Іще не вечір та вже йшло до того.
Десь сонце загубилося в хмарка́х.
Між пагорбами пролягла дорога,
Що звалась з давніх пір Поліський шлях.
Вела з Підгайців через Старе Місто,
Загайці в Новосілку, звідтіля
Вже далі на Тернопіль, з нього, звісно,
Де аж Поліська тягнеться земля.
Хоч шлях і битий, але в ту годину
Самотньо й пусто досить виглядав.
Проїдеш і не стрінувши людини.
Хоч іще зранку, видно по слідах,
Проїхало тут чималенько люду.
Тепер же лише кілька козаків
Легкому вітру підставляли груди.
Найстарший, вже немолодих років
Козак із оселедцем зовсім сивим
На коні чорному перед усіх скакав.
За ним молодші правували живо.
Старого все ж ніхто не обганяв.
Загальці проминули, Старе Місто,
На пагорб на високий піднялись.
Уже Підгайці перед ними близько.
І тут найстарший раптом зупинивсь.
Поглянув вправо і перехрестився
На три кургани, що обіч стоять.
Загін маленький також зупинився.
Мовчали, не наважившись спитать
Про ті кургани. Щось, мабуть, важливе
Пов‘язане із ними в козака.
Там побратими сплять його, можливо.
Тож кожен мовчки поглядав, чекав.
Старий щось тихо шепотів про себе.
Чи то молився, чи з кимсь говорив,
Іноді позираючи на небо.
Та молодим не чутно було слів.
Нарешті рушив знову по дорозі
У бік Підгайців. Молоді за ним.
Один козак, утриматись не в змозі,
Погнав вперед, зрівнявшись зі старим
Та й запитав: - А що то за кургани?
Старий, немов прокинувшись зі сну,
На молодого лише скоса глянув.
- То, синку, спогад про одну війну,
Яких прийшлось багато пережити
Народу українському, який
Хотів в своїй державі, власній жити.
За те і став з сусідами на бій.
Та жадібних сусідів так багато.
І кожен тягне пазурі собі,
Щоб Україну на шматки порвати.
Вже скільки нас лягло у боротьбі.
А їй кінця не видно, а ні краю.
Весь Правий берег пусткою лежить.
Руїною недарма ж називають,
Бо тут і, справді, неможливо жить.
Постійні війни землю сплюндрували,
Людей, немов худобу, розтягли.
Кого до Криму у ясир забрали,
Кого на Лівий берег відвели.
Гетьманів ціла купа розвелася.
Теж помогли добряче ворогам.
Без того Україна б не здалася,
Якби для когось не була, як крам,
Яким вони постійно торгували,
Аби лиш ухопити булаву.
І братню кров річками проливали,
Кроїли Україну ще живу.
Не так багато було поміж тими,
Хто би про неї, як про матір дбав.
Словами «захищали» лиш одними,
На ділі кожен свій шматок урвав…
А в тих курганах мої побратими,
Які прийшли, щоб ляхам дати бій.
Лягла свобода наша разом з ними….-
Старий поправив оселедець свій,
Що подих вітру на обличчя кинув.
Огледівся, а вже всі козаки
Не десь йому далеко поза спину,
А обступили із усіх боків
І слухають, не пропускають слова.
- Так розкажіть, як все воно було!
- Ох, не коротка, хлопці, то розмова.
Давайте, як про те уже зайшло,
В корчму заїдем, щоб перепочити.
Там я усе вам і переповім…
В корчмі, як закінчили їсти, пити,
Старий козак почав казати їм:
- Було то, хлопці, саме в тому році,
Як москалі нас ляхам продали.
Собі забрали землі на тім боці,
А ляхам правий берег віддали,
Хоча ж клялися нам допомагати.
Та звідки віра клятим москалям?
Їм легко слово дати і забрати.
То вам не чесний гонористий лях.
Отож, Андрусів розділив країну,
Надвоє по-живому розідрав,
Але не змусив стати на коліна.
По тому гетьман Дорошенко став
Собі нових союзників шукати,
Бо тим вже віри зовсім не було.
Рішив султану за васала стати.
Як не кажи, але то менше зло,
Аніж прокляті москалі чи ляхи.
Он молдовани вже віки живуть
Попід султаном. І живуть без страху,
Що їх у мусульманство заженуть,
Як то женуть у католицтво ляхи.
Тим більше, під султаном кримський хан.
Перед ордою аж трясе від страху
І москалів, і ляхів. Молдован
Ті не чіпають, щоб не злить султана.
Султан і Україну захистить.
Без його згоди нападать не стане
