До кожного подвір’я
дійшло таке повір’я:

"Коли відчинені ворота
чи хвірточка неза́мкнена,
а ніч повисла, як гризота,
і місяць мліє злякано,
то в тім дворі –
нечиста сила!"

І що́ б ти, доню, не робила –
не замикалась, не божила
чи, не дай Боже, ворожила –
усе одно! Чекай біди!

До того двору – більш не йди!

4 серпня 2003 р., Богдани́

Коли відцвітуть калачики
і лист з виноґрадних лоз,
я з’їм довгі "дамські пальчики",
якими кишить Привоз.

Коли Молдаванка зміниться,
й розтане південний сніг,
Одеса у море кинеться
з усього мільйону ніг.

Коли всі ґастролі проваляться,
я в порт, мов бичок, запливу.
Ти ба! після сітки не в баночці –
в акваріумі живу!

Коли я відчалю в Азію,
Одеса сім-сорок разів
розкаже: "Ти чула оказію?
Він вовка морського з’їв!"

17 липня 1995 р., Київ

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

А ви бували в Котельві?
Ні! Неодмінно побувайте!
І виростуть слова живі
якщо не в оди, так у байки.

А ви бували в Котельві?
Ні, не чіпайте з нею сайти.
А з чистотою в голові
в містечко ладне приїжджайте.

Й зустріньте (трішки потерпіть)
бузкові сутінки, казкові
не в Тель-Авіві, не у Львові –
у виноградному алькові,
у слобожанській Котельві.
Тож побувайте в Котельві,
де сяє сало на пательні,
де зачекались кораблів
красуні – сосни корабельні.

Де світять гори гарбузів,
де океани картопляні,
де будуть раді вам усім
гостинні славні котельв’яни.

А котелевочки ж які!
Обріжте (йо ж мойо, жаркі!)
і сум, і сором, й обережність.
І, поскидавши піджаки,
макітри гублять котелевці!

О як виблискує гопак!
Так що квітує вдруге вишня,
так що в танок іде Ковпак
бруківкою погруддям пишним!

Комфорт покиньте, мов тюрму,
не до Полтави чи в Опішню
ви приїжджайте – в Котельву,
врочисто встрінуть і троїсто!
Пора палати чудесам!
Мені ж пробачте, що був сам
у Котельві моїй проїздом.

Крізь миле селище везли
в Пархомівку, в музей Луньова.
Коли б іще промчався з ним –
красу й дива не пропустив
і в Котельву влюбився знову!

2018

Не — легко
Не ніжить не голубить не несе —
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування — видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування — вічний сон.
Набери мене будь ласка — може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке усяке якщо
Зумію

Я надію не втрачу — бо тут лишаю ще воду
А вода — то життя
Важливе — не забувай
Коли висохне світовий океан — це значить
Що всі душі прибули — нарешті —
Кожен по вірі своїй —
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних — у безтілесні
І от тоді — нарешті — все — що боліло —
Виболить та щезне

А до тієї миті — бути земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може — вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами — душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи — тут.
Чому?
Рівняння із невідомими — відомо одне
Якщо я зумію втекти — до себе
— від себе —
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

І
Самописці канули у Лету,
самолюбці є, хоч відбавляй.
Хай живуть улюблені поети,
що заполонили рідний край!

Падати не дозволяє доля.
Є і герб, і прапор у дворі –
хай і з потолоченого поля,
та усе ж – блакитне угорі.

ІІ
Так і є. Це те, що виникає
як передовиці і спілки,
як на сході Сейму і Дунаю
невмирущі рашеські полки,

як молились Богу не одному
і переінакшили досьє...
Кон’юнктура генія у всьому
хоче бути першою, ніж є.

Оживає компартійна сила,
спалює наведені мости,
під які солому застелили
ті, що не упали з висоти.

ІІІ
Сяє День свободи і єднає
біле, і червоне, і чуже...
Те, що зеленіє, не конає.
Націю рятує фаберже.

