Витримуй екзамен
Із кимось бути до кінця
Вір тому хто позаду
Не задержуйся
Тримайся задля вірних
Бо це правдива честь
Дотримуючись правил
Хай інші грають без

І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз

Дотримуйся темпів
Вкладаючись у строк
Якби не встигав хто
Тоді сповільнюй крок
Ми — погляди ваших вічей
Підтримка ваших рук
Серця небезгрішні
Та в них огневий струм

І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз

В нетрях цих всяк одинак
І скрут чимало звідусіль
І природно що за смаком
Синь морів суцільна сіль

Хай там хто гадав би
Що б тільки захотів
Триматись є щастя
Триматися наш стиль

І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз

В нетрях цих всяк одинак
І скрут чимало звідусіль
І природно що за смаком
Синь морів суцільна сіль

І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз





 

Подвійну хворість шлють мені жалі,
Бо в серці рана й тіло біль скував.
Тут нагодився лікар і велів
Прийняти ліки, що творять дива.
А я сказав, що марні ті слова,
Даремні ліки, як хворіє дух.
Хіба не серце тілу голова
І не керує ним, як на біду?
Лише згасивши в серці свій недуг,
Від усього зцілюся, чим хворів,
І тіло запрацює до ладу,
Та це мистецтво не для лікарів.
Цілителько всього життя мого,
Хвороби тіла й духу вмить загой.

Якщо я не охолов,
річ у твоїй долоні
на глупої ночі лоні,
коли до чола чоло.

В тому, що долілиць
звиділось тобі ясним:
в абрисі невиразнім,
перегодом – із рис.

Твій, гаряча, палка,
одеснýю, ошýю
мушлю мені вушную
чулий шепіт і ткав.

Ти, сукаючи беж
штори, у вогкий проріз
уст мені вклала голос,
окликати тебе ж.

Я був буцім осліп.
Ти являлась, щезала,
моїм зором ненатла.
Так полишають слід.

Так світи, від пори
творення неугавні,
зоставляють в кружлянні,
без остачі, дари.

Так, чергуючи жар,
холод, темінь, світанки,
никаючи світами,
кулька й кружля.

Синій туман. Снігове роздолля.
Місячним сяйвом сповитий світ.
Радісно серцю із тихим болем
Щось пригадати із юних літ.

Сніг, мов сипучий пісок, на ганку.
Місяць так само тоді світив,
Коли, натягши із кішки шапку,
З отчого дому пішов без слів.

Ось я і знову у ріднім краї.
Наче вигнанець, стою сумний.
Хто мене з друзів отут згадає?
Нині в дворі своїм я чужий.

Мну я нову соболеву шапку,
Хутро не гріє душі мені.
Діда згадав і згадав я бабцю
І кладовищенський рихлий сніг.

Всі заспокоїмось, всі там будуть,
Так улаштований світ оцей.
Чи не тому так радію людям,
Чи не тому так люблю людей.

Так от, розчулившись, ледь не заплакав,
І, осміхнувшись, душею згас.
Хату стару і на ганку собаку
Бачу неначе в останній раз.

Я стояв на тім, що планида – гра.
Що навіщо риба, раз є ікра.
Що у готиці маємо гідну школу:
і звитяг, і сторчма берегтись уколу.
Я підсів до вікна. За вікном осина.
Я кохав не часто. Одначе – сильно.

Я гадав, що ліс – похідна поліна.
Що навіщо діва, як є коліно.
Що в пилу віків попускає вирлам
росіян вікопомним естонським шпилем.
Я підсів до вікна. Я і посуд вимив.
Я тому і тут, що бував щасливим.

Я писав, що лампочці люба пíтьма.
Що любові чин не пізнати ницьма.
Що не знав Евклід, що іти на конус
річ понукає не нуль, а Хронос.
Я підсів до вікна. Як у пору юну,
усміхаюсь, буває, буває, сплюну.

Я сказав, що листя руйнує бруньку.
І що сíм’я у разі потали ґрунту
не піде у пагін; що галяви, луки
поготів не в собі, де блудили руки.
Я підсів до вікна, легкий на помині
тільки моїй обважнілій тіні.

Моїй пісні бувало не до мотиву,
от і хор її не співав. Не диво,
що мені за це в гуртовій полегші
ні ноги ніхто не кладе на плечі.
Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
море хурчить у хвилясті штори.

Як часів неказистих завсідник, гордо
визнаю другосортними принародно
мої ліпші думки, та чию потугу
раю днині наступній – змогти ядуху.
Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
закуту, гідна пітьми іззовні.

Самотній парус даленіє
В тумані моря голубім.
Які загублені надії
Шукає він в краю чужім?

Шаліє вітер, хвилі грають
І щогла гнеться і скрипить...
О ні, він щастя не шукає,
І не від щастя він біжить.

Над ним небесна чиста просинь
І промінь сонця золотий...
А він, бентежний, бурі просить,
Неначе в бурях супокій!

Красуне, чом твоя душа тверда?
Спроможна вбити погляду стріла?
Та знай, що милосердя – цінний дар,
Помилувати слабшого – хвала.
Тебе втішає те, що ти змогла
Явити нищівний вогонь мені?
Не кривди тих, що не вчинили зла,
Хай вороги горять у тім вогні.
Ти проти них у люті пломеній,
Їх поглядом вбивай, як василіск,
Однак того, хто в тебе біля ніг,
Прихильно й щиросердно пожалій.
Тебе лише звеличить доброта,
Для мене – життєдайна сила та.

 
Іржавий став, де тіні застигають
Під стовбури, на вигляд крихкотілі
У тишину. Схиляються нечасті
Над водяним похмурним люстром

Тут інші йдуть, за живопліт пустельний
Холодними стежинами під світлом
І човгають ті ступні у альтані
І знов ховаються до шпар таємних

Струмка спіткай ген там, в нагому сяйві
Край вільх, вербин, що зроду викривляє
Як човник на той берег перепустить
У світлі рви жовтіюче пелюстя





 

Ми у лузі грати в квача охочі,
бодай не в пальтині, а у сорочці.
А як дощ і сльота стає на заваді,
неохочі до сліз, ми уроку раді.

Ми посібник глянем і сіпнем бровою.
Те, що нам сниться, і стане явою.
Ми полюбим всіх, а за це – вони нас.
Ми з надією множимо плюс на мінус.

Ми в дружини собі візьмем дів з очима
неполоханих ланей, а як є ними,
то струнких парубійків у мужі візьмем
і ніхто не виявиться самітним.

Позаяк у ляльок усміхнені лиця,
ми помилимось де у чім сміючися.
Отоді зі спокоєм знакомиті
мудреці підмітять: річ у освіті.

2
Ми у думці окріпнемо перегодом.
Ми усякі недуги загоїм йодом.
Наші вікна завішані будуть тюлем,
а не забрані в чорні решітки тюрем.

Ми приємну роботу скінчимо рано.
Ми віч не зведемо в кіні з екрана.
Ми важезні брошки начепимо платтям,
коли хто без грошей, то ми оплатим.

Ми судно збудуєм з гвинтом і паром,
цілковито залізне і з повним баром.
Ми зійдем на борт і відкриєм візу,
і оглянем Акрополь і Мону Лізу.

Позаяк континенти у океані
як на якорі й четверо пір наявні
року інде, а баки пального повні,
двадцять місць оглядинам наготові.

3
Тьохне нам соловей у гаю зеленім.
Ми не хутче віри ймемо, що смертні,
чим ворона опудалові за тином.
Винуваті, стаєм у кут самостійно.

Ми зістарієм в кріслі глибокім сидьма,
у оточенні внуків і внучок. Сíм'ям
не утішеним раятимуть сусіди
телесвідчити вирок шпигунській сіті.