На нас орда. А разом зможем бить
І москалів, і ляхів. Бо вже ж били.
Хоч те нелегко було зрозуміть.
Бо ж скільки ті ординці зла вчинили,
Хіба про те забудешся за мить?!
Але самим нам, звісно, не встоя́ти.
Занадто сильні вороги у нас.
Тож довелось султана в поміч звати.
Нелегкий вибір у нелегкий час.
Тоді і ляхам непереливки було.
Ледь з Любомирським справилась держава.
Все зі скарбниці на оте пішло.
Яка там в Україну ще виправа,
Коли військам немає чим платить?
Тож Дорошенко тим і скористався.
Полки збирати у похід велить.
Хан кримський прийти в поміч обіцявся.
Ще і султан приправив яничар.
Хай небагато – та усе ж потуга.
Навряд чи Польща втримає удар,
Відкотять кляті ляхи аж до Бугу.
Так ми гадали. Бо усе, що мав
Собєський – польний гетьман в Україні –
То тисяч двадцять війська назшкрібав.
Та ми в полках похідних мали нині
Двадцять чотири тисячі. До них
Три тисячі додайте яничарів.
Та тридцять тисяч ще ординців злих.
Та ми на отих ляхів як ударим!
У вересні ми рушили в похід.
Орда до нас спішила Чорним шляхом,
Аж пилюгою затягло весь схід.
Десь там збирали свої сили ляхи.
Собєський спершу в Кам’янці сидів,
Аби до Львова перекрить дорогу.
Коли ж наш шлях, нарешті зрозумів,
То часу ледве вистачило в нього,
Аби Підгаєць досягти бігом.
Там вирішив він, врешті, битву дати.
Та війська він не взяв, проте, всього,
Велів шляхи загонам захищати,
Щоби орда не розорила край.
Коли татари не союзні були,
Так само й ми робили, зазвичай.
Ми поки про загони ті не чули.
Дізнались, де Собєський той сидить,
Вже на підході, тож не оминули.
В тилу вороже військо залишить
Ми не могли, отож і завернули.
В Підгайцях стіни бачили міцні?
Рови, вали надійно захищають.
А то зовсім немало у війні.
Та ляхи не за стінами чигають.
Височину за містом зайняли.
Місцевість та, як бачили, горбиста.
Татари б їх з боків не обійшли,
Бо береги у річки болотисті.
Густі ліси із півдня – не пройти,
Яри глибокі, а на дні потоки.
Ставки в тилу – і там не обійти.
Ми до Підгаєць прямували поки,
Вже ляхи понасипали валів,
Ровів та шанців встигли накопати.
Тож за валами тими лях засів,
Назустріч нам поставивши гармати.
Ми з ходу не вступили з ним у бій.
Спинилось військо, пагорби зайняло.
Татари густо кублились, як рій.
Козаки справа за потоком стали.
Не надто гарне поле перед нас.
Орді не було місця розвернутись,
Щоб скубати тих ляхів раз по раз.
І нам прийдеться лоб у лоб зіткнутись.
Подумавши, як краще учинить,
Щоб ляхів звідти викурить, здолати,
Керім-Гераю гетьман наш велить
З ордою уздовж шляху наступати,
Що з міста тягне аж до Бережан.
Орда повинна ляхів відтягнути,
Щоб головним він наступом вважав
Оті потуги. Як орда закрутить
Танок смертельний, змусить ляхів тих
Супроти неї усі сили кинуть,
Тоді вже вдарять козаки на них,
Через потік прорвуться попід стіни,
Відріжуть ляхів і вже їм гаплик…
Орда на шанці кинулась юрмою,
Бо ж розгорнутись не давав потік –
Один і другий – вузьке місце бою.
На неї ляхи вдарили з гармат,
Рушниці з шанців упритул їй били.
Але орда не рахувала втрат
Та насідала, диким воєм вила.
Тоді хоругви вдарили в юрму.
Татар хоч більше, та ж не розвернутись.
І тисли ляхи ту орду тому,
До шанців не давали їй добутись.
Гармати ж густо сипали з валів
В юрму татарську, сотнями вбивали.
Топталися татари дуже злі,
Та змоги, щоб пробитися, не мали.
У розпал бою вдарили полки
Козацькі. Швидко з пагорба спустились,
Ще ворог не очухався поки
І до потічка у яру пробились.
Кіннота ляхів вдарила на нас
Та ми її потроху відтіснили
Аж до Загайців. Але у цей час
На нас хоругви нові налетіли.
Кривавим дуже скоро став потік.
Хоч ми і бились з ворогом завзято.
Та вже ішов на сотні смерті лік.
Тож нам назад прийшлося відступати.
Та тут татари звідкись узялись,
Хоругви ті по полю розметали.