Це і літр-об’єднання комічне,
у якого слово поетичне –
як усім відомий горобець…

це й академічні пустослови,
що як юні ленінці готові…
кинути у воду камінець…

Ніяково іноді буває…
Плакати веселе заважає,
бо усьому настає кінець.

08.2020

Пані А. помирала одна у незатишнім схроні
Там фіранки засмикнуті ще від минулого літа
Там немає нікого кімната порожня й закрита
Ніби бутель з-під вишень. І вуста мала пані — червоні

Пані А. — Не Аманда, не Аннушка, не Амелі —
Просто пані, яку вже ніхто та нікуди не кличе
Заховала у ковдру несвіжу вологе обличчя
І безсило долоню впустила, як віть, до землі

Пані А вже й не знала чи був її час, може, іншим
Золотавим, барвистим, налитим гріхами й вином
Пані А помирала. Одна. За масивним столом
Смерть писала листа їй, були у листі тому вірші

Про суниці, жагу, про дітей та цілунки солоні
Все, що смислом стає коли дихати можеш та жити
Пані А фарбувала вуста неодмінно червоним
І старалася ще хоч годину у смерті відбити

Лист дописаний. Врешті, не дивно. Закінчились вірші.
Закотилась помада кудись, очі стали прозорі
Пані А віддала свою душу й полинула в зорі
У світи де ніколи, майбуть, не закінчаться вірші

© Тата Рівна, із збірки «Дівчинка Босха», 2020

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла би стати Бабою, поліською королевою
Але — народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах й дали життя неживому

Таке буває — цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна й Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є — Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору

Завершуй ці танці — криваві, завзяті й затяті
Хіба недостатньо м‘яса дітей твоїх на цім святі —
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті

Дівчинко, над тобою все ще є — Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...

10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер
на пильну увагу училок.

Поширюють сайти чутки:
– у моді лілові колґоти...
а я ж від неділі, таки,
і аж до суботи не проти.

Усе це утяв карантин –
і мову, і зелень, і гроші,
і лиця нові, і... калоші...

А те, що я й досі один...
та я ж не єдиний акин
не дійсно,
             а справді
                         хороший?

08/20

Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Думаю усі слова мерзенні воліла б мовчати
Однак на ділі таке мені не по силі
Бо світ — зітканий зі слів
Він існує лише в межах внутрішнього діалогу
Бо бог для мене абсолютно неможливий
Якщо я не казатиму йому: «боже» бо

Все що словами тавроване — проявлене
Все що поза ними — то темна ніч служіння Ваалу
Безсловесною була душа знімілої дівчинки
Під час одного відомого балу

А після нього — боюсь котів та назвалась тією
Що важить слова як наркоторговець грами
Всюди ношу за собою ці безкінечні слова я
Внутрішню нескінченну телеграму

Таку коштовну що витягує з мене живе й суще
Кожне слово — секунда яка минула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула...

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не ...

© Тата Рівна, 2020

прогнози
ВООЗ
не праві
не ковідне літечко
ближче
прийди
закликало
з трави
кульбабок
і грициків
грище
а з віття
плоди
що пливли
до спілості
звали
найкраще
душа
мов стебельце
тонка
сміється
від щастя
і плаче
гукає
шикарне
в думках
за руки
хапає
за плечі
душа
мов закоханий птах
тому що
тямущо
щебече


06.2020

І
Лиха біда – це тільки-но початок.
Таке і чули, й чуємо не раз.
Але немає на землі загадок,
яких за нас не розгадає час.
ІІІ
Нема чого гадати по долоні,
що настають часи сумні і чорні –
повимирають виборці дурні
у бункері залишаться одні
нувориші, злодії у законі,
Кощій на троні із Ягою... ні?
А як же рай без п'ятої колони?
А як аїд? Туди нема кордону!
Туди бажають жирні гусаки,
капітулянти, мовні русаки,
національні покручі: гордони,
кашперські, зелі, єрмаки, кобзони
і прокурорші - кукли заводні,
і їхні кавалери запасні,
і лугандони, іменем закону,
опиняться в історії на дні.

