Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…

Запали поміж брів
Третє око завчасно,
Розтягни, як мембрану,
Як підгузок, потай.
Хай пасує плачу,
Ніби ковдра повстяна,
Довга стежка виразна
У смарагдовий гай…

"САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юна царівна, чия краса гостра, мов лілія серед терну, а її танець несе смерть.
Йоканаан (Іоанн Хреститель) – пророк у пустелі, голос Слова Господнього (звучить із підземелля).
Хор юдейських придворних та фарисеїв.
Хор рабів та чужоземних гостей.

З’ЯВА І: Голос із глибини сухого колодязя
(Палац Махерон у Юдеї. Нічний бенкет. Столи повні гранатів, ліванського кедра та єврейського вина. На задньому плані – глибока цистерна-колодязь, звідки лунає грізний, чистий голос Йоканаана. Цар Ірод сидить у похмурому заціпенінні).

Хор юдейських придворних:
Ніч Галілеї чорна, мов волосся кози на горах Галаа́ду,
Місяць срібний зійшов, наче щит Давидів над нашими головами.
Цар Ірод бенкетує, але вино його пахне кров’ю і гріхом,
Бо він узяв дружину брата свого, переступивши закон отців.
А з глибокої пітьми, з сухого залізного колодязя,
Голос пророка лунає, руйнуючи спокій царського дому!

Йоканаан
(Голос із підземелля, чистий і твердий, мов камінь Синаю):
Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне! Змийте гріхи ваші, доньки Вавілона!
Царю Іроде, твоє ліжко осквернене, і твої руки в бруді.
Ти думаєш, що твої стіни сховають твій перелюб від очей Всевишнього?
Твій час минає, як суха трава під палючим сонцем пустелі, твої палаци стануть житлом для шакалів.
Але Слово Істини, яке я звіщаю, не замкнути в колодязі! Воно перетне століття і переможе твою корону!

Ірод
(Тремтить, закриваючи вуха):
Він знову говорить... Його слова гострі, як кинджали, вони точать моє серце.
Я боюся його, бо він святий чоловік, у його вустах живе дух Е́лії.
Моє королівство велике, моє золото сяє, але цей голос скидає з мене коштовні шати.
Де Саломея? Де ця біла лілія, чиї ноги приносять спокій моїм очам? Нехай вона прийде і прожене цей страх!

З’ЯВА ІІ: Танець Семи Покривал
(Саломея виходить на середину зали. Вона вкрита сімома різнокольоровими тонкими покривалами. Починається тиха, гіпнотична східна музика. Вона танцює, повільно скидаючи одне покривало за іншим. Ірод дивиться на неї з безумством).

Хор рабів та гостей:
Очі її – наче ставки в Есево́ні біля брами Бат-Раббім,
Шия її – як вежа зі слонової кістки, що дивиться на Дамаск!
Вона скидає перше покривало – це туман над Йорданом,
Вона скидає друге покривало – це заграва над пустелею.
Кожен її крок – це закляття, кожна лінія тіла – це хмільний мед.
Цар Ірод п'яніє без вина, він готовий віддати весь світ за її поцілунок!

Ірод
(Падає на коліна, коли Саломея скидає останнє покривало):
Саломеє, царівно моя, солодша за вино з Ен-Геді! Твій танець прекрасний, він спалив мою душу!
Клянуся тобі моїм престолом, клянуся живим Богом – проси в мене все, що хочеш!
Хочеш половину мого царства – я віддам її тобі! Хочеш перли з Червоного моря чи коней із Вавілона?
Тільки скажи слово, і воно буде твоїм!

Саломея
(Її голос тонкий і холодний, мов срібна струна):
Мені не потрібна половина твого царства, о царю. Мені не потрібні коні та срібло.
Я хочу одну річ, яку ти тримаєш у підземеллі.
Подай мені зараз, на цьому срібному блюді, голову Йоканаана, пророка з пустелі!
Я хочу зазирнути в його очі, які ні разу не подивилися на мою красу!

З’ЯВА ІІІ: Срібне блюдо
(Ірод у жаху блідне, але не може порушити клятву перед гостями. Кат іде в підземелля. За хвилину він виносить срібне блюдо, на якому лежить голова Йоканаана. Саломея бере блюдо. Світло стає містичним, місячним).

Хор юдейських придворних:
Здригнулася земля Галілеї, і зірки сховали своє світло!
Голова пророка відрубана заради втіхи примхливої дівчини.
Кров праведника тече по сріблу, пахне смертю царський бенкет.
Чи ти щаслива тепер, Саломеє? Чи ти заспокоїла свій палкий гнів?

