Вклоняюся низько високому слову,
Глибокому змісту і формі чіткій, -
Дивуюсь пісенності рідної мови
І в радості світлій, і в тузі
гіркій.
Дивлюся на букви, вслухаюся в звуки
І мріям про щастя свободу даю, -
Отак опановую вічну науку -
Всім серцем любити Вкраїну свою.
16.07.26

Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.

Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
На вiнок, що собi заплела.

Аромат наркотичної втоми -
Засинає, як тиша вночi.
Десь лiтають ракети i дрони,
I пускають залiзнi мечi.

Це наснилося? Все - не насправдi?
Пробивається свiтло вгорi.
Бiль i сльози на вивченiй картi,
Боже милий, прошу, прибери.

Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на підкреслене, і воно піддається цій нескладній дії ©

Він не любив прогулянки кроком Він не любив прогулюватись мляво
Не написав співзвучний мадригал Не написав співзвучний мадригал
Не подбав про вдачу Не дбав про строгість етикету.
Йому не скажеш:
«Бідний Франсуа»

Місцевих муз конфузами ганьбив
Своє нутро не залишав в заставу
Про рай з дияволом пророкував
І заповів для Бога пекло.

Перепон часу обминувши,
Мені б з тобою заволати: «Аллілуйя»!
Шалений, бідний Франсуа.

1990

 
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
 
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
чому лікарі тут усі без лиць
хоча не дійшов би у коридор
бачиш сама, сестро морфін, я прагнув, гов
 
ужеж, нині знаю, що світ речей неясний
молю, сестро морфін, замість жахів дай-но снів
бо я вигасаю нанівець
і зі шприцом увійде мій грець
 
цвіт соків коки, на обличчі лід уст нічних
ей нумо, сестро морфін, приготуй мені нічліг
бо знаю, і ти знаєш, на світанні би лишив
вас, що зібрались тут, і оцю постіль
і багряні плями жнив
 
 
 
 
 
 
 
 

шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забутий в скринях пліснявою цвіте
дірочки від цвяхів зрошуються росою
мовби зіниці в день чорних сучків кроки
з глиняного гнізда в слід що ліпила пташка
до черевиків стоптаних за роки
мрій на шляху життя що протоптав мурашка...

біле як те вапно світло пошерхле вдень
там де полює голуба тиха як смерть куниця
у голубнику серед гілок з вишень
можна влізти до нього і…назавжди згубиться

Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця на святій землі.

А рятівні ідеї у колисці
Невинно сплять у білих пелюшках.
Спалахують ранкові блискавиці.
Злітає в небо доленосний птах.
Так істина розсіяна у лицях,
Мов зерна у віддалених віках.
У селах і у вигаслих столицях
Прорветься правда крізь німотний страх.

22 січня 2026

Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.

А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
То значить, Ти у мене віру мав,

Як я у Тебе. Віддаюсь навзаєм,
Свою у вічність добавляю мить.
Сідає сонце. Промінь опускає
В зелене жито, де б ще жить і жить.

 найбільш морочить саме те
 чого немає поки
 й чи буде невідомо теж
 й наскільки все це пофіг
 у дзеркалі чи просто склі
 відбите щось минуле
 за чим жалітимеш собі
 а всі давно забули
 оскільки є буденний треш
 новини сенсаційні
 війна загибель і авжеж
 підвищуються ціни
 танцюючи мораліте
 на сцені віртуальній
 чи не танцюючи ніде
 питання ці питання
 

Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
Пробачити і зрозуміти,
У вівтарі себе знайти.
Та знаю, що Бог шельму мітить,
І що не скарб я доброти!
Та все ж таки... та все ж таки...

15.07.2026р.

Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані стату́ї,
що з них ще кракелюр не облетів.

Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
Чумацький віз і стезя солі в степ.

Вишнева барва мислення тарасів,
пісні повстанські, всталі з шанцю знов
- мовляв це через них війна і траси
зміновані і час життя посовг.

Таких нервують тьохки солов'їні -
хай, навіть, дуже - дуже близько фронт -
коробить Стус, Бандери сині гори,
та, вдронює, до взбісся Фаріон.

Володимир - це світу володар,
То ж День Ангела нині у вас.
Побажаєм міцного здоров"я
Й неба мирного над усіма.

Настрій хай не псує вам нічого
І ніхто. Тепло буде в душі.
Володимира щастя земного,
Щоби радісна кожная мить.

2022 р.

Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
15.07.26

Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!

Але коли десь там, у далині
вітри вляглись, коли стихії лють погасла,
над вечір серед тиші розцвіла прекрасна
веселка осяйна в голубизні —
жадана,
чиста
пливе
над нами.

(я хочу веселкою стати
в неспокої неба твого)


(2026)

блукаю по аеропорту
згадую з тобою розмову
про те, як потрібно жити.
знову!

ах, мам

...і ніколи чогось чекати
не повернути життя назад…

ах, мам

…і що прийде моя пора…
квитки на руках

ах, мам

я відлітаю, відлітаю
тепер я точно знаю! —

я ТАМ…

2024

Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.

Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
меди проливши в чорне око мрев.

я тут живу, бо сміла тут ожити -
у буднях оцифрованого сну.
За ці орелі - в товщу світу вшиті -
дякуськи, Творче - Хвиле на піску.

Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.

Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю,
Але спотикаюсь між грудок і снів.

На місці ялинки розверзлася пустка,
Яка поглинає спустошений люд.
Немає у Бога і чорта відпустки.
Для виправлень долі не надано люфт.

На місці ялинки влаштуєм багаття
І будем стрибати в потоках вогнів.
Спалімо недолю і чорні прокляття
У посмішках ночі, у вогнищах днів.

21 січня 2026

По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Дрон упав десь зовсім поряд,
Загорівся небосхил.
Скільки злості, болю, горя
І війни нових могил.
В небесах ракета свище,
Жах проймає до кісток.
Загубив на кладовищі
Бог натільний образок.

14.07.2026р.

Шестиразова призерка Олімпійських ігор!
Хіба треба тут щось додавати?

Якщо запитати Ольгу Харлан,
сучасної ери княгиню:
а чи взагалі це реальний план
перемогти Україну -
на килимі, чи на татамі?
Чи у жорстокій війні?
Відповідь знаємо ми з вами:
ні!

2024 рік

У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26