ІІ
Та є альтернатива у народу –
виводити людей нову породу,
які не умирають на війні,
за право жити і таку свободу,
що виживають коміки одні...
.............................
і буде на одежу інша мода:
без маски – все одно,
                    що без штанів,
і обійдемося
                     без лікарів.

07.2020

Ех, петрові батоги…
– Що ж ти, Петре, наробив?
Батоги чудові, синьокольорові
Розгубив ти, друже.

А Петро й не тужить:
– З жовтою люцерною...
Легко і спацерно їм,
В путь мандрують знову,
Літньовеселкову.

А ти ж мною шила,
шила-вишивала
мережані рушники,
лєнти й покривала.

Потім з світу зжи́ла,
жила-виживала.
Дала в руки клумаки
і скибочку сала.

Я пішов по світу
темними путями.
Поки свитку обідрав –
повернувсь до тями.

І матка сміються,
і татко регочуть:
"Тілько, синку, піввідра
йти у прийми хочуть!"

8 листопада 2004 р., Київ

Велика криса* не їла рису,
а виключно целофан.
Жила на світі в одній кобіті,
що влізла у сарафан.

Попереду довгі роки вигна́ння
на каторгу у Сибір,
плювати, у ній жевріє останнє:
її хромосомний добір.

Якби ту кобіту до страти пришито,
це б був правовий екстенсив.
Тому у криси крамольні риси –
плакатно-надійний курсив!
____________
* щур

2 грудня 1992 р., Київ

І
Звикаємо до сарани
в саду-городі та етері,
у бувшому есересері.

А от на палубі війни
перемагають гризуни –
щурі-сусіди на галері.

Немає спасу від мурах...,
мишей..., а іноді від білок,
а в інтернеті ...від мобілок.

Ну й дожились! Який це жах,
коли у тебе їде дах,
що народився в понеділок.

Паразитує цар комах
і закликає, – нумо браття,
додаймо хмизу у багаття!

Які ми файні на словах
піїти і куми у татя,
аби горіло все у прах.

ІІ
У храмі і дереворити
не мироточать, поки дяк
не помічає тих ознак.

Але до чого тут піїти,
яким би до лиця – світити,
а не сіяти як мідяк?

Ну, а кому будують нари?
Ну, а чому як чорні хмари
зі сходу сунеться орда?

Не миротворці їм до пари,
а печеніги, то хазари –
усім однакова біда.

ІІІ
Минає літ печальних повість,
а не міняється народ
і не гризе нікого совість,
що не стирається тавро,
що витрачається даремно
жива енергія душі
і домінує лихо темне
на території чужій,
що завойовані татари,
що вишиванки, й шаровари,
і синьо-жовті прапори
ще палять наші вороги,
а невмирущий пролетарій
ще виглядає із нори,
аби вернутись до кошари
і винищити у пожарі
колиску націй до ноги.

01.07.20

***
Стає поезією проза.
А що удієш? Селяві.
У манії самогіпнозу,
буває, стукне в голові
що іноді і ми спінози.

***
Як діє генерація образ
показує реакція зоїла.
І думаєш, – який ентузіазм...
Якби його – та на хороше діло!

***
Коли оцінюєш своє,
не забувай, що цінять люди,
не перекреслюй те, що є,
і уповай на те, що буде.

***
Не переймаюсь за чужу вину,
та є чого, буває, сумувати.
Якщо акин кульгає на одну,
то є кому на дві ноги кульгати.

***
Є на виду і знакові
поети, й без ознаки.
Тусуються однакові,
тасуються ніякі.

***
Не розуміють ерудити, –
до того як публікувати
те, що видумують піїти,
не так важливо, що казати,
а як – те саме говорити.

