Із Костянтина Бальмонта

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло.
Як під тягарем скорботи,
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)

Із Миколи Морозова

І ось ізнов вона, Росія...
Хрести та храми, як завжди.
Та помічаю знов усі я
убозтва вічного сліди.

Жандармські формені лівреї
являють сяяння своє,
а звичний вираз: «Ми - лакеї!»
опричну зграю видає.

І знову - бідні, нетверезі...
Й здається в цій юдолі сліз,
що навіть сосни та берези
по-рабськи хиляться униз.

(2019)

Із Олексія Апухтіна

Мерехтіння в хатинці похилій
серед темних, безлюдних полів,
недороблений тин напівзгнилий
та пронизливий стогін граків;

ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...

І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...

Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;

з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!

(2019)

Із Олексія Апухтіна

Жарко. День годящий видавсь, слава богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Із Федіра Тютчева

Москва, та вічний Рим, та Царгород услід -
ось царства росіян омріяні столиці...
Та де ж межа, рубіж? Де наступ ваш спиниться
на південь з північчю, на захід та на схід?
Зі страху білий світ принишк і трохи зблід...

Сім внутрішніх морів та сім великих рік:
від Нила до Неви, від Ельби до Китаю,
від Волги до Янцзи, від Ганга до Дунаю!
Чи стане руське все, й не промине повік -
чи ядерний кінець! Так Даниїл прорік...

(2019)

Із Миколи Некрасова

1
В старости Вакули бабка Неоніла
на ремонт хатинки дошки попросила.
Староста відмовив, а вона - знай нудить:
«От як пан приїде - зразу нас розсудить!
Він же сам побачить, що не обійдуся,
й скаже дошки дати...» - Так і снить бабуся.

2
Хтось з нових сусідів - добрий шмат землиці
у селян відрізав через плутні ниці.
Й чинно розумують у громаді люди:
«От як пан приїде - землемірам буде!
Він-бо розбереться, й тільки скаже слово -
нашу всю землицю віддадуть нам знову».

3
Кріпосну Наталку хлоп посватав вільний;
тільки управитель - до весіль не схильний.
«Почекаєм, Петре, - шепотить Наталя. -
От як пан приїде...» - І таке все далі.
Діти та дорослі, тільки щось на сором -
«От як пан приїде...» - примовляють хором...

4
Вмерла Неоніла; крадена землиця
у нових сусідів житом золотиться;
вже колишнім дітям час розумувати;
вільний хлоп-коханець втрапив у солдати;
втратила Наталя на заміжжя види...
Пана все немає, пан усе не їде.

5
Та нараз опівдні посеред дороги
в мареві з’явились похоронні дроги;
а на катафалку з неприступним видом -
пан в труні дубовій; а наступний - слідом.
Погребли старого, свіжий сльози витер -
й рушив, як буває, у Москву та Пітер...

(2019)

Із Михайла Лермонтова

Настане рік, Росії чорний рік,
коли її царів урветься вік;
з них крайній - втратить черні всю любов,
пожива черні стане - смерть та кров;

коли змордованих дітей та жон
не захистить зневажений закон;
й нова чума від куп смердючих тіл
почне бродити між порожніх сіл...

Настане той яскраво-чорний рік,
коли вогонь поллється в руслах рік;
зустрінеш Ангела - й нарешті уясниш,
навіщо він в руці тримає ніж;

й тоді твій плач, благальний стогін твій
для нього вбогий буде та смішний,
й немов страхітним попільним дощем
закриє він усе своїм плащем.

(2019)

Я обійняв ці плечі й зазирнув
за спину до знайомого покою:
і в ньому висунутий стільчик був
осяяною схований стіною,
сіяла лампа яскравіше, ніж
поверхні меблів личило б затертій,
і лиш коричневий диван, скоріш,
едемствував у яро-жовтій дерті,
стіл порожнів, вилискував паркет,
чорніла пічка, в рамі порохнявій
осів пейзаж, - чомусь один буфет
постав живим тоді в моїй уяві.
І ще мотиль кімнатою кружив -
і з нерухомості мій погляд здвинув.
О, привид тут, якщо колись і жив,
то він покинув дім оцей. Покинув.

Із Кіндрата Рилєєва

В німців в резидентах -
зараз в президентах.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Хоч шпиняє вчених,
пестить він воєнних.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Школи всі - казарми,
судді всі - жандарми.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Жах його - журнали
й різні неформали.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Тільки посіпаки
дістають відзнаки.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

А за правду-матку -
гонить на Камчатку.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

(2018)

Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
і смолоскипи пихкають, чадять.
В провулках регіт, бучі за питво.
Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
гурти юрмляться по задах палат.

Намісник зліг. На одрі сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею й уявляв
не раз дружину і секретаря,
котрі вітають гостей в нижній залі.
О ні, він не ревнує. Радше яв

жахає щкаралущею пороб:
недуги, снів, півобіцянок щодо
посади в Метрополії. Авжеж,
він знає, що у забаганках товп
передусім свята, а не свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

він дозволяє зради. Чим би ще
він відволікся і уник, наприклад,
нудьги і трясці? А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем,
і зболено вичікує на вислід.
…Гульба у залі, зрештою, вщуха.

Як денце кухля, що опрожнів,
і зір вождів племен у далечіні,
де не ступала ворога нога.
Їх зуби, де заціпило їх гнів,
що клином шпиці колеса, невинні
в усміхненому вищирі, й слуга

ще підкладає їжі їм. Вві сні
кричить купець. Оривком чутно співку.
А благовірній зі секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що склював печінку
Намісника, і схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна пильную відрухи пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут – митарі тернів
гіркої долі, горді за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож за життя побудьмо різноликі!
Такий палац, такі у нім місця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
самі і ганьбимо, собі на горе:
нащадки, влада – у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що субтильніш в небі птах

обтяжених оцим усим тілес!
І участь неба в леті безкорисна.
То, може, річ в пропорції щораз
ваги і голосів птахів з небес.
Тому нехай чекає їх вітчизна.
Тому нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Ба, чужинці зі дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, немов які волхви.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
що вуглі з-під схололої купелі.
І гості окіл тої голови

на ореол олжі підмінять німб,
зачаття непорочне – пліткуванням,
умовчань млою – батька при свічі.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. Заїда останнім.
Та два вікна палацу і вночі

горять: моє, де смолоскипа блик
не застує від повні лісосмугу
і Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісникове, що по інший бік
стіни всю ніч поборює недугу
з огнем, щоб не спалили вороги.

І ворог відступає. Світ зорі
розбуркується на теренах Будди,
повзе до вікон, осягає суть
заскоченого тут о цій порі,
і, мавши на увазі рештки учти,
примружується, і рушає в путь.

------------------

Я обійняв ці плечі і заледь
у мреві звик, порушеному мною,
і виявив, що відставний стілець
освітленням зливався зі стіною.
У лампочці, розпеченій від яв,
потертим меблям не було вигоди,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Лоснився стіл, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій одволік з недвижних видив.
Ото і привид, кільки б тут не жив,
і він полишив дім. Хоча й відвідав.

І
Віко посіпується. Гортань
похлинається схлипами тиші. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
не дає погуляти джунглями непомітними ворогам.
І ніяк не виведе білих плям
мапа світу, де туфля твоя ступила.

В горлі першить. Подорожній жадає пить.
Діти, варті, щоб їх лупить,
верещать у дворі, як різані. Зо годину
віко посіпується. З-за колон, утім,
неодмінно хтось, та з’являється. Навіть на самоті,
навіть вві сні ви вгадуєте людину.

І визбирується в плювок уряди-годи:
"Дай папір, чорнило мені, а сам іди
геть!" І віко посіпується. Стенань у дусі репризи
опостінь (буцім моляться) не злічити, як і осмут.
Покручі мізку, жахаючи там і тут,
придають незнайомій кімнаті до болю знайомі риси.

ІІ
Зрідка в пустелі ти чуєш голоси. Ти
дістаєш свою фотокамеру з наміром підійти.
Ба – темніє. Жартуй, не лишай надії
за співучість наріччя, передусім,
мав(п)очку з пальми, не гожу і у жазі
олюднення збутись манер повії.

Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але
учасником географії, блавату, без дефіле
історії – цього лепу, корости суші.
Ліпше Гренландію скородити у журбі
лижами, залишаючи по собі
айсберги і тюленів туші.

Абетка застереже і тебе
з вихилясами щодо мети – пункту "Б".
Там вороні не стати вороном – зась незграбі;
гавкітня двірняг, злаки у бур'яні;
там, що шкуркою звірини кушнір,
офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі.

ІІІ
Тридцять сім літ я дивлю в огонь.
Віко сіпається. Пори долонь
роз’їдаються потом. Полісмен бере документи,
пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
обеліск кінчається нехотя серед туч,
як удар по Евкліду, як слід комети.

Ніч; в силу сідин, вечерю з’їси один,
сам собі бидло, пан і простолюдин.
Вобла лежить упоперек досить крупного кеглю речень
про виверження вулкану зо кілько діб
в біса де, далебі, – у чужій воді,
упершись хвостом в "Заборони" і "Звід обмежень".

Я розумію все, що дзумить мухва
близькосхідних базарів! Кроків за два
до готелю, буцім та риба в сіті,
подорожній хапає ротом туземний дим:
сильний біль, убивчий на цім, і на тім
добиватиме світі.

IV
"А це де?" – питає, укоськуючи непокір-
ний чуб, небіж. І, пальцем правлячи складки гір,
"Онде" – згукнеться небога під вискрипи каруселі
у старім саду. На столі букет
фіалок. Сонце сліпить паркет.
Із вітальні лунають пасажі віолончелі.

Ніч ясна сяєвом жовтого кавуна.
Брила сама відокремлює тінь слона.
Серебро ручая утіша мудрагеля.
В самітнім помешканні простиню
бгатиме біле (смагляве) і просто ню –
невідомого досі пензля.

Навесні в багні порпається муравель-трудар,
не бариться і грак, иншої крови твар;
листя застує стовбур в місцях вигинів, звихів.
Восени яструб дає круги
над гумнами, лічить курчат. І на плечах слуги
теліпається білий піджак сагибів...

V
А говорилось слово? А назвете навкидь –
котрою мовою? І було хлоп’я? Й кілько слід
льоду класти у склянку, щоб укляк Титанік
думки? Ціле чи грань того ляже ниць?
Що може уявити при виді птиць
в акваріумі ботанік?

Тепер уявім собі цілковитою пустоту.
Місце без часу. Властиво, повітря. В ту
та іншу – і тут – навкидь, сторону. Іч, не дірка –
Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
І щодень тремтить у ній од зусиль
усамітнене віко.

І це – записки натураліста. За-
писки натураліста. Капаючи, сльоза
падає в вакуумі не зазнаючи прискорень.
Вічнозелений і невропагінний, чулий на ж-ж-ж-у
це-це будучини, я тремчу,
уп'явшись нігтями у власний корінь.






----------------

Твій білий дім і тихий сад залишу.
Життя хай стане світле і пусте.
Лише тебе в моїх прославлю віршах,
Як жінка славити не вміла те.
Ти подругу згадаєш гордовиту
В твоїм для неї створенім раю,
А я торгую цінностями світу –
Твоє кохання й ніжність продаю.

2019

Навпіл розірвані вітрила
і знову жодного рядка.
Поламаного неба брили
несе від берега ріка.

Під тягарем гріхів забутих,
які згадав і пережив,
серед снігів брудної смути
та нагромадження крижин.

Хоч дозріває він щорічно,
вода у забуття несе,
як у віршотворінні вічнім
прихований словами сенс.

Німотно у воді буремній,
у руслі тане висота,
гуркоче медом полуденним
попід опорами моста.

І
Вівторок осінь розпочав.
Лив дощ всю ніч.
Усі птахи гайнули пріч.
А я той одинак-смільчак,
що оком не повів услід:
небесні хлані несусвітні,
дощ підмиває неба звід.
Які тут півдні.

II
Тут, тонучи живцем в багні,
бреду надвечір по стерні.
Мій чобіт обридає полю,
гарує угорі четвер,
але стирчать утяті стеблі вверх,
не чулі майже того болю.
І пруття верб,
рожевуватий ткнувши мис
у твань, де зайва варта люта,
шамотячи, гойдають пустки гнізд
сорокопуда.

III
Товчи і чвакай, колобродь, міси.
Я не додам у ході.
Невгасну іскру у самоті
топи, гаси.
Під ляпаси долонею бедра,
з бугра бреду я до бугра,
притомний ледь, одним з ходою тактом
підошва камінь б’є моя.
На темні води ручая
дивлюсь із ляком.

IV
О, хай несосвітенна тінь допір
в моїх очах, і усоталась сирість
у бороду, і кепка – набакир –
вінчає нині сутінь, в ній відбившись,
як грань ота, яку душі моїй
не перейти –
я не втечу мерщій
за козирок, за ґудзичок, за чобіт
за комір свій, за свій рукав.
То серце зійде в гуготі, вискам
донісши, що пропоротий я: холод
голками в груди проника.

V
Сюрчить і до мене вода,
мороз розціпив прорізом уста.
Инакше і не мовити: і де б ці,
облич окрім, місця, де міг обрив
спіткатися?
Сміх окривів
і сутінкова гать в бентезі.
І темінь гасить дощовий порив.
Ба, инший образ, людяний мій лик,
тікає від червоних вік,
над хвиль – ускач, як на коні,
під соснами, а потім – вербняками,
мішається з чиїмись двійниками,
а мій ніяк не трапиться мені.

VI
Топчи і чвакай, жуй зогнилий міст.
Хай твані, що сотають млість
хрестів погостів, нею красять доли.
Ба, стеблями усіченими трав
бог синяви болоту не додав...
Топчи стодоли,
гаруй у кучмах лишених отав,
углиб пусти коріння голі!
У землю там, як в груди увійди,
примар усіх і мертвих побуди,
і най поутікають вони з кубел
до сіл порожніх по стернині нив,
і хай махають зграям днів
брилі опудал!

VII
Горбами, облисілими до сліз,
шляхами їх, здебільшого у ліс,
життя саме і вийде із себе
назовні, подивує з шумовиння
оправ і форм. Його коріння,
халяв моїх чіпляючись, сопе,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я бреду по нічиїй землі,
у Небуття випитую оренду,
і вириває вітер з рук тепло,
і хлюпа повне водами дупло,
і бгає твань стежі вологу ленту.

VIII
Так, я відсутній ніби цього дня.
Мов осторонь я, зайвим-третім.
Як та щетина, дибиться стерня,
як волосінь на тілі мертвім,
і над гніздом, у ній простертім,
лиш мурашина метушня.
Природі зайві візії билин-
минучин. Її лику з краєвидом,
залитому західним світлом –
пороблено тьмяніти злим.
І усіма п’ятьма – на те й чуття,
я сторонюся того лісу:
ні, Господи! цупку завісу
я віч не зняв, і не суддя.
А щойно на біду свою
я і собі зарадити не зможу,
ти п’ясток мій, як фіни крадію,
одрубуй, Боже.

