ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2020.10.31 16:21
Де я і де мої личини?
Я загубився в небесах.
Шукаю я першопричини
Подій, мов перелітний птах.

Сміється Всесвіт над бажанням
Спинити доленосний біг.
І б’ється свіжо, первозданно

Петро Скоропис
2020.10.31 12:45
Він був такий зухвалий, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше,
але всього себе. Йдучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
погодившись, що трудність поляга
н

Вікторія Лимарівна
2020.10.31 11:05
Листопад є завершальним
для осінньої пори.
Хід розмірений,нагальний.
Листя падає згори.
Позбуваються дерева
дивовижного вбрання.
Осінь – вогняна пантера!
Часом діє навмання.

Сергій Губерначук
2020.10.31 07:34
Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:

Микола Соболь
2020.10.31 07:07
Я на сповідь піду у поля,
де волошки співають пісні
(для маленьких іще янголят)
і молочні тумани рясні.
Там бджола над нектаром дзумить
і стривожений охкає грім…
Відчуваю нутром кожну мить
злуки тіла із Духом Святим…

Олександр Панін
2020.10.31 01:35
Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Олена Багрянцева
2020.10.30 22:48
Це всього лише крапля дощу, а ти думав, що злива.
Липне листя вологе до щік, до нічного вікна.
І наступна зупинка вагону така особлива:
Там чекає вона…

Це безгучний гудок сповіщає про тишу перону.
Не важливо, що станеться потім, як буде зима.
Ха

Борис Костиря
2020.10.30 21:22
Я шукаю інформацію в Інтернеті,
Ніби в морі, сповненому піску.
Таке море нагадує безмежну пустелю,
У якій неможливо нічого впіймати.
Голос волаючого у такій пустелі
Може бути страхітливим,
Але нечутним.
Навіщо закидати невід

Олександр Сушко
2020.10.30 21:11
Кошлате мудромисліє отруює творчий спадок митців. Казав про це Йвану, моєму сусідові. А той пише і пише, пише і пише. Спочатку про кохання, а потім копнув глибше: узявся за пейзажну лірику. А цьогоріч оглушив недопереляканих читачів роздумами про вічне:

Сергій Губерначук
2020.10.30 15:05
– Скажіть,
чому ви не приєднуєтесь до компанії?
чому ви тікаєте з балу на свій корабель?
Ви чините, як громадянка
консервативної Анґлії, чи то Британії,
або як міністр,
у якого поцупили портфель.
Я, власне, перейняв її,

Марія Дем'янюк
2020.10.30 14:30
Крутить вітер золоті педалі
Та спокійно їде собі далі.
Лист берізки, клена та тополі -
Накатався вітерець доволі.
Вже доїхав до своєї хатини,
Зайде й буде дути зсередини,
Щоб осінньо-жовте листовиння
Закружляло у таночку нині.

Микола Дудар
2020.10.30 09:51
Присядь. Не стій. Розмова буде
Не про кіно, не про театри
За Листопадом стрітим Грудень
Якщо світогляд не розтратим…
А там, дивись, проснемось в Січні
Ти що, ти проти снігопаду?
Дивись мені… не падай ввідчай
Якщо утримаєш пораду…

Олександр Бобошко Заколотний
2020.10.30 08:44
Ти не лай мене, осене. Рацію маєш, авжеж.
Сам же бовкнув: «Люблю» – значить, мав би частіше з’являтись.
То затримався в офісі (хай мене Бог береже!),
то пішов на нараду з шановним кавказьким земляцтвом.

Так життя і мине, без якихось просвітлень і д

Тетяна Левицька
2020.10.30 08:12
Пожовкло волосся, мов листя кленове,
навколо очей ниточки променисті.
Бабуся потрапила в казку чудову,
їй так до лиця кольори падолиста.

Беретик із фетру, пальто старомодне,
в руках повідочок, коричнева сумка.
Вона пересічна, тутешня, природна,

Микола Соболь
2020.10.30 07:18
За вікном завиває зима,
мокрий сніг налипає на віти…
У квартирі сумуєш сама,
як, скажи, твоє серце зігріти?
Ліхтарі засвітилися вряд.
Через хмари не жди зорепаду…
Поміж срібного снігу лампад
потаємно рушаю до саду.

Ігор Деркач
2020.10.29 21:58
Кримінальна влада дуже пильна –
знає що, куди й кому несуть.
І уже не виглядає дивно,
що юрбою обрана дитина,
має свій конституційний суд.

Мали візи і свої, і наші...
На заваді не стояв ковід...

Оксана Логоша
2020.10.29 20:08
Перед холодом цим-безпорадна-
Я свої зачиняю крила.
Осінь вішає мокрі рядна,
Набундючує хмари-брили,
Котить, гонить мою надію
(Не відчуєш життя без болю).
Паперовим яскравим змієм
Відборю у мотуззя волю.

Євген Федчук
2020.10.29 19:29
Козача вдова Марія хутір в степу тримала,
Який король козакові надав за пролиту кров.
Вдова козача Марія три сина-сокола мала,
Схожих, як три краплини – Андрій, Микола й Петро.
Була вона жінка гарна і добра, і працьовита,
А що молода вдовою, так то н

Микола Дудар
2020.10.29 13:17
Війна за душі. Все горить
На тіло знижки
А очі… очі до гори
З моєї книжки
Замоклий трепіт солов’я
Гуляє вітер
Можливо ти, можливо я
Ну майже діти…

Борис Костиря
2020.10.29 12:36
Зледеніння в душах і в’язкий вогонь
Непомітно стане драмою сердець,
Пронесеться стрімко попелом долонь
І покличе небо на нещадний герць.

Крига покриває вигаслі думки,
А сніги сховались в далях неземних.
І впадуть незграбно згаяні роки

Тетяна Левицька
2020.10.29 10:08
Сам Бог водив його пером барвистим,
чудові перла сипались з небес до ніг
парчевою габою падолиста,
аби природою він надихатись зміг.

Й поет вкладав у кожне слово щирість,
перемежовуючи з крапками й тире.
То птахою злітав в безмежний вирій,

Дума Козак
2020.10.29 08:59
Не відпускай мене ніколи
і хай там що… Не відпускай!
Нехай метелики чи бджоли,
емоцій вибух через край…

Не відпускай мене нізащо,
горни до щирої душі
і не давай вернути в хащу…

Дума Козак
2020.10.29 07:16
А ти пиши мені листи,
я їх на відстані читаю,
тебе душею відчуваю,
хоча і спалено мости…

А ти пиши мені вірші
щодня, вночі, надвечір, зрання…
Вони відроджують кохання

Сергій Губерначук
2020.10.29 06:19
Не горюй, що загубив багато,
та й не бідкай, що те раптом сталося.
Трудитимешся – то й більше заробиш,
а як виграєш так само раптом –
цінуй надалі
і подаруй більшість добра свого
тим, хто губив разом з тобою.

Микола Соболь
2020.10.29 06:12
Умитися росою на світанку
та випити парного молока,
мене будила у селі щоранку
тихенько бабця з кухвою* в руках.
Спивав до дна солодкий смак дитинства,
у поле йшов купатися в росі,
а крапельки сріблястого намиста
являли ранок у його ясі…

Ніна Виноградська
2020.10.28 20:36
Як націю з населення створити,
Коли повсюду розбрат і війна?
У небесах летять метеорити,
І час біжить, але ж іде вона.

На зболенім обкраденім Донбасі,
Де радість жити всім нам до снаги
Була колись. А нині, бачиш, в рясі

Тетяна Левицька
2020.10.28 18:20
На відстані не страшно, навіть, масно
торкатись виразок чужих насущних.
А ми з тобою розіп'яли душі,
образи келих випили завчасно.

Один без одного не можем жити,
нездатні дихати, не те що бути.
Де б не ходили, а усі маршрути

Ярослав Чорногуз
2020.10.28 17:16
Якщо алеєю ми далі підем,
То п`єдестал побачимо за мить.
І статую величну Еврипіда –
Поет і трагік грецький то стоїть.

Скульптурі цій вже понад два століття,
Вона ще при Потоцькому була,
А творам – понад два тисячоліття,

Сергій Губерначук
2020.10.28 10:14
Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –

Віктор Кучерук
2020.10.28 10:11
Іще далеко до зими,
Хоч знову подихом морозу
Калюжі скуто на дорозі
Та іній ліг під ворітьми.
Іще неблизько до пори
Кружлянь легких і шумних віхол
На урожай і щиру втіху
Непосидющій дітворі.

Ніна Виноградська
2020.10.28 08:17
Нема жалю віднині ні до кого,
Бо цей народ - незмінний раб століть.
І як би не звертався він до Бога,
Але завжди навколішки стоїть.

Без голови, бо краще безголовим -
Поїсти, спати, множитися теж.
В дітей стріляють, повні ріки крови,

Ніна Виноградська
2020.10.28 08:15
Трьома Голодоморами випалили душу,
У серцях заляканих поселили страх.
Прояви до спротиву - під старезну грушу,
Бранку-мову кинули на широкий шлях.

Те, що з діда-прадіда – вибили киями,
У ГУЛАГи сталінські, щоб дістати всіх.
Стовіковий етнос, мов с

Микола Соболь
2020.10.28 06:59
Піду до Гуру. Там умови кращі.
Не вірую в «за пазуху Христа».
Учення, то коли воно путяще,
щоби прожити років хоч до ста.

Он Гуру, кажуть, із повітря гроші
висотує та учням роздає…
А от смирення – важелезна ноша,

Дума Козак
2020.10.28 06:59
Вона мені сказала «так»
своїми милими вустами –
кохання зазвучали гами,
серця забилися у такт!

Вона мені сказала «так»
і все навколо засіяло –
життя взяло нове начало,

Серго Сокольник
2020.10.27 21:23
Ще чарчину подає гарсон...
Як не пити, де себе подіть?
...у тривожний опівнічний сон
Надійшла до мене, мов тоді,
Як були весняно-молоді,
Ти, моя коханко чарівна,
Диводіва зоряних надій
Виливу шаленого вина,

Євген Федчук
2020.10.27 19:52
Микола ще недавно на Січі,
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

К Ґерц
2020.10.15

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Нікітіна Вікторія
2020.09.18

Ріша Бо
2020.09.07

Катя Мушаровская Кетрин
2020.09.04

Лідія Скрипка
2020.09.01

Олексій Сергєєв
2020.08.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Петро Скоропис - [ 2020.10.31 12:29 ]
    З Іосіфа Бродського. "Рембрандт. Офорти"
    "Він був такий зухвалий, що запрагнув
    себе пізнать..." Не більше, і не менше,
    але всього себе. Йдучи на цей,
    властиво, мужній крок, він попередньо
    озброївся був дзеркалом, та згодом,
    погодившись, що трудність поляга
    не в тім, щоб роздивитися, а в тім,
    щоб виповісти бачене голландцям,
    він взявся за офортну голку
    й став
    оповідати.
    Зрештою, про що ж він
    нам розповів? Що, власне, він побачив?

    Він роздивився в дзеркалі лице,
    яке у певнім сенсі певним чином
    є дзеркалом.
    Усякі видозміни
    обличчя – відображення того,
    що коїться з людиною насправді.
    А там чимало всякого:
    і сумнів,
    і розпачі, й надії, й гнівний сміх –
    як те не дивно – бачимо, що риси
    обличчя здатні втілити в собі
    суттєво різні гами почувань.
    І дивовижа те, що, врешті-решт,
    на зміну гніву, гіркоті, надіям
    та подиву лице вдягає маску
    супокою – таке передчуття,
    що дзеркалу чимдуж кортить свої
    обов’язки на когось перекласти
    і стати просто склом, щоб не чинити
    пітьмі зі світлом перепон всіляких.

    Таким побачив він своє лице.
    Ще узагальнив, що людина здатна
    оговтатись від будь-яких потал,
    що горе чи-то радість рівним чином
    їй личать: як то розкіш у одежі
    царів. Чи діри – в лахах злидаря.
    Він все приміряв і рішив, що все
    приміряне пасує до мірила.

    II
    Лише тоді розгледівся довкіл.
    Дивитися у вічі иншом вправі
    ми більш пізнаючи у них себе.
    І чередою перед ним пішли
    аптекарі, письменники, солдати
    з ловцями пацюків, жиди, купці –
    Голандія дивилася на нього,
    як в дзеркало. І дзеркало змогло
    правдиво – для десятків поколінь –
    вмістити всю Голандію і те, що
    одна-єдина річ в собі єднала
    і молоді, й старі – усі обличчя.
    Що світлом звуть цю посполиту річ.
    Обличчя різні там, де різне світло:
    Одні, немов проміння ламп, із себе
    просвітлені. А інші більш подібні
    поверхні, що вбирає світло лампи.
    У цім – вся суть відмінностей.
    А той,
    ким світло це творилось, своєчасно
    (завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
    А тінь є не одним зі станів світла,
    а чимось, що співставне з ним, і навіть
    над ним не без окремих переваг.

    Вже перший-ліпший з виразів облич –
    розгубленість, надія, гнів, погроза
    і навіть зовні незворушна маска
    супокою – не так гримаси долі
    або судоми мускулів лиця,
    як дар і примха світла.
    Тільки ці
    дві речі – світло й тіні – роблять з нас
    людей.

    Неправда?
    Що ж, поставте дослід:
    задміть свічки, закрийте щільно вікна.
    Чим в цілковитій темряві є лиця?

    III
    Та люди думають інакше. Люди
    упевнені, що мають сперечатись,
    на вчинки зважуються, зраджують, кохають,
    щось пророкують навіть.
    Менше з тим,
    чомусь воліють бавитись зі світлом
    і часто схильні зловживати ним,
    як річчю, що придбали за безцінь.
    Одні це світло застують другим.
    А другі просто уникають світла.
    А треті залюбки затьмарять світ
    парсуною своєю – й так буває.
    А для когось воно зненацька гасне.

    IV
    І щойно воно гасне для того,
    кого кохали, а для нас не гасне,
    і ти у змозі бачити хіба
    отих, кого і бачити не хочеш
    (зосібна і насамперед – себе),
    тоді ти погляд звернеш свій на те,
    що досі виглядало тлом хіба-що
    портретів та полотен
    – до землі...

    Трагедія завершена. Актор
    іде собі. Однак лишилась сцена
    – на ній життя лише розпочалося.

    Що ж, дякуй щиро власній долі сам
    і зобрази зі пристрастю цю сцену.

    Ти виконав свій монолог. Вона ж
    переживе твої слова, твій голос
    і грім аплодисментів, і мовчанку,
    яка, зазвичай, чутна краще після
    аплодисментів. Зрештою, – тебе,
    що також пережив це все.

    V
    Еге ж,
    ти знав про це раніше.
    Все це – також
    дорога до пітьми.
    Однак навіщо
    боятись мороку? Тим паче, морок
    це тільки застережний засіб світла
    від зайвих трат, инакшість, форма сну,
    подоба відпочинку.
    А художник –
    художник мусить бачити крізь морок.

    Тож він і бачить. Щось – з облич.
    Тканин якихось клапті. Край підводи.
    Чиюсь потилицю. Дерева. Глек.
    І все це – ніби сновидіння світла,
    що тимчасово спить глибоким сном.

    Аби колись прокинутись зненацька.


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  2. Поплавський Юрій - [ 2020.10.29 13:57 ]
    Слухняна сльоза

    Слухняна сльоза

    В житті все склалось!

    І склалось безсумнівно.

    Хоча були, я думаю сумні

    Життя моменти.