Саломея
(Дивиться на голову, її голос тремтить):
Ти не хотів дивитися на мене, Йоканаане! Твої вуста говорили лише про Бога і гріх.
Тепер ти мовчиш... Очі твої закриті, твої кучері в крові.
Я тримаю твою велич у своїх руках, я сильніша за твої пророцтва!

(Цілує холодні вуста голови і з жахом відштовхує блюдо):

Ні... Твої вуста холодні, мов камінь пустелі... Але чому я чую твій голос у своїй голові? Чому твій шепіт гучніший за музику кіфар?

Голос Слова (відлуння Йоканаана з висоти небес):
Ти відрубала мені голову, Саломеє, але ти не змогла вбити моє Слово!
Плоть моя помирає, і цар Ірод колись згниє у своїй гробниці, і твій танець забудеться, як дим.
Час забере вашу земну розкіш, і палац Махерон зруйнується в прах.
Але Слово про прихід Месії, яке я проповідував, житиме вічно!
Воно змінить цей світ, воно зруйнує ваші язичницькі трони!

Бо Час безсилий проти Істини, і Слово Господнє перебуває повік!

(Саломея кричить і закриває обличчя руками. Ірод падає з трону. Повна темрява).


***
(З повної темряви, коли згасли всі вогні бенкету і затих божевільний крик Саломеї, з глибини сцени ледь чутно, мов подих нічного вітру над руїнами, починає звучати фінальний спів).

Хор придворних та рабів (у півголосу, речитативом):
Ось і згасла заграва над пустелею, і Махерон занурився в німу пітьму.
Золото царів потьмяніло від страху, а шовкові покривала стали саваном для гріха.
Земна краса в’яне, мов зірвана лілія, і велич володарів розсипається на порох під ногами Часу.
Але там, де впала кров праведника, проростає зерно нового світанку.

(Музика остаточно затихає. Повна тиша).


Далі буде.

Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утратив віру
В людей, у їхню справедливість, доброту.
Самотність льодяна охоплює все тіло
І в бідну душу проникає щодоби, -
І править настроєм навдивовиж уміло,
І звинувачує за те, що розлюбив...
01.09.26

 сонцезаходом палає
 сатурнічний небозвід
 падає в ще справну памʼять
 літа перезрілий плід
 різноквіття на осоннях
 липоцвіт джмелиний літ
 поле рапсове і сонях
 хмароплин і живопліт
 діаманти крапель зблисків
 сяйво райдуг по дощі
 мов спіритуальні звістки
 для пропащої душі
 все що смуток у поході
 на дорозі у світи
 зі собою не прихопить
 і в собі не прихистить
 

Наполегливий гребінь фантазій
Запускаю в рясне волосся.
Розчиняється Всесвіт в екстазі,
Мабуть, Всесвіт – це ти наразі.
Ніби вперше, хоч і дорослі.

Прапор губ твоїх кличе червоний.
Нас в обіймах одне турбує –
Що даремно гарцюють гормони.
Охопити пружні́ кордони
Довжини наших рук бракує.

Зазираємо разом за обрій,
Де кохання чуття лоскоче.
Там, у тіл бездоганній оздобі,
Між душею та плоттю оргій,
Дочекатись волієм конче.

Угаває в безмежності досвід –
Звуки бачу, відтінки чую.
Не второпаю зміст слова «досить»,
А орган душі гучно голосить,
Що знайшов тебе – саме ту я.

30.08.2026г.

Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
М’які на дотик і безстрашні,
І полохливі, наче спрут,
Між камінців в дівочих баштах,
В клубки замотані від скрут.

Прийшли! Зайшли в полин до театру.
Лунає звістка, та як є:
Його величність вже нездатна
Відчути спрагу, доки ллє
У баштах дощик без причини,
Бо дами жиру завжди тут.
Тремтять, мов тіні щохвилинні,
Мов джміль в коронах Хатшепсут…

____________________________
Небоже милий , малюй
Білі річки серед моря,
Ноя забутий ковчег,
Голуба дивний політ —
Нам не під силу тримать
Владу у царині горя,
Царства не вічні земні,
Довше живе мегаліт.
Ніч середини весни,
Капище давнього дива.
В межах поточної гри,
В хибних кордонах буття,
Ніби за текстом Камю,
Гучно і завжди злостиво
Радо дратує загал.
Станемо поруч і ми.

Духом зберемось до куп,
Лаври закинем на скелі,
Очі похмурі свої
Небу удень віддамо.
Най передбачить нам час,
Де символічне, закляте,
Ніби крихке ескімо,
Буде нам знаком згори.

Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.

Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Так з'явиться небачена снага.

Енергія здолає всі заслони,
Увірветься в будинки, як вогонь.
Не створено для неї перепони.
Вона збирає полум'я долонь.

