопилась: - Я зараз вдягнуся
І гостеві накривати вечерю візьмуся.
Вже до ранку і не спали. Бо ж води нагріли.
Від нелегкої дороги Данила відмили.
Рану йому помазали та перев‘язали.
Одяг, хай і малуватий, але чистий дали.
Доки відмивався Данило, вже й стола накрили.
Та з дороги добру чарку горілки налили.
Як уже наївсь Данило, тоді й розпитали,
Де він був і де ворожа шабелька дістала.
Той розморений та радий, що сидить у хаті,
Про свої оті пригоди став розповідати.
- Як то я козакувати із дому пустився,
До небавом до загону Бугая прибився.
Був козак він авантюрний та лихий рубака.
Совість його не діймала у житті ніяка.
Ліз у бійку, коли здобич намічалась гарна,
А без того умовляти його битись марно.
І було йому все рівно, із ким воювати.
Він міг запросто на ляхів, татар нападати.
Москалів міг зачепити. А своїх – тим паче,
Міг напасти, коли здобич чималеньку бачив.
З ним на місці не сиділи, постійно при ділі.
Мали вдосталь, хоча, звісно, в златі не ходили.
Коли ото Дорошенко з Брюховецьким звівся
І звільняти Україну із ним заходився
Від москалів, що у неї пазурі упхали
Ще в часи Богдана й більше вже не відпускали.
Тож зібрався Дорошенко з полками своїми,
Перейшов на лівий берег чимскоріше з ними,
Щоб москалів виганяти, що в містах стояли.
Ще у поміч орду також велику позвали.
Аліша-мурза з ордою із Криму прибули.
Вмить примчали, ледь про здобич можливу почули.
А нам, звісно, не хотілось таке пропускати,
Бо ж добрячий зиск з походу того можна мати.
Москалі награбувати встигли вже чимало,
Тож і здобич чималенька нас тепер чекала.
Брюховецький із собою привів значні сили.
Щось вони із Брюховецьким там не поділили.
То і вбили. Нам до того і діла немає.
Нехай тепер Дорошенко булаву тримає,
Аби взявся воювати, москалів громити.
Ми би могли в тім поході чимало нажити.
Москалі, хоч опирались, але биті були.
Від Котельви на Охтирку військо повернуло.
Через Гадяч та Лохвицю до Ромен пристало.
Але далі чомусь військо іти вже не стало.
А татарам того мало. Дорошенко з ханом
Домовлялись, що місцевих грабувать не стануть.
Тільки москалів. А що з тих москалів узяти,
Як ординці їхнє військо не можуть догнати?!
Тож у Ромнах Дорошенко з військом зупинився.
Аліша-мурза до нього зразу ж нагодився.
Став казати, що потрібно рухатися далі,
Бо ще здобичі ординці достатньо не взяли.
На що сказав Дорошенко, що він не тримає.
Якщо хоче, хай з ордою вперед виступає.
Он під Глуховим ще військо москальське стояло.
То і місто би звільнили, і здобичі мали.
А він, навіть всіх охочих з ордою направить.
Отак з Аліша-мурзою він вирішив справу.
Той у петлю свою шию не збиравсь вставляти,
Бо, хто зна, що попереду їх може чекати.
Але ж здобич так манила!.. Щоб не прогадати,
Рішив з Муратша-мурзою він орду послати.
Якщо той щось там здобуде, то й він буде мати.
А, як ні – то не прийдеться голову складати.
Тож лишив лише п‘ять тисяч нукерів з собою,
Ну, а десять в похід вислав з Муратша-мурзою.
Десять тисяч кінних воїв – то велика сила.
Полковники всіх охочих у полках спросили.
Та козаки не схотіли війська відриватись.
А нам, звісно і не треба у когось питатись.
Бугай тут же зголосився з ордою рушати.
Мав півтисячі в загоні рішучих, завзятих,
Що готові, як їх предки, до Москви дістати
Та добрячий куш в поході з москалів узяти.
Всі при конях, щоб в поході орди не відстали.
Орда брати кіш з собою у похід не стала,
Щоби рухатися швидше. А нам що із того?
