Із Андрія Бєлого

Потяг плачеться. В далеч похилу
телеграф простягає дроти.
Пролітає земля спорожніла.
Пролітаю: у землю лягти.

Вся місцевість – така невесела...
І у просторах цих – десь-не-десь
пролітають за селами села,
пролітає за весями весь;

кладови́ща, шинки, і дитина,
що заснула побіля грудей;
там – обідрані зграї хатинок,
там – злиденні ватаги людей.

О Росіє, суворая мати,
це тобі я складаю пісні!
Непутяще життя відридати
дай у тиші безвісній мені.

Потяг плачеться. Далі умиті.
Телеграфні прямують дроти
у розлоги твої льодовиті –
на осіннім борвії густи.

(2019)

Мене звуть О’Келлі. Я чув у казармах побудки сурму
Від Бірра до Барелі, від Лідза до Лахора,
Етави, Лакнау й Джамму.*
Пройшов крізь шрапнелі в Пешавар і Джайпур
І ще п’ять десятків з кінцем їх на «пур».*
На своєму шляху, безоднею «чорної смерті» шокований,
Я знав лише смуток, хворобу і біль від поранень.
Я старий і знервований,
І зі служби вже вигнаний,
А все що я вислужив – це шилінг у день.*

(хор)
Шилінг у день! Шилінг у день!
Яка ж гарна платня в нього щодень,
Як же ж пощастило йому получати той шилінг у день!

О, це зводить мене з розуму, як згадую ті дні,
Як мчали битися з газі,* з шаблями на ремні,
Обидва ескадрони так мчали відчайдушно вкрай,
І було байдуже тоді, загинемо чи ні.
Але ж не впали у відчай,
Дружина в наймах зазвичай,
А я тепер посильний, щоб міг з боргами розплатитися.
Хоч дощ іде, хоч все почне навкруги мерзнути,
І біля «Гранд Метрополя»* нам випаде зустрітися,
Чи не дасте мені листа по Лондону доставити?

(хор)
Дайте йому листа!
Кращого не знайшли в нього хисту.
Старший Сержант відставний – несе листа по місту!
Лише подумайте, добу яку пережив він жахливу.
Лише подумайте, що побачив наживо.
Лише подумайте, яка в нього пенсія і
Хай Боже береже Королеву!

Із Андрія Бєлого

Плещуть скупченням косматим
по сирих полях
кострубаті темні хати,
обсідають шлях.

Пригнобила їх неволя,
ніби – люті дні
з-за бугра, з пустого поля
мечуть головні.

Дні за днями, ро́ки згодом,
знов за роком рік.
Недорід за недородом;
та народ – ізвик.

Нищать їх здавен хвороби,
пошесть, мор та сказ...
А вгорі – зірки-оздоби,
проблищить алмаз,

та зоря багровим краєм
над горбом стоїть.
Поле зле – страхітним граєм
пирсне, і мовчить.

(2019)юююююююююююю

Із Андрія Бєлого

Доволі: облиш всі чекання!
Народе мій бідний, зникай!
Роки нищівного страждання –
у просторі кануть нехай!

Століття злиденні і грізні,
роздолля сире та пусте...
Гукаю, о мати-вітчизно,
в твоє безбережжя, – оте,

де в мене вдивляються з ночі
над сіттю горбів та гробків
жорстокі бурштинові очі
твоїх божевільних шинків,

де згуб та нещасть величезних
точилась завжди товчія:
згубися у просторі, щезни,
Росіє, Росіє моя!

(2019)

Для горя одного я ложе
Кожного року щодня,
Де жодна душа не поможе
І душа не почує жодна.
Де кінця цьому все не видно,
Окрім того, щоб знов горювати.
Ах, Маріє моя Магдалино,
Де більший біль можуть знати?

Маритись солодким безчестям
Кожного дня щогодини
І не бути із чесним обличчям
У діяннях чи в розмовини.
Брехати з ранку й затемна
І знати, що це час марнувати.
Ах, Маріє моя Магдалина,
Де більший біль може бувати?

Назирати непохитні мої страховини,
Без зважання тепер ані кроку,
Кожного дня щогодини,
Кожен день кожного року.
То жар пекла, то страшна холодина,
То маю тремтіти, то знов лютувати.
Ах, Марія моя Магдалина,
Де тепер більший біль має бувати?

Одну могилу дали мені в борг,
Одну сторожу до Судного Дня.
Та з райських небес поглянув Бог
І геть відкотив каменя.
Одну днину за все життя,
Одну годину одного дня.
Янгол його узрів моїх сліз лиття
І геть відкотив каменя!

Місто золота, на чиїх воротах так сяє
Так далеко від зрозумілих Життєвих щаблів,
Що серце моє, ними зваблене, має
Спитати, чи буває казка правдивою,
Бо кажуть: Тут спокій і душа стане щасливою,
Чи все ж це омана дияволів?

У ту далечінь мого коня проведіть
Крізь наших найсумніших життєвих щаблів,
Де, кажуть, те золоте місто стоїть,
Місто людського вічного спокою,
З палацами на підмурках з міцною будовою,
З муром міцним від земних усіляких дияволів.

За наш міський мур на милю від’їхавши,
На лише одну на шляху життєвих щаблів,
Я поблукав, і навіть упав вже вертавши,
Бо благодать я відчув на тому рівнини відрізці
Оселитися назавжди в тому самому місці,
Що жодному непідвладне з дияволів.

А що доброго за оборонними мурами?
Який зиск шукати назовні життєвих щаблів?
Навіщо далеко блукати до сутінок днями,
Бачивши, що ніхто більше з нас не пішов
І на фарлонг від кренеляжу не відійшов,*
Але виявив, що країна твоя повна дияволів.

Що відривають кінцівки, щоб на шматки розірвати,
Що зграями бродять заради злочинних щаблів,
Коли тільки-но денне світло починає згасати,
Бентежачи серце в цьому глузд віднайти,
Того, хто спокій шукає і не може знайти,
Хто блукає назовні серед дияволів.

Як ви відчули благодать оселитися там?
Як вдалося бути без ран від життєвих щаблів?
Чи існує те місто, яке підкорилось би нам,
Збудоване з золота, як нам казали,
Якби ми тільки наважилися і поблукали
На самоті, серед темних дияволів?

Ні, це місце насправді було невеликим –
Невеличке місце на шляху життєвих щаблів –
Але, щоб служити потребам було досить великим
І побудовано так міцно, що буде стояти,
Допоки життя нашого міста буде тривати,
Нашого міста, яке під облогою усіляких дияволів.

Його приємніші стіни далеко видніються,
Аніж місто мрії моєї найвищих щаблів,
Дві слабкі білі рученьки за мене тримаються,
Чистесенький ротик з червоним в нім мостиком,
Очі, що вразили серце до смерті, як дротиком
І витягли з рук розпусних дияволів.

Світла більше у двох темно-сірих очах,
Аніж в страшних метеорах з вищих неба щаблів,
І душу мою зберегли від потали в гріхах,
Що золотим тим містом і є, мною знайденим,
І сильний тепер, через те що став я пов’язаним,
Сильніший за всіх невгамовних дияволів.