Мораль

Не уродять грушки на вербі,
та біологи піки ламають
і поети млинцем по губі
вихваляють подібних собі,
а чужих не читають, а лають.

Ну не винайде неук біном,
подавай хоч до лоба напругу,
все одно – удесяте-удруге...
одиниці – творці аксіом,
ну а решта – класичні папуги.

06.20

*****
Графомань! у столі провалилась шухляда,
А чергові коханки – нездари з нездар,
Ось що роблять казки! Я для них – Шахрезада.
Обліпили, як нетлі бульварний ліхтар.

Заримовую все, що потрапить на очі,
Поторочі регочать із мене вночі.
А мені хоч би шо, я охочий до збочень,
Перечитую, все що за ніч надрочив.

Я прозвав кабінет будуаром де Сада,
Тут за тиждень ЗбірЛуку свою накатав,
У компанії фей полюбляю писати,
Надихає мене полиновий нектар.

Роздружинілась жінка, бо «слішком испорчєн»
Бо на склянку присів і, не знявши штани,
Провалився крізь дно. О, який тамагочі –
Цей гранчак, цей магічний кристальний
Двійник.

У номінації шедеврів ти у списку.
На полотні їси квадратний виноґрад.
Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
за допомогою паперу, пензлю й фарб.

Один відвідувач моєї ґалереї
пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
Він, профілюючись на мокрій акварелі,
так само розумівсь на зміні форм і мір.

Його жива уява все домалювала –
автомобіль, котедж і той сумний момент,
коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

15 серпня 1995 р., Богдани́

Він був алжирцем. Медиком. Звали його Сафір.
Вона - німкеня Акі, колюча і сувора, мов Спарта
Його очиська виблискували, ніби французький ампір
Вона ж як зефірка, wow! Блиску такого варта.

Ці двоє не були знайомі, не разом ходили до школи
Жили у різних районах. Він — на Дарниці, вона — у центрі Подолу
Та одного разу він побачив її у фармації
У довжезній колійці. Вона стояла за валідолом.
Текла осінь. Плив листопад сірими вулицями столиці
Акі сумно чекала своєї черги у самім хвості
Сафір зазвичай не запам‘ятовував лиця —
Всі білі однакові у своїй білосніжній чужості.

Та її очі так гостро шпилили й ніби стискали кістки
Скелету медичному, що рекламував якусь лабуду в цій аптеці
Що Сафір не витримав — на мить доторкнувся її руки
І відскочив, уражений струмом у саме своє серце
Сафіру схотілося сонця, текіли й кохання з цією
Привабливою скляною дівчиною з поглядом Діви
І щоб легалізували нарешті канабіс —
Хоча би медичний. І ще — повезти її на Мальдіви

Акі думала: «Чорт! Він дивиться на мене так,
Ніби хоче душу викрасти. Диявол, шайзі.
Акі, вирішуй вже швидше — телефонуєш в поліцію
Чи хильнеш трохи шнапсу і віддаєшся тому заразі...»

Ці двоє закінчили вечір вечерею у «Монтебло»:
Вона запивала свій валідол вишуканим Бароло
Він прикидав рахунок, роздумував що було б
Якби не аптека й не погляд її суворий.

А потім до полудня кохалися спрагло так
Що вітер здіймався, стогнав й піднімав фіранки
Вони побралися в РАГСі, тому, що на Печерських горбах
У травні, коли зацвіли київські рожеві каштани.

Він повіз її на Мальдіви - текілла санрайз текла тілами, ніби на біс
Акі поступово втрачала зефірність, всотуючи сонце й Сафіра
Мрії збуваються. О! Якби ще легалізували канабіс. —
Хоча б медичний... — Мріяв наш медик й душа його тремтіла.

В листопаді у них народились кучеряві кияни — смагляві близнята
Акі й Сафір назвали малих традиційно — Марічкою та Хуаном
На честь Діви Марії, її мами, його тата й — скільки ж можна
чекати ще — легальної в Україні марихуани.

