Світе вечірній, із синього скла,
День мій невтолений, у запитаннях!
Де моя спрага, відчута сповна,
Ліній готичних в небо спинання?

Відповідь прагну зусиллям знайти,
Гостру і точну, як вістря собору,
Що обертає барвисті світи,
Рухом єдиним мчить їх по колу.

Та не давайте розгадку мені,
Ту, яку серце незважено просить.
Зайвого я не бажаю, о ні,
Знати, що є вона — досить.

2016

інколи я тебе не розумію і знервовано дихаю в спину, коли ти стрімголов мчиш уперед.
не думав, що я зумію чергову хвилину чекати на свій черед.

ти — бісова буря, яка пройшла по мені.

рубцями мічений, рахуючий дні
я сидів попід дверима знесилиний, сумуючи по тобі.

синці вже набули фіолетового відтінку,
шпарина на губах зажила —
але хіба я в змозі забути ту жінку,
яка вперше за серце взяла?

прекрасна моя соломія живе у мені
прокидається з раннішнім подувом вітру і забороняє спати нашій маленькій сім'ї
вона зникає лише холодними тихими вечорами, залишає мене на самоті
і я кидаю руки в огненну пащу, де танцює фігура її.

мені не пече, мені не болить —
я чую солодкий коханий голос всього на мить.
і це дуже п'янить.

божественна моя соломія живе у мені
у кожному сантиметрі мого тіла і душі.

у кожному моєму почутті —
люба моя соломія живе у мені.

енергія не виникає ні з чого і нікуди не зникає,
я вірю, що кохана моя соломія мене шукає
і на мене там чекає.

томас едісон останнім сказав: «там надзвичайно».
і я збираюсь перевірити це, негайно.
я беру в руку запальничку і вмикаю газ.
все, кохана, я вже йду. на раз.

29/09/16

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо? Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні,
В кулак не стискається,
До неба тягнеться,
Яке усміхається...

             Я не нав'язую нікому
             метафор віри і добра.
             Але позиція свідома,
             якщо комусь і невідома,
             то є на кінчику пера.

             Я не цураюся Корану,
             але у мене є Отець.
             І явно Будда не омана…
             Та не радію істукану,
             допоки радує Творець.

             Я вірю ясену, соснині,
             а почуття дарую глині,
             яку місило божество.
             А вірую у полонині,
             де відаю Його єство.

             Не вірю я у дерев'яку,
             у комуняку, іншу б'яку,
             якій минулася пора.
             Живучі молохи ніякі.
             Немає ідола добра.

             Але не кидайте каміння.
             Хай вас Ізіда береже.
             Цінуйте ваше негліже.
             Але, як лицарі сумління,
             не заперечуйте чуже.

             Поезія – це месіанство
             у надра душ. І не дарма
             темніє там, де іншим ясно,
          – якщо немає християнства,
             то і поезії нема.

09.2016

Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.

У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.

А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?


Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.

А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.

А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?

І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.

Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,

аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.

Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
виборсуйся, голубе, сам.

2016

У небі блакитнo-чистім
Безкрає добро і світло...
То Сяйво Землі Пречисте,
Барвисте, як пагони квітлі.
А Сонце - вікно у Всесвіт -
Добро полилося у Вічне...
Та сяйво широкого серця
Вертається літом щорічним:
Промінчиком сонця, зорею,
Росою у ранок погожий,
Надхненно, в очах зі сльозою,
Приймаєм цілунок Божий...

На гострих піках сяючих ідей
чи встигнеш запідозрити підміну,
коли уже не Бог дарує силу,
а вічний ошуканець?..
Із грудей
росте у нього вітер перемог,
що радісно жене тебе до цілі,
і руки його чуючи зіпрілі,
ти думаєш сп’яніло — то є Бог.
Та Бог пішов, і враз ожило все,
що винесло тебе понад закони:
занадто легко падають кордони,
зашвидко хвиля успіху несе.
І сповнившись обманного знаття,
ти рвешся за облудою запекло
прямою — що скеровує у пекло —
дорогою без шансу вороття.

https://serialage.tv/serial/bog-bogov-mahadev
https://www.youtube.com/watch?v=cCFvk5Te9zs
https://www.youtube.com/watch?v=4JZzsIncaVo

Хорошее кино, - это прекрасно!-
Так Человек с бульвара Капуцинов говорил.
И вот вдруг Раджкумар Хирани
Пикея сотворил.

І сонце затьмарене в сні,
і запах ллється з пустелі.
Здається, що все вже на дні,
а хтось ще стука у двері...

І кожен шукає вина,
Бо спраглий і хоче напиться.
Так випити, щоб аж до дна!!!
І істина тут ця згодиться.

Бо хто ж ми у світі оцім?
Мандрівка - ось наші двері!
І стукаєм, входимо в дім,
Бо ми вже не в лютій пустелі.

Тут дихаю вільно і п*ю
Ці соки, ранковії роси,
І тут я літаю й люблю,
І марно, що ноги тут босі.

Бо тут все, як в казці, авжеж,
Усі ми їх малими читали,
Та не вірив багато хто в них,
усі десь у хмарах літали.

І кожен, кого зустріли тут ми,
був знаком чиєїсь уваги.
А ми всі сліпими були,
Не мали до інших поваги!

