Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Заморочений думками
Про ілюзію, обман, -
Я іду на дно, мов камінь,
Помираючи від ран.
Тільки раптом промінь світла
Пробиває темну вись
І надія беззавітна
Шепотить мені: "Борись..."
Проганяю далі тугу,
Знову чую серця стук, -
І вертає сила духу,
Замість всіх душевних мук.
Опівнічна прохолода
Рани болісні зціля, -
Під сріблястим небозводом
Оживаю звично я.
16.10.26

 ідеалізм чи нігілізм
 часописи й бібліотеки
 ще пантоміми та балетки
 олівчики з мосяжних гільз
 овідія метаморфози
 варфоломей морфін у дозах
 шуруй до раю і вернись
 в кінці обовʼязково приз
 іще сирени у моменті
 за ними гальм пекельний звиск
 прийми нас господи на злеті
 що там писалося колись
 про той невроз щодо безсмертя
 про ті метафори що скрізь
 

Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.

Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Не в Брюссель, ні в Париж -
Поспішає скоріш
До пуйла у російську столицю.

Комунальники міста Преторії
Зачищають свої території.
Проганяють мерщій
Крокодилів і змій,
Москалів і макак із Преторії.

Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Небесний меч стинає вузол
Апорій, потрясінь сторіч.
Він увігнеться в шумний вулик
Безмежних, вічних межиріч.
Небесний меч - хірург управний,
Жорстокий кат, сумний суддя.
Він возвеличить давнє право,
Яке торкнеться шиї дня.

26 березня 2026

Які б рядки про тебе не писав я,
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.

Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
У нас така однакова негода!

Виходить на життєвий шлях безликий
Шляхетний жовтень, славний диригент.
Мої рядки - це щирий комплімент,
Твоя краса - знеболювальні ліки.

Освідчення почну зі слова "осінь",
Проігнорую дзвін великих міст.
Впаде на тротуар останній лист.
Зима лягає на моє волосся.

Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Щоб помилок своїх не повторить
І на ті ж граблі щоб не наступати.
Історію одну рішив згадати,
Щоб москалів нам краще розуміть.
Московія. П‘ятнадцятий йде вік.
Василь сидить вже Другий на престолі.
Від іга вже звільнилися монголів,
Хоч данину ще платять рік у рік.
Про Куликовську може й пам‘ятають.
Про інше все забули взагалі.
Коротка надто пам’ять в москалів,
Бо ж на одні й ті граблі наступають.
Монгольська іще дихає орда
Та хан тієї влади вже не має.
Тож кожен все, що хоче, виробляє.
Й сусідам, і монголам теж біда.
Хан із Казані Улу-Мухамед
Узимку Нижній Новгород загарбав.
Й зостався. То плацдарм для нього, аби
Москву дістати в будь-який момент.
Ще ближче потім, в Муром перебравсь,
Тож до Москви, мов тигр підбирався.
Василь відбити, звісно ж намагався,
Але, як кажуть, з дулею зоставсь.
А хан вгніздився і синів послав,
Аби вони Москву пограбували.
Князі там злата-срібла назбирали,
Отож улов добрячий бути мав.
Василь, як тільки про таке узнав,
То в травні заходивсь війська збирати.
Так, мов йому нема де поспішати.
Лиш через місяць попід Юр‘єв став.
Сюди ще воєводи підійшли,
Князі удільні теж сюди припхали.
Щоправда, війська небагато мали,
Бо ж лишити князівства не могли.
Загризлися з Литвою москалі,
В них руські землі прагнули «віджати».
Литва такого не могла прощати,
То й чубились. Зоставить взагалі
Князі без війська землі не могли,
Отож дружини невеликі взяли
Та й «помагати» Василю помчали.
Під Юр‘євим до нього прибули.
Ще б мав прийти служилий Бердедат,
Але не встиг…Чи не схотів встигати?!
Не ждав Василь двоюрідного брата
Шемяку, бо між ними був розлад.
Сам не прийшов і війська не прислав.
Хай, може братик шию собі зверне,
Дмитро собі «законний» стіл поверне,
Адже вважав, що право на те мав.
Отож, зібрав усе, що зміг Василь,
До Суздаля без поспіху подався.
Там зупинився, спочивати взявся.
Бо ж скільки бідний витратив зусиль.
Та тільки стан взялися розбивать,
Сторожа з поля раптом прилетіла.
«Йде супостат!» - із ляком доповіла.
Велів Василь всім броні одягать.
Вдяглися в броні, стяги підняли
І рушили… Пройшлися недалеко.
Попарились у бронях своїх в спеку,
Бо ворога і близько не знайшли.
Сторожа, певно, спала у ярку.
Приснилось їй, що вороги напали,
Отож вона і паніку підняла.
Полаявсь князь на дурість отаку
І повелів назад всім повертать.
Велів сторожі більше не дрімати,
Та ворога у полі пильнувати,
Бо ж за таке він може і скарать.
Хоч битви ніякої не було,
Але ж ходили?! Слід відсвяткувати.
Василь велів всіх воєвод зібрати,
І всіх князів. Начальство все прийшло
В шатро князівське. І пішла гульня.
Всю ніч пропили, прогаласували.
І ратники від них не відставали.
Василь добрячу порцію прийняв.
Отож прокинувсь, як вже сонце встало.
Заутреню відстояв й знову спать.
Та знову з поля сторожі летять,
Уже татарське військо Нерль долало.
Поки зібрались ратники, поки
Вдяглися в броні, страшно злі з похмілля,
Вже і казанці у великій силі
Ордою розгорнулись від ріки.
То добре, хоч прокинутись змогли,
Не так, як то було у них на П‘яні.
Поки всі москалі лежали п‘яні,
Ордою перерізані були.
Та, бач, та П֥’яна не навчила їх.
Хоч небагато літ і проминуло,
Але урок той москалі забули.
Господь поки, щоправда оберіг.
Тож стали шикуватись москалі.
Від перегару, що стояв над раттю
Птахи і ті боялися літати,
Бо мертвими валялись по землі.
Під п‘яний крик князів і воєвод,
Нарешті п‘яну рать пошикували
Й орді назустріч виступати стали.
Не так далеко ще пройшли. І от
Орда зненацька вихопилась й враз
В московську рать з розгону налетіла.
Напевно піших збити з ніг хотіла.
Та ж москаль п’яний досі був якраз.
Як москаль вип‘є добре – то герой.
Йому здається й море по коліна.
Орду списами й матюками стрінуть.
А перегар аж виверта нутро.
В той перегар уперлася орда…
Та й відступила, в поле відкотилась.
А москалі радесенькі – відбились,
Та й рушили поволі по слідах.
А тут орда знов вдарила на них.
Знов на списи і матюки нарвалась.
Тож розвернулась і у степ подалась.
Москаль страшенно радий – переміг.
Що п’֥яні воєводи, що князі,
Що ратники і сумніву не мають,
Що вороги розбиті й утікають.
Тож за ордою вслід рвонули всі.
Які полки? Який там уже стрій?
Хто перший зможе ворога догнати,
До нитки його зможе обібрати.
Лише про здобич думки, не про бій.
По полю усе військо розбрелось.
Хтось вже тіла загиблих оббирає.
А тут орда зненацька повертає.
Чи то ханам зібрати удалось,
Чи, просто обдурили москалів.
І москалі одразу ж дали драла.
Вже тільки з матюками утікали,
Хто мертвим не валявся на землі.
Що ратники, князів і тих побили.
Ніхто без ран із поля не утік.
Пораненим і вбитим збився лік.
Василь також не вийшов з бою цілим.
І в голову поцілили, і в руку.
Та ще й в полон із братом узяли
Михайлом. Та й до хана відвезли.
Щоби засвоїв вірності науку.
Хрести натільні з нього ізняли,
Відправили в Москву, аби там знали,
Що саме князя у полон забрали
Й готові викуп заплатить були.
Татари ж не спинилися на тім.
Ще довго москалів геройських гнали,
Дороги їхнім трупом устеляли.
На три дні хани віддали своїм
Татарам, аби Суздаль грабували.
Всі села навколишні рознесли,
Заледве Володимир не взяли.
Та спроба їхня та була невдала.
Та здобичі їм вдосталь й так було.
Вози добром нагарбаним напхали.
Спокійно в Нижній Новгород вертали.
Ординське військо радісне ішло.
А це уже для Путіна урок.
Не треба було, навіть починати,
Якщо немає тями воювати.
Бо карма дожене в належний строк.
Яка ж подальша доля Василя?
Великий викуп москалі зібрали.
Аж двісті тисяч золотом віддали.
Москальська розорилася земля.
Все за невдаху того віддали.
Всі, зрозуміло злі на нього були.
Хоча горілку із ним разом «дули»
Та програшу простити не змогли.
Минулі пригадали всі гріхи.
Ось тут Шемяка – братик і з‘явився.
Разом з Можайським князем зговорився,
Та й прийшов, повен намірів лихих.
Зловили вони того Василя
Та й осліпили, в Углич відіслали.
Шемяки черга святкувать настала.
Та що до того всього москалям?
Хто б не сидів – вклонятимуться всім
До самих ніг, сидіти буде поки.
Не хочуть вчити москалі уроки.
Не дав Господь, напевно розум їм.

Бра над софою схилилось уклінно...
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи світлі, зворушливі фрази.
Лірики спів на душі горностаєм,
сльози грудину стискають до болю.
Подруга подрузі вірші читає,
а та вбачає у них свою долю.

12.10.2026р.

Військовослужбовець, хореограф і танцівник.
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втратив ногу, підірвавшись на російській міні. Але після реабілітації повернувся до своїх побратимів-саперів.
Загинув на фронті. Йому було 37 років.
Завжди буде 37…

Він танцює красивий, усміхнений -
віддзеркалює повітря рух…
Ось летить над холодними мінами,
перетворює муки у гру.

Тож ніхто його не зупинить,
він танцює під вибухи бомб…
Під ногами - небесна піна,
а у серці - Божа любов.

2026 рік

Пригадую часто сипучі піски
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
Немає вже лоз і та річка стрімка
Притихла і русло змінила, -
Та в серці моєму - дівоча рука,
Якої забути несила.
Хоча десь поділися лози старі
І річка красою не манить, -
Те перше кохання при світлій зорі
У згадках живе безнастанно.
15.10.26