Ми і так обоз не брали з собою в дорогу.
Скоро Глухова дістались. Дарма поспішали.
Долгорукова із військом тут вже не застали.
Тільки москалі почули, що орда в дорозі.
Тут же підняли обложне військо по тривозі
Та й в Московію рвонули, що нам не догнати.
Тож нам Глухів не прийшлося з облоги звільняти.
Знайшов мурза між місцевих козаків охочих,
Хто дорогу добре знає й заробити хоче.
Не схотів ризикувати, по дорозі пхати.
Мало що на тій дорозі може їх чекати?!
Подалися лісовими ми на Сєвськ шляхами,
Щоби вийти непомітно аж до міста прямо.
Вийшли в Сєвську ми округу, по селах пройшлися.
Трохи здобичі набрали та і подалися
На Сєвськ, поки іще вістка про нас не дісталась.
Москалі ж якимось робом та про те дізнались.
Ледь ми вигулькнули з лісу, розгортатись стали,
Як на нас дворянські сотні й рейтари помчали.
Почалась кривава рубка, москалі кружляли,
Відбивалися, до Сєвська пройти не давали.
Крики, тупіт, стріл дзижчання, постріли з пищалів.
На траву під ноги коням перші вбиті впали.
Всі змішались, у пилюці вже й не розібрати,
Де свої, а де ворожі москальські солдати.
Ще натиснули ми трохи, москалі й подались,
Одні кинулись втікати, другі нам дістались.
Їх татари пов’язали, узяли полоном.
А тоді уже до міста розпочали гони.
Але, поки ми з кінними москалями стялись,
Москалі уже до бою добре зготувались
Своє військо розгорнули перед новим валом.
Попереду полки піші готові стояли.
Між двома річками поле перегородили
Так, щоб обійти те військо орда не зуміла.
А позаду полки кінні за ними ховались,
І на флангах у піхоти вони влаштувались.
Перед військом ще гармати готові стояли
І рогатки, щоб атаку орди зупиняли.
Ми в гарячці ще уваги на те не звернули.
Для атаки свої сили в полі розгорнули.
Понеслась орда на вражі позиції сміло.
Та на лівий фланг найбільше виділили сили,
Щоб прорвати полки вражі, обійти і з тилу,
Ударити московітів з усієї сили.
Ми вже і обличчя вражі стали розрізняти,
Коли раптом нам назустріч вдарили гармати.
Долучилися мушкети й ворожі пищалі.
Перших мов коса скосила, під ноги упали.
А вогонь не замовкає: одні відстріляли,
А другі на їхнє місце тої ж миті стали.
Але ми не зупинились. Ще трохи додати
І ми зможемо ворожу ту силу зім‘яти.
Уже ось ряди ворожі щеряться списами.
Та тут виросли рогатки прямо перед нами.
Перші миттю напоролись, коні мертві впали,
Не було як розвернутись, задні напирали.
А мушкети не змовкали, пищалі палили…
Тож ми, хоч і не хотіли, але відступили.
Поранених своїх, вбитих мусили лишити,
Бо москалі й усе військо могли положити.
Заховалися у лісі та рядити стали,
Що би далі із тим Сєвськом ми робити мали.
Здобичі по бідних селах було не багато.
Було б добре, якби місто змогли ми дістати.
Відпочили за ніч добре, зібрали всі сили
І тоді на Сєвськ той клятий знову полетіли.
Але москалі, напевно, цілу ніч не спали,
Поле перегородили та так і стояли.
Орда в лаву розгорнулась, щоб атакувати,
Але швидкість серед поля почала втрачати,
Далі різко повернула, бою не прийняла,
Враже військо і Сєвськ справа обходити стала.
Мурза рішив: в Московії міст іще багато,
Чого отут під цим Сєвськом нам трупом лягати.
Нехай москалі сидять тут, місто сторожують.
А орда із ними часу дарма не змарнує.
Не скрізь стоять такі сили, що їх не здолати,
Тож попереду багато чого грабувати.
Обійшовши Сєвськ, Свинячим подалися шляхом,
Гнані жадібністю більше сильною, ніж страхом.
