Війна триває, Отче милостивий,
хіба Ти не осліп від сліз кривавих?
Від фальші лівих і лукавства правих,
від проповідей патріархів сивих?

Брудна облуда вже тече рікою
з трибун високих у Верховній раді?
Під ширмою добра — мерзенна зрада
хапуг, що прикриваються війною.

Жадоба до грошей межі́ не має —
кишені повні, а в душі пустеля.
При владі шахраї та «мудрогелі» —
від статків швидко голови втрачають.

Ікони мироточать кров'ю людства.
Невже із раю покидьків не видно?
Серед пророків процвітають злидні,
поміж рабом і паном — лизоблюдство.

Керує світом сатана ворожа!
Не каємося — нищимо святиню!
За правду розпинаємо невинних,
а потім плачемо — о, Боже... Боже...

06.05.2026р.

Вона мені сказала,
Що якби крила мала,
До сьомого би неба
Зі мною разом.

Підійди до прірви,
Нехай краєвид дах зірве.
Крок вперед — і ти згадаєш:
Це був лиш сон.

А світ такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми твої діти, матінко-Земля.
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.

І розправиш крила —
Це те, що ти хотіла.
За мною аж до Сонця,
Як на вогонь міль.

Обпалиш біле пір’я,
Тепер воно вугілля.
Вкотре впадеш, і благаєш
Втамувати біль.

Тих крил тепер не маєш,
Зі мною не літаєш.
Довкілля краще б роздивлялись
До теплих країв.

Знов підійшла до прірви —
Краєвид більше дах не зірве.
Крок вперед — і станеш ти
Зграєю птахів.

Світ був такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми ж твої діти, матінко-Земля?
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.


2023

Залетіла в буденне життя без вагань, самочинно.
Я не думав насправді про наслідки, дії, причини…
Бо упевнений: доля старанно минуле відводить.
Ця новенька крута, де нема у програмі відмови.

І прожогом відчув поривання на кожній клітині.
Так дбайливо без сорому вигини спинкою тисне.
Як обожнює спіднє: погладить труси і кальсони
Та доводить щоразу, що дії легкі, мов казкові.

А колишня? Стосунки без жодних вагань припинили,
Бо ламалася часто і стала холодно-лінива.
І стомився украй, від потуг результат не змінився,
Тож до лампочки стали бажання, тепло і білизна.

Неймовірна любов випадково вросла у квартирі,
І якщо розкажу, то навряд чи у це хтось повірить.
Я безмежно кохаю і бачу, яка не обізнано спрагла:
Безвідказна і дуже гаряча теперішня праска.

Коли впаду в твої обійми,
В іржавих латах бурний принц,
Відчую ласку провидіння
І глибину твоїх зіниць.

Лише у єдності з тобою
Відчую повноту буття,
Мов чашу, сповнену любов'ю,
Грайливий трунок почуття.

Без тебе світ - це лютий морок,
Стіна без виходу, тюрма.
Без недослів і недомовок
Явилась молодість сама.

Зелене молоде пагіння
Відкриє світ нових пізнань,
Нестримне в небо устремління
І гостре вістря почувань.

Відкине все пожухле листя
Любов приспала до пори,
Немовби істина столика,
Поема степу і гори.

25 листопада 2025

Не дивись на мене хтивими очима,
чоловіче ласий до принадних втіх.
Я була дев'ятим царством пілігрима
і того, хто вранці з по́другою втік.

Чарівни́й романтик Музу в мені бачив,
а художник Єву з яблуком спокус.
Я зривала мальви зоряних побачень,
та, на жаль, скінчився вересневий блюз.

Згадую минуле інколи... Та ну їх! —
Туманіють зради в полисках заграв.
Всіх я відпустила, лиш за тим жалкую,
хто у ніч різдвяну сина обіцяв!

05.05.2026р.

Світ розколовся, то що ж він приніС?
Правду сьогодні крихку. Ллється кроВ.
Всупереч світлу, любові й веснІ,
Дехто годує війни чорний роТ.

