Я выплыл с лона, с тесной темноты
И мир увидел земной красоты.
И первый мой крик — песня моя,
На свет родился, родился я.
И слышится мне волнующий звон.
Но мамина песня — ласковый тон.
И мамины вижу нежные глаза,
И радость, и капля — соленая слеза.
Первое слово — Мама, сказал.
Словно луч солнца на землю упал.
И первый шаг - я стал на порог,
Этот шаг на сотни дорог.
Слышу какой-то радостный звон.
Был это первый школьный гонг.
Из класса в класс - и годы идут,
И за порогом уже институт.
Детство и юность — то жизни река,
Мороженое, книги и дружбы рука.
Как не сложились житейские пути,
Но дорогу любви не обойти.
Но слышу какой-то волнующий звон,
Семья, работа и краткий сон.
И некогда в лишние звуки вникать,
Надо по жизни твердо шагать.
И по пути хочешь все загрести,
Но наши крутые жизни пути.
Нету предела в желании людей,
Но то, лишь, обман в нужде твоей.
Жизнь я прожил, как будто был сон.
Почему постоянно в тревоге был он?
Жить на природе - то есть наш венец,
Но в жизни людей, - есть начало и конец.
В мире земном хочется жить,
Но в этом мире живем в кредит.
Cвоего в земном мире нет ничего,
Берем мы лишь, благо его.
Землю покинешь в час роковой,
И ничего не возьмешь ты с жизни, с собой.
Разве, - что вспомнишь земную красу,
Попросишь прощенья и уронишь слезу.

Бог створив Сонце й Небо,
Життєву силу дав Землі.
І створив подібних Себе, -
Адама і Єву в любві.
Адам з праху сотоворенний,
Божий — це є, творчий путь.
Божий дух йому вдихненний.
Щоб подібним Богу буть.
Адам — постаті кримезний,
І був мудрий, на той вік.
Мудрість Божа є безмежна,
Адам продовжить людський рід.
Щоб родилась плоть від плоті,
Між людьми любов була,
Творча мудрість в цій роботі,
Єву, Бог створив з ребра.
Щоб була вона вродлива,
Граціозна і струнка.
Щоб принада невловима,
В жіночій постаті була.
Щоб жіноче розмаїття,
В мужському серці вік цвіли.
І жіноче різноквіття,
Не мало тління і пори.
Адам і Єва, - вінець творіння,
Благословенний людський рід.
Плодіться, - ви життя насіння,
Любовю наповняйте Божий Світ.

Вербова брунь на світлому обрусі.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
І гарно так, і сонячно на дусі,
і Божа благодать - з небесних плес.

Душа нарешті віднайшла опору -
вербовий котик, брунька на гіллі.
Така їй тиша лине доокола,
коли вся людність - котики малі -
спиває соки, гріється в промінні,
жовтавим цвітом сипле на обрус.

І - колихке надихнене моління
із лагідних сердець і тихих уст.

Вселенська тиша... Аж до воскресіння
розп’ятого на череп’ї Христа...
За немочі німого покоління
вознеслася душа Його свята.

Але і досі капища погані
курять у небо ідолу й тельцю,
а нехристи і душі окаянні
не моляться єдиному Отцю.

І сатаніє кривослав’є хиже
лукавої Московії-орди.
Іуда у Пілата п’яти лиже,
і фарисей готовий, як завжди,
і знову розіпне або заріже
за щире слово чистої води.

03.2018

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

Дарите женщинам цветы,
Не только в День рождения.
Дарите женщинам цветы
И в будний день, и в воскресение.
Дарите женщинам цветы,
В знак любви иль просто - дружба.
Подарок дорог от души
И от друзей, и от мужа.
Дарите женщинам цветы,
Даже если скверно-туго.
Пускай зажжется огонек,
Любви иль дружбы — друг до друга.
Дарите женщинам цветы,
Когда обидели когда-то.
Пускай печали все уйдут,
И любовь возродится обратно.
Дарите женщинам цветы,
Словно праздник ежедневно.
Дружите с женщиной — на ты,
Любовь всегда будет взаимна.
Дарите женщинам цветы,
С улыбкой, радостью-надежды.
Любовь раскроется цветком
И соединит сердца однажды.

Всіх простить? Величності Пророка
Я не маю сили осяйнуть…
Не карай, Всевидящее око,
Бо припала камיִяниста путь.
Жовті чорнобривці біля хати
Зацвіли від пізнього дощу.
Я втомилась радості чекати...
Всіх простить? Не можу й не прощу…
Я слабка, нікчемна перед Богом,
Не завжди на правильнім шляху…
Зупинюсь пред храмовим порогом:
не молюсь, а тільки помовчу.
Жовті чорнобривці ще жевріють,
осінь завмирає день за днем.
Пале листя, наче мрії, тліє
і не розгоряється вогнем.
2016р.

Віднайшовши його, ненароком себе загубила.
Поступово скотилась по сходинках Якова вниз.
Дітовбивці наслідують петлі, залізо чи хмиз.
В підребер’ї пульсують удари дзвонарного била.

Дзвін по ній пролунав і на страту прийдуть як на месу
Кілька сотень людей, споглядати оплачений гріх.
Щоб ожити, вдихатимуть смерть у диявольській грі -
Цій ілюзії виру, бо нудно стікати по плесу.

