ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2018.04.23 00:33
Ти чарівний, мій вигаданий світе,
Немовби казка із дитячих літ.
Я тут живу, красою оповитий,
І небеса тримають мій політ.

Якась таємна, невідома сила
Щодня явля мені його лице.
Щось інше там вона мені відкрила,

Микола Дудар
2018.04.22 21:40
Аж по пояс відросли косички…
Бісики в очах… а ще рум’янець…
Хай село в районі й невеличке -
Супермаркет свій таки "Сан- Санич"…
Для запивки служить кока-кола
По підвалах поруч дискотеки
А бувало встрінеш богомола -
Хочеться злетіти як лелека…

Іван Потьомкін
2018.04.22 21:15
Незатишно мені бува серед ровесників,
Котрі раніше старості стають старими.
Так їх і тягне на спогади архівні:
Той, хто собі не в змозі дать ради,
Запевня, що тисячами верховодив.
Той, хто ледь чалапає з ковінькою,
Силкується довести, що рекордсмено

Сонце Місяць
2018.04.22 18:18
війна, яка вдихає те ж саме повітря, яка харчується тим, що і всі, носить такі ж самі непозірні сорочки джинси кроси
війна, яка цілує дітей чи симпатичних дівчат просто посеред юрми, дописує ліричні етюди квітневі, не позбавлені жесту, обожнює детал

Сергій Гупало
2018.04.22 16:58
Впадеш уб’ють. Іди, іди…
Позаду завжди за тобою
Постійні носії біди
І чути шепоти конвою.

До сміху серденько тули,
Тримай печаль навпроти сонця.
Чарки, не чари, на столі,

Маркіяна Рай
2018.04.22 13:41
А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не звернулося.

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і - латкою побіля серця: протяги стережи!
Тільки як коло тебе навстіж груди не прочинити?
Ти

Світлана Майя Залізняк
2018.04.22 11:31
Фото - на згадку - обрамлене мохом.
Хто не повірить - покажемо Вчора.
Я превесела (і сумочка бохо),
знаджена... і заспокоєна морем.

Ти відхилився, бо знав що навіки
в дощ розлучаємось. Ліпше - дівулі.
Я відтіняла сріблясто повіки,

Олександр Сушко
2018.04.22 08:57
Бісики пускає молодиця,
Усмішку дарує пречудову.
Хоче жити краля у столиці,
Викладати українську мову.

А в селі - кабанчики, телята,
Хлопці некультурні та лайливі.
Хведір-залицяльник - бита карта,

Микола Дудар
2018.04.21 19:41
Знову звучатиме Моцарт
На перехресті думок
Погляд зупиниться: - Що це?…
Перший - найважчий крок

Ти, відповідно, вже поруч
Обрій привабливих губ…
Корчить дочасно свій обруч

Ігор Деркач
2018.04.21 13:37
Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,

Олександр Сушко
2018.04.21 12:17
Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.

Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -

Світлана Майя Залізняк
2018.04.21 11:54
А Цицерон оспівує цицьки,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.

Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,

Сонце Місяць
2018.04.21 06:37
бездонна лазур берлінська
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська

маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька

Серго Сокольник
2018.04.21 03:03
Спорожніла карафа бажань,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,

Ярослав Чорногуз
2018.04.21 00:31
Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око

Іван Потьомкін
2018.04.20 21:22
Не знаю, как других выходцев из бывшего Союза, но меня по старой советской привычке и в Израиле где-то около одиннадцати утра так и тянет к производственной гимнастике. Рабочий день начинается в семь и к этому времени в самом деле хочется подразмять

Вікторія Лимарівна
2018.04.20 16:30
Слова… Вони вміло розбуджують вмить.
Відкриють цікавий навколишній світ.
Далекий, привабливий, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
В пізнанні збагатимо внутрішній світ,
Стосунки взаємні , та й розум не спить.

Слова… Вони стислі бувають, гірк

Оксана Дністран
2018.04.20 09:38
Наворожи мені себе, як ти лиш вмієш,
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.

До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив оп

Леся Геник
2018.04.20 09:29
О туго моя темноока...
О мученько сива моя...
Найважче з тобою до року,
а потім - ти вже, як cвоя.

А після - ти, наче родина.
І в будні не йдеш, і до свят,
уперто уже й безупинно

Олександр Сушко
2018.04.20 09:15
Усе життя мій брат куняв-дрімав.
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.

До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,

Сонце Місяць
2018.04.20 06:34
Насправді тебе поймає тільки все разом, без окремості. Пилюга на вулицях мабуть та, що був сніг. За пилюгою звичним гіпертекстом шедеври у миттєвості вавилонській, надалі безхмарній

Марґо Ґейко
2018.04.19 22:53
Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,

Ігор Деркач
2018.04.19 20:21
У мене є дитяче запитання
можливо і на голову мою,
яке собі, буває, задаю:
- А що то буде як мене не стане
у цьому нікудишньому раю?

Я не боюся, що Отець почує
крамолою озвучені уста.

Микола Дудар
2018.04.19 13:55
Сегмент жаровні… жару повно
І настрій наче без питань…
Ти споглядаєш оком Овна
А я Тільцем, чомусь, поглянь
Як виглядає наш таблоїд…
На цілий всесвіт зокрема
І ми удвох, нас тільки двоє
В кімнаті затишно, зима

Адель Станіславська
2018.04.19 09:18
Так мало людей, до яких не зникає довіра.
Лиш жменька людей, до яких не минає любов.
Так часто між світла - і сумно, і пісно, і сіро...
І тяжко збуватись своїх добровільних оков.

Прив'язок своїх... що до муки, й до болю, до... крику.
О ні, то н

Олександр Сушко
2018.04.19 07:26
У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -

Сонце Місяць
2018.04.19 03:38
возвеселімося

габебіт гумус нас
безсилих та
дум спіро сперо ~
лунарний джаз
пристойне пекло
shall we

Лесь Українець
2018.04.19 02:52
Ой не треба мені слави,
Не треба відзнаки,
Не тому я по вокзалах
Блуджу, як собака,

Щоб у мученики церква
Мене записала,
Поки в попа черево

Шон Маклех
2018.04.18 23:02
Сучасне)

Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

Бавляться люди серцями
Наче м’ячиками:
Кидаю своє серце – ловіть!
Ловіть, любителі ностальгічних поезій,

Іван Потьомкін
2018.04.18 16:41
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.

Ігор Шоха
2018.04.18 14:10
Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,

Ірина Вовк
2018.04.18 12:24
Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.

Світлана Майя Залізняк
2018.04.18 11:50
Грає синє сусло...
Повна бодня... піна.
А митець охочий - наскиртує сіна,
сяде в холодочку, мріє... чистить пера.
Муза нахилилась - пишногруда Лера:
"Напиши про вічне... Чом такий ледачий?".
"Граб скрипить натужно... собрат мій неначе".

Володимир Бойко
2018.04.18 09:57
Ніхто й нізвідки
Йде у небуття –
Незнаною
Стезею в невідомість,
Намарне
Проминаючи життя,
Нічого
Не лишаючи натомість.

Ольга Паучек
2018.04.18 07:25
В дитинства сад, країну мрій,
Пору духмяну
Верби листочками розвий
Весну рум"яну,

З душі полову розмети,
Веселий Вітре,
Для запізнілої мети

Олександр Сушко
2018.04.18 06:38
Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Катруся Садовнікова
2018.04.22

Лія Олексієнко
2018.04.20

Вадим Бессоно
2018.04.13

Марія Огнєва
2018.04.09

Богдана Гайдучек
2018.04.04

Ірина Мартинюк
2018.03.27

Матей Несторович
2018.03.25






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Петро Скоропис - [ 2018.04.13 14:08 ]
    З Іосіфа Бродського. Я розлякував ящірок в зарослях чапараля…
    Я розлякував ящірок в зарослях чапараля,
    посе́дів у буцегарнях, перепливав моря,
    жив з китаянкою. Ба, моя
    стовпова дорога істотно далі, чим краля
    на вокзалі загадувала. І то:
    гадай на руці, та не скорохода.
    Несусвітне у вивороті пальто
    крівці псує порі року доста,
    окрім "мусора", й гамузом. Далебі, верста
    потурає межам, чиє правúло
    губить пейзаж і плодить місця,
    де зовсім зайве, я бачу, тіло.
    Ба, і крива у змозі підтюпцеві прямцем,
    звіріючи од взуття, пробелькотіти "не треба".
    Глянцю світлини легше зглянутись над лицем,
    чим змалювати янгола в профіль з неба.

    -----------------------------





    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  2. Ярослав Чорногуз - [ 2018.04.13 00:53 ]
    Світлана Груздєва* Бузковий вечір (романс)**
    Все цього вечора - мов би для нас:
    Птаства щебіт - ізнову,
    І пелюстками обсипали враз
    Пахощі – ах! - бузкові.

    Любий, о як же давно ми удвох:
    З того життя ще – знаю!
    Попіл минулих щасливих епох -
    Щастя свічка згасає.

    Ніжно, невимушено…Той вогонь
    Давній не згас і досі…
    Мовби загрозливий тупіт погонь,
    Гасить пориви осінь.

    Сили, щоб пута роздерти – нема.
    Бога я не умолила…
    Спалах надії ти дав дарма?
    Ну, то звільнив би, милий!

    Раптом снага запалала ізнов
    Дужче…Ну аж – надміру!
    Добре. Повірю, що - не любов…
    А ти в це сам – повіриш?!***

    11-12 квітня 7526 р. (Від Трипілля) (2018)



    Рейтинги: Народний -- (5.62) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  3. Петро Скоропис - [ 2018.04.10 12:29 ]
    З Іосіфа Бродського. Шість років по тому
    Були так довго разом, що припав
    на друге січня раз, і два вівторок,
    що скинута у подиві брова,
    як щіткою зі скла автівки – морок,
    зганяла навідліг з лиця печаль,
    лишаючи проясненою даль.

    Були так довго разом, що і сніг
    недавній вікувать плекав надії,
    а щоб повік їй мружити не міг,
    ховав я ті долонею, і вії,
    не певні у долоні рятівній,
    метались, як метелики у ній.