Як нас учать книги, епоха, люди:
завтра так прикро не має бути,
як вчора, і слово сіє писати
в tempi слідує нам passati.

Позаяк осередок душі у тілі,
ми будем ліпшими, чим хотіли.
Пирога ми засмажим на чистім салі,
адже так смачніше: так нам казали.

___________________________


"Hear the voice of the Bard!"
W. Blake

1
Ми окрай села не чаркуєм в сіні.
Ми себе не дамо в женихи царівні.
Ми мочаєм в щі не постіл, а вуси.
Нам сміятись сором і нудні рюмси.

Ми дуги з ведмедем не гнемо нігтем.
Ми на сіроманці вперед не їдем,
і він не зведеться, пирнутий шприцом,
ні в зударі об землю, чарівним принцом.

Мідні сурми чуючи, ми не сурмим в них.
Ми не любим подібних собі й осібних,
крутіших замісом на іншім тісті.
Ми не певні у часі, а частіш – місці.

Позаяк від півдня далеко північ,
думка сіпає думку чимдуж надривніш.
Коли меркне сонце, ми струм вмикаєм,
кінчаючи вечір грузинським чаєм.

2
Ми не бачим сходів у ріллі нашій.
Жахний у нас захист, суддя незрячий.
Нам миліша швайка, чим гол воротам.
Вчастуйте обідом нас і компотом.

Нам зоря у оці, що сльоза – подушці.
Ми гидуєм короною на ропусі,
чиряком і бородавкою на п'ясті.
Подаруйте нам тюбик доброї мазі.

Нам глупство миліше хитрощів лиса.
Ми не відаєм, нащо деревам листя.
І, коли ті Борей обриває махом,
ураз ціпенієм, пройняті жахом.

Позаяк на тепло зазіхає холод,
піджак у латках наш, кожух в проколах.
То не глузд ослаб, а вічі нездалі
різнити орла силует і чаплі.

3
Ми боїмся смерті і страт посмертно.
Нам знайомі наші жахи предметно:
порожня імовірніша чанів пекла.
Ми не знаєм, чи чує хто наше "леле…"

Наші лінії доль і на крапку згідні.
В узголів’ї доні в нічній сорочині,
або сина – в майці – не стати нам снами.
Наша тінь довша ночей перед нами.

То не дзвін калатає над хмурим вічем!
Ми в пітьму ідемо, де світити нічим.
Ми спускаєм стяги й палим бумаги.
Дайте пригубити напослідок з фляги.

І чому так виходить? І гріх за долю
кивати на вдачу або Божу волю.
А обіцялась хіба інакша?
Ми платили за всіх, от і решта ваша.


____________________________

Не винний ти, папере, діва зла
Із помсти вилила на тебе гнів:
Вона тебе у жертву віддала
Вогню, твоїх не зрозумівши слів.
Ганебного кінця єретиків
Не гідний ти, не заслужив його,
Не змову ти, не злочин учинив,
А захищав господаря свого,
Того митця, який про свій вогонь
І біль у серці віршем розповів.
Вона ж не чула голосу того,
Хто у коханні дух вражає свій.
Тому живи усупереч всьому
І слав її, здолавши сотні мук.

Под ветвей густым плетеньем,
Где и в травах изумруд,
Изумрудное свеченье
Я ловил и там и тут.

И, развиты зелень-ветром,
Ветви зелено цвели.
В изумрудном дивном лете –
Тайный взгляд из-под полы

Расстилал мне светотени,
Брызг улыбки в тишине,
И, с салатовым оттенком,
Солнце их бросало мне.

Чарами до онеменья
Пеленало их средь трав,
Словно камень драгоценный
Мне даря…иль я не прав?..

 
Владарю, час. Вже літо відбулось
У тінь сховавши сонячні кадрани
овій вітрами долішнє тепло

Звели плодам налитись по сам край
вділи їм зо два дні з південним гартом
примусь достиглі грона добирати
останній цукор в тьмяний виноград

Тепер безхатченко дім не збудує свій
Тепер самітник більш ніким не званий
З безсоння, книг, по довгім листуванні
бродити по алеях піде він
в поневірянні, в падолисті раннім





 

Не видумую, чесне слово.
Привалило мені уві сні:
двоє в розшуку: я і... Вова –
фотороботом на стіні.

– Оціни –
«охмуряю» Вову, –
це іще не судовий зал.
Дуже хочу я до Сєнцова.
Анексуємо наш Ямал.

– Е-е-е..., –
виляє велеречивий, –
я... усю Україну бандер...
(пропущу матюки курсивом)
...замочу її... у... еСеСеР.

Засіяли «зірки» на Раші:
– Ви – ямалці, а ми – у Крим!
Історично – усе не ваше,
це від Яника нам калим.

А за ними, у морі кро́ві,
блюдолизи:
– Ату їх, ату!
Просинаюся весь у поту.

За стіною віщає Вова:
– Наші...
            Альпи...
                    узяв ...
                              Суворов!
Чуй....,
          Анжела... ,
                      на ви...
                                  іду.

                   08.2018

Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.

Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.

Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.

Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…

Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.


* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.

13 серпня 2018

 
Новий розвиднюється світ
Що сяйніше від світел сонць усіх
Зримо на баштах, мохом вкутих
Наше дивне незбагненне і майбутнє
Вчорашній дім, набридлий нам
Сьогодні вже чудесний храм

Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Прагрá природних сил вирує скрізь
Вирує скрізь

І світу предковічний дух
Обертається й квітує навкруг
Усе мусить привітне встріти
З інакшого зростати й зріти
У всьому будь-чого є слід
І будь-що стрівши одразу спрагло
уливається в його глиб

Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Прагрá природних сил вирує скрізь
Вирує скрізь

За вірою ідуть діла
Із далечі де розпочинається мла
Пензля фантазії би взяти
Заштрихувати, розмалювати
Згинуть у диму магічному врешті
Хіть і туга життя й смерті

Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Прагрá природних сил вирує скрізь
Вирує скрізь

Хто у коханні вищім ствердивсь
Запрагне ран, як милосердя
Із болем кожну пов’язь рвати
Так вірний має злишнім стати
І плоть розчиниться сльозами
В журі & гіркій нестямі
Світ гробом явиться в той день
Як долу попіл серць спаде

Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Прагрá природних сил вирує скрізь
Вирує скрізь





 

Не довіряй привітності очей,
Не знавши їх в підступності гіркій:
Дурненька рибка з пастки не втече,
У звабі – сховок золотих гачків.
Із посміхом вона серця слабкі
Закохує у себе, як на гріх.
В своїй жорстокій гордості п’янкій
Вона вбиває спійманих усіх.
Коли криваві руки нищать їх,
Сміються очі сяєвом святим:
Жорстока гра готується для тих,
Кого штовхає біль на смерть іти.
Та зваба зродить вміло думку в нас:
Життя – це біль, а втіха – смертний час.

 
Містичний Агент зайшов і
Проказав: ”Не тре‛ понтів?“
Припрошував, за якийсь номінал
Вже нині нир-ванни сягти
Якби я прагнув, хотів & міг би
Не відмовити у платні
Він би кинув решту нагальних потреб
Присвятивши увагу мені
Я на це . . .
Слухай, брате
Кого джайвить се Космічне Сміття?
(Ну кого джайвить Космічне Сміття)
Чуєш, брате
Не марнуй на мене час

Містичний Агент нервово
Пововтузився трохи & дзинь
Сягнув до кишені Містичної Роби
Та вийняв набір для голінь
Хоч там була не голярка
Не бляшанка з пінкою
Та він запевнив, ледь зіскочила кришка
Безвідмовний вибір, все тут!
Олія від Афро-дайти
І прахи Великих Вазу
Сказав:
”Віриш-ні, але знаю напевно
Лікує й астму, й шизу!“
Я на це . . .
Слухай, брате
Кого джайвить се Космічне Сміття?
(Який такий гуру з тебе, далебі)
Чуєш, брате
Не марнуй на мене час
Пильнуй свій час . . .