Тепер хтось п*є дикий мед,
А хтось зализує рани.
Хтось вже давно зійшов з естафет,
А хтось витирає екрани.

Усі, як один, один, як не всі!
Чи вірити - вам вибирати!
Але те, що Один - це є Всі,
Не мені про це вам казати!!!

Знов прогресує хвороба "вовчанка".
Вже вкотре "хімію"приймає Юля.
Їй 37...та смерть щоранку
Все заглядає в очі і чатує.

Нестерпний біль розпалює страждання,
Вогнем горить і кровоточить тіло.
Але не це найбільше ранить,
А люди,що раптом збайдужіли.

Тут лікарняний суп-не допомога...
Та не спішать провідать друзі,рідні...
Одна надія в Юлі лиш на Бога...
А замість хліба-сльози ряснодрібні...
13.05.16

Вже завтра зрадіють жінки і Марія,
Зустрінувши Господа - Божого Сина,
Поклоняться воскреслому Ісусу Христу
І понесуть вістку учням й Петру.

Вже завтра Іван і Петро в Єрусалимі
Бігтимуть ,потім зайдуть в домовину,
Побачать пелена і більше нічого
Й повірять у Господа Вічноживого.

Вже завтра апостоли з благоговінням
Перед Ісусом впадуть на коліна.
Сьогодні ж субота.Учні в сум'ятті...
Перед очами вчорашнє розп'яття.
30.04.16.
"Жити потрібно так,ніби Христос помер вчора,воскрес сьогодні та прийде завтра".Мартін Лютер.

Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Тим паче мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
В їхні закриті серця і душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або ж задушить.
Та, коли розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь.
Поговоримо!

В глупой тоске, в глупой немой тиши
Поворачивать вспять не спеши

Понимаю когда, понимаю одна
Все былое давно унесла пустота

Не включая свет осмотрись по краям
Нет ли там в темноте загрубевших ран

Я уйду потому, что услышу любовь
Где-то было - ушло, и не сбудется вновь

У мене є ще сили й арсенал
розпізнавати зародки атаки
на рідну мову і на ті порядки,
які не помічає самохвал.
З дрібного починається усе
і виростає до глевкої брили.
Ще на місцях вітійствують горили
із наміром вернути еСеСеР.
Романтики весняної пори,
осліплені революційним сонцем,
ви інколи дивіться у віконце,
але не тільки знизу догори.
Легіонерів гарту молодого
відомо і від чого, і чого
не прибуває у моїм полку.
І я розповідаю це того́,
що інколи не відаєте то́го,
що має бути ясно їжаку.
О Донкіхоти піки і сідла
на тощій спині свого Росінанта.
Ой, не пересідайте на осла,
де зброєносцю дутого таланту,
реміснику строкатого пера
із вітряками легше воювати.

Я не один, хто застує усім.
Б’ю у кімвали і водиця ллється.
Коли з нічого виникає грім,
поет не злиться. Гірше – він сміється.
А як воно – сміятися до сліз
поети знають. Є у нас дорога,
де діє спільне кредо і девіз:
«За нами правда, Бог і перемога».

Коли сіяє сонце із небес,
а зі стіни – ясні дереворити,
а із амвону стоголосся мес,
і Слово ще устами не убите,
не рано і не пізно говорити, –
Христос воскрес!
               Воістину воскрес!

04.2016

Писалось би, та застує полуда
навроченою лірою богів.
Поезою влізає словоблуддя
у мороці хаосу марних слів.

Багатослів'я – це ще не поеза,
і римування кожному дано.
Поезія, як правило, твереза
і не туманить, як гірке вино.

Вона не рафінована – це добре,
але у ній, у темній і сліпій
ніколи не заграє синє море
і не осоловіє лиходій.

Вона сама підказує поету,
чи пахне Муза у її рядках.
Ми є недосконалі інструменти
у ніжних і невидимих руках.

Поезія потішиться над нами,
якщо вона не вміє – навпаки,
порадувати точними словами,
які оберігають словники.

2016

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з'являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

Стою перед іконою, молюся,
Тепло з небес вливається рікою,
Гармонією сповнюється тіло,
І світ ясніє, і душа співає.
Люблю ікону цю. Чому – не знаю.
Щось в ній таке, що відкриває душу
Відразу, без прохань і без молитов.
То й прибігаю сповідатись часто.

Сьогодні туга серце сповиває,
Прийшла до храму, піднімаю очі –
Нема ікони, замість неї пустка.
… Заснути хочу. Тут. На цьому місці.

Торкається мого плеча хтось тихо,
А я й не обертаюсь, сил не маю.
– Тобі погано, що з тобою сталось? Ти щось згубила?
– Так, згубила.
– Бога?
– Та ні, ікону, лик Його знайомий.
– А з ким ти розмовляєш? З Ним чи з ликом?
Мовчу, німію… Господи, та що ж я?
Та Ти ж зі мною! Ти в мені безмежно
Радієш світу чистою Любов’ю,
У вічність нею двері відкриваєш.

… Та краплею невіри наостанку
Дитячими сльозами я благаю –
Як навіть я втомлюся чи змілію,
Тримай мене, прошу, не покидай…

І спала я, і плакала вві сні
під лампами безжалісного слідства,
і прялось на земнім веретені
видіння триєдиного сирітства;

воно було як п’ятниця страсна,
як у війні—неміряність покосу,
гарячий зойк останнього вікна
в стрибку із вогняного хмарочосу,

як погляд намагнічений у тих,
кому до ночі з голоду померти,
як аутодафе скорботний хід
у ковпаках огидно-гостроверхих.

