Бружель шепоче, бо життю радіє,
Густа куляста яскравіє крона.
Від сонця струменить тепла надія.
Хизується у розквіті фасоном.

У парах квіти в пазухах листочків,
Плоди блакитно-темні із нальотом
І не розгледіти дрібненькі точки.
Куштуєш ягідки - це ж насолода!

Бо жимолості м'якоть соковита.
На смак солодко-кисла із насінням.
Голубить вітерець це юне віття,
І небо усміхається їй синню.

Не відчуваю запах літніх трав,
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.

Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
Для них цей місяць - красень, добрий геній.

Ранковий промінь тепло заяснів,
Їм відчиняє сонячні ворота.
Посеред різних літніх кольорів
Я бачу колір вічної скорботи.

Мій спогад - невідомий самвидав.
Дорога сліз веде мене в нікуди.
А червень чорні квіти розкидав
Лише для мене. Не хвилюйтесь, люди!

Покинь-мо нори!- Підемо в гори! -
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
У плавнях жаби чарівної
У час короткої зупинки.

Знайдем осяяння,співзвуччя,
У воду додамо лимони,
У межах слів, словосполучень,
Як силу духу гегемона!

А хто не згоден із рухом долі,
Хто у полоні опортунізму -
Хай залишається у полі -
Ховає правду у евфемізмах!

А ми й надалі-но будем бігти
До перевтілення за обрій ,
Туди, де досить малої крихти
Де нори кращі …тепліші ковдри.

Живу минулим, там моє життя
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?

Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
за інше і не варто помирати.

Усі мої молитви в споришах,
а босонога дівчинка — у росах.
З долоні спурхнув перелітний птах
у дощову погоду, в зрілу осінь.

Ти думаєш, що я на вістрі слів
ходжу ще й досі на тонких підборах?
А я складаю у валізу: спів,
все, що було учора й позавчора.

Минуле знову пробую на смак —
майбутнє і ворожка не наврочить.
У чорноземі зріє гречний мак,
щоб зорепадом дихати щоночі.

01.06.2026р

Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".

Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Сірий соловей чи шпак.

Соловей - то майстер співу,
А хвазан ірже, мов кінь,
Та ж тепер хвазани всюди,
Тут і там, куди не кинь!

Горобців не чуть цвіріньок,
Жайвір змовк серед полів,
Навіть зозулі повтікали-
Не хочуть чути хвазанів.

З цієї байки випливає
Насправді істина проста:
Бува людина зовні гарна,
А всередині - пустота.

Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.

Я спалюю себе на вітрі
Цивілізацій і доріг.
Я у призначення повірю,
Коли ступлю на свій моріг.
Пізнаю я найвищу вірність,
Вернувшись на святий поріг.

Торкнуся я думок зимових,
Прийшовши у самотній ліс,
Ввійшовши у грудневу мову,
У біле торжество беріз.
Почавши з Господом розмову,
Схоплю диявола за хвіст.

Тримаю я нещадний іспит
Перед віками і вогнем.
Мене пече сваволя істин,
Яка прикинулась вужем.
Хоча б залишилася іскра,
Яку пізніше ми збагнем.

16 грудня 2025

 він вийшов до режиму бога
 покинувши вино хліб сіль
 сусід вважав його за йога
 а сам пиячив той сусід
 йому здавалося ще трохи
 і стане легко звідусіль
 сусід той час привів небогу
 стогнав із нею десь в куті
 за тим вернувся
 до спиртного
 і мордобій почав за тим
 такий у свому роді стиль
 така дорога і хорогва
 любити все любити всіх
 у непозбувній марноті
 у серці сяйного
 нічого
 

Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
Бо знову вона, як бувало,
Веліла пройти в укриття,
І тим уночі врятувала
Моє здешевіле життя.
02.06.26

Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.

Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
І куйовдять вітриськами зачіску

Лісопарку, що в річку задивлений.
Там нап’юся тинктури блакитної
Із дощів, що невидимо винесли
У черевах вологі можливості.

То смієшся, то сльози пускаються,
Хоч немає стабільного настрою.
Говорю без думок Нострадамуса:
«Я люблю тебе, весно, усякою».

Півзахисник футбольного клубу «Парі Сен-Жермен» - переможця Ліги чемпіонів цього року - і капітан збірної Грузії відмовився відповідати російському журналісту російською мовою після фіналу.

Підношу келих я
за Хвічу Кварацхелія!

«Парі Сен-Жермен» -
сузірʼя зірок-імен.

Одна з-поміж них незвична -
Хвіча.

Летить стрімко
його «сімка».

Гідність і футбольний талант…
Генацвале, віват!