Між берегами потвора косаР
Косить життя і вже ставить таврО.
Бога забули? - Поширює скаЗ.
Що принесе ще наступний нам кроК?

Швидко прямує розбурхане злО.
Хто угамує розгнузданий шкваЛ?
Стогнуть від болю земля і зелО,
Сльози гарячі сплюндрованих траВ.

Кривда розгулює, давить всіх преС.
Преться ненависть. Тривожне буттЯ,
Бо у планети гігантський є креН.
Знищити зло прагне чесна метА,

Щоб на Землі навести врешті лаД,
Щоб панувало повсюди добрО,
Збільшити щастя людського масштаБ,
Душ збережімо своїх ми собоР.

Світ розколовся на добре та злЕ.
Стільки від зла вже жахливих утраТ.
Хай би гармонія скрізь ожилА,
І цінувалось життя, як алмаЗ.
Хто заспіває духовний хораЛ,
Бог порятує і мир надішлЕ.

12 травня славетний український художник Іван МАРЧУК зустрічає свій 90-літній ювілей.
Вітаємо!

Унікальний митець потрапив до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», створивши неповторний стиль у живопису, що сам жартома назвав «пльонтанізм» - від «плести», «пльонтати». І справді, його картини ніби складені з клубочків чудернацьких ниток…
Пишаюся, що у мене є альбом пана Івана з присвятою мені.
Він якось сказав: «Дайте мені тисячу років - і я розмалюю небо»…

Гроші? Жінки? Мандати?
Що найголовніше для тебе?
Тисячу років дайте -
і я розмалюю небо!

2026 рік

Забери-но від мене байдужості сіль-
Розсипати позаду, чи сіяти поруч -
Ось росте конюшина під ноги праворуч
І горобчик ховається ранком у хміль ,
Щоби легше було витягати зі скронь
Думку довгу марку у зростаючій болі ,
Наче казку для тих, що шукають в стодолі
Ворогів і ведуть перехресний вогонь
Серед цифри сухої, у стані чужих
Аутистів, знайшовших себе у TikTok(у)
В конюшині праворуч, не далі півкроку.
Де твій син? - Нерухомо в могилі лежить!

Пом’яни нашу землю у царині сну -
Їй хотілось дітей і розумних і щирих,
Ніби тих, що під склом ідеальним курсивом
Вже в реєстрі у списках на довгу війну.

Що лишається далі, коли ми помрем -
Тим за склом, за півкроку, в ранковому полі ? -
Звичка знову шукати свободи і волі
Із палаючим серця холодним вогнем…

Сповита тишею імла
Село зусюди облягла
І стишилися вулиці, й двори,
І звично місяць виглянув згори
На опустілий швидко шлях,
Що пилом давнішнім пропах,
А зараз в теплій куряві принишк,
Бо, певно, сон усім приносить зиск...
12.05.26

Трясця…
Скласти б вірш про любов і щастя,
Та що турбує звіра, коли він помирає в пастці?
Тліє на фользі чи кисне в пляшці...

А я у всій красі хочу світ цей побачити,
Ніби після років сварки взяти і пробачити.
І в таку мить приходить розуміння:
Мій шостиструнний спільник — пігулка від старіння.

А ти не рубай коріння, чіпляючись за Чумацький Шлях.
Якщо труна існує, то колись у ній буде цвях.
Тобі вселяють страх, а я дам тобі надію.
Творчість — це діяльність, чуєш? Ну тоді я дію.

І я радію: рима римується, а звук лунає.
І якщо колесо спустить, то хтось точно підкачає.
В них під сонцем засмагають, в нас за нього борються.
А тобі все одно, чи цікаво, що все ж коїться?

Подряпина загоїться, і відновиться дихання,
Знову вийдеш ти у ринг: життя — ще те змагання.
Намагання, ще одне, а за ним іще —
Суперздібності ти маєш, ніби в коміксах з плащем.