    Були отак неквапні в новизні,
    що і тісні обійми уві сні
    безчестили увесь психоаналіз;
    що губи, зголоднілі по плечу,
    з моїми, що гасили вже свічу
    і не чинили опору, зливались.

    Були так довго разом, що в’юнкі
    шпалерні ружі впали у немилість
    березових гаїв, і навпаки,
    і деяка грошва в обох водилась,
    і обрій з моря тридцять вечорів
    пожежами Туреччині ярів.

    Були так довго осторонь, без книг,
    без меблів із начинням, колуарам
    з канапою чужим, що заковик
    не мав трикутник з перпендикуляром,
    в помогу деким, стійма, зокрема,
    устромленим над крапками двома.

    Були так довго разом, що цілком
    загусла тінь і бачились обом
    за двері запобіжні – сниву, мислі,
    та стулки самохіть не подались
    урізнобіч, і ми проникли крізь,
    і чорним ходом у майбутнє вийшли.

    -------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (4)


  4. Петро Скоропис - [ 2018.04.01 16:49 ]
    З Іосіфа Бродського. Нове життя
    Уяви, що війна скінчилась і запанував мир.
    А ти собі одбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
    або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
    А за вікнами – не руїна міста, але бароко
    площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
    лавр. А чавунні мережива, де нудьгувала
    повня, наразі стримали натиск мімози, плюс
    вибух агав. Що життя – річ складна, тривала.

    Люди виходять з кімнат, де стýльці, як буква "б"
    чи м’який буцім знак, рятують їх у запамороченні.
    Вони не потрібні, нікому, крім, звісно, себе,
    плитняка бруковиці і множини в означенні.
    Річ в гегемонії статуй, або й порожні їх ніш.
    Себто, якщо не святість, то годиться синонім.
    Заваж, що усе це – правда. І, головно, що видніш
    у собі неодмінне в нім, у зайвім, у геть стороннім.

    Життя починають наново саме отак – з картин
    виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
    Зі чуття наодинці з ними, що ти один,
    буцім, цю катастрофу й бачиш. Що каламбуру
    бракує м’якої канапи, зів’ялих уже квіток
    в жовтій китайській вазі поруч спитої кави.
    Волаючі барви квітів, зойки уст-пелюсток
    остерігати уяву, врешті, не зволікали.

    Будь-яка річ вразлива. І мислима, і яві
    належна, всі забуваються. Взагалі, речі холопи
    мислей. Готові форми їх, узяті у голові,
    їх пов'язаність місцем, якості Пенелопи,
    опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт
    У новім житті, у готелі, ти, ідучи із ванни,
    загорнений у простиню, триножитимеш і тут
    чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

    Уяви епос прикінці – ідилією. Що слова –
    зворотне язикові полум’я: монологу,
    що пожирать, як дрова, щокращих не забува;
    що вгадав у тобі твою неважнецьку могу,
    мізер тепла. І цілісінький ти тепер.
    Отож і не заморочуєшся надто, чом це байдужі
    гурти помон, вертумнів, венер, церер.
    І тому на устах твоїх пісеньки пастуші.

    Годі буцім оправдуватись. Як не крапи тузи,
    валетів нез'ясовних мастей не змести зі столу.
    уяви, що за щирим голосом не знайти сльози,
    пристрасті бодай до чогось, любові, болю.
    Уяви, що інколи радіо ловить і старий гімн.
    Уяви, що на кожну букву здибуєш цілу свиту
    з букв, що зіб’ються у "бетсі"», у "ібрагім",
    і перо полишає межі смислу та алфавіту.

    Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
    класика перспективи, бракує хіба що танка
    або ж – сирого туману в її кінці;
    голий паркет, нездалий спокуситися танго.
    Миті в новому житті зайве гукати "стій":
    це зведе нанівець її, звіє, як хмарку.
    Але рис твоїх глянцю годі вже, щоб на тій
    стороні здоровити всіх і ліпити марку.

    Білі стіни кімнати білішають поготів
    од кинутого, на острах самим, очевидьки,
    погляду, радше звиклого пуститися берегів,
    чим з нестачею в спектрі їх півтонів розцвітки.
    Аніщо річ не вибачає, як ті скрушні
    місцини, де річ скінчилась. Чулість у прикінцевім
    інтересі, себто, до порожні,
    до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

    Хмара у новім житті коштує сонць. Дощі,
    ідучи без угаву, не панькаються з незгідним.
    Тим же маніром, потяг, що ти не стрічав, ждучи
    на пероні в плащі, прибуде належним чином.
    Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
    Око найде обмилок, аби насолити фену.*
    І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
    а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.

    --------------------------
    *фен – нім. Föhn, від лат. favonius — сильний і поривчастий(переважно західний) вітер з високою температурою і низькою відносною вологістю повітря, що дме з гір в долини
    ---------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  5. Марія Волощук - [ 2018.03.26 23:05 ]
    Люблю тебе.(Szabó Lőrinc. "Szeretlek". Переклад з угорської)
    Я кожну хвилину ціную,
    Твій запах губами я чую.
    Кохаю тебе, я кохаю,
    виглядаю здалеку, шукаю.
    По тобі, кохана, знову плачу,
    І молюсь за вечір, щоб побачить.
    Сумний коханець без коханої-
    нуртує кров жагою п’яною.
    Цілую я тіло, молю
    про кожну хвилину твою.
    Я кожну хвилину ціную,
    Твій запах губами я чую.
    Чекаю, бажаю, жадаю,
    Я смак твоїх губ відчуваю.
    Цілую землю, де ступаєш;
    Цілую мить, коли чекаєш.
    Виглядаю здалеку, шукаю,
    Бо тебе кохаю я, кохаю.
    2017р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  6. Марія Волощук - [ 2018.03.24 17:15 ]
    Осінній ноктюрн (Füzesi Magda. Őszi nocturne. Переклад з угорської)
    Місяць-пастух. Задубілий пейзаж.
    Сонний жучок залітає у коси.
    Ясний мій німб під листя опав:
    Осінь ховає, за літом голосить.
    Жовтень. Світанок мережить гілки.
    Рудою ковдрою землю накрито.
    Осінь ховає сльози гіркі,
    там, де недавно прощалося літо.
    На серце опада жовтневий сум.
    Вітри вчорашні все перевернули.
    І осінь додає тривожних дум…
    Так хочу озирнутись у минуле.
    2018р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  7. Марія Волощук - [ 2018.03.24 16:46 ]
    Під жовтневим дощем. ( Magda Füzesi. "Októberi esőben". Переклад з угорської.)
    Розкашлялася жовтим світлом лампа,
    у закутках хова химерну тінь.
    І флюгер заскімлить сьогодні-завтра
    і таємницю понесе в глибінь.
    Занурюються щупальці дощу
    у мідну ковдру злежалого листя.
    Тепло осіннє я не відпущу:
    на довгу зиму ще мені згодиться.
    Простуджено апчихають городи,
    промоклі, перестояні у воді.
    Із колосочків висиплю в долоню
    похмурі безіменні будні дні.
    2018р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 4
    Прокоментувати:


  8. Вікторія Торон - [ 2018.03.19 13:33 ]
    Зве листя зелене (переклад)
    Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
    зве листя зелене крізь далі й роки.
    О юність минула в життєвих щедротах,
    де риба стрибала до неба з ріки!

    Це час, щоби жити і дзвінко сміятись,
    і ту обіймати, що буде твоя,
    в народження мить при дружині стояти
    і чути, як силою живить земля.

    Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
    улітку додому звуть крони рясні.
    Як молодо запахи яблук п’янили
    і блимали очі совині в гіллі!

    Це час, щоб саджати, пора, щоб орати,
    і місце, де любляча прийме земля.
    О, молодість мила, солодка й далека!
    Зве сонячним листям домівка моя.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (9)


  9. Сонце Місяць - [ 2018.03.18 20:32 ]
    Лезер (Jefferson Airplane)
     
    Лезеру сповниться тридцять &
    Збере його іграшки хтось
    І мати пришле вирізки із газет
    Про тих колєг, що тепер всі дорослі
    Оце ― Гарвіц І. Ґрін, йому тридцять три
    В солідному кріслі, при банку ―
    Сержант Доу Джонс, що у двадцять сім років
    Командує військовим танком
    Та Лезера вабить і досі в піску
    Залягти голяка без мети
    Малювати все гори, мов пухирці
    Й повітря руками гребти

    Хто знав, що Лезер продуктивний, атож
    Що у палички до барабанів
    Затискає обабіч ніс, хай би було
    Ще віртуозніш фурчання

    Та все проходить...

    Лезеру сповниться тридцять &
    Безслинним, тяжким язиком
    З розпачливим поглядом, видасть він:
    Вже не бути мені юнаком?
    Для дітей він знаменитість
    Божевілля для батьків
    І часом із непримітних
    Що не знають як у гру ввійти
    Де слів знайти...
    Тож я маю сказати, ’Ні, ти не старий.‘
    І докласти зусиль, аби... всміхалось в нім...
    немовля





     


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (13)


  10. Ярослав Чорногуз - [ 2018.03.18 01:11 ]
    Сергій Єсенін З чарівливим щемом ця омана (переклад)
    З чарівливим щемом ця омана –
    Ось життя. І сильне тим воно,
    Що рукою грубою тирана
    Долю провістить йому дано.

    Я, коли повіки опускаю,
    Й серце потривоживши, кажу:
    Так, життя – неправда, та буває
    Прикриває радощами лжу.

    Ти на сиве небо глянь одверто –
    Вгадуй долю в місячній журбі.
    І вгамуйсь, не домагайся, смертний,
    Правди, не потрібної тобі.

    В черемховій заметілі думать
    Гарно, що життя – стезя, не рай,
    Легковажні подруги одурять,
    Псевдодрузі зрадять – і нехай!

    Хай мене милують ніжним словом,
    Хай гостріший бритви злий язик,
    Здавна я живу на все готовий,
    І до всього я безжально звик.

    Душу охолоджують ці висі,
    Не зігріє сяйво зір вогнем.
    Ті - кого любив я – одреклися,
    Ті - ким жив - не згадують мене.

