Кривавим почерком накреслені
Шляхи проходження ракет,
Та знов лише слова улесливі
Про помочі новий пакет.
Постійно рішення вовтузячи,
Смертей продовжуєте час, -
Ви хочте нам здаватись друзями,
Здійнявши хвилі втішних фраз.
Але іще ніхто балістику
Словами в небі не збивав, -
Тож не розводьте казуїстики,
Щоб не було для скарг підстав.
07.07.26

Значніше старший найдавніших зíрок хащів
Ковзáючи крилами поміж сущим та не сущим,
Розкривши втаємничені повіки,
летить на Землю яйцекладний,
небачено величний темний ящір.
Залиш надії,
кожен живородний!

2026

Я вмикаю інтонацію
Зачаровано-піднесену.
А душа - в реанімації
Білим кольором закреслена.

Ані ноти суму в голосі,
Кожний звук - залізна палиця.
А душа тихенько молиться
І до стелі піднімається.

А душа жила за ґратами,
Без надії та претензії.
Скільки ролей ще я гратиму
На свою акторську пенсію?

Підлаштую інтонацію
Та сховаю сльози тихо я,
Бо душа в реанімації
Вже не стогне. І не дихає.

 
Є
 
Гов, агов, агов, агов
Торкнися, бейбі
Чи не видиш, не страхаюсь я?
О що ти їй наобіцяв?
І що вона тобі сказала?
О що ти їй наобіцяв?
 
Тебе я любитиму
Поки небо із дощем
Тебе я любитиму
Поки не впадуть зірки
Тобі й мені
 
Гов, агов, агов, агов
Торкнися, бейбі
Чи не видиш, не страхаюсь я?
О що ти їй наобіцяв?
І що вона тобі сказала?
О що ти їй наобіцяв?
 
Тебе я любитиму
Поки небо із дощем
Тебе я любитиму
Поки не впадуть зірки
Тобі й мені
 
Тебе я любитиму
Поки небо із дощем
Тебе я любитиму
Поки не впадуть зірки
Тобі й мені
 
Сильніше за бруд
 
 
 
 
 
 
 
 

Усміхалась
надривалась
сумувала
не сварила
налітатись
не спішила
відлітала
відлітала
відлітала

душа

2024

Така застиглість і драглистість.
Ми грузнемо у цих лісах,
Там, де промчався юний лицар
У лабіринтах, наче птах.
Попереду важка гонитва,
Нудна, протяжна суєта.
Попереду запекла битва,
Аж квітне стогін у вустах.
Попереду у чистім полі
Зустріну вершника біди,
Який рушатиме з неволі
І кане в безвість назавжди.
За ним же легіон численний
Ітиме в латах, при списах.
І страх горітиме черлений,
Як прапори у небесах.

13 січня 2026

Як же її звали, діву Бондарівну?
Ту, що честь тримала цілої Вкраїни.
Ту, що, мов царівна, у колі дівочім
Можновладцю кинула в безсоромні очі:
“Ой не згоден пан Каньовський мене цілувати,
Тільки згоден пан Каньовський мене розбувати!
Ой волю ж я,пан Каньовський, в сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі на цім світі жити! “
А чи ж знала Бондарівна, що в шляхтича-ката
За відмову від покори готова й розплата?
Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці
Та й вистрілив Бондарівні в гордії зіниці.
Прицілився пан Каньовський і вже спересердя
Влучив кралі Бондарівні в самісіньке серце.
...Ударила Україна в усі дзвони тужно,-
Захлинеться в своїй крові шляхта осоружна.

Рятує слово доки ллється-
Вбиває розум доки ллє,
Та то не правда–лиш здається!
А Всесвіт пнеться у своє!

Шовковий ворс пливи над градом,
Серед ампірного рев’ю,
Камінний отвір будь кошлатим,
Схиляй вербу до вівтарю.

Чарує дощик східців зграя,
Чарує зграю мокрий сніг,
Стожари неба серце крають,
Шумить з конопель оберіг.

Жупан надії стільниковий,
Гарячих змістів м’ятний схлип,
Шукай у митях нетипове
Як теплу темінь чайний гриб…

 гаразд
 усе
 простіш мабуть
 питво та їжа
 писанина
 а потім час іще у путь
 де нас дива чекають
 вірно
 відомі та безвісні мислі
 дивацькі повороти тем
 бо час іти і ми ідем
 стрічаючи свічада різні
 вітаючи братів сестер
 у свому розмаїтті рівних
 харизматичних і дозвільних
 і щастя осягає щем
 і все надміру тут тепер
 і все в усім безмежність
 світла
 оце розпочалося літо
 мангали соковитий дим
 і той
 невимушений чин
 що руни ритуали древні
 без треби
 обійми мене
 плече відчувши на плечі
 неквапно лагідно
 натхненно
 

В лабіринтах дрімучих вітрів заблукати…
та маритись марно у радощах невагомих.

