Станіслав Рибалкін (1935-1995, з 1970 – мешканець України)

Палали стяги маково:
Дев’яте травня.
Старенька п’яно плакала
про щось прадавнє.

Тягнула зі стаканчика
вологу винну;
на ній медальна планочка
була єдина...

Вино у пляшці хлипало.
Старенька бурмотала:
– Ну, з мене – що... не вибуло...
А хлопців – повбивало...

(2026)

Лягає смуток, як туман,
На спорожнілі виднокраї
Затих веселий балаган –
В оазу двері зачиняють.

Холодний потяг марноти
Відходить в далеч невеселу,
Аби безвтратно перейти
Людського виміру пустелю.

Прогнози
до мінус
ну загалом
зима
морози
Лускунчик
балет
які слова
танець квітів
ну то навесні
зараз зима
залишу записку
пішла
не забудь
погодувати кота

1999

Нарешті випав сніг.
Небесна нагорода.
У хаосі доріг
Згубилася порода.

Цей сніг, немов слова,
Які всі зачекались.
Надія ледь жива
Затиснута в лекала.

Ці білі письмена
Нарешті прочитаєш.
Зникома, як мана,
Незрозумілість таїн.

Ступає білий сніг,
Мов непомітний привид.
Освячує поріг
Мелодією примхи.

Цей білий чарівник
Іде пустим подвір'ям.
У снігу черевик
Загруз, немов повір'я.

9 лютого 2026

Серпень кошик наповняє
Багатющим урожаєм, -
Уродили доокола
Груші, сливи, як ніколи,
А на яблунях гіллястих
Погляд губиться від щастя,
І язик одразу терпне,
Як врожай збираю в серпні.
11.08.26

Карали дівчину. За віщо?
Кмітливу вдачу молоду,
що розумом за інших вища
та ще й прегарна на виду.

Таке знайшлось хіба від Бога?
Напевно, що від сатани.
«До сатани їй і дорога,
і без потвердження вини!»

Отак мужі перелякались
за ниці душеньки свої!
На жодну мить не завагались,
гукнувши: «В полум’я її,

красу обернемо на присок,
розкидаємо по землі.
Такий чаклунству буде присуд —
старі здригнуться і малі.

А хто поремствує, той, значить,
сам прислужився сатані.
В нас душогуби не ледачі,
як слід підсмажать на вогні».

Нараз запала мертва тиша,
хтось захлинувся у ганьбі.
«Хоча б скінчилося все швидше», —
котилось страхом по юрбі.

А слуги порпались тим часом,
складали хмиз навкруг стовпа.
Ось відсахнулися всі разом,
спустились поспіхом з горба.

Вогонь почав свій біг смертельний,
аж заридав церковний дзвін.
І вже ні суд, ні кат не певний,
прирікши душу на загин.

Прикута ж міцно ланцюгами,
в сорочці довгій з полотна,
молилась зблідлими губами
серед людей, але одна.

Обмовлена й така вродлива,
хоч воду пий з того лиця.
Лиш доля випала жахлива,
на страту — просто з-під вінця.

...Повітря зойком розірвалось,
уклякла вражена юрма.
Недовго нелюди втішались,
ще мить — й видовища нема.

А погар їм уже не диво.
Ось вітру... забавка, либонь,
бо перекочує грайливо
жарини спалених долонь.

2011

Мила, глянь, там над горою
кучерявою головою
хмара небеса підперла,
і у зливі ненавмисно
розгубила своє намисто —
чисті краплі-перли.

Мила, ми йдемо з тобою
в теплій тиші під горою,
хай нас пестять ніжні квіти.
Краплі-перли пошукаєм,
поки ще над нашим раєм
літнє сонце світить.

Мила, в краплях тих прозорих
свій усесвіт ми впізнаєм,
хоч уже над нашим раєм
сходять вечорові зорі.

(2026)

 під вечір
 якщо вирубити звук
 гулящих і балдіючих
 під вікнами
 із вереском їх виплодків
 подекількагодинним
 я написав би щось
 напрочуд тихе
 невагоме
 легковійне
 для тебе
 про своє життя
 угу
 про ненав’язливість
 і ці гостинні стіни
 належні овочі
 зготовані як слід
 про спогади свої
 комічні безподібно
 одначе
 не психовані
 не злі
 про погляд твій
 твій вигляд гордовитий
 на зламі літ
 без жестів
 і без поз
 про пізні літні квіти
 не осінні
 про суть всього
 промовчану всерйоз
 що залишив би
 у паперах інде
 не суть чернетках
 чи листах собі
 бо нам потрібно розійтись
 неочевидно
 в цій поезійно
 скрапленій
 журбі
 

Слова
мало
а то
й багато
слова
того
що коротше
ніж думка

2026

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Біліє поступово полотно
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.

