В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Вітер затих у верхів'ях,
Спокій даруючи травам
Там, де сова величаво
Струшує роси на пір'я.
19.10.26

 околиця бозна-яких років
 дім на околиці
 що переслідує вві сні
 відвідувачі-тіні
 їх розмови чудернацькі
 і що насправді знаєш ти
 і що потрібно знати
 немов поет що твердить
 все рядки ті й самі
 мов рондель але воно
 ніякий не рондель
 немає відчуття біди
 чи щастя
 узагалі немає
 жодних відчуттів
 під лемент
 з віддалі птахів
 неперелітних мабуть
 ще зринають назви
 або щось таке як імена
 які не зберігає памʼять
 іще неясно звідки
 певність наче все це
 проминає
 вітру також там нема
 

Хтось любить пити каву,
Хтось любить їсти суп,
Хтось полюбляє бутерброди,
А хтось без хліба ковбасу.

А я люблю з дитинства-
Ви тільки не впадіть-
З'їдаю я щоранку
Просто манку! Ну просто манку!!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка
Мені лише вона підходить!

Хтось любить пити пиво
Із рибою чи без,
А мій організм до нього
Вже втратив інтерес

Не п'ю я ані лаггер,
Не п'ю я навіть ель,
Я випиваю зранку
Води простої склянку!

А потім я з'їдаю
просто манку!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка-
Мені лише вона підходить!