Я танцюю під дощем — я крапля, як і ви.
Знаю: там, де миші, не виросте трави.
Драбина з голови спрямована у всесвіт,
І я по сходах вгору йду, залишаю свій слід.

І хай розтопить лід внутрішнє багаття.
Кесареві — кесареве, кожному своє заняття.
Ще трохи. Незабаром, якщо не зараз.
Життя — то книга: залиш в ній цікавий нарис.

Тільки тут, і не буде потім.
Небезпека і дива очікують на кожному кроці.
І як коле в боці, то віднови дихання,
Та не зупиняйся — ось моє прохання.

І тоді,
Я відкрию правду — сумну та гірку.
Я прошепчу брехню — солодку і п’янку.
Я поведу тебе,
Коли почуєш музику.

Я прикрашу дорогу нелегку,
І постіль постелю — теплу та м’яку,
І розбуджу тебе,
Коли почуєш музику.


2025

Я так хочу з тобою зустрітись,
Я так хочу тебе обійняти!
Та у тебе маленькі діти,
Й тобі потрібно їх вкласти спати.

А вранці ти їх везеш до школи,
І забираєш їх по обіді,
Ми ж не стрінемось так ніколи,
Ну хіба що на тому світі...

Бо в суботу ти робиш роботи,
Що не встигла на тижні зробити,
А усе, що не вийшло в суботу-
То в неділю слід закінчити.

І отак дні та тижні минають,
Нелегка ж бо жіноча доля.
А навіщо ж тоді співає
Соловейко в нічних тополях?

А навіщо цвітуть каштани,
І навіщо так пахнуть квіти?
...Тобі завтра вставати рано,
Бо у тебе маленькі діти...

Ми йшли за возами, зорі сяяли блякло.
Розпечену магму палила у надрах журба.
І степ нас поглинув, і поклав на ковадло,
на сонцесяйне ковадло, на ковилових горбах.

Нашу плоть, шкарубку від жаги степової,
болючим дотиком майстер натхненний плекав,
і стежка незнана вела за собою
у п'янкий ирій духмяних росистих трав.

Ми торували шляхи, ми ставали богами.
Медові губи коханих ми пили вночі,
коли квітували пагорби золотими зірками,
і з неба сходили, наче телички, срібні дощі.

Ми гартували леза звитяги і туги.
Ми поїли коней із пурпурових заграв.
І степ у нас розчинявся і, з гострої тонкої смуги,
знову і знову крізь нас проростав.

Так золотою ставала епоха.
Розпечену магму палила у надрах журба.
Сюрчали коники, наливалися стебла і грона,
палко бриніла бентежна душа степова.

2026

 
Як на Сайпрес Авеню
Ускочивши в дитячу наче маячню
Обцасів цокання бруківкою
Форд і Фіцрой, і мадам Жорж
І солдат, собі крокує сном
У капелюсі, у літах, пиє вино
І солодкий ток парфума віє крізь
Ночей холодний шалімар
 
Зупиняючись усе за кроком крок
Ще дітлахи шукають корки із пляшок
У крамниці сірників і цигарок
Перестрівши мадам Жорж
Оу, ти западеш
Охохохо, ти западеш
Оу, ти западеш
 
Увійшовши мов у транс
На канапі та у грі за грою в шанс
Із історичним ще романом обійнявшись
Поглянь у очі мадам Жорж
Тії пакетики і страх
Тебе пойме нараз коліна задрижать
А в куті за доміно у блиску шат
О, неповторна мадам Жорж
 
Як із вулиці у мерзлу шибку стук
Вона підкинеться, помилуй Боже
Певно копи йдуть
Вишпурюючи все, чого не мало бути тут
За своє вікно надвір
Але мусиш їхати
Із Дубліна до Сенді Роу, о ти
Ронитимеш униз монетки із мостів
У цей дощ і мокрий сніг
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ітимеш геть, а в тій вітальні музика, і сміх
І танці далі у вітальні тій
І заходять хлопці інші
А ти покидаєш усе
Безмовно
 
