1.
де любові острів?
бо тепер їх два
там де тиша гостра
коляться слова
і думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів:
в самоті
так тісно
у думках
лиш ти
з почуттів
де звісно
пристрасті мотив
hmmmmm
світи...
ooooooo
де ти….

2.
час таки малює
спогадами ще
ми себе не чуєм
відчуваєм щем
бо думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів.

Гриць із малечку марив Мальдівами,
Та спізнався з облесними дівами.
Гриць до решти на дів
Усі гроші подів
І не марить відтоді Мальдівами.

В сучки знатної із Цинциннаті
Народились круті цуценята.
Власник радий, як слон,
Кожен цуцик - мільйон,
Буде свято на весь Цинциннаті.

На базарі у Коста-дель-Солі
Продавали старі бараболі,
Огірки-жовтяки,
Перемерзлі грушки
І фасолі – у Коста-дель-Солі.

А туристів із Вануату
Ізолюють в окрему палату,
Бо поїли усіх,
Хто сховатись не встиг –
Так заведено у Вануату.

Нещодавно під острів Сікоку
Припливло щось незвичне, нівроку
Чи бичок, чи кефаль,
Чи п’янющий москаль
І настрашені всі на Сікоку.

 
Хай би у словах недосить сенсу
Мовлю, щоб тебе торкнутись, Джуліє
Джуліє, Джуліє, океанча зве мене
 
Я співаю про любов, Джуліє
Джуліє, очі-мушлі
Усміх вітру, зве мене
Я співаю про любов, Джуліє
 
Волосся плинне небо мерехтить
Блискотить
У світі сонця
 
Джуліє, Джуліє, ранній місяць чуйний
Я співаю про любов, Джуліє
 
Я не виспіваю серця
Лиш висловлюю думки, Джуліє
Джуліє, сплять піски, хмарки сон чуйний
 
Я співаю про любов, Джуліє
М-м, зве мене
Я співаю про любов, о Джуліє, Джуліє, Джуліє
 
 
 
 
 
 
 
 

Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.

Мовчазні були заплави
Збайдужілого фольклору -
Не знайти серед несплячих
Непідробних справжніх дум

Де далеко до аптеки
Від широкого загалу,
Де запалює надвечір
Світ дешевий шоу- рум…

Цілу ніч випитували Духи:
- Звідкіля втручання,
звідкіля?
- Зо земського тла, що бог
роздмухав -
там, де на енергії посуха -
звідтіля, кохані, звідтіля.

- А чого той плай взиває вгору?
- Хоче доторкнутися добра...
до мого шовкового подолу
зачепившись, вибратись на
волю -
от чого той плай мене
взива.

- Не іди туди - земне тяжіння,
мов драгва, що всмокче і
колун.
- я лише побавлюся і злину
знов у сьоме небо
переливу...
звуком одпустіть на лезо
струн.

- Не пустім її - вже й півні
треті,
б'є світання в небо, мов
таран.
Канув лунь у шарі очерети...
не підеш у ті земські
тенета.
- А дарма, рідненькі, а
дарма.

Тридцять сім з половиною років
Пише вірш безпритульна душа.
Не знаходить омріяний спокій -
Тільки біль, тільки шрам від ножа.

Під дощем я ховаю сльозу
Тридцять сім з половиною років.
Хрест важкий дерев'яний несу,
Свій тягар від безжальних уроків.

Зле обличчя, сумне та жорстоке -
То лише поверхневий портрет.
Тридцять сім з половиною років -
Ні святкових балів, ні карет.

Мовчки дивляться літо й зима,
Як шукаю кохання високе
(Те, чого не було і нема)
Тридцять сім з половиною років.

Весела і красива,
фати срібляста вата…
А ноги - у кросівках,
щоб легше танцювати!

2026 рік

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

раптом життя чи думка
зависає десь поруч
де?
може там
де недоречність
а може непотрібність
всього того
що так було необхідно
хвилину тому

***
нехай скажуть
історія рухається
по спіралі
але я не сперечаюсь
але на мене
це маячня
топтання намагається
здійснити втечу

***
сусід Абрам
(студент із Нігерії)
і я заходимо в ліфт
двері ліфта зачиняються
прихопивши важкий запах
смаженої риби
через залізну завісу
фіш?
фіш
але пахне російською
ми сміємося
чорний єврей з Нігерії
і я — білий негр степів
дві нереальності
ліфт повільно піднімає нас догори

***
Абрам нудьгує по дому
щоб минуле не забуло про нього
він поспішає у фейсбук

***
можна довго згадувати номер своєї квартири
але ключ відчиняє двері сам
я падаю в крісло
у темряву
свого простору
і віконцем з видом на тишу
втомлена
слухаю її
тишу

***
стара сусідка згадує
забуте танго
якого вже нема

 риби на морському дні
 очевидні або ні
 їх вивчає гуманоїд
 у підводному човні
 електронні шпигуни
 на війні як на війні
 тільки нам все не до того
 при сезонній метушні
 нерви заморочені
 у коробці черепній
 школа і футбольне поле
 в тіні пияки журні
 помаранчеві огні
 сморід гази вихлопні
 переживемо ще скруту
 будь зі мною вір мені
 в однині чи множині
 взимку влітку й восени
 а за парком супермаркет
 повно всякої фігні
 вечір ніч а далі сни
 дивної старовини
 їх нема як розгадати
 ключ пропав атож
 ізник
 

Лоскочи мою душу словами,
подаруй дивну казку мені,
може, щось спалахне поміж нами
у забутім людьми курені.

