Мій Телемаку,
прі за Трою край
покладено. Хто горував – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
усюди покидають тільки греки.
І все-таки угадуваний шлях
додому потягнувся непомірно,
неначе Посейдон, поки ми там
час гаяли, щомога п'ялив простір.
Ніяк не втямлю, де я опинивсь,
з чим навіч і об чім звітую: острів,
чагар, будівлі, рохкання свиней,
сад кинутий, така собі цариця,
трава та камінь.
Телемаче мій,
всі острови один на инші схожі,
коли тривала подорож; і ум
геть підупав, обчислюючи хвилі,
і око, у смітті од видив, плаче,
і м’ясиво водяне застить слух.
Забувся я, чим кінчилась війна,
і скільки літ уже тобі, забувся.

Рости, мій Телемаку, і рости.
Дадуть боги, то матимемо стрічу.
Ти і тепер, еге ж бо, не хлоп’я вже,
перед яким я осадив биків.
Коли б не Паламед, разом жили ми.
У дечім і він правий: без мене
гризот себе Едипових ти збавив,
і сни твої безгрішні, Телемаче.

--------------

Великий муж дивився у вікно,
але для неї світ кінчався краєм
його цупкої, грецької туніки,
подібної у складок сум’ятті
до спиненого ніби моря.
Він бо
дивився у вікно і його зір
сягав такої далечі, що губи
застигли, наче мушля, у якій
чаїться гул, і келиховий обрій
був нерухомий.
А її любов
була, немов рибина, наготові
моря долати кораблю услід
і хвилі досконалим тяти тілом,
а може, і здогнати… але він –
він подумки ступив уже на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Та, поготів напохваті у миті,
обтяженої відчаєм, і дме
попутний вітер. І великий муж
покинув Карфаген.
Вона стояла
у полисках багать, що розвели
напроти стін міських її солдати,
і бачила: у пелені вогню,
у мареві між полум’ям і димом
безгучно розсипався Карфаген,

задовго до провіщення Катона.




---------------------------

Голландія є отака пласка,
що за оказії оговтуєшся в морі,
яке і є, на прикінцевий погляд,
Голландія. Непіймані рибини,
для бесід користаючи голландську,
упевнені, що їх свобода – мікст
гравюр з мереживом. В Голландії нема
гір несходимих, моровиць од спраги;
і годі уявити слід чітким,
подавшись з дому на велосипеді,
уплав – і поготів. Усякий спомин –
Голландія. І аніяких гребель
їх стримати. Міркуючи так, я
живу в Голландії уже істотно довше,
чим хвилі піняві, що котяться у даль,
безадресні. Як і рядки ці.

------------------

Моя ти подруго, шинок все той же.
І патос у непотребі на стінах,
і цінники. Не ліпше і вино?
Гадаю, ні; не ліпше і не гірше.
Проґрес відсутній. І гаразд, що так.

Пілот поштових ліній глушить сам
горілку, ніби янгол грішний. Скрипки
у незабутнім спомині бентежать
мені уяву досі. У вікні
маячать білі, як у цнот, покрівлі,
і дзвін усе гуде. І гусне мла.

Чому лукавиш? І чому мій слух
ні лжі не дочува уже, ні правди,
а вимагає зовсім інших слів,
невíдомих тобі – глухих, чужих,
але ніяк інакше не вимовних,
окрім як досі, голосом твоїм.


---------------------

І
Великий Гектор смерти не уник.
Його душа пливе у темних водах,
тьмяніють хмари, шамотять кущі,
оподаль тихо плаче Андромаха.

Тепер у смутку вечора Аякс
бреде струмком прозорим по коліно,
й життя тече із віч його відкритих
за Гектором, і теплої води
по груди вже, а мла переповняє
бездонний зір крізь чагарі і хвилі,
і знов у ручаї води по пояс,
і меч важкий, підхоплений потоком,
пливе вперед
і слідувати змушує Аякса.

ІІ
Г. П.
Ми знову живемо біля затоки,
і паполома хмариста над нами,
і пихкає теперішній Везувій,
і осипає курява провулки,
і шиби у провулках деренчать.
Коли-небудь і нас засипле попіл.

Волів би я у цей порожній час
дістатися околиці трамваєм,
ввійти в твій дім,
і щойно з пелени століть
прийде загін розкопувати місто,
волів би я, аби мене знайшли
навіки лишеним в твоїх обіймах,
засипаного попелом новим.

----------------------

Із Ірини Ратушинської (1954—2017),
православної українки, яка вважала себе росіянкою

Батьківщино, ти врастаєш в ребра!
Почекай, не силуйся надмір!
Так нечасто ти на ласку щедра.
Ти жорстока, мов біблійний звір.

Знову дощ періщить по бетону,
хлюпотить по ґратовій броні.
Дай вдихнути волю завіконну
крізь намордник сірий на вікні!