У мене досить власних проблем
І тут немає рад
Тож, всі препарати до медитацій
Запхай собі у зад
”А ОСЬ КРИСТАЛЬНА КУЛЯ!“ І він
Глянув крізь на світ
Я вхопив річ
Із його руки
Хай би знав, як робити не слід
В газету голову огорнув
На вигляд став як Мара
Мовивши кілька мамбо-джамб
Сказав діткам спатки пора
Персні забрав
Годинник теж
І все, що зумів найти
Навів на дурника гіпноз
Він не видав і звуку з тим
Я повідав усе майбуття йому
Оскільки вже розмова зайшла
Сказав ”На м’ясо зростають ціни, а
Твоя мила не зна з ким злягла . . .“

Слухай, брате
Кого джайвить се Космічне Сміття?
(Оце чи справжнє пончо, не придбане в ”Сірз“ пон-чо?)
Знаєш бо,
Ти, різникуючи, зрубиш гроші
Тож не марнуй на мене час
(Пильнуй свій, пильнуй свій власний час . . .)
Ом шанті, ом шанті, ом шанті-ом
Ш-ШАНТІ





 

 
Вві склі, анфас—всі звичайні проблеми
& весь тривіальний фарс
Питай, знайшовши голос, у чому твій труд
на що ти дав згоду
буденні дні, спів під ніс
& наче буде ще гаразд
Цей раз все не за чином—душа незворушна
тіло причинне
типово однобокий погляд
хоч немає ілюзій ані з твого, ні з мого
двійнику постійний, пліч-о-пліч незмінно
о ти—моя латентна тіне
Ще в думках: ”Дивацький зміст у відчуванні змін
без розуміння для чого було усе
хіба у контексті років . . .“
Як оминути, і я не проти забути, о так
Чи безум лише зворотна хвиля емоцій надмірних
чи твій прихисток, моя тіне, там
чи літанія— знаки її шанувань без упину
чи тріщина всіх дамб?

Гряде! розірветься навкруги
хто би повірив наперед у нещастя
У паніці, хапай етер
крізь водоверть & смерть
ніхто й нікого як усе
не приймеш і долоні, простягнутої врятувати тебе
Чи я лишив тебе в часи випробування?
Чи це недолік, що я дивлюся, як плачеш?
І ті фантоми що зринали, мали б знати
ти дізнався б від них
якби не втечі й намір осягти в самоті

Ми й тепер не згублені: як подивишся у ніч
ті кольори & ті вогні, мов речуть
що люди не бозна де, просто навпроти
і лиш німий одвічний спротив
тримає нас тут

Якщо безум йде, хай сповнить знизу до верху жадання
втопить слабкість і блаж, і святе й не
хай згасить життя, візьме душу й усе сповідання
хай замістить мене

Мабуть не пора ще мчати нам, тандемно чи поспіль—
паралельний обрій притягує нас
Мабуть хибно це, триматись чогось в один лише спосіб
та прийде інший час
інший час





 

 
Чи все насправді так
Чи щось фантазія
Хоч провалися
Не втечеш від реальності
Очі земні
До неба здійми й сягни
Я лиш безпутник, не варто співчуттів
Завше тихо йшов, тихо йду
Не вгорі, не внизу
Вітер віє світом, де нема потреби мені, мені

Мамо, вчинив я смерть
У лице наган навів
Стрелив я, загинув він
Мамо, ось життя пролог ─
Відкинути й покинути усе
Мамо, ну-у
Змирися і не плач
Якщо я завтра не вернусь додому
Перемовч, перемовч, у сльозах нема потреби

Часе, ти надійшов
По спині в’ється жах
З болю в герці повсякчас
Люди, прощавайте ─ я вам ніхто
Обертаюся відтак лицем до скрут
Мамо, нуу (вітер віє світом)
А життя триває
Часом ліпше б його зовсім не було

Бачте маленький силует людини ген
Скарамуш! Скарамуш! Він танцює фанданґо!
Блискавиця & грім ─ непереливки усім
Ґалілео, Ґалілеє
Ґалілео, Ґалілеє
Ґалілеє Фіґаро ─ славіть його!

Я син безпутний, хто таких любить
Він лиш безпутник із простої сім’ї
Вирятуйте його від страхоти
Тихо йшов, тихо йду ─ миром відпустіть
Із миром! ні, не відпускай його ─ хай би йшов
Із миром! не відпускай його ─ хай би йшов
Із миром! не відпускай його ─ відпусти!
Не пускай його ─ відпусти (не вір)
Не пускай його ─ відпусти!
Не відпустять, ні ─ о-о-о
Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні
О мамаміа, мамаміа, мамаміа, відпустіть!
Велзевул свого дідька нав’язав мені
мені, мені

Всі оці ваші камені й плювки
Всі оці ваші кохання й вироки
О леле ─ ви тут всі проти мене
Я прагну від вас ─ я прагну від вас, хоч куди

Бо нема потреби
Бачите самі
Бо нема потреби ─ ні, нема потреби мені

Світом віє вітер . . . .





 

 
Ночі в атласі не розвиднітися
Без адресатів залишитись листам
Сум за красою скрізь, чиї очі немов
Вічність чи сутність, що ніде не знайшов

Я кохаю тебе, так нестямно, о якби знала ти

Десь люди звикло разом із кимсь
Що мене змучує, не відати їм
Хто марно твердить безпідставні думки
Щастя насамкінець, є в бажанні твоїм

Я кохаю тебе, так нестямно
О якби знала ти, о якби знала

Ночі в атласі не розвиднітися
Без адресатів залишитись листам
Сум за красою скрізь, чиї очі немов
Вічність чи сутність, що ніде не знайшов

Я кохаю тебе, так нестямно
О якби знала ти, о якби знала


Глибше вдих, густішає синь
Світло зникне звідусіль
Ремствують люди, що глипнуть назад
Іще день безплідних енерговтрат
Шалені коханці сплелись клубком
Нелюба плач не вчує ніхто
Мати до пипки кладе малюка
Снить дідуган про юнацький вік, так
Сферичне скло, що править ніччю
Усуне колір з наших вічей
Квіт мов попіл, плід мов сніг
І нам судити, котрий з них
Ймовірний чи облудний





 

Сатир, лишивши бронзовий струмок,
стискає канделябр на шість свічок,
як річ, належну одному йому.
Але, як непомильний каже опис,
він сам йому належить. Позаяк,
належність обоюдна річ, бідак
не виняток у описі. Тому
в його мошонці зеленіє окис.

Метка уява виокремить яв.
Було таке: долав і він уплав
потік, в чиєму дзеркалі давно
шістьма гілками шумували зела.
Обняв був стовбур. Стовбур коренивсь
в землі. На гладі вод сліди кудись
одніс потік. Просвічувало дно.
І відкись щебетала Філомела.

Тривай тоді усе це зайвий миг,
сатир і самоту пізнати б міг,
і непотрібність ручаям, землі;
та тої миті попустився жалю.
Темніло. Із кутів, жалям у лад,
"Не вмер" – не угавав дует свічад.
Посвітач опинився на столі:
осяяти довершеність ансамблю.

Є стан речей, є стани речовин.
Сатиру в бронзі копії світлин
не шкодять. І позаду Рубікон,
і отвердів увесь, до геніталій.
Тим і бере мистецтво, вочевидь,
умить, що навіть потемки яснить,
оскільки головний його закон,
достоту, в незалежності деталей.

Палімо ж свічі. Годі балачок,
шкода чи ні сатирові свічок.
І ким хто володає – годі кпин,
хоча гримаси і зловісні, врешті.
Не я тебе, красуне, обійму.
І докір слізний твій – казна кому;
оскільки заливає стеарин
не спогади за річ, а суто речі.