    Та все минуло вже,

    Та все вже утряслось…

    І відстоялось…

    ЗагалОм,

    Живемо, творимо, не киснем.

    Мабуть забули вже маленькі ролі,

    А може й не було таких.

    За це звичайно вдячні долі…

    І так від ролі і до ролі

    ЙдетЕ…
    В кіно і по життю,
    Спектаклях…
    Можливо щось втрачається

    По краплях?

    Неначе шкіра, що шагрені

    Зжимається…

    Але ж і жест, і голос, і сльоза

    Все – та ж….

    Вона слухняно, так по бороді
    У променях юпітера щезає,
    Бринить, як тремола, зникає
    У шелесті партЕра.

    Собі ви кажете, - я не покаюсь!

    І долі іншої не хочу я…

    Це мій Ковчег і Ноя роль –
    Моя!

    Так, ви із Могікан останній

    І королівський ваш, по праву, трон

    А ваші ролі камертон

    колегам вашим і не тільки.

    А ще зробити треба стільки…

    Ви не жалкуйте ні про що…

    Хай заздрість злиться, вам то що…

    І не судіть себе ви строго,

    Бо ви Актор…..
    Актор від Бога!!!.


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.42) | Самооцінка 4
    Прокоментувати:


  3. Петро Скоропис - [ 2020.10.25 06:33 ]
    З Іосіфа Бродського
    В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
    і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
    Молодий, ходи, кому я кажу, сюди".
    І я йшов, хоча був ще замолоду сідий.

    Червоніли у другій дранкою зі стін ножі,
    і обрубок бовтався в яйцях, шептав "Біжи".
    Позаяк не міг ворухнути бодай ноги,
    у ній більш було простору, чим снаги.

    Третю – в товщі свої укутував пил, як жир
    пустоти, бо у ній ніколи ніхто не жив.
    І це личило мені ліпше, чим отчий дім,
    бо частенько буде деінде по тім.

    А четверту згадати б радий, але не зміг,
    бо у ній було, що у засіках лобових.
    Отже, я ще живий. Горіло там, далебіг,
    або – лопнули труби; от я і збіг.
    ------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  4. Петро Скоропис - [ 2020.10.23 12:09 ]
    З Іосіфа Бродського. Післямова до байки
    "Єврейська пташино, вороно,
    куди тобі сиру шматок?
    Щоб каркати поночі, щойно
    оброниш? – картати лісок?"

    "Ні! Вільсі чужий, або вербі,
    яким довжина – основне,
    сир з місяцем схожий в ущербі.
    Він профілем звабив мене".

    "Ти радше своя астрономам,
    вороно, чим жертва лисиць.
    Я бачу, дісталось воронам
    у профіль не менше краси".

    "Це я сподівалася шлюбу,
    і, поки не здибався лис,
    помножила рису сугубу
    на скибку і декілька сліз".




    ------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  5. Петро Скоропис - [ 2020.10.12 15:21 ]
    З Іосіфа Бродського. Горбунов і Горчаков (
    "Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
    "І я вечеряв"."Як тобі капуста?"
    "Щеці ще ті – у сенсі густоти,
    аби чекати ліпшого: не густо".
    "А щі і так здебільшого пусті.
    Лиш приказка – нівроку"."Пусто суто.
    Їм оцту б трішки задля гостроти!"
    "Геть пусто"."Що стосується смаку, то
    відмінні й пустота від пустоти".
    "І я б волів не плямкати, а з хрустом".

    "Ну, позаяк горує пустота,
    на часі попоститись і самому
    у домі, де завчасно Піст настав".
    "Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
    "Так, наша географія проста".
    "А що по тому? "Де воно – по тому!
    Кому воно? Після зняття з хреста?"
    "Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
    "Тоді й дадуть лаврового листа".
    "І розведуть на око дозу брому".

    "А це не може кінчитись добром.
    І бром іще агукнеться здоров’ю".
    "Моя чуприна сиплеться. Це – бром!
    Ти бачив, що він коїть з головою:
    Бабанов розлучився зі срібром,
    Міцкевич – зі бровою вороною.
    Мене спіткав на тімені розгром,
    не довго і до мізків геморою".
    "Бром – це стіна між бісом і ребром,
    щоб мізки не морочились любов’ю.

    Попив я брому в армії"."Один?"
    "Вся армія. Ми видумали слово.
    Він називався "супротистоїн".
    Яка із ним Уланова-Орлова!"
    "Я був брюнет, але тепер блондин.
    Не проділ – пліш! Порушена основа…
    Тканин нема… а мріяв до сідин
    дожити…"."Далебі, діла, панове".
    "Які діла, шановний? Опочинь".
    "А що, як ця дурня не тимчасова?

    "Яка?""Із волосінню"."Не дрижи".
    "Та холодно"."Засунув би ти руки
    під укривало"."Правильно". "Скажи,
    що є любов?""Сказав… Аби ще звуки
    та посували смислів рубежі…"
    "Любов є передмова до розлуки".
    "Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
    постану, аби правнуки і внуки
    на голову щось клали"."Ні, лежи".
    "Та я без позаяків і докуки".

    "А най їй трясця, – студіні з вікна!"
    "Заліплене замазкою"."Про око.
    Глянь, он і батарея льодяна!"
    "І брудно тут, і холодно, і вогко…
    Гляди, зоря над деревом, – вона
    без телескопу видна"."Одинока
    на око, ще не значить, що одна".
    "Оце і я подумав ненароком,
    а що, як хрест та попиляти на
    ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

    "Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
    тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
    Ну, говори уже начистоту".
    "Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
    "Так, зуб на зуб і я не попаду".
    "От бач!"."А бути людяним – належить.
    Склади поліна ліпше як звізду".
    "Ти правий. Очевидна і причетність
    до вічности, ні докорів хресту".
    "Аби лишень не глупа нескінченність".

    "Котра година?" "Пізня, як і ніч".
    "Облиш за Зодіак, давай в наступні".
    "Дружина, донька там. І ними сниш.
    Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
    "Я теж поженихатися не пріч.
    Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
    гигикаєш: ба, дався умлівіч
    мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
    "Ну, монотонна річ не варта свіч.
    У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

    "Котра година?" "Миті до нуля".
    "О, пізно, вжеж"."Хоча урчати пузу
    від цифір, а скажу тобі, що для
    полегші "о" я відданіший плюсу".
    "Ну, видав мимохіть я кругаля…
    Множ прикус і на позіху спокусу.
    Чого ти домагався, як валяв
    все в купу?""Недоступности Ельбрусу".
    "А впадини годящої Земля
    не виглибить на пліч твоїх обузу?"

    "Коли уже і скучив по горі,
    то думай про Голготу, по причині
    того, що березіль в календарі,
    і кану я в якій-небудь лощині".
    "Чи óболоком, буцім у чадрі,
    зіграєш духа в онім чортовинні".
    "На свій аршин ти міряв – на порі
    твоїй двоглавій сніговій вершині
    не уміститись у моїм аршині,
    падкім на кучугури у дворі".

    -----------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  6. Петро Скоропис - [ 2020.10.04 06:52 ]
    З Іосіфа Бродського. Зі смутком і ніжністю
    Вечеряли лапшею знов, і ти,
    Міцкевичу, у роті й ріски
    не мав, утім, не брався до їди.
    Тому, без ризику з-за миски
    злобити медбратів своїм смаком,
    я плівся перегодом за тобою
    до убиральні, де чекав відбою.
    "Еге ж, за січнем лютий, а слідком
    і березень." – Оривки точок зору,
    сіяння кахелю, фарфору,
    кришталь води змивав дзюрком.

    Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
    свого більма не зводячи, до ліжка.
    А, може, долю звидів і пізнав…
    Бабанов в коридор медбрата визвав.
    Я кляк лицем до темного вікна
    і застував спиною телевізор.
    "А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
    "А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
    то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".

    Весь лютий, що минав в дворі,
    ми зоряних на оці мали Риб,
    чесали тім’я і зціпляли пельки
    в тім місці, де підлога в мокроті.
    Де рибу подають, бува, на стіл,
    але не подають ножа й виделки.

    ------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  7. Тамара Швець - [ 2020.10.03 07:23 ]
    Дорожіть щастям
    ​Есть авторы, стихи и слова которых носят в сердцах целые поколения. К подобным виртуозам слова можно отнести Э. Асадова. В любой строчке его стихов – радость жизни, любовь, счастье и вера в добро.

    Дорожите счастьем, дорожите!

    Замечайте, радуйтесь, берите

    Радуги, рассветы, звезды глаз —

    Это все для вас, для вас, для вас.

    Услыхали трепетное слово —

    Радуйтесь. Не требуйте второго.

    Не гоните время. Ни к чему.

    Радуйтесь вот этому, ему!

    Сколько песне суждено продлиться?

    Все ли в мире может повториться?

    Лист в ручье, снегирь, над кручей вяз…

    Разве будет это тыщу раз!

    На бульваре освещают вечер

    Тополей пылающие свечи.

    Радуйтесь, не портите ничем

    Ни надежды, ни любви, ни встречи!

    Лупит гром из-под небесной пушки.

    Дождик, дождь! На лужицах веснушки!

    Крутит, пляшет, бьет по мостовой

    Крупный дождь в орех величиной!

    Если это чудо пропустить,

    Как тогда уж и на свете жить?!

    Все, что мимо сердца пролетело,

    Ни за что потом не возвратить!

    Хворь и ссоры временно отставьте,

    Вы их все для старости оставьте.

    Постарайтесь, чтобы хоть сейчас

    Эта «прелесть» миновала вас.

    Пусть бормочут скептики до смерти.

    Вы им, желчным скептикам, не верьте —

    Радости ни дома, ни в пути —

    Злым глазам, хоть лопнуть, — не найти!

    А для очень, очень добрых глаз

    Нет ни склок, ни зависти, ни муки.

    Радость вам сама протянет руки,

    Если сердце доброе у вас.

    Красоту увидеть в некрасивом,

    Разглядеть в ручьях разливы рек!

    Кто умеет в буднях быть счастливым,

    Тот и впрямь счастливый человек!

    И поют дороги и мосты,

    Краски леса и ветра событий,

    Звезды, птицы, реки и цветы:

    Дорожите счастьем, дорожите!

    Эдуард Асадов

    Источник: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

    Є автори, вірші і слова яких носять в серцях цілі покоління. До подібних віртуозів слова можна віднести Е. Асадова. У будь-якому рядку його віршів - радість життя, любов, щастя і віра в добро.

    Дорожіть щастям, дорожіть!

    Помічайте, радійте, беріть

    Райдуги, світанки, зірки очей -

    Це все для вас, для вас, для вас.

    Почули чуйне слово -

    Радійте. Не вимагайте другого.

    Не женіть час. Ні до чого.

    Радійте оцьому, йому!

    Скільки пісні судилося тривати?

    Не все в світі може повторитися?

    Лист в струмку, снігірь , над кручею вязів ...

    Хіба буде це тисячу раз!

    На бульварі висвітлюють вечір

    Тополів палаючі свічки.

    Радійте, не ганьбіть нічим

    Ні надії, ні любові, ні зустрічі!

    Лупить грім з-під небесної гармати.

    Дощик, дощ! На калюжках веснянки!

    Крутить, танцює, б'є по бруківці

    Великий дощ в горіх величиною!

    Якщо це диво пропустити,

    Як тоді вже й на світі жить ?!

    Все, що повз серця пролетіло,

    Ні за що потім не повернути!

    Хвороби і сварки тимчасово відставте,

    Ви їх все для старості залиште.

    Постарайтеся, щоб хоч зараз

    Ця «принадність» минула вас.

    Нехай бурмочуть скептики до смерті.

    Ви їм, жовчним скептикам, не вірте -

    Радості ні вдома, ні в дорозі -

    Злим очам, хоч луснути, - не знайти!

    А для дуже, дуже добрих очей

    Немає ні чвар, ні заздрості, ні муки.

    Радість вам сама протягне руки,

    Якщо серце добре у вас.

    Красу побачити в негарному,

    Розгледіти в струмках розливи річок!

    Хто вміє в будні бути щасливим,

    Той і справді щаслива людина!

    І співають дороги і мости,

    Фарби лісу і вітру подій,

    Зірки, птиці, річки і квіти:

    Дорожіть щастям, дорожіть!

    Едуард Асадов

    Переклала українською мовою 3.10.20 6.56

    Джерело: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  8. Петро Скоропис - [ 2020.09.30 11:24 ]
    З Іосіфа Бродського
    На батьківщину виберешся. Геж,
    з поверненням. Заваж, в своїй манері,
    до кого тепер в друзі попадеш,
    і чи кому потрібен? До вечері

    купи собі солодкого вина,
    сядь до вікна, оговтуйся потроху:
    у всім твоя, одна твоя вина,
    от і гаразд. І дякувати Богу.

    Як добре, що немає уз і скріп,
    як добре, що нема у чім винитись,
    як добре, що ніхто тебе по гріб
    любити не давав собі обітниць.

    Як добре, що ніколи у пітьму
    чиясь рука тебе не проводжала,
    як невимовно добре одному
    іти у ніч від гомону вокзалу.

    Як добре, поспішаючи навгад,
    піймати на словах себе причинних
    і зрозуміти, як неквапно лад
    дає собі душа у перемінах.

    --------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  9. Петро Скоропис - [ 2020.09.28 01:57 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Піщані ці горби, ці порослі сосни.
    Сльотаві весни тут і сиро восени.
    На вітрі море стріпує оборки
    свої знебарвлені, а від сусідніх дач
    то діти часом зайдуться уплач,
    то вискне Лємешев зі сточеної голки.

    Одмілини полин, зогнилий очерет.
    Йде мати-одиначка; зі штахет
    прання знімає. Часом кочет рипне:
    то пасинок природи, хмурий фінн,
    пливе свій невід вибрати з глибин,
    та в сіть пороблену не йде рибина.

    Тут мева знизиться, майне отам баклан.
    То, з алюмінію аероплан,
    на лоні оболоків птичі веремії
    обійде з півночі, де байдикує швед,
    як губка з вільгою, і сірий силует
    за лона прісні не корить стихії.

    Тут узірцями обрію, з води
    приступними стають покинуті форти.
    Тут і самітня парусина яхти,
    хоча і креслить далечі лазур,
    покревницею бачиться не бур,
    а – заболоченого гирла Лахти.

    І око, звикле до зникання тіл
    по мірі відстані, собі наділ
    угадує – де тілу дати ради
    не випадає, де утрат не жаль,
    і неосяжніш видаватиметься даль
    пропажі з виду, чим прозрінню втрати.

    Коли помру, хай і мене сюди
    перенесуть. Нікому я біди
    не скою, як і ріні – хвиля гожа.
    Обіймів лагідніш, тугіш клешні
    немає інде втікачу й ніжніш, ані
    безгрішніш, ані запраніше ложа.




    --------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  10. Петро Скоропис - [ 2020.09.22 10:08 ]
    З Іосіфа Бродського. Північному краю
    Краю глухий, укрий
    глибше і дай ясу.
    Як у порах кори,
    крий під віком сльозу.
    І, як хвоїн пучок,
    лиш зіниці вовчок,
    і бруньок своїх сни
    борони й заслони.

    От і примíряв я
    оперення глухаря,
    і на пера крил мені впору
    листя календаря.
    В нору шасну, як лис,
    од надокучних лиць,
    од собачого хору
    і дводульних очниць.

    Вкрий і заціп уста!
    Хай горує верста
    і жовтіють плішини,
    що ведуть в болота.
    У купелі сирій
    од ока кривого крий
    і сліди до купúни
    у трясинí зарий.