Так, чекати ласки тут - це хиба,
біль втаю, знайду собі вузду.
Я візьму сьогодні пайку хліба
і на завтра частку відкладу.

Скільки років вірш мені ховати,
вчувши брязкіт камерних ключів?
Скільки тицьнеш ти мені крізь ґрати
довгих злих ночей та лютих днів,

Батьківщино? При твоєму дбанні -
так непросто втриматись в житті...
Чи далеко мій етап останній,
щоб могла травою прорости

ти крізь мене, стати наді мною,
вітер відігнавши до зірок?
Втім, зажди, не треба ще відбою:
бачиш - не дописаний рядок
головний.

(вересень 2019)

День звався «перше вересня». Дітва
ішла, догідно осені, до школи.
А німці не уважили смугастий
шлагбаум поляків. І з рокотанням танки,
як нігтем шоколадну фольгу – в рінь
розгладили уланів.
Став чарки
і зіп’ємо горілки за уланів,
за першістю у спискові мерців,
як в класнім списку. І шумують знов
берези вітру, і лягає листя,
немов на зронену конфедератку,
на дах домівці, де дітей не чути.
І хмаровиська з гуркотом повзуть,
минаючи заціплі її вікна.

----------------

Із Олексія Хом’якова (1804-1860)

Хоч під твоїм державним зором
народи злякано мовчать,
і сім морів невгавним хором
тобі віщують благодать;

хоч ти криваву громовицю
нагнала аж за пруг кудись -
своєю славою та міццю,
усім цим пшиком не хвались!

Були імперії грізніші:
з семи горбів великий Рим
півсвіту силоміць притишив
наперекір богам старим;

торкнулись Альп сини Алтаю,
володарі семи вітрів;
й лилося сонце на безкраю
царицю західних морів.

І що той Рим? І де монголи?
Куди подівсь халіфів трон?
І ось уже безсилий, кволий
занепадає Альбіон...

(2019)

Встревожит память одиночества черта,
Ищи не в зеркале, что ты ещё всё та.
И не суди свои дороги слишком строго,
Ведь в счастье правосудия немного,
Да будет неподсудна теплота...
Жива в желаньях века золотого?
Так радуйся тому, что не свята!

Із Павла Когана (1918—1942)

...Хай не шукають щось крутійське
в тім наспіві, що я сурмлю:
повітря я люблю російське,
російську землю я люблю.

Я вірю, що ніде у світі
такої більше не знайти,
де б так дмухнув на ранок вітер
теплом та димом з висоти...

Де знайдете, чужі витії,
берези, як у цім краю?
Я б здох як пес від ностальгії
бодай і в райському гаю.

А ми ще дійдемо до Ганга,
а ми ще умремо в боях,
щоб від Японії до Англії
Держава сяяла моя.

(2019)

Із Осипа Мандельштама

Ми живем, ніби щезла країна з-під ніг,
нас дочути - ніхто і за крок би не зміг,
а коли щось хрипить з гучномовця -
там згадають кремлівського горця.

В нього пальці, як гусені, білі й слизькі,
і слова непогрішні - як гирі, важкі,
і тарганські сміються очища,
і халяви лисніють зловіщо.

Вколо нього - юрма тонкошиїх вождів,
він приласкує тих, хто йому догодив.
Хто - мекече, хто - кряче, хто - хниче,
він один всім бубоче та тиче.

Як підкову, дає за указом указ -
кому в пах, кому в лоб, кому в око якраз.
Кожна страта у нього - малина,
й міцна постать, аж як в осетина.

(2019)

Спочатку виростуть гриби. Після
підуть дощі. Дай Боже, аби хтось,
дощами цими тішачись, та вимок.

Принаймні, за оказії не раз
тут, в матовім серпанку півпідвалу
кав’ярні, де пітні молодики
казна-чого очікують од юнок,
а чоловічий хор на тертій плівці
похабно розголошує ім’я
тієї, що її уже вовіки
сюди ніхто не верне, – я не раз,
принаймні, користатиму нагоду
в кутку своєму сидьма, без жури
метикувати, чим воно кінчиться.

------------------

Із Сергія Єсеніна

Знов тут б’ються, пиячать та плачуть
під докучну частушку якусь.
Проклинають невдачливу вдачу,
проминувшу спогадують Русь.

Тут у кожного - втрати та хиби.
Зелень травня! Та червня блакить!
Чи не з того - мертвотою ніби
над цією гульбою чадить.

У очах - навіженість юроди,
у речах - бунтівне сум’яття...
Їм до болю самих себе шкода,
що знічев’я згубили життя.

Ні! Не впустять забави своєї, -
їм безглуздості дано сповна.
Ех, Расеє моя... Расєя...
Азіатська - як є - сторона!

