Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць тоне
Між зорями блукає зиск
Украсти сон мій хоче

Твоїх проникливих очей
Краси земної опій
Нуги духмяної лілей
Торкнеться ласки промінь

Ця вабить солоду роса
Обох нас частувати
Мотив закоханий в слова
Тобі єдиній знати

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць світить
Та втому річ , вся в тому річ
Душа без тебе марить.

Осінь іде невблаганно і нас не мине.
Тепло на серці, коли пригортаєш мене.
Сонце заходить і сходить між нами тоді,
Гріє, щоб ми не лякались обійм холодів.

Лиш у мені матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Милий, не хочу нічого, мене лиш почуй!
Хочу тебе і нічого твого, тож втечу,
Я утечу від дощу у твою таїну
Нас не здолає навала осіннього сну.

А у душі я воскрешу радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Ніжно тримай і не кинь на поталу дощу
Знай, вполоню я навік, а за мить відпущу
Промінь любові розвіє осінню імлу
Доля цілунком ковзне по твоєму чолу

А на душі матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну!

Наді мною летять
журавлині ключі.
Відчиняють ворота весні.
І удень, і вночі
ясени шелестять,
що побачу її уві сні.

І напевне вона –
це любов, і весна...
Є у пам'яті образ її.
І кому як не їй
і не мрії моїй
защебечуть іще солов'ї?

Буйний вітер-бунтар
очищає від хмар
вечори у моєму вікні.
Наступає пора
і стила, і пера...
І не спиться ночами мені.

03/19

Доживаю своє уві сні...
        Не спішу до могили...
Але чується голос мені:
        – пам’ятай мене, милий.

Пам’ятаю... та наче й не чув,
        як, бувало, просила,
щоб і я написав, не забув :
        – я люблю тебе, мила.

І тепер, поки пам’ять жива,
        та опущені крила,
повторяю я інші слова:
        – забувай мене, мила.

Вже ось-ось – у далекі краї...
        Боже, дай мені сили
просинатись, як чую її:
        – я чекаю, мій милий...

12/18

Чом, каштане, пожовк? Може, ночі вже зовсім холодні?
Чи боїшся, що рине хурделиці білий загін?
Ти так довго стояв у зеленім вбранні, а сьогодні
Уночі пожовтів, мов за сонцем побіг навздогін.

Ніч минула-майнула, немов надломилася доля,
Хоч, насправді, убрання жовтіюче – теж до лиця.
Не зітхай, не сумуй – це під осінь міняються ролі
І пора позументи скидати з міцного плеча.

Ми з тобою, каштане, підемо до осені в гості
З кособоким дощем – сіруватим, неначе полин.
Про гостини оті – різнобарвні та золотокосі,
Попрохаєм у неї на спомин хоч кілька світлин.

З нею будем ходити по ще несходимих маршрутах,
Аж допоки зима їй не вручить свої постоли,
А твої каштанята, позбувшись колючого пута,
Побіжать увсебіч – ти їм листям стежки застели.


10 жовтня 2018р.

Пам'ятаю і ночі, і літо,
як були ми іще нічиї,
і навчалися щастю радіти
у літа найсолодші свої.

Я торкався до твого волосся,
ти сміялась, що ми ще малі,
бо учора ще бігали босі
по росі, по воді, по землі.

Як то файно удвох – на качелі!
І на чортове колесо – ввись!
Почуття долітали до стелі
як уперше за руки взялись.

Ми покинули ігри і танці
та й пішли до далеких отав,
де у тихій зеленій альтанці
я тебе несміливо обняв.

Заховався за хмару рогатий.
– ти кохаєш?
                   – кохаю...
                                А ти?
– я не вмію тебе цілувати....
Та єдналися наші світи.

Як же вабили перса дівочі!
Як сіяли налякані очі!

Як далеко було до біди,
до розлуки...
                 у вирі води...

Пам'ятаю...
              у місячні ночі
я літаю
              ...туди
                           ...не один.