Може, блискавка вдарить знадвору,
розколовши небес далину,
заіскриться смарагдове море,
як любов до грудей пригорну?

А можливо, присядеш ти поряд,
розкоркуєш сухе «Шардоне».
Хміль, як хвиля, тілесне огорне
і блаженство нас не омине.

Бо цей світ без любові — відлюдник,
плаха болю, печаль самоти.
Все одно, що подумають люди —
їм по вістрі ножа не пройти.

24.07.2026р

Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
Та почепив там зоряне намисто.

І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Аж поки ранок в шибку не заблимав.

2020 р.

Нема підстав, як і причин,
Клясти погоду, -
Бажане сонце з-за хмарин
Завжди виходить.
Невдовзі вітер віднесе
Важкі хмарини
І стане чистим небо все,
Як і донині.
І знову буде ясний день
Тобі на подив, -
Отож мені не теревень
Про непогоду.
25.07.26

Татуювання слона — то символ мудрості, в якого гострі бивні.
Споглядаю людей, вони мріють на приємне старіння відкласти дві гривні.
А ти бив? Ні. Сподіваюсь, хоча б витримав удари.
А чи пив? Три дні. Це спільна риса генія та нездари.

У небі Стожари, а я розмірковую, розглядаючи їх:
Скільки буде ночей і їх супроводжуючих днів?
Я б не хотів, щоб небосхил сховався за смогом, та хай йому грець.
Я і сам димлю на балконі, я свого роду в цьому фахівець.

Андрійко — митець без забобонів, тож і в хаті свищу,
Аби тільки музика не зупинялась, римую під крапання дощу.
І щось я рощу завдяки цій небесній воді.
Мчить ананасовий експрес, і в нього кумедний водій.

Не мати б надій та прохань, не відчувати би страх.
Бути готовим, коли доля покличе позмагатися на руках.
Я чую фальш у словах тих, хто керує думками громади.
До тридцяти років так і не знайшов, в кого спитати поради.

Шнурівки завʼяжи, щоб не зашпортатись ненароком.
І що не кажи, добре, коли є крамниця під боком.
За кожним кроком спостерігають не тільки камери, брате:
Памʼятай про це завжди, коли виходиш із хати.

Я готовий пізнати те, що виходить за межі їхнього розуміння.
Серед розбитої цегли стати філософським камінням.
Сумління - це доброта помножена на співчуття.
Суспільство включає в себе соціальне та індивідуальне буття.

Яка передбачена стаття за чорну журбу?
Яка ціна каяття за публічну ганьбу?
Скільки разів на добу нам загрожує нагла смерть?
У памʼяті закарбуй - це гра, і в неї є творець.

Що робить чернець, що за твоїм внутрішнім храмом дбає?
Які рукописи читає, які замовляння знає?
Я в тебе вірю, і ти в себе вір.
Життя — спільна книга, впиши в неї свій твір.


2026

Каб вбивати вилетів на вулицю Дронову
Побиту вирвами-шрамами від снарядів-вугрів
Ніби зуби уражені карієсом - скалічені стіни хатин дороги обабіч
І дерева де-не-де перемелені уламками ще збереглись
останки спалених вивернутих машин, понівечений метал воріт

Сурмить каб так недолуго
товстий, потворний, подібний до чорної сарани
Що винирнула з опаленого неба
Цілить в моє укриття -
Кволий, тісний, незграбний, але живий
Підвал під хатиною
Колишнього директора шахти “Південнодонбаська-один”
Шукаючи в сьому підвалі спокій мій,
Щоби перетворити його у свій останній іржавий крик

Хижо вгризається в тіло підвалу
Кришить, розжовує цеглини-стіни
Балки ламає ніби коріння-суглоби
За мить я вже нічого не чую
Я лежу і хапаю пилюку ротом, як риба
Густий, як мед, дзвін розмиває контури світу
І я відчуваю, як з моїх вух течуть теплі потічки крові
Вони ллються узбережжям щік і носа
На запилену підлогу підвалу

А звідти, де колись була стіна,
На підлогу ту
падає рівний жовтий сонячний промінь
І, здається, завмирає сполохано

На перехресті спогадів та мрій
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.

Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
Сховай у тиші крик несамовитий!

Навіки втратив захисну броню
І голими руками бороню
Вразливу святість давньої світлини.

Віддавши тіло чорній домовині,
В задусі безпросвітного вогню
Моя душа оплакує руїни.