    Але все ж, і штовханий, і гнаний,
    Я зорі всміхаюсь, що несе
    Світло… На землі моїй коханій
    Дякую життю цьому за все.

    5.01. 7520 р. (Від Трипілля) (2013)

    Київ.


    Рейтинги: Народний -- (5.62) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (4)


  11. Ігор Деркач - [ 2018.03.16 15:32 ]
    Відчуй мою любов
    Коли твоє лице шмагає дощ,
    А ти блукаєш у пустелі площ,
    Я обійму тебе, а ти помовч.
    Почуй мою любов.

    Коли зірки ховаються нічні
    І ти сльозою танеш у мені,
    Нехай триває це мільйони днів.
    Почуй мою любов.

    Я знаю, ти єдиний між людьми
    В моїй душі і у моїй журбі.
    Іще до того, як зустрілись ми,
    Належу я тобі.

    Нехай би я забутою була,
    Голодною по вулиці брела –
    Усе б тобі одному віддала.
    Почуй мою любов.

    На гребені буремної пори
    Долаєш ти стихії житія.
    Але куди не занесуть вітри,
    Нема таких як я...

    Я мрією твоєю оживу,
    Аби з тобою щастя досягти.
    І знай, що уві сні і наяву
    Моя любов – це ти.

    Почуй мою любов...

    2018


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  12. Петро Скоропис - [ 2018.03.12 20:41 ]
    З Іосіфа Бродського. Пам’яті професора Браудо
    Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
    урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
    люди інших професій, і родичі їх назавтра
    пониклі, як та природа, по втраті іхтіозавра.

    Март – чорно-білий місяць, і зору в марті
    налаштуватись легше до відображень смерті;
    сніг, колії коліс, і підіймає слідом
    світлині коміри піший супровід її містом.

    Голос із телефону поночі, замість фрази
    передає дротиною, як ті намистини, сльози;
    ба, цей клавір німує, от і на важіль давиш,
    бо на учуті ноти годі дібрати клавіш.

    Кинуті онімілим плачем напризволяще,
    тíкають на стіні розпачі "до" побачень,
    у порожні квартири, тиші її на зависть,
    глупій імлі вторує з вічним мовчанням запис.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  13. Сонце Місяць - [ 2018.03.12 04:40 ]
    Біліше за блідий (Procol Harum)
     
    Ми вийшли із фандáнґо
    потім колесом пройшлись
    там нудота, майже приступ
    а юрба волала біс
    & дужчав гуд у залі
    відлітала стеля геть
    заманулось нам іще напій
    свій бар котив лакей

    Все це відбулось із нею
    казкував млинар тоді
    кшталт лиця
    примарний досить
    став білішим за блідий

    Вона мені: причини
    не існує жодної
    я ж ішов крізь гральні карти
    не пустивши її
    до шістнадцяти весталок
    що пливли кудись невдовзі
    хай закрив би вічі навіть
    все одно б я видів щось &

    Все це відбулось із нею
    казкував млинар тоді
    кшталт лиця
    примарний досить
    став білішим за блідий





     


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (10)


  14. Володимир Бойко - [ 2018.03.11 18:41 ]
    Пістолети (автопереклад)
    Де ви, де ви, пістолети,
    Вороновані стволи.
    Безталанному поету
    Хибно козирі лягли.

    Обійму вас, розцілую,
    Наче дівчину на мить,
    Наймиліших спом'яну я
    Й куля в скроню полетить.

    Накінець тягар сумління
    Скину перед рубежем –
    В царство снів без сновидіння
    Не пускають з багажем.

    2018


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.4) | "Майстерень" 5.5 (5.51)
    Коментарі: (2)


  15. Сонце Місяць - [ 2018.03.10 05:56 ]
    Каліфорнія Мрій (The Mamas & The Papas)
     
    Листя мов іржа
    Небо хмарове
    Де би не пішов я
    У зимовий день

    Спокій і тепло
    Я знайшов би в Ел Ей
    Каліфорнія Мрій
    & цей зимовий день

    Залою собору
    Подавшись навпростець
    Десь там уклякнув на коліна
    У молитовний жест
    Священник полюбляє холод
    Зостанусь так він жде
    Каліфорнія Мрій
    & цей зимовий день

    Листя мов іржа
    Небо хмарове
    Де би не пішов я
    У зимовий день

    І якби не з нею
    Вже би їхав геть
    Каліфорнія Мрій
    & цей зимовий день

    Каліфорнія Мрій
    & цей зимовий день
    Каліфорнія Мрій
    & цей зимовий день





     


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (5)


  16. Петро Скоропис - [ 2018.03.05 11:37 ]
    З Іосіфа Бродського. Наступному століттю
    Поступово дійсність набуває сенсу недійсності.
    Ти огубиш ці буквиці, ці дещиці від пера,
    і коритимеш, геж, як мураху – кора,
    розкоші повільності.
    Заваж, що люди з’їздять з квартири суто зі прописних
    підстав: платня стрибонула, маячитиме скорочення;
    просто будучина має зиск зі здороження
    без них.
    З іншого боку, візьмім сузір’я. Як виснував би суддя,
    позаяк швидкість світла – біда завідома,
    присутність їх є відсутність, і буття – суть мітина
    небуття.
    Так, з роками, докази переважать і самі злочини, дні –
    життя у цілому; сугубо крапками, комами
    підміняється голос. Але од тебе не діждешся ні
    телескопу, ні бентег споминами.




    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  17. Петро Скоропис - [ 2018.03.01 15:39 ]
    З Іосіфа Бродського. Романс для Щуролова і Хору (З поеми «Хода»)
    Шум ходи,
    шум ходи
    цілу ніч,
    сніг летить,
    сніг летить,
    на карниз.
    Ледь учув
    ти прити-
    шений клич,
    опускай-
    ся по схо-
    дах униз.
    Місто спить,
    сплять задвір-
    ки, двірці,
    сніг летить
    до нічних
    ліхтарів,
    Місто спить,
    місто спить,
    сплять вітці,
    охопив-
    ши крижі
    матерів.
    Сніг летить,
    сніг кружля
    повз ліпних
    капіте-
    лей і склеп-
    лих повік,
    тої ми-
    ті йдемо
    ми од них,
    тої ми-
    ті йдемо
    ми навік.

    Нас веде
    Щуролов!
    Щуролов!
    здовж па-не-
    лей і цин-
    ків дахів,
    і пісні
    тим гучні-
    ші, немов
    хор щурів
    сподобив-
    ся на спів.

    Вічно хвацький,
    юнак,
    молодик,
    вічно хвацький,
    коханець,
    дружок,
    обер-нись,
    озир-нись
    та гляди,
    як опи-
    сує ко-
    ла сніжок.
    Зі спини –
    ані світ-
    ло, ні тьма,
    тільки ця-
    точки, ця-
    точки віч,
    чи ти під-
    лий, чи об-
    маль ума,
    мла з поти-
    лиці гід-
    на облич!
    Слідуй флей-
    ті і хут-
    че крокуй,
    сніг сліди
    замете,
    занесе,
    Забуттям
    божевіл-
    ля лікуй!
    Од непа-
    м'яті бе-
    зум спасе!
    Заповзя-
    то тобі,
    Щуролов,
    на чужби-
    ні вітці
    голосять
    свою дя-
    ку за щед-
    рий улов,
    і нія-
    ких повер-
    нень назад.

    Лису го-
    лову мав,
    чи голив,
    наплюва-
    ти на за-
    чіски стиль.
    Але спів
    поголів’я
    щурів
    по Росії
    гучить
    відусіль!

    Дні і ро-
    ки летять
    і летять.
    Мла оку-
    тує наст
    середмість,
    як не бе-
    зуму влад-
    ця печать,
    і безум-
    ний, зали-
    вистий свист.

    Позаяк
    не забудь
    настанов:
    нас веде
    од зори
    до зори,
    нас веде
    Щуролов!
    Щуролов!
    Нас веде
    Щуролов! –
    повтори.

    --------------------











    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (10)


  18. Вікторія Торон - [ 2018.02.24 12:22 ]
    Дороті Паркер і невідомий автор (вільний переклад)

    ПІДСУМОК Дороті Паркер

    Порізи болять,
    Вода в ріці мочить,
    Кислоти бруднять,
    Від «хімії» корчить.
    За зброєю стежать,
    Газ буде смердіти,
    Мотузка не вдержить;
    Лишається жити.

    Resumé by Dorothy Parker

    Razors pain you;
    Rivers are damp;
    Acids stain you;
    And drugs cause cramp.
    Guns aren’t lawful;
    Nooses give;
    Gas smells awful;
    You might as well live.


    ДУЖЕ КОРОТКА ПІСНЯ Дороті Паркер

    Я юна й віддана була,
    І зранив хтось мене.
    Зцілити серця не могла,
    І чулася так зле!

    В любові радості нема,
    Вона – мов гостре скло.
    Когось я зранила сама,
    І це – найгірше зло.


    A Very Short Song by Dorothy Parker

    Once, when I was young and true,
    Someone left me sad-
    Broke my brittle heart in two;
    And that is very bad.

    Love is for unlucky folk,
    Love is but a curse.
    Once there was a heart I broke;
    And that, I think, is worse.


    УТІХА Дороті Паркер

    Троянди висохла краса;
    Її голівка обвиса
    На зламанім стеблі.
    Мені говорять: «Не журись!
    Троянд є море, подивись!»
    Лиш змовчати мені.

    Вмирає пташка у руках,
    І чую: «Сотні в небесах
    Побачиш на віку!»
    Коханий дівчину лишив;
    І я не стала ждати слів:
    «Тих хлопців – як піску!»

    Solace by Dorothy Parker

    There was a rose that faded young;
    I saw its shattered beauty hung
    Upon a broken stem.
    I heard them say, "What need to care
    With roses budding everywhere?"
    I did not answer them.
    There was a bird brought down to die;
    They said, "A hundred fill the sky--
    What reason to be sad?"
    There was a girl whose love fled;
    I did not wait the while they said,
    "There's many another lad."