І якщо хтось інший може перемогти
Золоте місто під час життєвих щаблів,
І в ньому захоче життя повести,
Він повинен самотню свою однину
Відвести у пустелю, давно перетворену
У поселення усіляких дияволів –
В оселю гріховодства і хтивості –
І обладунки одівши, битися або впасти
За фарлонг від муру нашого міста -
Бо так і було – я переступив тих щаблів.

(Історія, що трапилася з комедіографом
Василем Капністом за царювання Павла I)

Із Юлія Кіма

Капніст пієсу я́кось раз
черкнув, на сміх Мольєру,
втомивсь і спить... А в цей же час
цар-батечко – не спить!
Він до театру ніччю вдерсь:
«Показуйте прем’єру!»
Який вкусив монарха ґедзь –
історія мовчить.

Акторів зве антрепренер,
проклявши твір Капніста.
Порожні ложі і партер,
на ярусах – пітьма.
Рвучи́ сердито обшлаги,
умощується в крісло
кирпатий цар, а навкруги –
фельд’єгерів юрма́...

Ось відіграли перший акт.
Величність супить бро́ви.
Актори, попри переляк,
ідуть на сцену знов...
Монарх, піднявши грізний перст,
фельд’єгерю щось мовив;
фельд’єгер браво гаркнув: «Єсть!» –
і швидко десь пішов.

В обіймах сну Василь Капніст
метався на перині, –
мав сон його дошкульний зміст,
депресією тхнув:
що ліз він буцім на Парнас –
і майже при вершині
Моль’єр йому по спині – хрясь!
І в Лету геть зіпхнув...

А це його за спину тряс
фельд’єгер із наказом:
«Писаку взяти – і нараз
заслати на Урал!
І щоб надалі він не смів,
удавшись віршомазом,
писати в’їдливих вірші́в,
як підлий ліберал!»

Й не встиг сказати щось Василь
(для друзів – просто Вася),
як потягнули без зусиль
у сани – і на тракт.
І повезли його трусцем,
й він сам зі стра́ху трясся;
а перед критиком-царем
вже третій грали акт.

Досаду цар відчув таку,
що стриматись несила!..
Фельд’єгер: «Єсть!» – і у Торжку
зупинений Капніст.
Новий доставлено наказ:
«Нікчемного зоїла
заку́ти в ланцюги нараз, –
а щоб хулу не ніс!»

«Та я ж не ніс! – скричав піїт,
трагічно звівши брови. –
Порок я витягнув на світ
в традиціях мистецтв!
Але ж його я викривав,
чому мене в закови?
А в п’ятій дії – покарав,
за що ж мене в Ілецьк?..»

Коваль, похмільний з іменин,
ковав його ледачо;
і враз – фельд’єгер ще один
до них летить учвал!
Капніст, повірте, не хотів,
але зомлів неначе
під гнітом сильних почуттів
російський Ювенал...

Очуняв трохи згодом він,
продер свої очиці;
мабуть, задовгий перегін,
бо зморений конвой...
«Там що́ за місто? Оренбург?» –
питає у візниці.
«Та ні, це місто Петербург», –
відповідає той.

«Як Петербург?» – шепнув Капніст,
ковтаючи оскому.
«Та тут іщѐ прислали вість,
не чули ви, мабу́ть:
наказано вертати вас,
не барячи́сь, додому,
а вам – дедалі на Парнас
второвувати путь!»

Так, вгамувався царський гнів
уже в четвертім акті,
де змій пороку помарнів,
знайшовсь йому угав!
«Прийнятна фабула оця!» –
цар мовив, і в антракті
вернути автора-митця
фельд’єгеря послав...

Все ближче, ближче Петербург.
Вже п’ятий акт на сцені.
Цар крикнув: «Геній драматург!
Фельд’єгерю, бігом!..»
І от – Капніста встріли вже
гвардійці здоровенні
й везуть, як був, у негліже,
в Зимовий на прийом.

Василь Васильович Капніст
стоїть у Білій залі;
несуть піднос йому під ніс:
глек пива та тарань...
«У, шалапуте! – цар сказав,
вдостоївши медалі. –
Навіщо ти мені завдав
таких переживань!..»

    Ось які були пригоди
    за відсутності свободи!

(2025)

Із Юлія Кіма

Гнат Петрович обідав опівдні,
і не знав, у полоні їдла́,
що буквально в кварталі сусіднім
Ганна Ванна постійно жила.

Гнат Петрович любив хризантеми,
до дантиста ходив на прийом;
Ганна Ванна писала поеми
спеціальним гусиним пером.

Гнат Петрович придбав собі кішку;
Ганну Ванну – спинила ціна.
Гнат Петрович плішивий був трішки;
Ганна Ванна – як мак чарівна.

І погодьтесь: це геть негуманно,
що в обіймах такого буття
Гнат Петрович та Ганна Іванна
поодинці жили все життя!

(2025)

Із Юлія Кіма

Чув я ще з молодших класів
від тату́ся мудрість цю:
«Гроші – все, і ціль, і засіб,
пам’ятай це, сисунцю!»

Не забуду я довіку,
за науку – гран мерсі!
Й та́та взяв я під опіку,
й кошти геть його усі...

    Ой ви, гроші, гроші, гроші, рублики,
    за́вжди успіх маєте у публіки!
    Крони, йєни, злоті, песо, драхмочки,
    ви миліші будь-якої дамочки!

        Хтось голову ламає,
        пойнятий бозна-чим;
        мені ж – нужди немає,
        бо знаю, що почім!

Я дружину взяв за посаг,
я живився із казни,
як у піфосі філософ,
сам собі латав штани.

Я від сліз чужих не слабнув,
не жалів удів-сиріт,
і дочку зростив привабну,
як удалий депозит.

    Ой ви, гроші, гроші, гроші, талери,
    інші всі принади ви затьмарили!
    Ліри, марки, франки, фунти-стерлінги –
    у пригоді стануть навіть шеляги!

        «Бути чи не бути?» –
        я відповім таки:
        Гамле́ти без валюти –
        це просто босяки!

Під золою – тліють вуглі,
і скажу я не хвалко,
що не раз в уяві дудлив
з удовичками «кліко»!

Тільки вигідніша – цнота,
тож відомо лиш мені,
скільки дам я заохотив
ніччю темною – вві сні!

    Ой ви, гроші, гроші, гроші, долари,
    ви б мене і в горі підбадьорили!
    Ой ви, грошенята, гроші-грошики,
    з вами – не потрібні сенсу пошуки!

        Дурні́ питають люди,
        у чому ідеал...
        Та поки він ще буде –
        копичте капітал!

(2025)

Із Юлія Кіма

Яке «громадське судження»?
Ти, брате, без пуття!
Зі чтива впав у збудження,
не знаючи життя.

        Не це людей турбує –
        а гріш собі на хліб.
        Не вір балакам всує,
        дивись на речі вглиб!

Облиш ідеологію,
це всѐ пусті слова́!
Хто обзавівся змогою –
у того і права́.