IX
Світ, Полідевку, пляма в наготі.
У ній не чути уст моїх квиління.
Ось я стою в розхристанім пальті,
і решетами віч світам текти,
і крізь сита нерозуміння.
Я глухуватий, Боже. Я сліпак.
Не чую слів, і ват зо двадцять пак,
від місяця. Нехай. У небесах
я курс не прокладу між зір і крапель.
І хай не пісню вітер в цих лісах
несе, а кашель.

X
Ніч. Вересень. Я і свіча.
І тінь спадає з-за плеча
на аркуш, риється в корінні
обірванім. Невидимий Борей
у сінях булькає водою
і усміхається звіздою
зі настіж кинутих дверей.

Темніє наді мною світ.
Затягує водою слід.

XI
Так, в серці порожнеча без тебе,
тому воно від тебе далі.
І голос мій недолі фальшували.
І фальшею платімо борг тепер
і долі тій, що не жадає крівці,
завдавши ран тупих.
Ачей, на кутні усмішка – не гріх!
Я усміхнусь. І над собою сміх
тривкіший і могильної темниці,
і легший диму коминів пічних.

XII
Евтерпо, ти? Куди я трапив, га?
А що зі споду: вóди? трав перга?
відросток вересовий, в лірі,
в підкові вигнутий? – в тій мірі,
що щастя мариться,
у тій, щоб прикінці
у інохіді якось по галопі
дух перевів, і щоб їздці
не стрілись ні тобі, ні Каліопі.




-------------------

Ялівець -- темна пазелень серед руїн,
у задумі, як піна суха -- жасмин.
Для метеликів саме час --
тільки вранці. Потім тверда
у глибокім водокруті стане вода
і природа забуде нас.

За човном біла піна хвостом біжить,
на відливі мушля співуча лежить,
відійшов далеко прибій.
Погляд моря зненацька зловив на бігу
силует людський, склепіння дугу,
значно краще, ніж мій, чи твій.

Флейта Марсія повна гарячих нот,
важко дихати, гірко судомить рот,
болем скроні дратує жар.
Але віриш, вона пропасти не дасть,
сила чар у словах відведе напасть,
що ховається у віршах.

Завершився високим звучанням агон,
десь у небі його поглинає вогонь,
розчиняє повітря слова.
Поклик флейти високо піднявся з ним,
небозвід кам'яніючий заполонив,
дальнім птахом він заспівав.

Безпорадно холонули груди,
Та були мої кроки легкі.
Удягла рукавичку на руку
Не з тієї чомусь руки.

І здалося – чимало східців,
А я знала – їх тільки три!
Поміж кленів шепіт осінній
Шелестів: «Зі мною помри!

Ошукала мене підступна
Доля, зрадила, от і край».
Відгукнулась я: «Любий, любий!
Я з тобою помру. Чекай…»

Пісня зустрічі, що востаннє...
Темний дім засмутив мене.
Тільки свічка горіла в спальні
Незворушно-ясним вогнем.

2019

Півострів криє голубого дня сувій,
спекотний небозвід осліплює промінням.
Усе навкруг -- будівлі, вежі та склепіння,
молекули вогню, що світять у траві,

піски -- усе наповнене безладдям звуків.
Німіє пам'ять. Мовою рослин і риб
земля нуртує, прагне вирватись з-під брил
і переважити слова людські і руки.

Колодку з'їла сіль. Природа наступає.
Маяк трубить у млі, як ангел в судний ріг.
І ось пісок гуде і лізе на поріг,
важка завіса хмар на суходіл лягає.

У Європи -- зима. У неволі асфальту поля
порозтріскувались, як каштану засохлого шкурка.
Марнославством ніколи тут не похвалялась земля,
це -- півострів Берлін. Арматура, картон, штукатурка.

Бачим небо навиворіт. Попід стіною -- мотор.
патруля пильне око асфальт відбиває блаватно.
Вся стіна у латках. Міцно змотана нитка в моток --
перепона в світи. Над Європою -- сніг синюватий.

Стільки літ у дорозі, що часом уже не з руки
здогадатися де ти тепер -- в Єрихоні, чи в Мітте.
Та біблейську трубу не заміниш на шепіт глухий...
Карту міста шматує із хрускотом натовп термітів.

Оглянись, загляни з учорашнього в завтрашній сон --
там побачиш -- людина на кризі брудній замерзає.
І не знає -- нізвідки іде паперовий вагон,
з підземелля на станцію "Халленес Тор" виповзає.

2019 р.

Березень збіг, і пустий мій сад.
Птаху старий, на куща підсядь,
ба, і день йому опостінь
тільки і дав, що тінь.

Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.

Чи, на минущому ворожі́й,
у наготі небесам чужий,
він, наразі, у чім і річ –
витвір уваги віч.

Відаю сам я не гірш усіх:
гірко корити нетяг. Та гріх
тяжчий – ятрити жахний суціль
струп, щоб відчути біль.

Я б його ганив і сам, але
птах у літах опосів не зле
кущ, подалі од кпин крука;
доля обом така.

Змучений птах і безлиста віть
дотиків чулі: в обох хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.

Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, що нагим терпіть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.

Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
досі нам красився скрухи час,
збігло раніше нас.

Тобто, натхненніші нас, істот,
речі утіленням є чеснот,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.

Жах при кінці видає жага –
хапнути більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
чим дозволяє мить.

Світло сліпить. У слові – лжа.
Пристрасть знесилює. Жах лиша
опік, як пекло своїм огнем,
над календарним днем.

Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, посуваючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.

Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.

Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.

Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
Лапки твої навіч мертвіш
голих гілок, чіпкіш.

Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Най отой дорікне мені,
хто не знав порожні.

Стін чотирьох позаяк чуже,
збігши, покине життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.

Знаю, що гірше лунає мій
голос за твій – без того низький.
Ба, і ґвалтуючи вухо, звук
ліпше безмовних мук.

Світ, як і гине, то гине без
грому і грюку; і паче не з
тишею прощень, ні у сліпій
вірі, ні у мольбі.

В танці вогню і трощі льодів,
світу кінець тоді поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.


* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







----------------

Хочу талії і пієтету,
а не поту рядна і коша.
Ой, немає уваги поету –
вицугикують, наче лоша.

На слона нападає моська.
Рве сідниці ослиці рак.
І не чує душа матроська,
що за не..? умира..? Спартак.

Пилюгою укрита сажа.
На коліні Ера́то – жук!
На віго́ні моя поклажа –
пера віяла бережу.

05/19

Дзвеніла музика в саду
Щемким і невимовним горем.
Так свіжо й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Сказав мені: « Я вірний друг!» –
Торкнувся сукні переможно.
О, як з обіймами не схожі
Ці дотики жаданих рук.

Так пестять кішку або птиць,
На вершниць дивляться граційних…
Лиш сміх в очах його спокійних,
У війнім золоті зіниць.

Тужливих скрипок голоси
Співають над нічним туманом:
«Ти Небу дяку вознеси,
Бо вперше тет-а-тет з коханим».

2019

Я гостей не чекаю, адреси мовчать.
Небеса, на яких заборони печать,
вже нікого, ніколи, нічим не обмежать.
Але простір лишився моїм назавжди,
хоч поріг підмивають потоки води,
віддзеркалена в ній перекинута вежа.

Хай три виміри, наче кольчуга, скриплять
їх до вечора відблиски світла скроплять.
І в оселі пустій,замість гостя і ямба
запанує травнево-червнева імла.
Чи коротке життя, якщо підступи зла
розжене переможно приліжкова лампа.

Ти не квапся. У нас неполічені дні.
Чорний дах. немовля у чудовому сні.
Зав'язь літа. Ще заводі в ріках холонуть.
А коли наші сни розминуться і в них
розминуться світи без надуманих лих,
ми, збудившись, забудем про всі перепони.

Форм туманно-розпливчата рать,
я покличу тебе -- ти прийди і порадь,
при свідомості ми, чи в надуманих мандрах.
Але, наче каміння, тіла ще лежать,
а за вікнами -- чітко фортеці межа
і нам байдуже -- що там побачить Кассандра...

Коли скоробіжна розсудливість сходить на нас,
уривки розмов, що блукають на сходових клітках,
вночі поміж сльоти, мокречі, багна,
народиться голос тендітно високий і світлий.

Крізь осад намулу проб'ється нове джерело,
воскресла краплина уперте каміння підточить,
розгорнутим форте оркестр завершить епілог,
який вже ні форми, ні зайвих розмов не захоче.

Мусоном холодним зволожить чоло океан,
стече на пожадливі губи солона краплина.
Уламком у просторі став прибережний майдан,
де відстань закоханість, наче в піску розчинила.

На віях твоїх одинока зоря мерехтить,
у темних зіницях блищить віддзеркалено всесвіт.
Все те, що тобі довелось у житті зберегти --
слова, що колись прозвучали, гіркі чи облесні.

Назад озиратись в дорозі -- марнота марнот.
Підлеглі ми примхам стихій -- чи земних, чи небесних.
Ми прагнем у цьому житті християнських чеснот,
а все випадає дорога, що друга, то -- хресна...

Усе повертається -- назви забутих поем,
будинків окреслення сірі, німі і безсонні.
Та знову рука через втому стерно поверне,
напнеться вітрило життям на морському осонні!

Вітрилами на хвилях трав
тополі луками пливли,
у відблисках нічних заграв
котився грому перелив.

Шмагали блискавки по склі,
спливали за струмком струмок
лавини недвозначних слів
і ризикованих думок.

Неначе пам'яті провал
у долі. Сядь і охолонь.
Зродилась істина нова
на звивинах твоїх долонь.

Про рев війни, про куль потік
забути так і не зумів...
Про все, чого ти не хотів,
лише відмовитись не зміг!

Не зле огородившись від людей,
я б спекавсь і себе, аби спомігся.
Не тину жердя, тесане на те,
а дзеркало наразі надобиться.
Я споглядаю хмурі типажі,
щетину, бугорки на підборідді...
Трельяж – годяща шлюбної межі
перетинка – у ліпшім її виді.
До неї влізе морок у вікні,
рілля зі здоровенними шпаками
і озеро – зі пройм в стіні,
увінчаній хвоїною з шишками.
Егеж бо, зі озерних задзеркаль,
і взагалі – з калюж і сяєв повні
сюди сторонній світ і проника.
Чи виповзає цей назовні.





-----------------------------

Поволі усміхнись, і - в дім. Такий розлив
глухої темряви навкруг, що сліпнуть очі.
Та перших рим ознаки у строфу лягли
під час найдовшої у цьому році ночі.
Спроквола усміхнись. Рівнинний круговид
під кригою озер, під співом сніговиці.
Десь одинокий потяг з ночі заблудив
і крик його у цій порі неначе сниться.

З-під крану краплі відсікають кожну мить,
невпинний стукіт, як мелодія чекання.
Мій телефон такий ображений лежить -
він до країв наповнений твоїм мовчанням.
Манить прихована за цифрами межа,
як блудного мандрівника вогні досвітні.
Яким би смутком камінь в грудях не лежав,
я голос твій знайду у мережі всесвітній.

Тобі, коли мій голос відбринить
отак, що ані згуку, ні відлуння,
а усміх – спеленає і стлумить
у пам’яті прогалина супутня,
моє життя, за дуги вік і брів
сторонячи, етерові на радість,
і округлить зіниці так, що гріх
ті вибачать (не вірність, а затятість),
і мій сонливий взір на циферблат
привабить дещо, тіканням у лад
казна чому, що від твоїх вагань
частило і лукавинок зі смутком,
куди – і до, і після понукань
так гнало, що кортіло хутко
бодай опівніч те угомонить
і притьма – мірою приливу крови
і пожадань, гадала ти, любить,
рівняти – цю любов й твої любови.
І кине дріж повік тоді на кін,
що годі міри, мірити цей гін, –
ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
частити? Ось опівніч він і брякне…
а темінь у твоє віконце зв’якне
і достеменно виснує, це – ніч.







-----------------------------

1
Спекотно від світла палких очей,
Ніби проміння – погляди.
Я здригнулася: саме цей
Може мене приборкати.
Схилився – він щось мені скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай могильним каменем ляже
На життя моє ця любов.

2
Не любиш, не хочеш дивитись?
Який же ти красень, клятий!
І я не можу злетіти,
Хоча з дитинства крилата.
Застилає очі туман,
Зливаються речі і лиця.
Тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3
Наче просто чемна людина,
Наблизився, ледь посміхнувся,
Напівлагідно і ліниво
Поцілунком руки торкнувся –
Загадкових, прадавніх ликів
Подивились на мене очі…

Десять років тамованих криків,
Всі мої недоспані ночі
Вклала я в одне тихе слово
І промовила його – марно.
Відійшов – на душі ізнову
Стало порожньо і безхмарно.

2019



Примітки: Оригінал вірша Анни Ахматової

СМЯТЕНИЕ

1
Было душно от жгучего света,
А взгляды его – как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
Наклонился – он что-то скажет…
От лица отхлынула кровь.
Пусть камнем надгробным ляжет
На жизни моей любовь.

2
Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Мне очи застит туман,
Сливаются вещи и лица,
И только красный тюльпан,
Тюльпан у тебя в петлице.

3
Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся –
И загадочных, древних ликов
На меня поглядели очи…

Десять лет замираний и криков,
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его – напрасно.
Отошел ты, и стало снова
На душе и пусто и ясно.

1913

ШИЛОПОП

Я шилопоп! Имею честь!
А это - сами знаете
- Коль в вашей попе шило есть
Вы целый день гоняете.

Диваны, стулья и столы –
Мои аэродромы.
Конечно, есть еще полы,
Они мне так знакомы.

Магнитом тянет пол меня,
Но я не унываю,
Упал, поднялся и опять
По комнатам гоняю!

И пусть мой исцарапан нос,
На лбу большая шишка,
Мне абсолютно все равно!
На то я и мальчишка!

Автор: Митлина Мария


Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

Я шилопоп! Привіт усім!
А це – я певен, знаєте,
Якщо для шила - попа - дім,
Ви день увесь гасаєте.

Стільці, дивани і столи –
Мої аеродроми,
Звичайно, ще підлога є,
Що теж мені знайома.

Мене притягує вона,
Та зовсім не журюся,
Хоч падаю не раз щодня,
Я знову підіймуся!

На лобі ґуля від борні,
А ніс в подряпин рисках,
Усе це байдуже мені,
На те я і хлопчисько!