Шістдесят верстов, напевно за день відмахали
І над річкою Нерусса спочивати стали.
Мурза рішив, що москалі не підуть за нами,
Будуть Сєвськ той захищати своїми задами.
Тож спокійно почувався. Розпустив чамбули,
Щоби вони , врешті здобич по селах здобули.
Бо ж ясиру не вдалося багато набрати,
Хіба в бою кількаде́сят кінних пов‘язати.
Бугай також не збирався на місці сидіти,
Вирішив свої загони по селах пустити.
Тож наш загін із півсотні на чолі з Якимом
Вирушив, щоби пройтися теж селами тими,
Що татарам не дістались. Теж здобич набрати
Та на другий день у табір із тим повертати,
Щоби і друга півсотня також погуляла,
Поки орда понад річку отут спочивала.
Поки ми в лісах, болотах села відшукали,
Поки по хатах пройшлися, здобичі набрали,
Вже і нічка наступила. Не стали вертати.
Бо у тих краях незнаних легко й заблукати.
Та на другий день вертали. Сонце вже схилялось.
Ледве-ледве на москальський загін не нарвались.
Мабуть, сотня пронеслася перед нами шляхом.
Всього сотня. Та від того повіяло страхом.
Яким не став поспішати у табір вертати,
Бо схотів про обстановку відомості мати.
Ми у лісі зупинились, роз‘їзди послали.
Одні в лісі побитого москаля впіймали.
Притягли до нас у табір та питати стали.
А воно дивилось згорда та усе мовчало.
Коли ж стали йому п‘яти вогнем припікати,
То воно взялось нахабно у очі кричати:
- Вот ви толька пападьотесь, подлиє черкаси,
Раскальоннимі щипцамі рвать с вас буду м'ясо!
Довго іще матюкався та сильно грозився.
Врешті, здався й перед нами у всім повинився.
Виявилось, що Куракін, що їх військом правив,
Вслід орді усю кінноту чимскоріш відправив.
Вона слідом потяглася, що ми і не знали.
А сьогодні по обіді з трьох сторін напали.
Хтось за зброю ухопився, щоб опір вчиняти,
А хто просто підхопився й кинувся втікати.
Поки одні помирали, напад відбивали,
Другі уже чимскоріше річку подолали.
Думали, що за рікою зможуть відірватись.
Але там річки, яруги – нелегко прорватись.
А москалі їх ловили та в полон в‘язали.
Навіть, кілька мурз ногайських у полон попали.
Невеликі купки лише по лісах сховались.
Крізь оті ліси й болота пройти намагались.
А москалі їх ловили. Іще гірше взнали,
Що Бугая москалі теж у полон узяли.
Стали і ми пробиратись тоді чагарями,
Боялися на дорогу виходити прямо.
Бо москалі скрізь роз’їзди, сторожу пустили,
Усі шляхи, всі дороги назад перекрили.
Але, як ми не таїлись, все одно нарвались.
Дійшли річки, через неї вже переправлялись,
Коли раптом з того боку вдарили пищалі.
Видно, москалі про шлях наш вже зарані знали.
Кинулись назад, а звідти москальські рейтари.
Яким зібрав нас докупи та й на них ударив.
Не багатьом удалося крізь рейтар пробитись.
Мені з одним москаликом довелось схопитись.
Я з сідла вражину вибив, дорога відкрита,
Він шаблюкою устиг ще мене прихопити.
Я спочатку й не помітив, погнав коня далі.
Зупинився, як повірив, що услід не гнали.
Крові набрав повен чобіт. Ледь стягти вдалося.
Вже без чобота надалі їхать довелося.
Сяк-так рану пов‘язав я, щоб кров зупинити
Та й подався потихеньку бездоріжжям звідти.
Днів багато проминуло, як сюди дістався.
Недалеко по дорозі без коня зостався.
Якісь таті наскочили. Мене не чіпали.
А коня і усю зброю та здобич забрали.
Та й на тому красна дяка, що, хоча б не вбили.
До села мені дістатись вартувало сили.
Та Господь вберіг і, врешті, як у вашій хаті.
Та, мабуть, сьогодні досить. Страшно хочу спати.