Як тобі вже йти
Услід вона: Коханий
ти забув свої рукавички
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Прощавай
Із вітром і дощем на задвірках
На задвірках, на старих
Попрощайся із мадам Жорж
На задвірках, на старих, на задвірках
О, але й твій дім отам, на задвірках
Йди уже
Прощавай і прощавай і . . .
Утри сльозу і ще сльозу утри . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Прощавай . . . ей–оу, мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Гайда на поїзд
Час на поїзд, на поїзд . . .
Оце їде поїзд, оце їде поїзд
О, прощавай . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Довго тримав у секреті
Звичку свою непросту.
Хочу сказати відверто
Мамі про ознаку ту.

Тільки не знаю, як буде:
Радісно чи у жалю.
Слів для розмови бракує,
Сумніви душу клюють.

Сміло зайшов у кімнату,
Світ ненароком померк,
Голосом кволим питаю:
«Мамо, потрібен поет?»

Мати зітхає убого,
Татко налиганий вкрай:
«Синку, побійся хоч бога,
Хвате й прозаїка нам!»

Відлуння віршів, тихе та пісенне -
Присвята осені, шляхетній дамі.
У пошуках розради і натхнення
Пливе душа осінніми шляхами.

У вересні тепла ще буде вдосталь...
Цей спадок від усміхненого літа
Зігріє серце... Тільки болем гострим
Осінній перший дощик буде нити.

Іди вперед, художнику самотній!
Тягар журби нехай тебе полишить!
Тепла немає в арсеналі жовтня,
Дощі нагадують про біль частіше.

У мареннях давно прозорі роси,
Струмків ранкових срібло чи паладій.
Зі снігом злива - натяк на морози.
Як не згубити душу в листопаді?

Забута стежка заростає
Важким солідним лопухом.
Забута стежка, як питання
Чи у житті різкий надлом.

Забута стежка вкрита мохом,
Травою, пилом забуття.
Не заростуть чортополохом
Слова для болю й каяття.

Забуту стежку ми відкриєм,
Немов забутий давній твір.
Вона не стане чорториєм
І шляхом для нових зневір.

Забута стежка прошепоче
Слова жадані, дорогі,
Розплющивши оспалі очі
В оточенні гучних роїв.

22 листопада 2025

 мою печаль художник
 намалював як міг
 він не ван гог на бога
 але ж і я не з тих
 від мойого порога
 пустир відомий всім
 а хто хотів ван гога
 згубилися між цін
 о що нам є до них
 масних
 але художник
 намалював як міг
 очиці ночі
 чорні
 повітряна тривога
 повітряна тривога
 

На дворі́ розігралася спека —
травень в літа позичив жарінь.
Сироїжки із чорного дека
витягає засмучена лінь.

Вечір виснажив тіло лелече,
відбирає красу у наяд,
і вагомих нема заперечень
повернутися в січень назад.

Ніч втомилася від переве́сел
і постійної туги в душі,
та не знає, чи завтра воскресне
життєдайно на мертвій межі.

Сон наврочив холодну завію,
хоч задуха жалю додає,
синтапонові хмари не гріють
запорошене серце твоє.

02.05.2026р

Ані синиці,ні тим паче журавля
Так і не вдалось мені спіймати.
Може, тому,, що все звелося до життя,
Аби йому якесь облаштування дати.
Щасливі ті, хто не картав себе,
Кому життя саме під ноги слалось,
Кому немов в дитинство вороття,
Мені ж у прикрих роздумах дісталось.
Щасливі ті, хто перед сном моливсь,
Як завчену без роздуму молитву,
Мене ж тривожать думи навісні:
Іще не все од Господа залежить,
Бо ж кожен з ворогів прибрав Його ім’я,
Готовий на шматки роздерти брата,
І важче стало народитися, ніж вмерти…
Тільки тоді, як зникне несусвітнє зло,
Всевишнім справжнім я назву Його.