(2019)

Із Анни Ахматової

В Кремлі не йде життя - Петро це певно знав,
Там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
Та самозванців чвань, та скін народних прав.

(2015)

Накотяться хвилі душевні з таємних глибин
І м’яко затихнуть, впадаючи в лагідну сутінь.
Народжена ніжність, фарбована в аквамарин,
Плете візерунки на чорній кримпленовій сукні.

Зариюсь щокою у гриву розпущених кіс…
Вдихну аромати п’янкої знемоги парфума.
Незримо відпустить страховки таємної трос.
Ми разом. Удвох. Ми кохаємо. От і вся дума.

Чарує японське в розкосих і темних очах
І усмішка в рисах тонких пустотливо блукає…
В пітьмі накриваю своїм поцілунком уста,
Продовжити муку солодку ще трохи бажаю…

Я весь розчиняюсь в тобі. В насолоді тону.
Уміло веду у чутливому танці прелюдій.
Із місячним променем лину у казку ясну,
І стукає серце, мов залпи гарматні, у грудях.

Рука ніжно гладить плече і по спині веде,
А ти пригортаєшся міцно і стогнеш в обіймах.
Було це давно. Та мені все на згадку іде
Парфум «Може бути» і застібка сукні надійна…

2019

Із Ігоря Сєверяніна

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
пригнобленням мислителів своїх -
воно такого уряду і гідне,
й повік йому спокутувати гріх!

(2019)

Сторінку і вогонь, зерно і жорна зів,
сокири лезво і утятий нею волос –
Бог береже усе; зосібна – згуки слів
любови і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
бо це життя – одне, вони зі смертних уст
зголошені ясніш, чим у горішній ваті.

О, Величе душі, – уклін через моря,
за те, що їх найшла: тобі, і праху жменьці
у рідній стороні, – завдячених вірян
за мови Божий дар у німоті вселенській.

-----------------

Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...
Скільки триватиме це?
Чорна загострена птиця
креслить в повітрі кільце...

Русе блідава! Де саме
норов захований твій,
поза якими лісами
піниться буйства напій?

Хто у диявольській требі
п’яну тебе вколисав?
Світлої усмішки в тебе
зроду я ще не вбачав...

Крізь напівморок неволі
я тільки й бачити міг:
біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг...

(2019)

Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини,
від мук страждаючи жахливих,
рятунку ждуть твої сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд та кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019

Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,
День золотів над міста тлом.

Квапливі кроки перехожих
Частішали попід вікном;
І дощ купався у калюжах,
Бульки пускаючи кругом.

Здавався ранок нескінченним,
Та він розради не приніс;
І проливався надаремне
Весняний дощ бурхливих сліз.

*****
Хто зрозумів життя, той вже не поспішає,
Смакує кожну мить і навкруги спостерігає.
Як спить малюк, як молиться старий,
Як дощ іде, як сніг в руках зникає.
Він поміча в звичайному неперевершену красу,
В заплутаному - найпростіше розв'язання,
Завітну мрію знає як здійснити чарівну,
Він п’є життя, і сподівання на душі рятунок має.
Він зрозумів, що щастя не в грошах,
Їх кількість не врятує від нещастя.
Та як живеш з синицею в руках,
То з журавлем чека розчарування.
Хто зрозумів життя, той розуміє сенс речей,
Кінець шляхетніше життя самого,
А розуміти все й не дивуватися, страшніше,
Аніж не вміти і не розуміть нічого.

15.08.2019

Із Зінаїди Гіппіус

Це - невідновно. Та непоправно.
Хоч мий водою, хоч бий поклони.
По нас проїхав - навмисно явно -
дебелий вершник, чий кінь - червоний.

У твані в’язнуть його копита,
де вкупі - подвиг та смерть безславна,
де крові й гною - хоч їж, досита...
Повік. Назавжди. І - непоправно.

(2019)

Скільки примх у коханих завжди!
У нелюбої примх не буває.
Я радію, що шепіт води
Також сном крижаним засинає.

І я стану – Христос, поможи! –
На цей пОкрив, крихкий і прозорий,
Ти листи мої всі бережи –
Нас нащадки розсудять нескоро.

Щоб вирАзніше і яскравІш,
Ти їм бачився, мудрий і смілий,
В біографії славній твоїй
Хіба можна лишати пробіли?

Надто вабить питво це земне,
Надто щільні любовнії сіті.
Може справді колись і мене
По підручниках вчитимуть діти.

І, смакуючи повість сумну,
Приймуть з посмішкою лукавою.
Ти, кохання не дав таїну,
Обдаруй хоч гіркою славою.

2019

Із Андрія Бєлого

Дворогий місяць.
Блищить полинь.
Дорогу місить
нежвавий кінь.

