Хоча іще квітують квіти
І сонцем повняться плоди, -
Уже тепла позбувся вітер,
А я менш пріє від ходи.
Уже геть зовсім непрозора
Поза рікою далечінь, -
Вже гублять листя осокори
І я лисію не один.
Ще сонце може засліпити,
Та не сиджу вже голяка,
Бо тільки згадкою про літо
Синіє стишена ріка.
Хоч око зваблює природа
І вухо тішить пташки спів, -
Повсюди прибрані городи,
Щоночі більше гарних снів.
17.08.26

Гріховна та недосконала
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.

Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
В тягучу твань.

Ціпок згубила — не лякати ж
Людей м'яких?
Міняла тишу на сонату,
А смерть на вдих.

Воліла щастя, супокою,
Кохання теж.
Та за рахманною рікою —
Зола пожеж.

За гаванню — бентежне море
Твоїх невдач,
Штормить вітрами непокори,
Та більш не плач.

Хоч молодість не знає броду,
А старість — літ,
Ти маєш ще одну нагоду
Пізнати світ.

16.08.2026

Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.

І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
їм випурхнуть піснями...

Та не знайшла учора слів,
хоч як я їх шукала,
лиш у невипитих дощів
краплинок попрохала.

А ви не стріли, як колись,
мене з тим на порозі,
бо йшли за обрієм кудись
по неземній дорозі.

Ще неокрилені пісні
розгублено блукали.
...А краплі боляче мені
долоні обпікали.

2010, грудень

Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.

Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
У думці – де правда, де здравиця.

Наснага убита принукою
Писати, по суті, однакове.
Тому і можливість відшукую
Відбутись у прозі Аксаковим.

Та все ж і рядка не писатиму
Про хтивість і ласку дівочую.
Таких я знімаю по-всякому,
І лагідністю заохочую.

Навіщо займатись писаннями,
І щось про інтимне патякати?
Займімось ділами прадавніми,
І будьмо майстрами завзятими.

 як ми сиділи на трибуні
 на стадіоні авангард
 що також міг би зватись юність
 в країні сумнозвісних рад
 у день із дощиком серпневим
 що до обіду вже ущух
 як ми сиділи просто неба
 усіх побачень і розлук
 було нам затишно і зручно
 у вогкім літеплі земнім
 а наша випадкова дружба
 не вимагала проб чи змін
 було нам затишно мовчати
 про що завгодно сам на сам
 хоч згодом я тебе утратив
 ми досі там і досі там
 