Ні мідні дзвони, ні масні макітри
Нам не наврочать шлях вузький за межі,
Де хрест новий звели нейромережі
Над рештками природної палітри.

І не марнОта! Лише пересуди -
Ковтай вареник пійманий в сметані,
Рятуй від спраги березня тюльпани,
Гадай на картах, розрізняй облуди.

Вклонюсь тобі вже, як замироточать
Сліди до пекла...запалю свічадо
Прийму, мов глина перший теплий дощик.
І шостий день творіння як розраду.

Про що співали солов"ї
У тихі вечори весняні?
Казали очі що твої,
Коли на мене ти поглянув?

Що сипав місяць з висоти,
Яскраво зорі миготіли?
В той вечір тихий я і ти
Свої серця коханням гріли.

2018 р.

Спалахнула блискавка на сході
І невдовзі докотився грім, -
Підганяло торжество негоди
Якнайшвидше втрапити у дім.
Ударяли в спину, наче кулі,
Перші краплі сильного дощу
І гудів на вітрі, ніби вулик,
Дім мені, як завше: Упущу...
На веранді хвища тільки свище
І обличчя бризки обдають,
Хоч на небі темнім грім і блища
Далі гру продовжують свою.
11.05.26

«Час кохати» – шепотять світила,
Вабить вечір до інтимних справ.
На крайнебі зіронька умліла –
Місяченько бісики пускав.

