Жалоба стелиться на спогад,
Котрий потішливо ятрів.
Немає більше кольорів —
Мій час посипався на пропад.

В горнилі дірку розкубрив.
Реальність інша – ось мій осад,
Із ним не йтиметься навпровад,
Бо ж він і мій притис язик.

Отож мовчу, мовчу про цілі.
Нема, мабуть, таки на ділі
Чогось по-справжньому – мого.

Тепер і я боюся часу.
Не хтів зганьбитися одразу,
Та ось, дивіться! Я – ніхто.

20.03.2026

Московський карлик світ увесь ляка,
Що ядерну він зброю в діло пустить,
Свої ракети ядерні запустить.
І кінець світу всіх тоді чека.
Всі москалі відправляться у рай,
А вороги згорять в огні пекельнім.
Ну, звісно, перспективи невеселі,
Від москалів найгіршого чекай.
І, справа в тому, що не перший раз
Вони конфлікт подібний затівають.
«Карибську кризу» й досі пам’ятають
Усі, хто пережив трагічний час.
То все в шістдесят другому було,
У жовтні. Світ стояв уже на грані.
Минали людства дні тоді останні,
Бо все до війни ядерної йшло.
Зчепились СеШеА й еСеСеСеР
В смертельнім клінчі. Вже тоді здавалось,
Що варіантів зовсім не зосталось,
Щоби вогонь світ людства не пожер.
А все тому, що вже і ті, і ті
Змогли собі ракет набудувати,
Які могли планету облітати,
Нести в собі заряди не прості,
А ядерні. Хоча Союз і мав
Ракет тих мало, на весь світ хвалився,
Що переваги він у тім добився.
Хрущов з трибуни на весь світ кричав,
Що «кузькину» він всім покаже мать,
Ракети, як вареники ми ліпим.
То, як завжди, була звичайна «липа».
Та хто ж міг за кордоном про те знать?!
Отож, усе із Куби почалось.
Великий острів у Карибськім морі.
Про нього світ узнає досить скоро.
В кінці п‘ятидесятих удалось
Фіделю Кастро острів захопить.
Свою там диктатуру влаштувати.
Кубинці звідти почали втікати
В Америку – не так далеко ж плить.
Фідель спочатку мирно намагавсь
З Америкою справи «порішати».
Та його не схотіла визнавати.
Навіщо він такий під боком здавсь?
Сама встрявати в справу не хотіла,
Кубинцям дала зброю, хай візьмуть
І Кастро із Гавани проженуть.
Невдачею завершилось те діло.
Тож плюнула Америка – нехай
Той Кастро Кубу спробує підняти.
Країна ж була зовсім не багата.
Тут кризи уже кожну мить чекай.
Бо ж Куба – то багатий був курорт,
Куди американці приїздили.
На гроші ті кубинці досі й жили.
Тепер курорт закрився. Від щедрот
Гостей нічого не перепадало.
А жити якось треба? Кастро став
Шукати світом – хто б підтримку дав.
А москалі того лиш і чекали.
Америка уже змогла в цей час
Ракети в них під боком розмістити:
З Італії й Туреччини пустити,
Вони Москви дістануться нараз.
От би під боком у Америки і їм
Поставити ракети?! Та ж хто схоче?
І раптом Куба втрапила на очі
З тираном доморощеним своїм.
Він, коли бунт на Кубі піднімав,
Як далі буде, ще не мав уяви.
А от тепер, коли дійшло до справи,
Він, очевидно вибору не мав
І згодився у відповідь на поміч
Від еСеСеР, який із шкіри ліз,
На Кубі будувать соціалізм.
Отож обоє і зійшлись на тому.
На Кубу зачастили кораблі
«З продуктами», щоб острів «годувати»,
Насправді, щоб ракети доставляти.
Америка не знала взагалі,
Що там ракети й двадцять тисяч тих,
Хто пускові візьметься будувати,
Щоб звідси до Америки дістати.
А Кастро був готовий взяти гріх:
Нехай вся Куба у вогні згорить,
Але щоб і Америки не стало,
Так та його Америка дістала.
Все йшло таємно… Та настала мить,
Літак американський пролетів
Над Кубою, щоб сфотографувати,
Чи довго іще Кубі гарувати?
І бомбою зробились фото ті.
Бо ж чітко там виднілись пускові,
Які ракети мають запускати.
Тож Кеннеді дали одразу знати,