1
На городі жабеня
під листочком спить щодня.

А харчується вночі.
Умина не калачі,

їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.

Язиком довкіл стріля —
ловить мошок звіддаля.

Неушкоджені рослини
від куща до бадилини —

всі шанують жабеня.
Воно їм вже, як рідня.

Хай на вроду і не квітка:
не ромашка, не лелітка.

Так до діла ж беручке
й на язик метке яке!

2
От слимак приповз від річки,
залишивши вогку стрічку.

Взявсь троянду об’їдать —
жабенятко його хвать.

Комарі таке уздріли —
розлетілись, ніби стріли.

А за мить їх і не видко —
не втікали ще так швидко!

Ось вам, друзі, й жабеня.
Тож не дивно, що — рідня.

2017

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,

Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Де трикутне не помітять!

Вільно їм, пташкам ефіру —
Всі метелики, мов квіти —
Зачарованим здаватись
Краще, ніж від пихи мліти,

Не розчувши цвіркотіння
Разом вголос з фресок в танці
У малюночки наскельні,
Розпашілим, як коханці.

ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ

ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнато́н (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
Неферті́ті – його головна дружина, цариця, втілення краси та «земного дихання сонячного диска».
Хор фіванських жерців Амона – голос старої віри, таємної люті та занепаду.
Хор будівничих і митців Атона – голос нової віри.


СЦЕНА 1: Пробудження Горизонту
(Дія відбувається на терасі розкішного білого палацу в Ахетатоні. Ранок. Сонце сходить над скелями, заливаючи все рожевим і золотим світлом. На передньому плані – Ехнатон і Нефертіті тягнуть руки до променів бога Атона. Навколо цвітуть штучні сади, а промені Атона торкаються золотих рельєфів, де зображено царське подружжя з дітьми).

Хор будівничих і митців:
Слава Атону! Слава фараону та його прекрасній цариці!
Митці більше не ріжуть камінь за суворими канонами старої брехні.
Ми малюємо життя таким, яким воно є: гру дітей, ніжність царя, красу природи…

Амарна сяє, мов перлина у гарячих пісках Єгипту!

Ехнатон (обіймає Нефертіті, дивлячись на місто) :
Дивись, моя прекрасна Нефертіті, сонце Амарни зійшло над світом.
Ми збудували цей рай з одного лише твого подиху й моєї віри.
Тут немає страху перед підземним царством, тут тільки радість буття.
Кожен рельєф у наших храмах розповідає про те…
…як ми любимо одне одного під променями бога Атона.

Нефертіті (притискається до його плеча, але її погляд тривожний) :
Місто прекрасне, мій царю... Але зорі вночі шепочуть мені про небезпеку.
Поки ми молимося Атону, на кордонах імперії збираються хмари.
Хетти палять наші застави… Народи піднімають бунти…
А Фіви… таємно готують зброю.

( На задньому плані, у глибокій тіні, чути глухий, підземний речитатив жерців).

Хор фіванських жерців Амона (в тіні, похмуро, в ритмі важких кроків):
Темрява Карна́ку плаче за золотом. Пліснява точить порожні жертовники.
Ти зрікся батьків, безумний царю, ти зрікся прихованого в сутінках Амо́на!
Вітер пустелі засипле твій палац, пісок поглине твої єресі.
Старі боги чекають у пітьмі. Вони прагнуть крові. Вони прагнуть помсти.

Ехнато́н (підводиться, його голос звучить піднесено, підкоряючись ритму сонячного сходу):
Замовкніть, кажани минулого! Сліпці, що звикли жити в склепах!
Дивіться: розриває небосхил жива, палка, пречиста сила!
То Атон прокидається! Батько і Мати всього, що дихає на землі!
Він не ховається в таємних кімнатах, не вимагає страху в темряві.
Він дарує себе кожній квітці, кожній пташці, кожному серцю!
Моє серце – його дзеркало. Моє місто – його земний горизонт.