---------------------------------

Кругові
Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
Ніби куля – сніжним схилом і увись – у літній день
Навкруг місяця рухлива безупинна карусель
Як годинник, чиї стрілки відміряють наші дні
Світ -- як яблуко зависле -- обертається в пітьмі
Як розмотаний клубок – вітряки твоїх думок!

Як тунель в самім тунелі – не відвести пильних віч
Як каверна у печері, де панує вічна ніч
Ніби двері, що круг вісі ходять сліпо без кінця
На воді -- біжучі брижі від стрибкого камінця
Як годинник, чиї стрілки відміряють наші дні
Світ -- як яблуко зависле -- обертається в пітьмі
Як розмотаний клубок – вітряки твоїх думок!

В голові – набридлі фрази, у кишені – дзвін ключів
Чом пройшло так швидко літо, може, зайвого наплів?
На піску – сліди коханців перед привидом розлук
Звук далеких барабанів – чи не пальців твоїх стук?
Пісні давньої уривок і картини на стіні
Імена напівзабуті, лиця крутяться – чиї?
І коли вже все скінчилось, враз свідомість пророста
Що її волосся колір – фарба листя золота!

Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
В’ється образів шнурок, як розмотаний клубок –
Вітряки твоїх думок.

2018

Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.
Узріть мій біль, що завдає краса,
О, Небеса, і більше мук не шліть.
Коли подвійна кара нависа –
Її і Ваша – це нестерпна мить.
Ті бурі, що на мене шле вона, –
Достатня за мої гріхи ціна.

Коли ти поминеш мене
в краю чужім, хоча нівроку
слова ці вимисел, а не
завбачення, про віщо оку

у всеозброєнні сльози
вони не повістять, ні дати
їх витончена волосінь
не в змозі вивудити, най ти

за тридев’ять земель і за
морями, в формі епілогу
(хоча, нагадую, сльоза
і без минулого, потроху

все зменшує), але мене
ти поминеш тамтого Літа,
ще Божого й зітхнеш, – о, не
зітхай! – обвівши сумовито

ті кількості морів, полів,
між нас – і не убачиш чинні
з літами речі: товп нулів
та їх очільниці.
В гордині

твоїй чи сліпоті моїй
річ, або тім, що ні до чого
не зобов’яже це, та їй-
же, й дякуючи Богу,

на боргову бодай пеню
за те, що боронив погано
від гірших бід, обороню
тебе від зайвого зітхання.

Майбутнє має форму тьми
і супокою в ній нічного.
В майбутньому, якого ми
не знаємо, щодо якого,

собі, принаймні у однім,
я можу ясувати дещо:
що стріч зі самотою в нім
нам доста випаде і те, що

воно уже настало – рев
метілі, здаленілі зойки з
глухої сутолоки мрев
тому незаперечний доказ –

в майбутнім – і не у простій
розраді річ, а в гойній силі –
отак бо віщий голос мій!
зворушити уяву в стилі

Шахерезади й рубаї,
і, позаяк цілющий скорше
посмертний жах, а не її
мотиви смертного, – дозволь же

осичин лепетом журних
і зичити тобі утіх; та
щоб тіні у снігу круг них
звитяги славили Евкліда.

***

Коли зітхнеться по мені,
дня, місяця од Божа Літа
такого бо, на чужині,
за тридев’ять земель – а вийде

не менше двадцяти осьми
можливостей – озброюй вічі
вологи краплею, візьми
ще аркуш, і пером щовище

сторчма в нім перпендикуляр
постав, сподіванці в підпірку
й помогу, буцім той кресляр,
між точок двох: як під копірку

маліємо ми, чи й цілком
зникомі, а папір – спонука
триматись поблизу обом,
хоч точками; отож, розлука

і є межею по прямій,
і, самовіддані, як пара
коханців – погляд твій і мій –
крутизні перпендикуляра

послідують у горній схрон
з надією на порятунок
висот і ломотою скронь;
то що це є, як не трикутник?

Огляньмо і фігуру ту,
яка незлецьки в часі онім
нас понукала б у поту
скидатися не раз холоднім,

найти потилицею кран
опаленому злістю глузду;
і стачило б її старань,
коли не стерти віч полуду

із ревнощів, прикмет, комет,
порч, приворотної хороби
– то перейнятись на предмет
її трикутної подоби.

Всьому своя пора і ґрунт –
а тиснява і сліпуватість
обіймів – ліпші з запорук
розлук тривалих; обійнятись

воліли й покладались ми
самі на простір чи не надто
лопатками та ліктями,
за що сторицею й розплата

за зраду нам; візьми перо
і чистий аркуш – для промоцій
простертого, проймися про-
порційністю – а ми у змозі

весь простір уявити, геж,
і уселенськість місць, належних
Творцеві: не сторожі веж
захмарних, то страстей у вежах

захмарних – уяви собі
оту пропорцію, прямою
між нами лежма, далебі,
і, мапу буцім, для розвою

подробиць сутнісних, розміть
сей аркуш, умістити перш ніж
урешті все – і зрозуміть

любові від життя залежність.

Отож, нехай прямої довж
відома нам, а нам відома
її тотожність скріпам лож
подружніх, і зіяє пройма

на місці стріч проникних віч
од недолугого маневру
між крайнощів(об чім і річ),
то перпендикуляр, по центру

сторчма постаючи, трима
два погляди і, прямовисна,
з підстав ґрунтовних, обома
здіймається його вершина

озонних не заради дір,
і віч снаги обом не стачить
на більше; але кожен взір,
заціплий на вершині – катет.

Прожекторів так промінці,
проникні у недружній хаос
захмарний поночі – і ціль
найдуть, і раді перетятись;

та ціль їх – не мішень стрільця
несхибного, – але бездонне
свічадо неба, де лиця
нездалі бачити ’дне óдне

не кажуть; і кого, як не
мене, теж катета, окрему
тобі довести надихне
з оказією теорему

обернену прямій, і де
доведене наводить ляку
гірш пугала, і жах веде
забаглого притулку в закут.

Це те, що нам обом дано.
Надовго. Назавжди. Завважу
незримі, а усе одно
матерії. Зразки пейзажу

місцини для нестрічі. Звід
захмарний. У відлюдних нішах
гостинний закапелок. Рід
кутів, тим ліпших, що глухіших,

принаймні, тим, що зусібíч
нас не заскочать там. А решта
є власність неподільна віч:
верх власності для їх предмета.

З роками, бо далеко до
безсмертя нам і до едемів,
ми вимостимо там гніздо
і в нього порівну складемо

скарби самітників, сміття
неоговореного тощо
у закутах подовж життя;
і рано, або пізно, точка

указана піде у ріст,
заматеріє відкорінно,
в ній зоряних набуде рис
світ внутрішній, який хмарина

не застує, бо сам Евклід
дає обом, імлою любим,
і третій кут заздалегідь;
се, буцім, і скріпляють шлюбом.

Такий нам випадає триб.
Надовго. Назавжди. До гробу.
Незримим навіч. То згори
є вічі, пильні на поробу

невидиму: і день, і ніч
по Схід од Заходу і повні
зникомі – ока умлівіч
усевидющого не годні

уникнути. І кільки б яв
пітьми не ув’язнила скопом,
візьми його тепер і встав
своїм новітнім гороскопом,

докіль те око в темноті
не розібрало слів. Розлука
є сума тріїці кутів,
а нею викликана мука

походить з потягу множин
до злук; і їх взаємна мога
сильніша інших форм тяжінь.
І поготів – потуг земного.

***

Схоластика, ти кажеш. Так,
дітвацька забавка із горем
ним невстидимих неборак
у сховки. І зоря над морем –

що є вона, як не (дозволь
додати, щоб зарозумілим
не видавався штиль) мозоль,
натерта просторові світлом?

