Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не захотіло відпускати
Із цього світу. Тож лежав, дивився.
А поряд син на стільчику вмостився.
Стривожено на батька поглядав
Та батькові страшенно співчував.
Хоча, чим міг він батьку помогти?
Від старості бо ліків не знайти.
Життя із батька з хрипом виривалось.
Йому, напевно мало вже зосталось.
І страшно, що очей не закривав,
Немов на стелі щось таке шукав.
Нарешті, очі повернув до сина,
Прошепотів: - Прийшла моя година.
Позаду залишилось літ багато.
Не хочеться, одначе помирати,
Гріхи свої забравши із собою.
Сповідуюсь тепер перед тобою,
Покаюся, неначе перед Богом.
Хоча я все життя не вірив в Нього.
Та згублені колись невинні душі
Тепер волають. Звіритися мушу
Комусь хоча б, бо вже напевно знаю –
На мене пекло за гріхи чекає.
Невинних душ я загубив чимало,
Бо так партійна совість вимагала
І віра в революції ідеї.
Тепер немає віри вже тієї…
Багато душ… Усі й не пам‘ятаю.
За то державні нагороди маю.
Та ще пече від того мені в грудях.
Бо ж то були зовсім невинні люди.
І я не знаю, що мене чека.
Та більше всього це якраз ляка.
Мені так страшно було лиш тоді,
Коли зустрілись вперше молоді
Зі смертю. Не в книжках, а наяву.
Зі страхом тим усе життя живу.
Найкраще, мабуть пам’ְятаю досі
Оті найперші вбивства в Сандармосі.
В Карелії у лісі та місцина.
Про неї рідко зна яка людина.
Там соловецьких в‘язнів убивали,
Таємно у могилах заховали,
Щоби ніхто про те й не здогадався,
Який тут злочин проти людства стався.
Я теж про те не похопився й досі.
А був тоді ще молоденьким зовсім.
У Соловецький монастир послали,
Тоді там всяких «ворогів» тримали.
Ми ж мали їх усіх «охороняти»,
Бо раптом хтось надумає втікати.
Там різні люди у той час сиділи.
Я якось поцікавивсь поміж ділом
В Матвєєва, здається, капітаном
Тоді служив він в Соловках. Не стану,
Казати все, що удалось почути.
Він був на «ворогів» страшенно лютий.
Сказав, що навезли хохлів до біса –
Письменників, поетів, вчених. Злісно
Вони боролись супроти народу.
Тож їх мені було зовсім не шкода.
Хоч їх тримали у сирих підвалах,
Неначе тюльки в камери напхали.
А в кінці жовтня в тридцять сьомім, сину…
Я добре пам‘ятаю ту годину.
Наказ прийшов, машини підігнали.
Туди дві сотні «ворогів» напхали.
Веліли всім лягати на підлогу,
Щоби вони не бачили дорогу.
Ми – охорона, теж у кузов сіли,
Тримали отих в‘язнів під прицілом.
Із охорони нас в машині троє.
Досвідчений сержант, а ми в конвої
Із молодих. Сиділи, поглядали.
А в‘язням повеліли, щоб мовчали.
Сказали, що везуть у табір другий.
Та, звісно, відчувалася напруга.
Не надто в‘язні вірили у теє,
Мов долі відчуваючи своєї.
Машини скоро рушили поволі
Назустріч смерті, чи назустріч долі.
Лежали в‘язні на підлозі тихо.
Та в‘їхали в село якесь на лихо.
І один з в‘язнів заходивсь кричати:
«Рятуйте, люди! Нас везуть вбивати!»
Я розгубився: що його робити?