Таїсія Цибульська
2019

У селах Бога доста, крім покуть,
усюди – далебі, даремні кпини.
Він святить крівлі, горщики із глини,
і хатні двері ділить навпіл тут.
Його в селі – надміру. В чавунці
він щосуботи варить сочевицю,
танцює на пічному пломінці,
підмигує мені, як очевидцю.
Горожі зводить він. Благословить
дівицю за лісничого. В підначку
влаштовує, як завше, недоліт
об’їждчику, що цілиться у качку.
Оказія ж на вічі уповать
і осені дослухатися свисту,
єдина, вочевидьки, благодать
в селі, що випадає атеїсту.

“Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи”.
У відповідь – “Іду” – між гілок мокрих
пірна у гущу темені й сльоти,
як пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.

Розмовне Ісаак втрачає звук.
Ні тінь його, ні дух(стріла в падінні)
не ремствують з поталою у букв
в пустих устах (оплоті тої тіні).
І більш катма – іди, шукай–свищи.
Нівроку, маєш – краплі, крихи, малість.
Ісак – уже недопалок свічі,
що дотіль Ісааком називалась.
І звук насилу виголосить крик:
Ісак! Ісак! – і млу дійма відлунням:
Ісак! Ісак! – і гніт курить, іскрить,
і спалах повістить про сніп огню в нім.

І геть осібним робом – Авраам.
Горби, кущі, друзяк, вражин – огребом
в хори зібгати, цвинтар, віти, храм –
і щоб волав той гурт до нього ревом –
їм відгуку не буде. Ніби слух
у пелені червоній мізків зрікся,
тоді, як голосний згубився звук
і приголос з вимови поглумився.
Затятий в кривді, замість граду стріл,
він шле на них мовчанку горла, мозку.
Не свічка, а корчак дотла згорів.
Пук галузок. І нащо відра воску?

“Ходімо, Ісааче”. – “Вжеж, іду”.
“Додай ходи”. – І згук несе за вітром.
“Чого ти там застряв?” – “Зажди”. – “Я жду”.
(Свіча горить і нітить морок світлом).
“Ходімо, не барись”. – “ Іду. Заждіть”.
Зі сходу суне хмар німотне військо.
“Чого ти став?” – “Пісок січе. Сліпить”.
“Не відставай”. – “Ні-ні”. – “Ходи, не бійся”.

В пустелі Ісаак та Авраам
четверту днину з досвіту допізна
бредуть самі, згубивши лік горбам,
на спит – глевкій, в’язкій подобі тіста.
Та то – пісок. Цупкий-цупкий пісок.
У нім трава (торкни – кривавить палець),
чий корінь, – був чи ні, – давно відсох.
Повзком в піску конати їй зосталось.
Безбарвні в неї парості, бліді.
Казати зайве – відки взятись соку
у парості? У цім піску – воді?
На смак трава нагадує осоку.
Довкіл піски. Горби пісків. Поля.
Горби пісків. Ні ліку їм, ні міри.
Точніш – моря. Внизу, на дні – земля.
Так глибоко, що годі йняти віри...
Горби пісків. Барханів. Дюн. Могил.
Над ними неба випукле склепіння.
Крокує Авраам. Долає схил
за батьком Ісаак. На захід з півдня
вертає сонце, світить зі спини.
Кружля пісок. Набрався вітер сили.
Горби, горби – лише у множині.
“А хмиз пильнуєш, сину?” – “Онде, цілий”.
Нахлине хвиля з піною, й – назад.
Як балачки пусті – вщуха одразу.
Від берега поцупить ріні п’ядь,
уривком думки, ні – мов куцу фразу.
І де той брег? – дрібні хіба сліди
двох подорожніх, – мара, примха ока
в оздобі стрічки щирцю край води.
Ба, нетривка, оманна пінна кромка.
Лиш кручі хвиль і хлані глибини.
І – справа, зліва – світло, темно, мутно.
І двійко мандрівців – човни, човни,
імла кренить, здіймає дибки судно.
“А трут у тебе, батьку?” – “Онде, – трут”.
Зникає тінь, не видно проти світла.
Горбатячи обох, їм спини труть
крізь одягу тканину в’язки віття.

Крім віття, Авраам несе ще міх
з густим вином, а Ісаак – у кожній
криниці воду брав, черпав, де міг.
Пізнаєтé обох у млі дорожній?
Зі сходу хмари застять неба звід.
Висмикує з них вітер піки, шпички.
Зубчастий фронт, лапаті мітли віт
над Ісааком, – в праліси завбільшки...
Згасає просвіт, мов у нім зійшлись
потвори лісові, – спина у спину.
Тепер вони додолу – стрімко вниз –
помчать в піски, – крилаті тіні кинуть.
І ліс росте. Зубці уверх повзуть...
І мандрівців, як лоді в морі, зносить,
здіймає і глитає мли могуть...
І огнище освітить їх невдовзі...

...а ще я пам’ятаю: є гора,
там є стежа, над нею вишень арка
квітує, п’є тумани спозарань:
там озеро в її підніжжі, largo
хлюпоче хвиля, шарудить трава.
Стежа пуста, на ній години поспіль
на слід ні листя тінь не упова,
ні лист, що восени лягає окіл.
Туман крадеться. Зблискує мисок.
Мишва гризе білене стовбурище.
І віти, пильно вдивлені в пісок,
схиляються до нього ближче, нижче.
Яса така їм буцім на роду –
шукати кревну тінь у сонмах тіней.
Висять додолу, туляться – впритул,
як до посестер в тузі обопільній.
Дзумить оса, озерна гладь блищить,
осяє повня гіль тонких корогву,
дволиста тінь, як цифра 8, – вмить
в шалений раж лічби жбурля діброву...

Зненацька Авраам набрів корча...
Стелились його віти низько-низько.
Змикався обрій, ніби означав:
у часі добіга кінця мандрівка.
“Це недалеко”, – вчулося йому
за крок, та Авраам, незрячий наче б,
зробив ще кроків декілька у тьму.
І дійсно, – Ісаак цього не бачив.
Він бачив тільки небо, – там, вгорі,
де вниз корінням висіли огроми
дрімучих нетрів – поблиском зорі
мигав униз(крізь них) прозорий промінь.

Ще однієї. Здалека, повз них
грудки “землі”, чіпляючись в “корінні”,
повзли за обрій. Ліс химерний зник...
Нарешті небокрай над ним розвиднів.
Лише тепер (о, подив у хлоп’я ...)
і він узрів корча (...в очицях жвавих).
Він кинув хмиз, укляк як стій і м’яв
знічев’я жмут листків, стояв і м’яв їх.

Корч, власне, потурав роям видінь.
На тінь шатра скидався він, на ризу,
на вибух, дельти рік, снопи промінь,
на колесо, – лише із віссю знизу.
Не кажучи про плоть, – він плоті свій.
Кинь погляд – вбачиш руку в змійках судин.
Візьміть нарід – всього його розвій,
а він зі свистом мчить з усіх усюдин.
З рукою схожий він, на сотні рук.
(на всяку плоть, – безмовну ніби зовні,
а дався зростом, має виднокруг).
Усі їх весни свіч пухнастих повні.
“Ходи, не стій”. – (під шапки темний дах).
“Мерщій ходи”. – (сховати кожне око).
“Ходи”. – “Зажди”. – “Ходімо, чуєш?”. – “Так”.
“Ходімо хутко”. – “Зараз”. – “Вже не довго”.
Він схожий на гніздо, чиїх пташат
окрилене єство вітають віти.
Ще з кров’ю схожий він – у той же кшталт,
і кров,і пагін – конче мусять бігти.
А над усе – не плоті вторить він.
Усі стежки душі, – смутні, осяйні
наслідує і трепет гіль, і гін.
Біжать стежки... А ким і нащо звані?..
Біжать гуртом, біжать на власний лад.
І жодній жодну годі перетнути.
Бодай вночі зімкнутись норовлять.
В них зігнуті суглоби, лист зігнутий.
Змикаються і притьма пріч спішать.
Пірнають в порожнечу, в голу поніч,
а ті, що прагнуть геть, – тріщать, тріщать,
І падають – і онде – хмиз для огнищ...
І вже горішні вітер торса вниз.
І решта – рвучко – щойно ближче свисне,
сахається назад – зростись, сплестись,
немов яка пружина в жмут їх тисне.
Все прагне жити – тут і досхочу:
в подобі гіль, пустелі дивовижній,
не гілля вітровій тріпнув корчу,
а вид життя – по всій землі розбіжний.
Не просто образ гіль, – о, ні – увесь,
весь білий світ у їх подобі, ними
піднісся до обвітрених небес.
“Чув, Ісааче. – Чом стоїш? – Ходімо”.
Хто? Корч. Що? Корч. Більш коренів – катма.
Один керунок – чин питомих значень.
“К” з “Ч” – гілки (“Ч” – падає сама).
Над “О”, над “Р” – витає рій тлумачень.
У гілки “К” – у дві лозини хват,
а гілка “Ч” – одним чіпа суглобом.
Та ось урок: час вивчити слова
буквально, з їх основ, що стануть словом.
“Чув, Ісааче”. – “Вжеж, – іду, іду”.
(Хлопчина наздогінці розпалився,
пригубив глек, попити на ходу,
але спіткнувся – той упав, розбився).
Ніч. Обік Авраама Ісаак
ступає по бархану в довгім платті.
Сріблится сяйно місяця мідяк,
гаптує їх сліди в сипучім златі.
Горби, горби. Ушир, удалечінь
катма ознак вречевленого в тверджах.
Усе хитке, тремке, – як батька тінь.
Неясний гул росте в небесних свердлах.
Блищать зірки, синіє гуща мли.
Суцільна тінь; ущух наразі вітер.
“Далеко, батьку, йти?” – “Вважай, дійшли”, –
той одповів і спраглі губи витер.
З бархана на бархан і знов – униз,
частіш, пильніше зиркаючи обіч,
бредуть вони. Корчі простерлись ниць,
але німують: люди зовсім поруч.
Та Авраам збагнув оте умить:
вони дійшли, він ямки мітить капцем.
Трава у млі до нього шарудить.
Він сина квапить: конча є нужда в цім.
“Чув, Ісааче? Чом пристав? Я жду”.
Той так напружив зір, що дивні речі
привиділись йому. Аж ось – „Іду.
Я щойно чув: це кущ до мене шепче”.
“Ходімо”, – Авраам прискорив крок.
Налився місяць, виткались сузір’я
між решти оку видимих зірок.
Запала тиша... В ній – бринить повітря.
Пісок. Пітьма. Корчі простерлись ниць.
Взнаки далась утома. Край знеможу.
Йдуть згорблені. Не видно навіть лиць.
...І Авраам до ніг скидає ношу.

Вони сидять... Над огнищем – етер
ядучий дим ковта. Ненатлу пащу
бездонний простір іскрам розпростер.
Ламає Ісаак сухе гілляччя.
Навколішки, подавшись наперед,
ворушить хмизу вутлі головешки.
Та батько за рукав його бере:
“Дрівця на ранок, – втям собі, урешті.
Зірви трави”,– спроквола, Ісаак,
непослух ніг укоськуючи й зору,
бреде туди, де млою діл набряк,
відтіль, де дим цівками вивсь угору.
... Відламані гілки в задумі: смерть
здогнала їх, уже близька на часі
утрата не того, що плоть, а твердь;
не тямлячи усього жаху в гадці...
... Відтяті гілі сплять і бачать сон,
тривалий сон в пісках зігрітих, світлих.
Та сон от-от припиниться, – вогонь
охопить їх, поглине, спопелить їх.
І геть лише як попіл їх зітруть
піски пустелі весь і змелють в жорнах,
тоді вони достоту, справді вмруть,
загинуть, щезнуть, стануть прах і порох.
Без жодних обопільних скріп і пут,
далеку свого лісу зграю вовчу
розсіє уві млі її розпуть,
і дрож пройма гілчасту поторочу.
...Вернувся Ісаак, приніс траву.
На пальці Авраам накинув шматку:
“Подай сюди. Я сам її порву”.
Язик вогню лизнув долоню батьку.
Ледь висвітліло. Вивітрився страх.
По тому вітер углики роздмухав.
“А хмиз навіщо зрана?” – Ісаак
у батька запитав, окріплий духом.
“На те, що і вело обох сюди
(ти плівся, здоганяв назирці бігма,
тепер ми тут – у кроці до біди)
ягня закласти маємо завидна.
Не бачив олтаря, – між тих горбів,
де рвав траву?” – “Ба, ні. Одні піски лиш
чорніють так, що я оторопів.
Один пісок”. – “Гаразд. Вина не зіп’єш?”
І Авраам стиска в правиці міх,
і горлом цебенить вже вільга тепла;
до неба вічі звівши, син притих:
усе гучніше відти скрегіт свердла.
“Достатньо бо”, – схилився до вогню,
рот п’ястуком утер, обважнів якось.
Хилити почало з тепла до сну.
Він мляво роззирнувся: “Де тут агнець?”
Жар углів дав поживу очесам.
У відповідь почув він (вихрип, клекіт):
“В пустелі цій... Бог милостивий... Сам
ягня укаже... Бог... Еге ж… угледить...”
Горить вогонь. І віч отця янтар
вилискує вогнем, вогонь – як погляд.
Блищить зоря. Все ближче сонний цар
до Ісаака. Ось він, майже поряд.
“Там требище днедавнє... І віки
споруді цій… І зведена хто-зна ким...”
Пітьма гойдає здиблені піски,
нікому ніби кущ не стався знаком...

Хмиз вижеврів, зотлів. Лише чадить
натужно дим до зоряного неба.
Усюди покій. Все довкола спить.
Не спить лиш Авраам. Бо є потреба.
Спить Ісаак і бачить сон такий:
до нього корч у тиші хилить гілі.
Ба, ледве він простяг обі руки,
як ті сахнулись геть, затріпотіли...
Хто:Корч. Що:Корч. Більш коренів – катма.
Берім крупніш – буквальніш, докорінніш.
“К” з “Ч” – гілки („Ч” – падає сама).
“О” з “Р” – за жодну згадану не приймеш.
Ці віти всі, всі відрухи душі
змикаються вві сні, товпляться, б’ються.
У моторошній тиші, в метушні
скидаються німі і горі рвуться...
І ось до нього шпичку корч підніс.
Він далі бачить: там, де темно, млисто,
нанесений сюди докупи хмиз
до гіль живих приріс, укрився ли́стом.
Ось гілля в гін пустилось навсібíч.
Ось листя до лиця все ближче, ближче.
Земля блищить і корч над нею – в ніч
підносить перед ним своє величчя.
Що ж “О” та “Р”? – а КОРЧ рвонув до хмар.
Що ж “О” та “Р”? – в шалений ринув танець.
Нарешті він збагнув: ОлтаР, ОлтаР,
і “О”– лежить на “Р”, немов той агнець.
Так ось що КОРЧ: К, О, і Р, і Ч.
Гілки кренить горішнім звієм вітру
у всі боки, як раптом – шарпа сТОРЧ,
судомить, КОРЧить зламані допіру...
Бере належне ТРебищу і квит.
Тут сни гілок – суЧКам взірець і приклад.
Тут буква “Т” – од випростаних віт
над сонмом олТарів – що хресТ на вигляд.
І віття обійма його, зове...
І віти, бачить він, все довші, довші...
Земля блищить, над нею – він пливе...

