Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.

Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і те, як дощ вистукує в шибки...

В моїх словах — живе чуття народу,
його стражденні та щасливі дні,
й відлуння кроків на шляху свободи,
де Лесині палахкотять вогні.

Мої слова. Я їх не вибирала,
вони самі ж бо вибрали мене,
я тільки в серце їх, як дар, збирала.
А серце, звісно, в кожного одне.

2005, серпень

***
Amerika & Europe Україну
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.

***
Політика – це той дурдом,
де вищі творять ахінею,
а нижчі вірують у неї
і поодинці, і гуртом,
і москалі із копитом,
і малороси із клешнею.

***
Голодного не чує ситий,
не бачить зрячого сліпий,
везе небитого побитий,
а от рогатому копитний
усюди бажаний і свій.

***
Вигадують дурниці не шамани
і не усім відомі брехуни...
історія обману
із Оману
доказує, що є ще барани.

***
Нікому не цікаві фоліанти,
так само як і копії досьє,
де упіймати-
ся на плагіаті
найлегше, повторяючи своє.

***
Без гонору кажу як і раніше,
я не Боян... поезія моя
не наймудріша,
може, але інша
у каламутній прозі житія.

Оглядини
Ще Оруел описував картину
епохи озвірілої еліти,
що реалізували московити
у цьому світі, де немає тину
і де людей вважають за скотину,
аби було кому й кого доїти.

07/26

Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.

Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Слова-кліше та погляди порожні.

Навколо - безпросвітна каламуть,
Надія вмерла в чорній веремії.
О, мрійнику! Ти мрійником не будь -
Затопчуть! Засміють! Не зрозуміють.

У підрахунках надлишків-нестач
Міщанській більшості доволі зручно.
Ти виживеш, якщо ти - споживач,
А не жури та совісті заручник!

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

Дієслова ці - жорстокі речдоки,
як біти:
нищити, бити…

Та є й такі, мов молитва, високі:
ж и т и,
т в о р и т и,
л ю б и т и.

2026 рік

Може, ти бачив
як щезає серпень?
Найкоротший
місяць у році…

2026

 понад безмежні провалля
 через квітучі сади
 попри космічну байдужість
 вітри галактичні
 нестерпні
 на світлі у темряві
 для чого інколи біг
 що міг я
 чого був певний
 дзеркальні мої роки
 кохання
 не всім зрозуміле
 не всім зрозумілі
 залежності
 інколи все що мав я
 робити робив навпаки
 начебто мій двійник
 плутав прийдешнє
 з пройдешнім
 неспішно збирається зала
 займають місця слова
 чимало порожніх місць
 хто хоче сідає де-небудь
 оркестр у ямі мовчить
 на сцені нікого нема
 страйкує балет
 загуляв десь тенор
 і пристрасть
 вчора померла
 не встежили
 що ж
 і таке бува
 

Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Їй підневільних народів
І незалежних держав, -
Скоро не буде породи
Тих, кого щиро вбивав...
29.07.26

Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.

Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
все сидьма змотує клубок.

Одній — стежки і небокраї,
і сонце в жмені, й сто доріг.
А інша добре пам’ятає
колись залишений поріг.

В житті одної — ще посіви
і що не день — нові дива.
А коси іншої вже сиві
й виводить доля на жнива.

Одна щебече, ніби пташка.
Чомусь в задумі інша знов.
Одній щось легко, іншій — важко...
Але єднає їх любов.