Як завжди, сила
нічних сичів
у ніч злетіла -
не на спочив.

Темніють жерді
сухих грабин;
німіють тверді...
Стою - один.

Тут щезник зліший
блука в лісах,
тут вершник й піший -
зникає в снах.

Гризуть тривоги,
гуде чоло:
нема дороги,
і не було.

Руді болота,
примар вогні,
гнилля мерзота,
трухляві пні.

(2019)

Із Анни Ахматової

Приречи мені млявість та тугу,
задихання, безсоння та жар,
відбери і дитину, і друга,
по суглобах та залозах вдар... -

так молюся, нестямно та яро,
перед тим причастившись натще, -
щоб ота над Росією хмара
пройнялась і промінням іще.

(2019)

Із Олександра Блока

Грішити довго, непробудно,
забувши лік ночам та дням,
й, коли від хмелю зовсім нудно, -
придибати у божий храм.

Схилитись у покірній позі
та осінитися хрестом,
та по запльованій підлозі
слабим постукати чолом.

Лишивши в блюдці грошик мідний,
при світлі жовтому лампад
поцілувати древній, бідний
та зацілований оклад.

А повернувшись - обманути
абикого на грошик цей,
й щеня голодне відіпхнути,
гикнувши, від своїх дверей.

Попід іконою - похмуро
лічбу зробити нешвидку,
і, переслинивши купюри,
сховати їх на божнику.

І жодна не потрібна мрія,
всього ясна ціна та суть...
Що ж, дорога й така Росія.
Хоч це - задорого, мабуть.

(2019)

Із Костянтина Бальмонта

Мені наснилось: я - не виїхав з Росії.
Це сон, чи це ява, що там - ніяких змін?..
І голуби там є. А ще - отруйні змії.
І досхочу вовків. І тьма в’язничних стін.

Бруд «Ревізора» в ній. Весь гоголівський пострах.
Про що здіймали річ Успенський та Щедрін.
Подеколи мигне видіння шашок гострих -
і знов йде до землі землі убогий син.

Під вікнами - старці. Не вельми жити раді.
У вас нежданий гість. Посвідчення, мундир.
Люб’язний офіцер. Увічливий насправді.
Чиїсь до вас листи бере на сувенір.

Кругом на сто верстов - неправда, знову й знову.
На тисячу верстов - образа та біда.
Даремні зумкотять чи мухи, чи розмови.
І марно кров тече. І сльози - як вода.

(2019)

Разом вони любили
сидіть на схилі горба.
У далечі бовваніли
церква, сади, тюрма.
Відтіль вони оглядали
діл і гладі водойм.
Скидали в пісок сандалі,
полегша була обом.

Витали, стисши коліна,
у о́болоках без дна.
Внизу автівку каліки
чекали біля кіна.
Зі схилу блимала банка
на квіт цеглових кущів.
Ворона шпиняла банку
шпилем, що порожевів.

Автівки їхали в центрі
до лазні зі трьох мостів.
Дзвін не вгавав у церкві:
електрик вінчавсь у тій.
А тут, на лоні узвиш, ні
крику, ані свистків.
Лиш вітер свіжів у тиші.
І тільки комар дзумів.

Трава там була зім’ята
завсідниками завжди.
Усюди плішин багато
чорніло від їх їди.
Щораз утирали ці плями
по черзі корів язики.
Усе це усім було явним,
та це їм було невтямки.

Виделка, сірник, огарки
прикриті були піском.
Чорніла бочина пляшки,
копнутої носаком.
На звуки мукань у балці
вони спускались в кущі
у обопільній мовчанці,
так само, як сидячи.
----------
По різних схилах ступали,
де боком, де-де навпрошки.
Кущі над ними змикали
і розіймали гілки.
Вологою камінь брався,
трава ставала ковзка.
Один стежі діставався
тоді, як другий – ставка.

Той вечір гульби весільні
тривали (здається, дві).
Спідниці і сорочини
маячили на траві.
Тьмяніли обрії хмарні,
як долі зарослий став,
губився діл у тумані,
а дзвін усе калатав.

Один спотикавсь, ловчився,
другий, смалячи цигарки –
розходились з того місця
горба по різні боки.
Спускались, горба пообіч,
по цей і по інший бік,
та моторошний одночас
повітря пірвав їх крик.

Ураз кущі розчахнулись,
як зів, що тамує звук.
Так, ніби вони проснулись,
а сон їх був повен мук,
із виєм сахнулось віти,
розверзлись, як хлань, кущі.
По двоє з'явились відти,
залізом пограючи.

Одного найшла сокира
і кров'ю набряк рукав,
другий сам від розриву
серця ницьма упав.
Обох волокли до ставу
(убивць заюшила кров)
і кинули в хлань іржаву.
І так вони стрілись знов.
----------
Ще помацки всістися тощо
не встигли за стіл женихи,
як вістку жахну до площі
донесли уже пастухи.
Вечірній зорі сіяли
загуслі рої хмарок.
Корови в кущах стояли
і злизували їх кров.