    ВСЕВИШНІЙ! Автор невідомий

    Всевишній!
    Мав я дотепер
    чудовий день--
    не лаявсь і не пліткував
    кота не копав, не плював,
    не матюкався, не брехав,
    даремно бучі не здіймав.
    Звитягу всю збираю нишком,
    аби тепер устати з ліжка.

    Dear God,
    So far it’s been a good day —
    I haven’t yelled, I haven’t spat.
    I haven’t gossiped or kicked the cat.
    I haven’t lied & haven’t cussed.
    I haven’t whined or even fussed.
    But great the task that lies ahead,
    For now I must get out of bed.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  19. Петро Скоропис - [ 2018.02.21 11:35 ]
    З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень».
    Затіють спір батьки вночі.
    І фраз оривки, і плачі
    велять, не спитуючи віч,
    склепити ті хутчій.

    Вона ридає, він мовчить.
    Дрімлюга у пітьмі кричить.
    Дзиґар у головах кує,
    і в голові гучить.

    Од їх розмов кидá у дріж
    не те, що чути лживу річ,
    а те, у чім – обох дитя –
    пенятимеш собі ж:

    і не зітхнеш, і вислиза,
    немов у матері, сльоза.
    "Розбудиш сина".– "Ні, він спить".
    І віч стулити – зась!

    І чути гріх, і що робить.
    І не гучніше, чим рипить
    ще ліжко, те і чує ніч,
    що слід скривати вочевидь.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (10)


  20. Петро Скоропис - [ 2018.02.18 11:23 ]
    З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    Пече повіддя мерзле п’ясть.
    Коневі ні у чім пенять.
    А перший лід калюж тріщить,
    як язики багать.

    Не чує кінь тривог моїх.
    Річ в тім, що передати їх
    йому ні каблуком у дих,
    ні іншим робом, я не міг.

    Знайомий ліс, стежа в яру.
    І так обом відома путь,
    що сам скеровувати рух
    я можу будь-що-будь.

    Додаймо крок, робімо те,
    що і сосна, що вверх росте.
    Не кільця зим її і літ,
    гвинтівки ствол нас жде.

    Стежа дедалі ужча в падь.
    Кущам роковано дрижать.
    А нам свою уторувать
    стежу: долать її, долать.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (3)


  21. Ірина Вовк - [ 2018.02.15 22:06 ]
    "Як сотворила тебе мама"
    Хочеш знати, як це сталось?
    Звідкіля дівча це взялось? –
    твоя мама так сміливо
    доню сотворить схотіла...
    Щоб тебе родити вміло,
    надихнуть красою тіло –
    на троянд пахучі личка
    влила па́токи потічки...

    ... Молока вона немало пишним ружам
    додавала...

    Суміш дивна замісилась –
    ти із неї народилась!

    Хочеш знати, як там далі?
    Звідкіля уста у кралі? –
    мама в гори за снігами
    бігла спритними ногами...
    Білих лілій заметілі,
    меду й цукру бризки цілі,
    ягід пригорщі бездонні –
    соковиті і червоні...

    ... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...

    Вийшли зубки, всіх біліші,
    губки – вишеньок спіліші...

    Хочеш знати, чим скінчилось? –
    мама вбога залишилась,
    щоб створити диво мудре,
    світлооке, златокудре...
    Продала́ все без сумління,
    і купила в володіння
    землю-жилку... За донькою
    злото хлинуло рікою!

    ... Золоті багаті жили волосинки обложили...

    Щастя мав би я без міри –
    цілувать їх до могили...

    (Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Коментарі: (3)


  22. Петро Скоропис - [ 2018.02.15 12:20 ]
    З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    Сніги на каменів гряді.
    Біліють падоли, бліді,
    як небо. І горожа лиш
    чорніє в самоті.

    Холоне ліс у білій млі.
    Світліє мла на тому тлі.
    А чорні палі, у снігу
    нагі, як з-під з землі.

    І їде верхівець один.
    Сліди вовків буцає кінь.
    Горожі палі у снігу
    підков чатують дзвін.

    У масть пальто, як перший грак.
    Сліпа вона. Ба, не сліпак,
    глухий, німий, гарячий як
    ті палі, неборак.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (4)


  23. Петро Скоропис - [ 2018.02.12 17:00 ]
    З Іосіфа Бродського. Зі "Старих англійських пісень"
    У січні бралась я. Старі,
    малі – юрмились у дворі,
    і без угаву дзвін гудів
    у церкві на горі.

    Із-під вінця, як на руці,
    дорога у оба кінці…
    Шлю погляди у далечінь,
    та де мої гінці…

    Церковний дзвін усе гуде.
    Жених мій віч не одведе.
    І стільки свіч нам осяйних!
    І я рахую їх.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (6)


  24. Петро Скоропис - [ 2018.02.10 15:48 ]
    З Іосіфа Бродського. Пам’яті Кліффорда Брауна
    О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
    Це – барви Атлантики в середині
    лютого. І ти байдужий до одінь:
    все одно спина гола і на льодині.

    О, це – не просто льодина, одна з льодин,
    це що відмова теплу по суті.
    Вона – сама в океані, і ти один
    на ній; і заспів сурми – як падіння ртуті.

    О, це не щире соло у млі саднить,
    а палець в дієз умерз, ані рукавиці;
    і крапля іскриться, пливе в зеніт –
    як відбитки світів потойбіч зіниці.

    О, це – не віч сітківка, це – іскряна парча,
    зір і смуг нова грамота з нотним станом.
    Лід не тане, дрейфуючи на очах,
    висвічуючись кулісі полярним сяйвом.





    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  25. Олександр Сушко - [ 2018.02.05 22:25 ]
    На зорі ти її не буди
    На зорі ти її не буди,
    На зорі вона солодко спить.
    Ранок дихає в тиш на груді,
    Пломеніє на ямках ланіт.

    І подушка її палахка,
    І вогнистий виснажливий сон.
    І чорніє волосся ріка,
    Тасьми коси взяли у полон.

    Вчора ввечері в шибки діру
    Довго гледіла. Втрачено лік.
    І по хмарах гляділа на гру
    Що затіяв між зір молодик.

    Чим яскравіше місяць світив,
    Чим гучніше свистав соловій,
    Блідла швидко. Ще крок до біди.
    Нащо серце холодній, німій?

    І на юній прекрасній груді
    На ланітах так ранок горить.
    Не буди ти її, не буди,
    На зорі вона солодко спить!

    Афанасий Фет
    ***
    На заре ты ее не буди,
    На заре она сладко так спит;
    Утро дышит у ней на груди,
    Ярко пышет на ямках ланит.
    И подушка ее горяча,
    И горяч утомительный сон,
    И, чернеясь, бегут на плеча
    Косы лентой с обеих сторон.
    А вчера у окна ввечеру
    Долго, долго сидела она
    И следила по тучам игру,
    Что скользя затевала луна.
    И чем ярче играла луна,
    И чем громче свистал соловей,
    Все бледней становилась она,
    Сердце билось больней и больней.
    Оттого-то на юной груди,
    На ланитах так утро горит.
    Не буди ж ты ее, не буди,
    На заре она сладко так спит!



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (1)


  26. Ірина Вовк - [ 2018.02.03 20:19 ]
    Мелодії Едварда Гріга: "Мій лебідь"
    Мій лебідь білий, о мій легкокрилий,
    чом не тішиш ти серце,
    чом никнеш безсилий?

    Над лісами кружляєш в мовчанні,
    чуєш ельфів у ніжнім шептанні…

    … Та в мить розлуки,
    в мить чорної зради
    співаєш ти з муки,
    а не для розради:

    -О, мій вира́ю!.. Я млію… вмираю…
    Мій спів лебединий лиш марево раю…

    Мій лебідь!..


    (Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Коментарі: (6) | "Е.Гріг "Мій лебідь""


  27. Ірина Вовк - [ 2018.02.02 11:15 ]
    Мелодії Едварда Гріга:"Пісня Сольвейг"
    Зима відійде́ і весна відцвіте,
    і весна відцвіте…
    Сад квітів опаде, снігом цвіт замете,
    снігом цвіт замете…
    і ти верне́ш до мене – так серденько щемить,
    так серденько щемить!
    Тобі я буду вірна, тобою буду жить,
    тобою буду жить…

    До мене, о рання, вернись любов моя,
    вернись, любов моя!
    Від бід і від стинання тебе сховаю я,
    тебе сховаю я…
    Коли ж чекання ма́рні зустріти образ твій,
    зустріти образ твій,
    любить не перестану тебе, о милий мій,
    тебе, о милий мій…


    (Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів: Логос,1997)


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Коментарі: (6) | "https://www.youtube.com/watch?v=Us8sy0_5NtI"


  28. Петро Скоропис - [ 2018.02.01 07:43 ]
    З Іосіфа Бродського. Кафе “Трієст”: Сан-Франциско
    До рогу вулиць Грант і Вальєхо
    я навідався ехом
    буцім уст, що волів
    цілувати без слів.

    Жодних, бачимо, змін одтоді
    в обставі та у погоді.
    Очевидьки, позаочі
    кола речі триваліші.

    Зимно. В спітнілій шибі
    жести, так притаманні рибі
    зграйній, буцім водиці струм
    гріє акваріум.

    Ріці витеклій повернутись
    годі в витоки, схожа участь
    сліз у спомині. Оним теж
    радше сам собі ощипнеш

    хвіст, як ящірка у пустелі
    тої мареві, буцім пеклі,
    де на зайду, лишень піткнись
    у піски, дожидає Сфінкс.

    Загадко! Золотаві, мідні
    пасма! сукенки беж, тендітні
    щиколотки! Звукорядів
    слух тим чуліш од "read", як "dear".

    Яке маєво пеленає
    в минущин-будучин небокраї
    з хитавицею, скрипом щогл
    вимпел лодії – триколор?

    Ближчі берега ті, хто чалив
    з вод лляних? а разка коралів,
    дастьбі, в кількоро намистин,
    стане, – вилюднити інстинкт?