11.2108

Без мене не зупиниться життя,
але коли осиротіє дача,
то не одна берізонька заплаче,
мов од гілля одірване дитя.
А я її ніколи не побачу.

Тому і не загадую собі
нічого, що відбудеться без мене
у тій оазі на крутім горбі:
не вродять дулі на сухій вербі,
на озеро не упаде морена.

Осипане каміння весняна
вода не позмиває на коріння
горобини, і не жура осіння
укриє очі, і ота одна
плакуча гива біля паркана
ніколи не закриє небо синє.

11.2018

Ще немає лихої години,
а між нами зима на межі
і одежа твоєї калини
укриває мої спориші.

Полиняли опалі узори,
сивий іній упав на траву.
Ти за мною виплакуєш горе,
я журою без тебе живу.

Утішає єдина надія –
ми далекі, але не чужі.
Жовте полум'я осені гріє
половинки одної душі.

Половіє іще материнка,
оживають в'юнкі чебреці
ікебаною чар у руці.

Не багаті — на щастя ужинки.
Замітає розлука стежинки,
висихає сльоза на щоці.

11.2018

Розірвалося небо -
і в тріщину
бризнула
кров.
Запекла,
запеклася
і солоно
з'юшилась в греблю.
В жовтім жовтні,
як в озері жовтому,
спала любов -
і проснулась
і вперше
заплакала,
ставши на землю...
У червоній
від сонця і крові
опалій воді
Вона вийшла
самотня
й ступила
в осінню завісу.
Згіркнув тихо
й схопився у паморозь
зронений слід
у холодному
мертвому листі
вже голого лісу ....
Чуєш, ходить
по мокрих і чорних
опалих гілках
і шукає знайомого голосу
рідної тіні -
в тому лісі,
що десь заблудився
у маревних снах,
під розірваним небом
в скривавленім
світі осіннім...

2018

Моя береза опустила віти.
І силует оголений зів'яв,
і наче знову маю сиротіти...
Весною соку захотіли діти,
а я їй рани не залікував.

Її напій – цілющі вітаміни
і вуйку, і тій самій дітворі...
Кому цікаво, що іще й донині
це кучері моєї чураївни
у юності моєї на зорі?

Зів'яле листя, ой, не опадає
і це мені нагадує весну,
а не її осінню сивину...
Яка не є, але її чекаю,
коли в раю березового гаю
дописую історію сумну.

10/18

Чи пам’ятаєш, я сказав,
Що так, хотів
Тебе -
Забути.
Скінчивши вечір і вино,
Обійма, все було.
В очах твоїх печаль,
В устах цикута.
І це мовчання, ось воно.
Любов, ненависть.
За мить, у ніч.
Як тихо.
Жити чим тепер.
Для чого жити,
Навіть.

Погідно на душі і з тугою у серці
узгоджені часи і дні календаря.
На фініші літа, і павутина рветься,
і канули ключі за обрій, за моря.

Міняється сезон і запанує осінь
у бабиній фаті та у її красі
як це було колись і не минає й досі
росою на траві, журбою у росі.

Останнє прощавай і лебедина пісня
розтане як луна у далині чужій.
Зів’ялі пом’яки і сивий деревій
нагадують усім, що настає завізна
пора на врожаї і сумувати пізно
за тим, що одцвіло у пам’яті живій.


10.2018

Осінньою зливою ронять думки на папері
зачаєні образи – обриси, абриси, тло
сумних і веселих подій у новому етері,
де істина сяє добром, нівелюючи зло.

Пора сповідатися, каятись і сподіватись,
що доля іще подарує на заході літ
удачу і щастя напоєм п’янкого причастя,
і успіхи творчі як не заборонений плід.

Живу як умію і рук не ховаю за спину.
У когось є інші чужі віртуальні світи,
а я залишаю напам’ять свою Україну –
реальні картини моєї душі і мети.

Видіння і мрії бувають не тільки весною,
але промайнули, але пролітають літа.
Остання надія – осіння пора золота.