Москалі уже віддавна люблять похвалятись,
Як їх предки з ворогами уміли справлятись.
Як усіх перемагали не числом, а вмінням,
Тому-то й непереможна Московія й нині.
Можна було б про ті брехні говорить багато,
Прикладів наводить сотні, як їх предки кляті
Були биті тими, з ким же воювати брались,
Як тим москалям добряче могло діставатись.
І не числом часто били, а умінням саме.
Отож, «ахові» вояки – предки, скажем прямо.
Щоби «мислію по древу» тут не розтікатись,
А в військовому уміння тому розібратись,
Хочу просто пригадати, як тих предків били,
Тобто, як вони насправді «воювати» вміли.
Було то, як Петро Перший – їх царьок завзятий
Вирішив собі у шведів Прибалтику взяти,
Щоби знов Балтійським морем в Європу ходити,
А не дозволу у шведів на прохід просити.
Знайшов собі союзничків, ласих до чужого.
Кожен мріяв шмат урвати у шведа отого.
Бо ж король Карл молоденький, вісімнадцять має.
Що воно там у військовій отій справі знає?!
Петро почав готуватись, армію збирати.
Зумів до двох сотень тисяч до війська нагнати.
Хоч не навчені і зброї своєї немає
(Бо ж Росія за кордоном зброю закупляє).
Й дисципліна в тому війську яка там у греця,
Та й керують отим військом одні іноземці.
Своїх нема генералів, то чужих набрали,
Щоби вони москалям тим землі здобували.
А найперше захотілось Петру Нарву взяти,
Бо звідтіль вже і до моря рукою подати.
Хоч міцна її фортеця, достатньо припасу,
Та Петро уже на неї облизався ласо.
Зібрав війська сорок тисяч, двадцять на підході,
Думав, що таку ораву зупинити годі.
Поки Карл десь по європах із військом ганяє,
Бо ж союзники Петрові його нападають,
Петро вирішив напасти і Нарву ту взяти,
А тоді уже із Карлом іти, воювати.
Ішло військо по дорогах російських відомих.
Їх дощі так розмочили, що з болота ноги
Ледве могли витягати. Ще ж обоз, гармати.
Уявляєте, як то все по багнюці пхати.
Хоч і сунули повільно, але постачання
Не встигало доганяти, навіть і останніх.
Тож, як люди, так і коні сунули голодні.
А голодні і ті, й другі воювать не годні.
Уже тоді Петро думав роботу почати,
Щоб товари закордонні своїм заміняти.
Тож сукно і замінили англійське допіру,
Із москальського пошили солдатські мундири.
А мундири ті вже скоро розлізлись, розпались,
Тож солдати майже голі до Нарви дістались.
Та ж дістались та й взялися Нарву облягати.
Притягли по тій багнюці, нарешті гармати.
Нарва стоїть в луці річки Нарови, тож стали
Рови рити глибоченькі, вали насипали.
Від берега до берега вали височіли,
Так, щоб і маленька пташка там не пролетіла.
На вали втягли гармати по Нарві стріляти.
А, не дай Бог, Карл надума прийти, визволяти
Нарву, то в тилу так само рови покопали
Та вали також високі скрізь понасипали.
Оточили своє військо валами й ровами
Та й з гармат взялись палити по фортеці прямо.
Правда, стачило запасів на два тижні всього.
Та й користі ніякої зі стрільбища того.
Бо й гармати нікудишні (москальська робота),
Й порох такий, як то кажуть: ні в тин, ні в ворота.
Більшість ядер до стін Нарви і не долетіла,
А, як і долетіли, шкоди не зробили.
Поки москалі допхались до Нарви отої,
Поки вони готувались під містом до бою,
Карл з союзниками встиг вже швидко розібратись
І в Прибалтику скоріше із військом податись.
До Петра дійшли ті вісті. Щоб контролювати
Шляхи сюди, Шереметьєв мав загін узяти,
Перекрити всі дороги. Шведи підуть тільки,
Щоби знати: куди ідуть вони та їх скільки.
Той і вирушив, спинився, розпустив солдатів,
Щоби навкруг роздивитись та пограбувати.
Поки вони грабували, по селах ходили,
Ті загони поодинці шведи перебили.
Шереметьєва дістались, з гармат обстріляли.
Шереметьєв з москалями тільки драла дали.
Був вже кінець листопада, зима на порозі.
Примчав в табір Шереметьєв, підняв по тривозі
Царя свого, став жалітись, що його побили,
Що півсотні тисяч шведів раптом налетіли.
Хоч він мужньо відбивався…Петро розізлився.
В Шереметьєва, говорять аж синець зְ’явився…
Нижче спини. Та, одначе Петро налякався
Та із Меншиковим раптом в Новгород подався,
Начебто по допомогу. Війська він зоставив,
Замість себе іноземця керувать поставив. Герцог де Круа не надто порадів із того,
Зрозумів, що козла хочуть зробити із нього.
Все-таки п‘ятдесят тисяч проти нього пхають,
А вони тут ледве тридцять із хвостиком мають.
Хоч іще не воювали та вже втрати мали:
Від голоду та від хворі солдати вмирали…
Хоч, начебто й готувались напад відбивати,
