Як же притягує вид за вікном:
Машини, білборди, залізобетон.
Урбан в дротах та в диму посміхається,
Творить дива індустріалізація.

Чудово, що заводи працюють і в суботу.
Камери повсюди проявляють турботу.
А паспорт нагадає, що я особистість.
Дарма тільки якість замінили на кількість.

Як же притягує вайб за дверима:
Події, розподіли, рахунки, людина.
Як догодити системі — спитайте поради,
Відповідально бути частиною громади.

Головне, щоб не подумали, що ти здурів.
Чорне чи біле — нема інших кольорів.
Ліве чи праве — на якому ти боці?
А нагору не дивись — нема місця на сонці.

Повз світлофори та вітрини,
Повз пошарпані стіни.
Білі хмарини — небесні тварини
Прямують на схід, і я разом з ними.

Не переймайся, хмурий перехожий,
Якщо здається, що вештаюсь без діла.
Наша буденність нагадує в клітинку зошит,
Тоді ми в ньому — чорнила.

Хай серце добре зважить все, що навкруги,
Коли наважишся вийти у світ.
І не турбуйся — зустрінеш, кому до снаги
Крокувати на прогулянці, щоб залишився слід.

На прогулянці крокуй,
Щоб залишився слід.
Крокуй на схід!

Атман танцює в TikTok‑самсарі,
Карма лайкає пост про Шиву,
Брахман сміється в Wi‑Fi‑марані,
Йога в сторіз — без альтернативи.

Крішна з кавою — mood на ранок,
Прана бурлить, як Red Bull, у венах,
Мантра звучить крізь Bluetooth‑екрани,
Шакті в Zoom‑чіті — вся у сценах.

Чакра крутиться, як спінер в школі,
Мокша в чаті шле мем про Стікс,
Ганеша в сторіз — «все під контролем»,
Агні горить у серці, як фреш‑мікс.

Сур’я світить крізь фільтр Insta‑модний,
Ваю дме в коментарях до посту,
Нірвана локацію має в безодні,
І Шанті — коли не дзвонить хтось просто.

 
нумо вимкни світло геть
вимкни зовсім
ей світломайстре
чи вже вимкнув би свої лампи нє
я не жартую маєш вимкнути світло
о почуй!
 
до чого оце . . . .
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день – кінець
для планів-барбарос – кінець
усьому що збулось – кінець
безпеці й милостям – кінець
тобі не гляну в очі більше ніде
 
уявляєш як було би
свавільно без умови
гірко без надії поки рятувальники у
безнадійній млі
нумо бейбі
 
ми були на хаті і тут раптом звук наче
срібні речі упали на лінолеум а потім
хтось забіг до кімнати і казав нам
”о там аварія на вулиці“
і кожен казав:
”ей чув аварія на вулиці“
 
там аварія на вулиці
разом буде сім їздців
одна невіста і шість гравців
понівечені мерці
 
не дай померти у дорожній пригоді
мені лежати би у чистім полі
змії ссали би мою шкіру
черви стали ніби друзями
вічі хай би птахи виїли як
я лежу
а хмари все плинуть
 
ода до цвіркуна . . .
надумав-от я відкрити крамничку
місце де продають речі
я назвав би її ”цвіркуном“ . . .
о там є великий зелений цвіркун
бачила мого цвіркуна мамо?
диви який він класний. . .
(о-о збрехав це була міль)
а гаразд їй недалеко та хай біжить собі
 
енсенада
розіпнутий пес
дохлий тюлень
тіні мертве авто сонце
зупиніть
я вийду ізвідси усе нестерпно
ей поглянь хто наближається
і нічого не вдієш із цим . . .
 
убивця піднявся удосвіта
узув черевики
узяв лице із античної галереї
відтак він пішов коридором бейбі
і двері ті
він одчинив
 
”батьку?“
”так сину?“
”я уб’ю тебе“
”мамо? я хочу . . .“
тебе мамо! на всю ніч
стривай мамо
я кохатиму тебе цілу ніч о так!
 