Й ці ляхи до Загайців подались,
Де вже одні хоругви ляські стали.
Але Керім-Герай почав здавать.
Великі втрати, мусив відступити.
Собєський миттю витрішив послать
Усю кінноту, щоб козацтво бити.
Сюди ж обозну челядь всю послав.
Гармати густо вдарили. З Загайців
Лях кінними хоругвами напав.
Тож звідусіль прийшлось обороняться.
У видолинку поміж двох горбів,
Поміж потоком й Підгаєцьким ставом,
Затиснуті юрмою ворогів…
Нелегкі наші видалися справи.
Але пробились, врешті до своїх.
А вже і вечір…Вщухло поле бою.
Тоді взялись збирати, хто поліг.
А смерть пройшлася хвацько із косою.
Татари вбитих по хатах знесли
Й Загай ці й Старе Місто запалили.
У них такі, бач, звичаї були.
Ми ж вирили над шляхом три могили
На пагорбі високому і всіх
Загиблих в тих могилах поховали.
Кургани три насипали над них.
Щоб люди про героїв пам‘ятали.
Там і товариш мій - Карпо лежить,
З яким ми солі по півпуда з‘їли.
А я не зміг за смерть його помстить,
Хоч ляха ми добити всі хотіли.
Та гетьман тоді вирішив, що й так
Лягло козацтва у бою багато.
Не став на ранок битися. Однак,
Рішив те ляське військо облягати.
Навряд чи в них запаси є харчів.
Поголодують з тиждень-два від сили.
Тож сторожити всі шляхи велів,
Аби обози в місто не ходили.
Щодня у герцях сходилися ми
Із ляхами, як то було іздавна.
Боями коротали дні тими.
Для нас – козаків то є звична справа.
Татарам же на місці не всидіть.
Їм здобич треба, тож і розбрелися,
Щоб крамом свої підсумки набить,
Людей хапати у ясир взялися.
Але Собєський – дуже хитрий пес.
Він здогадався про все те зарані.
Тож полк в Підгайці він привів не весь.
Велів, нехай малі загони стануть,
Татарам перекриють всі шляхи.
Тож не один чамбул пішов на лови
Та повернувся битий і лихий,
Неначе пес побитий, одне слово.
З-під Збаража вертались, Бережан,
Бо там «гостинно» ляхи їх зустріли.
Та й люд місцевий зовсім не бажав,
Щоб ми й татари в їх краю «гостили».
Обози наші «патрали», бува,
Та «вовчі ями» на дорогах рили.
Ні дня спокою «ворог» не давав,
Хоч ми для них же справу цю робили?!
Обложені ж поляки кожен раз
Вигадували, щоб татар лякати.
Хотіли, щоб покинули ті нас.
То в них бочівки бралися кидати
Обсмолені. То «бовдури» візьмуть,
Поставлять на колеса й з них стріляють,
Немов картеччю то гармати б‘ють.
То новою підмогою лякають.
Чутки пускають, що ідуть полки
Уже зі Львова, щоб їх виручати.
Орда не піддавалася поки,
Хоча набридло їй вже тут стирчати.
Та ми б дотисли ляхів все одно…
Якби ж свої не вдарили у спину.
Отак буває у житті воно.
Здавалось, що вже лях і на колінах.
А тут зненацька донеслись чутки:
Сірко із Рогом у Криму гуляють.
Пішов Сірко, а з ним січовики
І вже аули у Криму палають.
Не знаю, що його на те сподвигло:
Чи дурість, чи ненависть до татар,
Чи москалі так наструнчити встигли
Його нанести підлий той удар.
Цар недарма ж листа прислав по тому,
Говорять, де Сірка за те хвалив.
А, може давній гнів сидів у ньому
На Дорошенка – тож так і вчинив?!
Того не знаю. Та з чуток тих клятих
Татари розлютились, просто жах.
І нас були готові розтерзати.
А тим одразу ж скористався лях.
З татарами домовився швиденько,
Щоб ті зібрались та й на Крим пішли.
А що тоді лишалось Дорошенку?
Ні, сили битись в нас іще були.
Та ж, як татари вернуться до Криму,
Ті ляхи, що засіли по шляхах,
Зберуться та й ударять нам у спину.
Прийняти бій в таких умовах – жах.
Подумавши, пішов на перемир’я
І гетьман з ляхом. Що ж було робить?
Він в перемогу вже так сильно вірив
Та змушений був, врешті, відступить.
Татари поверталися до Криму,
Ясир чималий по шляху тягли.
Домовився Собєський, наче з ними,
Щоб вони вільно той полон взяли.
Сльозами й кров’ю вмилась Україна.
Зусюди крик і стогін долітав.
А вже вставала на весь зріст Руїна,
І села поглинаючи, й міста.