... Тьмянішають зірки. Кончину ночі
край неба повістив, а морок – зблід,
і Авраам, зв’язавши сонне тіло,
несе хлоп’я у місце, відки слід
сюди петляв, – де віття ледве тліло.
Туди він хмиз давно переносив,
і верхи нього сина в смертне ложе
поклав за мовчазної згоди снив,
ба, – жодна ява з цим була не схожа.
Вернувся, жмуток вовни вуглям ткнув.
Той спалахнув, обдав долоню жаром
і смаленого смородом війнув;
і Авраам – ножа з коротким жалом
узяв до рук (отам, де кілька діб
лежав той ніж – у теплім хлібнім лоні,
після, як на скибки покраяв хліб).
Узявши ніж, поглянув на долоні:
в одній – кинджал, у другій – рідна плоть.
Сказав “Пора...”, – і остовпів, нетяга,
заледь прошепотів: “Рятуй, Господь”...
Із-за бархана хутко вийшов янгол.
“Не треба”, – наказав його руці.
І Авраам, заскочений належним,
спітнів ураз, од ліктя у правці;
ніж долі впав і блимнув тьмаво лезом.
“Доволі, Аврааме. Міцно втям –
усе позаду. Небові у радість
твою випробу справдити життям.
Кінчимо з цим. Потрібно повертатись.
Ходім туди, де сум серця щемить.
Нехай усяк вас бачить і радіє.
Ходім туди, де поблиск рік затьмить
твого ножа, та ран не заподіє.
Ходім туди, де зелені долин
удоста для отар, а в сновидіннях
ошатних шатер – день, число коли
дітей твоїх сягне числа піщинок...”
А ще я памятаю: є гора,
ручай збігає з кручі, в’ється гаєм.
Береться зранку парою кора
дерев, а вітерець їх обвіває.
Трава в підніжжі з русла шумно п’є.
Повіє вітер – гне гаї додолу.
В сирій землі торішній лист гниє,
а зелень угорі нуртує вволю.
Шумують весни літеплом дощів.
Гайнуть роки – гай визеленить гілі
вкорінених в землі дерев, кущів.
Хуткі хмарки майнуть на небосхилі.
В пітьмі нічній блищать зірок рої,
оздобою склепіння, часто, густо.
Сюрчать у зелен-луках ручаї,
туман досвітній каже, де їх русла...
“Ходім туди, де всі кущі мовчать.
Де віт сухих нема, де птахи звили
гніздо з трави, а віти для багать
беруть в куща нечасто, ще живими.
Імла сповила мозок твій – ще б пак!
Се – барви смерті. Тут вони не чинні.
Тут кожен кущ явля пустелі знак
стремління горі, всупереч рівнині.
Розгледь небесний кущ: на ньому квіт.
Глянь горі, Аврааме, – морок витлів.
Поглянь, як діл убрався в розмаїт.
Скажи мені – ходімо”. Знявся вітер...
“Ходімо, Аврааме, до твоїх
країв, де твій нарід і віра кревна,
де все, що є – є плоттю й духом їх,
бодай стократ усе мінить імена.
Їх більше стане, кріпше їхню в’язь
пов’яже слідом тіні денній сутінь.
Та всяке слово знати ясно дасть,
чия у нім зернина першосуті.
Спаде роса відлунь з імень, з кущак,
з трави полів, і ліс на тлі блакиті
майне, як Авраам, як Ісаак...
Ходімо. Ти діждав цієї миті.
Ти, Аврааме, іспит склав. Мовчи.
Ножа я взяв – хліби він справно крає.
Уже світанок висріблив кущі.
Ходімо, Ісааків сон збігає...
Доволі, Аврааме. Без вагань.
Ти іспит склав. Кінчімо. Годі. Крапка.
Не бійся. Відкривай обличчя. Встань.
Ходім уже, розбудиш Ісаака”.

Біліють шатра, окіл – тьма овець,
їх тьма і тьма – отар усюдисущих
тут товпиться – між тими, що з небес
одіб’ються із вівцями в калюжах.
Димлять багаття. Вариво бурлить.
Кісток ждуть пси. Птахи піють ранкові.
З червоних лиць тече гарячий піт.
Лунає відусіль гортанний говір.
На схилах вівці. Обіч – тіні туч.
Керуються по сонцю їхні гýрти.
Збігають ручаї з лискучих круч.
Під кручею сплять стомлені верблюди.
Довкіл багать рояться хмари мух.
Сокири цюкіт. Ґедзь дзумить щось вівці.
З гори в долину дивиться пастух.
Біліють шатра; легшить труд зіниці
білена повсть під цівками промінь.
Жіночі руки видні в світлі білім.
Воно сочиться з просвітів, щілин.
Усюди – цівки світла мішма з пилом.
Де дошка трісне, – протяг узнаки.
Всихає дерев’яка – здовж і втовшки.
А ледь зітнуться в розбраті сучки,
потали не зазнають гірше дошки.
Яких порід та дошка не була,
пусте усе, що падає у вічі.
Коли у ній безумствує смола,
геж, кепські її справи, геть невтішні.
Смола усохла геть, або ж уся
пішла назовні. Годі стало місця
для порожні, що в щілі заповза.
І годі знати – де вона чаїться.
А увіткнеш ножа (аби ж – углиб),
і втямиш, що над ним не маєш влади.
Збагне і він – в яку халепу влип,
затнеться, стане сіпатись, виляти.
А ледь посміє вістрям цей бідак
чіпати суччя, явлене надрізом,
як лезо миттю випише зиґзаґ
і дошка розчахнеться навпіл з тріском.
І тріщинам не менше гіль кортить
розбігтись, розплестись, явити норов:
щодня тріщить одна – “мерщій пустіть”,
і прах смоли заліг у чорних порах.
Їх зовні ніби сніг припорошив.
Одна чи дві чорніють в онімінні.
І “вхід” в цей “дім” – погуба для ножів,
серед пітьми волокон, в деревині
вичікують сучки, тамують гнів.
І ніж завжди (що цей, що – перший-ліпший)
холоп на побігеньках – двох панів –
долоні й дошки (себто – хто сильніший).
Умовчимо, однак, в чиїх очах
сі цівки світла згодом одіб’ються.
Отам, де сплять верблюди, Ісаак
бесідує із ватагом прибульців...
Чадять багаття, кружать сотні птиць.
Казиться ґедзь, кричить вівця з галяви.
Від лиць розчервонілих жар пахтить.
Діл вибілили шатер білі плями.
Отари розбрелись. Могильний дім
стирчить собі. Ручай траву колише.
Він стрепенувся: там, де в’ється дим,
(він не обчувся, – ні) його хтось кличе.
Він бачить: шатра вітру лопотять,
товпиться люд, зі сходу сунуть тучі.
Кружляють псячі зграї круг багать,
шумлять кущí, обставши білі кýщі.
Він бачить поле; одалік шатра
жінок у тіні смокв. Рука далека
махає гіллю, кличучи царя:
“Ходімо, Ісааче”. – “Так, Реввеко”.

“Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи”.
У відповідь – “Іду” – між гіль намоклих
пірна у гущу темені й сльоти,
мов пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.
“Ісаче, не відстань”. – “Ні-ні”. – “Ходім”.
Берези віть негайно розпрямилась.
“Ісаче, пам’ятаєш, де твій дім?”–
“Авжеж, найду”. – “Не відставай”. – “Не бійтесь”.
“Ходім”. – “Стривай”. – “Ходімо, чуєш?” – “Так”.
“Мерщій ходи” – (сховати кожне око).
“Ходи, не стій” – (під шапки темний дах).
“Ходімо хутко”. – “Зараз”. – “Вже не довго”.

Розмовне Ісаак втрачає звук.
Одначе не одну набуде якість,
якими звуки “букві” замість “букв”
заплатять втричі, раючи сховатись.
Сполучник “І” не сходить з наших уст.
Він числа чину-дії в мові множить.
Він уникає наслідків, як плюс,
яких доданків крики не тривожать.
Ще б пак – ніяких вух не пройняло
тим гуком і не пройме жодне вухо.
Що значить “С” – відомо букві “О”:
Олтар з хреСтом вузли в’язали туго.
А буква “А” між букв – стара, що світ.
Гортанний звук, з сусідами відвертий.
Геж, узнаки добірний родовід:
зойк немовляти, стогін передсмертний.
З’єднай їх – вдвоє, втроє – А–А–А,
то, нехтуючи реченнями, звуки,
на всі лади кидаючи слова,
зійдуть непогамовним криком муки:
“У полум’ї тріщать суглоби “К”,
прямцем на “А” іде страшна заграва”.
Та жодна не здійме ножа рука –
покласти мукам край – катма Абрама.
Із уст іще півімені стирчить,
як решту встигло полум’я пожерти.

І СоннА жертвА в полум’ї Кричить.
Упізнає, хто-небудь, ім’я жертви?

Періщить дощ, вода в яру дзюрчить,
мов хто плачем зайшовся, милосердий,
невидимий. – “Агов!” – усе мовчить...

“Ходім, Ісаче”. – “Чув, як я гукав?
Не відставай. – Поквапся якомога.
Де тебе носить? – Годі цих забав.
І квапся, – чуєш?” – “Чую”.– “Вже недовго”.

Дощ ллється прямовисно. Струм води
по стовбурах збігає, миє кіпоть.
Весною сонця листю, як завжди,
перепадає більше, аніж зіп’ють
листки улітку з повені промінь,
хоч літньої блідіші трави нині.
А там, де нависає листя тінь,
вони допіру – майже, як у липні.
Тамує спрагу парості земля,
видніша, де трава не так яскрава.
Безшумний потяг мчить і тне поля,
похилені до рейок – спершу справа,
по тому – зліва – зранку, день і ніч,
димами стеле нить стальної вісі –
і кажуть з вікон вирази облич,
що їй нема кінця, як цифрі 8.
Він утинає здовж її вінці
в яругах, нивах, сіл у огорожах.
Об рейки хвиль обрубані кінці
злітають до небесних піль порожніх.
Крізь цифру 8 – крила вітряка,
крізь лопаті стальні гвинтів небесних
він мчить вперед – керує ним рука,
і світла сніп січе пітьму по кресах.
Те саме світло б’є, нуртує в нім,
та він мов знавіснів, знесамовитів
в прожекторовій чаші, мов сп’янів:
у сніп джгутом поклав себе скрутити.
Мчить потяг в ніч, він повен снів-химер.
Однак не мара – пагори під ними...
Як хвилі, перед ним – униз, уверх
січе імлу проміння ламп рівнини.
Не угаває дощ, січе навскіс,
віконниці полоще, в шиби косить.
По ринвах цебенить і хвище вниз.
Кути підмоклих стін дахи підносять.
Одна свіча горить у тім вікні.
Холодний дощ тонку періщить раму.
І, мов із-під води, при самім дні
б’ють сполохи свічі в скляну мембрану.
Огонь тремтить, і морок все зробив,
щоб він померк, почез, лишився плоті.
Порожній двір о цій порі доби,
німує в цеглі стін вікно напроти.
Двір замкнений, двірник п’яний, як чіп.
Гойдає дощ замки воріт холодних.
Горить свіча у пошуках ключів.
Як води повеневі, гасить огник
залізо хвиль, – защіпок, клямок флот
гойда це море, в мірному мінорі
співають засув, гак, гайки і болт,
лише медуз-ключів – не чути в хорі.
Нехай там що – а пломінь тне пітьму
крізь пелену дощу, крізь цеглу й дошку
всю ніч зове у поміч всіх – тому,
що в нім тепер палає – воску, воску.
Паркан дощатий. Три замки в дверях.
Шпарин катма. Ніхто ключа не витяг.
Не видно дна імлі в її морях.
Відкрий вікно – утонеш в їх обіймах.
І ти не подолаєш цих воріт.
(Замок у люті стисни якомога)
Та хай там що – вона горить, горить.
І палить дещо більш життя самого...
Прийшла лисиця. Струми водяні
збігають склом, масні очиці гасять.
І видно їй – горить свіча на дні,
і довжелезні тіні стіну красять.
Стоїть лисиця. Зирка з-за плеча.
Посвистує, і чутно в тому свисті
подобу слів. І тут горить свіча.
Посвітачеві личать бджоли, листя.
Усюди бджоли, крильця, квіти, пил,
а центром усьому пейзажу з міді
корзина, і лежать у ній плоди,
у бісері чеканки ледь помітні,
як зерня груш. І сам язик свічний,
не певен, осінивсь, чи ні спасінням,
тремтить і жде кінця у млі нічній,
як літній лист в гаю пустім, осіннім...

© "Всесвіт" №9-10, 2011 рік
редакція 2019р.
---------------------------------------------------

Не полежите в столі? Ще б пак,
суперечите: "Був здраву,
скніти в домовині – несмак".
Одпускаю вас. Чом ні? Праву
на свободу не зволять – гріх. Инші
діждуть і мене – тут, мислю,
не вірші – гріхи. Іч, рідші
з вами забавки. Свою, кислу
забуваю дома навіть
міну до питань: "Як вірші?
Все промінь додаєте славі?"
Додаю, на те кажу. Ви ж і
покидаєте мене. Що ж! Дай Бог
і того вам, що мені пізно.
Щастя, мислю я. Най бо
сам я вас і сотворив. Різно
далі йтимемо: ви – з людом,
я – туди, де всі будем.

До побачення, вірші. В час добрий.
Не боюсь за вас; є засіб
вам податись і за мій обрій,
мої любі ви: пак, нащо б
гугіт серця вам. Що Леті
надобиться, те болить сперву.
А зі двох оправ – вщент стертій
вірю радше, чим сьому перлу.
Ви прості, ви і міцні. Гожіш
ви тілес моїх. Іч, з візій
моїх дум гірких – теж, може,
додалося вам сил, міці.
Бути вам, мої химерні,
більше любими, чим нині
вашому творцю. Всі двері
будуть настіж вам. Й мені не
ніяко в одінні нищім:
я зайду в одні, ви – в тищі.




-------------------------

Я зустрічаю тут зорю
В приємнім сутінку смеркання.
У тиші цій не говорю…
Давно вже сказано останнє…
Не треба вимучених слів
І фраз фальшивих та невдалих.
Не гнусь під натиском вітрів.
Старий і море… І що далі?
Сюди приходжу я один.
Беру пивця у ближнім барі.
І штучний змій, як серпантин,
Летить у небі… На гітарі
Хтось грає… Сів на парапет…
Бреду по лінії прибою.
Вечірній неба фіолет
Ліниво кличе до покою.
І завтра знову я прийду,
Притягнутий якоюсь силою.
І першу зіроньку знайду,
Що цяточкою невгасимою
Вже світить в гаснучому дні,
Який упав, мов сірий парус.
Стою, завмер в німій вині…
Дивлюсь на море і не каюсь.