Загати розтрощилися, упали.
Ніщо уже не може зупинить
Ту силу, що не купиш за опали.
Крізь простір проривається ця мить.

22 лютого 2026

Навіяв сум осінній день похмурий
І дощ розплакався, ніяк не зупинить.
У серці оселилася зажура,
Не знаю чи назавжди. чи на мить.

А сонечко усміхнене з"явилось
В небі блакитному, минаючи хмарки.
То й смуток і журба десь раптом ділись,
В тішила радість дотиком легким.

2016 р.

ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ

ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володарка південних пісків та ароматної Саби, чий розум подібний до нічного неба, повного зірок.
ХОР СІОНУ — старці, левіти та стражі Єрусалимських брам.
ХОР САБИ — звіздарі-зоречетці, купці та темношкірі діви пустелі.

ЯВА I: Прибуття Багатства
(Звучать важкі, тривожні удари тамбуринів, що чергуються із мідним гулом сурем. На сцену повільно, наче корабель у гавань, заходить Хор Саби. Вони тримають чаші з пахощами. Назустріч їм стіною піднімається Хор Сіону).

Хор Саби (співає речитативом, хитаючись у такт):
Із країв, де сонце випікає камінь, обертаючи його на щире золото,
із долин, де смирна плаче запашними сльозами на розпечений пісок,
ступає Вона – Володарка Півдня, чиї коси пахнуть нічним гранатом.
Вона несе сувої прадавніх знань, запечатані сімома печатками нічного неба.
Схиліться, гори! Дайте дорогу тій, що говорить із вітрами пустелі!

Хор Сіону (грізно й піднесено, мов псалом):
Хто це піднімається від пустелі, мов величні стовпи диму,
обкурена миррою та ліваном, усякими пахощами купця?
Тут – каміння Сіону, що пам'ятає жертовний вогонь Авраама!
Тут – престол царя, чий розум пронизує земну твердь до самих її підвалин.
Чи вистачить у твоїх скринях золота, жінко, щоб купити хоч одне слово його мудрості?

Цариця Савська (ступає вперед; її голос чистий і гострий):
Я прийшла не купувати вашу мудрість, о сиві стражі храмових брам.
Я прийшла випробовувати її, як золото випробовують вогнем у горнилі.
Чутка про вашого царя летіла над барханами, мов палкий, невпинний сироко.
Кажуть, він знає дихання землі та мову птахів, що летять під хмарами.
Якщо його серце розгадає моє – моє золото стане підніжжям його престолу.
Якщо ж він спіткнеться об мої слова – я повернуся у свої безкраї піски,
і хвалена мудрість його залишиться лише блідим пилом на цих пишних мурах.

ЯВА II: Змагання Мудрості
(Царський палац. Тронна зала. Соломон сидить на високому престолі з кості слонової, обкладеної чистим золотом Офіру. Дванадцять бронзових левів застигли біля його ніг. Цариця Савська стає перед ним. Хори замовкають, утворюючи живе коло спостерігачів)

Соломон:
Вітаю тебе, донько бунтівного Півдня. Твої верблюди здолали довгий шлях,
але твій погляд свіжіший за ранкову росу на ліванських кедрах.
Загадуй свої загадки, бо Бог моїх батьків розливає світло через мої уста.
Я слухаю тебе, Царице, чиє серце шукає істини.

Цариця Савська (піднімає руку, прикрашену перснями):
Слухай же, царю, і нехай зважать твої терези мою першу таємницю:
«Що летить без крил, будує величні міста без рук,
руйнує царства без меча і не має у всесвіті своєї могили?»

Соломон (посміхається, його погляд спокійний і глибокий):
Це Час, о Володарко. Він летить над коронами владик, будує імперії в людських думках,
руйнує найміцніші фортеці до підвалин і ховає покоління у прах, сам залишаючись безсмертним.

Цариця Савська:
Твоє слово гостре, сине Давидів, мов жертовний ніж. Але слухай другу загадку:
«Я принесла тобі дві квітки. Поглянь на них із висоти свого трону.

(Слуги виносять дві однакові лілії: одну справжню, іншу — з ідеального шовку й бджолиного воску).

Очі твої не відрізнять їх, руки твої не торкнуться їх пелюсток. Яка з них має подих життя?»

Соломон (не встаючи, вказує рукою на відкриті вікна палацу):
Відчиніть важкі кедрові вікна і впустіть крилатих бджіл, що збирають нектар у садах Сіону!

(Пауза. Хор Сіону та Хор Саби разом створюють тихий, наростаючий гул комах).
Дивись, Македо: комаха Божа не знає омани людського ока. Вона сідає лише на те, що має дихання життя. Жива квітка та, куди впала крилата трудівниця. Твій віск прекрасний, але він мертвий.

