Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.

Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані останні німі сподівання.
І освітить страждання останню і болісну путь,
За якою залишиться тільки осіннє картання.

Що ж, навіщо іти на той шлях, де рятунку нема?
Лише каркання круків розбудить столітню утому.
На шляху, де чекає всесвітня, всесильна тюрма,
Де немає можливості вже повернутись додому.

29 листопада 2024

Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.

Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.

Що, сучий світе? Ти вкотре заснув?
Сни тобі сняться солодкі й чудові?
Гниду рашистську, ви скажете знову,
Клясти не можна? А я прокляну!
Батько гойдає біленьку труну.

***
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми, а втім
є ще опора не з ликом колони,
і не з гримучим всевладдям замків —
завше рятують обличчя іконні,
бо без гримас вони й не говіркі
в час, коли місто одягне корону,
як не крути, але гості усе ж
і прожене з перегуком і дзвоном
голу її і багряний кортеж…

***
Мосьє-поштар не любить злив і псів,
розбіжностей і збігів за плечима,
у старості й Парижі він осів,
відгородився віями густими
від кожного забутого листа,
від букв нахабних і осиротілих
та подружився похапцем, несміло
з отими, що, благаючи з хреста,
про нього нагадають будь-кому.
А власне, каже зопалу, — навіщо,
якщо носив написане у вічність,
а звідти відповіли не йому?

***
Ну що ж, мадам, вам личить комплімент,
що куплений за усмішку розкішну.
Гадаєте, торговець геть успішний,
якщо знайшов для продажу момент,
коли французька жінка, як вода,
прозориться між смертними й богами
і може зазвучати, наче гамма,
або ж коли на зблиск її хода
невпинна вже?..
Миттєвості, мадам,
не Ваші друзі — клаптики туману.
О, Ви, я бачу, обняли оману,
хоч знаєте: вона завжди руда
сестра лисиці, посестра змії.
Якщо веде, то лиш до роздоріжжя,
де напрямку немає на заміжжя
і янгол на посту там не стоїть.
Утрьох ідете: Ви, омана й він,
знайомець Ваш, надалі — незнайомець,
аби жбурнути промінці з віконець
і спільну нічку заховати в тінь.

***
А ночі мої — черниці
поміж охололих стін.
Про серце питають.
— Б'ється, —
у відповідь мовлю.
— Він
так начеб жартує, — кажуть,
а голос — як згаслий жар,
а в слові чимало сажі,
яку б не стерпів димар.
— Поволі б йому, поволі, —
стривожить котрась вікно, —
бо в долі його, бо в долі
лиш янгол з ним заодно,
утомлений — той, що білий,
невидимо видимий той.
Удвох вони ще вціліли,
якось їх не стер ніхто
ні з обрію, ні з провулків.
Прозорі удвох, либонь…
Замрію здмухнуть не гулко,
мов зоряне па з долонь.
Та як же сим не од світу
у натовпи й гул щораз?
— Ах, ночі мої в габітах,
ми з янголом без окрас
злетіли, — ячу, — як віхоть,
туди, де ставник не світять
і ходить по колу час…

Надвечірнє купання у масці

Маска тримає на хвилях морських.
Їй ви, як вітру, вірте!
Інші бо просто — казки і цяцьки.
Ця ж повертає звідти,
де розпочалося все й назавжди
з тих ниточок мелодій,
що перевершили голос води
й досі життя виводять
з мурів коралових, рифів цупких.
Маско, ти тут єдина
гостя й чужинка, розвага і здвиг
над безконечним плином
течій підводних і всіх таємниць
у дзеркалах-глибинах,
поки над нами легкий вітерець
дужчому тче годину.
То ж бо зніму тебе й знову — на діл
там, на золоченім пляжі.

