Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…

Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Серце повне жагою творче.

Почуття засліпило очі,
Перед ними твій лик щомиті.
Найсвітліша зоря щоночі
Стала йменням твоїм зорити.

Залишився щемкий лиш спомин -
Не згасити у серці пломінь…

3.09.2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.

Спи, дитинчатко, - засни,
Мов у безвітрі лани,
Чи на родючій землі
Трави високі й малі, -
Як за віконцем пітьма
Тиха, холодна, німа.
Спи, дитинчатко, - засни.

Спи, люба доню, міцніш,
Поки дитинства рубіж
Мріями сповнений вкрай.
Швидше собі засинай,
Поки піснями несу
В душу твою спокій сну.
Спи, люба доню, міцніш.
04.09.26

Колись замете усе снігом,
І будуть лиш звірів сліди
Подалі іти до води
І знову вертатися в лігво.

А поки ще літо й зело —
Лани і село зелені.
І ягід пригорщі й жмені.
І в'ється до сонця стебло.

Надвечір стихає шум,
І все завмирає довкола.
Цвіркун лиш веде своє соло,
Торкається зоряних струн.

Крізь тишу — гавкіт собак,
І віє нічна прохолода.
Така уже є в нас мода —
Усе куштувати на смак.

І ягоди, і кавуни,
Городина стигла доволі.
І соняхів — море в полі.
Вночі ми всі бачимо сни.

Колись замете усе снігом,
І будуть лиш звірів сліди
Подалі іти до води
І знову вертатися в лігво.

 війна воює із війною
 заради миру
 й хтось поширив
 хай нелогічно хоч непросто
 дожити не згубивши віри
 коли дощить і ллє за комір
 і знову пролетіло літо
 коли не пишеться у розмір
 що вже казати про верлібри
 струмок думок
 неспішний поїзд
 який так легко розбомбити
 комусь чи сонце бог
 чи совість
 а хтось іще раз покурив би
 і це не репліка
 не зовсім
 ні поза
 ані спроба квиту
 ані досвітня лакримоза
 яку одначе звіє вітер
 

Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
Кіт нявчить! Кричить без тями!
У стегно уп’явся
(не було такої драми,
де б так кіт лякався).
Верещить хлопчак від болю,
шаленіє кіт.

Тож нікого проти волі
не беріть в політ.