Електрик збігав по схилу,
його здоганяв свояк.
Внизу молода честила
у квітах усе і всяк.
Стара, літами похила,
під пледом бгала тасьму,
і несло уже весілля
п'яненьке услід юрму.

Тріщало під ними суччя,
хто міг, якомога біг.
Корови мукали гучно
зі спуску на водопій.
І всі заціпли зненацька
(тоді стояла жара):
чорніла в зеленій рясці,
як вхід у пітьму, діра.
----------
Хто їх відти підніме,
підніме зі твані дна?
Смерть, як вода над ними,
в шлунках у них вода.
Смерть у суєтнім слові,
у стеблі, в'юнкім на жердь.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у марній погоні
(годі сурмить у ріг).
Будуть тепер червоні
млєка цівки в корів.
У крові барвах вагоні,
з колій червінь-мастей,
в кумачевім бідоні –
для червоних дітей.

Смерть в голосах і зорах.
Коміру личить смерть.
Місто їм нині ворог:
смерть їм тяжка тепер.
Підняти б їх: ждуть обидва.
Та як цуратись докук:
якщо до весіль убивства,
кровити і молоку.
----------
Смерть – не кістяк у шафі,
ні при косі у росі.
Смерть – несходимі хащі,
де ми стоїмо усі.
Смерть – не плач похоронний,
і паче не чорний бант.
Смерть – радше круків, чорний
крик – на червоний банк.

Смерть – це трясько автівці,
це і тюрма, і сад.
Смерть – це все чоловіцтво,
їх краватки висять.
Смерть – це вікна у лазні,
в церкві, в оселях – вряд!
Смерть – це ми, неуважні,
адже вони – не зрять.

Смерть – це потала сили
нашої, труд і піт.
Смерть – це пірвані жили
плоті, душ перецвіт.
Не ті ми – на горб, як ранше,
в наших домах огні.
Не ми їх не бачим, – радше
нас не бачать вони.
-----------
Рози, герань, гіацинти,
півонії, без, ірис –
на цинк домовин їх киньте –
рози, герань, нарцис,
лілії, ніби з басми,
трунки, пряні на вдих,
левкой, орхідеї, айстри,
рози і сніп гвоздик.

Прошу їх нести до брега,
довіритись небесам.
В ріку їх, в ріку треба –
вона віднесе лісам.
В чорні озерні хлані,
в копанки їх відлунь,
в мертві поліські твані –
ген до балтійських дюн.
----------
Горби – це і наша юність,
гнана, ледь упізнав.
Горби – це булиги вулиць.
Горби – це сонми канав.
Горби – наші біль і гордість.
Горби – це закрай землі.
Що вище по згірку сходять,
то більше їх подалік.

Горби – це розпуки долів.
Горби – це наша любов.
Горби – це зіниці болів,
незрячі, видющі знов.
Світло і все незборне
жахом в наших очах,
наші мрії і горе,
все це – у їх кущах.

Горби – це звитяга і слава.
Постава, всім напоказ –
на наші юдолі права.
Горби – завше вищі нас.
Вершини їх очевидні,
опірні пітьмі сліпій.
Прісно, вчора і нині
річ у крутизні тропи.
Смерть – данина рівнині.
Життя – це горби, горби.
----------

Із Сергія Єсеніна

Миршава хатино
злигоднів та бід,
хуга наче лине
до твоїх воріт;

чується щоденно
в тебе у дворі
стогін про нужденність,
співанки старі.

Всі поють про горе,
про розгул владик,
про пусті комори
та голодний рік.

Радощів - не чути
по кутках твоїх,
через те що скрута
заглушає їх.

(2019)

Про милість очі благають
І що можу вдіяти я,
Коли при мені згадають
Його коротке, дзвінке ім’я?

Іду стежиною в полі,
Повз сірі, старі колоди.
Тут вітер легкий на волі
По-весняному ще холодний.

І серце томливе чує
Здалека вість таємничу –
Живий він і не сумує,
Зухвало оптимістичний.

2019

Із Олександра Блока

Русе! Нам - разом, чи нарізно маятись?
Цар, та Сибір, та Єрмак, та тюрма...
Може, вже час - розлучитись, розкаятись?
Нащо мені твоя вічна пітьма?

Вірою в бога - себе чи бентежила?
Що́ у піснях нескінчених твоїх?
Чудь начудила та меря змережала -
гатей, доріг та стовпів верстових...

Свячення хоч прийняла ти без вередів,
до царгородських святинь не дійшла.
В степ соколів ти пускала та лебедів -
кинулась чорна зі степу імла...

