Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

Ніби книжку, гортати слова.
Чути клич у гортанному голосі,
Відчувати на дотик любов
Як хлібину у зрілому колосі.
У обіймах єдиної з муз
Свої ніздрі теплом лоскотати,
Вуст жагучих спивати нектар
І щоночі ставати на чати.
Бо вкрадуть. Відберуть. Не дадуть
Насолоді явитися в радості.
Бо за щастя потрібно щодня
Не вмирати – боротись до старості.
Я стою і борюся. Вмираю
У тобі… На порозі до раю.


2011

Ти мовчиш по-особливому.
Це мовчання видає,
Що живеш ти у щасливому
Часі. І у тебе нині є
Задоволення від творення
Насолоди. Як же ти
Так умієш і не дихати
За секунду до мети?!
Хилитається повітря
Ледве чутно. Буревій
Наближається. По вістрю
Ходить ангел сам не свій…
Світ накрила тиша з тиш,
Тільки мить – і закричиш!



2011

Орудую завзято батогом -
Ану ж бо ви, мої хороші коні,
У борозни рядочок за рядком
Наорюйте слова душею повні.

Чотири доплюсую десятьом,
Засію зерна дум у цім шаблоні,
Нагодувавши коників вівсом,
Прив’яжу, хай дрімають на припоні.

Покажу спершу друзям декільком,
А потім поприходять і сторонні
Торжествувати, тішитись разом,
Що зріють віршів ягідки червоні.

Було б незле , якби ще й агроном
Прийшов і вніс міндобрива іроній.

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

Зірвалась мрій кульбабна парасоля,
то й висота здавалася легкою
в роздутих вимірах п'янкої волі.
Папірне небо обвела рукою.

Боги списали душу слів, та колір
не розбереш. Хто з них благав, хто коїв?
Письмо густіше там, де є ще поле,
проведене на око, мов для бою

і тиші, що рядками входить в тіло,
бо вже сміливість підросла розкути
себе у слові і скидати далі,

аби думки біліли, та не тліли.
Сонетні надра, вибухом спокути
оповіщайте серце ледь відтале.

31 Грудня 2010

Колеса стукають, пилюка у вагоні.
Сосна вже звикла до жовтневої печалі.
Вигукують услід пiдпилi кралі
Й лишаються на вогкому пероні.

А яблуні та грушi жовтокосі
Задумались, задимлені та сонні.
Як ті роки, що сріблять наші скроні,
Фарбує краєвиди панна осінь.

Коли тобі спiзнать не довелося
Квітневих радощів, сприймай жовтневий спокій,
Чия прозорість мудра та сумна.
I спогади, немов хлоп’ята босі,
Дарують юність жiнцi темноокій,
А колосу – передчуття зерна.

Самотнiй та хмiльний я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.

О, скiльки тих свiтiв, таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.

А так воно i є, якщо не знати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,

Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
I правдою не зміряти буття.

"Поклич, поклич…" – курличе бусол.
Прощання розпач полонив...
( напровесні я повернуся,
ковтну води таловини… )

"Ага-ага!" – гелгочуть гуси,
все поглядаючи униз.
( ще день – у крижанім кожусі
постане став, що рястом ріс… )

А я мовчу. Негоже слову
псувати тишу світанкову,
вкрай красномовну – водночас…

Сніг зійде, як в минулі весни…
По-великодньому воскресне
земля… Та чи застане нас?

2010

Безмовності... Моїх осінніх днів
багатослів"я - здиблене вітрами,
ще позолотить жовтолистим крамом
дорогу тим, хто голову схилив...

Безмовності... Моїх їдких ночей
замислення - журливе, мов отрута...
Тих сумнівів так-сяк не перебути,
вони ятрять... І - ще, і ще, і ще...

Безмовності... Моїх ясних світань
недоговореність-недомовчання -
у протидії вичахлі прочани,
що одностайно стискують гортань...

Безмовності - безжалісно, нещадно
даруй мені... А в тиші - Словом стань...

2010р

Не шукаю з неприхильників сестру чи брата,
Не подобається, може, то зійди з дороги –
Я іду вперед , не дивлячись під ноги,
І в наступнім кроці можу розтоптати.

Не мозольте очі – це моя палата,
Сам один у полі воїн-егоїст –
Йдіть у брід по двоє, там канатний міст,
Тут немає разом що втрачати.

Як дістали совість, розірвали вщент,
Залишився в домі непроглядний лемент
І немає в тексті звуків, морфів, слів.

Засипають в горло зріджений цемент,
Там де було серце, зараз тільки крéмінь –
Так розпорядився заздрості посів.
10.11.10

*1*

Сперечаючись з вітром,прокинуться звуки;
Невимовні, нечутні, мов світло і тінь,
І, узявши вже вкотре мене на поруку,
Знов відкриють мені простір тону глибин.

Четвертними, півтонами пауз − у стукіт,
Напівтінню, півобрисом в стишений плин,
Напівспогадом про нетривкі поцілунки,
І осяянням − я вже один на один

Із самотністю вчасно зачинених вікон
Та невчасною пам'яттю дат попелистих.
Мовчазний і похмурий, мов той недоріка,

Що так хоче сказать, та лиш тихо мугика
І свій погляд, і слово ховає в іскристі
Золоті відголоски осіннього листя.