За шипами найкраще достигнути гронам малини.
Марґариті молитва була як загострений спис.
У супутника Генріха, втім, не помітила рис,
Що його виділяють між інших - сотворених з глини.

Невгамовне бажання всі списи оплавлює воском.
Приглянулася Ґретхен, трофеєм лягла у парі.
Не зігріє душі той, хто пристрастю вже відгорів
І вона відпалала…загравою совісті. Тоскно.

Роздягає очима до шкіри, нутра, до клітини
Не людина, не пес, замість хліба протягує дерть.
Обирає життя Марґарита, приймаючи смерть.
Не до нього піде, а до матері, брата, дитини …

Пригорни мене, пригорни,
До сходження ще далеко.
Нехай прилетять лелеки,
Твої я побачу сни.

Ця вічність уже не схожа
На ту, що мене окутала.
Твою відчуваю руку,
І більше ніщо не тривожить.

І «завтра» уже не тривожить,
Мені би зустріти «тепер».
Допоки я не помер,
Додай мені сили, Боже.

14.03.2018

Коли ти мене обіймаєш, Господи,
то я ніжно горнуся до тебе.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я стаю крапелиною неба.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
огортає пречисте смирення.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я торкаюсь твого Одкровення.

І в скорботну тяжку годину,
коли серце німіє від болю ,
я до тебе, мій Боженько, лину
і приймаю Небесну волю.

Чуєш, люде України! Встаньте татку, сестро й брат!
Знов Михайлівські дзвони б’ють і б’ють в набат!
Набат будить спокій ночі та зове людей без слів:-
- Встаньте, люди України, пробуджуйтеся від снів.

Встаньте, воїни Слави, підійміть мечі, щити!
Знов вороже іго пробудилося із тьми.
Вперше дзвін той бив на сполох, вісімсот літ тому,
Як орда, татаро-монголів крушила Київську стіну.

А тепер крізь темінь ночі чутно крик і зойк дітей.
Діти встали за Свободу без щитів і без мечей.
Наші діти - діти Слави, була музика та спів,
Ніби Коршун на здобич, кримський “Беркут” налетів.

Дітей били кийками і щитами на розмах
І топтали, хто не втримавсь на ногах.
Де-хто вирвався з облоги, доганяли у дворах,
Доганяли по дорогах, ніби звірів на ловах.

Звук набата - допомога, діти кинулись на зов,
Врата Святі відкрились в Михайлівській Собор.
Та не всім було дістатись до Святих Воріт,
Сліди Беркута лишались від окровлених чобіт.

Крик дітей і звук набата - все змішалося вночі,
І кияни пробудились, засвітилися вогні.
Та ніхто не став чекати, переступивши свій поріг,
І на зов набата люди йшли з усіх доріг.

А набат котивсь лугами вздовж Дніпровських берегів,
По Карпатах, по Донецьку засвітились тисячі вогнів,
По Волині, по Поліссю не минав він сільських хат.
Встань за Волю, Україно, чуєш кличе знову набат!

У Києві на Майдані мільйонне віче відбулось.
Криваву бійню засудили. Дійсність єдності збулось.
Не дрімайте, українці, хай в серцях ще б’є набат!
Бо українці-яничари з ворогом на брудершафт.

От нащо казати на предків "погани"?
Батькам забобонним обіцяно вила?
Заводять "писання" в суцільну оману,
Насправді ж - діди наші світ сотворили.

Отець всього сущого - у вишиванці,
А ми йдем на сповідь до іншого Бога.
Адами і Єви жили тільки в казці,
А правила світом десниця Сварога.

Та храми ростуть як лисички у лісі,
На кручах - церкви, синагоги у полі.
Пускають коріння у слові та пісні
Липкі моцаки чужинецької волі.

У Лаврі чортяки нам вариво місять,
Невільники в храмах стають на коліна.
Давидова зірка, розп'яття, півмісяць...
На шмаття себе роздира Україна.

07.03.2018р.

Тихо між груди, болем фантомним, вкублилась люта змія.
Цінна отрута, шкіра коштовна, пристрасть - зміїне ім’я.
Подих гадючий, звук шурхотіння серце зіб’є в унісон.
Велетня мучить ніжне створіння, сліпне безсилий Самсон.

Ревнощі димом очі встелили, розумом гнів обуяв.
Коси твої у руках неДаліли - вірна тобі буду я.
Кину гадюку в жорно вулкана, жертвою матиме скон.
Груди відпустить паща капкана, я берегтиму твій сон.

Слово є Бог, Бог є у слові,
Що душу дано людині в любові.
Слово — це світло, що з неба зійшло.
Життя й безсмертя навіки дано.

Слово у вірі шлях прокладає-
Життєві путі людина долає.
Слово надії — це сила у мові,
Душу гартує у Божому слові.

Слово сказане у Всесвіт летить,
В житті людському - це тільки мить.
Слово до слова, хай людство єднає,
У серці в кожного Бог почиває.

В людському житті Він є запорука,
В наших серцях нам легенько Бог стука.
Вказує шлях на земному просторі
У вірі, надії й вічній любові.