Як президенту – надтаємний звіт.
Одразу ж генералів він зібрав
Порадитися, що із тим робити.
Ті, звісно ж, закричали: «Розбомбити!»
Та Кеннеді робить того не став.
Бо ж розумів: стоїть на грані світ.
Невірний порух і він запалає.
Тоді спасіння світові немає.
Велів усе продумати, як слід.
А, перш за все, блокаду влаштувать
Навколо Куби і не пропускати
Ті кораблі, що будуть прямувати
На Кубу, їх ретельно обшукать.
Бо ж кораблі з ракетами пливли
З Союзу, ще не всі туди дістались.
У світі миттю паніка піднялась,
Країни всі шоковані були.
Як тільки-но відомо стало все,
В Союзі усю армію підняли
І наготові увесь час тримали.
Ніхто не сподівавсь, що пронесе.
Америка теж військо підняла.
Години у напруженні минали.
Противники погрозами кидали,
Війна щомиті вибухнуть могла.
І не проста, а ядерна. Тоді
Хто зна, чим би усе то закінчилось?
Кубинці від ненависті бісились.
Здавалося щомиті – буть біді.
Літак американський пролетів
Над Кубою і раптом його збили.
Кубинці, мабуть руку приложили,
В Москві ніхто такого не хотів.
Там вже злякались, що зайшли далеко.
Та ж москалі – нехай положать всіх
Та відступити – то великий гріх.
Як ото нині Путіну – нелегко.
Упхався в Україну, думав, що
Він за три дні управиться. Та дзуськи!
Застряг на роки в Україні «руський».
Хоч скоро перетвориться в ніщо,
Але назад щоб відступить – ні-ні!
Бо ж москалі назад не відступають.
Їх же свої у землю закопають,
Якщо вони програють в тій війні…
Повернемось до Куби. Кораблі
Американські острів блокували,
Туди ніяких суден не пускали.
Найперше, звісно, судна москалів.
Хоча підводні там товклись човни,
Які ракети на борту тримали
Теж атомні, у хід пустити мали,
Коли наказ отримають вони.
Один з таких в Саргасовому морі
Днів декілька вже без зв‘язку стирчав.
Що там у світі робиться – не знав.
Боявся підніматися нагору,
Бо ж там американські кораблі,
Які про нього, звісно, уже знали.
Сигнальні бомби вниз йому скидали,
Щоб піднялись нагору москалі.
А в москалів заряд від батарей
Зовсім мізерний, духота в каютах.
І капітан не знає, як їм бути.
І розпач у полон його бере.
Як бомби вибухати почали
Навколо, він рішив – пора настала:
Війну американці розпочали.
Тож на поверхню москалі спливли,
Щоб дати залп. Вже капітан готовий.
Тоді війну вже точно не спинить.
Один із офіцерів у ту мить
Сказав найважливіше в світі слово:
«Ні!». А без того капітан
Не мав би права кнопку натискати.
Світ вкотре удалося врятувати.
Ви тільки уявіть Хрущова стан,
Як він про новину оту почув.
Не він, а хтось - якиїсь капітан
Міг долю світу вирішити… знову.
А поміж тими і його- Хрущова.
А перемога – фікція, обман.
В обох країнах добре зрозуміли,
Що до тієї грані підійшли,
Ще мить – і вже б спинити не змогли.
Отож і домовлятись, врешті сіли.
Бігом між Білим домом і Кремлем
Прямий зв‘язок по телефону влаштували.
Два лідери перемовлятись стали,
Як би скоріше зупинити те,
Що світові загрожує. Змогли
Доволі швидко справу уладнати.
Хрущов ракети мусив прибирати,
Вертати ті, що ще не прибули.
Америка з Туреччини також
Свої ракети прибере. А Кубу
Лишить в спокої. Тому й тому любо.
На тому й розійшлись вони. Отож,
«Карибську кризу» подолать вдалось.
Хоч можна було і не допускати
До того світ. Та ж москалі прокляті.
В них все йде через дупу, на «авось».
Улізуть десь, тоді уже гадають,
Як відповзти і зберегти лице.
Вже скільки було прикладів про це,
Та москалі уроків не вивчають…
Додати слід, що Кеннеді того
Десь через рік у Далласі убили.
Хрущова із посади теж змістили
Й на пенсію відправили його.