2026 рік

 в житті холоднім і похмурім
 чогось хотів кудись-там біг
 за снами уві снах моїх
 і в церкві тільки та премудрість
 мене оточували мури
 на цім лазурнім небодні
 цикуту радили мені
 а в перлах порпалися кури
 мій боже хмарний вічно плинний
 ще клин який яким ще клином
 немає ні коня ні хати
 у чім себе переконати
 є вишній дозвіл бути вільним
 глузує смерть у спільнім чаті
 

У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?

Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
присутній невідв'язно тихий відчай?

Якби в це Щось вглядітися здаля
(і так щоб більш ніхто не зауважив),
бо може поплисти з-під ніг земля
від сих самознайомчо перших вражень.

Або відразу викинути геть,
означивши, – гидота і непотріб –
і крутячи щоденну круговерть
«і нащо все оце» жувати вкотре.

А відповідь захована між па,
якими Щось відлякує і манить,
надіючись, що складова людська
наважиться вступити у цей танець.

09.04.26

Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.

Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
бентежною розв'язкою сюїти.

Пес безпритульний на ворон гарчить:
«Закрий пащеку, щоб настала тиша!»
Хіба не відчуваєш, як блакить
вже сіє сльози в мороці узвишшя?

Бач, каптури чернечі ліхтарі
схилили на узбочині дороги,
збирає мжичка хмари дощові
за горизонтом всесвіту в облоги.

До комендантської, за п'ять хвилин,
згубило щастя на ходу підкову.
Знайди, коханий, тисячу причин,
щоб повернутися до мене знову!

Від ворохобних звуків легіт стих...
Втопила невгамовний біль у хлипах...
Хоча б на мить, на видих чи на вдих,
хай буде в серці тихо...тихо... тихо...

31.05.2026р

І
Весна минає. Літо на порозі.
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.

ІІ
Одна душа ще блимає у тілі
свічею між загравами багать
і поки душогуби не бомблять,
надія є – у зграї поріділій
із вирію додому, сіро-білі,
за нею гуси-лебеді летять.

ІІІ
Летіте, дикі гуси! Гиля-гиля –
напитися дніпрової води.
Паломники вертаються туди,
де є ще тимчасове новосілля...
.....................................................
євшан-трава рятує від біди,
коли несе людей чергова хвиля
подалі від скаженої орди.

05.2026

Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.

Мороз величною ходою
Іде лісами, як пророк.
Прозріння обнялось з журбою,
Засвоївши тяжкий урок.
Напевно, не знайду спокою
У магмі вічних помилок.

Мороз піднявся із птахами,
Злетів піднесено у вись.
Він поріднився із роками,
Де світло й темрява зійшлись.
Пірнув у долю з жебраками,
Лишивши трепетне: "Молись!"

Широкі ходи і паради
Мороз провадить у лугах.
Немає більшої розради,
Ніж велич снігу у полях.
Гуркочуть виступи й тиради.
Співають небо і земля.

15 грудня 2025

… засинає полуниця -
наді мною Око дня -
може липень забарився
степом в пошуках коня,

чи затримався в долонях,
запашного полину,
підхопивши пил на скроні,
наче грудня сивину,

наче паростки з неволі,
від копит і до небес
де на пошук хліба й солі
суне Велес, не Гермес ,

в росах місячних полює,
нерухомість – цур мене -
ранком липня срібна збруя
вже й коня не здожене,

не стриножить і стеблини
під відклепану косу
загубившись в лободині
полуничного часу…

Срібляста річка котить тихі води
Між берегів, замаяних в зело.
Життя до річки Кодими текло,
Шукаючи притулку і свободи.

Тут дзеркалом стає сама природа,
Схиливши верб зажурене чоло.
Срібляста річка котить тихі води
Між берегів, замаяних в зело.

Нехай минають і літа, і моди,
І час стирає те, що вже було, —
Вона несе ласкаве джерело
І не втрачає неповторну вроду.
Срібляста річка котить тихі води...

Коні проскакали -
Гриви золоті.
Це літа промчали
Наші молоді.

З ярмарку вертають,
Котяться згори.
Де поділась радість
Цієї пори?

Тішимося все ж ми
Внуками й дітьми,
Значить недаремно
На світі жили.

Добрих справ немало
Залишаєм їм,
Щоб про нас згадали
Й вдячнії були.

2018 р.

Пожухле листя під ногами
Тривожно й лячно шарудить,
Уперто здійснюючи намір -
Моїх думок порвати нить.
Шурхоче мляво, однотонно,
Щоб міркувань утратив суть, -
І вже вони плетуться сонно,
Уже мені їх не збагнуть...
01.06.26