    Не час мені німувать.
    Час помоги гукать
    тих, хто не потурає
    оболокам пенять
    в плині їх, в тісноті.
    Пора брести в темноті,
    на підспівці без слів
    хитавиці лісів.

    То шумуй же собі
    в судейській своїй судьбі,
    в гомоні з головою,
    судженою тобі,
    хай лиш рука моя
    з жизного ручая
    вільги черпає, покіль
    вільга в нім нічия.

    Не гани, не картай.
    Громовиць не гукай.
    Озирнись мимоволі –
    так і ступають пріч:
    світ заочі й умлівіч,
    а потім – здовж піль і рік,
    потім лісами, горами,
    до доріг. До доріг.


    -------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  11. Петро Скоропис - [ 2020.09.19 17:47 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Осінній вечір в скромному, утім,
    містечкові, не байдужім до мапи
    (топограф у азарті був, чи квапив
    свої стосунки з дочкою судді).

    Долаючи утому від причуд,
    вас Простір не обтяжує на масу
    рис величі, обмежуючись тут
    лиш головною вулицею; Часу
    тут непочатий край, як убачав
    ще циферблат днедавньої крамниці,
    де є усе, що тільки постача
    наш світ: від телескопа до рушниці.

    Тут є кіно, салуни, темне склом
    вікно кафе, зашторене опівдні,
    банк цегляний з розіпнутим орлом
    і церква, чиї скріпи непохитні
    самі б собі наставили тенет,
    аби не пошта поруч: щонеділі,
    коли б не діти, судячи з газет,
    хрестив би пастор і автомобілі.

    Тут цвіркуни і тиша. Вже у шість,
    як атомної вислід щовечірній
    війни, на авеню ані душі.
    І тільки повня вписується в пильний
    квадрат вікна, що твій Екклезіаст.
    Лиш зрідка, рикошетом від квадрата,
    розкішний б’юїк фарами обдасть
    фігуру Невідомого Солдата.

    Тут снится вам не жінка у трико,
    а ваша ж і адреса на конверті.
    Тут, виявивши скислим молоко,
    молочник вас підозрює у смерті.
    Тут можна не гортати календар,
    ковтнути брому, не ятрити душу,
    і у свічаді бачити ліхтар,
    задивлений у висохлу калюжу.






    -----------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  12. Петро Скоропис - [ 2020.09.14 06:15 ]
    З Іосіфа Бродського. Пророцтво
    Ми житимем удвох, на кілька миль
    самі, за височенним валом дамби
    від континенту, в сутіні довкіл
    підвішеної саморучно лампи.
    Ми почнемо за картами двобій,
    начуємось, як стугонить прибій,
    покашлюючи, пестуючи мрію
    під рвійну шарпанину вітровію.

    Я постарію, дехто – навпаки.
    І вийде так, як учать піонери,
    що йтиме лік на дні – не на роки –
    відведені нам до нової ери.
    Як і навспак Голландії народ,
    з тобою ми посадимо город,
    насмажимось і устриць за порогом,
    поживимось і сонця восьминогом.

    І хай над огірками дощ линé,
    засмага й ескімоські витне штучки,
    і на рамені палець твій торкне
    обачної незайманої смужки.
    Я на ключицю в дзеркало зирну,
    і борозну помічу навісну,
    і давній гейгер в олов’яній рамці
    на вицвілій і запітнілій лямці.

    Зима найде, завіє укриття
    із осоки і нам небесна манна.
    І щойно світу явимо дитя,
    наречемо його Андрій, чи Анна.
    І зморщеному личику як слід
    прищепиться батьківський алфавіт,
    чий перший звук зі видихом супутнім
    окріпне і зголоситься в майбутнім.

    Ми в карти воюватимем, і от,
    із козирями якось норд чи ост
    нас віднесе за лінію відливу.
    І наш дітвак у хвилю вередливу
    задивиться: ба, невтямки, чому
    метелики колотяться об лампу,
    коли настане час – уже йому
    назад перебиратися – за дамбу.




    ------------------------------------






    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  13. Петро Скоропис - [ 2020.09.11 05:58 ]
    З Іосіфа Бродського. Для шкільного віку
    Ти знаєш, у тенетах темноти
    морока оку зчислити нараз,
    одмотуючи горя у версти,
    несосвітенні далечі між нас.

    І цифри якось сходяться в слова,
    і онде здоганяє і тебе
    бентега, яка слідує від А,
    надія, що повадилась до Б.

    Два мандрівці, оба по ліхтарю
    стискаючи, блукають у пітьмі,
    і множать в ній розлуку на зорю,
    поталам самотини на умі.

    -----------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  14. Петро Скоропис - [ 2020.09.06 20:12 ]
    З Іосіфа Бродського. Дві години в резервуарі
    I
    Я єсьм антифашист і антифауст.
    Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
    Іх бін прохач, ґеноссе офіцірен,
    дем цайт цум Фауст дещицю шпацірен.

    II
    Він, з огляду на польську пропаганду,
    у Кракові тужив по фатерлянду,
    не в філософськім, власне, діаманті
    мав сумнів, а у власному таланті.
    Хустинки подавав жінкам підняті.
    Було, гарячкував в питанні статі.
    У поло в факультетській грав команді.

    Він постигав картярський катехизис,
    і куштував плоди картезіанські.
    Колодязі копав артезіанські
    егоцентризму. Витончена хитрість,
    що нею користався Клаузевіц,
    від роду не була йому знайома,
    бо фатер арбайт червонодеревець.

    Цумбайшпіль, бушувала глаукома,
    чума, холера унд туберкульозен.
    Він рятувався шварце папіросен.
    Його цигани вабили і маври.
    Він вибився із часом в бакалаври.
    Здобув ліценціата потім лаври,
    співав спудеям: "Кембрій… динозаври…"

    Питомий німець. Я. Німецький ум.
    Тим паче, що коґіто ерґо сум.
    Німеччина, звичайно, юбер аллєс.
    (Плюс віденський, приємний вуху, вальсер)
    Він не зітхав за Краковом, не кпив, а
    на бричці трясся, позаяк отримав
    і кафедру, і чесний кухоль пива.

    III
    Сія у хмарах місяць-молодчина.
    Важезний фоліант. Над ним – мужчина.
    Чорніє межи брів густих морщина.
    В очах – арабська в’язь і чортовина.
    Ламає грифель з Кóрдоби муж покіль,
    з кутка спостерігає мужа профіль
    арабський попечитель Меф-ібн-Стофель.

    При свічах. Шарудить мишва з-під шафи.
    "Ґерр доктор, північ". "Яволь, шлафен, шлафен".
    Дві чорні пащі позіхають: "мяу".
    Нечутно з кухні входить ідіш фрау.
    В руках її шипить омлет зі шпеком.
    Ґерр доктор мітку робить на конверті:
    "Ґотт штрафе Інґланд, Лондон, Франсіс Бекон".

    Ідуть літа, але й чорти уперті.
    Приходять і відходять роки, гості…
    Погоди, дат, одінь згадати годі…
    І пеленою літ все шито-крито.
    Він знав арабську, нехтував санскритом.
    Пізненько, вже в літах, була відкрита
    ним айне кляйне фрейлен Маргарита.

    Тоді він у Каїр відбив депешу,
    в якій заповідав чортяці душу.
    Приїхав Меф, і він переодягся.
    Став до свічада, сам переконався
    у переродженні, як і свічада рамця.
    Букет узяв і в бодуар дівиці
    подався з ним. Унд вені, віді, віці.

    IV
    Іх лібе ясність. Я. Іх лібе точність.
    Іх бін просити факт, і без ремарок.
    Ви натякайт, що він любив квіткарок.
    Іх тямить, даст іст ґанце терміновість.
    Я, оборудка махт дер ґроссе мінус.
    Ді тойчно шпрахе, махт дер ґроссе сінус:
    душа і серце найн ґехапт на виніс.

    Потуги люду, аллес, марнославні
    в "Спинися, мить! Прекрасна ти!" омані.
    Диявол межи нас, і він, принаймні,
    цю фразу неодмінно впізнає.
    Одначе, человік, майн лібе ґеррен,
    у кращих почуттях своїх не певен,
    і бреше раз у раз, як сивий мерин,
    нехай, як Ґете, маху не дає...

    Унд ґроссер діхтер Ґете дав описку
    в сюжеті, буцім недругу для зиску.
    І Томас Манн згубив свою підписку,
    а шер Гуно доістерив артистку.
    Мистецтво є мистецтво є мистецтво…
    Спів краще у раю, чим правди жертва.
    Ді Кунст ґехапт відразу до позерства.

    Він, зрештою, боятися міг смерти.
    Він чортівню пізнав, одмінно решти.
    Він з’їв дер доґ в Галені чи Ібн-Сіні.
    Дас вассер осушити міг в коліні.
    Він визначав вік дерева в поліні.
    Він знав, куди веде зірок дорога.

    Та доктор Фауст ніхц не знав про Бога.

    V
    Є містика. Є віра. Є Господь.
    Одмінність є між них. І є єдинство.
    Цим – шкодить, а того – рятує плоть.
    Зневіра – сліпота, якщо не свинство.

    Бог поглядає зверху. Люд – уверх.
    А інтерес різнить кут зору Menschen.
    Бог органічний. Так. А люди, ґерр?
    Отож бо. І залежні від обмежень.

    Людина бачить стелю. Але дах
    тече, бува, і їде, вочевидьки.
    А дідько тут, як тут, і, у серцях,
    люд бачить білий світ очима дідька.

    Таким був доктор Фауст. Отакі
    Марло і Ґете, Томас Манн і маси
    співців, інтеліґентів ширших кіл
    і читачів непримиримих класів.

    Потік один змітає їх сліди,
    їх колби – доннерветтер! скріпні узи…
    І дай їм Бог спитатися: "Куди?!" –
    і чути, що услід волають Музи.

    А чесний німець сам дер веґ цурюк,
    не ждатиме, коли його попросять.
    Він вальтер дістає із теплих брюк
    і назавжди іде у вальтер-клóзет.

    VI
    І дійсно, фрейлейн: вас іст дас "інкубус"?
    Інкубус дас іст айне кляйне глобус.
    Нох ґроссер діхтер Ґете виклав ребус.
    Унд івікові чаплі восени
    у веймарськім тумані, – отакенні,
    і ключ хапають прямо із кишені,
    і пильний Еккерман змілів у темі.
    І ми, матрозен, жертви мілини.

    У істині – натхнення до задачі.
    А містика сприяє неудачі
    намоги з нею впоратись: віддачі,
    іх бін, не надихають до зусиль.
    Цумбайшпіль, стеля, дах – є речі вищі.
    На ту ж поему, на людину – ніцше.
    Я уявляю Богоматір в ніші,
    а бачу фриштик, поданий в постіль.

    І знов зептембер. І нудьга при повні.
    В моїх ногах помуркування гойні.
    У подушках – топір, думки холодні…
    Оце би шнапсу… повний… апґемахт.
    Яволь. Зептембер. Курвиться характер.
    Буксує в полі, диркаючи, трактор.
    Іх лібе жити з "Фелькіш Беобахтер".
    Ґут нахт, майн лібе ґеррен. Я. Ґут нахт.






    ----------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  15. Петро Скоропис - [ 2020.09.03 19:30 ]
    З Іосіфа Бродського. В озернім краю
    У ті часи, в країні лікарів-
    дантистів, чиїм донькам любі речі
    із Лондону, чиї герби, урешті,
    нічий стискають в кліщах догори
    Зуб Мудрості, я, – у мої літа
    обізнаний в руїнах Парфенона,
    шпигун, якщо не п’ята їх колона
    гнилій цивілізації, а так –
    професор красномовности – я жив
    у коледжі, край більшого зі Прісних
    Озер, куди зі водоростей різних
    був кликаний тягти щомога жил.

    Усе, що я писав тоді, сповна
    черпалось із письма по третій крапці.
    Я падав горілиць в одежі на
    постіль свою. А щойно у мовчанці
    зорю на стелі бачив прикінці,
    вона, догідно правилу згорання,
    збігала у подушку по щоці,
    заледве я загадував бажання.


    ----------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  16. Петро Скоропис - [ 2020.08.29 12:07 ]
    З Іосіфа Бродського. Острів Прочида
    Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
    Сушаться сіті – своячениці простині.
    Вечір; старі в кав’ярні дивляться свій футбол.
    Синю затоку буцім хто підсинив.

    Чайка кігтить горизонт, допоки той не пожух.
    Після восьмої набережна пуста.
    Синь перекидається за межу,
    за якою висвітилась звізда.

    ------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  17. Ірина Вовк - [ 2020.08.19 01:54 ]
    Янка Купала. СПАДЩИНА (переклад з білоруської)
    В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним білоруський ВІА "ПЕСНЯРИ", в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня "Спадчына" ("СПАДЩИНА") за поезією Янки Купали "Родны край", написаної в 1918 році.

    Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".

    Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді "ПЕСНЯРИ" виконують" свою "Спадчыну".

    https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc

    Янка Купала. Рідний край (1918)

    Від прадідів спокон віків
    Мені зосталась спадщина;
    Поміж своїх і чужаків
    Вона як ласка мамчина.

    Про неї бають казки-сни
    Веснянії проталини,
    I лісу шелест ве́ресний,
    І в полі дуб опалений.

    Про неї будить упоми́н
    На липі бусел клекотом,
    І цей старий замшілий тин,
    Що ліг на боці покотом …

    І те зануднеє ягня
    Що блеє на пасо́вищі,
    І крик воронячих громад
    На могилка́х кладо́вища.

    І в білий день, і в чорну ніч,
    Я вдовж роблю оглядини –
    Не змитий скарб цей пріч сторіч
    І трутнями не вкрадений…

    Ношу його в живій душі
    Як вічний світоч-паливо,
    Що серед темряви в тиші
    Палає над вандалами.

    Живе із ним моя сім’я
    І снить з ним сни незвідані.
    І зветься спадщина моя
    Сторонкою ще й рідною…

    19 серпня 2020 року.
    ЯБЛУНЕВИЙ СПАС


    Рейтинги: Народний -- (5.65) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (8) | "https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc"


  18. Зоряна Ель - [ 2020.08.12 12:37 ]
    Замість
    Ти, Пане, маєш часу міх
    і дім у хмарах і блакиті.
    Я ж –повно клопотів дурних.
    І лиш одне життя на світі.
    Ти знаєш порпання моє,
    згори нас бачиш-бо щомиті.
    скажи чому мені так є,
    що часом тільки сльози й лити.

    На долю я не скаржусь, ні,
    ласкава, як ягня смиренне.
    Лиш сподіваюсь, Пане мій,
    що робиш – знаєш достеменно
    Гріхів у мене кілька пак.
    Рахунок трачу знову й знову.
    Даруєш всі мені і так,
    адже ти геть недріб’язковий.

    Чому мене до раю брам
    провадиш стежкою крутою
    і випробовуєш життям,
    мов хочеш бачити святою?
    Не нарікаю на талан,
    не прошу над, ніж дати можеш.
    Та сподіваюсь довгий час,
    ти знаєш те, що робиш, Боже.

    Мине життя, як прикрий сон,
    як трагіфарс, комедіодрама
    Коли прокинуся, зітхну –
    що ж, це було хіба що….замість.
    Докіль розгублення мине,
    рахую сірі дні, як хмари.
    Лиш часом думка перемкне:
    агі, та я ж тут не за кару.