2026, травень

Тобі сняться сніги
безкорислива млість
нескінченних степів
Лукомор'я

де грайливе око
зелене
відчуло твоє минуле

там дзюрчали слова твої
все проходить
і шепотіла на вушко тобі
широкоплеча Саба
все повториться

2019

 між химерних споруд
 у містечку загубленім
 під небом химерних хмар
 чи ішлось тобі про
 несвідомі розчулення
 чи про кривий димар
 облітаюче листя
 посеред літа
 жовтогарячі квіти
 потороч які швендяють
 тими провулками
 де нема кого більш зустріти
 хтось казав
 вам хотілося бога
 тож бог
 зтре ізнищить
 місця для прелюдій
 зачарований спокій
 поміж звичних мерців
 імена і таблички й погруддя
 перекрутиться все
 що тривало сторіччя
 перехнябиться і перекурить
 і не стане того що
 хотілося бо
 тлін зухвалий гряде і засудить
 пам’ять що намагалася
 заяложену честь
 що усе позивається всує
 і ту віру яка би знесла
 все як є
 все як є
 в цій добі
 велемовно паскудній
 

Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.

Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Рік у рік, день у день
Порубали все впень.
Отакі тот пеньки у Іршаві.

Ресторатори із Коломиї
Розливали задурно помиї
І пливли кораблі
З усієї Землі
До славетних портів Коломиї.

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026

Уже замовкли солов"їні трелі,
Зозуля не рахує теж літа,
Рум"яняться і яблука зелені,
То ж незабаром осінь золота.

Поменшав день і довшою ніч стала,
Лиш мальва вгору пташкою зліта,
На грядках чорнобривцям місця мало,
Вже скоро-скоро осінь золота.

2023 р.

 
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне, мене
І не знаю, о хто написав би цю пісню
 
Все одно, світить сонце чи ні
І все одно, чи щось у мені
І все одно, чи тебе я нервую
Тебе я любитиму узимку
 
Ла, ла, ла, ла . . . .
 
І моря не зелені
І я люблю Королеву
І що насправді всяке мрево?
І що насправді всякий жарт?
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Гру невгамовну пристрастей без слів.
А потім вам присвячувались вірші
І лиш про вас лунали скрізь пісні, -
Старий рояль уже не грає більше
І ви, на жаль, смієтесь не мені.
31.07.26

намалюй
розфарбуй
мене сам
у моїх пальчиках
завиток
та шафран
пеклом пахне мій аромат
млосний погляд мій
не забудь
мій монер
буду фрескою
буду Леді
Ла Фанер