    Геж, як прощений гріх, і годі
    душам інде годити плоті,
    любо дух перевести нам
    в сім чистилищі, й фіміам

    нам у поміч, де од знеможу
    окликають як пить сторожу
    святі та грішні не без підстав,
    куди обачно я завітав.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (4)


  29. Ігор Шоха - [ 2018.01.19 22:02 ]
    Дівчина із Нагасакі
    Він капітан і порт його – Марсель.
    У нього є ознаки забіяки.
    Він курить люльку, п’є вино і ель
    І любить парію у Нагасакі.

    У неї, як проказа на руках,
    Видніються татуїровки знаки.
    А вечорами джигу в кабаках
    Танцює дівчина із Нагасакі.

    Його п'янить її дівоча грудь
    І губи, що палають, наче маки.
    Чекає капітана дальня путь
    І юна пасія у Нагасакі.

    Коралі, як її гаряча кров,
    І блузу оксамитового хакі,
    Свою жагучу і палку любов
    Везе коханій він у Нагасакі.

    Вертається із рейсу капітан
    І дізнається, що жиган у фраку,
    Окурений гашишем жентельмен
    Убив любов його у Нагасакі.

    І у шторми, коли реве гроза,
    У миті дрімоти на полубаку
    Він бачить карі очі і сльоза
    Ятрить його путі у Нагасакі.

    Її уже окутує туман,
    Оплакують її дощі і мряки.
    Іде у путь далеку капітан
    І не цілує гейшу з Нагасакі.



                                          19.01.2018


    Рейтинги: Народний -- (5.58) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (17)


  30. Нінель Новікова - [ 2018.01.10 18:40 ]
    У ресторані Олександр Блок
    Нінель Новікова

    Переклад з російської мови

    Не забуду ніколи (він був, чи примаривсь,
    Вечір цей): у пожежі зорі
    Тліло небо бліде у розчахнутій хмарі,
    І на жовтій зорі – ліхтарі.

    Я сидів при вікні в переповненій залі.
    А смички розливали жалі.
    Я послав тобі чорну троянду в бокалі
    Золотого, як небо, аї.

    Подивилася. Стрів ніяково й зухвало
    Погляд гордий, віддавши уклін.
    Кавалеру навмисно і різко сказала:
    «О, уже закохався і він».

    І відразу у відповідь гримнули струни,
    Заспівали шалено смички…
    Та була ти зі мною у зверхності юній,
    В ледь помітнім тремтінні руки…

    Підхопилась поривом крилатої мрії,
    Ти пройшла, наче сон мій легкий…
    І зітхнули духи, засоромились вії.
    Шепотіли бентежно шовки.

    Із свічада глибин ти очима кричала,
    Слала погляди знову і знов…
    Танцювала циганка, намистом бряжчала
    І вищала зорі про любов.

    2017

    Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

    В РЕСТОРАНЕ

    Никогда не забуду ( он был, или не был,
    Этот вечер): пожаром зари
    Сожжено и раздвинуто бледное небо,
    И на желтой заре – фонари.

    Я сидел у окна в переполненном зазе.
    Где-то пели смычки о любви.
    Я послал тебе черную розу в бокале
    Золотого, как небо, аи.

    Ты взглянула. Я встретил смущенно и дерзко
    Взор надменный и отдал поклон.
    Обратясь к кавалеру, намеренно резко
    Ты сказала: « И этот влюблен».

    И сейчас же в ответ что-то грянули струны,
    Исступленно запели смычки…
    Но была ты со мной всем презрением юным,
    Чуть заметным дрожаньем руки…

    Ты рванулась движеньем испуганной птицы,
    Ты прошла, словно сон мой легка…
    И вздохнули духи, задремали ресницы,
    Зашептались тревожно шелка.

    Но из глуби зеркал ты мне взгляды бросала
    И, бросая, кричала: «Лови!..»
    А монисто бренчало, цыганка плясала
    И визжала заре о любви.

    19.04.1910


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (5)


  31. Петро Скоропис - [ 2018.01.10 11:01 ]
    З Іосіфа Бродського. Ex oriente
    Так, буцім Лівій Тит який, і він
    в шатрі сидів, не важив на шпарину
    світ за очі з пісками наздогін,
    правицею мнучи листа із Риму.
    Палило сонце. Стільки поспіль днів
    він брів один в безводнім океані,
    що видавав позір, що осклянів,
    що слини теж немає у гортані.
    Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс.
    І вхід у кýщу чулий її смутків
    пісок заніс, заніс, поки він думав,
    які вони вологі, кілько сліз.

    ---------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  32. Петро Скоропис - [ 2018.01.05 13:09 ]
    З Іосіфа Бродського. Вірші на смерть Т.С.Еліота
    Помер він в січні, на початку року.
    Співав мороз під ліхтарем нівроку.
    Природі не з руки було до строку
    кордебалет красот усіх явить.
    Засніжені шибки робились вужчі.
    Басив і кріпшав оповісник стужі.
    На розі брались кіркою калюжі.
    І брязнув ланцюжок об дверці літ.

    Банкрутством спадку не шпиняє днина
    родині Муз. Безрідна сиротина,
    поезія тримається зосібна
    на неугавнім добіганні днів.
    Плеснувши у зіниці або лімфі,
    вона рідня лиш еолійській німфі,
    мов друг Нарцис. У календарній римі
    на видноті і час, що здаленів.

    Без волі злої і понук до злого,
    з Каталогу, по всьому, чималого,
    смерть не співучість спитує оного,
    а навіч і по-імені співця.
    Їй байдужі узліски і галяви,
    моря зі блиском, гожим для уяви;
    вона, що є завісою вистави,
    уважити зволяє лиш серця.

    Багаттями з хвоїн пустир світився,
    мелися за поріг скалки і глиця,
    лічила янголят своїх полиця.
    Католик, він не міг не ждать Різдва.
    Та наче море, в піннім шумовинні
    плескає в хвилеріз, і, потай в піні
    назад усе визбирує, він нині
    відкланявся у розпал торжества.

    Уже не Бог, а Часу плин майбутнім
    зове його. І піснярам наступним
    махини його хвиль і глиб під спудом
    до квітчастої крайки бахроми
    несе грайливо, ними б’ється досі
    об край землі, сміється у затоці
    пісень січневій, маючи на оці
    ту сушу днів, де зостаємось ми.

    ІІ
    О, непомильні в лицях, маги, де ви?
    Агов! Як ореол – після весіль:
    Фігури дві скорботні обопіль.
    Співають обі. Обі – в співі ревні!
    Дві діви мов, та горе тлумачеві.
    Не страсті означають стать, а біль.
    І профіль на Адамів мимовіль
    скидається, а зачіска – від Єви.

    Уклінно, скількимога там голів
    Америка-родителька у млі –
    і Англія, де він помер, схилили
    по обі сторони його могили.
    І в небі хмари, ніби кораблі.

    І будь-яка могила – край землі.

    III
    Аполоне нових діб,
    поклади вінок до стіп
    Еліота, як наділ
    невмирущим в світі тіл.

    Шерех кроків, ліри звук
    не забуде ліс округ.
    Буде пам'яті служить
    тільки те, що буде жить.

    Годі в світі піль-роздоль.
    Не забуде їх Еол.
    Не забуде жаден злак,
    як жадав Горацій Флак.

    Томас Стерн, не бійся кіз.
    М'яко стеле сінокіс
    по стерні отав. Їх дух
    не забув кульбабин пух.

    Так любов тікає пріч,
    вже чужа назавше, в ніч,
    обірвавши крик, слова,
    вже незрима, хоч жива.

    Ти лишив нас, але ми
    іменуєм царством тьми
    край без овидів і меж.
    Це – од ревнощів, еге ж.

    Не забуде ліс і луг.
    Не забуде все округ.
    Буцім певні, – ще діждуть! –
    чулі ласки, рук і уст.


    --------------------------



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (10)


  33. Петро Скоропис - [ 2018.01.03 12:45 ]
    З Іосіфа Бродського. Кентаври
    Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
    оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
    стуком шести підборів (зрештою, катастрофа –
    те, що стосується змін, як їх не стороніться),
    вона спішить на побачення. Кохання є суміш тюлі,
    волосу, крові, пружин, валика, щастя, родів.
    Мужчина на дві третини, на одну легкова – Муля
    стрічає її гарчанням холостих оборотів
    і спокушає театром. Стегна ще у колисці
    тамують наснагу м’яза до меблів, до викрутасів
    червоного дерева, шафи, чиї полиці,
    в свою чергу, пильні до трьох четвертин, анфасів
    зі відбитками пальців. Спокушає театром, де, в закапелках-сховках,
    колесуючись у пітьмі навзаєм, татуюючи їх фанеру,
    вони тішаться в павзах зі драми ляльок на шворках,
    чим, властиво, були ми у нашу еру.

    ІІ
    Вони вибігають із будучини і, кричачи “даремно!”,
    негайно туди вертаються; вам чується їх чечітка.
    Гілки опосіли птахи, численні несосвітенно,
    в них – ні пера, ні пуху, а лишень “дідька, дідька”.
    Горизонтальне море, барвлене сонцепадом.
    Зимний вечір, позаочі у знемозі
    від синяви, бавиться, наче атом,
    намість розпастися, ланцюжком зі
    дзиґариків. Тлінь тільця сірничини,
    гола статуя, знелюднілі місця танців,
    надто реальні, надто стереоскопічні,
    аби втілитися у чімось, окрім імітацій.
    Лише плющені речі, схожі на воду, рибу,
    надихаються часом і родять іхтіозавра.
    Стихійно явленому як вибух
    профілю не надобиться «завтра».

    ІІІ
    Помісь минущин-будучин, дана в камені, крупним
    планом. Розвиненим торсом і кінським крупом.
    Бодай – зрізом граматичного «був» і «буду»
    у границях осяжного. Дати цю річ, як груду
    млосних подробиць; нехай у порожній хатці
    на цибатих ніжках. Плюс нас, наразі.
    Дати – лучачи з тими, кого любили
    в горизонтальній постелі. Або – у автомобілі,
    бранцями перспективи, в ліній у рабстві. Заднім
    кріпчих умом. В вопіющім, нагальнім
    конче – спомині смерті – щемкім, драстичнім.
    Дати це разом – в тепер і вічнім
    житті, де, буцім ті яйця в сітці,
    ми тим і однакові, що жахні насідці,
    одержимій у рамцях нашої ери
    шестикрилою поміссю віри і стратосфери.