*2*

Золоті відголоски осіннього листя
Вже звучать у повітрі бавовняним літом.
Під ногами - латунь. Жовтим встелене місто.
Кроком міряю цей незакінчений килим.

Павутина мереживом в небі іскриться,
Сонце бавиться, променем будячи стіни,
А блакиттю небес вікна прагнуть упиться,
Захлинутись, завмерти, заснути на зиму.

Тішать затишком тіло принишклі провулки,
Повні гомоном радісним мляві подвір'я,
Перешіптує вітер осінні повір'я,

І будинки лаштують свої обладунки
До зими. Сьогочасні барвисті ідилії
Знов повторяться в одноманітності бруньки.

*3*

Знов повторяться в одноманітності бруньки
Кучеряві ідеї основи світів,
Неосяжні простори лякливої думки
Заховаються в хащах приручених слів,

Мозок спільником стане підступного трунку,
Серце - вічним заручником стін,
Срібло душ фантастично високих гатунків
Перетвориться в сплави цинічних низин,

А зацькована правда сконає в багнюці.
Битий вік побутівкою повен по вінця.
Чиста істина не народилася в муці

І не втілилась в музиці, мовчазнолиця.
Тільки погляд, нескорений, в боязкій думці,
Вириваючись, плине з тісного обійстя.

*4*

Вириваючись, плине з тісного обійстя
Кров життя, що у кожній істоті струмує,
Що карбує в мінливості хвилі барвисті
І податливу думку булатно гартує.

Зорі нишком ховають світанки імлисті,
А дощі ще до ночі веселки гаптують,
Береги прикрашають вербиці росисті,
Звабно хлюпають води і спокій малюють.

Безтілесно-хмаристі тонкі візерунки
Віддзеркаленням хвиль небеса возвеличать.
Кличе жвавий струмочок тривоги залишить,

Обіцяє свободи чарівні дарунки.
Та у радості вири підмішує відчай
Джерело повноводне самотньої муки.

*5*

Джерело повноводне самотньої муки
Має присмак терпкого хмільного вина.
Дістає диво-дійсність, - набридлива муха -
Розчинися, мов спомин, у хмарах і снах,

У словах прослизни, зафіксуйся у рухах,
Промайни під вікном, де навпроти - стіна.
Стіни стримають все, що нестерпне для вуха,
Все пробачить папір, навіть вогнища жах,

Бо повернеться знову на шлях свій одвічний -
Заглядатиме вербою в наше віконце,
Чи розтрощить цей дім дуб корінням величним,

І примусить нас теж розчинитись у простір, -
Все іде по спіралі, де напрямок звичний
Переливчасто сяє витками від сонця.

*6*

Переливчасто сяє витками від сонця
Дивний шлях у світах у майбутнім минулим,
І веде де-не-де у скороченнях серця
Невсипущою мрією в думках поснулих.

Зобразився в роках, зазираючи в роси,
Русі коси полів розстелив для прибулих;
Сиві пасма небес вже скуйовдила осінь,
Диким вітром пронизливим зливи стягнула.

Завжди має надію на діючу думку
День-близнюк, із якими знайомлюсь щоранку.
Вперто рветься у бій. У бійницях світанку

Ми приречені знову без зайвого руху
В ланцюжок-час додати іще одну ланку -
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки.

*7*

Лиш залишмося разом,тримаймось за руки, -
Ще не час передчасно виходить із гри.
Наші правила, писані в тиші розлуки,
Ми самі обирали, і правили - ми.

Хоч зотліли костюми, розпались перуки,
А на сцені - примара пісень чи реприз,
Антураж вже давно декорує пилюка,
Та у репертуарі ще є свій сюрприз.

Щосезону - аншлаг, і незмінний закон цей.
Віковічний комічно-трагічний ажур -
Реалізм репетицій із коренем "сюр", -

Хитромудре сплетіння і тіні, і сонця.
Та змішавши зв'язки й поєднання фігур
Варто спробувать крок із віків у віконця.

*8*

Варто спробувать крок із віків у віконця,
Де на лезі думок вік танцює весна,
Де п'янить подих вітру, прискорює серце,
Де є розпач - щасливий і радість - сумна.

Неважливо - мара чи реальність чи сон це;
Неважливо - початок,процес чи фінал, -
Ти летиш, ти пронизуєш вічність і простір,
Нерухома зернина, що зірве асфальт!

І, вивчаючи стежки підступні та слизькі,
Не сприймати всерйоз цю жорстоку розвагу,
Не зважати на шлях примітивний і низький

І не втратити, йдучи, до себе повагу.
Головне - пам'ятати, що істина близько,
Повернутися - і зберегти рівновагу.

*9*

Повернутися - і зберегти рівновагу,
Поборовши химеру із власним лицем;
І отримати враз головну перевагу:
Право бачити, знати, казати про це.

Не посіяти марно в буденність звитягу,
Не розсипати досвіду бісер у бруд;
Слово - світу, а спершу собі, як присягу:
Побувавши десь там - все ж залишуся тут.

Я знайду в собі силу воскреснути, знаю,
Хоч хліби на сльозах і крові доля місить.
Вип’ю хміль забуття; біль тривог - не згадаю.

Пробіжуся грозою верхівками лісу.
І відлунням північного сяйва засяю
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць.