У Києві, москалів тим щоб подратувати,
Одну з вулиць ім‘ям новим рішили назвати –
Кубанської України. Москальщина злиться
І, хто знає, чим в майбутнім воно закінчиться.
Раптом вулицю назвали, ідею заклали
Й через роки Кубань, справді українська стала.
Звісно, силою ті землі ми б не відбирали,
Як то москалі із Кримом нашим поступали.
Але ж раптом оті люди, що там проживають,
Історію цього краю справжню пригадають.
Що колись на оці землі Катерина клята
Повеліла запорозьких козаків заслати,
Щоб вони на Україні народ не мутили,
А отут кордон від горців стійко боронили.
Так з‘явилися кубанські козаки в тім краї,
Що мовою своїх предків й досі розмовляють.
Жили собі у станицях, землі обробляли
Та із горцями постійно вони воювали.
Царю вірою служили, аж пора настала
І царя у московітів врешті-решт не стало.
Поки ішла колотнеча – чия влада й сила,
То більшовики нахабно владу захопили.
І пішла в рознос Росія – кожен свого прагне,
Кожен за свою ідею незалежну тягне.
Було так і на Кубані, коли зрозуміли,
Що більшовики «навіки» у столиці сіли.
Зібрали козацьку раду – під загальну згоду
Республіку Самостійну Кубанську Народну
Всі разом проголосили. Але того мало,
Бо більшовики все більше сюди носа пхали.
Щоби їм протистояти, треба силу мати.
Треба собі союзника в боротьбі шукати.
А хто, як не Україна союзник надійний?
На той час проголосила, що вона вже вільна.
Що з Росією не хоче вона справу мати,
Хоче жити самостійно, вільно працювати.
Тож за кілька днів зібралась та козацька рада,
З Україною єднатись вирішила радо.
Щоби разом воювати, разом вільно жити,
Бо ж разом, як кажуть люди й батька легше бити.
Звісно, із таким порядком не всі були згодні.
Було там селян багато, що вічно голодні,
Бо не могли землю мати, лиш орендували,
По закону на козацьку землю прав не мали.
Та і «білі» генерали, що тут окопались,
Відпускати від Росії край цей не збирались.
А більшовики голоту під прапори звали,
Щоби та за інтереси їхні воювала.
Тож козаки опинились між двома вогнями:
З півночі голота пхає із більшовиками,
А тут «білі» генерали порядки наводять.
Треба з кимось поєднатись, бо вистоять годі.
Козакам «білогвардійці» ближчими здалися,
Тож єднатися із ними вони і взялися.
Генерали із них військо собі формували
І за справу генералів вони воювали.
Тих, хто був за самостійність, ті зі світу звели,
А далі «спасать Росію» козацтво повели.
Козаки за чужі землі воювать не стали,
Більшість на Кубань на рідну назад повтікали.
Без козаків генералам годі воювати,
Довелося їм з боями назад відступати.
А що то дало козацтву? «Червоні» припхали
І розправу над козацтвом скоро влаштували.
«Розкозачили» спочатку, права відібрали,
Потім землю, а активних у Сибір заслали.
Сюди ж на родючі землі, щоб їх заселяти,
Москалів з нечорнозем‘я завезли багато.
Відношення до козацтва ті, звісно не мали,
Але себе козаками гордо називали.
Коли сюди прийшли німці, ці «козаки» радо
Формувалися в «козацькі» полки і бригади
Та за німців воювали, їм вірно служили.
Темну пляму на козацькім званні залишили.
Комуняки, аби далі не ризикувати,
Узялися край швиденько «русифікувати».
Школи всі позакривали українські, звісно,
Посадили, постріляли «українців» злісних.
Хоч на суржику і досі там люди говорять,
Українство з того краю «видавлять» не скоро.
А ті «ряжені», що звуться кубанські козаки
Та відношень до козацтва не мають ніяких,
Вірно владі московітів беруться служити.
(Зрозуміло, бо ж порода у них – московіти)
Як москалі в Крим припхали, Донбас збунтували,
То ці «козаки» негайно «на поміч» примчали.
Так само, як на Кубані, вбивать українство,
Демонструючи підступність, нахабство і звірство.
Задля того їх плодила та московська влада,
І тепер свій хліб почвари відробляють радо.
Та старання їх даремні. Прийде та година,
Що єдині , врешті стануть Кубань й Україна.

Розпалився конюх у кошарі,
Затопив стоячою водою
Пічку, наче ковдру від клошарів,
В обладунках справжнього героя.

Був би Яковом,то мабуть мав би невід -
Пугачем співав на довгим ставом,
Хвилями біблійного сувою,
Як віщун ходив би пароплавом-

Так одні й ті самі негаразди
Радують, як добре долучитись
До стигматів - дивних і прекрасних,
Щоб у щасті раптом не спочити…

Звір не біжить у нору
Звір починає біг
Час завмирає
Чекає

Згадую ім'я своє
але слово зносить
Потоп

Повітря наповнилось пилом
хрускіт гілки сухий у задусі
Вогонь зароджується опівдні

Згадую ім'я своє
томиться вогонь у Землі

День у волозі нічній приховав
тіні постійні та вічні

Згадую ім'я своє
світлом далекої Зірки

2024

1

Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?

Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з попелу Струмінь Дзеркальний постане!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

Над колискою міста - небесний легкий балдахін.
Як би сильно його не кромсали "шахеди" й "орлани",
Він вціліє й побачить свою Перемогу жадану!
Як же буде багато його переможних світлин!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

2

Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух
Не дозволить упасти і здатися. Темно навкруг,
Але гени твої - особливі, і ти - нездоланний.

Заховавши за спиною ніж та залізні кайдани,
Часто ворог тобі усміхався. Казав, що він - друг.
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух!

Тільки в єдності сила! Тобі героїзм Богом даний!
Бережи неповторність! Не слухай чужинців-папуг.
І тоді переможеш! На місці руїн та розрух
Відбудуєш майбутнє для Петрика, Лесі, Оксани...
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

3

Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Незалежна країна з жахіття кривавих годин
Полетить вільним птахом туди, де нема чорних смуг.

Розірветься навіки омани ворожий ланцюг,
Не зупиниться правди святої нескорений млин.
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

Запульсують життям і Дніпро, і Токмачка, і Буг,
Буде срібно-живильною вічна краса стромовин.
Усміхнись, Українонько! Та не ховай карабін -
І тоді вже ніхто не ламатиме мирний твій плуг!
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026

А надворі спека літня,
Дихати немає чим,
Сонце смажить, а не гріє,
Пил стовпом, неначе дим.