Як можна рота клятому закрити?
Суворо нам стрілять заборонили.
І тут сержант із усієї сили
Прутом залізним вдарив тому в спину
Та проштрикнув, від чого той загинув
У одну мить. Мені аж млосно стало.
Сержант же, мов нічого не бувало,
Прут витяг і об одяг того витер.
«Що вирячивсь? - спитав мене сердито, -
Робота надсекретна, маєш знати.
Не маєм права розконспірувати».
У кузові всі покотом лежали
І кров‘ю їх поволі заливало.
Та всі мовчали. Мені лячно, навіть,
Бо зрозумів, які чекають справи.
Приїхали. Машини зупинились.
Кругом лиш сосни звисока дивились.
Велів Матвєєв поодинці брати
Й з машин до нього бранців доставляти.
Що там робилось, ми того не знали,
Аж доки наша черга не настала.
Я із сержантом вилізли з машини.
Тепер уже навколо погляд кинув.
Поміж дерева ями виглядали,
Їх нещодавно, видно накопали.
Бо ще пісок був свіжим. Трохи збоку
Палав вогонь і вільні люди поки
При ньому грілись. Придививсь, одначе
Матвєєва між ними не побачив.
Стояв якиїсь офіцер при ямі,
Велів вести туди нам в‘язня прямо.
Найпершого ми підвели до нього.
Не встиг іще я зрозуміть нічого,
Той в‘язня колотушкою поцілив.
Безвільне впало попід ноги тіло.
«Беріть його, тягніть униз скоріше!»
Я від наказу похопився лише.
Схопили в‘язня, потягли до ями.
Внизу Матвєєв. Під ногами прямо
Лежать вже вбиті. Кров по них стікає.
Наган Матвєєв перезаряджає.
Махнув рукою, куди тіло класти.
Я уже ледь тримався, щоб не впасти.
Поклали в‘язня на ще тепле тіло,
У голову Матвєєв йому стрілив.
І так спокійно, так усе буденно.
Немов для нього справа то щоденна.
Велів тягти другого із машини.
Сердитий погляд ще на мене кинув.
А далі я, немов на автоматі
Тягнув людей до ями помирати.
Коли скінчили, став біля багаття.
За іншими почав спостерігати.
Хто ішов мовчки, а хто виривався
Та відтягнути смерть свою старався.
Та все даремно. Повнилися ями.
А я ніяк не міг прийти до тями.
Одного в‘язня добре пам‘ятаю.
Як вже йому вдалося – то не знаю.
Але ножа зумів він приховати,
Мотузки на руках порозрізати.
Як тільки його вивели з машини,
Ножа встромив він конвоїру в спину.
Його, щоправда, зразу ж повалили,
Ногами не до смерті ледь забили.
А потім в яму відтягли й на тому
Життя його скінчилось невідоме…
Чотири дні нікого не стріляли.
Та в‘язнів скоро забагато стало
В бараках Медгори. Тож в листопаді,
Знов відновили розстріли. Щоправда,
Після того випадку в‘язнів брали,
Усіх аж до білизни роздягали
Та били… Та іноді так бувало,
Що, навіть і до смерті забивали.
І я у тому участь теж приймав.
Доволі скоро «товстошкірим» став,
Бо ж вірив, що усе то вороги,
Їх винищити треба до ноги.
І крові уже зовсім не лякався,
Перед начальством проявить старався
Я відданість. За скільки душ невинних
Тепер оце я каятись повинен.
Не знаю. Бо я їх не рахував.
Коли б я знав?!. Коли б я тільки знав…-
Дихання сперло, скорчилося тіло
Й душа над суд Господній полетіла.