Привів сюди я друга на "ПееМ",
Радів, що полку нашого прибуде,
Що разом понатворюєм поем,
Сонетів, віршів... І оцінять люди.

А другу ворог до душі припав,
Бабай до себе чарами принадив.
І він пішов услід його стопам
Дорогою, яка веде до зради.

Тепер його плюється гниллю вірш
І зуби вишкіряє чорнорото,
Немов йому понад усе миліш
Огидне графоманяче болото.

Ступив на шлях огуди і брехні,
Поширює і наклепи й обмови
За те, що чесно довелось мені
Сказать йому про нього правди слово.

Мабуть, у цьому помилка моя,
Всього не можна говорить людині.
Бо вироста ненависті змія,
І їсть усе прекрасне всередині.

Та не казав, що друг - недопоет,
Він сам себе нарік отак даремно!
Бо навпаки - в його я вірю злет,
Як буде працювати, мов скажений.

На це він здатний, бо затятий в цім,
Та працювати треба над собою
І інших поки не учить творців,
А свій бур`ян викошувать косою.

І слухать друга, що уміє більш,
І знає краще - що, куди й до чого.
Підкаже шлях - і твій засяє вірш,
Немов насправді ти - поет від Бога.

І не спесивих я набрався слів,
Орел могутній - гордий від природи,
А чорногузи в небі б`ють орлів,
То як не бути чорногузу гордим?!

Якщо поетом гарним уродивсь,
То має право говорить повчально.
Йди під крило і знов побачиш вись,
А не болото зради і печалі!

28.02. - 1.03.7525 р. (Вфід Трипілля) (2018)

Третє око людини - її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає у світ іншого.
І невидимо плаче або усміхається
третє око людини - її душа...

З двох одне передсердя належить мені?!
Чи це, дійсно, кохання, а може все ж ні?!
Я незручні питання поставлю, pardón!
Ви - Галантний Жуан, Маньєристе, Ви - Дон?

Гострі скелі вкривають пухнасті сніги.
Сніг важкий, хоч сніжинка не має ваги.
Проросте зовсім інше, ніж був насадив,
А кохання на трьох - справжнє диво із див.

Напочатку це гра і панує в ній шарм.
Насуває лавина за шаром ще шар.
Тож щасливий фінал як джекпот в казино.
Недовіра на оцет оберне вино.

І пройдеться смичок по відкритій струні.
Тліє плоть, лежачи у красивій труні.
Вимирає кохання мов той мастодонт.
Do you know what is love, or you really don’t?!

Небесну сотню проковтнув жертовник.
Змагаються за владу зграї вовчі.
А місяць плив за хмарами уповні,
Офіру більшість споглядала мовчки.

Кривавиці позмивано калюжі,
Пора на Схід - під "Урагани" й "Гради".
Усім хто вижив, чи не був байдужим,
До рук ножі уклали й автомати.

Шавкоче кум: - На фронт я не поїду!
За амбразуру - жінчина запаска.
Живе комфортно, сита аскарида,
А у окопах не знімають касок.

На пагорбах печерських - бусурмани,
Деруть хабар, проценти, лико, мито.
Героям - бойовища і Майдани,
А тлі - грошва, посади і корита.

Пахтить на всю країну шоколадка.
Лихвар керує. А насправді - краде.
Облаштував офшор - кошерну грядку,
А люд за так працює на багатих.

Майдан живе. Кучуються бульбульці,
Не розібрати - Масниця чи тризна...
Пливе красуня в соболиній шубці,
А поруч інвалід - нога залізна.

Потомлених будити дуже важко.
На жаль, потрібно палицями й матом.
Ще трохи - і дограє люті бражка:
Був хліборобом. Стану, певно, катом.

19.02.2018р.

Душа здригнулася – завмерла:
Крижини дотик, спалах – струм
Пробіг по тілу, наче жерлом
Дістав глибин сердечних струн.
Майдан січневий - ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ
Число трагічне - ВІН упав!
Смертельний постріл перший, другий…
Не випадкові – кожен знав.
Сім’я його із Карабаху
До України прибула.
Шукаючи притулку, даху,
Війною скривджена була.
Березноватівки оселя,
Що недалеко від Дніпра,
Село квітуче і веселе –
Там підростає дітвора.
На землях щедрих України,
Що стала рідною йому,
Він народився – став їй сином,
Сергієм названий тому.
Вірменська й українська мови –
(Шевченка з пристрастю читав)
Обидві рідні , безумовно,
Та й вірші залюбки писав.
Гвардійцем звали, бо сміливий,
Дорослий, мудрий чоловік.
Та погляд добрий,світлий, щирий.
Все сам вирішувати звик.
Як проповідник, до молитви
Звертався часто і читав.
Обрав безкровний шлях у битві,
До миру словом закликав!
Та не судилося – жорстоко
Життя цей постріл обірвав.
У снайпера холодне око –
І справно, влучно він стріляв.
Потвора хижа і кривава
Продовжує ганебний шлях.
У двадцять років обірвала
Життя – у вирій злинув птах,
В останній! Порожнеча, туга
Та відчай в батьківських серцях!
Невичерпного болю смуга
Безжалісно забила цвях.
Війна не має виправдання!
Страшна дорога – в нікуди…
А Батьківщина – у стражданнях.
Народе, розум свій буди!
Юнак мав мрію й віру чисту,
Щоб врятувати рідний край.
Це Нігоян Сергій! Всевишній
Покликав душу світлу в рай!