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
біля синього автобуса
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
блюзи усі. . . . о нумо
 
(скрики)
 
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день
крайся болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам та грі у смерть
ось і кінець
 
 
 
 
 
 
 
 

Не я то чую - Незвід чує мною:
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,

Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
що повернеться, далебі, колись- то.

Наднебна сила осеніє мною
та пізнає уявне завмирання.
Насовгується тихою ходою
примара хмарна - в паморозь убрана.

Хай відстінилось тепле літування
від сего світу - схлипного й журного -
Всебог крізь мене проживає стани
моїх заземлень і розкрилля мого.

Коли війні немає краю
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
коли в «помазаники божі»
із грязі лізе сателіт.
У владі офісу не проти
сказати цій омані, – зась...
та бита карта їм у масть.
Гадає шапіто на дроті,
що пуголовку у болоті
зелена жаба цицьки дасть.

09.05.26

Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.

Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
І злетить, як причаєна чайка.

Ці листи зчинять ґвалт у житті,
Підірвуть всі надійні основи,
Ледь торкаючись у каятті
Слів прозріння, свободи, любови.

18 листопада 2025

 себе обожнюємо ще
 комусь реально смішно
 не причаститися води
 із тих господніх діж нам
 плекаючи залежну мить
 вичавлюючи прищик
 оскільки завтра інший щем
 не глибший просто інший
 о що тобі моя кармен
 якийсь напів небіжчик
 

Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на лижі
Шукають прихисток кадастру і соцтрах.

Не марно ні! - їм Пре…
Рафаеліти*,
В етері хаос, ллє єлей на лоб -
Знамення явні – ніде правди діти,
Докупи склавши три з одним на двох !

Порожньо в батьківськім домі,
Не живе давно ніхто в нім.
Простір травам й споришам.
Лиш ступлю я на подвір"я,
Чую голос, ненько твій я
І щемить моя душа.

Чорнобривці, рута-м"ята
Та барвіночок хрещатий
Тут росли - дитинства квіти.
Ніжний запах матіоли
Не забудеться ніколи,
Скільки на цім світі жии.

2015 р.

Сиджу та вергаю громи
На оточуюче панство.
Чудовий вік — до двадцяти семи:
Відсутня культура пияцтва.

Вседержителю, ти нас борони,
Як ваблять двері пабу.
Чорти з внутрішньої сторони
Голови покарають нахабу.

А наш шлях — він тільки прямо,
Та спокуса тягне ліворуч.
Здається, вона починала так само,
Проте не впізнаю, хто зараз поруч.

А зараз місто проковтнула ніч,
Я курю зелене і кашляю чорним.
Великі зіниці та всі без облич,
Дна досягає човен.

А що очікує нас на світанку?
Схудлі та не прикриті.
Ці кухні чули не одну обіцянку,
А підвали бережуть таємниці.

Напевно, то в мені живе потвора,
Яку треба втопити.
Щоб не страждати завтра від учора,
Я намагаюсь її вбити.

Але гарчати від болю —
То єдина мантра.
Я буду страждати завтра!


2024

Я і Red Bull - друзі,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.

Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
Бо ми є друзі: я і Red Bull.
Я і Bull!

Марія Вега (1898-1980)

Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Мій татусь від Чека утекти не устиг,
та зробив проти них він чимало.
Був донос, був арешт, був у ка́зні нічліг,
ну, і розстріл – вердикт трибуналу...

    І ось я́ – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Я сказала полковнику: – Нате, тримайте!
Тільки пхати не треба «валюту» донську.
За любов – мені франками суму віддайте,
а в іншому всьому – замало смаку.

    Бо я – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Та коли-не-коли, у сеансі кохання,
я пригадую рідну Одесу мою.
І тоді я плюю в їхні фізії п’яні!
А інше усе – еквілібр на краю...