З Білого моря - до самого Чорного,
чорною ніччю й на білому дні -
мариться привид обличчя потворного,
й очі татарські горять, як вогні...

Дим кожну ніч від відьомського варива
в полі над табором диким твоїм...
Що ж маячиш ти, як видиво, марево?
Бавишся звільненим духом моїм?

(2019)

Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Із Володимира Нарбута (1888-1938)

Ген-ген село на згірку -
сорочка бідачини:
латками на ганчірку
наліплені хатини.

Скелети нікудишні,
на них обдерті крила -
то вітряки колишні
вкриває літо пилом.

Крокують небом хмари,
зіп’явшись на ходулі.
Й виліплюється з жару
нестями жовтий вулик...

(2019)

Із Андрія Бєлого

Землі моїй бідні лани
в незбутній скорботі застигли.
Розлоги всі ці вдалині -
горбами, рівнино, повигни!

Простягнених просторів рать
таїть широчінь неозору.
Куди тут втечеш від заклять
пияцтва, безхліб’я та мору?

Від голоду й холоду тут
вмирають і вмерли мільйони.
Чекають на вимерлий люд
скорботні рівнини безсонні.

Тут Смерть протрубила свій клич -
в ліси і у ниви мізерні,
у села й міста, навсібіч,
у простір голодних губерній.

(2019)

Із Івана Буніна

В’ється шлях в снігах одноманітних.
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють
у домах запалені вогні;
сліпо зруби в сутінках чорніють...
Знаю я: покинуті вони.

Пахне в них холодною золою,
проваливсь димар в колишню піч,
і стоїть та хата неживою,
трусить потерть з даху навсібіч.

Попід стріхи вітер лютий віє,
сипле снігом... Тільки він один
за тобою, рідний краю, скніє
посеред пустих твоїх рівнин!

Певні у новій, у кращій долі,
ми забути хочемо мерщій
цвинтар цей, і вішки в білім полі,
і пустелю в темряві нічній.

Шлях біжить, на ньому хуга грає,
потім - засипає пластовень...
Так нехай скоріш уже вмирає
цей похмурий, моторошний день.

(2019)

Із Івана Буніна

Під небом неживим свинцевим -
похмурість лісових пустель:
нема кінця в снігу деревам,
й далеко до людських осель.

Лише туман молочно-синій,
як лагідна чиясь печаль,
у цій простиглій широчіні
пом’якшує гнітючу даль.

(2019)

Із Костянтина Бальмонта

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло.
Як під тягарем скорботи,
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)

Із Миколи Морозова (1854-1946)

І ось ізнов вона, Росія...
Хрести та храми, як завжди.
Та помічаю знов усі я
убозтва вічного сліди.

Жандармські формені лівреї
являють сяяння своє,
а звичний вираз: «Ми - лакеї!»
опричну зграю видає.

І знову - бідні, нетверезі...
Й здається в цій юдолі сліз,
що навіть сосни та берези
по-рабськи хиляться униз.

(2019)

Із Олексія Апухтіна

Мерехтіння в хатинці похилій
серед темних, безлюдних полів,
недороблений тин напівзгнилий
та пронизливий стогін граків;

ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...

І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...

Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;

з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!

(2019)

Із Олексія Апухтіна

Жарко. День годящий видавсь, слава богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Із Федіра Тютчева

Москва, та вічний Рим, та Царгород услід -
ось царства росіян омріяні столиці...
Та де ж межа, рубіж? Де наступ ваш спиниться
на південь з північчю, на захід та на схід?
Зі страху білий світ принишк і трохи зблід...

Сім внутрішніх морів та сім великих рік:
від Нила до Неви, від Ельби до Китаю,
від Волги до Янцзи, від Ганга до Дунаю!
Чи стане руське все, й не промине повік -
чи ядерний кінець! Так Даниїл прорік...

(2019)

Із Миколи Некрасова

1
В старости Вакули бабка Неоніла
на ремонт хатинки дошки попросила.
Староста відмовив, а вона - знай нудить:
«От як пан приїде - зразу нас розсудить!
Він же сам побачить, що не обійдуся,
й скаже дошки дати...» - Так і снить бабуся.

2
Хтось з нових сусідів - добрий шмат землиці
у селян відрізав через плутні ниці.
Й чинно розумують у громаді люди:
«От як пан приїде - землемірам буде!
Він-бо розбереться, й тільки скаже слово -
нашу всю землицю віддадуть нам знову».

3
Кріпосну Наталку хлоп посватав вільний;
тільки управитель - до весіль не схильний.
«Почекаєм, Петре, - шепотить Наталя. -
От як пан приїде...» - І таке все далі.
Діти та дорослі, тільки щось на сором -
«От як пан приїде...» - примовляють хором...