Чи буду далі я писати
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
Я напишу поему ночі
І сагу любощів палких.
Так спогади закровоточать.
Вогнем палатимуть думки.
Я допишу романи болю
І првість сумнівів, страждань,
Пройшовши грані мимоволі
У царство ночі і жадань.

30 квітня 2026

Довіра близиться до тебе.
Зіхóдить каламýть з нутрá,
Коли, приніживши вуста,
Розписуєш моє зелене

Юнацтво доторком тепла.
Та висвітли думки на певне —
Хотів би знати, чи доречне
[Узятись разом до весла]?

Що догребе до океану,
В купель святу, багатогранну,
Де бовванітиме вінець,

Котрий на помилку укаже,
Як жиється удвох, покаже —
Чи варто ставити кінець?

31.01.2026

Перевертом струсилась памʼять:
Ввижається малечий вік.
Нуртуються світанки в бік,
А мозок — в пристрасті змагання

З мистецтвом бавитись хотів.
Але зумовилась невдача,
Бо зрадив долю музиканта —
Талант грошима придушив.

Померкло все, укляк і розум —
Поставила в конфузну позу,
Нікчемно вицвівши, мета.

Наразі більш не ваблять злоті,
Мету змінив, тепер це — розріст.
Копичу інше надбання.

04.01.2026

 політ нормальний
 чим би не політ
 знайти слова
 в обіймах
 із незримим
 тобі до снаг тонкий
 осяжний світ
 сяйливий часом
 у сезоні плиннім
 енергії
 та спалахи рядків
 апокрифи стосунків
 і відносин
 хто там кого хотів
 і як хотів
 писав книжки
 читати їх приносив
 шукав
 чорнила осені дощу
 вина дешевого
 і чимсь вино заїсти
 розказував про небезпеки
 як почув
 соціалісти
 націоналісти
 зникав над ранок
 пропадав на рік
 поневірявся інде хуторами
 судьба як є
 вже думаєш
 що втік
 а хрін оце тобі
 зализуй рани
 

Кохатися між тривогами,
наче крізь дощ між краплями, -
до останнього стогону,
між ночами і ранками.

2026 рік

Въ поле выидꙋ зо свѣтломъ денниці
Пошꙋкати красной молодиці.
Не ѥднꙋ однайдꙋ та не двѣ –
Тилко пташек осихъ и лови!
Дыкъ хꙋтчѣй жо ꙋзнають кокетки,
Иже ловчикъ досталсꙗ имъ предкый,
Жебъ въздиханна отверзнꙋть свіи зѣвъ,
Кгди зачнесꙗ живильный посѣвъ.
Ꙗко джмеликъ ꙋпорный зъ квꙗтками
Потѣшатисꙗ бꙋдꙋ зъ дѣвами:
Лобизати чървлени ꙋста,
Упиваꙗсꙗ проти поста,
Ѡдкидати на землю мꙗкꙋю
Слодкім боѥм ꙋзꙗтꙋю збрꙋю,
Тиснꙋть перси тꙋгꙗ въ рꙋцѣ,
Ѡ спасите, свꙗтыа отці!