Примітка: Оригінал вірша
И завтра снова я приду...
Яков Баст
Встречаю нежную зарю
В приятном сумраке заката.
Молчу в тиши. Не говорю…
Всё сказано давно. Когда-то…
Не надо вымученных слов
И фраз, несущих запах фальши.
Не гнусь под натиском ветров.
Старик и море…Что же дальше.
Сюда я прихожу один.
Беру пивка в ближайшем баре.
Воздушный змей, как серпантин,
Летает… Кто-то на гитаре
Играет, сев на парапет…
Брожу по линии прибоя.
А солнечный багровый свет
Зовёт к ленивому покою.
И завтра снова я приду,
Ведомый непонятной силой.
Привечу первую звезду.
На небе точкой негасимой
Горящей в предвечерней мгле,
Упавшей словно серый парус.
Стою, застыл в немой вине…
Смотрю на море и не каюсь.


2019

Побачила цю світлину невідомого автора і вирішила перекласти на українську мову, так як звернення автора заслуговують уваги.Дуже важливо, що є такі люди. які готові підтримати в тяжкі хвилини.
Якщо боляче – поплачь…
Сліз своїх не стидись.
Полоса невдач...
А потім знову життя!
Життя не навмисно нам дане,
Пітьма пройде...знову світло,
Волю просто в кулак,
Посильніше зажми... .
Ну, а якщо ніяк,
Мої рядки прочитай
Знай що ти не одна,
Просто мені напиши,
Розділи на двох,
Біль усталої душі.
Я пойму ...ти повірь,
Щоча я і далеко,
Привідкрий в серці двері,
Враз стане легше...
Переклала на українську мову 15.04.19 10.00

У дворі наїжачилось злісно алое заснуле.
Пелюстки олеандра пістряві, як маки в траві…
Я заплющую очі… І тихо лечу у минуле.
Пропливаю незримою тінню по сонній землі…

Непокірний мій спогад закине в садки над рікою.
Прохолода огорне у тій тополиновій тиші.
Змочить ноги мої світанковою диво-росою.
На утомленім серці на крапельку стане тепліше.

Я побачу, як промінь заграє на золоті Лаври,
Як вогнем відіб’ється на хвилях Славути-Дніпра.
Ароматом схвилюють червоні квітуючі мальви
І верба помахає услід мені, наче сестра.

Вабить чайка, сяйнувши крилом – вдалині пролітає…
І знайомий трамвай поспішає зі дзвоном у справі…
Незрадлива краса. Непорочна і горда. Святая…
А навколо розпліскує квіти вируючий травень.

Та проходить манА. Все хороше так швидко минає…
І оголене сонце в зеніті безжалісно палить…
І здається мені, що життя безкінечно-безкрає.
Невеселі думки, наче хмари. У мареві тануть…

Примітки: Оригінал вірша
Непослушная память
Яков Баст

Во дворе ощетинилось злобным драконом алоэ.
Лепестки олеандра пестрят, словно маки в траве…
Закрываю глаза… Улетаю беззвучно в былое.
Проплываю невидимой тенью по спящей земле…

Непослушная память забросит в сады над рекою.
Спеленает прохладой в тиши тополиных аллей.
Окропит и намочит мне ноги рассветной росою.
И на сердце усталом на капельку станет теплей.

Я увижу, как луч заструится по золоту Лавры.
Отразившись, огнём заиграет на волнах Днепра.
Ароматом окатят цветущие красные мальвы
И помашет мне ветками, будто руками, верба.

Белокрылая чайка поманит крылом, пролетая…
Нескончаемым звоном наполнит спешащий трамвай…
Красота. Непорочная…Гордая…Просто святая…
А вокруг расплескался цветами бушующий май.

Наважденье проходит. Хорошее – всё быстротечно…
Обнажённое солнце в зените безбожно палит…
И мне кажется: жизнь нескончаема и бесконечна.
Невесёлые мысли, как облако. Тают вдали…

2019

Із вуст в порожнечу зірвалося слово
Останнім відлунням кохання в крові…
Злетіло в туман над мостом Ватерлоо,
Упало під струмінь фонтану Треві.
А зорі пульсують в нічнім оксамиті,
Чарують, як очі небесних цариць.
Минає усе… Навіть весни на світі
Зникають на крилах небачених птиць.
А щастя було. Та пішло. Не спіймаєш…
Як голку не знайдеш у сіна стогу.
Табун вздовж обриву панічно стрибає.
Летить у провалля безтямний табун…
Та сонце червоне ще зійде на сході,
Осяє цю темряву вулиць і площ.
І холод гіркої утрати проходить –
Розмиє бурхливими струнами дощ.
Померлого вже не побачиш живого,
Кохання з тобою ми не зберегли…
Завмерла ріка під мостом Ватерлоо…
І краплі, мов сльози, в фонтані Треві…

2019

 
Примітки: Оригінал вірша
Мост Ватерлоо
Яков Баст

В пустоту с губ сорвалось последнее слово
Затихающим эхом ушедшей любви…
Улетело в туман над мостом Ватерлоо
И упало под струи фонтана Треви…
В тёмном бархате ночи пульсируют звёзды,
Как волшебные очи небесных цариц.
Всё проходит… Уносятся вечностью вёсны
На невидимых крыльях невиданных птиц…
Счастье было так близко. Ушло. Не догонишь…
Отыскать невозможно иголку в стогу.
Вдоль обрыва бегут беспризорные кони.
И пикирует в пропасть летящий табун….
Утром красное солнце взойдёт на востоке,
Осветив темень улиц и мрак площадей.
Холод горькой потери застынет на вздохе.
Растворится в бурлящем потоке дождей…
Нам уже не вернуть, не исправить былого
Мы с тобою любовь сохранить не смогли…
Замирает река под мостом Ватерлоо…
Грустно падают капли фонтана Треви…

І
"Імперія – країна тупаків".
Усякий рух зупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів – пісні, крики;
запнутий паланкін. Об’єкт палких
бажань уник небажаних взаємин.

В пустій кофейні позаду палат
бродяга-грек й неголений каліка
сидять за доміно. На скатертях
остиглі смужки вуличного світла,
і відголоски привітання мирно
колишуть штори. Грек, програвшись геть,
рахує драхми; переможець просить
проварене яйце і дрібку солі.

В просторій спальні сивий відкупник
оповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Це такий
прелюд її ж розкутішим утіхам.

ІІ
Палац

Окаменілі німфа і сатир
задивлені у глибину басейну,
чия гладінь у пелюстках троянд.
Намісник, босий, саморуч, навідлі
кривавить пику тюхтію-царю,
за трьох голубок, вчаділих у тісті
(що під роздачу пирога злетіли,
та плюхнули за мить, було, на стіл).
Зіпсуте свято, декому кар’єра.

Цар горілиць звивається на мокрій
долівці юзом під міцним коліном
Намісника. У пахощі троянд
пітніють стіни. Челядь стетеріло,
у позах статуй дивить перед себе.
Та гладь стіни зображень не трима.

В невірнім світлі повні на дахах,
скорцюблені вкіл димаря із кухні,
заброда-грек з котом в обіймах бачать,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, загорнений в ряднину,
і плентаються спуском до ріки.
Шурхоче рінь.
Бродяга на причілку
котову пельку пхає у рукав.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
загледівся у дзеркало – в осмуті
нагальній пак, незбувній, і забув
намиленою голову клієнта.
"Хлопчина, певно, більше не загляне".
Клієнт при сій оказії дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами; борців
в гімнасіях, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
Звившись зі стіни
і давши коло, величенька муха
сіда на білу вимилену щоку
поснулого, і, борсаючись в піні,
як бідні Ксенофонтові пельтасти
в снігах вірменських, ледве що повзе
між круч, через ущелини, провалля
угору, й, оминувши жерло – рот,
забратись норовить на кінчик носа.

Грек лупає жахливим чорним оком,
і муха, з ляку дзизнувши, злітає.

IV
Посушлива опіслясвятна ніч.
У підворітті стяг, що кінська морда,
губами мне повітря. Лабіринт
порожніх вулиць опромінив місяць:
жахна потвора, видно, міцно спить.

Чимдалі від двірця, то менше статуй,
калюж. Фасади полиша ліпнина.
Якщо виходять двері на балкон,
вони закриті. Вочевидь, і тут
нічний супокій мав на оці стіни.
У кроків поза них зловісний звук
наскільки і беззахисний; повітря
пропахчується рибою: тропа
кінчається.
Та місячна доріжка
струмує далі. Чорна тінь фелуки
її перетинає, ніби кішка,
і розчиняється у млі, як знак,
що далі, далебі, іти не варто.

V
В наліпленій на вуличних щитах
цидулці "Можновладцям", вже відомий,
відомий люду кифаред, в серцях
і гніві, осміліло закликає
прибрати Імператора зі всіх
(передусім – розмінних, мідних) грошей.
Юрба жестикулює. Жвава юнь,
люд у сідинах, зріле чоловіцтво
й обізнані у грамоті гетери
напрочуд одностайно згідні, що
"такого досі не було" – не вельми
у тім, одначе, певні, – а чого
"такого":
вчинку мужа чи холуйства.

Поезія, либонь, і поляга,
в переступі відсутньої границі.

І неймовірно синій горизонт.
Прибою мірний пошум. Розімлівши,
мов ящірка весною, на сухій
гарячій брилі, голий чоловік
гризе поцуплений мигдаль. Подалі
докупи скуті цепом два раби,
у намірі скупатись разом,
навзаєм помагають, сміючись,
знімати лахи.
Нестерпима спека;
і грек сповзає з каменя, білки
закочуючи, буцім срібні драхми
з зображенням новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудесна! Будівельник
не вошей бив усі сімнадцять літ
на Лемносі. Акустика – напрочуд.

Погідна й днина видалась. Юрбі,
що виповнила чашу стадіону
і дух затамувала, до смаку

добірна лайка, – нею два бійці
діймають один одного в арені,
щоб, розпалившись, витягти мечі.

Мета двобою зовсім не у вбивстві,
а справедливій і логічній смерті.
Драматургія переходить в спорт.

Акустика чудова. На трибунах
самі мужі. Світило золотить
кудлатих левів в урядовій ложі.
Весь стадіон – одне велике вухо.
"Ти погань!"–"Сам ти погань"–"Гидь і погань!".

Лице Намісника, епічно схоже
із вименем у гнійниках, сміється.

VII
Вежа

Опівдні свіжо.
Невидимий у черевині хмар,
залізний шпиль муніципальній вежі
слугує одночасно за оруддя
відлову громовиць, маяк та місце
для піднімання прапора держави.
Всередині – влаштована тюрма.

Колись обрахували, що сумісно –
за фараонів, у добу сатрапів,
у мусульман, в епоху християнства –
сиділо або страчено було
зо шість відсотків люду на теренах.
Затим бо літ не менше ста тому
дід нинішнього цезаря затіяв
реформу правосуддя. Скасував
богопротивний звичай кари смертю,
а особливим приписом закону
ті шість відсотків скоротив до двох,
за ґрати запроторених, звичайно,
довічно вже. Пусте, зумисне скоїв
ти злочин чи завідомо невинний;
закон, по суті, податтю і є.

Тоді бо і побудували Вежу.

Сліпучий блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
стромляючи лице в ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз,
сумлінному в одвідинах собаці.

VIII
Фонтан, який зображує дельфіна
в морській пучині, первісно сухий.
Цілком резонно: кам’яна рибина
у змозі обійтись і без води,
як та – без риби, тесаної з брили.

Який третейський суд – такий вердикт.
І вирокам їх притаманна сухість.

На білім тлі палацових колон
і мармурових сходин гурт засмаглих
вождів в плямистих м’ятих балахонах
чекає яви власного царя,
мов кинутий на скатерку букет –
джерельної води по вінця вази.

Цар появляється. Вожді встають
і потрясають списами. Обійми,
чоломкання, цілунки. Цáрю ледь
ніяково; рятує смага шкіри:
не так і видно набряки синюшні.

Бродяга-грек гукає хлопчака.
"Об чім вони торочать?"–"Хто, оті бо?"
"Еге". – "Йому і дякують". – "За що?"
Хлоп’я роняє з поглядом ясним:
"А за нові закони проти бідних".

ІХ

Звіринець

Решіткою, в якій томився лев
на публіці, в чавуннім варіанті
відтворюється плутаниця джунглів.

Мох. Краплі металічної роси.
Ліана, оповитий нею лотос.

Природа імітується зі тим
говінням і любов’ю, що відомі
хіба людині, котрій не одне,
де виблукатися: хащею, або
в пустелі.

X
Імператор

Атлет-леґіонер в лискучих латах,
пильнуючи за білими дверима,
із-під яких доноситься сюрчання,
рахує у вікні у двір жінок.
Йому, що очманів на цім посту
стовбичачи, вже видається, буцім
не різні кралі мимо унизу
снують постійно, а одна, та сама.

Велика сутозлота буква М,
що прикрашає двері, видається
лиш прописною – з огляду на ту,
огрядну й розпашілу у потузі,
що засідає за дверми над пливом
води і пильна порівно до всіх
дрібниць у масі власних відображень.

Принаймні, анічим швидка вода
не гірш плодючих скульпторів, що царство
її зображеннями і заполонили.

Прозоре, чисте дзюриво води.
Огрядний, перевернутий Верзувій
не поспішає з виверженням лави.

Достоту – все тепер повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми вузькуватім.

Гребці колотять веслами об берег,
і кам’яниста твердь дере борти.
Ні, не скажу, що безнадійно встряли!
Рух є, ми посуваємось потрохи.
Ми правда пливемо. І нас ніхто
не здоганяє. Прикро те, що мало
нагадує це попередню швидкість!
І як тут не зітхнути за часи,
коли все рухалось доволі гладко.
Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гнітиво чадить
уже у півпітьмі. Тоненький струмінь
сплива під стелю, білизнá чия
у мороці кромішнім перші миті
погодиться на всяку форму світла.
Нехай і кіпоть. За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить стіною
азійська злива. Але глузд – сухий.
Такий сухий, що ледве помине
бліде холодне полум’я обіймів,
займеться сам раніше за папір
пожовклий, або хворостину.

Та стеля цього спалаху не бачить.

Ні попелу, ні кіптю по собі
не лишивши, людина йде з оселі
в сиру пітьму і дибає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
наказує вертатись.
Під дощем,
вона покірно знов іде до кухні,
і, знявши пасок, висипає на
залізний стіл однині зайві драхми.
Тоді виходить.
Птаха не кричить.