І знала я, застигши на краю
над прірвою розбурханого сміху,--
епоху цю, заплакану, мою
знов радісно розхитувати лиху.

І в час глухий тернового вінця,
коли душа, здавалося, пропаща,
хотілося волати до Отця:
«За що ти нас лишив напризволяще?»

2015

Це коли небо з головою загортається у крижму білих пелюсток
і виколисує на окрилених потоках - вітрах благословенні миті кохання.
Щавель та заяча капуста спрагло ловлять перший сонячний поцілунок
і зелено прокльовуються з-під згорбленого од віків каміння.

Птахи розсікають кришталеве небо складними траєкторіями
у невтримних звабах пізнання таємниць кохання.
Широко розплющують очі до оновленого світу жовті кульбабки
і втримують у своїх долоньках гаряче проміння мандрівного сонця.

Ти кажеш мені — правда переможе.
Вона перемагає або ні.
Ув’язнена в підземній глибині,
навпомацки вона готує ложе
для низки несподіваних нещасть,
здавалося б — химерних, безпричинних,
де не розділиш винних і невинних
і навіть смерті мало чого вчать.
Тож розвиток можливий не один,
хай навіть правота на нашім боці.
Шукають люди збурених емоцій
знайомий, вже утоптаний загін,
щоб бить копитом і бажати згуби
усіх, кого не можуть досягти.
А правда? Правда може прорости,
коли уже нікого з нас не буде...

2014

Великодня Дажбожа сила –
Я просвітити світ молю:
В цей день сіяч весни – Ярило
Поклав зернину у ріллю.

Я славлю миті дерзновенні –
Угору руки підійму –
Іде весняне рівнодення,
Дажбоже світло боре тьму.

І безконечника дорогу,
І сварги коло молоде
Під покровительством Сварога
Трипільська писанка веде.

І сніг летить під Божі мітли,
Волхви пророчать майбуття.
Великдень – перемога світла,
Святе зародження життя!

20.03.7524 р. (2016)

Заплітала вітер у волосся.
Приміряла небо до душі,
Аби не піти завчасно в осінь,
У дощів безмовних, міражі.

Плакала росою на світанні.
Дихала легенями лісів,
Аби не згубитися в тумані
Відболілих спогадів і снів.

Цілувала днів щасливі очі.
Кожен дотик сонця берегла,
Аби не піддатись чарам ночі,
Що повільно у мені текла.

Виринала музикою з серця.
Піднімалась птахом до небес,
Аби слід віднайдений не стерся,
По якім знаходила себе.

А куди прийшла тепер – не знаю.
Так, з дороги збилася немов…
Долинають голоси із раю
І болить в мені твоя любов.

Нехай проститься кожному усе.
І гнів, і гордість нас нехай не душать.
Любов жива омиє кожну душу
І сонечка у неї принесе.

Нехай не буде темряви між нас,
бо ласка Божа сходить в кожнім серці.
Хто вірить у любов - не знає смерті.
Йому підвладні прОстори і час.

Спасибі друзі вам і вороги
за цей безцінний досвід, за уроки.
У кожного із нас - свої пороки...
Прощаймо один одному борги.

Надія у імперії єхидни –
не те, що Єва і велике Пу
десь у едемі – у СІЗО…
               Невинна
               слов'янка не покориться веспу́.
І орлеанська діва України
не буде сповідатися попу.
               Найтяжче помирати у неволі.
               А де та воля у такій юдолі,
               у ореолі мряки сатани?
               Суди Росії їдуть на гастролі.
               Які то суки й сукини сини
               цієї бойової сарани!
               На сцені – інквізиція Росії!
               І ватників у що не одягни,
               у них одна неутоленна мрія,
               щоб ми жили так само, як вони.
Раби у пана, слуги у чинуші
тримаються зубами за мурло,
бо закортіло їхньому карлуші
побути ще у ролі Отелло́…
Рашисти – новоявлені арійці,
у тартари несетеся на трійці,
як це іще у Гоголя було.
               Уламками великої культури
               заволоділи урки КаГеБе.
               Пишається юродиве цабе
               у ролі, апріорі – самодура.
               Та не перемагає диктатура,
               коли і небо жовто-голубе.
Дає отмашку лівою, а права
вже усихає, як і вся держава
на заході і сході од Москви.
Та аплодує нація ізгою.
Історія глуха. Іде на ви
орда гуманітарного конвою.
               О ви, одвічні нації кати,
               яка сліпа і зла у вас Феміда!
               Які самі ви криси і кроти!
               Не дай то, Боже, отаку сусіду,
               з якою – як не буча, то війна,
               і не перечекати лихо й біди
               аж поки перебіситься вона.
А на границі Азії-Європи
вмирають гуманоїди-укропи,
чужі обороняючи світи.
У негліже актори і актриси,
і з табакерки чортиків до біса,
і носії святої простоти
ідуть до невідомої мети.
               Вироджуєтеся, великороси.
               Тому то і жадаєте крові
               і булави.
                              Собі. По голові.
               Тому усе ще жалите, як оси,
               аби переповзали рівчаки
               опухлі алкоголіки й совки.
Злодії і садисти-кровопивці,
ви будете судимі, як убивці
дітей, жінок і їх захисників.
І поки помагає Божа сила,
Надія є і буде.
               Не скорили
               потуги ваші духу козаків!
Самі собі копаєте могилу
і на віки
               між націями
                              рів.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

На землі ми збираємо злото,
У шовкові ховаєм мішки,
Щоби кинути вкотре в болото
Оті вічні, безцінні мости.