Встигли ровів із валами скрізь набудувати.
Але місця між валами лишили так мало,
Ще й бараків дерев‘яних там набудували,
Що ніяк і розвернутись війську поміж ними.
Із укріпленнями дуже прогадали тими.
А гармат, хоч і багато під Нарву припхали,
Більшість їх на тому боці Нарови стояли.
Де Круа велів, щоб військо все готове було,
Його тонко понад валом впритул розтягнули,
Щоб підходи всі прикрити. Резерва не мали.
Тож, солдати стали зранку, то так і стояли…
Ніяких п‘ятдесят тисяч у Карла не малось,
То на прості шведські «фейки» москалі попались.
Мав він десь там десять тисяч піхоти й кінноти,
Але москалів побити був зовсім не проти.
Від москалів на відміну, знав про їхнє військо
Все, що треба полководцю було знати, звісно.
Знав, що центр у них сильний та фланги слабенькі,
Тож і вирішив їх військо взяти у обценьки.
Притиснути до фортеці й в річку поскидати.
Може, їх вода холодна навчить воювати.
Москалі з самої ночі втомилися ждати.
О десятій ранку стали десь труби звучати,
Слідом вдарили литаври і шведи з’явились.
У москалів перед очі колони спинились.
Двічі вдарили гармати – на бій запросили.
Що робити, москалі ще досі не рішили.
Тож зібрались на нараду. Думали-гадали.
Одні вийти в чисте поле запропонували
І там шведам битву дати. Де Круа сердитий
Закричав, що швед у полі їх зможе розбити.
Тож рішили за валами шведа зустрічати,
Карлу ініціативу у бою віддати.
А тому того і треба. Не став поспішати.
До двох годин дня у полі продовжив стояти.
Мабуть, просив в Бога поміч…І її діждався,
Бо зненацька дуже сильний снігопад почався.
Так, що і за двадцять кроків нічого не знати.
Отоді Карл велів війську швидко виступати.
Вітер виє, б’ְє у спину, військо підганяє,
А москалям густим снігом очі засипає.
Стоять москалі, від вітру відвертають пики,
Дослухаються, щоб вчути чи тупіт, чи крики,
Щоб, нарешті зрозуміти, що швед наступає.
А ні тупоту, ні криків їм не долітає.
Бо Карл велів іти тихо, наче підкрадатись,
Щоб ворогу раніш часу про те не дізнатись.
Перші дійшли гренадери, кинули фашини,
Що тягли великі в‘язки увесь час на спині.
Закидали рови ними і по них, як мостом,
Перебралися спокійно аж на вали просто.
А москалі дослухають у вий вітру… Раптом
Перед очі появились їм шведські солдати.
Хоч москалів більше було, розтяглись вздовж валу,
Так, що швидко гренадери їхній стрій прорвали.
А другі ж того не бачать, бо сніг заважає.
Іще стоять, на атаку ворога чекають.
Скоро у москальський табір шведи вже прорвались.
Тоді у москальськім війську паніка почалась.
Раптом крики залунали: «То німці прокляті
Зрадили нас!» Замість того, аби воювати,
Москалі взялися бити офіцерів власних.
То уже юрба – не військо шведам стало ясно.
Одні били офіцерів, а другі помчали,
По мосту на другий берег чимскоріш втікали.
Стільки їх туди напхалось, що міст завалився.
Не один москаль в холодній Нарові втопився.
Генерали-іноземці, щоб свої не вбили,
Перед шведами негайно голови схилили.
І де Круа поміж ними. Шереметьєв клятий
Зібрав всю свою кінноту й кинувся втікати.
Лиш на флангах москалі ще якось відбивались,
За возами поховались та не піддавались…
Ніч спустилася і битва затихла поволі.
Вітер вив, поранені кричали від болю.
А москалі, що устигли за вози сховатись,
Вирішували аж до ранку: битись чи здаватись?!
Врешті, вирішили здатись, опір припинити.
Правда, обоз і гармати довелось лишити.
Шведи для них переправу за річку зробили,
Щоби вони, не дай Боже, ніг не замочили.
Пішли москалі від Нарви побитими псами.
Ще не скоро після того прийшли вже до тями.
Вбитих цілих вісім тисяч на полі лишили,
Шведів вдесятеро менше у тій битві вбили.
Весь обоз дістався шведам, мушкети, гармати.
Царську казну в тридцять тисяч удалось забрати.
Ще й полоном захопили десять генералів,
Цілу купу офіцерів москальських забрали.
Правда, більшість іноземці – хто більше заплатить,
То за того вони й будуть далі воювати.
Вилізла тоді та Нарва Петру тому боком,
Хоча стала, слід визнати, хорошим уроком.
Виправдовувався, правда Петро після того,
Що то винні генерали й погані дороги.
І немає чого Карлу носа задирати,
Бо ж у нього військо встигло вже повоювати,
А у Петра мовляв були одні новобранці.
Куди було з таким військом зі шведом тягаться?
А про що ж ти перше думав, чи не бачив того,
Що у тебе не готові для війни дороги?!
Що у тебе не готове військо воювати?
Чого ж було тоді з шведом війну починати?