    ІV
    Овид в барвах чобіт, плісені з онучаки.
    Рокіровки і розмін років, століть на “ген-ген” і “от-от”.
    Проти ночі ревуть, завертаючи з піль, муу-танки:
    крупний єдинорогий скот.
    Усі навзаєм проникні за помочі слова «друг»
    – рідше у розпал війни, чим ідучи з миром.
    Меч, у тузі за тілом при перековці в плуг,
    вислизає з руки, як мило.
    Крім повідка, з хазяями нічим різнить собак,
    у книзі друга літера вторить отій, що перва;
    біля кінотеатру юрма підлітків, як
    в білоголовках замерзла сперма.
    Лиш многорукість дерева для ветерана – мзда
    за одноногість, за чорний квадрат окопу
    зі водицею ржавою, де б звізда,
    впавши, спаслася од телескопу.

    ----------------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (4)


  34. Ірина Вовк - [ 2018.01.01 02:37 ]
    "Новий рік" (дитяча пісня)
    Новий рік, Новий рік –
    Добрий він чоловік:
    - Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
    Я ваш друг! Я ваш друг!

    Гості йдуть, щось несуть,
    Їм пиріг подадуть!
    Вилочки́ – на бочки́!
    А пиріг – у ручки...

    А по тім, а по тім
    Танцювати ходім.
    Стук-каблук! Стук-каблук!
    От так рух! От так рух!

    З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес, 2013.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Прокоментувати:


  35. Олександр Сушко - [ 2017.12.31 08:44 ]
    Готель "Каліфорнія"
    1
    Шлях пустельний, нірвана,
    Чубом грається бриз.
    Запах марихуани
    Піднімається ввись.

    Перебор. Дав промашку,
    Блима світло як звір.
    Голові дуже важко,
    І тьмяніє мій зір.

    Тисне втома на скроні.
    Метрдотель - зустрічай.
    Чую бемкання дзвонів -
    Це чи пекло, чи рай.

    Бачу дівчину кльову,
    Ледь не зсунувся дах.
    Народився я знову,
    І розвиднівся шлях.

    Приспів:

    Нумо до готелю "Каліфорнія"!
    Це чудовий світ!
    Це чудовий світ!
    Тут свобода всім, а не колонія.
    Є дівчата й спирт,
    До надгробних плит.

    2

    Дах пливе на ТіффАні,
    Її Бог - Мерседес.
    Парубки на дивані -
    От і весь інтерес.

    Вигарцьовує пара,
    Розпашіли тіла.
    Хтось танцює на пам'ять,
    Сум стирає з чола.

    Викликаю прислугу -
    "Принесіть но вина".
    Та мене не обслужать,
    Бо його тут нема.

    Розмовляють далеко,
    Спати геть не дають.
    Так, насправді тут пекло.
    Треба рушити в путь.


    Приспів:

    Нумо до готелю "Каліфорнія"!
    Це чудовий світ!
    Це чудовий світ!
    Це чудовий світ!
    Тут свобода всім, а не колонія.
    О, який сюрприз!
    Та чому я скис?

    3

    Стелі куртуазні,
    Льодяна шампань.
    Кажуть - всі ми в'язні
    Потайних бажань.

    Ми святкуєм! Прозит.
    Точимо ножі.
    Звіру треба крові,
    Всі вже на межі.

    Пам'ятаю двері,
    Втечу стрімголов.
    Кличе вітер прерій,
    Я на волі знов.

    Опустіла клітка,
    Тихо у саду.
    Я прийшов нізвідки,
    Знов туди іду.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.47) | "Майстерень" 5.5 (5.47)
    Коментарі: (4)


  36. Петро Скоропис - [ 2017.12.31 07:48 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Крапка ураз оковирна, де край прямій.
    Віко хапає простір, як повітря – зябра.
    З губ, що геть все огубили, окрім “Боже мій”,
    тим гучніша дедалі абракадабра.
    Віднімання, як дзиґою не крути
    абощо, береться за зовнішні дані;
    павутиною сковувані кути
    у кімнаті нагадують чемоданні.
    Далі їхать нікуди. Далі зась
    златоусту чи пройді – яка різниця.
    І дзиґар так вицокує раз у раз,
    мов домівка вдрузкú ось-ось розлетиться.


    "1982"


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  37. Ірина Вовк - [ 2017.12.22 11:14 ]
    "Пори року" (дитяча пісня)
    Придумала Мама донькам імена:
    Ось Літо і Осінь, Зима і Весна!

    Настане Весна - зеленіють ліси,
    Пташині усюди дзвенять голоси.

    А Літо прийде - все під сонцем цвіте,
    І ягідка спіла до ротика йде.

    Нам щедрая Осінь приносить плоди,
    Дарують врожай і поля, і сади.

    Зима застеляє снігами поля.
    Зимою дрімає і Мати-Земля!

    Зі дитячої музичної книжечки „В лапку джміль бере смичок”. – Львів:Ліга-Прес,2008.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Коментарі: (2)


  38. Петро Скоропис - [ 2017.12.19 21:47 ]
    З Іосіфа Бродського. 24 грудня 1971 року
    На Різдво всі потроху волхви.
    У крамницях насліджено й давка.
    За бляшанку у руки халви
    не знімає облоги прилавка
    провіянтом нав’ючений люд:
    кожен сам собі цар і верблюд.

    Сумки, клунки, пакунки, кульки,
    шапки, галстуки, зсунуті набік.
    Трунки хвої, горілки, тріски,
    мандаринів, кориці і яблук.
    Лиць хаос, і сльота на тропі
    в Віфлеєм у метільній крупі.

    І піднощики скромних дарів
    скачуть в транспорт і ломляться в двері,
    пропадають в проваллях дворів,
    дізнаються, що пусто в печері:
    ні худоби, ні яселець в ній,
    ані Тої, чий німб осяйний.

    Порожня. Та сподіванка див
    пустку сповнює, світлу властиво.
    Ба, чимдуж було Ірод лютів,
    неминучіше близилось диво.
    І жадань нерозривна ужва –
    головна в механізмі Різдва.

    Те і празднує учтами світ,
    і зіставлені щільно однині
    якомога столи. Не до звізд
    ще завсідникам, а благостині
    всім помітна жага в порожні,
    і мигають пастуші огні.

    Сипле сніг; не димлять, а сурмлять
    в небо комини. Лиця, як плями.
    Цар пиячить. Не видно малят.
    Хто об’явиться – жодної тями:
    ми не певні прикмет, і серця
    можуть враз не пізнать посланця́.

    А як в проймі дверній, осяйна,
    із туману нічного густого
    у хустині постане Вона,
    – і Младенця, і Духа Святого
    пізнаєш у собі без стида;
    в небо дивишся й видиш – звізда.
    1972


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  39. Петро Скоропис - [ 2017.12.15 12:00 ]
    З Іосіфа Бродського. Розвиваючи Платона

    Я би волив жить, Фортунатус, в полісі, де ріка
    витикалася би із-під мосту, немов з рукава – рука,
    та щоб вільно впадала в затоку, на всі п’ять пальців,
    як Шопен, що нікому не показував кулака.

    І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
    тенор в арії Маріо слугував узірцем старань;
    щоб Тиран йому рукоплескав у ложі, а я в партері
    бурмотів би крізь зуби од ненависті: "баран".

    А ще в місті був би яхт-клуб і футбольний клуб.
    І за вутлістю диму з височенних фабричних труб
    я б упевнювався у пособництві тим неділі
    та довгенько трясся в автобусі, бгаючи в жмені руб.

    Я б уплів і свій голос в спільний звіриний вий
    там, де нога наслідує зачате у голові.
    Зі усіх законів, укладених Хамурапі,
    головно чинні – теж пенальті та кутовий.

    II
    І була б там Бібліотека, і у залах стояла б тиш,
    я гортав би її аннали, де загнуто ком не більш,
    чим чується скверних слівець у щоденній мові,
    освіжити немічних прозу, тим паче – вірш.

    Там стояв би давній Вокзал, уцілілий в війні,
    з фасадом, мли оковирніш у далині.
    Там од вигляду зела пальм у вітрині авіаліній
    прокидалась би миттю мавпа, що дрімала в мені.

    А коли зима, Фортунатусе, зодягне квартал в рядно,
    я б нидів у Галереї, де й митця полотно
    – особливо Енґра або – Давида,
    на родиму пляму скидається вже давно.

    Затемна, я стеріг би з вікна табун
    авто, що снують і мукають казна котру добу
    мимо витончених нагих колон в доричній ліпнині,
    на білім фронтоні Суду не чулих на ту журбу.

    III
    Там була б і оця кав’ярня зі смачним бланманже,
    де, на закид століттю двадцятому, мовляв, є уже
    дев’ятнадцяте, я б угледів, як погляд колеги
    довго і пильно б опікувався виделкою чи ножем.

    Там були б ота вулиця і дерев рядів зо два б, та
    під’їзд торсом німфи в ніші у мреві б ясніш постав;
    там портрет би висів у вітальні, підтакуючи уяві,
    як личили господині її молоді літа.

    Я б тішився рівним голосом і одвертістю у речах
    оповіді, що не в’яжуться з вечерею при свічах,
    і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно кидав би відблиск
    на зеленаву сукню. Після – і сам зачах.

    Часу теча, а не цівки води,
    горизонтально з вівторка до середи
    у пітьмі там розгладжувала б морщини
    і ретельно стирала свої ж сліди.

    IV
    І були би там пам’ятники. Я би знав імена
    не тільки бронзових верхівців, що совали в стремена
    історії свою ногу, а ще їхніх чотириногих,
    задивлений на відбиток, полишений ними на

    родовитих містянах. З повислою на губі
    цигаркою, глупої ночі піші плентаючись собі,
    що той ром на долоні, на тріщинах у асфальті
    я би гадав, ікнувши, на вузли в їх судьбі.