Сонний вітер співає: «Маріє,
Подаруй нам мирне життя».
Кожен вогник свято леліє
Учорашнє вже майбуття.

Утомились народи від болю,
Обнімають ножами єство.
Нарікаємо знову на долю
І кидаємо віру в багно.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

Кожна мрія – у нашій надії.
Кожне світло – то є омофор.
Це для нас співає, Маріє,
Життя мирного праведний хор.

Дзвінко дзвонять церковнії дзвони
Вічну тайну безмежних століть.
Кожен прагне світлом ікони
Захистити себе від страхіть.

Ми вчимося молитись до Бога
І не брати чуже, як своє.
Бо Господня терниста дорога
Нам надію і віру дає.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
2014 р.

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.

Тюльпановим цвітом,
Весняним привітом,
До тебе я стежки топчу,
Лечу я душею,
Своєю й твоєю,
Про кохання тобі розкажу,
Огорну тебе в квіти,
Весняні й пригріти,
Цілунком своїм зворожу,
Для тебе любове,
Для тебе єдина,
Я зорями стану,
І буду для нас лиш світить,
Щоб наше кохання,
Вірне й останнє,
Не можна було роздарить…..

Похмурий день вже крила опустив,
І сіра сутінь тихо вечір кличе…
Але бадьорий чути птаства спів –
Прийшла весна на пагорби величні.

І хай згори шугають холоди,
Хай омела в гіллі печаллю висне.
Та лину я із радістю сюди –
Почути світлу новоліття пісню.

Немов лунають звуки віщих струн,
І із Дніпра у сріблі і у златі
У сяйві й силі видибав Перун…
І похилилися церкви хрестаті.

Дажбог зійшов у небі на добро
І хмари геть розсіяв сумовиті.
І скинули хрестителя в Дніпро –
Ганьбу минулого тисячоліття.

Розвіялося військо сарани,
І на шматки розпалася Росія…
На віче дочки праведні й сини
Зійшлись обрати справжнього Месію.

2.03.7523 р. (2016)

***
Єпархія
зріла
паяца
Кирила
не знає і знати не хоче,
які у Московії кадять кадила,
кого
оточили,
кого замочили,
у кого виколюють очі.

***
Вожді і боси –
нації біда,
коли нема
у голові
Христа.
Їх істерія вірних ублажає.
І не бояться Божого суда,
і ладану…
І мріє тамада,
яким його
історія згадає.

***
– Уже нічого
не дарую,
не позичаю, не даю...
Такою Україну чую.
І я за неї
голосую,
а матюки –
за мать твою.

***
Уже конвої
не везуть
«бабло»,
тому що п'яні битої багацько.
Уже Союзу, наче й не було,
уже і Білорусії
дійшло,
що є у неї
Пуцька,
а не бацька.

***
Нема чого
на сонце
нарікати,
а уночі
на темряву пеняти.
Якщо немає Бога у душі,
не помагають і свої пенати.
Тому
нема
надії
на чужі.

***
Що
за утопія?
Не у Європі я.
А на амвоні – чужі барани.
Йде дегустація – п'ємо за націю,
а оп’яніла
гієна
війни.

                              2016

Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх нема, ні перших.
І схожі, до втрати пам’яті,
Тому що, так значно легше
Вчитися разом плавати
І думати, що уперше...
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Попри невдачі - віримо,
Шукаючи свого світла.
Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