*10*

В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
Безумовне безумство дістало мене.
Кістяками дерев лиш підкреслило ницість
І марноту зусиль, що даремно мине.

Знову сніг проявив неабияку милість,
Застеріг від пасток, налаштованих вдень.
Замело! Свіжий наст перевірю на міцність.
Зарівняло канави - не кожен пройде.

Я не вірю очам - ці зрадливі деталі
В синіх сутінках лютого місяця в небі
Всі думки та інстинкти замкнули на себе.

Твердий грунт - як міраж, як омріяне благо,
Тиша, спокій, тепло - більш нічого не треба.
І попереду - ніч, час, що вартий уваги.

*11*

І попереду - ніч, час, що вартий уваги.
Тепла піч, чай - пекучий, вогню тихий спів
Враз відновлять зв'язок і повернуть до тями
Щоб, тамуючи подих, ти знов зрозумів:

Кілометри, години, рутинні напряги,
Розум в пастці прямих, і площин, і кутків -
Це нікчемна ціна для такого трудяги.
Волоцюгу думками, заручника слів

Не спокусиш на спокій примарний купиться
У сімейнім гнізді чи в сп'янілому кодлі
Де, здається, забув, хто ти є. І сьогодні

Давній біль запитань знову не забариться.
Лабіринт міркувань з'їде з глузду - в безодню,
А сумнівно-контрасне видиво - насниться.

*12*

А сумнівно-контрасне видиво насниться
Вслід нав'язливим згадкам про колишніх примар.
Десь на цвинтарі пам'яті - крига, як криця.
Шелест вічнозелений і рішень - тягар

На похмурім жертовнику. Час - не водиця
Часом може не втримати полум'я жар,
Та порада подіє, подія здійсниться,
Мрія втратить подобу, та знайдеться дар

На свій шлях під потрібним кутом подивиться;
Добре зважити - силу, напругу і опір,
І піднявшись - спуститься, не впавши у штопор;

Ще в мороз абрикосовим цвітом розкриться, -
Упираючись в досвід, упускаючи докір, -
І примусить зиму із весною змириться.

*13*

І примусить зиму із весною змириться
День, степлілий від сонця; сад, щораз - зеленіший;
Дощ весняний - нагально порадить умиться
І порадує, піснею змиючи тишу.

Маракаси тополь і дубові брязкАльця,
Сосен скрипки - змагаються, хто найгучніший;
У ансамблі весняної пісні і танцю
Вітер знов диригує тепліш і стрімкіше.

Світанкові солісти вже стали під стяги,
Рух на теплих фронтах, бій в лісах - розпочато
На сухих стовбурах дятли дроблять стаккато, -

Вічна імпровізація невпинної саги
Що зоветься життям. Його не вкарбувати
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

*14*

Десь в ранковому мареві сну і наснаги
Тінь прозріння майнула й дочасно сховалась.
Маячки запитань залишила, як знаки.
В спокій, розум і душу назавжди прокралась

Туга за невимовним - бажанням пізнати
У моїй тимчасовості вічно вписалась.
Заплетуся, відчувши себе шовкопрядом,
У тендітності слів, роздоріжжів і стариць,

Хоч достоту не впевнена, що мої руки
Ще спроможуться легкими крилами стати,
Що не наздоженуть чорні розпачу круки,

А дозволять - дожить, долюбить, доспівати
І у струни душі вірний вітер спіймати.
Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки...

*магістрал*

Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки;
Золоті відголоски осіннього листя
Знов повторяться в одноманітності бруньки.
Вириваючись, плине з тісного обійстя

Джерело повноводне самотньої муки,
Переливчасто сяє витками від сонця.
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки -
Варто спробувать крок із віків у віконця,

Повернутися, і зберегти рівновагу
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
І попереду - ніч, час, що вартий уваги

А сумнівно-контрасне видиво насниться
І примусить зиму із весною змириться
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

1999р - 2009 р.

*1*

Я − біль землі. Шляхів відкриті рани,
В них сіллю чумаків впаде сльоза
Зорі досвітньої. За нею − й сонце встане,
Закличе повертатися назад.

І знову − вкотре! − спробую сказать
Німими неслухняними вустами,
Що прірва літ, тисячоліть між нами...
І безлічі розкладених багать

Його урбаністичного пейзажу
Не вистачить, щоб він мене зігрів,
Хоча й до решти душу спопелив,

Звалив нелегку на плече поклажу...
"А колії розбиті, − зауважу, −
Пошрамували оксамит полів..."

*2*

Пошрамували оксамит полів −
Шляхами мурашиної когорти,
Я йду долиною усіх вітрів
А вздовж − шикуйсь! − лиш тополині роти.

Ніяк вітрам тим їх не побороти −
Шепочуть тихо, а чи то не спів
Лунає поміж вижухлих листків?
А на гілках − чи то, бодай, не ноти?..

Мене жене нестримно самота...
А широчінь приховує капкани −
То осінь заплела рельєф весняний,

Що точить сніг щороку − саме так;
А там, в недобудованих містах
Колючі голки стріл стовбурчать крани

*3*

Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Ревуть бульдозери-воли, двожильні
Ковші землицю риють. Сонце встане –
І зразу рух і гуркіт неупинні:

Один − увись тендітні зводить стіни,
А інший – тембром голови дурманить.
А ввечері зупиняться − всі глянуть
Як дім підріс, і братимуть на кпини

Тих, хто чекав чергового провалу,
Обвалу долара чи збільшення боргів
Нестачу сили, рук, бажань, мізків...

