осінь що у неквапному свому процесі
 між сецесією і каскадом процесій
 прибирає за літом
 мотлох його коштовний
 і не проти яких фотосесій
 все це звісне поетам
 до їхньої честі
 вечори розмальовані крайоном
 богемним
 на районі де все невесело мовби
 бог із ним цим районом дрімотним
 у порожнечі й самотності десь
 перетнемося
 не переймаючись
 безпечно
 при певному сенсі
 осінню що у неквапному далі процесі
 поміж мисливцями
 що поспішають на пристрасні
 лови свої коштовні
 приречені
 

Ну, а це що за дивак?
Упізнати його як?

У брунатному вбранні
ще й подібний до свині.

Хвостик — скручений гачок.
Має бути й «п’ятачок».

Придивляюся: та ні —
голова не як в свині.

Тоді що ж це за один?
Родом з гір він чи з долин?

Біографія яка
у товстого дивака?

Чи насінням висівався,
чи у світ з розсади п’явся?

Як із сонечком дружив?
І яку водичку пив?

Слухав музику чи ні,
чи сподобались пісні,

що бджола йому співала,
чи нудився від вокалу?..

«Не впізнали жовтяка,
на насіння огірка?» —

обізвалася сусідка,
щойно вийшовши з повітки.

О-он чому так забарився,
Ледь Хро-хроком не зробився!

2016

Спокійне кохання у зрілому віці
Тече, як ріка повноводна і тиха,
Без вибухів і катаклізмів сторіччя,
Ховаючи у позапросторі лихо.

Спокійне кохання прийнятне людині
Таке, як є. Не потрібні прикраси.
Пливуть, як човни, тихоплинні години
І тонуть у плесі, далекі від маси.

Та раптом на рифи любов наштовхнеться,
І човен здригнеться, покинувши розум.
Постануть, як сіті, натягнені нерви
На сцені, де правлять безглуздя і розмах.

27 березня 2026

***
Було - хизувався, що дока життя.
було - ображався на себе, нікчему.
До хмар підіймали удач почуття,
поразки неждані вертали на землю.

Було - немов янгол свій захист забрав,
утомлені крила сховав за спиною.
І я на коліна покірно вставав,
молив, щоб пробачив, не нехтував мною.

Було – як монах я, із себе гнав чорта.
І каявся щиро і знову грішив.
А мрії штовхали із зони комфорту,
у прозі буденній шукати вірші.

Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі, -
Я збирався йти без тебе
Навстріч збудженій зимі.
Та лише подався з хати,
Як спинився за дверми,
Бо почав тепло втрачати
Задалеко до зими.
Ключ обтяжував кишеню,
Очі зиркали кругом, -
Ти всміхалася до мене
І світилася теплом.
Не протримався без тебе
І годину гонор мій, -
Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі...
17.10.26

 на правах інтермедії
 побути поетом
 побути красивою осінню
 побути жовтнем
 курити якусь целюлозу
 майже тирсу якусь
 але ж
 перечитуючи епістолярії
 поетичні поезійні
 про осінні
 чуття зволожені
 зі сивиною у міксі
 громадити стоси книжок
 поезійних
 древніх і всяких іще
 дарованих і підписаних
 непідписаних і недарованих
 але теж дорогих серцю
 сезон бо
 що із того що слова
 заяложені
 рими брутально нестерпні
 що з того що усі ми тут
 перехожі
 нізвідки й нікуди
 що із того
 

 
чи ти прокидався із чуттями
щось помінялося явно
розірвано циклічне часосприйняття
 
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
 
не крапає сльоза, хай забринить
пам’яті друзів, що на цвинтарі
усе нестерпно у пригніченості цій
 
і демонічний безлад ухопив тебе
і демонічний безлад ухопив тебе
 
як би дізнатися явно
а це кохання, чи не самозамилування
 
гай, гай, стривай бо
якось прокинешся й дізнаєш
поруч у ліжку вона отут
усе руйнує усміх, о на кутикові уст
 
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
 
цей демонічний безлад . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

***

Прилинула хмаринка, а звідкіля — хто зна?..
На обширі безкрайнім самісінька-одна.