Схоластика. Бог її зна.
Можливо. Згода відповісти,
теж відповідь. І де вона,
межа схоластики в сім світі?

Бог віда. Ідучи до сну,
я бачу за вікном кончину
зими, що застує весну:
це ніч відраює причину

від висліду. Не визнають
квадрати, дати, оковиди
твою долоню, чи мою,
до скронь притиснуту...
Коли ти

невільно поминеш мене,
згукнуться мимоволі згадкам
і височіні, де майне
деінде там, над Скагераком,

у інших колі, чи сама,
блукава, мерехтлива ледве
зоря, якої вже нема.
У тім і поляга мистецтво

любові, та й життя, утім,
у нім чутті речей підспудних,
що в місці виявить пустім
скарби, потвор, дівочогрудих

крилатих левів пасадобль,
божків безмірної могуті,
провісників орлиних доль.
Подумай, скількимога суті

творінь простіш – і поготів,
чим витинати оторочки
природній оболонці див –
дійти у просторіні точки!

Ткни пальцем уві млу – най будь-
куди. Куди волієш ткнути.
Не те, що є у ньому, суть
життя, а те, що мусить бути.

Ткни пальцем у пітьму вгорі,
де висотою ані ноти
не поступається зорі;
а як її нема – довготи,

мазків зайовзаність незлу
звиняй, немов тетер убозтву
над токовищами розлук,
немогу звиситися мозку.
-----------------------------








-----------------------------

Ділан Томас

І смерті не бути володарем.
Задубілі мерці – вони стануть одним
Із блукальцем під західним місяцем.
Лиш кістки стануть білі й розсипляться в дим,
В їхніх стопах і ліктях заcяють зірки;
Просвітліють усі, божевіллям охоплені,
І піднімуться з дна на поверхню утоплені,
Розійдуться коханці – кохання не згубиться.
І смерті не бути володарем.

І смерті не бути володарем.
На дні моря хисткого
Вони вік не кружлятимуть.
У корчах на дибі, із жилами рваними,
Прип’яті до колеса, будуть не знищені.
В руках їхніх віра на дві розпадеться,
І зло однорогом крізь них пронесеться;
Кінці всі розщепляться, в них – ані тріщини;
І смерті не бути володарем.

І смерті не бути володарем.
Вже не чути їм буде ні крику чаїного
Ні хвиль, що у берег морський розбиваються,
Квітка буяла – і не піднімається
Ніжна голівка, пригнічена зливами.
В безумі, в смерті, холодні, як цвяхи,
Чола піднімуть, траву прориваючи,
Прямо до сонця – аж сонце розколеться.
І смерті не бути володарем.
2018

Не буває випадкових падінь.
Є уроки, що потрібно пройти.
Обтруси, не соромлячись, коліна
І впевнено далі іди.

Якщо в минулому друзі зраджували,
Якщо життя підпалювало мости,
Значить, зірки тобі підказали,
Що не з тими спілкуєшся ти.

Якщо багато нещасть бувало,
Відразу, всі плани трощачи,
Не скули, а почни все спочатку,
Якщо цього хоче душа.

І ризикуй, за спробою спроба
Призведе до потрібної мети потім.
Адже тепло не від золота злитка,
А від почуттів, що в сердечку твоєму.

Немає, повір, безнадійних мрій,
До них назустріч хоч крок зроби
І доля без особливих мук,
Все подарує тобі для душі.

Те, що в минулому залишилося, не чіпай.
Те, що в майбутньому буде, як знати?
Але крокуючи своєю дорогою,
Всі дороги зумієш пізнати. ( Ірина Самаріна-Лабіринт)

Переклала на українську мову 24.06.18 9.30

Поки ми живі, можна все виправити,
Все усвідомити, покаятися, пробачити.
Ворогам не мститися, коханим не лукавити,
Друзів, що відштовхнули, повернути.

Поки ми живі, можна озирнутися,
Побачити шлях, з якого зійшли.
Від страшних снів прокинувшись,відштовхнутися
Від прірви, до якої підійшли.

Поки ми живі ... Чи багато зуміли
Зупинити улюблених, що пішли?
Ми їх пробачити за життя не встигли,
І попросити пробачення не змогли ...

Коли вони йдуть в тишу,
Туди, звідки точно немає повернення,
Часом вистачає кількох хвилин
Зрозуміти - о, Боже, як ми винні!

І фото - чорно-біле кіно.
Втомлені очі - знайомим поглядом.
Вони вже простили нас давно
За те, що занадто рідко були поруч

За не дзвінки, не зустрічі, не тепло.
Не особи перед нами, просто тіні ...
А скільки було сказано «не те»,
І не про те, і фразами не тими.

Туга біль, - провини останній штрих,
Шкребе, нищить холодом по шкірі.
За все, що ми не зробили для них,
Вони прощають. Ми себе - не можемо ...
( Володимир Бергер і Олена Корабльова )

Переклала на українську мову 24.06.18 9.10

Хазяїн мій мене на шанував,
Не чув, не бачив, не хотів і знати,
Проте мене він, як вогню, боявсь,
Ненавидів похмуро і затято.

Як перед ним я голову схиляв,
Йому здавалось: посмішку ховаю,
Як плакати мене він спонукав,
Підозрював, що вдавано ридаю.

Я працював на нього цілі дні.
Лягав я пізно, піднімався рано.
Любив його, в боях зазнав поранень,
Та не допомагало те мені.

Я все життя портрет його возив,
Він був зі мною в будні і у свято,
Дививсь на нього, повсякчас дививсь,
І з кожним роком менше став страждати

Від нелюбові, що далась взнаки,
Отож і нині тим не переймаюсь,
Хоча відомо, що в усі віки,
Таких, як я, хазяїн зневажає.

Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
помалу убуває у довкіллі
з напливом статуй. Білість шевелюр
у мармурі, цім навпаки вугіллі
місцин, годиться Півночі. Плато;
гіпербореї патрають капусту.
Усе горизонтальне, і ніхто
вас не притис розчулено до бюсту.

II
Можливо, це – майбутнє. Тло, еге ж,
для покаянь, для помсти товариству.
Проникливо-приглушеного "геть!".
Раптового прийому джиу-джитсу.
Еге ж, се – місто будучини. Сад,
густий і непроникний ба, на оці,
як ящірці у тропіках – фасад
готелю. Поготів – у хмарочосі.

III
Можливо, вид минулого. Жалів
і відчаїв межа. Тунель в Геєну.
До "л" у черзі товпи дієслів.
Укоськаність сум’ятиці кримплену.
Се – царина минущого. Стезі,
глухої, без надій. Калюж тутешніх,
що всотують зображення усі,
як лушпайки – окатої яєчні.

ІV
Достоту – перспектива. Календар.
Вірніше, із роз’ятрених гортаней
нагода глибині душі нездар
зізнатись у потузі бездиханній.
І голосу, не оку, як було,
опісля перепрошувань на кутні,
спідручно обирати більше зло
і сподіватись чулості в одлунні.

V
Можливо – натюрморт. Оддалеки
усе, що опояшуть рамці, махом
мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
Ріка. Над нею випадкова птаха.
Рівнина. Часто-густо, і вона,
як формою приплюснута ідея,
і передує змісту полотна,
листівки, виправданням Птоломея.

VI
Можливо – зебра моря або тигр.
Від скинутого погляду і плаття
облизує литки наперекір
нездалій у засмазі балюстраді,
і вечоріє, далебі. Жара;
і розпашілий молот з наковальні
зісковзує; і соло комара
кінчається овацією спальні.

