І
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
і гріє душу думка, – навесні
позбудемося біса і сатира,
а заодно – фальшивого кумира,
лакея, що слугує сатані...
..................................................
добу апофеозу маячні
замінює нова епоха миру.

                    ІІ
Вирує течія ріки життя,
на берегах її не гасне ватра
вчорашнього, та ідемо у завтра,
що означає інше майбуття,
очищене від нечисті і бруду.
Ніхто не знає, скільки ще іти
одуреному клоунами люду.
Далеко до кінцевої мети,
як іноді, паломнику до Мекки.
Лютує стужа, допікає спека,
а за рікою на межі віків
уже і до потопу недалеко,
та уявити все-таки не легко,
що межиріччя вийде з берегів.

                    ІІІ
Є сподівання, та надій немає,
що нас охороняють янголи,
аби ми не боялися, коли
опинимося у юдолі раю
земного, де ми, нібито, жили,
допоки пам’ять душу зігріває.
Немає як, хоча і є чого
покликати, – рятуйте наші душі!
Спасіння є і люди не байдужі,
що їм і полюбити є кого
та іноді помітити Його
у небі...
          і на морі...
                    і на суші.

02.2026

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?

Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.

Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Із кожним може раптом статись лихо.

Тому задумайтесь про допомогу
Стареньким людям, немічним, безсилим.
Оті, у кого, дійсно, є ця змога.
Невже усіх вас гроші засліпили?

 
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
 
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
 
але струнам не розсіяти пил станційний
від платформи рушив дизель, никнуть вікна
як заходиш, усе давнє у печалі
йдеш туди, де є посутнє й необхідне
 
чекаю, у черзі, поїздів прибуття
наші обійми, поки тіні мчать відусіль
 
її щирість на вечірці, ревний натовп
ось утіха, позабуто давні рани
жовті тигри, їхні джунглі, у зіницях
одягання, зниклі вікна, гайвороння
 
я сплю, у юрмі, де самітний усяк
у темноті, поки тіні мчать відусіль
 
 
 
 
 
 
 
 

Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залишалося дивитись,
Як вона поряд усідається за стіл,
В кутку поставила косу свою страшну.
Виходить, в нього ще є час життя згадати,
Як перед Господом прийдеться йому стати.
Він трохи голову до Смерті повернув,
Немов питаючи, чи вдосталь часу мав,
Щоб все згадати. Але стало зрозуміло,
Що часу Смерть йому на те не відпустила.
Та й він того від неї зовсім не чекав.
Лиш пожалів, що помирати мусить так
В чужій землі, в яку його і поховають.
Хоч козаки цю землю Січчю називають,
Вона ж земля турецька, тож чужа, однак.
Як він хотів би повернутись до землі
У свою рідну та жадану Україну,
Що не своєю колись волею покинув.
До того змусили прокляті москалі.
І він згадав останній Орликів похід.
Останню спробу москалів отих прогнати,
Щоб Україні незалежній, врешті стати.
Й, неначе знов помолодів старезний дід…
Коли повстав Мазепа проти москалів
І кинув клич під булаву його ставати,
Було вже пізно…Москалі вчепились, кляті,
Немов кліщі до української землі.
Багато хто Мазепу прихвостнем вважав
Москальським. Іншим було байдуже до нього.
А треті вже мостили до Москви дорогу.
Тож мало хто на заклик гетьмана пристав.
А москалі жорстоко мститися взялись.
Столицю гетьмана Батурин зруйнували,
А усіх жителів жорстоко повбивали.
На Січ козацьку усім військом подались.
А я тоді вже на Січі козакував.
Там Гордієнко кинув клич нам підніматись
І москалям проклятим тим не піддаватись…
А потім разом з Гордієнком відступав
І бачив, як палахкотіла наша Січ,
Як москалі її нещадно руйнували,
Щоб козаки тепер пристанища не мали.
За всі страхи вони нам мстили, звісна річ.
Мазепа ж з тими, хто до нього доєднавсь,
Прийшов до шведів, які стали під Полтаву.
Там під Полтавою і вирішилась справа.
Тож гетьман ледве сам звідтіль порятувавсь.
Із Карлом шведським найскоріше подались
В турецькі землі, поки їх не наздогнали
Полки москальські і в кайдани не узяли.
Лиш у Бендерах зупинитись спромоглись.
І козаки із Гордієнком теж пішли
В турецькі землі, бо в своїх їм місця мало.
За нами всюди москалі злі полювали.
Та у Туреччині дістати не могли.
Старий Мазепа крах всього не пережив,
Помер в Бендерах. За півроку після того
Обрали ми для себе гетьмана нового.
Ним Орлик став, що при Мазепі ще служив
Його опорою – був писар генеральний.
Отож, поклявся він, узявши булаву,
Що справу визволення він почне нову.
І, справді взявся за ту місію негайно.
Поки Карл шведський із султаном говорив,
Аби війну із москалями розпочати,
Бо ж ті устигли туркам сала вже залляти
Й султан від гніву у Стамбулі аж кипів,
Наш Орлик взявся з кримським ханом говорити,
Аби підтримав той наш визвольний похід.
І хан погодивсь, підписавши все, як слід.
Зла вговорились українцям не чинити.
На час забути в Україні про ясир.
Тут головне було, щоб москалів здолати.
А з москалів нехай вже скільки зможуть взяти.
Та й про майбутній заодно вмовлялись мир.
Та усе ж гетьману того здавалось мало.
Звернувся в поміч до Кубанської орди.
Хтось до донців і до башкир із тим ходив,
Щоб москалям вони спокою не давали.
Тим часом Карл зумів домовитись з султаном
І той Московії війну оголосив.
Візир, щоправда із походом не спішив,
Лише у червні з військом над Дунаєм стане.
А то вже пізно. Бо у січні вже орда
Із кримським ханом в Україну подалася,
Міста і села визволяти узялася…
А запорожцям, склавши рук, сидіть – біда.
Тож напросилися в похід із ханом йти.
І у поході за татарами приглянуть,
І українці до татар прихильніш стануть.
То, може швидше вдасться досягти мети.
Народ ніде татарам опір не чинив.
У Водолазі хлібом-сіллю зустрічали.
Хоча в Мерефу й Таранівку не пускали,
Тож і спізнали на собі весь ханський гнів.
А москалі втікали швидко, як могли.
Бо генерал, що мав цей край обороняти,
Іще не встиг тоді й до Харкова припхати.
Ми із ордою вже й під Харковом були,
Як раптом хан назад з ордою повернув.
Хоч старшина його й просила іти далі.
Ми би і Харків, та й весь лівий берег взяли.