Та й ця оминає. Зоря упаде за горою
і, може, береза іще засумує за мною...
І коси її заплітає моя самота.

10/18

Тихо, немов у могилі.
Осінню ночі урочі.
Падають яблука стиглі.
Маряться лики жіночі.

Тихо за неї, за себе
оберігаю надію.
Може на сьомому небі
душу її обігрію?

Тихо! Інакше – ніколи...
І заблукають у полі
душі-перекотиполе –
вічні заручники долі.

Тихо... Далека дорога.
Може, у келії Бога
рідна душа обізветься.

Тихо. Немає нікого.
У подорожника цього
рана на лінії серця.

Та не почиє у Бозі,
поки обом по дорозі.

Тихо?
Чи серце не б’ється?

10/18

І
Минає диво. Ще гудуть рої,
і обіймає ялівець ялину,
та вітер обціловує калину...

А я ніколи – кучері її...
Чи це майбутні спогади мої,
чи у минуле заглядаю-лину?

ІI
Після війни жили ми на горі.
У школі, що учили, те і знали.
Росли не бур'янами. На Купала
калачики у кожному дворі
буяли, то й і ми не умирали.

У археологічному гуртку
нас майже долучали до науки,
коли вели розкопки на кутку,
находячи то голову людську,
то людоїдом з' їдені молюски.

Були ми як недомірки – одні,
а інші – із отих, які великі
і язикаті тим, що без'язикі...
І невідомо, за що кацапні
ми і тоді ще умивали пики.

Та то пусте. У пам'яті моїй
мале дівча учительки вдовиці,
яке не спокусив ніякий змій,
не скаламутив молодий напій
джерельної цілющої криниці.

IIІ
Давно уже у сивому селі
обох немає. Нас похоронили.
Нікому ми не любі і не милі,

І, може, перелітні журавлі
лишають ще по грудочці землі
і на її, і на моїй могилі.

09.2018

Забуваю недавнє минуле,
а про тебе тихенько мовчу,
аби люди хороші не чули
ані радості, ані плачу.

Що не є і не буде між нами –
осипається часу сувій.
А без тебе бодай вечорами
оживаю в полоні надій.

На ікону небес помолюся,
а у хаті, буває таки,
сповідаюся, що доторкнувся
мимохіть до твоєї руки.

Безтілесну тебе обнімаю
і не каюся. Богу хвала,
що не треба ніякого раю,
аби ти біля мене була.

09.2018

Повертаю у сни кольорові,
неосяжні у білому світі,
де уява малює готові
як на парті дитячі графіті.

Де ти? Почуй, пригадай
наші ще юні літа.
Кожну сторінку гортай,
не оніміють уста.

І тоді наше біле і чорне
постає кольоровим курсивом.
Пригадається все неповторне
і забути його неможливо.

Через далі і милі розлуки,
поза гавані, площі, причали
ще почуємо душ перегуки,
що ніколи іще не звучали.

Як оцінка за усні уроки
наша доля іще усміхнеться,
і зійдуться усі одинокі
паралелі на лінії серця.

Де ти? Почуй, пригадай
наші далекі літа.
Першу сторінку гортай.
Не затамовуй уста.

2002-2018

У нашій долі як у тому полі –
усе, що є, плекає кожен сам,
і край дороги битої тополі
із далини ще кланяються нам.

З усіх усюд вертаємо додому,
хоча уже ніхто не впізнає.
І лиш єдина стежечка знайома
нагадує далеке житіє.

Чи не отам рибалили за лугом?
А ось де у чергове вороття
востаннє попрощалися із другом,
не знаючи, що то – на все життя.

А тут черпали сили із криниці,
остуджуючи губи і чоло.
І від цієї чистої водиці
смачнішої ніколи не було.

А біля школи синьої, старої
у зелені ялинок щовесни
чекає й досі охоронець-воїн
минулої забутої війни.