2026

Фантик зворотнього,згорнутий примхою часу,
Вовчого сліду рясніє горохом в поснуле,
Кожної миті, щоразу зриваючи саван,
Шепіт хтонічний рятує забуте минуле.

Вийди на шлях не засмученим в хутрі із фугу
В напівчоботях, що вказують шлях до останку,
Не віднімай від грудей гостру косу - півзігнуту руку-
Міцно тримай доленосне в пітьмі за горлянку.

Майже побічно, солодший за дотик до вуха
Хвостика котика, в сяйві крихких діамантів,
Рухайся повз аби личити запиту духу,
Лихо лякаючи врешті під блиск транспарантів…

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Зібралися діди якось в Клима біля двору.
Вже сонечко понад лісом було на ту пору.
Ще сутінки не настали та вже йшло до того.
Череда понад дворами стоптала дорогу.
Несла молоко із паші, пастух йшов позаду.
Хоч втомлений та з дідами привітався радо.
А у них якраз про відьом тривала розмова.
Тема, мабуть для дідів тих далеко не нова.
Хтось у відьом отих вірив, хтось тільки плювався,
Бо із відьмами ніколи в житті не стрічався.
Клим ні з ким не сперечався, тільки мовчки слухав.
Та не витримав і каже до зневір тих сухо:
- Для вам відьми, бачу, наче інопланетяни.
«Не буває! То все брехні!» - кожен із вас тягне.
А я бачив, хоч маленьким був ще на ту пору
Так, як звідси до отого сусідського двору.
Кажете, що не буває – бо ж ви не стрічали.
А стрічали, то уваги, мабуть не звертали.
А я – малий, як побачив, досі пам‘ятаю.
В існування відьм я вірю, бо напевно знаю!
- Розкажи, - діди насіли, - теж хочем почути.
- Розказати? – Клим питає, - так тому і бути.
Відьми взагалі бувають вроджені й навче́ні.
А від того – роблять шкоду вони людям чи ні.
Вроджена ніколи шкоди не зробить другому.
Не візьме чуже і свого не віддасть нікому.
Може хворь полікувати та біду відвести,
Пристріт зняти чи то хмари дощові принести.
А навчена – то зла відьма, вона робить шкоду:
Змій напустить чи зурочить когось при нагоді,
Молоко спинити може, корову здоїти
Так, що й краплі господарці потім не лишити.
Як не зробить комусь шкоди – то ходить, як хвора…
Отож, було то все то в далеку тепер уже пору.
Я малий ще був, надвечір додому прибився
(Пас гусей та біля річки з друзями возився).
А в сусідки прямо горе – череду пригнали
Та чомусь її корова молока не дала.
Вим‘я повне аж розперло і корова мука.
Видно, що ото для неї неймовірні муки.
Молоко ж не відпускає, хоч сусідка б‘ється,
Давить дійки та і краплі в дійницю не ллється.
Жінка в сльози. Моя мати до неї помчала.
- Біжи бігом до Микити! – сусідці сказала.
Той Микита край села жив і на всьому знався.
Хто би у біду потрапив – до нього звертався.
Людям він худобу порав, трави знав і хворі.
Був ветеринар і лікар один на ту пору.
Хоча ніде не учився, але вмів багато.
Відьмак вроджений, напевно, міг би я сказати.
Прийшов скоро той Микита, корову оглянув.
Бачить, що корові бідній уже геть погано.
Пита проте у сусідки: - Хтось у двір заходив?
- Та Варвара Копильчиха вже перед заходом.
Тільки-но прийшла корова. – Усе зрозуміло,
То вона твоїй корові шкоду і зробила.
До корови повернувся, став їй щось робити.
Заспокоїлась корова, перестала вити.
Тож сусідка бігом сіла та її здоїла.
Зійшлись люди серед двору та загомоніли.
- То Варвара усе робить! – їм Микита каже.
- Вона відьма! – загули всі, - От ми їй покажем!
- А ви її упіймайте! – Микита сміється, -
Вона ж відьма, в руки просто отак не дається.
Перетвориться в собаку чи в кота – не знаю.
Хто подума, що то відьма? Хто її впіймає?
- Та не може того бути, щоб з жінки собака.
Та не зробить із людини то сила ніяка?!
Не став з ними сперечатись у дворі Микита.
Сказав: - Добре. Доведу вам. Треба потерпіти.
Кілька днів минуло з того, як сусідка шепче:
- Приказав усім Микита зібратись надвечір
До Варвари під засіку, щоб вона не знала.
Заховались та в щілини мовчки зазирали.
Щоб ні слова та ні звуку. Заледве стемніло,
Всі сусіди під стіною засіки сиділи.
Я за мамою подався, що й вона не знала.
Якби не вестися тихо, то, може б прогнала.
А так мовчки насварилась. Сидимо, чекаєм.
Чого саме, того, звісно нічого не знаєм.
І Микита поміж нами, прихопив десь люшню.
Мабуть, зайшов по дорозі до кума в конюшню.
Тож чекали й дочекались. З‘явилась Варвара.
Зайшла, двері причинила, в руках ножів пара.
Озирнулась. Що ми бачим, то, мабуть не знала.
У підлогу дерев’яну ножі повстромляла.
Прокотилася між ними…і очам не вірю,
Була така собі жінка, а зробилась звіром.
Пес рудий зробився з неї, стоїть, позирає.
Коли саме тут Микита двері відчиняє.
Тою люшнею узявся він собаку бити
Смертним боєм. А їй лише скавчати та вити.
Метається по засіці та до дверей пхає.
А Микита її лупить і не пропускає.
Вже побив її до того, що вона й упала.
Важко дихала й тихенько про себе скавчала.
Тоді лиш Микита кинув ту собаку бити
Та й пішов. А ми зостались за нею слідити.
Довгий час вона лежала, приходила в тяму.
Потім ледве піднялася та й до дверей прямо.
Походила двором трохи, в засіку вернулась,
Між ножами прокотилась й в жінку обернулась.
Шкандибаючи, заледве у хату попхала.
Тоді уже ми по хатах розходитись стали.
Хтось з сусідів до Варвари став стукать, одначе
Та не вийшла, ніхто її в той вечір не бачив.
А вже вранці завітали – то страшно глядіти:
Вся в синцях, кривавих ранах, геть уся побита.
Вона, кажуть, ледве ноги там пересувала.
Та науку, видно добре ту запам‘ятала.
Ще до речі, як Микита став ту відьму бити,
Хтось з сусідів був зібрався в засіку забігти,
Щоби відьму врятувати. Хто ж там його знає:
Може насмерть оту відьму Микита вбиває.
Та Микита велів зразу, щоб ніхто не пхався
І ножа, не дай то Боже, ніхто не торкався.
Бо, як вирвати ножа, то (хоч відьма й погана),
Вона жінкою з собаки ніколи не стане.
Тож провчив Микита відьму. Вона тиха стала.
Але й люди вже ніколи її на чіпали
І не лаялися з нею, бо зурочить, клята
І не будеш знати, звідки на лихо чекати.