18.10.2026

Йшла громадянська уже другий рік.
«Червоні», «білі», іноземні сили
Країну кров‘ю уже вщерть залили.
Схилялась перемога в один бік,
А потім в другий. Страшно в Україні.
Її всі хочуть під собою мать,
Бо ж хтось країну має годувать.
Хоч ми вже забажали бути вільні,
Та хто ж відпустить. І туди-сюди,
То наступають, а то відступають,
Грабують по дорозі, убивають,
Криваві залишаючи сліди.
А українці поміж тих вогнів
Металися та прихисток шукали.
«Батьки» із них загони формували,
Щоб вижити якось у тій війні.
То до одних хилились, то до інших.
Та ті і ті, звичайно ж москалі.
Їм вірити не можна взагалі,
Бо просто зманять і одурять лише.
Так і з Махно було. Таврійський край
Був, наче його вотчина. Аж поки
Попер Денікін. Пхався крок за кроком,
Й пощади ніякої не чекай.
Махно рішив з «червоними» зійтися.
«Свої» ж, неначе, за народ стоять.
Отож рішив «червоним» помагать.
З Денікіним вже відчайдушно бився.
Тримав їх натиск… аж поки «червоні»
Набрались сили. Не потрібен став.
Отримувати зброю перестав.
А як без зброї бути в обороні?
Тож мусив відступати і його
У зраді звинуватили «червоні»,
Поставили умить поза законом.
Він ледь життя порятував свого.
Подавсь з своїм загоном у степи,
Щоб знов селян на битву піднімати.
Одна проблема – нічим воювати.
Тож він на захід далі відступив.
Денікін же зненацька як попер,
Чого «червоні» зовсім не чекали.
Перед «білогвардійцями» втікали,
Вже про Махна жаліючи тепер.
Денікінці вже Харків узяли,
Вже Май-Маєвський до Орла дістався.
Вже Мамонтов із корпусом прорвався,
В тилах «червоних», наче ніж пройшли
Крізь масло. Вже дорога на Москву,
Здавалося Денікіну відкрита.
І Київ удалося захопити.
Денікінці вже на Житомир рвуть,
Де уряд УеНеР іще тримавсь.
Одесу узяли. Війська Слащьова
Свою дорогу поливали кров’ю.
Махно від них заледве відбивась.
Бо ж не було чим. Хто б набої дав?
Він міг би усю Таврію підняти.
Та де для того війська зброю взяти?
Отож Махно з боями відступав.
Все ж війська він поповнював свого.
Селян «червоні» в армію загнали,
Тепер аж у Росію відступали.
Махно ж робити не збиравсь того.
Збирався в Україні воювать
Хоч проти всіх. Тож військо розбігалось
«Червоне» і з махновцями єдналось.
Знов армію вдалось йому зібрать.
Та що з того, як нічим воювати?
Гвинтівки є – набоїв ніде взять.
Гармати є – немає чим стрілять.
Доводиться постійно відступати.
За військом ціла армія селян
Теж сунула шляхами польовими.
Жінки і діти на возах із ними,
Стада худоби. Начебто земля
Знялася і кудись іде-бреде.
Для себе якийсь прихисток шукає.
Але другого, крім Махна не знає.
Отож іде, де «батько» всіх веде.
Позаду війська і позаду тих
Загони, які відступ прикривають.
Вони спокою ані дня не мають.
Боїв кривавих не злічити їх.
У вересні до Умані дійшли.
Тут саме січові стрільці стояли,
Що УеНеР кордони захищали.
Вони переговори почали.
Хоч українці були ті і ті,
Але в боях кривавих зустрічались.
У кожного свої зарубки мались,
Забути важко в мирному житті.
Та ж тут війна. Про Катеринослав,
Де скільки крові довелось пролити,
Забулися, бо ж треба далі жити,
Бо ж ворог спільний вже на Умань пхав.
Тож домовлятись мусили. І от
Махно вже із Петлюрою в союзі.
Не вороги, хоча й не вірні друзі.
Махно отримав зброю від щедрот
Військ УеНеР. Вже є чим воювати.
Петлюра шмат їм фронту наділив.
Єдине що лишень заборонив,
Так то за анархізм агітувати.
Поранених махновців узяли
До госпіталів Умані. Аж «білі»
Зненацька усім військом налетіли
І штурмувати Умань почали.
Слащьов вже перемогу свою бачив,
Уже хрестів, медалей зготував,
Що в Умані усім вручати мав.
Легкою та здавалася задача.
Та напоролись на зустрічний бій.
За села бились. То одні займали,
То інші їх з боями вибивали.
Дзижчали кулі, мов бджолиний рій.
Та, як кусали, то до смерті всіх.
Все ж «білі» поступово гору брали.
Махновців із позицій відтісняли.
Скляров зненацька взяти Умань зміг.
Не втрималися січові стрільці.
Хоч мужньо бились та були розбиті
І мусили із міста відступити.
Без захисту лишилися бійці,
Що ранені в госпіталях лежали.
Їх вирубали «білі» козаки.
То для Махна був результат гіркий.
Було погано та ще гірше стало.
Його війська в напівкотел попали.
Із трьох сторін оточені були.
Здавалось, «білі» вже перемогли,
Вони розгрому повного чекали.
Сказав Слащьов, що «візьмуть за три дні»
(У москалів то у крові, здається),
Уже Махно ніяк не відіб‘ється
І буде їм, як у страшному сні.
На другий день атакували ті
І другі та усе без результату.
Ворожих шанців не вдалося взяти.
Спинила ніч атаки ті пусті.
Вночі під Перегонівкою враз
Стовпи вогненні в небо піднялися,
Якісь пекельні вітри подалися.
Здавалося, що зупинився час.
Махновці, наче справжні хазяї
З собою мін дві тисячі возили…
Морських. І де б, здавалось, примінили?
А от, бач раптом і згодились їм.
Поки у шоці «біляки» були,
Махновське військо разом піднялося
І у атаку скору подалося.
Їх «білі» зупинити не змогли.
Бо ж там безвусі юнаки стояли.
Атака враз зім‘яла їх ряди.
Криваві залишаючи сліди,
На півдні «білі» швидко відступали.
На півночі кіннота узяла
Зненацька Умань. Козаків рубали,
Забитих їм поранених згадали.
І гнали по кривавих їх слідах.
На ранок в Перегонівці лишень
Тримались «білі». Там полки стояли
Із офіцерів і вогнем стрічали
Із кулеметів – всяк жива мішень.
Зашпортались махновці: що робить?
Іти на кулемети і вмирати
Чи на свою кінноту зачекати,
Що мала Умань скоро вже звільнить?
Аж тут Махно з‘явився. Сотня з ним
Лиш охорони. Крізь ряди промчався
Й на шанці «білих» полем він помчався.
А сотня слідом. Стало сором всім.
Всі, як один в атаку піднялись,
Хоч дощ свинцевий бився їм у груди.
Але про смерть, немов забули люди,
І страхові вони не піддались.
Хоч кулемети не змовкали та
Косили їх, немов коса пшеницю,
Але ніхто не зміг вже зупиниться.
Бо ж «батько» першим у атаку встав.
А тут якраз примчала і кіннота,
Що «білякам» ударила у тил.
Хоча у тих було ще вдосталь сил
Та воювати вже пройшла охота.
Бо опинились поміж двох вогнів.
Одні скоріше руки піднімали,
Адже бажання помирать не мали.
Другі, що долю бачили в війні,
Рубались до останнього й лягали,
Під шаблями кривавими вмирали.
А два полки зібралися в каре,
Аби собі дорогу пробивати,
Щоби життя і честь порятувати.
Здавалось, що ніщо їх не бере.
Йшли, як прийдеться: зорана земля
Чи то дорога та все відбивались,
Неначе звір підбитий огризались,
Скрізь кров’ю поливаючи поля.
Махновці слідом за тим «звіром» йшли
Та не стріляли – не було набоїв.
Бува кіннота налетить юрбою
Та поруба… Відбитися змогли.
Ряди зімкнули і простують далі.
Аж доки черга до гармат дійшла,
Що протиставить «зграя» та могла?
Картеччю упритул всіх розстріляли.
Надвечір закінчився той погром.
Поля всі до Синюхи від Ятрані
Укрились трупом. І, куди не глянеш,
Лиш зграї чорні вороння кругом.
Їх вісімнадцять тисяч там лягло.
А ще п‘ять тисяч «білих» полонили.
Та, допитавши, згодом відпустили,
Якщо погон в них, звісно не було.
Розбили «білих». Шлях перед Махно
Лежав відкритий. Десь був там Денікін,
Тили прикрити йому було ніким.
Де військо? Рвалось до Москви воно.
Й Махно подавсь по Таврії гулять.
Міста, містечка, села визволяти,
Денікіну шляхи перерізати,
Щоб не було чим військо годувать.
І миттю грізна армія ота
Розбилась, розкололася, розбіглась.
Денікінці огледітись не встигли,
Як їм Махно вже прищемив хвоста.
«Червоні» скористатись тим змогли
І наступ на Денікіна почали.
А потім на весь світ іще кричали,
Що то вони самі перемогли.
Та що з них взяти? Звісно – брехуни.
Крадуть усе і, навіть перемоги.
Для них нічого не бува святого,
Бо підлі від віків були вони.