Та він прохань козацьких, начебто й не чув.
Чи то злякався, що позаду залишив
Фортеці, що в них москалі іще сиділи.
Їх на Самарі нещодавно спорудили.
Тож хан з ордою ті фортеці обложив.
Новосергіївська одразу ж піддалась,
Бо козаки всіх москалів там пов‘язали
І в руки ханові всіх гамузом віддали.
А от друга оборонятися взялась.
А хан стирчати попід нею не схотів,
Зібрав орду та і до Криму геть подався.
Козацький полк лиш на сторожі тут зостався
Та кілька сот татар хан лишив по путі.
Ті українці, що москаль їх вже дістав,
Із усім скарбом за татарами попхали,
В Криму розжитись, врешті сподівання мали.
Тут Скоропадський, який гетьманом був став
При москалях, з полком раптово налетів.
Новосергіївську узяв і всіх козаків
Велів скарати ( бо ж москальський посіпака)
Тут і москальський генерал слідом приспів.
Він втікачів із України наздогнав,
Узяв полоном і по всякому знущався.
Багато хто із них без голови зостався.
Але москальський генерал жалю не мав.
А ми нічим допомогти їм не могли.
Нас було мало. Бо татари дременули,
Ледь про москальське військо те вони почули.
Ми відступити також змушені були.
Вертали злі й сумні бо ж добре розуміли,
Що тільки шкоди справі той похід завдав.
Лиш обнадіїла і кинула орда.
Тож люди більше нас підтримать не хотіли.
Лівобережжя й Слобожанщина тепер
Для нас утрачені. Хоч гетьман сподівався,
Щоб Скоропадський до нас з військом доєднався.
Та той просяк москальським духом і попер
Супроти нас. А Орлик з ним же домовлявся,
Що той отрима булаву, як вийде все.
Хто ж думав, що той москалям все донесе?
Цареві вірним він до старості зостався.
Але в Бендерах відродивсь надії дух,
Бо Орлик з Карлом склавши руки не сиділи,
Вони докупи всі збирали свої сили,
Аби почати, врешті визволення рух.
Крім запорожців та ще інших козаків,
Які з Мазепою в Бендери ще прибули,
Тут іще ляхи зі своїм Потоцьким були.
Йому Лєщинський – один з польських королів,
Велів триматись міцно Орлика і шведів,
Аби прогнати, врешті з Польщі москалів,
Їх блюдолиза, у Варшаві що засів.
Але то все іще чекає попереду.
Були ще шведи, але зовсім небагато.
Ще Білгородська і Буджацька йшла орда,
Що хан під сина керівництво їх віддав.
Вони повинні нам в поході помагати.
Поки іще та підготовка тільки йшла,
Вже в Україну Орлик вістунів направив,
Аби вони народу говорили правду
Й народ підтримав в боротьбі супроти зла.
Іще на турків сподівалися, однак,
Їх військо тільки до Балкан іще плелося.
Його півроку б ще чекати довелося.
Але втрачати час ми не могли ніяк.
Отож, у лютому ми рушили з Бендер.
Орда татарська тисяч в тридцять гарцювала.
Поляки разом із козаками ступали.
Не до претензій давніх нам було тепер.
Побіля Рашкова кордон ми перейшли.
Міста й фортеці нам без бою піддавались.
Щоправда, ляхи до Литви скоріше рвались,
А ми ж на Київ налаштовані були.
Про москалів тоді могли не турбуватись.
Лише дізнавшись, що ми рушили в похід,
Від них пропав на правім боці, навіть слід,
Вони помчали бігом в Києві ховатись.
Полки козацькі правобічні майже всі
На нашу сторону одразу подалися
І визволяти край із нами узялися.
І полки рухались у всій своїй красі.
Ніде й нікому не чинили вони зла.
Не те, що москалі робили кляті –
Взялись народ вони до нитки оббирати.
Неначе пошесть Україною пройшла.
Татари наші також стримано велись,
Не грабували і в ясир не забирали.
І запас мали, і в народу купували.
Ще на той час, мов визволителі велись.
На Київ ми одразу, звісно ж не пішли.
Затіяв Орлик спершу москалів прогнати
Аж за Дніпро, а потім Білу Церкву взяти,
Де москалі вже укріпитися змогли.
Народ спокійно нас і радісно стрічав,
Бо ж москалі уже добряче насолили.
І ми в дорозі все поповнювали сили.
Тож скоро Орлик чималеньке військо мав.
Дійшли аж до Звенигородки, а тоді
Уже на північ ми до Росі повернули.
Дорога нам тепер на Білу Церкву була.
Та під Лисянкою зустріли на путі
Війська Бутовича, що шлях нам перетяв.
Хотів спинити, але ми його розбили.
