Немає світла і холодні батареї

Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Ніяк не здохнуть ці мерзоти,
на тілі людства – крові ржею…

На жаль Європа ще не в силі,
і не багато ще рішучих.
Багато дурнів, що носили
в долонях путінодів сучих.

Та й наш є дурень. Це, як ворог
з досягненнями, помилками.
Від пороха зелений порох
з такими ж «чистими» руками.
З того й у владі досить дурнів:
міністри, судді, депутати.
Чи всі потрібні? – В мене сумнів.
Чи хто спішить до війська стати?..

Та є держава і народ при силі,
якій здобуде перемогу.
Співаймо ми пісні веселі.
Живі і сильні, слава Богу!
Самі гуртом піднімемо Вкраїну.
Своє добро і силу будем мати,
і матір збережемо і дитину,
«Ми є народ, якого не здолати!*».

*Гасло Помаранчевої Революції
і Революції Гідності.

13-18 січня 2026 року, Київ

Кланяюсь тобі, рідна земле,
В сонячні дні і коли темно,
Також тоді, як дощі грають,
Кланяюсь тобі рідний краю!

Кланяюсь тобі, рідний Сяне,
Коли несеш води весняні,
Шумом своїм вербам співаєш
І несеш вісті з мого краю.

Кланяюсь вам ліси і гори
Молитвою Того що творить!
З тою молитвою злітаю,
До земель предків, рідного краю.

Кланяюсь вам, любі Карпати
Поклоном діда, мами, тата!
І хоч між нами їх не має,
Та голову за них вклоняю.

Тобі улюблене Надсяння!
Ось особливе шлю співання
Із попелищ й садів здичілих
Й дітей твоїх осиротілих.

Кланяюсь тобі, рідне село,
Де предки жили так весело…
Аж прийшов сорок шостий рік,
Який поробив з нас калік.

Кланяюсь тобі, Україно!
Я завжди буду твоїм сином,
Хоч в чужині прийшлося жити
Не перестав тебе любити.

Всім вам кланяюсь, сестри, браття,
Із земель нашого Підкарпаття,
Де так з любов’ю я влітаю,
Бо там думки по життю маю!

Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
А відійти бракує сил,
І спроб нема, не дозволяють.
Хіба не вкруг, а навкоси
Ще до весни, ще до розмаю…
Їй - богу, славний серіал,
Та час ніхто вже не відновить.
Господь творив, передрікав,
Що буде біль, і будуть вдови…

А що як всістись поміж них?
Тим більше, настрій нікудишній.
Забава… й плюс до трудових,
А там розквітнуть сливи й вишні…

Перехрестивсь, проходиш повз
«Ні-ні… пізніше, не сьогодні»
Сигнал турбує… сміттєвоз —
У всіх свої путі Господні…
18.01.2026.

Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.

Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Даруючи лиш посмішки криві.

Химерні трунки лиш беруть за горло,
А душу не лікують, не спасуть.
Ідеш у ніч, як виснажений Гоголь,
Ковтаючи лиш мутну каламуть.

Ідеш у ніч, немов на вірну плаху,
А кат зачитує усі гріхи.
Слова злетіли невловимим прахом.
Стоять апостоли і пастухи.

14 квітня 2025

Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!

Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Шевченківської премії!

Ви пишете все гірше й гірше,
Талант дорівнює нулю.
А я під кожним власним віршем
Завзято сам себе хвалю!

Смакує черговий мій опус,
Неначе дороге вино.
У книжці трудовій є запис:
Працюю генієм давно!

У мене певна є освіта,
А Вас сюди хто підпустив?
Я сам собі дарую квіти
За силу всіх моїх рядків.

Біда! Мені мій промінь літній
Вже відморозила зима.
Боюся стати безробітним -
Вакансій в Нобеля нема!

Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.

Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
не плачуть, що їм боляче.

Є світлі, в погляді яких
волошки квітнуть змалечку.
І злі, що в полина́х гірких,
голки встромляють в лялечки*.

Романтик розбиває лід
і тішиться сонетами.
А гаспид лютий — Божий світ
зрешечує ракетами.

Є збайдужілий та скупий —
в них хата скраю табору.
А я зайду у кут глухий,
щоб зняти совість з зашморгу.

Отак живу серед ягниць,
вовків, шалених нелюдів.
Вдивляюсь в небо горілиць,
де вальс кружляють лебеді.

Лялечка* — мається на увазі лялька вуду.