        Тоді, як вийдеш в люди, –
        і мізки людям пруж...
        До речі, можна буде
        і з цього мати куш!

(2025)

Із Юлія Кіма

Сьогодні – бринять почуття!
І душу підьйом розбира!
Спитайте у нас: «Як життя?» –
й ми скажемо прямо: «Ура!»

    З твердістю заліза,
    дружньо, як стіна,
    ринемо услі́д за,
    наплювавши на!

Вчуваю я, друже, повір,
твій лікоть, а та́кож плече!
Ми всі – як ніко́ли надмір,
а скоро ми – й більше іще!

    Нехтуєм завади,
    як одна сім’я,
    боремось заради,
    стоячи́ в ім’я!

(2025)

Із Юлія Кіма

Промчали нечувані грози,
тепер перемога кругом!
Зітрі́мо непрохані сльо́зи
простріленим вщент рукавом.

        Та́ не на часі
        ридання і виття,
        правильний засіб
        провадимо в життя!

        На всі питання
        є відповідь одна,
        і бездоганна
        цілком вона!

Суворі роки́ ці уходять
за щастя народне в борні,
за ними наступні приходять,
вони будуть та́кож складні.

        Та́ не на часі
        ридання і виття,
        правильний засіб
        провадимо в життя!

        На всі питання
        є відповідь одна,
        і бездоганна
        цілком вона!

(2025)

Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.

Краю рідний мій,
Моя Вітчизно мила,
Радощі і біль
З тобою розділю.
Зовсім не тому,
Щоб ти мене любила,
А лише тому,
Що я тебе люблю.

Тихо – не почути,
А голосно – не вміла.
Може, і тому
Я пісню берегла,
Може, і тому
Так довго не посміла
Заспівать тобі
Я стиха, як могла.

Люди в свято прибирають
Я ж тепер далеко від юрби
Обливаю миром, обмиваю
Ноги я пречистії твої
Я шукаю не знайду сандалі
Через сльози я не бачу ніц
І на очі пеленою впали
Мої коси і настала ніч
Ноги я твої в подол поклала
Їх сльозами облила, Ісус
Бусами своїми обмотала
Косами закрила, як в бурнус
Я майбутнє бачу тепер ясно
Будьто ти для мене все спини
Я майбутнє передбачу вчасно
Віщим яснобаченням сивілл
Завтра упаде завіса в храмі
Станем в коло десь там в стороні
І земля хитнеться під ногами
Все це через прощення мені?
Перестрояться ряди конвою
І почнеться вершників розʼїзд
Будьто в бурю смерч над головою
Буде в небо рватися цей Хрест
І впаду на землю де розпяття
І замру і прикушу уста
Ти розкрив обійми покаяння
Дотягнувшись до кінців хреста
І кому на світі стільки всього
Стільки сили, й не вимовних мук
Чи ж є в світі стільки всього
Щоб прийняти світло з його рук
Та лиш тричі сонце зІйде
Зіштовхнувши темінь в пустоту
А до мене світло прийде
Я до воскресіння доросту

О мій не сміливий герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....
Бо наша роль, моя лиш роль
І я програла в ній жорстоко
А наша біль, моя лиш біль
Мені дісталась ненароком
Вся наша роль моя лиш роль.
На жаль моя і тільки
Вся наша біль, моя лиш біль
А скільки болю, скільки!

Сумую за країною безпеки
і миру, як здавалося колись,
коли було до неба так далеко
і всесвіту безмежного парсеки
перед очима вабили увись.
А потім дещо сталося зі мною:
переживаю інші відчуття,
що ті зірки, долини за горою,
краї далекі з мовою чужою
це і моя історія життя.
І місяць, і ясне проміння сонця,
і дощ, і сніг, і хмари навісні,
усе це оживає у мені
і виглядає крізь моє віконце
у ці короткі, унікальні дні.
Мені не треба іншої кебети,
коли у серці резонує гонг
лише моєї рідної планети,
коли я замовкаю з пієтетом,
благоговію:
            це – Всевишній Бог,
який створив усе, почуте нами,
побачене хоч на коротку мить...
я думаю, що і тоді так само
для кожної людини майорить
любов, коли, –
            Різдво не за горами!

01.2025

Ich glaube, was bist du neben mich,
wir kennen da, mit wem bin ich geblieben,
und wir erschrecken keine Höhe nicht,
wenn schwimmt die Erde auf siebte Himmel.

Dass bin ich manchmal lustige für Euch,
dass hat dir keine richtig Wort gefunden,
und ich erröte und betrunk wie Räuch,
wenn meine Ärmel deine Ärm berühren.

Dass unsere die Namen immerbar
wird Nimand über beide nie erhören
und was im Himmel auf ein Altar
wird über uns Halleluja nie tönen.

Ich danke deinem Seele dafür,
für weißt sie nicht, wann hattet mein gewesen,
für meiner Frieden heute und futur
am Abend unter unser helles Sternen.

Noch über meine Traur unter Mond,
und über deine Sonne in das Blau,
und über Zeit, wann haben wir gewohnt,
wann darf ich schreiben, – meine liebe Frau.

Weil leide ich nicht leider von dich oft
und du einleidest leider nicht darau.

12.2024

Та поки що для мене це не край.
Зректись себе самого, ще зарано.
То ж я в подруги запросив оману.
Вона привітна. Наливає. П'яний
Я чую, каже:
- ну ж бо, не зважай!

Шукай розв'язку. Фільтри - на думки.
Лише в уяві може бути місце,
Де б ти відчув - стоїш надійно й міцно!
І щастя хлюпає в руці твоїй по вінця.
А ти, то ніби ти, та не такий...

Бо чи собою бути міг завжди?
Та все ж спромігся, хоч невільник ліні,
Її угледіти у сірих тінях спліну,
Весняно-вітряну, легку, й безмежно вільну!
І погукав :
- красунечко, зажди!

Ні, не надовго зупинив,на мить.
Бо добре знав, тримаючи ревниво -
Що пурхне, незвичайна і грайлива.
Замовкне. Пропаде. З буття і снива.
Всередині від того защемить...

Щоб пам'ятав. І в час розчарувань
Спустошив душу. Та в похмільнім чаді
Забув про коси, сонцем обілляті,
Про віру, про чекання. Досить знати
Що замість неба - стелі біла грань.

Та то пусте! Чи варто королю,
В якого у руках бокал налитий,
Тримать образи на зрадливу свиту.
Вся суть в лібідо. Ми ж із нею квити-
Ні разу не почула, що люблю.

І.
Ніч, і тиша та, що дана навік.
Дощ, а, може, то падає сніг.
Все одно, хоч надія примарна сама,
Вдалині бачу місто, якого нема.

ІІ.
Де притулок свій спраглий віднайде.
Де тепло подій подарує день.
Кожну мить, сподіваючись, що недарма,
Я іду у те місто, якого нема.

Приспів:

Там, тільки там горить вогонь,
Тепло долонь, слова без фальші.
Крок залишився та його
Одне життя коротше завше.

