Магелани загублених рим,
Океанів епічних сіндбади,
Я проханням ділюся моїм -
Заберіть до своєї бригади.

Не боюся авралів і вахт,
Не злякає мене і полундра.
Пропонуйте неписаний фрахт -
Будь-яка пропозиція мудра.

Неможливе довірте мені -
У роботі собі не відмовлю.
І за смислом на диво-човні
З віршомазами вийду на ловлю.

Колчаки граматичних широт,
Магнетичних довгот олександри,
Забирайте служити на флот,
Що іде в літераторські мандри.

Синтаксичних питань вояки,
Заполярних висот фердинанди,
Вслід за вами піду залюбки -
І мене запросіть до команди.

Ще ніхто не озвався. Не ждуть...
І даремні благання та кличі...
По-казковому треба, мабуть - 
Поклонившись, промовити тричі.

Закликаю до справ і кляну -
І скидаюся чимось на дурня.
Та здається, що чую луну -
А раніше хіба що відлуння.

І здається, озвався в цей час
Горбоконик, а може, й Пегас.

В час, коли співають солов`ї,
І черемхи китиці пресвітлі
Розливають пахощі свої,
Це кохання диво в нас розквітло!

Я забув од захвату слова,
Розтопилися страждання гори.
Бог Ярило нам подарував
Любощі у цю – найкращу пору.

Крізь пташок мелодію в`язку,
Музика лилась хмільного шалу.
Пелюстки магнолії й бузку
Пестощі п`янкі переплітали.

Чашечка розкрилася твоя,
Мов троянда зашарілась ніжно.
Млів од погляду палкого я.
З нього щастя промінь білосніжний

Все єство блаженством огортав,
Різні дарував його відтінки.
І єднав, мов нитка золота,
Дві – кохання спраглі – половинки.

Обвивав так лагідно, як плющ,
Старовинні замки обвиває.
Дякуєм! Ти, Боже, всемогущ,
Дарував леліяння розмаю!

24 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ідуть дощі. Яка то благодать!
Небесне море землю поливає,
надією засіяні у маї,
озимина і вруна шелестять.

А пажиті – од краю і до краю,
де я, мов ратай, сію іншу рать.
Чекаючи нового урожаю,
мої поля чорнилами горять.

Роздмухую ще жевріючу ватру.
У дочки Прометея, візаві,
запитую повторно: « А чи варто?»
І чую: « Варто, поки ми живі».

Іду як дощ полями-сторінками,
нікого не залякую громами,
що я найперша скрипка і соліст,
який уміє помежи рядками
нанизувати речення словами,
що озонують логікою зміст.

05/19

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Охоплює темрява захід,
А хащі небесні - пітьма.
До розсипів зоряних ягід
Вляглася стежина пряма.

Інакші ведуть викрутасом,
Крізь пасма дірок чорноти,
Де вічність полює за часом.
Їх можна так само знайти.

На захід тікало світило,
Зі сходу вертало до нас.
І як би воно не крутило,
Його виглядав повсякчас.

На схід відбував і на захід,
Радів і південним світам.
Стежину до зоряних ягід
Гадаю, надибав би й там.

Укотре додому вертаю -
Не сонцем і не шукачем.
А тягнуть до рідного краю
Натура душевна та щем.

Не з вами я, космополіти,
Не став емігрантом також.
Бо серцю властиво боліти
Чи навіть впадати у дрож.

І це не ознака хвороби.
Є скріпи, що не розігну.
Були намагання та спроби,
Стояло й життя на кону...

З Жулян повертаюся вранці -
І падаю в ліжко, як сніп.
Донині воно в "комуналці",
Тримаються й декілька скріп.

Дізнавшись, чим дихає Захід,
Чому я для нього не свій,
Не хочу ні зоряних ягід,
Ні псевдоліричних завій.

Спочину, а потім помрію
Про кращі майбутні часи.
На них я ще маю надію.
Поточні зіходять на пси.

Повернення радісні миті,
Лукавих таксистів юрма,
Травневі свята сумовиті...
Була перемога - й нема.

Не говори, що йти повинна,
І серця мого не терзай.
Нехай же ллється хоч хвилину
З очей коханих - бірюза.

Даруй ще хвильку приголубить -
Цілунок щічку хай торка.
І пальчики ці милі, любі -
Не відпускає хай рука.