15.01.2025

 
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Дюжина саксів & контрабас
Жде у перерві барабанщик
Дівчиноньку із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Тато вишли грошей
Я винайду спосіб ще
Мені потрібні шанси
А бейбі охоча до танців
 
Ей ей ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, якось вже б змирились.
Вже би шаблями, можливо, чогось і добились.
А тепер за тим минулим аж болить у грудях.
Стали пізно розуміти – що то царська ласка.
Як потрапили в обійми, то вирватись годі.
- Так, Свириде, москалі, бач, іншої породи.
А ми до них прихилились…Така неув’язка.
Коби ж знати? Позітхали. Свирид починає:
- Важко ж було розібратись. Та ж і ляхи кляті.
Не схотіли нас за рівних собі визнавати.
Бач, литвини із ляхами рівні права мають.
Їм правами поступились, з нами – не схотіли.
А були б ми разом, хто би посмів нас чіпати.
Могли б кожному сусіду добре в зуби дати.
Бо не було б по Європах рівної нам сили.
- Хіба ж тільки вина ляхів? А чим кращі наші?
Я говорю про старшину. Хто до кого тягся.
Той за рублі у московське ярмо хутко впрягся.
Той тягнув до ляхів воза. Заварилась каша.
При Хмелеві разом були. Кого велів – били.
І ніхто не смів супроти і слова сказати.
А не стало – кожен прагнув булаву тримати.
І козацтво, і країну вони й розділили.
А що ми – прості козаки могли розуміти?
Старшина на те й старшина – вела за собою.
І довела – один з одним ставали до бою.
А ворогам залишалось прийти та й ділити.
- І я про те, - Свирид знову, - скільки сил поклали,
Скільки своїх положили в ворожнечі братній.
Що нас голими руками можна було брати,
Бо ми, навіть опиратись уже сил не мали.
Та що там ми. І старшина, полковники, часом
У тій усій веремії теж не розуміли,
За ким ішли, задля чого витрачали сили.
Землю кров’ю козацькою поливали рясно.
Богуна усе не можу я ніяк забути.
І розумний, і сміливий, а все, бач метався.
Так до кінця життя, певно і не розібрався
Із ким, власне в колотнечі отій має бути.
- А ти добре Богуна знав? - Так я з його полку.
Разом стільки у походах, стільки пережили.
На моїх очах Івана ляхи і убили.
Не зміг спасти, та й від того було б мало толку.
- Розкажи, як воно сталось? Як усе то було?
Ми то чули, що загинув. Що ляхи убили.
А за що? Чому раптово? Ми не розуміли.
Та і скільки пліток різних про те усе чули.