ІІІ.
Відповідь хто дасть, далечінь яка?
Доля поміж тим схована в роках.
Може там, де майбутнє ховає пітьма.
Відшукаю те місто, якого нема.
Я знайду, тебе, місто, якого нема.

25-30 листопада 24 року.

Із Олексія Ейснера (1905-1984)

По ю́рмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто що́ки,
«похід» зіграє штаб–трубач.

Устромляться у небо піки;
ледь чутний скрегіт стремена́...
І хтось підхльосне жестом диким
твої, Росіє, племена.

Це буде грізний день, той са́мий!
Затягне пилом краєвид,
і з башт кремлівських – картузами
махати будуть їм услід.

Аж ось – ліси, поля та села,
і радий рев мужицьких товп.
Злетів, мигнув палаш дебелий –
і хряснув прикордонний стовп...

Земля дрижить. Вирують хмари.
Співа́ сигнал. Пливуть полки.
І польський вітер то́рса яро
рясні бордові башлики.

Пихатий лях коня сідлає,
жене назустріч гордий лях!
Та пізно. Псів блукають зграї
по мертвих спалених містах.

Суворівська рокоче слава!
Незвана жалосте, мовчи...
Несе підкорена Варшава
у котрий раз свої ключі.¹

І ніч прийшла з вогнем та пла́чем.
Веселі збуджені бійці
ґвалтують, сміючись, полячок,
громлять костьоли пишні ці...

А вранці – стали в стрій бадьоро,
кінноті вже не до невіст,
бо знову ніжно та суворо
у путь далеку зве горніст.

І довго Польщі скніти в жаху,
й довго зватиме труба, –
аж ось у крові та у праху
лежать німецькі вже хліба.

Не в перший раз палають хати
цієї хмурої землі,
не в перший раз Берлін затятий
чеканити почне рублі².

І ні для кого вже не диво –
на пустирі знайти кістяк;
і варвари баварським пивом
своїх напоюють коняк...

Про спокій хлопці мріють сонні –
ріжок дзвенить: «на бій, на бій!..»³, –
щоб на французькому кордоні
полки приставити до дій.

Ізнов, ізнов злітають шашки,
в зустрічних сіють смерть та жах;
несуться вершники й упряжки
по поруйнованих містах.

Свободолюбні поселяни
ще боронили десь рубіж,
коли в ранковому тумані
перед роз’їздом встав Париж.

І в пеклі вуличного руху,
крізь шурхіт шин та вий гудків –
Париж негадано розслухав
неспинне цокання підків.

Аероплани линуть шпарко.
В кварталах – чад забутих груб.
Здригнулась Тріумфальна арка
від гримотіння мідних труб.

Забиті вікна дітворою.
Бістро закрились на спочив.
Гучніше марш. І в ряд по троє
пройшла команда трубачів.

Колишні прописи забуті,
урвавсь такий приємний мир...
Піднявши шаблю у салюті,
проїхав сивий командир.

Полощуть прапори червоні.
Гуркочуть бубни. Коні ржуть.
Летять букети. Й ескадрони
за ескадронами ідуть.

Вони і в спеку, і в негоду,
тілами повнячи рови,
приносили стальну свободу
зі златоглавої Москви.

Ідуть полки по всіх дорогах,
їх вітер проводжає в путь.
Торці ламаючи на рогах,
важкі броньовики повзуть.

Впав синій вечір на бульвари,
бажа́ну прохолодь приніс.
Вже поскакали кашовари
по дрова у Булонський ліс.

А в незрівнянному Версалі
високий смак зненацька зник,
і на баранячому салі
чадить на шомполах шашлик.

На площах вогнища бушують.
З веселим гиком козаки
по тротуарах джигітують,
стріляють на скаку в хустки.

А в ресторанах – гам та рейвах.
І ді́вчата крізь винний пар
про смерть благають у сталевих
руках киргизів і татар.

Гудуть з химерами собори,
іржуть та грають коні в них⁴.
Черкеси згадують про гори,
по саклях тужать по своїх.

Обозних кличуть до вечері.
У Луврі – дзвяк бляшанок, крик.
На тлі Мілоської Венери
застиг незнаємий калмик...

Отямся, кручена Європо!
Хоч погляд кинь за свій поріг!
Страшніше трусу та потопу⁵
нової Азії набіг.

Її здійме рішуча воля,
хрипкий застуджений горніст,
дим вогнища в росистім полі
та пі́днятої шашки свист...

Та ти не віриш. Ти спокійно
плекаєш втіхи та дохід;
тож вчуєш скоро гук розбійний
та рип немазаних підвід.

Моліться, огрядні́ прелати,
Мадонні лагідній своїй.
Моліться! Бо в Москві солдати
на конях вже шикують стрій.

(2024)
оооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо

Із Юза Алешковського

От приїду я на БАМ –
щонайперше, хлопцю дам...
Дам йому завдання
з’явитись на гуляння.

Чи рішучий він, чи ні –
все одно заявиться,
в серце западе мені
і на груди звалиться.

Та романтики геть мало
в темряві наметовій, –
я ж бо хлопцям вже давала
в палаточці брезентовій.

Багато де бродяжачи,
була й на Братській ГЕС.
Та все це, чесно кажучи,
трефовий інтерес.

І «киці» ми, і «ясочки»
за нашу ніжну суть,
та тільки із палаточки
нас заміж не беруть.

Я часом потай плакала,
бувала п’яна впень,
та їхала, однаково,
на Каму та в Тюмень.

Брезентова палаточка –
це мій немовби дім,
життя у білих тапочках,
з наступним «молодим».

(Червень 2024)

Із Юза Алешковського

            Я у Пітері я́кось із другом хильнув,
            потім він на Літейний проспект завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.

У вас он чайників не роблять емальованих,
а режисери кращі в на́с, ти вже повір!
Вода у крані – як в Москві ота газована,
а цeй ваш «ГУМ» – вдає, що він Гостиний Двір.

    Для вас «Аврора» – лиш малюнок на медалі,
    а в нас же Невський – не Охотний, сука, Ряд.
    І ти би, дурню, жив тепер при капіталі,
    якби не пітерський стальний пролетар’ят.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Я іще в пиріжковій із другом хильнув,
            він пото́му на площу Двірцеву звернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
Таж емальованих у вас не роблять чайничків,
нема таких, як в Ермітажі в нас, картин.
І взагалі, в Москві повнісінько начальничків,
тоді як Перший секретар у нас – один.
 
    Давай ушкваримо грам триста сервелату!
    Дивись, мости́ які, дивись, покля їси.
    На всіх московських вашим м’ясокомбінатах
    нема копченої такої ковбаси.
 
        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            І в закусочній чарку я з другом хильнув,
            потім він на Канавку якусь завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
У вас же чайничків не роблять емальованих,
а ніччю білою – в нас видно все, мовляв.
А цими сходами – Раскольников знервовано
у дім лихварки із сокирою збігав.