    І якби мене пов’язали по тому, як шпигуна,
    за підривну активність, волоцюзтво, чи за менаж-
    а-труа, а товпа довкола казилась би і волала,
    ще й тицяючи натрудженими вказівними: "Не наш!" –

    я би нітився щастям, та раяв собі: "Бери
    якомога від шансу, вникай у ази гри,
    до якої так довго лишень приглядався;
    запам’ятовуй подробиці, зголосившись "Vive la Patrie!"

    (1976)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  40. Ірина Вовк - [ 2017.12.10 13:58 ]
    Зима: "Ріо-Ріта" 2017
    Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
    Книга Пам’яті відкрита – музика відтіль...

    Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
    Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...

    „Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
    Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:

    „РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
    на площадці танцювальній 41-ий рік...”.

    „Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
    Наче з маминого Літа – музика сумна.

    „Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
    Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....

    „Моя Ріо Ріта,
    ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
    Тобі, Ріо Ріта,
    Ця серенада лине в світлу ніч.
    Я тобі, моя кралю,
    Про любов заспіваю,
    Мені, Ріо Ріта,
    Лиш ти одна – промінчик ясних віч!”



    Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Прокоментувати:


  41. Петро Скоропис - [ 2017.11.30 14:52 ]
    З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
    Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
    підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
    поснули гак, засови, килим, стіл,
    буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
    Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
    хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
    нічник, годинник, шафи, полички,
    всі двері, східці всі. Ніч непроглядна.
    Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
    в паперах їх шухляд, в листі у течці,
    в словах листа, у щипцях, у вуглях
    схололого каміна, в кожній речі.
    В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
    за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
    в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
    мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
    Поснуло все. Вікно. І сніг в вікні.
    Сусідній дах. Мов біла скатерть свіже-
    постелена. Увесь квартал вві сні
    за рамою, яка їх навпіл ріже.
    Поснули арки, вікна, ріг торця.
    Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
    Ні скрипу од коліс, ні промінця...
    Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
    Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
    замки, засови, ключ в замку, запірки.
    Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
    Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
    В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
    у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
    Дім і задвірки. Пси на ланцюгах.
    Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
    Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
    Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
    під корпусом його вві сні сипить,
    і вторить небу потемки сипінням.
    Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
    І берег крейдяний у снів торочці.
    Весь острів спить. Суцільним сном одним.
    І кожен сад в потрійній спить горожі.
    Сплять кленів, сосен, грабів, піхт, ялин
    гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
    Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
    У кучугурах все – барліг і нори.
    І птахи сплять. І жодних співів. Ніч.
    Спить ворон, спить сова нічна, тихіша,
    чим сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
    Зоря блищить. З повиною йде миша.
    Поснуло все. Почилі у гробах
    своїх лежать. Спокійно сплять. У ліжках
    живі – у сорочок нічних морях.
    Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
    Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
    Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
    І білий сніг з нічних небес ширя.
    Та сплять і там, над усіма і вище.
    Сплять янголи. Забутий грішний світ
    вві сні святими – в соромі святому.
    Геєна спить і Рай чудесний спить.
    Ніхто о цій порі не вийде з дому.
    Господь заснув. Земля тепер чужа.
    І зір, і слух ніяково знемоглі.
    Диявол спить. Поснули з ним олжа
    і ворожнеча на англійськім полі.
    Сплять вершники. Архангел і сурма.
    І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
    І херувими всі, уся юрма
    їх спить під зводом Павлової церкви.
    Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
    всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
    і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
    тихесенько лежать в своїх силабах.
    І кожен вірш із віршем іншим – брат,
    хоча тіснять ‘дне одного, пак тісно,
    і так усі далекі райських врат,
    густі та чисті розмислом єдинства.
    Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
    Сплять сторожко хореї зліва, справа.
    І вод летейських течі снить їх рій.
    І міцно спить в них інше дещо – слава.
    Сплять біди. Негаразди купно сплять.
    Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
    їх речники. Білесий снігопад
    шукає плям у темній просторіні.
    Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
    Сплять ріки слів, німіють під льодами.
    Сплять речення пов’язаних у них
    навзаєм слів, ледь дзенькають кайдани.
    Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
    Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
    І тільки сніг шурчить у млі густій.
    І жодних звуків інших в цілім світі.

    Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
    мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
    тепла мого? Летиш зі млистих піль.
    Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
    Не ви там, херувими? Тужний хор
    нагадує цих сліз мені звучання.
    Не ви наразі сонний мій собор
    полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
    "Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
    надсадний голос, голова геть сива.
    Похнюплений у млі, без обнадій,
    ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
    "Чи ж та хистила зір мені рука
    в пітьмі, що полиша напризволяще?
    Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
    та надто вже високий голос плаче".
    Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
    у сурму дунув, а накликав гавкіт?
    І чом збудив лише мене отим,
    а коней своїх вершники сідлають.
    Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
    І вже летять з небес хорти товпою.
    Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
    ридаєш тут, у потемках, з трубою?".

    "Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
    Це я діймаю розпачами ирій
    за виплекані в самоті трудом
    думки і почуття, тяжкі, як гирі.
    І ти літав з обузою турбот
    серед страстей, гріхів, подібно птаху.
    Був вище їх, і бачив свій народ
    усюди, весь, не мавши свого даху.
    Ти бачив всі моря, їх сушам край.
    І Пекло, у собі сперва, і в яві.
    Ти бачив не уявно світлий Рай
    у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
    Пізнав життя: воно як острів твій.
    На Океані цім ти доста знався:
    усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
    Ти Бога облітав, але вертався.
    Тягар цей не пускає тебе ввись,
    відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
    вилястих рік, і де, на погляд вниз,
    не дуже й лячний суд страшний, урешті.
    І хмурий клімат, сни суціль сумні
    в країні цій. У марах сни питомі.
    І Бог одтам – як світло у вікні
    у ніч туманну – у далекім домі.
    Поля трапляють. Піль не оре плуг.
    Роки не оре. І віки не оре.
    Лише ліси стоять стіною круг,
    та гущі трав, де лиш дощі проворні.
    І перший дровруб, чий кінь здола –
    у піні весь, ті хащі непролазні,
    на сосну влізши, звидить дим житла
    в долині – там, ген-ген – в її тумані.
    Все, все – ген-ген. Усе, як уві сні.
    Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
    Так ясно тут. Не чути гавкотні.
    Ні калатання дзвонів над дахами.
    І він збагне усе. І встріч лісам
    коня скерує рвійно в світ неблизький.
    І миттю віжжі, сани, ніч, він сам
    і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
    Ось я і плачу, плачу... У плачу
    від тяжкості не вільна у камінні.
    Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
    А мертвій там ширяти в самотині.
    Самій, як ти, мій світе – літ і літ
    в сирій землі, приреченій на муку
    безплідної понуки – лету вслід,
    чимдуж не згідне тіло на розлуку.
    Та ба! докіль плачами твій нічліг
    бентежу тут – летить в пітьму, не тане,
    зшиває мов разлуку нашу сніг,
    і хвищі голочок надовго стане.
    Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
    Ти спиш, спить посуд в шафі, стигне постіль
    допоки над поснулим домом сніг
    летить одтіль в пітьму роками поспіль".

    Від птаха, що допоки спить в гнізді
    і спраглого небес у позачассі,
    ця відданість у нім отій звізді,
    що забрана хмариною наразі.
    Від птаха ця душевна чистота,
    бодай і не без огріхів утілень,
    що оковирніш ворона гнізда
    на сірім тлі покинутих шпаківень.
    Мов птах, який удень злітає, він.
    Тепер ночує під покровом білим,
    допоки у снігів і снів шитві
    прогалини душі з поснулим тілом.
    Поснуло все. Очікують кінця
    віршів зо двійко, шкірячись щербато,
    мовляв, любов мирська – стезя співця,
    любов духовна, – власне, плоть абата.
    І на яке з коліс води не лить,
    воно в хліби так само меле зерна.
    І щойно є із ким життя ділить,
    то з ким поділиш ложе своє смертне?
    Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
    Зі всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
    Най смикають! А небокрай у млі
    собі береться за кравецьку інде голку.
    Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
    І ради їм нема… Як благостиня
    світам твоїм, гляди, з-за хмар огні:
    Звізди навзаєм віддане проміння.
    (1963)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  42. Вікторія Торон - [ 2017.11.28 13:05 ]
    Сонячний хлопчик (переклад)* **
    Покинутий песик – в густих порохах --
    застиг, непорушно-стійкий,
    солдатик з трухлявим мушкетом в руках
    від часу -- іржаво-рудий.
    Колись же – і песик був зовсім новим,
    солдатик яскраво блищав.
    Наш сонячний хлопчик їх палко любив
    і, спати йдучи, цілував.
    «Отут зачекайте, нікуди не йдіть
    і не галасуйте мені», --
    щасливий, він міцно заснув у ту ніч
    і забавки бачив у сні.
    Та в час потаємний під ангельський спів
    хлопчина наш сонячний зник...
    Без міри скорботних пролинуло днів,
    та відданість друзів – навік.
    Терпляче чекають -- не зрушитись їм,
    завмерлим на довгі роки! --
    і мріють про усміх на личку малім
    і дотик знайомий руки.
    Тихенько дивуються – де ж він пропав,
    що трапилось в темряві днів
    із хлопчиком тим, що їх поцілував,
    поставив і ждати звелів?

    Little Boy Blue

    The little toy dog is covered with dust,
    But sturdy and staunch he stands;
    The little toy soldier is red with rust,
    And his musket molds in his hands.
    Time was when the little toy dog was new
    And the soldier was passing fair;
    And that was the time when our Little Boy Blue
    Kissed them and put them there.
    “Now, don’t you go till I come,” he said,
    “And don’t you make any noise!”
    So, toddling off to his trundle-bed,
    He dreamed of the pretty toys;
    And as he was dreaming, an angel song
    Awakened our Little Boy Blue —
    Oh! the years are many, the years are long,
    But the little toy friends are true!
    Aye, faithful to Little Boy Blue they stand,
    Each in the same old place —
    Awaiting the touch of a little hand,
    And the smile of a little face;
    And they wonder, as waiting these long years through
    In the dust of that little chair,
    What has become of our Little Boy Blue
    Since he kissed them and put them there.

    by Eugene Field (1850-1895)





    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  43. Козак Дума - [ 2017.11.19 09:02 ]
    Прокляття нинішнього часу*
    Поспішність – це прокляття віку,
    де чоловік, змахнувши піт,
    життям гасає, як шуліка,
    і думає лиш про живіт.