2016

Горобець: стрибав - стрибав,
Зернятко: збирав - збирав.
Горобець: стрибав – стрибав,
Зернятко: клював – клював.
« Чир – чирик » : співав - співав,
І на самку - поглядав.
Горобчиха - непроста!
«- Бачила я горобця!
Біля мене - не стрибай!
І мене , ти, - не займай!
Як вчеплюсь в твою чуприну, -
Висмикаю – половину!
Враз поставлю, тя, до ладу!
Й швидко дам собі, я – раду!
Я шукаю Молодця!
От - такого! Горобця!
Щоб мені пісні співав
І гніздечко будував.
Щоб на гілці колихав,
І дітей охороняв.
Щоб мене одну любив!
І щоб мною дорожив!
Про родину нашу дбав!
Вгору пупцем не лежав!
Буду я Його ЛЮБИТИ…
І до серденька – тулити…
Крилечками – затріпочу…
І до сміху – залоскочу…
Діточок Йму – подарую…
І до смаку – нагодую…
Буду їсти з Його – рук…
Не зазнає – в мене мук…
Будем РАДО В ПАРІ – ЖИТИ…
БОГУ – славную хвалу - носити!
Хай БОГ знає: як ми любим!
І Його ДОБРО – ми не забудем!
Як прийде Лиха Доба…
І таке в ЖИТТІ бува…
Будем з ВІРОЮ ми жити!
В БОГА вірить й не гнівити!
Якщо стане в тім Біда –
Значить наша в тім Вина.
Треба було Добре Жити!
І ніколи – не грішити!
Як згрішив – зроби УРОК!
То ПОКАЙСЯ добре впрок! ВИСНОВКИ ЗРОБИ СОБІ: « НЕ ГРІШИТИМУ В ЖИТТІ!» ЗАПОВІДІ БОЖІ Є у нас!!!
І триматись Їх – весь час!!!
І на те їх БОГ – писав,
Щоб ніхто – не нарушав!!!
А порушив, то тримайся…
КАРИ БОЖОЇ – ти вчувайся!!!
СПРАВЕДЛИВИЙ ВІН – ОТЕЦЬ!!!
Бо ВЕЛИКИЙ ВІН – ТВОРЕЦЬ!!!
А в житті і так буває,
Що й випробування – не минає…
Треба міцно дзьоб тримати!..
Й на БОГА, боронь Боже, не нарікати!
Треба добре хвіст тримати!..
І СВЯТОМУ не докучати!!!
І не ставити питання!!!
А дарувати почитання!!!
Молитви Богу будемо слати!..
І на шляху, Йго, не минати!..
А зустрівши привітати!..
Гарно ЙОМУ щебетати!..
А хай знає наш ОТЕЦЬ
Що прекрасний ВІН – ТВОРЕЦЬ!!!
Ми ж творіння ж - то Його.
Й твердо віримо в НЬОГО!
Будем: жити і співати.
І Йому – не докучати!
А в житті – то різно-є…
Й нагадаєм про своє…
А я у скруті вирву пір’їну…
Й запитаю про ВКРАЇНУ,
І про мої діточки,
Щоб здоровеньки зросли.
Про Горобця я не забуду!
Щоб не пішов до злого люду!
Щоб пси погані йго не кусали
І за хлібчик йго не ганяли!
Бо працюємо щодня
Така вже Доля й в горобця…
Така Доля вна у совки,
Й живуть: птахи, звірі, вовки,
Я хочу в мирі добре жити!
Й за це СВЯТОГО всякчас хвалити!!!
Хай людина любить нас
Не ганяє повсякчас…
Бо людина, то людина,
Все ж людина – не скотина…
Бо творіння й Діло Боже!
Хай же й птахам – допоможе.
А в житті буває всяко:
Тут – ДОБРО, а в тім – НІЯКО.
Тепер-то я пташечка сіренька,
А в наступному житті – дівчинка маленька…
А як буду дівчинка – мала,
Зросту швидко й буду от - така!
Пам’ятатиму Науку:
Про ДОБРО і ЗЛО, й РОЗЛУКУ…
І згадаю про ОТЦЯ,
І про того Молодця,
А як матиму хлібину, -
Пригощу усю пташину.
І згадаю: про звірят,
Й про маленьких немовлят,
І сову, орла , й їжака..,
Бо дівчина я от - така!
А в основі – то у нас:
ВІРА в БОГА – повсякчас!
Хочу БОГА вірно любити!
ЙОМУ серце – присвятити!
Треба всім нам об’єднатись!..
З віруючими - породичатись!..
Бо у ВІРУЮЧОГО народу –
НІКОЛИ НЕ БУДЕ ПЕРЕВОДУ!!!
Я хочу так життя прожити,
Щоб ніколи не жаліти!!!
Бо важлива кожна днина,
Навіть як ти й – не людина!
Жартував й сміявсь простак:
« Молодець – Горобець, на весь світ – ОДИНАК!
Будеш, ти, вічно в самотині,
І помреш, ти , в однині!
Не матимеш ніколи пари , ти!
Бо таких як ти – прут гати!
Ні гніздечка, ні родини!,
Ані щастя, ні дитини!
Тебе чекає лиш: Журба!,
Бо ти – нарвана така!!! Ти моралі всім читаєш!!!
І всіх, ти , поучаєш!!!
А мораль у мене є:
Що простіше – то моє!
Я живу сам по – собі!
І плював я на усі!
Є зерно – клюю зерно!
І мені – усе одно!
Є Добро?, чи Зло?, Гаплик? –
- Наплюю! Й на все – « Чи – Чирк !»
Я один і ти – одна…
Може пара ми така:
Горобчиха, ти – непроста
Маєш любити – простака!!!
А за Бога – дам пораду:
Ну не лізь, ти , за ограду!
Він Отець – сам по - собі…
Його діло – в вишині!
Нащо мені Йому співати?!
За все хвалу Йму відсилати?!
І заповіді Божі – мні нідочого!!!
Бо не хочу Його я, і Він – мні нідочого!!!
Я родину буду вчити:
« Чи є Бог ? Чи – ні?, - НЕ НАМ ЙОГО ЛЮБИТИ!»
Цілий день стрибати зможу!
А як схочу, той – приворожу!
Я життя маю одне!
Щастя хай мне – не мине!
А я грішитиму, чи - ні? –
Покари – НЕ ВИДІТИ МЕНІ!
На всій Землі: творінь багато є!
Мої гріхи – НІХТО НЕ БУДЕ ЗНАТЬ, Й де ВНИ – Є!!!
Творець працює й день, так ніч…
Потім сам сидить й очиськами лупає, як сич!!!»


