***
А спічі одне одному читати –
це не діяння вищої ваги
і не дебати,
аби набрехати,
що це народу додає снаги.

***
А реактивний шут сягає неба,
либонь у п’ятах вся його душа
і є потреба
слати до ереба
сімейку путіноїдів зі США.

***
А це не новина, що є найкращі
із тих, що іменуються людьми...
воюють раша
і Європа наша,
а миряться Америка і ми.

***
А на арені, що не патріот,
то має репутацію погану,
та їхній ідіот
повзе на ешафот
оголеним героєм із екрану.

***
А нація не варта п’ятака,
якщо себе сама не захищає,
але така
іронія гірка
Феміди, що нізащо не карає.

***
А мислячі не знають, на хіба
ці вихідці юродивої раси,
і ця сліпа
глухо-німа юрба,
і ці царі – ні риба, ані м’ясо.

Новація
А на сьогодні і ЄеС, і США
доволі ненадійна креатура...
хоча і модна абревіатура,
та ні гроша,
а може, й відкоша
отримає команда самодура.

12/25

Ти розчинилась у глибинах,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.

Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
У лабіринтах каяття.

Ти розчинилася неждано,
Немов нірвана, як порив.
Ти розчинилася, кохана,
У магмі дивних вечорів.

Ти розчинилася у спермі,
У першовитоках, у снах.
Ти розчинилась, як уперше,
В палких розлогих берегах.

13 лютого 2025

Прожитий рік ступає в час минулий.
Ще крок із ним, іще у ньому мить.
Освітлення його останній люмен
Незбутими надіями струмить.

Його немов би зустрічали тільки:
Із поглядом туринського коня -
Важким і довгим, що сльозою стік би,
Як хто б лише над ним батіг здійняв,

Як хто б йому спустив на спину різку.
Та вже іде, із тяжкістю в торбах,
Де зло в добавці та біда в привіску.
Ступай собі, й не перша ще доба.

Залиш в криниці воду, в небі світло,
Вогонь на цурці, їжу на столі,
І звук життя, гучніший шуму вітру,
Що те життя понищити б волів.

Із поглядом важким і довгим вперто
Дорогами побитими чвалав.
Сліди твої із пам'яті зітерти
Немає ані сили ані прав.

Обшарпане просолене від плАчу
Сідло старе, прикушена вузда.
І тягнеться гарба обвинувачень,
Які візниця спіхом наскидАв.

Уже не та, але гойдаю
осіннє небо на руках,
і не кажу, що в хати скраю
давно просочується дах.
Фундамент ледь тримає двері,
у вікон сліпкуватий зір.
Заполонив ліловий вереск
пороги і широкий двір.
Хоч конюшина по коліна,
жалива вище голови,
проте червона горобина,
(губами хоч її лови,)
гірка на смак, тверда на дотик,
намистом вабить горобців.
І я зваблива буду доти,
допоки в серці чуйний спів.
Любов розхлюпала навколо
й повільно йду у дивний сад,
туди, де ніч за видноколом
плекає срібний зорепад.
Блукає лодія небесна
по хвилях темної пітьми.
Загрузла в спогадах чудесних
і захлинаюся слізьми.

25.11.2025р.

Знайомою стежиною
Вертаю до села, -
Тернами та ожиною
Вузенька поросла.
Але ще гарно видимі,
Ведучі будь-куди, -
Віддалено розкидані
Потоптані сліди.
Вбачаю також злучені
Відбитки підошов
Отут, де я зарученій
Подарував любов...
19.12.25