Благодать лиш на ставочку
Чи у річковій воді.
Плюснеш, скинувши сорочку,
Добре так тобі тоді.

Прохолоду відчуваєш
Й сонце вже не заважа,
Хвилечки тебе гойдають,
Не натішиться душа.

2022 р.

Пів ночі за серце тримаюсь рукою,
Вслухаючись чуйно в розриви ракет,
Бо вибухи їхні звучать за рікою,
А десь наді мною стрекоче "шахед".
За вибухом вибух, гудіння "шахедів"
І свист, або шурхіт, всіляких ракет, -
У темному небі я добре розгледів
Одної з них чітко націлений лет.
А потім був гуркіт, вогонь і на серці
Тремтлива долоня важкої руки, -
Від втоми хитався, неначе стебельце,
Коли пролунали короткі гудки...
16.08.26

Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.

Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
картину скласти осяйну.

...Але мозаїка недовго
втішати буде погляд наш.
Наскочить вітер із-за рогу,
розсипле все і лиш вітраж

на церкві білій різнобарвно
зорітиме у тьмяний світ
по-особливому відрадно
крізь плетиво убогих віт.

2010, серпень

Втрапивши у вир у плині часу
Захлиналась лінія життя.
Виходи́ла дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.

Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу
Мрія обертається на дим.

Виступали за мир у Яркенді
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.

Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова
І зламався хомут.
То й лишилися тут –
На болоті у напрямку Львова.

Наливали усім у Пхеньяні
Ліліпути-маршрутники п'яні.
Так директор ДАІ
Інтереси свої
Просував через них у Пхеньяні.

Ліліпути-аскети в Замбезі
Не читають інтимних поезій
І пародій дурних.
Камасутра для них –
Ліліпутів-аскетів Замбезі.

Ліліпути-поети Трипілля
Полюбляють курортне дозвілля,
Де віршують про хіть
І про все, що стоїть.
На таланти багате Трипілля.

Кочові ліліпуто-монголи
Не повернуть Аляску ніколи.
Скільки їх не проси –
Відвертають носи
Кочові ліліпуто-монголи.

Ліліпутська бандота Суматри
Захопила лялькові театри.
Гроші носить тепер
Кожна лялька й тапер
Ліліпутській бандоті Суматри.

Ліліпути Одеси та Гдині
Гуліверами звуться віднині.
Завдяки ковбасі
Підростають усі
Ліліпути Одеси та Гдині.

Ліліпути-спортсмени з Елісти
Не лише олімпійські шахісти,
А й борці у сумо.
Бо їдять ГМО
Ліліпути-спортсмени з Елісти.

22.08. – 08.09.13 – 15.08.26.

 
Зійде ніч, у млі розтане ліс
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Жнивували у цім краї
Убрав бірюзу небес арлекін, арлекін
Танці тих дітей на вигоні
Сміх їхній променів, майорів, лунав усім
Ось і замовк, і картина відцвіла
За пломінням камінним
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Ні, усе не згублене
Як світло явиться на світанку
І прозрієш ти
Барви замов і поверни кольори
 
 
 
 
 
 
 
 

 у поетичній жилі
 осені бажання
 поет прохає осені
 що зробиш
 ще не летять птахи
 у вирій
 листячко не вʼяне
 але поетові кортить
 оспівувати осінь
 покинути
 знемоги літні ранні
 сієсти піт
 розжарені дороги
 бо в осені атож
 прозоріші
 та жилавіші станси
 і танці в мештах
 цікавіш
 аніж
 у шльопанцях
 на босі ноги
 уславимо імлу
 розмоклих
 ароматів плин
 дерев стриптиз
 душевність
 погребальну
 церковну месу тих
 меланхолійних
 рясно слів
 щоби журитися
 за всім
 ще й ще раз
 уостаннє
 

Кіт у сутінках
це не той Кіт
що вдень чи вранці
із сонячними плямами
на боках

Кіт у сутінках
мерехтливе тепло
яке народжує
метелика за вікном

не доклавши до цього
ані думки ані лапи
ні хвоста
і навіть бажання знати
чи народжує він
метелика за вікном

безмовне Ом
вимальовує
у сутінках
застиглий ієрогліф
завтрашнього дощу

2026

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

І
Ніколи не помиряться, їй Богу,
розбійники з великої дороги.
Ця візія «у мене на виду»,
чи сплю, чи то дрімаю на ходу,
отямлюсь і дивуюся із того,
які я миролюбні діалоги
з юрбою войовничою веду.
Та й наяву є видива чимало –
як і було, та якось виживали
у світі, де не бачили добра.
І бевзі уму-розуму навчали,
і генії теорій капіталу,
і автори сокири і пера,
і ось... настала іспитів пора
або точніше – це небесна кара
за те, що і не бідні, та дурні
самі себе лаштуємо на нари,
то й маємо: руїни у вогні,
мозаїки Херсону і Чонгару,
потішну владу, бомбові удари –
парейдолія миру на війні.

