Чи бачив ти скляну людину,
Що порожня наполовину?
Що крокує з обережністю,
Аби не розбитись від нікчемності.

Де бачив ти скляну людину,
Що запитує без упину:
Відкоркована навіщо?
І так достатньо має тріщин.

Почуєш ти скляну людину,
На світ ображену дитину.
По зів’ялих квітах сльози
Розсипались на гострі рози.

Відчуєш ти скляну людину,
У скляних очах — німу провину.
За те, що море в ній бездонне
Перетворили на вино червоне.

Запевниш ти скляну людину:
Світанок прийде темряві на зміну.
І чи то диявола забаганка —
Не бачити світла крізь склянку?

А пам’ятаєш ти скляну людину,
Що спіткнулась і впала в домовину?
Забудуть всіх, а її тим більше.
Час продовжить плин, як і раніше.

Тепер зупинись на хвилину.
Побачиш ти скляну людину…
В собі.


2023

Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.

Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
По-батьківськи дбайливим баритоном.

Тепер - іще один питальний знак...
Поете! Милий друже! Як же так?
О, скільки горя витримають плечі?

За все спасибі, душе золота!
У Небеса злітає доброта,
А на землі зростає порожнеча.

Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років

АКТ 1 (і останній)

ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ПОЕТ: Шмяк!
ФІЛОСОФ: Так твою, растак!
ЖУРНАЛІСТ: Де четвертий?
ПОЕТ: Ну його!
ФІЛОСОФ: У Черкасах скляк!

Лунає марш "Прощаніє славянкі", декорації падають і збивають кокошник з голови Журналіста.

Завіса

Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.

Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжного каменя спалахи сині та жовті,
Мов натякають: " Запізно. Змирись. Не проси!"

Людське життя перетворюється на собаче.
Щастя - без щастя. Мелодія суму - без нот.
Місячний камінь нічого мені не пробачив...
Спалахи ніжні освітлюють мій ешафот.

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

 було нам добре під зірками
 були ідеї під парами
 і вистачало мелодрами
 реально
 весна тендітна пелюстками
 кохав і я тебе оксано
 ми бавились в аероплана
 часами
 емоції налинуть раптом
 і мій натив і твій атрактор
 а в інтернеті голограми
 без тями
 розклад цей тривіальний явно
 валет червовий потім дама
 хрестова
 і шукати марно
 моралі
 

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Так щось важливе загубилось
В пучині часу, у піску,
Залишившись прадавнім бивнем
На втіху лиш єретику.
Як віднайти алмаз в потоці
Буруннних днів, стрімких годин?
Так шашіль сумнівів підточить
Тебе у гуркоті машин.

1 грудня 2025

скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,

долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
зір перетворюють в стилет,

що легко ріже гнійники
дурного смутку у неволі,
коли відчайне губить долі,
з під ніг прибравши рушники!?

скажи! – де б ти не пропадав
у небі з місяця заплатка -
лише як дозвіл тихо плакать,
щоб навіть ті хто не віддав

своє приховане життя
(таємний кокон інтроверта)
не залишалися без світла
і без Wi-Fi (ю) покриття…

Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.

Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спи́ною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
та о́дне о́дного недолюбили.

Не все сказали, слів не вистачало,
у ніжність огортати біль розлуки,
викрешувати золотим кресалом
жаркі лелітки пристрасті й розпуки.

Плекають наші душі сонце в житі,
де ти і я закохані у диво.
Тебе так легко в серці воскресити,
що в смерть твою повірить неможливо.

12.05.2026р.

По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Дрімає шум, -
І безліч дум
Наводить сум
Мені на ум.
Одна із них,
Що звук затих
Між стін оцих
Міцних, старих,
Як вже не раз
Отак він гас,
Спинивши час
На сон для нас...
16.05.26

Я суперзлодій —
Єдиний у своєму роді.
Дивись, як я творю свавілля:

Пиячу до ранку,
І грабую банки.
Моє ім’я — синонім насилля.

Поки серце б’ється,
Роблю, що заманеться.
Як тобі мій девіз?

Хай кров проллється —
Ти в небезпеці,
Тож краще перехрестись.

Негідник, загарбник — я маю рушницю:
Така вже робота — бути бандитом.
Захвачу твоє місто і кожну столицю
І буду керувати світом.

