На борню ти мене проводжала,
над країною грози гули.
Ти мене проводжала,
на бій споряджала,
та очі сухими були.

Де кіннота тілами крокує,
де вже землю збагрянила кров,
хай мене там рятує,
боронить, лікує
твоя материнська любов!

2025

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
московському царю і звіру.

Чому московці звуться «руські»? –
Колись було Русі корились
(хоч мали й бога, «матір кузькі»,
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними,
де «матір» є російським матом,
як хан-пахан з кацапа зніме
штани, щоб не пропив їх раптом,
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.
Отим конем під Чингіз Ханом**
орда весь схід пройшла по вітру,
і сіла нам на шию паном,
тоді сусідом-московітом,
якій і досі крові хоче
в війні не тільки з українцем,
в Європу теж конем заскоче,
де крові жирної по вінця…

Ні, не погана руська мова,
погані ті, що звуться «руські»,
у світі думка ця не нова:
в так званих руських мізки вузькі.
То ж белькіт ката хан-пахана
про «руськомовних» є дурнею.
Люба із мов йому погана,
і руськомовні люди з нею.

Післяслово

Ми в розвитку – багатомовні,
і навіть руська мова – плідна,
якщо в середині і зовні
нам українська буде рідна.
Вже час згадати, як нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».
** «1223 рік. 31 травня, п’ятниця.
Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець,
біля Маріуполя тече в Азовське море)
почався бій з татарами»,
тобто з татаро-монгольським військом,
очолюваним Чингіз Ханом Темуджіном.
На той час в Україні-Русі розбрат.
Не допоміг і з’їзд у Києві найвпливовіших князів.
Проти навали постали переважно
війська київського князя Мстислава Романовича.
На полі бою полягло 10 тисяч
самих тільки київських воїнів.
Чингіз Хан переміг ціною 100 тисяч
вбитих своїх воїнів, в тому числі
і ціною вбитого старшого сина Тосхуса.
Зляканий відвагою русичів,
повернув військо на схід до Бухари.

В лапках: Лев Силенко «Мага Віра».

Листопад 2025 рік

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

 
За рогом тут кіношку
Про Бетмена крутили
Як він літає по небесах –
Чому і я не міг би сам?
 
Придбавши пару крил
Стіною вліз нагору
Майже стрибав у повітря
А якийсь перехожий голосить:
 
Каже “Ей хвилинку!
Імовірно є небезпека
Що гадаєш собі, ти
Ангел або лелека?”
 
Помисливши хвилинку
“Чи не має слушність він?”
Адже пірсинги над оком
Видають мій юний вік
 
І мов тирса у цих кедах
Чи я що для нього значу –
Але це не веде ні до чого
Тому казав якнайобачніше
 
“Хоча ви напевно
Збагнете згодом усе оте
У разі не хихотіть
Бо всю гру запорете!”
 
Тим часом збіглася юрма
Глядачі хай би їм грець
І в запалі моменту
Мислив я, всьому кінець
 
Мені здалося, слушна мить
Я зважився на спів
І в запалі моменту
Усякий пісню підхопив
 
Я не міг знайти виходу із цього безладу
Тоді вітерець
Вирвався з-за дерев
І в небо зняв мене
Ось воно!
 
Так подолавши милю
Можливо навіть шість
Думав, запросто дістануся
До Золотих Воріт
 
Як оце недбала птаха
Ізнічев’я узялася
Зачепила мої крила
І літання обірвалося
 
Упав долу вниз головою
Зі швидкістю понадзвуковою я
Костей не поламавши
Хіба штани порвалися
 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
 
Поневіряючись ген і ген і ген і ген ей –
До Золотих Воріт
 
 
 
 
 
 
 
 

На її повіках чорна сажа,
губи й здалеку вульгарні, Васю.
До тієї «самки», як ти кажеш,
жоден кілька років не торкався.
Кривить рот від сорому — дитина
не померла в ній іще донині.
Та хіба нещасна в тому винна,
що в її очах тумани сині?
У волоссі павутинка сива,
не зафарбувалася гранатом.
Як не дивно, пані некрасиву
нещодавно чорт лихий посватав.
Бо любов сприймає наче жертву,
віддається серцем людям й досі.
Під парканом ні жива, ні мертва,
від печалі пропадає — Осінь...

17.11.2025р.

Над прірвою я́ балансую, а ти
все радиш триматись міцніше
за тишу осінню, ціпок самоти,
ліричну мелодію ві́рша.

Та я неспроможна чіплятись за спів,
бо краще - за небо рахманне;
за лагідну ніжність мали́нових слів
і за почуття полум'яне.

Немає пігулки від болісних мук:
скорботи, жури ностальгії.
Та на веселко́вім місточку розлук
завершиться драматургія.

По райдузі світлій піду навпростець
до Божого раю востаннє,
аби не згоріла душа нанівець
у ватрі хмільного кохання.

18.11.2025р

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

***
А ми теляті довіряли мало,
та вірили, – воно кудись веде...
але охляле
язиком злизало,
а (д)ефективне невідомо де.

***
А вибір означає за і проти
причини агресивної війни –
корисні ідіоти
і сексоти,
вовки й овечки, бевзі й барани.

***
А клички мафіозі несучасні...
не вистачає чорного кота,
та людям ясно,
що «картина» маслом –
це є портрет зеленого шута.

***
А поріділі неуки-відсотки
побачили, що їм дає кумир:
з одного боку
батога й оброки,
а з іншого дорогу у ясир.

***
А діючі стратеги ще нові,
але старої тактики, по ходу,
гадають на крові
і б’ють по голові
лінивого на візії народу.

***
А ЄеС – це вила по воді,
поки у Європі діє вето.
Скажемо тоді
adieu біді,
як у НАТО виб’ємо ракети.

Пряник
А Нобель майже премію присвоїв
борцю за мир із легкої руки
любителів херні і параної,
але буває інде навпаки,
коли герої
не діди-ковбої,
а на «нулі» бійці і вояки.

11/25

А за вікном, а за вікном
Холодний вітер із дощем.
Забрали журавлі тепло,
У серці залишили щем.

Журавлики ви, журавлі,
Нехай же буде шлях легким
І ви до рідної землі
Всі повертайтесь навесні.

Падає листя у траву,
Як вишиваний килимок.
Осене, забери журбу,
Позбав мене сумних думок.

А краще сонечком потіш,
Під ноги золото стели,
Душу мою зігрій хутчіш,
У ній ти радість посели.

2018 р.

Не в своїй, не в Палестині,
був Ґоле́м* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні,
хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу".
Час покаже, мо й пробачу.

* Голе́м або Ґоле́м (івр. גּוֹלֶם: /ґоле́м/) — персонаж єврейської міфології, легендарна людиноподібна істота, штучно створена із неживої матерії (зазвичай глини) рабинами-кабалістами у Празі. Глиняна статуя буцімто оживала під дією вкладеного ґолему до рота паперу (пергаменту) з написаними дорученнями, для їх виконання.

19.11.2025р. UA