VII
Можливо – декорація. Дають
"Причини Нечутливість у Розлуці
до Висліду". Розчулює прелюд
спів-виконавців, сліпуватих буцім,
і "до" звучить, як тимчасове "од".
Блискуче, ніби крапелька зі крану,
з вібрацією, над дротами нот,
місяцелике лине в ніч сопрано.

VIII
Достоту, що – портрет: у свій манір
землисті, невибагливі відтінки
поверхонь успадковує і зір,
зосібна – у приставлених до стінки.
І поступкою світлому, бліді
клубливі хмари, буцім олімпійці,
спиною чують уряди-годи
у маляревім – погляд самовбивці.

IХ
Що, зрештою, і є автопортрет.
По суті, крок убік од власне тіла,
повернутий у профіль табурет,
вид здалеки життя, що пролетіло.
Оце і звуть "майстерністю": пуття
і змогу не боятись процедури
своєї, власне, в формі небуття,
відсутності в нім, списанім з натури.


---------------------------------

Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
навік прощаюсь зі твоїм порогом.
Не колихнеться град, не стрепенеться весь
од голосу тамованого.
З Богом!
І сходами, на вулицю, у тьму...
Навстріч тобі – околиці в диму,
болота вечорова прохолода.
Я не завада зору будь-кому,
словам твоїм журним – не перешкода.
І що воно – не здалеки гадать.
Пучки трави... модрина в пелерині...
Гнітять тебе, мені не в благодать
одлюдністю, доступні просторіні.

--------------------------

Прекрасна юності пора,
Юнак незайманий в тривозі,
Його п'янить любовна гра,
Він схаменутися не в змозі.

Його впіймала ти в полон,
Як інших миттю здобувала.
Мов квітки ніжної бутон,
Ти чистоту його зірвала.

Тобі схотілось, хоч на мить,
Тих відчуттів, що вигасають.
Єдиний раз любов горить,
А далі лиш перетліває.

Він любий, поки ви разо́м,
Але, як інші, в безвість кане,
Означений одним рядком
В історії твоїх романів.

Який любовний лабіринт
Для тебе доля наготує
Назавтра? В цю ж солодку мить
В постелі юність розкошує.

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс».
І снує думок суцільна єресь, -
хто кого із палуби жене...
Я не розумію, що ся стало, -
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба хитається та стогне.
Під гармошку палуба «чарльстоне»,
Палуба сьогодні не засне.
Там, на баку, плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить вояк на бочкотарі,
прихилився чубом до гітари
і мудрує пальцями одне.
Він гітару і себе замучив,
та одне оте своє озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать –
їжа, пиво! Нащо їм сумне?
Їм би, може, ще і спати треба?
То чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Той томати он жує та солить,
карти хтось засалені мусолить,
чобітьми підлогу хтось мозолить,
Ну а він гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
поки душі кожного кричали:
«Громадяни, слухайте мене…»

Хтось колись їх теж отак не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
та байдужу душу що торкне?
І тепер з душею в груди вбиту
слухати не хочуть пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, боєць , на тлі цієї тари
я такий же, тільки без гітари,
і мене висотує земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Боязно, що чути не бажають,
і боюсь, - як чути починають, -
їхні душі пісня омине,
може в ній нічого, окрім болю,
вимученого оцього з кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

2000-18

Коли, наповнений солодкою любов’ю,
Схиляв я голову свою перед тобою,
Моливсь на тебе, мила, думав: ти моя...
Ти знаєш, як відносився до слави я.
Ти знаєш світ, його падіння, злети -
Всю суєту, що докучає всім поетам.
Мене стомили бурі, я не відчував
Дзижчання дальнього докорів і похвал.
Чи до чужих чуток тоді мені було,
Коли, поклавши руку на моє чоло,
Ти ніжним поглядом мене боготворила
і шепотіла тихо: «Ти щасливий, милий?
Скажи, ти іншу так любити вже не будеш?
Мій любий, ти мене ніколи не забудеш?»
А я затих у хвилях цього почуття,
І напивався насолодою життя,
І думав, час мине, та грізний день розлуки
Ніколи не прийде... І що ж? І сльози, й муки,
І зрада, і брехня на голову мою
Звалились раптом... Хто я? Де я? І стою,
Як подорожній під грозою у пустині,
І все затьмарилось в моїх очах... І нині
Я переповнений бажанням лиш одним:
Бажаю слави я, щоб іменем моїм
Наповнився твій слух, щоб кожну мить ти мною
Оточена була, щоб славою гучною
Все, все навкруг звучало голосом моїм
І щоб, захоплена у тиші ним одним,
Ти пам’ятала біль, і відчай мій, і муки
В нічнім саду, у наш останній час розлуки.

Із архіву

Сиджу у темниці тісній і сирій.
За ґратами – воля. Орел молодий –
Мій вірний товариш махає крилом
І їжу криваву клює під вікном.

Клює тай киває мені у вікно,
Неначе зі мною задумав одно.
І зве мене поглядом, криком своїм,
І мовити хоче:« Летімо, летім…

Ми вільні, мій брате, пора вже, пора.
Он глянь, за горою біліє гора,
А ген, у імлі за морями - моря,
Де вільно гуляють лиш вітер та я.

            І сучасною мовою
Конаю в Сибірі за правду і гріх
заручником віри – один за усіх.
За волю у світі, за плем’я моє
орел двоголовий у тім’я клює.

Клює тай спочине – мурує вікно
і наче пакує мене заодно
з моєю країною у каземат
великий сусіда по імені - кат.

Одумайся, кате, пора вже, пора.
Нас вдома чекають і гори, й моря,
де воля гартує поета перо,
де сивіє нині мій синій Дніпро.

      05.2018

От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрка полівка
мене привітала свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і камінь зі скулами у щетині
моху з тих пір ні з місця. І тхне, в пати́ні,
бляклий, у смугу, гомерового сувою
відріз, чиї непомірності воздаються моквою.

Це уперше помітили дерева, неоковирна
чия як укопаність слідує з недовіри
птахам з їх метушнею і відбиває строгість
погляду на сторукість – іноді одноногість.

У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світі
відмінність рибини, що йде у сіті,
і вимоклої на хлющ статуї алконавта
помітна тільки адептам ідеї "будьмо/бувайте".

І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
голосу й позачасся, виплід оледеніння,
я просочую рідну, ржаву, гранітну масу
крапелькою зіниці, пильної свого часу.



---------------------------------

Я інший, я не Байрон, ні.
Я невідомий як обранець,
Але – як гнаний світом бранець
З душею рідної землі.

Почав і кінчу я раптово.
Мої досягнення малі.
В моїй душі надії тонуть,
Як в океані кораблі.

Хто може, океане хмурий,
Тебе пізнати в силі? Хто
Юрмі мої відкриє думи?
Я – або Бог – або ніхто!

І особисто
Ні, я на Байрон і не ви,
хто пише ясно і прозоро.
Мої ліси, моря і гори
не вище вашої трави.

Я не завершую раптово,
початі зопалу, рядки.
І човники мої готові
на дно великої ріки.

Хто може вирвати з неволі
хоча б одного з багатьох?
Єдиний воїн є у полі.
Ні ви. Ні я. А тільки - Бог.

             05/18

І коли навзаєм проклинали
В пристрасті, що душі розпекла,
Обидвоє ще не уявляли,
Як земля для нас обох мала,

Як то пам'ять зболена терзає,
Наче найлютіша із недуг,
І щоночі серденько питає:
Де подівся мій коханий друг?

А коли, крізь хвилі фіміаму,
Грізно і уроче хор гримить,
Зазирають в душу нелукаво
Неминучі очі із пітьми.