Завжди усього вдосталь вистачало.
Розколошматим землю всю зопалу,
Будуючи висотки для кротів.

*4*

Будуючи висотки для кротів
Ніхто й не думає згадать про крила.
У швидкім мерехтінні поверхів
Я цю невтішну істину відкрила.

Донизу – шлях швидкий. О, Боже милий,
Чому літать бажання – супротив?
Обтяжливість рутини і гріхів
Мене додолу міцно причепила,

А я – як і усі, злетіть хотіла…
Один лиш крок назустріч панорамі…
Розбурхле небо різними фронтами

Я за вікном нервово зачинила.
Вмикнула світло. Заспокоївшись – присіла.
Я – смітник совісті у золоченій рамі.

*5*

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Я всотую слова і почуття,
Сортую – датами, вагою, ярликами,
І архівую – часом, у віршах,

Чомусь у них шукаючи життя.
Насправді – просто бавлюся словами…
Здається... Чи відходжу від програми
Утилізації себе у небуття?..

Ну, так, і знов банальна лізе рима…
Завжди завчасно треба похопиться.
Мовчати – краще, ніж молоть дурницю.

Піти у себе, гримнувши дверима,
Забитися в куток. А там – незримий
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.

*6*

Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Я то не бачу. Серце б'ється: "Море!..”
Так-так, звичайно!.. Можу потісниться.
Як треба – можу видертись нагору.

На все погоджуюся, я не горда!
Я ліпше матиму в руках синицю,
Ну, а лелека – може, ще насниться
У небесах примарної свободи.

А нині шлях мій втиснутий у простір
Вагону, і обмежений до рання.
Я – ластівка далеко не остання

Що в хлібосольний край полине гостем,
Огранить слово і відточить вдосталь
Десь там. У нім − передчуваю грані.

*7*

Десь там, у нім, передчуваю грані –
Різноманітні грані самоти.
Я тут шукала жар у спілкуванні,
Знаходила – незведені мости,

Закриті двері, загратовані шибки,
І перші спроби − що були останні.
Чеканила я риму у чеканні,
Та й так, що аж кульгавіли рядки.

Палюче догоряв черговий зошит,
А іскри − бач! − здіймалися у висі.
І сперечався з ними тільки місяць

У небі. Та і той − не зміг би довше.
Ну, а відбитки сяйва в товщі ночі
Чудесних діамантів збереглися.

*8*

Чудесних діамантів збереглися
Лиш відголоски, відблиски, відтінки.
Я їх затисла міцно у правиці −
І повноправно приховаю в скриньку.

Я стала скнарою за лічені сторінки,
Не за сторіччя, за річну дещицю.
Кришталь мені вже більше не годиться.
Ураз змела – і розлетівся дзвінко.

Та пам′ятаю – щось ковзнуло справжнє,
Щось, про що я ще мала здогадаться,
Зловити голос і відчуть вібрації

Ті чисті, чесні, щирі, непродажні...
Слова перлинами упали − для уважних −
І зачаїлись у сплетінні інформації.

*9*

І зачаїлись у сплетінні інформації
Отруйні змійки розбрату і гніву,
І жалять, знову жалять сильну націю
У ахілесову п'яту вразливу.

Питання мови, геноцид, пожежі, зливи,
Чергові акції, чергові констатації,
Як завжди – викриття і прокламації –
Про це говорять навіть вкрай ліниві.

І сперечаємось аж мало не до бійки,
Хто там правий, хто скільки зекономив,
Куди прямуємо, − так, ніби за кермом ми, −

Хто-що додав нам – лічимо копІйки…
Розносим шлак з інформаційної помийки
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів.

*10*

Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів
Коловорот безтямно захопив
Мене у найпідступніший з полонів −
У вирву міста, у рутину днів.

Собі дивуюся... Де бачено − мені
Обрати шлях, щоб був без перепони?
Ні, я не звикла до облоги й оборони.
Де важко, там я знову на коні!

Я повід рву, я − нерви, руки − в кров!
І серце гулко гупає у скроні...
Хіба ж мені відсидітись у схроні?

Обмежитися низкою відмов?..
Так ні...Тут час для іншого прийшов −
Концертів, виборів, маркетингів, обломів...

*11*

Концертів, виборів, маркетингів, обломів
Не тільки я наїлася сповна.
А чи один сезон, до перевтоми
Одні і ті ж ялозять імена?..

Свободі волі голову стина,
Одні і ті ж задіюють шаблони,
Настирно домагаючись корони...
Забуть про все, напитися вина,

Злетіть з котушок, розійтися з глуздом,
З обойми випасти − чи впасти у прострацію,
Попри жахливий біль устати вранці і

Враз усвідомити, що грузну, грузну, грузну
У сторінках чужих, по саме гузно,
Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.

*12*

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації,
Незлічено, незміряно, незнано
В реєстр занесено і взято у ротацію
Геть прогнозовано, хоча − немов спонтанно.