Його самого під час бою полонили.
Здались без бою нам і Корсунь, й Богуслав.
Самусь, Кандиба та й полковники усі
На правім боці нашу сторону прийняли.
А Орлик слав кругом свої універсали,
Щоби народ на москалів тих напосів.
Аж ось і Біла. Вони нам не піддались.
Там москалі й козаки-зрадники засіли.
Запасу всякого добряче наробили.
Отож, ми місто облягати узялись.
Вже на той час проблеми, правда, почалися.
Припаси скінчились, А де весною взять?
Тож у місцевих довелося відбирать.
Татари й ляхи зло чинити узялися.
Місцеві, звісно, стали злитися на нас.
А тут ще Біла і не думала здаватись.
Прийшлося нам уже тоді до штурму братись.
А то, звичайно забира і сили, й час.
Та ще й була у нас з гарматами біда.
Була лиш кілька невеликих. Стіни брати
Із ними було дарма. Груди підставляти
Прийшлось під кулі нам не вперше. Тож, гайда!
У зуби шаблі і на стіни подались.
Татари й ляхи за тим лиш спостерігали.
Вони в тій справі нам нічим не помагали.
Та передмістя ми здолали спромоглись
Взялись за замок, де засіли москалі.
Три дні змагалися із ними, шанці рили,
Підкопи різні попід стінами робили.
А ті зі стін нас притискали до землі.
Здавалось, трохи ще і зможемо здолать.
Але татари усю справу розвалили.
Три дні вони іще під Білою сиділи.
Але ж татарська звичка – люд пограбувать -
Ніде не ділась. Молодий султан Галга
Не зміг утримати орду. Та розбрелася
І грабувати люд, ясир ловить взялася.
Вони ще рухалися швидко по снігах.
Та скоро повідь - кінець березня прийшов.
Тоді орда застрягне тут поміж річками,
Не зможуть вдіяти нічого з москалями.
Проллється щедро по землі татарська кров.
Тож, наче неводом від самого Дніпра
Пішла орда на південь в напрямку до Бугу.
Все грабували і ловили люд. Від туги
Схопився Орлик аж за голову. Пора
Була йому всю нашу справу рятувати.
Помчав Галгу вмовляти, щоби повернувсь.
Та обіцянки той уже усі забувсь,
Не дав й частині свого війська повертати.
Як про грабіж дісталась вістка козаків,
Ті майно кинулись і рідних рятувати.
Куди було уже нам оту Білу брати?
Татарська зрада принесла плоди гіркі.
А там десь з військом підступали москалі.
Прийшлося нам тоді під Фастів відступати.
Не стали ляхи на поразку вже чекати
Та й подалися до поліської землі,
Щоб справу там тепер продовжити свою.
А ми невтішні до Бендер попростували.
На України волю вже надій не мали.
Програли, врешті москалям останній бій.
Хоч і тоді на щось ще Орлик сподівавсь.
Просив султана, щоб натиснув на ординців
Й ті полонених повернули українців.
А той бендерському паші і дав наказ.
Та справи те вже не могло порятувать.
І нам усім то було добре зрозуміло…
І тут останні сили полишили тіло,
Смерть приступила, щоб життя його забрать.

Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.

І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жалітись долі серцем зболена мрія
і чекатиме волі, що її відігріє.

Та промінням веселим, залюблена весною,
воля проліском першим і кригою скреслою
відцвіте, відструмує і зникне безслідно.
Лише серце відчує себе мрійно-квітно.

Незабаром відлига стече по щоках,
серце звільниться стиха, забудеться в снах.
І чекатиме знову холодного вітру,
щоб відчути по-новому себе - мрійно-квітно.

09.03.1999 ©Ірина Вірна 💙💛

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.

Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Приєднана до радостей земних.

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Відкривши суть скрижалей і понять.
Колись настане просвітління днина
Без тягаря нав'язливих сум'ять.

19 квітня 2025

Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.

Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
запити акації медом?

Ураз павербанк відімкнути —
останні слова, наче — страта.
Не знаю, о, як мені бути,
коли в серці повно отрути,
а ти не спроможна мовчати?

До хрипу кричати донині
з одчаю на сніжнім подвір'ї.
Не підкорити вершини,
як поряд немає надії.

Безлиху* — тікати від жаху, від безвиході.


01.02.2026р.