01.01.2018
Свидетельство о публикации №118021900083

Висотує до дна печаль і страх,
Коли в життя приходить чорна смуга.
О, як невчасно смертного одра
Торкнулась голова старого друга.

Кричав у ніч розпачливо "За що?",
А скроні тихо угортало в іній.
У мішанині крил, вітрил і щогл
Кинджал із серця вийняти безсилий.

Не допоміг матусин оберіг,
Скотилась крапля світла крутояром.
Від смерті не очікується пільг,
Гребе її долоня душі тралом.

А я живий. І тема ця сумна.
Учора снився молодий небіжчик.
Дивлюся як майструється труна:
Моя вже є. Дрімає на горищі.

17.02.2018р.

Як би ж він знав , що не для нього
Були ті лагідні слова
Як би ж він знав , що не від того
Боліла трепітна душа

Можливо б так і не звивався
І не ховав своїх думок
Не пив так швидко , упивався
Не одягав шипів вінок

Не розгадав , не доторкнувся
Для себе ласе відривав
Зрікався , грівся , віддалявся
Ту прірву сорому ковтав

Чого хотів , усе отримав
З усіх сторін , з усіх боків
Та бідолашний і не визнав
Хто за собою його вів.

Я ніжна, сильна, можу бути мила.
Моя краса не одного зманила.
Неначе феї грали в естафету,
Дарів дали, що вистачить дублету.

Я едельвейс, богиня, королева,
Тверезий розум, витримка сталева -
Це він казав. І каже досить часто.
Хіба щось треба ще мені для щастя?!

Я все здобула, а не маю - буде.
Мені, насправді, дуже заздрять люди.
Запитують, хіба усе встигаю?!
А я в режимі повного роздраю. *

Два двигуни мої працюють швидко,
У різні боки рвуть, тому вже шибка
Від тиску в рубці луснула кривою
І нерви натягнуло тятивою.

Моя команда за межею бунту,
Застрягли два гвинта в намулі ґрунту
Судно реве, у мороку сирому
Гуркочуть в трюмі колісниці грому

От-от і вже заграють по нас сурми.
Хай розіб’ються виноградні тюрми!
Вино з водою твориться в Причастя
Команда п’є. Кораблику пручайся!

Як на білому камені в Чорному морі
У кістлявих руках незабутньої mori,
Тридцять років у вирві сирої могили
Козаки про свободу Пречисту молили.

Працювали затяжко в тенетах неволі,
Де писали припливи кристалами солі
Записки для відправи своїх проскомидій,
Омиваючи хвилями крихітки мідій.

Возглашали вітри про замучені душі
І лежали мов проскури стулені мушлі.
Та нарешті Марія спустилась до келій,
Що чорніли в провалині білої скелі.

Наче місяць шовками огорнену діву
Привернуло відлуння козачого співу.
Опалили єство баритонові струми,
Нагадали їй батька проникливі думи.

І зійшла наче в пекло у шатах серпанка
В розкіш вдягнена жінка - султанова бранка.
Подивитись на тих, що натягують луки,
Поціляючи в серце загострені звуки.

Гей мужі, запорожці, у чреві темниці!
Духом величні, тілом занедбані, ниці,
Чи не знаєте Ви, що за день в Україні
Що за свято іде, що розспівують нині?

Ми нічого не знаємо. Звідки нам знати?!
Що за день. Як там батько, чи поруч ще мати.
Чи збирають жнива. Може верба розквітла.
Нам щодень наче ніч, ми не бачимо світла.

Ти була ще під ребрами неньки закута,
Ми тягли вже неволі знедолення пута.
Нас ув’язнено тут довше, ніж тобі років,
І не матиме вирок ні краю, ні строків

Я скажу вам, мужі, нині вдома скорбота.
Бо сьогодні день страти, а завтра субота.
Не проста ця Субота. Велика Господня.
Всі чекають неділі, пісень Великодня

Проклинаємо, дівко! Щоб щастя не мала!
Ти знущатись прийшла, чи нам горя замало?!
Проміняла свій ґанок на мармур веранди.
Нам поверне Софію молитва Оранти!

І поцілить катів постріл Божого гніву,
Залунають лади візантійського співу,
Розбіжиться гарем по кутках анфілади.
Хай не буде над нами ісламської влади!

Гей, мужі, запорожці, не треба прокльону!
Я в шовках не забула батьківського льону.
Як лунатиме спів з мінаретів мечетей,
Відімкну я засуви. І ви утечете…

Підіймайтеся тільки відкриється брама!
Помоліться Тому, хто помер за Адама,
Хто Різдвом розпочав відлік нашої ери,
Забирайте на пристані ваші галери!

І гребіть, ви гребці, на той бік цього моря!
Богуслав не минайте, хто буде з ним поряд.
Відшукайте там баню, високі колони
Що нагадують камінь цей біло-солоний.

Оспівайте на паперті вашу нескору.
Хай почує священник на хорах собору.
І дізнаються рідні - жива їх Маруся.
Я лелекою думи додому вернуся.