Тут зчинилась метушня:
Простака вчепила вона.
А він горобець опирався,
Жити хотів і не вгався.
Горобчиху він клював,
За добре діло – все забував.
Горобчиха пострадала,
З очей сльози вна втирала…
Вони літали ввишині,
Лилась кров її й на спині,
Оросила вона земельку:
Своєю кровією гарненько.
Вони крутились в боротьбі:
Пір»я їх летіло навкруги.
Крилечко вона собі зламала,
Але за Бога – вна не забувала!
Думала Простак – здолає,
Але знають всі: Правда й Справедливість – перемагає!
Горобець так клював Горобчиху:
По-серйозному і не на втіху!
Дала сили їй земля –
Подолати горобця!
Бо відважна вна Горобчиха
І не зазнає вна ніколи лиха!
Тут не стерпіла вона!..
Клюнула вна горобця!!!
Потекла кров головою!..
Дзюркотіла, мов рікою!..
Не пройшло і ще півдня, -
Як не стало горобця!
« Він, падло, зчинив такий глум на БОГА!!!
Нагла йму смерть! Й пекельна йму дорога!!!»
Зажурилася вона:
« - Не знайшла я Молодця…
Зате падло - я убила!
Кров’ю йго землю я - зросила!!!
Буде кожне падло знати:
БОГА мого – як зневажати!!!
ОТЕЦЬ – не чув та я все чула!!!
Убити падло – я не забула!!!
Хай за гріх мене БОГ – карає!
Хай справедливість ЙГО - не минає!..
Вислухаю ЙОГО – уважно я,
Бо така вже ДОЛЯ моя,
Розповім все як було,
Що «Простак» - то зле зело,
Як порушила – то ми карайте,
Як ми прощаєте – то прощайте!..»
БОГ почув усе є те:
«- О це ж трапилось таке!.. Така сіренька Горобчиха,
А б’ється, наче та орлиха!!!
Ану озвись! І йди сюди!!!
Хай, Я утру сльози сліди!!!
І кров ворожу Я змету!!!
І за ДОБРО – винагороджу.
Як ДОБРЕ: що ти пташино те зробила,
Слухать погань – МЕНІ було вже не сила.
І була думка в МЕНЕ лиш одна:
« Ну хто ж скарає «Простака»!»
А ти одна така була!
На смерть скарала «Простака»,
Твої нотації – Я чув,
МИ – до душі Я - не забув,
Ти серед всього птаства дуже мила.
За це дарую тя - орлині крила,
А в Карпатах на горі, у небесній вишині:
Орел – Михайло – Тебе одну чекає!
І давно оченьками виглядає,
Ти одна така – Орлина!
Пташка смілая – Галина!
Ти лети к ньому хутчіш,
Й поберіться, Ви, скоріш,
Хай птаство все добре знає!»
« Хай БОГА – любить й поважає,

Я – щаслива, я – ввишині!
Любо й хороше мені!
Крила свої я розпускаю!..
Ними хмарки я кромсаю,
Маю пару гарну - Молодця!..
Вічно славлю БОГА - ТВОРЦЯ!!!
Ми у парі так кружляєм!..
Ну а ВАС ми не минаєм!..
Будемо жить, як ми: Він і Я – говорила!
Бо без Вас, БОЖЕ, жить НЕ можливо!І НЕ сила!
Ви , ТВОРЕЦЬ, - ВЕЛИЧНИЙ ЦАР!!!
І ВЕЛИКИЙ ГОСПОДАР!!!»
А прекрасний ТВОРЕЦЬ, усміхнувшись – прокричав:
« Самотність – МЕНІ надоїла»
З пари Орлів – створив АНГЕЛІВ і змінив їм орлинії крила !!!
(28.02 2008р.)

Любив віддати все що мав
До цього звикли швидко
Всі сумніви перемагав
За це сприймали хитро

Оточуючий світ навчав
Шукати власний приклад
Давав підстави для підстав
Збиравсь охайний вигляд

І сміх , і сльози , радість , біль
Сплетіннями на вибір
Десь в солод попадала сіль
Всезнаючим під вимір

За все було , на зло , в добро
Рутинами обставин
Усе що вчило , і вело
В полотнах фарб - яскраво.
2016р.

Ти говорила мов пісні
Слова в мелодії звучали
Писала нотами у сні
А лист дерева все скидали

Твої творіння ці живуть
Їх первозданність непорушна
Вони навчають , і пливуть
Куди направить хвиля вітра

Цій суті нічого сказать
Вона собою досконала
У ній всі загадки життя
Одна між ними переправа

Я доторкнутись тільки зміг
І цим пишаюся безмежно
Прискорив оберегу спіх
Щоб встигнути - віддати вчасно.
2016р.

Зеленіє поле , зеленіє сад
Зеленіє рясно пишний виноград
Зелен все навколо , промінь веселить
Я усим віддячив бо своє болить

Проминуло в котре , не зустрів його
Того що бентежить , того що несло
Тою стороною не ходити вже
Тими пелюстками світ не огорне

Відгриміло щиро у відлунні весн
Відкохало кратно від пульсацій вен
І не нам судити , і не нам гадать
В чому ці причини спогадів не мать

Та живу надалі , наче не один
Все у порівнянні хід моїх годин
Вже змиривсь і вірю , все у користь нам
Ранитись до крові , зцілитись від ран

Всіх кого признаєм , друзів , ворогів
Ми від них і маєм силу мудреців
Від зухвалих пекло , від любові рай
В молодості втратив - старість не карай.
2016р.