Я суперзлодій —
Сміх та й годі.
Виявилось, що я не єдиний.

Є значно гірші,
І вони нищать
Все, що притаманне людині.

Криза та скрута,
В повітрі отрута,
Яка спричиняє хворобу.

До трендів і брендів
Увага прикута,
Поки ведуть на забій, як худобу.

Я суперзлодій —
Пораюсь в огороді.
Я став законослухняним.

Не хочу золота і срібла,
І мені набридло
Бути злим та поганим.

Гроші від нафти,
За свободу слова — ґрати,
Та всяке полум’я було іскрою.

Легко шкоди завдати,
Та ти маєш знати,
Що народжений бути супергероєм.


2026

Я плутаю тому Моне з Мане,
що плутають Моне з Мане мене.

2026

1.
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно

приспів:
тут бував
тут бував
прадавній ліс
Оооооооооооо
поступово
забуваю...
тут його уже немає...
гмммммм

2.
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам

приспів.

3.
де проходила
межа
де деревам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу

приспів.

4.
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

приспів.

 її знайшли
 всього опісля
 повішаною
 десь на вишні
 недалік
 чому на вишні
 ми не зрозуміли
 я вішався би сам
 на яблуні якби
 для кого всі слова
 лиш літери
 різницю
 тут не поЯсниш
 і не пояснИш
 на яблуні мене
 повішайте
 не вишні
 я вишні
 не люблю
 й вишнівку
 також
 ні
 

 
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
 
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
”І зостатись не можна, і не увійти“
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти виростаєш із пі́тьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.

Телепортуєшся вко́тре
з майбутнього – в давнину
повз час і крізь простір.
Побудеш хвилини зо́ три,
насправді ж, це рік – збагну,
лиш кі́нчаться гості.

Вічна мана́ за маною –
з реальним тісни́й контакт
підтримує нами.
Ти так переймаєшся мною!
А як розірву контракт,
що стане зі снами!?

Дзеркало в дзеркалі знову
наближує нас в одне,
єдино те ж са́ме!
Подай мені хоч би слово,
як милостиню, нудне,
але з небесами!

Ти повертаєш у пі́тьму,
у морок, у тінь з весни
як здогад про марне.
Я знаю тебе як відьму,
як я́сний кінець війни,
як зориво гарне!

16 серпня 2002 р., Богдани́

Ці дні і ночі, зорі, море.
Кружляли душу в танці мрій.
Любов і щастя, світла доле
Мені розкрили образ свій.
Лише в ці дні я зрозуміла,
Відчула серцем щастя світ.
Я відродилася, зраділа.
Зростила крила. Був політ.
Землі ногами ледь торкалась.
І розуміла, що лечу!
І в очі щастя я вдивлялась.
І шепотіла: «Я тремчу».
Я вперше дивно так тремтіла.
Єднання неба, почуттів.
Це був екстаз не тільки тіла.
Це був екстаз таємних мрій!
Себе раніш лише питала:
«А щастя є? Чи то міраж?»
Постійно думала, шукала…
Та тільки бачила вітраж…
І от дива! Вітраж відкрився!
А там… любов, інтим, краса!
Навколо всесвіт мій змінився!
Той день ніколи не згаса…
Вночі і вдень щось відбувалось
Тривало диво це сім днів…
Було, було… та відчувалось…
Прибій завмер і відбринів…
Вітраж закрився… все скінчилось.
Та тільки спогад душу рве…
Тоді я справді відродилась…
Уламки скла… життя нове…

Я - природа! Гармония света и тени!
Колыханье сознания, роза ветров.
Я – дыхание ветра, и нежность сирени
Беззащитность и хрупкость прекрасных цветов.
Я сияние солнца, и лучики счастья
Нежный шепот листвы и журчание рек.
Я умею, как ветер безудержно мчаться
И могу все разрушить, замедлив свой бег.
Я могу сотрясаться от горя и страха
И могу ураганом сносить все вокруг.
Я могу изменяться от света до мрака
Издавать очень тихий, но горестный звук.
Я могу умирать, засыпать, как природа
И опять оживать, солнцем жизнь осветив
А бывает такая в душе непогода,
Что неясно, как дышишь, не веришь, что, жив.
И дожди страшным ливнем по жизни гуляют
Ну, а молния блещет, убить норовит
И холодные дни сердца ритм замедляют
И бессильное тело от ветра дрожит.
Я умею смеяться, ласкать, будто ветви
Размножаться, расти, как деревья растут.
Я – она, я и – он, я - наивные дети.
Я – сады, что весной в наших душах цветут.
Я – природа. Бываю великой и слабой.
Я сливаюсь с природой, природой живу!
Да, бываю я сильной, бываю усталой.
Но природа дает неземную красу!
Лишь природа, природность людей украшает
Совершенство в гармонии Божьей живет!
Все понятно всегда, и ничто не мешает!
Кто себя распознал, тот с пути не сойдет!