Заспіває кобзар, що попівна зробила.
Промайнуть над хрестом два сповідницькі крила.
Не відчує ніхто, крім невтішного тата,
Що була в Страсну П’ятницю ще одна страта.

Птиці білі, лиштовка на крильцях,
З Божого плеча – та й над містами –
Ніби зграйка нетель, що в’юниться,
Славить Господа й навіки тане.

Виміряти відстань у безодню
Ви не в силі, птиці, - гиш, гиша!
Стільки до розкаяння сьогодні
Подолала і розплакалась душа.

Душе, плач, не слухай, що не личить,
Підкрадається гординя – не впусти.
Це ж і ти, відшукана ягничко,
Доторкнулася краплини чистоти.


2018

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,
Змертвілий дух лягає в домовину.

Принишкнув брат, застрашений пічкур,
В чужій виставі дослуживсь до міма.
На звалищі сопілок і бандур
Лабає балалаєчка любима.

А, може, досить бруду і ганьби?
Не попаде хробак у райські пущі.
Хай мохом покриваються гриби,
А я іду будити сонні душі.

У зрадника розверзлися вуста,
Гидкий матюк летить у небо знову.
Якщо живий і віруєш в Христа,
То сядь і вивчи українську мову.

21.01.2018р.

Німотний щем стискає груди
І роздуми гіркі печуть:
Що далі буде, далі буде
Яка життя оцього суть?

Уже далеко не роками –
Десятиліттями, либонь,
Шукаєш філософський камінь,
Мов милої – тепла долонь.

Вся суть, ви скажете, в любові!
Але минає і вона.
І миті всі оті чудові,
Як літо й чарівна весна.

І що лишається? Напасті?
Зима торкає за плече…
У почерговості контрастів
Ріка життя мого тече.

Узимку тужим за весною,
А в спеку – хочеться зими.
І суперечливостей грою
До смерті бавимося ми.

8.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Життя смугасте і мінливе.
Нема зупину, вороття.
Щасливе, іноді жахливе.
Грайливе, начебто дитя.

На зебру схоже – її смуги,
Чергуючись, ідуть до нас.
На що чекати: радість , тугу?
В ранковий чи вечірній час?

І завжди так, напоготові!
Врятує, може, оберіг?!
Здаємося на милість долі,
Оберігаючи поріг

Домівки рідної, країни –
Та миру прагнемо завжди.
Чекаємо на кращі зміни,
Щоб не торкатися біди.

Радіймо, зебра наша добра!
В очікуванні світлих смуг
Та вдачу маючи хоробру,
Захистимося від напруг.
Хай щастя сиплеться навкруг!



17.01.2018

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

Мій брат у тьмі творив Святе письмо.
Він був поет. Не цар, і не вельможа.
Верховний жрець казав "Грошей дамо.
Народу скажем - це закони Божі".

Штовхав у спину гнівно спис важкий,
Аби писав про кару, гріх і карму.
Та скрапували на пергам казки,
Які в дитинстві шепотіла мама.

Ареопаг цікавила хвала,
Покора, батожища і данина.
І казка стала нещадима, зла,
Аби рабів тримати на колінах.

Зникали байкарі, немов туман,
Ані імен не знано, ані чину.
Є Тора. Є Коран. І є обман.
Я, мабуть, теж отак пощезну, згину.

Сплітаються сакральні письмена,
Замурзані чорнилом ніс та вуха.
У храмах колотнеча, гвалт, війна,
Бо у людей у головах розруха.

Мій ангел каже: - Тихо, не кричи.
Ти станеш мною. А земне - суєтне".
Ідуть кати. Вже вийняли мечі.
Нема страху. Душа моя - безсмертна.

15.01.2018р.

Оком, чи словом, чи співом,
чи то нечистим посівом –
темним неправедним гнівом
розпочинається рік –

грішним, порочним зачаттям,
зламаним білим лататтям,
чи материнським прокляттям –
гнів несусвітній упік.

Свічка в руках побіліла,
свічка в руках обімліла,
свічка в руках обміліла –
хуга відьомська гуде –

холодно ніжкам ізбитим.
холодно плічкам невкритим,
холодно вічкам невмитим –
свічка
по воду
іде…

Снігом – босоніж… скажена!!!
Снігом – босоніж… блаженна!!!
Йде в снігопад Магдалена,
Де всепрощенна Кутя…

…Спалахом б'є зоряниця,
Обертом йде паляниця –
Десь там злучається Трійця:
Йосиф…
Марія…
Дитя…

Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997

На обличчя душі натягну забуття арафатку
Власяницею тіло бажань огорну, хай пече!
Випікає все те, що хибує з самого початку
А торбину думок перекину за голе плече

На фантазії - кукіль, на пристрасті - мідні вериги
Одягну і піду, відшукаю собі іншу путь
Доки можна втекти, доки повінь твоєї відлиги
Не збурила льодів, підіймаючи спогадів муть

Хай всихають озера, спокута випарює воду
Залишає сліди на глевких берегах біла сіль
Спокусився на юної німфи нефритову вроду
Розгадав просто неба у шалі пташиних весіль

Хай не грають оркестри, хай стихнуть пісні солов'їні!
Хо́ри наших чуттів не триматимуть ніжності стрій
Не давай ауфтакт! Горло стисли обійми зміїні
Де померли метелики - рине кажановий рій

Битим шляхом піду, забувай таємничу мольфарку!
Що писала вірші, обертала в саке прісний рис
У будиночку чайному з сузір’їв трусила заварку
Розливала розваги на будь-який смак і каприз

Галактичне морозиво клала в озерну креманку
Найсолоніші з тез вистеляла Чумацьким шляхом
Та із рози вітрів спромоглася зробити шарманку
Ну а ти,… чоловіком не став, і не був женихом.