Не відлітай, моя Богине,
Прощатися не поспішай,
Бо у розпуці лютій гине
Моя згорьована душа.

Від берега ти не відчалюй,
І прірву не твори з води.
Бо серце рветься від печалі,
З одчаю ринеться туди.

Нехай затягнеться хвилина -
Щосили мрій зі мною, мрій.
І лебідь щастя в небо лине
У безконечності своїй!

6 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мені так любо, коли ти
Уся тремкочеш від жадання.
Коли навколишні світи
На мене ллють нектар кохання.

Коли усе перемага
Ярила шал - вулкан спонтанний,
І знавіснілая жага
Лама пристойності кайдани.

Мені так любо, коли враз,
Немов пелюсточка крилата,
Небес виконуєш наказ,
Готова краще все віддати.

Мені так солодко, коли
Меди кохання в серці зрання.
І ти з фатальністю бджоли
Готова все віддать востаннє.

І я в любов, немов у смерть,
В пориві кидаюсь одчаю.
І щастям сповнений ущерть,
З тобою разом воскресаю!

4 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

На красиву лаву я на мить присяду,
Усміхнеться Муза ніжно так мені.
Прилети неждано, ти моя розрадо,
В чарівному парку в місті Ірпені.

Будуть хай навіки там благословенні
Руки, що створили цей скульптурний злет.
Де присів на хвильку і застиг в натхненні,
Вчувши голос неба, істинний поет.

Там йому в уяві ранок золотіє,
В ореолі Муза, як Весна, летить.
У повітрі - замок, що його Вітія*
Побудує словом у сяйливу мить.

І для нього мовби - лік спинився часу,
І відсутній погляд бачить тільки вись,
Де в кабріолет упряжені Пегаси
Везти Музу в замок разом узялись.

Там вона - Богиня - сяде на престолі,
Вітер їй в корону зорі намете.
Це - поета Мрія, це - поета Доля,
Що її увічнить слово золоте!
________________________
*Вітія - поет.

3 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

                           І
Іронізую і від сміху плачу.
Нема Пегаса – запрягаю клячу...
Розмінною монетою плачу,
коли мені буває по плечу
недоїмкою роздавати здачу.

Не падаю, коли один лечу.
Нікого і нічому не учу,
вирішую не задану задачу,
і не міняю щастя на удачу,
коли перо дорівнює мечу.

А як і що – догадуйся, читачу,
чому немає місця деркачу.
Ну, не умію як великі мачо.

Дієслова римую досхочу
і не боюся. Я іще побачу,
кудою і куди я долечу.

                           ІІ
Нехай самозакохані поети
і поетеси видають буклети,
а я ще не доконаний поет.

Іду собі дорогою своєю
і фішкою мінорною моєю
хай буде незакінчений сонет.

Та критикуйте, прошу, ради Бога.
Аматори і «профі» залюбки
ще граються, бува’, у піддавки.

Але не розумію, ради чого
блокує зореносна остюки,
які не колють як у біса роги?

Опонувати у мої роки,
нехай воно і з легкої руки,
але, даруйте – не моя стихія.

У небі не міняю зодіак.
У мене ексклюзивний після-смак,
якщо тепліє у душі надія.

05/19

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Патлаті хащі осінь підстриже,
Засяє голизно́ю кожна віта.
Ще не сезон, а думається вже
Не про красу весни та барви літа.

Траву пожовклу вітер обскубе
І виголить ланам лоби й ланіти.
А я щодня примушую себе
За порами природними не скніти.

Не рватися кудись, і взагалі
Забути про усі сезонні віхи.
Облишивши гризоти та жалі,
Забутися й собі в полоні втіхи.

Це стан душі. У версії земній
У нього є приємні переваги.
Вбивайся за свободою чи скній -
А вартий він серйозної уваги.

І гідний одностайної хвали.
Ніде не буде краще, ніж у ньому.
А ті, хто там ніколи не були,
Усе життя жаліються на втому.

О втіхо-втіхо-хочеться тебе,
І спо́кою в моїй грудній клітині.
Хтось голить, підстригає чи скубе -
Вже байдуже! Ось так воно віднині.

Час відповість - втішатися чи ні,
Мовчання можна всяко розцінити.
Та байдуже й однаково мені!
Можливо, щось напишеться про квіти.