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

(2026)

За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.

Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
На голові, як йог Патанджалі.

Над обрисами водної поверхні,
Йдучи на захід, бачиш небокрай,
Передостанній – от і підпливай,
Розвій же біль і муки страстотерпні.

За ним – земля. То вдумайся і зваж –
Чи хочеш там побачити міраж.

Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.

Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
кволий дід посеред згару.

Біль в очах його змарнілих –
де шукати ще спасіння? –
На руйновищах звуглілих
тільки попіл та каміння.

В вирвах вулиці і сто́гни*,
мла над скреслою Десною,
і здається, небо стогне,
пошматоване війною.

Клапті хмар дрижать багрові,
сяйвом зарева залиті,
і застиглим згустком крові
тліє сонце в оксамиті.

Поряд вже розривів згуки.
«Обмини!» – прошу планиду...
Простягаю діду руки:
«Йдем скоріше звідси, діду!..»

* сто́гни – площі

13.05.22

Останній вірш, то все тому віддам.
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.

Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
Моє розбите серце стерпить

Розлуку, що куйовдиться в траві,
Де літній клен готує листя?
Засипати долоні степові,
Осіннім сном, який насниться,

І тінями замружиться вікно
Ліхтар завиє одиноко.
Погляне в ліжко, ну а там ніхто:
Зі мною поруч мертвий холод.

За цю реальність і гроша не дам я!
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.

Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
Немов оця глуха травнева ніч.

Зловісний вітер, безпритульний стогін,
Нахабно б'ється у віконне скло.
Я витер сльози - та не витру спомин,
Ховаючи поламане крило.

Стіл та стілець - лише убога паперть.
Ніч за минулим реквієм співа.
Від інших чую вирок: "Світла пам'ять!" -
Байдужістю народжені слова.

Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.

Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
Розлетиться усе у годину,
Де панує безжалісний кат
Й наближає роковану днину.

Сильний вітер впадає у морок,
У нірвану, у штиль, у розмай,
Розчинивши в безмежності горе,
Незбагненне, немовби рояль,
Що до космосу в снах заговорить.

18 листопада 2025

Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, ні на кого не схожий…
Діткнути не годен, ураз попливе за водою,
Як той перехожий, що манить швидкою ходою
У далеч незвідану, простір тобі недосяжний,
Де скрізь видивляються в темінь лиш зорі мосяжні,
І ти вже не ти, а тонка павутинка летюча…
Лети, вільна душе, лети, надлегка і могуча,
Бо ти вже розкрилена, змінена в просторі й часі…

…А вдома – свіча і портрет… і тюльпанові чаші…
І любий бузок ніжним цвітом кладеться на рани –
Мов дотик з дитинства далекої юної мами…

8 травня 2026 року. Імпровізація.

Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.

Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні - юнак,
твій і мій захисник.

Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні - юнак,
чоловік чийсь чи син.

Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні - юнак,
український Ахілл.

2026 рік

Знай!- за вОсьмим не завждИ приходить сьоме,
Не тривке, марке, зманіжене, кошлате,
Тихо-мирно, проникати в підсвідоме
Тріскотінням довгим вправної цикади.

Дні друїдів ефемерні і тривожні,
Німфи Фів миліши нам за кола в ЦЕРНі*,
Є крихке передчуття, що ми тотожні,
Наносному - міцелярні і мізерні .


Гречний пан у множині завжди прихильний
До болота … На плоту Вергілій ходить,
Довгий summer біля кіля вібраційний
Визначає нам місця винагороди.

 сьогодні був хороший день
 а завтра буде ліпший
 і я співатиму пісень
 на пересічні вірші
 чи споглядатиму усе
 здійнявшись трішки вище
 бо травень і кудись несе
 природа ідентичність
 сусіда з дволітровки ссе
 хмільне своє призвичне
 і невагомість ловить сенс
 й життєва радість кличе
 біжи собі за обрій ген
 

Я б тебе в юрбі пізнала
серед тисячі облич.
Чом же на воротах раю
просиш «Богу помолись»?