Небо написано Петефі,
Хмари бажань.
Так, вже нелегко нам.
Ніжності грань.

Так, вже нам холодно,
Осінь то є.
Вітер б'є молотом,
Пісня Матьє.

Поле сумує за колосом.
Протяг загув,
Ніби виспівує голосно
Шарль Азнавур.

Осені — більше і більше,
Лист на поріг.
В небі розкидані вірші...
Й Шандора вірш.

Сонце пробивається крізь крону,
Між зеленим листям — буре листя.
Скоро повертатися додому...
Повіває запахом захристя,

І осінніх яблук, що упали,
І городом, зібраним учора.
Пагорби стоять, мов перевали —
Попереду Тугаєві гори.

Все минає, та, мені здається,
Ця хвилина буде вічно, завжди.
Хвиля на ставу тихо сміється,
Поховалися у мулі жаби.

Горобці не поспішають в стріху.
Звук цикади — музика цікава.
І горіхи шлють усім привіти,
І цикорій пахне — наша кава.

В небі ні хмарини, чисто-чисто.
Десь у полі у шпаків застілля.
Горобини ягоди — намисто.
Квіти, трави, вересень, неділя.

Такий посивилій юнак передчасно,
Самотній мислитель, творець і поет.
Так брили віків напосіли, мов гасло
Забутих, але невиправних прикмет.

Юнак молодий весь укрився снігами
Важезних страждань і глибоких думок.
Він жертву віддав перед злими богами,
Але не засвоїв пекельний урок.

В соліднім костюмі, доцент чи професор,
Іде коридором у гулі понять.
Попереду шум демонічних процесій
І галас невпинних, запеклих проклять.

Його стереже костомаха з косою
На всіх перехрестях, незнаних шляхах.
Чоло укривається млосно росою.
Мислитель іде, як поранений птах.

27 березня 2026

 
Що це змінить?
Що це змінить?
Що це змінить?
Чому не змінить?
Чом за тобою йду
Куди ти ведеш?
 