Цариця Савська (робить крок уперед, скидає покривало, її голос тихішає до шепоту):
Ти бачиш видиме світло, Соломоне. А чи розірвеш ти темряву, що криється в людській глибині?
«Що є солодшим за стільниковий мед, але здатне вбити людину без пролиття крові?
Що є міцнішим за гранітний камінь, але тане, мов сніг, від одного погляду ока?»

Соломон (підводиться з трону, роблячи крок назустріч):
Слово кохання солодше за мед, але зрада його – гостріша за отруєну стрілу.
Воля царів міцніша за камінь, але серце царя тане перед твоєю красою, о Царице.
Твої загадки скінчилися, Македо. Твоя ніч зустріла мій день. Тепер говорить наше мовчання.

ЯВА III: Поєднання Світів
(Обидва Хори переплітаються, утворюючи велике урочисте півколо навколо Соломона та Цариці. Правителі стоять посеред сцени, поклавши руки на плечі один одному).

Хор Сіону (тріумфує):
Палає щире золото Офіру, і смирна Саби тече по святому жертовнику!
Два могутні світи зустрілися під куполом одного величного Храму!

Хор Саби (підхоплює):
Немає більше чужинців у цих стінах, немає більше далеких і ворожих пустель!
Мудрість з’єднала докупи те, що колись розділили простори, мечі та мови!

Цариця Савська:
Істинне слово було, що я чула у рідній землі моїй про твої діяння, царю.
Але я не вірила чуткам, доки не прийшли мої власні очі і не побачили цього дива.
Твоя мудрість і твій добробут перевищують усе, про що я благала у зірок.
Я віддаю тобі свої таємниці, бо знайшла того, хто зміг прочитати мою душу.

Соломон:
Іди з миром у свою сонячну землю, Володарко Півдня, але пам'ятай:
віднині наші народи пов'язані словом, що міцніше за меч і коштовніше за рубіни.
Твій шлях освітлений, і пам'ять про цю зустріч не змиють жодні дощі Часу.

Обидва Хори (разом, фінальний, потужний акорд):
Нехай прадавні кедри ліванські шумлять вікам про цей благословенний день!
Нехай гарячі піски пустелі бережуть незабутні кроки Мудрості та Краси!
Слава царю Ізраїлю! Слава цариці Саби!
Вічний союз Землі та Сонця запечатано на віки вічні!
(Завіса)

Далі буде.

Відкладаю сон на потім,
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
Тож униз біжу по сходах
Серед ночі в укриття,
Поки преться небозводом
Смерть до мене по життя.
31.08.26

Ще сипле трохи сонця рань в шовки барвисті,
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полоні.
Так мало часу, мало сил, бажань, терпіння.
Збираєм днів, думок, гріхів своїх каміння.
Та чашу літа ще не випито до денця.
Нема вина журби в порожнім глеку серця.