4
Вмерла Неоніла; крадена землиця
у нових сусідів житом золотиться;
вже колишнім дітям час розумувати;
вільний хлоп-коханець втрапив у солдати;
втратила Наталя на заміжжя види...
Пана все немає, пан усе не їде.

5
Та нараз опівдні посеред дороги
в мареві з’явились похоронні дроги;
а на катафалку з неприступним видом -
пан в труні дубовій; а наступний - слідом.
Погребли старого, свіжий сльози витер -
й рушив, як буває, у Москву та Пітер...

(2019)

Із Михайла Лермонтова

Настане рік, Росії чорний рік,
коли її царів урветься вік;
з них крайній - втратить черні всю любов,
пожива черні стане - смерть та кров;

коли змордованих дітей та жон
не захистить зневажений закон;
й нова чума від куп смердючих тіл
почне бродити між порожніх сіл...

Настане той яскраво-чорний рік,
коли вогонь поллється в руслах рік;
зустрінеш Ангела - й нарешті уясниш,
навіщо він в руці тримає ніж;

й тоді твій плач, благальний стогін твій
для нього вбогий буде та смішний,
й немов страхітним попільним дощем
закриє він усе своїм плащем.

(2019)

Я обійняв ці плечі й зазирнув
за спину до знайомого покою:
і в ньому висунутий стільчик був
осяяною схований стіною,
сіяла лампа яскравіше, ніж
поверхні меблів личило б затертій,
і лиш коричневий диван, скоріш,
едемствував у яро-жовтій дерті,
стіл порожнів, вилискував паркет,
чорніла пічка, в рамі порохнявій
осів пейзаж, - чомусь один буфет
постав живим тоді в моїй уяві.
І ще мотиль кімнатою кружив -
і з нерухомості мій погляд здвинув.
О, привид тут, якщо коли і жив,
то він покинув дім оцей. Покинув.

Із Кіндрата Рилєєва

В німців в резидентах -
зараз в президентах.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Хоч шпиняє вчених,
пестить він воєнних.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Школи всі - казарми,
судді всі - жандарми.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Жах його - журнали
й різні неформали.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Тільки посіпаки
дістають відзнаки.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

А за правду-матку -
гонить на Камчатку.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

(2018)

Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
і смолоскипи пихкають, чадять.
В провулках регіт, бучі за питво.
Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
гурти юрмляться по задах палат.

Намісник зліг. На одрі сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею й уявляв
не раз дружину і секретаря,
котрі вітають гостей в нижній залі.
О ні, він не ревнує. Радше яв

жахає щкаралущею пороб:
недуги, снів, півобіцянок щодо
посади в Метрополії. Авжеж,
він знає, що у забаганках товп
передусім свята, а не свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

він дозволяє зради. Чим би ще
він відволікся і уник, наприклад,
нудьги і трясці? А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем,
і зболено вичікує на вислід.
…Гульба у залі, зрештою, вщуха.

Як денце кухля, що опрожнів,
і зір вождів племен у далечіні,
де не ступала ворога нога.
Їх зуби, де заціпило їх гнів,
що клином шпиці колеса, невинні
в усміхненому вищирі, й слуга

ще підкладає їжі їм. Вві сні
кричить купець. Оривком чутно співку.
А благовірній зі секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що склював печінку
Намісника, і схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна пильную відрухи пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут – митарі тернів
гіркої долі, горді за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож за життя побудьмо різноликі!
Такий палац, такі у нім місця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
самі і ганьбимо, собі на горе:
нащадки, влада – у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що субтильніш в небі птах

обтяжених оцим усим тілес!
І участь неба в леті безкорисна.
То, може, річ в пропорції щораз
ваги і голосів птахів з небес.
Тому нехай чекає їх вітчизна.
Тому нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Ба, чужинці зі дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, немов які волхви.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
що вуглі з-під схололої купелі.
І гості окіл тої голови

на ореол олжі підмінять німб,
зачаття непорочне – пліткуванням,
умовчань млою – батька при свічі.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. Заїда останнім.
Та два вікна палацу і вночі

горять: моє, де смолоскипа блик
не застує від повні лісосмугу
і Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісникове, що по інший бік
стіни всю ніч поборює недугу
з огнем, щоб не спалили вороги.

І ворог відступає. Світ зорі
розбуркується на теренах Будди,
повзе до вікон, осягає суть
заскоченого тут о цій порі,
і, мавши на увазі рештки учти,
примружується, і рушає в путь.

------------------

Я обійняв ці плечі і заледь
оговтався у баченому мною,
і виявив, що стула силует
освітленням зливався зі стіною.
У лампочці, розпеченій від яв,
потертим меблям не було вигоди,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Стіл порожнів, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій одволік з недвижних видив.
Ото і привид, кільки б тут не жив,
і він полишив дім, який відвідав.