Подібного не бачив ти ніколи у житті
На небо вознестися, й повернутися живим
Дай про це розповісти (і світ дозволив би)
О, часу дай, вибрати
Водяники співають у ліловій рідині
Мавпи в синій пудрі моляться страхам нічним
 
Чорна Королева тут, указуючи радо
Фай, Чорна Королево, марш у спільним ряді
Ось це, ось те, розмір утисне
(Марш Чорної Королеви)
 
Кинь їх до комори
Там, де неслухняні хлопці
Ніґерського цукру ще
Дітячої олійки трохи
 
Чорніш, чорніш
Кожен ніготь рук і ніг, ми усього лише почали
І те, і це, мороку цього іще
(О, Марш Чорної Королеви)
 
О, тепер насичусь я
Ти моя цукерка, бейбі
Тістечко моє із начинкою
 
Чийсь голос іззаду, що нагадує
Розправ свої крила, будь як ангел
Знеси мені зо швидкістю світла, так
(Іще дещицю радості й любові)
Або усе, що робиш, має волю
І причину, і сутність
(Іще дещиця радості й любові)
У всякій у душі
Існує чоловік, що скоро
Оманить і викриє
Але іще в життєві у свому
Знесе тобі любові
 
Лівицею правлю, й правицею, отже
Владар усіх темряв, Королева ночі
Я маю силу
І Марш Чорної Королеви
Моє життя у руці твоїй, і фоу, і фай
Я буду, ким ти захочеш, обернуся, ким бажаєш
Поганий хлопець, твій поганий хлопець
Марш Чорної Королеви
А-ах, а-ах
 
Вірна свому стилю
Вульгарна і огидна
Фай, Чорна Королева, татý на пирогах
І варить і пече, і крапок над ı не ставить
(Вірна лідерка)
 
Забудь свої підспівки й колискові
Віддайся містові у блищаковій повні
Танці із дияволом, митці заграють
Усіх до біса вас і руки, що в руках
Бо час мені йти, ужеж-бо
(Ла ла ла ла назавжди) назавжди
А-ах, а-ах
 
 
 
 
 
 
 
 

Там, де очi закритi вiд свiту,
Замурованi всi почуття,
Я iз сонцем могла говорити,
Як маленьке, наївне дитя.

Нiч i день зупинилися в часi,
На годиннику стрiлка стоїть.
Бились хмари i свiтло в екстазi,
Щоб вiдчути емоцiї мить.

Затремтiла схвильовано стеля:
Не витримує зболений дах.
Озирнувшись навколо - пустеля..
Я її залишила у снах.

І
Всі пишуть, аж буває лячно
від перебору слів без ком
та інших очевидних норм...
не думаю, що мова вдячна
грамотіям за цей прийом.
Мабуть, гадають герострати,
що тільки так, а не інак
запобігають плагіату
і що таке перекладати
захоче будь-який мастак.

ІІ
Насіли на свої есеї
говоруни і фарисеї
і їм таке пасує, бо
це є найвищі ешелони –
любителі та епігони
Аполлінера і Рембо.
Кому доведено, ті знають,
що рукописи не згорають
із язиком у боротьбі...
ці тези обраної теми
як соло на чужій трубі
я адресую і собі
і загалом, але й окремо
як антиподу із богеми,
де видно пана по губі.

ІІІ
Умилася сльозою Муза
біля месіра на балу,
осоловіли любі друзі
і Ярославна на валу
виспівує собі хвалу
та епітафії Карузо.
У кого не поїде дах
від репетицій Мельпомени,
що косо дивиться зі сцени
на мене? Але я не маг...
..............................................
поет з народу – це не фах,
природа не міняє гени,
та вистачає бідолах
під перевернуті знамена.

10.2026

Із літа в ще одну незнану осінь
Так сторожко, що забиває дух,
Ступаю крок. Іще один. Іду
Із відчуттям: оголена і боса
Душею, та із легкістю підношусь
Над переляком, що осів у фосі.
Знайду у втаємниченім сліду
Дорогу до старого віадука.
Він, як колода, лишаєм обріс,
І так давно не відчував коліс,
Не пульсував під залізничним стуком,
Дрезини цокоту досвітнього не слухав,
Та тихо береже в щілинах бруку
Пилини з того, що надійно ніс.

Печальна ніжність днів осінніх,
Кришталь повітря, синь без меж, -
І листопади жовтопінні,
І пурпурові бурі теж.
Повсюди - тиша і чекання,
І перших приморозків дим, -
І самота безперестанна,
І зігрівання від ходи.
Та кожен лист, що тихо пада,
Шепоче правду про земне:
Оця печаль - також відрада,
Бо все мине, усе мине...
18.10.26