А поза муром, яром, косогором
замучені колись голодомором,
лежать уже й не відаємо хто...

А он сидить, убитий свіжим горем
дідусь, який похоронив учора
онука, що вернувся із АТО.

07. 2018

Не цікаво у цьому кіно,
де весну переписує літо
і немає мені все одно
ні привіту, ні дружнього звіту.

Не співає охляла душа,
переповнена вщерть самотою.
Орошає сльоза... Ороша?:)
Усміхнуло. Лишаюсь собою!

Ще не вечір... не осінь... Зима
не лютує , не сіє, не віє
і лишає невтішну надію,
що і ти усміхнешся сама.
Та минає німе кінема...
Ні Рахілі немає... Ні Лії...

07/18

Буяли маки, квітла материнка.
У полі ні стежини, ні межі.
А поруч мене дівчинка ...і жінка,
услід якої зиркають мужі.

А нам не залишилося і сліду.
Хіба що за межею догори.
Бо що іще бабусі або діду
як не у вирій іншої пори?

Уява, що захоче, намалює.
А от реалій не убереже.
Майбутнє із минулого не чує,
що ми були заручені уже.

Але п'янкі надії забувались.
Ми так у мріях юності кохались,
що й досі ще не заросла межа.

Чекали нас нові й нові причали.
А ти єдина і не здогадалась, що поруч тебе є твоя душа.

                07.2018

Усе минає, як було і досі.
Повторюється казочка стара.
В зеніті – літо, а на носі – осінь,
у нашій долі – золота пора.

Блукаємо ночами за морями.
Душі з душею є куди іти.
У кожного своя космічна брама
у зоряні незвідані світи.

Але йдемо дорогою на захід.
Ще можна оглядатися і навіть
найти орієнтири до мети...

Та наше сонце падає додолу
і лінія на мапі суходолу
уже не набирає висоти.

07.2018

Хай буде дощ! І лиє із відра,
з усіх небесних відер одночасно!
А ми з Тобою вдвох біля вікна
тендітно обіймаєм наше щастя.

Ні пари з уст - бо зайві всі слова,
коли впритул до серця б'ється друге.
А дощ іде. І часу тятива
дзвенить струною радості і туги...

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

ІНікого не лякає забуття,
якщо уміє іншого навчити
не прози, а поезії життя,
яка не має зайвого сміття
забутої архаїки піїта.

ІІ
У нього серце ниє і болить,
що марнота – ділитись почуттями,
що люди не натішаться словами,
і несказанне промайне за мить,
а сказане умиється сльозами.
У неї опечалена душа,
що не загоїть, ще не відболіле,
роками туги вимучене тіло.
Обох минуле точить як іржа,
і ні до кого їм немає діла.

Немає як іти у вчителі
пенатами гартуючої школи,
щоб на прощання описати коло...

Змагаються синиці й журавлі
за успіхи і місце на землі
і не пересікаються ніколи.

Поезія об’єднує людей
із білою ознакою ідей –
і солов’я, і сойку, й чорногуза...

ІІІ
Ітаку залишає Одіссей,
але живе надією Орфей,
що і його іще чекає Муза.

05.2018

 
Як у дитинстві, тато не раз
Казав бува, “Сину, не поспішай
Відкрию причину, як знати б хотів
немає ніц
на світі, щоби надто далеко йти”

Вжеж, хоче люба кільце із камінчиком
Більш, аніж цяцьку яку-небудь іншу
Щоб скуштувати ті знади тремкі
Підеш та й дістанеш, що тільки завгодно їй

Зайшовши в крамницю, зі шпалером, ось
Дюпрі каже, мабуть, це мені би здалось
Тисячу доларів просить єврей
Дюпрі на те:
“Сплачу тобі еквівалент свинцем”

Віриш-но, сину, мов без змісту
перш за все палець гачка знай тисне
що нам резони, чи хибні, чи не
знаді глузд не конкурент