Коротшають і лІто і літА,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.

Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
Усяк листочок сам собі голосить.

білим мете хуртовина
по краю
зима проходить
повз вас
навряд чи
затримається

і маючись від туги
все в очікуванні
весни
піднімаються
навшпиньки
трохи
злітаючи
переміщаючись
за календарем
ближче до травня

лети і ти

2025

Ледве шкутильгають люди на льоду,
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в пастку голосінь.
Падає людина, ніби на війні.
Заглушають Шумана постріли сумні.
Заглушають грізно паростки надій,
Наче невблаганний сильний буревій.

8 лютого 2026

 обіцяючи
 жодного разу
 не знаючи
 що з того вийде
 начебто стимул
 чи виклик чи вибір тобі
 що згадуєш ти
 що сповідаєш
 чим дихаєш
 у неможливій погоді
 о божевільній добі
 робітники
 попоївши
 сендвічів може канапок
 хапнувши чорної кави
 скуривши гіркі цигарки
 займаються
 ледь змагаючись
 якоюсь буденною справою
 молодики та дівчата
 поруч гуляють такі
 іще пенсіонери
 із песиками
 за спрагою линуть
 спіткаючи
 спогади та фантазії
 усякий артрозний біль
 каби летять по будівлях
 життя на щебінь
 стирають
 передають із азії
 щирий братерський привіт
 а поети віршують далі
 захоплені безкоштовно
 натяками на зраду
 в кулуарах ілюзій своїх
 позачасних
 понад усе упевнені
 у недоторканій начебто
 божественній
 запросто владі
 власній
 над чимсь
 

Золотіють соняхи від сонця,
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
І тікають швидко від городу
Зграї ненаситні й гомінкі,
Бо пів літа людям на догоду
Золотяться соняхи стрункі.
09.08.26

Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…

Не чекав з бюджету гроші,
щоб придбати цеглу й ноші.
Сам добув матеріал
на вітальню і на зал.
Звів без зайвої мороки
він будівлю в стислі строки.
Ще й полагодив місток,
той що був з гнилих гілок.

Справи різної ваги
всі бобриську до снаги, —
перш розкине головою,
щоб і над, і під водою
поробити все як слід,
як навчали батько й дід.

При цікавім добрім ділі
з понеділка до неділі, —
так в загаті з року в рік
хазяйнує «чоловік».
Не вечеряв ще, до речі, —
стіл майструє ось малечі.

Хоч не прагне булави,
вся громада з ним на «ви».

2016, серпень

*Колядник — тут корупціонер

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
зага́данім бажа́нні
і порі́ осі́нній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

Не піду́ під щито́м я "на ви",
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.

Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
До турнірів не маю спонуки.

Спересердя загну матюка,
Як почую безрадісні вісті.
Не мовчати – це звичка така,
І проблеми лютя́ть особисті.

Назрівають важливі свята,
До зими не лишилося й тижня.
І на серці сльотою-сльота,
Ще й любов не згасає колишня.

Запускаю старенький laptop,
Навіть чаю не випивши зрана,
І дивлюсь, як танцюють хіп-хоп
В Інстаграмі b-boys і Уляна.

Як билинка, тендітна, гнучка,
У штанцях і потріпаній майці.
І не кличе старого стручка –
Не для нього ці вуличні танці.

А пішов би. Ні ночі, ні дня
Не живу без душевних нападок.
Відпустила би ця западня
Відновити душевний порядок.

10.2018 – 08.2026

Рік а то й два
прошу небо бути
блакитним
блакитним
не змушуйте мене
говорити голосно

2026

***
А бики не зарили сокири
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.

***
А ботаніки люльку курили
і копали воєнну тропу,
і нарили...
що Київ бомбили,
щоб відмити закаляне пу.

***
А комедію бачили люди
і самі сотворили хамло
із верблюда,
що никає всюди,
але краще б його не було.

***
А зариті у США томагавки
не упадуть на бункер чи міст.
В зе-макаки
нема переляку
і у пу-деля задраний хвіст.

***
А палата оточення Трампа
буде шоста для пу і для зе...
кожна мавпа –
це місце для штампу
з автомату по цій шимпанзе.

***
А Буратіно нині не такий
як має бути шеф на полі бою.
І тато свій,
і ключик золотий,
а скористався... наче, кочергою.

Дедукція
А от потужний декого дістав –
таке мале, а хоче роль зіграти
Гаргантюа... і став
на п’єдестал
як недоторкане цабе із вати,
що заробило чин і капітал,
і вже не хоче відтіля злізати.