Над річкою тулилося село.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
Вставало сонце, схід почервонів.
Півні йому вітання заспівали.
Корів уже на вигоні збирали,
Пастух на луки їх погнати мав.
Над стріхами здіймалися дими.
Жінки, мабуть, сніданок готували.
Чоловіки іти у поле мали.
За всіми готуваннями тими
І сонечко у небі піднялось,
В низесенькі віконця зазирало.
Немов чогось у тих хатах шукало.
Ясь іще спав глибоким сном. Аж ось
Легкий промінчик до лиця торкнув,
Залоскотав і розбудив хлопчину.
Той скорий погляд у віконце кинув.
Чи не заспав? Тут голоси почув.
Чоловіки уже у поле йшли.
Пора вставати. Легко підхопився
Та й до ріки. Водою окропився.
На голову водичкою полив,
Щоб сон прогнати. В хату повернувсь,
Де уже каша на столі стояла.
А поряд хліба житнього кавалок.
Відразу ж голод в животі відчув.
Всю кашу миттю висьорбав, а хліб
За пазуху – іще устигне з’їсти.
Йому ж за свиньми цілий день ходити.
Хоч взяв шкуринку, рештки каші згріб
Та і подався відчиняти саж,
Де свині вже кувікали, заждались.
Дістатися до лісу сподівались.
Ледь відчинив, то так рвонули, аж
Він ледве їх під лісом перейняв,
Аби часом не вскочили у шкоду.
За свиньми він уже не вперше ходить,
Тож їх підступність уже добре знав.
У лісі свині, хоч і розбрелись,
Але від стада все ж не відривались,
Триматись завжди купою старались
Та п‘ятаками у траві греблись,
Шукаючи чогось в землі смачне.
Його ж завдання тільки поглядати
Та хижаків усяких відганяти.
Дивитися, бо ж стадо, як гайне,
То спробуй його потім віднайти.
Стежок у лісі стоптано багато.
Він научився вже сліди читати.
Що ще робити? Бо ж свиней пасти
Доволі нудно. Йди та завертай,
Як десь попхають. От він і учився.
Під ноги пильно увесь час дивився.
Он заєць під кущем ховався та й
Чкурнув зненацька. Хтось його злякав.
Напевно, лис. Бо ж так стрибнув добряче.
Та щось лисиці сліду він не бачить.
Від кого ж тоді заєць утікав?
Аж ось прим‘ята за кущем трава.
Не звір ходив, напевно, а людина.
Ходив сторожко, то одразу видно.
Хто б то міг бути? Знать, нога крива,
Бо слід якиїсь скошений набік.
«Так наші люди у селі не ходять!
Чи, може, якісь таті лісом бродять?
Чи в лісі заблудився чоловік?»
Сторожко Ясь подався по слідах.
Не скрізь і видно. Он трава прим’ята.
Ясь попід дубом мусив постояти,
Бо в серце заповзав поволі страх.
Коли то таті, звісно, не біда.
Чоловіків в селі у них багато,
Супроти татей зможуть постояти.
А коли обри? Крався по слідах.
Уже і про свиней своїх забув.
Аж голоси. Поволеньки підкрався,
Попід кущем ліщини заховався.
Вже зовсім близько голоси почув.
З-під листя глянув. Двоє їх стоїть.
Про щось говорять. Що – не зрозуміти.
«Не наші точно!» - зразу він відмітив.
Один до нього повернувсь на мить.
Вузенькі очі, погляд дуже злий.
Та дивна одіж. Зрозуміло стало:
То обри, мабуть, напад готували.
Напасти, певно думали, як стій,
Щоб похопитись не устиг ніхто.
Розвідників до селища послали.
Ті, певно, якийсь час спостерігали.
«А скільки їх? Ніяк, мабуть, не сто?!
Було б багато, лавою пройшли.
А ці усе таємно готували.
Напевно, їх сидить у лісі мало.
Від цих в селі відбитися б змогли!»
Тож Ясь тихенько з-під куща піднявсь
І помаленьку до села подався.
Як відійшов подалі, то помчався,
Неначе Морок сам за ним погнавсь.
Ледь вискочив із лісу, то побіг
У поле, де старійшина Микула
Й чоловіки усі дорослі були.
Біг, аж захекавсь. Але не кричав.
Бо раптом в лісі хтось іще сидить
Та за селом здаля спостерігає.
Він показати не хотів, що знає.
А так: біжить хлопчина та й біжить.
Дядька Микулу вздрівши, зупинивсь:
- Там обри в лісі! Бачив їх сторожу!
На нас напасти зовсім скоро можуть!
На нього дядько пильно подививсь:
- Звідкіль узяв? - Та ж я пасу свиней…
Сліди побачив, взявся слідкувати…
- А ти не знаєш, чи їх там багато?!
- Я двох лиш бачив. Чув іще коней.
Десь недалеко пирхали вони.
- То обри точно? – Обри… я гадаю.
Я ж їх не бачив. З розповідей знаю.
- Ну, що ж, негайно до села жени
Та попередь усіх там, хай бігом
Біжать за річку камְ’янистим бродом!
Ясь лиш кивнув Микулі та і ходу
Так, що чи й вітер дожене його.
На бачив, як Микула меч дістав,
Що на край поля у траві хранився.
А потім свиснув, що аж Ясь спинився
Та, зрозумівши, чимскоріш помчав.
На посвист той зійшлись чоловіки
Враз до Микули. В кожного сокира
Чи спис в руках, яким полюють звіра.
Та за спиною в когось лук легкий.
Микула вістку їм переповів,
Що Ясь приніс. І всі рядити стали,
Як вони обрів тих зустріти мали.
Стрункому хлопцю Боричу велів
До лісу мчати та прослідкувать,
Що обри роблять. Можна сподіватись,
Знайде, бо ж так до звіра підкрадатись
Уміє, що й руками б міг впіймать.
Чоловіків Микула розділив.
Одні в село негайно подалися,
Його до бою готувать взялися.
Другим же заховатися велів
В ярку і тихо на момент чекать,
Як обри спину у бою підставлять,
Нехай тоді на них удар направлять.
Інакше обрів їм не подолать.
Поки оті приготування йшли,
Ясь у селі усіх уже стривожив.
Бігом вхопили в руки, хто що може
І стежками, які на брід вели,
Помчали. І жінки, й старі, й малі.
Зовсім малих жінки на руки взяли.
Не озирались, бігли, поспішали,
Бо ж знали добре, які обри злі.
Ясь біг із ними, але відставав.
Хоч ще малий, та так йому кортіло
Стрілою обра продірявить тіло.
Тугого лука із собою мав.
Коли усі перебрели той брід,
Він зупинився, взяв очеретину.
Ножем надрізав. Вже ж бо не дитина.
Знав, як у річці хоронитись слід.
Очеретину в рот і ліг на дно.
Вода мутна, його зовсім не видно.
Сховав лук в очере́тах принагідно.
Для лука то недобре геть воно,
Як тятива намокне. Став чекать.
Він так умів годинами лежати.
Навчив цьому іще покійний тато.
Казав, без того воїном не стать.
Багато він чому його навчив.
Міг би і більше… Та ж орда проклята…
Пішов в похід і не вернувся тато…
Та він вже й сам багато чого вмів.
Думки зненацька тупіт обірвав.
То під водою добре було знати.
Кінні промчали, наче й не багато.
Та Ясь, все дослухаючись, лежав.
Там нагорі, напевно бій іде.
Туди хоч одним оком поглядіти.
Там ллється кров. Ну, як тут усидіти?!
Крізь очерети став глядіти, де
Ті обри. Бій іде вже за село.
Кінні уже між хатами мелькають.
Родовичі їх у списи стрічають.
Та, видно, непереливки було.
Микулу обри якось відсікли
Від інших та кінними нападали.
Живим, напевно, захопить бажали,
Бо за такого б золота взяли.
Мечем від них Микула відбивавсь,
Але до річки мусив відступати.
Зосталося вже зовсім небагато.
Не підпустити обрів тих старавсь.
Та що один, як проти троє їх?
Тож Ясь не став тоді уже вагатись.
Пора прийшла йому за лука братись.
Наклав стрілу, націлитися встиг
І один обрин полетів з коня
Так, що другі не встигли й зрозуміти,
Що із ним сталось. Ще стріла, як вітер
Другого миттю обрина спиня.
Микула, хоч не зовсім зрозумів,
Хто саме допоміг, бігом метнувся
І з коня третій обрин навернувся.
Огледівсь, Яся поглядом уздрів,
Кивнув і знову до села подавсь.
А тут і ті, що у ярку сиділи,
Зненацька на тих обрів налетіли.
Тепер вже обрин по селу метавсь,
Не знаючи, як вибратись звідтіль.
Бо ж виходи дуліби перекрили
І кожного списами люто стріли.
З коней збивали майже без зусиль.
Небагатьом прорватися вдалось.
Вони бігом до лісу утікали,
Неначе крила за спиною мали.
Не солоно сьорбавши довелось
Їм повертатись. Бо по вовну йшли,
А стриженими мусили вертати…
Хоча і у дулібів були втрати
Та ж ворога вони перемогли.
Ясь по стежині до села вертав.
Чоловіки, ще з бою розпашілі,
В’язали рани, що були на тілі.
Микула раптом перед хлопцем став,
Узяв на руки: - От він – рятівник!
Йому ми всі завдячувати маєм!
А Ясь щось неповторне відчуває.
Йому ж лише іде десятий рік,
А він уже село порятував.
Ех, порадіти б міг за нього тато!..
А сонце вже збиралося сідати.
Далекий обрій, мов вогнем палав.