Якщо би акварелевим потьоком
зненацька розтеклася згіркла Ява:
і той пречистий надим першокроку,
і тягла довгота земного сплаву,
доріг - зміїсті кубла та роптіння,
пробіли днів, ночей печерна пустка,
життя і врожаїв осінні стини,
луна свічад, іконні лики тусклі...
Чи залишились хоч би спроби ревні
між тих потьоків розчитати задум,
що світ оцей надсадний - недаремний,
що є у ньому незглибима вартість.

Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

перекинувся ранок росою
розсипає цвіт
в льоті кінь
із-за лісу протяжне
виття…

2026

У 22 він став чемпіоном Європи з баскетболу!
Здавалося, для високого симпатичного блондина відкриваються чудові перспективи…

Після завершення спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника… Але у розквіті сил одержав важку травму хребта, пов‘язану з ушкодженням спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя. Як нерідко буває у таких страшних випадках, багато хто тоді відвернувся від нього. Проте він все витримав. Був тривалий бій із недугою і, нарешті, перемога над нею!

Згодом на підставі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більше ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.

…Вже понад десять років Миколи Йосиповича немає серед нас. Але залишився його образ - світлої й напрочуд вольової людини. Центрового з піднебесся…

Не думайте, що всіма забутий,
передчасно не кличте лікаря…
Той не буде до ліжка прикутий,
хто літати покликаний.

Так, не буде до ліжка прикутий
попри будь-яку люту скруту…
На гамлетівське «бути - не бути?»
відповідає: «Бути!».

2026 рік

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона ж не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Понесло колесó крізь лісок, через осінь;
загубилось у нетрях похмурих сосен.

січень 2012