Я жду новин, живильної води,
Мов листя з позачасся, позасвіття.
Так огортають спокій холоди,
Немов опале і сухе суцвіття.

Я жду листів з минулої доби,
Померлих жестів, вицвілих мелодій,
Прадавніх, ніби заклик "Полюби...",
Немов тепло порепаних долоней.

Я хочу повернутися в кіно,
У погляди, яких давно немає.
У двориках забутих доміно
Жде голосу валторни чи трамваю.

Минулий жест впаде униз листком.
Минулий погляд скресне і воскресне.
І спогади забутим словником
Увірвуться, мов ангел піднебесний.

21 листопада 2025

Рясніла правда апріорі,
ЇЇ тепло було в мінорі,
Текло у простір, наче спів,
Де зло, добро і поготів,
Де світ осяяний ховався,
Як віл на конику катався
І реготався між ковил,
Змітав хвостом небесний пил.

Хресна хода була над ними,
Шлях торувала між латини
Від Кватроченто до Кусто,
Хористи кутались в пальто ,
Світобудов причин не знали ,
Неначе риби кардинали,
Серед латаття і води
У межах сну Сковороди…

 поспівай
 мені радо
 за соняхи
 що цвітуть
 замість
 житніх полів
 і невидимі зорі
 і подихи
 коли слів
 не потрібно
 усіх
 перевір мої
 вулиці зчовгані
 переміряй
 мої рубці
 я згадаю
 як добре було
 воно
 я не думатиму
 про біль
 про війну
 про весняний
 холод цей
 про всі втрати
 криваву цвіль
 про дітей
 мені не дарованих
 про безвихідь
 що
 ізвідсіль
 

Рахує годинник нестримні хвилини
твого неймовірного соло;
аж луснуло небо на дві половини,
коли у душі захололо.

Розсипався град на долівку природи
намистом із Божого раю.
Губами лови льодяну прохолоду,
допоки ніхто не карає.

Постій, не спіши, випий зливи з криниці
старої, як хустка тернова.
Можливо, ця мить більше не повториться
для тебе, остання любове.

07.05.2026р.

Пережив багато
Зморений дідусь, -
Працював завзято,
Крився від спокус.
Вікував несито, -
Тяжко й сумно жив,
І на Божім світі
Щастю був чужий.
Долею забутий
Ще за юних літ,
На свої маршрути
Лив лиш кров і піт.
І допоки сили
Дозволяли йти,
Не сидів безкрило
В гущі темноти.
Бо тепер - нікого
В діда поблизу, -
Тільки край дороги
Та рівчак внизу...
10.05.26

Як же притягує вид за вікном:
Машини, білборди, залізобетон.
Урбан в дротах та в диму посміхається,
Творить дива індустріалізація.

Чудово, що заводи працюють і в суботу.
Камери повсюди проявляють турботу.
А паспорт нагадає, що я особистість.
Дарма тільки якість замінили на кількість.

Як же притягує вайб за дверима:
Події, розподіли, рахунки, людина.
Як догодити системі — спитайте поради,
Відповідально бути частиною громади.

Головне, щоб не подумали, що ти здурів.
Чорне чи біле — нема інших кольорів.
Ліве чи праве — на якому ти боці?
А нагору не дивись — нема місця на сонці.

Повз світлофори та вітрини,
Повз пошарпані стіни.
Білі хмарини — небесні тварини
Прямують на схід, і я разом з ними.

Не переймайся, хмурий перехожий,
Якщо здається, що вештаюсь без діла.
Наша буденність нагадує в клітинку зошит,
Тоді ми в ньому — чорнила.

Хай серце добре зважить все, що навкруги,
Коли наважишся вийти у світ.
І не турбуйся — зустрінеш, кому до снаги
Крокувати на прогулянці, щоб залишився слід.

На прогулянці крокуй,
Щоб залишився слід.
Крокуй на схід!