ХІІ
Кордон поклавши перетнути, грек
добув місткого лантуха, а потім,
в кварталах біля ринку відловив
котів дванадцятеро(чорних). З цим,
уже кігтистим і нявкучим клунком
вночі дістався в прикордонний ліс.

Засяяв місяць, звісно, як завжди
у липні б мав. Сторожові собаки
в ущелині собі завалували
на всю; коти, й ті припинили
шкребтися у мішку і буцім стихли.

І грек промовив тихо:"В добрий час.
Афіно, не облиш мене. Іди
попереду", – а ще додав про себе:
"По цей бік од кордону покладу
шістьох котів. Ані єдиним більше".
Собака не полізе на сосну.
Солдат не переступить забобонів.

Задумка спрацювала. Повня, пси,
лантух з котами, забобони, сосни –
все діяло, як треба. Він забрався
на перевал. Але коли уже
одна нога була в чужій державі,
він виявив і те, що покидав:
пів-обернувшись, він побачив море.

Воно ледь-ледь виднілось, ген внизу.

Людина, на відміну од тварин,
покинути у змозі те, що любить,
(аби лише різнитись од тварини!)
Та викажуть, мов слина у собак,
походження її тваринне сльози:

"О Талассо..!"
Та у підступнім світі
маячити не слід на видноті,
на перевалі, у липневу повню
мішенню стаючи. Узявши ношу,
він обережно став спускатись вниз,
вглиб континенту; і ставав назустріч
ялинний гребінь замість горизонту.




----------------

Рідна далеч забулась моя,
Голуба спалахнула пожежа.
Не скандалю уперше вже я,
Заспівав про кохання уперше.

Був увесь – мов занедбаний сад,
І пиячив, гуляв цілі ночі.
Цих позбутися хочу я вад,
І літа марно тратить не хочу.

Я б тобою лише милувавсь,
Пив очей злото-кару згубу.
Щоб забулись обрАзи слова,
Й не пішла ти із іншим, люба!

Ніжні - стан, хода зазвичай.
Вередо, чи могла б ти збагнути,
Як уміє любити гультяй,
Як покірним уміє бути.

Про шинки я б забув навіки,
Не плодив би і віршів стоси.
Тільки б тонко торкатись руки
І волосся кольором в осінь.

Тінь ішла б за тобою моя
Чи у рідну чи в іншу далеч.
Заспівав про любов вперше я,
Одрікаюся вперше скандалить.

27-28 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

оригінал:

Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.

Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.

Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.

Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.

Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

1923

 
Коли в саду волочать леви сумовиті
Бідарку зі старих кохань
На вежі вуглики очей моїх жадань
Спостерігають, сумовиті
Бідарку зі старих кохань

В обвитий вервицею звабний силует
Грудей цариці – злотий встромлено стилет

Незрушною гримасою омфалу
Глядить Горгона на червоній плоті валу

У торсів, знесених на чорний постамент
Відбиті руки – Афродіти рудимент

Волочить, за густе волосся, ззаду
Криваву голову, жорстоко зжату
Іродіада

Руді герої, вогняні кущі з легенди
Злягли! – під кришивом чи сфінкса, чи горенди

Де перламутр ночей і мармур вечорінь?
Втекли – на чорний схід ранкових погребінь

О де Персей і той сліпучий василіск
І закривавлених мечів пекучий блиск?

Де юних лотосів цілунки і дарунки
Жінкам – де розкіш квітів і пісенні трунки?

Де ті обійми чисті, у безсмертнім сні
До ликів схилені, у сонячнім огні?

Де ті коханці в сяєві судомних жертв
У вечори п’янкі в саду, де править смерть?

О, там, де леви сумовиті
Везуть бідарку зі старих кохань
Удаль з очей моїх
Від урочистих спогадів гірких
Із саду втрачених жадань

Чи до пустель, чи до магічних сфер
Чи до боїв, чи до печер
Чи до руїн, чи в забуття миттєве
Куди він прагнув, хрип отих рудавих левів?
Куди ті леви волокли
Утому лап і сум очей
Чи до вигнання волокли
Чи до смертей?

Палає небокрай над містом величезним
Дахи, палаци і мости в огні
Наскрізний чад міський пластом кремезним
Затьмарює сузір’я мовчазні
Завмерлі в неба глибині
Заводи тчуть тканину стильну
Із мар – що стане безкінечністю й життям
Удень! в підвалах ніч сортує крам
І випікає хліб із кістяків могильних

Усесвіт, виснажений хвилями морів
Розпродається з банківських столів
І потяг, летячи зі свистом
За вікнами у маячню зливає місто

Чи до безумств, чи до магічних сфер
Чи до руїн, чи до химер
Чи до смертей, чи в забуття миттєве
Куди він прагнув, хрип отих старезних левів
Коли вони із саду мармурів урочих
Від лагідних дерев під балдахіном ночі
Поволокли крізь юрми, сумовиті
Туди – на площі, чадом оповиті
Із саду втрачених жадань
Жалку бідарку тих кохань?




 

Розбудіть! Я надихатись хочу весною іще,
Я побачити мрію конвалію білу ізнову.
Танцювати, кружляти під першим весняним дощем,
Відбиватись у люстрах калюж на алеї кленовій.

Покажіть мені вишню, немов наречену в саду…
Я сп’янію від захвату і аромату хмільного.
Весь пірну і душею порину у цю красоту,
У це радісне свято життя закохаюся знову…

Подаруйте любов… Хай стривожить, печаль прожене…
Хай світлішою стане до Храму святого дорога.
Бо з любові приходить на світ споконвіку земне…
Від народження так все людині завітано Богом.

Розбудіть же мене! Світанковою впитись росою.
У вікно моє стукніть бузком запашним і розквітлим…
Тихо двері відкрию. Надихатись хочу весною…
Повернутись ізнов у минулі ті березні-квітні.

Примітки: Оригінал вірша Якова Баста

Я хочу надышаться весной...
Яков Баст

Разбудите меня. Я хочу надышаться весной…
Мне так хочется утром увидеть, как ландыш белеет.
Танцевать и кружиться под первым весенним дождём,
В глади луж отражаясь на мокрой кленовой аллее…

Покажите мне вишню, невестой стоящей в саду…
Опьянею от запахов, от аромата хмельного.
Погружусь без остатка, душой окунусь в красоту,
В жизни радостный праздник влюбляясь всё "снова и снова"…

Подарите любовь.. Растревожит, прогонит печаль…
Пусть счастливее станет ведущая к Храму дорога.
Ведь в любви всё рождается. Это начало начал…
Так с мгновений рожденья завещано людям от Бога.

Разбудите меня. Напоите рассветной росой.
Постучите в окно мне душистою гроздью сирени….
Тихо дверь отворю. Я хочу надышаться весной…
И вернуться опять в те, прошедшие, марты-апрели…

2019

Від неї я вертаю у свій дім,
Мов утікач, що битись перестав,
Який гіркій свободі не зрадів,
Позбавлений і зброї, і щита.
І в’язнем добровільним я постав,
Аби відчути біль на самоті.
Коли кохана душу відверта,
Безсилий я лишитись, як хотів.
Хай будь-які думки про звабу втіх
Не живлять більше марних сподівань,
Лише зневага й сум усіх світів
Плекають прикрощі моїх страждань.
Караюсь, як її не бачу я.
Я з нею – то розрадонька моя.

Вітряний літній день.
Рівняються по стіні
дерево і його тінь.
І тінь цікавіш мені.
До ставу збіга стежа,
просить мов батогів.
Ба, і це не межа
забавкам дітлахів.

II
У ігриськах їхніх лють,
їх плачі у дворі
сягають ген у майбуть –
в міру її прозрінь.
Часу туди ходи
иншої не було,
як наосліп – з "лапти",
в яку нам колись везло.

III
Осклянілий бетон
шкребеться об голубий
звід, ніби мастодонт –
радий в правці благій
цілющості потерух;
непомірність громад
перехоплює дух,
ставлячи мозку мат.

IV
Улії новий рій
обживає, авжеж,
всотуючи живий
мед електомереж.
Діти витіснять нас
у передміські сади
споминів – напоказ
візіям пустоти.

V
Природа їм зерня ті
наук і дасть, що як вірш
зазубрила в нужді:
часу і таке інш.
Вони вберуть цифру "100"
завитками плюща:
най і не вічність, то
частку її хоча.

VI
Чуті брехні вкінець
зі дзуміннями мух
їм увірвуть терпець,
та розвинуть їх слух.
Зуб різнитиме мідь,
срібло. Пошум лісів
гуртуватись навчить
більшістю голосів.

VII
Після нас – не потоп,
де удоста весла,
а коловерті товп,
множина їх числа.
Най звитяга ікри
над рибою і не гріх,
та янголи – не комари,
і їх не стане на всіх.

VIII
Вітряний літній день.
В смороді нечистот
без пахучий цвіте.
Я, мов одуд, от-от
згукнусь і видам дупло –
канулий у пітьму
світ, де, чинячи зло,
ми відали ще – кому.

IX
Вітряний літній день.
Сад. Здаленілий рев
поліцейських сирен
не одваджує мрев.
Птахи дзьобають з урн
сміття намість пшона.
Голова, як Сатурн,
болем споясана.

X
Що викоханіш співець,
того рідше, либонь,
давнішній бубонець
вібрує в нім на любов.
Спітнілою від огню,
замашних топорищ,
п’ястю і сьогодню́
кучері не звихриш.

XI
Це – не яса ножу,
нісенітні тенет,
а тому рубежу,
що одвадить нас геть.
З темної сторони
Місяця на ущерб
жизних мір довжини
вигинається серп.

XII
І тисяча літ, і вік
годять своєму кінцю,
щоб ніхто не підміг
бомбі або свинцю.
Справа безлічі рук
гине не од меча,
а розстібнутих брюк,
зопалу, зазвичай.

XIII
В будучині чорніш
од велелюдь, а не
більм або маячні
несусвітних знамень.
Буцім про всяк, самі
діти, чи прозапас,
бачать не те, що ми;
безсумнівно, не нас.

XIV
Ми їх не вгомоним.
Дзиґа і шибеник,
вуличний херувим,
гризучи льодяник,
із рогатки в саду
цілить по гороб’ю,
не хвалиться – "попаду",
але знає – "уб’ю".

XV
Взір їх – і поготів
знак сирітства речей,
віднятих від груді.
Поквитатись з прищем
– справа честі зіниць,
чиїх кіл на копил,
видимий світ – і ниць,
і горівіч – сліпий.

XVI
Оку взнаки цей гандж
простору, себто знак
суєти домагань.
З ліжка стелю отак
споглядає слабий;
скорше, чим засина,
він же, сам, далебі,
забирається на.
.
XVII
В співанці без кінця
кланяється рідні
серенада вітця,
арія меншинí,
співані сумі тіл,
в просторіччі – товпі,
в партер, у сум’ятті,
під завісу й т.і.

XVIII
Вітряний літній день.
Дітлахи, метушня.
Дерево і його тінь,
я, що сидьма куня.
Хмар, що рун у вівці.
Рятівний від ядух
став. І сніп промінців,
– як липучка для мух.

XIX
Всмоктуючи свій сік,
зрошуючи свій кущ,
сіючи по стезі
свої жменьки піску,
діти дивляться в даль,
куди, як у жменю гріш,
дзеркала, мов Стендаль,
приязно не містиш.

XX
Мавши на оці нас
в манерах і голосах
(ліпше не завдалась
природа у чудесах),
губи надувши й зоб,
їх спотворить дитя
радше злостиво, щоб
не було вороття.

XXI
Так рухають уперед,
– за горизонт, за грань.
Так родових дерев
зраджує себе ткань.
Вдіявши так пороб
дробом нулю, в поріз
цебенітиме кров,
нетечі боячись.

XXII
В цім і є, вочевидь,
роль матерії у
часі, пак, мимохіть,
в нім – ніщот досхочу,
щоб обжити верто-
град спадкоємних мрій,
свій анфас, як жетон,
розмінюючи в котрійсь.

XXIII
Так в пустелі шатру
чується тамбурин.
Прожогом так ікру
цідять в ультрамарин.
Так марають листи
кома або слівце.
Так говорять: "лиш ти",
заглянувши у лице.