Маски казки і цяцьки звідусіль
поряд обличчями ляжуть…

***
Ти для кохання вибрала вітрила,
морські пориви, обрій золотий,
але вхідні у час не відчинила,
і перед ними начебто й не ти,
а тінь твоя загублена, колишня,
що мандрувала похапцем услід.
Ти думала: то вічно чорна тиша
чи в невідоме темний перехід.
Відтак дверей торкалася не часто,
як струн безрукий, як ножа святий.
Тому й за ними вирій розпочався
і наше море з вирви і сльоти
подалося назустріч безупинно
без обрію, без чайки, без вітрил
і вмить завмерло в домі на картинах,
з яких неквапом… просто пил зітри.

Пізній рейс підземкою

Метро шепоче,
метро — впівголоса
(тут навіть рейки
жбурляють: цить!).
Холодне сонце його
на волосі,
гарячий місяць
біжить, біжить
за кожним потягом,
за кожним вихором,
аби хоч кулею,
хоч зблиском лиш
десь там на виїзді,
десь там на виході —
понад усміхнений
у сні Париж.

Світанковий етюд

На набережній Сени
зійшлись часи і стилі —
бароко і модерном
увінчані моделі.

Художники від Бога
чи грішники завзяті
малюють бюсти й ноги
о прохолодній п'ятій.

А Сена, мов Єлена*,
найкрасивіша знову.
Їй вірний і святенник,
обожнить, загадкову.

Моделі — як негода
у виплеканій тиші,
хоч кожній на природі
і ренесансне личить.

Танцюють пензлі вправно
на вірних їм полотнах,
поки не свисне справа
павітер-заколотник.

Усмішка тільки в Сени,
пророча і магічна,
бо знає достеменно —
тут ностальгує вічність.


Латинський квартал Парижу

З латиною єдиною
не вилізти з боргів.
Життя жонглює кпинами
над скромними світлинами,
що й Богу дорогі.
Минулого студентику,
враз оживи на них.
Хто вибрав діалектику,
не лишиться в конвертику
до судного… до книг,
в яких гріхи записано
із розмахом століть.
Патлатими і лисими,
з немовчазними рисами
минуле оголіть
усі, кому судилися
Сорбонна та шинки,
куди — ну хоч на милицях,
чи хай синці на вилицях,
а все ж бо — залюбки.

Нічна балада

Міські вітри — блукаючі блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
на волю виривалися ночами,
аби не стати попелом чи крамом.
Такі грайливі, як птахи на Сені,
з найвищої крислатої антени,
або з дахівок, давніх, як безсоння,
шукали безупинно завіконня,
що заховало в темряві панянку,
яку поет обожнював щоранку
барвисто, рвучко, із шалінням бурі,
поки в рукопис не лягла зажура,
мовляв невдаха він, бідак і дурень.
Відтак рукою — до дверцят каміна,
аби любов спалити і уміння.
Тоді вони, міські вітри блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
йому умить заплющували очі
та вкотре відправлялися охоче
на пошуки, здавалось, безконечні.
І ось вона, панянка, так до речі,
постала перед ними на балконі.
Злетіли, наче з Божої долоні,
назустріч їй, не вінчаній з дивами,
не силою прозорою — словами,
од полум'я врятованими вчасно,
бо як іще явитися прекрасній?
*Героїня давньогрецьких міфів.
2019р

 
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
нумо гарна тепер куди
я голодний і спраглий тип
наче дуриш (не уві сні)
я за дверми ~ може відчини?
а вилиски у твоїх очах
невже алмази темних шахт
і за смішками хіба не сміх?
чи пусте о чи пусте
дав серце тобі своє
у тебе срібло & злото є
моє кохання сліпим лишись
чи пусте. . . ні? і мовби не сюрприз
 
 
 
 
 
 
 
 

У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Гуляє осінь на дворі…
Дощить місцями неохоче.
І сниться знову дітворі,
Що їх надію ворог топче…
23.11.2025.

Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пануванню наступає край.
Хоч москалі стикались вже не раз
Із бунтом поневолених народів,
Та розуму набратись було годі.
Повторювали помилки щораз.
Нічого не міняли й не збирались,
Адже вважали: так і має буть.
Про інші думки не бажали й чуть.
Тож незабаром, звісно, знов «догрались».
Тепер в Чехословаччині. Як скрізь,
Там комуняки довели країну.
Народ давно би їх, проклятих скинув.
Але тягти той комуняцький віз,
Їм «помагали», звісно ж, москалі.
Тоді Новотний у державі «правив»,
Тяг в «комунізм» всіх та чинив розправи.
Словаків тих «затуркав» взагалі.
Вони були у нього другий сорт
Відносно чехів. Звісно, що в країні,
Де все дано рішать одній людині,
Життям не надто тішиться народ.
В країні невдоволення росло
І деякі з «високих» комуністів
Оті загрози відчували, звісно.
Хотіли, аби гірше не було,
Зробити щось, щоб кризу зупинить.
Новотного з його посади зняли,
Генсеком тоді Дубчека обрали,
Щоб він якісь реформи зміг зробить.
Той взявся ревно втілювати це,
Почав країну всю реформувати,
Соціалізм, звичайно збудувати,
Але соціалізм з людським лицем.
Щоб вибори по-справжньому були,
Усю цензуру преси відміняли,
Та за кордон всіх вільно випускали.
Реформи управління почали.
Іще не встигли все то розпочать,
Як москалі одразу сполошились,
Вони загрозу в тому роздивились.
Бо ж інші приклад з того можуть взять.
Дивись, так і розвалиться ота
Система, що вони побудували.
Бо ж інші лише приводу чекали,
Щоб від Москви їм незалежним стать.
Їх ще «бісив» «соціалізм» отой
«З людським лицем». Що на увазі мали?
В Союзі щось нелюдське збудували?
Тож москалі й «окрисились» на то
І дружно за «роботу» узялись.
Спочатку керівництво умовляли,
Щоби воно «дурню» цю припиняло.
Та ті на умовляння не велись.
Тоді уже погрожувати стали.
Навчання військ поблизу провели,
Агентів КаДеБешних натягли,
Щоб провокацій там улаштували.
На Захід все кивали: ті, мовляв,
Готують змову, щоби захопити
Країну, встигли всіх і все купити.
Хто б з москалів таке терпіти став?
Тож, поки умовляння ті ішли,
В Москві вже й план устигли розробити,
Як їм ту «Празьку ве́сну» розгромити.
Війська тихцем поближче підвели.
Щоб не самим ту проливати кров,
Союзників рішили пов‘язати.
Ті мали теж війська свої послати.
Отож, збиралось війська будь здоров!
Поляки, угри, німці і болгари
Отримали з Москви тихцем наказ
Разом із москалями в певний час
На ту Чехословаччину ударить.
Щоби ніхто не звинуватив їх
У самоправстві - діячі «знайшлися»,
Які листа писати узялися,
В якім просили москалів отих
«Надати поміч…» Лист той у Москві
Лежить ще й досі, бо ж вони прохали,
Щоб люди про то часом не прознали…
Для москалів маневри не нові.
Вони завжди знаходили «людей»,
Які «прийти» й «звільнити» їх просили.
Ми теж тепер подібне пережили
І скільки років вже війна іде…
В серпневу ніч дві сотні тисяч військ,
П‘ять тисяч танків перейшли кордони.
Порушивши статути і закони,
Раз вже словесний не поміг їм тиск,
Війська ввели в країну москалі.
Десантники до Праги увірвались,
До керівництва КаПеЧе дістались.
Ті ж того не чекали взагалі.
Тож Дубчека й соратників схопили,
На Закарпаття спершу відвезли,
Там кілька днів «подумати» дали,
Тоді в Москву «прибути запросили».