І
Віко посіпується. Гортань
випорожняється тишею. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
не дає розгулятись джунглями непомітними ворогам.
І ніяк не виведе білих плям
мапа світу, де туфля твоя ступила.

В горлі першить. Подорожній жадає пить.
Діти, варті, щоб їх лупить,
верещать у дворі, як різані. Зо годину
віко посіпується. З-за колон, утім,
неодмінно хтось, та з’являється. Навіть на самоті,
навіть вві сні ви вгадуєте людину.

І визбирується в плювок уряди-годи:
"Дай папір, чорнило мені, а сам іди
геть!" І віко посіпується. Слабини у голосівці
опостінь (буцім моляться) є промоцією осмут.
Покручі мізку, жахаючи там і тут,
надають незнайомій кімнаті до болю знайомі риси.

ІІ
Зрідка в пустелі ти чуєш голоси. Ти
дістаєш свою фотокамеру з наміром підійти.
Ба – темніє. Жартуй, не збавляй надії
за співучість наріччя, передусім,
мав(п)очку з пальми, не гожу і у жазі
олюднитись збутись манер повії.

Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але
учасником географії, блавату, без дефіле
історії – цього лепу, корости суші.
Ліпше Гренландію скородити у журбі
лижвами, залишаючи по собі
айсберги і тюленів туші.

Абетка застереже і тебе
з вихилясами щодо мети – пункту "Б".
Там вороні не стати вороном – зась незграбі;
гавкітня двірняг, злаки у бур'яні;
там, що шкуркою звірини кушнір,
офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі.

ІІІ
Тридцять сім літ я дивлю в огонь.
Віко сіпається. Пори долонь
роз’їдаються потом. Полісмен бере документи,
пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
обеліск кінчається нехотя серед туч,
як удар по Евкліду, як слід комети.

Ніч; в силу сідин, вечерю з’їси один,
сам собі бидло, пан і простолюдин.
Вобла лежить упоперек досить крупного кеглю речень
про виверження вулкану зо кілько діб
в біса де, далебі, – у чужій воді,
упершись хвостом в "Заборони" і "Звід обмежень".

Я розумію все, що дзумить мухва
близькосхідних базарів! За крок чи два
до готелю, буцім та риба в сіті,
подорожній хапає ротом туземний дим:
сильний біль, убивчий на цім, і на тім
добиватиме світі.

IV
"А це де?" – питає, укоськуючи непокір-
ний чуб, небіж. І, пальцем правлячи складки гір,
"Онде" – згукнеться небога під вискрипи каруселі
у старім саду. На столі букет
фіалок. Сонце сліпить паркет.
Із вітальні лунають пасажі віолончелі.

Ніч ясна сяєвом жовтого кавуна.
Брила сама відокремлює тінь слона.
Серебро ручая утіша мудрагеля.
В самітнім помешканні простиню
бгатиме біле (смагляве) і просто ню –
невідомого досі пензля.

Навесні в багні порпається муравель-трудар,
не бариться і грак, иншої крови твар;
листя застує стовбур в ґанджах вигинів, звихів.
Восени яструб дає круги
над гумнами, лічить курчат. І на плечі слуги
теліпається білий піджак сагибів...

V
Було бо сказане слово? Ймете навкидь –
котрою мовою? І було хлоп’я? Й кілько слід
льоду класти у склянку, щоб укляк Титанік
думки? А частка в ціле йде силоміць?
Що може уявити при виді птиць
в акваріумі ботанік?

Тепер уявім собі цілковитою пустоту.
Місце без часу. Властиво, повітря. В ту,
у иншу – і тут – навкидь, сторону. Іч, не дірка –
Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
І щодень тремтить у ній від зусиль
усамітнене віко.

І це – записки натураліста. За-
писки натураліста. Капаючи, сльоза
падає в вакуумі не зазнаючи прискорень.
Вічнозелений і невропагінний, чулий на ж-ж-ж-у
це-це будучини, я тремчу,
уп'явшись нігтями у власний корінь.






----------------

Твій білий дім і тихий сад залишу.
Життя хай стане світле і пусте.
Лише тебе в моїх прославлю віршах,
Як жінка славити не вміла те.
Ти подругу згадаєш гордовиту
В твоїм для неї створенім раю,
А я торгую цінностями світу –
Твоє кохання й ніжність продаю.

2019

Навпіл розірвані вітрила
і знову жодного рядка.
Поламаного неба брили
несе від берега ріка.

Під тягарем гріхів забутих,
які згадав і пережив,
серед снігів брудної смути
та нагромадження крижин.

Хоч дозріває він щорічно,
вода у забуття несе,
як у віршотворінні вічнім
прихований словами сенс.

Німотно у воді буремній,
у руслі тане висота,
гуркоче медом полуденним
попід опорами моста.