Ці четверо, як і зазвичай, вечеряли у «Монтебло»:
Вона запивала свій валідол вишуканим Бароло
Він прикидав рахунок, роздумував що було б
Якби її серце в той вечір не закололо

Якби не його нестримний потяг до фармацій
Де пахне, як виявилось, коханням, дівками

А Київ стояв собі травневий, сльотний, живий
Вдихав легальний канабіс, дивився як квітнуть каштани

Усе частіше на котурни
стає нувориш молодий,
коли виходить до трибуни
як генеральний лицедій,
коли йому уже здається,
що і воно Наполеон.
Мутуючий хамелеон
показує себе у герці
та уявляє нагаєм
само себе в руці у Бога.
Шмагає опонента свого
як пес котяру... навзаєм.
Воно само – усе ще недо...
Не досягає до висот,
аби утілювати кредо –
піарити, що ідіот
захоче – то усіх посадить,
але у лютій боротьбі,
як шолудивий псюра, вадить
державі й заодно собі.
Кутузов не доріс до раті,
хоча і має два більма...
Йому здається, що в палаті
середній мінус по оплаті,
пенсіонеру зокрема,
показує, що помирати
причини у людей нема.

05/20

Чай.
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Термос –
луснув!
Чайник –
з носом!
Творчість –
усна.
Праця –
тоскна.
Саме
так!
Саме
так –
виходить
холодний
японський
танк!

4 жовтня 2008 р., Богдани́

Весна прийшла і ліс зазеленів.
У цяточках зелених сиві мрії.
Коронавірус чисто знахабнів –
потрощив епідемію надії.
Якби не він, раділи би життю,
бариг триклятих навесні саджали,
а так пеня* і як вердикт: тю-тю…
Стоять в чохлах переносні мангали.
Заточене «тепер» на «виживай».
Кінець епохи бідності – примара.
О, Боже милий, віру не чіпай,
бо все і зразу – це найліпша кара…

пеня* - біда

05.2020

Cильний вітер – чутно скрежет!
Гойдалка на всі боки!
Лиш дзвінкий пташиний щебет
перевагу взяв таки!

Невгамовний вітрюгане,
на гальмо свій апетит!
Та розлюченому пану
не шкода своїх «копит»!

Вітряна, тривала влада…
Може статись буревій.
Треба скликати нараду,
щоб навести лад мерщій!

Не здавайтесь на поталу
неспроможним діячам,
котрі розуму не мають,
вірять зовнішнім речам.

Хибний шлях веде в безодню.
Там злиденності страхи.
Тож згуртуємось сьогодні,
щоб вагань не було жодних.
Відійдуть часи лихі:
в рідний дім летять птахи…

14.05.2020

творіння восьмий день зійшов
куранти вибили надвечір
розфокусований об’єкт
прокинувся й почухав п’яти

О, моветон… убавте тон.
Життя за планом чи без «плану»?
Ось Віра грає в бадмінтон,
Любові винесли догану.

І лиш Надія, квочка мрій,
збирає спогади докупи.
Її у п'яти жалить Змій…
бо не доріс іще до дупи.

Рахує доля ворогів –
усі свої колишні люди.
Сьогодні час «в мішку котів»,
а там такі поважні юди,

що сміх бере, а страх ні-ні.
У ніч тверезого похмілля
душа ховається на дні
коронавірусного зілля…

2020

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
В голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

У полоні не чути пісень,
а на волі немає свободи –
у минулий ховатися день
і чекати у морі погоди.

Океани вбиває жара.
Віє вітер – вода охолоне.
Не минає воєнна пора
аж до самого армагеддону.

Гея-мати змітає усе,
що Землі заважає родити.
Ні Месія людей не спасе,
ні ціловані дереворити.

Не поможуть попи-глитаї
і украдені мощі й ікони.
Божий суд не міняє закони:
на Росії ще будуть бої,
Русь козацька родила її,
Україна її й похоронить.