Коли потрібно − увести в оману,
Коли − роздати свіжі облігації,
Враховано.Звичайно, мають рацію:
Хто вибрав − сперечатися не стане.

А нудить так − мов сало з мармеладом...
Наповнює − немов одна полова,
Як не бери − чи ту, чи іншу мову,

Воно пусте, як гумові принади,
Сторінки, що й дерева зась рубати,
Рутинно змізеріли з-поміж гномів

*13*

Рутинно змізеріли з-поміж гномів
Питання вічні і найважливіші...
Про них кричать − до сказу, до судоми,
Хоча давно вже визначили нішу

У полі політичного престижу
І дістають з-під полу на вимогу,
У дзвони дзвонять, удають тривогу...
Покаже час, хто першим кроки стишив,

Здобувши жадане − ураз підступно змовк.
Палкі слова − це лише спекуляції,
Немов знеболення для операції,

А то − плацебо...Й розміняють, − всяк у строк, −
Мовчання золото на потайний мішок,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.

*14*

Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції
Слова, діяння, почуття, думки, −
Інтуїтивно, чи для ілюстрації,
Усяк в душі леліє потайки.

Любов і віра, знань нові світи,
Співучасть, співчуття...співчуйність, − краще...
Мораль − гнучка... Для держака − нізащо,
З лози зручніше нЕроди плести,

А ними − полювать на риб поснулих...
Я знаю ціну, ні, − безцінність стану
На грані відчаю, я знаю, що − за гранню...

Я ще жива... Думки про смерть − минули
І слабкості − у силу повернули...
Я – біль землі. Шляхів відкриті рани...

*магістрал*

Я – біль землі. Шляхів відкриті рани
Пошрамували оксамит полів.
Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Будуючи висотки для кротів.

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Десь там, у нім, передчуваю – грані
Чудесних діамантів збереглися

І зачаїлись у сплетінні інформації,
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів,
Концертів, виборів, маркетингів, обломів,

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.
Рутинно змізеріли з-поміж гномів,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.
2010

finita la commedia

Серце в ритмі годинника на руці.
На лівій твоїй щоці кожної осені ці
Ритми знаходять сльозу , і вона зависа
У повітрі – хай пройдуть ті люди , проїде Фольксваген Пассат –

А коли вже впаде – піде дощ , і сухим
Залишаюсь лиш я, бо слизьке відрізняється тим,
Що не мокне .Кохана моя у прогнозі
Погоди залишиться небом густим наді мною , як позов.

Забуваються рими і дати , маленькі міста,
Номери телефонів. Коротше , тягну за хвоста
Той проспект , де та жінка . А інша планета пуста.

2010

Пробач мені ,Офеліє , я сум.
І зібганим залишиш на пероні
квиток – роздвоєння з Тернополя до Сум.
І час відправлення – мелодика. Долоні

з вокзальним пилом – більше , аніж втома.
І поїзд через станції , мости,
сомнамбулу розлучень– все додому.
Я розриваюсь на двомовність. Ти

розриваєшся на ехо телефонів,
де замість кольору так непотрібно , так
тихо голос твій розвіється . На фоні
всього іншого залишиться лиш : « Так».

Пробач мені ,Офеліє , я сум ,
де напрямок мені –твої долоні .
Квиток , він був з Тернополя до Сум ,
залишиться на стоптанім пероні .

2010

День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.


2010

Ледь оніміючи від божевілля,
жовтіє думка в закарлюччі шпальти.
Капіжно, язиком стікай, дозвілля,
у чашу арій для гугнявих альтів.

Сопрано вітру, візерунки сіллю.
Кришталики рулад – ся неба смальта
не пропускає світла, словокрилля,
калюжі пекла – сонце на асфальті.

Сей танець вічний з форте у піано,
з піано в глибше форте, світлотіні.
Се урожай контрастів з біополя,

залитого по вінця у багряне...
Ледь оніміючи, у сновидінні
зірвалась мрій кульбабна парасоля.

6 Липня 2010

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

Ти, друже, маєш надмiри бажань.
Таких не надто величає доля.
Твiй шлях один - блукати в Дикiм Полi,
Шукаючи свою Тмутаракань.

А спаєдкомцi вмерлих сподiвань
Упали в зела висотанi й кволi.
Ти ще не раз волатимеш вiд болю
У марних спробах скочити за грань.

Та проти затишку мурованих iлюзiй
Свого єства затятий заколот,
Хоч шаленiй, хоч захлинайся в тузi,
Ти не придушиш, хворий Ланселот.

Отож не ремствуй, не мiняй на твань
Бузковий град - свою Тмутаракань.

Де груддя тіл, неначе листя пале,
пропахло спокоєм і слави димом
непевно сонце пробирає талим.
Напевно Богові було би зимно

скидати око, де війну приспали
під пухом янгола нехерувими.
Із того зимного в неперестале
переливається душа незримо.

Очима гострими – стрілою тиші,
мов духом пороху із горла-дула,
впивайтеся, смакуйте се безсилля

і не питайтеся кого колише,
кого багаття білопіре тулить,
ледь оніміючи від божевілля.

21 Травня 2010

На прю багаті щастя постулати.
Бої притихли. Схлипуючи збито,
закутані у темряву кошлату,
два табори розбилися спочити.

Ворожа лінія масна і м`ята,
розбіглася до ранку перешитись.
В обіймах смерті засинає кляте
і те, заради чого варто жити.