    Поспішно п‘ють, поспішно люблять,
    і опускається душа.
    Поспішно б‘ють, поспішно гублять,
    а після каються й грішать.

    Але хоч раз на світі білім,
    коли він спить або кипить,
    все ж зупинись, як кінь у милі,
    що прірву чує з-під копит.

    На половині стань дороги,
    довірся Небу і Судьбі,
    про себе думай після Бога,
    та в діях звіт віддай собі!

    Під шурхіт листя, що спадає,
    збагни, забувши хриплі крики:
    сум‘яття – жаль лиш викликає,
    хто ж зупинився – той великий.

    Пил суєти вкрива дороги,
    тож пригадати вічність гоже.
    Свинцем нехай наллються ноги
    і нерішучість переможе.

    У ній буває також сила,
    коли по хибному шляху
    вперед на вдавані світила
    бредеш по-пояс у снігу,

    мов листя топчеш люду лиця…
    Стань, ти осліпнув ніби Вій!
    І шанс свій, просто зупиниться,
    безумством поквапу не вбий.

    Коли до цілі йдеш убого,
    немов по східцям, по тілам,
    зроби зупинку, бо без Бога –
    ти по собі крокуєш сам!

    Якщо тебе штовхає злоба
    на гибель власної душі –
    облиш і пострілом чи словом
    ти честь убити не спіши!

    Наосліп рухатись не можна,
    сліпих потрібно зупинить.
    Замри у леті куля кожна,
    ракети й бомби всі замріть!

    О, людство, розуму ти згусток,
    молись, піднявши очі ввись;
    серед занепаду й розпусти –
    ти зупинись! Все ж зупинись...

    22.09.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.29) | "Майстерень" -- (5.33)
    Прокоментувати:


  44. Володимир Бойко - [ 2017.11.14 22:01 ]
    Захисникам Сталіна (переклад з Ганни Горенко (Ахматової)
    Це оті, що кричали: «Варраву
    Відпусти нам на свято», оті,
    Що Сократу отрути налляли
    У тюремній глухій тісноті.

    Те пекельне питво би їм влити
    В їх паскудні, брехливі роти,
    Тим, що си́ріт пускають по світу,
    Всім отим, що на ймення «кати».


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.51)
    Коментарі: (2)


  45. Володимир Бойко - [ 2017.11.12 22:24 ]
    О ні, я не тебе любила (переклад з Ганни Горенко (Ахматової)
    О ні, я не тебе любила,
    В огні згоряючи палкім,
    Скажи мені, яка ж то сила
    В печальнім імені твоїм.

    Переді мною на коліна
    Ти став, немов чекав вінця,
    І доторкнули смертні тіні
    Спокійно юного лиця.

    Пішов ти не по перемогу,
    По смерть. О, ночі глибина!
    Не знай, мій ангеле, нічого,
    Про те, чом нині я смутна.

    Як сяйво райського проміння
    Світне над стежкою на мить,
    Як несподівано пташина
    З снопа колючого злетить,

    Я знатиму: це ти, убитий,
    До мене линеш всім єством,
    І уявляю берег зритий
    Над закривавленим Дністром.

    Забуду дні любові й слави,
    Забуду молодість нараз,
    Душа в пітьмі, путі лукаві,
    Твій подвиг, образ твій яскравий
    Я збережу по смертний час.


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.51)
    Коментарі: (2)


  46. Олена Балера - [ 2017.11.07 00:07 ]
    Amoretti. Сонет XLV (переклад з Едмунда Спенсера)
    У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
    Небесній вроді не збагнеш ціни,
    Її я всім своїм єством всотав,
    Мене її найвища суть повнить.
    Таїться в серці променем ясним
    Очам невидне сяяння оте:
    Ідея чиста – образ неземний
    Безсмертним дотиком в мені цвіте.
    Твоя жорстокість і мій сум проте
    Затінюють осяйний блиск, відтак
    Твоє чудове втілення святе
    Могло б чистішим бути за кришталь.
    Якщо свою подобу ти узриш,
    Позбудься всіх недосконалих рис.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.65) | "Майстерень" 5.5 (5.81)
    Коментарі: (5)


  47. Петро Скоропис - [ 2017.11.06 16:30 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Вона одяга панчохи, і наступає осінь;
    суціль у цівках із капрону брук.
    І чимдуж околиці в тих облозі,
    то довша спідниця, остріш каблук.

    У спіднім хіба колонам тепер негоже
    біліти. І голий портик заріс. Зі всіх
    кутів зору, кануло і це Боже
    Літо з тобою, ще без панчіх.

    Наразі заледве почуте "шу-шу" – нівроку
    пасує до втечі війська, знамен трепла.

    І ліпше гукати по імені пору року,
    тому що не уберіг тепла.
    Затим і суглобам од клавіш, що ждуть бемоля,
    різнити себе несила, і хруст в хрящі.
    Кватирку обволікає вогке повітря з моря –
    де нема нічогісінько, лиш дощі.

    17 вересня 1993


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  48. Петро Скоропис - [ 2017.11.03 06:05 ]
    З Іосіфа Бродського. Післямова
    І
    Роки збігають. На буру стіну двірця
    свої види має тріщина. Незряча швачка урешті стромляє нитку
    в золоте вушко. І Святе Сімейство, змарнівши з лиця,
    просувається на один міліметр до Єгипту.

    Видимий світ умістив майже всіх живих.
    Вулиці утопають в яркім, але непривітнім
    світлі. Звіздар в ковпаку і спіднім
    якомога детально поточнює розміри чайових.

    II
    Я вже і не спроможний згадати, коли і де
    трапилася подія. Ні трибу тої.
    У повітрі? Воді? Уночі? Удень?
    Зі мною? Вчора? Напередодні?

    Пак і самій події, – візьмім потоп,
    землетрус, помсту жінки, вогні Кузбасів –
    непам’ять, мов той оберіг подоб
    облич, – і мого, і того, хто спасся.

    IIІ
    Це, вочевидь, і значить, що нині ми заодно
    з життям. І що я вгамував цікавість
    в шелестінні матерій, чиє сукно
    прищепляє шкірі свою безбарвність.

    Тепер і мене у профіль різнити немає чим
    від якоїсь там латки, складки, трико паяца,
    часток і величин, наслідків і причин –
    від того, чого не завважив, палко бажав, боявся.

    IV
    Ризикни – і спіткаєш сухий реп’ях,
    вільгість і вечорів, і коли світає,
    каменоломню міста, Чумацький Шлях,
    тих, кого вже нема, та я пам’ятаю.

    Зачепи – і не минеш оту
    самоту, що відраює світ потурати
    мені, парсуні моїй, пальту,
    ту, на чий чесний взір, ми – неминущі втрати.

    V
    Говорю це тобі, і не моя вина,
    щойно не чути. Сума днів, дужче купно
    вічі мозолячи, кепсько впливає на
    зв’язки. Голос мій сів, та, думаю, не докучний.

    Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
    серця платівки розшаркування на голку.
    Це – щоб ти не помітив, коли я замовчу, як
    Червона Шапочка не сказала Вовку.
    (1986)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  49. Юрій Кисельов - [ 2017.10.31 01:23 ]
    Пісня українців (переспів "Пісні німців")
    Україна наша рідна
    В цілім світі над усе!
    Українець гордо й гідно
    Синьо-жовтий стяг несе!
    Гей, від Сяну аж до Дону,
    Від Полісся ген по Крим
    Дружно станемо в колони,
    Щоб здолати «третій Рим»!

    Українок сяє врода,
    Й дух не гасне в козаків!
    Нам призначила природа
    Встати з темряви віків.
    Батьківщина надихає
    На звитяги все життя –
    Долі іншої немає,
    Як і в рабство вороття!

    Єдність, право і свободу
    Для праотчої землі
    Діти рідного народу
    В лютій січі здобули.
    Розум наш і чесна праця,
    Україно – все тобі!
    Квітни поміж вільних націй,
    Перемігши в боротьбі!


    2015 – 2017



    Hoffmann von Vallersleben

    Das Lied der Deutschen

    Deutschland, Deutschland über alles,
    über alles in der Welt,
    wenn es stets zu Schutz und Trutze
    brüderlich zusammenhält.
    Von der Maas bis an die Memel,
    von der Etsch bis an den Belt,
    |: Deutschland, Deutschland über alles,
    über alles in der Welt! :|

    Deutsche Frauen, deutsche Treue,
    deutscher Wein und deutscher Sang
    sollen in der Welt behalten
    ihren alten schönen Klang,
    uns zu edler Tat begeistern
    unser ganzes Leben lang. —
    |: Deutsche Frauen, deutsche Treue,
    deutscher Wein und deutscher Sang! :|

    Einigkeit und Recht und Freiheit
    für das deutsche Vaterland!
    Danach lasst uns alle streben
    brüderlich mit Herz und Hand!
    Einigkeit und Recht und Freiheit
    sind des Glückes Unterpfand;
    |: blüh im Glanze dieses Glückes,
    blühe, deutsches Vaterland. :|


    1841



    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (6)


  50. Олена Балера - [ 2017.10.24 10:42 ]
    Amoretti. Сонет XLIV (переклад з Едмунда Спенсера)
    Коли славетні Греції сини,
    Уперто через гордощі скублись,
    На арфі грою їх Орфей спинив,
    Хоча й по Золоте Руно він плив.
    Мене - вражає дух усобиць злих,
    В яких я сам себе не поборов.
    Допоки вільно пристрасті лились,
    Згасити їх не міг ні хист, ні схов.
    Коли ж безладну арфу я знайшов,
    Розширилося коло ворогів.
    І біль, і запал оживають знов
    Зі зброєю завжди напоготів.
    І поміж тих, з ким миру прагну я,
    Лише зростає злості течія.



    Рейтинги: Народний -- (5.65) | "Майстерень" -- (5.81)
    Коментарі: (1)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   28