Коли на слово сказане твоє
Твій друг байдуже дивиться крізь тебе,
Коли руки тобі не подає,
Не підпускає, як змію, до себе,
І погляди відводячи у бік,
Зневажливо киває головою,
Не говори: « Се хворий чоловік,
Він очманів, охоплений бідою... »
Не говори: « Невдячних справ дитя -
Воно пусте, у діях непостійне,
Як сон важкий усе його життя...»
Чи ти правий? Чи ти уже спокійний?
Якби то він упав тобі до ніг,
Аби у тебе вимолити дружбу...
Але якщо її ти не зберіг
І нею зловживав собі на службу;
Але якщо ти, граючись, ятрив
Його вразливу душу і втішався,
Що волі власній друга підкорив,
Аби тебе, принижений, боявся;
Але якщо ти сам неправді злій
Про нього був незримою луною;
Але якщо ланцюг накинув свій,
Аби він поплатився головою;
Але якщо побачити зумів
Твої таємні і жахні діяння -
Іди собі, не трать даремно слів.
Ти – парія. І вирок цей останній.

2002-2018

Чи впаде в долоні
     із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля
     крізь крик електрички кує,
я знову берусь,
     як найнятий,
         життя толкувати,
хоч знову,
     насправді, не знаю, яким воно є.

Себе уявити
     пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально,
     та як не миритися з цим?
Ціна не маліє,
     коли щось простіше від простого,
і велич життя
     усвідомиш із сумом гірким.

Сережка вільхова
     поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її –
     все вже на світі не так
і, мабуть, життя
     не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є,
     розміняти на мідний п’ятак.

Сережка вільхова –
     у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає,
     хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна
     усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми
     і в цей час поміняється світ.

І в новому світлі
     все суще навколо сприймається,
немов досягаємо
     краю нової землі
і не помічаємо хвиль,
     що під нами гойдаються,
на тій же воді
     та на іншому вже кораблі.

Коли почуття
     заставляють назад оглядатися,
до тих берегів,
     де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу,
     не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий,
     страхаючий, чорний причал.

Пройдуть і страхи,
     і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос,
     і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш
     і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість,
     що ця пристань в житті не одна.

Ясніє душа,
     коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів
     і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій,
     коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку,
     з долоні її відпусти.

І пристані інші
     хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є
     безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись,
     якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль
     там, де пристань чекає сумна.

Хтось скаже: “Блаженний.
     Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся.
     Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон:
     “Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться –
     це вже не буде життя.

І незрозуміле –
     це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках
     немає твоєї вини,
бо цінність життя
     не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей,
     що не мають ціни.

Про що це я? А,
    про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя
     за відміряну мить.

Про що це я? А,
     що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні,
    в якій ожила і тремтить.

        2002-2018

Я завжди біло заздрю тим,
хто пише так, як захотіли,
чиї слова незрозумілі –
як талий лід, або як дим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
жахався, та не відрізняв
абракадабри і трюїзму.

Я ліз зі шкіри в боротьбі
із власним глуздом, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.

І я стидався. У труді
над «юродивинкою» бився,
але єдиного добився:
усе життя - то жовтий дім.

Я катував себе і мучив, -
ну в чому я не доборщив?
Усе ніяк не відчибучу
щось геніальне: «дыр... бул... щыр...»

О, нерозгадані поети,
утаємничені предмети
на стезях видимих моїх.
Я – найнудніший із усіх.

Не те, що іншим, вам дано.
Вас осягнути – марне діло
і те, що є незрозуміле,
для вас, як миро і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
Страшно разом з тим
таку собі оцінку дати,
усе так ясно описати,
але непізнаним піти.



05.18

Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
В одіжі неохайний, у голові – сажа.
Вічі цвіту навиліт кулі
готові до будь-яких перипетій в пейзажі.

Всюди жертви барометра. Не чекаючи залпу,
царства самі конають, вилиняло червоне.
Ми всі тепер за кордоном, і коли завтра
війна, я куплю безкозирку, бо піхота утопне.

Ми певні, що ми на півночі. Китиці горобини
опромінять наличник осиротілій дачі.
І хай ви – тричі Гирей, за лице рабині,
трапся крити вночі, дякуйте цій удачі.

А ще без угаву накрапує, буцім природа мозку
має що сповістити; та не псувать щоб крівці,
пошіптує на наріччі. А як скористає Морзе,
хто оте розшифрує, крім шиферини крівлі?



------------------------------

 
Як у дитинстві, тато не раз
Казав бува, “Сину, не поспішай
Відкрию причину, як знати б хотів
немає ніц
на світі, щоби надто далеко йти”

Вжеж, хоче люба кільце із камінчиком
Більш, аніж цяцьку яку-небудь іншу
Щоб скуштувати ті знади тремкі
Підеш та й дістанеш, що тільки завгодно їй

Зайшовши в крамницю, зі шпалером, ось
Дюпрі каже, мабуть, це мені би здалось
Тисячу доларів просить єврей
Дюпрі на те:
“Сплачу тобі еквівалент свинцем”

Віриш-но, сину, мов без змісту
перш за все палець гачка знай тисне
що нам резони, чи хибні, чи не
знаді глузд не конкурент

Суддя каже, “Строк дають за діло таке”
Дюпрі йому, “Що зробити, є та’ як є”
Суддя каже, “Сину, річ за твоє життя”
Дюпрі тут:
“Це мені здається справедливим, суддя”

Друга любій аніхто не поверне
Дюпрі програв і сходить зі сцени
Люба його трохи буде в печалі
Та піде ось, приведе наступного
щоб він її бавив

Суддя: “Знаю, сину, я любку твою
Та це таємниця, що її не здають”
Дюпрі: “Ваша честе, видно, так мені й слід
Але правдиво і те
що й вам смакують знади тремкі”

Віриш-но, сину, мов без змісту
перш за все палець гачка знай тисне
що нам резони, чи хибні, чи не
знаді глузд не конкурент

Є багацько подібних пригод
Комусь лише до знад би, комусь ще би злота
Чимало людей в бруд упали лицем
Щоб добути любій з діамантом кільце





 

 
Я на твоїм вогні
знов чуття обпалив
дальше нудота й блуд

А про твій щедрий жар
пристрасті що не жарт
склав я тобі цей блюз

Кожен ранок, як ти йшла
я молився про твій захист
від нещастя, щоби слово держав
той, з яким ти жила
жодних образ, ачи глузів

Крізь атлас дожидань
я вітаю печаль
в ложа любов стелить блюз

І я склав цей блюз тобі
І я склав цей блюз тобі
& я розсуду збувсь щоб ти чула
& я рвав би на собі
на собі рвав би волосся щоб почула
& знаю словам не йми віри
що ж, о третій ранку я знову
співаю пісень тобі





 

Бобо померла, а шапки не геть.
Сутузі зі осмут сухій не вийти.
Метелика лиш нівечить багнет
Адміралтейства, куций нашпилити.

Квадрати вікон, арки опостінь,
як дуги брів. Зведімо їхню певність
в "Що коїться" – пустім до віч пусті
вичерпно ізсередини: "Ось це ось".

Бобо померла. Збігла середа.
На вулиці, на випадок нічлігу
білісінько, і чорна лиш вода
ріки нічної не приймає снігу.

- 2 -
Бобо померла. В інеї журби
квадрати вікон, аркові півкружжя.
Такий мороз, що хай уб’ють, аби
зі вогнепального оружжя.

Бувай, Бобо, о, чарівна Бобо.
Сльозу сочити личить скибці сиру.
Услід тобі податися слабо
і остовпіти обіч не під силу.

Твій образ буде, знаю наперед,
у спеку, на морозі-ломоносі
зникомий обертати силует
у неповторній перспективі Россі.

- 3 -
Бобо померла. Відчаї зажур
не празнують, а ті слизькі, як мило.
Сьогодні ось наснилось, що лежу
у ліжку в негліже. Бувало діло.