ІІ. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ: Тріумф і трагедія людського Генія

4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)

Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, учений та мрійник. У першій та другій діях – зрілий Майстер на вершині своєї творчої сили, у третій – виснажений, але незламний старець на порозі вічності.

Ліза дель Джокондо – земна флорентійська жінка, дружина торговця шовком, яка стає живою моделлю, а згодом поступається своїм місцем безсмертному образу Мони Лізи.

Голос Сфумато – метафізична стихія, «задимлене знання» Майстра. Невидима сила, що розмиває межі між світлом і тінню, життям і мистецтвом, реальністю і сном.

Голос Полотна – одухотворена душа старої тополиної дошки, яка через біль і дотики пензля перетворюється з мертвого дерева на вічний погляд Джоконди.

Голос Музикантів – багатоголосе відлуння лютень і флейт, що уособлює плинність часу та миттєвість земного звуку, який Майстер намагається затримати у фарбах.

Дія відбувається у Флоренції (початок XVI ст.) у французькому замку Кло-Люсе (1519 рік).


Майстерня Леонардо. Вечірні сутінки.
На сцені – напівтемрява. Світло падає лише на чисте дерев'яне полотно на підрамнику. Леонардо стоїть осторонь, тримаючи в руці сухий пензель. Повітря здається густим, майже матеріальним, наче в кімнаті стоїть легкий сизий дим.

ЛЕОНАРДО: (говорить тихо, у простір, ніби прислухаючись до власного голосу):
Дураки... Вони шукають у малюнку ліній. Вони креслять жорсткі кордони між цим світом і потойбіччям, між світлом і тінню, між Богом і людиною. Вони думають, що око – це ніж, здатний розрізати буття на шматки.
Але підійдіть ближче... Подивіться, як вечір огортає Флоренцію. Хіба є межа у пагорбів Тоскани? Хіба річка Арно має чіткий контур, коли над нею встає ранковий туман? Ні. Все живе дихає єдиним простором. Усе перетікає одне в інше.
Я назвав це… «Сфумато». Моє задимлене знання. Мій серпанок, крізь який я дивлюся на світ. Щоб побачити істину, треба розмити кордони. Треба дозволити тіні м’яко поцілувати світло, так, ніби вони – коханці, які прощаються на світанку. Коли лінія зникає, починається таємниця. А там, де таємниця – там живе душа.

(Підходить на крок ближче до полотна, торкається його пальцями):

Я шукаю Її... Вона приходить до мене у снах, у шумі крил птахів, яких я випускаю на волю на ринкових площах. Вона – сума всіх моїх анатомічних розтинів, усіх моїх математичних пропорцій, усіх моїх невдалих спроб злетіти. Прекрасна, невловима Постать. Жінка, яка ще не має імені, але вже має обличчя в моїй уяві.
Вона прийде сюди, сяде в це крісло, загорнута в темний шовк. Вона принесе з собою запах земного життя, сміх і сльози, які мені, старому самотньому Майстру, вже недоступні. Я заберу її обличчя і розчиню його в моєму серпанку. Я накладу сотні, тисячі мікроскопічних мазків – товщиною в людську волосину, прозорих, як повітря.
Я знаю... Я знаю, що це полотно забере мої останні сили. Воно стане моїм сфінксом. Я возитиму його з собою через гори, я старітиму поруч із ним, моя права рука німітиме, а її обличчя залишатиметься молодим. Вона прославить мене. Вона переживе моє земне життя, мою плоть, мої креслення і моїх королів. Я помру, розчинюся в диму часу, а вона... вона дивитиметься моїми очима на нові віки й усміхатиметься моїй поразці перед безсмертям.

(У темряві майстерні починає тихо звучати Голос Сфумато, наче шелест вітру).

ГОЛОС СФУМАТО: Я вже тут, Майстре... Я вже розмиваю твої контури... Чекай на неї... Вона йде...