Купалася в блакиті, у сяйві золотім
над втомленим од сонця, над квітником моїм.

А вітерець лукавий уздрів її одну,
тихцем узяв на крила, поніс у далину.

Зіщулилися квіти, прив’яли полини —
ой, вітре, вітре, вітре хмаринку поверни!

Нам затінок жаданий, нам тінь, немов життя.
А вітер не зважає — схмелів до забуття,

несе хмаринку далі, подалі за поля,
щось промовляє, звабник, не розбереш здаля.

2014, вересень

Малює осінь філігранно:
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.

Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
В бездонній неба диво-арці.

Вдивляється, смакує каву,
Нанизує прикраси справно.
У вечір - золотом стікає...
...Малює осінь філігранно.

Тихо жоржиною
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.

Сонячних зайчиків
ласкаво тобі нашепчу.
Крилець метеликів
на очі твої покладу.
Подарую свого
серця стук.
Ранок народиться
без розлук.

Ранок народиться —
казкою квітки жоржини.
Ранок народиться —
сонцем на крильцях ожилих.

І
Життя запрошує до школи
не перший раз у перший клас
і поки ходимо по колу
з минулого в майбутній час
останній дзвоник із ніколи
ночами доганяє нас.

ІІ
Минули ігри за свободу
у волелюбного народу,
та чуємо нові пісні
удома і на чужині
про націю до біса горду
під стягами пролетарів
та під орудою братів.
Занадто мало нас навчали
на Соловках і Колимі,
що дехто й досі у пітьмі
у дні ворожої навали...
за плесами забудь-ріки
сміється Мойра крізь віки,
а із кутка поет Шевченко
та Українка зі стіни
гадають, де й чиї сини
такі пусті і недалекі
покликали чуму війни
і не почули небезпеку.

ІІІ
Немає панацеї від
неочевидної дилеми,
одні готуються в аїд,
а інші прагнуть до едему
або на вильоти без крил...
...................................................
у небі вишколу світил
не вимикаються Стожари
та у юдолі їм до пари
щось інше і з останніх сил
віщують бувші кочегари
і... копачі своїх могил.

10/26

Намагався заснути, та тільки дарма.
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.

Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо рябе
Випікає страждання в нежданому серпні.

Намагався заснути, пірнув у Аїд,
У кипіння сторіч і у вічну покуту,
Де безжальний божок на арені стоїть.
І тобі залишається випить цикуту.

В ній навіки забудеш земні тягарі
І полинеш у простір печальний і вільний.
Не всміхаються більше величні гаї.
Лиш чекає на варті невтолена вірність.

27 березня 2026

Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.

Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати.

Стоять безлюднi береги.
Можливо трохи почекати,
Бо буде сонце зiгрiвати?
Помилують усiх Боги.
Осiннiй холод навкруги.

Дощ бавився із вітром цілу ніч,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.

Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
Як сад квітучий пам'ятає й досі.

Між яблунями, змоклими за дня,
Що мітлами похмурими темніли
За мокрим склом, де вітер сум ганяв,
Пило великі краплі листя пріле.

А тьмяним білооким ліхтарем
Цідився скупо промінь у безсиллі.
Безсонність осідала тягарем,
І падали метелики безкрилі.

Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Заморочений думками
Про ілюзію, обман, -
Я іду на дно, мов камінь,
Помираючи від ран.
Тільки раптом промінь світла
Пробиває темну вись
І надія беззавітна
Шепотить мені: "Борись..."
Проганяю далі тугу,
Знову чую серця стук, -
І вертає сила духу,
Замість всіх душевних мук.
Опівнічна прохолода
Рани болісні зціля, -
Під сріблястим небозводом
Оживаю звично я.
16.10.26