Зірви цей аркуш, дату переправ:
кільце нуля крутне і лік утратам.
Сни без Бобо обволікають яв,
але повітря в дім трапля квадратом.

Бобо померла. Немічні вуста
огубити: "Не треба", ледве теплі.
Напевне, після смерті – пустота.
Гірка, але чесніша, чим у Пеклі.

- 4 -
Ти всім була. Але тому, що ти
покійниця, Бобо моя, ти стала
нічим, точніше згустком пустоти.
Що теж, якщо подумати, чимало.

Бобо померла. Круглі очеса
пополосує обрієве лезво,
та вам, Бобо, Кікі або Заза
замін катма взаємонезалежно.

Іде четвер. Я вірю в порожню,
у Пекло буцім, так у ній херово.
І Дант новий покутує вину
і на пусті місця ставляє слово.



------------------------------------

Я розлякував ящірок в зарослях чапараля,
посе́дів у буцегарнях, перепливав моря,
жив з китаянкою. Ба, моя
стовпова дорога петляє далі, чим краля
на вокзалі загадувала. І то:
гадай на руці, та не скорохода.
Несусвітне у вивороті пальто
крівці псує порі року доста,
окрім "мусора", й гамузом. Далебі, верста
потурає межам, чиє правúло
губить пейзаж і плодить місця,
де зовсім зайве, я бачу, тіло.
Ба, і крива у змозі підтюпцеві прямцем,
звіріючи од взуття, пробелькотіти "не треба".
Глянцю світлини легше зглянутись над лицем,
чим змалювати янгола в профіль з неба.

-----------------------------

Все цього вечора - мов би для нас:
Птаства щебіт - ізнову,
І пелюстками обсипали враз
Пахощі – ах! - бузкові.

Любий, о як же давно ми удвох:
З того життя ще – знаю!
Попіл минулих щасливих епох -
Щастя свічка згасає.

Ніжно, невимушено…Той вогонь
Давній не згас і досі…
Мовби загрозливий тупіт погонь,
Гасить пориви осінь.

Сили, щоб пута роздерти – нема.
Бога я не умолила…
Спалах надії ти дав дарма?
Ну, то звільнив би, милий!

Раптом снага запалала ізнов
Дужче…Ну аж – надміру!
Добре. Повірю, що - не любов…
А ти в це сам – повіриш?!***

11-12 квітня 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Були так довго разом, що припав
на друге січня раз, і два вівторок,
що скинута у подиві брова,
як щіткою зі скла автівки – морок,
зганяла навідліг з лиця печаль,
лишаючи проясненою даль.

Були так довго разом, що і сніг
недавній вікувать плекав надії,
а щоб повік їй мружити не міг,
ховав я ті долонею, і вії,
не певні у долоні рятівній,
метались, як метелики у ній.

Були отак неквапні в новизні,
що і тісні обійми уві сні
безчестили увесь психоаналіз;
що губи, зголоднілі по плечу,
з моїми, що гасили вже свічу
і не чинили опору, зливались.

Були так довго разом, що в’юнкі
шпалерні ружі впали у немилість
березових гаїв, і навпаки,
і деяка грошва в обох водилась,
і обрій з моря тридцять вечорів
пожежами Туреччині ярів.

Були так довго осторонь, без книг,
без меблів із начинням, колуарам
з канапою чужим, що заковик
не мав трикутник з перпендикуляром,
в помогу деким, стійма, зокрема,
устромленим над крапками двома.

Були так довго разом, що цілком
загусла тінь і бачились обом
за двері запобіжні – сниву, мислі,
та стулки самохіть не подались
урізнобіч, і ми проникли крізь,
і чорним ходом у майбутнє вийшли.

-------------------------

Уяви, що війна скінчилась і запанував мир.
А ти собі одбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
А за вікнами – не руїна міста, але бароко
площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. А чавунні мережива, де нудьгувала
повня, наразі стримали натиск мімози, плюс
вибух агав. Що життя – річ складна, тривала.

Люди виходять з кімнат, де стýльці, як буква "б"
чи м’який буцім знак, рятують їх у запамороченні.
Вони не потрібні нікому уже, окрім себе,
плитняка бруковиці та множини в означенні.
Річ в гегемонії статуй, або й порожні їх ніш.
Себто, якщо не святість, то годиться синонім.
Заваж, що усе це – правда. І, головно, що видніш
у собі усе видне в нім, у зайвім, у геть стороннім.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один,
буцім, цю катастрофу бачиш. Що каламбуру
бракує м’якої канапи, зів’ялих уже квіток
в жовтій китайській вазі поруч спитої кави.
Волаючі барви квітів, зойки уст-пелюсток
остерігати уяву, врешті, не зволікали.

Будь-яка річ вразлива. І мислима, і яві
належна, всі забуваються. Сказано, речі холопи
мислей. Готові форми їх, узяті у голові,
їх пов'язаність місцем, якості Пенелопи,
опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт
У новім житті, у готелі, ти, ідучи із ванни,
загорнений у простиню, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

Уяви прикінці епос ідилією. Що слова –
зворотне язикові полум’я: монологу,
що глитати, як дрова, щоліпших не забував;
що завбачував і твою неважнецьку могу,
мізер тепла. І цілісінький ти тепер.
І собі не морочиш голову, відкіля ці байдужі
гурти помон, вертумнів, венер, церер.
І тому на устах твоїх пісеньки пастуші.

Годі буцім оправдуватись. Як не крапи тузи,
валетів нез'ясовних мастей не змести зі столу.
Уяви, що за щирим голосом не знайти сльози,
пристрасті бодай до чогось, любові, болю.
Уяви, що інколи радіо ловить і старий гімн.
Уяви, що на кожну букву здибуєш цілу свиту
з букв, що зіб’ються у "бетсі"», у "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
або ж – сирого туману в її кінці;
голий паркет, нездалий спокуситися танго.
Миті в новому житті зайве гукати "стій":
це зведе нанівець її, звіє, як хмарку.
Але рис твоїх глянцю вистачить, щоб на тій
стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати білішають поготів
од кинутого, на острах самим, очевидьки,
погляду, радше звиклого пуститися берегів,
чим з нестачею в спектрі їх півтонів розцвітки.
Аніщо річ не вибачає, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чулість у прикінцевім
інтересі, себто, до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Хмара у новім житті коштує сонць. Дощі,
ідучи без угаву, не панькаються з незгідним.
Тим же маніром, потяг, що ти не стрічав, ждучи
на пероні в плащі, прибуде належним чином.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око найде обмилок, аби насолити фену.*
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.

--------------------------
*фен – нім. Föhn, від лат. favonius — сильний і поривчастий(переважно західний) вітер з високою температурою і низькою відносною вологістю повітря, що дме з гір в долини
---------------------

Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Кохаю тебе, я кохаю,
виглядаю здалеку, шукаю.
По тобі, кохана, знову плачу,
І молюсь за вечір, щоб побачить.
Сумний коханець без коханої-
нуртує кров жагою п’яною.
Цілую я тіло, молю
про кожну хвилину твою.
Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Чекаю, бажаю, жадаю,
Я смак твоїх губ відчуваю.
Цілую землю, де ступаєш;
Цілую мить, коли чекаєш.
Виглядаю здалеку, шукаю,
Бо тебе кохаю я, кохаю.
2017р.

Місяць-пастух. Задубілий пейзаж.
Сонний жучок залітає у коси.
Ясний мій німб під листя опав:
Осінь ховає, за літом голосить.
Жовтень. Світанок мережить гілки.
Рудою ковдрою землю накрито.
Осінь ховає сльози гіркі,
там, де недавно прощалося літо.
На серце опада жовтневий сум.
Вітри вчорашні все перевернули.
І осінь додає тривожних дум…
Так хочу озирнутись у минуле.
2018р.