Намалюй, мені світанок без вогню,
Без ракет, що смерть несуть із неба,
Хай не буде болю і жалю,
Більшого я не прошу, не треба!

Хай дитячий сміх лунає крізь війну,
Тільки він є - ключ до порятунку.
Світло, вже загублене давно,
Буде маяком цього дарунку!

Ми раніше вірили в життя,
Що вирує в кожнім тихім слові,
Але не пізнали каяття,
Від катА, що так погряз у крові!

Нам завжди казали споконвік,
Що брати ми, що ми завжди поруч,
Та чи є, розумний чоловік,
Щоб розвІнчав цю облудну повість?

Ми всі різні, всі не ідеальні,
В кожного своя дорога є!
Але брат, скажи мені ти після цього,
Як твоя орда мою країну б'є?

06.08.2026

Коли зв’язок насправді цінний —
Знайдеться спосіб зберегти його,
Наче камінець дорогоцінний,
Де є краса й людське тепло.

Відстань не лічимо хвилинами,
А близькість — кілометрами доріг.
Втрачає час свій вплив над тими,
Хто не боїться відчувати цей потік.

Мов зорі, розсипаємось по небу,
Хоч простір все ж один і неподільний.
Взаємне світло сенс життя посилює.
На невідомість серце відповідь знайшло.
Лист від душі, що вчасно надійшов.

 оса влітає
 лупиться у скло
 минають спаси
 вицвітають квіти
 не спиться
 радше умирається
 в це літо
 усе для того
 щоби радісніш було
 воскреснути прозріти
 ухопити
 мить певності
 безпосередню ціль
 пісок що скрипне
 на зубах
 пил що вліза
 під нігті
 ще протяг звідусіль
 нервовий біль
 сигналізує
 ветхість ось
 хоча приціли збиті
 ніби
 в цім аналогія
 хоча не зовсім то
 чого хотілося тобі
 а все ж
 у кожнім слові є
 первинне
 щось цинічне
 мов пророк
 із палестин
 чи одіссей
 який під час
 ніхто
 

Холодний вітер люто свище
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.

Холодний вітер продиктує
Новітні, юні письмена.
Але його зусилля всує
Пішли, хоч це не дивина.
Самотній лицар чистить збрую,
Стираючи сліди вина.

Холодний вітер надихає
На вірші, подвиги, слова.
Попереду видіння, майя.
І обертом йде голова.
Далеке вогнище в зітханні
Спалило вольності й права.

6 лютого 2026

Лука вогка та зелена,
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
Тут роси краплини пружні
Лунко скапують з листків, -
Тут напрочуд добродушну
Дівку в юності зустрів.
М'ятна свіжість у долині,
Де в погожі літні дні
Мерехтять волошок синіх
Незгасаючі вогні.
07.08.26

Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
І коли зі мною
побратимів ряд,
стихне все від бою
посеред громад,
дай любити, Боже,
всіх, як і своє,
правда переможе,
Боже, це ж Твоє!

06.08.2026р. UA

Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.

На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Там циганський барон
Успадковував трон
І пили і гуляли в Ракошино.

На заводі в селі Новосілка
Продукують порядну горілку,
Та існує закон –
Пити лиш самогон
На весіллях в селі Новосілка.

На морському базарі в Ухані
Продавались голодні піраньї,
З мавзолею земля
І скелет москаля
І живі комуністи – в Ухані.

На Балканах була Югославія
Оповита недоброю славою.
Югославський конфлікт
Nie przypomni już nikt
І немає давно Югославії.

Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А тепер часи змінились, вже дійшло й до того,
Що у школу запросили «зрадника» отого,
Щоб розповів, як боролись у часи криваві
За те, щоби незалежна постала держава.
Правда, врешті взяла гору, коли таке сталось.
Хоч їх – тих, що пам‘ятають, так мало зосталось.
Діти бачити вже звикли дідів у медалях.
А тут дід в простій сорочці, на ногах сандалі
І мазепинка, що дивно зовсім дітям було.
Про такий убір ніколи вони і не чули.
Дід на діток подивився: - Хочете почути,
Як ми з німцем воювали? Так тому і бути.
За зрадників нас вважала влада, говорила,
Що ми німцям у ті роки вірою служили.
То неправда. Не служили. Хоч допомагали.
Бо ж надію на тих німців у ті роки мали,
Що поможуть з України москалів прогнати
Й незалежну Україну, врешті збудувати.
Бо самим то не під силу. Тому й помагали.
Але німці в Україні власні плани мали.
Ні про яку незалежність й чути не хотіли.
Коли наші незалежність все ж проголосили,
То провідників схопили й в табори заслали.
А самі свої порядки заводити стали.
Хоч нічого не мінялось, колгоспи зостались,
Тільки й того, що колгоспом вже не називались.
Старости і поліцаї у селах з‘явились.
А ми з сумом на порядки ті «нові» дивились.
Коли стало зрозуміло, що волі не буде,
Що ми для них – українці - другосортні люди,
Тож нас можна оббирати і чорне робити.
Довелось за зброю братись і німчуру бити.
Я тоді був молоденьким і був у боївці,
Яка першою почала бити клятих німців.
Тут на Сарненщині, власне це і почалося.
Від розвідників дізнатись якось удалося,
Що колона поліційна скоро буде пхати
По дорозі. Тож рішили її перейняти.
Був Перегіняк Григорій старшим понад нами.
Відібрав нас вісім хлопців й подалися прямо
До Городця. Хоч сніги вже чималі лежали
Та ми по снігах доріжку добру протоптали,
Доки вийшли до дороги, що з Городця вела
Та петляла між лісами, єднаючи села.
Старший псевдо мав «Довбешка». Розумний чортяка.
Знав, звідкіль почати краще на німців атаку.
Тож ми у кущах засіли вздовж тії дороги,
Щоб у ворога помітить нас не було змоги.
Скоро випхала колона, шляхом розтяглася.
Розвідка у них, як видно, зовсім не велася.
Їхали собі спокійно, напад не чекали.
Тож страшенно налякались, як ми черги дали.
Власівці - зо три десятки, зразу дременули,
Тільки-но найперші наші постріли почули.
Німці на шляху засіли, відбиватись стали.
Нас не видно, але ми їх всіх на оці мали.
Поки німці оговтались та стріляти стали,
Ми уже потроху снігом у ліс відповзали.
Втрат не мали, а у німців чотирьох убили.
Кажуть, гебітскомісара Сарнів положили.
Та ще шуцмана якогось. Й того було досить.
Щоб спокійно не жилося німцям так, як досі.
Німці, звісно, узялися, хто напав, шукати.
Якось вийшли та рішили заарештувати
Нашого провідника «Діброву». Взяли до підвалу
В Володимирці та й, звісно катувати стали,
Щоб відомості дізнатись про всі наші сили.
Тож «Діброву» врятувати ми і порішили.
Взяв «Довбешка» усю сотню уже на те діло.
Бо ж знав: війська чималенько у місті сиділо.
Крім десятка трьох жандармів - російські козаки,
Сім десятків, що радянські зрізали відзнаки
У полоні й на бік німців служить подалися.
Ще вісімдесят узбеків теж звідти взялися.
Сила, скажу чималенька ще й в місті засіла.
Тож єдине – ми зненацька напасти хотіли.
В ніч на восьме…так, здається, лютого й напали,
Коли всі оті вояки спокійненько спали.
Вартових зняли тихенько, ніхто і не писнув.
А тоді вже до об‘єктів пробралися, звісно.
За командою «Довбешки» разом розпочали.
На будинок, де жандарми сиділи, напали.
Кого вбили, хто у вікна кинувся втікати.
Одні з наших узялися зброю відбирати,
Другі бігом до підвалу, де в‘язні сиділи.
Збили замок і «Діброву» з камери звільнили.
А у місті тріскотіли постріли. Здавалось,
Німці й їхні сраколизи добре налякались.
«Довбешка» велів нам довго в місті не стирчати:
Взяли зброю та «Діброву» й бігом відступати.
Але наші по дорозі ще козаків стріли.
Ті розбіглися одразу, опір не чинили.
А шістьох в полон узяли, до лісу погнали.
Вже у лісі як зібрались, тоді допитали.
Ті в страху щось белькотіли, все розповідали:
І що знали, і те, навіть, чого і не знали.
Що із ними нам робити? Нащо вони в лісі?
Зрадили один раз, другий можуть зрадить, звісно.
Тож вивели на узлісся та і розстріляли.
А у місті аж до ранку постріли лунали.
Кажуть, ми сімох убили, між них командира
Тих жандармів. Завалили добрячого звіра.
А у нас один убитий й поранених двоє.
Звісно, ми їх не лишили, забрали з собою.
Поверталися до лісу у настрої гарнім,
Піднесенім, адже часу втратили не марно.
Отак от ми й розпочали з німцем воювати,
Від загарбників країну рідну визволяти.