Я жизнь не люблю! Нет! Люблю! Лишь искусство
Люблю, что в величии Божьей красы,
Собой заполняет больные часы.
А всюду удушливо, пусто!
Боюсь этой жизни, и прячусь в своей.
Искусство – то светоч вселенной!
Но свет поглощает воронка людей
Нетленка становится тленной!
Мир движется резко, стремительно вниз,
А гений возносится к звездам!
Какой – то изломанный, черный эскиз
И горе. Хоть путь держим к грезам.
Общины и общество, правда во лжи
И правила вовсе без правил.
И гении в мире совсем не нужны
И умного глупый ославил.
Законы прописаны, есть и тюрьма,
Но всюду господствует хаос.
И гения мучит кромешная тьма,
Глаза закрывает усталость.
Казнят гениальных легко: там и тут,
Увы без суда, объяснений.
И гении в страхе, экстриме живут,
Боятся общественных мнений!
Откуда и как? Где, в какой стороне
Найдется для гения ложе?
Ведь гений сгорает от зла на земле
И социум гения гложет!
Огонь, ветер, смерчи, земля и вода
Живут в гениальном сознаньи.
Живут уживаясь. А люди – беда.
Бывают страшнее пираньи!
Кто вправо, кто влево, кто вдоль, поперек.
Дороги, ухабы, подножки.
И гений бывает, как жалкий зверек,
И кушает черствые крошки.
Великий, прекрасный, и жалкий, больной.
Как выжить, не стать убиенным?
Свою голограмму как сделать земной
Навеки остаться нетленным?

Гений
Это взлет и падения, сила всесильная!
Это слабость и горе, любовь непосильная!
Это сверх концентрация, сверх отключение.
Часто тормоз, прострация, боль, озарение!
Это горе и радости в сверх напряжении!
Каждый час и минута в секундном движении.
Возгорается воздух, дыханье срывается,
Жизнь уходит из тела и вновь зарождается!
Это слезы горячие, капают холодом!
И ожоги как раны. Нашествие оводов!
И желание вырваться с тела несчастного,
Вырывается криком, твореньем прекрасного!
Это чудо творения, миг разрушения,
Все подвластно талантищу. Порабощение.
Напряжение воли, всех чувств, восприятия,
Воспаление горя, себя не понятия!
Это сгусток, сплетение нервов в утробе
Пребывание в жизни. Сознание в Боге!
Жизнь и смерть воедино сливаются в теле,
Звуки ада и рая звучат в менестреле.
Вдохновение рвется, и рвет все границы.
То полет, но бывает он в стенах больницы.
Иль в темнице лучи озаряют наш разум,
Иль поток ослепляет подобный экстазу.
Нет предела, конца и начала, нет рамок!
Рамки жизни пугают и рушат наш замок!
Крик из магмы души вырывается стоном
И звенит во вселенной Божественным звоном!
Гениальность – энергия нашей вселенной.
Измерения, вспышки для жизни нетленной.
Только гений всю жизнь тлеет в горе сознаний
Разрушения, боль для венца созиданий!