Суддя каже, “Строк дають за діло таке”
Дюпрі йому, “Що зробити, є та’ як є”
Суддя каже, “Сину, річ за твоє життя”
Дюпрі тут:
“Це мені здається справедливим, суддя”

Друга любій аніхто не поверне
Дюпрі програв і сходить зі сцени
Люба його трохи буде в печалі
Та піде ось, приведе наступного
щоб він її бавив

Суддя: “Знаю, сину, я любку твою
Та це таємниця, що її не здають”
Дюпрі: “Ваша честе, видно, так мені й слід
Але правдиво і те
що й вам смакують знади тремкі”

Віриш-но, сину, мов без змісту
перш за все палець гачка знай тисне
що нам резони, чи хибні, чи не
знаді глузд не конкурент

Є багацько подібних пригод
Комусь лише до знад би, комусь ще би злота
Чимало людей в бруд упали лицем
Щоб добути любій з діамантом кільце





 

і кров з граната скрапує на діл
ножем у серце — сатані ласунок
а ти хороший наче Автанділ
красивий та доладний мов рисунок
з котрогось Бога на Землі моїй -
як ноосфера чи протуберанці

я ладна навіть кинутися в бій
аби з тобою прокидатись вранці -
та все не просто
все не просто так
все дуже складно — ранити у рани
твій Бог уміє — віртуроз мастак! -
його ілюзіони барабани
рулетки щастя — всяка суєта —
як рабиця між небом і птахами
все поруч ніби
ось воно простак
та не сягнути через нездоланне

я буду пити!
соку чи вина чи кальвадосу —
до забути всеньке
твоі слова — з начосом таки так
твоі обійми кріпше за обценьки
стискають шию —
я
уже
мовчу -
не витиснути більше ані хрипу

я пам‘ятаю — жалував парчу
гріхи прощав приносив хліб та рибу
тримав за руку пестив на межі
блукав очима між моїх гранатів
немов алкаш блука між гаражів
або палкий юнак на променаді
у парку під серпневий зорепад...

я все про тебе знаю милий друже
ти
був
красивим
хоч і не впопад -
не до лиця мені
ти був задуже

і не кажи мон шер про цю любов
і не кажи що ми — сумні вигнанці
що ти готовий прокидатись вранці
аби мене побачити ізнов —

я давня панна — скоро загірчу
чи загарчу на фальш мов піп на святість
мій досвід — битий
бітум крихти шляху

о шляк би трафив! -
...жалував парчу
гріхи прощав приносив хліб та рибу...

послухай
це не стогони — це хрипи
це скрип земної вісі
я — мовчу

 
Я на твоїм вогні
знов чуття обпалив
дальше нудота й блуд

А про твій щедрий жар
пристрасті що не жарт
склав я тобі цей блюз

Кожен ранок, як ти йшла
я молився про твій захист
від нещастя, щоби слово держав
той, з яким ти жила
жодних образ, ачи глузів

Крізь атлас дожидань
я вітаю печаль
в ложа любов стелить блюз

І я склав цей блюз тобі
І я склав цей блюз тобі
& я розсуду збувсь щоб ти чула
& я рвав би на собі
на собі рвав би волосся щоб почула
& знаю словам не йми віри
що ж, о третій ранку я знову
співаю пісень тобі





 

Які вони ошатні – ясени
і юні неопушені тополі,
які мене дивують щовесни,
вітаючи сторожею у полі.

І як, на сонці, рута-мурава
виблискує веселкою-росою!
І туманіє сива голова
у маєві молочного розвою.

А тереном побілені путі
та вишиті барвінками і рястом,
нагадують завітну у житті,
яка нас очаровує не часто.

Забуті незабутні береги
залишені зачовгані пороги,
а я усе беру у руки ноги...

Мені тополя додає снаги,
а ясени віщують перелоги,
де ще моєї не було ноги.