Усім це відомо-
Є сила велика
В людини відвертих очах
Лежить на поверхні
І радість і лихо
І горе і відчай і страх
І лиш зазирнути
У очі людини
Відкриється правда в ту мить
Та більше говорять
Ці очі в хвилини
Коли щось нестерпно болить
Як хтось із собою,
покинувши світ цей
Шматочок тебе забира
В душі як у тебе
Немає вже місця
Для світла і щастя, й добра
Тоді подивившись в ці очі погаслі
В людини у ту ж саму мить
Неначе до себе забравши нещастя
В самої душа заболить

Ще в яслах спить те Боже немовля,
А доля - наче тінь від хрестовини...
А ірод вже вичікує здаля...
А натовп вже бере його на кпини...
І до Голгофи є тернистий шлях...
І ниций вчинок Понтія Пілата.
...Ми молимось...а душі - на замках...
А віра так - від свята і до свята...
Йому б не скам'яніти в образах...
Різдвяна Зірка темряву розсіє! (? )
Народжений, щоб жити у серцях
...МЕСІЯ...

Я уклоняюся снігам,
У небо шлю ясні привіти.
Дерева моляться Богам,
Розкинувши, як руки, віти.

Зима пречиста, мов кришталь,
Дива одкриє не одразу.
Піднявши вгору білу сталь,
Стоять кущі, як дикобрази.

Це розгалужене гілля,
Як вени на руці неначе.
Всміхається усім здаля –
Немов уперше це побачив.

Готує вітерець сюрприз
В легкім грайливім колиханні.
Сережка срібна звисла вниз –
Дарунок це Богині Дані!

3.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Підкажи мені, козаче,
Де панує правда.
Я не розумом убогий,
Та доля безщадна.

Я відкрию свої очі
На весь світ широкий
Та піду її шукати
З тим, хто одинокий.

Може нас не так і мало...
Чуєш біль та стогін?
Отака вона – ця правда,
Зло пустило корінь.

Проковтну я сльози гніву,
Прокляну неволю,
Помолюся за Вкраїну
І за кращу долю.

2015

Не питай чому , не питай навіщо
Не питай кому , не питай за що
Я давно іду без спочинку швидко
Я із тим живу що моє знайшло

Хто прийшов сюди , зачерпнув води
Спрагу втамував , тихо промовляв
А навколо сни , гладдю рушники
Та не пригортав , в стороні стояв

Що не говори , як не розгорни
Все сумна була пісня солов*я
Без весни цвіли , без тепла росли
Така примха ця - ворожба людська.
2015р.

І знов упав, і знов гріхи
Й лукавий шепіт сатани:
"Ти впав, ти мій, радій життям,
Я все лишень тобі віддам;

Дивись, усі отак живуть -
Широкий шлях, просторий путь,
Брати і сестри тут ідуть;
Вузенька стежка - тільки ями,
Вернись, підеш тепер із нами".

Спіткнувсь, упав, душа болить,
Але не хочу більш грішить;
Солодкий гріх - гірка отрута,
Не шлях широкий - то болото.

Давно оце душа пізнала:
В гріхові радості немає
І волі в рабстві не буває.
Лукавий вже хай не шепоче,
Хоч впав, але іти за ним не хочу.

І знов упав, і знов гріхи...
Молюся Богу: "Мене прости".
Я вірю, бачу - пробиті руки
Лікують душу, знімають муки.

А ніжний голос мого Христа
З любов'ю кличе в небеса.
Встаю, беру свого хреста,
Хоч падаю, але вперед іду.
Вже скоро, Господи, прийду.
12.12.2004

Живіть у цім світі - мов квіти живіть
Завжди своєчасно признайте , прийміть
Не знайте ні горя , ні лиха , ні бід
У щастя з любов*ю наснагу візьміть

Нехай колискова співає зоря
Лелеча утіха оросить жнива
В стосунках породжуйте ніжні слова
Даруйте їх щиро - щоб мліла душа

Живіть у цім світі - мов діти живіть
Поповнюйте радістю райдугам мить
Себе поважайте , повагу цініть
Від цього пізнаєте надібність жить.
2015р.

Прости мене, мій Боже, за моє
німе, – уа! дитяче у колисці,
за це моє немудре житіє
у цьому світі на чужому місці.

І дякую, мій Боже, за Твої
болючі стигми на моїй голгофі.
За те, що грішні думи нічиї
вміщаєш у мої пісенні строфи.

Не осуди, що іншій дарував
дорогоцінні перли ойкумени
і не карай, що я не помічав
усі Твої вакансії для мене.

Даруй, мій Боже, людям і мені
Твоє терпіння, коване із криці,
коли морили націю ординці.
І наостанок – не найтяжчі дні,
аби моє німе – ау! у сні
лунало не від голоду в колисці.

28.11.2015

Я руки по лікті вмочила в весну,
я у коси вплела проміння,
і ввесь світ кохав мене одну
до останньої волосини.

Я йому оддавала по краплі води
із душі до останнього звуку,
і зринали у темряві цілі світи
там, де я умочила руки.
2005р.