Нащо ті псалми читати
з помислом пустих благань?
Перед образом розп'ятим —
кров невинна покарань.

Богородиця сердечно
витирає сльози всім.
Посварились недоречно
блискавиця й лютий грім.

Ти не знав, кому молитись,
чи Сварогу, чи Христу.
Все шукав у морі житнім
рибку срібну й золоту.

Чи хіба не заслужила
на ковточок джерела?
Йшла по небу до Світила,
а у хащу забрела.

28.04.2026р.

Я не бачив сни вже три весни,
І той потік думок ти спробуй зупини.
Багато є думок, коли ти граєш рок,
І навкруги повно дівок.

І серед них вона — чарівна і сумна,
Заполонила розум мій сповна.
І я її кохав, і я тоді не знав,
Що сам собі могилу я копав.

А мені казали,
Кохана, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі —
Не муч мене, а вбий ти краще.

З того часу ми разом не бачимо сни.
Ці почуття словами спробуй поясни.
Сміялися разом — світ належав двом,
Сплелися дві душі співати в унісон.

Та що таке? О ні — скінчилися пісні.
Не бачу тих очей, що так любі були мені.
Не попадаєш в такт — тепер це точно факт:
Кохана, з тобою точно щось не так.

Кажуть, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі,
Не муч мене, а вбий ти краще.

Кохана, чуєш, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил!
Тягне він мене на дно,
Благаю: відпусти, та тобі все одно.

А тепер після весни поспіль буде три зими.
І від таких дівчат, Боже, нас ти борони.
Стало три, де було два, пожовкла вся трава,
І навіть диявол з нею заграва…

А я тепер один, та маю я бензин
Зігрітися від холоду тих зим.
Тепер я точно знаю: тип дівчат буває —
Посміхаються вони — то крокодил пірнає.

Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну дати.

