Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.

Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
гуркіт сатанинських колісниць.

А вона — при березі, покривджена,
безборонна, хоч свята комусь.
Скрізь бур’ян. Самшит нестрижений...
І укотре вчулось їй: «Вернусь».

2026, жовтень

Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.

Втомилися нескорені атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Король, дев'ятка, дама та валет?

Осінній сум народжується тричі...
Можливо, це і є останній шанс
Зустріти в місті світлу Беатріче?

По-іншому складається пасьянс.
Тому я знову вкотре возвеличив
Наш непохитний з осінню альянс!

Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,

Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.

Налився стиглий сік. Не треба маскараду.
Життю не завжди виграє дзвінкий оркестр,
Але залишить стиглий плід і слід увесь,
Бо не важливі їй чужих вітрів наряди.
Шипшина достигає в тиші листопаду.

Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
Білизна сохне на мотузці...
Серпанок у линялій блузці
сидить на лавці дерев'яній,
серветки в'яже зірці ранній.
Склювали гойні кури просо,
полинули лебідки в осінь,
а я, мов та зів'яла ружа,
що за теплом душевним тужить,
ще сподіваюся на диво.
У погляді — полуда сива...
В долоні яблуко спокуси —
та хто його тепер надкусить?

06.10.2026р

Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Я подолаю цей розвал,
Цю ентропію і руїну.
Над нами стане не Ваал,
А тиша первісна, наївна.
Постане із багнюки сад,
Урочий, світлий, неповторний,
Де проспіває виноград
Пісень під музику валторни.

19 березня 2026

Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.

Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і малороси не вітають
за рашу – їхню мать таку.

Російські генії забуті
і я один вартую ста,
тому мене як баламута
не налякала суєта.

Не ангажований юрбою,
аби над іншими «поржать»
я не сміюся над собою
і не турбую їхню мать.

Що я писака, їм до спини.
Полішенелевий секрет,
що я ніщо без половини...
ні Ісідори, ні Марини,
ніяк не клеїться дует,
а як не вбили за малину,
тоді який же ти поет?

Кого образив, тих прощаю,
у мене місія така,
яка не варта п’ятака...
приємно, що ніхто не знає,
які я ще догани маю
від гуманоїда-совка.

10/26

Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
І хоч тепер між нами відстань,
І оповитий млою час, -
Моя любов будує пристань
Для нерозлучних більше нас.
Ціную мить, що серце гріє,
Плекаю спогади святі,
Бо, поки є любов і мрія,
Стає відрадно у житті.
07.10.26