2018

В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до часу своїх справ.
- Дідусю, - хлопчик раптом запитав, -
А правда, що ти молодим ще зовсім
З поляками й «червоними» боровся
Та українську землю захищав?
Дідусь поглянув, гірко усміхнувсь:
- То правда…звісно. Та гірка, одначе,
Бо ж вільного я краю не побачив.
Край у крові бездонній захлинувсь.
- Як то було? Дідусю, розкажи!
- Щоб все розповісти часу не стачить.
Але тобі цікаво дуже, бачу.
Хоч згадувать, мов знову пережить.
Та ж розкажу. Те, що найбільш важливе
Для мене, що у пам‘яті навік.
Про грізний дев‘ятнадцятий той рік.
Ти чув щось про Чортківську офензиву?
- Не чув, дідусю. Що воно таке?
То те, чим всі ми маємо гордитись,
Бо ж таки вмієм за свободу битись.
Хоч в результаті відчуття гірке.
Ще в лютому ми ляхів потовкли
Й на захід їх, аж під Польщу́ загнали,
Уже і Львів в оточення узяли,
Вже ляхів зовсім вигнати могли
Із України. Та на жаль…На жаль…
Європа не хотіла про нас знати.
Спинитися нам стала вимагати.
Бо хто ми їй – якась слов‘янська шваль,
Що плутається тільки під ногами.
Тут москалі із усіх дірок пруть,
В Європу «революцію» несуть.
Аби із ними не сусідить прямо,
Європа городитися взялась
«Кордоном санітарним» від загрози –
У москалів країни на дорозі,
В які москаль би лобом упиравсь:
Польща́, Чехословаччина та угри,
Немов форпост у диких на шляху.
Європа аж тряслася у страху,
Отож міцні і будувала «мури».
Як українці стали заявлять
У світ про себе – слухать не схотіли,
Без нас і долю нашу порішили -
Не мали права незалежні стать.
Ні, на словах, багато говорили,
Про право націй. Та то не про нас…
Спинили наше військо у той час,
Коли від ляхів майже край звільнили.
Ми ж змушені послухатись були,
Бо все ще сподівались – допоможуть.
Вони ж на ляхів тільки крикнуть можуть
І ті б одразу в Польщу відійшли.
Спинились, перемови почали,
Але Європа стільки зажадала,
Що ми б державу тільки так прода́ли.
Тож змушені відмовитись були.
Та, поки перемовини велись
З Європою, зібрали ляхи сили
І нас від Львова скоро відтіснили.
Європа, наче цикнула на них,
Щоб зупинились та то лиш для виду,
Бо ж зброї ляхам надіслали слідом,
Прислали офіцерів ще своїх,
Аби навчити ляхів воювати.
А ми… А ми у розпачі були.
Той наступ зупинити не змогли
І мусили все далі відступати.
Куди й подівся бойовий наш дух.
Загони, навіть невеликі ляхів
Наводили на військо наше страху.
Здавалося, вогонь свободи вщух.
Не тільки ми – звичайні вояки,
Командування втратило вже віру,
У вояків питалося допіру:
Боротися чи здатися-таки.
Чи на румунську землю перейти
І здатися, щоб десь по закордонах
Пізніш військові формувать загони
І боротьбу уже звідтіль вести?
Чи то полякам здатись? Шлях привів
За Збруч нас. У трикутнику отому
Тулились, не страшні уже нікому.
Зостався шлях один лише – Чортків,
Через який ми вибратись могли
З тієї пастки, у яку попали.
Та ляхи раптом на Чортків напали
І легко, хоч і з боєм узяли.
Тепер усе. Не вибратися нам
Із тої пастки. Тут всім помирати,
Або, хоча би бій останній дати,
Ще зуби показати ворогам.
Тоді ще Омелянович-Павленко
Віддав наказ – Чортків потрібно взять
І став до того сили готувать,
Бо ж розумів – зробити то нелегко.
І не тому, що сил тих не було,
А просто у військах гнітючий настрій.
Ніхто не вірив, що таке удасться.
Вже ледве не до паніки ішло.
Та, мовби подих вітру – новина:
Наші побили ляхів в Ягільниці,
Тепер Чорткова легше підступиться.
І дух одразу підняла вона.
То сьоме червня, ввечері було,
А вранці ми вже на Чортків напали,
Із двох боків його у кліщі взяли.
В атаку військо, як на свято йшло.
Гармати били ляхів упритул,
Позиції з землею їх рівняли.
І той Чортків надвечір ми узяли,
Хоча багато і лягло від куль
Та ляхів ми добряче потовкли.
Ще кілька сот до нас в полон попало,
Трофеїв чималенько там узяли.
У війську всі окрилені були.
Чи тільки в війську? Навіть, нагорі
Прокинулися раптом. Подих вітру
З Чорткова зміг суспільство розбудити
І кожен знов свободою горів.
І дезертирів, мов і не було,
А добровольці тисячами рвались
До війська, воювати сподівались.