Один з часів найтяжчих в Україні
Недарма ж називається Руїна.
Десятиліття тої колотнечі
Збезлюдили весь правий берег Речі.
Міста і села пусткою стояли,
Бо ж багатьох татари в Крим погнали.
Багато хто, і не тримавши зброї,
Загинув, бо ж з озлобленості тої,
Що ворогів роками розділяла,
На люд невинний карами упала.
А москалі, ті просто людей гнали
На лівий берег, згоди не питали.
Тож і збезлюднів край, лежав в руїнах…
Знайшлися ж люди в ту лиху годину,
Які схотіли то переломити,
Міста і села знову відродити.
І то були не москалі, не ляхи,
Які б тут оселилися без страху.
Бо ляхи сюди пхатись не бажали,
Їх небезпеки й труднощі лякали.
Хто допоміг би краю відродиться –
То були, звісно, тільки українці.
Як «помирились» москалі і ляхи
В Андрусові і кинули на плаху
Розтерзану, нещасну Україну,
Отримав кожен свою половину.
За москалями лівий бік зостався,
А правий, весь розорений дістався
Вже ляхам. Що із ним було робити?
Потрібно ж якось край той відродити.
Тож сейм прийняв, нарешті постанову,
Що слід козацтво відродити знову
Та вольності вернути й привілеї,
Щоб повертались до землі цієї,
Її з руїни тої піднімали
І від заброд усяких захищали.
Король Собєський слав універсали,
Які козацтву право те давали.
І козаки в ці землі потяглися,
Відроджувати й стерегти взялися.
Між тих людей, хто тут з‘явився скоро,
Був і Самусь Самійло – на ту пору
Людина в королівстві вже відома,
Бо ж з ворогами бився без утоми.
Як з москалями справи «порішали»,
То лиш татари край цей плюндрували.
Доводилося з ними воювати,
Щоб остаточно край не зруйнувати.
Отож, уперше знаний став Самійло,
Коли очолив він козацьку силу –
Аж цілий корпус. На Дністер сходили
Із ляхами й Сороки захопили,
Де досі турки гарнізон тримали.
Тепер же ляхи в тій фортеці стали,
Аби шляхи набігів перекрити.
А козаки продовжили ходити
В татарські землі та під Аккерманом
Орду просити змусили «аману».
До Кілії дістались на Дунаї,
Де сотні полонених орда має.
Татарські житла козаки спалили,
Татар аж кілька тисяч полонили,
Звільнили бранців та і відпустили,
Щоб ті вернутись в рідний край зуміли.
А вже худоби, здобичі узяли
В ординських землях козаки чимало.
За героїчні ті його виправи,
Про Самуся враз розлетілась слава.
Король Собєський теж його відзначив,
Указом польним гетьманом призначив.
А то, скажу вам, значило багато,
Він міг всіма військами керувати,
Що в Україні на той час стояли.
Над ним лише коронні владу мали.
Як гетьмана коронного немає,
То його, звісно, польний заміщає.
Тож вінницький полковник став в країні
Впливова, і заслужено, людина.
Раз козаки успішно воювали
І землі від набігів захищали,
То люди в ці краї і потяглися,
Відроджувати в них життя взялися.
Та і полків козацьких прибувало,
Бажаючих на те було чимало.
Тих козаків по землях розселяли,
Утримувати їх місцеві мали.
На що вони податки і платили,
Бо ж добре роль козацьку розуміли.
Хоч ляхи тим обурюватись стали,
Утримувати військо не бажали,
Жалілися постійно до Варшави,
Щоб на козацтво там знайшли управу.
Самійло ж, як його полк відродився,
Уже і на Брацлавщину дивився,
Щоби полки там також відновити.
Місцеві ляхи теж були сердиті.
Поки козацтво землю захищало,
Орді татарській впхатись не давало,
Рішили ляхи: «мавр завершив справу
І досить з нього. Слід найти управу
Й урізати всі вольності козацькі».
Собєський би не став за таке браться,
Бо ж розумів, що може тоді стати.
Але прийшла пора йому вмирати.
Товклися ляхи у Варшаві довго,
Щоби обрати короля нового.
Курфюрст саксонський Август ними зробився.
А він із козаками не змирився.
Посипались укази, постанови,
Щоби козацтво «відмінити» знову.
Коронне військо в ці краї послали,
Щоби воно козацтво розігнало.
Аби даремно кров не проливати
І тим орді дорогу відкривати,
Самусь свій полк відвів до Богуслава.
З Мазепою він мав тоді вже справу.
Таємно через Палія зв‘язався
І на його підтримку сподівався.
Ті козаки, що в Богуславі стали,
Новий полк – Богуславський сформували.
Самусь у нім полковником зробився.
На ляхів вже, як ворогів дивився.
Та і другі полковники так само
Про то відкрито говорили й прямо.
У Фастові у Палія зібрались
Якось усі та й говорити взялись,
Що досить уже ляхам тим коритись,
Пора з лівобережжям замиритись
І гетьманщину знову відродити,
Щоб українцям в Україні жити.
А тут і ляхи «підігріли» справу,
Прибули посланці до Богуслава,
Щоби клейноди в Самуся забрати.
Самусь не став із ними в ігри грати,
Велів скарати… От і почалося,
Козацтво знов за зброю узялося,
Щоб з ляхами за волю воювати
Та помочі від москалів чекати.
Та москалі, хоч і наобіцяли,
Із поміччю зовсім не поспішали.
Мазепа і хотів би об‘єднати
Два береги і булаву узяти,
Та не було царевого наказу.
Без нього хто би в ту затію влазив?
Тож козакам самим прийшлося битись,
Аби від влади ляської звільнитись.
Самусь не став на москалів чекати,
Зібрав полки і Білу пішов брати,
Де ляхи із гарматами засіли.
Та ляхи штурм козацький той відбили.
Аби тут час і сили не втрачати,
Зоставив кілька тисяч, щоб тримати
В облозі Білу Церкву. Сам подався
На Вінничину й визволяти взявся.
Полки козацькі слідом підтяглися,
Міста звільнять від ляхів узялися.
Війська коронні під Бердичів стали,