Обачно час купився низькозорий.
Як варту виставив – то ватру вигнав,
аби вона язичницею стала,

добралася жебрачкою на зорі.
Се місце лінії займає стигма,
де груддя тіл, неначе листя пале.

20 Травня 2010

В утробі вересня – зима.
Росте, впирається у двері.
Дві жмені слави на папері
І… теплих слів уже нема.

Тримається за пуповину
Ще ненароджений мороз,
А вересень, немов насос,
Викачує з нутра провину,

Тепло, яким би міг зігріти
Півсвіту ти. Але прости,
У космос витікає час.

Хоч ми наївні, ніби діти,
Хоч прагнемо іще рости –
Зима не відпускає нас…


2010

Страхосфера… Поле ночі,
Жахів, криків і мерців.
Ікла жовті, злі ссавці
Розривають сни дівочі.

Поглинає мряка дні,
На дорозі поторочі,
Світяться червоним очі,
Тінь повисла на стіні.

Із-за рогу, з-за спини
Вигляне мороз і знову
Ніби пісню колискову
Вам на смерть… Ідуть вони,

Ці струхлявілі отці,
З тліном правди на лиці.


2010

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Умислами добрими – та в пекло!
На планеті цій споконвіків
Після світла дня ґрунтовно меркло,
Після співу бракувало слів.

Як народ у Бога волі клянчив,
То й отримав, але потім – ба-ах!,
Після солодощів помаранчі
Гіркота від шкірки на устах.

Кінь в хомут довбешку запихає, -
Після праці жде обрік смачний,
А як смеркне, дасть йому хазяїн
Звільнення від рала й борони.

І що хоч про щастя теревень, -
Ніч коневі ближча аніж день.

14.04.2010р.

Молодість веснами йде у краї журавлинні,
Де дикі трави горять росянистим вогнем,
І колосіють літа, мов ті обрії сині,
Теплим і світлим, проквітлим волошками днем.

Молодість мріями всіяна аж по маківку,
Щедрими зорями стелить чаруючий світ,
В ньому будує собі кришталеву домівку
І прикрашає її ароматами квіт.

Молодість в серці ніколи, ніколи не згасне,
З плином років не усохне це древо прекрасне
Бо, вкоренившись в життя, п’є не воду а Дух.

В Дусі захована юності суть і природа,
Радість вируюча, вічна краса і свобода…
Тож не лякаймося віку похилого хуг !

Налийся, пісне, медом літа,
Зазолотися, зажеврій
Натхненням сонячного квіту,
Снагу життя в серця посій.

Звучи від рання і до рання,
Дзюрчи цілющим ручаєм
Над небеса, буди кохання,
Звеличуй суще солов’єм.

Твори красу нерукотворну,
У сопілкову даль поклич…
У храм твоїх священних притч

Введи… І ночі рясу чорну,
І світла силу непоборну
Лірично возвелич…

Скажи, коли я зникла з твоїх снів?
Цвітуть дощі, п"ючи з калюж безсмертя,
і сім вітрів зійшлись на перехресті
іще ніким не пройдених шляхів.

Коли затихне ехо твоїх слів?
І як твій дотик з мого тіла стерти?
Танцює осінь дикий танець смерті,
вбиваючи весни останній спів.

Твоє волосся - змії на подушці,
твій запах - кава у залізній кружці,
твій голос - спів струни і свічки,
весь білий світ - твоя безбарвна тінь.

Ця мить безумства - істинна і вічна.
Я не чекаю див, а ти - моїх молінь.
2006р.

Коли це минеться? Все вітер, все протяг...
Юлія Бережко-Камінська
Це не минеться. Не мине
Ні вітер цей, ні протяг, ні
Ця ніч і цифри на стіні
Пускатимуть по колу стрілку…

Так стрімко вилетить в пітьму
Ліхтарик світлом незбагненним
І жовтим колом переверне
Й просвітить все: твій сон, тебе…

Тривог потік протік крізь тебе
І поколов чоло вінками
Вичавлюючи вічне «ні».

Німий актор – посланець неба
Приколе пристрасті зірками
І тінь розіпне на стіні.

Н.С.

1
Вам лічить дні віолончель.
Вам личить велично вивчати
Лице вівці. Вино – на чати
Й тепло вдягати у шинель.

До світла виведе тунель,
Та затискають час лещата.
Ви – мати, Ваша винна хата
Зустріне лагідно, мов Лель.

Коко. Кокто. Колишні коні
Літають лісом, літом... Сам
Візьмуся бути саксофоном -

Для Вашого бажання – фоном.
Співцем. Слівцем на грудях дам,
Що світ виорює з долоні.


2
Декоративна дивна тиша.
Ти – шабля у руках митця.
Лиця твого ляклива миша
Лишає спогади. Оця,

Де ти, де твій стрімкий неспокій.
Покійна посмішка мети -
Не ти. Нести нестримний опій,
Мов опік збуджені коти.

Використовуєш, мов декор
Коротку сукню, декольте.
Тепер тебе пухнастий вектор,

Мов Гектор викує. Не те.
Тепер на білосніжнім троні
Нема мужчин. Коти і коні.