ДІЯ ПЕРША. Спалах і Серпанок.
Звідкись ззовні долинає звук флейти, але він звучить дивно – наче луна з глибокого колодязя. Напівпрозорі тканини на сцені починають повільно рухатися від уявного протягу. На порозі майстерні з'являється силует. Це ЛІЗА. Вона загорнута в темну накидку, але з-під неї проглядає сукня глибокого шафранового або смарагдового кольору. Вона не йде – вона немов випливає з темряви.

ГОЛОС ПОЛОТНА: (сухий, ритмічний шепіт, схожий на шурхіт натягнутої струни):
Вона ступила на мій поріг. Мої дерев’яні жили здригнулися. Майстре, чуєш? Її кроки віддаються у моєму серці. Ти привів мені жертву. Або... ти привів мене в жертву їй?

ЛЕОНАРДО: (не повертаючи голови, дивиться на полотно, але рука з пензлем завмирає в повітрі):
Тихіше, старе дерево… Ти просто суха тополя, яку обтесали людські руки. Але зараз ти станеш плоттю. Лізо... ви прийшли вчасно. Сонце якраз сідає за пагорби Сан-Міньято. Саме в цю хвилину світло перестає кричати. Воно починає шепотіти.

ЛІЗА: (скидає накидку, залишаючись у простій, але витонченій темній сукні; її рухи м'які, земні):
У ваших підвалах холодно, синьйоре Леонардо. Мій чоловік каже, що ви надто довго шукаєте пропорції. Мої служниці бояться вашої майстерні – кажуть, тут пахне сушеними травами і розітнутими тілами. Але коли я заходжу сюди... мені здається, що я заходжу в храм, де ще не вигадали святих.

ЛЕОНАРДО: (повертається до неї, його погляд гострий, він вивчає кожну лінію її обличчя):
Святі вже померли, Лізо. А ви – жива. Сідайте. Отут, у кріслі з високою спинкою. Покладіть праву руку на ліву... О так. Не напружуйте пальці. Нехай вони відпочивають, наче птахи, що сіли на гілку перед бурею.

ГОЛОС СФУМАТО: (пропливає між ними, легке мерехтіння світла на сцені):
Дивись на її руки, Леонардо... Вони теплі. У її жилах тече тосканське вино і материнське молоко. А ти хочеш зробити їх з олії та лаку. Я сховаю їх. Я накину на її пальці тонку вуаль вечірньої тіні...

ЛІЗА: (посміхається – тією самою ледь помітною, загадковою посмішкою):
Чому ви так дивитесь, Майстре? Ви бачите не мене. Ви дивитесь крізь моє чоло, наче там, позаду моїх очей, схована якась інша жінка.

ЛЕОНАРДО: (підходить до підрамника, робить перший, майже невидимий мазок сухим пензлем – звук мазка звучить як зітхання):
Я шукаю не те, що є, Лізо. Я шукаю те, що залишається, коли все інше зникає. Не рухайте губами. Ваша посмішка... не тримайте її силою. Нехай вона тікає. Нехай вона буде як відблиск сонця на воді, яку сколихнув вітер.

ГОЛОС ПОЛОТНА:
Перший штрих... Лінія лягла на мої груди. Але Майстер відразу стирає її пальцем. Він не хоче ліній! Він хоче, щоб я плакало разом із ним...

ЛЕОНАРДО (працює швидко, але плавно; його рухи схожі на танець чи заклинання):
Немає ліній... Лізо, ви чуєте? Немає меж. Ваша шкіра переходить у повітря, повітря переходить у тінь скель за вашою спиною. Мистецтво – це не копія життя. Це його розчинення у Вічності. Я малюю не ваше обличчя. Я малюю туман, у якому ваше обличчя стало безсмертним.

ЛІЗА (її голос звучить трохи сонно, заворожено атмосферою):
Мені здається... що з кожним вашим подихом я втрачаю частину себе. Мої думки стають легкими, як цей дим у кімнаті. Хто я тепер, Майстре? Дружина торговця шовком Франческо дель Джокондо... чи просто тінь на вашому дереві?