    Нам ті Луб’янки ваші – зовсім не до ладу.
    Лише у «Норді» подають такі вершки.
    А за решіточкою Літнього, блядь, Саду –
    п’ятнадцять діб сидіти міг би залюбки.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Та зненацька патрульний під’їхав до нас,
            я в коляску зваливсь, ну, і друг водноча́с.
            «У відділення!» А він – все розказує,
            і показує, і показує.

У вас же чайничків не роблять емальованих,
а в Ермітажі... не прискіпуйтеся, пси!
А цими сходами – лихварка оштрафована...
Нема копченої такої ковбаси.

(Червень 2024)

Здобув я ласку цілувати милу,
Й мені здається, що квітки духмяні
Буяють ароматом розвеснілим
В альтанці діви, що цвіте коханням.
Її вуста — левкої на смерканні,
Рум’яні щоки — ружі запашні,
Ясне чоло — немов ромашки зрання,
Гвоздики ніжність — очі неземні,
І стан, мов полуничний цвіто-сніг,
Вишневим квітом пахне шиї згин,
А груди — мов лілеї осяйні,
Соски — неначе молодий жасмин.
Ці квіти ширять вабний аромат,
Та найсолодший цвіт — вона сама.

Із Юза Алешковського

У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що ко́лесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –
легкої популярності шукав;
він замість хліба сіяв кукурудзу,
живих людей у космос запускав.

Він допускав неприйнятне́ зазнайство,
і, всупереч зусиллям всім ЦК,
колгоспне він розвалював хазяйство,
плюс проморгав талант Пастернака.

Авжеж, із милосердною снагою
він «ворогів народу» випускав,
але зробив горілку дорого́ю
й «на трьох» нас випивати попривчав.

А сам, напевне, випив скількимога!
Дружину тяг на будь-який прийом,
у Індії вивчав слона та йога,
об стіл в ООНі грюкав каблуком.

Він прокладав у Африці канали,
щоб до орання взявся бедуїн...
Але його безпечність доконала,
і він гайнув у Сочі на спочин.

І в ту ж хвилину, всі зібравши сили,
повстали члени Пленуму ЦК, –
вони, мабуть, давно уже хотіли
з капустою смачного пиріжка.

Микита дуже розізливсь на Пленум
і крикнув Мікояну-хитрунцю:
«Ех, треба було б з’їсти зі жульєном
дніпропетровську шатію оцю!»

Тепер він, як усі пенсіонери,
на лавці в сквері гріє свій філей,
і плаче про закінчення кар’єри
зятьок його товариш Аджубей.

(2024)

Із Юза Алешковського

Ернесто Че Гевара
з Гавани відбував;
нічого, крім сигари,
він майже там не мав.

«Прощай же, рідна Кубо,
де є мій вождь Фідель
та міністерський любий
шагреневий портфель!»

«Хоч курочку в дорогу
візьми!» – кричать йому.
Сказав Гевара строго:
«Нізащо не візьму!

Бо курочка – завада,
вона не до ладу́;
я кубик рафінаду
в кишеню покладу.

Покля нема там дірки,
набавлюсь досхочу́;
коли ж десь буде гірко,
дістану й посмокчу».

Розлуко ти, розлуко,
чужинна сторона.
Марксистська лиш наука
тепер йому жона...

(2024)

Із Юза Алешковського

Раді́ю я (так само, як природа),
хильнувши в товаристві двох бурмил:
Цей день люблю, як День оленевода
чи свято наших грізних Збройних сил.

Фарбують яйця десь у різний колір,
а я – лише в червоний (з нами Бог!),
й несу кудись в руках у дружнім колі,
як символ наших славних перемог.

Сьогодні яйця з тріском розбиваються,
у дзвонах чутна Господу хвала,
пролетарі усіх країн єднаються
навколо великоднього стола.

Дзвенять ножі та склянки недаремно,
щекоче ніздрі запах калачів,
крізь стрій пляшок побачити приємно
ясні́ обличчя навіть стукачів.

Брати́ всі люди! Обійму китайця,
й від мене – хай своїх вітає дам!
Мені віддасть він власні жовті яйця,
свої червоні – я йому віддам.

Оті всі бомби ядерні – нечисті,
не задля них Христос зійшов з хреста.
Тож відчепіться, і́мперіалісти,
від нашого воскреслого Христа!

Так поцілуймось, добра перехожа!
Пробач мій науковий інтерес.
Ми на людей стаєм поволі схожі...
Давай іще! Воістину воскрес!

(2024)
еееее

Із Юза Алешковського

Упень мені білого світу не видно:
мій тато – з дворянських еліт,
і мучив Єжов мою матір вагітну,
без сну протримав її поспіль два тижні,
ударив ногою в живіт.

А там, громадяни, був я, і пробачте
за те, що тепер я сліпець,
не знаю, які ж то на вигляд собачки,
очільник верховного уряду Брежнєв,
червінець, трамвай та млинець.

Не бачу я наших великих досягнень
і в дзеркалі пику свою.
Й ніколи вві сні не трапляється марень,
а ранком, таким саме темним, як нічка,
я сліпо що бог дав жую.

Пробачте, що пес мій від голоду виє,
ділюся із ним і люблю.
Відмалку зовуть його, бідного, Вієм.
Подайте ж копієчку, господа ради,
я Вію печінки куплю.

Все менше і менше у нас по вагонах
нещасних сліпих та калік,
ми БАМ ведемо по сибірських кордонах,
причім – поховати скандал вотергейтський
врагу не дамо ми повік!

Країна зростає, усім на догоду,
пере́чіпки нам – ніпочім...
Єжов, згодом викрилось, – ворог народу,
але ж, громадяни, хіба з цього легше
сьогодні нещасним сліпим?!

(2024)

Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я ро́ків чотири,
от нарешті мені повезло.
Цей недопалок, може, – із «Ту-104»
диким вітром сюди принесло.

І убивця дружини суворий,
і активний один педераст –
всі недопалок мій ніби пестили зором
і зітхали чомусь раз у раз...

З ким ти, шльондро, там крутиш романи?
Чим димиш в колі інших приваб?
Не придбаєш квиток ти у Внукові сп’яна,
щоб майну́ти повз мене хоча б...

Я програв той недопалок в карти,
хоч до нього душею вже звик.
Видно, в картах мені не лишилося фарту
через тугу за кралею пік.

Просадив я і шмутки, й підміну,
ще і цукор на рік, упослід.
От сиджу я на нарах, обнявши коліна,
бо нема в чому йти на розвід.

Все я втратив, пропав, мов пічкурик,
та недопалок – горе одне;
а зате найвпливовіші люди із урок
поважали за розмах мене.

Тож у карцер босоніж ішов я,
як Христос, і не кляв чатових.
Десять діб фарбував не помадою, – кров’ю
я кінці самокруток своїх.

– Ти на волі гуляв на всю гу́бу,
як спокуту май муку та страх! –
Безумовно, ви праві, начальнички любі!
Тільки, мабуть, даремно, начальнички любі,
ви мене – кулаком по губах...

(2024)

Нудьга зими з похмурістю її -

пустеля передгір'їв неприхильних...

Там пагорби видніють вдалині,

за ними, відчуваю, море й хвилі.