30.08.2026

Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли ужитись.
Як іще добільшовицьку Росію узяти,
То у ній, крім України вже не так багато
Було земель, щоб давали гарні урожаї.
От Тамбовщина і була отим самим краєм.
Одні з кращих чорноземів губернія мала.
Та і площу вона більшу в ті часи займала,
Аніж тепер. Земля, звісно, якщо працювати,
Не тільки селянські сім’ї могла годувати,
Ще й на продаж було вдосталь. До Європи, навіть,
Удавалось тоді хліба чимало відправить.
Тож селяни й багатіли, бо інтерес мали.
Прикупляли собі землю, реманент купляли.
В губерніях других бідність панувала в селах,
А тут скрізь міцні селяни господарство вели.
Їх більшовики прозвали потім куркулями.
Працьовитими, одначе були мужиками.
Були й бідні господарства, та було їх мало.
Були й такі, що достатки і середні мали.
Та то було при цареві, що селянство «гнобив».
Але раптом більшовицька здійснилася спроба,
Вони владу захопили, «рай» пообіцяли
Всім трудящим. Кого саме на увазі мали
Під «трудящими» - то важко нині нам сказати.
Бо селян вони одразу взялись грабувати.
Самі ж вони до голоду довели країну,
А виявилось, що у тому «селянин» був винен.
Бо не хотів хліб задарма владі віддавати,
Тож силою довелося його відбирати.
Збиралися продзагони, в руки зброю брали
Та й по селах харчі собі ішли, добували.
А ледарі і п‘яниці, що «біднота» звались,
Помагати їм у тому, звісно долучались.
Бо ж і їм перепадало на пляшку «сивухи».
А трудящих, працьовитих ніхто і не слухав.
Поки ішла громадянська війна, то бувало,
Повстання супроти здирства того вибухали.
Комуняки не панькались, заливали кров’ю
Ті повстання, хоча слідом вибухали нові.
Та ось війна затихає, ворогів розбили.
Вже б, здавалось продрозверстку взяли й відмінили?
Але ж ні, бо від початку вони спланували,
Щоби люди працювали – вони відбирали.
В комуняк то комунізмом просто називалось.
Тож нічого відміняти вони й не збирались.
Виїздили продзагони, по селах кружляли
І в селян всі «лишки» хліба вони відбирали.
Скільки саме отих «лишків» потрібно забрати,
То в Москві чини високі вже будуть рішати.
А там брали все зі стелі – не скільки вродило,
А вже скільки ті чинуші самі захотіли.
Продзагони ж намагались виконати плани,
Тож у селян й вимітали увесь хліб старанно,
Так, що й на посів на весну їм не залишалось.
Як селяни приховати хоч щось намагались,
То пороли, катували, все з хат «вимітали».
За будь яку ціну плани виконати мали.
Повернемося в Тамбовщину. Тамтешнім селянам
До дупи були величні більшовицькі плани.
Вони вірили есерам, до них дослухались,
Бо ті їхні інтереси усе ж намагались
Хоча б якось врахувати. Війна проминула.
Важких боїв у цім краї практично не було.
«Білі» тут не потикались та й поряд столиця,
Тож було вже продзагонам чим тут поживиться.
Одні тільки вибирались з повними возами,
Другі слідом приходили грабувать так само.
Тож селяни бунтували та за зброю брались,
Як могли, отим набігам, звісно опирались.
Не лиш вила та сокири у руки хапали.
Але часто і гвинтівки приховані брали.
Справа в тім, що комуняки вже так знахабніли,
Що до війська забирали, кого лиш хотіли.
Всі повинні захищати оту їхню владу.
З неохотою селяни, але ішли, правда.
Та, побачивши порядки, що там панували,
Брали зброю та й додому хутенько тікали.
На Тамбовщині до біса таких дезертирів.
Їм би знайти тоді гарних собі командирів,
То була б велика сила. Та ще іскра треба,
Щоби полум‘я знялося до самого неба.
І та іскра спалахнула. В двадцятому літом
Засуха усе у краї змогла попалити.
Неврожай страшний, як в пудах усе рахувати,
То дванадцять лиш мільйонів вдалося зібрати.
А спустили зі столиці на край рознарядку,
Що державі теж дванадцять слід мільйонів здати.
Хтось на око там прикинув та і спустив плани.
Тож без хліба залишитись повинні селяни?!
Та місцевій владі дарма про то говорити.
Хай хоч усі поздихають та план слід зробити.
Тож поїхали загони той хліб вибивати.
Чи від кулі, чи з голоду селянам вмирати?!
Отож у селі Хитрово селяни узяли,
Роззброїли продзагін той ще й копняків дали.
А за кілька днів навколо села запалали,
Бо селяни вже терпіння взагалі не мали.
Розганяли продзагони озброєні люди,
Комуністів і чекістів нищили повсюди.
В своїм селі розбирались, ішли до сусідів,
Щоб від влади комуністів не зосталось й сліду.
Єдналися у загони, що весь час зростали.
Скоро із отих загонів армії постали.
Знайшлися і командири, щоб тим керувати.
Першим, звісно Антонова потрібно назвати.
Есер, що з більшовиками перше був отими.
Був начальник міліції та порвав із ними.
В дев‘ятнадцятому році ще створив дружину