- Коли ляхи під Чудновим москалів побили
Та їхнього воєводу в полон захопили,
Рішив король, аби часу дарма не втрачати,
А піти на Лівий берег москалів ганяти.
Те, що зима попереду, його не спиняло.
Хоча в ті часи зимою все ж не воювали.
Отож, грошей не жаліли, жовнірів найняли.
І драгунів, і гусарів, і піхоту мали.
Ще й Тетеря - новий гетьман прибув і з полками,
Досвідченими в боях з тими ж таки москалями.
Ще і татар запросили, а ті й не вагались –
Тисяч двадцять Україну грабувать припхались.
Богун пішов з Тетерею, нам із ним прийшлося.
Отож, вже у листопаді військо й подалося.
Не на Київ. Аби часу під ним не втрачати,
Король вирішив, що краще його оминати.
Повернули ми на Ржищів, там Дніпро здолали.
Вже таки тоді добрячі холоди настали.
Москалі тоді не встигли ще сили набратись,
Тож мусили перед нами хутко відступатись.
Ромодановський не зваживсь з нами в бій вступити,
Брюховецький, зрозуміло, теж не в тім’я битий.
Котилися перед нами з полками своїми.
А ми міста й села брали, йшли слідом за ними.
Ті і опір не чинили. Хіба що татарам,
Бо то ж були, всі то знали, людолови ста́рі.
При королю намагались все ж не нахабніти
І подалі з очей його людей полонити.
Король знав про те, одначе з тим мусив миритись.
Бо без татар з москалями важко буде битись.
Не всі міста відчинили перед нас ворота.
Ніжин, а за ним Батурин не мали охоти.
Та вже ж зима, ми стирчати попід них не стали.
Не здалися – і Бог з ними, просто оминали.
Потім будем розбиратись. Глухова дістались
Вже в двадцятих числах січня. Та там і зостались.
Місто встигло зготуватись. Посад попалили,
Самі в замок відступили та й в ньому засіли.
Були там полки козацькі, з трьох полків зібрались.
Кілька сот стрільців московських в замку окопались.
Керував усім тим, кажуть полковник Дворецький,
Що й не думав, що сидіти в місті доведеться,
Просто собі з Москви їхав та й застряг у місті,
Коли туди про наш наступ долетіли вісті.
Перший тиждень ми спокійно місто облягали.
Рили шанці та по місту із гармат стріляли.
В ляськім таборі постійно банкети збирали
Та пиячили і близькі села грабували.
А татарам попід містом сидіть не бажалось,
Шастали навкруг по селах, добра наживались.
Тихцем ясир полонили й на Крим відправляли.
А ми, звісно, про те знали – що думати мали?
Чи хотілося нам дуже братів воювати?
Грабувати людей своїх клятим помагати?!
Минув тиждень, королеві сидіти набридло
Під якимсь «мізерним містом», де засіло бидло.
Велів поробить підкопи, порох закладати
Та і стіни тим порохом скоріш підірвати.
Кажуть, в місті за тим часом козаки знайшлися,
Які вирішили: краще би ляхам здалися.
Тож Дворецького схопили, аби місто здати.
Проте кинулись козаки, міщани й солдати
Та й Дворецького відбили, а тих всіх побили.
Ми ж не знали й під стінами спокійно сиділи.
Хоча, хто зна? Богун, бачив, ходив, наче хмара.
Видавалося, що, наче він сам себе сварить.
Якось викликав до себе мене та й питає:
- Ти, я чув, доволі вправно із лука стріляєш?
- Можу вцілити в монету, навіть зі ста кроків.
- Добре. Але про розмову маєш забуть поки.
На другий день на світанку враз загуркотіло
І в двох місцях мури замку в повітря злетіли.
В один пролом подалися найманці і ляхи,
Подерлися у пролом той, неначе мурахи.
Сам Собеський штурм очолив, повів їх на стіни.
А за ним уже й Тетеря полки наші двинув.
Підняв Богун полк й подався під Водні ворота,
Аби в пролом увірватись та місто збороти.
Перед тим мене підкликав, велів лука взяти
І стрілу до сагайдака тихенько сховати.
Папірець на ній маленький, прив’язаний міцно.
- Як під’їдемо під стіни, то стріляй у місто.
Як удасться, то поцілься, щоб кудись устряла,
А то упаде під ноги і, вважай, пропала.
Поки найманці і ляхи пролом штурмували,
Ми до другого пролому всім полком помчали.
Та не велів Богун лізти до пролому того.
Ми туди-сюди гасали лише мимо нього,
Щось кричали та угору з мушкетів стріляли.
Як казали потім ляхи: «номер відбували».
А я дістав свого лука та й у місто стрілив,
Бачив, як стріла в якомусь вже стовпі стриміла.
А ми ото погасали та й назад вернулись.
А для ляхів їх атака лихом обернулась.
Перш за все там поряд гребля і кругом болото.
А пролом невдалий вийшов. Козаки навпроти
Барикаду спорудили, витягли гармати
Та в нападників взялися картеччю стріляти.
Купу ляхів положили, найманців багато.
Довелося із пролому ляхам відступати.
Король, звісно, розізлився, що місто не взяли,
Велів усім, аби новий приступ готували.
За тим часом стали вісті грізні долітати.
Кримський хан у поміч ляхам збиравсь виступати,
Так Сірко на Крим наскочив. Хану не до того.
Та й татари з-під Глухова зібрались в дорогу.
А тут іще Брюховецький рушив із полками,
Під Батурином з’єднався уже з москалями.
Та й до Глухова попхали. А міста, що вчора
Королеві присягали, піднялися скоро,
Знов від ляхів відвернулись, царю присягнули.
Так, що чутки, скажу прямо, невеселі були.
А ще ж король на литвинів поміч сподівався.
Та москаль зі своїм військом до Литви ввірвався
Й довелося тим литвинам від них відбиватись.
Тож на поміч від них марно було й сподіватись.
Тим не менше, король рішив спробу ще зробити,
Щоб атакою урешті місто захопити.
Восьме лютого, здається. Ще сонце не встало.
А ляхи уже до штурму військо зготували.
Поробили знов підкопи, пороху заклали.
Де збирались підірвати, вже війська стояли.
Ще й поставили гармати в тих місцях навпроти,
Щоби спершу оборонців їх вогнем збороти.
Десь о шостій ранку раптом стало вибухати.
Ще пилюга не осіла, взялись штурмувати.
Хто зна, як воно там було: чи не там копали,
Чи то, може не весь порох одразу зірвали.
Тільки ляхи підступились під стіни, як раптом,
Земля взялась попід ними на дибки ставати.
Поки ляхи зрозуміли, поки розбирались,
Оборонці вже до бою в місті зготувались.
За будинками засіли, на стінах розбитих,
В наступаючих мушкетним вогнем взялись бити.
А, як ляхи зазівались, то на них напали.
Не витримали того ляхи та і повтікали.
А ми знову удавали: ляхам помагаєм –
Попід стінами товчемся та вгору стріляєм.
Ще і діжки із порохом під стіни лишили,
Наче порохом тим стіни зірвати хотіли.
Звісно, порох той урешті глухівцям дістався.
Видно, Богун і до цього діла теж доклався.
Ляхи були злі страшенно. Та що їм робити?
Довелося з-під Глухова війську відступити.
Та вже не по тій дорозі, що сюди дістались.
Ромодан із Брюховецьким уже поєднались
І шлях той перерізали. Табори згорнули
І на північ, на Московію спершу повернули.
Зайшли в Сєвськ. Та іти далі вже сили не було,
Отож, звідти на Новгород-Сіверський звернули.
Іти довелось холодним та голодним краєм.
Ще й москалі з козаками часом нападають.
Від холоду люди гинуть та коні здихають,
Адже чим їх годувати у війська немає.
Ляхи злі, король сердитий, взялися шукати
На кому би за поразку своє зло зігнати.
А хтось, видно, нашептав вже на Богуна, тому
Повелів король до нього з’явитися йому.
Богун, наче відчував щось, якесь собі лихо,
Тож велів мені одному разом із ним їхать.
Під’їхали до шатра вже, де король знаходивсь,
Бачимо, загін при зброї вже до нас підходить.
Та на обох позирають очиськами злими.
Офіцер з якимсь папером вийшов перед ними.
Богун мені: - Розвертайся, ушиватись треба!
Я миттєво розвернувся, чую позад себе
Раптом постріли з мушкетів. Тільки озирнувся,
А кінь Богуна зненацька, неначе спіткнувся
І той полетів на землю. Хотів повертати,
Аби Богуна до себе на коня узяти.
Та він кричить: - Тікай, дурню! Мені не поможеш,
А сам тепер через мене загинути можеш!
А і, справді, знов мушкети ляхи зарядили.
Я й пустив коня галопом з усієї сили.
Кулі мимо пролетіли, жодна не попала.
Певно, що свята Покрова мене врятувала.
А вже Богуна відтоді живим я не бачив,
Видно, навік обірвалась там доля козача.