У сутінках я майбуття помітив.
Воно нічим не втішило мене.
Його красою міг би я змінити -
її ж усе недобре омине.
Та не зібрав краси я - ось і квити.
І захід Сонця віддає вогнем.
За втраченим, не стрітим, не прожитим -
до обрію багряноликий щем.

Так перша ніжна позолота
Торкнеться кленів і беріз.
Пробудиться дружина Лота
У сяйві нескоримих сліз.

Торкнуться віяння епохи
Думок, сердець, облич і слів.
Порветься пристрасть Архілоха
З далеких грецьких берегів.

Торкнеться час повільноплинно,
Наблизивши кінцеву мить.
Так просуваються невпинно
Роковані слова століть.

18 вересня 2025

Як побудувати між нами міцну стіну?..
Можливо, нарешті зупинить вона війну.
В моєму серці ти розпочав криваву бійку —
Загадаю я бажання… на впалу війку.

Сумую за своєю римською імперією…
Закінчу молитву — довгою містерією.
Було щось божественне в твоїх очах —
Тому плачу… згадуючи їх по ночах.

Сумую я за своїм впалим Римом.
Життя моє не закінчиться миром —
Якщо й продовжуватиму цю боротьбу,
Вбиватиму почуття… поки сама не помру.

Македонський завойовав весь світ —
В душі — апокаліпсис, не бачу просвіт.
Тяжко боротися самій з собою…
Ніхто в житті не стане тобою.

Подай мені руку — можливо, пробачу…
Якщо відданість в тобі побачу.
В коханні ти був моїм рабом —
В раю ж став ангельським крилом.

За свою залежність потраплю у пекло…
Без тебе не буде більше мені тепло.
Грітиме там мене вічний мороз —
Хоч заведе туди любовний гіпноз.

В місто Ромула немає мені входу —
Коли не розірву прокляття свого роду.
З Амуром змагатимусь довіку —
Поки Аїд не візьме під свою опіку.

Ахерон там стане моїм домом…
Мене більше не налякати громом.
Ти ж пливтимеш прямо в Лету —
І тільки на межі… дійдемо паритету.

21.02.26

 поет сидить мов павук
 тчучи свої павутини
 радо вітаючи будь-яких мух
 висисає їх із хітину
 а ще між ребрами книг
 наслухає серцебиття
 знуджених необережних тих
 читачів що летять летять
 

У ніч на 28 березня 2026 року Одеса зазнала потужної масованої атаки.
Так, у пологовому будинку №5 після влучання «шахеда» в центр будівлі зруйнувано покрівлю та перекриття між поверхами. Медичний персонал евакуював до сховища 32 пацієнток і 22 новонароджених.
Лікарі піднялися на дах будівлі і гасили пожежу…

Хтось намагається будинок життя
перетворити на будинок страхУ…

Евакуювати встигли всіх в укриття.
Гасили вогонь лікарі на даху
після навмисного удару вражого
з брандспойтами і вогнегасниками -
самовіддано і відважно,
й, найголовніше, вчасно…

Усі двадцять два малюки -
дай, Боже, їм небесної сили -
виростуть ще й ті козаки:
гідні, потужні й щасливі!

2026 рік

Горіхи розпустили чорні крила
Воронячі на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила.
Та в голих вітах трудиться Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрастному гіллі,
(Те викували дужі ковалі
Із чавуну), по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

Там зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жАгою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.

Години, дні, роки без тебе,
Без теплих пестощів твоїх, -
Це тільки в казці завжди лебідь
Не упадає тихо в гріх.
Це тільки в мріях м'яко й гладко
Лягає твій життєвий шлях,
А наяву - броди і кладки,
І переслідування страх.
Життя - це всесвіт таємничий,
Це - нічка зоряна й німа, -
До каяття чому не кличеш,
Невже пробачення нема?
Чи, може, з часом вже забула
Про обіцянку давню ти?..
З моїх думок не йде минуле,
Ніяк від нього не втекти.
29.03.26

Цезар Солодар (1909-1992; народився й провів юність в Україні)

Принесли у землянку посилку –
    й мов дихнуло чимсь близьким.
І на серці заграла сопілка,
    і згадався рідний дім...

        Бо відправлення поштове –
        так надписане воно:
        «Чи Павло́ві, чи Петро́ві,
        чи Миколі – все одно...»

Я – не перший, не другий й не третій,
    тим не менш, посилці рад.
Тож не буду тримати в секреті:
    я – надійний адресат.

        Щирі вам мої вітання!
        Усвідомив я давно:
        хто ви – Клавдія, чи Таня,
        чи Оксана – все одно.

Щоб відзначити нашу побіду,
    треба стрінутися нам.
Я до вас неодмінно приїду...
    Та куди? Не знаю сам.

        Це поза́очне знайомство –
        де продовжиться воно?
        Може, в Томську, може, в Омську,
        може, в Тулі – все одно!

(2026)оооооо