Але повстанці скоро їх напали
І розгромили. Розійшлись по краю.
Немирів, Бихів, Вінницю звільняють.
Бар, Шаргород і Буша піддалися.
Бої уже й в Галичині велися.
Козаки ворогів перемагали,
Але на схід постійно поглядали,
Коли ж то москалі прийдуть у поміч.
Хоч скоро геть зневірилися в тому.
Стрімке повстання ляхів налякало,
Вони козацтво умовляти стали,
Щоб перестало, врешті бунтувати
І розійшлося по своїх по хатах.
А ще призвідців видало короні.
На те, звичайно, козаки не згодні.
Тим часом, москалі теж одізвались.
Вони із ляхом битись не збирались,
Веліли козакам, щоб покорились,
Із ляхами негайно замирились.
Так помочі від москаля чекати,
Він тебе може кожну мить продати.
Хоч віра у царя і підупала,
Та козаки миритися не стали.
Самусь під Білу Церкву повернувся,
Про гарнізон там ляський не забувся.
І скоро ту міцну фортецю взяли,
Собі припасів і гармат дістали.
Здавалося, вже скоро перемога.
Та інші плани, певно були в Бога.
Коронне військо знову підступило,
Під Старокостянтиновим зустріло
Козацьке військо. У жорстокій битві
Вдалося ляхам козаків розбити.
Лягло на полі козаків чимало,
Козацтво із Поділля відступало,
На Київщині аби сил набрати
І з ляхами по новій воювати.
Зміцнили Білу, Богуслав і Фастів,
Щоби не дати козакам пропасти.
Ще на москальську поміч сподівались
І «помочі» від них-таки діждались.
Зібрались в Нарві ляхи з москалями
І у трактаті написали прямо,
Що спільно мають козаків здолати.
На те цар має військо посилати
На правий берег. Правда, не так сталось,
Як москалі і ляхи сподівались.
Бо ж шведи на обох їх напосіли,
Чимало територій захопили.
Тож козаки їм знов потрібні стали,
За їх щоб інтереси воювали.
Мазепа з військом за Дніпро ступили,
Полки козацькі радо їх зустріли.
Щоправда, щоби ляхів не лякати,
Кількох старшин взялись арештувати.
Найперше – Палія, він нього ляхи,
Мабуть, найбільше натерпілись страху.
Аж на Сибір відправили небогу.
Туди козацтво знало вже дорогу.
Та Самуся не стали зачіпати,
Продовжував полком він керувати
У Богуславі. Разом із полками
Подавсь Мазепа аж до Львова прямо.
Самусь з полком своїм побіля нього.
Ледь не дійшли до Белза до самого,
Де уже чисто ляхи проживали.
На чужі землі ми не зазіхали.
Поки війна зі шведами велася,
Річ Посполита дуже подалася.
Утратила вона колишню силу,
«Ляльки» московські «кашу» там варили.
Самусь все більше й більше зневірявся,
Що з москалями клятими зв‘язався.
Мазепі вірив… Та після Полтави
У того шкереберть пішли всі справи.
Був змушений в Туреччину втікати,
Аби життя своє порятувати.
Самусь же в Богуславі залишався,
Своїм полком, як і раніш займався.
Чекав нагоди знову зброю взяти
І рідну Україну захищати.
Мазепа вмер і Орлик став за нього,
Він вирішив продовжить справу того.
Отож з військами за Дністер подався
Та Україну визволяти взявся
Від москалів і ляхів. З ним татари.
На Білу Церкву перше він ударив.
Полки козацькі Київщини, звісно
Поповнили його козацьке військо.
Самусь з полком був першим коло нього.
Колись узяти Білу мав він змогу,
Тож і тепер би Орлику згодився.
Та гарнізон в фортеці укріпився.
Засіли ляхи за високі стіни.
Хоч козаки і лізли без упину
На оті стіни, лиш дарма старались.
Бо ляхи штурмам тим не піддавались.
Татари ж, що під Білою стояли,
На стіни лізти наміру не мали.
Навколо по окрузі розбрелися
Та грабувати людність узялися.
Побачив Орлик, що погані справи:
Під Білою він не здобуде слави.
Даремно лиш козацька кров проллється.
Тож відступати звідси доведеться.
Із повернув назад він до Молдови.
Ні з чим козацтво залишилось знову.
Не став Самусь кидати Україну,
Рішив боротись далі до загину.
А москалі із ляхами з‘єднались,
Козацтво разом добивати взялись.
Самусь засів в своєму Богуславі.
Іще козацька не померла справа.
Хоч москалів і ляхів більше було,
Козацьку силу все ж вони відчули.
Бо бились козаки, не піддавались,
І в полі, і зі стін оборонялись.
Все ж сила і чисельність взяли гору.
Козацьке військо оточили скоро.
В бою Самійла з сином полонили,
Старшину теж козацьку захопили.
Хоч бій тривав і далі, аж до ночі.
Козацтво піддаватися не хоче.
Старі й малі у руки зброю брали
І в боротьбі за волю помирали…
А що Самусь? Яка подальша доля,
Мабуть, ми не дізнаємось ніколи.
Бо москалі, як завше постарались,
Щоби про нього й сліду не зосталось.
Чи то скарали, чи в Сибір заслали?
Так чи інак – живим не відпускали.
Гадали, що забудеться, зітреться
Про нього пам‘ять. І не доведеться
Їм за свою зрадливість червоніти.
Дарма старались – пам‘ять не убити.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
"Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати..."
"Та я ж її люблю дуже!"
"Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою".
Не сказав Василь ні слова,
Сідлав коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
"Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!"
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
"Не рви, мамо,– голос чути,-
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Обернулась на голубку
Удівонька – моя любка.
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила".
Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Б-же слово. Бачити менше