Ось і свічада вод
заслонені щільно зимою.
Над синьою глибиною
синь незглибима висот.

Навіть прозорість ураз
згустилась до болю біло,
смеркання аж засвітліло —
і призупинився час.

Той час, що усе береже.
Той час, що сліди замітає
того, що назад не вертає
і не повернеться уже.

2022

А ти схід сонця вранці не проспи,
Таке видовище не упусти, мій друже
І поцілунком промінь золотий
Тебе зігріє. Це приємно дуже.

Як викотиться стиглим гарбузом
На той баштан блакитний та безмежний
Яскраве сонце. То й забудеш сон,
Бо полонить краса ця і бентежить.

То ж величавістю його милуйся ти,
Захопленню такому меж немає.
Прошу, схід сонця вранці не проспи,
Бо лише тут красу таку пізнаєш.

2020 р.

Нарешті ми у Дантовому пеклі:
обман і зрада поглинають все,
бо під ногами цінності поблеклі,
навкруг ворони каркають запекло…
Куди стрімнина нас оця несе?

Дамо і далі ми себе дурити
отим паяцам, вуркам, шахраям,
що прижились чи рвуться до корита?
Вони уже пустили нас по світу,
розпорошили по чужих краях!.

Тримають люд за бидло нувориші,
іде країна вроздріб з молотка,
а навкруги – лише могильна тиша,
рядки небесні кров’ю доля пише
під вибухи… Надія на війська.

Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Щось не зробив я в житті іще.
Знає про це лиш Всевишній напевне,
Тай по дорозі до Себе на Землю верне.

Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.

Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Співає в плесі спокоєм невпинним.

Так хочеться зануритися в час,
У вік свободи і розвою думки,
Щоб спалах у душі повік не згас,
Бо правду жодна кривда не роздушить.

14 квітня 2025

Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.

Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Десь між Різдвом й наступним Новим роком.

Заготував труну, хреста, вінки
І оплатив завчасно панахиду,
Бо тричі смерть торкалася руки
І блимала очиськами несито.

Куща в опалубку вже висадив сусід,
Йому за це дав цебро бараболі.
Із того світу передам привіт
Калиновими китицями болю.

18.01.2026р.