    Я мов мурашка в час, коли
    чийсь черевик мурашник топче.
    Навіщо в чудо віру дав,
    а потім все забрав, Панотче?
    На долю я не скаржусь, ні,
    хоч знаю, як то буде зрання.
    Сказала б стільки ще тобі
    Замість…молитви на добраніч.

    Оригінал:

    Magdalena Czapińska

    Zamiast

    Ty, Panie tyle czasu masz
    mieszkanie w chmurach i błękicie
    A ja na głowie mnóstwo spraw
    I na to wszystko jedno życie.
    A skoro wszystko lepiej wiesz
    Bo patrzysz na nas z lotu ptaka
    To powiedz czemu tak mi jest,
    Że czasem tylko siąść i płakać

    Ja się nie skarżę na swój los
    Potulna jestem jak baranek
    I tylko mam nadzieję, że...
    że chyba wiesz, co robisz, Panie.
    Ile mam grzechów? któż to wie...
    A do liczenia nie mam głowy
    Wszystkie darujesz mi i tak
    Nie jesteś przecież drobiazgowy.

    Lecz czemu mnie do raju bram
    Prowadzisz drogą taką krętą
    I czemu wciąż doświadczasz tak
    Jak gdybyś chciał uczynić świętą.
    Nie chcę się skarżyć na swój los
    Nie proszę więcej, niż dać możesz
    I ciągle mam nadzieję, że...
    Że chyba wiesz, co robisz, Boże.

    To życie minie jak zły sen
    Jak tragifarsa, komediodramat
    A gdy się zbudzę, westchnę - cóż
    To wszystko było chyba... zamiast
    Lecz póki co w zamęcie trwam
    Liczę na palcach lata szare
    I tylko czasem przemknie myśl
    Przecież nie jestem tu za karę.

    Dziś czuję się, jak mrówka gdy
    Czyjś Zamiast but tratuje jej mrowisko
    Czemu mi dałeś wiarę w cud
    A potem odebrałeś wszystko.
    Nie chcę się skarżyć na swój los
    Choć wiem, jak będzie jutro rano
    Tyle powiedzieć chciałam ci.
    Zamiast… pacierza na dobranoc



    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (6)


  19. Олена Балера - [ 2020.08.02 17:43 ]
    Amoretti. Сонет LVII (переклад з Едмунда Спенсера)
    Кохана войовнице, ну давай
    Миритись, хай завершиться війна.
    Пекучий біль так довго вирував
    В душі моїй і досі ще зрина.
    Відкрились рани в мене й дивина,
    Що дихати я ще не перестав:
    Твій погляд гнівний сотні стріл впина
    У серце, що нестримно калата.
    Вціляти в нього – забавка проста
    Для тебе. Прагнеш величі вінця?
    Чи слави зазнає людина та,
    Що крає щиро люблячі серця?
    Мене ти благодаттю оповий –
    Одразу вщухне біль нестерпний мій.




    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (1)


  20. Петро Скоропис - [ 2020.07.26 19:11 ]
    З Іосіфа Бродського. Колискова тріскового мису
    І
    Зі сходу кінець Імперії поринає у ніч. Цикади
    умовкають в траві газону. Платонічні цитати
    на фронтонах нерозрізнимі. Шпиль зі хрестом наразі
    чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
    У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
    дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

    Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
    окопується у ріні в мильних кілечках пряжі,
    і, ціпеніючи, засинає. Із вежі кожну годину
    брязкають ножицями. Піт котиться по лицю.
    Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
    пітну, розхристану сорочину.

    Духота. Світлофор мигає, буцім віще люстерце
    кпить з просування кімнатою до тумбочки з віскі. Серце
    умовкає на хвилю, та запевняє: кров у
    артеріях ще тече, і стечеться на перехресті.
    Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці:
    на півночі гнуть у дугу брову.

    Дивовижа, що вижив, але попустило. Пил
    облягає квадратні площини. Принагідний автомобіль
    затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
    Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
    ба, не утікачів – із кончих на те причин,
    але канулих з виду.

    Духота. Шарудіння набухлого листя, від
    якого дедалі рясніш проступає піт.
    Що млі видається цятою, може виявитись звіздою.
    Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
    на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
    Пахне м’ятою, резедою.

    ІІ
    Як гарему дружин незліченних Шах
    може зрадити з иншим хіба гаремом,
    я змінив імперію. Шальки ваг
    перетяжило те, що несло палéним
    з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
    як на погляд ворон – з п’яти.

    У дуду свою дуючи, що факір,
    яничарів ряди я минув притомним,
    чулий в яйцях на холод їх злих сокир,
    як при вході в воду. І от, з солоним
    смаком її, як на мій язик,
    я межу пересік

    і проплив крізь баранину хмар. Внизу
    вились ріки, дороги, жовтіли риги.
    Протилежним протистояли, товкли росу,
    буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
    армії, мов у настільній грі,
    з оазами у ікрі

    містечок. І морок ураз набряк.
    Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
    І простір у тьмі задкував, як рак,
    уперед пропускаючи час, що мимо
    йшов на захід, вертався немов домів,
    виквецявшись у тьмі.

    Я заснув. Коли протер очеса,
    північ була, де у бджілки жало.
    Я узрів нові мені небеса
    зі новою землею. Вона лежала,
    як усіляка, падка на млу,
    річ пласка: у пилу.

    ІІІ
    Усамітнення учить суті речей, як належній мірі
    усамітнення. Шкіра спини завдячує шкірі
    спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
    бильцеві крісла дерев’яніє. Дуб узнаки
    і окістю лоском, і кістяку. Думки
    б’ються, як лід об краї стакана.

    Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
    вириває у мли свої риси похилого негра
    і гасить сірник. Біле зуб’я у колонаді
    двірця Окружного Суду видається в бульвар,
    поцілене з пар випадкових фар,
    і втопає у листі. І наді

    всим, як святкові вогні на учті у Валтасара,
    вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
    тихо сюрчить фонтан. Інколи млявий бриз,
    не домігшись уваги пруття простій руладі,
    шелестить затертим числом на шпальті
    литій горожі, по факту, із

    спинок кинутих ліжок. Ядуха. При гвинтівці не на плечі,
    Невідомий Союзний Солдат постає уночі
    поготів невідомим. Траулер тре іржаве
    перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
    вентилятор, хапає гаряче повітря US
    алюмінієм зябер.

    Як число в умі, вимиваючи з ріні слід,
    океан громіздиться у темряві млн. літ
    мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
    з дебаркадера тінь стрімголов майне,
    довго падати, руки по швах; та не
    передбачено сплеску.

    ІV
    Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
    з натяком слиновиділення на мову,
    з лобачевським, в межах чужих кутів,
    не зумисно завищеним шансом згону
    паралельних ліній (авжеж бо, на
    полюсі). І вона,

    переміна, в’яже коління дров,
    перетворення нутрощів мокрих м’янки
    життя у сухий платяний покров
    (в холод – зі твіду, у спеку – з нанки),
    зі отверділим, що той оріх,
    мізком. Наголó, зі всіх

    нутрощів, око хіба ізслиза
    і драглистість леліє свою. Зосібна,
    переміна імперії в’яжеться з видом за
    море (в людині чаїться риба,
    не інак); з фактом, що ваш проділ,
    як і бгана постіль

    в дзеркалі, вліво змістились… І хворий зуб
    агукнувсь, і згага на нові страви.
    І на матову білизну
    думки – сутнісної потрави
    гладі паперу. Отут перо
    і розписалось про

    схожість. Адже у вас в руках
    те ж, терте, перо. І в темі пейзажних
    малев рослинність. І у хмарках
    гуде той самий бомбардувальник,
    що і сам не знає, куди летить.
    І вельми охота пить.

    V
    По усій Новій Англії, наче з пінявого прибою,
    здовж всього узбережжя, вилискуючи рябою
    черепиці лускою, чи поснулими косяками в дранці
    проступають домівки, як набиті в сіть
    континенту, відкритого мимохіть
    рибами. Ні тріска, ні

    оселедець, утім, не вдостоєні гордих статуй,
    хоча годі підстав, і вибрати легше дату.
    І рисовуватись на прапорі на узбережжі
    рибам не склалось, і повіває бриз,
    як сказав би Саллівен, на ескіз
    позахмарної вежі.

    Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
    горлом. І мотиль, скільки сил в неказистім тільці,
    ударяючи металеву сітку, відскакує, яко куля,
    випущена природою з невидимого куща
    у саму себе: й раз зі ста – влуча
    із липневого дула.

    Позаяк дзиґарі непоступні ходою, невгавний біль
    ущухає з роками. Докіль часу стачає сил
    і на роль панацеї, то скорше і він до спеки
    викне, і до безсоння: добираючись піші, вплав,
    у півкулю орла сни несуть несусвітну яв
    із півкулі, де решки.

    Духота. Нерухомі гігантські рослини, що п’ють приплив.
    Голова, похилившись, утримує біля вирв
    пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
    У питомих трагедіях, де завіса – пола плаща,
    помирає не гордий герой, а на швах в свищах
    витіпана куліса.


    А тому, що пізно гукать "прощай"
    і розчулитись щиро бодай понуці
    згуку, опізнаній як "на-чай"
    часу і просторіні, буцім
    і величній, і здатній піднести в куб
    все, що зірветься з губ,

    я пишу ці рядки від руки, у тьму
    в змозі виводити їх наосліп,
    опередивши на мить "кому?",
    з губ наготові і мимоволі б
    поночі вигулькнути взамін,
    і лигатись із таким ін.

    Я пишу із Імперії, по краях
    не обійденій водами. Знявши пробу з
    двох океанів і континентів, я
    сам почуваюся, як той глобус.
    Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
    зір. І вони горять.

    Із телескопом легко найти,
    де у равлика мушля на лист залипла.
    По мені, "безкінечність", як наратив
    личить мистецтву ділення літра
    без остачі, нáтроє, в світлі зір
    радше, чим крокомір.

    Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
    Легіони у поміч тісним когортам,
    форуми – циркам. Повня вверху,
    як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
    Голий паркет – хоч іди в ферзі.
    Без меблів – карт-бланш нозі.

    VІІ
    Лиш прихильний до павутини кут заслуговує права
    іменуватись прямим. Тільки чуючи "браво",
    випрямиться актор. Давши нозі опору,
    тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
    Тільки те тіло в русі, чия нога
    перпендикулярна долу.

    Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі
    мийчиної із цинку. В пику безбарвній тушці
    всохлої губки, крутонувши свою корону,
    мідний кран, буцім цезареве чоло,
    скеровує на них нещадиму, як помело,
    струменеву колону.

    Бульбашки на стаканнім склі схожі на сльозу сиру.
    Безумовно, прозорі речі шанують силу
    у тяжіння, як і інертні, цупкі у масі.
    Навіть дев’ять-вісімдесят одна, і ця
    заломлює цівку, як промінця,
    журчачи в людськім м’ясі.

    Хіба стіс білих тарілок глянеться на плиті,
    як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
    речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
    А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
    їх комахи ялозять, в черленій дзумлять ботві, –
    бабки, пчілки і оси.

    Духота. Навіть тінь, животіючи ледь, навкидь
    не ведеться на жест руки, що розмазує лобом піт.
    Запах старого тіла різкіший карбованих рис. За чіткість
    думок непокояться мозкові кістки
    в супі. І нікому навести
    окові різкість.

    VІІІ
    Збережи на кромішніші времена
    чуті слова, на времена тривоги!
    чоловік виживає, як фіш у піску: вона
    відповза у кущі, зводиться на криві ноги,
    відходить, як від пера – рядки,
    в надра материків.

    Є і леви крилаті, є сфінкси грудасті. Плюс
    янголи в білім і німфи моря.
    Тільки тим, хто не скинув ярма обуз –
    темені, спеки і, – супутньо – горя,
    вони здаленілих миліш у млі
    і кинутих слів нулів.

    Просторінь, де і сісти немає де,
    що зоря в етері, в собі не певна.
    Але є взуття, і ступню веде
    твердь, опірна ступні, поверхня,
    суша. І чулі її піски
    тихих пісень тріски:

    "Час об’ємніший простору. Простір – річ.
    Час – суто зміст уречевлень думки.
    Він і форма. Істоти – і люд, і фіш –
    згустки його. На якісь гатунки
    згустків годиться і хвиля, й твердь
    долу. І суто смерть.

    От у хаосі буднів і знов, і знов
    виникає звук, і лунає слово.
    Може, "люблю", чи бодай "агов".
    Але доки второпаєш те, вчергово
    все міняється, буцім ховає бриз
    мис за пасмами кіс".

    ІХ
    Голова розмишляє про бажаний вихід, як ніч про лампу.
    Думка виходить у певний момент за рамку
    одної з півкуль, як із-під опіки,
    і сповзає, мов укривало, пріч,
    оголюючи цим чином, щось на манір ліктя; ніч,
    пак, цупкіш пелеринки,

    та не так безкінечна, як звивин у ній пороба.
    Поступово африка мозку, його європа,
    азія мозку, а там і наступні краплі
    у омешканім морі, з віссю по маяку
    обертатимуть м’яту свою щоку
    електричній їх чаплі.

    Ба, дивись: Алладін промовляє "сезам" – перед ним золотіє груда,
    Цезар бродить поснулим форумом, кличе Брута,
    соловей про любов богдихану співає пісень; в альтанці
    діва люлю при повні ногою гойда; нагий
    папуас у піску відбива з нудьги
    запальні танці-шманці.

    Духота. Так спросоння, укляклим коліном буцнувши млу,
    осягаєш ураз у постелі, що ось він – шлюб:
    що за тридев’ять з гаком земель уляглося на бік
    тіло, з яким у тебе давно
    спільного тільки і є, що дно
    океану і навик

    наготи. І не встати – удвох щоби.
    Ба, як небу світати там, півдоби
    мли в півкулі моїй. І, мовляв, одного світила
    малувато для двох пересічних тіл.
    Себто, на глобус, як Бог хотів,
    з клеєм не таланило.

    Х
    Опустивши віки, я бачу край
    ткані і лікоть у місці згину.
    Місце, куди я потрапив – рай,
    адже рай – місце немічі. У місцину
    черга; у неї – напоготів
    овид без перспектив.

    Випробуй пальцем кінець пера,
    стільниці кут що є сил: урешті
    викличеш біль. Там, де гострий край
    речі, і міститься рай в предметі;
    рай, безумовно, осяжний більш
    тим, чим і туплять річ.

    Місце, куди я потрапив, пік
    буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
    Збережи цю річ; адже рай – тупик.
    Мис, що вторгся у море. Конус.
    Ніс залізного корабля.
    Та не крикнеш "Земля!".

    Можна сказати лише за час.
    Слідом, увагою відрух стрілки
    око утримує. І ураз
    тоне беззвучно на дні тарілки,
    бо дзиґарі – раювати тут
    знаку не подають.

    Дещо, відсутнє, помнож на два:
    матимеш в сумі ідею місця.
    А позаяк і вони – слова,
    цифри цураються очевидця:
    жест у повітрі лишає слід,
    буцім розталий лід.

    ХІ
    Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
    розгалужень – деревам, повеням – повноводдя;
    в паперовій панамі окрай океану – тіло.
    Як леліяне дзеркало, тіло стоїть у тьмі:
    на лиці його, у його умі
    брижами зарябіло.

    Плід любовей палких, бруду снів, жаху смерти, праху,
    рокуючи ламкість кісток, уразливість паху,
    тіло при океані є зцідженою наразі
    крайньою плоттю простору: в сріблі сліз по скулі
    людина викінчується у млі
    й видається у Часі.

    Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
    Пару мушель розчулює членороздільне соло:
    тобто, равлика її голос. Вуху
    у поміч і зв’язок над вічми глум.
    Ба, у чистім часі щодо відлунь –
    ані слуху, ні духу.

    Духота. У зітханні лиш горілиць
    невимовне скеровується у вись
    з реченим сухо до хланей її безмовних.
    Плив думок, як прибій в твердь земну, – ні-ні,
    колихає і вас від стіни стіні,
    на манір колискових.

    Спи спокійно, вколисуйся. Спи. В цьому сенсі – спи.
    Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
    Як країни на мапах, належні чужим широтам.
    І не згукуйся, чуючи скрип дверми:
    "Хто там?" – і віри тому не йми,
    хто відповість на "Хто там?".

    ХІІ
    Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
    Просить пити, звісно, заради Бога.
    Не відпустиш дорожнього без шматка.
    І дорогу покажеш йому. Дорога
    ляже, звивиста. Риба і піде геть.
    Инша – вигне хребет,

    постоїть, і потикається носком.
    (Їх чоломкань дзвін, як стакан стакану)
    І щоніч ідуть вони косяком.
    І у домівках край океану
    знають, як спати, коли взнаки
    мірна хода тріски.

    Спи. Не куля Земля. Вона
    радше довгаста: горби, лощини.
    А окрай землі в океан пірна
    берег, біжать, як лобів морщини,
    хвилі. А хвиль і тверді у довжині
    тягліші низки днів.

    І ночей. А далі – туман густий:
    рай, де є янголи, дідько з пеклом.
    Але довші низок тих поготів
    думи про конче істотам смертним.
    Довші останніх в очах істот
    – пустки Ніщот; і от

    око не прагне туди, куди
    і не трапить, а снива і застять вічі.
    Адже так – вві сні – уряди-годи
    звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
    або зловісні: це – де як сплять.
    І двері весь час скриплять...




    ---------------------------------





    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  21. Олена Балера - [ 2020.07.18 18:02 ]
    Amoretti. Сонет LVI (переклад з Едмунда Спенсера)
    Ти чарівна, однак жорстка і зла;
    Немов тигриця, люта і жаска,
    Як стрінеться тварина замала,
    Що значно слабша і сама блука.
    Ти чарівна, та зверхня і різка,
    Як буря, що все нищить, розкида;
    Берізку, що тендітна і хитка,
    Ламає вщент, несе уламки вдаль.
    Ти чарівна, та вперта і тверда,
    Як скеля поміж хвиль на зло вітрам.
    Їй кораблів зустрічних не шкода,
    Що тонуть біля неї й гублять крам.
    Я – корабель і дерево, і звір,
    Яких ти люто знищуєш, повір.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (3)


  22. Петро Скоропис - [ 2020.07.15 11:24 ]
    З Іосіфа Бродського. Серпень
    Невеличкі містечка, де вам не скажуть правду.
    Та і куди вам вона, навіть якщо була.
    В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
    знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

    Судячи по кар’єрі на перепутті, витязь
    сам тепер світлофор; плюс, по курсу – ріка,
    і сута різниця дзеркала, у яке ви дивились,
    з охочими вас забути, не бозна щоби яка.

    Зачинені в спеку, віконниці обвиті пліткою
    або просто плющем – заздалегідь, про всяк.
    Набігом до передпокою, засмаглий підліток
    у вас відбирає будучину, постаючи в трусах.

    Поволі, але смеркається. Сутінь буцім не проти
    форми вокзальної площі, зі статуєю й т.і.,
    де погляд, в якім читається "Та пішов ти",
    прямісінько пропорційний відсутній її товпі.


    ---------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  23. Петро Скоропис - [ 2020.07.12 19:19 ]
    І. Бродський. Із Альберта Айнштайна
    Учора настало завтра, з третьої пополудні.
    Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
    Те, чому не бувать, визначилось з майбутнім
    з вогким числом газети і без яйця в борщі.

    На оклику "Іванов", літ і літ епоху
    порябить тут як тут – колами по воді.
    Так солдати з траншеї свого окопу
    дивлять туди, де лишали тінь.

    Там – епідемія нежиті, ба, квіту і не до пáхів,
    і легіт листя настійний, як натяк на манію,
    і місто, буцім та дошка для чорно-білих шахів,
    де жовті перемагають, схоже на нічию.

    Так загусає сутінь від лампочки в коридорі,
    і пасмо гір насторожує згортуваний вігвам,
    об чім, аби не ломитися ночі глупої, зорі
    денні, без миготіння, і сповіщають вам.







    ------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (6)


  24. Олена Балера - [ 2020.07.04 19:39 ]
    Amoretti. Сонет LV (переклад з Едмунда Спенсера)
    Коли дивлюсь услід красуні тій,
    Жорстокість милої ятрить мене.
    Я думаю: яка з-поміж стихій
    З’єднала вроду й серце крижане?
    То не земля: вона й висот сягне,
    І не вода: вогнем любов зоріє.
    Повітря? Ні, завзяття в ній міцне.
    І не вогонь, бо не палають мрії.
    Потрібно іншу віднайти стихію,
    Що їй життя дала. Небесна синь!
    Дивитись в небо дівчина воліє,
    А розум прагне вишньої краси.
    Нехай красуня, мов свята блакить,
    У серці милосердя воскресить.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (3)


  25. Олена Балера - [ 2020.06.28 20:20 ]
    Amoretti. Сонет LIV (переклад з Едмунда Спенсера)
    В театрі світу й вихорі подій
    Кохана – мій вибагливий глядач –
    Спостерігає: я у грі своїй
    Маскуюсь, як неспокій обсіда.
    Коли мені утіху радість дасть,
    Весела маска миттю на мені,
    Якщо душі торкається біда,
    Актор трагічний я й думки журні.
    Лише погляне – й погляд посклянів,
    Не тішать жарти й розуму дива.
    Веселий я – насмішки голосні,
    Ридаю – теж, душа її черства.
    Її ні плач, ні радість не пройме,
    Неначе камінь, серденько німе.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (1)


  26. Тамара Швець - [ 2020.06.23 11:40 ]
    Булату Окуджаві...
    ​Виктор Улин

    Булату Окуджаве
    « Пока ей еще хватает времени и огня,
    Дай же ты всем понемногу…И не забудь про меня.»
    ( Б.Окуджава , « Пока Земля еще вертится»)
    Пока не умолкла мелодия,
    Пока не дрожит рука.
    Пока еще мною не пройдена
    Дорога издалека,
    Пока несется мне в спину
    Лай и собачий плач,
    Пока смычок не вскинул
    Новый другой срипач.
    Господи! Что ты прячешься,
    Где твоя голова?!
    Прыгают, словно. Мячики,
    В прах пустые слова.
    Нет в поэзии проку,
    В мраке жизни - мертво !
    Все пусть катится в пропасть,
    Только верни его…
    28 октября 2018
    Перевела на украинский язык 23.06.20 10.08
    Віктор Улин
    Булату Окуджаві
    «Поки їй ще вистачає часу і вогню,
    Дай же ти всім потроху ... І не забудь про мене. »
    (Б.Окуджава, «Поки Земля ще крутиться»)

    Поки не замовкла мелодія,
    Поки не тремтить рука.
    Поки ще мною не пройдена
    Дорога здалеку,
    Поки мчить мені в спину
    Лай і собачий плач,
    Поки смичок не скинув
    Новий інший сріпач.
    Господи! Що ти ховаєшся,
    Де твоя голова ?!
    Стрибають, немов м'ячики,
    У прах порожні слова.
    Немає в поезії пуття,
    В темряві життя - мертво!
    Все нехай котиться в прірву,
    Тільки поверни його ...
    28 жовтня 2018
    Переклала українською мовою 23.06.20 10.08


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  27. Тамара Швець - [ 2020.06.21 08:38 ]
    Анні Ахматовій...
    Виктор Улин
    Анне Ахматовой
    «Небывалая осень построила купол высокий,
    Был приказ облакам этот купол собой не темнить.
    И дивилися люди: проходят сетрябрьские сроки,
    А куда провалились студеные, влажные дни?»
    (А.Ахматова « Небывалая осень…»)
    В фиолетовом платье и с ликом чеканным и строгим,
    Никогда и негде никого не о чем не моля,
    Вы смотрели вперед, как дается по жизни не многим –
    Как богиня Фортуна с бушприта ее корабля.

    Не смотрев никуда, мы лишь лезли – все выше и выше.
    Мы низвергли богов – бесполезных, как дождь в декабре.
    Вы ушли навсегда и никто никогда не услышит
    Эха Ваших шагов в ленинградском пустынном дворе.

    Все уйдет и пройдет. Ничего не останется прежним,
    Неизменна лишь смерть. Только Вы-то попрали ее!
    Будет солнце пылать – как вошедший в столицу мятежник!
    Будет падать закат – словно тихого сна забытье…
    17.апреля 2018
    Перевела на украинский язык 21.06.20 8.14


    Віктор Улін

    Анні Ахматовій
    «Небувала осінь побудувала купол високий,
    Був наказ хмарам цей купол собою не темнити.
    І дивувалися люди: проходять вересневі сроки,
    А куди провалилися студені, вологі дні? »
    (А. Ахматова «Небувала осінь ...»)

    В фіолетовій сукні і з ликом карбованим і строгим,
    Ніколи і ніде нікого ні про що не благаючи,
    Ви дивилися вперед, як дається по життю не багатьом -
    Як богиня Фортуна з бушприта її корабля.

    Не дивлячись нікуди, ми лише лізли - все вище і вище.
    Ми скинули богів - непотрібних, як дощ в грудні.
    Ви пішли назавжди і ніхто ніколи не почує
    Еха Ваших кроків в ленінградському пустинному дворі.

    Все мине і пройде. Нічого не залишиться тим самим,
    Незмінна лише смерть. Тільки Ви щось потоптали її!
    Буде сонце палати - як увійшов до столиці бунтівник!
    Падатиме захід - немов тихого сну забуття ...
    17.апреля 2018
    Переклала українською мовою 21.06.20 8.14


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  28. Петро Скоропис - [ 2020.06.20 20:38 ]
    З Іосіфа Бродського. Вистава
    Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
    Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
    Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
    У покрапленій шинелі. Мізки в комі опізнаю!
    Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
    От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
    Ось і він, громадянин,
    що виймає зі штанин.

    "А почім та радіола?"
    "Хто такий Савонарола?"
    "Десь бо є на те підказка?"
    "А клозет, як ваша ласка!"

    Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
    В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
    І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
    з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
    оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
    окропить не однієї вмістом випитої склянки.
    Виють в лігвах піль, таким
    ошелешені вовки.

    "Ба, життя – як лотерея".
    "Вийшла заміж за єврея".
    "Довели нарід до ручки".
    "Дай червінця до получки".

    Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
    В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
    Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
    зі трибуни мавзолея мружить щілочки тирана.
    Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
    узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
    Славно гріб од самоти
    при гвинтівці стерегти.

    "Не дивись у вічі, діво:
    підеш, серденько, наліво".
    "Піп любив свою собаку".
    "Умирали вдвох від раку".

    Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
    (Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
    Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
    взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
    Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
    Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
    Чудо-юдо: ніжний граф
    наплодив книжкових шаф!

    "Научав мінету, й тільки?".
    "Що за кипиш-гам без бійки? "
    "Крив останніми словами".
    "Крайні є? То я за вами".

    Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
    Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
    По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
    на ніякове усюди натикаючися бидло.
    Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
    щоб пальнула на початку безкінечного терору.
    Ой ти, участь корабля:
    скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

    "Укріпив стосунки браком".
    "Все одно поставлю раком".
    "Ех, Цусіма-Хіросіма!
    Жити далі незносимо".

    Входять Герцен с Огарьовим, горобине щебетання.
    Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
    Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
    Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
    оболоки на осонні плідніш ув архітектурі.
    Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
    Бугаїне "у-у" в гайку.
    Дятел стукає круку.

    "Пленум брав перерву двічі".
    "Дав поліном їй меж вічі".
    "Білий світ арабській хаті
    застять знов жиди пархаті".

    Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
    Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
    і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
    Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
    І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
    Із коричневого ока б’є ключем Напареулі.
    Друг-кунак стромляє клик
    в недоїдений шашлик.

    "Ти дививсь Дерсу Узала?"
    "Я тобі не все сказала".
    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
    "Сука будеш?" – "Нею й буду".

    Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
    зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
    Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
    то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
    окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
    Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
    Пролетарій не баран:
    чимчикує в ресторан.

    "Ти у шкарах цих, як янкі".
    "Заламав її зі п’янки".
    "Був простим собі робочим".
    "Межи тим, усі ми дрочим".

    Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
    Мирний атом криють матом; балістичності снарядам
    додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
    Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
    І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
    В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
    А у спальні не до снів
    подушкам від орденів.

    "Де яйце, там і пательня".
    "Чув, московська достеменно
    буде знову по рублю".
    "Мам, я тата не люблю".

    Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
    У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
    Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
    Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
    Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
    Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу".
    І до Образу в Рязань
    гайда жертвы обріза…

    "Нам форшмак під "муху в носі".
    "Бурлаки-сєвероморці
    крейсер витягнуть, дастьбі,
    й дозу променів собі".

    Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
    з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
    і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
    а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
    б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
    Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
    чувши "баїньки-баю",
    загинає: "мать твою!".

    "Ліз у пах, коли знайомивсь".
    "Підмахну – і в Сочі". "Помісь
    лейкоциту з антрацитом
    називається Коцитом".

    Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
    хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
    З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
    запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
    що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
    забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
    Що попишеш? Юнь, авжеж.
    Не задушиш, не уб’єш.

    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
    "Срати поруч з ним не сяду".
    "А моя, як та мадона,
    не бажає без гондона".

    Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним,
    взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
    Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
    ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
    Дощ іде. Собака лає. З печі, з цвяшком у щербатім
    роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
    "Инвалід, га, инвалід,
    ой, нутро мені болить".

    "Загриміть у гріб – не штука!"
    "Пес гавкучіш, ачи сука?"
    "Чинник висліду в причині
    відпадає по кончині".

    Входить Мусор з криком: "Годі!". Прокурору жовна зводить.
    І барліг громадянина сторожують не "сезами"
    Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
    Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
    І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
    сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
    Знати, доста рвали жил
    ті, хто голови зложив.

    "Хата є, та лінь злягтися".
    "Я не блядь, а кранівниця".
    "Звичка жити, до словечка,
    старша курки і яєчка".

    Ми заповнили всю сцену! Иншим – битися об стіну!
    Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
    І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
    обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
    За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
    цвинтаря окрім, і черги мимо чорної – до каси?
    Гайда в степ, що люд орав
    до піврозпаду ядра!

    "Дайте строк, а вирок вспіє!"
    "Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
    "Змалювала член у зошит".
    "Богом зглянутися прóшу".

    Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
    Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
    Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
    відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
    Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
    Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерли,
    хто проріс в густій траві.
    Геж, потуги не нові.

    "Від кохань бувають діти.
    Ти один тепер на світі.
    Пам’ятаєш, як бувало,
    я у потемках співала?

    Онде – кицька, онде – мишка.
    Онде – табір, онде – вишка.
    Час іде, і тихим сапом
    убиває маму з татом".