Сніг владно і уперто наступа,
Іде вперед, немов нова поема.
Виконують сніжинки ніжні па.
Навколо білі гасла і знамена.
Танцюють сніговії гопака.
Лунають фуги хуги безіменні.

Хто переможе в цьому полотні:
Веласкес, Рафаель чи Пимоненко?
Ідеї не ідуть у множині,
А в однині, мов незабутнє небо.
Ми беремо натхнення у вині
Зимової сюїти і у Феба.

8 лютого 2026

Ні відняти, ні додати —
Ноги смерть невчасно в'яже;
сповиває тіло в лати,
закриває очі. Як же
існувати нещасливо,
чолобитні бити в церкві,
пробачати зраду хтивим
і плескати «Браво» смерті?
Спроневірилася в небі,
бо хіба я не благала,
чи слізьми не рвала греблі,
не виймала з серця жала?
Час пробив і зупинився —
стрілка обірвала струни.
Заховала громовиця
порох у скорботній урні.
Чорно-біла самоти́на
поселилася у домі.
Біль скорботи і світлина —
щемним спогадом в альбомі.

09.08.2026р

 
Платона очі плющові
Сова його на глобусі
В орлянку грає арлекін
Глуз у папужім одязі
Ридає Леді Скарлет Скрін
Дощ театральний ллє
А Темна Королева Снів
Зна людський біль як є
 
Земля, огонь, повітря, води
Світ на терезах
Земля, огонь, повітря, води
У зміні рівноваг
На терезах, терезах
 
Царі церковні й присуд ʻВіруй’
Безвісних на гробах
Відьми пнуть золу й піски
Вериги на рабах
Страхався хто ферменту слів
Тихенько йде на пиво
Регоче у провулку блазень
Йому се неважливо
 
Герой жме кров із каменів
І гострить ніж до рибки
Осліпли маги від видінь
Йдуть плоттю смерті жилки
Дитя уклякне до Христа
Питай ціну за цвях
А Матінка Земля той час
На вищих терезах
 
 
 
 
 
 
 
 

Листям опалим
Тихими кроками
Осінь ступає.
Так рік від року.
Змінить осінню
Пору чудову
Інша картина -
Сніг та морози.

Сонце пригріє.
День більшим стане,
Радують ніжністю
Квіти весняні.
Кличе зозуленька
Літечко в гості.
А стиглі яблука
Це... знову осінь.

2015 р.

Докуривсь пилюкою
Літній час над луками, -
Вже понад городами
Тягне прохолодою
Від полів покошених,
Пилом запорошених.
На порозі осені
Серпень вмився росами,
Освіживсь вологою
У яру розлогому,
Де в багні та сирості
Никнуть літа милості...
10.08.26

1

Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Я дізнався, що десь дзеленчить кришталевий струмок,
А у звуках магічних відлуння почув: "Друже-друже..."

Замордований літом, я планів його не порушу.
На моєму житті вже лежить поминальний вінок.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.

Не радію дощам, (висихають миттєво калюжі),
Загубив я рукопис весни в хороводі гілок.
У реальності знову самотність диктує рядок.
Уві сні незнайомка сказала: "Люблю тебе дуже..."
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.

2

І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Жовтим кольором клени й дуби до верхівок покриті,
Розуміючи істину, роблять до осені крок.

Я так само прощаюся з літом. На серці замок.
Найдорожчої, милої Жінки нема вже на світі.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.

Сіра кішка проходить повз мене, смугастий клубок.
Спазми спогадів ллються в блокнот, каяттям оповиті.
Тихий відчай потоне безслідно в серпневій сюїті...
Є рішучість, і є спусковий вирішальний гачок,
І нема порятунку від спеки та згубних думок.

3

Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
Покривається пилом сердечко з червоного плюшу,
Всі герої мої безборонною осінню вмиті.

Так! Зі смутку мої безпритульні ронделі відлиті!
Під товстим шаром шкіри зникають в агонії душі.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.

Всі знайомі двори та проспекти безвихіддю вбиті.
Місто, рідне й чуже, не ховає свій погляд байдужий.
Захворів, але бути не може ніяких одужань!
Тиха осінь впізнає себе у моїм заповіті.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.