Імла й дощі там. Вгадую я їх

за свіжістю, що долітає звідти,

по хмарі в пасмах, сивих та блідих,

що вздовж хребтів спливають ледь помітно.


Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.

Прадавній чоловік в мені хмурніє:

Як прагне серце даху та вогню,

коли вечірні в горах вітровії!


Але чому ж так вабить те, що там?

О море! Ти з одвічністю зріднилось!

Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,

ніж радощів земних коротка милість!



Березень 2018 року.

Із Юза Алешковського

Нас на вахті обшнирили завчено,
і в барак нагляда́ч причвалав...
Все одно: під гармоньку поплачемо,
стіл весільний зіставивши з лав.

Женишок мій, молодка-зозулечка,
ллє у кухоль «Потрійний» хмільний,
й мов з ікрою кето́вою булочка –
сірий хліб у помаді губній.

Він помадою не користається,
й чоловіча у нього хода;
зовсім хлопцем мені уявляється,
тільки от, не росте борода.

Дівки бацають з дробом «циганочку»,
а бабульки – ті «Гірко!» кричать,
і ридає одна лесбіяночка
на руках незамі́жних дівчат.

Ах, махорочка з фабрики бійської...
От кричать мені тост зусібіч –
так, за шлюбну, хоча й по-лесбійському,
так, за першу, таку собі, ніч!

В зоні я не живу у відча́єві,
й чоловіку листів я не шлю:
все одно там, на волі, не взнає він,
що я Муську Бєлову люблю!

(2024)

LXIIІ
Опісля довгих бур і бід сумних,
Коли долав нестерпні муки злі,
Коли в смертельнім страсі поміж лих
Живили безум скарги і жалі,
В тумані берег щастя засріблів,
Що був метою найдавніших мрій.
У благодаттю сповненій землі
Мій прихисток, що серцю дорогий.
Щасливий той, хто на путі своїй
Знайшов спочинок райський і опліт:
Тоді найменша втіха — пік надій
Забути болі та невпинний гніт.
Весь біль у світі — нібито розтав,
Коли блаженство вічне — диво-яв.

Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,
з вокзалу тут у нас недовгий шлях...»
Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився,
залазив, виглядаючи, на дах.

Зайшлося серце, як побачив кісоньку:
зігнулась під вагою рюкзака;
але на неї, бабу звичайнісіньку,
з барачних вікон ласились зе-ка.

Стирчав я біля вахти наїжачений, –
там нагляда́ч робив дружині шмон,
але в листах було їй розтлумачено,
як під поділ прип’яти самогон.

Зайшли в кімнату, де усі відвідини,
дружинонька – ні мертва, ні жива,
а я, як на судовому засіданні,
з конфузу переплутував слова.

Вона присіла вздовж стіни на лавочку,
а я присів на витертий матрац;
приймав жону тут вчора злодій Лавочкін,
а позавчора – шулер Моня Кац.

Шпалер блакитний колір майже вилиняв,
у дверях – вічко (звем його «вовчок»),
в кутку портрет товариша Калініна
мовчить, як в нас удома образок.

В обставинах таких-от – не до роздуму:
я самогону жахнув, стріскав книш...
Ну, жіночко, стели казенну про́стиню
й лягай зі мною поряд, як раніш.

Гогочуть караульні у присі́ночку,
а за вікном зе-ка беруть на сміх:
«Віддай, Степане, жінку на хвилиночку,
розведемо рідкіш її на всіх!»

Ех, люди! Несерйозні, мов налигані,
бракує вам нервових лікарів!
Адже тут жінка, а не десь на вигоні
вдоволення розпалених корів.

І злість бере, і шко́да хлопця кожного,
та не даси ж дружину – перетой...
Уранці – як по серденьку порожньому
по рейці бахкав штабою конвой.

Ну, люба, за обставини пробач мені,
іди сідай в зелений свій вагон,
та не журись, – дадуть іще побачення,
та згадуй – не мене, ти що як втрачена! –
а те, я́к слід ховати самогон.

(2024)

Із Юза Алешковського

          На безкраїх про́сторах Вітчизни,
          стоячи́ у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Товаришу Сталін! Ви великий вчений,
у мовознавстві знаєте Ви толк,
а я – радянський каторжник злиденний,
мені товариш – сірий брянський вовк.

За що сиджу – воістину, не знаю,
та прокурори в нас завжди́ праві́.
Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї,
де при царі були в засланні Ви.

Ми всі гріхи – своїми визнавали,
на зону йшли етапом, у ганьбі.
Ми вірили Вам так, товаришу Сталін,
як, може буть, не вірили собі.

І от сиджу я в Туруханськім кра́ї,
де конвоїри – зліше лютих псів.
Я розумію: це нас ударяє
загострення міжкласових боїв.

То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки,
бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус.
Ви тут плекали полум’я із іскри, –
спасибі Вам, до вогнища горнусь.

Вам важче: Ви про людство на планеті
піклуєтесь у час непевний цей,
із люлькою в кремлівськім кабінеті
ніколи не змикаючи очей.

А ми свій хрест несем отут зада́рма
в коловерті виснажливих трудів;
ми як дере́ва валимось на нари,
не знаючи безсонниці вождів.

Учора ми ховали двох марксистів,
кумач на тру́ни постелили їм;
один із них – ухильник із троцькістів,
щоправда, другий – зовсім не при чім.

Він перед тим, як в інший світ забратись,
до Вас звертав останнії слова,
прохав нарешті в справі розібратись,
і стиха скрикнув: «Сталін – голова!»

Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім
та в кітелі – приймаєте парад.
Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим,
й летять тріски та друзки всі підряд...

Живіть хоч сто років, товаришу Сталін!
І хай сконаю зеком-бідаком,
зате в країні – чавуну та сталі
на кожну душу вистачить цілком.

(2024)

оооооооооо

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
вас становлять, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(Переклад 2016 р.)

Із Тараса Шевченка (1814-1861)

Воєвода престарілий,
трохи маючи ще сили,
на війну гайнув.
За дубовими дверима,
за запорами твердими
він жону замкнув.

Престарілий – тож ревнивий,
недовірливий та мстивий...
Тільки все ж – війна!
Бився воєвода, доки
не пройшло чотири ро́ки.
Як там та жона?

А жона не помарніла, –
з вікон двері наробила,
й через рік чи два
сповиває сина Яна
та про переста́рка пана
пісеньку співа:

«Ой, люлечки-люлі, синочку мій милий!
Якби воєводу татари б убили!
Татари би вбили, вовки би задрали!
Ой, люлечки-люлі, синку́ мій удалий...»

(2024)

Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі́ зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!
А небо – миром немовби маже...
Недурно жив тут поет Єсенін.
Шкода́, що сам я не був тут майже.

Бувало, мимо котився «скорим»,
з вікна дивився в поля строкаті...
Зате під Старим гуляв Осколом,
на річці Убля (шукай на карті).

Отам – і простір, сливе без краю,
й, мов у Рязані, земля красива...
Й хоча життя там – не як у раю,
земна у назвах помітна сила!