Мов свято Великодня знов прийшло.
Державне керівництво «віднайшлось»,
А то про нього досі ми не знали.
І Петрушевича в диктатори обрали,
Немовби вже про перемогу йшлось.
Він Греківа призначив генералом,
Що мав в подальший наступ нас вести
І перемоги тої досягти.
Ми з нетерпінням наступу чекали.
Щоби не згас той дух наш бойовий,
Командування швидко розібралось,
Куди би саме наступати взялись,
Де перше треба дати ляхам бій.
Щоб наступати, треба мати тил,
Який би харчував та повнив складом.
Без того бойовий дух лиш бравада.
Тож Греків швидко вирішив – звідсіль
На Бучач й Теребовлю мали йти,
Аби у ляхів їх скоріш відбити,
За Стрипою надійний тил створити
І звідти дальший наступ повести.
То вже було нелегко. Ляхи знали
Вже про Чортків, тож сили підтягли,
Щоб ми до міст прорватись не змогли.
Вони надію нас здолати мали,
Бо думали, що ми ще досі ті
Понурі і безвольні. Що без бою
Здавали ляхам села і міста.
Лякатись нас не було в них підстав,
Вважали нас не військом, а юрбою.
Гадали нас здолати. Але їх
Чекали наші віра, лють, відвага.
І невгасима перемоги спрага.
І ми зустріли їх уланів тих,
Що від одного імені втікали
Ще досі, понад Стрипою. Лягли
Улани, нас спинити не змогли.
На їхніх плечах Бучач ми узяли.
Й за Теребовлю битва почалась.
Хоч ляхи її люто боронили
І мали задля того більші сили.
Та їхня сила нашій піддалась.
Ми мали проти ляхів мало сил,
Але тоді вже дух високий мали
І сміло проти них ми виступали,
Ще й маючи тепер надійний тил.
Ми, звісно, уже мріяли про Львів,
Що скоро будем місто визволяти.
Та Греків знав, що ляхів там багато,
Тож наступ в зовсім інший бік повів.
Ми напрям на Тернопіль узяли,
Де ляхи дуже міцно окопались,
Спинити нас під містом сподівались,
Поки б вони резерви підтягли.
Бій був жорстокий, ляхи добре бились,
Прорватись намагалися крізь нас.
Але це був зовсім не їхній час.
Тепер вони у пастці опинились
І мусили скоріше відступать,
Тернопіль нам трофеєм залишити.
А нас уже було не зупинити,
Вже подалися Бережани брать.
У ляхів вже резервів не було
Достатньо близько, щоб у бій кидати.
Тож мусили у Бережанах стати,
Їх військо наступати не могло.
Але оборонятися ще в силі.
Отож під містом стріли вони нас.
Ми кидались в атаку раз по раз,
Але пробитись в місто не зуміли.
Та, поки ляхи билися із нами,
Їх наші сили з флангів обійшли
Й спокійно Бережани узяли.
Впіймали гаву, правда, скажу прямо.
Могли б у лантух ляхів «зав’язать»,
Але не встигли – вирвалися кляті.
Та ж перемога – Бережани взяті!.
Було що і без того святкувать.
Події дуже стрімко розвивались,
Немов у сні. Лиш кільканадцять днів
І наступ наш раптово все змінив.
Ми на таке ніяк не сподівались,
Як відступали по оцих шляхах.
Тепер же очі переможно сяють,
Нас люди всюди радісно стрічають.
Куди й поділись відчай наш і страх.
А в ляхів все робилось навпаки.
Розбиті, вони в паніці втікали
Та від Варшави помочі чекали
І врешті дочекалися-таки.
Ми на підйомі після Бережан
Взялися далі ляхів виганяти,
Вдалося нам і Броди, й Белз узяти,
Розбить під Рогатином польський стан.
Вже до Гнилої Липи підійшли,
Лиш два дні маршу і ми вже у Львові.
До того маршу ми були готові…
Та далі наступати не змогли.
І зброї брак – де ж нам її узяти?
Європа ляхам зброю шле весь час.
А всі запаси вичерпались в нас.
І як тепер без зброї воювати?
Європа, хоч комизилась весь час,
Себе за справедливу видавала,
Урешті-решт все ж нам свиню підклала.
Й коли? Як на підйомі ми якраз.
Тож рішення Європа прийняла
І край наш ляхам врешті-решт віддала.
Про нашу згоду, навіть не питала.
Ще й Польщі зброю в котрий раз дала.
Отримавши те, що вона хотіла,
Все кинула Варшава проти нас.
Їх стало втроє більше на той час.
А ми, хоча резерви і створили,
Але не встигли їх підготувать.
Замало часу нам відвела доля.
Ми б билися, якби то наша воля,
За рідний край готові помирать.
Та наша смерть нічого б не дала.
Щоби боротись, треба було жити.
І мусили ми знову відступити.
Але тепер в нас армія була
Готова битись. Знову під Чортків,
За Збруч, щоб з наддніпрянцями єднатись.
Разом до боротьби важкої братись…
Про те я б іншим разом розповів.

Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

 
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
О спробуй пурпурних ягід
Уже шість або сім тижнів я вживаю їх
І не хворів я
Певно, вони врятують, хай би
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й вільно
 
Відпливай туди, де сонцесхід яскравий
Де солодкий вітер дме, птахами одлітає
І сестру свою обійми
Виведи із безплідних країв
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, бо не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужих країв
Десь, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
Ген кораблі на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й годі
 
Не то, не то, не то . . . .
 
 
О
Долучайсь
До музики
Нумо
Давай до музики
Давай до музики
Давай до музики (я з вами)
Давай до музики, бейб (я з вами)
Давай до музики
Гов, долучайся, так
Давай до музики
 
 
 _________________________________ _ ______________
 
 
 * Версія CSN *
 
Я зрозумію тебе, коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Ніби на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
Можна взяти твоїх пурпурних ягід?
Так, я вживаю їх, уже шість або сім тижнів
І не хворів я
Певно, вони врятують, так
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега, нас відпустіть
О, туди, де легко і вільно
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, ми тут не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужинських із країв
Кудись, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
І ласкавий вітер тéпло дме
Із півдня із-за пліч моїх
Тож, обираю курс і йду
 
 
 
 
 
 
 
 

Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені лезом сталевим,
очманілі лани не приходять до тями.
Покидають лелеки розлогі гніздечка,
в небі чутно прощальні курли журавлині.
Щемно вітер волає, бо десь недалечко
грішну душу сколов об колючу тернину.

03.09.2026р.

Осінній вечір...Пнеться прохолода,
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.

Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
У спогади полинули по суті.

Куди ці хмари? У нестримні води,
Де обрій губить тіні золотаві.
І вересень у сизій балаклаві
ховає теплий подих. Верховодить.

ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.

Ні! — уява не злослива,
Бо регоче — не збиткує,
Ніби вітер вздовж калюжі
Небесам артикулює
Кращим адресним чорнилом
Берегам і заповітам,
І річкам, яким мов свято
В Новий місяць сонцем світить
Світлом млявої недолі
Мушлям жвавим, білим перлам,
Довгим крилам не до ладу
Над стежками до Говерли
Тим, хто кращі ніж нівроку,
Зорям ... хмелю лемків в горах -
Де лисиці і сороки,
Як мурахи на підборах.

Хвилі пристрастей гарячих
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
Звинувачує у зраді
Й дорікає тим, що я
Мовлю зрідка і не радо
Вік належне їй ім'я.
Без коротких інтервалів
На приємну слуху вість, -
Мов оса, гуде і жалить,
І свою зганяє злість.
Більше слухати несила,
Як гогоче гучно грім, -
Зажене мене в могилу
Жінка збоченням своїм.
Укладаю власні речі
У валізу шкіряну, -
Проминає швидко вечір,
Незабаром - сам гайну...
03.09.26

Тополя - високе дерево
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.

Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
Але ж не про все, авжеж!

Чого ти приніс сокиру?
Рубати тополю не дам!
Зрубаєш-відкинеш копита!
Невже хочеш впевнитись сам?

Тополя сягає до неба,
В тополі крона густа,
Тополя росте у полі,
У селах росте і в містах.

Тополю не можна рубати,
Затям це собі назавжди!
Потрібно її поливати,
Тому принеси їй води!

Тополя у нас повсюди,
Нема, де б її не було!
І люблять її добрі люди,
Й ненавИдить тополю зло.

Люблю я тополю безмежно,
Як побачу - на серці щем!
А ти вже приніс їй води?
Ні?
То чого тут стовбичиш пнем?

25.08-03.09.26

Я нікуди не хочу йти,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.

Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
То мені ще хреновіше буде.

Я нікуди не хочу йти,
А вони куди всі поперли?
Всі біжать і біжать кудись,
Ще й залазять на різні говерли.