Жахливе
Минуще… та…
Затрималось
Потім як належало
Минулим назвалося
А зміни
Блукаюче
Витріщилися
Безглуздо
В найближчому
Майбутньому
Не мислячи
Нас

Є потреба бути-вщухнуть
І тріпочучи зомліть ,
Духи злого нарікання
Дичиною захопить.

Розчепірь-но пальці щему,
Прикуси язик скорбот,
Видирайся на ґорґоші*
Батька збуджених спільнот!

Загелгочемо над яром,
Підбадьоримось бігцем,
Ясновидною луною
Душі клякнучі натрем!

Досить хвилям під Хароном
Посміхатися,тремтіть,
Весла брати до полону,
Від трагедії дуріть.

Тож позбудемося браття
Світу гострої коси -
Мрій розпалимо багаття
У невисохлій росі …

Надія — вона така:
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.

Сама не завжди крилата —
буває зранена теж,
та кличе удар тримати
й долати тісняву меж.
Запалює снопик світла
де застує скрізь імла.
Виходить із заповітом,
аби зневіра не йшла.

Надія — вона така:
незгасна в лиху годину,
із фатумного витка
за руку вирве людину.

2026, лютий

Каліфорнійські береги
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.

Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
слідок - ось - ось прибій розмиє.

Якого шастя ще тобі -
якого дива, дівко треба?
Каліфорнійські береги,
північних бризів переплети...

Зашаманілі тумани
над синім духом океану.
І, наче, час уповілнивсь
і бути світ не перестане.

підприємці із міста пирятина
гостювали в трудяг із заплатина
йшли в заплатинський ліс
куштувати кумис
що привезли його із пирятина
 
гірськолижник один у небрасці
в суд явився в кисневій у масці
та сказали в суді
що він кінь у пальті
цим прославився він у небрасці
 
азіати що на коулуні
курять ладан азійській фортуні
щоби рису купить
це потрібно робить
оттакий-то пришпил в коулуні
 
древній циган на пляжі бургасу
запікав раз якусь біомасу
доливав ще води
& плював ще туди
на очах у цілого бургасу

папуаси з нової гвінеї
опинились в тюрмі за ідею
їх звичайно шкода
а ідея проста
геть китайців з нової гвінеї!

у підвалі старому в аахені
пиво з риби варили монахині
для святого отця
той найшов покупця
що приїхав гульнуть ув аахені

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Всі твої кумири, як на гріх,
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.

Ти у сорок два ще молода:
Гойна зачіска, легка хода —
Вправна.
Очі ґудзиками, хоч приший.
Блискотять сапфіром поміж вій
Гарних.

Та не за́вжди буде так, повір!
Підкрадеться старість, наче звір
Лютий.
На обличчя покладе печать.
Осені зів'ялої печаль
Смути.

Помарнієш на свою біду,
Старість вибілить косу руду
Швидко.
Ставити в провину іншим те,
Що саму ніяк не омине —
Бридко!

24.07.2026р

У мене була кішка,

і звали її Мона.

Лягала до мене у ліжко -

під килим ховалась від грому.



У неї були очі,

наче якісь світлофори:

зелені - серед ночі,

а вдень - жовто-прозорі.



Ми разом з нею читали

і музику слухали разом…

А потім її не стало -

і щось обірвалося зразу.



Поклали її в коробку -

ту, що із-під взуття,

у цьому картонному гробику

зібрали її в небуття.



Так захотілося плакати,

та соромно було сліз,

коли металева лапа

рила в грудневій землі.



Тепер я один читаю,

а музику взагалі не слухаю.

Раніше не міг і представити -

на рівному місці й… туга.

Здавалося, це взагалі смішно!

Крадеться хвиля  солона…

У мене була кішка,

і звали її Мона.

2023 рік

 у нього ризики і квоти
 роботи завжди є турбот
 він зовсім і не проти
 лише би тільки
 відповідно до зусиль
 не птах що у твоїй руці
 не менеджер
 все на автопілоті
 у світі цім
 під брамами вітрів
 знайти іще слова
 у римі прозі
 ніколи не буває вдоста слів
 між часом простором
 і перемінним
 плином усього
 оці питання лиш
 без відповіді змін
 кому потрібен
 людський біль
 за що його
 дедалі більш
 

Сяйвом яскравим сяє
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
І де цикади співи
Вміють давати привід
Щиро радіти світу
І розбуялому літу.
24.07.26

Я мумія, якій сниться Єгипет.
Споглядаю зверху пальми та піраміди.
Як тобі наступний епітет?
Я знівечений Сетом та зцілений чарами Ізіди.

Я мумія — золотий мій саркофаг,
В ньому я перепливу води потойбіччя.
Ті води глибокі, та не турбує страх,
Бо на тому березі Ра розбинтує обличчя.

Я вмираю, щоб переродитися навічно,
Як заповів Тот на смарагдовій скрижалі.
Здолаю Апепа вже цією ніччю
Стиснутим навічно в руках кинджалом.

Я мумія, що секрети світу знає,
Сховані у бібліотеці Олександрії.
Та і цей сон мимоволі минає
І я знову прокинуся Андрієм…


2026