    ------------------------






    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  29. Олена Балера - [ 2020.06.20 16:47 ]
    Amoretti. Сонет LIII (переклад з Едмунда Спенсера)
    Пантера попри вигляд показний,
    Що звірів манить, – оком протина,
    В кущах чаїться з вищіром жахним,
    Коли планує напад свій вона.
    Моя кохана вторить їй сповна:
    Чарує всіх осяйна красота,
    Принаджених – чекає смерть страшна,
    В душі дівочій хижа лють зроста.
    Ганьба, коли краса, ясна, свята,
    Породжена, щоб квіткою цвіла,
    Для вражених – немов жорстока мста.
    Чарівна врода – не знаряддя зла.
    Красі пресвітлій – милість до лиця,
    Як навчені ми прикладом Творця.


    Рейтинги: Народний 6 (5.67) | "Майстерень" 6 (5.83)
    Коментарі: (5)


  30. Тамара Швець - [ 2020.06.18 08:55 ]
    Миколі Рубцову....
    ​Виктор Улин

    Николаю Рубцову

    « Меж болотных стволов красовался восток огнеликий…

    Вот наступит октябрь – и покажутся вдруг журавли!

    И разбудят меня, позовут журавлиные клики

    Над моим чердаком, над болотом, забытым вдали…»

    ( Н.Рубцов, « Журавли»)

    Если мне суждено не дожить до утра этой ночью,

    Я уйду все равно, раньше срока покинув свой дом –

    По цепям фонарей мимо улиц пустых и порочных

    Я уйду поскорей и никто не заплачет о том.

    Далеко-далеко на востоке колышется осень.

    Высоко-высоко диких уток прощальный полет.

    У туманной реки среди бронзово гаснущих сосен

    Все горят огоньки, предвещая крутойповорот.

    Меж обугленных плит те костры шепчут путнику: «Грейся…»

    Дальше город теснит подступивший к окраинам лес.

    Там кричат поезда, там гудят беспокойные рельсы,

    Там слетает звезда, с утомленных от жизни небес.

    Я родился – поет – не на счастье, теперь понимаю:

    Тех времен уже нет, а сегодня иная пора.

    Я, конечно, грешил и у врат недоступного рая

    Упаду я без сил под неласковым взором Петра.

    Я, конечно, уйду – хоть никто никогда не заметит.

    Слышу в жарком бреду октября ненадежную медь.

    Я вернусь к вам опять, хоть на том, нами думанном, свете

    Мне уже не писать, не любить и конечно, не петь…

    2-3 октября 2017

    Перевела на украинский язык 18.06.20 8.00

    Віктор Улін

    Миколі Рубцову

    « Між болотних стовбурів красувався схід огнеликий...

    Ось настане жовтень – і з"являться раптом журавлі!

    І розбудять мене, покличуть журавлині кліки

    Над моїм горищем, над болотом, забутим вдалені...»

    ( Н.Рубців, « Журавлі»)

    Якщо мені не судилося дожити до ранку цієї ночі,

    Я піду все одно, раніше строку покинувши свій дім –

    По ланцюгах ліхтарів повз порожніх вулиць і порочних

    Я піду мерщій і ніхто не заплаче про те.

    Далеко-далеко на сході колишеться осінь.

    Високо-високо диких качок прощальний політ.

    У туманній річки серед бронзово згасаючих сосен

    Все горять вогники, віщуючи крутий поворіт.

    Поміж обвуглених плит ті багаття шепочуть подорожньому: «Грійся...»

    Далі місто тіснить підступивший до околиць ліс.

    Там кричать поїзди, там гудуть неспокійні рейки,

    Там злітає зірка, з втомлених від життя небес.

    Я народився поет – не на щастя, тепер розумію:

    Тих часів вже немає, а сьогодні інша пора.

    Я, звичайно, грішив і біля брами недоступного раю

    Упаду я без сил під нелагідним поглядом Петра.

    Я, звичайно, піду – хоч ніхто ніколи не помітить.

    Чую в гарячому маренні жовтня ненадійну мідь.

    Я повернуся до вас знову, хоч на тому, нами думанному, світі

    Мені вже не писати, не любити і звичайно, не співати...

    2-3 жовтня 2017

    Переклала на українську мову 18.06.20 8.00


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  31. Алла Даниленко - [ 2020.06.04 14:44 ]
    Симонов. Чекай мене. Переклад
    Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
    І нехай твою печаль вітром віднесе.
    Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
    Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
    Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
    Повернуся, скажуть всі, бо щастить давно.
    Вір мені, я повернусь. В цей смертельний час
    Не гадай: хто не чекав, з ними все гаразд.
    Що загинув я нехай вірять мати й син.
    Лише ти, одна, не вір. І живи ось цим.
    Не чекають друзі вже. В колі при вогні
    Наливатимуть вино в келихи свої
    Душу пом'януть мою. Хай це буде, хай.
    Але пити з ними ти все ж не поспішай.
    І тоді я повернусь. Смерті вже на зло
    Не чекав хто, скаже так: то щастить давно.
    І тобі лише скажу небагато слів:
    Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  32. Алла Даниленко - [ 2020.05.28 11:52 ]
    Цвєтаєва. Переклад. Ви мною не хворієте...
    Ви мною не хворієте. Нехай.
    І радісно, що хвора я не вами.
    І що ніколи куля ця - Земля -
    Не пропливе під нашими ногами.
    Подобається те, що я смішна
    Розкута і не граюся словами.
    І червоніти не дано мені
    Злегка стискнувшись з вами рукавами.
    Подобається й те, що при мені
    Ви іншу обіймаєте спокійно.
    Не дорікнете, знаю вже, мені
    За те, що я завжди у вчинках вільна.
    Не скажете, що в пеклі буду я
    За те горіти, що не вас цілую.
    Мій ніжний, моє ім'я не знайшли
    Щоби промовити його, як інші, всує.
    Подобається навіть, в церкві що
    Над нами не почую: алілуя!
    Хоч вдячна вам. Ви любите мене
    Не знаючи про це, а я все ж знаю.
    Я вдячна вам. За що? За спокій мій,
    За зустрічі, що майже їх немає,
    За наші не-гуляння в час нічний,
    За сонце, що світило не над нами.
    За те, що ви хворієте не мною,
    За те, що хвора я, на жаль, не вами...


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  33. Нінель Новікова - [ 2020.05.18 18:24 ]
    Ніколи... Олександр Блок Переклад з рос.
    Ніколи ти моя і нічия не будеш.
    От що манило так крізь літ печальних лет,
    Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш,
    І ось чому я твій – прихильник і поет!

    Тут є страшна печать знедоленості жінки.
    За чарами – її збагнуть не стане сил,
    Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка
    Ридає і творить гармонію світил.

    Ось захват мій і страх у тій вечірній залі.
    Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем!
    І очі ось чиї так дивно проводжали,
    Не знаючи мене, не люблячи іще!

    Сама собі закон – ти летиш, летиш ти мимо,
    Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт,
    А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму,
    Де щось пече, болить, співає і горить!

    І у заграві цій – твоя шалена жвавість…
    Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен…
    В мелодії одній звучать і сум, і радість,
    Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.

    30.04.2020



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (2)


  34. Петро Скоропис - [ 2020.05.16 16:16 ]
    З Іосіфа Бродського. Присвячується Ялті
    Події, за які ітиме мова,
    правдиві. Позаяк, у наші дні,
    не тільки лжа, але і чиста правда
    залежна від ґрунтовности підтверджень
    та доказів. І чи не є це знак,
    що ми ступили за поріг нового,
    сумного гейби, світу? Себто, правда
    і є упорядкованим либонь
    тих доказів загалом. Бо тепер
    не кажуть “вірю”, кажуть “я погоджусь”.

    В атомний вік людей хвилють більше
    не речі, а складові й лад речей.
    І, мов дитя, що випатрало ляльку
    і скиглить, копирсаючи труху,
    так у зумовах байдуже яких
    подій і ми готові убачати
    саму подію скорше. В цьому є
    спокуса неабияка, тим пак, що
    мотиви, середовище і штиб
    стосунків – то і є життя. А ним
    орудувати вчили нас хіба
    як гожим умовиводів об’єктом.

    І видається інколи, що досить
    переплести взаємини, мотиви,
    проблеми, середовище – і ось
    щось відбувається; скажімо – злочин.
    Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
    накрапує згори, снують машини,
    і телефонний апарат (клубок
    катодів, спайок, опорів, клем тощо)
    німіє переконливо. Подій
    не трапилось. І дякувати Богу.

    Описане тут відбулось у Ялті.
    Наразі я волію потакати
    наведеному нарису уявлень
    про правду – себто патратиму сам
    цю лялечку. Й нехай звиня мене
    читач прихильний, щойно де-не-де
    додам до правди елемент мистецтва,
    яке, урешті-решт, і є
    основа всіх подій (хоча мистецтво
    письменника є не життя мистецтвом,
    а якости зображень). Запис свідчень
    причетних зберігає послідовність,
    в якій вони збирались. Як взірець
    потреби радше правди у мистецтві,
    а не митецьких вправ – у голій правді.

    1
    “Той вечір він мене оповістив
    стосовно стрічі. А була домова
    ще у вівторок, що в суботу він
    навідається. Саме так, в вівторок.
    Я зідзвонився з ним і запросив
    його зайти, і він сказав: “В суботу”.
    Чому в суботу? Ми із ним давно
    збиралися засісти й розібрати
    один дебют Чигоріна. І все.
    Другої, як ви кажете, мети,
    у цьому не вбачалося. Авжеж,
    з тих міркувань, зосібна, що бажання
    побачити приємну вам людину
    метою не назвеш. Утім, це вам
    видніш… ба прикро, що в той вечір
    своїм дзвінком він зустріч скасував.
    Шкода! я так чекав його візиту.

    Як ви спитали: хвилювався? Ні.
    Він розмовляв спокійно, як і завше.
    Звичайно, телефон є телефон;
    та, знаєте, не бачачи обличчя,
    пильніше вислуховується голос.
    Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
    він якось дивно підбирав слова.
    Давалась узнаки тривалість пауз,
    завжди нервових дещицю. Бо ми
    мовчанку співрозмовника здебільше
    сприймати схильні, як потугу думки.
    А це було чистісіньке мовчання.
    Ви тишу відчували як свою
    залежність від тривалости її,
    це часто дратувало неабияк.
    Так, сам я знав, причиною була
    контузія. Так-так, я певен в цьому.
    А чим ви ще поясните це. Як?
    Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
    суджу лише за голосом. Наразі
    додам, про всяк випадок, від себе:
    у той вівторок, і в суботу згодом
    чув звичні інтонації. Гадаю,
    коли за весь цей час що і стряслось,
    то не в суботу. Він же сповістив!
    Схвильовані ніколи так не чинять!
    Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
    Як почалась розмова? Ба, будь-ласка.
    Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
    зняв слухавку. “Добридень вам, це я.
    Шкода, що мушу вас перепросити.
    Так сталось, і навідатись до вас
    я не зумію”. Правда? Що ж, шкода.
    А в середу? Мені вас турбувати?
    Даруйте, ну звичайно, без образ!
    До середи? І він: “Тоді добраніч”.
    Так, ця розмова трапилась о восьмій.
    А я після розмови вимив посуд
    і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
    порадив мені хід ферзем – Е-8.
    То був чудний, ні – чудернацький хід.
    Чи божевільний. Геть не у манері
    Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
    без очевидних змін, але при цьому
    він зводив нанівець і сенс етюду.
    У всякій грі суттєвий результат:
    поразка, перемога, хай нічийний –
    одначе – результат. Але цей хід –
    він ніби спонукав усі фігури
    до сумнівів у власнім існуванні.
    Я міркував над ними допізна.
    Цілком можливо, саме так колись
    і гратимуть, але стосовно мене….

    Даруйте, не збагну вас: чи не каже
    мені про щось це прізвище? Еге ж.
    П’ять років, як ми з нею розлучились.
    Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
    Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
    Який їй сенс про це розповідати?
    Що? Ця світлина? Дійсно, я її
    завжди ховав перед його візитом.
    Ні, що ви, вам не варто вибачатись.
    Запитання цілком доречне, я ….
    Як я дізнався про саме убивство?
    Вона дзвонила до мене в ту ніч.
    От у кого збентеженим був голос!

    2
    “Ми бачилися цього року рідко,
    та бачились. У мене він бував
    зо двічі в місяць. Інколи ще рідше.
    А в жовтні не з’являвся взагалі.
    Так, він попереджав мене дзвінком
    напередодні. Деколи за тиждень.
    Щоб виключити плутанину. Я,
    ви знаєте, працюю у театрі.
    Там завше несподіванки. То хтось
    захворює раптово, чи втікає
    на кінозйомки – треба підмінити.
    Це, зрештою, відомо. І до того ж –
    він добре знав, що у мене тепер….
    Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
    Утім, пардон, це ваше амплуа.
    Але оте, що є тепер, це досить
    серйозно все. І я вас запевняю,
    що це… Так, не зважаючи на це,
    ми зустрічались. Як вам пояснити!
    Він, бачите-но, був доволі дивним
    і мало схожим з будь-ким. Але всі,
    всі люди між собою мало схожі.
    А він несхожим був на инших всіх.
    Так, саме це приваблювало в нім.
    Коли ми йшли разом, довкола все
    переставало існувати. Тобто,
    продовжувало рухатись, вертітись –
    світ жив: і він його не затуляв.
    Я не кохання маю на увазі!
    Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
    що рухаються, зовні нерухомих –
    раптово виникала ніби плівка,
    вірніше – той серпанок, під яким
    світ повен беззмістовної подоби.
    Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
    фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
    Ось уявіть собі мою кімнату,
    засипану снігами. Правда, дивно?
    І, менше з тим, чи не здається вам,
    що меблі неодмінно б вигравали
    з подібних перевтілень. Ні? Шкода.
    А я гадала, що оця подоба
    і є справдешня зовня мого світу.
    І я жила цим дивним відчуттям.

    Так, саме через це стосунків з ним
    і досі не порвала. А заради
    чого, даруйте, слід було мені
    з ним розлучатись? Задля капітана?
    А я так не вважаю. Він, авжеж,
    серйозний чоловік, хоч офіцер.
    Але те відчуття дало мені
    безмірно більше! Він один спромігся
    його створити. Боже. Я лишень
    тепер і починаю розуміти,
    яким же дорогим мені було
    те відчуття! О, так, і це є дивно…
    Що саме? А оте, що я сама
    віднині стану часткою огрому,
    і що мене обволоче прошарок
    отої патоки. А я вважати буду,
    що я не схожа з іншими! І доки
    усі свою плекатимуть осібність,
    нічого не збагнуть. Який це жах…

    Даруйте, я наллю ковток вина.
    Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
    Я так про вас не думаю! Коли
    і де ми познайомились? Чекайте.
    Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
    в Лівадії, на санаторськім пляжі.
    А де іще стрічатись із людьми
    у нашій глухомані. Як, однак,
    ви освідомлені про все! Зате
    вам навіть не вгадати змісту слів,
    з яких розпочиналось це знайомство.
    А він сказав: “Я розумію, як
    я вам обрид, але…”, а все, що далі,
    не так важливо. Правда, в цьому – щось?
    Як жінка, щиро раджу залучити
    цю фразу в особистий арсенал.
    Чи знаю щось я про його сім’ю?
    Нічого майже, власне. Тільки те,
    що син у нього є – от тільки де?
    Утім, я помилилася: дитина
    у капітана… Так, хлопчак, школяр.
    Похмурий, майже викапаний батько.
    Ні, більше за сім’ю і не скажу.
    І про знайомих також. Він мене
    увесь цей час ні з ким і не знайомив.
    Даруйте, але я – краплину ще.
    Я згодна з вами: рідкісна задуха.