У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-провокаторів, які бризкали отрутою, а зараз дуже обачливо заглухли та забилися під плінтус, мовляв, Курдіновського ніколи не підпустять до серйозних видань. Але, як кажуть у народі, "собака гавкає - караван іде". Дуже приємно отримати високу оцінку своєї творчості від визнаних професіоналів та авторитетних митців, а не від мстивого, заздрісного зброду, який має безліч ніків, істеричних та самопроголошених "геніїв", які самі собі штампують схвальні рецензії, прихованих "ждунів", які щось там собі намислили. Вкотре переконуюся, що наявність заздрісників - найпотужніша мотивація. Дякую всім, хто любить мою поезію. Дякую всім, хто терпіти мене не може. Пишу для вас!

P. S. Бажаю своїм недругам якнайбільше "приголомшливих" прогнозів. Бо щоразу виставляти себе на посміховисько в них виходить значно краще, ніж писати вірші.

Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.

Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Ллються у реготі буйних пожеж.

Світ потребує нового Ейнштейна
І Ейзеншиейна, як виклик богам.
А у занепаді тільки Епштейна
Бачимо ми, як зогнилий бедлам.

Світ потребує нової надії,
Свіжих ідей, рятівних потрясінь.
Хай увірвуться вітальні події,
Як відголосся далеких зусиль!

Хай запалає Садом і Гоморра
У очиснім і пекельнім вогні
У занепалому синьому морі
Наслідком чесного люду борні!

6 лютого 2026

Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера

Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Де розпач вліво, а розпука вправо,

Де літня спека позпивала роси,
Й ковток води роти відкриті просять.
...Пливуть, пливуть над репинами суші
Чи то краплину, чи луску струснувши.

Пізніше від опівночі
дві собаки оглушують
простір
новинами
і раптом
стало тихо
яка прекрасна літня ніч
у шарудінні цвіркунів
нарешті стала чутна
власна маячінь

2026

 для чого епатаж
 зарафаель собі
 життєве щось
 знайоме всім тутешнє
 із музикою
 хай комусь верлібр
 ще інший видить
 ярлики аптечні
 розкладує із них пасьянс
 вичитує прогноз
 викреслює іще із заповіту
 на цьому світі є чимало тем
 перелицьованих
 неясно ким зловжитих
 однак надворі
 знову день сяйливий
 поснідай та гуляй
 горіх кидає тінь
 кіт із нашийничком
 лежить перлово сірий
 живий не мертвий звісно
 трохи спить
 над ним буяють
 нагідки та флокси
 і ружі мов
 рефлекторні вогні
 ти рухаєшся
 обережно
 у цій млості
 в цім сновидінні
 вірогіднім ледь кіні
 що проєктоване
 на ступор стін
 бетонних вицвілих
 серйозних
 

Надійшла трагічна звістка: 5 серпня загинув очільник пошукового загону "Плацдарм" Олексій Юков. Він отримав смертельне поранення під час ексгумації тіл на лінії зіткнення…

 Від самого початку війни Юков очолював цей загін, який забирає з лінії фронту тіла загиблих. За цей час Олексій особисто оглянув сотні тіл. Нерідко доводилося збирати рештки рук і ніг, кістки…
Інколи стрілка годинника продовжує рухатися, коли серце його власника вже зупинилось…
«Тіло треба повернути додому, - стверджував Юков, - щоб душа могла відродитися. Часом відчуваєш, що з тобою хтось розмовляє уві сні, або навіть бачиш рядки з листа загиблого…»

З поля бою виносив загиблих
в паузи між атаками,
щоби матір перед могилою
сина могла оплакати.

Із фрагментів збирав ціле -
сам, ніхто не примушував…
Перед ним не скалічене тіло -
розтерзані душі!

А коли всі лягали спати,
бачив літер дитячий ряд:
«Ти не хвилюйся, тату!
У нас все гаразд…»

2026 рік

Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,

Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Благословив Перун -

То знай , планиди син в дужках,
Розчуй озерний йорж! -
Замало фарту на стежках,
Де тягнуть хрест вподовж

У спеку липня снігову,
Неначе гострий кпин,
І вірять в змову світову
Пітьми першопричин...

Пахне спасівка в саду,
Медом жовті груші.
Я до осені іду
Та не впущу в душу

А ні холод. ні вітри
Й дощі непривітні.
Там нехай вогонь горить
Кохання. І ніжність

Огортає нам серця
Та добром засіє.
Нехай несе осінь ця
На мир всі надії.

2022 р.

Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полів.
Вітер мрійливо шепочеться з травами
І розганяє над ними мошку, -
Зайняті звично буденними справами,
Гуси пасуться на вогкім лужку.
Хоч іще серпень блукає покосами
З повною торбою тільки добра, -
Літо слухняно прямує до осені,
Близко нестерпної мряки пора.
06.08.26