ГОЛОС СФУМАТО (огортає крісло Лізи, світло навколо неї стає м'яким, контури розмиваються):
Ти – моя, Лізо! Тепер ти… – Сфумато. Ти – розмита межа між днем і ніччю. Ти – сон Леонардо, який ніколи не закінчиться...

(З глибини сцени, наче з-під води, проступає новий голос. Це не одна людина, це багатоголосе відлуння струнких лютень та ніжних флейт. Воно звучить у лад із подихом Леонардо).

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Ми тчемо повітря, Майстре... Ми беремо звук, який живе лише мить, і віддаємо його твоїм рукам. Дивись, як наші ноти злітають до стелі й падають на її плечі. Кожна струна – це нитка павутини, що прив’язує її душу до твоєї майстерні. Ми граємо для того, щоб Час зупинився.

ЛЕОНАРДО (його пензель рухається в такт невидимій музиці):
Чуєте, Лізо? Музика – це сестра живопису. Але вона вмирає тієї ж миті, коли народжується. Останній акорд згасає – і залишається лише тиша. А я... я хочу затримати цей акорд на століття. Я хочу, щоб ваша усмішка звучала навіть тоді, коли всі лютні Флоренції замовкнуть і перетворяться на порох.

ЛІЗА (напівзаплющивши очі, гойдаючись у такт звукам):
Ця мелодія... вона пахне сумом. Наче хтось плаче за тим, що ще не відбулося. Мені здається, Майстре, що ваші музиканти грають не для мене. Вони відспівують мою молодість.

ГОЛОС СФУМАТО (пролітає над струнами, пом’якшуючи звук):
Колихайтеся, звуки музики... Розчиняйтеся, ноти... Нехай усе стане суцільним плетивом. Леонардо, дивись на куточки її вуст. Музика торкнулася їх. Тінь піднялася вище. Лови цей порух, поки він ще не розтанув у повітрі!..

ГОЛОС ПОЛОТНА (глибоко, вібруючи від уявного звуку струн):
Я приймаю цей ритм. Фарба лягає, як музичний такт. Олія сохне, затискаючи звук у своїх прозорих обіймах. Я стаю німим співом. Тепер кожен, хто подивиться на мене через сотні років, почує цю флейту... Почує і заплаче, не знаючи чому.

ЛЕОНАРДО (робить різкий, але точний рух пальцем, розтираючи фарбу на губах Лізи):
Є! Замри, Лізо... Не дихай!..

ДІЯ ДРУГА: Тріумф і Освячення імені
Майстерня тоне у вечірньому золоті. Леонардо робить останній мазок. Музиканти беруть фінальний, найвищий акорд, який раптово обривається і переходить у дзвінку тишу. Ліза повільно підводиться з крісла. Вона підходить до полотна, щоб уперше побачити себе.

ГОЛОС ПОЛОТНА (урочисто, наче орган у соборі):
Я завершене! Я більше не дерево, я не фарба. Я – погляд, який дивиться на світ. Майстре, ти викрав Її у смерті.

ЛІЗА (заворожено дивиться на картину, її рука мимоволі торкається власних грудей):
Це... я? Ні, це не дружина торговця шовком. Синьйоре Леонардо, ви забрали моє ім'я і віддали його іншій Жінці. Хто вона?

ЛЕОНАРДО: (опускає пензель, його обличчя бліде, але очі сяють тріумфом)
Ти думала, що ти просто Ліза дель Джокондо? Ні. Віднині ти – Мона Ліза. Моя Пані Ліза. Мадонна мого серпанку. Твій чоловік думав, що купує твій портрет за флорини… Наївний смертний!.. Твоє справжнє ім'я тепер належатиме не йому, а людству.

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Подивіться на її вуста... Вони не сміються, але вони співають без звуку. Це радість, яка пройшла крізь сум. Це гра життя і тіні.