І в лісах тамбовських виклик комунякам кинув.
«Бомбив» їхні установи, нищив продзагони.
Де він гуляв, не діяли радянські закони.
Як повстання спалахнуло, саме навкруг нього
І єдналося селянство – заступника свого.
Тамбовщина вся палала та місцева влада
Сподівалася, що зможе дати тому раду.
Підняли всіх комуністів, чекістів, одначе
Ніхто ні кінця, ні краю повстанню не бачив.
Більше того, вже й армію селяни створили,
Під ногами комуністів вже земля горіла.
І все ширше розросталось полум‘я повстання,
Прийшла, наче комуняцька година остання.
Навіть, у столиці влада вже заворушилась,
Під загрозою всі плани їхні опинились.
Бо ж не тільки Тамбовщина, вся країна, мовби
Діжка з порохом і варто затягнути, щоби
Все навколо запалало. Тож у Москві сіли
Й продрозверстку продподатком бігом замінили.
Для других губерній, може із тим щось мінялось.
На Тамбовщині ж селяни уже так затялись,
Що того їм уже мало – «Геть всіх комуняків!»…
А тут війна закінчилась, розбили поляків,
Врангеля погнали з Криму, війська вільні стали,
Тамбовщину усмиряти тоді їх послали.
Становище враз змінилось. Що ті партизани,
Коли армія велика супроти них стане.
Озброєна та навчена, як слід воювати.
І гвинтівки, й кулемети має, і гармати.
Ще і літаки у неї, що небом літають,
Виявляють, де повсталі та бомби скидають.
Та не тільки в тому справа. Ще й жорстокі міри,
Що приймались до повсталих – наче люті звірі,
А не армія «червона», вони поступали.
Сім‘ї брали в заручники, щоб люди здавались.
Якщо ні, тоді ті сім‘ї в Сибір засилались.
Хто ховав повстанців, зброю – стріляли без суду.
Хто не здасться, сім‘ям їхнім пощади не буде.
Ті загони, що сховались, по лісах сиділи,
Хімснарядами кидали, газами труїли.
Газами людей труїли! Кров невинну лити
Лиш за те, що вони хочуть по-людському жити.
Поки одні на загони полюють повсталі,
Інші волость першу-ліпшу у блокаду взяли.
Взяли бігом заручників, велять зброю здати,
Де ховаються «бандити» негайно сказати.
На те дають дві години. Нема результату,
То заручників виводять, велять розстріляти.
Беруть нових заручників. І так дні і ночі,
Поки того не доб‘ються, чого вони хочуть.
Для «бандитів» і сімей їх, як вони любили,
Концтабори влаштували та людом набили.
Звичайнісінькі бараки, умови відсутні,
А у них дорослі й діти сидять, як прикуті,
Бо навколо дріт колючий й люта охорона.
А вони, хоча й невинні – всі поза законом.
І розстріли… Комуняки без того не можуть.
Вони всіх, якби їх воля, в могилу положать.
Цілі села вибивали та вогнем палили,
Якщо люди на їх волю здатись не хотіли.
Звісно, що всю ту жорстокість бачили повсталі,
Тому і радянській владі тим відповідали.
Убивали комуністів, що попали в руки,
Ті частенько помирали у страшенних муках.
Та жорстокість комуністів стала гору брати.
Стали люди розбігатись, сім’ї рятувати.
Проти тих, хто ще боровся, «червоні» кидали,
З озброєння все, що тільки під рукою мали:
Літаки, бронемашини повзали, гармати,
Бронепоїзди – усе, що лиш могло стріляти.
А у селян що? Гвинтівки та ще кулемети,
П‘ять гармат… Тим ви ворожі сили не поб‘єте.
Тож на літо в двадцять першім повстання згасало.
Основні повстанські сили вороги здолали.
Кого виманили з лісу, кого розстріляли,
Кого газом потруїли. Так і гору взяли.
По лісах тоді зостались лиш найбільш затяті,
Цілий рік ще не давали комунякам спати.
Та повстання, врешті кров‘ю вдалось загасити,
«Довелося» двісті сорок тисяч люду вбити.
Та ще сімдесят в «Сибіри», в каторгу заслати,
Щоб себе більш-менш спокійно в краї почувати.
Сам Антонов проти влади боротись не кинув,
Поки влітку в двадцять другім від кулі загинув.
Після того вже повстання згасло поступово.
Земля стала аж червона з пролитої крові.
І відтоді вже в достатку більше не родила,
Бо ж найбільше роботящих усіх перебили.
А ледарі за землею так не доглядали.
Тож відтоді хліб ростити вона перестала.
Хотілося, щоб на долю ви тих погляділи,
Що повстання те селянське в крові потопили.
Тухачевський, що тим військом керував жорстоким,
Навіть маршалом зробився, ліз нагору, поки
Як собаку, в тридцять сьомім його розстріляли.
З Уборевичем під стінку вони поряд стали.
Той у нього заступником тоді був кривавим.
На Какуріна раніше ще завели справу.
Він у них начальник штабу був. Прийшла розплата
В тридцять шостім у в‘язниці довелось вмирати.
Котовського в двадцять п‘ятім чекісти «пришили».
То його бригада люду чимало побила.
Ще там був чекіст Ягода, до наркома виріс,
Але пост той незабаром йому боком виліз.
Звинуватили в троцькізмі та і розстріляли.
Так, що карма за злочини, врешті наздогнала.

Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

 
Це слово про Техаське радіо й такий біґ-біт
Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей тонкий пліт
І ми звели піраміди на честь нашої втечі
У тім краї, де фараон спочів
 
І негри із лісу, з яскравими пір’ями
Тобі говорять ”Забудь ту ніч
Нумо до нас у ліси лазурові
На цьому периметрі немає зір
І тут ми убиті й невинні“
О, слухай сюди, я мовлю про втрату
Мовлю про втрату, усіх богів
Слово про духовну смерть
Отруту для бездомних серць
Душі молодиць, мов у нюрнберзьких дів
 
Мовлю тобі, жодна із вічних утіх не осяє того, хто загубить світанок
 
Це слово про Техаське радіо й такий біґ-біт
Стримані й навіжені, як нова мова
 
О, слухай сюди, я мовлю про Техас і
Мовлю про Техаське радіо
Слово про безнадійну ніч
Подорож у вестерні
Душі молодиць, мов у нюрнберзьких дів
 
 
 
 
 
 
 
 

 якось незрозуміло вийшло
 ти не успів ні там ні сям
 проспівуючи харе крішна
 чи уклоняючись мерцям
 тебе лякають методично
 щоб далі ти лякався сам
 провідуючи світлий храм
 або харизматично так
 блукав землею поміж людом
 тому що це діяння блудне
 тебе просіює ще б пак
 і ти знаходиш вищі вірші
 хоча тобі не платять вірні
 а жертвують на церкву ось
 ти проповідуєш на вітрі
 й усякий проминає проз
 

Я бачила, як плаче генерал,
коли вручали мамі квіти...
У неї син пішов за небокрай,
а вороття немає звідти.

Я бачила, як плаче генерал,
які прозорі в нього сльози.
Цю людяність звела б на п’єдестал
при уторованій дорозі.

Чи плакати той здатен генерал,
що продавав боєприпаси,
збував і совість заодно, мов крам,
безглузді віддавав накази.

Парадно-кабінетний генерал
вогонь пильнує у каміні.
Він доларовий знає номінал...
А про поля щось знає мінні?!

2014, жовтень

Тепер уже не скоро буду бігать.
Погода розгулялась, Боже мій!
Навала повені, навала снігу.
Ніхто це передбачити не міг.
Удалині, як видиво морігу,
Співає тихо річковий прибій.

Не скоро випрямлюсь у зріст свій дужий,
Який маківкою сягає хмар.
Ти упрягайся у роботу, друже,
Як визначений вічністю звіздар.
Розквітнуть у долині дивні ружі,
Як Богом посланий небесний дар.

Нехай погода розметає карти,
Немов Кассандра змучена, стара.
На нас нахлине повінь, наче кара,
Як в космосі розлючена діра.
Нам підбивати підсумки пора,
А не пускати пил задля піару.

Нехай пророк заплутає усіх.
Майбутнє не дізнаємось ніколи.
Лунає неземний, містичний сміх
Забутої у шквалі часу школи,
Де ллється щедро невідступний гріх.
Усіх розсудить велемудре поле.

22 лютого 2026

Гаврило руку клав на серце,
Гаврило патріотом був,
І в молоді буремні роки
Він в Київ на майдан махнув

Він за майбутнє України
Потужно, як титан, стояв,
І, щоб прогнать злочинну владу,
То «Слава нації!» кричав

Не за доляри й не за гривні,-
А щоб здолати ворогів,
І у його очах бездонних
Кипіли ненависть і гнів!

Після святої ж Перемоги
(Хоч знадобився третій тур),
Вернувся у село Гаврило
Пасти свиней, гусей і кур.

Портрети Ющенка й Шевченка
Він порозвісив на стіні,
І все ніяк не міг забути
Оті майданні ночі й дні!

Забути? Як же їх забудеш,
Його ж сам Ющенко вітав!
Ну це ж Гаврилові зі сцени
Щодня рукою він махав!

Кому ж інакше? А ще ж Юля
Йому автографа дала,
Коли погрітись до Гаврила
Вночі в намет якось зайшла.

Ржуть хлопці: то була не Юля!
А хто?- У відповідь лиш сміх!
Ті побратими ж просто заздрять,
Що Юля вибрала не їх.

Та все ж таки в шкірвендиспансер
Гаврилові йти довелось,
Бо щось не те тече з Гаврила,
І капає з Гаврила щось.

І поки лікар робив огляд-
З Гаврила капав ще і піт
-Ну що ж, юначе, одягайтесь,
Не бійтесь: це у вас не СПІД.

Поп'єте з місяць оці ліки,
Та ще оці, оці й оці.
А що свербить – то це ж потнічка
У вас на правому яйці.

Поки лікуєтесь – вам раджу
Не мати зносин ні із ким,
Навіть, якщо це патріотка,
А ні - помрете молодим!

...

Така депресія в Гаврила-
Немов останній день живеш,
Та Юлі ж треба б написати,
Щоби зайшла в диспансер теж.

Сідає, пише: люба Юлю!
Ви пам'ятаєте мене?
Мені так соромно, бо я міг
В ту ніч вас заразить вене….

Та ви не бійтесь! Медицина
Сьогодні сильна- огого!
Якщо проблема в вас з лікарством-
То я відсиплю вам свого!