Думи мої, думи,
тихі та веселі,
додаєте суму,
милі пустомелі.
Наносили мулу
на мою дорогу.
Вас усі забули,
то і слава Богу.
Оминають друзі
щирі і лукаві.
Козаку у лузі
не лунає слава.
Голі і роззуті,
ранені словами,
не були почуті
рідними панами.
Не були у герці
на сторожі мови.
Полонили серце
інші людолови.
Чом би вам не стати
воїну забралом?
Може вас багато,
а манкуртів мало?
Може вас пізнають
юні українці,
поки доконають
тролі і ординці?
Ой не плачте всує,
бо повинно стати –
вас не завоює
плем'я супостата.
Наче все сказали
і не може бути,
ніби вас так мало,
щоб усе забути.
Станете у коло,
підете у люди.
То нехай ніколи
і жури не буде.
Хай лунає нині
пісня веселенька,
наче в Україні
є іще Шевченко.

2015

Благословен,
хто не сприяв навальній силі,
й, себе долаючи,
з різким серцебиттям
став поруч з тим,
хто опинився під прицілом,
і потерпів,
єдиним важачи життям.

Нехай його
у скаламучену годину
плече надійне
не покине в самоті,
якщо не ангела,
то смертної людини,
що не зречеться
і підважить на хресті.
2015

Кручу,кручу педалі
Вже майже сорок років.
Котитись буду далі,
Поки ж кручу під гору.

Кручу життя педалі,
Кругом ями ,калюжі.
Кручу...допоки маю
На те я дозвіл Божий.

Кручу,кручу педалі,
Життя вперед рулює.
Без слави і медалей...
Та все ж аби не всує.
31.03.15.

Не чути в травах цвіркунів
І щебет ластівок не чути,
Лиш ключ у небі журавлів
Курличе дуже журно.

Холодні роси у траві
Пожовклій обвіває вітер
І листя падає вже скрізь,
Закінчилося літо.

Погожі дні не повернуть…
Отак й життя біжить, минає
І старість – осінь тут як тут.
А потім що? Чи знаєш?

Чи знаєш ти, що ми пожнем
Все те, що сіяли щомиті.
Вже багатьом з косою смерть
Заглядає у вічі.

Не зупинити плин життя,
Тим більш назад не повернути.
За осінню прийде зима,
Вже смерті кроки чути.

Останній подих, серця стук
І смерть кістлявою рукою
Закриє очі багатьом…
Але не нам з тобою.

Я вірю що для нас женці –
То ангели святі із неба.
Тримають серп вони в руці
Пожати чистих серцем.

Усім, хто слухався Христа
Хто свято жив, любив і вірив
Не страшна смерть, бо в небеса
Відкриє ангел двері.


Хто твою душу забере?
Хто прийде очі закривати?
Вирішуй, поки час ще є,
Бо всі ми будемо пожаті.

Не чути в травах цвіркунів,
Погожих днів не повернути.
Бо осінь – це пора коли
Задуматись потрібно людям.
26.10.2013

Осінні хмари дощові,
Похмурі, сірі, непривітні.
Не раз ви плакали мені:
«О, де поділося вже літо?»
Приспів:
Осінні хмари дощові,
Вам вдячний за тихий смуток.
Не плач душа. Таких дощів
В раю ніколи вже не буде.

Осінні хмари дощові,
Ви сонце часто закривали,
Хай Сонце правди у душі
Ніякі не закриють хмари.

Осінні хмари дощові
Пташок у вирій підганяють.
Та вірю я – погожі дні
В раю завжди мене чекають.

Осінні хмари дощові
Пора плоди землі зібрати
І ангелів – святих женців
Душа готова зустрічати.
28.09.2004

Надвечір’я тихе
У село прийшло.
Радісні всі лиця
Я побачив знов.

В церкві у неділю
Сестри і брати
Славлять Божу силу,
Тут звучать псалми.

В простоті та згоді
Спів і молитви,
Чують Боже Слово
Дітки і батьки.

Сонечко сідає
Аж за небокрай.
Господи, благаю:
Нас не залишай.

В трудовому тижні,
Боже, поможи.
Неньку-Україну
Ти благослови.

Надвечір’я тихо
У село прийшло.
Хай минає лихо,
Відступає зло.
27.01.2013

Цей добрий благодатний час був і вірю- ще буде.Нехай Бог дає Україні мир !!!Молімося за це.

Тиха ніч, ніч свята,
Задрімали вже міста.
Свічка в яслах лиш горить,
Пара там свята не спить:
Сина Божого глядить! 2

Тиха ніч, ніч свята,
Засіяла висота -
Янгол із небес злітає,
Добру звістку сповіщає,
Справи Божі прославляє! 2

Тиха ніч, ніч свята,
Пастухи йдуть до Христа,
Небо благодать дарує,
Радість на Землі панує,
Бо Господь людей врятує.2

Тиха ніч, ніч свята,
Народилося Дитя.
Ближніх будемо любити,
Божі всі діла хвалити,
З вірою у серці жити! 2

Божий Син
Із Небес зійшов златих,
Божий Син
Врятував людей простих,
Божий Син
Благодать Отця нам дав,
Божий Син
Всіх від смерті врятував,
Божий Син
Як в часи отців прадавніх
Божий Син
Захистить людей звичайних,
Божий Син
Із Небес зійшов златих,
Божий Син
Врятував людей простих.
31.12.13