04.2018

Її не можна не любити,
Весну, що сипле пелюстки!
І ми радіємо, як діти,
П'ємо нектар з її руки.
У кожній квіточці тремтливій
Така довершеності суть,
І навіть в цій весняній зливі,
У бджілках, що в садах гудуть,
У черемхових гронах сніжних,
Що заметіллю полонять,
У черешневих квітах ніжних,
І у бузках, що день п'янять.
Сади вишневі кличуть в казку,
Шепочуть тихо: «Зупинись!
На цю красу, на Божу ласку,
На цвіт-буяння подивись!»
Нехай весна наповнить серце
Любов'ю, світлом і теплом,
Засяють очі, як озерця,
Душа наповниться добром.
Весна - надія і розрада,
Любові крила молоді
І солов'їна серенада,
Безцінні миті золоті!
19.04.18

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Тільки й жити на білому світі,
тільки й мати, що небо дає,
і уміти малому радіти,
що призначення маєш своє.

Але спокій нам тільки-но сниться.
Даленіє дитяче, - тік-так...
А майбутнє, очима синиці
у руці - як іржавий п’ятак.

Розміняти б на чисту монету
все, що зріло у вільній душі,
і не дати забути поету,
що воістину все – на межі,

до якої котили роками
неприкаяні наші літа.
Ось і осінь уже золота.

А які були весни між нами!
Але як розказати словами,
що минає лише суєта?


03. 2018

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

У пересічної людини
нема ніякої вини,
коли тікає з України
від революцій і війни.

На що небозі уповати,
коли усіх дітей її
околицями біля хати
вербують у чужі краї?

Куди убогому діватись,
коли усі його літа
нема надії сподіватись,
що буде воленька свята?

Якою має бути мрія,
якщо у роки навісні
не знаємо, куди повіє
чужа весна у цій війні?

Чекає одинока доля
і манять гори золоті.
Одними воїнами в полі
усіяні усі путі.

І десь за обрії ключами
летять у небі журавлі.
І багатіємо думками
про кращі села на землі.

Нікого мрія не рятує.
Але курликає жура, -
пора за чайкою, пора.

Не все, що є, минає всує...
Ніхто у небі не почує
моє - ні пуху, ні пера.


03.18

Де ті наші юні
і ясні літа,
ночі повнолуння,
очі і вуста,
перші поцілунки
і розлук жалі,
запахи медунки,
радощі малі?

Все пішло у Лету:
квіти і зело,
оди і сонети,
хата і село,
тин і перелази,
коні і вози...

Образи, образи,
ветхі образи.

Пам'ять забуває
закипілу кров.
Серце нагадає,
що таке любов,
що нас поганяє
у майбутній вік
і чого не знає
мудрий чоловік...

Ідемо у люди,
у своє ярмо...
Може, якось буде,
поки живемо?

Будемо радіти,
поки є межа -
слово у зеніті,
мова не чужа...

У щасливі миті
вірує душа.

03.2018

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

І
У цьому світі доброти і зла,
де маються і праведні, і грішні,
ще є кому дожити до тепла
і є чого журитися невтішно
у серії комедії і сліз,
де іноді така тяжка наука,
як і раніше, запрягати віз,
аби тягнули лебідь, рак та щука
у цій фантасмагорії чудес,
де все тече, міняється й минає,
і поки долі кращої немає,
а білий світ у візії не щез
то у раю, а то й у пеклі десь
шукаємо собі хатину скраю.

ІІУ цій периферії суєти,
де мало хто іде за тамадою,
нарциси, що пишаються собою,
не помічають інших з висоти,
коли ідуть за ними не тудою
у цьому світі сяєва і тьми,
де ще існують істини печальні,
є я і ...ви, які межи людьми
і досі ще поділені ментально
у цім краю мелодії і слів,
де і комар бере найвищі ноти,
усяка міль злітається на соти...
А хочеться почути журавлів.
А хочеться подихати весною,
коли летять із вирію птахи
і не летять осколки на дахи,
і не весна об’явлена війною
у цьому храмі ідолів брехні,
якої обійти немає сили,
де чорне облицьоване у біле -
єдине, що лишається мені,
курликати своїй самотині
як птаха, що у вирій не злетіла.