08/26

Весна барвиста, лагідно-казкова,
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.

Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
Шляхетних, незрадливих добрих друзів.

І надихали, й дарували крила
Розмови щирі, довгі листування.
Здається, так і недоговорили
Поет скорботи і поет кохання.

У мене - втрата. Не змирився з нею!
В моєму горі друг мене не кинув.
І голосом, і серцем, і душею
Він поруч був у цю страшну хвилину.

Ми планували якось жити далі...
Людині необхідні сподівання.
Ніколи не зустрілися в реалі
Поет скорботи і поет кохання.

Побігли дні, такі швидкі та спритні.
Завершити хотілось чорну смугу.
А третьої весни, посеред квітня,
Я втратив і наставника, і друга.

Лишилася глибока, щира пісня,
Летить над світом, де усе за гроші.
Ми - два поети. Безнадійно різні,
Але, водночас, неймовірно схожі.

Закінчується літо невблаганне...
Пишу рядки, байдужості супроти.
Злетів у небеса поет кохання,
Лишився на землі поет скорботи.

8.08.2026 р.

Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?

Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Ніби хижий ненависний птах.

Стало поле для мене будинком.
Ліс говорить, як вічний пророк.
Я утік від цинічного ринку.
Я утік від розгулу морок.

В безпритульності бачу свободу.
Я утік від умовностей пут.
Мені плід упаде в нагороду
Від едемського дерева тут.

7 лютого 2026

Задощило.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
Голос рідний і привітний.
Радість на вустах тріпоче,
сполучаючи охоче
зрозуміле із відчутим.
Кличе жити.
Кличе бути.
Із дощем,
у вітрі,
в спеку,
із дарованого глека
смакувати насолоду.
Ласо.
В будь-яку погоду.

05.07.26

 коли розвиднюється
 але хмарам тісно
 і цей розклад
 небесний цей ландшафт
 гармоніює із душевним
 надто звісним
 із люстром де усі
 шляхи навспак назад
 у тихі дні
 мов ще одне намисто
 звичайних справ
 розмірених чуттів
 столів кухонних
 де замішується тісто
 до баклажанів абрикосів
 або слив
 зелений чай
 на підвіконні стигне
 блокнот
 де все покреслені рядки
 скриньки в скриньках
 слова в словах
 дзеркала у дзеркалах
 смисли в смислах
 усе замішано
 атож-бо час пекти
 хоча би не було
 бажання
 їсти
 

Дикою м"ятою пахнуть луги,
Роси срібляться в траві навкруги.
Зорями сяє небо ясне,
Ти на побачення кличеш мене.

Між берегами тиха ріка,
В твоїй долоні моя рука.
Дикої м"яти запах п"янить,
Доля дарує нам щасливу мить.

2015 р.

За хмарою хмара - і кожна мрячить
Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
Вона прохолодна й густа, мов туман,
Іскриться на листі, на гронах, -
Мигтить, як забруднений пилом екран
Старенького дуже смартфона.
Накрапує, сіється, висне вгорі
Над садом кущами зарослим, -
Невесело в пору таку дітворі
І журно ще більше дорослим.
08.08.26

 
постійна втома, не розумію
спав три, чи більше, діб
мене змолов хтось, поспіль розсіяв
не годний до трудів
наче хтось соки із мене вичавив
пить не у змозі я
голодним чуюся, у чім тут причина
їв же кінський біляш
 
мовиш ім’я моє
і слина, за павловим
о глянь ласкавіше і
мені заб’ється серце, що бас-барабан, о так
 
мало улізти, ще ти маєш перти це
любов, то є стерво
мало улізти, ще ти маєш перти це
о що любов, то є стерво, о так
 
порою збуджений, мовби мустанг
гопки у стійлі весь час
порою тихий, мож приручати
ні, не кусаюсь я, о так
 
мовиш ім’я моє
і слина, за павловим
о глянь ласкавіше і
мені заб’ється серце, що бас-барабан, о так