Наче коней гнідих запрягаю хмаринок отарку
І проїду повз тебе, молодик мені за ландо
Вітражами промінь намалюю веселкову арку
Перетну рубікон, розмежуюсь на «після» і «до»

Не шукай! Не розпитуй! На наших лазурних дорогах
Непролазними хащами бігають хижі вовки
Не полюю уже, не танцюю на чортових рогах
Не окутую мрії в небесно-прозорі шовки

Не вдягаю фати, не побачиш північну Аврору
Іншим світлом засвічена, хоч темний уже мій хітон
Я сповідала гріх «Адвокату», а не «Прокурору»
Наречена Христова. Йому віддала камертон.

За горлянку учепився час,
Скоро час лягати в домовину.
Старість - це потвора без прикрас,
Виїда зсередини людину.

Де ж та юність? Де шалена хіть?
Де любов, що обривала віжки?
Я літав. А нині все скрипить,
Чимскоріш бажаю впасти в ліжко.

Зморшки орють втомлене чоло,
У руці тремтить із супом ложка.
Аполон пощез. А є вайло,
Хочу позитиву хоч би трошки.

Намалюю хутко олівцем
Краплю щастя на оцій сторінці.
Бачиш, сонце сходить за Дінцем?
За вікном цвірінькають синиці.

Засіяли в серці вітражі,
Зникла на обличчі груба зморшка.
Внук благає: -Діду! Розкажи
Гарну казку про Котигорошка!

...Та прекрасне мріялось дарма,
З хати - вирва в сина та невістки.
Танк потрапив в ціль. Дітей нема.
Хлебче кішка молоко із миски.

В Дикім Полі кинуті хати,
Тягнуть долу спогади і втома.
Я дивлюсь на схилені хрести:
Нащо жити, ви скажіть, старому?

10.01.2017р.

                   І
Усі умремо. Настає той час,
коли і суєта суєт минає.
На одрі ні чужий іконостас,
ні Божий Дух нікого ще не спас
ні у Аїді, ні в Едемі раю.

На цій землі і найцінніший дар
не грає ніякісінької ролі.
Чи воїн ти, чи піший, чи гусар,
юродивий, а чи могутній цар –
усі однаковісінькі і голі.

                   ІІ
Немає винятку. Уже
очікує лиха година,
якою не була людина.
Їй-богу, не питай, – невже,
невже і я у чомусь винен?
Якщо і віруєш, то нині
і віра не убереже.

                   ІІІ
Дожилися до суду. Біда
наступає катюзі на п’яти.
А йому як із гуся вода:
не упійманий – не винуватий.

Вояки полягли на війні,
а живого кидають за грати
за накази чиїсь дурнуваті,
за державу свою у вогні...

Боже, як воно гірко мені,
що за себе пора помирати.

                                      01.2018

Чи всім, хто перший, уготована корона?
Адам, Іван Христитель, сам Христос…
За ним: Стефан в суді синедріону,
а там між варти - молодий Савло, -

ще так далеко до його прозріння!..
Ще буде шлях… У кожного він свій:
стоїть Стефан під зливою каміння –
апостол-першомученик святий.

Зразок мети, незламності і віри,
і сили духу, що змагає все!
Із позачасся шле свої офіри
до кожного, хто далі понесе

дарунок пишний імені і долі,
на третій день співаючи Христу.
І хай здобуде у Всевишній Волі,
величних справ корону золоту!

09.01.2018

відмірює доля нитку твого клубка
нещадно згортає простір її рука
намотує час на лікоть їй все одно
чи знято вже до фіналу твоє кіно

напевне вона б хотіла щоб швидше ти
пройшов всі свої шляхи і її пости
щоб титри вказали врешті ім'я і роль
а той хто на переправі спитав пароль

і ставлення до людини її легке
тканину життя встеляє шиття тонке
проте твоя роль у стрічці його одна
майстерно лягає золотом в'язь складна

а поруч нитки строкаті на полотні
утворюють візерунки прості й чудні
та підуть навіки голки у небуття
оцінять тоді нащадки все це шиття

Про жінку написано в безлічі хронік
Іпатія я, вчений - неоплатонік
Катована натовпом в центрі агори
Мов відьма в намисті з корінь мандрагори

З моїх рук спокуса прийшла до Адама
Скульптури мої на хорах Нотр-Дама
Я сарна смиренна, відверта сирена
Тірольська Марго і троянська Єлена

Життя забирала і знов дарувала
Пила із Грааля, кохала Ваала
Я - Гестія вірна, розкута Астарта
Про мене говорять Пальміра і Спарта