3
Відкриваю вічність. Перший сніг,
Ніби та, на банях позолота.
Виростають ягоди з болота
І латаття тягнеться до ніг.

Ніби все довкола замело...
І мелодію ховає тихий голос,
І тугий згинає спину колос,
І стежки вертають у село...

Там душа із сумнівами б"ється
І весна оголено сміється,
І дари приносить Менестрель.

Дивовижно ніжно, наче кішка,
Припинає коника до ліжка
У гріхах свята віолончель.

Косою час махне - як у жнива,
Впадуть колосся, силою налиті,
У тиші прозвучать сумні слова,
Слізьми гіркими в день важкий сповиті.

Лікує час – лікує, та не все!
В вогонь та воду нас життя жбурляє,
То знов надії щедро роздає,
То муками знов серце огортає.

Так сонце сяє в хвилях голубих,
І небо - чисте, тихе та прозоре.
Та блискавка у хмарах грозових
Розбудить бурю й кине в скелі море.

Мій спокій, мила, у очах твоїх –
Веселих, чистих, ніжних, чарівних.

На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

Брунатні очі - чари невсипущі,
всезнаючі та вічномолоді,
і слів гарячих недоладні пущі
в них тонуть, як каміння у воді.

Прадавність шалу, суму, болю, віри
клекоче в них дзвінницею весни,
пульсує трепетливо: не засни!
бо зникнуть чари, стихне дзвін допіру.

А я заснув. Байдужістю плетений
був сон мій. Запеклась болюча рима,
і сльози протекли в осклілі вени.

Не нарікаю. Заслужив - отримав.
Та все ж весь Всесвіт дивиться на мене
великими брунатними очима.

2007

(Сонет. Для нас)

…Вечір чи ранок – миті, коли ми удома…
Коли я промовлю тобі, ніби мантру: - Привіт!..
Коли я побачу в очах твоїх вкотре свій Світ…
Коли за дверима, на східцях, залишиться втома…

…Вечір чи ранок – миті, без крапок, без пауз…
Мій новий блюз…Ти над Книгою молишся Богу…
Чапа радіє, облизує нам руки й ноги…
Йванко накульгує, ніби дивак доктор Хауз…

…Чай або кава, комп’ютерна гра чи кіно:
- Боже! Ми – вдома! – слова, що п’янять, як вино…
Боже святий, як же довго ми цього чекали…

…Наша фортеця, нашого Раю куточок…
Сім моїх «Я»!.. Від Добра до Любові місточок…
Боже, ми вдома… Може, це формула щастя?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.12.09 р.

Коли ти йдеш в покорі і в печалі,
А на Голгофі всі твою смакують смерть.
Стань, зупинись, огляньсь, а далі
Скупа сльоза душі камінну твердь

Довбає віщим птахом до знемоги
Хай, збиті ноги порохом дороги.
Колючі погляди лягли на твою міць
Хай терном дяка та не падай ниць

Ні перед яким натовпом п'яниць
Не дорікай, глухий того не чує
Сліпому Сонце, як кротові очі

Неси свій Хрест бо цього Доля хоче
Не помагай, навіщо? Ні , не треба.
Любов і Смерть - Земля і Небо.

1999

Там лунный свет
Твой образ осветил.
Там чувства добрые во мне открыл
На склоне этих лет.

Закат души
Открыл мне фибр чувства
Писать я начал от души
Там сердце открывает мои чувства.

Африканський присмак - місячний банан...
Шкіра, що темніша за чорнозем нив,
Хоч і потерпіла від чисельних ран,
Та широкий усміх душу полонив.

Ув очах злі ночі, навісний обрив,
Серце в ритмі стука, ніби барабан.
Танцювали джунглі, бо співав Сізіф,
Щоби врятувати свій душевний стан.

А навколо змії... Захопив екватор
У хижацькі кігті плазунів теплом,
І папуга виє щось на кшталт: "Втікайте".

Та неволить космос дикунів мій розум
Й у мандрівку кличе африканський ромб
Присмаком фруктовим місячної дози.

Ти той, кому властиво забувати,
Що осінь не приходить без дощу.
Ти той, кому не варто співчувати,
Четвертий рік тобі я лист пишу.

Долий до крові трохи кави,
І просто вилий крізь вікно.
Монотонно, нецікаво
І рідний Львів вже спить давно.

Змішай в душі тепло і холод,
Від мене голову втрачай.
Крізь сон летить «Самотнє соло» ,
А я все п’ю зелений чай.

Ти той, кому не варто вибачати,
Байдужий погляд і солодкий дим.
Ти той, хто не навчиться помічати,
Що листя може бути золотим.

Ти той, кому не можна довіряти,
А я довірилась сама.
Ти той, хто вчив мене літати.
Ти той, кого у мене вже нема.


2008

До тебе, краю рідний і співучий,
Летять мої думки, як зграї птиць,
І до гаїв твоїх, і до зірниць,
І до садів розкрилено-квітучих.

Народе, миролюбе мій рішучий,
Тобі моїх нащадків добра міць,
Нехай завжди біля твоїх скарбниць –
Вони стоять, мов нелині, могучі.

Як ці, що стримуючи суховій,
До піднебесся чолами сягають,
Їх не здолає жодний буревій.

І мудрості я більшої не знаю –
Дуби плекають поросль молоду,
Що теж перепинятиме біду.