    Ні, я не знаю, хто його убив.
    Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
    Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
    його найближчий приятель. Чого
    і досі не збагну, так тої дружби.
    Там, в цьому клубі, вони так димлять,
    що димом тхне увесь Південний Берег.
    Ні, капітан прийшов тоді в театр.
    В цивільному, авжеж. Я не виношу
    цю форму. Так, вже відти ми разом
    пішли до мене. А його знайшли
    в моїм параднім. Він лежав в дверях.
    Скидалося на те, що то п’яниця.
    У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
    Але я за плащем його впізнала:
    на нім був білий плащ, увесь в багні;
    так, він не пив. Я певна щодо цього;
    так, думаю, він повз. І довго повз.
    Опісля? Ми внесли його до мене
    і сповістили в відділок. Хто? Я?
    Ні, капітан. Я почувалась зле.
    І взагалі – це все було жахіттям.
    Ви теж так уважаєте? Як дивно.
    Утім, це ваша служба. Ви праві:
    так, звикнути до цього, дійсно, важко.
    І ви також людина… О, даруйте!
    Я незугарно висловилась… Так,
    будь-ласка, а мені не наливайте.
    Так, з мене досить, я погано сплю,
    а ранком – репетиція. Хіба що
    як засіб від безсоння. Ви у цім
    упевнені? Тоді – один ковток.
    Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
    Нестерпно так. І важко. І немає
    чим дихати. Все заважа. Ядуха.
    Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
    Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
    я більше нічогісінько не знаю.
    Чого від мене ще вам треба? Що вам…
    Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

    3
    “Давати вам пояснення? Гаразд,
    не стану сперечатись. Але зважте:
    не надто сподівайтесь, бо мені
    про це відомо має бути менше,
    ніж вам. Та осягнути навіть це
    достатньо ризиковано для глузду.
    Гадаю, ви цього не боїтесь,
    оскільки ви… О, так, тут ви праві:
    суб’єктові цьому добра не зичив.
    Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
    Коли і ні – вдаватись до пояснень
    немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
    насамперед, цікавитимуть факти.
    Так от: я й не приховую – було.
    Ми не були знайомі з ним. Та я –
    я знав давно, що в неї хтось буває.
    Ні, я не знав, хто саме. А вона,
    природно, про таке не говорила.
    Та я ж бо – знав! І без розумувань
    якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
    було достатньо трішечки уваги.
    Тим паче… Так, осліплення можливе.
    Але ж ви геть не знаєте її!
    Якщо вона мені і не казала
    за цього типа, то не для того,
    щоб приховати щось! Їй не хотілось
    завдати мені клопоту. Таїти,
    по суті, було нічого. Вона
    сама зізналась – я її притиснув
    до стінки – незабаром буде рік,
    як поміж нами… Я не зрозумів –
    чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
    Чи стало мені легше – инша справа.

    Можливо, ви і праві. Вам видніш.
    Але коли людина щось вам каже,
    то, мабуть, не затим, аби ви їй
    не довіряли – навіть рухи губ
    суттєвіші, ніж правда чи неправда:
    в їх порухах життя буває більше,
    ніж в тім, що саме губи промовляють.
    От я сказав вам, що повірив; ні!
    Тут сталось дещо поза тим. Я просто
    побачив – що вона мені говорить.
    (Завважте, не почув, але побачив!)
    Збагніть урешті – це була людина,
    що розмовляла, дихала, тремтіла.
    Я не хотів вважати це брехнею,
    та і не зміг би… Вас дивує, як
    з таким підходом до людини, сам я
    отримав на погони по чотири
    зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
    Я починав инакше дещо. Ті,
    з ким починав я, – вже давненько мають
    зірки великі. Дехто і по дві.
    (Розвиньте свою версію, що я
    невдаха ще – це, вочевидь, повинно
    посилити її правдоподібність.)
    Повторююсь, я починав инакше.
    Я, як і ви, підступности чекав.
    Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
    такий народ – постійно норовлять
    охмурити начальство. Але якось,
    в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
    яка це глупота. Поперед мене
    лежало двадцять вісім чоловік,
    котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
    Що? Що? Ага, чи варто про оте,
    що не прояснить жодним чином справи?
    Утім, я вам лише відповідав.
    Так, я вдівець. Уже чотири роки.
    Так, діти є. Одна дитина, син.
    Де був тоді увечері в суботу?
    В театрі. А опісля проводжав
    її додому. Він лежав в параднім.
    Що? Як зреагував я? А ніяк.
    Звичайно, я впізнав його. Колись
    я бачив їх удвох в універмазі.
    Вони там купували щось. Отам,
    тоді я все й збагнув. Річ в тім, що ми
    перетинались инколи й на пляжі.
    Нас вабило обох те саме місце,
    біля самої сітки. І завжди
    я бачив вколо шиї в нього плями,
    ті самі, розумієте. Ну от.
    А якось я обмовився про щось
    на кшталт погоди – отоді він рвучко
    схилився і сказав – кудись повз мене:
    “У мене з вами жодного бажання”,
    і тільки через декілька секунд
    додавши: “розмовляти”, і при цьому
    дивився незворушно горівіч.
    Отої б миті, присягаюсь, міг би
    і вбити. І в очах моїх стемніло,
    я відчував, як заливає мозок
    гаряча хвиля, і у певну мить
    мені здалось, що сам я знепритомнів.
    Допоки я себе переборов,
    він вже лежав на попереднім місці,
    з обличчям під газетою, й на шиї
    темніли ті, відомі вам синці.
    Так, я не знав тоді, що це є він.
    На щастя, я тоді її не знав ще.
    А потім? Потім він, здається, щез;
    я вже не зустрічався з ним на пляжі.
    А згодом – вечір в Домі офіцерів,
    ми з нею познайомилися. Якось
    невдовзі стрів їх там, в універмазі…
    У ту суботню ніч отам його
    одразу і впізнав. Казати щиро,
    зізнаюсь, мимхіть, але зрадів.
    Инакше це могло тривати вічно,
    і пораз опісля його візитів
    вона бувала дещо не в собі.
    Тепер, гадаю, все складеться краще.
    Їй доведеться спершу важкувато,
    але, мені відомо, – з часом і
    убитих забувають. І, урешті,
    ми виїдемо відсіля. Вже маю
    і виклик з Академії. Так, в Київ.
    Її давно запрошують в театр.
    Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
    цілком можлива і своя дитина.
    Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
    Еге ж, і зброю маю. Особисту.
    Еге ж, і зброю маю. Особисту.
    Ні, це не “стечкін” – від часів війни
    є у мене трофейний парабелум.
    Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

    4
    Той вечір батько рушив у театр,
    а я лишився з бабцею удома.
    Ага, удвох дивились телевізор.
    Уроки? Але то була субота!
    Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
    Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
    Ага, про Зорге! Тільки до кінця
    я не дивився – бачив вже раніше.
    У нас була екскурсія в кіно.
    Ну от. З якого місця я пішов?
    Ну, це отам, де Клаузен і німці.
    Вірніш – японці, знаєте, вони там
    здовж берега пливуть ще на човні.
    Так, це було приблизно о дев’ятій.
    Напевно. А тому, що гастроном
    в суботу зачиняють о десятій,
    а я хотів морозива. Та ні,
    я визирнув з вікна – а він навпроти.
    Так, отоді і вирішив пройтись.
    Бабусі не казав про це. Чому?
    Вона б тоді бурчала – ну, пальто
    там, рукавиці, шапка – й всяке інше.
    Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
    а в тій, що з капюшоном. Так, вона
    на блискавці. Так, він лежав в кишені.
    Та ні, я знав, де він тримає ключ…
    Звичайно, просто так! Не для того,
    аби похизуватись перед кимось!
    Так, було пізно, темно взагалі.
    Про що я думав? Ні про що не думав.
    По-моєму, я просто йшов і йшов.
    Що-що? Як опинився нагорі?
    Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху
    спускаєшся коли, постійно бачиш
    всю гавань унизу. Вогні в порту.
    Там справді завжди хочеш уявити,
    що знизу відбувається. Й коли
    додому йти – приємніше спускатись.
    Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
    І взагалі – краса була шикарна.
    Назустріч? Ні, ніхто не попадався.
    Ні, точно не згадаю. Але “Пушкін”
    відходить о дванадцятій в суботу,
    а він стояв – у нього на кормі
    салон розваг, шибки де кольорові,
    і зверху він нагадує смарагд.
    Ага, саме тоді… Чого? Та ні ж бо!
    Її будинок далі, а його
    я перестрів на виході із парку.
    Чого? а, взагалі, які у нас
    стосунки з нею? Ну які – вона
    красива. І бабуся так вважає.
    І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
    Мені-то що, – мені усе одно.
    Вирішувати батьку….
    Так, при вході.
    Ага, палив. Ну, так, я попросив,
    а він мені не дав, і взагалі він
    мені сказав: “Ану, котися відси”,
    і трохи згодом, я вже відійшов
    на кроків десять майже, може більше –
    впівголосу додав услід – “негідник”.
    Довкола була тиша, я почув.
    Я не второпав, що зі мною сталось!
    Ага, немов мене вперіщив хтось.
    Мені немов залляло чимось вічі,
    і я вже не збагну, як обернувся
    і вистрілив в його! Але не вцілив:
    він залишився там, де і стояв,
    здається, і палив. І я… і я…
    Я закричав і кинувся тікати.
    А він – стояв. А так ніхто зі мною
    не розмовляв ніколи ще! А що?
    що я зробив такого? Попросив.
    Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
    Я знаю, це погано. Та у нас
    всі майже палять. Та і не хотілось
    палити навіть! Я б і не палив,
    я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
    Я виглядати не хотів дорослим!
    Я б дійсно не палив! А там, в порту –
    суціль вогні і світлячки на рейді…
    Я тут би також… Ні, я не зумів
    це все як слід… Але, прошу вас дуже,
    прошу вас: не кажіте цього батьку!
    Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
    і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
    Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
    Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?

    5
    Такий-то і такий-то. Стать і вік.
    П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
    Де народився. Штамп прописки. Де,
    коли і ким був найдений вже мертвим.
    Підозрюваних прізвища: їх троє.
    Отож, серед підозрюваних – троє.
    Можливість запідозрити кількох
    людей в убивстві тільки однієї
    доволі красномовна. Так, звичайно,
    і тріїця людей здійснити в змозі
    одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
    А тут – убивство. І самий вже факт,
    що під підозру підпадають троє,
    є запорука визнання, що кожен
    спроможний вбити. Це лишає сенсу
    всі пошуки – оскільки в результаті
    розслідування тільки й дізнаєшся,
    хто саме; але зовсім не про те, що
    всі інші не могли… Ну що ви! Ні.
    Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
    раптовий намір одного здійснити
    убивство, з хистом іншої людини
    розплутати його – попри увесь
    зв’язок їх очевидний – безперечно
    не рівнозначні зовсім. Мабуть, це
    є наслідок їх близости. О, так,
    усе це прикро.
    Як? Як ви сказали?!
    Що навіть вже зазначене число
    осіб, на котрих падає підозра,
    об’єднує їх мовби і слугує
    якимось чином алібі? Що нам
    не вдасться трьох наситити єдиним
    курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
    у цей ніяк не вписується окіл,
    а десь за його межами. І він
    серед отих, кого не запідозриш?!
    Міркуючи инакше, вбивця – той,
    у кого і підстав катма для вбивства?!
    Так, цього разу так воно й було.
    Так, ви праві. Однак, усе це… все це…
    Це просто – апологія абсурду!
    Апофеоз безсенсовости! Мара!
    Виходить, що тоді воно – логічне.
    Чекайте! Поясніть мені тоді,
    в чім сенс життя? Невже таки у тім,
    що, вийшовши з кущів, хлопчисько в куртці
    стріляти розпочне у вас? Якщо,
    якщо це так, тоді скажіть – чому
    це дійство нами назване злочинним?
    І ми його розслідуємо! Жах.
    Це значить, ми весь час ждемо убивства,
    і наслідок – очікуваного форма,
    і що злочинець зовсім не злочинець,
    і що…
    Даруйте, так, мені недобре.
    Піднімемось на палубу; тут душно…
    Еге ж, це Ялта. Бачите – он там –
    там цей будинок. Ні, ще вище, біля
    Меморіалу. Гляньте – скільки світла!
    Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
    дадуть йому. Так-так, усе це вже
    не наша справа. Це вже – суд. І мабуть,
    йому дадуть… Звиняйте, я тепер
    волів би не торкатись теми кари.
    Мені щось душно. Але це мине.
    Так, в морі, безперечно, буде легше.
    Лівадія? Вона он там. Так-так,
    юрба тих ліхтарів. Егеж, шикарно?
    Так, хоч і ніч. Як-як? Я не почув?
    Так, слава Богу. Пливемо нарешті.
    _______

    “Колхіда” здійняла бурун, і Ялта –
    з її квітками, пальмами, вогнями,
    відпускниками – в чергах до дверей
    закритих закладів, як оті мухи
    довкіл сліпучих ламп, – заледь гойднулась
    і почала повільно розвертатись. Ніч
    над морем відрізняється від ночі
    над сушею приблизно в той же штиб,
    як дзеркалом відбитий власний погляд –
    від погляду зустрічної людини.
    “Колхіда” вийшла в море. Від корми
    увсебіч розбігався темний слід,
    і сам півострів поступово танув
    в нічній пітьмі. Вірніше, повертався
    до контурів отих, про котрі нам
    нагадує географічна мапа.



    ------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  35. Володимир Ляшкевич - [ 2020.05.06 14:14 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Що, скажи, це за край?"
    Що, скажи, це за край?..
    За часами услід я по течії літ
    плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
    Я не знаю куди - уві сні й наяву
    тягне й досі мене хвиля наче траву,
    море смерті все ближче і ближче шумить,
    і омана вже не відпускає й на мить,
    не збагнути чому я запав у пітьму,
    прагне серце півмертве довічного сну,
    це самотнього розуму тільки й вина -
    помирає любов, залишившись одна.
    Що за кара мене у нікуди веде?
    Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.54)
    Прокоментувати:


  36. Володимир Ляшкевич - [ 2020.05.01 19:50 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Море амріти"

    Світиться зоряно море Амріти.
    в Любості - суджена й суджений поруч,
    ночі Краса у обійми відпита:
    Ладом всесвітнього квітнення опліч,
    Місяцем в небі любові до тебе,
    на благодаті Твоєї щедротах.
    Радості - повенями звідусюди,
    Серце відкрите зрина в насолодах.




    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.54)
    Коментарі: (4)


  37. Алла Даниленко - [ 2020.04.29 18:20 ]
    Ю. Домбровський Кампанелла — кату Переклад
    Тортур моїх жорстока мука!
    О, ця пекельна висота!
    Я, мов коханець, відчуваю
    Твої розжарені вуста.
    Страшить мене запал любові
    І вже не вистачає сил.
    Ці поцілунки та закляття
    Коханці дати б не зумів.
    Мов смерть страшні твої обійми,
    Оскаженілий хруст кісток.
    І не уникнути, я знаю,
    Любові лютої урок.
    Вузлом зав`язане вже тіло,
    Присохла до кісток душа.
    О, скільки вирости ще зможе,
    Для росту цього де межа?
    Але крилом взмахни в польоті —
    І ми до Господа йдемо —
    Мрець з поглядом навік зеленим
    Й душа, старіша за нього.
    Ці двоє вже ідуть додому,
    Вже недалеко від своїх.
    і славлять дружно серафими
    Умовними піснями їх.
    А тут кипить важка робота,
    Остання боротьба триває,
    І кат мій, вже оскаженілий,
    нарешті піт свій витирає.
    Він встав, вимогливий маестро,
    Його збентежила ця втрата:
    Немає вже його оркестру
    З мотузок зроблених верстатів.
    Візьми і до вогню підвісь,
    Ламай же ребра, пали спину,
    Нову мотузку не знайдеш —
    Бери ж ти палицю, скотино.
    Спокійним будь, не бійся тиші.
    Ти ж знаєш правду - ось я весь,
    Не обману і не залишу.



