Ховаючи свої веснянi роси,
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.

Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
I цю сторiнку я перегорну.

Цвiтуть сади, дерева розквiтають,
I пальцi нiг, вже трави вiдчувають.
Раптово прокидаєшся - туман.

Немає сил пiднятися на ноги:
Навколо розбiгалися дороги.
Здiйняла крила, крiзь самообман.

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

Одна хмара – за Йордан,
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
Хай достаток прийде в дім
На всім Близькім Сході.
Не терор із кров'ю – він
Поєдна народи.
І хай повниться Земля
Чим марив Ісая –
З хижаком грає маля,
Зброї світ не знає.

 
як у дитини печалі дрібні
усе, що захочеш, я куплю тобі
грай кокетку, та знай мила все ж
між рук мені, легко, не утечеш
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
я помічав твій біль неясний
знаю, бажаєш те саме й мені
ані інтриги, ані провал
мене не гнітили би, не гнівали так
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
мій тобі вирок ~ гріх і брехня
нині я вільний, але часу нема
віру розбито, сльози в очах
все треба жити, мертвим хоча би
 
навіть коні не відтягнуть мене
помчімо, коні, нехай іншим днем
 
 
 
 
 
 
 
 

Рядки лягають на папір
легким курсивом,
творю з думок чутливий вірш
у ніч вразливу.
Заповнюю шрифтами лист,
тло порожнечі —
цвяхами у блокнот вп'ялись
сюжети речень.
Вплітаю літери, тире,
двокрапки, коми,
уява човником пливе
у рі́чки спомин.
Холодні зливи із цебра
небес фатальні,
натхнення скрапує з пера
у спочивальні.
Лампада тьмяно мерехтить
в очах Мадонни,
поезії лірична мить —
хмільним безсонням.
Гортає тиша сторінки
моєї долі —
яскраві образи — гірким,
пекучим болем.
Спалахують мільярди сонць
в сумній поемі,
немов здійснився віщий сон
видінь рожевих.

02.10.2026р.

Вже тиша в саду цвіткунами сюрчить,
в павутинці сріблястій — зупинена мить,
вже втому шепоче вечірня зоря
і мене милота обіймає твоя.

А завтра вже бабине літо — привіт! —
буйнобарвного світла крізь місто політ.
І знов ми відчиним для казки вікно,
як тоді — ніби вчора, але ж так давно.

А потім, як завше,— дощі і дощі,
знов сльоза пробіжить крадькома по щоці,
зітхатиме смуток з липкої імли,
аж поки…
аж поки нам очі зима посріблить.

(2026)

Давай поговоримо чесно і щиро
Про те, що найбільше хвилює обох:
Чому в дні прийдешні втрачаємо віру
І де у мовчанні ховається Бог?
Можливо, Всевишній втомився від криків
Та наших шалених і злих молитов, -
Чи, може, не бачить крізь темряву віку
Тих місць, де щоденно тече наша кров?
Не знаєм нічого... Чекаючи дива,
Шукаємо світло у товщі пітьми, -
Вже діти й онуки такі, як ми, сиві
І все, що у них залишилось - це ми.
Помовчимо краще давай покаянно,
Щоб рани загоїлись, зникнув наш страх,
Бо віра - це в душах промінчик світання,
Що кожному вказує обраний шлях.
03.10.26

Ми одне від одного далеко.
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.

Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
Та ведеш натхненно каталог.

Там тепер все справедливо й чесно,
Світяться блакитні вітражі.
Бо бібліотека ця небесна -
Нагорода втомленій душі.

В галасі земного карнавалу
Всі надії вигоріли вщент.
До читального, Матусю, залу
Випиши мені абонемент!

Ще не торкнула сивина осіння
Брюнета-осокора темних скронь ,
Рудої вільхи не горить вогонь
І соковиті під вербою тіні.
Смиренне у прощальнім омовінні
Росою, що тримається до півдня,
Стихає літо в царині осонь.

Та обійнявши поглядом округу,
Озноб тремкий відчую на плечі -
Так, ніби бас в металі зазвучить,
Коли прийдешня студені напруга
Струни торкнеться невловимим рухом
На мить звібрує і повільно стухне,
Іще зеленим листям тремтячи.

 гуляє вася
 пожувавши тирси
 а що ото лишається робити
 йому
 життя зужита пісня
 звісна
 слова ті й самі із тих самих літер
 він випив би
 але нема із ким тут
 немає грошей і нема кохання
 життя блюзнірське
 і парадоксальне
 ані для чого але треба жити
 холоне осінь
 бронзово-брунатна
 каштани облетять за ними липи
 час не спинити
 час немовби вітер
 що обриває листя без поняття
 у жовтні всяк
 вертається додому
 курити мак читати керуака
 дивитись із вікна
 чи ще жива розкладка
 де фрукти й овочі вже починають
 гнити
 ще перехожі у поспішнім
 контр-дансі
 минають свіжі комунальні ями
 ще мухи лізуть в монітор
 поодинокі панни
 роман читаючи очікують
 на щастя
 ще хтось емігрував загостювався
 лише не вася
 вася завше з нами
 

У садочку світлячки
сяють, ніби зірочки.

Я їх кілька вніс у хату.
«Подивись, — гукаю, — тату!»

А у жменьці лиш жучки.
Де поділись світлячки?

Я тоді заліз під ковдру, —
світлячки ввімкнулись мов би.

2017

Оброблений канвою золотою,
Тримав він лише тишу до пори,
У зорях марився корою під горою,
Здіймаючись у церкві на хори́!

У норові доконаних івентів,
Де попід небом парить Кант нудний,
Облудний розум пестив компліментом,
Торуючи свій шлях по висхідній.

Іди за ним! Притисни пику нишком
До щілини в одвірку у свята —
Там щур і вовк, там кіт-Баюн опришком,
Край чарівний Черемоша й Прута!

Співай щоденно про вайло і велич,
Про велетнів новин і фейсконтроль,
Про фетр і вітер напівмертвих селищ,
Додавши солі в ребра парасоль…

Я відчуваю борг святий, несплатний
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
З глибин я дістаю премудрість,
Уламки втрачених світів,
Слова, заховані за муром,
Слова у реготі вогнів,
Слова оспалі, скам'янілі,
Забуті, немічні, сумні
І замуровані у тілі,
Укриті листям давніх снів.

16 березня 2026

Не знаю, чи кохав мене завжди,
чи розважався у жазі нестримній,
спиваючи із губ моїх меди,
солодкі, наче ночі лебедині.
Напевно, хто б там що не говорив,
для тебе я була палким натхненням,
веселкою посеред теплих злив,
п'янким дурманом, словом незбагненним.
Тим маяком, що кличе кораблі
із мороку бурхливої стихії,
ромашкою на зораній ріллі,
ковтком повітря, променем надії.
Оазою в пустелі таїни,
сльозою ніжності та вістрям леза,
блаженством щастя, каяттям вини,
натільним хрестиком на грудях неба.

01.10.2026р.

В життєвім ломбарді припали вже пилом
Залишені мною фрагменти надій,
Які нещодавно служили вітрилом
Для судна, що згинуло в гущі подій.
Десь там, під водою, і компас, і карта,
І пляшка зелена сухого вина, -
Утрачене мною чогось, певно, варте,
Коли аж до серця доходить луна.
Приходячи часто дивитися зранку
В скарбниці на рештки солоних вітрил, -
Відразу докупи збираю останки
Своєї відваги, енергії, сил.
І нині в ломбарді коротка зупинка -
Назавтра не буде сюди вороття, -
Історія судна - це тільки сторінка
З відкритої книги важкого життя.
02.10.26