Назирці у сутінках вилискуєш,
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
місце для десанту висмалиш…
зірка!
зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і запалило хмиз?
може, сонце кровію сполощене
розпливлось дорогою униз?
Ти
в контрастах тьми перевдягаєшся
то в диявола, то в анґела мого.
Ти
в очах моїх, мов тінь тиняєшся,
мелос тіл поклавши на вогонь.
Наче кобилиця перевірена,
продихнеш несамовитий шал.
Неприродно і абстрактно зідрано!
зіграно мене, я є шакал.
Не злякайся, звіре, а возрадуйся, –
жертвою ніколи ще не був, –
ти любив, і шерсть твоя здіймалася,
ся спіймав на тім, що не забув…

15–17 лютого 1993 р., Київ

Ми так відвикли від зими.
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.

Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
Мов шторм в безмежжі небокраю.

Так вибух у душі твоїй
Розірве плани і прогнози.
Слова підніме буревій,
Як неба здійснені погрози.

Так напад люті чи біди
Змітає очманілий розум.
Лише очей не відведи
Від бурі, що набрала розмах.

6 лютого 2025

Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Наче тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність,
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну пісню щиру.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо!

2020 р.

Набуду щастя й поділюся
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
Віддам усе без обговорень,
Щоб не здіймати зайвий гам, -
Лиш недопите власне горе
Нікому сьорбати не дам...
18.12.25