Сліди, сліди... О , скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли ходила, що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?

Вони то вдалині, то за порогом,
Вкриваються то в сніг, то в жовтий лист,
То радо розбігаються на боки,
А то в одну натоптану злились.

Вже як ріка... По них, було, заходив
Жаданий, випадковий і чужий.
Пекла жага, стікали талі води -
Було всього на плетиві стежин.

А я іду неквапно слід за слідом.
Стираються, а напрям бережуть.
Життєпис довгий ними віхи мітив,
І за якоюсь Бог проклав межу.

Тут:
Летять роями —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.

Вже майже дикі —
очі готів геть безликі,
очі п’яниць з перепою —
юрбою, юрбою, юрбою.
Перекошено-драйвові —
нервові, нервові, нервові.

Там:
А там, десь там достиглі трави простяглись
у небокрай, далеко-предалеко.
Між їхні оксамити ляжеш горілиць,
і стане зразу невагомо легко.

І захмелієш під шатром голубизни,
в очах вмістивши небо все і сонце,
і жайворонок делікатно з вишини
тебе своїм дзюрчанням залоскоче.

(2026)

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

 собак простих із передмістя
 ми пам’ятаємо усіх
 як обривалися з ланців
 як викупляли їх від гицлів
 у них була правдивість що
 згальмовувала твою гідність
 і всяку дійсність теж і тож
 при паркані довкіл обійстя
 у пахощах шипшинних рож
 

Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.

Яка вакханка уночі
Вгамує всі тривоги давні,
Від серця віднайде ключі,
Такі старезні, наче Дарій?
На краю прірви стоючи,
Співатимеш пісні чи дайни.