05/20

У полоні, у колоні Зе
нація дорогу обирає...
братія була – тепер немає,
партія вела – уже везе,
їде неупинно до корита
їсти і ділитися чужим...
сарасята – це уже еліта:
ні про що уміє говорити,
із нічого лох стає усім.
Аж усі роти пороззявляли...
Кожного дивує новина:
жерти і базікати – це мало,
на Росії падає ціна,
укри воювати перестали,
та не зупиняється війна,
обережні маски одягають,
охололі дибають до раю,
їх не помічають у юрбі...
і мені стає не по собі,
язикаті друзі оминають
і не озиваються сліпі.

05/20

Тривожна прийшла весна,
лякає коронавірусом,
та світ, що печаль пізнав,
у літо веселе вирушив.

Плането, жахи відкинь –
з бідою страшною справишся,
бо квітень такий дзвінкий,
як Відень епохи Штрауса!

Маестро добро несе
і вальсами, і галопами.
Вкраїно, багряне все
в блакиті святій потопимо!

Журбу і жалі спали –
розкішно розкучерявишся,
бо квітень такий смачний,
як Відень епохи Штрауса!

Маестро несе весну
і вальсами, і мазурками.
Натхнення крихке зміцню –
не буде сумним, затурканим.

Поете, жагу звільни –
на світ на увесь прославишся,
бо Квітень такий хмільний,
як Відень в епоху Штрауса!

04.2020

Як хочеться мені на карантині
Найтоншу сукню бережно вдягти,
Браслет і кришталеві намистини.
- Корону? – запитаєш ти.

Я ще не встигла на престол вступити
Свого напівпочатого життя
І не побачила, якими стануть діти,
Якою поряд з ними буду я.

Я ще недокохала чоловіка,
Так мало часу ми провели вдвох.
Між нашими руками гори й ріки,
Пустеля – це до зустрічі пролог.

Довершу образ свій, вдягну я маску
Та рукавички, не забуду спрей.
І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
До мене не підходь, домовились?
- Окей!

У карантині горе не біда –
і на поези вистачає часу,
і на городи, як тече вода,
а суще небо б’є у тулумбаси.

Квітує все – моє і нічиє:
вороняче, совине і лелече.
Кує зозуля – віку додає,
а соловейко опери щебече.

Лопату в руки і – відпочивай!
Нема чого на долю нарікати,
що ідемо колоною до хати...
На вулиці перемагає Май!

Гудуть рої, але не носять меду,
гуляють тучі, а дощі не йдуть.
Не свято у трудящого, а муть...

Зелене ще не застує поету –
попе́реду усе, що попере́ду,
куди отару наймити ведуть.

01/05/20

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Із Обухова пані нервова,
Повернувшись учора зі Львова,
Пригрозила мені у приваті
На Фейсбуці заблокувати:
«Припиняй-но, мовляв, і негайно
Із училок сміятись он-лайнових!»
І просила ій подзвонити,
Щойно це перестану робити.
Тільки номер свій не вказала -
Ну до чого ж панянка зухвала!

20.04.2020

                   І
Не лунає великодня пісня…
Публіка – за брамою церков…
дихаємо сажею Полісся –
в Україні є запаси дров.
Запалили капища погани,
а природа захищає храм,
у який ідуть парафіяни
як у пекло Єва та Адам.

От і насуває Божа кара
за гріхи великі і малі.
Братія Московії і Лаври
величає хана у Кремлі.

                   ІІ
Ну, а я окроплюю оазу
у моєму тихому саду.
Як то файно, що до цього часу
я не у раю і не в аду.

Чую рій і Великодню месу...
бачу у барвінку первоцвіт...
і мене вітає живопліт,
де(нехай це буде не для преси)
маю меркантильні інтереси –
причащаю душу і живіт.


19.04.20

Де ти ріс, коханий о’нарцис?
Де це швидко так сніги розтанули?
Крапкою між ординат-абсцис
ти відміть на карті, щоби знали ми.