ІІІУ цій юдолі туги і жалю,
де Кобзаря одспівують піїти,
куняй собі, здається, - люлі, лю...
Та як на горло пісні наступити,
коли на цьому березі добра,
де вища міра осуду – мовчання,
є ще у музи місія остання,
яка висить на кінчику пера -
єдина мить, коли мине жура
фатальної пори розчарування.

03.2018

Моя весна уже не за горами.
На те вона й моя,
аби її чекав я вечорами
на схилі житія,
аби не забувалися таємні
надія і мета
і не було ілюзії у мене,
що ця весна не та,
якою й досі марю вечорами...
Не розуміли ми,
яка гаряча аура між нами
на заході зими,
з тієї миті, як у гущі безу
по талому горбі
я ніс із лісу ноти полонезу
Огінського, і кучері берези,
і проліски - тобі.

03.2018

Я дякую Тобі за цю сльозу,
за мій політ, іще такий недавній,
п'янких думок немовлену красу
в морозяній казковості різдвяній,
барвистих вогників космічну пектораль,
вібрації єдвабних обертонів…

Портал цей зачиняється, на жаль.
У буднях особистих марафонів
між турнікетів правил і умов,
умовностей надуманих паролів –
дистанція засніжених верстов
в туманності гіпотетичних ролей…

Все сиве, в інеї зелене верховіття
І сіро-білі стовбури дерев ‒
Зимовий ліс.

Зумнить навколо предковічна тиша.
Лиш зрідка трісне гілка від морозу
Й посиплеться сріблястим пилом сніг.

По стовбуру сторч головою білка
Спустилася й розшукує в снігу
Приховану заздалегідь поживу ‒
Горіх волоський.

Ти – джерельна вода.
Я думала – перехоплює подих
від чистоти,
а виявилось – од холоду.
Не все, що блищить, – золото.
Не кожна втрата – біда,
що руйнує мої світи
ущерть (як колись, змолоду)…
2017р.

У небесному колі містики,
поза обрії висоти
уявляю веселі бісики
у очах, що ховаєш ти.

Ой не зайчики, і не сонячні,
і не лінії Ліссажу…
Оживає удень і поночі
еманація міражу.

Невидимкою одинокою
не міняється. І за це
помережане поволокою
незнайоме її лице.

А за віями очі карі і,
як сугестія у вікні,
самота моя... А жура її…
Ще чекаємо...
                   Уві сні…
Висихають
                   мої гербарії.
Ну за що
         це усе
                мені?

                                      01.2018

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

За обрії білого світу
поволеньки котиться віз
до осені нашого літа,
до гаю у колі беріз.

Було у нас біле і чорне –
як млою укриті поля,
де іноді доля пригорне,
щоб не пригорнула земля.

Бувало снігами завіє
далекі ясні міражі,
але у моєї надії
свої не бували чужі.

Далеко водили дороги.
Твої оминали мої,
але і не маючи змоги,
були на одній колії.

Уже замикається коло
березове, біле, земне.
Минає веселе, сумне.
Але не буває ніколи,
аби не згадалися болі,
як ти забувала мене.

                                      2012,2017

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі
рідні очі
світилися
як дві ясні зорі
що кликали
манили
чарували
і як тоді бувало
цього мало
і як багато аж о цій порі.

                                      12.12.2017

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

На Святки вечір тихий
У променях зірок,
На річки срібну кригу
Ледь падає сніжок.

З морозу –в теплу хату,
Тріщить в печі вогонь,
Чай з чебрецю та м'яти,
Візьми з моїх долонь.

Прозорі свічі тануть,
Святковий тане час,
І спогадами стануть,
Хвилини ці для нас.

Коли Різдвяний вечір
На білім полотні,
Околиця містечка
Бринить десь вдалині.

Навколо тільки тиша,
Вогонь в печі тріщить,
Кохання повість пише,
Для двох чарівна мить!