На цьому все! Люблю, цілую!
І мрію- Бережи вас Бог!-
Що на наступному Майдані
Ми знов зустрінемося вдвох!

02-12-2024

НЛО пролетів над Флоридою,
У повітрі запахло коридою.
З НЛО залюбки
Вилітали бики
І ганяли тореро Флоридою.

Москалі тараторять про Сочі
І про темні виспівують ночі.
А спокійних ночей
Та для вас, зволочей,
Вже не буде ніде, навіть в Сочі.

Біс приніс москалів до Флоренції
На симпозіум чи конференцію.
Та адепти лайна
Перебрали вина
І ніхто їх не чув у Флоренції.

Очі ковзають повсюди,
Погляд нишпорить кругом, -
Надихають на етюди
Краєвиди за селом.
Нива, росами умита,
Золотиться, як вогонь, -
Вітер котить хвилі жита
У западини долонь.
Вкотре вже собі затямив,
Що чатує лихо там,
Де вужа злякав ногами
Та убік хитнувся сам.
Хмари плавають по небу,
Яструб високо завмер, -
В кращих видивах потреби
Я не маю дотепер.
На блакитнім небозводі
Сяє сонце золоте,
Мов найвища нагорода
За осяяння святе.
30.08.26

«МОНОЛОГ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів піщинок. Світло повільно змінюється з синього на перші золотаво-рожеві промені єгипетського світанку. Сфінкс не рухається, його голос звучить звідусіль – наче резонує сама земля).

«Вони називають мене Мовчазним.
Вони, чиє життя – лиш короткий спалах натовпу на березі Великої Ріки, приходять до моїх лап, заглядають у мої сліпі кам’яні зіниці й благають про слова. Вони будують свої гробниці з граніту, сподіваючись обдурити Дуат, але забувають, що вічність належить не тому, хто заховався у темряві каміння, а тому, хто зустрічає обличчям світло.
Я пам'ятаю, як майстри Хефрена вгризалися в живу плоть цієї скелі. Вони думали, що карбують у камені риси свого володаря. О наївні смертні, що міряють час подихами! Вони лише змахнули пил з мого предвічного обличчя, дозволивши моїй силі прорости крізь їхню коротку епоху. Ім'я їхнього царя вже давно злизали язики вітру-хамсину, а мої лапи все так же стискають цей горизонт.
Я знаю, що таке спокій. Століттями пісок підступав до моїх грудей – теплий, важкий, наче золотий саван забуття. Я спав, і моїм диханням був рух пустелі. Ра піднімався з-за краю землі, щоб поцілувати мій немес, а людські володарі плакали в моїй тіні, вимолюючи краплю моєї сили. Молодий Тутмос прихилив голову до моїх грудей, коли я був похований під дюнами. Його серце калатало від страху й жадоби влади. Він почув мій шепіт крізь товщу земну, він розкопав моє тіло, щоб надіти білу корону. Я дав йому царство. Але де тепер Тутмос? Його велич стала попелом у запечатаному саркофазі, а моє царство – цей безкрайній вогняний схід – не змістилося ні на йоту.

(Світло ранкового Ра-Хе́прі – Сонця, Що Виникає, стає яскравішим, переходячи в палюче золото).

Мене засипали віки, мене палило око Ра, моє обличчя нівечили чужинці, які тремтіли перед моєю нерухомістю. Вони відтяли мені ніс, думаючи, що так заберуть моє дихання – "анх". Які ж вони сліпі! Моє дихання – це гаряче повітря Ну́на. Мій голос – це шурхіт мільярдів живих піщинок, що пересипаються в пісочному годиннику богів.
Я не мовчу. Я кричу кожною своєю тріщиною. Я співаю величний гімн кожним променем Хепрі, що торкається мого чола на світанку. Але людське вухо надто грубе, воно звикло до галасу своїх ринків та криків причетних на похоронах. Вони шукають моїх таємниць у темних лабіринтах під моїм тілом, не бачачи головної таємниці, яка палає перед ними: я – це дзеркало їхньої власної минущості.
Хепі-Ніл розливається благословенням і знову засихає до тріщин. Династії народжуються у крові, пишуть свої імена на глині й зникають у небутті. Золото фараонів перетворюється на іржу й бруд. А я... я просто тримаю погляд на Сході. Я чекаю на Маат. І поки мої кам'яні очі не звели погляду з цієї лінії обрію – цей світ ще тримається на своїх вісях...
Тож підійди ближче, маленька істото з плоті та сліз. Замри біля моїх ніг. Слухай моє мовчання. Воно розкаже тобі про вічність більше, ніж усі твої живі пророки.

***

Далі буде.