Який утомлений пророк
Укаже шлях у путах ночі
Поміж примарливих зірок,
Мінливих образів дівочих?
Настане доленосний строк,
Коли розтануть поторочі.

Одна супутниця моя,
Зоря сяйлива, непокірна.
Несе бурхлива течія
Шляхами Гамлета чи Кіра.
Пізнання в'ється, мов змія,
Допоки вистрелить мортира.

16 листопада 2025

 
О, здалося, це кошмарний сон
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
Хтось гукав ім’я моє
Попри інші ймення
200000000 уже озброєно
Зове Сатана до смерті
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
Понад горою далі
Промовляє грім
“Хай мою дізнають мудрість
Затопить землю дим”
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
 
 
 
 
 
 
 

Навесні так легко дихать –
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.

Хтось будує цей світ,
Хтось ламає споруди.
Є завжди́ такі люди,
Ті, хто протягом літ,

Чи то справи мирські,
Чи хай навіть і божі –
Підраховують гроші,
Бо їх душі – слизькі.

Знов у пеклі війни
Гинуть матері й діти,
А так звані еліти
Цуплять гроші з казни.

Від цих грошей душок
І криваво палає,
Та сумління зникає
Як вода крізь пісок.

Помирають одні
Самі кращі і гідні,
А потвори огидні
Бачать світ у вогні.

16.04.2026р.

Бутерброди на столі
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятри́ли щем цей.

Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
на важній жаровні?

З ким проводиш вихідні
в ніч, хоч вирви око.
Чом на каламутнім дні
залягла глибоко?

Животієш у журбі
та думки бентежиш.
Може, сняться голубі
недосяжні вежі?

Чи ти згадуєш про те
щастя пелюсткове,
літо спіле, золоте,
з присмаком любові:

де пташині голоси
захлинались в гіллі,
танцювали навкоси
зливи на весіллі;

де завзяті гопаки,
дивні забаганки,
на іконах рушники —
в білих вишиванках?

Батько, мати і сестра,
чоловік коханий —
древа сточена кора
у кривавих ранах!

Запашних рокі́в єлей
пригадай, небого,
як шукала у дітей
оченята Бога.

Падала у очерет
і злітала в ирій
до того́, як інтернет
сині очі виїв?

Не мовчи, поплач, бо це
краще, ніж мовчати.
Горло здавлюють сильцем
спогади картаті.

Загубилася душа
острівцем в пустелі —
п'є з оазису ковша
згадки невеселі.

Відбиває сивину
у моїх дзерка́лах,
і жаліє, що струну
в серці обірвала.

6.05.2026р.

Заколисує дощ монотонним звучанням,
Все іще та іде, йому спинку нема.
Як на небі з"явилася зіронька рання,
Вітер хмар табуни вже тоді розігнав.

Доганяти побіг дощиик їх на світанку,
Лиш сліди босих ніг на траві залишив.
І привітно всміхнулося сонечко ясне,
Побажало погожої днини усім.

2016 р.

Вже майже забув ті дивні дні,
Коли все таким однозначним здавалось.
Давно розчинились вони в глибині,
Давно я покинув свій дім.

І вабили завжди темні кути,
Те, що в них від світла сховалось.
Я втратив себе, щоб знову знайти
І залишитись таким.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

З тих самих часів не бачив світанки,
Обмінявши на ніч в задзеркаллі.
Завжди боявся загнатись у рамки —
Я не такий, як вони!

А по той бік було мені до жаги
Вивчати свідомість у самопізнанні.
Міфічні тварини і райські птахи —
Розмальовані чотири стіни.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

Присів на краю, колисаю ногами,
Дослідивши з лишком виворіт світу.
Проводив години в розмовах з богами,
Та ще не прийшов той час.

Дерево бачив, обвите змією.
Скинув кайдани всякого гніту.
Багато пізнав з мандрівкою цією,
Щоби співати для вас.


2023