Як люблю я квіти весняні!
Сонце їх плекає до кондиції.
Запахи тонкі і чарівні
втихомирять всі мої амбіції.

Мій нарцисе, де ти був розцвів?,
там, мабуть, не бігають тролейбуси…
Чао в тім, що зникне флорофіл,
перш ніж осягнеш помийок ребуси.

5 лютого 1992 р., Київ

Піст потішний. Бог понурий.
Замість анґелів – тортури.
Крає плоть і смокче соки
зле лесбійство й зависоке.

Плоть і пліть. Язик і віра.
Тіло терпить. Тіло – міра.
Не спокутується в Бога
перевірена тривога.

Гак – і знак на шкурі часу
колесує ласу масу.
Щоб від болю не кричати –
поцілуймося, дівчата!

Цвіт бездумний. Світ бездімний.
Різні – всі, а гріх – подібний.
Ми – дими після зими.
Скоро Паска там, де ми.

18 лютого 2007 р., Київ

Не вдивляйся
в безодню
темної ночі,
Бо не побачиш
нічого,
Не дивись
у безодню
місячної ночі:
Може безодня
теж
подивитись захоче,
Не дивись
у безодню ,
коли місяць уповні -
Вона буде вдивлятись
у тебе
і душу безоднею
сповнить.

Я темної ночі
вдивлявся в безодню,
Темрява, морок -
справжнісінька збродня,
Місячної ночі
в безодню вдивлявся,
Вона подивилась,
та я не злякався...

Був місяць уповні
учора,
Безодня сказала:
"Яка ж ти потвора!"

Хто із безоднею
Грає
У півжмурки ,
Буде тому
Непереливки!

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Уся компанія моя –
як не лелека, то синиця...
І де ті циніки взялися,
якщо усі такі як я?

Із далини усе одно,
кого послати до Ереба,
коли чорніюче гузно,
буває, ляпає із неба.

Бо я і є апологет
читацького імунітету,
коли задрипані сюжети
клонує нібито поет.

Аполітичні чистоплюї
одне одному сучать дулі,
але співають в унісон,
бо не багато треба тями
себе вважати павичами...
і в цьому – є таки – резон.

03/20

Сиджу один, мені дрімота в поміч.
І думи не гадаю, пиво п’ю.
Оце кицюня умостилась обіч,
та я її шаную і люблю.
Бо муркотить і не проха налити.
В умовах ізоляції – це плюс.
Бо є ліміт і як його ділити?
Самому не стає. Ти згідна, Мусь?
А та сидить і ліжко масажує,
і безтурботно жмуриться у світ.
Неначе каже: всі суєти всує
(її то оповів фейсбучний кіт)…
Хіба не так? Скажіть бо, що неправда
і сенс життя в щоденній суєті:
учора справи, нині теж і завтра…
А я, туман, з котом на самоті,
і наче випав з вічного процесу
вселенської земної метушні.
Кінчаються запаси пива й TESSy,
а тут і далі карантинні дні…
26.03.2020

БО Ж НЕ В ТРЕНДАХ ПОЕЗІЯ
(До дня поезії )

"Не віршами єдиними " ,
Хтось мені заперечував ,
В наші дні до поезії ,
Вже минув інтерес ,
Калліопа з Евтерпою
жити в міфах приречені
А всесвітніми трендами
Запрягає прогрес...

На ютюбі у блогерів де
мільйони переглядів ,
Монологи приземлені і сюжети прості ,
Залишились в історії ямби разом з хореями..
А фейсбук не окрилюють поетичні пости...

І змінилася лірика на дозвілля " Words танкове "
Замість пісні лунає оцифрованим репом .
В "instagram" зустрічати ходять роси світАнкові .
На екранах айфонів сяє зоряне небо ....

І крокують мережею віртуальні романтики .
Безкінечними стежками розважальних світлин ,
У примарних іллюзіях ефемерної вбраності ,
У буденності , пошуку сенсаційних новин ..