От не сидиться на місці їм,
Наче хтось їм пошкодив мозок,
Наче в дупу їм хтось залив
Скипидару ударну дозу!

Всі біжать, поспішають кудись,
Ніби там роздають дефіцити,
Й суєтою своєю із Небом
Заважають мені говорити.

Я нікуди не хочу йти,
Ні наліво, ані праворуч,
І ти теж не ходи, а сядь
І посидь коло мене поруч

Мовчки!


02.09.2026

 деякий текст на початку
 пропущено
 оскільки він претендує
 для чого мені претензія
 що у ній
 за морем словесним
 є острів майже безлюдний
 мені би туди
 у сутінь тіней неспішних
 мені би чуттів окремих
 для анікого більш
 мені би радості
 яку без потреби розписувати
 просто кидаєш
 у воду останній гріш
 бо сенсу нема берегти оце
 не морочитися
 ні із майбутнім ані із минулим
 із виттями сирен
 мовби псів примарних
 дедалі частішими
 не хочеш не мусиш
 пишеш не пишеш
 анічого не декларуючи
 без заповіту бо неважливо тобі
 навіть якщо у процесі
 загинеш тупо ізникнеш
 бо це незгірше
 

Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.

Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
мов з маминої випурхнув руки.

У тиші сни чарівні хай побачить,
без жодної бентеги і тривог.
Прощаюсь з літом до нових побачень,
хоч і пишу життєвий епілог.

2026, серпень

Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?

Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Далекi спогади мої з тобою.

Пихата тиша, кiт би її з'їв,
Немає, що тобi розповiдати.
Фантазiї губу хтось прикусив,

Неначе хоче з нею воювати.
Лунає пострiл, знову в небi взрив -
Це зорi почали вже танцювати.

І
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.

ІІ
Догорає за вікнами серпень,
блякне золото білих беріз
і печаль допікає нестерпна
гіркотою непроханих сліз.
У майбутнє повірити – годі
і минуле уже не вернеш...
літо, літечко – тучі на сході
і у мене дощитиме теж.
Не порадує бабине літо
мою долю в моєму саду...
за помилки очікую мито,
а за щастя – у гості біду.
А коли із бідою до пари
завітає нечуване зло,
хай закине усе це за хмари
Божа ласка або Його кара,
щоб і сліду ніде не було.

ІІІ
У ясній позолоті блакиті
вистачає таємних подій
і спокутою грішної миті
давні мрії мої не прожиті
повертаю на крила надій.
І тоді не оросить сльотою
сива осінь дорогу мою,
не омиє скупою сльозою
неповторні мої дежавю...
..........................................
не ридатиме осінь за мною,
тільки вітер у ріднім краю
ще «раптово повіє весною»,
щоб і я упізнав за імлою
запізнілу розраду мою.

09.2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...

Стань над урвищем зловісним,
Застуй сонце, наче гори!
Гілкою смереки трісни —
Гріх фундатора покори.

Раптом стане все світлішим,
Золотавим, наче роги,
Вздовж узбіччя повстяного
Ранку крайньої знемоги.

Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали наяди під пристрасний драйв
у звабливих спідничках з батисту,
запальний, сексуально відвертий канкан —
шаленіли від втіхи присутні.
Ще не знала тоді, що напишем роман,
рукописним курсивом майбутнє.
Круглий столик на двох у затишнім кутку
і навпроти обличчя приємне.
Я у сукні ошатній, а ти — в піджаку,
притулявся щокою до мене.
Ми вдихали парфумів терпкий аромат
і втрачали від щастя свідомість,
у зіницях шукали ясний зорепад,
а знаходили ніжність натомість.
За широким вікном цокотів дощ грибний,
жовте листя з дерев облітало.
Теплий погляд, ласкавий, манливо хмільний,
зігрівав голубим покривалом.
Смакували шампанське, а після промов
ти зненацька вручив ніжні кали.
Саме в той час у серце проникла любов,
на яку я давно так чекала.

01.09.2026р.

Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків потоки
Можливість дають розгулятися оку, -
Глибини ногами зміряю сміливо,
Коли по дорозі іду після зливи.
02.09.26