Там під шаленим тиском почали
Заяви про відставку вимагати
І документи різні підписати.
Що ті зробити змушені були.
Не всі. Знайшовся поміж них один –
Франтішек Крігель – не схотів коритись
І довелося москалям змиритись.
До речі, сам із України він,
Бо в місті Станіславі народивсь.
А вже, коли імперія розпалась,
Сім’я в Чехословаччині зосталась.
Проте, він не єдиний не змиривсь.
Хоч москалі й союзники бігом
Усі важливі пункти захопили,
Місцеві негостинно їх зустріли.
І юрби невдоволених кругом
Де мітингами, де камінням стріли
Нахабних «визволителів» отих.
Де барикади не пускали їх,
Де горщики із квітами летіли.
Кричали люди їм: «Додому йдіть!»
Прохання те писали на плакатах.
Під танки не боялися лягати,
Щоб тільки «визволителів» спинить.
Та ж чобіт москаля уже ступив…
Йому народу голос не цікавий,
Адже москаль вважає – має право
Чинити так, як із Москви велів
Йому той вождь, що в тій Москві сидить.
Бо ж із Москви йому завжди видніше,
Як мають жити всі народи інші.
Отож, москаль вождя ідеї «бдить».
Як тільки в Москві Дубчека «зняли»,
Одразу свого Гусака обрали,
«Порядок» навести веління дали.
А той старався, раз Москва велить.
Взялись одразу чистити ряди.
Із партії прогнали півмільйона,
Поставили усіх поза законом.
Пройшли над активістами суди.
Всі, хто себе хоч якось проявив,
Потрапили під той коток. Проте,
Не скоро дух той вбити удалося.
Війська ще добавляти довелося.
Народ «заткнути» - діло не просте.
Народ іще на Захід сподівавсь,
Що той їм з москалями допоможе.
Введе війська свої в країну, може.
Та Захід лиш «глибо́ко стурбувавсь»
Та на словах свавілля засудив.
В ООН питання, навіть піднімали,
Та «вето» москалі на те наклали.
То все, чим Захід «помогти» зумів.
Отож, наклавши «купу» на ООН,
Вдалось країну москалям загнати
Назад в свої «комуністичні» грати.
Вони тут стали судді і закон.
Під танковими дулами «ляльки»,
Яких з Москви водили «ляльководи»,
Пішли із москалями на угоду,
Раз час настав непевний отакий,
Тож «тимчасово» хай війська стоять
Тепер в Чехословаччині москальські.
Відома й давня теж московська казка.
Бо ж час Москва теж буде визначать.
Так «Празька» закінчилася «весна»,
Знов холодом зі Сходу потягнуло.
Хоча свічу свободи не задули
Вітри. В надії тліла ще вона,
Поки яскраво спалахнула знов
Через якісь там два десятиліття.
Прийшлося москалям забратись звідти,
Відчувши «братню» всю до них любов.

Хоча багряне листя впало
й далеко до весни,
Свята любов ярить опалом
у серці таїни.

Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
А я закохана, щаслива
плекаю зорепад.

Рожеві мрії світанкові,
мелодію сяйну.
Солодким присмаком любові
смакую далину.

Бере струни найвищу ноту
замріяний Орфей.
Вечірніх блисків позолоту
ніч струшує з грудей.

Звучить мелодія сердечна
в судинах день за днем.
Зваблива, щемна, небезпечна
обпалює вогнем.

Не тріпотіть, бентежні звуки,
печаллю у мені.
Умерти можна від розлуки,
а від любові - ні!

22.11.2025р.

Жовте листя з дерев вже давно облетіло.
Лиш один залишився ген-ген угорі,
Засинає вночі, заколисаний вітром
Й мокне вдень на холоднім-холоднім дощі.

Одиноко йому, він тремтить весь і мерзне,
Перемовитись ні з ким та й сум огорта.
Він терпляче чекатиме - прийде весна,
Потепліє і він іще буде зеленим.

2017 р.