-------------------

Вірші і цитати Едуарда Асадова частина 2
Ти говориш, що щастя неможливо,
Перешкод безліч і все досить складно.
А я вважаю: якщо б ми любили,
Ті всі перешкоди навіть би і не спливли.
***
Слова ... Чи не поспішаємо ми з ними десь,
Як просто «ЛЮБЛЮ», наприклад сказати.
Всього секунда потрібна на це,
Але ціле життя, щоб його виправдати.
***
Командує армією генерал,
Але жінці цього мало,
Лукавий, що жінку створював,
Їй більшь хитрий шлях вказав,
Командувати генералом.
***
По першому подиху душі
Ні злих, ні пристрасних листів
Не пиши,
Щоб жаліти жорстоко
Не довелося,
Коли охолоне щастя
Або злість ...
***
Я захворів, але хворобу подолав.
І всі задоволені, треба зізнатися:
Вороги задоволені тим, що захворів,
Друзі ж тим, що почав одужувати.
Ну, що ж, я щасливий частиною своєї,
Любові на світлі радувати людей!
***
Кохання не суцільний феєрверк пристрастей. Любов-це вірні в житті руки,
Вони не бояться ні чорних днів,
Ні зваб і ні розлуки.
***
Любити - значить істину захищати,
Навіть повставши проти цілого світу. Любити - це в горі вміти прощати.
Все, крім підлості і зради.
***
Люди, будьте до ближніх своїх м'якше, ставтеся з ніжністю, добром ... і не ображайте, а інакше ... можна гірко каятися потім ...
***
Між розумним і дурним відмінності в чому?
Так в тому, між іншим, що рік за роком
Розумний живе лише своїм розумом,
А дурний вічно слідує моді.
***
Міні-жарт
Той, хто має успіх,
Завжди дратує всіх,
А багато друзів має
Той, хто писати не вміє.
Ось і візьмиться вирішувати,
Як жити на планеті цій ?
Чи то вірші писати,
Чи то мати друзів?
***
Можна знаходити і відкривати все, буквально все, що нас зближує. І навпаки: якщо не довіряти, можна, як болячки, колупати саме все те, що розділяє.
***
Чоловіки, схаменіться! Ну хто ж не знає,
Що ЖІНКА з ніжною своєю душею,
Сто тисяч гріхів нам простить часом,
Простить, може, навіть нічний розбій!
Але ось неуважність не прощає ...
Повернемося ж до лицарства в добрий час
І до ласки, яку ми забули,
Щоб любі наші часом від нас
Не почали бігати до нечистої сили!
***
Почуття тим і гарні,
що горять красиво, гордо, сміливо.
нехай любов почнеться. але не з тіла,
а з душі, ви чуєте, - з душі!
***
Спробуй в людській свідомості
Визначити логічну крапку:
Сміємося ми, як правило, в компанії,
А ось страждаємо частіше поодинці.
***
Просто в житті мені завжди тепло від того, що є КВІТИ і ДІТИ. Просто робити ДОБРЕ на світлі у стократ ПРИЄМНІШЕ, ніж ЗЛО !!!
***
Нехай почуття ті оспівані і прославлені,
І все-таки додамо ще раз,
Що якщо любов і дружба не розбавлені,
А добровільно воєдино сплавлені,
Те цей сплав міцніше, ніж алмаз.
***
Риба псується з голови.
Істина ця мудра і проста.
Але занадто жартувати не поспішай. На жаль,
Хоч риба і псується з голови,
Однак чистять її з хвоста.
***
Скажіть, є у вас сьогодні ніжність?
- Так, з додаванням найтепліших слів
***
Слово може зігріти, окрилити і врятувати, Ощасливити і льоди протаранити. Слово може нам тисячі бід принести, Образити і безжалісно поранити. А тому скажемо собі суворо: «Щоб не було в житті непотрібних бід Треба думати, хлопці, над кожним словом, Бо слів невагомих на світі немає!
***
Випадковостей не існує: люди постають перед нами або як приклад правильного життя, або як попередження.
***
Сміюся над прикметою,
Не вірю в пророцтво,
Але знаю, що вдень і в непроглядній темряві,
Самий пазуристий звір на земле-
самотність!
***
Старіє зовнішність: яскраві риси,
Стирає час владно і жорстоко,
Тоді як у духовної краси
Немає ні зморшок, ні віку, ні сроку.
***
Старий, моливший золоту рибку, здійснив, мабуть, головну помилку: Йому б жадібній бабці не служити і не просити корито і дворянство, боярський будинок і казкове царство ... А нову стару попросити!
***
Щастя і горе
Якщо полюблять один одного двоє
І щастя в обох серцях народжується,
Ті світлі почуття завжди складаються
І щастя стає більше вдвічі!
А якщо біда на дорозі зустрінеться,
Те легше вдвох здолати журбу.
Адже горе в любові по-іншому міряється,
Воно на двох неодмінно ділиться,
А значить, і менше наполовину
***
У серця і горя НІЧИЯ не стається ... Людина так легко ранима ... І якщо з горем вона не розправиться, ... то ГОРЕ розправиться з нею
***.
Хоч мати-природа не сидить склавши руки, але ідеали скупо дотримується і краса душі з красивим тілом досить рідко в людях збігаються.
***
Сміливець
Перший обов'язок людини - подолати страх. Поки у людини трясуться жилки, його дії залишаться рабськими. Томас Карлейль.
Сідаючи під вечір вдома на ганок,
Любив в душі загрожувати він всяким мафіям
І сміливо правду говорив в обличчя
Газетним і журнальним фотографіям.
***
Що щастя дано тобі не навіки,
Не треба нарікати, людино.
Коли б нам щастя навік давалося,
Воно б буднями називалося.
***
Що ж таке щастя ... Одні кажуть це пристрасті ... Карти, вино, захоплення, всі гострі відчуття. Інші вірять що, щастя-в окладі великому і владі, в очах секретарок пленнених, і трепеті підлеглих. Треті вважають, що щастя це велике співчуття ... турбота, тепло, увага, і спільні хвилювання. На думку четвертих, це з милою сидіти до світанку, одного разу в любові зізнатися, і більше не розлучатися. Ще є така думка, що щастя це горіння ... Пошук, мрія, робота, і бентежних крил злет! А щастя по моєму просто, буває різного зросту, від купини і до Казбеку, в залежності від людини!
***
Я дрібної злості в житті не відчував,
На світ дивився світло, а тому
Я нічому на світі не заздрив:
Ні силі, ні багатству, ні розуму ...
Вибрала з різноманітних джерел і переклала на українську мову 15.03.19 9.48

Стихи и цытаты Эдуарда Асадова часть 2
Ты говоришь, что счастье невозможно,
Препятствий тьма и все ужасно сложно.
А я считаю: если б мы любили,
То все преграды даже б и не всплыли.
***
Слова… Не спешим ли мы с ними где-то,
Как просто «ЛЮБЛЮ», например сказать.
Всего секунда нужна на это,
Но целая жизнь, чтоб его оправдать.
***
Командует армией генерал,
Но женщине этого мало,
Лукавый что женщину создавал,
Ей более хитрый путь указал,
КОМАНДОВАТЬ ГЕНЕРАЛОМ.
***
По первому движению души
Ни злых, ни страстных писем
Не пиши,
Чтобы жалеть жестоко
Не пришлось,
Когда остынут счастье
Или злость…
***
Я захворал, но хворь преодолел.
И все довольны, надобно признаться:
Враги довольны тем, что заболел,
Друзья же тем, что начал поправляться.
Ну, что ж, я счастлив долею своей,
Люблю на свете радовать людей!
***
Кто честность и премудрость обретает,
Тот, право же, вовек не пропадёт.
Ведь честность выполняет обещанье,
А мудрость… никогда их не даёт!
***
Любовь- не сплошной фейерверк страстей. Любовь-это верные в жизни руки,
Она не страшится ни чёрных дней,
Ни обольщений и ни разлуки.
***
Любить- значит истину защищать,
Даже восстав против всей вселенной. Любить — это в горе уметь прощать.
Всё, кроме подлости и измены.
***
Люди, будьте к ближним своим мягче, относитесь с нежностью, добром… и не обижайте, а иначе… можно горько каяться потом…
***
Меж умным и глупым различье в чём?
Да в том, между прочим, что год за годом
Умный живёт лишь своим умом,
А глупый вечно следует модам.
***
Мини-шутка
Тот, кто имеет успех,
Всегда раздражает всех,
А много друзей имеет
Тот, кто писать не умеет.
Вот и возьмись решать,
Как жить на планете сей?
То ли стихи писать,
То ли иметь друзей?
***
Можно находить и открывать все, буквально все, что нас сближает. И напротив: коль не доверять, можно, как болячки, ковырять именно все то, что разделяет.
***
Мужчины, встревожьтесь! Ну кто ж не знает,
Что ЖЕНЩИНА с нежной своей душой,
Сто тысяч грехов нам простит порой,
Простит, может, даже ночной разбой!
Но вот НЕВНИМАНИЯ не прощает…
Вернемся же к РЫЦАРСТВУ в добрый час
И к ЛАСКЕ, которую мы забыли,
Чтоб милые наши порой от нас
Не начали бегать к нечистой силе!
***
Чувства тем и хороши,
что горят красиво, гордо, смело.
пусть любовь начнется. но не с тела,
а с души, вы слышите, — с души!
***
Попробуй в человеческом сознании
Определить логическую точку:
Смеемся мы, как правило, в компании,
А вот страдаем чаще в одиночку.
***
Просто в жизни мне всегда тепло оттого, что есть ЦВЕТЫ и ДЕТИ. Просто делать ДОБРОЕ на свете во сто крат ПРИЯТНЕЕ, чем ЗЛО!!!
***

Пусть чувства те воспеты и прославлены,
И всё-таки добавим ещё раз,
Что коль любовь и дружба не разбавлены,
А добровольно воедино сплавлены,
То этот сплав прочнее, чем алмаз.
***
Рыба портится с головы.
Истина эта мудра и проста.
Но слишком шутить не спеши. Увы,
Хоть рыба и портится с головы,
Однако чистят ее с хвоста.
***
Скажите, есть у вас сегодня нежность?
— Да, с добавленьем самых теплых слов
***
Слово может согреть, окрылить и спасти, Осчастливить и льды протаранить. Слово может нам тысячи бед принести, Оскорбить и безжалостно ранить. А поэтому скажем себе сурово: «Чтобы не было в жизни ненужных бед Надо думать, ребята, над каждым словом, Ибо слов невесомых на свете нет!
***
Случайностей не существует: люди даны нам или как пример правильной жизни, либо как предупреждение.
***
Смеюсь над приметой,
Не верю в пророчество,
Но знаю, что днём и в кромешной мгле,
Самый когтистый зверь на земле-
ОДИНОЧЕСТВО!
***
Стареет внешность: яркие черты,
Стирает время властно и жестоко,
Тогда как у духовной красоты
Нет ни морщин, ни возраста, ни срока.
***
Старик, моливший золотую рыбку, свершил, пожалуй, главную ошибку: Ему бы жадной бабке не служить и не просить корыто и дворянство, боярский дом и сказочное царство… А новую старуху попросить!
***
Счастье и горе
Если полюбят друг друга двое
И счастье в обоих сердцах рождается,
То светлые чувства всегда слагаются
И счастье становится больше вдвое!
А если беда на дороге встретится,
То легче вдвоём одолеть кручину.
Ведь горе в любви по-иному мерится,
Оно на двоих непременно делится,
А значит, и меньше наполовину
***
У сердца и горя НИЧЬЯ не случается… Человек так легко раним… И если с горем ОН не расправится,…то ГОРЕ расправится с ним.
***
Хоть мать -природа не сидит без дела, но идеалы скупо соблюдает и красота души с красивым телом довольно редко в людях совпадают.

Храбрец
Первая обязанность человека - преодолеть страх. Пока у человека трясутся поджилки, его действия останутся рабскими. Томас Карлейль.
Садясь под вечер дома на крыльцо,
Любил в душе грозить он всяким мафиям
И смело правду говорил в лицо
Газетным и журнальным фотографиям.
***
Что счастье дано тебе не навек,
Не надо сетовать, человек.
Когда бы нам счастье навек давалось,
Оно бы буднями называлось.
***
Что же такое счастье… Одни говорят это страсти… Карты, вино, увлечения, все острые ощущения. Другие верят что, счастье-в окладе большом и власти, в глазах секретарш пленненых, и трепете подчиненных. Третьи считают, что счастье это большое участье… забота, тепло, внимание, и общность переживания. По мнению четвертых, это с милой сидеть до рассвета, однажды в любви признаться, и больше не расставаться. Ещё есть такое мнение, что счастье это горение… Поиск, мечта, работа, и дерские крылья взлёта! А счастье по мойму просто, бывает разного роста, от кочки и до Казбека, в зависемости от человека!
***
Я мелкой злости в жизни не испытывал,
На мир смотрел светло, а потому
Я ничему на свете не завидовал:
Ни силе, ни богатству, ни уму…

Вірші і цитати Едуарда Асадова частина 1
Хто вміє в будні бути щасливим, той, і справді, щаслива людина !!!

А ви упокорювали сувору гординю,
Намагаючись подолати свої шляхи?
А ви любили так, що навіть ім'я
Вам боляче було вголос вимовити?

Аргументи любові
Від слів про любов дзвенить голова.
Вони і красиві, і дуже тендітні.
Однак любов - не тільки слова,
Любов - це, перш за все, вчинки.
І тут нікому не потрібні лазівки.
Доводь почуття і - весь секрет.
А ось якщо справ за словами немає,
Любові вашій вартість три копійки!
***
Чи буває жінка в житті хоч раз неправа?
Безумству питання нам слід лише подивуватися.
Який запитав таке не просто бовдур-голова,
Але гірше набагато: практично самогубець!
***
У світі стільки всілякого зла,
Значить, треба пам'ятати постійно:
Ніколи не пізно і не рано
Здійснювати добрі справи.
І щоб серцю не було морозно,
Скільки б ти бід не накоїв -
Ніколи не рано і не пізно
Покаятися чесно і серйозно
В зло, що ти колись вчинив.
***

***
Буває дефіцит фінансів,
Заліза дефіцит - в крові,
Буває мало в житті шансів,
Але гірше - дефіцит любові.
***
Закохані, в вічних прагненнях своїх,
Мріють любов розділити на двох.
Але так виходить тільки частково.
Причин всіх я точно, звичайно, не знаю,
Але частіше виходять нерівні частини -
Побільше одна і поменше інша.
І дивно, що більшу частину бере
Той, хто мінімум віддає.
***
Східна мудрість говорить одвіку
Про те, що без принципів простіше жити.
І все людство легше любити,
Ніж поруч конкретну людину.
***
Все в світі зараз загадково,
Все ніби летить кудись,
Заметільно, красиво, казково ...
А казкам я вірю свято.
Казка ... мрія-полуночница ...
Але де її взяти? Звідки?
А серцю так дива хочеться,
Нехай маленького, але дива!
***
Ви сутність жінки спробуйте зрозумійте:
Перед обличчям чоловіків, в суцільному збентеженні
Вона завжди потребує захисту,
Але потай мислить лише про напад ...
***
Кажуть: «Немає диму без вогню».
Дурниця! в твоїх лукавих фразах
Стільки було диму для мене ...
А от справжнього вогню,
Здається, і не було жодного разу ...
***
Так, в світі є різні СЕРЦЯ ... Але щасливий той, я цього не приховую - кому дісталося саме таке: в будь-який час, добре і зле, надійно навіки і до КІНЦЯ!
***
Добрих людей не просто знайти,
Їх у світі, мабуть, один до десяти,
По-справжньому добрих, звичайно.
Ось чому, зустрівши на шляху
І світле щось встигнувши знайти,
Ми їх вже пам'ятаємо вічно.
***
Є приказка: «З милим до душі
Рай буде всюди, навіть в курені ».
Але скільки цей жебрак «рай» триватиме,
Ні слова в ній, на жаль, не йдеться.
***

«Є правило, що йде від століття,
І ти запам'ятай, право ж його:
Чим нижче інтелект у людини,
І, ніж бідніша культура людини,
Тим меркантильніші помисли його »
***
Знаю, боляче тобі, друже:
Хвороба, скосивши, забрала подругу.
І в очах твоїх ніби хуртовина
Гірко кружляє над попелищем.
Тільки мені важче було.
Я страшніші знав справи.
Мені улюблена зрадила,
Це гірше, ніж померла.
***
І нехай хоч стократно спрошенний,
Стократно скажу вперто я:
Що жінки немає кинутої,
Є просто ще не знайдена.
***
Як важливо в житті, пам'ятаючи про бажання, можливостей своїх не забувати ...
***
Як легко образити людину!
Взяв і кинув фразу зліше перцю ...
А потім часом не вистачить століття
Щоб повернути ображене серце ...
**
Як пізнати людину? -
Сперечаються люди століття за століттям.Та який же тут секрет?
У важливій справі, чи в дрібниці ,
Рік знайомий або тиждень -
Тримає слово він чи ні?
Ось відповідь!
***
Як би в житті часом не довелося сердитися-
Але розривом в любові ніколи не погрожуйте,
Знайте твердо: дразнити долю не годиться
Раптом розрив той і справді у Вас трапиться
І Ви самі загроз своїх не пробачите!
***
Яка любов нас часом очікує?
Свічка або сонця гаряче світло?
Не переймайтеся! Адже тут лише одна відповідь:
Великої чи малої любові не буває,
Любов або є, або просто немає!
***
Які б навколо ні кипіли пристрасті, запам'ятай: щоб дурниці не здійснити, щасливий не той, хто побачив щастя, а той, хто зумів його оцінити!
***
Коли життя за горло візьме,
У вчинках люди розходяться:
Сильний в нещастям бореться,
Слабкий в нещасті п'є.
***
Коли на обличчі твоєму холод і нудьга,
Коли ти живеш в роздратуванні і суперечці,
Ти навіть не знаєш, яка ти мука,
І навіть не знаєш, яке ти горе.
***
Коли ж ти добріший , ніж синь в піднебессі,
А в серці і світло, і любов, і порозумінння,
Ти навіть не знаєш, яка ти пісня,
І навіть не знаєш, яке ти щастя!
***