ЛЕОНАРДО:
Вони зватимуть тебе Джоконда. «La Gioconda» – Та, що несе радість!.. Вони шукатимуть у твоїй усмішці гріх, таємницю, підступність, святість... Вони збожеволіють, намагаючись прорахувати геометрію твоїх зіниць. А ти просто мовчатимеш, бо ти… – Сфумато. Ти – істина, яку неможливо схопити руками. Це мій тріумф, Моно Лізо! Я закрив двері перед Часом. Твоя мить триватиме вічно!..

ЛІЗА: (повільно задкує до виходу, її голос звучить як відлуння)
Прощавайте, Майстре... Мені страшно залишатися поруч із тією, яка забрала мою душу. Я йду у свій земний дім... до своїх дітей і свого шовку... А Вона... нехай залишається з вами.

(Ліза зникає в темряві. На сцені залишається лише Леонардо і Картина, яку починає огортати сизий дим).

ДІЯ ТРЕТЯ: Останній серпанок Кло-Люсе
Минає 16 років. Простір розмивається. Замість флорентійської майстерні – спальня замку Кло-Люсе у Франції (1519 рік). За вікном шумить чужа річка Луара. Леонардо, старий, із довгою сивою бородою, лежить у ліжку. Його права рука нерухома, паралізована. Але біля його ліжка, повернута до нього, стоїть Вона – Мона Ліза. Світло свічки вихоплює лише її незмінну усмішку.

ЛЕОНАРДО (говорить важко, хрипко):
Холодно... Франція така холодна навесні, Франциску... моєму королю, передайте, що я... я образив Бога і людей, бо моє мистецтво не досягло тієї вершини, якої прагнуло... Хоча... ні. (Повертає голову до картини) Я брешу. Я досяг її. Ти тут, моя Прекрасна Жінко.

ГОЛОС ПОЛОТНА (тихо, ніжно, як колискова):
…Я тут, мій Майстре. Твоя права рука вже вмерла, але мої руки, які ти створив, усе ще тримають твій сон. Я грію твою старість своєю молодістю.

ЛЕОНАРДО:
Шістнадцять років... Ти подорожувала зі мною через Альпи. Ти мокла під дощами, ти бачила королів і брудних солдатів. Я міняв світ, я будував канали і креслив крила для людей, які так і не злетіли... Усе перетворилося на попіл і чернетки. Тільки ти... ти стала живою. Хто ж із нас справжній, Моно Лізо? Ти, яка дихає фарбою, чи я, який став порохом?

ГОЛОС СФУМАТО (повільно піднімається від підлоги, огортаючи ліжко Майстра і низ картини):
Час виходити за межі контуру, Леонардо. Ти так довго розмивав межі на моїх полотнах. Тепер я розмию межу твого життя. Немає смерті. Є лише перехід Світла в Тінь.

ЛЕОНАРДО (простягає ліву руку до картини, його пальці завмирають за міліметр від обличчя Джоконди):
Там... за твоїми плечима... зелені скелі й космічна вода... Я йду туди, Лізо... у твій пейзаж... сховай мене у своєму тумані...

ГОЛОС ПОЛОТНА:
…Іди, Майстре. Тепер я дивитимусь на світ Твоїми Очима!..
(Свічка гасне. Повна темрява. Лише на секунду спалахує промінь світла, який вихоплює з сутінків обличчя Мони Лізи. Вона посміхається).

ЗАВІСА

Вітер видмухнув з-під тину
Поруділий лист, -
Я дивлюсь на цю картину
І шукаю зміст.
Небо хмарами провисло,
Далина німа, -
За оцим останнім листом
Вже іде зима.
Шепотить листок опалий
Тихі молитви,
Щоби ми не забували
Мертвих і живих.
Кружить лист останній зрана,
Падає до ніг,
Та надію не поранить
Навіть перший сніг.
Хоч снігами шлях засипле
Лютий сніговій,
Ми продовжим рух до світла
Заповітних мрій.
І крізь білу завірюху,
Через холоди, -
Стане в наших душах духу
Далі для ходи.
08.11.26

Мені часу постійно бракує.
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.

Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
Лезом в сяйві провісницьких свіч.

Мені часу постійно не стане
Прокричати на вістрі сум'ять
Ту поему глибоку, жадану,
Як відлуння далеких заклять.

Так спадають краплини, години,
Відраховують нам реченець
До Великого Суду, до днини,
Де зійдуться початок й кінець.

29 квітня 2026

***
Тарган вусатий б’є усі рекорди
і певно-що радіють бульбаші,
що їхній незамінний держиморда
вже переплюнув Мао й Чанкайші,
але мабуть, не знає навіть ШІ,
що бригадир колгоспного городу
не має ні моралі, ні душі.

***
Юрба людей освічених і темних
перебирає спіле і зелене,
аби обрати схожого на них
любителя «поржать»... але напевне
і очі повилазили у тих,
що осквернили пращурів своїх,
клейноди їхні, булаву, знамена.

***
Немає де проштампувати знак
на пиці міжнародного бандита,
в якого карта мічена і бита,
але відомі кожному і так
імення проросійських забіяк –
ковбой, баран і рижий лис Микита.

***
Із підворітні нікого любити
як ворога в угоду заповіту.
Які не є потвори москалі,
а й ті готові гея у кремлі
котлетою по-київськи місити,
водичкою святою окропити
і смажити у пеклі на смолі.

***
У православ’ї наймані туземці
і їхній цар, емір чи падишах
позалишали світ без індульгенцій...
ну, був такий собі п’яниця Єльцин,
та на очах у натовпу зачах-
нув, як закінчилися оселедці.

Узагальнення
Єгипет ще віншує фараонів,
та мумії нікого не страшать
як нині узурпатори на троні –
міньйони і вожді-хамелеони,
опудало і коротенький клоун,
і кін-чен-ий кореєць, твою мать.

11/26

Тумани смокчуть хмарне вим'я,
міліє сивий небокрай.
Як хочеш, любий, душу вийми,
але журі не віддавай.

Цей листопад, мов битий щебінь,
під чобітками шурхотить.
Згубив пір'їни чорний лебідь
у павутинні самоти.

Та знаю, що у верболозах
за мною стежиш крадькома,
цілунком витираєш сльози,
як туга лезом розтина.

Втішаєш словом в час розпуки,
і смуту розганяєш ти.
Чому ж на березі розлуки
між нами спалені мости?

Немає більше переправи,
щоб відшукати в час біди
на лівім березі чи правім
твої загублені сліди.

07.11.2026р

О, як повільно рухається ніч,
Коли не спиш в очікуванні світла, -
Коли пітьму розсіяти невміч,
А туга в серці, наче терн, розквітла.
Судомить щемом душу самота,
Коли пітьма тримає у полоні, -
Молитвами вже втомлені уста,
Слізьми украй зволожені долоні.
Годинник лічить серця кожен стук
І оживають застарілі болі,
Та вранці світло визволить із мук,
Яких за ніч зібралося доволі.
07.11.26

Нехай в піску ховають очі страуси,
Нехай рожевим їм здається шлях.
Втомився я заповнювати паузи
У недотичних та чужих життях.

Гидую компліментами убогими -
Порожні звуки. Пухне голова.
Я нехтую скляними діалогами,
Викреслюю пластмасові слова.

Не буду більше я слухняним човником
В чиємусь океані ні на мить!
Яким я можу бути співрозмовником,
Коли душа втомилася й мовчить?

Розсипалися мрії на молекули,
Невидимі у келиху вина.
Не хочу більше голосу далекого -
У тиші є цікава таїна.

Коли дощі на мене пишуть кляузу,
Знаходжу я поезію в дощах...
Набридло вже заповнювати паузи
Та бути фоном у чужих життях!