Поспішав Славко до школи,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.

Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
клас, як завжди, гомінкий.

...По дзвінку зайшов учитель,
став тлумачить про ссавців.
Враз спинився на півслові й
на хвилину онімів.

Із Славкового портфеля показався...
сонний кіт,
нявкнув двічі до присутніх,
що в перекладі — «привіт».

У Славка аж дух забило:
як же він туди заліз?
«Випадково, — каже стиха, —
я кота сюди заніс».

Усміхнувся тут учитель.
Засміявся дружньо клас:
отакий живий посібник
на урок прибув до нас.

2016

Оксамитами квітчана Панна
Самобутньо вкривала поля.
І ліси, і водойми старанно
Ніжний усміх вбирали здаля.

Не списати словами пейзажі
І прекрасні, барвисті вбрання
Сонцесяйних блискіткових пажів
Легіт теплого, світлого дня.

Апогей сподівань, мрій та планів.
Всім сезонам вершина надбань –
Наповняла невидимі грані
Ізохронних, прийдешніх бажань.

07.10.2026

                        І
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.

                        ІІ
Великороси люблять малоросів
і люблячи, звичайно, кожен б’є,
аби як і вони ходили босі,
зимою гартувались на морозі
і не претендували на своє
на берегах Дніпра, Сули і Росі.
Такі вони, язичники-пани...
розп’яти Україну – їхнє кредо
і це не міф, не байка, не легенда,
що їхній бог на капищі війни,
підв’язує закаляні штани
і йде позаду, а не попереду.

                        ІІІ
А малороси мають свій девіз –
терпіти, поки раша їх подоїть,
і доїть, наче сидорових кіз
у хвіст і гриву та зганяє злість,
коли вони на суржику глаголять.
Своє коріння забуває молодь...
....................................................
ой люди, люди, боляче до сліз
і гидко... гірко, гірко! –
                виє проблядь.

10.2026

У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, і шляху біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.

І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де літ неспішних тане лік, і з небом тільки ми повік.
І у собі, у цій добі, цілком земні, життям нові -
ми подихи височини над плесами старовини.

Врочисті ноти світові, наспівані, даруй собі,
бо то не бог, не долі смак, а ми самі обрали так,
бо перекочує жива мелодія тремкі слова,
бо днів коротких - ярий лік, і з небом тільки ми навік.

Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.

Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
Даленіє забуте ім'я.

Все втрачає обличчя понуро
І зливається з царством пітьми.
В темноту відпливає минуле.
І панує жорстокість зими.

Зупинюся на гранях зникомих
Між пітьмою і світлом ясним,
Не упавши в безпам'ятства кому,
Подолавши ненависті дим.

21 березня 2026

 що сказати що написати друже
 чи дістались ми суті й тиші нарешті
 або нами оволоділа байдужість
 хоч ми і продовжуєм вештатись
 цими вулицями та майданами
 веселощами у примарних мандрах
 чудуванням чуттєвим у розкошах
 бодай на хвильку отож-бо
 і христос приглядає за нами
 чи хто у піжамі строкатій
 претендує несе її стяг немов
 на пожовклому тлі бездумному
 все в тій самій намоленій хаті
 час від часу незламно знеструмленій
 при багатті жовтневім агов
 помережаним снами примарними
 ледь інтимними інколи інде
 

Заховалася в гущі туману
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
Розпливаються тіні в тумані,
Приголомшує тиша німа,
Видивляюся вперто Світлану
Там, де звуків ніяких нема.
Хоч імла усе більше густіє
І за обрій тікає тепло,
Не зникає на зустріч надія,
Попри все, що між нами було.
Бо кохання - вагоміше слова
І міцніше столітніх дубів, -
Наша зустріч відбудеться знову,
Почуттям присягаюсь тобі.
08.10.26