Такі то спогади – на серці чисто –
аж бачу сам себе й сліди від рани.
Як битий горем – горе негористе.
Пологи в року – місяць Рамадану,

родися щедро, земле колосиста.
А що на думку не спаде – розтане,
немов птахи на гіллі гололистім,
та вірити собі не перестану.

Укотре покладаюся на "може",
отримую, як мається – по-повній.
Але так є – любов не подолати.

Вона стискається до слова "Боже"
і засиляє у мою безмовність
на прю багаті щастя постулати.

6 Жовтня 2009

Таки нема – де їм переболіти
останнім могіканинам надії.
Вони допалюють у люльці літа
те непригублене. Воно ще тліє,

бо я не смію раптом холодніти.
Переривається вагітність мрії,
порожньо в клітці – катакомбно світу.
Де з уст метелик, від якого млію?

На масці – маска, в піднебіння – сухо
впирає недоказане й крикливе.
Дорога терпелива, бо терниста.

Не янгола у катакомбах слухав,
а вигортав золу. Волосся сиве.
Такі то спогади – на серці чисто.

3 Жовтня 2009

Аби лиш крові на чорнило стало,
а для лампади – ночі при іконі.
В копальні ока крихітний кристалик
збирає, наче бите скло, синонім

до слова, що довічно коротало,
та не знаходило себе безоднім.
Його, бувало, білим присипало,
його і ним – вбивали негосподньо.

Але пташино тим, кому вже сили
згубили точку дотику земного
і небом розчинилися по світу.

Без них, та ясно – смерть у груди билась,
в куті лампада колисала Бога,
таки нема – де їм переболіти.

2 Жовтня 2009

Хай рідне, повнозерне, чисте слово
Піснями в юних душах проростає,
Якщо ви не соромитесь його,
Й не мучите до безтяму російську.

Вона вам не підкориться, бо знає –
Ви зрадили її сестру, ту мову,
Що не змовкала на бузках душі
У непокірних предків споконвіку.

Ні, не були вони такі байдужі,
Ліниві думкою і почуттями,
Бо цінували – волю і добро…

Як Данко, сильні духом підвелися,
І запалали гордими серцями.
Ви бачите озорений той шлях?

У цих оголених до крику стінах,
в забитім капищі, де світла амбра
не проникає і не пахне кмином,
а плісняву вдихають тиші зябра,

на ніч стуляють очі херувими
та висихають сльози канделябрам.
Тут ллється невимовне уловимим
і тамбурно на дах плететься мантра.

А серце в мандрах, в пошуках амброзій,
де залягають вітру абразиви.
Я поділяю з небом сутінь сонцепалу.

Сліди поезії, дорога в прозі
повзе до капища тонким курсивом.
Аби лиш крові на чорнило стало.

30 Вересня 2009

Лоскоче янгола твого пір'їна –
папірус тіла і каламні змії
описують питаннями коліна,
де на ґелґотній шкірі ерос мліє,

нелічені годинника піщини,
здоровий глузд звірино конопліє.
І не шукаються чомусь причини
та не плекаються в собі надії.

Виловлюю цей, ніби вічний, вибух,
що роздробився серця диким стуком.
В любовній формулі занадто змінних.

Вона пливе, вона німа, мов риба.
По ній линіють і линяють звуки
у цих оголених до крику стінах.

28 Вересня 2009

У діжці бродить тісто для помани.
Замкнути очі, ніби двері в хоспіс*.
Хай хвиля морем вітражів поманить,
де я твого смакую слова розпис

і сином розмальовуюсь коханим,
де розчиняти фарб не довелось би –
червоне – то любов, а чорне – рана.
Колись, за ніч, я не ставав дорослим.

Розходжується тиша у підборах
і не паркет – моя гортань всихає
і ледве сповила киги чаїне.

На що моя уява нині хвора?
Чому так по живому шиє й крає –
лоскоче янгола твого пір'їна?

хоспіс * – лікарня для смертельно хворих пацієнтів на останній стадії захворювання,
основним завданням якої є полегшення страждань хворих.

28 Вересня 2009

Десь біль розсіявся, і засіяло
на людній вулиці убоге свято.
Плювали щиро, "Розіпни!" – кричали.
По мамі – серця край, стигмат – по тату.

Кривавить під короною опала,
лицем розчуленим торує вдяка.
Яса на вістря гостре враз упала,
на мить закинулась любов, мов якір.

Тих мов не віднайти – в письмі чи усно,
котрі передали би смерті радість.
Трояндне миро витікає з рани

і змите небо у червленім гусне.
Зірок роздмухані горять лампади,
у діжці бродить тісто для помани*.

* помана - поминальна паска/калач з хрестом

25 Вересня 2009

Із видихом останнього набату
надходить полум`я омити тіло
в назбираній заздалегідь відплаті.
Його язик розв`язаний та вмілий

до того ж тонко вміє пробирати,
що залишає вітру видму стлілу,
де, мить назад, заступники крилаті
вовтузились, під вухом торохтіли,

мов калаталом, підсвідомим "Гірко!"
Уста розносяться, а не ворушать...
Не вчувся відколи землі не стало,

на еполеті неба замість зірки
вам, палії, загнали мертво душу.
Десь біль розсіявся, і засіяло...

17 Вересня 2009