І я більше не Аменхотеп, я – Ехнатон… той, хто угодний Атону!

Нефертіті (ступає вперед, її рухи плавні, голос переплітається з мовою Ехнатона, створюючи мелодію):
Я – Краса, що прийшла до твого престолу, мій Царю, мій Сонцеподібний.
Я бачу, як промені-руки торкаються твоїх плечей, як вони вінчають твоє чоло.
Нехай жерці шепочуть прокляття у своїх занедбаних храмах Фіва.
Тут, в Ама́рні, життя ллється рікою світла.
І я – Нефертіті – твоя вірна тінь, що стала світлом.
Ми житимемо вічно в кожному подиху цього ранку.
Бо наша любов – це воля Атона!..

Хор фіванських жерців Амона (глухо, з наростаючою загрозою):
Сонце заходить. Сонце завжди заходить.
Твоя Ама́рна – лише привид у мареві пустелі.
Ми почекаємо, поки згасне полум'я. Ми прийдемо вночі.

Ехнатон (екстатично, у стані захоплення, перекриваючи їхній шепіт):
Світло не знає смерті! Світло лише перероджується!
Святий! Святий! Святий Атон!

(Світло спалахує на максимумі, повністю поглинаючи тіні жерців).

СЦЕНА 2: Захід Кривавого Атона
(Тераса палацу затягнута сухим сизим маревом. Сонце здається багряним диском, що важко пробивається крізь пил пустелі. Чути сухий кашель, плач за кулісами та брязкіт далекої зброї. Ехнатон сидить на підлозі, тримаючи в руках розбиті глиняні таблички – Амарнський архів. Нефертіті стоїть осторонь, її колись велична постава зломлена горем.)

Хор фіванських жерців Амона (їхній голос тепер ближче, він звучить торжествуюче, зловтішно, під такт похоронних барабанів):
Чуєш, царю, як виє шакал на околицях твого мертвого раю?
Це Амон забирає дихання з грудей твоїх доньок, це він посилає чуму!
Землі твої тануть, як віск на вогні: Каде́ш палає, Бібл благає про поміч.
Але твої воїни сплять у піску, бо ти молишся світлу, забувши про зброю!
Пиши свої гімни на попелі, єретику. Твоє сонце сідає в кров.

Ехнатон (притискає таблички до грудей, його голос зривається, але ритм залишається пророчим):
Глина кричить у моїх руках! Князі Сірії пишуть кров'ю:
«Спаси нас, володарю!»
Вони просять лучників, просять колісниць, просять золота і захисту…
Але Атон сказав: «Не проливай крові, бо кожна людина – мій промінь».
Невже я помилився? Невже моє світло було лише сліпотою?..

…Макетато́н, моя маленька пташко, твої очі навіки закрилися в сутінках…

Нефертіті (її голос тихий, монотонний, сповнений глибокої скорботи, але гордий):
Я зняла свої золоті вінці, я вмивала сльозами тіла наших померлих дітей.
Палац Тутмо́са порожній – різці скульпторів більше не тешуть білий камінь.
Тільки пил. Тільки сухий вітер, що засипає наші прекрасні сади.
Але я не повернуся назад!..

Якщо наше сонце мусить померти – ми помремо разом із ним,
у його останньому спалаху.

Хор фіванських жерців Амона (наближається, закриваючи собою світло):
Ми зітремо ваші імена з кожної стели! Ми вирубаємо ваші обличчя з каменю!
Ваше місто стане притулком для гадюк, а пам'ять про вас проклянуть на віки!
Амон повертається на свій престол. Сутінки перемагають.

(Багряне сонце стрімко падає за горизонт. Наступає повна, важка темрява. Чути лише глухий поривистий свист гарячого пустельного вітру – «хамси́ну»).

ЕПІЛОГ: Попіл Світла
(Минуло кілька років після смерті Ехнатона. Повністю зруйнований, спорожнілий Ахетатон. Стіни Північного палацу напіврозвалені, прекрасні рельєфи посічені зубилами жерців. Посеред руїн стоїть самотня Нефертіті. Вона тримає в руках уламки дитячих іграшок. Навколо неї змикається щільне кільце жерців Амона).