В степу амазонка півгола і дика
Іду за Орфеєм немов Евридіка
Я символ життя, уособлення смерті
Долоні мов шовк, п'яти репані, стерті

Робила аборти, сама в них вмирала
І знов із мечів я кувала орала
Коханка, дружина, свята і повія
Любов і ненависть, прокляття і мрія

За танець свій голову мала на блюді
Христа не продала подібно Іуді
Хоч знала, що камінь важкий у порога
Пішла і зустріла воскреслого Бога

Рука моя посох і скіпетр тримала
Халупи й палацу було мені мало
Терзали мене хижаки на аренах
Там терен цвіте на кривавих теренах

Церкви мої вкрили подвір'я Афона
Присутність моя там, утім, незаконна
Молитви, анафеми, вироки, оди
Складають мені повсякчасно народи

Даровано жінку було чоловіку
Життя я дарую йому споконвіку
Я перша і друга, цнотлива й чуттєва
Пречиста Марія, спокуслива Єва.

Ганьба і біль – протест душі.
Сполука лестощів, брехні.
Навчись казати цьому: "НІ!"
Зростуть тоді твої вірші!

Бо ти поет – взірець добра!
Твій хист хай служить не дарма.
Будити всіх прийшла пора,
Позбутися того ярма…

Ярма умовностей, страху!
Віддай чуже без сліз,жалю,
Біду не провокуй лиху –
Всевишнього про це молю!

Вогонь добра закриє зло,
Щоб правди слово ожило!

02.01.2018

Приходиш в світ один, ти - гість!
Дорога стелиться тобі:
До чогось, певно,маєш хист.
Стежок багато – їх ходи
Заплутані, збивають з ніг,
А часу невгамовний біг
Все плине – віддаляє мить.
Очікуване щастя спить.
Піднятись прагнеш – далі йдеш,
В якому напрямку, куди?!
Іноді просто не збагнеш,
Дістатись треба до мети!
Та тільки боляче чомусь –
До БОГА вкотре я звернусь!
Збагнути сенс, прогнати злість,
Не втративши ні глузд,ні хист.
Поет,чиновник, мер,артист,
Двірник чи олігарх – ти гість!
А часу обмаль – не барись!
Цінуй, що є, - твори, борись!
В майбутнє прокладай свій міст –
Отак життя пізнаєш зміст!

03.01.2018

де плазма кадить небосхил
малює фрески крипти неба
царю світил, я прошу сил
не марити вночі про тебе

де диск солярний догорів
в заграві утворивши ербу
лунає спів, не чутно слів
то вітер сповідає вербу

відлунням вторує йому
моя спокутна тиха пісня
усупереч всьому прийму
тебе, любов моя запізня

з мого склепіння зі сплетінь
артерій, капілярів, нервів
сонць серпокрилих мерехтінь
несе чуття до міста левів

вони лежать частіш без крил
закуті в мармурі і гіпсі
чому туди? тому що ти
сьогодні знов мені наснився

скурив з руки чад гіркоти
пекельний фіміам дурману
тепер думки - мої кати
шаманять парою туману

і вкотре в бдінні вечорів
в храмині, чиї ґрати - ребра
зорею мрів і серце грів
той спогад, що забути треба

у ньому світлий образ твій
що у душі зіткався з плоті
омано мрій, мій сум розвій
допоки ладан ще не попіл!

та я відкину каяття
тебе плекатиму в молитві
усе життя отак здаля
лишається лише любити

Подібна зоряній фаті
Гостинна , феєрична мрія
Вальсуюча в моєму сні
Лунає піснею , вродлива

Ведем розмову сам на сам
Жартуємо на різні теми
Трапезу ділим пополам
Смакуючи життєві терни

Аналізуючи буття
Приймаю розумом всебічно
У вчинків є заслуг вага
Що на шляху вмикають світло

У всьому висновок один
Ми вершники , актори долі
Яким шипам збираєм плин
Таким і раняться долоні.
2018 рік.

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

У руці ескулапа пульсує життя.
Під ногами - залізне корито.
На кюретці висить і волає дитя:
- Зупинися! Я теж хочу жити!

Ріжуть люди людей. І старих, і малих,
Копирсаються в душах і плоті.
Ненароджене щастя згубити не гріх -
Є закони й шкребки для абортів.

То мій друг у відрі. Має теж Божий дар,
Я хотів дарувати віолу.
Мати кров'ю спливла - заробив санітар,
Акушер і анестезіолог.

Каже гірко Господь: - Бідолах не суди,
Геть осліпли, не бачать далеко.
Ще уп'ються удосталь людці самоти,
Облетять їх домівки лелеки.

Черга в пекло земне. Вже заплачено гріш.
Неня долю односить на страту.
О, мій Боже! Прошу, забери в ката ніж!
Бач, схиляються білі халати?

У геєнні товпища. Усе у диму.
У раю - мертва тиша. Ні звуку.
Бачу бабцю стару, одиноку, німу:
Ні дітей, ні тепла, ні онуків...

                              І
Різдво єднає. Ну а два – тим більше.
Аж два тисячоліття лилась кров
і якось не додумались раніше
у вірі об'єднати найсвятіше,
роз’єднуючи мафії церков.