Я – птица Феникс! Путь мой – возрожденье!
Иду по жизни только к свету и добру!
Палило зло меня, но свет давал спасенье,
И воскресала я с восходом поутру!
И новый мир сиял, и новые планеты!
И горизонты открывал души полет.
И узнавала я любовь, аплодисменты
Но кто – то пресекал мой легкий взлет.
И снова жёг огонь, стонало тело!
Устала я гореть живьем в огне!
Возможно я летаю неумело,
А может этот мир привык к войне?
Откуда столько зла? Зачем здесь пытки?
За, что любовь, добро казнит палач?
Неясно, где теряются улыбки
Зачем из преисподней слышен плач?
Но Феникс светом мир наш очищает,
Всегда гармонизирует любовь.
И снова, снова крылья расправляет,
Хотя проходит пытки вновь, и вновь.
Земля умеет плакать. Эти стоны
Пугают иногда живых людей.
Бывает, злобно каркают вороны,
Кружатся над добычею своей.
Но Феникс лишь поет, и он бессмертен!
Он прорастает золотом везде
Весна, и легкий, теплый, добрый ветер
Ласкает наши жизни на земле.
Я – Феникс! Возрождаюсь я из пепла.
Бывает, в глубине земли горю.
Но солнца луч! Краса дневного света
Даруют жизнь, шепнув: «Люблю! Люблю!»
«Люблю! Люблю!» - несу я эстафету!
Любовь во всем, ко всем и ко всему!
Любовь – есть жизнь! Любовь спасет планету
И оживит! Любовь разрушит тьму!

Усе зруйновано. Життя колишнє
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.

Будинки зносять і асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
Прологом до історії землі.

Якщо личини знову поміняти,
Куди подінеться прадавня суть?
На площу йдуть кати і супостати,
А жебраки минуле стережуть.

Переворот у мізках і у душах.
Здригаються основи до глибин.
Лиш невідступний смог підступно душить,
Торкаючись будинків і торбин.

30 листопада 2025

Від заздрості, образи й туги
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".

Колись ти був красивий, синьоокий,
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
і кілька стертих гривень за проїзд.
Тополь пожовклих листопадні сквери
вп'ялися в небосхил колючим нервом,
зганяють в клуні кучерявих кіз.
Ти все зробив можливе й неможливе:
вітри стьобали і липневі зливи,
карабкався, як міг, на Еверест.
До неба йшов тернистими шляхами,
чіплявся за життя тремке зубами,
із вітряками бився вперехре́ст.
Думки сягають обрію. Ось, бачиш,
як серце за тобою гірко плаче
тим босоногим хлопчиком, але
важкі суглоби роз'їдає втома,
а Бог чекає на порозі дому —
лиш хто не народився — не помре.

14.05.2026р.

Снопи вже зв’язані, вже Дао
Веде отару в бій як Пан!
Блищить на сонці хітозан
Між хмарочосами Більбао.
Посеред хащі із цикут
Лежить в задумі тихій Овен:
Нащо нам в Англії якут-
Коли з Германії Бетховен?..

Хто ж знає де блукає Дзен!?
Хто скаже, що цікавить пресу?-
Коли між хвилями прогресу
В падучій б’ється Карфаген…

Джерельце струменить із-під землі,
Переростає в річечку маленьку,
Яка несе води чисті свої
В ріку широку, що тече далеко

До моря синього, яке не має дна,
Там, де шторми та величезні хвилі.
Ріки та моря чи мали б силу,
Якби не сотні тих джерел. Хто зна?

2015 р.

Щоб не стояти на колінах,
Не маючи ознак вини, -
Моя прекрасна Україна
Страждає нині від війни.
Куди не йду, де лиш не стану,
Я чітко бачу одне й теж:
Рубці од вибухів і рани
Від сильних опіків пожеж.
А ще тихцем завжди і всюди
Земля до мене промовля:
Коли мене звільняти будеш
Від орд безчесного кремля?
Бо, тільки стихне січ кривава
І вовчі зграї утечуть, -
Я заквітую так яскраво,
Як ще ніде ніхто, мабуть.
15.05.26

Джені,
Ти — сяйво зірки,
Де вчені
Винайшли ліки
Від падіння.

Джені,
Вдихаю твоє ім’я
В легені,
Містичне полум’я
Перетворює на каміння.

Джені,
Невідривно від процесу
Автори натхненні
Крутять колеса
Галактик з пітьми!

Джені,
І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

Джені,
Божевілля ззовні:
І ми — полонені,
І ми всі в полоні,
В очікуванні страти.

Джені,
У залі чутно овації,
Та на сцені —
Самі декорації.
Невже нема кому грати?

Джені,
Зазирнемо за межі,
Тож даремні
Вавилонської вежі
Впливи на нас.

Джені,
Знаки незбагненні —
Розшифровані.
В них натяки,
Що все гаразд.

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми...


2024