Хор фіванських жерців Амона (торжествуюче, гучно, під такт ударів молотів, що розбивають камінь):
Усе скінчено! Сонце єресі зайшло назавжди!
Юний цар Тутанхамон повернувся в лоно Амона, Фіви знову правлять світом!
Ми вирубали ім’я безумця Ехнатона з кожної стели, ми стерли твій лик, царице.
Твої доньки сплять у розграбованих склепах, їхні душі блукають у пітьмі без заупокійних молитов.
Амарна стала порохом. Вітер пустелі, злижи останні сліди їхнього Бога!

Нефертіті (не зважає на них, її погляд спрямований у небо; вона тихо, але чітко декламує рядки з Гімну, які колись співав її чоловік):
«…Коли ти заходиш на західному схилі неба – земля поринає в темряву, подібну до смерті…»
Так писав мій цар. Так співав мій Ехнатон, коли ми були щасливі.
Але тепер ця темрява оселилася в моєму лоні, що породило шість прекрасних квіток.
Макетато́н… Меритато́н… Анхесенпаато́н…
Ваші імена були зіткані зі світла, а стали лише шепотом трав.
Жерці кажуть, що ваш батько був безумцем, бо любив світло більше за владу.
Але яке царство варте хоча б однієї сльози дитини, що згасає від багряниці?

Хор фіванських жерців Амона (перебиваючи):
Твій Бог не врятував їх! Він не почув твого плачу! Він – ніщо!

Нефертіті (її голос міцніє, набуваючи колишньої царської величі, ритм стає карбованим):
Ні, він чує. «Ти створюєш дитину в жінці, ти даєш їй дихання, щоб оживити все, що створено…»
Кожен, хто обійняв дитину не заради династії, а заради щастя її посмішки…
Той назавжди залишився у своєму Ахетатоні.
Він там! – (Вказує на промінь сонця). – Він – Атон, живий сонячний диск!

(Нефертіті піднімає руки до сонця, що сходить, і кидає жменю пилу в повітря. Пил спалахує золотом у перших променях Сонячного Диску).

«Атон дня, великий у своїй славі!
Ти сходиш – і все живе прокидається…
Твої промені обіймають землі, які ти створив…
Коли ти світишся, вони живуть, вони ростуть для тебе:
Усі отари пасуться на твоїх пасовищах,
дерева і трави процвітають,
птахи летять зі своїх гнізд, їх крила вітають твою «Ка».
Які чудові твої справи, Господи вічності!..»

Ми йдемо до тебе, Атоне. Прийми своїх дітей.

(Жерці кидаються вперед, закриваючи її своїми чорними плащами. Але в останній момент промінь Живого Сонця Атона пробиває темряву, залишаючи на місці руїн лише чисте, сліпуче світло).
***


Далі буде.

Яблуками й медами відпахло-відсолодило
Літечко тепле барвисте
Та з ластівками у вирій воно полетіло,
Лише вітерець у дудочку свище.

Грає журливої, ніби сумує за літом,
То враз веселої вшкварить і закружля у танку жовтим листом
Й на землю легесенько сяде.

Відсолодило-відпахло яблуками й медами
І понесли його буйнії коні.
Та у душі залишилося літечко з нами,
Хоча за крок вже осінь золота.

2020 р.

Огортає туман невблаганно
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.

Палахкочуть жоржини осінні
Запашними вогнями надій,
Хоча холод лякає цвітіння
І страхи уселяє борвій.

Яскравіють багрянцем і злотом
Непідвладні порі квіточки, -
Закликають мене побороти
Міццю тіла найтяжчі роки.
Заохочують вірити й жити,
І щоденно радіти життю, -
Не втрачати краси, наче квіти,
Що в імлі прохолодній цвітуть.

Палахкочуть жоржини осінні
Запашними вогнями надій,
Хоча холод лякає цвітіння
І страхи уселяє борвій.
27.08.26