Запахло миром, ладаном... Кадило
чадіє по самісінькі Курили.
«Окурок» наступає на війну.
Язичники повірили! Ярило
викурює із храму сатану.

                              ІІ
Росія чує українські вісті.
У неї є мироточивий план.
У каганаті точать ятаган.
Союзна інквізиція на місці.
Попереду у церкві атеїсти,
які учора нищили мирян.

                              ІІІ
Стоять за православіє невірні.
Католики сидять, а на вечірні
намазують кутю. Лежить Коран.
Очікують своє євангелісти...

А де усі актори і солісти,
які уже не вірять у Майдан?

                                      12.2017

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

На могильних фото ми хороші,
У житті, на жаль, усе не так.
Доки ходим - гроші, гроші, гроші..
У горлянки пхаємо усмак.

Тліють у землі готівки гори,
В рай бабло уже не донести.
На горбочку - айстри та майори,
У віночки вдягнені хрести.

Різблені із каменю погруддя,
Статуям - позаздрять і царі.
А недавно драли шкури людям,
Кров пили неситі упирі.

Не вгадаєш, де лежить людина,
Де катюга із обличчям злим.
Всі гріхи сховала домовина,
А на фото - чистий херувим.

Хай від мене зостається присок,
Не світив талантами ніде.
Байдуже - який на фото писок,
Головне - це жити для людей.

30.11.2017р.

Ей небеса, чому мене покинули?
Спалити крила, зрізали чохли,
Скидаю плащ і падаю без імені,
Тепер я ангел у людському тлі.
Ей небеса, молитися не варто?
А може шлях пройти Хреста,
тавро гінця в очах нічного жаху,
каміння кине у мертві міста.
Ей небеса, а може зразу в пекло?
між цих тварин, я проклята душа,
тримай мене Царю тартару,
смолу залиту на заході дня.

Білий сніг все падав на долину,
Де в зеленім килимі трава.
А у спогадах ось ця стежина
У дитинство - згадка,як жива.
За столом родина дружня й діти –
Гарні, світлі,радісні часи.
Всі усміхнені,теплом зігріті
Мами й тата - чутно голоси.
Так відлунює років дорога –
Тільки серце стиснулось чомусь,
Раптом прокотилася тривога -
До крижини наче доторкнусь.
Холод,відчай у страшну годину
Звісткою смертельною накрив.
Смутком, болем оповив родину.
Душу, як у пекло,занурив.

Сльози, крик безсилля,відчайдушний!
Стіни пропалив пекельний струм.
Так душа завмерла - і страждальний
Зойк! А серце - обгорнулось в сум.
І немає сенсу далі жити,
Прірва нескінченна пролягла.
Як себе від долі захистити,
Від самотнього її крила?!
Тільки дотик ніжних рук дитячих
Душу хвору,зранену зігрів.
І в обіймах рідних і тремтячих
Вогник життєдайний зажеврІв.
Рідна посмішка й молитви слово
Стали зброєю тоді мені,
Щоби благодаттю і покровом
Щастя пригорнулось навесні.

Ранком березневим сонця промінь
Сяйвом Божим освятив мій дім.
Сніг розтанув,і нестримна повінь,
Як цілющий рух,в житті новім.
Мій коханий, друже мій,зігрітий
Щирим серцем люблячим моїм.
Ти мій вибір,що найкращий в світі.
Доля знову повернулась в дім.

…Білим снігом покрита долина,
А під ним – зеленіє трава.
Швидко,стрімко пронЕслася днина,
І сторінка життя – вже нова.
Білий сніг на зеленій долині!
Білі скроні – нема вороття!
Тільки колір червоний калині
Так пасує й дає відчуття –
Світ в гармонії - й прагне злиття!

28.11.2016 – мій перший твір
Редакція – 27.11.2017

Грудень - місяць незвичайний,
Свят багато надзвичайних,
А сьогодні - день Варвари,
Ранок гарний, навіть хмари
Зникли десь вони з вітрами,
Ну,а ми йдемо до храму.

Святість її світла, гідна!
Господу по духу рідна!
Всюди з нами: повсякчасно,
На шляхах життєвих вчасно
Поміч надає завчасно!
Знову Вона на дорозі,
Бо потрібна поміч божа.

І заступниця Варвара
Чоловіка врятувала.
Підняла з такого болю –
Так прийшла й до мене доля!
Ангел наш, свята Варвара,
Міцно, впевнено з’єднала
І сім'є ю нас назвала.

Ти хрещена наша мати,
Поклик твій, щоб захищати!
Дякуємо так безмірно,
І чекаємо покірно.
Серце б’ється, калатає ,
Благодаттю обгортає,
Знову впевненість зростає.

Для дітей просімо долі,
Щоб були завжди здорові,
Впевненні, щасливі, сильні
І в усьому перспективні,
Щоби зникли дні тривожні,
Сім’ї мали щоб заможні,
На добро були спроможні!

Щоб любили, поважали,
Внуків нам подарували.
Наша агниця Варваро,
Віджени від нас всі чвари,
Біль, хвороби та страждання
Зникнуть, тільки лиш кохання
Злічить всі поневіряння,
Стануть дійсними бажання!

Ангел наш,свята Варвара!
Богом послані їй чари!

17.12 - 18.12.2016