2025

Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Скидається, Україна – головний їх ворог.
Чомусь про гріхи москальські забулися скоро.
Я мовчу вже, скільки крові москалі пролили,
Поки всі повстання польські вони придушили.
Забули тридцять дев’ятий, про Катинь забули.
А там жертв не на десятки – сотні тисяч було.
Та масових демонстрація по тому немає,
Бо то лише Україна поляків вбиває.
А я хочу ще сторінку одну нагадати,
Де полякам довелося нести важкі втрати,
А москалі відвернулись, хоч можливість мали,
Але не прийшли на поміч, не порятували.
Одні байдуже дивились, як гинуть поляки,
Інші поміч надавали в тім німцям усяку.
Мова іде про повстання трагічне в Варшаві.
Москалі тоді зробили свою чорну справу.
Коли у тридцять дев‘ятім війну розпочали,
Польща перша під німецьким чоботом упала.
Уряд за кордон подався, в Лондоні вмостився
І вже звідти формувати військо заходився.
Називалося те військо Армія Крайова.
Хоча, військо? Партизани лише, одне слово.
Вони на теренах Польщі тоді воювали,
Часом і на українські села нападали.
Поки в німців була сила, то й надій не мали,
Щоби Польща їхня, врешті незалежна стала.
А, як москалі поперли, стали німців гнати
Та й союзники взялися уже наступати,
Уже й впевненість з‘явилась – недовго зосталось.
Тож поляки, відповідно також готувались.
Ті, що в Лондоні сиділи, хотіли спочатку
В усій Польщі одночасно повстання підняти,
Як москальське військо стане уже підступати,
Щоби «визволити» Польщу москалям не дати.
Бо ж нутро москальське знали із досвіду: всюди,
Де москальський чобіт стане – Москальщина буде.
Але сил було замало відсіч німцям дати,
Тож рішили у Варшаві повстання підняти,
Коли вже москальське військо упритул підійде.
Як столицю лиш повсталим захопити вийде,
То, чия буде столиця – того і країна.
Бо так було у Парижі, Празі чи Афінах.
Тут якраз в сорок четвертім москалі й попхали.
Від Дніпра і аж до Вісли німчуру погнали.
Десь вже й Віслу форсували, зайняли плацдарми.
В Лондоні рішили часу не гаяти дарма.
Генерал Бур-Комаровський отримав наказу:
Тільки москалі підійдуть - піднятись одразу
І столицю захопити, москалям не дати
У Варшаві свою владу якусь наставляти.
На порядність сподівались москалів, забули,
Що й до того прецеденти відповідні були.
Уже Армія Крайова повстання здіймала
В Львові, Вільнюсі і німців звідти проганяла.
Та москалі, ледве тільки до міста вступали,
Тут же у повсталих зброю усю відбирали.
І багато хто по тому в табори попали.
Москалі би і в Варшаві панькатись не стали.
Та наївний польський уряд у Лондоні мріяв,
Що утвердитися в Польщі по війні зуміє.
Тож повстання готувалось. Запасали зброю,
Формувалися загони, готові до бою.
Зброї, правда було мало: трохи автоматів,
Пістолети та гвинтівки. Та й то не всі мати
Могли зброю. Сподівались, як дійде до бою,
То у німців собі візьмуть набої і зброю.
Москалям вже до Варшави кілометрів двадцять.
Пару годин і в столицю зможуть увірваться.
Німці вже і установи вивозити стали.
Вирішив Бур-Комаровський – година настала.
План зарані розробили: кому і що брати.
(Хоча зброю між повсталих мав кожен десятий)
Тим не менше. Перше серпня, сімнадцята днини,
Наступила вирішальна для Польщі година.
Люди узялись за зброю, бої розпочали.
Згідно плану, на все-про все вони три дні мали.
За три дні розіб’ють німців, москалі припхають
І Варшаву уже точно німці не втрима́ють.
Та все пішло не по плану з самого початку,
Ключові об’єкти в місті не вдалося взяти.
Мости, штаби, склади німці втримати зуміли
Та повстанців і від Вісли, навіть відтіснили.
І тут новина тривожна: москалі спинились.
Виявляється, війська їх страшенно втомились
І тепер далі ні кроку не зможуть ступити.
Кілька місяців потрібно, щоб їм відпочити.
Тепер самі варшав‘яни воювать повинні.
Як казав москаль відомий колись: співпадіння?
Тепер стало зрозуміло уже усім – здуру
Уряд польський був затіяв оцю авантюру.
Кинув людей на гармати. На що сподівався?
Щоби Сталін задля Польщі вільної старався?
Щось в Лондоні урядовці, мабуть начудили?!
Він вже свій привіз в обозі, в Любліні сиділи.
Як Варшаву звільнять, миттю прискакають радо
І Радянську проголосять в усій Польщі владу.
Чого б мав жаліть поляків, що там помирали?
Та вони своїх на полі штабелями клали.
Тож повсталі залишились битись наодинці.
А, тим часом, підтягнули підкріплення німці.
Взялись квартал за кварталом на порох стирати.
Усіх винних і невинних заодно вбивати.
І москалі їм у тому добре помагали,
Що тоді на боці німців уже воювали.
Називали себе «Руські» й не соромно було.
Хоча деякі поляки то перевернули.
Чомусь РОНА українським військом уважали.
Ще й «Галичину» до того сюди приписали.
Хоч її біля Варшави і близько не було.
Отож, всю злість орди тої Варшава відчула.
Але люди не здавались боролись і далі
За життя своє і рідних, а не за медалі.
Миколайчик, що в Москві був, до Сталіна кинувсь.
Москалі Варшаву зможуть врятувать єдині.
Просив помочі, щоб Сталін повелів одразу.
А той байдуже отвітив: «Я віддам накази!»
Тому б тим і вдовольнитись. Та став вимагати,
Що повинен Сталін Вільнюс і Львів їм віддати.
Сталін і так не збирався нічого робити,
А від того вмить зробився ще більше сердитий.
Аж до січня війська, навіть кроку не зробили,
Поки німці остаточно повстання згубили.
Англійці, хоч і вважали, що то авантюра,
Що затіяв Миколайчик те повстання здуру.
Усе ж літаки послали припаси скидати
На Варшаву, щоб повстанцям помочі надати.
Та з Італії літати неблизька дорога.
Тож багато посилати в них не було змоги.
Стали Сталіна просити, аби змогу мати
Десь, хоча б на Україні літакам сідати.
Сталін на те не дав згоди, мовляв біда сталась
І летовищ на те цілих у нас не зосталось.
Думав, що ось-ось і німці повстанців здолають
І тоді війська можливість наступати мають.
Та повстання затяглося. Варшава змагалась.
Обстрілам й бомбардуванням весь час піддавалась.
Німці місто не жаліли, блокаду стискали.
Лише трупи ї руїни позаду лишали.
Щоби імідж свій не втратить «борця за свободу»,
Сталін літакам сідати дав англійським згоду.
З Італії вилітали, ішли на Варшаву,
Вантаж там скидали й далі уже на Полтаву.
Та і літаки москальські за ту справу взялись.
Тільки якось зовсім дивно вони там старались.
То скидали де попало – німцям діставалось.
То зовсім без парашутів – усе розбивалось.
Навіть, з гармат по Варшаві узялись стріляти.
А у вересні «вдалося» і Прагу зайняти –
То варшавське передмістя на лівому боці
Ріки Вісла. Німців тут вже не було й на оці.
Вони всі на тому боці без кінця товклися,
Винищити до останку повстання взялися.
А повстанців усе менше, зашморг все тісніший.
Скоро одне Середмістя зосталося лише.
А уже на друге жовтня і воно упало.
Живих десь п‘ятнадцять тисяч тоді зброю склали.
Двадцять тисяч поранено та п‘ятнадцять вбито.
А цивільних двісті тисяч. Хто їх мав жаліти?
В німців втрати десять тисяч. Такі результати.
Якщо взяти й порівняти ті бойові втрати:
За одного німця вбито сто тридцять поляків!
Арифметика, скажу вам відверто – ніяка.
Як Варшаву зруйнували і кров‘ю залили,
Тоді лиш війська москальські, врешті «відпочили»
І продовжили свій наступ, звільнили Варшаву.
Але німці вже зробили свою чорну справу.
При москальській байдужості, не слід забувати.
А поляки українців в чомусь винуватять.

Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.

Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На листі назавжди застиг.

Цієї квітки довгий шлях
Поллю водою та сльозами.
Сьогодні знову снилась Мама...
Живу давно лише у снах.

Життя - калейдоскоп страждань.
Душа продовжує творити,
Бо біля мене, марноцвіта,
Цвіте матусина герань.

Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.

У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
Йду щодня Твоїм маршрутом.

Я ключами загадковими
Відчиню казкові двері.
За Твоїми настановами
Приготовлена вечеря.

Чи пробачить Бог? Помилує
Надвечір'я розіп'яті?
Я рукою загрубілою
Краю серце у присвяті.

Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.

І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі плачеш -
Все свідоме життя, то суцільна драма!


І не те щоби бог , як раптовий злидень,
Про відсутність віри в лиху годину -
Чи ще згадуєш ти- пересохла глина,
Про Творця до якого нема запИтань?

Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.

Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Стою на чатах неземних думок.

Забрів туди, куди ніхто не ходить,
Де голос у обіймах самоти,
Де страх і болі проспівали хором
Хорали відчаю і пустоти.

Я хочу відродити й повернути
Минуле і загублені часи,
Стрілою влучити у серце суті
В шаленстві неповторної краси.

1 лютого 2026

В. К. Осиповій

За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Довелося з москалями,
Поки гнали їх у яму.
За рікою, поза лісом,
Досі видно слід замісу,
А підтоплений Демидів
Там псує всі краєвиди...
30.07.26