...Коли читаю, що ми – загрублі,
в газетах Дубліна та Гренобля,
плекаю думку про річку Убля
й родзинку нашу на ймення Вобля.

(2024)

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

На днях забрів до мене сват, –
такий метикуватий!
Мовляв, невдовзі – Тубішват;
як будем святкувати?..

Я ледь не вистрибнув з холош:
– Мою рятуєш мрію!
Бо я – немов Ахашверош⁷
без Тубішвата скнію...

Хто вткнув у січень Тубішват⁸ –
був явно напідпитку;
але – я вчений: апарат
підготував ще влітку.

Тож ми сушні ужили збір, –
ми спритники та хвати!
Мигдаль, чорнослив та інжир
змогли застосувати;

використовували ми
то лантухи коринки,
то тюк сушеної хурми,
то різних барв родзинки;

то фініки, то курагу, –
ти пам’ятаєш, свате?..
А він, що дивно, – ні гу-гу.
А я – не винуватий!

І де Аман та Мордехай –
на щиру радість курям
хтось інший впізнає́ нехай...
Ну, все: нарешті – Пурім!

Не ангела прихід її збентежив,
Як промінь, сонячний чи місячний
Людьми буває непомічений,
Приймуть його зустрівши як належне
Рослини чи предмети пересічні

Її обурив! Ні , не янгол зовсім...
Чи знати було їй, у ту годину!
Як був тяжкий йому, тілесний образ
(якби ми знали , всю її невинність).

Коли у джерело тієї чистоти,
Лань лісова- ляклива недотрога
Поглянула! То без самця повір,
Зачати спромоглась єдинорога!
(Звір світлоносний, чистий звір).

Не ангельське обличчя, а юнацьке
Схилилося над нею ...так зненацька
Здригнулись плечі, під тонким хітоном,
Два погляди зустрітися посміли
Щоб Діва та без перепони...
Усе довкола ніби спорожніло
Вона пізнала, чим живі мільйони!
Обтяжених! Із нею він, для неї другом...
Вона та він, одні на всю округу;

Відчувши грань, ту саму потаємну
Збентежено мовчали на початку
Мужчина ангел- злякане дівчатко
А потім у красі її, натхненний!
Він заспівав для неї вість благу.

7.03.2024
(Переклад Райнер Мария Рильке " Благовещенье")

Із Володимира Войновича

Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.

Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.

Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:

зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...

Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.

(2024)

Вітер гойдалку весняну розгойдав:
лютий шубу свою березню віддав -
тиснуть плечі й закороткий вже рукав,
сніг карманами розкис, повитікав!

Вгору! - сосен розгойдалося гілля!

А ворона себе гордо виставля -
все пір'їнку до пір'їнки виклада,
був нелегкий в неї бій біля гнізда!

Вниз! - і краплі поспішають до землі,
щоб водою її вдосталь напоїть.
..
Вгору! - птахи розлітаються в садку
..
Хтось розбив дзеркальне плесо на ставку -
і тріщало по окрузі і гуло,
розлетілась новина на все село -
і біжать туди струмки з усіх сторін.
..
Вниз! - штанини підтягнувши до колін
сонцю виставить опудало щоку,
хоч солом'яне, а також на чеку-
бо не хоче проморгати дивину -
навкруги усе так схоже на весну!
..
Призьба дому із-під снігу вигляда,
а із даху густо капає вода,
стрепенеться із порога по димар
скине долу снігу мокрого тягар!

Дім під сонечком засяяв, звеселів,
сонце блискітками бавиться на склі,
вікна жмуряться фіранками повік,
загадково до дверей скрипить поріг.
..
Березневий сад - то гойдалок гілля
і співають один-одному здаля
два закоханих у кішечку коти -
хто гучніше, тому ближче до мети.
..
Вгору! - небо близько-близько - доторкнись!
Серце гупає від захвату! -
Униз !
05.02.2022.

Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,
і вошей, а ще – шпигунів;
і з успіхом це ми робили, –
хто б що нам про збиток не нив!

А ще ми хотіли – насилля
весь світ зруйнувать, а відтак...
Навіщось міняли довкілля
і щось повертали навспак.

І вас ми збирались кінчи́ти
у той або інший манір;
та ви́ за бугром, паразити,
на лихо, живучі надмі́р.

Але апетит до утопій
донині у нас не зачах:
продовжимо марш плоскостопий
й насиплемо вам ізотопів,
від’ївшись на ваших харчах.

Та по́ки що – є в нас завади,
бо хочеться їсти, аж край...
Пожертвуйте ж нам, Христа-ради,
що́ можете, чорт забирай!

(2024)

ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.
І хай ніщо
не потривожить сни.
Хай сива ніч
і у дрімоті птиця
гойдаються у тихій далині.
І вічний бій.
Атаки наші вперті
і куля,
що у пісні смерть несе,
кричали нам,
що є іще Безсмертя…
…А ми хотіли вижити і все.
Пробачте нас.
Ми до кінця кипіли,
І світ сприймали,
Наче прикриття.
Серця метались,
рвались і хрипіли,
як коні ті,
втрачаючи життя.
…Скажіть… там…
Щоб нас більше не будили.
Нехай ніщо
не потривожить сни.
…Ну , що із того –
не перемогли ми,
із того,
що не повернулись ми?

26.02.2024

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

(Оригінал)
Кто вам сказал, что я тиха,
слаба, судьбе подвластна?
Моя не дрогнула рука,
пою, и мысли ясны .
И если раз я завелась
рыданием печальным,-
так то весны капель была,
Не осени прощанье.
А осенью... Иль в радость знать
кто гаснет, кто в расцвете,
вербу, что пламени под стать,
разденет, плача, ветер.
Когда ж суровая зима
покроет краски света-
то, схоронивши их, сама
Рассыплет самоцветы.

Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,
картоплю, перець різний,
іще якийсь бур’ян,
для травлення корисний.

Ішла стара, а день
був сонячний, нівроку, –
ну, як завжди сливень
о цій частині року.

Назустріч йшли діди,
й привітних з них чимало...
Здавалося, біди
ніщо не провіщало.

І раптом – треба їй
на інший бік дороги...
Стривай, стара! Постій!
Згадай всі застороги!

Он, зліва – світлофор:
зелений – для бабусі
налагодить зазор
у транспортному русі;

а справа – як і слід
на автомагістралі –
підземний перехід, –
безпечний і так далі...

Та бабка – як той біс,
напереріз полізла.
Диміло з-під коліс,
трощилося залізо...

Був принцип доміно
проявлений достоту:
як у страшнім кіно,
впав байкер під «тойоту»;

якийсь карамбуляж:
одна вантажна «шкода»
впустила свій вантаж
якраз на пішохода;

в тролейбус в’їхав «МАЗ»,
тролейбус вщент зім’явся
й перетворився враз
на банку, повну м’яса;

фургон влетів у стовп,
той гепнувсь на автобус,
а той – стіну продовб,
лишивши в ній свій обрис;

в диму і сум’ятті
кричали пасажири
(найголосніше – ті,
у кого обмаль віри)...

Цікаво по TV
про це розповідали;
ми їли щі нові
й бабусю нахваляли.