    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  38. Олександр Панін - [ 2020.04.28 19:58 ]
    Вечірня Зоря

    За мотивами
    «Дымок от папиросы»

    Дымок от папиросы
    Взвивается и тает,
    Дымок голубоватый,
    Призрачный, как радость,
    В тени мечтаний…

    Слова Н. Агнивцева.

    ***

    Вечірня Зоря

    Палай, Вечірня Зоре,
    Лікуй стражденну душу,
    Хоча би до світанку
    Хай давній біль розтане…

    Привиддя Щастя
    Не щезне і не згасне,
    Це запорука
    Кохання вірного мого!

    Як молодість чудова
    Спливає блискавично,
    А пам’ять невблаганно
    Печалі береже…

    Парк сповнений тобою,
    Моя, навіки Рідна!
    І Мрією-Коханням
    Я житиму завжди!







    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  39. Володимир Ляшкевич - [ 2020.04.26 21:48 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Виспівує світ"
    Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
    у спільному Співі усі поєднались єства,
    і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
    і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

    Не знаю, як може Краса та рости із імли,
    не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
    не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
    та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

    Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
    як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
    як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
    і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (2)


  40. Алла Даниленко - [ 2020.04.21 01:00 ]
    А. Вознесенський Сага
    Ти мене на світанку розбудиш
    І таємно від мене заплачеш.
    Ти провести невзутою вийдеш.
    Ти ніколи мене не побачиш.
    Я прикрию тебе від застуди,
    Але все ж не зміню свою вдачу.
    Я ніколи тебе не почую,
    Я ніколи тебе не побачу.
    Знову вітер. Від нього сльозяться
    Очі карі, нема в них надії.
    Повертатись — погана прикмета.
    Я зробити цього не зумію.
    Після смерті на землю ми знову
    Повернемося, згідно з Гафізом,
    І тоді, люба, нам не зустрітись.
    Ні, не буде цієї репризи.
    І цю біржу та Адміралтейство
    Всю цю воду в мурахах загати,
    Не побачити, знаю, ніколи.
    Наближається час вже розплати.
    Знаєш, наші непорозуміння
    Стали, мила, занадто малими
    Перед вічним непорозумінням
    Порожнечі мертвій з живими.
    І слова мої десь там хитнуться,
    Що безглуздо казати я буду:
    «Я ніколи тебе не побачу,
    Я ніколи тебе не забуду».


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  41. Сабіна Київська - [ 2020.04.19 14:08 ]
    Липа цвіла, і співав соловей...
    Липа цвіла, і співав соловей,
    На небі сонце іскрило,
    Пригорнула мене до своїх грудей,
    Обіймала, і палко любила....
    *****
    Опадала листва, ворон лячно кричав,
    А сонце морозно блистіло,
    Ти назавжди мені сказала: "Прощай!",
    Ти в останнє мені поклонилась....


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  42. Нінель Новікова - [ 2020.04.16 16:52 ]
    Кохання вiльне, наче птиця... О. Блок Переклад
    Кохання вільне, наче птиця,
    Та все одно – я твій!
    Та все одно мені насниться
    Вогнистий стан тонкий!
    Так, в хижій силі рук прегарних,
    У тузі зрад очей,
    Сон пристрастей моїх примарних,
    Кармен, моїх ночей!
    Тебе я оспіваю, небу
    Твій голос передам.
    Мов ієрей, здійсню я требу
    За твій вогонь – зіркам!
    Ти встанеш хвилею бурхливо
    В ріці поем палких.
    Із рук моїх не змиє злива
    Парфуми чар твоїх…
    І в тихий час нічний, мов іскра,
    Яка сяйне на мить,
    Зубами білосніжно зблисне
    Твій образ, захмелить.
    Томлюсь надією, можливо,
    Що ти в чужім краю,
    Що ти, хоч іноді, скрадливо
    Вдихнеш печаль мою…
    Життєві бурі і тривога,
    Сум зраджених імен, –
    Хай думка ця постане строга,
    Проста і біла, як дорога,
    Як дальній шлях, Кармен!

    15.03.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  43. Сабіна Київська - [ 2020.04.15 16:37 ]
    Осінній день
    О, Господи, пора!
    І літу треба йти!
    На сонячний годинник тінь свою клади,
    І дай полями крутитися вітрам!
    ***
    Плодам останнім дай дозріти,
    Дай, їм ще два спекотних дні,
    Щоб встигли ягоди налитись,
    І потонути в терпкому вині!
    *****
    Хто без житла - його вже не збудує,
    Самотній - завжди самотнім буде,
    Не спить, лист довгий пише і читає,
    Алеями туди-сюди блукає,
    А листя покриває всюди....


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  44. Володимир Бойко - [ 2020.04.15 09:17 ]
    Гамлет (переклад з Бориса Пастернака)
    Гомін стих. Я вийшов з-за лаштунків.
    На одвірок стомлено схиливсь.
    Вловлюю в далекому відлунку,
    Що мені Всевишній провістив.

    Увіп'яв у мене морок ночі
    Тисячі біноклів на осі.
    Та, якщо можливо, Авва Отче,
    Чашу цю повз мене пронеси.

    Я люблю твій задум нелукавий
    Без вагань би роль оцю зіграв,
    Але інша нині йде вистава,
    Цього разу ти мене ізбав.

    Та уже завбачено події,
    Шлях мій не сягає до мети.
    Самота. Довкола лиходії.
    Вік прожить – не поле перейти.


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.59)
    Коментарі: (21)


  45. Нінель Новікова - [ 2020.04.04 19:16 ]
    Ти - вiдлуння забутого гiмну... О.Блок Переклад з рос.
    Ти – відлуння забутого гімну
    В моїй долі у дикі ці дні,
    О, Кармен, як же сумно і дивно,
    Що ти знову приснилась мені.
    Зовні трепет, якесь шарудіння,
    Страхітливі, виснажливі сни,
    І твоя здичавіла чарівність –
    Як гітара, як бубон весни!
    Ти проходиш у мареві світла,
    Мов цариця блаженних часів,
    Ця голівка, в трояндах увита,
    У казковім зануренні снів.
    Спиш, змією скрутившись примхливо,
    Спиш в дурмані і бачиш у сні,
    Далеч моря і берег щасливий,
    Мрію, що недосяжна мені.
    Бачиш день променистий, пекучий
    І улюблений, рідний твій край.
    Синій, синій, співучий, співучий,
    Нерухомо-розкішний, мов рай.
    Тиша в тому раю безбережна,
    Лиш у нетрях густих чагарів
    Дивний голос, низький і химерний.
    Славить пристрасть циганських шатрів.

    12.03.2020



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  46. Андрій Пелепець - [ 2020.03.30 20:37 ]
    Вона
    Я знаю дівчину, мовчання
    Утома тяжкая від слів
    Панує маревом сіяння
    Зіниць розширених вогнів

    Її душа відкрита спрагло
    Лише віршам дзвінким, як мідь
    Життя пересічне, огрядне
    Минає гордо, мимохідь

    Легка, нечутна, некваплива
    Не йде, а начебто пливе
    Не скажеш, що вона вродлива
    Та щастя все у ній моє

    Вона сумна в години млості
    Та має блискавку швидку
    І сни її чіткі та гострі,
    Як райські тіні в пеклі на піску

    Коли жадаю я свавілля
    Я йду сміливо пити всі
    З солодким, мудрим болем зілля
    Знемоги й марення її

    літо, 2018 рік


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  47. Олена Музичук - [ 2020.03.28 06:20 ]
    Карантин
    ***
    Дозвольте, пані і пани,
    Вітати з келії моєї
    Усіх заручників цієї
    Епідемічної весни.

    Все утрясеться і пройде:
    Жалі, печалі і тривоги,
    Повідкриваються дороги
    І сад зелений зацвіте.

    Критичний розум оживе,
    Перевантажений знаннями,
    І зійде зрілими плодами
    Переосмислення нове.

    Мине цей час лихий і злий
    І ми чистіші і мудріші,
    Та до парафії добріші
    Усядемося за столи.

    І подарує нам усім
    Умиротворений Всевишній
    Забуті радощі колишні
    І крихту щастя в кожен дім.

    ІІІ.XX


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  48. Петро Скоропис - [ 2020.03.27 17:00 ]
    З Іосіфа Бродського.
    І
    У дорозі по Азії, ночуючи(був би дах)
    в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
    чиї кіпчені шиби овиду – вид узди,
    укривайся кожухом і норови завжди
    кут найти головою, аби кут у нічній
    млі сокирі обтяжив і вдар по ній,
    обважнілій від усячини випитого, і акурат
    окровити завадив. Коло вписуй в квадрат.

    ІІ
    Бійся широких вилиць та місяцеву, рябих
    шкірою щік; утішся чеснотою голубих
    віч – особливо у разі, коли передує ніч,
    хащі. Взагалі – має значення розріз віч,
    принаймні, вже наостанці, щоб чоловік
    у віщось – хай скрижаніле – але проник,
    а там і лід трісне, та і купелі крижані
    не настільки в’язкі, як меди брехні.

    ІІІ
    Просись на нічліг у дім, де у дворі висять
    повúвачі. Знайся з людом, якому за п’ятдесят.
    Чоловік у літах доволі долі пізнав, дастьбі,
    щоб із абищиць твоєї приписувати собі,
    із жінками – те саме. Гріш-другий убереже
    комір; а як міль пожирує хутрами, то лише
    холошина під коліном, а не чоботи: не забудь.
    В Азії чоботи першими пропадуть.

    IV
    У горах іди поволечки; треба повзти – повзи.
    Величні навіч оддалеки, не ліпші, аніж низи
    дольні впритул, їх поверхні випростані сторчма,
    і, мовби горизонтальна, виляста тропа сама
    звивається прямовисно. Лежма в горах – стоїш,
    стоячи – возлягаєш, виснувавши, що лиш
    в падінні ти незалежний. Так подолують дріж,
    запаморочення над прірвою, захват біля підніж.

    V
    Не зважай на “Агов, друзяко!” Ціпни і торопій.
    Чулий до мов, наріч, будь як глухонімий.
    У гурті не виділяйся – в профіль, в анфас; лиця
    зайве не умивай. І коли у пся
    горло ріжуть пилою, не морщся. Палиш – гаси
    недопалок слиною. Зодягай, носи
    сіре, під цвіт землі; підштанки вряди-годи
    барвою і відраюють в ній тебе погребти.

    VI
    Зупиняючись у пустелі, з каменю викладай
    стрілу, аби засвіт кинувшись, мав уяву бодай
    куди його далі рухатись. Демони відусіль
    в пустелі тебе терзатимуть. Чулим на голоси
    не диво і заблукати: зо крок убік – і кранти.
    Привиди, духи, демони – вдома в пустелі. Ти
    принагідно погодишся з цим, на жаль,
    коли по тобі витатиме безпритульна душа.

    VII
    Ніхто ніколи нічого не знає, і це ляка.
    Вдивлений у широку спину провідника,
    думай, що бачиш будучину, але будь
    якомога уважним, відстежуй відстані. Адже суть
    ліній життя – у відстані, обмеженій "нині" і
    "завтра", инакше – будучим. І не чувати ніг
    конче хіба за оказії гонитви, де наздогін
    вбивця біжить, грабіжник, минуле і т.ін.

    VIII
    В кислій ядусі лахів, в запахах кізяків
    цінуй незворушність речі зору оддалеки
    і сам обзаводься абрисом, недосяжним для
    бінокля, чиїхось згадок, жандарма або рубля.
    Курявою начхавшись і чавкаючи в багні,
    неважнецька різниця, чим ти виявишся у нім.
    Де у чім навіть ліпше, що людина з ножем
    про тебе не встигне подумати, як про чуже.

    IX
    Ріки Азії довші инших деінде у
    світі, багаті аллювієм, каламутні, і мул
    у осад не випадає, не потає,
    і, спивши з них, непереливки тим, хто п’є.
    Не вір відображенню. Перепливай на ту
    сторону на саморучно вив’язанім плоту.
    Знай, що й огні на березі, крім плотів,
    течія зносить вниз – таті напоготів.

    X
    Пишучи з цих місцин, не сповіщай в листі,
    що зустрів на шляху. Менше ним шелести,
    мову веди про себе, настрій тощо – письму
    байдужі читачі. Паче, як на саму
    затію пера з папером надто вже узнаки
    поширення прірви з тими, з ким, в кої віки
    ані лягти, ні всістись, з ким, – у письмі мастак,
    ти уже не побачишся якось чи позаяк.

    XI
    Коли пусте плоскогір’я, а горі – версти висот
    бездонного неба Азії, синьки, в якій пілот
    або янгол розбовтує киселі;
    коли сам ціпенієш подумки – як ми під ним малі,
    втям: просторіні, що мовби не відають ні у чім
    потреби, дедалі дужче нужденні у помічнім
    погляді збоку, в критерії пустоти.
    І службу цю услужити можеш хіба-що ти.




    ----------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  49. Нінель Новікова - [ 2020.03.26 22:07 ]
    Недобрий погляд... О. Блок Перекл. із рос.
    Недобрий погляд із-під брів.
    І гордий виклик, і зневага,
    Всіх ліній – співи і наснага.
    Такою вперше Вас зустрів.
    В партері ніч. І духота.
    Нагрудник темний близько, близько…
    Бліде обличчя… Чорнота
    Волосся, що спадає низько…
    Уже не вперше дивних стріч
    Я відчував німу жахливість!
    Та цих нервових рук і пліч
    Така бентежлива чутливість…
    У гордім русі королев
    На прикрощі ознаки схожі…
    (Так на людей із огорожі
    Похмуро поглядає лев).
    А там, під лампою, в цей час
    Уже замовкла сегідилья;
    І ревнощі, що не до Вас
    Йде полум’яний Ескамільйо.
    Не Ви потягнете тасьму,
    Щоб світло збавити навмисно,
    І не сяйне вже ряд перлистий
    Зубів – нещасному тому…
    О, не дивитися – не хочу,
    Сказати треба, та мовчи…
    І Ви (зорею серед ночі)
    Ковзнули, плавно ідучи,
    У русі поступу – знемога,
    І пісня Ваших ніжних пліч
    Мені до жаху вже знайома,
    А серце збереже цю ніч,
    Як пам’ять про вітчизну іншу, –
    Ваш образ дорогий навік…
    А там: життя оце залишим,
    Сумне життя разом залишим!
    Кричить пропащий чоловік…
    А березень наносить сніг.

    18.02.2020


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (8)


  50. Нінель Новікова - [ 2020.03.20 11:14 ]
    Між залицяльників Кармен... О.Блок Перекл.
    Між залицяльників Кармен,
    Що скрізь строкатою юрбою,
    Заклично ваблять за собою,
    Один, як тінь, біля таверн,
    Нічних і сірих, в Лілас-Паст’я,
    Похмуро дивиться, мовчить,
    Для себе не благає щастя,
    А тільки бубон забренчить
    І глухо задзвенять зап’ястя,
    Пригадує ті дні весни,
    Серед бурхливого співзвуччя,
    Він бачить стан її співучий
    І споглядає творчі сни.

    19.02.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (6)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   33