Запитати одне лише хочу я скептиків ,
Що співають про скорий спочинок віршам ,
Вже коли Арістотель написав про "поетику" ,
Де був диво фейсбук ,телеграмм , інстаграм ?

Може буде цікаво що Данте Аліг'єрі ,
На творіння "КОМЕДІЇ " надихнуло в свій час ?
Знаю точно що то не "СВАТИ" й не "ІНТЕРНИ"
З примітивного гумору зліплений фарс ....

Чи коли "Українка " словом рідним
нам мовила ,
І вустами чарівних лісових берегинь ,
Як була б вона зараз неприємно здивована,
Глибиною печерності розважальних світлин .

Так що прошу я щиро , не будьте пророками
Встане скраплене римами рідне слово в віршах ,
Милозвучне навіть в своїй одинокості ..
Бо ж не в трендах поезія , бо ж вона у серцях...

Олександр Квітень
м.Мукачево .

Немає перепони і табу
нацькованій агресії зі сходу,
коли ведуть зомбовану юрбу
фальшиві слуги іншого народу.

Московія увічнила чмиря.
І малороси, і паяци раді,
що захищають коміка-царя
«азірови» і «дєвочкі» у владі.

Лукаві і смішні поводирі
займають територію отари.
Вовки й шакали виють угорі,
у низині чатують яничари.

Моря і землі ділять москалі,
не забувають інтереси німця...

Аматори терору – сомалійці,
а хунта засідає у Кремлі...

Європа «коронує» українця,
аби щезав із рідної землі.

03/20

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

Лютневого вечора стались див`а:
в нудьгу дощову завітала гроза.
Не витівка Неба… та й зовсім не жарт:
такий передчасний весна бере старт!
Звичайно, від подиву, зникли слова!
Наразі помружилась вербна лоза.
Від спалаху скверик бадьоріший став!
Птахи причаїлися в зелені трав.

…Зимових залишилось тільки два дні.
Властива гроза лиш травневій весні…

27.02.2020

Сліпі не бачать: в нашім краї
страшний не вірус із Китаю,
бо більша є у нас загроза -
зелена неміч вражає розум.

Колись ти говорив мені приємності,
Бажав мене щомиті, і не раз,
А нині, уникаючи взаємності,
Волієш економити за газ.

Дощ, провокуючи, має свій задум.
Зараз мерщій перевтілиться в сніг.
Хутко проводиться слушна нарада.
Білі сніжинки охочі до втіх.
Збіглись в намети, не видно доріг.

Тільки наразі зростає тривога.
Кликати треба найшвидше мороз.
Спізниться: перешкоджають дороги.
Втримати сніг конче треба для нас.
Квапитись буде міцний ловелас.

Лютий в чеканні, здається важливим,
бо завершальний в зимовій порі.
Радісним буде вважатись, щасливим,
тільки коли полютує згори,
крапку поставивши в календарі.
Виграє може зимове парі?
Лічені в нього залишились дні:
владне кермо передати весні!

05.02.2020

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

Я - побічний ефект
Не вдалий експеримент мутації
Я хвороба, що з'їдає з середини
Я фальшива як декорації
Мої слова не варті й копійки
Я паперова як "Міста" Ґріна
Кожної ночі біля барної стійки
Піднімаю рівень свого ендорфіну
А ти досі віриш в мою ідеальність
Я ж бо цитую класиків
Знай лиш анархія й аморальність
Живуть на дні душі моєї в будинках із ананасиків
Я як глюк від галюциногенок
Поки прикипаєш до мене поглядом -вбиваю
Кидаю під машини, ріжу, та на шию замок
Чіпляю
І ти плентаєшся в пекло за мною
Худим силуетом,своєю кривою ходою
Тонеш у лаві бо ходити по ній не вмієш
Як старі фотографії в ногах моїх тлієш
І
розчиняєшся
в мені.
2018