(2024)яяяяяяяяяя

Із Володимира Войновича

Мигтів ліхтар на дроті у дворі,
його труди скасовувала мряка.
У будці, що в кутку, о тій порі
одна дворова мешкала собака.

Було у неї двоє женихів:
один кістки тягнув їй для бенкету,
а другий – той стеріг якийсь архів,
багатший був, тож цілу ніс котлету.

А третій не годився як жених, –
він був поет, а всі вони – безумці;
приносив тільки вірші, і крім них
нічого взагалі не мав на думці.

Дивився чемно, лапою махав,
співав про честь, кохання та відвагу;
він був поет і геть не приставав,
і цим чомусь привабив ту дворнягу.

І от яко́сь два пси прийшли у двір
(у цього – кістка, в іншого – котлета),
й побачили у будці – вір, не вір –
сумирний профіль нашого поета...

Два пси не винуваті, далебі,
що покохали пасію кудлату;
два пси на місяць вили у журбі,
немов співали «Місячну сонату».

(2024)

Із Володимира Войновича

В клубі налаштовувались танці.
В две́рях всіх обстежував дідок
на наявність корінців квитанцій
з олівцевим написом «квиток».

Ще не охоловши від кадрилі,
де стрімкий був кожний поворот,
гості – офіцери ескадрильї –
жарили з дівчатами фокстрот.

Тут не місце довго зволікати,
звісні всі фігури, лиш поклич...
Іноді приходили солдати
і стояли купкою узбіч.

В рядових погони – в колір неба...
Та коли запрошував солдат,
відповідь йому була: «Не треба.
Бач, який охочий до дівчат!»

І усім присутнім танцюристам
зрозумілий був оцей урок:
ставились дівчата із презирством
до небес, де ще нема зірок.

Огортала ніч усе довкола,
засинали се́ла навкруги,
а старенька клубна радіола
вила, як собака від нудьги.

Після танців світло вимикали...
Так і не здійснивши скромних мрій,
рядові в казарму поспішали –
стати для переклику у стрій.

Йшли із неотриманих побачень,
знаючи, що видасть їм сповна́ –
вслід усім сьогоднішнім невдачам –
кару за затримку старшина.

У штабах поснули генерали,
снився їм, без сумніву, парад...
По садках дівчата цілували
наш давно одружений комсклад.

(2024)

Готові у планшетах астрономічні карти
й отримані останні вітання від родин.
Ну, друзі, запалімо, хто хоче, перед стартом, –
у нас іще, здається, в запасі сім хвилин.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

На посадковій смузі
згадаємо ми, друзі,
як перші спромоглись ми дістатися мети, –
зуміли долетіти
до першої орбіти
і рідну Землю – ззовні уперш спостерегти.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

Чекають нас планети, де ще життя немає,
гарячі океани чи крижані поля;
але планета жодна так щиро не чекає,
як голуба планета під назвою Земля.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

(2024)

Для метелика білого – сонний бутон,
Для бджоли – конюшини розмай,
Для циганської крові – циганська: закон,
Що цей світ споконвіку трима.

Бо віддавна, як створено світ цей, мала,
Є у ньому закон головний:
По яких би стежках доля не повела,
Та коханий повернеться твій.

Із поселення гаджо*, де сажа липка,
Із нудоти смертельних тенет
(А наприкінці стежки світанок чека!) –
Ну ж бо, роме, рушай уперед!

Дикий вепр шукає, де висохла твань,
А журавка – де очерети...
Ну а циган – циганку без жодних вагань:
Рідну душу повинен знайти.

У розколину скелі змія утіка,
Жеребець – на роздолля рівнин,
А сином циганським – циганська донька,
Щоб удвох мандрувати із ним.

Щоби знову і знов у дорогу за ним –
Хай обвіє обличчя їм бриз! –
Перехресними петлями ромських стежин,
Що довкола Землі обвились.

Отже за паттераном циганським услід
Де в тумані гора крижана,
Де у пастку довічну заковує лід,
Де від інею щогли згина.

Отже за паттераном циганським услід
До південного сяйва світил,
Де Господня мітла підіймає до зір
Океанський просолений пил.

Отже за паттераном циганським услід
Шляхом сонця до краю землі,
Де сполоханим птахом вітрило летить,
Схід і захід обійми сплели.

Отже за паттераном циганським услід,
Де мов патока тиша густа,
Де цілують опали махімських пісків
Пурпурової хвилі уста.

«Вільний сокіл – у синяву чистих небес,
Олениця – у нетрі лісів,
Чоловічі серця – до дівочих сердець
Споконвіку, як створено світ».

Тож за покликом серця вперед, саме час,
Каганець догорів у шатрі –
Цілий світ, подивися, чекає на нас
У ранковому сяйві зорі!

*так називають цигани всіх інших людей

2022

Оголені бездумно й безсоромно
Осики й липи стихли, мовчазні,
Листки останні гріючи у лонах.
І жаль чи заздрість виросла в мені

До них, що так покірно в сон відходять ,
Пасивно споглядаючи за тим,
Як гасне день.
Стриптизу насолоду
Поблажливо прощу із доброти .

Цей голий стан зими напередодні,
Що несумісний із грудневим днем...
До того часу може й нам безодня
Погасить очі й серце розітне.

Коли ж настане час проснутись знову,
То не торкнеться птаха гілля- рук,
Не вчепить лапки у корУ брунькову.
Та поки ще мотають стрілки круг

Біжу за ними, ніби по арені,
Все вірячи, що я не в кабалі,
Не в зашморгу,хоча і сокровенних,
Хоча й моїх, та все ж минулих літ.

Застигну, непідвладний тліну, згодом,
В теплі із золотого бурштинУ,
П'ючи живу медову насолоду,
В осінній тиші всесвіт осягну.

Пізнаю в тім усе, що десь за гранню
Хоч рідної для мене, та тюрми,
Де я один, де я в роду останній,
Й безглуздо так звучить займенник "ми".

І в гаснучій агонії осінній,
Де простір мій- пристанок, а чи склеп,
Мій мед, мій бренді, схоронившись тінню
Чи філософії своєї, а чи ліні,
Спивати буду до останніх треб.

(Треби- церковні обряди)

Із О.А.Галича

Коли без діла коні ниділи,
бо нас косив під корінь тиф, –
комдив нас вистроїв на віддалі,
і так бійцям сказав комдив:

«Бедлам у нас, брати-кіннотники,
ганьба і зрада чергова!
А лікарі твердять, мерзотники,
що тиф поширює – вошва!

Вони завжди жили з розкошами,
от їм і воші в голові!
Планують воювати з вошами,
а справа, втім, – не у вошві.

Піді́мо, з ярістю законною,
у бій останній за життя, –
скінчі́мо із цією контрою,
щоб не робили сум’яття!»

І, вислухавши землячка того,
я за святу узявсь війну:
спіймав нараз жида очкастого,
та і втопив його в Дону.

І, бачачи, як мир відстоюю,
і мій у цьому героїзм,
мене нагородили зброєю –
за пролетарський гуманізм.

(2023)