ІІ
У хаосі помітити нелегко,
якій картині застує пітьма.
До істини, здається, недалеко.
та це не додає ані ума,
ані уяви, що добра нема,
а ми ще є, завжди напоготові,
що пощезають люті москалі.
Буває, чую голоси в імлі, –
не вляпуйтеся, як бувало, знову
у чергову історію, панове!
На те і є сибірська Колима
і Соловки, і світова тюрма,
аби не забували помилково
своє коріння, материнську мову
і захищали в місті і селі
скарби обітованої землі,
досягнення науки та освіти,
допоки Україна ще стоїть
останньою Бастилією світу,
де силами фальшивої еліти
винищують культуру всіх століть
пірати ХХІ-го століття.

ІІІ
Не помагає вічна боротьба
із братією лютого сусіди
повірити, що це така судьба,
якщо до пацаків нема огиди.
Усяке лихо де-не-де ще їде
наосліп із бідою на горбі,
з лапшею на вухах, що далебі,
стосується любителів кориди –
яким аршином міряєш собі,
таким тобі відміряє Феміда...
....................................................
На пагорбах не чують ще сирен,
над Колізеєм ще нема сафарі,
аби плішива гадина і пень
і далі верховодили у парі.
Відомо і для кого, і чого
не хочуть миру ні американці,
ні їхні сателіти росіянці,
змагаються дебіли – хто кого
переплює з трибуни ліги націй.
Не діє право і мовчить закон,
імперія винищує мільйони...
а скільки буде посивілих скронь,
щоб довго царював хамелеон
в оточенні каліґул і неронів,
які ведуть із полум’я в огонь.

08.2026

Чарівно бути жінкою твоєю:
торкатися губами спраглих уст,
лебідкою кружляти над землею
і слухати дощів осінній блюз.

Чудесно бути пристрастю, в якої
від божевілля ревно зносить «дах»,
від насолод медових серце млоїть,
гойдає небо на семи вітрах.

Казково стати Музою натхнення,
твоїх шедеврів пензлем чарівним,
небесним янголом благословення,
творцем прекрасних образів і рим.

Лише коханкою нестерпно бути!
Ділити з іншою святкові дні
та обпікатися отрутою покути
за душу, Богом дану не мені.

15.08.2026р

Серпня вічний почет
Нами добре знаний -
Прохолодні ночі
Та густі тумани.
Поруділі трави
І нудьга осіння, -
Це все серпня справи,
Це його уміння.
15.08.26

Дивна споруда – чорна, тринога,
Звуків бентежних склад.
Ні тобі користь, ні допомога
– Забавка для дівчат.
Та й ті дівчата недосконалі!
Гратися з ними як?
Тільки й уміють, що на роялі
Тринькати щось не в такт.

Клавіша біла, клавіша чорна.
Дуже повільно, надто мінорно.
Клавіша чорна, клавіша біла.
Чорна жали́ла, біла жаліла.


Грає невтомно, хоч і поволі,
Інколи в резонанс,
Клавіши тисне нашої долі
Невідворотний час.
Ноти брутальні линуть та ніжні,
Тануть серед років.
Та й ті роки дуже схожі на тижні,
Смуток несуть які.

Клавіша біла, клавіша чорна.
Вчора – мінорно, завтра – мажорно!
Клавіша чорна, клавіша біла.
Звуки окремі – музика ціла.

Все як по нотах: стрінув дівчину,
Що залиши́ла звук
В серці, яке раптом опір не чине
Дотику ніжних рук.
Я – інструмент, невідомий самому.
Звуки, немов кришталь,
Линуть, розбурхуючи підсвідоме –
Гой, як бринить рояль!

Клавіша чорна, клавіша біла.
Грати в чотири руки закортіло!
Клавіша біла, клавіша чорна
Це – животворно!
Це – неповторно!


04.08.2026р.