Юність прагне того і сього,
Юності потрібен весь світ навік,
А зрілості потрібен найбільше
Один-єдиний чоловік
***
Поганий чи, хороший народжується птах,
Йому все одно судилося літати ...
З людиною ж так не станеться ...
Людиною ще треба стати ...
***
У будь-яких справах, при максимумі складнощів,
Підхід до проблеми все-таки один:
Бажання - це безліч можливостей,
А не бажання - це безліч причин ...
***
Радій кожному дню завжди.
Будь-якому, тільки-но світлом заграє!
Бо не знаєш адже ніколи,
Який з них буде останнім в житті ...
***
Будь добрим, не гнівайся, володій терпін’ям.
Запам'ятай: від світлих посмішок твоїх
Залежить не тільки твій настрій,
Але тисячу разів настрій інших.
***
Вороги завжди активніше друзів.
Чи не тому нам здається одвічно,
Що підлих і заздрісних людей
Набагато більше на планеті цій,
Ніж порядних , чесних і сердечних.
***
І нехай будь-які труднощі зустрічаються,
І б'ють часом бурани знову і знову,
Буквально всі проблеми вирішуються,
Коли в серцях є головне: ЛЮБОВ!
***
Ні, друзі не там, де за столом
Один за одного тости проголошують.
Дружба там, де закриють плечем,
Де останнім діляться рублем
І в будь-яких негараздах виручають.
***
Хто чесність і мудрість знаходить,
Той повік не пропаде.
Адже чесність виконує обіцянки,
А мудрість ... ніколи їх не дає!
***
Він обіцяв вам життя в раю:
Хутра, килими, квартиру, дачу!
А я любов вам віддаю,
Любов і життя своє в придачу.
І хоч приваблививе сяйво каменів
Для серця жіночого, але все ж
Судіть самі: хто бідний?
Вирішуйте самі: що дорожче?
***
Які б навколо ні кипіли пристрасті,
запам'ятай: щоб дурниці не скоїти,
щасливий не той, хто побачив щастя,
а той, хто зумів його оцінити!
***
Не шкодуйте грошей на здоров'я!
У житті це головна умова.
Чому? Та просто тому,
Що без справжнього здоров'я
Гроші нам вже і ні до чого!
***
Як багато тих, з ким можна лягти в ліжко
Як мало тих, з ким хочеться прокинутися ...
***
Чим розумний від дурного відрізняється?
Різницю їх за версту видно:
Розумний вчитися все життя старається,
Дурний же вічно всіх повчати.
Переклала на українську мову 15.03.19 9.45


Стихи и цытаты Эдуарда Асадова часть 1
Кто умеет в буднях быть счастливым, тот, и впрямь, счастливый человек!!!

А вы смиряли строгую гордыню,
Пытаясь одолеть свои пути?
А вы любили так, что даже имя
Вам больно было вслух произнести?

Аргументы любви
От слов о любви звенит голова.
Они и красивы, и очень хрупки.
Однако любовь — не только слова,
Любовь — это, прежде всего, поступки.
И тут никому не нужны лазейки.
Доказывай чувства и — весь секрет.
А вот если дел за словами нет,
Любви вашей стоимость три копейки!
***
Бывает ли женщина в жизни хоть раз неправа?
Безумству вопроса нам следует лишь подивиться.
Спросивший такое не просто болван-голова,
Но хуже гораздо: практически самоубийца!
***
В мире столько всяческого зла,
Значит, надо помнить постоянно:
Никогда не поздно и не рано
Совершать хорошие дела.
И чтоб сердцу не было морозно,
Сколько бы ты бед ни натворил —
Никогда не рано и не поздно
Повиниться честно и серьезно
В зле, что ты когда-то совершил.
***
Бывает дефицит финансов,
Железа дефицит — в крови,
Бывает мало в жизни шансов,
Но хуже — дефицит любви.
***
Влюбленные, в вечных стремленьях своих,
Мечтают любовь разделить на двоих.
Но так получается только отчасти.
Причин всех я точно, конечно, не знаю,
Но чаще выходят неравные части —
Побольше одна и поменьше другая.
И странно, что большую часть берет
Тот, кто минимум отдает.
***
Восточная мудрость гласит от века
О том, что без принципов проще жить.
И все человечество легче любить,
Чем рядом конкретного человека.
***
Все в мире сейчас загадочно,
Все будто летит куда-то,
Метельно, красиво, сказочно…
А сказкам я верю свято.
Сказка… мечта-полуночница…
Но где ее взять? Откуда?
А сердцу так чуда хочется,
Пусть маленького, но чуда!
***
Вы сущность женщины попробуйте поймите:
Перед лицом мужчин, в сплошном смущении
Она всегда нуждается в защите,
Но втайне мыслит лишь о нападении…
***
Говорят: «Нет дыма без огня».
Ерунда! в твоих лукавых фразах
Столько было дыма для меня…
А вот настоящего огня,
Кажется, и не было ни разу…
***
Да, в мире есть различные СЕРДЦА… Но счастлив тот, я этого не скрою--кому досталось именно ТАКОЕ: в любое время, доброе и злое, НАДЁЖНОЕ НАВЕК и до КОНЦА!
***
Добрых людей не просто найти,
Их в мире, пожалуй, один к десяти,
По-настоящему добрых, конечно.
Вот почему, повстречав на пути
И светлое что-то успев обрести,
Мы их уже помним вечно.
***
Есть поговорка: «С милым по душе
Рай будет всюду, даже в шалаше».
Но сколько этот нищий «рай» продлится,
Ни слова в ней, увы, не говорится.
***

«Есть правило, идущее от века,
И ты запомни, право же его:
Чем ниже интеллект у человека,
И, чем бедней культура человека,
Тем меркантильней помыслы его»
***
Знаю, больно тебе, дружище:
Хворь, скосив, унесла подругу.
И в глазах твоих будто вьюга
Горько кружит над пепелищем.
Только мне тяжелее было.
Я страшнее знавал дела.
Мне любимая изменила,
Это хуже, чем умерла.
***
И пусть хоть стократно спрошенный,
Стократно скажу упрямо я:
Что женщины нету брошенной,
Есть просто ещё не найденная.
****
Как важно в жизни, помня о желаньях, возможностей своих не забывать…
***
Как легко обидеть человека!
Взял и бросил фразу злее перца…
А потом порой не хватит века
Чтоб вернуть обиженное сердце…
**
Как узнаешь человека? -
Спорят люди век за веком.
Да какой же тут секрет?
В важном деле, в пустяке ли,
Год знаком или неделю —
Держит слово он иль нет?
Вот ответ!
***
Как бы в жизни порой не пришлось сердиться-
Но разрывом в любви никогда не грозите,
Знайте твёрдо: дразнить судьбу не годится
Вдруг разрыв тот и вправду у Вас случится
И Вы сами угроз своих не простите!
***
Какая любовь нас порой ожидает?
Свеча или солнца горячий свет?
Не мучьтесь! Ведь здесь лишь один ответ:
Большой или малой любви не бывает,
Любовь либо есть, либо просто нет!
***
Какие б вокруг ни кипели страсти, запомни: чтоб глупости не свершить, счастлив не тот, кто увидел счастье, а тот, кто сумел его оценить!
***
Когда жизнь за горло возьмет,
В поступках люди расходятся:
Сильный в несчастье борется,
Слабый в несчастье пьет.
***
Когда на лице твоем холод и скука,
Когда ты живешь в раздраженье и споре,
Ты даже не знаешь, какая ты мука,
И даже не знаешь, какое ты горе.
***
Когда ж ты добрее, чем синь в поднебесье,
А в сердце и свет, и любовь, и участье,
Ты даже не знаешь, какая ты песня,
И даже не знаешь, какое ты счастье!

***
Юность жаждет того и сего,
Юности нужен весь мир навек,
А зрелости нужен больше всего
Один-единственный человек
***
Плохой ли, хорошей рождается птица,
Ей всё равно суждено летать…
С человеком же так не случиться…
Человеком еще надо стать…
***
В любых дела, при максимуме сложностей,
Подход к проблеме все-таки один:
Желание - это множество возможностей,
А не желание — это множество причин…
***
Радуйся каждому дню всегда.
Любому, едва только светом блеснет!
Ибо не знаешь ведь никогда,
Какой из них будет последним в жизни…
***
Будь добрым, не злись, обладай терпеньем.
Запомни: от светлых улыбок твоих
Зависит не только твое настроенье,
Но тысячу раз настроенье других.
***
Враги всегда активнее друзей.
Не потому ль нам кажется извечно,
Что подлых и завистливых людей
Намного больше на планете сей,
Чем прямодушных, честных и сердечных.
***
И пусть любые трудности встречаются,
И бьют порой бураны вновь и вновь,
Буквально все проблемы разрешаются,
Когда в сердцах есть главное: ЛЮБОВЬ!
***
Нет,друзья не там, где за столом
Друг за друга тосты возглашают.
Дружба там, где заслонят плечом,
Где последним делятся рублем
И в любых невзгодах выручают.
***
Кто честность и премудрость обретает,
Тот,право же, вовек не пропадёт.
Ведь честность выполняет обещанье,
А мудрость… никогда их не даёт!
***
Он обещал вам жизнь в раю:
Меха, ковры, квартиру, дачу!
А я любовь вам отдаю,
Любовь и жизнь свою в придачу.
И хоть заманчив жар камней
Для сердца женского, но всё же
Судите сами: кто бедней?
Решайте сами: что дороже?
***
Какие б вокруг ни кипели страсти,
запомни: чтоб глупости не свершить,
счастлив не тот, кто увидел счастье,
а тот, кто сумел его оценить!
***
Не жалейте денег на здоровье!
В жизни это главное условье.
Почему? Да просто потому,
Что без настоящего здоровья
Деньги нам уже и не к чему!
***
Как много тех, с кем можно лечь в постель
Как мало тех, с кем хочется проснуться...
***
Чем умный от глупого отличается?
Различие их за версту видать:
Умный учиться всю жизнь старается,
Глупый же вечно всех поучать.

 
Ця самота є дощовою.
Від моря, над відтінки вечорові,
понад рівнини дальні й ген за овид,
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста.

Дощить кругом у нечіткі години,
де всі провулки досвіту чекають,
коли тіла, що ніц їм не судилось,
в гіркій розпуці осягають зайвість;
як ті містяни, попри їх ненависть,
в одній постелі разом спати мусять:

річками ллється самота суспіль...





 

Віддай свою душу гарячу,
Не жив я – блукав між чужих…
О, сон мій! Незвідане бачу
В жагучих обіймах твоїх!

У млості твоїй до нестями
Нечувана туга весни,
Що променем гріє ласкавим
Тягуча, мов пісня зурни.

В бузково-серпанкові ночі
Приніс я на світло та звук
Утомлені губи і очі
Та пуги надломлених рук.

В пожежі гірського смеркання,
В розливі розгорнутих крил,
З тобою, Тамаро, в коханні,
Горішній я, зовсім без сил…

І сниться – в далекім аулі,
На вічному схилі гори,
Тужливо до неба пурхнули
Вже зайві тут складки чадри…

Там стелиться в танці і плаче,
Під стогін зурни молода…
Хай скаче жених – не доскаче!
Рука у чеченця тверда!

12.02.2019
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

ДЕМОН

Прижмись ко мне крепче и ближе,
Не жил я – блуждал средь чужих…
О, сон мой! Я новое вижу
В бреду поцелуев твоих!

В томленьи твоём исступлённом
Тоска небывалой весны
Горит мне лучом отдалённым
И тянется песней зурны.

На дымно-лиловые горы
Принёс я на луч и на звук
Усталые губы и взоры
И плети изломанных рук.

И в горном закатном пожаре,
В разливах синеющих крыл,
С тобою, с мечтой о Тамаре,
Я, горний, навеки без сил…

И снится – в далёком ауле,
У склона бессмертной горы,
Тоскливо к нам в небо плеснули
Ненужные складки чадры…

Там стелется в пляске и плачет,
Пыль вьётся и стонет зурна…
Пусть скачет жених – не доскачет!
Чеченская пуля верна.

19.04.1910

Країну народження маєш одну,
І нить оту не урвати довік.
Моя країна пішла на війну,
І я зупинити її не зміг.

Комусь влади дурман,
Чи темниця комусь,
А мені цього болю не перемогти.
Моя країна стратила глузд,
А я не зміг їй допомогти.

Аби щось змінити, бракує сил,
Коли усе тут догори дном.
Не треба німбів і ангельських крил,
Треба просто не бути лайном.

І я відчуваю усім єством
Час настає вибирати.
Якщо ти гідний не бути лайном
Легше і жити й вмирати.
Легше і жити й вмирати.
Жити, і не вмирати.

Хіба митців роботи знамениті
Не найтвердіший мармур нам доніс,
Аби не зруйнували їх століття
І не згубилися вони крізь дні?
Навіщо ж я в душевній глибині
Її суворість ганив, не хвалив?
Лише такі досягнення в ціні,
Що важко й не одразу нам дались.
Нема фортець, що не впадуть колись,
Їх дрібка рушить, як іде пора.
До мене, вперте серденько, схились,
Аби тоді зміцнішати стократ.
Чим більше в боротьбі зазнаю лиха,
Тим більша від кохання буде втіха.

Я куплю тобі дім на ставу в Підмосков`ї,
І тебе приведу в наш омріяний дім.
І посадим бузок біля нього з любов`ю, ДВІЧІ.
Заведем голубів ми з тобою у нім.

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ.
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

Ну а поки у нас двору й саду немає,
Щоби я міг тебе вже до них привести!
Сам не хочу – разом - ми з тобою вгадаєм ДВІЧІ
Наші п`ять номерів – із шести!

Приспів:

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

Мало шансів у нас, та мужик, що чаклує
Кулі крутить в лото, повідомив мені -
Усі п`ять номерів, якщо він не блефує, ДВІЧІ
На які нам з тобою випаде дім.

ПРИСПІВ:

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.